| Сторінки (8/734): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 | » |
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.04.2012
(Низка хокку)
* * *
Іду по стежі.
Царство тіней тремтячих
Світла Місяця…
* * *
Вервечка років.
Ченцем старим плетусь
По життю цьому…
* * *
Неба колір взяв.
Розфарбую ним юрбу.
Будуть там фарби…
* * *
Писав би вірші…
Та весна надто хмільна.
І вицвіла туш.
* * *
Острів зелений.
Провідник мандрів моїх
Самотній старець.
* * *
Гасне світло дня.
Потягу далекого
Звуки тривожні…
* * *
Кругом писав я –
На хмарах, на піску
Вірші химерні…
* * *
Блукає бонза
У лісі священних слів.
Вітер. Старий храм.
* * *
Гаряче саке!
У цьому напої дивному
Забутися б мені…
Джміль
Створіння кудлате
Від солодких вуст твоїх
Я прожену…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333455
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 27.04.2012
У лісі голому кружля пташиний крик,
такий безглуздий серед порожнечі.
Він тут завис, і колами доріг,
залишив мить, коли початок зник,
і ось як небо сам, у лісі порожнечі.
І криком цим поглинуте усе:
околицям заціплено уста,
від переляку вітер віднесе
хвилину, що для вічності мала,
поранена, так наче зрозуміла
що там, за криком гибелі початок, -
і порятуночку нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333202
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2012
« - …Навіщо Вам Зона?
- Ну, я все таки в певному сенсі вчений.
А Вам то вона навіщо?»
(Брати Стугацькі)
Я працював на теренах Зони у 1990 році. Моє кількамісячне перебування там – окрема історія. Не знаю чи зможу я колись оповісти про це все, точніше, не оповісти, а передати те відчуття, коли вдягаєш потріпану «штормовку», наплічник, на шию дозиметр і в Зону… А там – кинуте село, завивання осіннього вітру, старезна дерев’яна поліська хата, безлюддя, проби ґрунту і божевілля дозиметра від нескінченних радіаційних плям… Я в свій час кинув цю роботу зрозумівши марність своїх мрій докопатись до істини в царині радіобіології, але в мене є хороші знайомі, що досі працюють там – досліджують, вивчають ризикуючи життям, кладучи своє і без того кволе здоров’я на олтар науки, прекрасно усвідомлюючи на що вони йдуть на відміну від «біороботів» - простих чернігівських селян яких наймають розгрібати радіоактивне сміття без належного захисту… Кожен візит мого доброго знайомого N – справжнього фахівця своєї справи, що досі працює в Зоні для мене несподіванка. Він з’являється раптово – як сніг на голову – і завжди з купою історій і новин. І ті новини, що приходять із Зони дивують, шокують, вражають. Слухаю і думаю – Зона – вона як дзеркало: абсурд того замежового світу – це абсурд нашого хворого суспільства.
- Скільки літ, скільки зим! Тільки не кажи, що забіг на хвильку статтю подати і по справах. Ні, мусиш сісти розказати. Які новини і як там Зона? Я не був там 20 років!
- Сучасна Зона це безглуздя, що шириться. Коли люди залишили той край – він здичавів. Розвелися олені, лосі, вовки та інша звірина. Крім звичного з’явились там три табуни здичавілих коней. На місцевому жаргоні «коні прижевальського». Але на сьогодні звірини поменшало. З трьох табунів коней лишився один і то потріпаний – вітчизняні нуворіші і скоробагатьки перетворили Зону в місце «царського полювання» - дичину відстрілюють ще й вживають м’ясиво вбитих тварин, особливо коней та оленів в їжу.
- Але ж та звірина нахапалась радіонуклеїдів! Їсти їх м’ясо м’яко кажучи не корисно…
- А їм байдуже. Вони живуть по принципу – день прожили, кулю від кіллера не отримали – то й добре. Що завтра буде – не відомо. Живуть сьогоднішнім днем. Ніхто з них про здоров’я не думає. Перетворили Зону в місце розваг – катаються на швидкісних човнах на фоні Саркофагу. Рибу ловлять в ставі-охолоджувачі яку тут же і споживають. Цікаво, що якби туди пускали вільно – ніхто би туди і не їхав – нічого там дивитись – кинуте брудне місто… А так не пускають – заборонений плід… Потрапити в Зону не так уже й складно – лізуть всілякі бовдури. Не так давно зловили групу «піонерів» - підлітків, що пробрались до самого четвертого блоку і фотографувались на його фоні в оголеному вигляді. Охоронцям було б може і байдуже, але коли дійшло до таких непристойностей – це їх «дістало». Зловили і відвезли за колючку. А ще не так давно зловили трьох студентів – вони пробралися в зону і фотографували як «мисливці за металом» - збирачі металобрухту вантажили радіатори парового опалення зняті з кинутих будинків Прип’яті. Таким промислом – збиранням і продажу радіоактивного металобрухту промишляють як правило колишні кримінальні злочинці. Побачивши, що їх фотографують вони почали тих студентів бити – але на щастя з’явилась охорона і всіх пов’язала. Як виявилось у тих «чорних збирачів металу» був на це дозвіл – яким чином і хто це міг такий дозвіл дати – велика загадка, але в нашій країні все можливо. Із Зони багато розповзлось різного радіоактивного металу по всій країні у вигляді запчастин, будматеріалів і просто брухту – хтось та захворів на онко отримавши дозу від того металу… «Люди гинуть за метал!»
Колеги, які працюють в Зоні це взагалі окреме питання – такі кадри трапляються – ніякий сатирик не вигадає. Колись дали мені одного асистента зі словами: «Ось тобі хлопець-помічник. Молодий, веселий – ви спрацюєтесь.» Іду я з ним по Зоні за зразками, навколо безлюддя, а йому весело – з усього сміється. Одні дерева високі, інші низькі – ха-ха-ха, ой як смішно! Трава зелена, а небо синє – ха-ха-ха, як весело! Ну, думаю, дивак якийсь… Він каже: «Давайте перекусимо – в мене тут пиріжки є!» «Дивні якісь в тебе пиріжки…» «Хороші пиріжки! Сам пік – з коноплі…» Я потім кажу керівництву: «Заберіть від мене цього ідіота, не можу я з ним працювати!» Дали мені іншого. Іду я з ним по Зоні на об’єкт – навколо безлюддя, ліс, тиша, тільки вітер шумить к кронах дерев. Бачу вигляд у нього якийсь переляканий. «Ти чого сумний якийсь?» «А це правда, що тут вовки розвелись?» «Так, правда, цілими зграями бігають. На людей нападають. Не так давно тракторист пропав – тільки куфайку роздерту закривавлену знайшли, а місяць тому троє робітників пропало – царство їм небесне… А ось, дивись!» - коло дороги лежав вибілений скелет лося, вже десь роки три не менше, здох від чогось, напевно – «Задерли, сіроманці, до кісток об’їли… А, чуєш, чуєш???» «Ні, не чую…» «Та прислухайся, виють!» «Та то вітер…» «Та який вітер! Вони, вони… Як нападуть – ти до мене спиною повертайся – спина до спини – і палицю візьми, тільки вже, може відіб’ємось як нападуть…» Він тоді чомусь зблід, зовсім зажурився і більше на роботу до мене не приходив. Дали мені третього асистента. Пішли ми з ним на «точку» - дійшли до вагончика серед лісу де було деяке спорядження і інструменти. А він чогось під вагончик зазирнув. «Ой, глянь, що тут є!» Дивлюсь а там цілий виводок вовченят маленьких. Асистент мені: «Ой, глянь які собачки! Які цуценята симпатичні! Давай собі одного песика візьмемо!» «Ні, краще не чіпай цих «собачок» і давай звідси ходу і то швидше, а то зараз їхні тато з мамою прийдуть…»
Він ще довго розповідав, а я слухав і думав: «Ось живемо ми, люди, тут собі в містах і селах, думаємо, переживаємо, накопичуємо, сваримось, ворогуємо, ненавидимо… А зовсім недалеко спить Зона – шмат забрудненої землі, де ще кілька тисяч років жити людям буде небезпечно, і серед цієї Землі Відчаю височить Саркофаг – розтрісканий, розшарпаний негодою та ерозією, і жевріє в ньому поволі Велика Незрима Смерть якої стане щоб вбити всіх людей на Землі…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333199
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2012
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.
Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.04.2012
(Низка танка)
* * *
Трава і квіти
Народжені сонцем.
Але і тіні
Чорні, незграбні –
Його діти...
* * *
Думаючи про життя
В епоху занепаду
Думки про близьких…
У цьому світі давно
Втрачений Шлях…
* * *
Стару гордість
У скриню сховавши
Вирушив у подорож
За дивним трунком
Схованим в скло…
* * *
Згадую вітер –
Теплий подих червневий.
За вікном оснінь...
У розкошах холоду
Зігріє тільки пам'ять...
* * *
Слухав тишу
Розмову мовчання
Метеликів літа.
Звичка до діалогів -
Луна самотності…
* * *
Почути би знову
Мені музику осені!
Не стати глухим
У шумі міста брудного
Не заснути б у тьмі…
* * *
Старі знаки
На листочку пожовклому
Розрізняю ледь-ледь…
У світі занепаду
Пошуки істини.
* * *
Каравани слів
За обрій ідуть
Пустелі світу сього…
Біля старої криниці
Спека, пісок назавжди.
* * *
Життя – це сон.
Питання вічне –
Хто заснув?
Буття – то крапля роси.
Марево вічне…
* * *
У тому домі довго
Жили і помирали люди.
Квіти про це
Хотіли сказати
Мені – перехожому…
* * *
Стукають у неіснуючі двері
Дивляться в неіснуючі вікна
Живуть в неіснуючому домі...
Люди ностальгії.
Самотність.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333037
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.04.2012
(Низка танка)
* * *
Суєтиться білкою жовтень,
Мишею листям шурхотить…
Сивий падолист щуром старим
Буде гризти нудьгу.
Осінні сутінки.
* * *
Воля – то марево
Ми шукачі привидів
Але надія
Ще жевріє…
Яка ж ця осінь холодна!
* * *
На околиці року – ліс.
На околиці селища – очікування.
На околиці часу – матерія.
На околиці сущого – нескінченність.
На околиці буття – ми.
* * *
Крізь погар будемо йти,
Крізь марево попелу,
Крізь почорнілі сніги
До нової весни...
Падолист.
* * *
Блукаємо шляхами.
Навіть Чумацькими.
Та кличе повернутись
Додому, до хати
Хрест на узбіччі...
* * *
Літом ласкавим
Споглядав життя мурах.
Заснути б з ними
Цієї осені понурої
У лабіринтах темряви…
* * *
Згасив би свічку
Назавжди.
Але занадто згусне
Вічна темрява
У світі людей…
* * *
Очищуючи свідомість
Від непотребу старого
Пробую стати собою.
Але не судилось!
Старе горище. Думки.
* * *
Небо споглядав.
Спокій порушив
Птах залізний,
Що з неба впав.
Гуркіт вдалині…
* * *
У старих озерах
Забутого краю
Оселитись хочу
На дні…
Знову осінь.
* * *
Назбирати б клаптики часу
Пошити б із них вітрила
Поплисти б у нескінченність
Де з вічності варять трунок...
Осінні дні.
(Світлина автора віршів. Деякі танка неканонічні. Мало би бути 5-7-5-7-7. Даруйте...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332712
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 24.04.2012
«…І ранок як гербарій: в ньому бачу
Для снів моїх суцвіття і листки.»
(Р. М. Рільке)
Я вам розкажу про долю одного хлопця, що носив імення Юрій Гагарін і осягнув Велику Порожнечу. Він народився в глушині краю, який колись називався Біла Русь. Його батько Олексій змолоду займався хліборобством і теслярством за прикладом великих мудреців давнини. Місцевий грамотій Пустодєлов Іван, що був на посаді земського вчителя навчив хлопчика Олексія ще в дитинстві розрізняти знаки на папері і бачити в словах зміст. Що штовхнуло місцевого носія істини до такого вчинку – невідомо, можливо він вважав, що таким чином наближає настання досконалого суспільства. Сам він був міщанином (з різночинців), випускником Санкт-Петербуржського університету, ще й до того по своєму душевному складу був по вислову його вчителя Розенберга «мандрівником на схід», і тому в його валізі було чимало брошурок по буддизму, яким він захоплювався одночасно з марксизмом. Одну таку брошурку вдалось поцупити хлопчику Олексію - батькові нашого героя. Вчитель це помітив і насварив, але зрештою, подарував і вчинок, і саму книжечку з думкою «Се, певно, доля!» О, якби знаття! О, якби він знав до чого це приведе! Але він про це не довідався – повчителював ще трохи у сільській школі і помер від сухот лишивши по собі слід на Землі і дивного учня – сільського хлопчика який захопився буддизмом. Олексій так і прожив всеньке своє життя у селі Клушино приховуючи це своє дивне для земляків орієнтальне вподобання від усіх – як щось таємне, сакральне, передане вчителем. Проте збереглося кілька листків з його «таємного зошита», де він записував свої вірші і думки і який ховав на горищі серед різного господарського непотребу. Уривки, я сподіваюсь, будуть читачам цікаві:
* * *
На сінокосі
Вітер колихає траву
Холодна роса…
* * *
Над селом моїм
Сумом переповнений
Блідий місяць.
Відкрився Олексій тільки своєму сину Юрію якого хотів назвати Юе Ту на честь китайського міфологічного персонажу, але зашифрував своє бажання у вигляді християнського символу боротьби зі злом. Нашого героя буддизм не просто захопив – ідея злитися з Великою Порожнечею перетворилась для нього в сенс життя. Думка про те, що десь там, за межами Землі і світу людей є Велика Порожнеча – перщопочаток всього сущого настільки захопила його, що він вирішив будь-що побачити її, торкнутись її темної суті.
І ці думки юного Юрія лягли не на порожній ґрунт. Ще коли він був немовлятком мати співала йому давню пісню місцевою говіркою (нині зовсім забутою) колискову – давню народну пісню про Велику Порожнечу:
…. Пустэча ў хаце маёй
Толькі свечка гоніць цемру…
Саме тоді, коли Юрій розпочав навчання у світській школі сталася страшна подія – люди масово почали вбивати один одного пояснюючи свої вчинки якимись абстрактними поняттями. Для Юрія це було настільки дивним і незрозумілим, що він остаточно утвердився в думці про марнотність людського суспільства і потайки перечитував уже потріпану і заяложену брошурку про буддизм. Але всьому настає кінець – навіть великому самознищенню людства. І Юрій знову почав вивчати світські науки і ремесло металообробки не полишаючи мрію побачити Велику Порожнечу. У металі Юрія захоплювала метафізична суть цієї стихії: метал постійно змінює свою форму стаючи то мечем, то оралом і в той же час завжди лишається собою – металом. Юрій змінював форму металу і думав: «А може і людина ось так само перетворюється або зливається з Великою Порожнечею і в той же час лишається собою, повертаючись до початкового, до своєї істинної суті…»
Ця мрія – мрія злитися з Великою Порожнечею, знайти свою істинну суть привела його до людей, що конструювали різні пристрої для польотів в небо. Йому дозволили керувати літаючим пристроєм.
