Прочитаний :  840
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СИНІВСЬКЕ. Диптих
І
Застилають столи господині
від хати до хати.
До травневої учти
збираються мовчки солдати.
Зоддалік, при вікні, стала пам'ять війни
І ніколи уже од вікна не відійде.
Обнялися по-братськи,
неначе побачились вперше.
Пожурилися трохи,
що стало з літами їх менше.
Пораділи весні, що зростають сини,
Тужавіють сини, а вони опадають...
Я вклоняюся вам по-синівськи доземно,
солдати.
Я молюся на ваші святі перемоги і втрати.
Тільки ж ви не сурміть
ув останній похід,
Тільки ж вічно живіть.
Ми вам рясту у ноги
постелим від хати до хати.
Надаруєм онуків, немов ластів'яток,
до свята.
Тільки ж ви, доки світ,
не відходьте в граніт,
Тільки ж вічно живіть!
ІІ
Чи не досить, поете?
Війна рокова
Сорок літ як в траншеях дріма.
І в солдатських листах вигасають слова,
Та й самих адресатів нема.
І не варто полохати маминих снів -
Хай їм ліпше онуки гудуть.
І не треба гіпербол: полеглих синів
Вже й пороги отецькі не ждуть.
Гей, на ратних полях - полини, полини.
Забуття осіда, як зима...
Так чому ж я і досі біжу із війни?
Запитав би, так... батька нема.
І летять жайворонням у ті полини
Онучата, мов доля сама.
Так чому ж я і досі біжу із війни?
Запитав би, а й неньки нема.
Час од спалених весен втіка в голубе.
Тільки ж пам'ять рокоче в диму:
- Ти про себе забув.
Так запитуй себе,
Щоб тебе не спитали:
чому?!
|
|
