Артур Сіренко

Рільке Р. М. Марно. Переклад

Уст,  що  про  кохання  шепотіли  нам  –  нема,
Чуже  вбрання  і  кучерів  чужих  посохлий  водограй,
Порожні  очі  запитаннями  зотлілих  мрій  розмай,
Не  чути  хвиль  і  гомону  морського  –  дивина.
У  днях  тужавих  здичавілого  життя
Самотність.  Сум  химерний  і  немає  вороття.

Ти  потемнілий  образ  божества,
Висиш  в  порожньому  іконостасі  почуття,
Молитва  –  склавши  руки  попроси  життя,
Висить  вінок  в  кутку  і  свічки  торжества
Погасли.  Образ  мусить  чудо  сотворити
Та  марно.  Тіні,  порох,  тлін  –  весни  не  воскресити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2012

Древолаз Полiванов

«Коли  свідчу  про  себе  сам,
   То  свідоцтво  моє  неправдиве.»
                                                       (Івана,  5:33)

Вперше  з  древолазом  Полівановим  я  зіштовхнувся  впритул  на  сопці  Ведмежій.  Точніше  не  з  ним  самим  у  плоті  людській,  а  з  його  слідами  на  холодному  снігу.

Це  було  років  десять  тому.  Була  холодна  розтерзана  вітром  весна  2001  року.  У  травні  місяці,  коли  сніг  з  кудлатих  сопок  того  химерного  краю  волохатих  клишоногих  звірів  зійшов  ще  не  до  кінця,  пішов  я  з  двома  своїми  супутниками-товаришами  з  ущелини  річки  Оленячої  через  вершину  сопки  Ведмежої  до  витоків  струмка  Ситний.  Взагалі  то,  є  туди  стежини  і  легші,  й  простіші  –  якщо  спуститися  вниз  по  Оленячій,  а  потім  по  Ялицевій,  в  обхід  сопки  Товста,  а  потім  вгору.  Але  то  навколо  човгати  та  човгати…  До  того  ж  буреломи  там  є,  і  все  одно  вгору  дертися.  Струмок  Ситний  швидкий  та  повноводний,  але  раптово  під  землю  пірнає  і  знову  виринає  з-під  скель  серед  старезного  лісу.  І  дертися  там  догори  нелегко  так  само,  та  й  стежини  всі  давно  заросли.  Не  ходить  туди  ніхто,  навіть  браконьєри,  звір  там  неляканий  –  місця  там  глухі  та  пропащі.  Якщо  комусь  закортіло  гибіти  –  так  туди.  Яруга  Ситного  місце  холодне  –  потік  ущелину  на  північному  схилі  Ведмежика  пробив  –  холодильник  та  й  годі.  Сніг  там  лежить  довше  звичайного,  а  кедровий  стелюх  –  жереб-кедрач  там  нижче  з  сопок  сповзає.

Хоча,  направду,  є  ще  один  шлях  з  Оленячої  на  Ситний.  Це  як  звернути  на  струмок  Горіховий.  Праліс  там  вологий,  сирий  –  сурамінь  заболочена,  місцями  тяжко  там  продиратися,  заблукати  можна  легко  (як  вперше  мене  туди  понесло  –  то  довго  блукав),  але  якщо  вчасно  з  долини  потоку  вгору  звернути,  то  можна  вийти  на  сідловину  між  сопками  Товста  та  Ведмежа,  а  там  вниз  –  і  на  Ситному  опиняєшся.  Там  на  сідловині  ще  старезна  хатинка  кинута  стоїть.  Напівзігнила,  але  на  горищі  сухо  і  дах  добрий  –  можна  заночувати.

Але  я  тоді  тої  дороги  не  знав  і  гадав,  що  вся  Ведмежа  на  горі  «голець»  -  ґерґіт,  тобто,  суцільний,  і  зверху  по  каменях  буде  легше.  Окрім  того  ми  до  самих  витоків  Ситного  дійти  хотіли.  Та  й  був  я  тоді  молодшим,  шрамів  мав  поменше,  старі  рани  не  такі  були  зболені.  Напросилися  зі  мною  йти  два  юнака  –  Олексійко  Боков  та  Сергійко  Клен.  Один  москалик  типовий,  а  інший  з  нашого  роду-племені  –  нащадок  виселених.  Вони  молоді  –  їм  все  байка.  Сильно  захотіли,  щоб  я  їх  з  собою  в  подорож  взяв.  Вони  думали,  що  я  геолог  (оповідок  моїх  про  каміння  наслухавшись)  та  ще  й  фортуни  улюбленець  (то  вже  ні  –  мені  коли  щастить,  коли  як).  Брати  їх  з  собою  мені  –  відлюдьку,  не  хотілось  особливо,  але  на  Ситний  самотою  я  би  не  пішов  –  не  тому,  що  лячно  –  лячно  тому  хто  лісу  не  знає,  просто  сумно  було  би  дуже.  А  я  в  ті  роки  сумував…  А  краєвиди  там  такі  зажурені,  так  тоскно  іноді  стає  на  ті  сумні  дерева  дивлячись,  що  можна  собі  до  голови  стрільбу  прикласти  та  й  гачок  натиснути.

Повів  я  їх  західним  схилом.  Я  знав  той  схил  до  вершини.  Виведу,  думаю,  їх  на  голець,  а  там  як  судилось.  Буреломів  не  мало  би  бути  –  прорвемося.  Ведмежа  вона  сопка  крута,  схили  часом  прямовисні.  Знизу  ліс  старезний  –  ялина,  ялиця,  кедри.  Як  вони  за  скелі  та  каміння  чіпляються  –  Бог  тільки  відає.  І  не  так  ті  ялини  старі,  як  давні  –  кожному  дереву  років  по  двісті  –  не  менше.  Велетні  часом  та  вітром  покалічені,  мохом  та  лишайником  всі  поросли.  А  вище  по  схилу  –  каміння  суцільні,  брили,  ґерґоти,  скелі,  бердо.  І  кожен  камінь  хитається,  на  шмарках  висить.  А  на  плечах  наших  ще  й  вантаж  чималий.  І  то  ще  західний  схил  для  такої  подорожі  ще  безпечним  вважати  можна.  Північний  –  то  самогубство  суцільне,  там  щорік  каменепади,  зсуви.  Я  тільки  одну  людину  знав,  що  північним  схилом  на  Ведмежу  здійнялася.  Ігорем  його  звати,  якщо  живе  досі.  Він  хлопець  відчайдух  затятий,  але  казав,  що  як  по  схилу  поліз,  каміння  раптом  вниз  з  гуркотом  поїхали  –  і  то  не  подекуди,  а  добрячий  шмат  схилу.  У  повітрі,  направду,  паленим  запахло.  Врятувало  його  тільки  те,  що  зсув  поруч  пройшов,  а  не  там  де  він  стояв.  Казав  він  мені,  що  ні  до,  ні  після  того  він  такого  жаху  не  відчував.

А  познайомився  я  з  Ігорем    ось  при  яких  обставинах  (прізвище  його  я  не  пам’ятаю,  тай  ні  до  чого  мені  це).  Було  це  року  Божого  чи  то  1993-го  чи  то  1992-го.  Я  в  ту  осінь  холодну  сам  один  на  Оленячу  пішов.  До  самих  верхів’їв.  Та  й  заблукав.  Нині  мені  дивно  –  як  можна  в  тих  краях  заблукати  –  двадцять  років  я  туди  мандрував  з  року  в  рік.  Вздовж  і  впоперек  все  сходив,  мало  не  в  кожну  яругу  та  ущелину  забирався.  А  тоді  до  витоків  Оленячої  та  до  сопки  Марійчина  вдруге  пішов.  Хотів  вийти  на  Столи  –  багато  про  це  дивне  урочище  чув,  а  потім  хотів  звідти  на  сопку  Довга  піднятися,  а  там  по  хребтам  та  відрогам  –  навіть  не  вирішив  куди  –  подивитися,  подумати,  ватрою  небо  скоцюблене  погріти.  У  той  час  про  золото  в  тих  краях  і  не  чули,  річку  Оленячу  знали  як  місце,  де  добре  ловиться  кета  та  мальма.  А  восени  ніхто  й  не  потикався  туди  –  навіть  браконьєри.  Мені  не  щастило  –  погода  зіпсувалася  не  на  жарт  –  туман  густий,  мжичка,  не  видно  довкола  нічого,  блукаю  як  їжачок  у  знаменитому  мультику.  Я  тоді  ще  й  наївним  був  –  мапам  вірив,  не  знав,  що  частенько  вони  брешуть.  Особливо  совдепівські.  Буржуйські  ще  якось  більш-менш,  а  совкові…  Інколи  просто  марення  якесь  намальоване  –  нічого  і  схожого  на  місцевості  немає.  Певно,  хміль  рукою  картографа  водив.  Так  і  тоді.  Дивлюсь  на  карту  як  баран  на  гетьманські  універсали.  Навколо  болота,  ліс  дрімучий,  стежки  всі  давно  заросли,  холодно,  мокро  і  дощ  хоч  би  на  хвилину  перестав  дріботіти…  Подерся  вгору  –  на  голець  якийсь  піднявся.  Але  на  який  –  незрозуміло  –  і  вгорі  теж  туман…  Блукав  я  так  три  дні.  Остаточно  перестав  розуміти  де  я  і  куди  йду.

Вийшов  на  галявину  –  а  там  хатинка  напівзігнила,  давня,  кинута  бозна  коли.  Хто  її  там  поставив  –  певно  Бог  тільки  й  знає.  Зайшов  –  пічки  немає,  палилась  колись  по-чорному.  Розпалив  вогонь  з  мокрих  дровиняк  –  дим  очі  виїдає,  дах  тече,  але  кашу  якусь  собі  зварив.  Хоч  і  змокло  на  мені  все  і  в  наплічнику  також,  але  спальник  був  сухий  –  поспав  нічку,  відпочив.  На  ранок  знову  на  тіло  мокрий  одяг  вдягнув  і  рушив  через  ліс  навмання  –  дерева  велетнями  столітніми  нависають,  ноги  по  коліна  в  мох  провалюються.  Раптом  бачу  –  сідловина  між  сопками,  а  на  ній  галявина  чимала,  а  на  ній  добряча  дерев’яна  хата,  дим  з  комина  йде.  Ну,  думаю,  дива.  Або  з  головою  в  мене  вже  щось  не  гаразд  –  немає  тут  ніяких  поселень  людських.  Немає  і  бути  не  може.  Огорожі  навколо  хати  немає,  собаки  поруч  теж,  на  господарство  якесь  все  це  не  схоже.  Гукнув,  в  двері  постукав,  зайшов  відповіді  не  почувши.  Виявилось,  що  то  станція  була.  І  жила  там  зміна  –  двоє  «ведмедів»,  як  їх  тоді  називали.  Завербувались  і  мусили  цілий  рік  у  тій  глушині  жити.  Вся  служба  –  раз  на  день  на  зв’язок  вийти  і  зведення  передати.  Тоді  такі  станції  були  –  як  зараз  –  не  знаю.  Нудьга  у  них  там  була  неможлива  –  це  ж  глузд  втратити  можна:  двоє  хлопів  у  лісі  дрімучому  вдвох  цілий  рік  жити  мусять.  Без  жінок,  без  телевізії,  без  горілки.  Без  електрики  навіть  –  генератор  бензиновий  тільки  для  зв’язку.  Влітку  ще  якісь  розваги  є  –  гриби  збирати  та  ягоди.  (А  гриби  та  ягоди  в  тих  місцях  сильні  –  що  є  то  є.)  У  них  для  того  там  і  сушилка  була.  За  сезон  можна  було  кілька  мішків  того  добра  насушити.  Але  взимку…  Живеш  як  у  світі  замкнутому  –  тільки  й  слухаєш  як  вітер  виє.

В  хатинці  їхній  стояв  сморід,  висів  в  повітрі  дим  –  хоч  сокиру  вішай,  панував  безлад.  По  кімнаті  були  розкидані  брудні  речі,  стіл  був  завалений  брудним  посудом,  серед  бруду  та  недоїдків  валялися  розкидані  засмальцьовані  карти  та  шахові  фігури.  Моєму  візиту  вони  не  здивувались,  хоча  я  був  першою  людиною  яку  вони  бачили  за  останні  півроку.  Певно,  дивуватись  вони  вже  відучились.  Кажу  їм  –  так,  мовляв,  я  заблукав,  змок,  мені  б  просушитися,  відпочити  та  дорогу  розпитати.  «Сушись,  -  кажуть,  -  відпочивай.  У  бігах,  певно,  давно?»  Це  вони  подумали,  що  я  з  в’язниці  втік  і  в  тутешніх  лісах  ховаюся.  «Ні,  -  кажу,  -  я  тут  зі  своїми  інтересами  блукаю.»  Чаєм  напоїли  гарячим,  супом  нагодували  їстівним.  Пічка  у  них  чудова  була  –  став  я  свої  речі  мокрі  сушити,  про  те,  про  інше  з  ними  балакати  –  і  їм  цікаво,  і  мені.  Щоправда  їх  засмутило,  що  я  не  маю  цигарок  –  тютюн  у  них  закінчився  і  вони  курили  якусь  дику  суміш  з  моху,  чорниці  та  чаю.  Мозок  вимагав  отрути  але  ще  не  настільки,  щоб  вони  полізли  через  ліси  і  болота  за  тим  заморським  трунком.  Хоча  до  найближчого  населеного  пункту  було  недалеко  –  як  пішки  йти,  то  три  дні  лісом,  потім  два  дні  болотом,  а  там  і  рукою  подати…

Виявилось,  що  один  із  них  –  Ігор  –  колишній  військовий.  І  служив  колись  у  якомусь  дивному  підрозділі    «рятівників»  -  майже  як  Чіп  і  Дейл.  Він  вкрай  нездало  приземлився  з  парашутом  і  все  собі  переламав  –  все  що  можна  і  не  можна.  Військовий  лікар  у  шпиталі  (а  військові  лікарі  люди  жорсткі  і  відверті)  сказав  йому,  що  лишилось  йому  жити  недовго,  а  якщо  довго  –  то  в  інвалідному  візочку.  Калічкою  він  твердо  вирішив  не  бути,  але  жага  життя  вирувала  –  він  вирішив,  що  буде  ходити  будь-що,  або  буде  жити  нормальним  життям  або  не  буде  жити  взагалі.  І  пішов.  Але  до  війська  –  куди  ж  тепер.  З  того  часу  перебивався  випадковими,  але  все  одно  авантюрними  заробітками:  наймався  до  геологічних  партій,  ось  тепер  на  станцію  завербувався.  Шкода,  що  тіло  хоч  і  загоїлось,  але  голова  підводила  –  припадки  бували  неочікувані.

Другий  стаційний  черговий  –  Володимир  –  «вольняшка».  Відсидів  своє,  вийшов,  але  додому  не  поїхав,  то  тим,  то  сим  перебивався.  А  за  що  сидів  він,  я  так  і  не  зрозумів  з  розмов  їхніх  –  чи  то  із-за  жінки  чи  то  із-за  власної  дурості.  Я  не  допитувався,  мені  зрештою  все  одно.

І  я  так  зрозумів,  що  остогидли  вони  один  одному  гірше  пареної  ріпи.  Лаялись  та  сварились  без  кінця,  і  до  бійок  доходило.

І  ось  сиджу  я,  гріюся,  чай  п’ю,  а  вони  знову  сварку  якусь  розпочали.  Із-за  чого  –  незрозуміло.  І  матусю  згадують!  І  кричать  як  навіжені!  Влодко  ні  з  того  ні  з  сього  ніж  схопив  та  в  Ігоря  кинув.  І  якщо  б  той  головою  не  смикнув,  так  було  б  вже  по  Ігорю  батьковичу.  І  ніж    той  -  не  хліб  різати  і  не  пера  гострити  –  «фінгал»  такий,  що  Господи  прости.  На  вуйка  волохатого  клишоногого  йти  можна.  На  пів  леза  в  дерево  ввійшов.  Ігор  репетує:  «Ти  що  –  дурень?!  Ножами  кидаєшся!»  Потім  якось  заспокоїлись  –  Ігор  по  дрова  пішов.  Влодко  –  «Вова»  по-їхньому  –  ходить  по  кімнаті,  злиться,  сам  із  собою  говорить:  «Я  цьому  козлу  зараз  влаштую!»  Взяв  пляшку  горілки,  три  склянки,  налив.  І  в  одну  склянку  якогось  білого  порошку  насипав.  Мені  сказав  –  ось  тобі  –  чиста,  ось  мені.  А  це  йому,  тому  цапу  смердючому.  Я  свою  склянку  до  рук  взяв,  і  коли  Влодко  відвернувся  в  щілину  поміж  дощок  підлоги  вилив.  Ігор  зайшов,  а  Влодко  йому  зразу:  «Братане!  Ну  чого  ти!  Давай  мирову  вип’ємо!  І  за  знайомство!»  Сам  свою  склянку  в  горлянку  миттєво  й  вилив,  та  Ігорю  повну  простягає.  Той  взяв  до  рук,  дивиться  то  на  склянку,  то  на  Влодка:

-  Не  буду  я  пити!  Ти,  певно,  мені  туди  якоїсь  бридоти  насипав!
-  Та  ти  що,  братане!  Ти  за  кого  мене  тримаєш?  Та  я  при  ньому  наливав!  –  і  пальцем  в  мою  сторону  тикає.

А  я  до  пічки  притулився,  наче  і  не  чую  нічого,  наче  випив.  Не  моя  то  справа.  Не  буду  я  лізти  у  сварки  їхні.

А  вони  знову  за  своє,  Ігор  не  п’є.  Сваряться.  Влодко  тоді  вкрай  розпалився:

-  Та  ти  що,  думаєш,  що  я  тебе  отруїти  хочу???  На,  дивись!!!

Взяв  і  випив  залпом.  А  через  хвильку  впав  на  підлогу  –  «вимкнувся».  А  під  ранок  і  помер.  Я  так  і  не  довідався  –  що  він  туди  насипав.  А  з  Ігорем  ми  до  пізньої  ночі  по  всіляку  всячину  говорили:  про  буддизм,  про  ліс,  про  звичаї  евенів,  про  поведінку  звірів  тутешніх,  про  трави  цілющі,  про  камені  та  мінерали,  про  Далай-Ламу,  про  творчість  О’Генрі,  про  бандерівський  рух,  про  перуанських  індіанців,  про  королів,  про  капусту.  Мені  тоді  вперше  в  житті  трапився  москаль  який  не  просто  позитивно  відгукувався  про  постанців,  а  говорив  про  них  захоплено,  піднесено,  якось  навіть  урочисто:  «Все  те,  що  писала  про  них  радянська  пропаганда,  то  брехня,  це  були  справжні  герої!»  При  цьому  він  знав  чимало  настільки  дрібних  деталей  про  той  партизанський  рух,  що  я  просто  дивувався.  Наприклад,  міг  розказати,  як  повстанці  розпалювали  ватру  або  які  трави  використовували  при  лікуванні  поранених.  Чому  він  цим  цікавився  і  звідки  він  все  це  знав  –  незрозуміло.

Вранці  я  почав  збиратися,  прощатися.  Було  приємно  одягти  на  себе  сухий  теплий  одяг.  Я  думав,  він  розпитувати  мене  почне  або  попросить  допомогти  поховати  свого  товариша.  Ні,  ні  про  що  не  запитував,  нічого  не  просив.    Тільки  сказав,  що  за  такої  погоди  він  мене  на  сопку  Довга  не  пустить  –  пропащі  там  місця,  тільки  й  гибіти,  як  піду  в  такий  туман,  то  годі  буде  звідти  й  вибиратись.  І  щоб  я  вниз  ішов  –  там  річка,  а  як  вздовж  річки  йти,  то  до  людей  вийти  можна.  Я  так  і  зробив.  А  сопка  Довга  лишилася  в  мріях  ще  на  дев’ять  років.

Вперше  на  сопку  Довга  вдалось  дістатись  мені  восени  2001  року.  Осінь  тоді  була  на  диво  суха  і  прозора.  Осінній  вітер  дарував  не  вогкість  і  не  бодлерівську  безнадію,  а  чистоту  і  одкровення.  Ця  подорож  була  тоді  для  мене  відчайдушним  зривом  –  лише  місяць  перед  тим  я,  отримавши  важку  травму,  побував  у  стані  клінічної  смерті,  летів  через  чорний  тунель  і  бачив  Бога.  Щоправда,  повернувся  назад,  але  пережите  лишило  в  моєму  єстві  якийсь  глибокий  слід  –  я  інакше  почав  сприймати  і  життя,  і  саму  смерть.  Хоча  і  до  того  я  розумів,  що  смерть  це  лише  хиткий  місток  між  двома  існуваннями,  чи  між  існуванням  і  злиттям  з  абсолютом  Всесвіту,  але  одна  справа  мислити  про  це,  а  інша  справа  відчути  це  всіма  своїми  атомами.  Не  те,  щоб  я  почав  прагнути  смерті,  ні,  я  почав  її  спокійно  чекати.

Ця  подорож  була  необхідна  мені  як  випробування  –  чи  здатний  я  ще  блукати  дикими  горами  в  пошуках  великого  невідомого,  таємної  істини.  Якщо  не  здатний  –  то  чи  варто  жити  взагалі?

В  цю  подорож  я  взяв  з  собою  трьох  студентів  –  знову  ж  таки  на  свій  страх  і  ризик,  хоча  був  впевнений,  що  все  відбудеться  як  слід,  і  повернемось  звідти  ми  живі,  здорові,  просвітлені.

Йшлося  на  диво  легко  –  перевал  долався  за  перевалом,  дрімучі  ліси  зачаровували  мовчанням,  кольори  осені  в  холодному  прозорому  повітрі  були  насичені  і  яскраві,  вода  в  потоках  була  як  ніколи  холодна  і  прозора.

Сопка  Довга  давно  кликала  мене  –  чомусь  вже  більше  десяти  років  постійно  тягнуло  туди  і  постійно  дійти  на  цей  довгий  і  дикий  горб  не  вдавалось  –  то  збивався  з  дороги,  то  негода  псувала  мені  всі  плани.

