Знаходжусь між двома світами,
Чую лиш биття крапель дощу у рами,
Мої очі закритті, мені так здається на віки,
В голові блукають і путаються думки.
Не можу поворухнути навіть рукою,
І дивне відчуття не дає мені покою,
Чому я став в»язнем свого бреного тіла,
В ту пору, коли листва на деревах жовтіла.
Пам»ятаю лиш звук гальм автомобілля,
Голова розкололась як від тяжкого похмілля,
Удар, короткий політ, приземлення на дорогу,
Підбігають незнайомці, надаючи допомогу.
Я з боку стою, спостерігаючи за цією сценою,
Наче римський імператор стоючи над ареною.
Бачу світло з гори, яке привертає мою увагу,
Я боюся іти до нього, відчуваю життя жагу.
Та воно притягає мене неначе магніт залізо,
Я пручаюся, але здається, що вже запізно…
Та раптом сильний вітру зірвався порив,
Перевертаючи до гори ногами весь небосхил…
Я прокидаюся, від голосів, що лунаю з гори,
Хтось відчиняє на вікнах закриті штори,
Бачу дружину свою, зі сльозами в зелених очах,
ЇЇ руде волосся, як завжди спадає по плечах.
Я говорю, але не чути жодного слова,
І навколи стоїть лише тишина гробова,
Наманаюся поворухнути хоча б головою,
І страшна думка не дає мені спокою.
Невже я замкнутий в цій земній оболонці,
І сам з собою назавжди я буду на одинці,
Я кричу, проте із уст не виривається ні звуку,
Боже, за що я переживаю цю пекельну муку???
ID:
433992
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.06.2013 23:56:51
© дата внесення змiн: 27.06.2013 23:56:51
автор: Renka
Вкажіть причину вашої скарги
|
