Ні молитв… ні благань…
Тільки сонце крізь чорні скельця…
У чорничнім болоті прокинеться сонний тать…
Лише очі твої ( золоті лісові озерця)
Виривають мене
із полону його заклять…
Ніч здійме понад нас
Неймовірну свою завісу…
Не озветься у хащах ні птах… ані жоден звір…
Ти покличеш мене в саме серце свого пралісу…
Ти покличеш мене…
і забуду, що ти – вампір…
Будуть руки твої…
Будуть хвилі на тихих плесах…
Пахне хвоя… так тонко… так терпко… в повітрі жах…
Поцілунки шалено - безтямні… і чорна меса
У прадавніх лісах…
жовте листя в моїх ногах
Раптом вітер підхопить…
Заплаче… зірве… розвіє…
По ущелинах темних… в німих коридорах снів…
(ти ж хотіла цього -так кохай же тепер… Леліє!
Цю бездонність в очах…
і фатальність його світів…)
Закохалася вже в твій магічний стиль)Ну дууже класнюче пишеш! манить неповторний світ, де "сонні таті", Лелія.... хай навіть вампіри, але ЯКІ!!! Словом, файнезно в тебе виходить читача в світ казки запрошувати)
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
заторкнули рядки:"ти ж хотіла цього -так кохай же тепер… Леліє! Цю бездонність в очах…
там ще срібні кулі в коробочці...думаю, що знадобиться 
Дякую тобі,Наталя 
кажу ж Антонич... Xлєбніков і Xармс - вкупі 
...Дякую!Олексо 