Іншої  мети  крім  помилуватись  красою  не  було.  Матеріал  збирати  вже  було  пізно  –  все  шестиноге,  що  могло  поснути  вже  поснуло.

Сопка  Довга  здивувала  –  вона  відрізнялась  від  всіх  оточуючих  пагорбів.  Теж  голець  як  і  решта,  але  практично  без  каміння  –  хребет  вище  лісу  був  вкритий  високою  травою,  що  для  тих  місць  рідкість.  Криволісся  там  теж  не  було  –  жереб-стелюх  чомусь  на  тих  схилах  не  ріс  –  ні  на  північному,  ні  тим  паче  на  південному  схилі.  У  тих  краях  різні  трапляються  стелюхи  –  низькорослі  покручені  карликові  дерева,  що  повзуть  по  землі,  ніби  бояться  чогось:  трапляються  кедрові,  ялинові,  соснові,  вільхові,  ялівцеві  і  навіть  березові  стелюхи.  Тільки  модрина  та  ялиця  ніколи  в  тих  краях  не  гнуться  перед  вітром,  перед  снігом  і  морозом,  не  стеляться  по  землі  в  надії  вижити.  Мимоволі  я  став  поважати  ці  два  дерева  і  прислухатися  до  шелесту  їх  високих  крон.

Ми  довго  йшли  по  тому  дивному  хребту,  роздивляючись  панораму  навколишніх  сопок  та  лісів,  аж  поки  не  збагнули,  що  сонце  сідає,  короткий  осінній  день  добігає  до  краю  і  слід  шукати  притулку  на  ніч,  ставити  табір.  Хотілося  дихати  і  думати.  Вітер  був  легенький,  хоч  і  холодний,  вирішили  ставити  табір  прямо  на  хребті  серед  трави,  аж  раптом  я  помітив  в  заглибині  на  південному  схилі  сопки  кілька  старих  дерев’яних  хаток  критих  гнотом,  що  тулились  одна  до  одної,  утворюючи  щось  схоже  на  неолітичне  поселення.  Це  було  дивно.  Я  твердо  знав,  що  ніяких  людських  поселень  в  цих  краях  немає  і  бути  не  може.  Кілька  самотніх  зрубів,  що  були  в  тих  диких  землях  ми  давно  лишили  позаду.

Ми  спустилися  до  того  маленького  селища  –  біля  десяти  добре  зроблених  маленьких  затишних  хаток.  Кожна  з  пічкою,  чиста  і  акуратна.  Збудовані  без  єдиного  цвяха,  але  колоди  так  ретельно  підігнані  одна  до  одної  що  не  було  навіть  щілин.  Віконечка  зовсім  маленькі  з  якимись  мініатюрними  шматочками  скла.  Такі  зруби  ставили,  певно,  на  Русі  ще  тисячу  років  тому  –  тільки  без  скла.  Замість  скла  затягували  вікна  «бичачим  міхуром».  Дві  стайні  –  спільні  на  всіх.  Видно,  що  колись  тут  тримали  худобу,  можливо,  коней,  корів,  кіз.  Але  навіть  запаху  вже  не  було,  послід  давно  виїли  жуки-копрофаги.

І  тиша.  Мертва  тиша.  Почули  якийсь  скрип  –  виявилось,  що  то  вітер  хитає  дверима  стаєнки.  Таке  було  відчуття,  що  це  селище  люди  кинули  (саме  кинули,  зірвались  раптом,  захопивши  тільки  саме  необхідне  і  пішли  разом  з  худобою)  років  тридцять  до  нашого  візиту.  Вітер  і  негода  ще  не  встигли  нічого  поточити  і  зруйнувати.  Тим  паче  місцина  та  була  прикрита  відрогами  сопки  від  вітру.  На  «зону»  це  було  абсолютно  не  схоже  –  це  були  явно  не  бараки  –  видно  було,  що  люди  будували  для  себе  –  охайно,  красиво  і  з  любов’ю.  Навіть  час  не  зміг  стерти  цю  красу.

Я  потім  розпитував  у  багатьох  людей,  що  за  хатки  стоять  там,  на  Довгій.  Ніхто  нічого  не  знав.  Одні  казали,  що  немає  там  ніяких  хаток,  інші  казали,  що  є,  але  хто  їх  будував  і  коли  –  невідомо.  Можливо  там  жили  якісь  сектанти,  що  сторонилися  людей  –  якісь  старовіри  або  що…  А  потім  пішли  далі  –  у  більш  глухі  місця,  коли  їхнє  селище  виявили…

Ми  вибрали  навмання  одну  з  хаток  і  розташувались  на  нічліг.  Розпалили  пічку,  зварили  спочатку  суп,  потім  кашу,  чай.  Тим  часом  сутінки  перетворилися  на  глупу  безмісячну  ніч.  Зорі  висіли  як  виноградини  рясно  всипавши  чорне  небо.  У  пічці  тріскотіли  дрова,  ми  вийшли  помилуватися  зорями  чи  то  просто  подивитись  на  безмежжя  Космосу,  що  висіло  над  нами  і  нагадувало  по  якій  малесенькій  кульці  ми  приречені  довіку  блукати.

Почалась  розмова  –  звичайна  розмова  подорожі,  яка  забарвлює  темні  вечори.  Тема  якось  непомітно  ковзнула  з  місцевої  флори  і  фауни  на  «снігову  людину».  А  в  мене  якраз  в  ті  часи  був  хороший  знайомий,  який  все  своє  життя  присвятив  пошукам  «снігової  людини»  -  блукав  по  дуже  диким  землям,  знаходив  її  сліди,  шерсть  чи  то  волосся  (причому  експертиза  підтвердила,  що  жодному  із  відомих  науці  видів  ссавців  ця  шерсть  не  належить)  і  навіть  стикався  з  цією  істотою  віч-на-віч.  Але  мені  було  не  цікаво  розповідати,  що  ось,  мовляв,  один  мій  знайомий,  десь  там  далеко,  колись…  Я  вирішив  трохи  пожартувати.  Розповідь  свою  побудував  я  так  –  ось  я  торік  біля  сопки  Ведмежа  коло  струмка  Озерний  весною  бачив  сліди  босих  ніг  на  снігу  і  на  землі  коло  потоку  і  жмуток  шерсті  на  стовбурі  кедра…  Потім  ще  додав,  що  той  жмуток  я  ношу  завжди  з  собою  як  талісман.  Витяг  з  кишені  пластикову  коробочку  з  жмутком  конячої  шерсті  яку  знайшов  годину  тому  у  стаєнці,  показав.  Потім  почав  розповідати,  як  два  роки  тому  біля  сопки  Малої  знайшли  трьох  старателів  з  відірваними  головами  –  саме  не  відрубаними,  а  відірваними  –  це  й  яку  силу  треба  мати  в  руках,  щоб  таке  вчинити  (це  вже  я  вигадав,  колись  читав  про  такий  випадок  в  Канаді,  але  сумніваюсь  у  його  достовірності).  Кинув  фразу:

-  Певно,  вони  його  поранили  цього  волохатого  великонога…  Ось  він  і  розізлився…  З  того  часу  в  цих  місцях  часто  люди  пропадають…  В  Карпатах  «снігову  людину»  шугайстером  називають,  в  Гімалаях  –  йєті,  а  як  його  тутешні  орочі  та  евени  називають  я  навіть  і  не  пам’ятаю…
-  А  тутешні  люди,  які  в  цих  хатках  жили  –  вони  куди  поділися?
-  Цього  вам  уже  ніхто  не  розкаже…

Троє  моїх  супутників  чомусь  не  захотіли  більше  бути  на  дворі,  зайшли  в  хатинку,  запалили  свічку.  У  їхніх  очах  я  побачив  відблиски  страху.  Вони  сиділи  біля  розчинених  дверей  і  дивилися  на  зоряне  небо.  Розмова  непомітно  перейшла  на  НЛО,  літаючі  тарілки  та  паранормальні  явища.  Якось  хтось  згадав,  що  там  де  бачили  «снігову  людину»  в  тих  же  місцях  бачили  і  НЛО.  Тут  уже  мене  понесло…  Захотілось  пофантазувати.  Бувають  в  мене  такі  настрої.  Я  тут  же  придумав  і  розповів  історію  про  величезну  блискучу  кулю  яку  бачили  біля  вершини  сопки  Синя.  І  бачили  тоді  ж  і  там  же  двох  карликів  з  непропорційно  великими  головами  без  одягу  з  шкірою  сірого  кольору  з  величезними  очима  і  мініатюрним  ротом.  І  зникли  в  той  день  два  мисливці  –  знайшли  тільки  їхні  рушниці  з  оплавленими  стволами.  Супутники  мої  замовкли  і  з  якимось  завороженим  виглядом  дивились  на  зоряне  небо,  на  сузір’я  Лебедя,  на  Чумацький  шлях…

І  тут  у  небі  з’явився  дуже  яскравий  об’єкт,  що  швидко  рухався.  Це  був  явно  не  літак  і  не  вертоліт.  Це  було  схоже  на  супутник,  що  падав  і  згорав  в  атмосфері.  Так  воно,  напевно,  і  було.

-  Що  це???!!!  –  на  моїх  супутників  поява  такого  літаючого  сяйва  справила  неабияке  враження  та  ще  й  під  час  такої  емоційної  оповідки.  Звісно,  казати  свою  банальну  і  найбільш  вірогідну  версію  мені  було  нецікаво  і  я  якимось  урочисто-трагічним  голосом  з  нотками  фаталізму  сказав:

-  Це  вони…  Знову…  Так  само  як  три  роки  тому  –  день  у  день,  секунда  в  секунду…  Так  само  як  і  тисячу  років  тому…

Більше  нічого  я  вже  сказати  не  встиг.  Вони  влетіли  в  хатинку  мало  не  збивши  мене  з  ніг  ледве  протиснувшись  у  двері  втрьох  одночасно.  Двері  з  гуркотом  зачинили  і  тут  же  забарикадували  якимось  дошками  та  колодами,  що  були  в  хатинці.  Я  подивився  на  їхні  обличчя  у  світлі  каганця  свічки.  В  очах  вже  був  не  страх  –  в  очах  був  жах.

-  А  якщо  комусь  знадобиться  вийти  серед  ночі?  Або  мене  можуть  покликати…

Але  мене  вже  не  чули.  У  чомусь  переконати  їх  вже  було  неможливо.  Я  заліз  у  свій  спальник  і  заснув.  Мені  було  тепло  і  затишно.  Я  відпочивав  після  важких  переходів.  Я  навіть  не  знаю  чи  спали  вони  тої  ночі.

Але  більше  я  ніколи  не  буду  так  жартувати  з  людьми  –  тим  паче  з  молодими,  яким  життя  видається  суцільною  дорогою  радості,  по  якій  можна  йти  нескінченно  довго  і  весело,  які  занадто  цінують  цю  «мить  між  минулим  і  майбутнім»,  які  ще  не  знають,  що  життя  це  страждання,  велика  ілюзія…  Просто  осінній  вітер  мені  щось  наспівав  у  ті  дні  і  я  цю  пісню  втілив  у  казку…  Трохи  страшну.  Але  всі  казки  трохи  страшні.

А  того  «ведмедя»  Ігоря,  що  жив  і  працював  на  станції  на  сідловині  Столи  я  більше  не  зустрічав.  Був  я  в  тому  місці  –  на  Столах  п’ять  років  потому  –  у  1998  році  зі  своєю  подружкою  Веронікою,  і  в  тій  хаті  ночував.  Тільки  не  треба  казати,  що,  мовляв,  я  «з  бабою  по  сопках  бродив».  Про  неї  не  можна  так.  Ця  «тітка»  справжня  подруга  бойова.  По  таких  диких  та  споконвіку  безлюдних  місцях  ми  з  нею  блукали,  в  такі  пригоди  потрапляли  і  вибирались…

Вона  сама  по  гарах,  по  тайзі  ходить  –  а  це  про  щось  та  говорить.  Одного  разу  пішла  вона  в  той  дикий  край  з  одними  людьми  –  бувалими,  відчайдушними.  Стали  вони  табором,  зібрались  вже  спати,  а  до  табору  ведмідь  прийшов.  Реве,  лапою  землю  шкребе.  У  всіх  нерви  як  струни  –  хапаються  хто  за  що.  А  вона  вилазить  з  намету,  дивиться  на  його  морду    незадоволену  і  як  крикне:  «Іди  звідси,  волоцюга  клишоногий!!!»  Він  розвернувся  і  в  ліс  пішов.  Всі  в  таборі  так  і  не  спали  тої  ночі,  біля  вогню  сиділи  і  темряву  дивились,  а  їй  хоч  би  що  –  спала  собі  тихо  і  мирно  до  ранку.  Таких  ще  в  горах  та  в  тайзі  «тітками»  називають  і  кажуть,  що  «тітки  відчайдушні  до  божевілля».  Це  якраз  про  неї.  Дах  її  давно  знесло  разом  з  комином,  і  хто  знає  яким  ураганом.

Щоправда,  її  боялися  в  гори  і  тайгу  брати  –  закономірність  дивна  була  –  як  тільки  її  візьмуть,  так  вічно  якісь  пригоди  не  в  тему  траплялися.  То  заблукає  хтось,  то  хтось  впаде  і  травмується,  то  ще  щось.  Але  то  інше  питання.  Я  з  нею  вдвох  п’ять  років  по  горах,  сопках  та  лісах  дрімучих  ходив  –  і  нічого.  Цікаво,  що  коли  ми  в  місто  до  людей  верталися,  то  якось  сварились,  розбігались  і  майже  не  зустрічались.  Але  коли  знову  в  дикий  край  тягнуло  –  тут  же  «збігалися»  і  їхали  світ  за  очі  до  дерев,  туманів,  водоспадів  і  світанків.  Не  знаю  чому  так  -  може  тому,  що  там  було  життя  справжнє  і  ми  там  були  справжні,  а  в  місті...

Потім  вона  пішла  від  мене  –  якось  раптово  нічого  не  пояснюючи.  Тільки  кинула  в  порожнечу  –  «все,  я  розлюбила».  Я  досі  не  можу  її  забути,  хоч  стільки  років  пройшло.  І  як  я  блукав  потім  по  Оленячій  самотнім  вовком  або  з  такими  ж  шибайголовами  як  і  сам,  то  все  згадував  і  згадував  –  може  не  стільки  розумом  –  тут  ми  змокли  під  дощем  і  сушили  одяг  біля  ватри,  а  потім  залізли  в  один  спальник  щоб  зігрітися,  а  тут  ми  ночували  на  вершині  сопки,  серед  каміння,  дивилися  вдвох,  як  сонце  за  обрій  котилося  розпалюючи  на  небі  заграву,  а  потім  прокинулись,  коли  темрява  тільки  почала  сіріти  і  зустрічали  сонце,  що  викочувалось  з  моря  туману,  який  стелився  там  внизу,  і  вершини  сопок  здавалися  островами,  милувались  барвами  світанку.  І  цей  камінь  на  фоні  червоного  неба  здавався  нам  старезним  скам’янілий  філософом,  а  хмари  –  сходами  в  небо,  в  космос,  до  глибин  Галактики.  А  тут  ми  влаштували  баню.  Розпалили  величезну  ватру,  накидали  в  неї  каменів,  які  розжарились  до  червоного,  а  потім  зверху  над  цими  каменями  поставили  шатро  зі  скручених  гілок  обтягнутих  поліетиленом,  зайшли  голими  в  середину  і  вилили  на  каміння  води.  Повалила  пара  і  ми  били  один  одного  ялиновими  віниками,  а  потім  розпарившись  вибігли  і  стрибнули  під  водоспад  крижаної  води.  А  на  цій  галявині  ми  ночували,  а  на  світанку,  коли  вилазили  з  намету  побачили  оленів,  що  дивилися  на  нас  вологими  і  добрими  очима  повними  здивування  і  роси…

Так  ось  –  прийшли  ми  тоді  до  тої  хатки,  а  там  і  станції  ніякої  немає,  чергових  –  тим  паче.  І  хатинка  вже  втомлена.  І  жила  там  пара  молодих  людей  –  гриби  та  ягоди  збирали,  сушили  поки  сезон.  Ми  їм  –  переночувати  можна?  А  вони  –  не  наша  це  хатинка,  самі  прийшли,  бачимо  -  порожня,  ось  і  живемо.

У  тих  краях  –  на  Оленячій  і  навколишніх  сопках  і  річкових  долинах  –  хатинки  подекуди  були  (старенькі,  щоправда,  напівзотлілі,  але  жити  можна):  на  сопці  Бабина  –  майже  на  самій  вершині,  на  струмку  Весняний,  біля  струмка  Горіховий,  під  сопкою  Верхнижня  (ну,  і  назву  придумали!),  на  сідловині  між  сопками  Товста  і  Ведмежа,  на  Столах.  І  все,  здається.  Але  майже  всі  ті  хатинки  потім  хтось  спалив.  Хто  і  навіщо  –  не  знаю.  Дурні!

А  всі  ті  сопки  і  струмки  орочі  по  своєму  називають.  А  ці  назви  нові  –  придумали  їх,  коли  карти  складали.  Мені  якось  один  старий  ороч  розповідав,  як  що  називається,  але  я  забув,  не  записав.  А  потім  той  дід  помер,  так  що  і  розказати  тепер  немає  кому.  А  орочі  в  ті  місця  не  кочують  нині.  Там  і  оленів  пасти  ніде  –  каміння  одні.  Хіба  що  на  полювання  та  на  рибу  туди  приходили.  А  зараз  дичину  браконьєри  розлякали.  Знав  я  трьох  орочів.  Крім  старого  Гаврила  та  пастуха  Івана  ще  й  шамана  їхнього.  Навіть  бачив  як  він  шаманив  –  чум  свій  обкурював  травами  –  звіробоєм  та  конюшиною  та  в  бубон  бив.  Орочів  ще  евенами  називають.  Але  це  інший  народ.  Плутають  просто.

Так  ось,  залізли  ми  на  голець  –  на  Ведмежу  –  я  і  два  юнака.  Сніг  майже  зійшов  –  тільки  північних  схил  білою  кашею  вкритий,  а  решта  гори  –  так,  плямами.  І  то  сніг  сірий,  злежалий.  Свіжий  не  падав  давно.  Полізли  ми  з  вершини  в  сторону  Ситного  –  по  хребту.  Вершина,  треба  сказати,  у  Ведмежої  потрійна  і  скеляста.  Якщо  з  Товстої  чи  з  Великої  дивитись,  то  Ведмежа  як  тризубець  в  небо  стирчить.  Як  вічний  пам’ятник  землякам  моїм,  що  в  цій  землі  в  Велике  Ніщо  пішли.

З  третьої  вершини,  значить,  ліземо  донизу,  а  там  стелюх-кедрач  суцільний  навколо  –  і  кінця-краю  йому  не  видно.  Те  не  простий  –  вище  людського  зросту  вгору  стирчить  ще  по  землі  стелиться,  а  лапи  в  нього  товщиною  як  дві  людські  руки.  Нема  на  то  ради  –  полізли  в  кедрач.  Ледве-ледве  продираємось  зі  швидкістю  черепахи  на  гілки  наступаючи.  А  місцями  сніг  глибокий  –  провалюємось  по  саме  нікуди.  А  під  снігом  теж  кедрач,  ноги  між  гілками  застрягають.  А  сніг  то  мокрий.  І  вітер  холодний  не  ласкавий…  Тяжко  йдемо.

Раптом  бачу  –  а  місцями  на  снігу  сліди  поперед  нас.  Старі,  але  не  дуже.  Тижневої  давнини  –  не  більше.  І  взуття  на  ногах  того  «слідача»  легше  за  наші  «краги».  І  йшов  він  так  наче  і  в  сніг  не  провалювався,  з  гілки  на  гілку  стрибаючи,  тільки  інколи  на  снігу  сліди  лишаючи.  Здивувався  я  спочатку,  а  потім  як  просвітлення  на  мене  найшло  і  з  уст  вирвалось:

-  Так  це  ж  древолаз  Поліванов  попереду  нас  йшов!  Його  крок  м’який…
-  Точно!  Він!  Ілля  Петрович  Поліванов!  Древолаз!
-  Так  казали,  начебто  він  помер…
-  Ні,  то  не  він  помер.  Це  не  Поліванов  помер,  а  Полікарпов.  І  не  Ілля  Петрович  його  звали,  а  Петро  Андрійович!  І  не  древолазом  він  був,  а  лісорубом.  А  древолаз  Поліванов  живий-здоровий.  І  нас  переживе.  Древолази  вони  всі  довгожителі.  Чув  я  про  одного  древолаза  –  Сігнєва  Олексія.  Так  він  дожив  до  ста  і  двадцяти  літ.  І  помер  від  того,  що  з  дерева  головою  вниз  стрибнув.  Заліз  на  дерево,  на  вершечок  і  сказав:  «Нудно,  ви,  люди  живете!  Остогидло  мені  з  вами!»  І  з  вершини  вниз  та  головою  на  камені.
-  Цікаво,  а  чого  це  древо  лаз  Поліванов  на  Ситний  помандрував?  Невже  золото  мити?
-  Ні.  Древолазам  пісок  золотий  мити  замовлено.  Ніякий  древолаз  навіть  миски  старательської  в  руки  не  візьме.  Вони  навіть  до  золота  (нехай  воно  прокляте  довіку  буде!)  навіть  не  торкаються.  Навіть  обручки  зі  срібла  роблять.  Певно,  у  нього  інтерес  на  Ситному  був.  Мені  то  як  знати?  Древолази  –  вони  народ  замкнутий,  дивний  навіть,  незрозумілий.  Я  в  їхні  справи  не  втручаюся.  Хоча,  дарма,  напевно…
-  А  може  то  і  не  древолаз  зовсім?  Може  просто  перехожий  який  або  брат  наш  старатель,  що  в  пошуках  золотця  блукає…
-  Ні.  Я  слід  древолаза  ні  з  чиїм  не  сплутаю…

Бачу  –  не  вірять,  сумніваються…  І  очі  дивним  блиском  загорілися…  Я  це  помітив  і  засумував  дуже,  зажурився.  Зрозумів  від  чого  отой  блиск  і  чому.  Я  ж  з  цими  хлоп’ятами  за  рік  до  того  пішов  до  сопки  Два  Брати.  Тільки  то  не  весною  було,  а  восени.  Заблукали  ми  тоді  –  з  дороги  збилися,  по  лісу  йдемо  мало  не  навмання,  по  руслу  якогось  струмка  висохлого  орієнтуємось.  І  раптом  на  паморозі,  на  землі  мокрій  ледве-ледве  легким  морозом  скутій  сліди  людські  помітили  –  старі.  Пішли  по  сліду  і  людину  побачили.  Лежав  він  бідолаха  на  землі,  відійшов,  певно,  вже  давно  –  звірі  його  погризли  і  птахи  обличчя  подзьобали  –  впізнати  годі.  Паперів  в  нього  ніяких  не  було,  так  що  хто  то  був  –  так  і  лишилося  для  нас  таємницею.  Але  в  його  наплічнику  хлоп’ята  мішечок  знайшли  з  полотна,  а  там  золотого  піску  фунта  два  –  не  менше.  Більше  й  нічого  в  нього  хорошого  і  не  було.  Ніж  і  той  нікчемний  –  тільки  щурів  різати.  Хлопці  на  пальці  в  нього  обручку  помітили  –  зняли,  не  погидували.  І  кажуть  мені:

-  Давай  золото  тут  порівну  і  поділимо,  щоб  нікому  образливо  не  було.
-  Собі  забирайте,  не  треба  мені  нічого…
-  Та  ти  що,  вуйку,  чого  від  частки  відмовляєшся?  Золото  воно  ж  тепер  нічиє!  Мужик  то  мертвий,  диви.  І  перстеник  вже  йому  без  потреби.

