Артур Сіренко

Рід Рибчуків

Рід  Рибчуків  –  давній  як  світ  гуцульський  рід,  що  в  старі  часи  володів  землями  в  районі  нинішніх  селищ  Яремчі,  Микуличина,  Ворохти.  Символи  роду  –  пструг  (форель)  та  квітка  суниці.  Основні  кольори  вишиванок:  блакитний  та  сріблястий.  Гасло  роду:  «Всі  ми  під  Богом  ходимо».  Резиденція  голови  роду  донедавна  була  у  Ворохті.  Але  минулий  ватажок  роду  Іван  Рибчук  коли  йому  виповнилось  98  років  і  він  відчув  наближення  смерті,  згідно  звичаїв  роду  зійшов  самотужки  на  Говерлу  і  там  помер  в  самотині.  Бо  смерть,  то  справа  самотніх.  У  Карпатах  у  нього  не  лишилося  живих  спадкоємців,  тому  на  раді  старійшин  роду  був  обраний  ватажком  Петро  Рибчук,  що  і  було  визнано  Судом  Ведмедя  та  Радою  Ватажків  гуцульських  родів.  Таким  чином,  рід  Рибчуків  став  чи  не  єдиним  гуцульським  родом  ватажок  якого  проживає  за  океаном  –  в  місті  Торонто  (Канада).  У  VII  –  VIII  століттях  ватажки  роду  володіли  замком  Тисова  Сторожа,  що  стояв  на  горі  Великий  Діл  (біля  Ворохти),  але  в  час  правління  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  –  819)  під  час  чергової  війни  гуцульських  родів  замок  був  спалений  у  788  році  нанівець  і  з  того  часу  не  відновлювався.  У  ХІХ  століття  ходили  вперті  чутки,  що  на  полонині  Діл  бачили  неодноразово  привид  ватажка  роду  Рибчуків  Боєслава  Вовче  Око,  що  загинув  тоді  при  обороні  замку.  Кажуть,  що  він  поночі  заходив  до  колиби  пастухів  весь  вдягнений  в  чорний  одяг,  сидів  втупивши  погляд  у  ватру,  а  потім  говорив:  «Пройде  ще  триста  літ,  суниця  зацвіте  синіми  квітами  і  пструг  блисне  хвостом  прямо  в  джерелі  полонини  Діл!»  

Свій  родовід  Рибчуки  ведуть  від  якогось  Вогнеслава,  що  нібито  прийшов  в  долину  ріки  Прут  невіломо  звідки  в  часи  князя  карпів  Кметя  ІІІ  Невгамовного  (161  –  177).  Легенди  розповідають,  нібито,  в  ті  часи  Прут  був  набагато  повноводніший,  аніж  в  пізніші  епохи,  і  що  тоді  водилася  в  Пруті  велетенська  хижа  риба-монстр  більша  за  ведмедя  з  величезними  зубами  і  пащекою,  могла  та  риба-чудовисько  стрибати  через  водоспади  і  виповзати  на  берег.  І  варто  було  комусь  підійти  до  ріки,  як  риба  вистрибувала  з  води  хапала  іклами  і  тягнула  в  бистрінь  –  тільки  ту  людину  й  бачили.  Вогнеслав  вийшов  на  двобій  з  тою  рибою  і  здолав  її  в  сутичці  списом.  Князь  за  це  нагородив  його  землями,  худобою  та  лісами.  І  назвали  тоді  його  Рибчуком  і  всіх  його  нащадків  Рибчуками.  

Самі  Рибчуки  стверджують,  що  їх  рід  не  абиякий,  а  князівський,  що  князь  карпів  Стах  IV  Швидка  Вода  належав  саме  до  роду  Рибчуків.  Розповідають,  що  коли  помер  князь  карпів  Любослав  ІІ  Сова,  що  не  мав  жодного  сина,  виникла  між  карпами  суперечка  –  хто  буде  наступним  князем.  Вирішили  згідно  давнього  гуцульського  звичаю  влаштувати  Свято  Бика.  Принесли  в  жертву  богу  Високого  Неба  найбільшого  чорного  бика  з  білою  плямою  на  лобі,  донесхочу  пригостили  м’ясом  цієї  треби  найсильнішого  воїна  і  сказали  над  його  ложем  слова  правди.  Воїн  ліг  спати  і  того,  кого  він  побачить  у  сні,  той  і  мав  стати  князем  карпів.  Він  побачив  у  сні  молодого  світловолосого  хлопця,  що  стояв  на  рінні  ріки  Прут  біля  водоспаду,  що  нині  називається  Яремчанський  Гук,  а  тоді  звався  Камінна  Безодня,  і  тримав  щойно  зловленого  пструга  в  руках.  Почувши  це  старійшини  карпів  пішли  до  водоспаду  і  справді  бам  побачили  молодого  світловолосого  хлопця  з  рибою  в  руках.  Але  старійшини  засумнівалися,  чи  справді  цей  юнак  гідний  бути  князем.  Відвели  його  до  Каменя  Долі,  що  тоді  стояв  на  горі  Кострич.  І  як  тільки  юнак  торкнувся  рукою  каменя  –  камінь  закричав.  Тоді  його  обрали  князем  карпів,  наказали  забути  своє  ім’я  і  нарекли  Стахом  IV  Швидка  Вода.  Правив  він  племенами  карпів  23  роки,  лишився  він  в  переказах  гуцулів  як  князь  мудрий  і  справедливий,  прекрасний  і  тілом  і  душею.  Він  володів  чотирма  талантами:  талантом  бачити,  талантом  чути,  талантом  мислити  і  талантом  говорити.  Розповідають,  що  одразу  після  його  народження  до  його  батьківської  хати  зайшов  волхв  і  прорік:  «Накладаються  на  цього  рожденного  такі  заборони  –  заборона  вбивати  чорного  ведмедя,  заборона  їхати  на  коні  за  трьома  вершниками  вдягненими  у  червоне,  заборона  слухати  музику  сопілки,  що  різблена  з  явора,  заборона  приймати  в  домі  самотню  жінку  коли  місяць  оповні,  заборона  вирішувати  суперечку  двох  мисливців.  У  ті  часи  в  карпів  був  такий  звичай  –  одразу  після  народження  волхви  говорили  кожній  людині  заборони  –  вчинки,  які  будь-що  людина  не  має  права  робити,  інакше  не  доживе  до  наступного  весняного  рівнодення,  коли  карпи  –  предки  гуцулів  святкували  новий  рік.

Про  завершення  його  правління  легенди  розповідають  таке.  У  302  році  князь  білих  хорватів  Хорват  І  Воїн  пішов  походом  в  Карпати  з  метою  підкорити  всі  карпатські  племена  карпів  та  бастарнів  і  поширити  свою  владу  на  всі  гори  і  навколишні  рівнини.  Дізнавшись  про  це  Стах  IV  Швидка  Вода  зібрав  свою  дружину  і  рушив  в  похід  назустріч.  Під  рукою  в  нього  тоді  було  лише  300  людей  не  рахуючи  жінок,  собак  та  дітей.  Але  він  хотів  дорогою  зайти  в  різні  гірські  долини  набрати  більше  війська.  Тому  його  похід  йшов  дещо  дивним  і  нелогічним  шляхом.  Але  про  це  довідався  і  князь  білих  хорватів  і  вирушив  потайки  зі  своїм  загоном  з  метою  перехопити  його  в  горах  доки  він  ще  не  встиг  зібрати  чисельне  військо.  Рушив  Стах  Швидка  Вода  із  замку  Тисова  Сторожа  спочатку  в  долину  річки  Прут,  потім  долиною  до  нинішнього  урочища  Женець,  потім  піднявся  на  гору  Вовча,  потім  хребтом  до  гори  Горде,  де  в  той  час  були  капища,  потім  через  полонину  Мунчелик  та  гору  Ротило  до  гори  Ґрегіт,  де  в  той  час  стояла  одна  з  Колиб  Притулку,  де  кожен  подорожній  між  знайти  прихисток  чи  кожна  людина  із  закривавленою  рукою  захист  і  недоторканість,  доки  вона  перебуває  в  цій  колибі.  Князь  май  намір  потім  спуститися  в  долину  Космача,  а  потім  рушити  на  Косів,  а  пізніше  в  долину  Черемоша  з  військом,  де  очікував  на  зустріч  з  військом  білих  хорватів.  Але  коли  він  їхав  по  хребту  полонинами  попереду  свого  загону  від  гори  Вовчої  до  гори  Горде  з  лісу  виїхали  троє  вершників,  що  були  вдягнені  в  червоне  і  поїхали  попереду  –  так  була  порушена  перша  заборона.  Потім  на  відпочинку  біля  гори  Горде  князь  Стах  IV  Швидка  Вода  захотів  послухати  музик,  і  в  його  намет  зайшов  сопілкар,  що  заграв  йому  пісню  Нестримного  Сонця  на  сопілці,  що  була  зроблена  з  явора  –  так  була  порушена  друга  заборона.  Біля  гори  Ротило  князь  з  трьома  боярами  поїхав  наперед  і  на  них  напав  великий  чорний  ведмідь  –  князь  вбив  його  списом  –  так  була  порушена  третя  заборона.  Біля  самої  гори  Ґрегіт  Стах  зустрів  двох  мисливців,  що  сперечалися  над  тушею  вбитого  оленя  з  якого  стирчали  дві  стріли  і  князь  сказав  яка  із  ран  була  для  оленя  смертельною  і  звалила  його  з  ніг.  Так  була  порушена  четверта  заборона.  І  коли  князь  зупинився  ночувати  в  Колибі  Притулку  до  колиби  серед  ночі,  коли  був  Місяць  оповні,  прийшла  самотня  жінка  і  попросила  захистити  її.  Князь  пообіцяв  їй  допомогу  і  так  була  порушена  п’ята  заборона.  Не  інакше,  як  злі  темні  сили  затьмарили  розум  князю,  що  порушив  він  в  той  день  всі  заборони.

Коли  загін  князя  Стаха  IV  Швидка  Вода  наблизився  до  гори  Ґрегіт  на  землю  впала  ніч.  Князь  сказав:  «Не  гоже  серед  тьми,  коли  влада  злих  духів  панує  нероздільно,  рушати  далі  через  хащі.  Зупинимось  в  Колибі  Притулку  –  там  живе  мій  друг  Вогняний  Коваль.  Гостював  він  колись  в  моєму  замку  –  ні  в  чому  не  знав  він  відмови».  Тим  часом  князь  білих  хорватів  Хорват  І  Воїн  Лишивши  основне  військо  в  долині  Черемошу  з  добірним  загоном  потайки  лісами  пройшов  до  гори  Ґорде.  Відправив  наперед  розвідників,  які  потім  доповіли:  
-  Бачили  ми  шляхетного  воїна.  Високого  з  осяйним  поглядом.  Золоті  кучері  його  скріплені  чорною  мотузкою.  Срібний  браслет  в  нього  на  руці,  а  в  руках  меч  із  золотим  руків’ям.  Безбороде  обличчя  його  відверте  і  сміливе.      
-  Впізнаю  його,  -  мовив  Хорват  Воїн,  -  це  князь  Стах  Швидка  Вода.  Нині  зійдемось  ми  в  двобої,  що  вирішить  кому  будуть  належати  Карпати!  Судилось  бути  зруйнованою  Колибі  Притулку  Вогняного  Коваля!  
І  піднялись  тоді  воїни  білих  хорватів,  пролунав  бойовий  поклик  і  кинулись  вони  з  усіх  боків  на  Колибу  Притулку.  Шість  сотень  найхоробріших  воїнів  горян  полягло  в  тому  бою,  тричі  підпалювали  Колибу  Притулку,  тричі  гасили.  «Води  мені  дайте,  брати  мої  по  зброї!»  -  вигукнув  поранений  князь  Стах  Швидка  Вода.  Світозар  Крук  підніс  йому  золоту  чашу  з  джерельною  водою,  але  тут  пробив  їх  обох  гострий  спис.  Останні  слова  вимовив  князь  Стах  Швидка  Вода:  «Великий  кметь  Світозар  Крук  приніс  чашу  води  князю  своєму,  загинув  разом  з  ним…»  Князь  Хорват  Воїн  був  зранений  тричі,  відступив  з  бойовиська  з  жменькою  таких  же  зранених  дружинників.  На  ранок  прийшла  на  місце  битви  та  на  згарище  жінка.  Побачив  її  поранений  воїн  князя  карпів  на  ймення  Синій  Птах,  що  лежав  поміж  мертвими  та  помираючими  і  сказав:
-  Підійди  до  мене,  жінко!  
-  Не  можу  підійти  до  тебе,  бо  боюсь  тебе.  –  відповіла  вона.  
-  Був  час,  коли  направду  викликав  я  жах  в  людей  та  вовків,  у  конокрадів  та  собак,  нині  присягаюсь,  нікому  не  заподію  я  зла,  візьму  я  тебе  під  свій  захист,  якщо  судилось  мені  лишитися  живим.  
Тоді  наблизилась  до  нього  жінка  і  запитав  воїн:
-  Що  турбує  мої  рани?  Не  знаю…
-  Твої  рани  турбує  мураха  землі.  
-  Рани  мої  від  битви  з  героями.  Чи  не  знаєш  ти,  чи  живий  ще  мій  князь?
-  Немає  його  вже  серед  живих.  –  відповіла  жінка.  
-  Присягаюсь  тим,  чим  присягається  мій  народ,  -  відповів  кметь,  -  не  гідно  воїну  вертатися  додому  живим,  кинувши  на  погибель  свого  князя.  Воістину  рани  мої  не  білого  кольору.    
І  підняв  руку,  що  зазнала  тричі  по  п’ятдесят  ран:  
-  Ця  рука  билась  сьогодні  і  багатьом  піднесла  вона  трунок  смерті.    

По  собі  князь  Стах  IV  Швидка  вода  лишив  вдову  та  чотирьох  синів:  Квітогора,  Яросвіта,  Дорбослава  та  Горицвіта.  Але  жодному  з  них  і  нікому  з  їхніх  нащадків  не  судилося  бути  князями  в  Карпатах.  Зате  ведуть  від  них  родовід  три  гілки  роду  Рибчуків  –  старша  і  три  молодших:    Рибчуки  Ворохтянські,  Рибчуки  Покутські,  Рибчуки  Замагорські  та  Рибчуки  Чемегівські.  Між  цими  гілками  роду  були  постійні  суперечки:  хто  насправді  є  старший  і  хто  має  право  бути  ватажком  роду  –  і  хто  правий  в  тих  суперечках,  хто  ні,  не  розбереться  і  сам  дідько  (не  проти  ночі  то  буде  сказано).  

Згадку  про  рід  Рибчуків  ми  знаходимо  в  «Книзі  Чорного  Сонця»  361  року,  де  ватажки  різних  родів  горян  поставили  свої  родові  знаки  під  присягою  на  вірність  князю  білих  хорватів.  Там  лишив  свій  знак  і  ватажок  роду  Рибчуків  –  знак  риби.  Це  видається  дивним,  бо  Рибчуки  вкрай  вороже  сприйняли  панування  князів  білих  хорватів  в  Карпатах.  Але  факт  лишається  фактом  –  Рибчуки  пішли  на  спілку  з  новими  господарями  гір.  

Серед  усіх  гуцульських  родів  саме  Рибчуки  мають  найбільш  повний  список  та  історію  ватажків  роду,  хоча  ці  перекази  передавались  століттями  усно  з  покоління  в  покоління  і  тільки  в  1829  році  були  записані  на  полях  старої  потріпаної  Біблії.  

Рибчуки  були  одним  перших  гуцульських  родів,  які  прийняли  нову  віру  –  християнство  –  ще  на  початку  ХІ  століття.  І  були  затяті  в  цій  вірі.  Серед  Рибчуків  відомо  чимало  проповідників,  церковних  діячів  чи  просто  подвижників  віри.  Так  Степан  (в  миру  Родомир)  Рибчук  (1021  –  1097)  був  чи  не  першим  християнським  монахом  в  Карпатах.  Саме  він  заклав  скит  на  горі  Скупова,  що  простояв  там  до  1376  року  і  занепав  зі  смертю  останнього  ченця-відлюдника  Романа  Рибчука,  якого  пам’ятають  тим,  що  він  блукав  Карпатами  і  на  кам’яних  брилах  вибивав  поруч  знаки  хреста  та  риби.  Він  же  написав  піснеспів  «Радуйся  народе  християнський»,  який  ще  до  1750-тих  років  співали  по  церквах  Верховинщини  на  Петра.  Хоча  серед  Рибчуків  були  і  єретики.  Так  Іван  Рибчук  (1338  –  1386)  ходив  по  селах  і  проповідував,  що  Бог  Отець  і  Бог  Дух  Святий  суть  одне,  а  Ісус  був  до  розп’яття  людиною  і  тільки  після  Воскресіння  став  «богосущним».  За  це  його  хотіли  спалити  на  вогнищі  в  Галичі,  але  потім  кинули  в  підземелля,  де  він  помер  співаючи  псалми.  

Серед  Рибчуків  було  багато  довгожителів.  У  Микуличині  досі  пам’ятають  Василя  Рибчука  (1767  –  1883),  що  прожив  115  років,  а  в  Дорі  не  забули  Петра  Рибчука  (1699  –  1821),  що  прожив  122  роки.  Але  абсолютним  рекордсменом  не  тільки  серед  карпатських  довгожителів,  але  і  взагалі  був  Микола  Рибчук  (1479  –  1660)  з  Татарова,  що  прожив  181  рік.  

Серед  Рибчуків  було  багато  відомих  бокорашів,  що  сплавляли  смерекові  плоти  мало  не  на  всіх  карпатських  ріках.  Семен  Рибчук  (1804  –  1872)  був  одним  з  найвідоміших  плотогонів  на  Черемоші  в  свій  час.  Йому  ж  приписують  будівництво  мало  не  всіх  кляуз  (запруд  для  сплавляння  лісу)  на  Гуцульщині  і  Бойківщині,  але  то  неправда  –  він  ті  греблі  не  гатив.  

Чимало  серед  Рибчуків  було  і  знахарів,  ворожбитів  та  лікарів.  Так  Хома  Рибчук  (1582  –  1666),  що  жив  на  полонині  Вівчина  (біля  Микуличина)  славився  як  знахар,  що  лікував  навіть  чуму  та  холеру  (і  то  в  ті  страшні  часи!)  і  ворожбит,  що  напророчив  точний  день  та  причину  смерті  старости  Космача  Федора  Струся  (1574  –  1650).  Захара  Рибчука  (1448  –  1532),  що  жив  там  де  нині  село  Волова,  вважали  чорнокнижником  і  його  боялися.  Казали,  що  руйнівний  вітровій  1492  року  та  страшну  повінь  1503  року  саме  він  накликав.  Казали,  що  є  в  нього  книга  обтягнута  темною  воловою  шкірою  писана  пером  чорного  лелеки,  де  є  геть  чисто  все  –  хто  коли  помре  і  яка  кому  доля  судилася.  І  якщо  зішкрябати  ножем  написане  і  написати  нове  –  то  так  тому  і  статися.  

Серед  опришків  був  відомий  Назар  Рибчук  (1723  –  1769),  що  міг  з  кріса  влучити  в  горіх  ліщини  з  відстані  200  кроків.  Ходив  він  з  опришками  аж  на  Судети,  де  його  пам’ятають  як  Остапа  Голку.  Загинув  він  від  жовнірської  кулі  біля  Пнівського  замку.  Серед  Січових  Стрільців  був  Степан  Рибчук  (1890  –  1915),  що  загинув  біля  Вишківського  (Торунського)  перевалу.  Стрільцем  УГА  був  Данило  Рибчук  (1888  –  1932),  що  був  мобілізований  до  австро-угорської  армії  в  1914  році  (72  піхотний  полк),  за  хоробрість  отримав  звання  капрала,  потрапив  до  москальського  полону  з  якого  його  визволила  українська  революція,  якимось  чином  опинився  у  Львові  1  листопада  1918  року,  але  вже  в  1919  році  він  був  в  армії  УНР  під  командою  полковника  Романенка.  Брав  участь  у  Другому  зимовому  поході,  після  поразки  українського  війська  жив  в  Чехії,  потім  у  Франції,  заробляв  на  життя  малярством  –  малював  краєвиди  Парижа  і  продавав  туристам.  Серед  повстанців  в  сотні  Сіроманця  був  Іван  Рибчук  (1911  –  1946),  що  підірвав  себе  гранатою  оточений  карателями  в  урочищі  Під  Бердами.  

Чимало  Рибчуків  емігрувало  до  Канади  в  1900  –  1910  роках.  Оселялись  вони  переважно  біля  Торонто  та  в  Британській  Колумбії.  В  Канаді  Любомир  Рибчук  (1902  –  1976)  служив  в  кінній  поліції,  потім  став  мером  міста  Бернабі.  

Історію  роду  Рибчуків  (згідно  переказів  та  легенд)  написав  Володимир  Рибчук  (нар.  1957  р.)  –  книгу  на  1000  сторінок  тексту  в  п’яти  томах,  що  досі  не  опублікована.  Рукопис  мало  хто  читав  і  всі  хто  цікавиться  світом  гуцулів  з  нетерпінням  чекають  на  цю  публікацію,  що  анонсувало  необачно  видавництво  «Ротонда».

Історія  триває,  сам  Час  продовжує  писати  літопис,  в  тому  числі  літопис  роду  Рибчуків  –  ще  будуть  написані  нові  звитяжні  та  героїчні  сторінки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2023

Літати як бусол

 «Сторож,  Батько-Час,  
     весь  сивий  і  зігнутий  
     Йшов  зі  своїм  стривоженим  псом,  
     шкандибав
     Вздовж  берега  крізь  очерет.  
     Але  він  запізнився…»
                                                                                       (В.  Н.)                    

Чорним  бусолом
Над  лісом  мрій  здичавілих
Літати,  як  снити,  літати,  як  марити
Щоночі  –  у  тьмі  земляній.  
З  імен  збудувати  хижку:
Ренесансну,  як  мрії  художника.  
Хижка-годинник  
Вказує  час  незнищенності,
Коли  після  сну  квіткового
Метелика  поцяткованого  
Називаю  братом  (ні,  не  Каїном,  
І  навіть  не  Авелем,  і  не  чорноризцем,  
І  не  братом  по  зброї,
Просто  братом  –  по  перевтіленнях).  
Літати  як  бусол  –  
Чорним  вісником  вікінгів
Чи  може  вітрилом  
Отого  корабля  Піфея,
Що  почорнів  від  мандрів
Між  скель  холодних  Ультіма  Туле.  
Літати  як  бусол  
Над  водоспадом  –  
Над  прозорими  краплями
Лишаючи  мури  позаду  –  
Замки  і  села,  вітряки  та  похмурі  вежі,
Що  росли  як  гриби  при  дорогах  готів.  
Літати  як  бусол
Над  димом,  над  полем  кольору  попелу,
Над  попелом  кольору  поля,
Над  згарищем,
Над  Еріданом-рікою,  
Де  рибалки-гностики  тенетами  ночі
Ловлять  форель  зозулясту  пам’яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023

Місто камінних спогадів

                       «Часи  пустель  і  роздоріжь…»  
                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Місто  камінних  спогадів
Мурували  над  річкою  води  прозорої,
Яку  єретики  ієрогліфів  називали  Арно,
А  ми  –  Еріданом  (тихо,  пошепки).
Навколо  сутінки  –  а  ми  мурували,  
Навколо  темінь  –  а  ми  тесали  каміння,  
Відчуваючи  сіру  важкість  
І  пошерхлість  злу  його  граней
Пальцями,  що  звикли  до  скрипок
(Хоч  і  залізних,  але  джерел  музики  –  
Хоч  і  жорстокої,  але  мелодії  часу).  

Місто  камінних  спогадів,  
Де  камінні  гості  і  камінні  господарі
Камінних  будинків  і  камінних  вулиць,
Камінних  дерев  під  камінним  небом,
Місто,  яке  росло  все  вище  –  до  хмар
Готичними  вежами  вільних  мулярів
Самотності  нашої  –  
Самотності,  яка  завжди  чужа,
Яка  нагадує  старе  вино  Провансу,
Яке  цінував  граф  Раймунд  Сьомий  –  
Останній  вершник  Тулузи.

Місто  камінних  спогадів
Ховається  в  торбу  ночі,
На  якій  останній  віщун  катарів
Малював  знак  риби  –  
На  полотні  сірому:
Полотні,  що  ткали  жебрачки  Еринії
У  дні  заліза  епохи  мідних  світанків.

Місто  камінних  спогадів:
Там  живуть  сови  і  чаплі  –  
В  чагарях  на  березі  Ерідану
І  ловлять  срібну  рибу
У  його  каламутній  воді
Завжди.  
Навіть  тоді,  коли  вартові  поснули  –  
Вартові  свідомості.  
Я  п’ю  це  густе  вино  самотності
Черлене,  як  вечір  у  червні,  
Як  вишні,  що  достигли  в  минулому,
Коли  тінь  моя  горнулась  у  плащ.
Їй  не  затишно.
У  місті  камінних  спогадів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2023

Рід Карпчуків

Рід  Карпчуків  –  давній  гуцульський  рід,  нині  мало  знаний,  але  колись  один  із  наймогутніших  гуцульських  родів.  У  давні  часи  рід  володів  землями  біля  гір  Ротило,  Ґреґіт,  Чорний  Ґрунь,  Муралевиця  та  на  території  нинішніх  сіл  Великий  Рожин,  Розтоки,  Бабин  та  Соколівка.  Символом  роду  є  гілка  лелечу  (сосни  альпійської)  та  вогонь  на  вершині  гори.  Гасло  роду:  «Все  так  не  буде!»  Кольори  вишиванок  –  чорний  та  жовтий.  Нинішній  ватажок  роду  визнається  Радою  ватажків  гуцульських  родів  та  Судом  Ведмедя,  його  резиденція  є  нині  в  Верховині  (Жаб’є).  