Він летів над світом людей і думав – он вони - там далеко, марнотні думки і світ затьмарення, далеко внизу, але навколо Повітря - стихія, Великої порожнечі я не бачу, вона десь там, недосяжна…
Його змусили піти до війська, де його знову посади на літальні пристрої – схоже бажання втілювалось. Якраз в той час в суспільстві тодішньому виникла ідея – відправити людину в Велику Порожнечу. І Юрій зрозумів, що це його шанс. Зголосившись волонтером у загін порожнечників навіть не відав, що пощастить саме йому. В ім’я втілення своєї мрії він навіть вступив до таємної масонської ложі «Молот і серп», сподіваючись на допомогу від впливових в тодішньому суспільстві магістрів тієї химерної ложі, хоча він був дуже далекий від квазіхристиянських (точніше псевдо християнських) ідей перетворення суспільства, що намагалась втілити ця ложа. Та допомогло йому не це - серед тодішніх конструкторів літальних пристроїв були відомі містики і окультисти, які відчули його думки… Зокрема серед тодішніх конструкторів був відомий містик, магістр таємного католицького ордену Розенкрейцерів інженер самоучка К. з Житомира. Він зрозумів юрія без слів.
Юрія посадили у металеву коробку. Назвали цю коробку корабель «Схід». Спочатку хотіли назвати «Мандрівник на схід», потім – «Світло зі сходу», «Погляд на Схід», «Прочанин зі Сходу»… Але вирішили назвати просто «Схід» розуміючи, що цим коротким словом все сказано, і хто здатний – той зрозуміє. Під коробкою загорілось велике полум’я, Юрій зрозумів, що мрія його збувається і пережив стан просвітлення – саторі. Він хотів гукнути «Шлях у нірвану!» але в останню мить передумав і гукнув «Поїхали!» розуміючи, що його шлях не універсальний. Він летів над світом людей, над кулькою, що зависла серед Нескінченного Ніщо і до якої чіпляється перелякане невідомістю людство і думав, що Велика Порожнеча – ось же вона, поруч – так і лишилася для нього недосяжною. Між ним і Великою Порожнечею була стіна корабля, повітря, його тіло, що стало в’язницею для Атмана і що шлях до Великої Прожнечі треба шукати в собі, в глибинах свого «я», а не в фізичному світі - цьому тимчасовому та ілюзорному сукупченні дхарм.
Металева кулька в якій він летів впала на землю попередньо розгорнувши великий шмат тканини над собою. Далі були якісь дивні події – всі навколо раділи, він теж мусив зображати радість, його возили по різних країнах світу, він говорив юрбі беззмістовні слова і думав тільки про одне – про Порожнечу. В нього закохувались жінки, боготворила юрба, тиснули руку сильні світу сього, божевільні проголошували себе ним… Тільки Юрію все це було байдуже, все це було дивним і далеким. Велика порожнеча лишалась все такою ж далекою… Він відчував себе артистом у великій безглуздій виставі, згадував роки в Оренбуржському льотному училищі, де серед курсантів ходила по руках потріпана «Праджняпарамітасутра» переписана від руки, згадував свої вірші тих років більшість яких була втрачена (деякі з них зберіг лейтенант ВВС Просвєтльонов В. І.):
* * *
Східний вітерець
Ледве хвилює траву.
Черевики на ногах.
* * *
Гублять слова
Люди на землі втомленій.
Запах бензину.
Згадував і відчував, що Велика Порожнеча стає все більш далекою… Знову почавши літати в повітрі він раптом зустрів свого однодумця – їм навіть не потрібно було ні про що говорити, зрозуміли один одного без слів кинувши в простір кілька ключових фраз. Зрозуміли, що вони хочуть одного і того ж. Про все домовившись вони сіли в один літак, направили його в небо, а потім раптово кинули його в обійми землі. Останнє, що побачив Юрій перед стрибком у нірвану були берези. «Шкода, що це не квітучі сакури!» - встиг подумати він…
(Світлина з мережі. На світлині - наш герой під час медитації.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332709
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2012
У ночі такі, як у давніх сагах
серця королів, що лежать в саркофагах,
раптом знов стугонять:
і стільки в них шалу і сили,
що замкнену урну проклять
Вони тягнуть з безодні могили,
йдуть по смарагдах холодних,
і тремтять в соборах колони.
Дзвони, що в небо гриміли
висять як сови, брами скриплять безсилі,
у носіїв кожен крок тремтить:
ніби несуть свій власний граніт
рухомі сліпі черепахи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.04.2012
(Збірник танка)
* * *
Збирав сухі квіти,
Підковував мертвих коней,
Грав на розірваних струнах.
Людина з місяця…
Сивина.
* * *
Коли думки
Стали віршами,
Можна розмовляти
З осінню мовчазною...
Тиша.
* * *
Постарів Буратіно…
Раптом зрозумів,
Що в країні дурнів
Він жив завжди…
Ключик в руках.
* * *
Старий хайдзін
Спалив би Золотий Храм
У своїй душі
Якби він
Був…
* * *
Дерева старі
Вони теж прочани
В цьому храмі
Нерукотворному.
Тиха молитва…
* * *
Я пив цей туман.
Та він занадто п’янкий.
Осад прогірклий
На денці чаші Землі
Білого трунку суму…
* * *
Старий сад. Зима.
Я в’язень очікування –
Коли ж зацвітуть
Дерева мрій моїх
Вишні моєї журби…
* * *
Кожен світ несправжній –
І світ буття нашого,
і світ снів…
Шлях до буття істинного
Годі шукати...
* * *
Всі вершники блукають
Особливо білі
Вони не мають компаса
А зорі затьмарені хмарами…
Стукіт копит.
* * *
Годинник міряє вічність.
Кавалками час спадає
У наш квантований простір.
Ми волоцюги вічні
Годинник як якір спиняє нас…
(Ніби танка. Але зовсім не за правилами. Ну зовсім не канонічно... Мало би бути 5-7-5-7-7. Даруйте. Світлина автора віршів.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332425
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 23.04.2012
Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.
(Світлина автора перекладу)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332164
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.04.2012
* * *
Граки лишились
У цьому місті сумному.
Будемо з ними
Зимою холодною
Мовчати…
* * *
Можливо тільки він –
Старий їжак колючий
Все зрозуміє
Коли не буде
Нікого з нас…
* * *
Все це - химерний сон.
Не справжнє все –
Тіні людей,
Ілюзія смерті.
Білий сніг…
* * *
Наші душі свічками
В темряву ночі
Очами повними сліз.
Він побачить -
Він зрозуміє нас...
* * *
Піду в білий світ!
Сірість світу пилюки
Остогидла мені…
Які стежини там
Сніги назавжди сховали?
* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…
* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…
* * *
Є люди які
Досі мріють
Про "досвітні вогні"!
В цій темряві
Хворого часопростору....
* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!
* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.
(Це не канонічні танка. Канонічні танка повинні мати розмір 5-7-5-7-7. Даруйте...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332160
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 22.04.2012
"Республіка - пані примхлива..."
(Клод Фаральдо)
* * *
Дивлюсь на мальви.
Краплі води холодної
З неба падають!
* * *
Дощ серед міста!
В юрбу людей байдужих
Сховатись хочу…
* * *
Мокрий народ.
Місто моїх печалей!
Яке воно сіре!