Я  ще  подумав:  «Чого  ж  ти  мені  тикаєш?  Я  ж  тобі  як  батько  за  віком…»  Але  нічого  не  сказав.  І  так  мені  тоскно  якось  стало,  так  на  душі  гидко.  Особливо  як  я  побачив,  що  вони  обручку  навпіл  сокирою  розрубали  –  щоб  все  порівну,  значить.  Захотілось  мені  їх  кинути  і  в  ліс  подалі  піти,  на  сніг  лягти  та  замерзнути.  Але  якось  перегоріло  потім  чи  що  –  адже  пропали  б  вони  без  мене,  назад  дорогу  би  не  знайшли.  А  потім  я  їх  знову  з  собою  брав  –  може  колись  і  зрозуміють,  що  в  житті  до  чого…  А  хлопаку  того  бідолашного  я  камінням  закидав,  потім  мохом  –  могилу  в  тій  землі  я  би  все  одно  не  видовбав  –  каміння  одні  та  скелі.  І  хрест  який-не-який  поставив.  А  хлопці  дивились  на  мене  як  на  дивака  якогось  пришелепкуватого.  

А  на  Ведмежій  довго  лізли  ми  по  жеребу  кедровому,  нікого  не  зустріли,  потім  у  ліс  зайшли,  коли  нарешті  хребет  нижче  пішов.  А  праліс  там…  Ялинова  сурамінь  стара,  волога,  дрімуча.  Подушки  моху  під  ногами  на  лікоть  товщиною,  ялини  –  в  трьох  треба  обхоплювати.  А  там  і  струмок  помітили  –  Ситний.  З  сил  зовсім  вибились  –  там  же  тих  подушках  з  моху  і  спали.  М’яко,  але  мокро.  Навіть  ватру  якусь  розпалити  спромоглися  –  суп  зварили.  Потім  виявилось,  що  трохи  не  дійшли  до  місця  сухого,  де  галявина  величезна  і  потік  Ситний  під  землю  пірнає.  І  ліс  там  навколо  –  вже  не  ялини,  а  кедри,  трохи  вбік  берези  та  горобини.  Але  золота  на  струмку  Ситний  немає  зовсім.  Та  і  породи  там  не  ті  –  не  золотоносні.  Жодної  крихти  золотої  не  знайшли.

У  тих  місцях  золото  тільки  на  Олениці  і  є.  Та  ніде  окрім.  І  не  біля  витоків  як  думають,  а  нижче  по  течії.  Я  там  самородок  золотий  знайшов.  Маленький,  щоправда,  але  все  одно.  І  золотого  піску  намив.  Це  якщо  вниз  по  течії  Олениці  піти,  далі,  нижче  водоспадів  Гримлячих,  нижче  струмка  Горіхового,  майже  до  впадіння  річки  Олениці  в  річку  Ялицеву.  Там  місце  є,  де  під  час  паводку  річка  шмат  берега  забрала.  Там  то  жила  і  оголилася.  Хоч  і  маленька,  але  приклавши  зусилля…

 А  біля  струмка  Весняного  золота  немає.  Я  Весняний  обнишпорив  від  витоків  до  Олениці  –  і  не  раз.  Не  золотоносна  там  земля.  Так,  стояв  там  Порфірій  Лукін,  хатку  там  збудував  і  було  в  нього  золото.  Так.  Але  він  не  там  мив.  Це  той  самий  Порфірій  Лукін,  що  його  потім  сокирою  зарубали  за  жменю  золотого  піску.  Як  воно  було,  я,  звісно,  не  знаю.  Але,  певно,  було  так:  зайшли  до  нього  тютюну  попросити  (а  тютюн  у  нього  славний  був!  Особливий!).  А  він  нікому  не  відмовляв,  добрий  мужик  був.  Якщо  хтось  мимо  йде  –  так  він  і  ночувати  пустить,  і  чаєм  пригостить.  Він  повернувся  за  тютюном  у  комірчину,  а  вони  його  ззаду  сокирою  по  голові  і  торохнули.  Так  його  з  тютюном  потому  і  знайшли.

А  від  хатки  його  нічого  не  лишилось  –  був  я  в  тому  місці  пару  років  тому  –  розвалилася  хижка  зовсім.  А  я  ж  знав  його,  бував  у  нього,  балакав  з  ним  про  те,  про  се  не  один  раз.  Перший  раз  зайшов  до  нього  у  1991,  потім  у  1993.  По  батькові  його  Євстахієвич  звали.  Хоча,  казали,  що  він  зовсім  не  Порфірій,  і  не  Лукін.  І  що  прізвище  у  нього  зовсім  інакше.  І  начебто,  він  партизаном  був,  а  потім  за  свою  партизанщину  двадцять  років  у  таборах  на  Колимі  відсидів.  Вийшов,  але  не  повернувся  додому  і  в  цих  місцях  осів.  Не  знаю,  чи  правда  се  –  для  старого  партизана  він  трохи  молодо  виглядав,  хоча…  Він  міг  у  боївці  ще  хлопчиком  бути.  Або  просто  хліб  в  ліс  партизанам  носив,  а  його  за  шматок  хліба  на  двадцять  років  в  табори.  Українську  мову  він  добре  знав  –  коли  я  з  ним  останній  раз  говорив,  то  непомітно  на  нашу  мову  і  перейшов.  Він  теж.  Але  про  минуле  розповідати  не  став.  Зате  про  ті  місця  багато  розповідав  і  золото  своє  показав,  хоча  і  не  сказав  де  його  мив.  Він  всього  то  жменьку  і  намив.  Я  думаю,  він  або  біля  витоків  Оленячої  жилу  знайшов  на  одному  зі  струмків,  що  від  сопки  Марійка  течуть.  Але  не  на  Гниляку  і  не  на  Чорному.  Там  немає.  Ще  він  казав,  що  в  верхів’ях  Олениці  літак  лежить.  Розбився  він  там  давно,  ще  у  1935  році,  а  може  і  раніше.  Зогнив  нанівець  та  мохом  поріс.  А  не  знайшли  його  ні  тоді,  ні  після  тому,  що  він  в  ущелину  впав.  Знизу  туди  не  пройти  –  водоспади,  буреломи.  А  якщо  зверху  заходити  –  то  мотузка  добра  потрібна,  щоб  в  ущелину  спуститись.  Але  де  те  місце  –  він  показати  відмовився,  і  взагалі,  до  витоків  Оленячої  йти  відмовляв  –  казав,  що  місця  там  –  погибель  одна.  Може  й  так,  а  може  він  там  жилу  золоту  знайшов.

Шкода  його.  Такі  мужики  нині  в  рідкість.  І  не  пив  зовсім  –  навіть  не  нюхав.  Чому  він  на  Весняному  зруб  поставив  –  не  знаю.  Місце  там  погане.  Сире,  мокре,  сонце  туди  ніколи  не  зазирає.  Весняний  ніби  як  ущелину  пробив  між  сопками  Мала  та  Марійка.  Але  знайти  те  місце  було  важко  –  якщо  не  знати.  Може  тому.

А  нижче  по  течії,  де  впадав  в  Оленячу  струмок  Безіменний,  там  жив  дід  Микола  Харітонович  Скобліков.  Не  знаю,  чи  живий  він  досі,  тоді  в  ті  роки  йому  вже  було  під  дев’яносто.  Певно,  і  Колчака  пам’ятав.  Ну,  не  те  щоби  жив  –  приходив  від  снігу  до  снігу  як  і  всі,  а  потім  на  зиму  в  поселення  людське  повертався.  Так  той  пив  страшно.  І  мухомори  курив.  Назбирає  тих  моримухів,  насушить,  а  потім  курить.  Як  він  з  такими  звичками  до  старості  давньої  дожив  –  зрозуміти  неможливо.    А  може  він  в  старості  до  цих  звичок  та  припав…  Один  мій  знайомий  до  нього  заходив,  теж  спробував  мухомори  курити.  Як  затяжку  одненьку  зробив  –  так  потім  тиждень  йому  такі  чортяки  страшні  ввижалися!  Як  він  тільки  здоровий  глузд  не  втратив  –  не  знаю.

Так  ось  –  про  древолаза  Поліванова  вони  обидва  чули.  Він  навіть  заходив  до  них,  гостював.  Ще  про  нього  я  чув  від  пастуха-ороча  Івана  під  сопкою  Сива.  При  цьому  розминувся  я  з  древолазом  Полівановим  всього  на  один  день:

-  Був,  проте,  Поліванов,  був  вчора,  проте.  Чай  пив,  трубку  курив,  ось  ножа  мені  подарував.  Пішов,  проте,  в  тайгу  пішов!  Куди  –  не  знаю…  Сонце  знає.  Старий  крук  Туа  знає.  Сивий  вовк  Омо  знає.  У  них  спитай…

Майстерність  древолазів  нині  рідкісна.  Мистецтво  їх  забуте.  Чутки  про  тих  затихли.  А  в  давні  часи  були  вони  на  Русі  відомі  та  шановані.  Вміння  їх  цінувалося,  звичаї  їх  поважали.

Риючись  у  костромських  архівах  я,  наприклад,  натрапив  на  лист  єпископа  Смоленського  Епіфанія  до  князя  болохівського  та  путивльського  Всеволода  Борисовича,  який  історики  датували  роком  1326.  Там,  зокрема,  писалося:  «…древолази  наші  хоч  і  схильні  до  єресі,  і  звичаї  їх  незрозумілі,  але  норовом  вони  прості  і  людинолюбні.  Службу  можуть  тобі  послужити  хорошу…»

А  в  «Мінських  хроніках»  (  в  тому  числі  в  тих  частинах,  що  були  скопійовані  з  «Оксамитової  книги»)  у  записах  від  1370  року  знаходимо:  «…великий  князь  Ольгерд  в  місто  прибув,  мистецтву  тутешнього  люду  дивувався.  Особливо  захоплювався  майстерністю  древолазів  Кирила  і  Прокопія…»

У  записах  Межигірського  спаса  (що  під  Києвом)  був  у  свій  час  виявлений  цікавий  документ  –  цитую:  «…і  в  се  літо  6998  прийняли  постриг:  брат  Никифор,  що  був  до  сего  теслею,  брат  Микита  майстер,  маляр  та  богомаз,  та  брати  Хведір  і  Василь  –  древолази  з  Лучеська…»

Також  у  листі  Дмитра  Шемяки  Івану  Можайському  від  12  грудня  1446  року  про  них  теж  іде  мова:  «…мені  майстрів  потрібно,  та  скоромохи  теж  знадобляться.  Надішли.  А  якщо  є  в  тебе  древолази  так  таким  же  чином  до  мене  з  обозом  їх  відправ…»

У  Псковських  хроніках  від  1570  року  є  цікавий  запис:  «…а  також  по  наказу  Івана  Васильовича  були  скарані  на  голову  троє  древолазів,  звинувачені  у  змові  і  співчутті  до  невинно  убієнного  князя  Володимира  Андрійовича  Старицького,  який  майстерність  древолазів  цінував…»

Більш  близькі  до  нас  часи  теж  дарують  цікаві  звістки  –  пощастило  мені  натрапити  на  оголошення  в  газеті  «Вятские  ведомости»  від  16  листопада  1836  року:  «…  Артіль  древолазів.  Сідоров  та  сини.  Якщо  кому  потрібно  –  заліземо  на  будь-яке  дерево.  Влаштування  хатинок  на  деревах,  порятунок  кошенят  та  інші  потреби.»

Навіть  у  Леніна  знаходимо  згадку  про  древолазів  у  листі  до  голови  тамбовського  губ.  ВЧК  від  20  березня  1920  року:  «Тов.  Клиновський!  Зверніть  увагу  на  так  звані  «товариства  древолазів»,  що  вельми  чисельні  у  вашій  губернії.  Їх  ідеологія  це  архіконсервативно.  І  може  бути  використана  для  підготовки  куркульських  повстань.  Древолази  повинні  бути  ліквідовані  як  контрреволюційна  організація  і  шкідлива  для  трудового  народу  секта.  З  пов.  Ульянов  (Ленін)  В.  І.»

Древолази  були  довгий  час  якоюсь  замкненою  громадою,  певним  кланом  зі  своєю  філософією,  зі  своїми  суворими  законами.  Виникнувши  у  глибині  віків,  у  хащах  старої  Русі,  вони  не  зникли  як  тінь  минулого.  Навіть  ота  радянська  влада  не  зуміла  їх  знищити.  Нині  професія  древолазів  знову  стає  потрібною  –  особливо  в  зв’язку  з  вивченням  тропічних  лісів.  І  їх  світогляд  доречі  теж.  Наскільки  я  знаю,  у  Бобруйську  та  Гомелі  є  люди,  які  активно  вивчають  спадщину  древолазів  і  які  жадають  відновити  сей  суспільний  стан.  Як  знати  –  може  їх  зусилля  будуть  не  марні,  а  там  і  Русь  та  її  призабута  мова  відродяться  з  небуття…

Мені  не  судилося  зустріти  древолаза  Поліванова  і  поговорити  з  ним  про  буття  старих  дерев.  Шкода.  Я  більше  не  поїду  в  ті  краї  ніколи,  не  побачу  річку  Оленячу  сопку  Ведмежу.  Щось  обірвалось  у  моїй  душі,  щось  загинуло.  Ось  чому  я  написав  цю  повість.  І  якщо  ти,  мій  читачу,  ризикнеш  і  поїдеш  у  ті  краї  шукати  золото  –  не  здіймай  руки  ні  на  звіра,  ні  на  людину.  Нехай  тобі  щастить.  І  нехай  з  тобою  буде  Фортуна.

(Написано  на  основі  реальних  подій  1990  –  2010  років.  Прізвища  та  імена  людей  переважно  змінені.  На  світлині  –  автор  повісті  в  тих  краях…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334077
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2012

Рільке Р. М. Над книгою. Переклад

Я  зачитався.  Я  читав  давно.
Коли  осінній  дощ  постукав  у  вікно.
Занурившись  у  вигаданий  світ,
не  чув  як  дощ  оповідає  міт.

Як  зморшки  ті  рядки  я  споглядав
задумано,  годинами  підряд
час  зупинився  чи  пішов  назад.
І  раптом  бачу:  захід  фарбами  заграв
карміном  оксамит  малює  із-за  ґрат.

Як  нитки  намистин  порвалися  слова
і  літер  на  підлогу  листопад.
Я  знаю,  сонце  кидаючи  сад
крізь  огорожу,  що  загравою  пала,
повинно  озирнутися  назад.

І  ось  неначе  ніч  –  пітьма  як  знак.
Дерева  гуртом  поставали  шляхом,
і  люди,  що  громадяться  під  дахом
і  тихо  розмовляють,  слово  часом
дорожче  золота  цінуючи  однак.

Якщо  я  зараз  зазирну  в  вікно,
мій  погляд  не  зустріне  там  чужого  -
околицю  охоплювало  слово,
а,  значить,  простору  позбавлене  воно.
Але  піду  я  в  ніч,  і  одкровення  знову
дарує    величі  понять  свободу
зажурена  незайманість  народу  –
себе  переросте  натруджена  земля
і  стануть  в  ряд  за  краєм  небосхилу
остання  хата  і  моя  зоря.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.04.2012

Хатинка лисиць

(Низка  хокку)

         *          *          *
Зрубали  дерево.
Його  тінь  зажурена
Прийшла  в  мої  сни…

         *          *          *
Хатинка  лисиць.
П’ю  ранковий  чай
Під  веселкою…

         *          *          *
Серед  пахощів
Гілка  старої  груші.
Місто  жебраків.

         *          *          *
Травнева  гроза
Наливає  в  чашу  днів
Вино  дощове…

         *          *          *
Красень  долини.
Він  грозу  читає
Листами  ночі…

         *          *          *
Село  слимаків.
Збудуйте  церкву  літа,
Накрийте  її  соломою…

         *          *          *
Плуг  мірошника.
Краплями  рясту  травня
На  поле  віршів.

         *          *          *
Травневий  ліс.
Старого  буку  листочки
Тілом  блискучим…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333880
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.04.2012

Рільке Р. М. Самотність. Переклад

Самотність  –    вогка  дощаниця.
Як  вечір  хвилями  чекання
Із  моря  піднімається  в  мовчанні
І  до  зірок,  що  нею  сповнені  повік,
І  лише  з  небокраю  на  міста  потік.

Вона  як  літній  дощ  -  травнева  злива,
Коли  світанку  прагнуть  вулиці  нудні,
Коли  тепла  позбавлені  тіла,
Прощаються  і  йдуть  у  дні  брудні,
Коли  в  обіймах  птахом  в  клітці  навесні
Ті,  що  приречені  на  вічне  горе,
Тоді  за  вікнами  вона  шумить  як  море…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333879
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2012

Рільке Р. М. Потоки сліз у сні… Переклад

*      *      *
Потоки  сліз  у  сні.  Долина  сну.
Реальність,  що  у  серці  новизну
знайшла.  Шліфуємо  перлини.
Чому  зникає  це  щоднини?

І  вже  не  я  з-під  водоспаду  сліз
іду  в  народ,  поміж  людей,  поміж,
а  сам  від  блиску  сліз  моїх  посліп.
Чи  мій  це  болі  і  страждання  сніп?

До  чого  я?  Чи  інший  –  той?  Чому
той  ангел  нас  приводить  на  яву?
І  ранок  як  гербарій:  в  ньому  бачу
для  снів  моїх  і  квіти,  і  траву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333683
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2012

Оповіді про вчителів комунізму

«Витися,  вчитися  і  ще  раз  вчитися  
     комунізму  справжнім  чином!»
                                                   (В.  І.  Ленін)

Пропоную  читачу  уривки  з  маловідомої  книги  спогадів  Комочкіна  К.  Ф.  «Оповіді  про  комуністів»  написану  у  1974-1979  роках  і  присвячену  питанням  комуністичного  виховання  молоді.  У  книзі  автор  описує  епізоди  політосвіти  і  методи  вчителів  комуністичного  виховання  з  якими  він  був  знайомий  особисто,  зокрема  неодноразово  згадує  парторга  Полікарпова  В.  І.  і  його  роботу  з  комсомольськими  активістами  у  1959-1967  роках.  Автор  книги  –  Комочкін  К.  Ф.  (1946  р.н.)  на  фахом  зоотехнік,  працював  парторгом  на  свинофермі  «Ленінський  шлях»  у  с.  Велика  Лопушня  Кролівецького  району  Сумської  області,  публікувався  неодноразово  у  районній  газеті  «Зоря  комунізму».  Зокрема  ним  були  написані  статті  «Доярки  і  розвиток  соціалізму»,  «Тваринники  назустріч  XXIV  з’їзду  КПРС»,  «Рішення  партії  виконаємо  і  перевиконаємо!»,  «Свиноферми  і  світовий  комуністичний  рух».  Зі  своїм  героєм  Полікарповим  В.  І.  автор  познайомився  особисто  у  1966  році  коли  відомий  в  ті  часи  вихователь  молоді  та  вчитель  комунізму  працював  першим  секретарем  Кролівецького  райкому  партії.  Полікарпов  В.  І.  народився  у  1930  р.  у  с.  Хруни  Костромської  області.  Закінчив  історичний  факультет  Житомирського  педінституту,  де  і  вступив  до  лав  Комуністичної  партії.  З  1952  року  на  партійній  роботі  –  спочатку  очолював  Охтирський  районний  комітет  комсомолу,  потім  партійну  організацію  будівельного  управління  «Будканалмонтаж»  у  м.  Суми  і  з  1959  року  Кролевецький  райком  партії.    Все  життя  він  займався  проблемами  політичного  виховання  молоді,  організовував  школи  партійної  освіти,  вів  заняття  партійної  школи  «Гарт».  Його  учні  і  послідовники  пам’ятають  його  як  невтомного  і  полум’яного  борця  за  справу  Світової  Революції.

                                                                                                               *          *          *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  В.  І.  проводив  комсомольські  збори  трудового  колективу  і  в  кінці  зборів  сказав:  «Існує  істинний  комуніст  без  партбілета,  ось  він,  незримий  ходить  вам  по  головам.»  Тоді  комсомолець  Булочкін  А.  Н.  встав  і  спитав:  «Хто  ж  цей  істинний  комуніст  без  партбілета?»  Полікарпов  підбіг  до  Булочкіна,  схопив  його  за  барки  і  почав  трясти  вигукуючи:  «Кажи!!!  Кажи!!!»  Але  комсомолець  Булочкін  мовчав.  Тоді  Полікарпов  розчаровано  подивився  на  обличчя  комсомольців  і  сказав:  «Який  же  дурень  цей  комуніст  без  партбілета!»