У  давні  часи  та  в  епоху  раннього  середньовіччя  замок  ватажка  роду  Карпчуків  був  на  горі  Версалем.  Але  під  час  війни  між  карпатськими  родами  в  часи  правління  князя  Горислава  ІІ  Вершника  (561  –  586)  цей  замок  був  спалений  вщент  родом  Кікінчуків.  Після  цього  ватажки  роду  збудували  замок  на  нинішній  полонині  Ротундул,  де  він  проіснував  аж  до  ХІ  століття,  до  тих  часів,  коли  рід  занепав  і  збіднів,  не  збереглися  навіть  імена  ватажків  роду  часів  ХІІ  –  ХІІІ  століть.  У  переказах  про  гуцульські  роди  та  їх  ватажків  часто  згадуються  «замки»,  але  ці  споруди  важко  назвати  замками  в  класичному  розумінні  –  це  були  дерев’яні  оборонні  споруди,  що  одночасно  правили  за  житло  і  більше  нагадували  гуцульську  ґражду  пізніших  часів.  Рід  Карпчуків  був  чи  не  єдиним  гуцульським  родом  в  якому  посада  і  титул  ватажка  роду  не  успадковувався  від  батька  до  сина  –  ватажок  роду  завжди  обирався,  хоч  і  серед  доволі  вузького  кола  родичів.  При  цьому  при  обиранні  ватажка  дотримувались  низки  давніх  звичаїв  і  ритуалів.  Так  після  виборів,  на  яких  голосували  старійшини  сімей,  обраному  ватажку  посипали  чуприну  попелом  і  ставили  на  голову  постоли  –  знак  того,  що  ватажок  лише  перший  серед  рівних.  Нинішньому  ватажку  роду  –  Іванові  Карпчуку  вже  98  років  і  на  титул  ватажка  роду  претендують  троє.  Вибори  ватажка  роду  будуть  вважатися  дійсними  тільки  тоді,  коли  їх  визнає  Суд  Ведмедя.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               
Рід  Карпчуків  –  рід  князівський,  або  як  кажуть  самі  Карпчуки  «королівський»,  своє  походження  виводить  від  князя  карпів  Стаха  І  Месника  (58  –  96),  якого  Карпчуки  називають  «королем  Стахом»,  що  більш  ніж  сумнівно  –  генеалогічне  древо  роду  Карпчуків  уривчасте  і  туманне:  ватажки  роду  Карпчуків  деяких  періодів  історії  взагалі  невідомі.  Крім  Карпчуків  свій  родовід  від  короля  Стаха  веде  рід  Стефураків,  але  Стефураки  ведуть  свій  різ  від  другого  сина  короля  Стаха  –  Світомира  Вершника,  а  Карпчуки  –  від  четвертого  сина  короля  Стаха  –  Карпа  Чорні  Очі.  

Історичність  короля  Стаха  більш  ніж  сумнівна,  скоріше  за  все  це  особа  цілком  легендарна  і  вигадана,  хоча  є  думка,  що  реальний  прототип  «короля  Стаха»  жив  не  в  І  столітті,  як  про  це  дружно  розповідають  перекази  різних  гуцульських  родів,  а  в  ІІІ  столітті,  вже  після  часів  імператора  Траяна,  що  наробив  стільки  сум’яття  і  ворохобні  на  Гуцульщині  (тоді  земель  племені  карпів),  і  був  зовсім  не  «королем»,  а  вождем  об’єднання  племен  карпів.  Хоча  (знову  ж  таки!)  є  альтернативна  версія,  що  в  ті  часи  бастарни  та  карпи  контактували  з  кельтами  і  називали  своїх  ватажків  на  кельтський  манір  «рі»  -  «королями».  З  усіх  князів  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів  особа  князя  чи  то  короля  Стаха  І  Месника  оповита  чи  не  найбільшою  кількістю  легенд  та  міфів.  Якщо  про  його  попередників  повідомляють  в  переказах  скупо  і  сухо,  то  тут  народна  фантазія  створила  цілий  епос.  У  всіх  народів  Європи  є  легенда  про  «дике  полювання»,  у  слов’янських  народів,  зокрема,  про  «дике  полювання  короля  Стаха»,  при  цьому  кожен  народ  приписує  належність  «короля  Стаха»  саме  до  своїх  земель  і  до  свого  народу.  І  гуцули  тут  не  виняток.  Сумнівно,  що  легенда  про  «дике  полювання»  має  саме  карпатське  походження,  скоріше  кельтське.  Самі  ж  легенди  теж  вкрай  суперечливі  і  нелогічні.  Паралелі  з  кельтською  міфологією  більш  ніж  очевидні.  Хоча,  який  народ  в  якого  перейняв  легенди  та  міфи  –  це  ще  те  питання.  

Про  короля  Стаха  гуцули  розповідають,  що  він  прилетів  в  Карпати  на  білій  хмарі  і  зійшов  на  землю  на  вершині  гори  Ротило.  Прилетів  він  на  хмарі  разом  з  трьома  чи  то  його  братами,  чи  то  побратимами  (згідно  різних  варіантів  легенди)  –  Любомиром  Майстром,  що  володів  всіма  ремеслами,  Доброславом  Щедрим,  що  допомагав  людям  та  Світозаром  Залізна  Рука,  що  був  непереможним  воїном  і  якому  коваль  змайстрував  залізну  руку  після  того,  як  свою  він  втратив  в  бою.  Коли  майбутній  король  Стах  разом  з  братами  чи  то  побратимами  зійшов  з  білої  хмари  на  землю,  він  прорік  вірш:

«Я  –  легкий  вітер  над  важкими  ґреготами,  
Я  –  чистий  потік,  що  мчить  з  гори  звіром  додолу,
Я  –  старе  дерево,  що  торкається  гілками  хмар,
Я  –  сивий  орел,  що  летить  над  мовчазними  смереками,
Я  –  крапля  літнього  дощу,  що  падає  з  Неба  додолу,  
Я  –  квітка  шовкової  косиці  серед  злих  скель,  
Я  –  слово  святої  правди  на  зборах  старійшин,      
Я  –  швидкий  пструг  серед  хвиль  гірської  ріки,  
Я  –  той  ,  хто  запалює  в  головах  людей  думку,
Хто  принесе  людям  гір  світло,  якщо  не  я?»

Після  цього  пін  запалив  вогонь  на  вершині  гори  і  прорік,  що  цей  вогонь  буде  першим  вогнем  в  Карпах  і  принесе  світло  всі  горам.  З  того  часу  вогонь  на  вершині  гори  є  символом  роду  Карпчуків.  

Прилетіли  брати  чи  то  побратими,  буцімто,  з  чотирьох  різних  міст:  з  міста  Сонця,  міста  Місяця,  міста  Води  та  міста  Каміння.  І  привезли  вони  з  цих  чотирьох  міст  чотири  чарівні  речі:  меч  непереможний,  казанок,  що  міг  нагодувати  тисячу  чоловік,  камінь,  що  віщував  майбутнє  людині,  якщо  до  нього  торкнутись  рукою  і  сокиру,  що  сама  рубала  дерево,  варто  лише  було  їй  наказати.  Камінь  той  в  Карпатах  називали  Каменем-віщуном  або  Каменем  Долі.  Він  довгий  час  стояв  на  горі  Кострич  і  його  використовували  для  коронації  князів  карпів,  а  потім  і  князів  білих  хорватів.  Оповідають,  що  коли  цього  каменя  торкалась  рукою  людина,  що  гідна  була  стати  князем,  то  камінь  кричав.  Цей  камінь  вивезли  з  гір  в  часи  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  –  846)  і  встановили  недалеко  біля  його  резиденції,  що  стояла  на  рівнині.  А  потім  він  десь  пропав  в  часи  чергової  ворохобні  і  війни  в  краю.    

Стах  прославився  в  Карпатах  своєю  звитягою,  сміливістю,  мудрістю,  пророцтвами,  справедливістю.  Тому  коли  помер  князь  карпів  Любовид  ІІІ  Воїн  (43  –  58),  що  став  знаменитим  перемогами  в  ста  битвах  з  непокірними  родами  та  іншими  племенами,  але  не  лишив  по  собі  жодного  сина,  карпи  обрали  князем  чи  то  королем  Стаха.  Його  майже  сорокарічне  правління  (58  –  96)  ввійшло  в  легенди  та  перекази  гуцулів  як  Золотий  Вік:  тоді  буйно  росли  на  полонинах  та  на  луках  трави,  множилась  худоба,  яка  щедро  дарувала  людям  молоко  та  вовну,  оминали  гори  моровиці,  війни  та  голод,  дикі  бджоли  приносили  багато  меду,  а  ріки  були  повноводними  і  спокійними,  не  було  ні  повеней,  ні  буревіїв,  ні  землетрусів.  Сам  король  Стах  відзначався  дивовижним  здоров’ям  і  довголіттям.  А  в  гуцулів  (точніше  в  їхніх  предків  карпів)  в  ті  часи  був  такий  звичай  –  ватажок  чи  князь  повинен  мати  бездоганне  здоров’я  –  це  знак  того,  що  боги  прихильні  до  народу  і  землі.  Якщо  ж  князь  захворів  чи  скалічився  –  це  поганий  знак  –  боги  гніваються  і  князя  потрібно  замінити.  Король  Стах  лишив  по  собі  настанови  –  прославився  не  тільки  як  мудрий  правитель,  але  і  як  наставник  і  вчитель.  Зокрема  в  його  повчаннях  сказано:  

«…  Я  слухав  ліс,  я  дивився  на  зорі,  я  уникав  таємниць,  я  мовчав  у  юрбі,  я  розмовляв  з  людьми,  я  був  спокійний  на  бенкетах,  я  був  гарячий  в  бою,  я  був  відданий  у  дружбі,  я  був  поблажливий  до  слабших,  я  був  твердий  з  сильними.  Я  не  був  зарозумілий,  хоча  був  сильний.  Я  не  обіцяв  нічого,  хоча  був  багатий.  Я  не  вихвалявся  нічим,  хоча  був  майстерний.  Я  не  говорив  погано  про  відсутніх.  Я  не  проклинав,  а  хвалив.  Я  не  просив,  а  давав….»  

Король  Стах  після  обрання  був  коронований  залізною  короною,  яку  викував  Любомир  Майстер  зі  шматка  заліза,  яке  впало  розпеченим  каменем  з  неба.  Ця  корона  ніколи  не  іржавіла  і  була  символом  влади  володарів  Карпат,  аж  поки  князь  Карпів  Будимир  ІІІ  Сирота  (337  –  355)  не  втратив  її  під  час  битви  з  білими  хорватами  –  забрала  ту  корону  вода  Черемошу.  Король  Стах  одразу  після  коронації  одружився  –  бо  не  гоже  королю  бути  самотнім  і  не  лишити  нащадків.  Одружився  він  з  Зореславою  Золотокосою  і  жив  з  нею  щасливо  двадцять  п’ять  літ.  І  мали  вони  п’ятеро  синів  і  трьох  дочок.  Але  потім  Зореслава  раптово  померла  під  час  святкування  зимового  сонцевороту  –  підозрювали  отруєння,  буцімто  бояри  з  роду  Вовчуків,  що  недолюблювали  королівну,  підсипали  в  чашу  з  медом  трунку.  Але  король  Стах  нікого  за  те  не  покарав,  мовляв,  як  нема  доказів,  то  звинувачувати  нікого  не  можна.  Після  смерті  дружини  король  Стах  роками  був  мовчазний,  цурався  людей,  уникав  бенкетів,  жив  тільки  ловами  та  сумними  піснями.  Але  якось  вертаючись  з  полювання  він  побачив  дівчину,  що  несла  молоко  білої  корови  до  хати  і  безтямно  закохався  в  неї,  хоча  був  уже  старий  та  сивий,  але  міцний  тілом  і  духом.  Дівчину  звали  Квітослава  Синьоока  з  роду  Полинчуків.  Незабаром  і  засватався  –  в  день  літнього  сонцевороту.  Дівчині  хотілось  стати  королівною,  крім  того  всі  родаки  переконували  її  погодитись  на  цей  шлюб.  Бучне  весілля  відгуляли  на  вершині  гори  Крента  під  час  якого  принесли  в  жертву  богам  десять  білих  биків,  яких  перед  тим  провели  між  двома  великими  ватрами.  Король  Стах  був  щасливий,  але  нова  дружина  його  не  любила  і  задивлялась  на  молодих  бояр.  І  в  неї  закохався  молодий  боярин  Вогнецвіт  з  роду  Чорнововків,  що  служив  при  дворі  короля  Стаха  сотником.  І  те  кохання  було  взаємним  і  шаленим.  І  Вогнецвіт  затіяв  проти  короля  змову,  знайшовши  незадоволених  бояр.  І  якось  на  полюванні  Стах  переслідував  велетенського  вепра  і  коли  наздогнав  його,  почав  з  ним  двобій.  І  коли  вепр  був  майже  переможений,  Вогнецвіт  вдарив  короля  списом  в  груди.  Король  Стах  подивився  в  очі  Вогецвіту  та  змовників,  що  оточили  його  і  прорік:  «Після  смерті  своєї  знайду  я  вас  всіх  і  нащадків  ваших!  По  небу  буду  летіти  я  на  коні  разом  з  вірними  побратимами,  і  на  тому  дикому  полюванні  буду  вбивати  вас  всіх  і  нащадків  ваших!»  І  з  того  часу  назвали  короля  Стаха  Месником  і  бачать  інколи  в  Карпатах  в  небі  вершників,  що  скачуть  в  обладунках  зі  зброєю  в  пошуках  нащадків  тих  бояр-зрадників.  

Після  підкорення  Карпат  білими  хорватами  рід  Карпчуків  вкрай  вороже  ставився  до  нової  династії  князів  і  відмовився  присягати  їм  на  вірність.  Тому  годі  шукати  згадки  про  цей  рід  в  «Книзі  Чорного  Сонця»,  що  була  написана  361  року  –  в  рік  сонячного  затемнення  (що  вважали  в  ті  часи  лихим  знаком),  де  ватажки  карпатських  родів  ставили  свої  родові  знаки  під  присягою  князю  білих  хорватів  Боєславу  І  Сильна  Рука  (340  –  366).  Проте  рід  Карпчуків  не  зник,  хоч  і  ворогував  практично  з  усіма  гірськими  родами  і  важкі  сутички  знекровили  рід.  

Рід  Карпчуків  прослався  в  старі  часи  тим,  що  Карпчуки  були  вдалими  скотарями  і  цей  рід  навіть  вивів  кілька  нових  порід  овець  та  великої  рогатої  худоби.  Зокрема,  порода  «Білорунна  квітка»  з  групи  порід  куцохвостих  карпатських  овець  була  створена  саме  Карпчуками  на  полонині  Ротондул.  Ще  Карпчуки  були  відомі  своїм  доброчинством:  саме  Карпчуки  ще  в  часи  правління  князя  карпів  Груня  ІІ  Блукача  (184  –  198)  влаштували  та  утримували  в  Карпатах  п’ять  колиб-притулків,  де  подорожуючий  міг  знайти  вогонь  і  харч,  а  людина  із  закривавленою  рукою  захист  від  кровної  помсти,  і  ніхто  не  мав  права  напасти  на  цю  людину,  доки  вона  лишалась  і  колибі-притулку.  Сакральність  таких  прихистків  визнали  всі  карпатські  роди  і  довгий  час  –  століттями  ці  притулки  були  особливим  місцем  в  горах,  доки  не  були  розорені  і  спалені  в  часи  колотнечі  ІХ  століття.  У  часи  князя  білих  хорватів  Любомира  І  Сива  Борода  (612  –  615),  що  мав  шістнадцять  синів  і  отримав  князівську  корону  тільки  в  похилому  віці,  Карпчуки  були  багатим  родом  з  чисельними  стадами  худоби.  Але  сини  князя  Любомира  І  в  той  час  бешкетували  в  Карпатах,  відчуваючи  безкарність,  опираючись  на  своїх  бояр  та  слуг,  грабували  ті  карпатські  роди,  яких  вважали  ворожими.  Особливо  тоді  дісталось  роду  Карпчуків,  що  не  мав  на  той  час  достатньої  кількості  воїнів  для  захисту  своїх  стад  і  був  розграбований.  Ватажок  Карпчуків  Вогнемир  Х  Скотар  звернувся  зі  скаргою  до  старого  князя,  але  той  тільки  зітхнув  сумно  і  відповів:  «Нічим  не  можу  тобі  зарадити,  можу  тільки  визнати  твоє  горе».  Тоді  рід  Карпчуків  переселився  на  Чивчини  і  більше  трьохсот  років  жив  на  полонинах  гори  Добрин,  і  лише  потім  повернувся  на  свої  родові  землі.  

У  подальшій  історії  роду  відомо  чимало  славних  ковалів,  майстрів,  винахідників,  що  належали  до  роду  Карпчуків.  Так  в  Шешорах  досі  розповідають  про  коваля  Івана  Карпчука  (1367  –  1446),  що  змайстрував  залізного  собаку,  який  сторожив  стада  овець  краще  за  живих  кудлатих  вівчурів.  Його  панічно  боялись  вовки  та  злодії,  і  ніс  він  свою  службу  довго,  доки  іржа  та  нечемні  господарі,  що  забували  його  змащувати  лоєм,  не  сточили  його  нанівець.  Майстер  Микола  Карпчук  (1791  –  1889)  вперше  привіз  в  Карпати  парову  машину  в  1827  році  і  встановив  її  на  тартаку  у  Ворохті.  Були  серед  Карпчуків  відомі  поети.  Так  поет  XVII  століття,  що  писав  під  всевдонімом  Данило  Сопілкар  був  насправді  Данилом  Карпчуком  (1625  –  1678).  Він  був  відомий  збірниками  віршів  та  пісень  «Пісня  білої  зорі»,  «Вогонь  серед  ночі»,  що  до  нас  не  дійшли.  

У  XVI  столітті  від  роду  Карпчуків  відгалузився  рід  Паламарчуків  Верховинських,  серед  яких  були  відомі  священики  та  релігійні  діячі.  Отець  Кирило  (в  миру  Михайло  Карпчук)  (1724  –  1789)  мав  прихід  у  Ворохті  і  був  автором  книги  «Проповіді  старого  монаха».  

Серед  опришків  був  Роман  Карпчук  загони  якого  ходили  по  Ґорґанах  в  80-тих  роках  XVII  століття.  Про  час  його  життя  і  долю  майже  нічого  невідомо  –  він  виринув  з  небуття  і  зник  невідомо  куди.  Неспокійне  століття  лишило  багато  туману  в  оповідях  про  долі  людей.  

На  початку  ХХ  столітті  багато  Карпчуків  емігрували  до  Канади  і  селились  переважно  в  провінціях  Онтаріо  та  Саскачеван.  З  тих,  хто  лишився  в  Карпатах  відомі  Петро  Карпчук,  що  під  Час  Першої  світової  війни  дослужився  до  надпоручника  95-го  стілецького  полку  Австро-Угорської  армії  і  загинув  в  бою  під  Тернополем.  Його  син  Назар  Карпчук  був  в  спочатку  стрільцем  УГА  в  часи  визвольних  змагань,  а  потім  у  чотарем  війську  УНР  і  воював  на  бронепоїзді  «Устим  Кармалюк».  Загинув  у  1920  році  в  бою  з  більшовиками  під  Плоскировим.  У  повстанцях  в  сотні  Грома  воював  кулеметник  Степан  Карпчук,  що  загинув  в  1951  році  під  час  нерівного  бою  з  карателями  в  Чорному  лісі.  

Нині  рід  Карпчуків  розпорошений  по  світах  і  як  і  всі  ми  переживає  важкі  часи  війни.  Але  я  впевнений,  що  найкращі,  найзвитяжніші  сторінки  історії  роду  Карпчуків  як  і  інших  гуцульських  родів  будуть  ще  написані  в  майбутньому  –  в  прекрасному,  славному  і  світлому  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2023

Голосіння святого Станіслава

         «Благословен  вогонь,  що  серце  пік,
             Солодкий  біль  спечаленої  ночі…»
                                                             (Франческо  Петрарка)

Порожнеча  трамвайних  колій:
Оберемок  кульбаб  –  для  вінку,
Що  обернувся  в  годинника:
Показує  час  для  крислатого  дерева
Пізнання  добра  і  зла  актуального  –  
Коли  цвісти,  коли  зеленіти,
Коли  плоди  губити  в  траву-безодню
Безіменну,  густу  –  наче  чорне  дзеркало:
В  яке  дивишся,  а  бачиш  мурах  і  коників:
І  не  знайти  жодного  соковитого  яблука:
Лише  мушлі-каурі:  теж  достиглі.
А  святий  Станіслав  на  дорозі-пустищі
Голосить  про  місто  вічної  молодості:
Нам  про  нього  мріяти,  а  йому  плакати,
Комусь  мурувати,  комусь  нидіти.
Комусь  –  не  нам,  тамплієрам  таємним.  
Як  ніч  –  то  Кабірів  згадую  –  
Друзів  вогню,  світил  і  землі  чорної,
Масної  як  Всесвіт.  І  такої  ж  темної.  
Місто,  де  жодної  трамвайної  колії,
Жодної  рейки  пожежної,  алярмової
(Кому  бити,  кому  слухати,  кому  чавуніти)
Місто,  де  кульбаби  щовечора  пахнуть  
Медом  сонячним  та  чорними  бджолами,
Де  святий  Станіслав  написав  на  цеглинах
Пророцтво.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2023

Апостоли болю

                           Винахідникам  колеса.  Щиро.  

Метелик-гетера  на  ймення  Медея
Летить  до  своєї  Колхіди  драконячої,
Де  зуби  стають  гоплітами  мідновбраними:
Проростають  списами  гострими
Із  землі  цегляної  втомленої  –  
Землі  пізньоцвіта,
Що  зорана  круторогими  мінотаврами
(На  порозі  смуток,
За  порогом  три
Апостоли  болю).
Метелик-гетера  фарбує
Мої  дні  сірі  оливні
Кольорами  радості  
(Невже  я  теж  аргонавт?)
(Невже  мені  теж  судилося
Згинути  під  уламками  струхнявілими
Свого  корабля  світанку?
Невже?)
А  я  ще  тут  поблукаю  –  
Тут,  під  кипарисами  мовчазними,
Де  хліборобські  елевсинії  
Колискову  співають  зерну
(Спи  до  весни).  
Я  кожному  апостолу  болю
Дарую  ім’я  квітневе,  квіткове
Вишневе  й  бджолине:
Бо  треба  –  не  медова  офіра  –  
Треба.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023

Doloroso

     «Я  був  тінню  омелюха,  вбитого
         Несправжньою  блакиттю  
         віконного  скла…»
                                                                                           (В.  Н.)

Паяц  павучої  ночі
Малює  німих  вершників
На  листках  горобини  –  
Весняними  краплями
(А  кожна  крапля  краля)
(А  кожна  крапля  –  дзвоник  –  
На  мить).  
Радамант-підсніжник
Древлянські  будував  кораблі
Виключно  з  тису:
І  то  в  краї  сосновому,
І  то  на  березі  гірко-солоному
Таласси  –  озера  дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його  рукописи  –  звуки  кам’яної  сопілки,
Що  супроводжують  богомилів,
Які  несуть  мішками  свої  сни  двоколірні
До  ревнивого  Арарату
(Doloroso).
Пошию  зі  слів  данайських  собі  хітон:
Може  я  теж  свідок  Ериній
І  літописець  метаморфоз  Протея.
Співаю  літанії  Кібелі
Під  квітами  вкритими  снігом  –  
Літанії  віщуна  Борея
Серед  холодних  хвилин
Напередодні  безколірних  спогадів
Про  друзів  залізних  скрипок.

Першими  шаманами  були  поети,
Що  співали  пісні  вогню.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023

Стіна звуків

       «…  А  ще  є  стіна  звуків,  щонічна  стіна
                     Що  мурується  восени  
                     трильйоном  цвіркунів…»
                                                                                                   (В.  Н.)

Ніч  руйнує  залізні  мости
Між  кварталами  міста  ілюзій:
Вбоге  житло  снів  білої  чаплі
Ховають  ультрафіолетові  сутінки:
Все  проходить  –  намарно.  
Фальшиві  бороди  співаків  ночі  –  
Вусатих  скрипалів  загуслої  тьми
Ховають  несказане  і  таємне:
Бо  час  неподільності,  час  темних.  
Фарбую  сторінки  спогадів  синім:
Гірке  вино  днів  березня-злодія
Настояне  на  пахощах  фіалок  сліпих:
Відклади  своє  перо,  менестрелю  криги,  
Гризота  –  бабаків  пророчих,  
Вістунів  холоду  круків  і  дощів  селезнів.
Снив  би  Місяцем  чи  Сіріусом  
За  цією  стіною  звуків  музики
Цвіркунів  забутого  монтанного  літа:
Але  Місяць  розчинився  як  грудка  цукру
У  гарячій  каві  серпневої  ночі,  
А  Сіріус  проковтнули  собаки  –  
Вовкодави  пастухів  Гібернії.  
Для  чого?  Може  для  тебе,
Синьоока  Тивер  –  
Дочка  одноокого  Тіраса?
Палає  степ  полиновий,  євшановий  –  
Не  тільки  в  моїх  опівнічних  мареннях.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023

Втеча майбутнього метелика

     «…  Так  швидко
                 Втікало  життя  –  ця  кудлата  гусінь…»
                                                                                                           (В.  Н.)

Двері  зачинені,
А  майбутній  метелик,
Якому  сниться  синя  квітка  Небо
Тікає  від  тіні  дзьобатого  пересмішника,
Якого  повелителі  тіней  назвали  
Сонце.  
Пісню  сумного  Бога  
Слухає  і  відтворює  Бах  
Чи  то  розенкрейцер-лицар:
Хто  зна,  хтось,  не  я,  навіть  не  майбутній  метелик
Якого  друг  алхімічних  алюзій
Назвав  життям.  
А  він  лише  повзе  по  траві  Істини
І  говорить  пошепки  про  день  прийдешній,
А  може  тікає,  може  не  знає,  не  відає,
Що  бути  йому  метеликом
Один  день.
Але  строкатим-барвистим,
Як  провесінь  танцюючого  друїда-язичника
На  ім’я  квітень-паросток.
Чи  то  сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий  день  
Перетворився  в  епоху  вершників
Бамбуковий  ліс  став  птахом  зеленим,
Що  ніколи  не  втомлюється  співати
Про  серце  ночі.
Гучне.
Солом’яні  бороди  абеток
Стирчать  з  торбини  мірошника  Часу,
Слухаючи  дзвони  крижини-серця:
Ми  не  зчулися,  не  отямились
Як  придибала  краля
Весна.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023

Спалений сад

                 «Мій  бог  помер  молодим…»
                                                                                                   (В.  Н.)

