Прочитаний :  1328
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ОСІНЬ
Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, -
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
Скучно, правда, - та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
Все оживе, що пов'яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
Господь верне чоловіку
Усе утішаться -
Квітки, сонце... Його ж весні
Уже не вертаться!
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, -
А я його здавлю горем
Та й скажу: "Минеться!
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе - злото, злото, -
Бажають користі;
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші -
Хоть ти і ледащо".
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: "Минеться!"
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
"Ні, козаче, - вона каже, -
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
Тепер - слухай, мій козаче! -
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі -
Ото твоє серце!
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне -
Так нікому пити.
Отак тепер, - скажу правду, -
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце".
І знов доля засміялась,
Мені смуно стало,
І важке, як ніби камінь,
Щось у душу впало.
"Бог з тобою, моя доле!" -
Кажу їй у вічі, -
Здихну тяжко, гляну вгору,
Перехрещусь тричі.
Та й подумаю, як кажуть
В світі добрі люде:
"Що було вже, те бачили,
Побачим, що буде".
|
|