                                                                                                               *          *          *
Одного  разу  до  парторга  Полікарпова  прийшов  комсорг  Іванов  В.  В.  і  спитав:  «В  чому  суть  комунізму?»  Парторг  Полікарпов  відповів:  «Приходь  на  першотравневу  демонстрацію,  я  тобі  розкажу  в  чому  суть  комунізму!»  Прийшов  комсорг  Іванов  на  першотравневу  демонстрацію,  побачив  парторга  Полікарпова  біля  трибуни  і  повторив  своє  запитання:  «В  чому  суть  комунізму?»  Парторг  Полікарпов  відповів:  «Дивись  одні  червоні  прапорці  маленькі,  а  інші  великі!»

                                                                                                             *            *            *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  спитав  парторга  Іванова:  «Що  таке  марксизм?»  Парторг  Іванов  відповів:  «Над  трубою  заводу  здіймається  дим».

                                                                                                           *              *            *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  прийшов  на  комсомольські  збори  без  комсомольського  значка.  Парторг  Полікарпов  побачив  це  і  вигукнув:  «Тобі  вже,  напевно,  байдужа  справа  Світової  Революції!»  Тоді  комсомолець  Булочкін  вийшов  на  площу  Леніна  і  вигукнув:  «Товариші!  Робітники  і  селяни!  Приходьте  завтра  вранці  на  вулицю  Карла  Маркса.  Я  там  буду  розпалювати  вогнище  Світової  Революції.»  Наступного  ранку  на  вулиці  Карла  Маркса  почався  ажіотаж  –  прийшла  маса  народу,  всі  хвилювались,  всім  було  цікаво  як  комсомолець  Булочкін  буде  розпалювати  пожежу  Світової  Революції.  Дехто  з  буржуазного  охвістя  навіть  потайки  викликав  пожежну  машину.  Прийшов  комсомолець  Булочкін  і  сказав:  «Я  завтра  почну  розпалювати  вогнище  Світової  Революції  на  вулиці  Жовтневій!»  Прийшов  народ  наступного  дня  на  вулицю  Жовтневу,  а  комсомолець  Булочкін  заявив:  «Я  завтра  буду  розпалювати  вогнище  Світової  Революції  на  вулиці  Комінтерну!»  І  так  він  кілька  днів  морочив  трудящим  голову.  І  коли  в  черговий  раз  він  прийшов  зранку  на  вулицю  Дзержинського  ніхто  туди  більше  не  прийшов.  Тоді  комсомолець  Булочкін  взяв  і  розпалив  пожежу  Світової  Революції.

                                                                                                       *          *          *
Одного  разу  на  партійній  школі  комсомолець  Булочкін  спитав  парторга  Полікарпова:  «Чи  є  пролетарська  свідомість  у  трудового  селянства?»  На  це  парторг  Полікарпов  відповів:  «Му-у-у-у!!!»

                                                                                                     *          *          *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  будучи  на  посаді  першого  секретаря  Кролевецького  райкому  партії  приїхав  для  обміну  досвідом  до  секретаря  Ромненського  райкому  партії  Заколєбанова  Ф.  П.  Під  час  дружньої  бесіди  Полікарпов  розповів  Заколєбанову  таку  історію:  «В  моєму  районі  два  комосередки  сварились  між  собою  за  один  стіл  –  одні  говорили,  що  він  має  стояти  в  їх  парткомі,  інші,  що  в  їхньому  –  так  він  їм  сподобався  своїм  дизайном.  І  обидві  сторони  начебто  були  праві,  бо  їм  в  райкомі  обіцяли  подарувати  саме  цей  стіл.  І  сваркам  тим  не  було  кінця.  Тоді  я  прийшов  на  збори  і  сказав  –  давайте  розпилимо  стіл  пилою  навпіл  –  половину  стола  візьмете  ви,  половину  ви.  Але  якщо  хтось  із  вас  скаже  зараз  щось  розумне  про  розвиток  комуністичної  ідеології,  то  тому  комосередку  дістанеться  весь  стіл.  Але  всі  мовчали.  А  щоб  ти  сказав  на  їх  місці?»  Тоді  парторг  Заколєбанов  дістав  з  кишені  партійний  квиток,  поклав  його  собі  на  голову  і  почав  ходити  по  кабінету  назад-вперед.  Парторг  Полікарпов  вигукнув:  «Якби  ти  був  там,  стіл  лишився  б  неушкодженим!»

                                                                                           *            *            *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  прийшов  до  парторга  Полікарпова  запитати,  коли  буде  збудований  комунізм  і  як  розпізнати  і  боротися  з  правим  опортунізмом.  Та  не  встиг  він  і  слова  зронити,  як  парторг  Полікарпов  вихопив  з  кишені  гайковий  ключ  в  вдарив  комсомольця  Булочкіна  по  голові.  Булочкін  впав  і  жалібно  зі  здивуванням  в  голосі  запитав:  «Чому  Ви  мене  вдарили?  Я  ж  навіть  нічого  не  запитав!»  Парторг  Полікарпов  відповів:  «Якби  ти  розкрив  рот,  то  було  б  уже  пізно!»

                                                                                         *            *          *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  прийшов  до  парторга  Полікарпова  і  запитав:  «Що  таке  опортунізм  і  як  з  ним  боротися?»  Парторг  Полікарпов  у  відповідь  сильно  ущипнув  комсомольця  Булочкіна  за  ніс.  «Ой,  боляче!!!»  -  закричав  Булочкін  і  втік.  Прийшов  наступного  дня.  Парторг  Полікарпов  його  і  запитує:  «Ну  де  ж  твої  опортуністи?»  Комсомолець  Булочкін  відповів:  «Ніс  уже  не  болить».

                                                                                           *            *            *
Одного  разу  на  вищій  партійній  школі  на  перерві  між  засіданнями  розмовляли  секретарі  райкомів  Полікарпов  і  Заколєбанов.  Полікарпов  розповів  таку  історію:  «У  мене  в  районі  один  молодий  комуніст  примудрився  запхати  свій  партбілет  в  порожню  пляшку  з-під  горілки.  І  ніяк  не  міг  його  вийняти.  І  пляшку  йому  розбивати  було  шкода  –  все  таки  народне  добро,  економіка  має  бути  економною,  хотів  він  її  здати  в  скло  пункт  і  за  виручені  двадцять  копійок  купити  для  осередку  червоний  прапорець.  І  партійний  квиток  йому  був  потрібен  терміново.  Щоб  ти  зробив  а  його  місці?»  Секретар  парткому  Заколєбанов  відповів:  «Послухайте!  Послухайте!»  Полікарпов  із  щирим  здивуванням  глянув  на  нього  і  сказав:  «Саме  так  він  і  врятував  свій  партбілет!»

                                                                                               *            *            *
Парторг  Полікарпов  любив  повторювати:  «Якщо  ти  один  день  не  читав  творів  Леніна  –  у  тебе  з’являються  сумніви.  Якщо  ти  два  дні  не  читав  творів  Леніна  –  ти  скочуєшся  в  болото  опортунізму.  Якщо  ти  три  дні  не  читав  творів  Леніна  –  ти  не  зможеш  більше  жити!»

                                                                                               *            *            *
Одного  разу  парторга  Полікарпова  запросили  на  взуттєву  фабрику  імені  Карла  Маркса  на  зустріч  з  трудовим  колективом.  Там  якраз  скликали  мітинг  радпрацівниць  з  нагоди  Дня  робітників  радянської  торгівлі.  Парторг  Полікарпов  виголосив  трьохгодинну  промову.  У  своїй  промові  він  торкнувся  питань  важкого  становища  робітничого  класу  у  капіталістичних  країнах,  шляхів  втілення  в  життя  рішень  ХХІV  з’їзду  КПРС,  питань  діалектичного  матеріалізму  як  основи  комуністичного  світогляду.  Також  пояснив,  що  плани  партії  –  це  плани  народу.  Ще  раз  нагадавши  слухачам,  що  марксизм  ленінізм  вчення  вірне,  тому,  що  воно  правильне,  парторг  Полікарпов  закінчив  промову  гаслом:  «Хай  живуть  три  червоних  прапори!»

*            *            *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  помітив,  як  комсомолець  Бубліков  І.  І.  читає  книгу  Мопассана  «Милий  друг».  Полікарпов  скрушно  похитав  головою.  Комсомолець  Бубліков  почервонів.  Тоді  парторг  Полікарпов  сказав:  «Якщо  вмієш  читати  –  читай  тільки  твори  Леніна,  якщо  вмієш  писати  –  пиши  тільки  гасла!»

*            *            *
Комсомолець  Бубліков  часто  заходив  до  партогра  Полікарпова  і  цікавився  питаннями,  що  таке  первинне,  а  що  таке  вторинне.  Але  парторг  Полікарпов  відповідав  йому  мовчанням.
Одного  разу  комсомолець  Бубліков  дуже  вдало  зайшов  в  гастроном  –  там  якраз  несподівано  завезли  ковбасу  «Любительську»  і  зелений  горошок.  Черга  не  встигла  ще  велика  надбігти  і  Бублікову  і  ковбаси,  і  горошку  вистачило.  Крім  того,  йому  по  знайомству  дали  не  один  кілограм  і  не  одну  банку  в  одні  руки  як  всім,  а  стільки,  скільки  руки  донесуть.  Не  дивлячись  на  обурення  громадян  у  черзі.  Ледве  йде  комсомолець  Бубліков  з  повними  «авоськами»  ковбаси  і  горошку  і  мріє  про  те,  де  б  йому  ще  для  повного  щастя  згущеного  молока  роздобути.  Побачив  це  парторг  Полікарпов  і  сказав:  «Первинне  –  це  вторинне,  а  вторинне  –  це  первинне!»

*            *            *
Йшов  одного  разу  парторг  Полікарпов  по  вулиці  Леніна.  Літо  було.  Жарко.  І  як  на  зло  прорвала  на  вулиці  каналізація.  Тече  по  вулиці  всіляка  бридота,  сморід  стоїть…  Засмутився  парторг  Полікарпов  з  приповуду  такого  неподобства.  Але  раптом  побачив  він  бригаду  сантехніків,  які  йшли  з  червоним  прапором  і  гаслами  на  суботник.  Посміхнувся  парторг  Полікарпов  і  сказав:  «У  бідній  і  відсталій  країні  легко  і  просто  збудувати  комунізм!»

*              *            *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  дав  завдання  комсомольцю  Булочкіну  законспектувати  роботу  Леніна  «Крок  вперед,  два  кроки  назад».  Наступного  дні  комсомолець  Булочкін  запізнився  на  збори  партактиву.  Полікарпов  суворо  подивився  на  комсомольця  Булочкіна  і  спитав:
-  Ти  чому  запізнюєшся  на  важливі  партійні  заходи?
-  А  я  йшов  крок  вперед,  два  кроки  назад,  як  і  вчив  великий  Ленін!
-  А  як  же  ти  взагалі  сюди  дійшов?
-  А  я  задом  ішов!

*            *            *
Якось  парторгу  Полікарпову  повідомили,  що  трест  відстає  від  виконання  п’ятирічного  плану.  Тоді  парторг  Полікарпов  вирішив,  що  назріла  необхідність  організувати  позачерговий  суботник.  Під  час  проведення  суботника  парторг  Полікарпов  перевіряв  роботу  робітників,  брав  недбайливих  «на  олівець»  і  помітив,  що  навіть  алкоголіки  Сідоров  та  Пертов,  а  також  дармоїд  Махонін,  явний  шкідник  Молоточкін,  саботажник  Сидоренко  і  син  ворогу  народу  Розенкранц  прийшли  на  суботник  і  працюють  на  совість.  Тоді  парторг  Полікарпов  сказав:  «Народ  –  це  листок  паперу.  На  ньому  можна  написати  будь-які  слова!»

*            *            *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  проводив  політінформацію  у  трудовому  колективі.  З  доповіддю  про  міжнародне  становище  виступив  комсомолець  Бубліков,  який  зокрема  сказав,  що  найбільшу  небезпеку  для  світового  комуністичного  руху  представляють  опортуністи.  Тоді  парторг  Полікарпов  зупинив  його  і  гучно  проголосив:  «Ти  помиляєшся,  товаришу!  Опортуністи  нагадують  паперових  тигрів.  Вони  тільки  здаються  страшними!»

*            *            *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  напросився  в  гості  до  комсомольця  Булочкіна.  Він  знав,  що  теща  у  Булочкіна  дуже  навіть  непогано  куховарить,  причому  кухня  в  неї  істинно  пролетарська  без  всіляких  там  дрібнобуржуазних  витребеньок  і  прибамбасів.  Крім  того  вона  варить  чудовий  самогон  –  справжній,  робітничо-селянський,  а  не  всіляку  там  капіталістичну  каламутну  бридоту.  Але  комсомолець  булочкін  судячи  по  всьому  не  зрозумів  мети  візиту  парторга.  Подумав,  що  парторг  прийшов  виключно  для  політбесіди  з  виховною  метою.  І  пригощення,  і  ти  паче  революційного  напою  все  ніяк  на  стіл  не  подавав.  Поклав  лише  перед  парторгом  газету  «Правда»  з  «продовольчою  програмою»  з  метою  її  обговорити.  Тоді  парторг  Полікарпов,  побачивши  це,  став  по  стійці  «струнко»,  поправив  свій  піджак,  який  більше  нагадував  кітель  і  голосно  сказав:  «Мета  ясна!  Завдання  визначені!  За  роботу,  товариші!»

*            *            *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  проводив  комуністичний  суботник.  Розподілив  обов’язки  робітників.  У  п’ятому  цеху  назбиралось  за  кілька  років  гора  сміття,  яку  ніхто  не  прибирав.  Прибирання  сміття  доручили  безпартійному  робітнику  Бабушкіну.  Комсорг  Бубліков  довідався  про  це  і  тут  же  прийшов  до  парторга  Полікарпова  з  доповіддю:  «Товаришу  парторг!  Робітник  Бабушкін  син  ворога  народу.  Йому  не  можна  довіряти  навіть  прибирання  сміття!»  Парторг  Полікарпов  суворо  подивився  на  комсомольця  Булочкіна  і  відповів:  «У  нас  син  за  батька  не  відповідає!»  І  довірив  робітнику  Бабушкіну  прибирати  сміття.

*            *            *
Парторг  Полікарпов  ніколи  не  говорив:  «Мої  штани,  мої  шкарпетки,  моя  зубна  щітка».  Він  завжди  говорив:  «Наші  штани,  наші  шкарпетки,  наша  зубна  щітка»  розуміючи,  що  все  це  народна  власність,  суспільне  надбання,  яким  він  тільки  тимчасово  користується.

*            *            *
Парторг  Полікарпов  постійно  шкодував,  що  легка  промисловість  Радянського  Союзу  випускає  різний  одяг.  «О,  якби  всі  люди  ходили  в  однаковому  одязі,  -  казав  він,  -  наскільки  б  ми  були  ближчими  до  комунізму!  Різний  одяг  –  ось  звідки  починається  дрібнобуржуазна  ідеологія!»

*            *            *
Парторг  Полікарпов  щоденно  годинами  розглядав  портрет  Карла  Маркса  який  висів  у  нього  в  кабінеті.  Одного  разу  після  багатогодинного  споглядання  портрету  теоретика  комунізму  він  кинув  у  порожнечу  запитання:  «І  чому  цей  німецький  фашист  такий  безбородий?»

*            *            *
Парторг  Полікарпов  щоденно  перечитував  «Маніфест  комуністичної  партії».  Особливо  йому  сподобався  абзац,  де  писалось,  що  жінки  при  комунізмі  будуть  усуспільнені.  Згадуючи  цитату  Хрущова.  Що  «нинішнє  покоління  буде  жити  при  комунізмі»  і  що  «до  1980  року  буде  побудований  комунізм»,  глибоко  зітхаючи,  парторг  Полікарпов  повторював:  «Скоріше  б  комунізм  збудували!  Я  б  тоді  десяток-другий  жінок  усуспільнив  би!»

*            *            *
Одного  разу  до  парторга  Полікарпова  прийшов  комсомолець  Бубліков  і  сказав:  «Я  хочу  стати  комуністом!»  Парторг  Полікарпов  подивився  на  нього  зі  здивуванням  і  спитав:  «А  хто  тебе  зробив  капіталістом?»  І  тоді  комсомолець  Бібліков  зрозумів  все…

(На  світлині  –  комсомолець  Булочкін  А.  Н.  біля  паротягу,  який  вперед  летить  і  в  комуні  зробить  зупинку.  Гвинтівку  комсомолець  Булочкін  лишив  на  паротязі  і  поспішає  на  партійні  збори.  1979  рік.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333681
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2012

Клаптики

*      *      *
Гностики  запалили
Гнотики  свічок.
Не  може  згоріти  те
Чого  не  існує,
Що  лише  витвором  є  химерним
Нашої  свідомости...

     *      *      *
Тому,  що  лямпа  "бра"
Давно  випромінює  чорне  світло.
Не  ми  сідаємо  в  потяг  -
Потяг  ковтає  нас.
Слухали  б  музику
Та  Всесвіт  грає  на  сопілці
Занадто  голосно...

     *      *      *
Ліхтарі  випромінювали
Чорне  світло.
Я  зрозумів,
Чому  їх  вмикають  вдень.
В  місті  дивному
Тіням  людей
Проповідував  істину.
Навіщо?

     *          *          *
У  дивних  містах
Споглядаємо  храми
Чи  то  просто  дерева  –
Церкви  прадавньої  віри
Там  –  за  вікнами
Транспортних  засобів…
Не  збожеволіти  б
В  цій  сірості  днів
І  трамваїв…

*      *      *
Моя  подруга  -  шабля
Мій  шлях  -  крізь  руїну  похід
Моя  музика  -  стукіт  копит
Моя  доля  -  війна...

     *      *      *
До  міста  Лева  я  довго  йшов
І  прийшов
Але  лев  скам'янів
І  зажурений  тихо
Мені  пісню  співав  кам'яну
Про  сліди,
Що  лишив  на  бруківці
Час...

     *      *      *
Місяць
Був  схожий  на  Жар-птицю
Так  здалося  коту  -
Та  марні  були  влови...
Бо  пес  завадив...
Так  ключем  щодня
Життя  у  цьому  світі  б'є...

     *      *      *
Відображення  місяця  в  річці
Всі  поети  ловили
Лі  Бо  –  чи  то  спіймав  чи  то  ні
Маяковському  «кволого  місяця»  не  захотілось
Басьо  подумав,  що  місяць  втопився
Блок  подумав  –  замерз  він  у  кризі  Неви  –
Пізно  ловити
Ніцше  гадав,  що  зловив  –  але  ні
А  ми?

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.04.2012

Старий монах і весна

(Низка  хокку)

         *          *          *
Іду  по  стежі.
Царство  тіней  тремтячих
Світла  Місяця…

         *          *          *
Вервечка  років.
Ченцем  старим  плетусь
По  життю  цьому…

         *          *          *
Неба  колір  взяв.
Розфарбую  ним  юрбу.
Будуть  там  фарби…

       *        *        *
Писав  би  вірші…
Та  весна  надто  хмільна.
І  вицвіла  туш.

       *        *        *
Острів  зелений.
Провідник  мандрів  моїх
Самотній  старець.

       *        *        *
Гасне  світло  дня.
Потягу  далекого
Звуки  тривожні…

       *        *        *
Кругом  писав  я  –
На  хмарах,  на  піску
Вірші  химерні…

     *        *        *
Блукає  бонза
У  лісі  священних  слів.
Вітер.  Старий  храм.