Між  квітами  груш  оксамитовими
Передчуття  попелу  –  попелу  ангелів  –
Вона  теж  була  попелюшкою  –  
Дівчина,  яка  блукала-ступала  
Ногами  босими  (наче  бусол)
В  спалених  садах  Епікура
Між  горою  Голготою  –  черепищем
І  небесним  крематорієм  Фаетона
Він  читав  вірші  на  руїнах
Елегії  захмарні  сина  Гіпноса,
Він  забув  слово  «самотність»,
Намагався  згадати  чи  то  заспівати
Зазираючи  в  темну  комірчину  пам’яті
Але  марно.  Слово  тікало  піщинками
Між  пошерхлими  пальцями  дотику
Наче  не  слово  воно,  а  кавалок  пустелі.
Шматок  його  землі-дідизни,
Де  нічого  й  ніколи  не  квітнуло:
Де  тільки  легенди  про  сад  магнолій,
Де  тільки  катрени  Мішеля-лікаря  –  
Чи  то  пророцтва  катарів  Провансу  –  
Передбачення  синьої  вічності,
Про  яку  мовчить  птах  Див-Алконост.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2023

Березень-Тристан

Березоль  має  імено  таємне  –  Тристан  –  
Синьооким  кельтом  за  порогом  хати
Сірочубого  батька  Часу  –  
Злого  Кроносу  –  повелителя  жнив
Шукає  шляхи  відбілені,
Заморочені-заворожені,  чужі  і  не  наші
До  серця  дівчини  на  ймення  Смерть.  
За  порогом  Сатурна-Кроноса
Брат  Місяць  серпом-ножем
Стинає  колоски  стиглі  зірок:
Синє  зерно  собачого  Сіріусу,
Червоне  зерно  Бетельгейзе,
Зелене  зерно  Проксіми,  
Жовте  зерно  Антисонця.
Я  гортаю  книгу  Дамокла
(Він  теж  був  поетом-лірником:
Тільки  недобрим,  хоч  не  сліпим)
І  відчуваю,  що  не  вмію  старіти:
Наче  то  не  «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний  учень  друїда,
А  біловбраний  парс-вогнепоклонник
З  кораблем-тілом  
Зліпленим  з  глини  та  тирси,
Що  пливе  до  Кадмеї  –  
Міста  драконячих  снів
Назавжди.  
Пустеля  співає  піщинками
Про  туарега-художника,
Що  малює  на  скелях
Спогади  про  часи  води  і  лотосів.
Лотофаги.  Вони  забуття  дарували
Вони  ще  не  знали,  не  відали,
Що  Березня  звати  Тристан.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023

Дорогами сколотів

           «Горіти  хочу?  Бідкатись  негоже.
               Не  хочу?  То  даремна  скарг  луна.
               Живлюща  смерте,  втіхо  навісна!
               Хто  твій  тягар  здолати  допоможе?»
                                                         (Франческо  Петрарка)

Дорогою  в  сколотські  Атени
Стаю  самотнім,  стаю  травою,
Стаю  степовим  цвіркуном  тьми
Обабіч  шляху  весни-геспериди,
Слова  білого-білого  дня-оратора
Несу  в  торбі  Софокла  сивого
У  тишу  чорнильних  постскриптумів  
На  поверхні  пустелі  спраги  (пісок)  –  
Як  писав  колись  грек  Архімед
Свою  теорему  останню  –  знаками.
Книгарня  крижаних  манускриптів  
Під  назвою-окриком  «Фудзіяма»,
Де  весталки  торгують  трагедіями.
Зазираю  в  кожну  синю  калюжу  
(Весняну,  ще  вільну-свавільну  
Від  ряски  та  жабуриння  слизького),
Як  зазирають  прочани  в  колодязі,
Коли  вірять,  що  там  спочивають  риби  –  
Ті  самі,  що  пишуться  «іхтіс»,
Ті  самі,  що  сріблясті-лускаті,
Ті  самі,  що  пливли  за  стерном  «Арго»
І  думали,  що  вони  срібні  зорі
Прозорого  неба  на  ймення  Таласса.
Тамплієром  сучасним  малюю  
На  плащі  бувалому-подертому  хрест
Білий,  як  сніг,  як  березневе  небо
І  блукаю
Шляхами  сколотів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023

Сірі квіти

       «…Ich  stell  die  Aschenblume
                   ins  Glas  voll  reifer  Schwärze…»
                                                                                       (Paul  Celan)

Для  птаха  сірого  ночі  зоряної
Зібрав  у  жменю  гірких  бузинових  ягід
Впийтеся  лісовим  вином,
Ви  –  тіні  березневого  місяця!
У  лісі  мертвих  дерев
Замість  пролісків  цвітуть  дні  і  години:
Збираю  ці  сірі  квіти
У  скриньку  жебрачки  Пандори,  
Зроблю  з  них  гербарій
Покладу  сухі  пелюстки  квітів  часу
Між  сторінками  літописів  
Мертвого  міста  Гелон:
Сірі  квіти  самотності
Відвідують  сірі  джмелі  спогадів.
Сиві  птахи  мовчазних  сутінків
Згадують  літо  лагідне,
Яке  стало  тліном:
Пийте  вино  бузинове
Допоки  серце  не  оселиться
У  крижаному  місті  серпанку.
Усміхнений  бог  очерету
Заплющує  свої  жовті  очі,
Шепоче  забуту  легенду
Про  людину,  що  лишила  слід
На  рінні  ріки  минулого.  
Визираю  птаха-годинника  
Попелястого,  зозулястого  з  келихом
Під  крижаним  небом  чужих  сліз,
Ховаю  у  дзеркалі  сумні  рукописи
По  той  бік  скляної  межі  срібла  –  
Повість  про  друзів  неба  і  циркуля:
У  сваволі  погляду
Вирощую  металеві  квіти.  
Сірі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023

Корабель синяви

       «Життя  –  це  вість,  нашкрябана  у  тьмі…»
                                                                                                             (В.  Н.)

Станіслав  –  корабель  у  морі  Часу.
Я  матрос,  якого  взяли  на  борт
У  гавані  синіх  мрій.
Під  вікном  маргаритки  –  
Громадяни  республіки  темних  ночей:
Наливаю  у  келих  чорне  вино  –  
Тобі,  Сіріусе  –  
Білому  оку  весняного  вечора,  
Зірці  холоду:  крихітці  світла,
Душі  старого  пса-волоцюги
Міста,  яке  стояло  одвіку
На  землях  сколотів:  людей-вовків.  
Станіслав:  під  твоїми  вітрилами  синіми
Мислити:  про  серце  нашого  світу,
Про  зерно,  яке  сіяли  чи  то  загубили
Люди  мальованих  глеків,
А  воно  не  зійшло,  не  виросло,
Так  і  лишилося  скарбом
У  чорному  ґрунті  німфи  Нюкти,
Де  будь-яке  око  сліпне:
Навіть  тих  диваків,  
Що  пройшли  крізь  браму.
Стукіт
Лунає  з  глибин  планети  хворої.
Відчиніть  нарешті  двері,
Прочиніть  цей  отвір  в  комірку  буття,  
У  єство  таємного  «Я»,
Прочиніть  для  Істини,  
Що  крокує  босоніж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2023

Вежа снів

Під  лисими  зорями,
Над  пухнастими  хмарами
Лечу
У  снах.
Де  ти,  Конфуцію?
Запитую  себе  вкотре
Плямуюючи  білий  папір
Ієрогліфами  –  
Чорними  круками  знаків
Поцятковую.  
Пензлем.  
Будую  вежу  Малинових  Горобців
У  снах.
Каміння  так  само  важке
Як  на  кожній  будові:
Готичного  замку
Чи  романської  базиліки
У  Царгороді  мрій
Чи  Вавилонської  вежі
Бородатих  астрологів.
Калліопа
Позначує  кожну  цеглину
Пальцями
(А  я  гадав,  що  поглядом  
Кентавра  Хірона).
Чомусь  у  царстві  Морфея
Я  будівничий  –  
Каменяр  вільний
І  все  мурую  
(Для  чого?)
А  в  світі  руйнувань
Писар  –  каламар  повітовий
(Намарно)
А  хотів  Сковородою  сучасним
Блукати-тікати
Куди  –  невідомо
В  пошуках.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023

Глеки спогадів Сонця

Темні  спогади  Сонця
Про  віки  невблаганної  тьми,
Коли  світло  було  далеким
І  світ  не  пізнав  себе.
Світлі  спогади  Сонця
Про  почвар,  що  вовтузились
У  намулі  теплому
Часів  папороті,
Про  людей,  що  ліпили  глеки,
Шанували  коней  і  світло,  
І  мислили  зорями.  
Коли  світ  ще  був  молодим,  
Коли  простір  міряли  кроками,
А  час  –  летом  стріли,
Коли  ножі  були  кольору  тіла,
А  тіла  кольору  глеків,  
А  глеки  кольору  Сонця,
Тоді  жили  люди,
Які  заперечили  тьму.  
Мандруючи  шляхом  зірок-звірів,
Відчуваючи  Порожнечу  
Як  Першопочаток,
Відчуваючи  себе  смолоскипом,
Відчуваючи  в  собі  Вічність,
Сонце  згадує  нас.  
Несемо  йому  медову  офіру  –  
Требу  кольору  Сонця  –  
Ми  –  нащадки  гелонів
Сонцепоклонників.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2023

Сонце весляра

Сотні  сонць  гарячих
Моєї  Вітчизни  загірної,
Замріяної  як  папороть,
Сонць,  які  запалював
І  гасив  наче  воскові  свічки
Весляр  мовчазний  Харон,
Легко
Торкаючись  води  важкої  і  чорної  
кінцями  пальців  десниці
(Темна  ріка).
Легко
Забути  ім’я  –  своє  і  чуже,
А  потім  згадати
Знову  і  знову  (як  Сонце).  
А  ти  думав  за  брамою  світло?
А  там  річка  –  глибока  й  холодна,
Темна,  як  спогади  чаплі  –  
Спогади  про.
Тисячі  сонць  малювати  на  глині
Надією  марною,  потім  трощити
Глеки  легкі  кольорових  спогадів
(А  може  то  сон…)
Над  небом  твоїм  –  
Понад  бузковими  хмарами
Літати  як  бусол:
Тільки  не  білий  –  сірий:
Попелястий  чужим  мовчанням,
Застиглим  мов  запах
Вогкої  зими  
Сьогодення.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2023

Ла кієза ді Сан Джуліано Мартіре

Ріміні  –  це  каламар  старого  монаха,
Що  пише  хроніки  готів-варварів
Пером  цибатого  журавля-жабоїда:
Сірим.  Бузиновим  чорнилом.  
На  козячому  пергаменті  світла.  
Ріміні  –  це  торба  рибалки-блукальця,
Що  серед  моря  вишукує  берег  –  
Скелястий  –  
З  якого  добре  ловити  лускатих
Вирячкуватих  скумбрій-зірок  
Мереживом  білих  тунік.
Джуліано!  Тебе  теж  кидали  в  море  –  
Може  подумали,  що  ти  риба  Іхтіс,
А  потім  малювали  тебе  на  стінах
Ренесансних  мурів  рудих  (цегла),
Що  росли  на  землі  храмів  поганських
Наче  дерева  шовковиці  на  чорному  полі.
Не  носив  я  ту  цеглу,  не  місив  оту  глину
Липку  і  в’язку  –  наче  сьоме  століття
Після  Тіберія  –  свідка  мурах.  
Не  писав  я  тростиною  пісню  повітря
Про  хвилі,  що  лишилися  вільними,
Про  коней,  що  бачили  Прометея  –  
Я  так  відчував,  так  мислив
Під  фресками  Паоло  Веронезе,
Так  я  пам’ятав.  На  порозі  безодні  Неба  –  
Синьої,  як  імена,  як  днища  келихів.
Ріміні  –  це  слід  на  дорозі  кесаря
До  Колізею  чорних  лебедів.  
Йди.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2023

Південна бджола

У  Покровську  Слободу  прилетіли  бджоли  –  нетутешні,  індійські,  з  блискучими  синюватими  крилами.  Місцевий  рудий  пасічник  особливо  цьому  зрадів,  бо  він  трепетно  поважав  бджіл.  Хоча  ставився  він  до  них  якось  улесливо  і  по-лакейськи:  «Бджілки-панянки  прилетіли,  знаєте…»  Це  він  говорив  аптекарям-алхімікам  з  набережної  вулиці.  Наче  здогадувався,  що  мед  вони  використовують  для  пошуку  панацеї  та  філософського  каменю  –  таємно,  в  підпіллі.  Але  вони  чи  то  не  вірили,  чи  уявляли  глибоководну  зневіру  і  говорили  коням  орловської  породи:  «Вйо-вйо!».  Залітні  бджоли  закусали  до  смерті  трьох  забрід  –  селян-косарів  із  Псковської  губернії.  Але  (знов  але!  Знову!  О,  Пандора  спокусниця!)  рудий  пасічник  тих  селян  анітрохи  не  жалів.  І  причиною  цього  була  зовсім  не  його  одвічна  слобідська  меланхолія,  а  спогад  –  свіжий  як  пахуча  слива.  Якось  гуляючи  болотцем  забуття  рудий  пасічник  підслухав  ненароком  необережну  розмову  тих  селян-личакоступів.  Говорили  вони  (точніше  онѣ,  бо  ці  хлібороби  -    жителі  еона  щелепоротих),  що  прийшли  вони  сюди  косити  не  траву,  а  зірки,  а  Сонце  вони  зріжуть  як  яблуко,  і  впаде  воно  на  зело  небуття,  а  Місяць  погасять  як  ліхтар.  І  настане  загальна  вічна  пітьма.  Місцевий  –  знову  ж  таки  покровський  архіпастир  Аквілоній  (у  світському  житті  Прокіп  Полузадов)  відслужив  за  тими  селянами  заупокійний  молебень  у  церковці-зітхальниці,  зиркаючи  маленькими  злими  очима  на  ікону  Миколи  Антіохійського.  А  рудий  пасічник  мізантропом  не  був.  Вечорами  він  любив  розмірковувати  про  твори  Плутарха,  казав,  що  Гіперборея  –  це  зовсім  не  біом  холоду,  а  втілення  світового  зла.  Але  йому  ніхто  не  вірив.  Односельці  особливо.  Під  час  чергового  прильоту  індійських  кусючих  бджіл  архіпоп  Аквілоній  бив  у  дзвони  –  голосно  і  протяжно,  ніби  закликаючи  Перуна  вибухнути  блискавками  над  похмурою  та  сонною  річкою  Ра.  Хто  він,  цей  чернець-недоук?  Невже  кульгавий  маленький  демон  Калі-юги?  Рудий  пасічник  крім  бджіл  любив  вирощувати  синій  льон  і  прясти  з  його  м’яких  волокон  нитку  долі.  Тканина  із  тої  пряжі  виходила  тонка,  оксамитова,  рожева.  Настільки  рожева,  що  трудівниця  Авдотія  (родом  із  заволокської  чуді)  вигукувала:  «Навіщо?!»  Багато  хто  в  Слободі  пам’ятає  про  газету  «Північна  бджола»,  що  видавалася  в  Невограді  Ладозькому  загоном  писарів-всезнайок,  але  мало  хто  знає,  що  була  ще  південна  бджола  –  дзижкуча  та  медоносна,  що  живе  в  кронах  дерев  Громовержця.  Південні  породи  бджіл  більш  вітряні  –  виховував  їх  не  Борей,  а  Зефір.  І  мед  у  них  солодший,  і  цілують  вони  сонні  квіти  наперстянки  гаряче.  І  гудуть  над  іржавими  ключами  від  ризниці  дзвінко  й  музично,  зовсім  не  так  басисто,  як  їхні  північні  убогі  побратими.  Місцеві  розкольники-старовіри  зустрічали  залітних  південних  бджіл  хлібом-сіллю  притупуючи  ногами  в  такт  дзвону  лугових  квітів-дзвіночків.  Безпопівці  у  чоботях-велетнях  –  вони  бджіл  розуміють  шляхетно.  Будь-яких,  навіть  кудлатих.  Рудий  пасічник  любив  читати  їхні  важкі  темні  книги,  ніби  не  читав  зовсім,  а  плакав  над  роками  псалмів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022

Апокриф жовтого листя

[i]            «Чорно,  як  рана  пам’яті…»
                                                               (Пауль  Целан)[/i]

Дірявий  черевик  осені:
Взуваю  його  на  босу  ногу
І  блукаю  дорогами  листя  
Ілюзій  моєї  свободи.  
Майстри  нескінченних  колій
Грають  на  віолончелях
Допотопних  свистунів-паротягів.
У  небо!
Долоні  не  можуть  бачити,
Навіть  якщо  на  їх  рівнинах
Намалювати  очі  вуглиною  серця.
Порожні  глеки  холодних  днів:
Якби  ж  то  я  міг  полетіти
Круком  данайської  мудрості
За  хмари  чужих  голосів  і  пророцтв:
Для  нас
Напнуті  вітрила  літер-знаків  
Герпетолога  Кадма  (теж  вільного  муляра  –  
Задовго  до  лицарів  Храму
Кельмою  зводив  Кадмею).
Книги  жовтого  листя  
Читаю  наче  літописи  Кроноса
Писані  попелом  –  сірим  по  жовтому
Після  війни  з  дикунами
Чи  то  лестригонами.
Мовчи  листяний  апокрифе.  
Хоча  б  про  мій  біль  –  помовчи…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2022

Кієза ді Сан Джовані Баттіста

Дикі  квіти  сягають  Неба  –  
Оцього,  синього.  Оксамитового.  
Якого  не  торкнешся  руками.
Босоногі  чорновбрані  монахи  
З  думками  про  святого  Стефано
Торкаються  п’ятами  каміння,
Відчувають,  як  будуть  вони  мурувати
Руками  пошерхлими  книжників
Кам’яні  суцвіття  каплиць.  
На  вулиці  Двадцятого  вересня
Відкрита  Небесна  Брама.
Відчуваю,  що  я  був  колись  дверима  
У  світ  кольорових  ілюзій
Та  чорно-білих  снів-дерев.  
Пальцями  запитував  ребристу  мушлю
Cerastoderma  edule:  
«Про  що  ці  три  тисячі  літ  
Країни  Сатурна?  Для  чого?»  
Місто,  в  якому  каміння  висить  в  повітрі,  
Місто,  в  якому  гора  зазирає  в  море
Місто,  в  якому  достиг  виноград  казок
В  амфорах.  
Місто  не  хоче  літати,
Місто  не  хоче  падати,  
Місто,  яке  хоче  бути  у  снах  монаха  Козімо.  
Між  орбітами  Кроноса.  
Мандри  –  це  спроба  стати  лицарем
У  нічній  варті  аптечних  слів  
Середньовічної  латини  алхіміків.  
Відчуваю,  як  місто  спить,
Відчуваю,  як  місто  прокидається
І  називає  мене  Ясоном.  
Руно-сонце.  Над  Ріміні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022

Лисий

               «Буває  в  осені  печальній
                   Короткий  спалах  дивної  пори  –
                   Весь  день  стоїть,  немов  криштальний,
                   І  сонцесяйні  вечори…»
                                                                                       (Федір  Тютчев)

Одразу  скажу,  що  про  тринадцятого  президента  Росії  Івана  Івановича  Гриботоропова  я  знаю  дуже  і  дуже  мало.  Крім  загальновідомого  та  загальновизнаного  мені  мало  що  є  сказати,  дорогі  мої  читачі  і  писаки.  І  все  таки  я  вважав  своїм  обов’язком…  Ні,  не  те…  Важко  мені  пояснити,  чому  я  вирішив  написати  оцей  нарис.  Те,  що  я  вчився  з  ним  в  одному  класі  –  це  ж  не  причина  і  не  виправдання  мого  такого  дивного  нині  бажання  взятися  за  перо.    І  те,  що  я  зустрів  його  в  Парижі  після  закінчення  (доволі  успішного  і  невибагливого)  другого  курсу  Сорбонни  –  адже  теж  не  причина,  погодьтесь.  І  навіщо  все  це  розповідати?  Навіщо  створювати  ще  один  текст?  І  про  кого?  Адже  у  Світі,  у  Всесвіті  нашому  скорботному  і  безмежному  існує  тільки  один  текст.  Інше  так,  шматочки…

І  все-таки.  Насмілюсь  висловити  певні  спогади  і  домалювати  портрет  –  нехай  для  істориків  прийдешнього.  Бо  нині  мало  хто  згадує  його  –  державного  мужа,  обранця  народу.  Багато  хто  взагалі  хоче  кинути  його  ім’я  в  безодню  забуття.  А  дарма.  Кожен  правитель  цікавий,  бо  епоха  відображається  в  ньому  як  у  дзеркалі.  

Пам’ятаю  його  школярем.  Вчився  він  у  нашому  класі  звичайної  костромської  школи  (нині  назавжди  зачиненої)  починаючи  з  десятирічного  віку.  Пам’ятаю  його  лису  голову,  що  височіла  і  крутилася  над  третьою  партою,  пам’ятаю  вчителя  географії  Стеозора  Марковича  Теплостанова,  що  любив  лускати  пальцями  по  цій  лисій  голові  кольору  мармуру  на  світанку,  а  іноді  не  тільки  пальцем,  але  і  указкою  легко  вдаряв  по  цій  кулі,  що  виблискувала  в  задушливому  шкільному  повітрі,  і  при  цьому  вчитель  науки  про  Землю  вигукував:  «Ах  ти  глобус  китайський!»  Чому  його  приплюснута  і  ледь  прищава  лисина  нагадала  йому  глобус  –  Бог  його  знає.  Ніяких  материків  на  цій  лисині  не  було.  Хоча  якось  Ваня  (назву  його  Ваня,  бо  в  ті  далекі  часи  ніхто  навіть  подумати  не  міг,  що  цьому  «замухришці»  та  «чмошнику»  судилось  стати  президентом  Росії),  коли  він  заснув  на  уроці  красномовства,  йому  товариші-школярі    намалювали  на  лисій  голові  контури  Америки  та  Євразії  синім  маркером.  Але  це  було  набагато  пізніше,  коли  Стеозор  Маркович  вже  помер  отруївшись  одеколоном.  Ходили  по  місту  Саратову  вперті  чутки,  що  Іван  Іванович  Гриботропов  полисів  ще  в  дитинстві  від  передозування  клеозонідом  –  популярним  в  той  час  серед  підлітків  наркотиком.  Але  це  неправда.  Це  у  нього  спадкове.  Його  татусь  полисів,  коли  цьому  патріарху  було  ледве  сім  років  від  часу  його  появи  на  світ.  І  мама  в  нього  теж  була  лисою  з  підліткового  віку.  У  школі,  а  потім  і  в  поліцейській  академії  Ваньку  (ой,  пробачте,  Івана  Івановича)  називали  Лисим  і  малювали  на  стінах  на  нього  образливі  карикатури,  на  яких  зображали  лисого  чоловічка  з  величезним  «хазяйством»,  що  волочиться  по  землі.  

Вчився  Ванька  погано,  але  були  предмети,  які  він  любив  безтямно  –  це  схоластика,  логіка  та  чистопис  –  краснописання.    Закон  Божий  він  прогулював  регулярно,  за  що  був  неодноразово  караний  різками  –  був  годований  «березовою  кашею»,  якою  щедро  його  частував  батюшка  Федір  –  старий  бородатий  монах-розстрига.  З  товаришами  Ванька  спілкувався  мало,  він  був  замкнутим  і  мовчазним.  Навіть  коли  його  на  перервах  кликали  понюхати  ацетону  –  він  ніяково  відмовлявся,  мовляв,  «я  від  ацетону  стаю  надто  сентиментальним…»  У  регбі  на  фізкультурі  він  теж  грати  не  любив,  навіть  коли  йому  подарували  форму  яскраво-синього  кольору.  Дружив  він  тільки  з  Сергійком  Люборуковим.  Дружив  несамовито,  шалено.  Чутки  приписували  цим  друзям  юнацьке  велике  і  чисте  гомосексуальне  кохання,  але  я  щодо  цього  сумніваюсь.  У  компаніях,  де  любив  крутитися  Сергійко  у  своєму  плямистому  піджаку,  Ванька  любив  розказувати  непристойні  анекдоти  про  Наполеона  Бонапарта,  які  часом  викликали  сміх  –  зовсім  не  завдяки  змісту  оповідки,  а  завдяки  манері  викладу.  

Чим  він  займався  після  школи  (яку  він  закінчив  прикро,  але  не  жахливо)  –  я  не  знаю.  Офіційні  біографи  писали,  що  він  вчився  в  Астраханському  метафізичному  університеті  імені  Петра  та  Марфи  на  кафедрі  містичної  онтології  факультету  окультних  наук,  але  я  щодо  цього  сумніваюсь.  У  ті  роки  цей  університет  ще  не  був  відкритий  –  тут  біографи  схибили.  Злі  язики  говорили,  що  він  після  школи  сім  років  груші  оббивав  і  постійно  клянчив  у  татуся  якусь  копійчину,  але  це  неправда.  Никанор  Довгоп’ятов  (а  він  його  земляк)  казав,  що  Іван  Іванович  влаштувався  на  службу  в  поліцію  по  знайомству  –  у  відділ  боротьби  з  нетрудовою  содомією.  І  я  схильний  цьому  вірити.  

У  Парижі  я  зустрів  його  випадково.  Тоді  я  завершив  навчання  на  другому  курсі  Сорбонни  і  ми  з  товаришами  святкували  успішне  завершення  цього  етапу  буття  спудеїв  веселим  гульбищем.  Побачив  я  Івана  Гриботропова  –  тоді  ще  молоду  людину  біля  паризького  закладу  культури  «Мулен  Руж».  Він  мене  не  впізнав.  Може  тому,  що  був  не  один  –  з  дамою.  Іван  був  хмільним  (певно,  він  паризького  повітря).  Його  дама  була  «під  шофе»,  вимахувала  сумочкою  і  репетувала:  «Чий  чоловік?  Чий  чоловік?  Як?  Нічий?  Таксі!  Таксі!»  А  Іван  Гриботропов  розстелив  перед  собою  прямо  на  тротуарі  карту  Росії  –  його  просто  вертало  на  батьківщину.  

