Де тихі, сумні чорнобривці
Ще важаться вперто цвісти
Випучує сонце зіниці
І янголи пишуть листи.
А ті непрочитано в’януть
У мареві сонних гілок,
З котрих пообтрушено манну
Убраних у небо думок...
І серце - плакуча береза,
Що втратила одіж на час.
Розсипано вічності леза
В дірявий душі парастас.
Голосять осінні дзвіниці,
Сльозинки, як рій золотий,
Де вперто цвітуть чорнобривці,
А цвіт їх безмежно святий...
(2.11.12)
РАДІЮ ЗУСТРІЧІ.
А Твої, Лесю, прекрасні вірші для журналу я одержав! Проглянув!!! Хочеться читати й перечитувати. Не вистачає часу. Але - "дожену".
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой захвалюєте, п.Олексадре... Захвалюєте і хоча розуіється, а серце все одно рум"яниться та тішиться кождим словом...
Дякую, Вам! А щодо зустрічі - навзаєм!!!
Треба буде якось помилочку допустити чи що?...
І серце - плакуча береза,
Що втратила одіж на час.
Розсипано вічності леза
В дірявий душі парастас...- Таке трепетне і щемливе... І таке сокровенне,як оті золоті сльозинки...Приємно знову тебе читати!
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, моя сонячна ромашечко! Вже й зіскучилася за всіма!!! Дуже-дуже...