Відкрита лагідним словам
моя душа.
Вже поруч потяг,
що до щастя вируша.
І закипає, як колись, сльоза скупа –
нестерпна спрага,
невтамована журба.
У серці рій шалених мрій.
Вертаю знов
у світлий час, в солодкий біль,
в гірку любов.
Хоча спіткнусь
і мимоволі согрішу, –
гамую сум,
ще й іскри радості крешу.
Січуть дощі,
та на вітрах пала свіча.
Хоч незгасима вже, мабуть,
печаль в очах,
хай припускає, заклика
мажорний дощ!
Ні на краплину не збрешу
на вістрі прощ.