Для  багатьох  людей  обрання  його  президентом  Росії  та  Великим  Гарантом  Федерації  було  несподіванкою.  Навіть  для  мене.  Пам’ятаю,  як  я,  почувши  від  глашатая  на  площі  в  Липецьку  про  цю  подію,  я  дуже  здивувався:  «Як?  Отой  Ванька  дурник?  І  президентом  нашим?  Не  може  бути!»  Але  потім  став  сприймати  це  як  належне  і  закономірне.  Різне  в  ті  роки  в  Росії  дивувало  і  лякало.  Казали,  що  правління  його  буде  нещасливим.  Мовляв,  тринадцятий  президент,  число  страшне,  зловісне,  віщує  біду.  Мовляв,  судилось  йому  стати  останнім  президентом  Росії,  а  потім  і  сама  Росія,  а  може  і  весь  Всесвіт  кануть  у  Небуття.  Але  як  бачимо,  нічого  такого  не  відбулося.  Більше  того,  Росія  приросла  територіями  –  в  час  його  правління  до  Росії  було  вдруге  приєднано  Велике  Князівство  Перм  на  правах  конфедерата,  Алтайське  Ханство  ввійшло  до  Монгольського  Степового  Союзу.  Була  зміцнена  армія  –  потішні  війська  були  ліквідовані,  в  озброєнні  гренадерів  алебарди  були  замінені  на  моргенштерни,  а  полки  лучників  були  озброєні  арбалетами.  Він  заснував  новий  рід  військ  –  до  того  не  бачений  –  велосипедні  війська,  які  здобули  собі  незгасну  у  віках  славу  в  битві  під  Нижнім  Новгородом  з  повстанцями-прогресистами.  Всі  тоді  боялися,  що  він  погодиться  на  перейменування  країни  під  тиском  ісламського  лоббі,  і  Росія  буде  називатись  не  Росія,  а  Союз  Ісламських  Імаматів.  Але  цього  не  відбувалось.  Хоча,  намагаючись  уникнути  перевороту  він  пішов  на  компроміс.  Назву  країни  замінили  на  Російську  Федерацію  Золотої  Орди,  що  викликало  загальну  радість  народу  та  розчулення  в  колах  аристократів.  

Багато  хто  його  схиляв  (особливо  під  час  другого  президентського  терміну)  до  проголошення  Ісламу  державною  релігією  Росії  і  проголошення  Ісламської  Федерації  Росії.  Але  від  цього  він  рішуче  відмовився  і  був  у  цьому  рішенні  стійкий  до  кінця.  Він  тільки  дозволив  перейменувати  Державну  Думу  в  Бююк  Девлет  Курултай  і  переселив  богомилів  та  молокан  до  Вологодського  улусу.  Мало,  хто  знає,  що  причиною  цього  була  не  політична  сліпота  і  недалекоглядність,  а  віросповідання.  Іван  Іванович  був  даосом,  або  як  нині  прийнято  говорити  даосистом.  Він  таємно  відвідував  даоський  храм  в  Оренбурзі  і  тримав  біля  себе  постійно  китайського  ворожбита,  приносив  пожертви  Небу  і  Землі  у  даоському  домі  молитви  у  Воронежі,  вечорами  читав  Лао-Цзи  та  медитував.  Вживання  в  їжу  комах  він  суворо  регламентував,  дозволив  польоти  на  повітряних  кулях  в  Симбірській  губернії,  заборонив  випускати  вітри  в  суспільних  рестораціях  спеціальним  указом.  Філософів  –  цих  любомудрів,  що  баламутять  народ,  він  з  Москви  вигнав.  Публічні  страти  ворогів  народу  він  заборонив,  а  тілесні  покарання  дозволив  застосовувати  лише  до  людей,  що  не  мають  громадянства  Росії.  Виступи  мемів  –  чужі  звичаям  і  розумінню  народу  він  обмежив  приватними  театрами.  Посади  мерів  міст  він  зробив  спадковими,  а  вільним  містам  дозволив  обрання  магістратів.  Православ’я  –  це  зловісне  диявольське  марновірство  він  заборонив,  а  потім  і  зовсім  викоренив.  Хлистам  він  дозволив  обирати  патріарха,  а  скопцям  –  митрополита.  У  Рибінську  він  встановив  пам’ятник  Заратустрі,  а  у  Вишньому  Волочку  заснував  конфуціанську  семінарію.  Діяльність  народних  трибунів  він  у  всіх  губернських  містах  поставив  під  контроль  цензорів.  Старі  літературні  колегії  він  розпустив,  зате  заснував  нові  –  блискучі  та  незрівнянні.  Він  відновив  чеканку  вагомої  золотої  монети  і  підвищив  платню  легіонерам-преторіанцям.  Видовища  для  народу  він  влаштовував  різноманітні  і  незвичайні,  але  особливо  він  любив  влаштовувати  циркові  вистави  –  настільки  смішні,  що  двоє  сенаторів  на  одному  з  виступів  брянських  клоунів  померли  від  сміху.  На  одній  з  вистав  народу  були  вперше  показані  бегемот  та  жирафа,  а  на  іншій  він  особисто  під  час  вистави  давав  вказівки  акробатам  та  фокусникам.  Він  відновив  роздачу  хліба  та  солі  народу  в  Тверській  губернії,  а  в  Царицинському  улусі  наказав  після  жертвоприношень  роздавати  народу  м’ясо.  Сенат  нагородив  його  титулом  «Батько  народу»  вже  на  третьому  році  правління.  Від  новорічного  тріумфу  він  рішуче  відмовився,  але  овації  влаштовував  пишні  та  яскраві.  З  усіх  свят  він  найбільше  шанував  День  космонавтики,  святкував  його  незмінно  в  Тамбові  на  площі  Тамбовського  ліхтарника  публічним  бенкетом.  

У  державний  гімн  Росії  він  зробив  розумні  і  доречні  зміни:  слова  «Народу  Отець»  він  замінив  на  «Великий  Мудрець»,  а  замість  рядка  «На  безмежних  просторах  крокує  ведмідь»  поставив  «Світло  істини  вічно  горить».  У  державному  гербі  Росії  він  замінив  зображення  синього  кита  на  малюнок  триголового  дракона  як  на  символ  єднання  законодавчої,  виконавчої  та  судової  влади.

Щодо  їжі  він  був  скромний:  любив  білу  рибу  під  маринадом,  грецькі  горіхи  і  м’ятні  цукерки.  З  напоїв  він  віддавав  перевагу  ярославській  брусничній  бормотусі.  Відвідував  балет  щоп’ятниці.  Особливо  любив  виставу  «Красуня  та  Красс»  режисера  Ігоря  Бубєнчікова.  

Поширюються  вперті  чутки  та  неоковирні  анекдоти  про  його  божевільні  оргії,  які  він  нібито  влаштовував  прямо  в  Кремлі,  про  його  незчисленних  фіктивних  дружин  і  наложниць,  але  це  все  нерозумні  примітивні  міфи.  Іван  Іванович  був  однолюбом  –  єдиним  його  коханням  на  все  життя  був  боязкий  та  сором’язливий  юнак  Андрій  Полосатов.  Старожили  Москви  ще  пам’ятають  пам’ятник  цьому  красеню,  який  Іван  Іванович  встановив  на  місці  колишнього  монумента  Мініну  та  Пожарському  після  того  як  Андрій  –  це  втілення  небесної  юнацької  краси  втопився  випадково  в  річці  Москва.  

Смерть  Івана  Івановича  була  смертю  праведника:  він  помер  на  своєму  посту,  в  своєму  робочому  кабінеті  в  оточенні  близьких  друзів  і  вірних  поплічників.  Помер  президент  Гриботропов  від  апоплектичного  удару.  Його  останніми  словами  були:  «Кота  мого  не  забудьте  погодувати…  Шоколадки  хочеться  дуже…»  Ходили  вперті  чутки  про  табакерку,  але  ми  нині  знаємо,  що  все  це  злі  вигадки  ворогів.  І  табакерки  ніякої  не  було.  Президент  Гриботропов  взагалі  не  курив  і  навіть  не  нюхав.  Навіть  сухі  мухомори  він  зневажав.  

Нині  простолюд  ганьбить  ім’я  Івана  Івановича  Гриботропова,  його  пам’ятники  всюди  трощить  і  скидає,  його  мавзолей  зруйнований,  а  його  забальзамоване  тіло  було  кинуте  на  поглинання  акулам  в  Кенігсбергському  океанаріумі.  При  цьому  дві  білих  акули  отруїлись  і  довелось  навіть  відкласти  виставу  «Погодуй  акулу  котлеткою»  на  два  тижні.  Його  книжки  спалюють  публічно,  а  портрети  топчуть  копитами  калмицьких  верблюдів.  А  дарма.  Історики  майбутнього  ще  оцінять  належним  чином  цього  Великого  Керманича,  Президента  Неосяжної,  Вершителя  Долі  Народу  –  мого  однокласника  –  Ваньку  Лисого…      

2013                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967878
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2022

Ла кієза ді Сант Агостіно

Чуже  як  сніг  одкровення:
Відчуваю,  як  воно  висить  нещастям  в  повітрі
Під  склепінням  храму-постави  Сант  Агостіно
Тоді
Світ  здавався  надкушеним  яблуком
(А  правда,  
Що  черепахти-годинники  
Дозволяють  нам  літати  у  снах?)
Небо-дзвін  над  містом-помилкою  Ріміні
Нагадує  квітучу  крону  мигдалю
(Відчуваю  запах).
А  може,  це  просто  квітень
Такий  гіркий  та  осяйний:
Він  пам’ятає  –  
Я  ночами  вишукував
На  Небі  сузір’я  Лебедя
І  мріяв  про  гірські  троянди
(Знак  розенкрейцерів  –  готичне  марево),
Просив  Мнемозину  жебрачку
Пригадати  свої  життя  минулі,
Коли  я  був  монахом  августинцем
Кляштору  Сан  Джовані
І  ховав  за  мурами
Своє  розірване  серце
І  малював  на  стінах  Едем.
Не  вистачає  на  Небі  зірок-цяток,
У  річці  буття  не  стає  хвилин-хвиль:
На  поріг  смерті  хтось  кинув  камінь
(Певно,  вона  –  Прозерпіна).
Довелось  йти  шляхом  Евтерпи
Від  одних  сатурналій  до  інших
І  ростити  в  саду  мрій  кипариси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2022

Кієза ді Сан Фортунато

Сім  ночей  мандрує  березоль
Від  хмільних  «п’яццо»
До  стоїчних  «страда»  та  «віа»,
Від  незачинених  брам  до  темпіо.  
Пізніше  від  зеленкавих  хвиль
Моря  невгамовного  серця:
Я  знав  це  віддавна,  але  довідався  
Під  стінами  Сан  Фортунато  –  
Березоль  невгамовний  монах.  
Я  пив  перестигле  вино  мовчання,
Мій  погляд  блукав  –  щоб  дізнатись  –  
Тут,  під  мурами,  які  чомусь  збудував  Карло:
Кожен  келих  Неба  порожній,
Кожна  ніч  починається  зранку:
Передчуттям  тьми.
У  сваволі  моєї  єретичної  віри,  
У  гонорі  весни  весталки  Етрурії
Мислю  про  космічне  квітуче  дерево
(Трохи  вишневе)
І  поклоніння  волхвів-зорезнавців.
Споглядаю  кам’яну  квітку-місто:
Не  вірю,  що  мене  тут  не  було
Коли  чернець-августинець  Пронті  
Бавився  на  мурах  яскравими  фарбами:
Немов  я  не  тут,  не  зараз,  не  близько.
Місто  –  це  скалки  античного  глечика,
Які  викинули  на  берег  хвилі  Таласси  –  
Холодного  моря  минулого
(Нехай).
Додайте  до  вина  води  –  необачно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022

Площа Кавура

Під  дощем  пелюсток  
Березневі  розмови  про  каву
І  пухнастих  котів-монахів,
Кожен  з  яких  Сеньйор  дель  Тетто
І  споглядає  п’яццу  крізь  скло,
Крізь  туман  пеларгоній.
Довічно  під  небом  –  
Довічно  о  шостій  
Під  перстом  вказівним  Паоло  П’ятого  –  
Букініста  й  законника
Чи  то  колеги  охоронця  ключа…
Дивлюсь  оком  блукальця,
Дивлюсь  на  спрагу  годин,
Дивлюсь  і  забуваю
Про  себе  чи  то  про  розфарбований  Всесвіт,
Бо  кожна  людина  –  то  Всесвіт  –  
Вихор  галактик,  гра  одвічної  Порожнечі.
П’яцца  графа  Камілло  –  
Герцога  Ресорджіменто.
Під  горою  святого  Маріно
Опинився  на  площі
Міста  перук  і  білого  карнавалу,
Де  співали  пісню  світанку
Серед  ночі  ілюзій  треченто.
Називаю  своє  ім’я  
Важкому  монументу  на  березі  легкості,
Очікую  темінь
Весняного  вечора.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2022

Палаццо Гарампі

Тягнуться  в  небо
Жовтими  свічками
Окличні  знаки  романських  веж  –  
Torri  di  guardia
З  дикого  каменю.
Коли  з  мене  вітер  солоний
Зірвав  білу  мантію  спогадів
Про  необачну  требу
На  тризні  мідних  дзвонів,  
Коли  відчувалося  
В  меланхолійній  Адріатиці  
Щось  більше  ніж  синява,
Коли  згадувалось,  що  твердь
Сьогодні  не  хвора  на  лихоманку
І  цей  палаццо,  як  був  дзьобатим  свідком
Необачних  подеста
Так  і  лишиться  –  
Тоді  я  майже  жив,  майже  був,  
Майже  відокремився  від  Порожнечі,  
Якою  переповнені  п’яццо  та  страде
У  місті,  яке  нагадало  місцевому  Федеріко  
Маленьке  лігво  вовчиці.  
Твої  інші  руки
Шукають  у  густих  сутінках
Журавлиного  вечора  тисячоліття
Знаки  буття,  що  мальовані  на  лусочках  риб  –  
Пічкурів.  Отих,  що  «іхтіс»,
Отих,  що  малювали  в  катакомбах
Люди  й  колишні  легіонери  вбрані  туніки.  
У  домі,  що  двічі  зруйнований,
Але  нині  заповнює  моє  око
Я  споглядаю  течію  часу.
Пливу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022

Палаццо дель Аренго

Кам’яне,  кам’яне,  кам’яне
Серце  міста  рибалок  на  березі  моря,
Міста  доріг  і  коханців,  поетів  і  катеринок
І  слова  «авжеж».  
Долучаюсь  до  березня  на  перехрестях  часу,
Мовчання  велике  і  синє,  
Наче  небо  над  Ріміні,  що  читає  вірші  
Маріо  де  Каронезі  (він  теж  був  поетом).
У  мережеві  спокою  зазираю  в  зіницю  міста,
Яка  зроблена  з  солі  і  повторюю,  
Як  вони  колись  –  вони  –  посередники  
Середньовіччя  рудого  вандальського
Вторили:  
«Cedo  bonis».
З  усіх  катедр  кедрових  тесаних
Мореплавного  сну  (напніть  вітрило!)
Питаю  в  годинника  механічного  –  
Онука  клепсидри-плакси:
«Хвилі  несли  тебе,  колисали,  бавили  –  
Навіщо?  Куди?  В  яке  єретичне  прийдешнє?»
Зцілюю  хворі  літописи  –  
Домислюю  щось  світле  й  прекрасне
На  площі  
Білого  слова  «поруч»
Коли  на  бруківки  падають  тіні
Башти  думок  алхіміків,  
Дзвіниці-тюрми  (голос).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022

Замок Сізмондо

Ти  вмієш  без  страху
Дарувати  мені  квітку  мигдалю,
Натякаючи  на  майбутнє  гірке  літо:
Стоязикий  замок  
Вкриває  моє  здивування  весняне
Білим.
Захотілось  стати  повітряною  кулею:
Наповнитись  димом  гарячим
І  літати-висіти  над  цим  кастелло,
Що  збудував  Пандольфо,
В  якому  він  мріяв  про  квіти,
Що  цвітуть  на  камінні
В  порожнечі  старих  димарів.  
Володар  цієї  ночі  –  привид  карабінера
(Віровідступника  та  рибалки)
Примушує  забувати  слова
Зіпсованої  латини  лігурів,
Гасить  як  свічку  
Парафінову  пісню
Про  море,  в  якому  танцюють  риби.
Пандольфо!  
Навіщо  ти  вполював  журавля
І  ласував  його  м’ясом
На  бенкеті-іргищі  Сонця:
Ти  думав  це  осінь  злодійка?
А  це  лишень  синій
Павук  думок,
Що  плете  тенети
На  дереві  ренесансу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022

Тріумфальна арка Августа

Пелюстки  персиків  мерехтять
У  часопросторі  мурів  Ріміні:
Вітер  з  моря  –  Час  наказав  мені  бути.  
Хвилини  –  вони  зупинилися  на  бруківці
Під  воротами  мідних  чобіт  і  биків:
Країна  телят,  місто  вітрів,  люди  доріг:
Звідси.  
Кронос  камінний.  Застиглий.  
Його  можна  торкнутись  руками.
Коли  риби  стають  птахами  моря,
А  смерть  жартує:  «Ви  добре  сховались!»
(А  я  і  не  думав).  
Темні  віки  –  це  просто  протяг
У  чорному  замку  історії,  
Де  гостював  Папа  Адеодат,
У  будинку  порожньому  
Безсловесних  годин  стебла
Дерева  ночі.  
Босоніж  під  аркою  
                                                             танцюють  весталки,
На  свято  вовків  –  
На  бучні  луперкалії
Тягнуть  глеки  вина  –  густого  як  кров
Три  кульгавих  авгури,
А  я  і  не  знав,  що  лелеки-патриції
Мають  власний  сенат,  
Вершник  простоволосий
                                                             на  щиті  пише  слово  
Вуглиною:  «Veritas»
Під  тріумфальною  аркою
Перемоги,  якої  не  було.  
Місяць  вовків  –  фебруарій  –  минув.  
Нині  весна.  Час  легіонам  птахів
Летіти  над  Ріміні  –  в  країну  венедів.
Як  і  мені…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2022

Міст Тіберія

Із  синьої  річки  етрусків
Яка  тече  тут  одвічно
Очима  п’ю  блакить  першим  –  
Ковтаю  відображення  Неба:
З  ріки  де  невдало  
Топили  колись  Буратіно,  
Але  він  поплив  з  країни  Снів
У  країну  помаранчеву  Завтра:  
Черепахам  назустріч  –  
Черепахам  людських  днів-гончарів
(Бо  люди  теж  глеки).
З  близького  солономрійного  моря
Виловлюю  ребристі  мушлі
Схожі  на  серце  блукальця
І  несу  їх  у  жмені  на  міст
Який  руйнували  готи  (марно),  
Який  належить  найглибшому  часу,
Який  сам  став  мушлею  вапняковою  –  
В  яку  сховалися  апострофи  історії:
Вічність  –  та  я  ж  знаю  її,  
Вона  молода  італійська  краля,
Що  згубила  свою  сукню-слово
Між  берегами,  що  поєднані  мостом,  
Який  мурували  раби
Зі  своїх  сердець  і  життів,
Зі  свого  минулого  і  сьогодення.  
І  блукає  тепер  Вічність
Вдягнена  тільки  в  намисто:
Схожа  на  квітку  оту  –  
Квітку  –  біля  оселі:  
Пелюстки,  пелюстки,  пелюстки  –  
Як  сни  Петрарки  –  рожеві.
Як  важливо  було  мені  тут  почути  –  
Тут  на  мосту,  між  часами:
«Buongiorno,  Antonio!»
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2022

Хокку пізньої осені

     *      *      *
Падолист.  Вітер.  
Сумний  Місяць  глипає
У  гнізда  птахів.

     *      *      *
У  чорні  плащі
Ховаються  злякані
Перехожі.  Ніч.

     *      *      *
Чорно-білий  сон,
Осінь  глуха  за  вікном.
Час  прокидатись.  

     *      *      *
Падолист.  Вечір.  
Мишка  дивиться  з  кухні
Намистом  очей.

     *      *      *
Холодне  місто
Гасить  холодні  вікна.
Вже  осінь  глуха.

       Падолист  2021  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2022

Темпіо Малатестіано

Магнолії  оксамитові  марширують  
Під  музику  Паганіні-вигнанця
З  берега  моря  прямісінько  в  дворик,
Де  жив  театрал  Буратіно
Зі  своїм  татом  Карло  –  
Ренесансним  філософом,
Що  змайстрував  йому  ключик
Зі  зламаного  доісторичного  саксофона
І  шепотів  йому  потім  таємниче,
Що  не  мідь  то,  мовляв,  а  золото:  
Aurum  Альберта-алхіміка.
Стигмати  білого  мармуру:
Чи  то  дорога  в  каменоломні  Каррари,
Чи  то  корсіканець  обабіч  дороги
До  гнізда  орлів  Сан-Маріно,
Той  самий  у  трикутному  капелюсі,
Що  філософствуав  про  свободу
(В  тюрмі).  
Березневе  місто  солоного  вітру:
Запивати  запаморочення  кавою  –  
Не  було  слів  –  так  ось  тобі:
Зіпсованою  латиною
Сучасна  весталка  Констанція
Розповідає  про  Данте  прийдешнього.
Дерево  квітуче  на  брукованій  вулиці  –  
На  дорозі  між  етрусками  і  Гарібальді.
Час  втопився  у  річці  Марек’я,
А  я  все  вишукую
Неіснуючу  книгу
В  бібліотеці  Папи
Інокентія  Десятого.  

Примітки:
Темпіо  Малатестіано  –  особистий  храм  та  мавзолей  родини  Малатеста  –  кондот’єрів  та  тиранів  Ріміні.  Храм  спорудив  Сіджізмондо  Пандольфо  Малатеста  (1417  -  1468),  якого  Папа  Римський  звинуватив  у  язичництві  і  відлучив  від  церкви.  Всі  Малатеста  «прославились»  різними  шаленствами,  войовничістю  та  непередбачливими  вчинками.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022

Дорогою крука

Дорога  в  праліс  років  відлюдника
Я  прокладав  її  тростиною  синього  жайвора:
На  перехресті  дім  майстрований  із  бамбуку  –  
І  кричить  наді  мною  Вічність
Ім’я  одвічного  крука  –  володаря  німоти.  
Піти  й  не  вертатись  (під  якими  зірками!).
Імена,  імена,  імена  –  тих,  незабутніх.
Мертвих  поетів  і  вершників.  
Келихи,  келихи,  келихи  –  які  не  проносять  мимо,  
Які  повні  по  вінця.  
Письмена  –  про  буття  вічного  міста  сови
(Не  вовчиці).  Даремно  шукав  сиве  марево
На  островах,  де  завмерли  сліпі  мегаліти:
Дні  журавлині  і  трохи  води  
З  присмаком  осені.
Сни.    
Звірині  слова  
Перекладені  вільним  художником
На  мову  годинника-шибеника:
Віддай  мені  час.  Мій.  
Нині  тут  хазяйнує  Еол  –  
Син  Орсеїди,  повелитель  вітрів.
Врятувати  палаюче  плаття  осені  
Навряд  чи  зможуть  Ясон  із  Діонісом:
Атаманту  наснився  «Арго»  корабель  -
Як  пророцтво.
Лишається  йти  дорогою  крука  –  
У  невідоме.  У  сутінки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2022

Попіл і полум'я

         «Полум’я  ватри  гасне,  
                                   і  лишається  попіл…»
                                                           (Хорігуті  Даїгаку)

Осінь:
Я  запалив  полум’я  космічного  спокою
На  вершині  гори  прочанина  мрій
Сьогодні  –  
Посеред  дня  плачу  ангелів,
Що  приносять  останній  окраєць  
Хліба  нічийного  поля  
Горобцю  непохованої  поезії
Теплих  лагідних  слів.
А  вам  не  холодно?
Осінь:  
Гарячий  попіл  
Загортаю  у  клапті  вчорашнього  одягу
Плямистого,  літнього,  трав’яного  –  
Щоб  зігріти  (хоч  трохи)
Свої  незачесані  тексти
На  фоні  пейзажу,
Де  тільки  пеньки-плахи  
Для  поетів,  що  стали  білими  птахами,
І  простір  –  синій  як  мрія,  
Як  розмова  про  вічне.  
Осінь:
Мушля,  яку  колось  дарувало  море
Перетворена  в  дрібку  вапна
Гарячим  попелом,
Що  лишився  від  полум’я
Осіннього  дня  одкровень:
Бавлюсь  зі  смертю:
Гра  стара,  як  бубон  шамана,
А  десь  там  Ітака,
Де  келих  завжди  наповнений
Чорним  солодким  вином,
І  вітер  солоний  і  теплий,
І  вистукує  птах  –  дзьобом  по  дереву
Нескінченні  хвилини
Радості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2022

Попіл мовчання

           «In  der  Mandel  –  was  steht  in  der  Mandel?
               Das  Nichts...»
                                                                                                 (Paul  Celan)

Дерево  синіх  ілюзій
Височить  самотою  
Серед  пісків  пустелі  
Поснулих  душ.
Мовчання
Сірим  попелом
У  долоні  троянд
Сиплеться  замість  золотого  піску
Променів
Клепсидри  Сонця  –  
Божества  гелонів.
Народ,  що  живе  в  Небі,  
Понад  хмарами  міфів
Про  мореплавців  «Арго»
Дізнався,  що  сон
Про  чорного  лебедя  дочки  Тестія
Зітканий  з  овечої  шерсті
На  верстаті  Арахни-ткалі
Там  –  за  мурами  Ольбії.
Між  горобиною  й  прірвою
Ночі
Мальований  візерунок
Риб  і  зірок
Крейдою  на  стіні,  за  якою  
Дім,  який  не  належить  нікому,
Фіалка,  яка  належить  собі,
Сон,  який  був  тобою,
Нічна  варта,  що  очікує  сходження
Зірки  Іштар.
А  там  –  за  ріками  й  криками,  
За  крісами  й  крисами  
Вавилон  –  цегляний  Баб-Ілі
Кадінгір  недоречний,
Що  буде  зруйновано  наніц
Незабаром.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2022

Дерево для вогнища

                             «Од  гори  до  гори  
                                 Еліптичний  лине  крик…»
                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  потрапив  під  дощ
І  то  під  рясний  –  
Той,  що  падає  в  прірву  з  Неба,
В  безодню  Землі,  яму  тверді.
Тоді,
Коли  холодне  «вчора»
Танцювало  заморське  танго
Журавлем  чубатим,
Золотим  листям  горіховим
З  тінями  Одіссея.  
Тоді.  
Цю  осінь  звати  Каллісто,
Вітер  Аркад  говіркою  
Вівчарів  всетуману
Перед  хаосом  папороті,
Додонським  оракулом
Віщує  прозорість
Вітру  Борея  –  нездари  полів.  
Жриця  кабірів  стежою  камінною
Веде  мою  тінь  –  за  обрій,  
Туди,  де  не  мрій,  не  сни  і  не  сподівайся,
А  тільки  читай  таємницю,
Незнані  слова  –  писані  чорним  по  жовтому
Письмом  копача  Кадма.  
Шурхіт  листя  священного  дубу  
(Не  облетів,  не  втратив  багряні  помисли)
Дерева  Девкаліона
(Кидай  каміння,  кидай…)
Вітер  осінній  гуде
В  залізному  дзвоні.  
Вітер  мудрості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022

Зорі кольору криці

                       «Вчора
                           (Зорі  блаватні)
                           Завтра  
                           (Зорі  білі)…»
                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Між  вчора  і  завтра
Зорі
Над  стежиною  Пана,
Над  лісом  кентаврів,
Над  полями  Фессалії
Зорі  кольору  срібного  вістря
Стріли.  
Чашник  тирана  Лариси  
Пенест  Біанор
Бавиться  золотом  слів
Пеласгів  –  
Народу  забутих  пісень
Моря.  
Кратер  повний  вина  Метеори
(А  може  це  серце  –  
Довершене  трунком  кольору  вохри?)
Диво  Нефели  –  час  вересу.  
Час  крапель,  клепсидр  і  агоній.
Час  алегорій  (бо  верес  цвіте).
Слово-вогонь  
У  мідному  дзеркалі  –  
Палає  у  кузні  лапітів.
У  рибній  лусці  візерунок
Забутих  письмен  лотофагів.
Життя  як  подвір’я
Палаццо  Флоренції  –  
Квіти  в  тюрмі  кам’яних  лабіринтів.
Зернами  маку  віщую  шовкові  дороги
Снів  про  людей  –  
Видив  царства  тіней
Кольорових  як  шкіра  гепарда
(Бо  осінь,  бо  дощ
Назавжди).  
Майструю  зі  срібної  чаші
Гостре  вістря  стріли  –  
Час  полювати
На  вурдалаків.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022

Лист Астеріону post factum

Нитку  одну,  Аріадно,
Кладеш  в  руку  –  мені,  
У  долоню,
Що  збагачена  досвідом  бронзи  
Меча.
Нитку  овечої  вовни
Рогатих  кудлатих  бербекульок  –  
Володарів  дзвоників  –  калатал  безтямних,  
Що  віщують  заграву
Над  пустищем  пагорбів
Вапнякових  і  диких
Як  все  кам’яне.  
Вістрям  меча-спати
Пишу  епізод
Тої  казки  сумної,
Яку
Колись  елліни
Розкажуть  мальованим  глекам
На  торжищі  стиглих  олив.
Забава
У  сутінках  віку  каміння:
Ігри  жорстокі  з  потворою-хроносом
І  не  втекти
За  хвилі  таласси  пелазгів
Під  чорним  вітрилом,
Моря
Яке  до  сих  під  безіменне,
І  мурувати  міста
З  брил  велетенських
Руками  циклопів,
Що  оком  єдиним
Глипають  в  безвість.
Стадо  кентаврів
Женуть  на  гірські  полонини
(Бо  час).
Де  той  пастух?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Окраєць Неба

                                   «Поле  оливами
                                       Густо  сивіє  –  
                                       Глянь,  то  розгортається,  
                                       То  згортається  віяло…»
                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)


Ще  думки  наче  зерна
Не  падали  в  зорану  землю  історії
А  вже  повітря  збирають  міхами,
Ненаписані  книги  проростають  з  глини
У  розломі  між  двома  одкровеннями.
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зіккурати  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.  