       *        *        *
Гаряче  саке!
У  цьому  напої  дивному
Забутися  б  мені…

       Джміль

Створіння  кудлате
Від  солодких  вуст  твоїх
Я  прожену…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333455
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 27.04.2012

Рільке Р. М. Страх. Переклад

У  лісі  голому  кружля  пташиний  крик,
такий  безглуздий  серед  порожнечі.
Він  тут  завис,  і  колами  доріг,
залишив  мить,  коли  початок  зник,
і  ось  як  небо  сам,  у  лісі  порожнечі.
І  криком  цим  поглинуте  усе:
околицям  заціплено  уста,
від  переляку  вітер  віднесе
хвилину,  що  для  вічності  мала,
поранена,  так  наче  зрозуміла
що  там,  за  криком  гибелі  початок,  -
і  порятуночку  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333202
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2012

Так нам дано

«  -  …Навіщо  Вам  Зона?
-  Ну,  я  все  таки  в  певному  сенсі  вчений.  
А  Вам  то  вона  навіщо?»
                                   (Брати  Стугацькі)

Я  працював  на  теренах  Зони  у  1990  році.  Моє  кількамісячне  перебування  там  –  окрема  історія.  Не  знаю  чи  зможу  я  колись  оповісти  про  це  все,  точніше,  не  оповісти,  а  передати  те  відчуття,  коли  вдягаєш  потріпану  «штормовку»,  наплічник,  на  шию  дозиметр  і  в  Зону…  А  там  –  кинуте  село,  завивання  осіннього  вітру,  старезна  дерев’яна  поліська  хата,  безлюддя,  проби  ґрунту  і  божевілля  дозиметра  від  нескінченних  радіаційних  плям…  Я  в  свій  час  кинув  цю  роботу  зрозумівши  марність  своїх  мрій  докопатись  до  істини  в  царині  радіобіології,  але  в  мене  є  хороші  знайомі,  що  досі  працюють  там  –  досліджують,  вивчають  ризикуючи  життям,  кладучи  своє  і  без  того  кволе  здоров’я  на  олтар  науки,  прекрасно  усвідомлюючи  на  що  вони  йдуть  на  відміну  від  «біороботів»  -  простих  чернігівських  селян  яких  наймають  розгрібати  радіоактивне  сміття  без  належного  захисту…  Кожен  візит  мого  доброго  знайомого  N  –  справжнього  фахівця  своєї  справи,  що  досі  працює  в  Зоні  для  мене  несподіванка.  Він  з’являється  раптово  –  як  сніг  на  голову  –  і  завжди  з  купою  історій  і  новин.  І  ті  новини,  що  приходять  із  Зони  дивують,  шокують,  вражають.  Слухаю  і  думаю  –  Зона  –  вона  як  дзеркало:  абсурд    того  замежового  світу  –  це  абсурд  нашого  хворого  суспільства.
-  Скільки  літ,  скільки  зим!  Тільки  не  кажи,  що  забіг  на  хвильку  статтю  подати  і  по  справах.  Ні,  мусиш  сісти  розказати.  Які  новини  і  як  там  Зона?  Я  не  був  там  20  років!
-  Сучасна  Зона  це  безглуздя,  що  шириться.  Коли  люди  залишили  той  край  –  він  здичавів.  Розвелися  олені,  лосі,  вовки  та  інша  звірина.  Крім  звичного  з’явились  там  три  табуни  здичавілих  коней.  На  місцевому  жаргоні  «коні  прижевальського».  Але  на  сьогодні  звірини  поменшало.  З  трьох  табунів  коней  лишився  один  і  то  потріпаний  –  вітчизняні  нуворіші  і  скоробагатьки  перетворили  Зону  в  місце  «царського  полювання»  -  дичину  відстрілюють  ще  й  вживають  м’ясиво  вбитих  тварин,  особливо  коней  та  оленів  в  їжу.
-  Але  ж  та  звірина  нахапалась  радіонуклеїдів!  Їсти  їх  м’ясо  м’яко  кажучи  не  корисно…
-  А  їм  байдуже.  Вони  живуть  по  принципу  –  день  прожили,  кулю  від  кіллера  не  отримали  –  то  й  добре.  Що  завтра  буде  –  не  відомо.  Живуть  сьогоднішнім  днем.  Ніхто  з  них  про  здоров’я  не  думає.  Перетворили  Зону  в  місце  розваг  –  катаються  на  швидкісних  човнах  на  фоні  Саркофагу.  Рибу  ловлять  в  ставі-охолоджувачі  яку  тут  же  і  споживають.  Цікаво,  що  якби  туди  пускали  вільно  –  ніхто  би  туди  і  не  їхав  –  нічого  там  дивитись  –  кинуте  брудне  місто…  А  так  не  пускають  –  заборонений  плід…  Потрапити  в  Зону  не  так  уже  й  складно  –  лізуть  всілякі  бовдури.  Не  так  давно  зловили  групу  «піонерів»  -  підлітків,  що  пробрались  до  самого  четвертого  блоку  і  фотографувались  на  його  фоні  в  оголеному  вигляді.  Охоронцям  було  б  може  і  байдуже,  але  коли  дійшло  до  таких  непристойностей  –  це  їх  «дістало».  Зловили  і  відвезли  за  колючку.  А  ще  не  так  давно  зловили  трьох  студентів  –  вони  пробралися  в  зону  і  фотографували  як  «мисливці  за  металом»  -  збирачі  металобрухту  вантажили  радіатори  парового  опалення  зняті  з  кинутих  будинків  Прип’яті.  Таким  промислом  –  збиранням  і  продажу  радіоактивного  металобрухту  промишляють  як  правило  колишні  кримінальні  злочинці.  Побачивши,  що  їх  фотографують  вони  почали  тих  студентів  бити  –  але  на  щастя  з’явилась  охорона  і  всіх  пов’язала.  Як  виявилось  у  тих  «чорних  збирачів  металу»  був  на  це  дозвіл  –  яким  чином  і  хто  це  міг  такий  дозвіл  дати  –  велика  загадка,  але  в  нашій  країні  все  можливо.  Із  Зони  багато  розповзлось  різного  радіоактивного  металу  по  всій  країні  у  вигляді  запчастин,  будматеріалів  і  просто  брухту  –  хтось  та  захворів  на  онко  отримавши  дозу  від  того  металу…  «Люди  гинуть  за  метал!»
Колеги,  які  працюють  в  Зоні  це  взагалі  окреме  питання  –  такі  кадри  трапляються  –  ніякий  сатирик  не  вигадає.  Колись  дали  мені  одного  асистента  зі  словами:  «Ось  тобі  хлопець-помічник.  Молодий,  веселий  –  ви  спрацюєтесь.»  Іду  я  з  ним  по  Зоні  за  зразками,  навколо  безлюддя,  а  йому  весело  –  з  усього  сміється.  Одні  дерева  високі,  інші  низькі  –  ха-ха-ха,  ой  як  смішно!  Трава  зелена,  а  небо  синє  –  ха-ха-ха,  як  весело!  Ну,  думаю,  дивак  якийсь…  Він  каже:  «Давайте  перекусимо  –  в  мене  тут  пиріжки  є!»  «Дивні  якісь  в  тебе  пиріжки…»  «Хороші  пиріжки!  Сам  пік  –  з  коноплі…»  Я  потім  кажу  керівництву:  «Заберіть  від  мене  цього  ідіота,  не  можу  я  з  ним  працювати!»  Дали  мені  іншого.  Іду  я  з  ним  по  Зоні  на  об’єкт  –  навколо  безлюддя,  ліс,  тиша,  тільки  вітер  шумить  к  кронах  дерев.  Бачу  вигляд  у  нього  якийсь  переляканий.  «Ти  чого  сумний  якийсь?»  «А  це  правда,  що  тут  вовки  розвелись?»  «Так,  правда,  цілими  зграями  бігають.  На  людей  нападають.  Не  так  давно  тракторист  пропав  –  тільки  куфайку  роздерту  закривавлену  знайшли,  а  місяць  тому  троє  робітників  пропало  –  царство  їм  небесне…  А  ось,  дивись!»  -  коло  дороги  лежав  вибілений  скелет  лося,  вже  десь  роки  три  не  менше,  здох  від  чогось,  напевно  –  «Задерли,  сіроманці,  до  кісток  об’їли…  А,  чуєш,  чуєш???»  «Ні,  не  чую…»  «Та  прислухайся,  виють!»  «Та  то  вітер…»  «Та  який  вітер!  Вони,  вони…  Як  нападуть  –  ти  до  мене  спиною  повертайся  –  спина  до  спини  –  і  палицю  візьми,  тільки  вже,  може  відіб’ємось  як  нападуть…»  Він  тоді  чомусь  зблід,  зовсім  зажурився  і  більше  на  роботу  до  мене  не  приходив.  Дали  мені  третього  асистента.  Пішли  ми  з  ним  на  «точку»  -  дійшли  до  вагончика  серед  лісу  де  було  деяке  спорядження  і  інструменти.  А  він  чогось  під  вагончик  зазирнув.  «Ой,  глянь,  що  тут  є!»  Дивлюсь  а  там  цілий  виводок  вовченят  маленьких.  Асистент  мені:  «Ой,  глянь  які  собачки!  Які  цуценята  симпатичні!  Давай  собі  одного  песика  візьмемо!»  «Ні,  краще  не  чіпай  цих  «собачок»  і  давай  звідси  ходу  і  то  швидше,  а  то  зараз  їхні  тато  з  мамою  прийдуть…»
Він  ще  довго  розповідав,  а  я  слухав  і  думав:  «Ось  живемо  ми,  люди,  тут  собі  в  містах  і  селах,  думаємо,  переживаємо,  накопичуємо,  сваримось,  ворогуємо,  ненавидимо…  А  зовсім  недалеко  спить  Зона  –  шмат  забрудненої  землі,  де  ще  кілька  тисяч  років  жити  людям  буде  небезпечно,  і  серед  цієї  Землі  Відчаю  височить  Саркофаг  –  розтрісканий,  розшарпаний  негодою  та  ерозією,  і  жевріє  в  ньому  поволі  Велика  Незрима  Смерть  якої  стане  щоб  вбити  всіх  людей  на  Землі…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333199
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2012

Рільке Р. М. Можливо… Переклад

Хто  зна,  в  стражданнях  може  є  і  сенс,  і  зміст
Як  плуг  знімає  шар  старий  над  цілиною,
Так  біль  як  благо.  Маревом  чи  новиною
Останньою,  що  над  минулими  збудує  міст.

Страждань  безодні.  Чи  було  без  сліз,
Без  потрясінь  буття  легкого  болю?
Але  чия  мені  найближча  доля?
Чи  не  того,  хто  за  три  дні  воскрес?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.04.2012

Народжені сонцем

(Низка  танка)

*      *      *
Трава  і  квіти
Народжені  сонцем.
Але  і  тіні
Чорні,  незграбні  –
Його  діти...

     *      *      *
Думаючи  про  життя
В  епоху  занепаду
Думки  про  близьких…
У  цьому  світі  давно
Втрачений  Шлях…

     *      *      *
Стару  гордість
У  скриню  сховавши
Вирушив  у  подорож
За  дивним  трунком
Схованим  в  скло…

     *      *      *
Згадую  вітер  –
Теплий  подих  червневий.
За  вікном  оснінь...
У  розкошах  холоду
Зігріє  тільки  пам'ять...

*      *      *
Слухав  тишу
Розмову  мовчання
Метеликів  літа.
Звичка  до  діалогів  -
Луна  самотності…

     *      *      *
Почути  би  знову
Мені  музику  осені!
Не  стати  глухим
У  шумі  міста  брудного
Не  заснути  б  у  тьмі…

     *      *      *
Старі  знаки
На  листочку  пожовклому
Розрізняю  ледь-ледь…
У  світі  занепаду
Пошуки  істини.

     *      *      *
Каравани  слів
За  обрій  ідуть
Пустелі  світу  сього…
Біля  старої  криниці
Спека,  пісок  назавжди.

     *      *      *
Життя  –  це  сон.
Питання  вічне  –
Хто  заснув?
Буття  –  то  крапля  роси.
Марево  вічне…

     *      *      *
У  тому  домі  довго
Жили  і  помирали  люди.
Квіти  про  це
Хотіли  сказати
Мені  –  перехожому…

     *      *      *
Стукають  у  неіснуючі  двері
Дивляться  в  неіснуючі  вікна
Живуть  в  неіснуючому  домі...
Люди  ностальгії.
Самотність.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333037
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.04.2012

Осінній трунок

(Низка  танка)

       *        *        *  
Суєтиться  білкою  жовтень,
Мишею  листям  шурхотить…
Сивий  падолист  щуром  старим
Буде  гризти  нудьгу.
Осінні  сутінки.

       *        *        *
Воля  –  то  марево
Ми  шукачі  привидів
Але  надія
Ще  жевріє…
Яка  ж  ця  осінь  холодна!

       *        *        *
На  околиці  року  –  ліс.
На  околиці  селища  –  очікування.
На  околиці  часу  –  матерія.
На  околиці  сущого  –  нескінченність.
На  околиці  буття  –  ми.

       *        *        *
Крізь  погар  будемо  йти,
Крізь  марево  попелу,
Крізь  почорнілі  сніги
До  нової  весни...
Падолист.

       *        *        *
Блукаємо  шляхами.
Навіть  Чумацькими.
Та  кличе  повернутись
Додому,  до  хати
Хрест  на  узбіччі...

*      *      *  
Літом  ласкавим
Споглядав  життя  мурах.
Заснути  б  з  ними
Цієї  осені  понурої
У  лабіринтах  темряви…

     *      *      *
Згасив  би  свічку
Назавжди.
Але  занадто  згусне
Вічна  темрява
У  світі  людей…

     *      *      *
Очищуючи  свідомість
Від  непотребу  старого
Пробую  стати  собою.
Але  не  судилось!
Старе  горище.  Думки.

     *      *      *
Небо  споглядав.
Спокій  порушив
Птах  залізний,
Що  з  неба  впав.
Гуркіт  вдалині…

     *      *      *
У  старих  озерах
Забутого  краю
Оселитись  хочу
На  дні…
Знову  осінь.

     *      *      *
Назбирати  б  клаптики  часу
Пошити  б  із  них  вітрила
Поплисти  б  у  нескінченність
Де  з  вічності  варять  трунок...
Осінні  дні.

(Світлина  автора  віршів.  Деякі  танка  неканонічні.  Мало  би  бути  5-7-5-7-7.  Даруйте...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332712
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 24.04.2012

Хлопець Великої Порожнечі

«…І  ранок  як  гербарій:  в  ньому  бачу
     Для  снів  моїх  суцвіття  і  листки.»
                                     (Р.  М.  Рільке)

Я  вам  розкажу  про  долю  одного  хлопця,  що  носив  імення  Юрій  Гагарін  і  осягнув  Велику  Порожнечу.  Він  народився  в  глушині  краю,  який  колись  називався  Біла  Русь.  Його  батько    Олексій  змолоду  займався  хліборобством  і  теслярством  за  прикладом  великих  мудреців  давнини.  Місцевий  грамотій  Пустодєлов  Іван,  що  був  на  посаді  земського  вчителя  навчив  хлопчика  Олексія  ще  в  дитинстві  розрізняти  знаки  на  папері  і  бачити  в  словах  зміст.  Що  штовхнуло  місцевого  носія  істини  до  такого  вчинку  –  невідомо,  можливо  він  вважав,  що  таким  чином  наближає  настання  досконалого  суспільства.  Сам  він  був  міщанином  (з  різночинців),  випускником  Санкт-Петербуржського  університету,  ще  й  до  того  по  своєму  душевному  складу  був  по  вислову  його  вчителя  Розенберга    «мандрівником  на  схід»,  і  тому  в  його  валізі  було  чимало  брошурок  по  буддизму,  яким  він  захоплювався  одночасно  з  марксизмом.  Одну  таку  брошурку  вдалось  поцупити  хлопчику  Олексію  -  батькові  нашого  героя.  Вчитель  це  помітив  і  насварив,  але  зрештою,  подарував  і  вчинок,  і  саму  книжечку  з  думкою  «Се,  певно,  доля!»  О,  якби  знаття!  О,  якби  він  знав  до  чого  це  приведе!  Але  він  про  це  не  довідався  –  повчителював  ще  трохи  у  сільській  школі  і  помер  від  сухот  лишивши  по  собі  слід  на  Землі  і  дивного  учня  –  сільського  хлопчика  який  захопився  буддизмом.  Олексій  так  і  прожив  всеньке  своє  життя  у  селі  Клушино  приховуючи  це  своє  дивне  для  земляків  орієнтальне  вподобання  від  усіх  –  як  щось  таємне,  сакральне,  передане  вчителем.  Проте  збереглося  кілька  листків  з  його  «таємного  зошита»,  де  він  записував  свої  вірші  і  думки  і  який  ховав  на  горищі  серед  різного  господарського  непотребу.  Уривки,  я  сподіваюсь,  будуть  читачам  цікаві:

         *          *          *
На  сінокосі
Вітер  колихає  траву
Холодна  роса…

         *          *          *
Над  селом  моїм
Сумом  переповнений
Блідий  місяць.

Відкрився  Олексій  тільки  своєму  сину  Юрію  якого  хотів  назвати  Юе  Ту  на  честь  китайського  міфологічного  персонажу,  але  зашифрував  своє  бажання  у  вигляді  християнського  символу  боротьби  зі  злом.  Нашого  героя  буддизм  не  просто  захопив  –  ідея  злитися  з  Великою  Порожнечею  перетворилась  для  нього  в  сенс  життя.  Думка  про  те,  що  десь  там,  за  межами  Землі  і  світу  людей  є  Велика  Порожнеча  –  перщопочаток  всього  сущого  настільки  захопила  його,  що  він  вирішив  будь-що  побачити  її,  торкнутись  її  темної  суті.
І  ці  думки  юного  Юрія  лягли  не  на  порожній  ґрунт.  Ще  коли  він  був  немовлятком  мати  співала  йому  давню  пісню  місцевою  говіркою  (нині  зовсім  забутою)  колискову  –  давню  народну  пісню  про  Велику  Порожнечу:

….  Пустэча  ў  хаце  маёй
Толькі  свечка  гоніць  цемру…

Саме  тоді,  коли  Юрій  розпочав  навчання  у  світській  школі  сталася  страшна  подія  –  люди  масово  почали  вбивати  один  одного  пояснюючи  свої  вчинки  якимись  абстрактними  поняттями.  Для  Юрія  це  було  настільки  дивним  і  незрозумілим,  що  він  остаточно  утвердився  в  думці  про  марнотність  людського  суспільства  і  потайки  перечитував  уже  потріпану  і  заяложену  брошурку  про  буддизм.  Але  всьому  настає  кінець  –  навіть  великому  самознищенню  людства.  І  Юрій  знову  почав  вивчати  світські  науки  і  ремесло  металообробки  не  полишаючи  мрію  побачити  Велику  Порожнечу.  У  металі  Юрія  захоплювала  метафізична  суть  цієї  стихії:  метал  постійно  змінює  свою  форму  стаючи  то  мечем,  то  оралом  і  в  той  же  час  завжди  лишається  собою  –  металом.  Юрій  змінював  форму  металу  і  думав:  «А  може  і  людина  ось  так  само  перетворюється  або  зливається  з  Великою  Порожнечею  і  в  той  же  час  лишається  собою,  повертаючись  до  початкового,  до  своєї  істинної  суті…»
 Ця  мрія  –  мрія  злитися  з  Великою  Порожнечею,  знайти  свою  істинну  суть  привела  його  до  людей,  що  конструювали  різні  пристрої  для  польотів  в  небо.  Йому  дозволили  керувати  літаючим  пристроєм.
Він  летів  над  світом  людей  і  думав  –  он  вони  -  там  далеко,  марнотні  думки  і  світ  затьмарення,  далеко  внизу,  але  навколо  Повітря  -  стихія,  Великої  порожнечі  я  не  бачу,  вона  десь  там,  недосяжна…
Його  змусили  піти  до  війська,  де  його  знову  посади  на  літальні  пристрої  –  схоже  бажання  втілювалось.  Якраз  в  той  час  в  суспільстві  тодішньому  виникла  ідея  –  відправити  людину  в  Велику  Порожнечу.  І  Юрій  зрозумів,  що  це  його  шанс.  Зголосившись  волонтером  у  загін  порожнечників  навіть  не  відав,  що  пощастить  саме  йому.  В  ім’я  втілення  своєї  мрії  він  навіть  вступив  до  таємної  масонської  ложі  «Молот  і  серп»,  сподіваючись  на  допомогу  від  впливових  в  тодішньому  суспільстві  магістрів  тієї  химерної  ложі,  хоча  він  був  дуже  далекий  від  квазіхристиянських  (точніше  псевдо  християнських)  ідей  перетворення  суспільства,  що  намагалась  втілити  ця  ложа.  Та  допомогло  йому  не  це  -  серед  тодішніх  конструкторів  літальних  пристроїв  були  відомі  містики  і  окультисти,  які  відчули  його  думки…  Зокрема  серед  тодішніх  конструкторів  був  відомий  містик,  магістр  таємного  католицького  ордену  Розенкрейцерів  інженер  самоучка  К.  з  Житомира.  Він  зрозумів  юрія  без  слів.
Юрія  посадили  у  металеву  коробку.  Назвали  цю  коробку  корабель  «Схід».  Спочатку  хотіли  назвати  «Мандрівник  на  схід»,  потім  –  «Світло  зі  сходу»,  «Погляд  на  Схід»,  «Прочанин  зі  Сходу»…  Але  вирішили  назвати  просто  «Схід»  розуміючи,  що  цим  коротким  словом  все  сказано,  і  хто  здатний  –  той  зрозуміє.  Під  коробкою  загорілось  велике  полум’я,  Юрій  зрозумів,  що  мрія  його  збувається  і  пережив  стан  просвітлення  –  саторі.  Він  хотів  гукнути  «Шлях  у  нірвану!»  але  в  останню  мить  передумав  і  гукнув  «Поїхали!»  розуміючи,  що  його  шлях  не  універсальний.  Він  летів  над  світом  людей,  над  кулькою,  що  зависла  серед  Нескінченного  Ніщо  і  до  якої  чіпляється  перелякане  невідомістю  людство  і  думав,  що  Велика  Порожнеча  –  ось  же  вона,  поруч  –  так  і  лишилася  для  нього  недосяжною.  Між  ним  і  Великою  Порожнечею  була  стіна  корабля,  повітря,  його  тіло,  що  стало  в’язницею  для  Атмана  і  що  шлях  до  Великої  Прожнечі  треба  шукати  в  собі,  в  глибинах  свого  «я»,  а  не  в  фізичному  світі  -  цьому  тимчасовому  та  ілюзорному  сукупченні  дхарм.
Металева  кулька  в  якій  він  летів  впала  на  землю  попередньо  розгорнувши  великий  шмат  тканини  над  собою.  Далі  були  якісь  дивні  події  –  всі  навколо  раділи,  він  теж  мусив  зображати  радість,  його  возили  по  різних  країнах  світу,  він  говорив  юрбі  беззмістовні  слова  і  думав  тільки  про  одне  –  про  Порожнечу.  В  нього  закохувались  жінки,  боготворила  юрба,  тиснули  руку  сильні  світу  сього,  божевільні  проголошували  себе  ним…  Тільки  Юрію  все  це  було  байдуже,  все  це  було  дивним  і  далеким.  Велика  порожнеча  лишалась  все  такою  ж  далекою…  Він  відчував  себе  артистом  у  великій  безглуздій  виставі,  згадував  роки  в  Оренбуржському  льотному  училищі,  де  серед  курсантів  ходила  по  руках  потріпана  «Праджняпарамітасутра»  переписана  від  руки,  згадував  свої  вірші  тих  років  більшість  яких  була  втрачена  (деякі  з  них  зберіг  лейтенант  ВВС  Просвєтльонов  В.  І.):

         *            *          *
Східний  вітерець
Ледве  хвилює  траву.
Черевики  на  ногах.

         *          *          *
Гублять  слова
Люди  на  землі  втомленій.
Запах  бензину.