* * *
Крап-крап по бруку.
Знову іду по калюжах.
Для чого? Куди???
* * *
Мої сни дивні!
Знову їжаки снились
Серед обителі…
* * *
Вітру пориви.
Шматками подертої хмари
Моє споглядання…
* * *
Вітру пориви.
Обірвані стиглі вишні.
Плями червоні.
* * *
Віти гойдає
Мій друг і побратим -
Шалений вітер.
* * *
Він зрозумів,
Що в душі моїй коїться
Вітру шал. Літо.
* * *
Душу мою
Лише йому довіряю –
Вітру шаленому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331936
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 21.04.2012
Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331935
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2012
* * *
Сухі листочки,
Танцюйте під музику
Осені злої.
* * *
Золотом листя
Наче скоробагатько
Кишені набив…
* * *
Тільки синява
У цьому житті лишилась.
Небо і вітер...
* * *
Тихий світанок.
Осені білі троянди
Плачуть росою…
* * *
Життя це ріка.
Пливу над каміннями
Як цей листочок.
* * *
Замість книг старих
Наче сторінки темні
Ночі гортаю…
* * *
Запах казковий.
У минуле відносить
Цей давній напій…
* * *
Дивний малюнок
Подарували квіти
У порожнечі…
* * *
Квіти і вечір.
Я сумувати буду
Про день, що гасне…
* * *
Світанок. Туман.
Вітаю з надією
День новий. Осінь…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331695
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.04.2012
Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.
Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.
Оригінал:
Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).
Traumgekroent
Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.
Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331689
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.04.2012
« - Ти навіщо тут ходиш і існуєш?
- Я тут не існую… Я тільки думаю тут.»
(А. Платонов «Котлован»)
Майбутній асистент кафедри фітопатології Анатолій Морока народився 28 лютого 1982 року у селі Вишнів Рогатинського району Івано-Франківської області. Але в Великій нотаріальній книзі села помилково записали, що народився він 31 лютого. Внаслідок цієї фатальної помилки Анатолій щороку, а в високосні роки особливо, з тугою дивився на календар і чекав, коли нарешті прийде його «Великий Справжній День». Хоча він розумів, що 31 лютого не існує, що це ірраціональна точка часу, але в глибині душі… А раптом щось зміниться в небесах, і всі усвідомлять необхідність поправки календаря, і в лютому з’являться додаткові кілька днів…
Коли він народився, на околиці села тричі прокричала чорна сова, а рудий кіт сказав чітко і зрозуміло людською мовою: «Потойбічні квіти гублять пелюстки свої». Місцеві ворожбити та відуни довідавшись про це провістили, що рожденний буде неабиякою людиною, і судилось йому стати асистентом кафедри фітопатології.
У дитячому садочку він складав пірамідки з кубиків найкраще в групі і вихователька ще тоді помітила у нього ознаки геніальності.
Дитинство він провів у Калуші. Його будинок стояв якраз біля того самого хімічного заводу, що в ті роки ще не мав такої поетичної назви, але регулярно викидав в атмосферу хлор. І коли вуличками Калуша повзла по землі зелена хмарка, люди кричали: «Хлор іде, хлор іде!!!» - начебто у нього були ноги, і поспішали зачиняти вікна і двері, і накривати дітей мокрими пелюшками. Тому Анатолій Морока дуже скептично ставився до книжок про першу світову війну, а сумні спогади про газову атаку в Іпрі викликали у нього замість жалю їдкий сарказм.
У школі він займався у гуртку «Юний хімік» під керівництвом талановитого педагога Халепи Юрія Петровича. Анатолій зумів самотужки синтезувати нітрогліцерин у домашніх умовах. Кухню все одно треба було ремонтувати. А будинок був у аварійному стані і потребував відселення жителів, тому на нього навіть ніхто не образився.
Втупивши в університет на спеціальність фітопатологія він витрачав час не тільки на пошуки відповіді на запитання: «А що ж і хто ці бідолашні дерева псує?», але і мислив про прекрасне і вічне. Зокрема, займався у ансамблі народного танцю «Едельвейс». Особливе захоплення глядачів викликав його сольний танець «Великий лісоруб виходить на стежину з бензопилою».
Мрія стати асистентом не полишала його. Тому після закінчення університету у 2004 році він звитяжно вступив до аспірантури. І мрія здійснилася! Після закінчення аспірантури у 2007 році його взяли на пів ставки асистеном.
Проте не мрією єдиною живе людина! Свідомість Анатолія була переповнена романтикою. До далекого і незвіданого прагнула його душа. Сталося так, що випадок звів його з колегою – ентомологом Квіточкою Аркадієм Платоновичем. Він щороку вирушав у далекі експедиції в Амазонію. Зловлені там екземпляри рідкісних видів метеликів він продавав колекціонерам за досить непогані гроші, що з лихвою окупало всі витрати на експедицію. Заодно відкривав кілька нових для науки видів цих літаючих створінь. Анатолій Морока напросився в чергову ризиковану подорож. Брати його, взагалі то, не дуже хотіли і попереджали, що ніякої гарантії, що він повернеться живим і здоровим немає. В експедиції можна захворіти на малярію чи на якусь іншу неприємну тропічну хворобу або потрапити під кулі наркоторговців чи якихось комуністичних повстанців. Але Анатолію було байдуже – тропіки кликали. І в січні 2008 року він ступив на землю амазонської сельви десь в районі кордону між Бразилією та Перу.
Амазонська сельва виявилась трохи густішою і дикішою ніж затишні ліси Карпат – під час першої ж вилазки в джунглі асистент Морока примудрився заблукати. Колеги по експедиції навіть не спробували його шукати. Лише зітхнули тяжко і пішли ремонтувати генератор струму, що відсирів від нескінченних дощів.
А тим часом Анатолій потрапив в полон до аборигенів-канібалів племені аталанга. Врятувало його тільки те, що шаман цього племені наклав табу на споживання в їжу білих людей ростом вищих ніж довжина молодої анаконди. Анатолій став учнем шамана і навчився подорожувати у паралельний світ - істинну реальність за допомогою курильної трубки і грибів червоного кольору. Перевтілювався у птаха грифа і літав над сельвою Амазонки.
З полону його врятувала експедиція Джеральда Гіффінса – відомого англійського етнографа, що якраз вирушив в Амазонію в пошуках маловивчених індіанських племен. Капітан бразильських ВПС Бартоломео Фігейреду сказав йому, що знає місце, де живе плем’я, що досі не бачило білих людей і не знає, що таке цивілізація і кока-кола. І за скромну винагороду готівкою пообіцяв закинути Джеральда на гелікоптері у їх забуте Богом селище («О, мамма міа, сеньйоре, вони зовсім-зовсім дикі!»). Яке ж було розчарування Джеральда Гіффітса, коли після тижня виснажливих блукань по непролазній сельві він надибав плем’я, що почало у нього клянчити цигарки в обмін на саморобне намисто, а учнем шамана виявився ще й якийсь європеоїд – хоч зовсім голий і розмальований бойовими фарбами (червоними і білими смугами), але розмовляючий ламаною англійською! Він його, звісно, врятував і подарував свій старий костюм, що збирався уже викидати за непотрібністю (урочистості з приводу відкриття нового, невідомого науці племені відмінились), але в глибині душі був страшенно на Анатолія злий за те, що той зіпсував дикунську незайманість племені. Але Гіффітс був джентльменом (чому був? Є!) і навіть виду не подав: «Чудово, чудово, містере Морока, ви би мені відрекомендували вашого знайомого шамана, схоже він знає цікаві міфи про потоп і про блідий місяць який проковтнув кайман».