Наче  синя  риба  лагуни  тропічної
Небо  з  мене  змиває  спогади,
Свою  долю  називаю  трояндою,
Бо  забув  імена.  
Малюю  пейзажі
Попелом.  
Дарую  ці  картини  сумні
Перелітним  крукам.  
Виднокіл  посипаний  сіллю,
Синьоока  печаль
Дарує  мені
Ключ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Крик сови

 «…  Життя  –  це  втеча  чи  нестримний  біг…»
                                                     (Франческо  Петрарка)

П’ять  пар  чобіт  
Князя  Чорторийського
Стоять  на  порозі
Давно  неіснуючого
Зруйнованого  вщент  замку,
А  мені  досі  болить  
Вістря  стріли  чужинської,
Що  застрягла  між  ребрами
У  житті  якомусь  позаминулому,
Коли  кінь  та  шабля
Та  ще  й  Воля
Єдине,  що  мати  й  тим  жити
У  столітті  бозна  якому
Але  бурхливому:
Коли  як  завше  –  
Сльози,  пожежі,  згарища,  пустища
І  солодке  «приходь»,
І  щемливе  «вертайся».
А  куди  вертатись,  як  листя
Коли  зелене,  а  коли  жовте
Закриває  чи  засипає  все
Аж  очам  боляче,
І  частують  холодним  вітром
Жінки,  яким  дарував  шеляг
За  шматок  хліба  і  дрібку  солі.
А  на  шляху  осінь.
Лети!  
Ти  вже  не  вершник,  а  птах,
Вмієш  слухати  дзвони  розбиті
Церкви  спаленої
На  попіл  сивий.  
За  крок  від  квіток  звіробою,
За  сто  років  до  Мікеланджело
Слухаю  білої  сови  крик.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Чорний камінь

                     «…  В  країні,  де  зацвів  Едем  очей…»
                                                                 (Франческо  Петрарка)                                                                                            

Чорний  камінь  
На  шляху  кинув
Одинак,  що  не  лишає  слідів
І  не  бачить  себе  у  дзеркалі.
На  шляху,  що  заріс  рудими  кущами,
Що  дозріли  синіми  ягодами
Вчора.  
Весь  небосхил  
Фіалковий,  оксамитовий,  як  мої  спогади  
Про  країну  загірну  забутих  віршів
Запломенів  загравою  сонцеслів
Цього  вечора  –  
Вечора  пророцтв,  
Що  почали  збуватися.  
Пророцтв,  що  були  записані
У  спаленій  книзі  пергаментній,
Книзі,  яку  споконвіку  було  заборонено
Читати  чи  навіть  бачити
Неписьменним  пастухам-козопасам
Книзі,  яка  написана  бузиновою  чорнотою
Ще  тоді,
Коли  люди  бачили  сни
Неймовірні.  
Крізь  бескиди  журби
Йду  слідом  за  журавлем
В  ущелину  осінніх  днів,
Де  ніхто  не  назве  мене  свідком
Вільного  вітру.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022

До небосхилу

     «На  світанні,  коли  небосхил  засяяв,
         На  світанні,  коли  загомоніли  птахи…»
                                             («Пісня  про  Гільгамеша»)
                   
Троянди  співають  псалом
Морю,  яке  народжується
У  завитках  мушлі  (шум),
Троянди  днів  тиші  –  часу,
Коли  місто  нагадує  скрипку.
Вавилон  ще  не  збудовано  навіть,
Ніхто  не  приносить  офіру  Іштар,
Ріку  ще  називають  просто  Солодкою,
Ще  думки  наче  зерна  ячменю
Не  падали  в  зорану  землю  історії,
А  вже  повітря  збирають  міхами,  
Ловлять  вітер  зухвалий  (марно),
Ненаписані  книги  проступають  з  глини,
А  хтось  вже  знає  що  там  буде  написано
Для  нього  –  кому  цікаво  читанням
Заповнити  вічність.
У  розломі  між  двома  одкровеннями
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зикурат    Нанну  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Сходи,  які  бачать  у  снах,
Коли  сплять  на  землі  овечій,
Сходи  в  прочинене  Небо  –  
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Alphabetum Incognitum

                           «Тиша!
                               Там,  у  глибинах  озера,  біліють
                               Гори  хмар…»
                                                                                                     (Йоса  Бусон)

Вірші,  що  написані  на  стінах  в’язниці
(А  хтось  збудував  її),
Вірші,  які  вивчали  напам’ять,
Які  несли  через  безодню  років
У  лабіринтах  свідомості
Гіркі  як  мигдаль,
Солоні  як  Мертве  Море.
Дивлюсь  у  вікно  сподівань
                                                                                 і  повторюю
Слова,  які  не  можна  забути.
Літери  розчиняються  в  повітрі,
Літери,  які  я  щойно  вигадав,
Літери  незнаної  абетки
Давно  забутої  мови
Повторюю.
Перекладаю  на  цю  мову  рядки
Веселої  поеми  про  пекло.
На  лобі  спокійного  Козлотура
Малюю  знаки  таємні
І  мрію  про  море
В  якому  втопився  келих
Грааля.  
Я  вип’ю  цю  осінь  терпку
По  краплях,  ночами,
Коли  тіні  горнуться  в  плащ,
Коли  темінь  стає  домом-пусткою,  
Коли  з  хвилин  плетуть  вінок
Зорі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Туди, де дощі

                         «У  руслі  сухому
                             І  там  протоптали  стежку.
                             Сяйво  листя.»
                                                                           (Йоса  Бусон)

Свою  долю  ховаю  в  торбу
З  малюнком  риби  та  лева,
Наче  рана  минулого
Болить  багряний  світанок:
Йду  за  поріг  замшілий
Ніби  той  волоцюга,
Що  забув  свої  книги
Написані  вдосвіта
І  пішов  мандрувати
В  країну  п’янку  вересня
(Трохи  загірну):
Туди,  де  дощ.  Де  краплі
Важкі  як  осіннє  небо.
Там:  навряд,  якось
Плинний,  нестворений,  
Споконвічний  (не  сон)
Явив  мені  знаки
На  павутинці  срібній,
На  межі  дерев’яного  світу
У  ходах  копачів  твердокрилих:
Вічність-жебрачка  прозріла,
Вона  вже  бачить
Очима  синіми
Блукальця  кожного
Загорнутого  в  шовк  вечора:
День  запізнився,
День  надто  тверезий
Для  сови,  що  дивиться  вниз
З  даху  будинку  епохи
У  прірву  «Сьогодні»,
У  безодню  хвилин,
Де  люди  не  хочуть  бути.
Краще  будуй  собі  вежу
З  базальтових  брил  меланхолії
Ножів,
Якими  Паріс  різав  яблуко.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Доктор Етернітас

                         «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                             Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Мій  хвостатий  друг
Колись  був  будинком
З  вікнами-арками:
Готичним  прихистком  привидів,
Колись  височів
Серед  міста  камінних  спогадів,
Нині  –  співак  березневих  арій,
Нині  –  поет  муркотання,
Мисливець  ночей  орхідей,
Знавець  гризунів-пискунів.

Колись  мій  вусатий  друг  –  
Мій  співбесідник  єдиний,
Співавтор  ноктюрнів-елегій
Був  камінним  домом-фортецею
З  химерами  сліпими  
На  стінах  холодних  алюзій,
Глипав  темними  вікнами
У  сутінки  середньовіччя,
Виглядав  доктора-алхіміка
Єретика  сивочолого,
Чекав  його  з  прогулянок
З  чорним  псом-пуделем
І  ховав  у  пивниці-безодні
Старе  вино  оксамитове
У  діжці-барилі  дубовій.  

Мій  пухнастий  друг  –  
Свідок  звитяжних  вігілій
На  дахах  міста  ілюзій,
Шанувальник  приблуди  Місяця
Знає  чужу  самотність,
Відає  запахи  осені,
Коли  ніч  нескінченною  пусткою,
А  попереду  
Вічність.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Porta lunae

                 «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                     Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                             (Гійом  Аполлінер)

Не  перед  брамою  шукайте  мандрівця,
А  там,  на  тій  дорозі  -  на  шляху,
Що  пилом  вкрився,
Що  тугою  плететься  без  кінця
За  небокрай,  що  розколовся  навпіл,
Де  вказівник  –  меча  уламок,
Де  ми  вогонь  несемо  в  темінь  злу,
Де  спраглими  вустами  ми  мед  пили,
Де  в  світлі  зір  мисливця  Оріона
Осиновий  кілок  ми  забивали  в  серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де  дзигар  міряв  час
Ночей  і  днів  людини  і  коня
Прочанина  меча  і  вершника  віршів,  
Де  ми  шукали  сон
Під  гіллям  дубу  й  терену,
Де  нас  зустрів  серпанок  
Над  домом  жайвора,
Де  на  замшілих  надгробках  марень,
І  вишень  стиглих  сік,  і  квіти  звіробою,
І  долі  кам’яний  огром
І  подих  річки  –  Бористену,
Що  пливе  в  країну  Гестії,  євшану,  полину.
Я  тут  самотній  –  
На  шляху  світанку,
На  дорозі  снів,  що  йде  на  Схід,
І  де  зіниці  жовтих  черепів
На  битому  шляху  містерій
На  Схід  зорять,  на  Схід
Лише  на  Схід…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Всесвіт без снігу

                                 «Ось  і  світанок.
                                     Вікно  відчинив  –  а  назустріч
                                     Зелене  листя…»
                                                                               (Танеда  Сантока)

Всесвіт  без  снігу
Завбільшки  з  троянду
Розповідає  необачному  перехожому
Про  сни  мандрівного  голуба
У  ритмі  ковальського  стуку
Сьогодні.
Татусь  Христофор  –  
Італієць.  Він  чув  про  зоряну  флейту
Дерев’яного  хлопчика.
Тому  і  поплив.  Шукаючи  шовк.  
А  знайшов  три  іржавих  цвяхи,
Що  прагнули  дерева-плоті
Легкого  як  крик
Дивачки  зозулі.  
Над  прірвою
Серед  мокрої  папороті
Ховаєш  три  шрами  на  спогадах
У  лісі  чаклунки  сови
Мислиш:  «Ми  тут!»
А  там  голоси  –  куди  не  дійти,  
Не  доплисти  і  не  долетіти,
Де  пророцтва  подерті  на  клапті.
Білі  іспанські  сорочки
Як  мушлі
Ховають  бронзову  шкіру
Від  Сонця  ледачого.
Тікають  (чому?)
Ці  люди  останнього  берега,  
Люди  води,  кипарисів  і  ластівок
За  видноколи  солоні
Шукаючи  Всесвіт  без  снігу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022

Аналіз «Слова Мстислава Ізяславича» - маловідомого рукопису XIV століття

Рукопис  «Слова  Мстислава  Ізяславича»  був  знайдений  у  1863  році  в  архівах  православного  жіночого  Спасо-Єфросинівського  монастиря  в  місті  Полоцьку  відомим  на  той  час  колекціонером,  нумізматом,  антикваром  та  знавцем  старовини  Інокентієм  Опатою  (1804  –  1882).  Документ  являв  собою  копію  кінця  XVII  століття  більш  давнього  рукопису,  який  по  опосередкованим  ознакам,  мовним  особливостям  та  стилістиці  датували  другою  половиною  XIV  століття.  Рукопис  довгий  час  перебував  в  особистих  колекціях  І.  Опати,  не  зберігся,  пропав  в  часи  громадянської  війни,  як  і  всі  його  колекції,  але  зберіглася  копія  копії  яку  зробив  сам  І.  Опата  для  публікації  документу  в  часописі  «Київська  старовина»,  що  так  і  не  було  зроблено  по  незрозумілим  причинам.  Очевидно,  рукопис  не  був  написаний  там  і  скопійований  був  не  там  –  на  час  копіювання  рукопису  монастир  належав  ордену  єзуїтів  католицької  церкви.  І  сумнівно,  щоб  там  і  тоді  копіювали  кириличні  тексти.  Як  писав  Казимир  Брацлавський  (1835  –  1890)  текст  потрапив  в  архів  чи  бібліотеку  монастиря  не  пізніше  1690  року  і  текст  був  скопійований  з  оригіналу  «південніше»,  тобто  в  одному  з  українських  монастирів.  

Щодо  авторства  документу  думки  істориків  розходяться.  Войцех  Жолковський  (1843  –  1902)  вважав,  що  текст  був  написаний  реальною  історичною  особою  князівського  роду  –  Мстиславом  Ізяславичем,  що  на  час  написання  тексту  був  військовим  ватажком,  командиром  загону,  що  діяв  у  війську  великого  князя  литовського  і  руського  Ольгерда  Гедиміновича  (1296  –  1377)  і  брав  участь  у  всіх  його  походах  та  битвах,  належав  до  роду  Ізяславичів  Полоцьких.  Але  ніяких  згадок  про  нього  в  історичних  хроніках  того  часу  ми  не  знаходимо,  відповідно,  не  відомі  ні  деталі  біографії  автора  ні  роки  його  життя.  Згідно  альтернативної  точки  зору  документ  є  фальсифікатом  одного  з  ченців  Києво-печерської  лаври,  що  був  прихильником  Великого  князівства  Литовського  і  вороже  ставився  до  Золотої  Орди.  Якщо  припустити  реальність  військового  ватажка  Мстислава  Ізяславича  та  його  авторство  тексту  (чи  авторство  одного  з  воїнів  його  дружини),  то,  цілком  можливо,  що  це  реальна  промова  виголошена  перед  воїнами  напередодні  битви  на  Синіх  Водах  у  1362  році.  Проте  в  тексті  не  вказано  жодного  історичного  імені  і  жодного  топоніму,  тому  це  датування  доволі  гіпотетичне.  Точно  ми  можемо  судити  тільки  про  час  копіювання.  Під  текстом  приписка:  «Переписано  скрипторієм  Никифором  (в  миру  Петром)  Вишгородським  в  літо  7182».

Текст  написаний  староукраїнською  мовою  зі  значними  вкрапленнями  старослов’янських  архаїзмів,  грецизмів  та  латинізмів  –  судячи  по  всьому  автор  тексту  був  освіченою  для  свого  часу  людиною  і  вживання  латинських  і  грецьких  слів  вважав  для  себе  нормальним.  

Текст  починається  зі  звертання  «Братїє  і  дружино!»,  що,  певно,  лишалось  в  XIV  столітті  традиційним  звертанням  ватажка  до  воїнів.  Далі  автор  говорить,  що  веде  воїнів  в  похід  за  віру  християнську  проти  «царства  зла»  -  саме  так  він  називає  Золоту  Орду  –  в  тексті  просто  Орду,  яку  називає  «темницею  народів»  і  «темницею  людей»  -  «затвор  і  поруб  на  люд»,  яка  є  «тать»,  тобто,  державою,  що  живе  грабіжництвом  і  злодійством,  сіє  на  підвладних  та  сусідніх  землях  тільки  горе,  смерть,  страждання,  загрожує  всьому  світові,  погрожує  знищенням  «християнському  світу»,  тобто  цивілізації.  Автор  розуміє  під  християнством  цивілізацію  взагалі.  Золоту  Орду  автор  називає  дикістю,  яка  сіє  навколо  і  несе  світові  тільки  відсталість,  бруд,  бідність  ширить  навколо  себе  «царство  тьми».  Далі  автор  переходить  на  особу  хана  Золотої  Орди,  якого  називає  терміном  «цар»  або  «цар  поганський».  Автор  говорить,  що  влада  його  не  від  Бога,  а  від  нечистого,  що  не  «цар»  він  а  «узурпатор».  Тут  ми  зустрічаємо  найдавніше  використання  в  слов’янських  джерелах  цього  терміну  та  ще  й  саме  в  такому  розумінні.  Судячи  по  всьому  автор  має  на  увазі  хана  Кільдібека.  Його  він  називає  «злим  карликом»  -  він  «зєл  куц  тать»,  що  остаточно  збожеволів  –  він  «безумний  луд»,  а  його  тіуни  та  баскаки  наслідують  його  жорстоке  безумство.  Далі  автор  переходить  в  релігійну  площину  –  говорить  про  те,  що  необхідно  боронити  істинне  християнство,  що  церква  яку  хоче  створити  «цар  зла»  на  підвладних  землях,  це  «церква  сатани»  -  «церква  вельзевела»,  а  не  церква  Христа.  «Цар  зла»,  на  думку  автора,  порушив  всі  закони  –  і  людські,  і  Божі,  всі  заповіді:  творить  собі  жорстоких  кумирів,  яким  приносить  людські  жертви,  вбиває  та  окрадає  як  своїх  підданих,  так  і  навколишні  народи,  говорить  тільки  брехню  –  «лжу»,  він  «блѧдословъ»,  людей  перетворює  на  безсловесних  рабів,  катування  використовує  як  страшну  норму  управління  своєю  державою,  благословляє  звірства  власних  вояків,  прославляє  катів  -  «спекуляторів».  Автор  говорить  про  те,  що  Орда  і  «скаредний  цар  зла»  (якого  він  називає  «паки  Гог  і  Магог  в  одно  лице»,  «людоїд»  -  «людоєдець»,  «андрофаг»)  руйнують  християнські  святині  –  «храми  наші  святі  дали  на  глум»,  знищують  книги  –  вони  є  ворогами  Слова.  Автор  використовує  термін  «варвари»,  підкреслює,  що  ця  війна  –  це  не  війна  князів  чи  царів,  це  війна  добра  зі  злом,  Орда  є  втіленням  зла,  а  він  і  воїни  його  дружини  мусять  боронити  добро.  І  не  за  славу,  не  за  військовою  здобиччю,  не  за  златом,  не  за  свого  князя  вони  йдуть  вони  в  бій,  а  за  волю  –  «воляту»  та  «слободу»  і  за  саме  життя  людей  –  за  «живот  люду  нашего».    

З  часу  створення  цього  тексту  пройшло  як  мінімум  660  років.  Але  текст  дивує  якоюсь  свіжістю  і  яскравістю,  цікавий  світосприйманням  людей  Русі  –  таким  відмінним  від  світобачення  слуг  Золотої  Орди.                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022

Персидська троянда

                       «Вулиця.  Ніч.
                           Над  сірим  загаслим  попелищем…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пишна  персидська  троянда
Яку  оспівав  життєлюб  Хайям
Шипом  зозулястим  (ні,  кинджалом)
На  пучках  чуттєвих  лишає  слід
Глибокий,  як  прірва  між  зорями
На  схід  від  годинника,
Що  вказує  вістрям  стрілок-ножів
Межу
Між  буттям  і  вітрилом:
Синім  –  кольору  мандрів:
(Зникай  чи  пощезни  –  за  видноколом)
Їх  наповнює  музика  міста:
Поліса,  де  збудували  «Арго».  
Тесей  недолугий  з  мармуру  білого
Майструє  колиску,  а  не  саркофаг
Для  немовляти  епох  –  Поліфема:
Щойно  з’явився  на  світ  матінки  Лідії,
Щойно  на  берег  він  зиркнув
Оком  чорним  єдиним
На  скелі  пеласгів-рибалок,
Що  Істину-рибу  
Ловлять  між  хвилями  мрій,
Де  мойри  живуть  коло  дерева  Ночі  –  
Це  дворище,  насправді,
Це  зовсім  не  Коринф,
Це  Аркадія  вогнищ
Прощання.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022

Птах кольору пилу

                   «П’єро
                     Розчинився  в  місячних  променях,
                     Перетворився  на  місячне  світло!»
                                                                   (Хорігуті  Даїгаку)

Тому,  хто  стояв  біля  брами
Люди  приносили  подаяння:
Кидали  до  дірявого  капелюха
(В  якому  могла  б  розміститись  Галактика)
Замість  блискучих  драхм
Слова,
Які  він  збирав  у  торбу,
Але  не  поніс  на  торжище:
Виміняв  їх  на  нічного  метелика
У  Турові  –  місті  князів,  зубрів  та  лебедів.
Тому,  хто  стояв  біля  брами
Сказали,  що  це  дерев’яне  збіговисько
Храмів,  веж,  палат  та  халуп,
Цей  прихисток  древлян  та  дреговичів  –  
То  насправді  Теби  Золотобрамні  –  
Кадмея  Драконяча  –  місто  намиста  Гармонії,
Де  шукають  орбіти  планет  астрологи
І  ніхто  не  знає,  що  відбулося,
Але  всі  знають,  що  буде:
На  вістрі  меча  і  на  полі  жита.  
Той,  хто  стояв  біля  брами
Відчував,  як  ми  всі  летимо,
Як  пророцтва  переплавляють  на  золото,
Як  лишається  сірий  попіл  
На  дні  скринь,  де  ховали  надії
Чи  то  не  пускали  їх  волю  –  
Ці  останні  нещастя  –  дарунки  Пандори
В  обійми  вітру-чужинця
Люди,  які  блукали  дорогами.
Стає  так  самотньо
Віснику,  що  стояв  біля  брами,
Коли  рушає  він  шляхом  лилика
Затискаючи  в  жмені
Синій  кавалок  Неба
І  мріючи  про  журавля  в  руках  –  
Птаха  кольору  пилу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022

Пейзаж намальований димом

             «…  Я  сказав  собі:  «Тиша!»  -  
                           Качур  крякнув  мені  у  відповідь…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пейзаж  намальований  димом:
Ще  жива  поезія  проростає  зелом:
Можна  гру  починати  –  гру  серед  квітів:
Бо  літо.  
Пейзаж  придуманий  жайвором:
Тільки  степ  –  голий  як  бубон  шамана:
Музика,  з  якої  виліплюють  образи
Птахи,  що  розучились  літати,
Риби,  які  розучились  плавати,
Хмари,  що  розучились  бути  подушками
Сну.  
Коли  ти  лежиш  на  траві
І  слухаєш,  як  вистукує  дні
На  дереві  карбів  (з  якого  збудують  хижу)
Замість  дятла  зеленого  чорний  лелека
(А  я  кликав  зозулю
Щоб  летів  її  крик
Слідом
За  мною…)
Штовхаю  човна,  що  тесаний  завтра
З  дубу,  що  виріс  з  жолудя
В  якому  був  схований  світ,
Я  –  недоречний
Штовхаю  човна
У  хвилі  ріки
Яку  нарекли  Еріданом
Сивобороді  нащадки  Сократа  –  
Елліни  мрій.
Штовхаю  човна,
Що  попливе  у  майбутнє
Серед  пейзажу,
Що  намальований  димом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2022

Серафим і квіти

                                   «Іншим  шляхом  піду,
                                       Ніж  весною  минулою  йшов
                                       У  глибинах  гір  Йосіно!
                                       З  невідомої  мені  сторони
                                       Подивлюсь  на  вишні  квітучі…»
                                                                                                                               (Сайгьо)  

