Вона пішла, так само як і появилась.
Просто і невагомо. Не кажучи нічого,
просто пішла. Навіть не побажавши добраніч. На ніч.
Ви просто собі жили, хтось ставив чайник на плиту,
Ти забирав її, з репетицій оперного оркестру,
Вона забирала тебе з мусорних баків.
Клала у ліжко, і лягала поряд. Саме так, вона лягала,
розпалювала вогнище, розтирала твої обморожені ноги,
і ще раз. Цілувала. Не так як вперше. Та і не так як завжди.
Іди, завжди іди за нею, вона твоє слово, твоя першість,
твоє енергоначало, твій парцептрон, торкайся її обличчя
і долонь. Бо це, знаєш, важливо.
Не залишай її, навіть тоді коли вона піде,
Тільки відпусти, вона знову прийде, -
якщо відпустиш. Бо це все має вигляд
такого собі життєвого курника, де нижчі,
підпорядковуються вищим. А ті, що зверху
не живуть без тепла нижніх.
ID:
288124
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.10.2011 20:48:44
© дата внесення змiн: 23.10.2011 21:14:09
автор: bobrja
Вкажіть причину вашої скарги
|
