От би пташиною в синє небо,
І щоб до хмари торкнутись рукою!
Іноді дуже... ну дуже треба,
Щоб на одинці побути з собою.
От би втекти на півдня десь в поле
І прокричати свої проблеми...
Викричать біль, що у грудях коле,
І поміняти набридливі теми...
Щоб, як колись, знов наївна й мила,
Без гіркоти пережитих літ.
І та зима чарівно красива,
І від санчат — довгий, рівний слід.
Тато везе мене сніжним містом,
Сосни у центрі казково білі,
Сяють дроти крижаним намистом,
А у повітрі — запах ванілі,
І мандарин, і хвої терпкої.
А ще чекання забутого свята...
От би хоч в сні — тої казки живої...
Там, де я, тато, зима і санчата...