Чимало  речей,  явищ,  подій  любив  Серафим  у  своєму  бутті  мандрівного  філософа  Міста.  Він  любив  навіть  дощ  –  цей  вічний  докучливий  батіг  безхатьок  –  жителів  вулиць  та  завулків.  Особливо  після  того,  як  одна  жаліслива  старенька  на  ймення  Ізольда  подарувала  йому  макінтош  з  посмішкою  на  фарбованих  темною  помадою  вустах:
-  Носи  це  гумове  зелене  творіння  шотландців,  Тристане!  Сей  смарагдовий  плащ,  дихай  і  насолоджуйся!  Адже  ти  теж  Робін  Гуд,  тільки  Робін  Гуд  духу,  вічних  слів,  а  не  золотих  кружальців  кишень.  Носи!  Ти  в  ньому  нагадуєш  кельта  –  чи  то  короля,  чи  то  фенія,  чи  то  Фергуса  блукальця…
Чому  старенька  подумала,  що  Серафима  звуть  Тристан  –  не  відомо.  Це  так  і  лишилося  загадкою  Міста.  Чи  так,  чи  інакше,  але  після  цього  несподіваного  подарунка  Серафима  жартома  стали  називати  лицарем  округлої  картонки,  а  дощ  Серафим  полюбив.  Безтямно.  Як  люблять  Місяць  оповні  чи  Океан.  Дощ  став  йому  нагадувати  веселого  чепурунка  Неба,  і  Серафім  радісно  чалапав  калюжами,  дарував  посмішку  кожній  краплі,  що  плескалась  в  калюжу,  здувалась  водяним  міхуром,  дарувала  хвалу  Небесам  колами  по  воді.  
Любив  Серафим  Місто  –  бачив  у  ньому  вічну  загадку,  кам’яний  ліс,  в  якому  ростуть  кіоски-гриби  і  бігають  перехожі-зайці.  Любив  Серафим  тролейбуси  –  цих  вусатих  жуків  древа  кам’яного  життя,  цих  апостолів  розп’ять-перехресть.  Любив  прислухатись  до  їх  шуму,  гудінню  електричних  моторів  і  веселої  лайки  пасажирів,  що  стрибали  через  калюжі  назустріч  цьому  іскристому  диву  на  чорних  гумових  колесах  часу  –  калошах  мокрого  простору.  Серафим  вірив,  що  на  тролейбусах  люди  поспішають  назустріч  важливим  справам,  лишаючи  своїх  господинь  та  отроків  у  бореальних  світах  зачинених  квартир.
Любив  Серафим,  коли  весною,  в  квітні  у  вітринах  крамниці  під  вивіскою  «Сад  –  город»  виставляють  довгі  темно-зелені  огірки  в  довгастих  сірих  ящиках  і  поруч  з  ними  посміхається  молода  продавщиця  в  білому  халаті,  а  поруч  біля  вітрини  на  старезному  осокорі,  що  залитий  променями  лагідного  Сонця,  майструє  своє  гніздо  грак.  
Любив  Серафим,  коли  влітку  поруч  біля  «Джипа»  суничного  кольору  йде  бородань  у  чорних  начищених  черевиках,  а  за  кермом  «Джипа»  сидить  юна  білявка,  а  в  салоні  життєрадісного  авто  чути  пісню  «Йєстедей»  зухвалих  «Бітлів».  
Але  особливо  Серафим  любив  квіти,  помічав  їх  своїми  аквамариновими  зіницями,  споглядав  їх  ніжний  оксамит  –  так  легко,  наче  ненароком,  і  навіть  Час  (сам  Час!)  ділив  він  по  епохам  квітів.  Зиму  він  називав  епохою  білих  крижаних  квітів,  потім  йшли  епохи  (або  дні  –  часом  для  нього  дні  були  епохами,  а  епохи  –  днями)  підсніжників,  пролісків,  підбілу,  анемон,  рясту,  абрикосів,  персиків,  слив,  вишень,  яблунь,  груш,  горобини,  акацій,  півоній,  шипшини,  троянд,  королиці,  звіробою,  деревію  і,  нарешті,  дні-епохи  осінніх  квітів  –  гонорових  жоржин  та  ображених  айстр.  І  кожна  квіткова  епоха  була  для  нього  часом  нової  радості  з  незабутніми  ароматами,  іншими  нотами  дзижчання  бджіл.  А  потім  знову  надходили  дні  білих  пелюсток  паморозі,  коли  цвіли  тільки  зимова  нудьга,  журба  та  різдвяник  з  пеларгонією  у  вікнах  будинків  людей.
Найбільше  Серафим  боявся  опинитись  в  місті  без  квітів  –  без  цих  відчайдушних  вказівників  Часу,  боявся  навіть  більше,  ніж  опинитись  в  місті  без  сезону,  як  на  вулиці  сумних  оповідок  Сюгаро  Ямомото.    
Улюбленими  квітами  для  Серафима  були  (як  це  не  дивно)  зовсім  не  вишні  (хоча  Басьо  та  Бусона  він  міг  цитувати  годинами),  і  навіть  не  троянди  –  квіти  поета  сумної  радості  життя  Омара  Хайяма  і  відчайдушних  вершників  ренесансу  –  розенкрейцерів.  Ні.  Найдужче  Серафим  любив  кульбаби  –  насолоджуватись  їх  солодким  ароматом  та  оспівувати  ці  сонечка  трави  він  міг  вічно.  І  Рей  Бредбері  тут  ні  до  чого.  З  ностальгічної  прози  берегів  Атлантики  він  поважав  тільки  Джерома  Селінджера.  
За  весь  час  нашого  більш  ніж  сорокарічного…  знайомства?  дружби?  взаєморозуміння?  ми  часто  говорили  про  квіти  –  більше  аніж  про  людей  і  набагато  більше,  аніж  про  колючі  події  та  про  холодні  і  теплі  країни.  Може  і  не  розмовляли  би  більше  ніколи  про  долю  горожан-містян  та  громадян  (Господи!  А  я  то  думав,  що  це  одне  і  те  ж!),  якби  не  траплялись  в  Серафима  зустрічі  з  іншими  знайомими  незнайомцями  (адже  всі  люди  одне  одному  незнайомці  –  часом  зустрінеш  людину,  а  вона…)
І  ось  у  той  день  зустрівся  нам  з  Серафимом  Хтось  –  він  читав  японських  поетів  мовою  оригіналу  тільки  в  літаку.  А  цивільні  літаки  в  Росії  з  відомих  причин  перестали  літати,  Хтось  явно  нудьгував,  і  не  зображав  естета.  І  побачивши  Серафима  запитав  його  не  про  Вічність,  навіть  не  про  Красу,  і  зовсім  не  про  Космос,  а  запитав  про  нинішні  сумні  події  –  про  війну.  При  цьому  він  димів  ненароком  люлькою  –  духмяним  вірджинським  тютюном  з  вишнями,  притискаючи  до  тіла  ліктем  том  «Війни  і  миру»  графа-орача.  Я  навмисно  не  вказую  його  імені  –  він  письменник  –  доволі  відомий  в  певних  колах  в  Золотій  Орді.  Навіть  називаю  його  словом  Хтось  –  наче  не  особа  він,  а  так  заковтувач  повітря.  Багато  хто,  читаючи  його  твори,  відчував  метафізичний  холод,  торкаючись  пальцями  обкладинку  його  важкої  та  зубатої  книги.  Проте,  свої  книг  під  пахвою  він  не  носив  –  не  любив  він  цих  паперових  дітей,  наче  відчував,  що  вони  чужі  –  не  тільки  йому,  але  і  взагалі  –  людям.  
Серафим  почув  його  зухвале  запитання,  якось  змінився  на  обличчі  і  висловився  доволі  різко  і  чітко,  наче  не  слова  говорив,  і  різав  лезом  звуків  густе  повітря  нинішнього  злого  часу:
-  Будь-яка  війна  жахлива,  а  ця  особливо.  Відбуваються  події  немислимі  для  історії.  Росія  остаточно  перетворилась  в  Імперію  Зла.  У  Золоту  Орду.  Сіє  навколо  тільки  руйнування,  біль,  страждання,  смерть.  Загрожує  знищенням  всьому  світові,  всім  живим  істотам  на  планеті  Земля.  Культивує  дикість,  відсталість,  примітивізм,  бідність,  бруд.  Більше  того  –  ця  імперія  набагато  гірша  Золотої  Орди  –  цієї  давньої  імперії  зла  правителі  хоч  і  були  жорстокими,  але  мали  раціональне  мислення  –  Чингісхан  та  Батий  діяли  обдумано,  а  не  на  шкоду  собі.  Тут  же  повна  шизофренія,  повне  божевілля.  Нинішній  хан  божевільний,  а  бояри  та  опричники  наслідують  його  безумство.  І  цей  спосіб  буття  нинішня  Імперія  Зла  насаджує  не  тільки  власним  нещасним  народам,  але  іншим  країнам  також,  які  тільки  й  хотіли  того,  щоб  жити  по  людськи.  Гіперборея  –  ця  земля  давніх  андрофагів  перетворилась  в  тюрму  народів,  знищує  власні  народи  і  намагається  поглинути  та  знищити  інші,  що  стали  на  шлях  нормального  буття  і  прогресу.  Принижує,  знищує  особистість,  відбираючи  в  людей  елементарну  свободу  і  майбутнє.  Катування  в  Росії  стали  страшною  нормою.  Імперія  Зла  прославляє  катів  і  насильство,  побачивши  в  цьому  ідеал.  Брехня  піднесена  до  норми,  розтоптані  всі  людські  та  Божі  закони.  Власну  церкву  Московія  перетворила  в  якусь  сатанинську  секту,  що  підпорядкована  державі-монстру,  секту,  що  виправдовує  і  благословляє  звірства  власник  «вояків».  Нинішнє  буття  цієї  нової  Золотої  Орди  –  безумство.  Правителі  не  тільки  виправдовують  свої  злочини  проти  людяності,  але  і  пишаються  ними.  Культура  Русі  знищується  –  церкви,  які  пережили  Батия  та  Гітлера  навмисно  знищуються  нинішніми  рашистськими  «асвабадітєлямі».  Варвари  навмисно  знищують  музеї,  книги,  пам’ятники,  саму  культуру.  Втрати  для  всього  людства  непоправні.  Гинуть  люди:  а  кожна  людина  –  це  цілий  світ,  знищуються  цілі  світи  –  у  тому  числі  ті,  що  ледве  виникли.  Назавжди.  Іронія  в  цій  країні  стала  неможливою.  Сама  література  стала  неможливою  в  цьому  середовищі  заперечення  інтелекту  та  розуму.  Тут  вже  неможливо  бути  філософом,  не  можливо  бути  Сократом  вулиць  і  задавати  питання  собі  і  людям,  неможливо  зі  сторони  споглядати  все  це  –  занадто  це  все  жахливо!  Нині  йде  не  просто  війна  –  іде  війна  добра  зі  злом.  І  Росія  не  просто  стала  на  сторону  зла,  вона  стала  втіленням  світового  зла.  І  я  не  можу  більше  лишатися  філософом,  не  можу  лишатися  мандрівцем,  волоцюгою  буття,  Діогеном  завулків  і  сміятися  над  світом  і  людьми!  Я  змушений  виступити  супроти  цього  здичавіння.  
Після  цього  Серафим  зник  –  пропав  невідомо  куди.  Чимало  людей  в  Місті  дивувались,  бо  звикли  вже  до  цього  мислителя  та  людини  з  ліхтарем  слів.  А  багато  хто  не  дивувався.  Особливо  не  здивувався  Уважний  Читач,  що  непомітно  перетворився  на  людожера.  Я  вже  не  вірив,  що  мені  пощастить  колись  ще  зустріти  Серафима  і  завершити  свою  дивну  повість  про  нього.  Я,  грішним  ділом,  подумав,  а  чи  не  злетів  Серафим  до  Неба?  Адже  він  Серафим,  хоч  і  крила  свої  ховав.  Але  виявилось,  що  все  не  так.  Я  зустрів  Серафима  в  час  цвітіння  жасмину  в  Легіоні  Вільної  Росії  –  у  плямистому  однострої  з  біло-синьо-білою  нашивкою  на  рукаві  та  літерою  "Л"  там  же.  Я  не  знаю,  як  він  зумів  дістатися  з  Московії  в  Україну-Русь,  через  які  хащі  та  степи  Золотої  Орди,  через  які  чудні  чи  гірські  країни,  але  він  опинився  саме  тут  –  в  Легіоні,  не  дивлячись  на  свої  вже  не  зовсім  молоді  літа.  Він  залишив  в  минулому  своє  буття  мандрівного  філософа,  знайшов  собі  нову  хату  в  боротьбі  за  Свободу  та  Людяність  під  біло-синьо-білим  прапором.  Став  Людиною.  Повернув  собі  свій  початок  Дії.  Дав  собі  відповідь  на  питання  –  хто  я,  де  я,  навіщо  я  живу.  Я  не  знаю  чому.  Може  тому,  що  Русь  для  нього  не  пусте  слово  і  не  одне  і  те  ж,  що  Золота  Орда.  Може  тому,  що  в  душі  Серафима  завжди  жила  і  живе  надія  –  мрія  про  Вільну  Гіперборею,  про  Свободу  людини  і  Свободу  народів.  На  те,  що  постануть  на  місці  Імперії  Зла,  де  поважалась  би  людина  і  її  мрії,  права  народів  на  життя,  а  не  тиранія  та  ідея  світового  панування.  Може,  Серафим  вірить  в  те,  що  Місто  нарешті  стане  Градом,  де  люди  будуть  жити  в  ім’я  мистецтва,  літератури,  а  не  в  ім’я  вбивства  інших  людей.  Хто  знає  –  все  може  бути…  
Я  ніколи  не  думав,  що  повість  про  Серафима  завершиться  ось  так  –  я  думав,  що  повість  про  Серафима,  про  цю  дивовижну  людину  чи  (може  бути)  небожителя  взагалі  ніколи  не  завершиться.  Чому,  запитаєте  ви,  завершилась?  Адже  Серафим  живий,  ще  багато  чого  в  його  житті  трапиться,  і  почалось  то  в  його  житті  найцікавіше!  А  тому,  що  я  не  знаю  долі  свого  героя  (у  нинішні  то  часи!).  Я  не  знаю  нині  навіть  власної  долі  (а  колись  знав!).  Але  те,  що  я  встиг  дописати  цю  повість  –  вже  дещо.  А  значить  можна  вірити  в  майбутнє,  можна  і  потрібно  жити.  А  там  –  тільки  Богу  відомо  як  воно  буде.  А  що  буде  –  так  це  безперечно.                        
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022

Оксамитове літо: вечір

                                   «У  старий  колодязь
                                       Губить  пелюстки  камелія  –  
                                       Сплески  в  пітьмі…»
                                                                         (Йоса  Бусон)

Тягар  літнього  вечора,  
Сутінок  тога  для  патриція-лилика  –  
Це  мовчання  оксамитових  
Лускокрильців:  тільки  відтінки  сірого  
І  потойбічні  ноти,
Які  ніколи  не  опанує  скрипка
Зеленого  музики  світанку.
Сонце  вдягнене  у  волосяницю
Ховається  у  прихисток  Будди:
Лишає  нам  на  згадку  дерево,
Що  загортається  ковдрою  ароматів  –  
Для  них  –  жителів  темряви.  
(Де  ти,  Ендіміоне?)
У  колисці  заграви
Спить  Геката  –  володарка  
Чорних  собак.  Повелителька  змій.
У  лісах  молитов  і  трагедій
Подарує  мені  ненаснилі  
Квіти  жасмину  –  окрайці  свідоцтва,
Що  літо  прийшло  лебедине
На  озеро  тиші,  на  річку  мовчання,
І  тої  маленької  істини
Білі  шматки  палімпсесту  про  те,  
Що  життя  –  це  мідяк,  гріш  потертий
Який  колись  кинув  –  нам  –  жебракам
До  капелюха  солом’яного
Прямісінько  з  Неба
Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022

Станіслав: травневі сутінки

                               «Споглядаємо  клени.
                                   Як  доречно  тут  опинились
                                   Дві  парасольки!»
                                                                                       (Йоса  Бусон)

Станіслав  –  то  місто  з  химерами,
Де  написана  книга  бруківки  –  
Сімнадцять  сторінок  готичного  тексту
Про  горобців-сіроманців
(Шанці  рядків  і  трохи  бароко)
І  чисті  незаймані  аркуші  (нібито)
На  яких  Одвічний  писав  про  модерн  молоком
Замість  чорнила  (бузина  не  достигла),
І  жодного  запитання  про  сніг  –  
Одні  кострубаті  відповіді-дзвони.  
Голод  скляної  прозорості  –  
(Візантійські  келихи-мушлі)
Його  відчуває  травневе  Небо
Торкнувшись  до  голки  ратуші
(Боляче  навіть  пухнастим  хмарам).
Атрибути  пейзажу:  Місячний  млин  –  
Він  потребує  води
Чистоплинної:
З  білого  борошна  ночі  (зорі)
Пекли  ми  овечий  хліб  –  
Для  Сократа  –  артиста  вулиці
(Не  сховається  під  хламиду
У  своїх  Атенах  совиних  –  ареопаг),
На  димоквітах,  на  синіх  фіалках  Кроносу,
На  флоринах  жовтих  кульбаб
Очкасті  метелики  –  птахи  Сатира-Пана  
П’ють  нектар  –  трунок  богів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022

Танці в етері

       «Вирушаю  туди,  звідки  лунає  голос…»
                                                                   (Такамура  Котаро)

Розмови  сонцеоких  блукальців
Засипано  пелюстками  вишні:
Каравани  літописів  відчаю
Човгають  епохами  людської  свідомості
(Місити  пісок  вічності  –  тобі  –  містику):
Кожен  рядок  про  страждання  –  
Наче  писати  було  більше  ні  про  що:
Літопис  дзвінкої  радості
Ніхто  не  напише  ніколи:
Нема  таких  писарів,
Не  відшукати  такого  монаха  –  
Де  там.  
Чи  то  люди  не  вміють  радіти,
Чи  то  бубон  шамана-мисливця
Провіщує  тільки  зловісне,
Крук  вистукує  дзьобом  години  –  
Замість  дзвону  на  ратуші
По  дереву  всохлого  ясена.  Стук.
Наш  дім  на  семи  вітрах  –  
Ми  змайструємо  з  нього  вітрильник
Або  солом’яного  птаха  –  
Полетимо.
Туди,  звідки  ніхто  не  вертався:
Хтось  назвав  оцю  землю  важкою  –  
Ми  легкі,  ми  з  повітря,  ми  птахи
Ми  свавільні.  Ми  вільні.
Річкою  неба  лети
Володар  цієї  хвилини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022

Мить журби

                   «…  Миттю
                             Відцвітають  шерехи  світу
                             Посейбіч  й  потойбіч  смутку…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Звуки  –  це  квіти.
Вони  зацвітають  щоранку
І  закривають  свої  пелюстки
Щоночі  –  коли  все  втрачає  сенс.
Все  –  навіть  Істина.
Біля  стіни  смутку
По  обидва  її  боки
Там,  де  сіяли  зерна
Квітів  журби
І  чекали  доки  вони  
                                               розквітнуть  звуками:
Звуками  музики  моря,
Звуками  пісень  тіла,
Звуками  царства  Я.
Дожити  б  до  перемоги  –  
Перемоги  Правди  та  Людяності
(Де  ти,  дивак  Леонардо?)
…………………………….
Я  вирощую  квіти
На  полі,  що  не  знало  плуга,
Яке  поливали  сльозами
Люди,  що  забули  про  посмішку.
На  полі,  де  приносили  треби
Аресу
Бородаті  номади  –  пастухи  круторогих  волів
І  білих  коней.
Я  вирощую  сині  квіти
Журби.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022

Туманні блукальці Неба

     «Vaghe  stelle  dell'Orsa,  io  non  credea
         Tornare  ancor  per  uso  a  contemplarvi…»
                                                                               (Giacomo  Leopardi)

Ловили  в  глибинах  рибу,
А  зловили  камінь:  
Плескатий  як  сом  
І  важкий  наче  спогади:
Принесли  його  до  садиби:
Під  вишні  квітучі  –  тоді,  на  світанку,
Коли  все  фарбує  рожевим  
Заграва  –  
Все,  навіть  квіти  печалі  –  вишні,  
Поклали  його  –  нехай  плаває
Серед  моря  пелюсток  весною,
Серед  озера  золота  листя  в  жовтні,
Серед  білого  смутку  холоду  –  взимку,  
Поклали.  Легенько  –  
Щоб  землі  не  стало  боляче,  
Щоб  ніхто  не  пускав  його  в  річку  –  
Плавати
І  ковтати  наші  веселощі  –  
Уривки  вічної  радості,
Виринати  назустріч  Місяцю  –  
Підступному  злодію,
Що  краде  у  нас  срібло  зірок  –  
Вічних  блукальців  в  тумані  –  
В  тумані  Шляху  Чумацького,  
Краде  у  нас  срібло  Стожар  –  
У  нас,  пастухів  легенд.  
І  ніхто  в  тому  селищі
Гончарів  та  писарів,
Друзів  бджіл  та  зозуль
Не  знав,  що  під  каменем-рибою  
Поховали  ми  нещастя  останнє  –  
Надію.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022

Упряж для вороних

                           «…  Це  дворище
                                         Де  вже  готова  упряж
                                         Для  твого  серця…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Моє  серце  вирушало  у  подорож,
Покликало  собі  кучера  чорновбраного,
Що  впряг  двох  коней  вороних,
Коней,  що  не  знали  господаря,
Що  споконвіку  були  дикими  й  вільними.
Моє  серце  обрало  собі  дорогу
У  країну  захмарну-загірну,
Яку  довго  вигадували,
Яку  придумали  книжники  ренесансу.
Моє  серце  вирушає  у  подорож
Шляхами  гірських  круків
І  жовтокрилих  метеликів  –  
Туди,  де  летить  зозулі  крик.
На  дворищі,
Яке  топтали  монахи  
Важкими  черевиками  зречення,
Де  зроду  не  цвіли  кульбаби  радості,  
Де  бруківку  тесали  з  брил  смутку
Серце  взяло  з  собою  валізу
Важку,  як  весь  тягар  світу
І  мріяло  тою  колісницею
Залізом  самородним  кованою  –  
Тим  запрягом  недоречним
Заїхати  в  Країну  Білих  Хмар  омріяну
Або  в  країну  Вічної  Молодості
Чи  в  місто  Віри  Таємної
А  приїхало  на  війну.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022

Пам'яті Юрія Гагаріна та Ніла Армстронга

                                       «Жниво  велике,  а  женців  мало.
                                           Тож  благайте  Господа  жнив,  
                                           щоб  послав  робітників
                                           на  жниво  своє…»
                                                                         (Євангелії  від  Луки.  10.15)

Нині  День  космонавтики,  а  про  це  ніхто  і  не  згадав,  ніхто  й  не  пом’янув.  Забули.  Нібито  і  не  було  неоліту,  нібито  і  плуг  не  винаходили  довго  та  в  муках,  і  воли  не  ревли  під  ярмом,  тяжко  орючи  полиновий  переліг  першим  дерев’яним  зубом  землі.  Наче  не  малювали  на  глиняних  глеках  знаки  Галактики  і  не  мріяли  літати  між  зорями  в  снах  –  вночі,  після  жертвоприношень,  накликаючи  дощ.  Наче  не  називали  зорі  комонями  Місяця  і  не  дивились  червневими  ночами  в  зеніт  у  пошуках  небесного  Волопаса  –  тоді,  ще  до  замріяної  Русі,  на  цій  землі  нескінченності.  Але  ж  всі  ми  хоч  трохи  космонавти!  Багато  хто  визнає  себе  в  душі  Гагаріним,  дивлячись  на  сковорідку  з  шиплячим  маслом  та  рум’яними  ароматними  грінками,  як  на  прообраз  чорного  зорельоту,  що  летить  до  злого  червоного  ока  Оріона  –  Бетельгейзе.  Всі,  всі  ми  космонавти  –  всі  –  і  поглиначі  житніх  канапок  з  докторською  ковбасою,  і  зачаровані  дзеркалом  дівчата  (а  раптом  там  не  тільки  сліди  губної  помади,  але  й  заграва  туманності  Андромеди?)  –  всі  ми  космонавти.  Або  астронавти.  Це  я  про  тих,  хто  перетнув  Океан  на  лайнері  уявляючи  себе  сучасним  Уліссом  (де  ти  був  Одіссей?)  Дехто  з  них  прерії  Іллінойсу  називає  синіми  степами  Сколотії,  а  дехто  простори  перикотиполя  Оклахоми  називає  вітряною  Тамбовщиною  і  мріє  про  ліхтарника  та  його  ліхтар  ночі  (запалюйте,  запалюйте,  запалюйте!).  Всі  ми  літаємо  в  Космос  Далекий  –  хто  у  снах,  марячи  про  душу,  що  покинула  тіло  в  пошуках  Абсолюту  та  Надбуття,  хто  наяву,  розплющуючи  очі  назустріч  безодні  зоряного  Неба  –  тоді,  коли  ніч  особливо  довга  і  темна,  хто  навпаки,  заплющивши  очі  і  слухаючи  музику  бачить  сузір’я  Кассіопеї  –  там,  за  межею  галюцинацій.  Літали  в  Космос  ми  всі  –  і  в  снах,  і  наяву,  кожен  зазирав  в  Небо  –  хоч  раз  у  житті,  хоч  одного  разу,  хоча  б  по  дорозі  за  клуню,  коли  він  біг  до  вітру  в  селі,  де  живе  бабуся  (а  вона  теж  космонавтка  –  вона  теж  зазирала  щоранку  в  криницю  з  надією  побачити  в  чорній  понурій  татарській  воді  відображення  зірок).  Ех,  ви,  забудьки!  Забути  –  і  про  кого  –  про  Юрія  Гагаріна  забути!  Про  цього  Хлопця  Великої  Порожнечі!  І  сказати  його  тіні:  «Пробач,  Юра,  ми  все  проїхали!»  Про  нього  –  про  це  смоленське  втілення  Ніла  Армстронга  забути!  Але  ж  навіть  ті,  хто  захопився  творами  Толкіна,  живе  в  світі  його  казкових  фентезі  і  спалює  орків  та  гоблінів  вогняним  мечем  помсти,  хто  надсилає  маленькі  ракети  в  іржаві  консервні  бляшанки  з  бомжами-мародерами.  Ці  месники  теж  космонавти!  Вони  теж  люди  мрії!  Літайте,  друзі,  літайте!  Світ  ще  не  такий  старий,    як  це  здається,  не  виродився  в  пусте  марення  краба-самітника,  не  став  фата  морганою  плісняви  і  маренням  молі.  Світ  ще  молодий,  переживе  нинішні  беззоряні  темні  ночі  гоголівської  містики  невського  проспекту  –  світ  ще  подивиться  в  Небо  очима  повними  сліз,  очима  чистими  від  божевілля  і  жаху  буття.  Буде  дивитися  вгору  в  пошуках  зір  мрії,  зазирне  в  майбутнє,  а  не  в  понуру  минувщину  середньовіччя.  Космос  –  це  Воля,  Свобода.  Той,  хто  втратив  Свободу  літати  не  може,  але  вільних  людей  на  Землі  вистачає  –  і  так  буде  завжди.  Навіть  в  Дикому  полі  Золотої  Орди  та  в  холодній  понурій  Гіпербореї  неволя,  тюрма,  духовне  рабство  тимчасові.  А  значить,  люди  будуть  мріяти,  будуть  літати.  Як  Юра  Гагарін  –  він  же  Ніл  Армстронг.  Ніл  Армстронг  взяв  на  Місяць  тартан  свого  клану,  Юрій  Гагарін  не  взяв  в  Космос  нічого,  крім  мрії  про  нірвану  у  Великій  Порожнечі  –  основі  всього  сущого.  Нинішнє  затьмарення  свідомості  мільйонів  людей  ординським  дурманом  і  монгольськими  забобонами  тимчасове.  Космос  чекає  на  нас.  На  нас  –  людей  планети  Земля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2022