Після повернення у світ цивілізації Анатолій Морока деякий час жив у Ріо-де-Женейро де заробляв на життя виконанням музичних творів у досить пристойному кабачку "Рояль де Жуан". З того часу у його звичку ввійшло повторення фрази: "Це вам не Ріо-де-Женейро!" під час приймання заліків у студентів.
З Бразилії на Батьківщину він добирався на пароплаві "Камчадал", що плавав під панамським прапором і командою капітана Хосе Арнольдо Діуша. Корабель «Камчадал» був старим коритом збудованим у 1959 році. Довгий час він належав Далекосхідному пароплавству (Росія) і був приписаний до порту Магадан. Потім його за безцінь продали громадянину Ямайки Джону Блексону. Потім він потрапив до рук якогось громадянина Домініканської республіки, ім’я якого так і не вдалося встановити. Капітан Хосе Діуш був особою легендарною – мало знайдеться капітанів в наш час на південь від екватора ім’я яких обросло би такою кількістю легенд та анекдотів! Хосе народився в місті Ресіфі (Бразилія) у 1960 році і з дитинства мріяв стати капітаном. В молодості наймався матросом на торгівельні та рибальські кораблі. Потім назбиравши трохи грошей купив капітанську форму і диплом капітана першого рангу. Поїхав в Колумбію і найнявся в компанію «Фрутто-Медельїн». У першому ж плаванні він примудрився потопити корабель завантажений зіпсованими бананами біля берегів Гондурасу. Оскільки корабель (точніше, стара калоша) був застрахований на якусь божевільну суму, то компанія зрозуміла, що капітан Діуш це саме та людина яка їм потрібна.
Під час плавання на кораблі Анатолій Морока познайомився з капітаном Діушем і вечорами часто грав з ним в шахи і слухав запальні уругвайські мелодії. Щоправда, грати з капітаном Діушем в шахи було важко – капітан був великим цінителем хорошого ямайського рому і грати погоджувався тільки на келих цього чудового латиноамериканського напою. І поскільки він постійно програвав доводилось Анатолію регулярно пригощатися ромом за кошти капітана. Крім того капітан мав дурну звичку – не з того ні з сього він зривався і починав репетувати: «Свистати всіх на гору! Підняти вітрила! Травити шкот! Опустити грот і бізань!» Але матроси до цих дивацтв давно звикли і на цей галас не реагували (ну, які можуть бути вітрила на пароплаві???)
Корабель «Камчадал» потрапив у сильний шторм в районі островів Зеленого мису і потонув. Врятувався тільки Анатолій Морока - і то лише в результаті того, що він завжди дотримувався правил техніки безпеки і не знімав рятувальний жилет з самого Ріо.
Коли хвилі його викинули на берег місцеві жителі зустріли його з квітами і оркестром і криками: "Слава українським ентомологам!" Його проголосили почесним громадянином острова Сан-Педро і нагородили орденом Лицарів Океану. Президент республіки Кабо-Верде особисто подарував йому велосипед з червоними колесами.
Після повернення в Україну у стіни рідної альма матер, Анатолій довго сумував за справжньою бразильською кавою і запальними креолками. Мріє організувати в місті Івано-Франківську карнавал такий самий, як у далекій Бразилії. Крім жуків-вусачів досліджує історію середніх віків Південної Європи. Написав великий науковий трактат "Вплив особливостей морфології жуків-вусачів на сакральне мистецтво південної Хорватії ХІІІ століття."
Успішно захистив дисертацію у 2010 році на тему: «Жуки-вусачі темнохвойних пралісів Чорногори». Продовжує наукову роботу у двох лісництвах - одному найбільш безлюдному і дикому та другому найбільш населеному та цивілізованому на території наших бідолашних Карпат. І головне - він ніколи не журиться - завжди зберігає спокій і веселий безтурботний настрій. Пізнає Істину йде прямим шляхом який вказав колись людству великий Сітхартха. Для всіх аспірантів був, є і буде зразком та прикладом.
Добре грає на музичних інструментах - барабані та фортепіано. На міжнародному конкурсі виконавців вальсу Штрауса на барабані в Ріо-де-Женейро зайняв почесне 13-те місце.
Прихильник філософії неоплатонізму. Вечорами зачитується творами Плотіна та Сенеки. У вузьких колах галицьких містиків відомі його ще не опубліковані монографії "Філософія розенкрейцерів і містицизм пізнього бароко" та "Сенс молитви Господньої". Хороший друг і гарний співбесідник. Непогано грає в шахи, особливо білими фігурами. Ініціатор створення зоопарку в селі Гриньків Рожнятівського району Івано-Франківської області. Чемпіон Надвірної по тенісу. Хороший сім'янин. Добре розбирається в людях.
Його внесок в різні галузі науки (особливо в парапсихологію, уфологію і теософію) настільки вагомий, що нині склалася окрема наука – морокознавство. Не так давно відбулися захисти двох дисертацій на здобуття вченого звання бакалавр морокознавства у Пирятинському теософічному колегіумі. Це дисертація Колоплуженка Івана Христофоровича на тему «Теологічні концепції Мороки А. М. і сучасна єгиптологія» та Нечитайла Дмитра Аполінарієвича на тему «Вплив літературної спадщини Мороки А. М. на еволюцію уявлень про ентропію Всесвіту в світогляді колумбійських хіпі».
На батьківщині - в селі Вишнів Анатолію Мороці вирішили поставити пам’ятник і написати великими літерами «Великому вченому вдячні земляки». Кошти на спорудження пам’ятника виділило місцеве товариство фермерів-аматорів та конфуціанська громада міста Галич.
(На світлині - асистемт Анатолій Морока після повернення з бразильської експедиції.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331419
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2012
Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331417
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2012
Жителям царства Лу присвячую. Щиро.
Мандрівник на Схід
Подарує стоптані сандалі
Сліпому митнику.
Дракон священної ріки Бог
Розповість нам про кавалок
Забутої істини
Якщо зможе...
Коли прокидаються їжаки
Коли засинають черепахи
Сонце - кудлате руде божество
Падає в колодязь вирію.
У моїй забутій землі Лу
Зацвіли абрикоси і сливи.
На могилі Конфуція
Безногий хлопчик
Заспіває мені оду
Про вік золотий...
У старій добрій Ірландії
Про весну саги складають друїди.
Мені б їхні струни...
Мені б з каменем Долі
Розмовляти навчитись!
І в той пагорб зелений піти...
У місті старому копаю рівчак
Наповню його вином Арарату
Хайяму на згадку.
Дві тіні поснули
Дивним сном наркомана
А місто ковтає бруківку
Як бритву піна...
Малюю літери.
Забутий алфавіт.
Чи то етрусків
Чи то поганців
Час як мереживо.
Для чого воду продаю
Дельфінам?
У шахи граю.
Сивий бородань -
Суперник.
Замість правил
І фігур
Весняні дні
І мій блокнот
Доречний...
(Дякую, друже, за натхнення отримане від шанахі зелених пагорбів після прочитання твоїх творів. Ця химерія народилась раптово і сама попросилась на папір. Друїди тут ні при чому. Хіба як свідки…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2012
* * *
Вечір тужавіє.
Сироти люди
не розуміють хто ти,
і ти не знаєш людей.
