Напевно, розумнійшаєм з літами,
Бо дуже пильно придивляючись назад,
Нам жаль не оцінованого нами,
Коли життя буяло як весною сад.
Коли ж в життєвому саду вже осінь
І білосніжний саван падає на нас,
Нам жаль того, чого не маєм й досі,
Бо ми були дурні й прогавили свій час.
Але навчаємо дітей, онуків
Як треба їм в житті оцінювати все,
Щоб світ не чув гризотних їхніх звуків,
Коли прогавлене в житті їх душу ссе.
Неначе ми навчати маєм право,
Спираючись на позитивний досвіт свій,
Неначе ми не та велика гава,
Що не змогла своїх оцінювати дій.
17.03.02