Мовчання долонь

           «Мовчання,  мов  переплавлене  золото,
               В  обвуглених  до  кісток
               Долонях…»
                                                                               (Пауль  Целан)

Мовчання  –  
Легке,  наче  подих  пролісків
Несу  в  долонях
Якими  вчора
Виряджав  у  політ  залізного  птаха.
Мовчання  –  
Кидаю  його  насіння
У  землю,  що  пахне  тліном.
Бо  мовчання  –  це  дерево,  
Яке  виросло  з  попелу,
Яке  зеленіє  листками  майбутнього,  
Яке  бубнявіє  плодами  прийдешнього.
Мовчання.
Його  важкі  зерна
Тримаю  в  долонях  обвуглених  –  
В  руках  алхіміка,
Що  плавив  золото  слів
З  олова  сірих  днів  Днів  Судного  Дня.
Останню  офіру
Вершу  вперше  не  медом  –  глиною,
Виліплюю  глиняних  коників  –  
Тіней  крилатих  вершників,
Що  скачуть  між  білими  хмарами  –  
Сонцю  назустріч  калиновому.
Мовчання.
Слухаю  його  одкровення  –  
Голос  білого  неба
Весни  давно  очікуваної
Весни  сумної.  Весни  трагічної.  
Весни  вічності.  Весни  майбутнього.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2022

Напередодні

                                       «Зовсім  не  треба
                                           Катувати  майбутнє
                                           Навіть  якщо  можемо
                                           Його  побачити…»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Майбутнє  –  це  сутінки
Весняного  вечора
Напередодні  зацвітання  слив.
Не  треба  його  катувати,
Майбутнє  –  то  хатка  бобрів
Про  яку  написано  в  папірусах
Олександрійської  бібліотеки
Спаленої  на  попіл,  але  закарбованої
На  білих  хмарах  сув’язі  спогадів.
Майбутнє  –  це  ріка  Бористен
За  мить  до  порогів,  за  краплю  до  доторку
Брил  кам’яних  –  ненаситних,
Майбутнє  –  то  острів  скелястий,  
Де  Робінзон-філософ  вдає  Діогена  –  
Ловлячи  рибу-час.  У  діжку  глиняну.
Майбутнє  –  це  біла  конвалія,
Яку  на  порозі  забули
Хати-пустки,  хати-румовища,  
Хати,  яку  мурували  там  –  на  межі
Між  неогеном  глиняним
І  сурмами  Судного  Дня.
Майбутнє  –  це  човен  бога-рибалки
Який  розтрощили  хвилі:
З  уламків  збудуємо  хижку  –  
На  березі  мрій.
Майбутнє  –  то  паморозь
Зими-Іфігенії  –  біла,  іскриста
І  чиста.  Як  сторінка  
На  якій  напишуть  вірші.
……………………………………….
Не  катуйте  майбутнє!  
Дайте  прийдешньому  келих  води!
Чистої.  
                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2022

Весняний одяг

                                 «День  зміни  одягу.
                                     Чиїсь  постаті  в  полі
                                     Ледве  жевріють…»
                                                                       (Йоса  Бусон)

Міняю  одяг  –  
Чорний  краватковий  на  плямистий,
Міняю  скрипку  –  
Легку  й  лаковану  на  залізну,
Міняю  друзів  –  
Філософів  на  самураїв,
Міняю  Сонце:
Зле  й  зимове  на  березневе:
Оте  –  радісне,
Міняю  квіти:
Тендітні  білі  галантуси  
На  черлені  спалахи
Троянд  миттєвих.
Міняю  постаті  –  
Літературних  геніїв
На  ті  –  в  полях,
Що  ледве  жевріють,
Що  ледве  в  сутінках,
Які  очікую,
Міняю  птахів  –  
Цвірінькалок  –  жменьки  пуху
На  круків  залізних,
Що  кидають  шматки  Сонця
На  вовкулак  темряви,
Міняю  життя  –  
Монаха-відлюдника
На  буття  майстра  меча:
Я    -  самурай  та  хайдзін,
Друг  місяця,  воїн  світанку,
Пелюстка  вишні
Квітневого  ранку…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022

Кінь сивий

                       «Повсюду  мертвих  дерев  тіла.
                           Світанок  вже  зовсім  близько.
                           Скажи  хоч  слово!
                           Порушуй  мовчання  обітницю!»
                                                                                                           (Мікі  Рофу)  

А  до  мене  прийшов  кінь  сивий  –  
Дивиться  своїми  очима  синіми
У  моє  минуле  темне  і  зранене,
У  моє  майбутнє  сумне  і  готичне:
Коні  скачуть  з  туману  зимового
У  густий  туман  мого  майбутнього:
Кому  білого  коня  та  стріли,  
Кому  червоного  коня  та  меча,
Кому  вороного  коня  й  терези,  
Кому  чалого  коня  та  косу,
А  мені  –  коня  сивого  зажуреного,
А  мені  шлях  без  кінця  і  без  краю
Назустріч  огненній  кулі,
Що  з  зі  степового  видноколу  
                                                                         викочується  
І  руків’я  шаблі  долонею
                                                                         відчувати
У  поході  козацькому  вічному,
І  час  світанками  міряти,
І  тужити  у  снах  кольорових
За  квіткою  сон-трави,  
За  чорним  камінням
Зі  знаком  папороті,  
За  стиглими  вишнями,
За  гомінкими  бджолами
І  коню  сивому  
Шепотіти  на  вухо
Казку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2022

Острів серце

                       «…  Коли  сходить  Місяць
                                 Володіє  землею  море,
                                 І  здається,  що  серце
                                 Забутий  далекий  острів…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  острові  мого  серця  
Живуть  мовчазні  Робінзони,
Цвітуть  п’янкі  орхідеї  (черлені),  
Шалені  аборигени
Танцюють  нечемні  танці
На  черепах  вовкулак:
З  неба  зеленого  –  з  його  сутінок
Падають  лунко  на  землю
Горіхи:
Може  то  сад  осінній
Босоногого  Епікура  –  
Винороба  ілюзій,  шанувальника  Вакха,
А  може  шматочок  хмари,
Що  впав  в  Океан  на  хвилі
І  скам’янів  необачно  –  
Став  незаплющеним  оком,
Що  глипає  з  синяви  в  синяву  –  
До  речі.  До  човника.  До  порожнечі.  
На  острові  мого  серця
Інколи  падають  зливи  –  
Прямо  на  томик  поезій,  
Який  загубив  на  дюнах
Капітан  дерев’яної  шхуни
(Вітрило  і  трохи  щастя,
Сік  лайма,  сухар,
Смак  грогу  і  вітер  в  обличчя
Солоний):
Вітер  гортає  сторінки:
Сонети  піску  і  ночі
(Ноктюрн),  
Елегії  про  Вероніку,
Що  зрізані  коси  (навіщо?)
Кинула  геть  на  Небо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022

Кам'яна мелодія

     «Відмірений  годинником  зрадливим
         Летить  у  вічність  невблаганний  час.
         Все  те,  що  може  пам’ять  розгубити,
         Цим  білим  аркушам  віддай  на  схов…»
                                                                                   (Вільям  Шекспір)

               Написав,  споглядаючи  стару-стару  світлину.  Оцю.  

Камінне  серце  Карпат  –  
Ми  його  втратили,  загубили,
Воно  розтрощилось  у  жорнах
Невблаганного  млина  Долі:
Мельник  Час  грав  би  нам  на  сопілці,
Але  поглухли  всі  сови  й  пугачі
В  долині  сірих  брил-черепах.
Кам’яне  смарагдове  серце!  
Воно  гупало,  стукало,  стугоніло,  
Тріпотіло  і  пульсувало!
Змололи  той  сяючий  камінь  
На  тьмяне  порохняве  борошно,
Спекли  з  нього  хліб  гіркий  –  
Їжте,  сумні  вигнанці,
Їжте,  співці  безнадії!
Грайте  сумні  мелодії
На  скрипках  тисових
Печалі  пташиної.
Грайте,  поки  Довбуш  новий  виросте
І  барткою  нове  серце  зі  скелі  вирубає:
Скелі  крем’яної  замшілої,
З  якої  мурувати  хотіли  браму
До  замку  –  чорного  сховища,
Притулку  всіх  неприкаяних  –  
Без  Каїна  на  ковалів  вивчених,
Але  поснули  всі  будівельники
Сном  загати  і  серпанкового  марева,
Поснули  і  будувати  їм  годі,
Колись  чи  хтось  у  тій  темряві
Горобинових  ночей  прокинеться?
А  люди  стоять  собі  
Під  дощем  осіннього  листя,
Стоять  собі  і  на  волю  омріяну
Сподіваються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022

Те, що в залишку

               «Тож  нам  залишилось  прясти  нову,  
                   Червонясту  основу  сну
                   На  піщаних  надгробках  марень…»
                                                                                                 (Пауль  Целан)

Сон  –  це  тканина
Зіткана  з  льону,
Що  виріс  в  країні  дощів,  
Які  падали  краплями-смарагдами
На  листя  співців-неофітів.
Сон  –  це  стара  вишиванка
Теслі  старого  з  обличчям  пророка  –  
На  шрамі  шрам:
І  всі  білі,  всі  як  борони
На  скрині  –  коли  тешуть  хрест.
Сон  –  це  опудало,
Яке  поставили  на  полі  соняшників
Лякати  горобців-лицарів
Вбраних  у  сіру  крицю
(Тамплієри  крилаті  –  
Провісники  радості
Для  згорілої  пустки  села:
Чума  чи  то  голод
І  трохи  вогню  –  спалах).
Сон  –  це  хатинка,
Де  ми  від  грози  ховаємось
Коли  лячно,  коли
Дятел-шинкар
Замість  зозулі
Поселився  в  годиннику:
Стукай  по  дереву
Коли  я  ненароком
Повідаю  істину  писарю.
Сон  –  це  серпанок
Дивної  вовни  світанку  –  
Зима  загортає  під  ковдру
Вісника  келихів  срібних.
У  сні  моєму
Ладнають  мені  гільйотину
На  площі  –  на  Гревській,  де  Отель-де-Віль  
Де  голодна  юрба
Жадає  видовища,
Хліба  й  вина
Опісля.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2022

Кристал води

         «У  серці  моєму  сутінки
             Падає  сніг  на  замети  спогадів…»
                                                                                           (Мікі  Рофу)

Цієї  зими,
Коли  думки  про  Вічність
Перетворюються  на  кристали  води,  
А  спогади  сплять  під  снігом,
Як  спить  табличка  глиняна
З  письменами  пташиними
Про  муралів  снів  та  веж  
Двох  каламутних  річок.
У  серці  моєму  сутінки  –  
До  весни,  
До  першого  підбілу  весняного,
Сутінки
Білими  плямами  на  крило  передбачень  –  
Пророцтв  жебрака  старого
Світу  на  межі  моря.
Годую  старого  крука  –  птаха  Феба
Чи  словами  про  смерть,
Чи  думками  про  Нескінченність,
Про  нетлінність  субстанції
Отої  –  нематеріальної.
Годую.  З  руки.  
Чорного  вісника.  
Агов!  Ви  –  катари,
Сучасні  альбігойці  Сарматії!  
Шукайте  собі  прихисток
В  країні  знаків  зруйнованих,
Добрі  люди  у  мандрах  –  
А  ви  у  дворище,
Де  замість  коней
Впрягають  у  сани  пустище
(Бо  зима!  Бо  таки  холодно!)
Нам  –  жебракам  з  подертою  свитою…
Хіба  грітися  шаблею,
Якщо  вже  кузні  не  розпалені,
І  міхи  діряві  зітхань  повні,
І  ми  не  ковалі,  а  бондарі  –  
Діжок  для  вина  світу  сього
У  цьому  селі  мірошників…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022

Світанок сонного Сонця

У  глеки  налито  світанок
Замість  вина  снігових  елегій,
Замість  черлених  краплинок  літа,
Замість  води,  що  стає  кров’ю  лози,
Коли  майстер  наметів  пустель
І  тесля  кедрових  воріт  (які  зачиняють)
Благословляють  весну:
А  ми  отой  трунок  ковтками  –  
Питво  зимових  світанків  –  
Білих,  як  ожеледь,  гострих  як  Сіріус  –  
Голкою  в  скроню  –  зірка  холодних  вітрів
Краю  тирси  і  хліба,  криниць  і  лошат,
Срібних  як  ранок  сонного  Сонця  зими  
(Прокидайся)
Серце  моє  –  гірка  ягода.
Для  чого  тебе  зірвали  з  куща  колючого,
Для  чого  тебе  заморозили
В  озері  зозулястому  серед  січня  сухих  очеретів
(Життя  –  це  рогозовий  пух  над  водою),
Коли  крига  синіє,  а  Оріон  мисливцем  злим
Мітить    стрілою  в  кожного
Хто  світанком  зимовим  напоєний,  
Хто  сонне  Сонце  криком  мовчання  будив,
Хто  пса  білого  небесного  з  руки  годував,
Хто  снігом  босоніж  йшов
До  криниці  забутих  слів.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2022

Чорний мармур

                       «У  темних  тріщинах  ночі
                           Саламандровий  мармур
                           Спить…»
                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Місяць  безбородим  Фідієм  –  
Скульптором  потойбічних  Атен
Вирізує  з  чорного  мармуру  ночі  
Сову.  
Серце  зимового  вітру
Стугонить  білою  кров’ю
Шестикутними  голками  Неба  –  
Нетутешнього  старчика
В  якого  вкрали  золоті  монети  зірок
Люди.  
У  місті  дивному,
В  якому  живуть  не  люди  –  опудала,  
Родичі  снігових  потвор
Зліплених  марно  
На  очах  жовтих  вікон
Будинків  німих.  
Сова  пугикає  в  простір  –  
Порожнечу  чорну  зимової  ночі  –  
Книгу,  де  пишуть  снігом
Білим  по  чорному,
Пишуть  слова  крижані
Епохи  вовків.  
Бачиш  –  ночі  стають  кришталевими,  
Бачиш  –  вікна  згасли  як  свічки,
А  біле  мовчання
Ріже  як  хліб  
Крик  сови.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022

Дощ просвітлення

               «У  серці  та  сама  журба,  
                   що  в  дощі  просвітлення
                   Примиренна  скорбота  про  годину,  
                   що  не  збулась…»
                                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Зимовий  дощ  –  це  холодні  сльози  
Блідого  замерзлого  меланхоліка  Неба,
Це  одкровення  синьої  книги,  
Яку  писав  принц  дерев  і  квітів
Довговолосий  втікач  Сітхартха  
Словами  мовчання  і  опалого  листя  –  
Це  дощ  просвітлення.  
Дощ,  який  звик  замерзати  й  тужавіти  –  
Ставати  скляним.  Він  хотів  бути  дзеркалом
Але  марно.  Він  хотів  бути  срібним.
Але  даремно.  З  його  краплин  
Не  змайструєш  кулі  для  вурдалака,  
Не  зробиш  хреста  чи  годинника  –  
Не  той  час,  не  ті  перехрестя  
На  дорогах,  які  не  пройти,  не  проїхати,
Не  проповзти  пластуном  на  череві.
Лише  дощ  –  одкровення  й  просвітлення.
Лише  краплі  в  обличчя  –  холодні  як  доторки
Сніжної  королеви  –  божевільної  дочки  Космосу.
Лише  кульки  води  на  шкіру,  в  зіниці  очей,
Ніби  хтось  хоче  шпурнути  твою  душу  нетлінну
У  бездонне  озеро  Часу,  в  містерію  слів  забутих
Білого  племені  сильних  людей,
Що  йшли  за  стадами  оленів
На  північ.  Де  зорі  і  холодно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022

Сліди на снігу

А  ти  шукав  відчаю
На  березі  березня,  
На  скелястій  громаді  
Грудня.
А  знаєш,  прийшла  вже  зима  –  
Така,  хоч  сідай  в  корабель
«Безнадія»  -  
Шхуну  чужу  з  вітрилами  сірими,
З  торочками  штрипіхатими
Парусини  –  прядива  льону
З  вітрил  хрестоносців  шматків
(Пливи).  
Така  вже  зима,  хоч  лишайся
Серед  руїни  готичного  храму
Химер  лякаючи  криком  сови,
А  ти  сподівався,
Що  грудень  сховав  в  калиту  
Золота  таляр  –  Сонце.
Думав,  що  він  глитай
Та  поверне  –  бо  мусить,  
Як  річка  не  стане,
Як  все  не  засне
У  країні  сколотів,
Де  біля  вогнища  гріються  
Діти  діви-змії  Апі.  
А  ти  шепотів,  сподівався,
Мріяв  про  лева  –  
Золотом  грива,
І  сліди  на  снігу
До  примарного  Сонця,
Слухав  стукіт  копит,
Що  стихав-завмирав:
А  воно  вже  зима  –  
Коням  бракне  трави,
А  вівці  –  пастуха,
А  Небу  білявому  –  Сонця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021

Сховок

   «…У  лісі  сховайся,
           Щоб  навчитися  синім  словам
           Що  сплять  у  хмарах,  жолудях,  мушлях…»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ліс  не  сховає  –
Він  поглине  як  море  –
Зелене  море  листя  і  шуму,
Жовто-багряне  море  осені
І  чорно-біле  море  зими.
Хіба  до  весни  дочекаєшся?  Ти.
Воно  ж  проковтне,  поглине  –
Море  стрімких  знаків  оклику,
Де  замість  риб  їжаки.
Не  сховає.  
Хіба  вириєш  заступом
Не  сховок,  а  схрон.
І  будеш  дивитись
Свої  сни  кольорові,
В  яких  синій  заєць
Говорить  вірші
Словами  синіми  –
Наче  оте  румовище  д’горі  –
Румовище  мрій.
Чи  то  сподівань.
Отака  тарапата.
І  будеш  слова  колисати
Сині  як  казка.  Яку  не  забути.
Не  стерти  із  пам’яті,
Як  стирають  абетку
Написану  крейдою
На  чорній  сторінці  життя.
Хіба  закарбуєш  одвічне:
На  мертвому  дереві  знак:
Сокіл,  що  лине  в  піке  –
Тризубаний  знак  партизана.


(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

На щиті

                 «На  щиті  він  несе  
                     Твій  смеркаючий  усміх,
                     Пришпилений  
                     До  ворожого  стягу  зі  сталі…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Я  повернусь  
У  край  наш  овечий
На  черленім  щиті,  
Що  триматимуть  міцно
Втомлені  руки  моїх  побратимів,
Я  повернусь,
Коли  вогняний  світанок  
Торкнеться  пальцями  променів
Білого  марева  вишень
На  щиті,  що  створив  Гефест  –  
Син  Гери,  вихованець  Фетіди
(Заграва  –  
Там  тужавіє  серце  Неба,
Там  тамтами  Галактики  –  
Ритм  Гелонів).
Згадайте:  
Стежинами  пролісків
Йшли  ми  на  Схід
Дорогами  мідними,  дорогами  номадів
Сірооких  сколотів.
На  прощання  коваль  
Трьома  чорними  смугами  
Плямував  і  мені  сагайдак.
Як  колись  за  Сулою  
Коні  били  копитом,
Чорне  Сонце  пророчило  битву,
Сокіл  кричав  –  там,  де  блакить.
І  не  знав  кожен  з  нас,
Що  холодна  вода  чаші  снів
Бузиною  забарвлена,  що
Час,  наче  пес,  ковтає  хвилини
З  руки.  Із  долоні.
Хвилини,  які  віднайшли
Ми.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Дні глухої осені

                   «…  Там  мрію  чеканять  інакше,
                             Ніж  тут,  де  міняють  в  пітьмі  
                             Забуття  й  чудотворство…»
                                                                         (Пауль  Целан)

Дні  завершення  осені  –  
Наче  мальовані  амфори  
В  які  забули  налити  вино.
Лускокрила  епоха:
Все  так  ефемерно,
Таке  нетривке
Все  –  навіть  істин  абеткових  рій,
Тих,  маленьких,  банальних,  зачовганих
Наче  сандалі  дивака  Архімеда,
Що  снив  Сіракузи  як  берег
Сліпця  Поліфема.  І  деспота  мідного.  
Істин
Які  як  монети  з  дельфіном  на  золоті.
Коли  осінь  глуха  –  
Я  помираю,
Стаю  нерухомим,  німим:
Навіть  мім
Сказав  би  відверто  деревам  
Поснулим  і  голим,
Тільки  не  я  (бо  мовчу),
Бо  кров  тужавіє  і  гусне
В  епоху  метеликів
Коли  осінь  глуха,
Бо  небо  синіє  чужим,
Бо  хризантеми  біліють  крижинами,
Бо  час  помирати
Співакам-цвіркунам
До  весни.  


(Світлина  автора  віршів)
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021

Сині квіти самотності

                         «Пустотіле  дворище  життя.  В  димотязі
                             Цвіте…»
                                                                                                                   (Пауль  Целан)

Квіти  самотності
Вирощую  на  кам’яних  плитах  –
Уламках  гранітних,
Що  колись  були  монументом
Мрії.
Сині  квіти  пустельника  –
Такі,  як  шматочки  Неба,
Такі,  як  зіниці  Кроноса,
Наче  цятки  волових  очок
У  траві-мураві  забуття
В  якій  загубили  слова
Люди  човнів  і  тенет:
Люди  пустелі  моря:
Мовчазні  наче  слід
На  вогкім  кротовинні,
Люди,  які  зробили  собі  з  водоростей
Подушки.

Подвір’я  життя  прожитого  марно
Чіпляється  наче  мушля  жадібна
М’якуна  безокого  і  слизького
До  тіней  димарів.
Там  згоріло  все  справжнє.
В  пічках  будинків
Де  ніхто  давно  не  живе.
Не  пихкає  люльками,
Не  читає  апокрифи,
Не  говорить  абсурд
І  не  дихає  пилом  планети.

Козлоногий  флейтист
Якось  сказав  мені
В  тіні  крислатого  дубу,
Що  я  марно  живу  тут.
Дарма.
Краще  грати  на  скрипці…
Чи  на  кіфарі…
Чи  майструвати  іграшки
Для  кошенят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2021

Залізний журавель

                 «…  Приплине  крізь  потоки  думок
                           Сірий,  мов  сталь  журавель  –  
                           Ти  йому  відкриваєшся…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Коли  день  полиновий,  а  ніч  совина
Глипає  Місяцем-лупалом  у  безсоння  твоє,
І  дихаєш  запахом  жовтого  листя  кленів,
Коли  відчуваєш  горобиновий  смак  світанку
На  вустах,  що  звикли  казати:  «Прощай!»
Щогодини,  коли  блюз  ностальгії
В  кожній  калині  звучить,  
Тоді
Забуваєш  про  спокій
І  свої  одкровення,  що  луною  над  Стіксом,
Чи  то  річкою  мідною,  де  човен  самотній
(А  ти  ж  був  рибалкою,  перевізнику  мій,
Колись,  в  часи  мальованих  глечиків)
Забуваєш  про  сон,  про  візерунок  опалого  листя
І  звіряєш  осінньому  птаху  –  сірому,
Наче  твої  сліди  на  піску  в  сутінках,
Наче  тінь  на  болотах  реліктових
Наче  спогади,  де  завжди  бракло  барв.
Коли  вітер  мовчить,  коли  осінь  стулила  уста,
Дослухаюсь  до  тиші,  хочу  почути  «кру»  -
Крик  прощальний.  Та  чую  лише
Помах  крил.  Металевого  журавля.
І  шепочеш  йому  сокровенне.  Таємне.
Твоє.  
Сховане  в  глибині
Душі-криниці.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2021

Різновидності пітьми

                 «Майбутнє  –  це  форма  пітьми…»
                                                                               (Йосип  Бродський)

Минуле  –  це  книга.
Я  це  зрозумів  дощавої  ночі
Коли  гортав  свої  млисті  спогади,
Розуміючи,  що  нічого  не  забувається.
Минуле  –  це  книга  з  шкіряною  обкладинкою
На  якій  нічого  не  писано,
Тільки  прикрашено  рубінами,  смарагдами
Та  шматочками  срібла
(Бо  ніч  –  навіть  там  –  на  обкладинці).
Теперішнє  –  це  кавалок  світла,
Що  вдирається  в  око  голкою,
Що  малює  на  стіні  черепа
Фрески  –  вохряні.  Про  Істину.
Про  людину  зі  свічкою.  
А  майбутнє  –  це  форма  пітьми,
Чорна  ластівка,  що  відлетіла  в  Африку,
Гніздо  якої  порожнє:
Ніч  там  знаходить  затишок,
Коли  кладе  правицю
На  рамена  цієї  жебрачки
Войовник-вершник  Сонце.
Майбутнє  –  страшна  чорнота,
Де  око  відпочиває
І  не  боїться  посліпнути
І  стати  (як  все  колись)
Нічим.  
Бо  Ніщо
Воно  тут,  воно  поруч,
Не  тільки  в  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Зіниці нещадного моря

         «Тільки  море  здатне  дивитися  в  обличчя
             Небу…»
                                                                     (Йосип  Бродський)

Море  має  на  диво  колючі  очі,
Море  не  дивиться  –  глипає
В  зіниці  кожної  хмари-черепа
Висмоктуючи  з  неї  вологу,
Жадібно  забираючи  те,  
Що  колись  дарувало.
Тільки  море  
Своїми  очима-водяниками
Здатне  сміливо  дивитися  
В  обличчя  одвічного  Неба  –  
Злого  свідка  наших  нещасть,
Мовчазного  пророка,
Що  знає  майбутнє
Всіх  і  кожного  –  
Навіть  чорних  каменів
З  яких  єретик-невдаха
Мурує  собі  вічне  ложе.  
Тільки  море  ніколи  не  плаче
Коли  читає  по  зорях
Прийдешні  дні  і  години.
Тільки  в  зіниці  моря
Небо  інколи  зазирає
Щоб  милуватися  трішки  собою
(Небо  трохи  Нарцис  –  
Щоп’ятниці,  але  не  скорботної).
Море  відчуває  себе  колискою:
Кров  солона  в  кожному  з  нас
Відлунює  шаленому  буревію.
Море  відчуває  себе  могилою:
Ковтає  кожного  неприкаяного
Мандрівця  солоного  вітру,  
Що  напинає  вітрило
І  кидає  землю  гостинну,
Ловить  лускатих  мовчальників,
Шукає  щось  там  за  обрієм
І  знаходить  собі  спокій
В  глибинах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Срібне вітрило

               "Sopra  le  onde  –  
                 Vela  d'argento…  »  
                                                 (Giovanni  Donatello)*

Море,  
Яке  існує  тільки  в  минулому
Таласса  солона,  
Що  вирує  у  моїй  свідомості
А  ще  в  сумній  казці,  
Яку  розповів  сліпий  лірник.
Море  темних  часів
Посріблене  вітрилами  аргонавтів
Тонкого  прозорого  льону  –  
Безпритульних  прочан  –  
Шукачів  металу  сонця,
Всюди  чужих,  навіть  на  Острові  Мрій.
Після  мідних  мечів,
Після  бронзи  ножів,
Що  барвились  вохрою,
Люди  країни  скель,  що  втратили  твердь
Під  сандалями  і  босими  п’ятками-бджолами
Жадають  срібного  дня:
Поцятково:
Шматочками  хмар,  що  впали  в  море,
Шматочками  піни  –  Афродіти  колиски.
Вони  лишень  зрозуміли,
Що  вітрила  –  це  теж  хмари,
Що  життя  –  це  вітер  випадку,
Лишень  стрибнули  з  одного  моря  до  іншого,
З  берегів  рибалок  долі
До  земель  негостинних  овечих  і  сопілкових,
Як  зуби  дракона  лускатого
Проросли  із  землі  війною.  Страшною.
А  потім  –  
З  металом  сонячним  
Тікати  у  світ  білих  скель  –  
Посріблених  світлом
І  подихом  злого  Борея  –  
Варвара.