Наче вони на чужині,
і слухають нині
кожний шурхіт в саду,
і чекають тривожно біду
днів на краю:
наче чиїсь небачені руки
перетворять на звуки
тихе життя в раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331147
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2012
« У ночі такі, як в старовинних сагах,
Серця лицарів, що лежать в саркофагах
Раптом знов стугонять…»
(Р. М. Рільке)
Вість приніс нам хлопчина. Малий, замурзаний пастушок. Той самий, що носив в гори хліб. Вість як сполох – в селі карателі. Шукають нас – більше нікого в цій пустелі шукати. І схоже рушать прочісувати хащі сеї ночі.
Навряд чи нас хтось міг зрадити – місце криївки крім нас не знав ніхто. Але це не той випадок, коли мисливці йдуть шукати барліг сплячого ведмедя. Ми теж мисливці. Отже ця ніч буде ніччю Великої Брами. Брами, за якою Шлях. Кому куди… Чи знають ті знавіснілі «мисливці» в погонах - хоча б приблизно - між якими бескидами пішов під землю наш бункер – байка. Стежина на ці плаї одна - між скалками, де старе бердо нависає над ущелиною. Як здійнятись на кручу - видолинок як на долоні, і вони будуть йти саме там.
Боївка рушила серед глупої тьми – ніч випала горобина. Ще й туман – густий як питво з Чорної криниці. У такій темряві ноги йдуть самі – очі можна заплющити – щось прокидається в глибинах єства і підказує – там провалля, там камінь. І йдеш як летиш у сні. У снах я часто літав. Принаймні до тої ночі. Засинаєш і раптом відриваєшся від тіла і летиш на гірськими стежками і полонинами. Тільки вітер шумить і колиcає верховіття смерек. Сотник казав, що ці сни віщуни. Як помру то отак і полечу.
Під ранок тьма стала не такою колючою, з’явились обриси дерев – зійшов місяць, що ледве пробивався крізь туман. Холод і сирість ставали все більш відчутними – певно свідомість поверталась до реальності буття. П’ятеро інсурґентів залягли на крутосхилах кичери – все, що лишилось від сотні за двадцять років боїв.
Сотник подивився мені в вічі і сказав, що на мій скоростріл вся надія, стріляти тільки за наказом – коли почую крик сови. Я ще подумав: чому сотника назвали Віхола? Мені він завжди нагадував не зимовий вітрисько, а птаха – здавалось, що змахне руками і полетить. І в очах його було щось пташине. Колись казку мені розповідав дід про птаха віщуна і казав, що стріну колись такого птаха серед лісу на старезному яворі і навішує він мені про все моє життя і про мою легку смерть.
Я чекав. Чи то скоростріл приймав тепло моїх рук і не здавався таким зимним чи то мені цей інструмент ґерцю віддавав холод свого заліза і ми з ним ставали одним. Я часто розмовляв зі скорострілом сприймаючи його як живу істоту схожу на собаку чи то їжака. Їжаки вони все розуміють, навіть можуть говорити слова які ніхто не чує бо не прислухається до тихого шуму ночі.
Почало сіріти. Ранкові сутінки о цій холодній порі вони як тужлива пісня. Я вже подумав, що марне було чекання, як з імли виплили постаті. Багато. Випливали одне за одним серед ранкової лісового мовчання, ступаючи важкими кроками на безлісий видолинок. Виплили всі як юрмище привидів серед такої тиші, що аж дзвеніло в вухах – кроків їхніх я не чув, голосів теж - йшли мовчки. Раптом крикнула сова, і сіпнувся затріпотів в шаленій лихоманці мій скоростріл. Світ із мовчазного перетворився в суцільний шум, ревіння. Постаті падали, падали і падали, відгризаючись спалахами вогню, навколо все свистіло і ревіло – так вітер вривається в падолисті між кичерами і шаленіє, тріскотить ламаючи дерева як сірники.
Скоростріл клацнув і замовк – в диску закінчились набої. Швидко міняючи диск я раптом відчув тишу – здалось, що просто я втратив на мить слух від цієї колотнечі. Але ні – тиша відчувалась єством, тілом. Залишки туману згасили навіть луну. Цього не могло бути – цей шмат світу був щойно наповнений людьми і виром їхнього двобою – не могло так раптово все затихнути – може я помер і це мій дух дивиться на затихлу леваду? Але ж ні – я не лечу – я тримаю в руках розгарячілий скоростріл. Не знати як довго я лишався в такому заціпенінні, але потім рушив.
Навколо справді стояла тиша. Тихий холодний ранок. Я обійшов ущелину – у видолинку лежали тіла карателів скошені чергами. На місцях своєї останньої засідки лежали повстанці дивлячись мертвими очима в сіре холодне небо. Партизани останньої діючої боївки. Партизани Блідого Місяця, яким кедри Ґорґан співали свої пісні.
Я поховав їх у величезній ямі, що лишилась від видертої вітром з коренем старезної трьохсотлітньої смереки, поклав поруч уламок сірої скелі і побрів навмання ступаючи скамя’нілими ногами на м’які килими зеленого моху. Я – останній інсурґент краю. Я буду блукати цими дикими горами і лісами від одної кинутої криївки до іншої, несучи на плечах крім шмату войовничого заліза ще й мрію про Волю. Буду лишати на корі дерев знак – знак партизана - цей слід останнього повстанця. Буду шукати по цих дрімучих лісах ворога – свого ворога гідного мого двобою. І так блукати буду вічно. Бо навіть коли шмат металу зробить моє тіло нерухомим, полечу я над цими гірськими стежинами у свій вічний політ.
(світлина автора новели)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330871
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2012
(Хокку)
* * *
Листя оберемок –
Скарб золотий осені
Вітру дарую…
* * *
Життя вистави.
Осені тихий шурхіт –
Перерва сумна.
* * *
Відкрию вікно!
Нехай вітер холодом
Душу наповнить…
* * *
Старому їжаку
Тільки йому розповім
Про осінь тиху…
* * *
Все проминає
Скоро падолист зітре
Всі фарби… Сірість…
* * *
Поки прозоро
Дивлюсь з дітьми у вікно
На холод. На сніг…
* * *
Старезна журба.
До неї шлях падолист
Листям застелив…
* * *
Потяг червоний.
Я над землею втоми
Лечу крізь простір…
* * *
Сумний старий пес.
Навіть він розуміє
Наш світ сірості.
* * *
Впали пелюстки.
Прозорий осінній потік.
Все пливе. Жовтень.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330869
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 17.04.2012
В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.
Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.
Оригінал:
Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht
Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.
Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.
(На світлині - Рільке Р. М.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2012
Моєму верблюду присвячую. Щиро.
Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...
(Написано в ніч повного місяця під час зупинки каравану на шляху між оазами Томбукту та Руфан. Світлина з мережі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330607
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.04.2012
Намалюй мені Волю.
На листі дерев,
На втомлених вітру раменах,
На персах хмар…
Намалюй мені Волю!
Не пензлем – мечем
На давніх курганах,
На глеках зчорнілих,
Де молоко офіри
Мішали з кров’ю биків.
Намалюй мені Волю!
На шаблях іржавих,
Що краяли плоть,
На краплинах дощу,
Якими плакало Небо.
Намалюй мені Волю!
На землі полотна,
На квітах ниток,
Коли вишивали чорним
Долю – не комір...
Намалюй мені Волю!
Сарматськими знаками
На мертвому дні Кальміусу,
На могилах, що криком кричать
Нащадкам глухим.
Намалюй мені Волю!
На гомоні тирси,
На дзвіницях Батурина,
На трьох колосках…
Вітчизно правічна!
Твоє одкровення
Кров’ю на пензель.
Малюю картини
Волі жаданої
На чорному полі ночі...
(Світлина автора віршів)
24.08.2011.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330384
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.04.2012
О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.
(Вільний переклад з німецької.)