Згадував  і  відчував,  що  Велика  Порожнеча  стає  все  більш  далекою…  Знову  почавши  літати  в  повітрі  він  раптом  зустрів  свого  однодумця  –  їм  навіть  не  потрібно  було  ні  про  що  говорити,  зрозуміли  один  одного  без  слів  кинувши  в  простір  кілька  ключових  фраз.  Зрозуміли,  що  вони  хочуть  одного  і  того  ж.  Про  все  домовившись  вони  сіли  в  один  літак,  направили  його  в  небо,  а  потім  раптово  кинули  його  в  обійми  землі.  Останнє,  що  побачив  Юрій  перед  стрибком  у  нірвану  були  берези.  «Шкода,  що  це  не  квітучі  сакури!»  -  встиг  подумати  він…

(Світлина  з  мережі.  На  світлині  -  наш  герой  під  час  медитації.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332709
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2012

Рільке Р. М. У ночі такі… Переклад

У  ночі  такі,  як  у  давніх  сагах
серця  королів,  що  лежать  в  саркофагах,
раптом  знов  стугонять:
і  стільки  в  них  шалу  і  сили,
що  замкнену  урну  проклять
Вони  тягнуть  з  безодні  могили,
йдуть  по  смарагдах  холодних,
і  тремтять  в  соборах  колони.
Дзвони,  що  в  небо  гриміли
висять  як  сови,  брами  скриплять  безсилі,
у  носіїв  кожен  крок  тремтить:
ніби  несуть  свій  власний  граніт
рухомі  сліпі  черепахи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.04.2012

Квіти старого саду

(Збірник  танка)

   *        *        *
Збирав  сухі  квіти,
Підковував  мертвих  коней,
Грав  на  розірваних  струнах.
Людина  з  місяця…
Сивина.

       *        *        *
Коли  думки
Стали  віршами,
Можна  розмовляти
З  осінню  мовчазною...
Тиша.

       *        *        *
Постарів  Буратіно…
Раптом  зрозумів,
Що  в  країні  дурнів
Він  жив  завжди…
Ключик  в  руках.

       *        *        *
Старий  хайдзін
Спалив  би  Золотий  Храм
У  своїй  душі
Якби  він
Був…

       *        *        *
Дерева  старі
Вони  теж  прочани
В  цьому  храмі
Нерукотворному.
Тиха  молитва…

       *        *        *
Я  пив  цей  туман.
Та  він  занадто  п’янкий.
Осад  прогірклий
На  денці  чаші  Землі
Білого  трунку  суму…

       *        *        *
Старий  сад.  Зима.
Я  в’язень  очікування  –
Коли  ж  зацвітуть
Дерева  мрій  моїх
Вишні  моєї  журби…

       *        *        *
Кожен  світ  несправжній  –
І  світ  буття  нашого,
і  світ  снів…
Шлях  до  буття  істинного
Годі  шукати...

       *        *        *
Всі  вершники  блукають
Особливо  білі
Вони  не  мають  компаса
А  зорі  затьмарені  хмарами…
Стукіт  копит.

       *        *        *
Годинник  міряє  вічність.
Кавалками  час  спадає
У  наш  квантований  простір.
Ми  волоцюги  вічні
Годинник  як  якір  спиняє  нас…

(Ніби  танка.  Але  зовсім  не  за  правилами.  Ну  зовсім  не  канонічно...  Мало  би  бути  5-7-5-7-7.    Даруйте.  Світлина  автора  віршів.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332425
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 23.04.2012

Рільке Р. М. Старий. Переклад

Всі  на  полях:  до  хати  я  вже  звик,
самотність  дихає
і  в  пестощах,  як  няня,  гасить
дитини  смутку  тихий  крик.
На  пічці  ніби  спав,  лежав  старий,
гадав  про  те,  чого  тепер  немає,
і  говорив  би,  був  би  як  поет.
Та  він  мовчить;  і  Господа  благає.
І  біля  серця  простір  -
море…  І  темніє  кров,
і  мила,  і  задавнена  любов
пульсує  в  грудях  тисячі  років,
уста  шукає  марно,  -  знов
вона  дізналась,  що  спасіння  не  існує
і  що  юрба  померлих  слів
чужа,  проходить  світом  всує.

(Світлина  автора  перекладу)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332164
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.04.2012

Мовчання снігу

*        *        *
Граки  лишились
У  цьому  місті  сумному.
Будемо  з  ними
Зимою  холодною
Мовчати…

     *      *      *
Можливо  тільки  він  –
Старий  їжак  колючий
Все  зрозуміє
Коли  не  буде
Нікого  з  нас…

   *        *    *
Все  це  -  химерний  сон.
Не  справжнє  все  –
Тіні  людей,
Ілюзія  смерті.
Білий  сніг…

       *        *        *
Наші  душі  свічками
В  темряву  ночі
Очами  повними  сліз.
Він  побачить  -
Він  зрозуміє  нас...

       *        *        *
Піду  в  білий  світ!
Сірість  світу  пилюки
Остогидла  мені…
Які  стежини  там
Сніги  назавжди  сховали?

       *        *        *
Коли  замерзають  хризантеми
І  коли  падає  тихо  листя
Припиняє  існувати
Слово  «ніколи»
Вічність…

       *        *        *
Розбудив  би  хтось  півня
В  нашому  темному  краї…
Можливо  б  сонце
Зійшло  б  тоді.
Вічні  сутінки…

       *        *        *
Є  люди  які
Досі  мріють
Про  "досвітні  вогні"!
В  цій  темряві
Хворого  часопростору....

       *        *        *
На  свічці  моїй
Палають  єретиками
Нічні  метелики...
Як  не  хочу  я  бути
На  Торквемаду  схожим!

       *        *        *
На  примарному  човні
Пливемо  по  ріці  Часу
Навколо  туман...
Пращури  чекають  нас
Коло  багаття  легенд.

(Це  не  канонічні  танка.  Канонічні  танка  повинні  мати  розмір  5-7-5-7-7.  Даруйте...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332160
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 22.04.2012

Республіка дощу

"Республіка  -  пані  примхлива..."
                                     (Клод  Фаральдо)            

         *          *          *
Дивлюсь  на  мальви.
Краплі  води  холодної
З  неба  падають!

         *          *          *
Дощ  серед  міста!
В  юрбу  людей  байдужих
Сховатись  хочу…

         *          *          *
Мокрий  народ.
Місто  моїх  печалей!
Яке  воно  сіре!

         *          *          *
Крап-крап  по  бруку.
Знову  іду  по  калюжах.
Для  чого?  Куди???

         *          *          *
Мої  сни  дивні!
Знову  їжаки  снились
Серед  обителі…  

         *          *          *
Вітру  пориви.
Шматками  подертої  хмари
Моє  споглядання…

         *          *          *
Вітру  пориви.
Обірвані  стиглі  вишні.
Плями  червоні.

         *          *          *
Віти  гойдає
Мій  друг  і  побратим  -
Шалений  вітер.

         *          *          *
Він  зрозумів,
Що  в  душі  моїй  коїться
Вітру  шал.  Літо.

         *          *          *
Душу  мою
Лише  йому  довіряю  –
Вітру  шаленому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331936
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 21.04.2012

Рільке Р. М. Втомився я… Переклад

Втомився  я  від  суду  хворих  днів,
порожня  ніч  безвітряних  полів
лежить  над  тишею  моїх  очей.
Співало  серце  наче  соловей,
та  довести  не  зміг  свої  слова;
тепер  мовчання  тільки  чую  я  –
воно  росте  як  ночі  страх,
темніє  як  останній  «ах»
забутої  померлої  дитини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331935
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2012

Осені книга стара

*          *          *
Сухі  листочки,
Танцюйте  під  музику
Осені  злої.

         *          *          *
Золотом  листя
Наче  скоробагатько
Кишені  набив…

         *          *          *
Тільки  синява
У  цьому  житті  лишилась.
Небо  і  вітер...

         *          *          *
Тихий  світанок.
Осені  білі  троянди
Плачуть  росою…

         *          *          *
Життя  це  ріка.
Пливу  над  каміннями
Як  цей  листочок.

     *          *          *
Замість  книг  старих
Наче  сторінки  темні
Ночі  гортаю…

         *          *          *
Запах  казковий.
У  минуле  відносить
Цей  давній  напій…

         *          *          *
Дивний  малюнок
Подарували  квіти
У  порожнечі…

         *            *          *
Квіти  і  вечір.
Я  сумувати  буду
Про  день,  що  гасне…

         *          *          *
Світанок.  Туман.
Вітаю  з  надією
День  новий.  Осінь…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331695
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.04.2012

Рiльке Р. М. Заквiтчаний сном. Переклад

Був  день  увесь  у  хризантемах  пишних
Боявся  я  -  в  розкоші  ці  без  вороття  пірну…
Ти  душу  забрала  мою  собі  у  сховок  грішний
У  ночі  глибину.

Я  зажурився.  Ти  ж  свавільно
У  мить,  коли  я  марив  наяву,
Прийшла  у  казку  божевільну
І  задзвеніла  ніч…    У  глибину.

Оригінал:

Rainer  Maria  Rilke  (1878  -  1926).

Traumgekroent

Das  war  der  Tag  der  weissen  Chrysanthemem,
Mir  bangte  fast  vor  seiner  Pracht...
Und  dann,  dann  kamst  du  mir  die  Seele  nehmen
Tief  in  der  Nacht.

Mir  war  so  bang,  und  du  kamst  lieb  und  leise,
Ich  hatte  grad  im  Traum  an  dich  gedacht.
Du  kamst,  und  leis  wie  eine  Maerchenweise
Erklang  die  Nacht.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331689
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.04.2012

Асистент Морока

«  -  Ти  навіщо  тут  ходиш  і  існуєш?  
   -  Я  тут  не  існую…  Я  тільки  думаю  тут.»
(А.  Платонов  «Котлован»)

Майбутній  асистент  кафедри  фітопатології  Анатолій  Морока  народився  28  лютого    1982  року  у  селі  Вишнів  Рогатинського  району  Івано-Франківської  області.  Але  в  Великій  нотаріальній  книзі  села  помилково  записали,  що  народився  він  31  лютого.  Внаслідок  цієї  фатальної  помилки  Анатолій  щороку,  а  в  високосні  роки  особливо,  з  тугою  дивився  на  календар  і  чекав,  коли  нарешті  прийде  його  «Великий  Справжній  День».  Хоча  він  розумів,  що  31  лютого  не  існує,  що  це  ірраціональна  точка  часу,  але  в  глибині  душі…  А  раптом  щось  зміниться  в  небесах,  і  всі  усвідомлять  необхідність  поправки  календаря,  і  в  лютому  з’являться  додаткові  кілька  днів…

Коли  він  народився,  на  околиці  села  тричі  прокричала  чорна  сова,  а  рудий  кіт  сказав  чітко  і  зрозуміло  людською  мовою:  «Потойбічні  квіти  гублять  пелюстки  свої».  Місцеві  ворожбити  та  відуни  довідавшись  про  це  провістили,  що  рожденний  буде  неабиякою  людиною,  і  судилось  йому  стати  асистентом  кафедри  фітопатології.

У  дитячому  садочку  він  складав  пірамідки  з  кубиків  найкраще  в  групі  і  вихователька  ще  тоді  помітила  у  нього  ознаки  геніальності.

Дитинство  він  провів  у  Калуші.  Його  будинок  стояв  якраз  біля  того  самого  хімічного  заводу,  що  в  ті  роки  ще  не  мав  такої  поетичної  назви,  але  регулярно  викидав  в  атмосферу  хлор.  І  коли  вуличками  Калуша  повзла  по  землі  зелена  хмарка,  люди  кричали:  «Хлор  іде,  хлор  іде!!!»  -  начебто  у  нього  були  ноги,  і  поспішали  зачиняти  вікна  і  двері,  і  накривати  дітей  мокрими  пелюшками.  Тому  Анатолій  Морока  дуже  скептично  ставився  до  книжок  про  першу  світову  війну,  а  сумні  спогади  про  газову  атаку  в  Іпрі  викликали  у  нього  замість  жалю  їдкий  сарказм.

У  школі  він  займався  у  гуртку  «Юний  хімік»  під  керівництвом  талановитого  педагога  Халепи  Юрія  Петровича.  Анатолій  зумів  самотужки  синтезувати  нітрогліцерин  у  домашніх  умовах.  Кухню  все  одно  треба  було  ремонтувати.  А  будинок  був  у  аварійному  стані  і  потребував  відселення  жителів,  тому  на  нього  навіть  ніхто  не  образився.

Втупивши  в  університет  на  спеціальність  фітопатологія  він  витрачав  час  не  тільки  на  пошуки  відповіді  на  запитання:  «А  що  ж  і  хто  ці  бідолашні  дерева  псує?»,  але  і  мислив  про  прекрасне  і  вічне.  Зокрема,  займався  у  ансамблі  народного  танцю  «Едельвейс».  Особливе  захоплення  глядачів  викликав  його  сольний  танець  «Великий  лісоруб  виходить  на  стежину  з  бензопилою».

Мрія  стати  асистентом  не  полишала  його.  Тому  після  закінчення  університету  у  2004  році  він  звитяжно  вступив  до  аспірантури.  І  мрія  здійснилася!  Після  закінчення  аспірантури  у  2007  році  його  взяли  на  пів  ставки  асистеном.
Проте  не  мрією  єдиною  живе  людина!  Свідомість  Анатолія  була  переповнена  романтикою.  До  далекого  і  незвіданого  прагнула  його  душа.  Сталося  так,  що  випадок  звів  його  з  колегою  –  ентомологом  Квіточкою  Аркадієм  Платоновичем.  Він  щороку  вирушав  у  далекі  експедиції  в  Амазонію.  Зловлені  там  екземпляри  рідкісних  видів  метеликів  він  продавав  колекціонерам  за  досить  непогані  гроші,  що  з  лихвою  окупало  всі  витрати  на  експедицію.  Заодно  відкривав  кілька  нових  для  науки  видів  цих  літаючих  створінь.  Анатолій  Морока  напросився  в  чергову  ризиковану  подорож.  Брати  його,  взагалі  то,  не  дуже  хотіли  і  попереджали,  що  ніякої  гарантії,  що  він  повернеться  живим  і  здоровим  немає.  В  експедиції  можна  захворіти  на  малярію  чи  на  якусь  іншу  неприємну  тропічну  хворобу  або  потрапити  під  кулі  наркоторговців  чи  якихось  комуністичних  повстанців.  Але  Анатолію  було  байдуже  –  тропіки  кликали.  І  в  січні  2008  року  він  ступив  на  землю  амазонської  сельви  десь  в  районі  кордону  між  Бразилією  та  Перу.

Амазонська  сельва  виявилась  трохи  густішою  і  дикішою  ніж  затишні  ліси  Карпат  –  під  час  першої  ж  вилазки  в  джунглі  асистент  Морока  примудрився  заблукати.  Колеги  по  експедиції  навіть  не  спробували  його  шукати.  Лише  зітхнули  тяжко  і  пішли  ремонтувати  генератор  струму,  що  відсирів  від  нескінченних  дощів.
А  тим  часом  Анатолій  потрапив  в  полон  до  аборигенів-канібалів  племені  аталанга.  Врятувало  його  тільки  те,  що  шаман  цього  племені  наклав  табу  на  споживання  в  їжу  білих  людей  ростом  вищих  ніж  довжина  молодої  анаконди.  Анатолій  став  учнем  шамана  і  навчився  подорожувати  у  паралельний  світ  -  істинну  реальність  за  допомогою  курильної  трубки  і  грибів  червоного  кольору.  Перевтілювався  у  птаха  грифа  і  літав  над  сельвою  Амазонки.

З  полону  його  врятувала  експедиція  Джеральда  Гіффінса  –  відомого  англійського  етнографа,  що  якраз  вирушив  в  Амазонію  в  пошуках  маловивчених  індіанських  племен.  Капітан  бразильських  ВПС  Бартоломео  Фігейреду  сказав  йому,  що  знає  місце,  де  живе  плем’я,  що  досі  не  бачило  білих  людей  і  не  знає,  що  таке  цивілізація  і  кока-кола.  І  за  скромну  винагороду  готівкою  пообіцяв  закинути  Джеральда  на  гелікоптері  у  їх  забуте  Богом  селище  («О,  мамма  міа,  сеньйоре,  вони  зовсім-зовсім  дикі!»).  Яке  ж  було  розчарування  Джеральда  Гіффітса,  коли  після  тижня  виснажливих  блукань  по  непролазній  сельві  він  надибав  плем’я,  що  почало  у  нього  клянчити  цигарки  в  обмін  на  саморобне  намисто,  а  учнем  шамана  виявився  ще  й  якийсь  європеоїд  –  хоч  зовсім  голий  і  розмальований  бойовими  фарбами  (червоними  і  білими  смугами),  але  розмовляючий  ламаною  англійською!  Він  його,  звісно,  врятував  і  подарував  свій  старий  костюм,  що  збирався  уже  викидати  за  непотрібністю  (урочистості  з  приводу  відкриття  нового,  невідомого  науці  племені  відмінились),  але  в  глибині  душі  був  страшенно  на  Анатолія  злий  за  те,  що  той  зіпсував  дикунську  незайманість  племені.  Але  Гіффітс  був  джентльменом  (чому  був?  Є!)  і  навіть  виду  не  подав:  «Чудово,  чудово,  містере  Морока,  ви  би  мені  відрекомендували  вашого  знайомого  шамана,  схоже  він  знає  цікаві  міфи  про  потоп  і  про  блідий  місяць  який  проковтнув  кайман».      
 
Після  повернення  у  світ  цивілізації  Анатолій  Морока  деякий  час  жив  у  Ріо-де-Женейро  де  заробляв  на  життя  виконанням  музичних  творів  у  досить  пристойному  кабачку  "Рояль  де  Жуан".  З  того  часу  у  його  звичку  ввійшло  повторення  фрази:  "Це  вам  не  Ріо-де-Женейро!"  під  час  приймання  заліків  у  студентів.

З  Бразилії  на  Батьківщину  він  добирався  на  пароплаві  "Камчадал",  що  плавав  під  панамським  прапором  і  командою  капітана  Хосе  Арнольдо  Діуша.  Корабель  «Камчадал»  був  старим  коритом  збудованим  у  1959  році.  Довгий  час  він  належав  Далекосхідному  пароплавству  (Росія)  і  був  приписаний  до  порту  Магадан.  Потім  його  за  безцінь  продали  громадянину  Ямайки  Джону  Блексону.  Потім  він  потрапив  до  рук  якогось  громадянина  Домініканської  республіки,  ім’я  якого  так  і  не  вдалося  встановити.  Капітан  Хосе  Діуш  був  особою  легендарною  –  мало  знайдеться  капітанів  в  наш  час  на  південь  від  екватора  ім’я  яких  обросло  би  такою  кількістю  легенд  та  анекдотів!  Хосе  народився  в  місті  Ресіфі  (Бразилія)  у  1960  році  і  з  дитинства  мріяв  стати  капітаном.  В  молодості  наймався  матросом  на  торгівельні  та  рибальські  кораблі.  Потім  назбиравши  трохи  грошей  купив  капітанську  форму  і  диплом  капітана  першого  рангу.  Поїхав  в  Колумбію  і  найнявся  в  компанію  «Фрутто-Медельїн».  У  першому  ж  плаванні  він  примудрився  потопити  корабель  завантажений  зіпсованими  бананами  біля  берегів  Гондурасу.  Оскільки  корабель  (точніше,  стара  калоша)  був  застрахований  на  якусь  божевільну  суму,  то  компанія  зрозуміла,  що  капітан  Діуш  це  саме  та  людина  яка  їм  потрібна.

Під  час  плавання  на  кораблі  Анатолій  Морока  познайомився  з  капітаном  Діушем  і  вечорами  часто  грав  з  ним  в  шахи  і  слухав  запальні  уругвайські  мелодії.  Щоправда,  грати  з  капітаном  Діушем  в  шахи  було  важко  –  капітан  був  великим  цінителем  хорошого  ямайського  рому  і  грати  погоджувався  тільки  на  келих  цього  чудового  латиноамериканського  напою.  І  поскільки  він  постійно  програвав  доводилось  Анатолію  регулярно  пригощатися  ромом  за  кошти  капітана.  Крім  того  капітан  мав  дурну  звичку  –  не  з  того  ні  з  сього  він  зривався  і  починав  репетувати:  «Свистати  всіх  на  гору!  Підняти  вітрила!  Травити  шкот!  Опустити  грот  і  бізань!»  Але  матроси  до  цих  дивацтв  давно  звикли  і  на  цей  галас  не  реагували  (ну,  які  можуть  бути  вітрила  на  пароплаві???)

Корабель  «Камчадал»  потрапив  у  сильний  шторм  в  районі  островів  Зеленого  мису  і  потонув.  Врятувався  тільки  Анатолій  Морока  -  і  то  лише  в  результаті  того,  що  він  завжди  дотримувався  правил  техніки  безпеки  і  не  знімав  рятувальний  жилет  з  самого  Ріо.

Коли  хвилі  його  викинули  на  берег  місцеві  жителі  зустріли  його  з  квітами  і  оркестром  і  криками:  "Слава  українським  ентомологам!"  Його  проголосили  почесним  громадянином  острова  Сан-Педро  і  нагородили  орденом  Лицарів  Океану.  Президент  республіки  Кабо-Верде  особисто  подарував  йому  велосипед  з  червоними  колесами.
Після  повернення  в  Україну  у  стіни  рідної  альма  матер,  Анатолій  довго  сумував  за  справжньою  бразильською  кавою  і  запальними  креолками.  Мріє  організувати  в  місті  Івано-Франківську  карнавал  такий  самий,  як  у  далекій  Бразилії.  Крім  жуків-вусачів  досліджує  історію  середніх  віків  Південної  Європи.  Написав  великий  науковий  трактат  "Вплив  особливостей  морфології  жуків-вусачів  на  сакральне  мистецтво  південної  Хорватії  ХІІІ  століття."

