Буває Господь створить когось без запобіжного клапана,
дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,
заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,
і пустить його найдовшою у світі доріжкою.
Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,
Нібито все при тобі: і нозі, і руці є
Тільки немає в тобі
для щему ущелини
для сльози сльозоточини
для душі віддушини.
І несе в собі чоловік, скільки може винести,
по самі краї заливається оковитою,
але як би душа у п’ятах його не билась,
а – не передбачено ніякого запасного виходу.
І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,
аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.
І під тиском обставин бухає кров носом.
І лежить чоловік на шляху. І – ні пари з уст.
|
|