Оригінал:
Rainer Maria Rilke
Herbsttag
Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.
(Світлина з мережі. На світлині - Рільке Р. М.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330382
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2012
(Хайбун)
* * *
Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:
Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт…
* * *
Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:
Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…
* * *
У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:
Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…
* * *
Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і були зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:
Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!
* * *
Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по незайманому білому снігу, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі подумав:
Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330156
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2012
(Низка хокку)
* * *
Жовті кульбаби
У сад мій старий прийшли
Наче марево…
* * *
Птахом крилатим
Туди, де боги живуть –
У небо злечу…
* * *
Сірий тьмяний світ!
Я в царство снів полечу
Фарби шукати…
* * *
Кудлаті бджоли
Нехай мені принесуть
Мед весни гіркий…
* * *
Бджоли гублять
З лап своїх кудлатих
Запашний пилок…
* * *
Марні пошуки.
Все тільки сон гнітючий.
Травневі дощі.
* * *
Вишні цвітуть.
Мою весну сумну
Вітер обірве…
* * *
Мій сон прожени!
Кудлате створіннячко
Хати моєї…
* * *
Травневі квіти.
Богиня весни Ґорґан
Вінок дарує…
* * *
Стара монетка
Завалялась в кишені.
Жебраку кину…
* * *
Весняні дощі.
У цьому лісі сумному
Милуюсь струмком.
* * *
Квітень. Вишні цвіт.
Далека Фукусіма
Спокій забрала.
* * *
Качки на воді.
Навіть вони принишкли.
Весняна вода.
* * *
Ранковий холод.
Біля вогню жовтого
Я руки зігрів…
* * *
Тихий сад. Весна.
Хвилями ароматів
Наповнений сум…
(світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330153
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 14.04.2012
І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!
(Примітка: У вірші йдеться про події 1171 року, коли суздальський князь Андрій "Боголюбський" зі своїм військом дощенту зруйнував, пограбував і спалив Київ.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329920
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 13.04.2012
(Хайбун)
«Коли прокинуся – вже сніг,
Та я не сумую…»
(Танеда Сантока)
Цієї сумної та гнилої зими в мене виникло відчуття, що я списався. Мої твори – особливо поетичні – в мене викликали відчуття розчарування. Постійна висіла в свідомості думка, що все не так і все не те. Списатися це ще гірше ніж спитися, про це знають старі майстри пера. Відчуття щонайпаскудніше. Маяковський коли відчув, що списався застрелився, а Гоголь просто помер. Я гостро відчув потребу з кимось порадитись. Особливо мені було прикро усвідомити, що я списався навіть не досягнувши рівня майстра. І тут згадав про одного свого старого знайомого.
Він залишив суєтність світу сього і оселився в селищі Осмолода – маленькому селі загубленому в найглухішому куточку Карпат. Лісова тиша потрібна була йому для занять літературою та філософією. Я не вказую його імені навмисно, бо він людина досить відома в певних колах київських містиків та окультистів – в свій час він був відомий як знавець філософії розенкрейцерів. Навіть пробував себе в політичній діяльності, доки не остогидло йому споглядати бруд і цинічність своїх опонентів. Він став відлюдником. Схимництво його носило відверто релігійний характер – крім літератури він практикував буддизм: споглядав і спілкувався з деревами, піднімався на хребет Матахів (чомусь вважаючи ту гору священною), медитивував споглядаючи каміння.
Бажання відвідати знайомого відлюдника і порадитись з ним з’явилось в мене дещо невчасно – коли випав глибокий сніг і вдарили морози. Але це жадання було настільки нестримним, що я вирушив не дивлячись на ризик застрягти десь по дорозі в заметілях. Машина моя зламалася – в мого старого «Ягуара» відвалилися колеса. Колись я купив цю машину – вже досить потріпану часом та людьми, і сказав собі: «Буду кататись, доки колеса не повідвалюються!» І вони таки відвалились – одного осіннього дня, коли я ганяв без будь-якої мети лісовими дорогами Чорного лісу – десь між селами Нивочин та Грабівка. Я так і кинув це старе залізне одоробало серед лісу і вибирався з тих хащів пішки. Тому добиратись до Осмолоди довелось громадським транспортом, який в ту глушину ходив нерегулярно. Прямого сполучення з Осмолодою зі Станіслава не існує, тому їхав через Перегінське та Ясенів. На моє щастя рух транспорту не скасували, і старенький пошарпаний автобус таки зміг проїхати розбитою засніженою дорогою в це Богом забуте село.
Але це було лише півділа – мій знайомий жив далеко на околиці села – для нього навіть в цьому маленькому селищі було занадто гамірно. Треба було снігами дістатися до його хатинки, що стояла серед лісу на крутосхилі. Провалюючись в сніг, намагаючись згадати забуту стежку, я більше по інтуїції ніж по прикметам відшукав його тихе житло.
Побачивши несподіваного гостя, він не здивувався і не зрадів – не висловив взагалі ніяких емоцій. Він сидів серед хати і тихо дихав – був наче відсутній. Я посидів біля нього годинку, відігріваючись після холоду дороги і лише потім спитав: «Чи справді можна ось так стати подібним до сухого дерева, а серце перетворити у жменю холодного попелу?»
Потім ми пили чудовий запашний чай – гарячий як вогонь. Щоправда, замість листків чайного дерева в чайник кидали сухі листя ожини. Це порушення чайної церемонії не завадило нам цитувати вірші Бусона та Сайгьо, милуватись красою старовинної порцеляни і споглядати картини давніх китайських художників розвішених на стінах. Потім розмова перейшла до творчості Танеди Сантока. Мій знайомий відлюдник висловив думку, що цей поет зумів побачити світ таким яким він є – а це рідкісний дар, рідкісне вміння, якого мало хто досяг.
Потім ми вийшли з хати у морозяний простір і пішли споглядати старезний бук, заметений снігом, слухали зимовий вітер, блукали по снігу «доки не звалилися з ніг», споглядали порожнечу білого ніщо. Погода змінилась – знову почав падати лапатий сніг. Ми намалювали на снігу серед лісу ієрогліф «вічність» і знову зайшли до хати. І лише тоді я спитав мого знайомого:
- А що таке істинна поезія? Чим відрізняється поезія від простого набору слів, що красиво звучать?
- Істинна поезія не обов’язково мусить «красиво звучати» - мати риму і ритм. Це часто-густо навіть заважає поезії чи навіть псує її. Істинна поезія побудована згідно певних законів, принципів. Перший принцип – це принцип «сабі» - сум за нетривкою швидкоминаючою красою. І ця краса за якою сумує поет є красою витонченої простоти. Крім того, краса повинна мати терпкість давнини як старе вино. Другий принцип – принцип «сіорі» - асоціативне усвідомлення гармонії, усвідомлення того, що весь Всесвіт є єдиною системою, єдиним потоком буття. І поет є частиною цієї системи, цього потоку. Пишучи вірші поет зливається зі Всесвітом, розчиняється в потоці буття. Третій принцип – принцип «хосомі» - глибина проникнення – за скупими словами повинна ховатися глибина думки. Четвертий принцип – принцип «мусін» - досягнення стану зречення суєти світу сього, п’ятий принцип – принцип «кьому» - розчинення власного «я» у порожнечі Всесвіту і злиття з зображуваним об’єктом у метафізичному трансцендентальному просвітленні, шостий принцип – принцип «муі» - невтручання у природний хід подій, вміння адаптуватися до змін світу сього. Єдине завдання поета – вловити ритм всесвітніх метаморфоз, налаштуватися на їх хвилю і відобразити їх у своєму творі, стати медіатором вищого Космічного Розуму.