Успішно  захистив  дисертацію  у  2010  році  на  тему:  «Жуки-вусачі  темнохвойних  пралісів  Чорногори».  Продовжує  наукову  роботу  у  двох  лісництвах  -  одному  найбільш  безлюдному  і  дикому  та  другому  найбільш  населеному  та  цивілізованому  на  території  наших  бідолашних  Карпат.  І  головне  -  він  ніколи  не  журиться  -  завжди  зберігає  спокій  і  веселий  безтурботний  настрій.  Пізнає  Істину  йде  прямим  шляхом  який  вказав  колись  людству  великий  Сітхартха.  Для  всіх  аспірантів  був,  є  і  буде  зразком  та  прикладом.

Добре  грає  на  музичних  інструментах  -  барабані  та  фортепіано.  На  міжнародному  конкурсі  виконавців  вальсу  Штрауса  на  барабані  в  Ріо-де-Женейро  зайняв  почесне  13-те  місце.

Прихильник  філософії  неоплатонізму.  Вечорами  зачитується  творами  Плотіна  та  Сенеки.  У  вузьких  колах  галицьких  містиків  відомі  його  ще  не  опубліковані  монографії  "Філософія  розенкрейцерів  і  містицизм  пізнього  бароко"  та  "Сенс  молитви  Господньої".  Хороший  друг  і  гарний  співбесідник.  Непогано  грає  в  шахи,  особливо  білими  фігурами.  Ініціатор  створення  зоопарку  в  селі  Гриньків  Рожнятівського  району  Івано-Франківської  області.  Чемпіон  Надвірної  по  тенісу.  Хороший  сім'янин.  Добре  розбирається  в  людях.

Його  внесок  в  різні  галузі  науки  (особливо  в  парапсихологію,  уфологію  і  теософію)  настільки  вагомий,  що  нині  склалася  окрема  наука  –  морокознавство.  Не  так  давно  відбулися  захисти  двох  дисертацій  на  здобуття  вченого  звання  бакалавр  морокознавства  у  Пирятинському  теософічному  колегіумі.  Це  дисертація  Колоплуженка  Івана  Христофоровича  на  тему  «Теологічні  концепції  Мороки  А.  М.  і  сучасна  єгиптологія»  та  Нечитайла  Дмитра  Аполінарієвича  на  тему  «Вплив  літературної  спадщини  Мороки  А.  М.  на  еволюцію  уявлень  про  ентропію  Всесвіту  в  світогляді  колумбійських  хіпі».

На  батьківщині  -  в  селі  Вишнів  Анатолію  Мороці  вирішили  поставити  пам’ятник  і  написати  великими  літерами  «Великому  вченому  вдячні  земляки».  Кошти  на  спорудження  пам’ятника  виділило  місцеве  товариство  фермерів-аматорів  та  конфуціанська  громада  міста  Галич.

(На  світлині  -  асистемт  Анатолій  Морока  після  повернення  з  бразильської  експедиції.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331419
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2012

Рільке Р. М. Я так, один… Переклад

Я  так,  один.  Ніхто  не  розуміє
мовчання:  голос  довгих  днів,
немає  вітру,  котрий  відкриває
Великі  небеса  моїх  очей  і  снів.
Перед  вікном  громада  –  день  чужий
край  міста  –  велетень  брудний
лежить,  вичікує.  Гадаю:  може  я?
Чого  чекаю?  Де  душа  моя?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331417
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2012

Рудий кудлатий бог

       Жителям  царства  Лу  присвячую.  Щиро.

Мандрівник  на  Схід
Подарує  стоптані  сандалі
Сліпому  митнику.
Дракон  священної  ріки  Бог
Розповість  нам  про  кавалок
Забутої  істини
Якщо  зможе...
Коли  прокидаються  їжаки
Коли  засинають  черепахи
Сонце  -  кудлате  руде  божество
Падає  в  колодязь  вирію.
У  моїй  забутій  землі  Лу
Зацвіли  абрикоси  і  сливи.
На  могилі  Конфуція
Безногий  хлопчик
Заспіває  мені  оду
Про  вік  золотий...
У  старій  добрій  Ірландії
Про  весну  саги  складають  друїди.
Мені  б  їхні  струни...
Мені  б  з  каменем  Долі
Розмовляти  навчитись!
І  в  той  пагорб  зелений  піти...
У  місті  старому  копаю  рівчак
Наповню  його  вином  Арарату
Хайяму  на  згадку.
Дві  тіні  поснули
Дивним  сном  наркомана
А  місто  ковтає  бруківку
Як  бритву  піна...
Малюю  літери.
Забутий  алфавіт.
Чи  то  етрусків
Чи  то  поганців
Час  як  мереживо.
Для  чого  воду  продаю
Дельфінам?
У  шахи  граю.
Сивий  бородань  -
Суперник.
Замість  правил
І  фігур
Весняні  дні
І  мій  блокнот
Доречний...

(Дякую,  друже,  за  натхнення  отримане  від  шанахі  зелених  пагорбів  після  прочитання  твоїх  творів.  Ця  химерія  народилась  раптово  і  сама  попросилась  на  папір.  Друїди  тут  ні  при  чому.  Хіба  як  свідки…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2012

Рільке Р. М. Вечір тужавіє… Переклад

*          *          *
Вечір  тужавіє.
Сироти  люди
не  розуміють  хто  ти,
і  ти  не  знаєш  людей.
Наче  вони  на  чужині,
і  слухають  нині
кожний  шурхіт  в  саду,
і  чекають  тривожно  біду
днів  на  краю:
наче  чиїсь  небачені  руки
перетворять  на  звуки
тихе  життя  в  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331147
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2012

Останній інсурґент

«  У  ночі  такі,  як  в  старовинних  сагах,
   Серця  лицарів,  що  лежать  в  саркофагах
   Раптом  знов  стугонять…»
                                                                               (Р.  М.  Рільке)

Вість  приніс  нам  хлопчина.  Малий,  замурзаний  пастушок.  Той  самий,  що  носив  в  гори  хліб.  Вість  як  сполох  –  в  селі  карателі.  Шукають  нас  –  більше  нікого  в  цій  пустелі  шукати.  І  схоже  рушать  прочісувати  хащі  сеї  ночі.

Навряд  чи  нас  хтось  міг  зрадити  –  місце  криївки  крім  нас  не  знав  ніхто.  Але  це  не  той  випадок,  коли  мисливці  йдуть  шукати  барліг  сплячого  ведмедя.  Ми  теж  мисливці.  Отже  ця  ніч  буде  ніччю  Великої  Брами.  Брами,  за  якою  Шлях.  Кому  куди…  Чи  знають  ті  знавіснілі  «мисливці»  в  погонах  -  хоча  б  приблизно  -  між  якими  бескидами  пішов  під  землю  наш  бункер  –  байка.  Стежина  на  ці  плаї  одна  -  між  скалками,  де  старе  бердо  нависає  над  ущелиною.  Як  здійнятись  на  кручу  -  видолинок  як  на  долоні,  і  вони  будуть  йти  саме  там.

Боївка  рушила  серед  глупої  тьми  –  ніч  випала  горобина.  Ще  й  туман  –  густий  як  питво  з  Чорної  криниці.  У  такій  темряві  ноги  йдуть  самі  –  очі  можна  заплющити  –  щось  прокидається  в  глибинах  єства  і  підказує  –  там  провалля,  там  камінь.  І  йдеш  як  летиш  у  сні.  У  снах  я  часто  літав.  Принаймні  до  тої  ночі.  Засинаєш  і  раптом  відриваєшся  від  тіла  і  летиш  на  гірськими  стежками  і  полонинами.  Тільки  вітер  шумить  і  колиcає  верховіття  смерек.  Сотник  казав,  що  ці  сни  віщуни.  Як  помру  то  отак  і  полечу.

Під  ранок  тьма  стала  не  такою  колючою,  з’явились  обриси  дерев  –  зійшов  місяць,  що  ледве  пробивався  крізь  туман.  Холод  і  сирість  ставали  все  більш  відчутними  –  певно  свідомість  поверталась  до  реальності  буття.  П’ятеро  інсурґентів  залягли  на  крутосхилах  кичери  –  все,  що  лишилось  від  сотні  за  двадцять  років  боїв.

Сотник  подивився  мені  в  вічі  і  сказав,  що  на  мій  скоростріл  вся  надія,  стріляти  тільки  за  наказом  –  коли  почую  крик  сови.  Я  ще  подумав:  чому  сотника  назвали  Віхола?  Мені  він  завжди  нагадував  не  зимовий  вітрисько,  а  птаха  –  здавалось,  що  змахне  руками  і  полетить.  І  в  очах  його  було  щось  пташине.  Колись  казку  мені  розповідав  дід  про  птаха  віщуна  і  казав,  що  стріну  колись  такого  птаха  серед  лісу  на  старезному  яворі  і  навішує  він  мені  про  все  моє  життя  і  про  мою  легку  смерть.

Я  чекав.  Чи  то  скоростріл  приймав  тепло  моїх  рук  і  не  здавався  таким  зимним  чи  то  мені  цей  інструмент  ґерцю  віддавав  холод  свого  заліза  і  ми  з  ним  ставали  одним.  Я  часто  розмовляв  зі  скорострілом  сприймаючи  його  як  живу  істоту  схожу  на  собаку  чи  то  їжака.  Їжаки  вони  все  розуміють,  навіть  можуть  говорити  слова  які  ніхто  не  чує  бо  не  прислухається  до  тихого  шуму  ночі.

Почало  сіріти.  Ранкові  сутінки  о  цій  холодній  порі  вони  як  тужлива  пісня.  Я  вже  подумав,  що  марне  було  чекання,  як  з  імли  виплили  постаті.  Багато.  Випливали  одне  за  одним  серед  ранкової  лісового  мовчання,  ступаючи  важкими  кроками  на  безлісий  видолинок.  Виплили  всі  як  юрмище  привидів  серед  такої  тиші,  що  аж  дзвеніло  в  вухах  –  кроків  їхніх  я  не  чув,  голосів  теж  -  йшли  мовчки.  Раптом  крикнула  сова,  і  сіпнувся  затріпотів  в  шаленій  лихоманці  мій  скоростріл.  Світ  із  мовчазного  перетворився  в  суцільний  шум,  ревіння.  Постаті  падали,  падали  і  падали,  відгризаючись  спалахами  вогню,  навколо  все  свистіло  і  ревіло  –  так  вітер  вривається  в  падолисті  між  кичерами  і  шаленіє,  тріскотить  ламаючи  дерева  як  сірники.

Скоростріл  клацнув  і  замовк  –  в  диску  закінчились  набої.  Швидко  міняючи  диск  я  раптом  відчув  тишу  –  здалось,  що  просто  я  втратив  на  мить  слух  від  цієї  колотнечі.  Але  ні  –  тиша  відчувалась  єством,  тілом.  Залишки  туману  згасили  навіть  луну.  Цього  не  могло  бути  –  цей  шмат  світу  був  щойно  наповнений  людьми  і  виром  їхнього  двобою  –  не  могло  так  раптово  все  затихнути  –  може  я  помер  і  це  мій  дух  дивиться  на  затихлу  леваду?  Але  ж  ні  –  я  не  лечу  –  я  тримаю  в  руках  розгарячілий  скоростріл.  Не  знати  як  довго  я  лишався  в  такому  заціпенінні,  але  потім  рушив.

Навколо  справді  стояла  тиша.  Тихий  холодний  ранок.  Я  обійшов  ущелину  –  у  видолинку  лежали  тіла  карателів  скошені  чергами.  На  місцях  своєї  останньої  засідки  лежали  повстанці  дивлячись  мертвими  очима  в  сіре  холодне  небо.  Партизани    останньої  діючої  боївки.  Партизани  Блідого  Місяця,  яким  кедри  Ґорґан  співали  свої  пісні.

Я  поховав  їх  у  величезній  ямі,  що  лишилась  від  видертої  вітром  з  коренем  старезної  трьохсотлітньої  смереки,  поклав  поруч  уламок  сірої  скелі  і  побрів  навмання  ступаючи  скамя’нілими  ногами  на  м’які  килими  зеленого  моху.  Я  –  останній  інсурґент  краю.  Я  буду  блукати  цими  дикими  горами  і  лісами  від  одної  кинутої  криївки  до  іншої,  несучи  на  плечах  крім  шмату  войовничого  заліза  ще  й  мрію  про  Волю.  Буду  лишати  на  корі  дерев  знак  –  знак  партизана  -  цей  слід  останнього  повстанця.  Буду  шукати  по  цих  дрімучих  лісах  ворога  –  свого  ворога  гідного  мого  двобою.  І  так  блукати  буду  вічно.  Бо  навіть  коли  шмат  металу  зробить  моє  тіло  нерухомим,  полечу  я  над  цими  гірськими  стежинами  у  свій  вічний  політ.

(світлина  автора  новели)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330871
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2012

Відкрийте вікно

(Хокку)

         *          *          *
Листя  оберемок  –
Скарб  золотий  осені
Вітру  дарую…

         *          *          *
Життя  вистави.
Осені  тихий  шурхіт  –
Перерва  сумна.

         *          *          *
Відкрию  вікно!
Нехай  вітер  холодом
Душу  наповнить…

         *          *          *
Старому  їжаку
Тільки  йому  розповім
Про  осінь  тиху…

         *          *          *
Все  проминає
Скоро  падолист  зітре
Всі  фарби…  Сірість…

         *          *          *
Поки  прозоро
Дивлюсь  з  дітьми  у  вікно
На  холод.  На  сніг…

         *          *          *
Старезна  журба.
До  неї  шлях  падолист
Листям  застелив…

         *          *          *
Потяг  червоний.
Я  над  землею  втоми
Лечу  крізь  простір…

         *          *          *
Сумний  старий  пес.
Навіть  він  розуміє  
Наш  світ  сірості.

         *          *          *
Впали  пелюстки.
Прозорий  осінній  потік.
Все  пливе.  Жовтень.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330869
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 17.04.2012

Рільке Р. М. В утробі ночі. Переклад

В  утробі  ночі,  у  сріблястій  пряжі,
заснуло  все  в  мовчанні  білої  імли.
Страждання  ще  не  спить,  воно  як  на  сторожі
самотності  душі  та  німоти.

Дізнатися  хотів  чого  душа  мовчить,
чому  страждань  клубок  не  викидає  в  тьму?
Відомо  їй,  якщо  себе  звільнить,
то  зорі  в  небі  згаснуть  –  ось  чому.

Оригінал:

Rilke  R.  M.  (1875-1926).  Im  Schoss  der  silberhellen  Schneenacht

Im  Schoss  der  silberhellen  Schneenacht
dort  schlummert  alles  weit  und  breit,
und  nur  ein  ewig  wildes  Weh  wacht
in  einer  Seele  Einsamkeit.

Du  fragst,  warum  die  Seele  schwiege,
warum  sie  es  in  die  Nacht  hinaus
nicht  giesst?  -  Sie  weiss,  wenns  ihr  entstiege,
es  loesсhte  alle  Sterne  aus.

(На  світлині  -  Рільке  Р.  М.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2012

Шелест пiску

Моєму  верблюду  присвячую.  Щиро.

Життя  пустеля!
По  ній  поведу
Свій  сумний  караван
В  пошуках
Криниці  чистої.
По  зорях
Вибираючи  шлях...
Буду  слухати
Як  пісок  шумить
В  клапсидрі  Всесвіту.
Нагадайте  мені
Куди  повертатись
І  навіщо
Старому  номаду  -
Бедуїну  забутих  слів
Та  оаз  медитацій.
Місяцю!
Свідок  сліпий
Моїх  одкровень
І  прозрінь  недоречних!
Промені  кволі  кинь
На  сандалі  подерті
Нашого  часу  сухотного.
Погрітися  дай
На  світлі  твоєму  хворому
Дай  дочекатись
Світанку
В  цій  дикій  пустелі!
Побачити  дай
Тіні  шакалів
І  слід  скорпіона
Поки  буревій
Все  піском  не  засипав...

(Написано  в  ніч  повного  місяця  під  час  зупинки  каравану  на  шляху  між  оазами  Томбукту  та  Руфан.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330607
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.04.2012

Знак

Намалюй  мені  Волю.
На  листі  дерев,
На  втомлених  вітру  раменах,
На  персах  хмар…
Намалюй  мені  Волю!
Не  пензлем  –  мечем
На  давніх  курганах,
На  глеках  зчорнілих,
Де  молоко  офіри
Мішали  з  кров’ю  биків.
Намалюй  мені  Волю!
На  шаблях  іржавих,
Що  краяли  плоть,
На  краплинах  дощу,
Якими  плакало  Небо.
Намалюй  мені  Волю!
На  землі  полотна,
На  квітах  ниток,
Коли  вишивали  чорним
Долю  –  не  комір...
Намалюй  мені  Волю!
Сарматськими  знаками
На  мертвому  дні  Кальміусу,
На  могилах,  що  криком  кричать
Нащадкам  глухим.
Намалюй  мені  Волю!
На  гомоні  тирси,
На  дзвіницях  Батурина,
На  трьох  колосках…
Вітчизно  правічна!
Твоє  одкровення
Кров’ю  на  пензель.
Малюю  картини
Волі  жаданої
На  чорному  полі  ночі...

(Світлина  автора  віршів)
24.08.2011.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330384
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.04.2012

Рiльке Р. М. Осiннiй день. Переклад

О,  Господи:  вже  час.  Втомилось  літо  бути.
На  сонячний  годинник  тінь  свою  клади,
Дозволь  вітрам  полями  шаленіти,
Плодам  останнім  дай  почервоніти
І  подаруй  тепло  останніх  сонця  днів.
Останній  аромат  даруй  п’янкому  винограду,
Що  карб  осоння  збереже  в  вині.
Безхатько  нині  не  збудує  хату,
Відлюдник  сам  зимівник  освятить,
Сам  буде  прокидатись  і  листи  писати,
Блукати  по  саду  порожньому  й  сумному
І  разом  з  вітром  листя  загрібати.

(Вільний  переклад  з  німецької.)  

Оригінал:

Rainer  Maria  Rilke

Herbsttag
 
Herr:  es  ist  Zeit.    Der  Sommer  war  sehr  gross.
Leg  deinen  Schatten  auf  die  Sonnenuhren,
Und  auf  den  Fluren  lass  die  Winde    los.
Befiehl    den  letzten  Fruechten  voll  zu  sein;
Gib  ihnen  noch  zwei  suedlichere  Tage,
Draenge  sie  zur  Vollendung  hin  und  jage
Die  letzte  Suesse  in  den  schweren  Wein.
Wer  jetzt  kein  Haus  hat,  baut  sich  keines  mehr.
Wer  jetzt  allein  ist,    wird  es  lange  bleiben,
Wird  wachen,  lesen,  lange  Briefe  schreiben
Und  wird  in  den  Alleen  hin  und  her
Unruhig  wandern,    wenn  die  Blaetter  treiben.

(Світлина  з  мережі.  На  світлині  -  Рільке  Р.  М.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330382
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2012

Холод осiннього саду

(Хайбун)

           *            *            *
Зайшовши  до  доброго  знайомого  помилуватись  його  садом  і  осінніми  хризантемами  зустрів  там  двох  дивних  людей  які  вважали  себе  аристократами,  але  при  цьому  не  милувались  квітами,  а  використовували  сад  для  вживання  якогось  напою,  що  нагадувало  саке.  Вони  пили  його  холодним  і  вели  розмови  далекі  від  поезії.  Побачивши  це  я  здивувався  і  написав  наступне  хокку:

Чужий  сад.  Бачу
Дивних  аристократів.
Хризантеми  цвіт…

           *            *            *
Я  завітав  до  старого  знайомого  з  метою  поговорити  про  давню  літературу.  Але  побачив  його  зайнятим  пакуванням  валізи  –  він  вирішив  поїхати  шукати  собі  нову  Батьківщину.  Хотів  розповісти  йому,  що  осінній  вітер  всюди  однаково  холодний,  істинні  квіти  не  потрібно  шукати  в  далеких  краях  –  вони  тут  під  ногами,  але  побачив  в  його  очах,  що  він  вже  нетутешній.  Тоді  написав  йому  на  прощання  ось  таке  хокку:

Ми  нетутешні
У  світі  під  Місяцем.
Холоди…  Осінь…

           *            *            *
У  старовинному  місті,  що  носить  назву  великої  хижої  тварини  зайшов  я  у  стару  кав’ярню,  де  варили  каву  вже  не  одну  сотню  років.  З  горнятком  ароматного  трунку  в  руках  я  думав  зі  смутком  про  людей  минулих  часів  і  написав  ось  таке  хокку:

Терпкий  аромат
Несе  тінь  мою  в  казку.
Стара  кав’ярня…

           *            *            *
Йшов  я  до  будинку  де  молодих  людей  навчають  мудрості.  Побачив  біля  входу  юнаків  та  дівчат,  що  діставали  з  кишень  короткі  білі  палички,  запихали  до  їх  до  свого  рота  і  підпалювали  їм  кінці.  Після  цього  дихали  димом,  що  утворювався  з  сухого  листя  якоїсь  заморської  рослини  з  якої,  власне,  ці  палички  і  були  зроблені.  Споглядаючи  це  раптом  склав  хокку:

Дим  ароматний
Заморського  трунку.
Піти  б  звідси!

           *            *            *
Блукаючи  старим  засніженим  парком  серед  лихої  зими  по  незайманому  білому  снігу,  побачив  раптом  старий  ясен  весь  обвішаний    жмутками  насіння,  що  шелестіло  на  крижаному  зимовому  вітрі  подумав:

Холодна  зима.
Вони  шелестять  тихо.
Весну  чекають…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330156
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2012

Гiркий мед весни

(Низка  хокку)

         *          *          *
Жовті  кульбаби
У  сад  мій  старий  прийшли
Наче  марево…

         *          *          *
Птахом  крилатим
Туди,  де  боги  живуть  –
У  небо  злечу…

         *          *          *
Сірий  тьмяний  світ!
Я  в  царство  снів  полечу
Фарби  шукати…

         *          *          *
Кудлаті  бджоли
Нехай  мені  принесуть
Мед  весни  гіркий…

         *          *          *
Бджоли  гублять
З  лап  своїх  кудлатих
Запашний  пилок…

         *          *          *
Марні  пошуки.
Все  тільки  сон  гнітючий.
Травневі  дощі.

         *          *          *
Вишні  цвітуть.
Мою  весну  сумну
Вітер  обірве…

         *          *          *
Мій  сон  прожени!
Кудлате  створіннячко
Хати  моєї…

         *          *          *
Травневі  квіти.
Богиня  весни  Ґорґан
Вінок  дарує…

         *          *          *
Стара  монетка
Завалялась  в  кишені.
Жебраку  кину…

     *      *      *
Весняні  дощі.
У  цьому  лісі  сумному
Милуюсь  струмком.

     *      *      *
Квітень.  Вишні  цвіт.
Далека  Фукусіма
Спокій  забрала.

     *      *      *
Качки  на  воді.
Навіть  вони  принишкли.
Весняна  вода.

     *      *      *
Ранковий  холод.
Біля  вогню  жовтого
Я  руки  зігрів…

     *      *      *
Тихий  сад.  Весна.
Хвилями  ароматів
Наповнений  сум…

(світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330153
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 14.04.2012

Степовий вiтер 1171 року

І  це  фарби  мої?  Це  палітра  моя?
Цей  набір  сірих  плям?
Серед  сірого  міста  і  сірих  людей
Де  на  площах  гуде  колізей,
Де  тортури  –  буденність,
Де  схиблених  часом  ідей,
Кольорові  обгортки
Кидає  в  юрбу  берендей.
І  цей  край  –  моя  Русь?
Ця  юрба  –  мій  нарід?
І  цей  злодій  на  троні  -  мій  князь?
На  коня  би  і  в  степ!
У  долонях  відчути  руків’я  меча!
І  захищаючи  Київ  щитом
Волю  відчути  єством!
І  під  свист  диких  стріл  половецьких
Чергову  орду  гнати  степом  за  Дін!
Бавлячись  ставити  долю  на  кін!
Московитів  навали  топити  в  Дніпрі
І  «шоломом  іспивши  із  Дону»
На  площі  почути  Бояна  пісні!


(Примітка:  У  вірші  йдеться  про  події  1171  року,  коли  суздальський  князь  Андрій  "Боголюбський"  зі  своїм  військом  дощенту  зруйнував,  пограбував  і  спалив  Київ.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329920
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 13.04.2012

Книга снiгу

(Хайбун)

                             «Коли  прокинуся  –  вже  сніг,
                                 Та  я  не  сумую…»
                                                             (Танеда  Сантока)

Цієї  сумної  та  гнилої  зими  в  мене  виникло  відчуття,  що  я  списався.  Мої  твори  –  особливо  поетичні  –  в  мене  викликали  відчуття  розчарування.  Постійна  висіла  в  свідомості  думка,  що  все  не  так  і  все  не  те.  Списатися  це  ще  гірше  ніж  спитися,  про  це  знають  старі  майстри  пера.  Відчуття  щонайпаскудніше.  Маяковський  коли  відчув,  що  списався  застрелився,  а  Гоголь  просто  помер.  Я  гостро  відчув  потребу  з  кимось  порадитись.  Особливо  мені  було  прикро  усвідомити,  що  я  списався  навіть  не  досягнувши  рівня  майстра.  І  тут  згадав  про  одного  свого  старого  знайомого.

Він  залишив  суєтність  світу  сього  і  оселився  в  селищі  Осмолода  –  маленькому  селі  загубленому  в  найглухішому  куточку  Карпат.  Лісова  тиша  потрібна  була  йому  для  занять  літературою  та  філософією.  Я  не  вказую  його  імені  навмисно,  бо  він  людина  досить  відома  в  певних  колах  київських  містиків  та  окультистів  –  в  свій  час  він  був  відомий  як  знавець  філософії  розенкрейцерів.  Навіть  пробував  себе  в  політичній  діяльності,  доки  не  остогидло  йому  споглядати  бруд  і  цинічність  своїх  опонентів.  Він  став  відлюдником.  Схимництво  його  носило  відверто  релігійний  характер  –  крім  літератури  він  практикував  буддизм:  споглядав  і  спілкувався  з  деревами,  піднімався  на  хребет  Матахів  (чомусь  вважаючи  ту  гору  священною),  медитивував  споглядаючи  каміння.

Бажання  відвідати  знайомого  відлюдника  і  порадитись  з  ним  з’явилось  в  мене  дещо  невчасно  –  коли  випав  глибокий  сніг  і  вдарили  морози.  Але  це  жадання  було  настільки  нестримним,  що  я  вирушив  не  дивлячись  на  ризик  застрягти  десь  по  дорозі  в  заметілях.  Машина  моя  зламалася  –  в  мого  старого  «Ягуара»  відвалилися  колеса.  Колись  я  купив  цю  машину  –  вже  досить  потріпану  часом  та  людьми,  і  сказав  собі:  «Буду  кататись,  доки  колеса  не  повідвалюються!»  І  вони  таки  відвалились  –  одного  осіннього  дня,  коли  я  ганяв  без  будь-якої  мети  лісовими  дорогами  Чорного  лісу  –  десь  між  селами  Нивочин  та  Грабівка.  Я  так  і  кинув  це  старе  залізне  одоробало  серед  лісу  і  вибирався  з  тих  хащів  пішки.  Тому  добиратись  до  Осмолоди  довелось  громадським  транспортом,  який  в  ту  глушину  ходив  нерегулярно.  Прямого  сполучення  з  Осмолодою  зі  Станіслава  не  існує,  тому  їхав  через  Перегінське  та  Ясенів.  На  моє  щастя  рух  транспорту  не  скасували,  і  старенький  пошарпаний  автобус  таки  зміг  проїхати  розбитою  засніженою  дорогою  в  це  Богом  забуте  село.

Але  це  було  лише  півділа  –  мій  знайомий  жив  далеко  на  околиці  села  –  для  нього  навіть  в  цьому  маленькому  селищі  було  занадто  гамірно.  Треба  було  снігами  дістатися  до  його  хатинки,  що  стояла  серед  лісу  на  крутосхилі.  Провалюючись  в  сніг,  намагаючись  згадати  забуту  стежку,  я  більше  по  інтуїції  ніж  по  прикметам  відшукав  його  тихе  житло.

Побачивши  несподіваного  гостя,  він  не  здивувався  і  не  зрадів  –  не  висловив  взагалі  ніяких  емоцій.  Він  сидів  серед  хати  і  тихо  дихав  –  був  наче  відсутній.  Я  посидів  біля  нього  годинку,  відігріваючись  після  холоду  дороги  і  лише  потім  спитав:  «Чи  справді  можна  ось  так  стати  подібним  до  сухого  дерева,  а  серце  перетворити  у  жменю  холодного  попелу?»
 
Потім  ми  пили  чудовий  запашний  чай  –  гарячий  як  вогонь.  Щоправда,  замість  листків  чайного  дерева  в  чайник  кидали  сухі  листя  ожини.  Це  порушення  чайної  церемонії  не  завадило  нам  цитувати  вірші  Бусона  та  Сайгьо,  милуватись  красою  старовинної  порцеляни  і  споглядати  картини  давніх  китайських  художників  розвішених  на  стінах.  Потім  розмова  перейшла  до  творчості  Танеди  Сантока.  Мій  знайомий  відлюдник  висловив  думку,  що  цей  поет  зумів  побачити  світ  таким  яким  він  є  –  а  це  рідкісний  дар,  рідкісне  вміння,  якого  мало  хто  досяг.

Потім  ми  вийшли  з  хати  у  морозяний  простір  і  пішли  споглядати  старезний  бук,  заметений  снігом,  слухали  зимовий  вітер,  блукали  по  снігу  «доки  не  звалилися  з  ніг»,  споглядали  порожнечу  білого  ніщо.  Погода  змінилась  –  знову  почав  падати  лапатий  сніг.  Ми  намалювали  на  снігу  серед  лісу  ієрогліф  «вічність»  і  знову  зайшли  до  хати.  І  лише  тоді  я  спитав  мого  знайомого:

-  А  що  таке  істинна  поезія?  Чим  відрізняється  поезія  від  простого  набору  слів,  що  красиво  звучать?

-  Істинна  поезія  не  обов’язково  мусить  «красиво  звучати»  -  мати  риму  і  ритм.  Це  часто-густо  навіть  заважає  поезії  чи  навіть  псує  її.  Істинна  поезія  побудована  згідно  певних  законів,  принципів.  Перший  принцип  –  це  принцип  «сабі»  -  сум  за  нетривкою  швидкоминаючою  красою.  І  ця  краса  за  якою  сумує  поет  є  красою  витонченої  простоти.  Крім  того,  краса  повинна  мати  терпкість  давнини  як  старе  вино.  Другий  принцип  –  принцип  «сіорі»  -  асоціативне  усвідомлення  гармонії,  усвідомлення  того,  що  весь  Всесвіт  є  єдиною  системою,  єдиним  потоком  буття.  І  поет  є  частиною  цієї  системи,  цього  потоку.  Пишучи  вірші  поет  зливається  зі  Всесвітом,  розчиняється  в  потоці  буття.  Третій  принцип  –  принцип  «хосомі»  -  глибина  проникнення  –  за  скупими  словами  повинна  ховатися  глибина  думки.  Четвертий  принцип  –  принцип  «мусін»  -  досягнення  стану  зречення  суєти  світу  сього,  п’ятий  принцип  –  принцип  «кьому»  -  розчинення  власного  «я»  у  порожнечі  Всесвіту  і  злиття  з  зображуваним  об’єктом  у  метафізичному  трансцендентальному  просвітленні,  шостий  принцип  –  принцип  «муі»  -  невтручання  у  природний  хід  подій,  вміння  адаптуватися  до  змін  світу  сього.  Єдине  завдання  поета  –  вловити  ритм  всесвітніх  метаморфоз,  налаштуватися  на  їх  хвилю  і  відобразити  їх  у  своєму  творі,  стати  медіатором  вищого  Космічного  Розуму.

Я  подякував  великому  самітнику  за  настанову  і  попросив  наостанок  скласти  мені  танка  на  честь  сьогоднішньої  розмови.  І  тоді  він  сказав:

Біле  мовчання.
Падає  лапатий  сніг
На  змерзлі  гілки.
Дрімаючі  дерева
Чекають  як  я  весни…

Я  йшов  глибокими  снігами  в  село  Осмолода  між  обліпленими  снігом  ялинами  і  думав:  «Що  таке  «я»?  «Я»  -  це  лише  візерунок  дхарм,  що  виникає  щомиті  новий  і  щомиті  зникає.  Зараз  цей  візерунок  складається  лише  з  білих  сніжинок…»

(Світлина  автора.  Зроблена  там  же  -  біля  хатинки  мого  знайомого  відлюдника.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329916
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2012

Уривки туману

(Хайбун*)

                     *            *            *
Один  мій  хороший  знайомий,  втомившись  від  політичних  інтриг  та  суспільної  діяльності,  купив  собі  хатинку  в  горах  поблизу  села  Осмолода  і  оселившись  там,  став  складати  вірші  у  стилі  «Вітер  і  потік».  Він  вирішив  решту  свого  життя  присвятити  вдосконаленню  свого  поетичного  мистецтва,  віддав  перевагу  тиші  і  спокою,  залишив  «пил  міст»  та  шум  людської  юрби.  Я  знав  його  як  майстра  каліграфії  і  неперевершеного  коментатора  віршів  Оно-но  Коматі.  Я  відвідав  його  хатинку  цієї  осені  коли  повітря  було  особливо  прозорим,  а  листя  на  деревах  тільки  почало  облітати.  Ми  довго  розмовляли  про  творчість  Кавахігасі  Хекігодо,  пили  чай,  споглядаючи  стару  столітню  смереку  на  подвір’ї,  милувались  осіннім  вечором  та  загравою.  На  прощання  я  склав  йому  в  подарунок  ось  таке  танка:

Осінній  вечір
Тільки  він  нам  повідав
Суть  слів  таємних
Будди  Аміди.  Осінь
І  вітер  пронизливий…

                   *            *            *
Друг  мого  дитинства  -  Олександр  Миколайович  Кравченко  в  молодості  пішов  служити  на  річковий  флот  щоб  слухати  зачаровано  плюскіт  річкових  хвиль.  Він  дослужився  до  капітана,  водив  вантажний  корабель  «Весняний  туман»  по  Дніпру  з  Вишгорода  до  Ржищева,  перевозячи  пісок,  щебінь  та  інші  будівельні  матеріали.  Одного  разу  восени  я  відвідав  його  корабель  коли  він  стояв  на  рейді  біля  гирла  Десни  серед  жовтих  сухих  очеретів  та  тихої  води.  Ми  милувались  осіннім  туманом,  споглядали  верболози  берега,  пили  чай  зі  старовинного  китайського  порцелянового  посуду  епохи  Сун  зроблений  майстром  Чженом  Лі.  Потім  розмовляли  про  вірші  Танеди  Сантока.  Мій  знайомив  був  тоді  відомий  як  кращий  знавець  творчості  цього  поета  серед  усіх  річкових  капітанів  Дніпра  і  міг  цитувати  на  пам’ять  цього  хайдзіна  годинами.  Під  час  дружньої  бесіди  ми  прийшли  до  висновку,  що  субкультура  хіпі  насправді  далека  від  буддизму  і  її  носії  у  своїй  емоційності  і  неприйнятті  буденності  світу  сього  далекі  від  Серединного  шляху.  На  прощання  я  попросив  капітана  скласти  мені  вірш  і  він,  подивившись  з  сумом  на  осінню  річкову  воду,  продекламував:

Осінній  вітер!
Безтурботність  поета
Поніс  далеко…
Листя  верби  падають
На  хвилі  темні  ріки…

                         *            *            *
Одного  осіннього  вечора  я  вирішив  зайти  з  візитом  до  одного  старого  знайомого,  який  був  хорошим  знавцем  літератури  епохи  Хейан  та  й  був  цікавим  хайдзіном  –  його  танка  були  відомі  у  певних  колах  знавців  сучасної  поезії.  Крім  того  він  був  знавцем  японської  поезії  епохи  Мейдзі.  Виявилось,  що  мій  візит  був  дещо  невчасним  –  він  якраз  збирався  здійснити  самогубство  –  якраз  в  той  день  помер  президент  Янукович  і  він,  будучи  його  фанатичним  прихильником,  вирішив  супроводжувати  його  у  потойбічний  світ.  Довідавшись  про  це,  я  зажурився  і  сказав,  що  нікому  тепер  буде  оцінити  мої  хокку  і  доведеться  «розірвати  струни  кото»,  і  говорити  про  поезію  епохи  Мейдзі  мені  не  буде  з  ким.  На  останок  ми  вирішили  цей  вечір  –  останній  для  мого  старого  співбесідника  -  провести  за  бесідою  про  старовинну  китайську  поезію,  цитували  Ван  Вея  та  Су  Ші,  потім  перейшли    до  японської  поезії  часів  Бусона.  Потім  повправлялись  трохи  у  складанні  ренга  і  прийшовши  до  висновку,  що  ренга  має  складатись  тільки  трьома  поетами  одночасно,  спалили  свої  віршовані  спроби.  Завершили  вечір  хорошим  чаєм  сорту  «Вушка  дракона»  з  провінції  Юнь-Нань.  Розстаючись  назавжди,  я  скромно  відмовився  бути  асистентом  у  самогубстві  мого  знайомого  зіславшись  на  необхідність  редагувати  поетичний  збірник  «Осінній  туман».  Знайомий  з  розумінням  кивнув  головою  і  посміхнувся.  Я  з  жалем  подумав  про  те,  скільки  людей  цієї  ночі  покинуть  добровільно  світ  йдучи  у  Велику  Порожнечу  супроводжувати  покійного  президента  і  попросив  знайомого  прочитати  останнє  танка,  яке  прийнято  складати  перед  самогубством.  Тоді  він  сказав:

Білі  пелюстки
Квітів  осінніх  сумних
Несе  течія.
Суха  трава  завмерла  -
Скоро  паморозь  вкриє…

(Примітка:  Хайбун  -  традиційна  японська  прозова  мініатюра  з  вкрапленими  в  неї  віршами  танка  та  хокку.  Хайбун  пошеться  згідно  певних  канонів.  
Світлина  автора.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329698
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2012

Ковток вина

(Бейти  та  рубайят)

     *        *        *
Забувши  гіркоту  марнотного  життя,
Спокійно  споглядаючи  цей  тлін  до  забуття
І  осягнувши,  що  майбутнє  –  прах…
Живі  ми  –  так  хвала  тобі,  Аллах!

           *        *        *
Наш  світ  –  то  глек  марноти  і  брехні.
Життя  з  туману  йде  й  проходить  в  самоті,
І  будні  сірі  краплями  мов  ртуть…
Та  є  і  радісні  сторінки  -  Хайяма  рубайяти  квітами  ростуть!

         *        *        *
Хто  для  скорботи  двері  відчинив
Тому  життя  –  пустеля  хоч  і  повна  див.
Хто  радість  віднайшов  в  простих  речах
Тому  життя  яскраве  дарував  Аллах!

       *        *        *
Нехай  весь  світ  нудьга  і  Батьківщина  –  рідна  чужина
Від  смутку  я  далекий  доки  келих  є  вина:
Я  радість  віднайду  в  миттєвостях  щоденних  -
Ковток  вина,  краса  коханки  –  й  де  вона,  журба?

           *        *        *
Весняні  квіти,  подих  вітру,
Крапельки  дощу  і  лісова  луна  -
Все,  все  мені  будило  спогад  про  коханку
Яка,  на  жаль,  пішла  у  небуття…

           *          *          *
Нехай  обірве  вітер  білий  цвіт,
Нехай  весни  минає  швидко  міт
В  душі  залишаться  пісні  які  співав  нам  квітень.
Нехай  на  п’ять  хвилин  –  ми  зачаруєм  світ…

         *          *          *
Весь  світ  –  ніщо,  даремні  сподівання,
Зів’януть  квіти  мрій  –  залишиться  страждання
Налий  вина!  У  владі  цього  трунку
Забудемо  життя  химерні  візерунки…

           *        *        *
Удвох  з  самотністю  пів  світу  обійшов
Наслухався  віршів,  і  прози,  і  промов
Нехай  страждань  я  відшукав  не  в  міру
В  горах  я  рай  собі  знайшов  і  віру…
                       
                         (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329694
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 12.04.2012

Над

«…Що  я  шукаю  тут,  на  Тисі?»
                                         (Ендре  Аді)

Що  я  забув  тут  –  над  Дніпром?
Чого  шукаю?  Може  напролом
Себе  спитати  щодо  сенсу
Свого  буття,  чи  зміст  який  знайти
У  зламі  дерева.  Своєї  самоти
Я  не  уникну.  Не  втечу.  Доволі.
Верлена  смуток  і  Гійома  «Алкоголі»
Не  заберу  у  чорну  німоту.
Прощай.  Тут  залишайся,  споглядай
Себе  домучуй.  Про  Вітчизну  мрій.
А  з  мене  досить.  Доста.  Хочу  Волі.
Втомився  від  тілесної  тюрми.
І  від  нудьги,  що  чути  в  слові  «ми»
Сітхартха  привідкриє  двері  в  порожнечу.
Сумуй  земля.  Неґречна.  Чи  свавільна?
На  хвильку  вільна  чи  назавжди  божевільна?
І  ворожи  над  видивом  повстань
Майбутніх…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329410
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 11.04.2012

Розмова дерев

Я  кажу

Мій  сховок  –  наче  листяний  кляштор
Іржавим  крісом  крапку  ставить  доля
Сховає  Чорний  ліс  буття  мого  роки
І  люди  місяця  загублять  шлях  і  слід
Тих  хто  ішов  у  синяву  боліт
Ми  –  міт.  Таємний  міт
А  я  лише  відлюдник
Що  темрявою  дихає  услід
Рокам  поневірянь,  зневіри  і  клятьби
Ти,  старче  лісовий  скажи  –  якої  сили
Справіку  тур  лишав  тут  заповіт
Прирученим  нащадкам  гордих  воїв.

Старий  бук  мовить

Мовчальнику!  Ти  слухаєш  дарма
Розмову  вічну  пралісів  дрімучих
Ти  волю  відшукав  але  себе  згубив
Забудь  натхнення,  спів  дівочий
Забудь  себе  і  людські  голоси
Замкни  уста,  стули  незрячі  очі
Подихай  вічністю  моїх  духмяних  крон.

Смерека  мовить

Тут  не  мовчить  ніхто  у  пущі  лісовій
Ти  голоси  почув  –  зречись  і  будь
Ніхто  не  помира  –  ні  сонце  ні  трава
Дивись  як  кріс  залізний  твій  посріблила  роса
Одвічні  ми  –  і  ти,  твій  кріс,  твої  набої
Нащадки  прокленуть  –  дарма  –  у    вічності  двобої
Є  ти,  твій  оберіг,  твоя  тюрма  -
Це  тіло,  що  несеш  постійно  із  собою
Тому  стань  деревом,  віками  шелести
Воскресни  з  небуття  коли  роки
Відлічувати  втомиться  сова
Ти  лісом  став….

Береза  мовить

Коли  підеш  у  землю  цю
Ти  виростеш  травою
Я  за  тобою  плачу  по  весні
Ці  рани  на  корі,  ці  сльози  соку
За  воями  лісів  що  йшли  у  небуття
Нічого  не  проси  –  ні  долі  ні  життя
Все  лиш  туман  ранковий
За  тобою
Заплаче  ліс
Коли  ти  лишишся  отут
Назавжди….

Чорний  ліс  мовить

Той  жив  –  хто  жив
Хто  холодом  долонь  зігрів  оцю  кору
Оце  залізо  скрижаніле
Що  висло  на  плечах
Людей  нічної  мли….

Я  мовлю

Я  чую  голоси  старих  дерев  -
Моїх  одвічних  побратимів
Я  в  ліс  пішов  –  не  вернуся  назад
Я  лісом  став….
З  вовками  розділив  я  їхню  долю
Коли  мисливці  прийдуть  на  двобій
Не  в  небо  я  злечу  –  моя  душа  не  птах
Під  буком  цим  я  виросту  травою…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 11.04.2012