Я подякував великому самітнику за настанову і попросив наостанок скласти мені танка на честь сьогоднішньої розмови. І тоді він сказав:
Біле мовчання.
Падає лапатий сніг
На змерзлі гілки.
Дрімаючі дерева
Чекають як я весни…
Я йшов глибокими снігами в село Осмолода між обліпленими снігом ялинами і думав: «Що таке «я»? «Я» - це лише візерунок дхарм, що виникає щомиті новий і щомиті зникає. Зараз цей візерунок складається лише з білих сніжинок…»
(Світлина автора. Зроблена там же - біля хатинки мого знайомого відлюдника.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329916
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.04.2012
(Хайбун*)
* * *
Один мій хороший знайомий, втомившись від політичних інтриг та суспільної діяльності, купив собі хатинку в горах поблизу села Осмолода і оселившись там, став складати вірші у стилі «Вітер і потік». Він вирішив решту свого життя присвятити вдосконаленню свого поетичного мистецтва, віддав перевагу тиші і спокою, залишив «пил міст» та шум людської юрби. Я знав його як майстра каліграфії і неперевершеного коментатора віршів Оно-но Коматі. Я відвідав його хатинку цієї осені коли повітря було особливо прозорим, а листя на деревах тільки почало облітати. Ми довго розмовляли про творчість Кавахігасі Хекігодо, пили чай, споглядаючи стару столітню смереку на подвір’ї, милувались осіннім вечором та загравою. На прощання я склав йому в подарунок ось таке танка:
Осінній вечір
Тільки він нам повідав
Суть слів таємних
Будди Аміди. Осінь
І вітер пронизливий…
* * *
Друг мого дитинства - Олександр Миколайович Кравченко в молодості пішов служити на річковий флот щоб слухати зачаровано плюскіт річкових хвиль. Він дослужився до капітана, водив вантажний корабель «Весняний туман» по Дніпру з Вишгорода до Ржищева, перевозячи пісок, щебінь та інші будівельні матеріали. Одного разу восени я відвідав його корабель коли він стояв на рейді біля гирла Десни серед жовтих сухих очеретів та тихої води. Ми милувались осіннім туманом, споглядали верболози берега, пили чай зі старовинного китайського порцелянового посуду епохи Сун зроблений майстром Чженом Лі. Потім розмовляли про вірші Танеди Сантока. Мій знайомив був тоді відомий як кращий знавець творчості цього поета серед усіх річкових капітанів Дніпра і міг цитувати на пам’ять цього хайдзіна годинами. Під час дружньої бесіди ми прийшли до висновку, що субкультура хіпі насправді далека від буддизму і її носії у своїй емоційності і неприйнятті буденності світу сього далекі від Серединного шляху. На прощання я попросив капітана скласти мені вірш і він, подивившись з сумом на осінню річкову воду, продекламував:
Осінній вітер!
Безтурботність поета
Поніс далеко…
Листя верби падають
На хвилі темні ріки…
* * *
Одного осіннього вечора я вирішив зайти з візитом до одного старого знайомого, який був хорошим знавцем літератури епохи Хейан та й був цікавим хайдзіном – його танка були відомі у певних колах знавців сучасної поезії. Крім того він був знавцем японської поезії епохи Мейдзі. Виявилось, що мій візит був дещо невчасним – він якраз збирався здійснити самогубство – якраз в той день помер президент Янукович і він, будучи його фанатичним прихильником, вирішив супроводжувати його у потойбічний світ. Довідавшись про це, я зажурився і сказав, що нікому тепер буде оцінити мої хокку і доведеться «розірвати струни кото», і говорити про поезію епохи Мейдзі мені не буде з ким. На останок ми вирішили цей вечір – останній для мого старого співбесідника - провести за бесідою про старовинну китайську поезію, цитували Ван Вея та Су Ші, потім перейшли до японської поезії часів Бусона. Потім повправлялись трохи у складанні ренга і прийшовши до висновку, що ренга має складатись тільки трьома поетами одночасно, спалили свої віршовані спроби. Завершили вечір хорошим чаєм сорту «Вушка дракона» з провінції Юнь-Нань. Розстаючись назавжди, я скромно відмовився бути асистентом у самогубстві мого знайомого зіславшись на необхідність редагувати поетичний збірник «Осінній туман». Знайомий з розумінням кивнув головою і посміхнувся. Я з жалем подумав про те, скільки людей цієї ночі покинуть добровільно світ йдучи у Велику Порожнечу супроводжувати покійного президента і попросив знайомого прочитати останнє танка, яке прийнято складати перед самогубством. Тоді він сказав:
Білі пелюстки
Квітів осінніх сумних
Несе течія.
Суха трава завмерла -
Скоро паморозь вкриє…
(Примітка: Хайбун - традиційна японська прозова мініатюра з вкрапленими в неї віршами танка та хокку. Хайбун пошеться згідно певних канонів.
Світлина автора.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329698
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2012
(Бейти та рубайят)
* * *
Забувши гіркоту марнотного життя,
Спокійно споглядаючи цей тлін до забуття
І осягнувши, що майбутнє – прах…
Живі ми – так хвала тобі, Аллах!
* * *
Наш світ – то глек марноти і брехні.
Життя з туману йде й проходить в самоті,
І будні сірі краплями мов ртуть…
Та є і радісні сторінки - Хайяма рубайяти квітами ростуть!
* * *
Хто для скорботи двері відчинив
Тому життя – пустеля хоч і повна див.
Хто радість віднайшов в простих речах
Тому життя яскраве дарував Аллах!
* * *
Нехай весь світ нудьга і Батьківщина – рідна чужина
Від смутку я далекий доки келих є вина:
Я радість віднайду в миттєвостях щоденних -
Ковток вина, краса коханки – й де вона, журба?
* * *
Весняні квіти, подих вітру,
Крапельки дощу і лісова луна -
Все, все мені будило спогад про коханку
Яка, на жаль, пішла у небуття…
* * *
Нехай обірве вітер білий цвіт,
Нехай весни минає швидко міт
В душі залишаться пісні які співав нам квітень.
Нехай на п’ять хвилин – ми зачаруєм світ…
* * *
Весь світ – ніщо, даремні сподівання,
Зів’януть квіти мрій – залишиться страждання
Налий вина! У владі цього трунку
Забудемо життя химерні візерунки…
* * *
Удвох з самотністю пів світу обійшов
Наслухався віршів, і прози, і промов
Нехай страждань я відшукав не в міру
В горах я рай собі знайшов і віру…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329694
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 12.04.2012
«…Що я шукаю тут, на Тисі?»
(Ендре Аді)
Що я забув тут – над Дніпром?
Чого шукаю? Може напролом
Себе спитати щодо сенсу
Свого буття, чи зміст який знайти
У зламі дерева. Своєї самоти
Я не уникну. Не втечу. Доволі.
Верлена смуток і Гійома «Алкоголі»
Не заберу у чорну німоту.
Прощай. Тут залишайся, споглядай
Себе домучуй. Про Вітчизну мрій.
А з мене досить. Доста. Хочу Волі.
Втомився від тілесної тюрми.
І від нудьги, що чути в слові «ми»
Сітхартха привідкриє двері в порожнечу.
Сумуй земля. Неґречна. Чи свавільна?
На хвильку вільна чи назавжди божевільна?
І ворожи над видивом повстань
Майбутніх…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329410
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 11.04.2012
Я кажу
Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.
Старий бук мовить
Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.
Смерека мовить
Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….
Береза мовить
Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….
Чорний ліс мовить
Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….
Я мовлю
Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 11.04.2012