А  Ясон
Кинув  свій  срібний  перстень
У  глибокий  колодязь  Атени,
Що  вирив  Кекропс.
Ясон  –  взутий  в  одну  сандалю
Не  знав,  
Що  епоха  сонячних  глечиків
Довершилась**.  

Примітки:  
*  -  «Над  хвилями  –  срібне  вітрило…»  (Джованні  Донателло)  (іт.)
**  -  Бронзова  доба  справді  давно  довершилась  –  ще  три  тисячі  років  тому.  Ми  живемо  в  епоху  заліза…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2021

Світильник гасне

                           «Світильник  гасне,  ґніт  чадить
                               Уже  у  сутінках…»
                                                                         (Йосип  Бродський)

Птах  не  кричить  –  бо  тьма,
Світильник  гасне,
В  душу  як  слимак
Вповзають  сутінки  –  
Хай  не  осінні  і  нехай  густі,
І  хай  нагадують  безодню  
Моря,
Де  почвари  світять
Вогнем  холодним.
Йду  в  пітьму,
Як  йдуть  у  сон,
У  сниво  черепах,
Де  виноград  чіпкий,  як  наглядач
Плантацій  бавовняних  влітку.
Ego  (чи  може  Едо)
Як  перстень  срібний
Там,  у  сховку
У  пивниці,  що  нагадує  вертеп
Дочасний.
Якби  хоча  б  промінчик,
Хоча  б  одну  зорю  –  там,  нагорі,  
У  чорноті.  Де  око
Шукає  марно  суть,  опори,  сенсу,
Мети  для  мрій.  
Я  залишив  свої  старезні  черевики
Там  –  за  дверима,
В  які  давно  не  стукали.
Ніхто,  ніяк.
В  скарбничку  слів  апокрифа
Кидаю  замість  флоринів
Залізні  цвяхи.  

(Світлина  автора  віршів.  Написано,  коли  вересень  довершився,  а  Сонце  стало  холодним.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2021

Епоха завершилась

     «Подібно  до  Емерсона,  
       я  пишу  над  дверима  своєї  бібліотеки:  
       «Примха»…»
                                             (Оскар  О’Флахерті  Вайлд)

Колись  бородатий  мисливець  Хем  писав:  «Щось  завершилось».  Передчував,  але  не  знав  що.  Ми  тепер  знаємо  –  довершилась  епоха.  Античність  завершилась,  померла,  а  ми  і  не  помітили.  І  ви  не  помітили.  Але  то  байка  (не  езопова).  Найгірше  те,  що  це  не  помітили  філософи-скептики.  Любомудри  з  вітряного  Ріміні.  Расени  стали  спогадом,  а  народ  далі  полюбляє  бої  гладіаторів.  Тільки  називає  їх  по  іншому.  Вже,  мовляв,  не  ігрища.  Вже,  мовляв,  то  не  релігія,  то  так  –  розвага.  Ристалища  комоней  світу  сього.  Байдуже,  що  візничі  стають  місивом  піску,  плоті  і  крові.  Під  копитами  тих  же  комоней.  Бо  чом  не  вершники?  Вершники  там  –  у  третіх  лавах  (бо  в  перших  старчики-сенатори).  Читають  Овідія  та  аплодують.  І  тицяють  великим  пальцем  вниз.  І  слов’яни  знову  варвари  (добре  хоч  не  раби,  принаймні  не  всі),  а  зі  степів  знову  сунуть  гуни.  Аттіла  ще  не  відає,  що  йому  подарує  зустріч  з  вихованою  патриціянкою  з  першого  Риму.  Хороше  виховання  –  воно  назавжди.  Ільдіко  чи  Юдит  –  тут  головне  виховання.  Епоха  –  це  вторинно,  особливо  коли  мова  йде  про  ложе.  Про  те,  що  середньовіччя  почалося  ніхто  не  зрозумів.  Навіть  Аніцій  Боецій.  А  вже  кому-кому,  а  цьому  знавцю  музики  майбутнього  –  йому  то  епоха  відкрила  своє  потворне  обличчя,  яке  сховала  до  часу  непрозора  вуаль.  Великі  Теодоріхи  не  любили  філософії,  малі  чи  мізерні  Теодоріхи  філософію  просто  ненавидять.  Це  тоді  Теодоріхи  бували  великі.  Нині,  коли  черговий  раз  прийшло  нове  середньовіччя  Теодоріхи  бувають  тільки  мізерні  і  жалюгідні.  І  від  того  ще  більш  огидні.  Як  прикро,  що  все  постійно  повторюється.  Вже  тисячі  років  одне  й  те  саме  –  все  повторюється,  наче  колесо  крутиться.  Наче  ми  не  в  історії,  а  на  каруселі  в  парку  розваг.  Хочеться  в  Небо,  а  тут  колесо.  І  знову  візантійщина,  знову  треба  проповідувати  християнство.  Знову  імперія  буде  валитися  як  глиняний  ідол  бога  Мардука  –  уламки  будуть  чавити  всіх.  Не  тільки  каліфів  на  годину.  Оскар  з  клану  О’Флахерті  –  клану  розбійників,  піратів,  повстанців  і  відчайдух  писав  якось,  що  «в  часи  античності  люди  не  мали  одягу,  в  часи  середньовіччя  люди  не  мали  тіла,  а  нині  люди  не  мають  душі».  Цікаво,  ось  воно  –  нове  середньовіччя  почалося  –  знуву  будуть  люди  без  тіл?  З  голими  душами?  Приємно,  що  нині,  на  черговому  повороті  колеса  настання  нового  середньовіччя  передчували  і  навіть  про  це  написали.  Навіть  40  років  тому  –  ще  тоді,  як  воно  тільки  стукало  в  двері.  А  ще  кажуть:  «Стукайте  і  відчинять».  Ось  дехто  і  стукав.  Ось  ми  і  відчинили.  Тоді,  півтори  тисячі  років  тому  цього  ніхто  не  відчув.  За  півстоліття  до  кінця  прекрасної  епохи  думали,  що  античність  буде  тривати  вічно.  Ніхто  нічого  не  передчував.  425  рік  –  якісь  узурпатори,  війни  за  владу,  Папа  Цилестин  І,  єретики-несторіани,  імператор  Флавій  Теотозій  ІІ,  гуни,  Бахрам  V  Гур  вогнепоклонник.  І  жодного  титана  думки.  Жодного  поета.  Чи  може  середньовіччя  почалося  раніше?  Цікаво,  а  що  скажуть  історики  майбутнього?  Коли  почалося  нинішнє  середньовіччя?  Начебто  і  свідок  я,  але  не  збагну.  Епоха  нині  почалася  другосортна.  І  неосередньовіччя  теж  другосортне.  Темрява,  звісно,  не  така  густа  як  тоді,  все  таки  Епікура  тоді  забули  і  твори  його  втратили.  А  зараз  –  якщо  такий  з’явиться  новий  Епікур,  то  подумають,  що  то  водій  тролейбуса,  а  не  філософ  і  будуть  цитувати  його  на  останніх  зупинках.  Суттєва  відмінність  нинішніх  людей  від  людей  VI  століття  по  Христу  в  тому,  що  вони  були  відверті  і  послідовні  у  всьому,  навіть  у  своїй  саморобній  темряві.  Нині  ж  фальш.  Якщо  не  в  усьому,  то  в  спокуті  духу.  Джером  Девід  Селінджер  був  правий  –  всюди  фальш.  Тільки  він  не  знав,  що  жив  напередодні  великої  фальші.  Рано  він  замкнувся  в  бункері  –  він  би  відчув,  як  фальш  густішає  з  року  в  рік,  як  перетворюється  в  фруктове  желе  з  родзинкою.  

Про  середньовіччя  писати  легко  –  це  була  епоха,  коли  в  неприкаяного  і  покраяного  материка  викраденої  биком  дівчини  були  відсутні  сумніви,  вони  вважались  якою  вадою,  мало  не  ганьбою.  Люди  (а  чорні  монахи  зеленого  острова  особливо)  перестали  розуміти,  що  таке  вада.  Справжні  вади,  вони  вважали  вказівкою  з  потойбічного  світу,  а  несправжні  вади  вигадували.  Тому,  хто  пояснить  мені  навіщо  це,  я  поставлю  бронзовий  пам’ятник  в  Аркадії,  щоб  він  міг  без  єхидства  і  метафор  сказати:  «Et  in  Arcadia  ego».  Я  чомусь  впевнений,  що  першою  птахою  середньовіччя  було  не  падіння  Західної  Римської  імперії,  а  вбивство  Гіпатії  в  415  році.  Юрба  фанатиків,  що  знищує  красу  і  мудрість  –  це  вже  чисто  середньовічний  феномен,  це  вам  не  вакханки  з  забутого  міту,  не  Діоніс,  що  дарував  радість,  яку  ніхто  не  зрозумів.  Це  поява  отієї  Sancta  simplicitas  –  хмизу  для  вогнищ  буде  вистачати  ще  довго.  І  перегорнув  останню  сторінку  античності  і  закрив  недописану  книгу  послідовників  Геродота  зовсім  не  Юстиніан.  Цю  книгу  остаточно  закрила  юстиніанова  чума.  Не  було  спроб  втілити  республіку  Платона  в  реальність  не  тому,  що  цього  ніхто  не  хотів,  а  тому,  що  ніхто  про  це  навіть  не  думав  –  нікому  було.  Почалось  то  середньовіччя  Аттілою,  а  закінчилось  Кромвелем.  Він  то  про  ідеальну  державу  думав  і  навіть  спробував  втілити  це  в  життя  перерізавши  і  перевішавши  третину  населення  Смарагдового  острова.  Значить  все  –  середньовіччя  завершилось.  Знову  популярні  Утопії.  У  неосердньовіччі  замість  чуми  маємо  інші  пошесті,  які  не  так  вбивають,  як  лякають,  знищуючи  не  плоть,  а  дух.  

Середньовіччя  відрізнялось  від  античності  в  першу  чергу  тим,  що  в  епоху  агонії  античності  (Pax  Romana)  раби  вмирали  на  потіху  аристократії,  а  в  Середньовіччя  аристократи  вмирали  на  потіху  юрбі.  Нині  –  в  неосередньовіччі  аристократія  канула  в  Лету,  але  юрба  жадає  нових  лицарських  турнірів  зі  справжньою  кров’ю,  а  не  бутафорською  фарбою  шекспірівських  театрів  і  не  соком  журавлини  рухомих  картинок  братів  Люм’єр.  За  відсутності  лицарів  юрба  жадає  бачити  погибель  аристократів  духу.  І  то  не  на  арені  і  не  на  ристалищі.  Тут,  біля  бар’єру.  І  справжньої  загибелі,  не  театральної,  на  очах  злих  однооких  телекамер.    

Але  погодьтеся,  в  час  приходу  отого,  попереднього  середньовіччя  світом  правили  велетні.  Темні  віки  іноді  народжують  велетнів.  Може  це  якось  природа  компенсує  недолік  поетів  і  художників.  Загинути  від  рук  правителя-велетня  почесно.  Нині  ж,  коли  прийшло  нове  середньовіччя,  світом  намагаються  правити  карлики.  Це  огидно.  Це  образливо  для  людського  духу.  Особливо  зараз,  коли  багато  поетів  замовкли  або  замовкають.  Загинути  від  рук  карлика  соромно  і  прикро.    

Можна  було  б  очікувати  нового  Петрарку  –  час  прискорюється,  його  ж  недовго  чекати,  правда?  Але  Петрарка  приходить  після  Данте  Аліг’єрі,  а  він  мусить  конче  спуститись  до  пекла,  інакше  нічого  не  вийде.  І  померти  в  Равенні  –  в  цій  останній  столиці,  в  цьому  post  scriptum  пишної  Візантії.  Пекло  вже  не  в  глибинах  землі,  воно  тут,  на  поверхні,  ми  самі  його  створюємо.  Замість  Петрарки  –  на  тобі,  тримай  –  Чингісхан.  Цього  разу  він  грамотний  –  письменний,  знає  літери  і  вміє  навіть  скласти  фрази  до  ладу.  І  замість  опору  нашестю  –  пародія  на  опір.  На  те  воно  і  нео.  Неоліт  був  в  поті  чола.  Неоген  гуркотів  тупотом  копит  в  степах.  Неофіт  горів  серцем.  А  неосередньовіччя  –  пародія  на  середньовіччя.  Свого  роду  постсередньовіччя  якщо  хочете.  Дай  то,  Боже,  щоб  то  була  висока  пародія.  Саме  в  епоху  середньовіччя,  десь  в  часи  папи  Григорія  Великого  ввійшли  в  буття  селищ  людей  дзвони.  Нині  знову  гудуть  над  Землею  і  над  Сарматією  зокрема  дзвони.  І  згадуючи  того  ж  бородатого  Хема  та  Джона  Донна  знову  процитуємо:  «Не  питай  за  ким  гудить  дзвін.  Двін  гудить  за  тобою…»  У  часи  Джона  Донна  дзвін  гудів  за  епохою  середньовіччя  –  епохою  лицарства,  королів,  пишних  титулів,  мечів  та  гонору.  Нині  дзвін  гудить  за  епохою  Ренесансу  та  Просвіти.  Дзвін  гудить  за  кожним  з  нас  –  бо  ми  були  дітьми  тої  епохи,  що  пішла  остаточно  в  небуття,  в  спогади  старих  підсліпуватих  бібліотекарів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2021

Ладнати вітрило

                                       «Погірчи  мене,
                                           Долучи  мене  до  мигдалю…»
                                                                                                   (Пауль  Целан)

У  високій  вежі  людських  сподівань
Налий  мені  в  чашу  срібну  –  
Блискучу,  як  зорі  посліплі  –  
Білі  як  смуток  по  тризні,  по  требі
У  ніч  над  горою  Кайлас,
Чорного  трунку  гіркого
Налий!  Терпсіхоро!  
У  кров  мою  бузинову,
Трунку  порожнього  степу,
Де  вітер-опришок  полиновий
І  сіль  на  устах.  І  на  рану  від  кулі.  
По  краплі.  
Налий  мені  в  чашу  з  тавром  Мінотавра  
У  світі  мигдалю  гіркого  як  Час.  Наш.  
Ладнаю  вітрило:  
Сіре,  бо  льон  відсинів,  відчорнів:  
Плисти  по  мертвим  морям,
Камінь  втопити  –  там,  де  безодня,
Блукати  в  пошуках  білого  цвіту
Дерева,  що  віщує  печаль  навесні,
А  наразі,  на  полі  куріпок
На  полі  моєї  журби
Сонях  розстріляно,  
Сонях,  що  Сонцю  вклонився
Розстріляно  кулями  –  
Важкими  як  якір,  гіркими  як  сон
Під  дірявим  човном
На  березі  озера  чаплі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021

Плавання кам'яних хмар

               «Від  ока  до  ока  хмарина  пливе,
                   Як  Содом  до  воріт  Вавилону…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Міста  мов  човни  кам’яні
Дрейфують  у  бік  Вавилону.
Минуле  нагадує:  бриз  небокраю
Вітрила  наповнював  важкістю  
І  гнав  кораблі  кам’яні  до  заграв,
Де  скрипки  зі  снігу  (зі  сміху)
Співали  про  келих  важкий  золотий:
Отой,
Що  все  мимо,  все  мимо  (обабіч)
Проносив  Господь
До  пори  і  до  часу  (бо  сам  же  просив).
А  нині  громадище  (ні,  корабель)
Чи  може  то  хмара  цеглин,
Чи  то  лабіринт  –  печерок  з  жарівками,
Що  на  вітрилах  (таких  же  камінних)
Несуть  сині  хвилі  (як  небо)
Прямісінько  в  гавань  Мардука  –  
До  воріт  Вавилону,  де  жреці  навісні
Торгують  майбутнім:  покрадений  час
На  терези.  І  за  безцінь.  
А  від  ока  до  ока  хмари  пливуть:
Теж  кам’яні,  бо  забракло  води
Навіть  в  уяві.  Лишається  мармур
Для  хмар  і  богині  Іштар:  
Ідола  з  брили  звільнити  
І  розтрощити  чоло  на  дорозі  –  
На  бруківці  зачовганій
Міста  п’яного.  Не  мрій.
Просто  не  мрій.  Бо  вже  досить.
Мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2021

Солодкий дощ

                 «Є  в  дощу  одкровення  –  ніжність  таємна,  
                     Солодкавість  прадавня  примиренного  сну…»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Руде  і  чуже  Сонце  
Зазирає  крізь  краплі  дощу  –  
Ми  ковтаємо  їх  як  вино  –  
Хмільний  трунок  острова  лаврів,
Черлений,  наче  остання  заграва,
Густий,  як  епоха  мальованих  глеків.
Це  вино  дарують  нам  хмари  –  
Нетутешні  білі  прибульці
Народжені  кам’яними  глеками  –  
Чашами  гір  Неповернення  –  
Montibus  Excelsis  de  Non-reditus
(Бо  навіщо?)
А  Сонце  чуже
Намагається  збудувати  веселку
Між  солодкими  краплями,
Змурувати  її  зі  струн-променів  –  
Посмішку  Іриди-вісниці:
Дочки  Тавманта,  сестри  Гарпії.
Під  тою  веселкою
Збудують  собі  домівку
Рудоволосі  перевертні  –  
Жінки  хвостаті,
Що  необачним  мрійникам  вкорочують  віку.
Якщо,  звісно,  Сонце  створить  веселку:
Бо  краплі  надто  солодкі,
Надто  п’янкі  і  надто  чужі  –  
Для  країв  то  наших  –  полинових,
Де  все  гірке  споконвіку.  Все.  
Життя  навіть…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021

Провулки

Серед  вулиць  пізнього  літа,
У  лабіринтах  провулків  торішньої  меланхолії
Гальмую  автомобілі  вчорашнього  дня:
Сірого,  наче  небо  Ісландії  мрій,
Я  –  комедіант  ненаписаної  вистави
Про  електрика  з  міста  Турина
На  ймення  Крамола  
Та  його  чорну  качку  і  сусідку  –  
Карооку  швачку  подертого  на  клаптики  Неба.
Серед  вулиць  невдахи  серпня  –  
Невизначеного,  як  недостигле  яблуко
Елегій,  що  писав  Авель
Годую  котів  смугастих  алегорій  Софокла:
Сиром,  з  якого  зроблений  Місяць  –  той  самий,  
Що  висів  над  хатою  Джона  Кітса  –  
Моряка  каравели  «Елегія».
Серед  вулиць  останньої  спеки
Міста,  в  якому  зроду  не  садили  каштанів  –  
Гірких,  як  полин,  кінських,  як  річка  Гіпаніс
Фарбую  рогаті  тролейбуси  
Чи  то  плаття  канцеляристок
У  колір  горобиного  сну.
Завітав  у  крамницю  Джордано  –  
Там  сова  міряє  черевики,
Зайшов  у  шинок  дрімоти  –  
Там  останню  надію  міняють  на  крейцери
Срібні  -  з  профілем  Франца.  
Срібні,  як  ніч.  Срібні,  як  кулі,
Які  набивав  у  важкий  «Сміт-Вессон»
Коли  я  відстрілював  вурдалаків
У  ніч,  напередодні  осені.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021

Торба Сивіли

                         «…  І  тоді  ми  пішли  розійшлись  хто  куди
                                   Пілігрими  сумнівів  вигнання…»
                                                                                                           (Гійом  Аполлінер)

У  затінку  лавра  –  дерева  Дафни
Між  двома  струмками  солодкими
Торба  Сивіли
Забута  загублена  непотрібна,
Хоча  з  якимись  папірусами
Чи  то  пергаментами
(Вишкрябаними  палімпсестами),
А  кому  нині  ті  пророцтва  потрібні?
Сурмачі  ж  бо  в  Колізеї  виключно,
А  питво  хмільне  прогіркло  отрутою,
Весталки  стали  вакханками,
Волоцюги  називають  себе  філософами,
А  митники  громадянами,
А  тирани  й  деспоти  благодійниками,
А  грабіжники  легіонерами,
А  повії  жрицями  Еросу.
Забагато  містерій  у  місті  сови,
Фессалійці,  метеки  юрбою
По  дорозі  з  Колону  в  Атени
І  з  Атенів  в  Колон  –  колись  там  Едіп  блукав,
Нині  дорога  на  торжище,
Де  продають  рабів
З  клеймом  замість  гідності.
А  десь  на  острові
                                                     ще  правлять  віче  Кабіри
На  мові  пелазгів  плетуть  візерунок  слів
Про  човен  Дардана,  про  солодке  вино,
Яке  в  кратері  чорному
Колись  давно  піднесли  аргонавтам.
Вони.  

Невже  хтось  вчитається,  
Розбере  по  літерах  ті  пророцтва  писані
Мовою  давно  забутою?
Може  комусь  потрібно  воно?
Та  кому?  Кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021

Пеан Гефеста

                         «…  Над  ковадлом  мороку
                                   Лунке  полум’я  Місяця…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  кузні,  де  підковують  Фавна,
У  темній  кам’яниці  Аркадії,  
Де  не  запалюють  свічок  –  зроду,  
І  тільки  горно  дає  неситим  очам  харч,
Де  кують  кулі  зірок  замість  ножів,  
Майструють  чорних  карликів  
Замість  кайданів  
                                                 на  душу  Ріки  Небесної.
Колір  роздумів  синій.
Колір  смутку  смарагдовий.  
Тільки  там  –  у  кам’яницях  Гефеста,
Малиновий  колір  зусиль,  
Дзвін  металу  і  запах  диму,
Майструють  егіду  для  Еріхтонія,
І  вогняні  квіти  
Цвітуть  в  безнадійній  тьмі:
Кривоногий  вершитель  майбутнього:
Епохи  заліза.  
Колір  надії  бузковий.
Шкода,  що  вона  досі  схована
В  отій  скрині  –  
Один  раз  прочинили  без  дозволу,
Невчасно  (чи  може  вчасно)  стулили.
Місто  на  межі  свідомості  –  
Його  будували  вночі
З  каміння,  яке  шукали  навпомацки
Хіба  вони  знали,  що  мури  і  храми
Можна  створити  з  зірок?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021

Час, що настав

                   «Вже  час,  щоб  настав  таки  час.
                       Вже  час.»
                                                                       (Пауль  Целан)

Вже  час
Метелику  з  жовтими  крилами
Літати  над  чорними  автомобілями
Міста  під  назвою  Повернення
(Куди?)
Вже  час  
Пальцями  перебирати  струни
Зламаних  скрипок  Війона
(Отого  –  Франсуа),
Споглядаючи  хвостатих  котів
Дерев’яного  селища  боднарів.
Вже  час
Жебракам  співати  псалми
Єретичної  Біблії  альбігойців,
А  пасажирам  повітряних  куль
Кидати  їм  в  капелюхи
Іграшкових  синіх  мишей.
Вже  час
Жабам  шукати  шляхів
Від  румовищ  Гіппарха
До  синьої  орхідеї  торішнього  сну
Монаха  кляштору  згорілого  наніц.  
Вже  час
Скіпетром  цезаря  писати  лімерики
В  книгу  зшиту  з  дубового  листя  –  
Сухого  як  погляд  ящірки.
Вже  час
Продавцям  манускриптів  
Грати  сонати  Боккаччо
На  віолончелях  нічних  лускокрильців.
Вже  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021

Політ над брамою

                       «Можливо,  край  брами  міської
                           Підійме  його  у  повітря  
                           Чиясь  нічна  воля…»
                                                                                     (Пауль  Целан)

Місто,  яке  назвали  Воротами  Неба
Зачинило  мальовану  браму  Інанни,
Щоб  не  пустити  пророка  овечого  –  
Бастарда  вождя  племені  пастушуго,
Що  вічно  дивився  в  насмішкувате  небо
І  називав  зле  Сонце  іменем  Уту,
І  думав,  що  воно  добре,  
Тільки  чомусь  люди  й  верблюди
Його  колись  –  в  епоху  дощів  –  розгнівали,
І  з  того  часу  воно  кожну  билинку  палить
І  змушує  людей  шукати  прихистку
І  ховати  тіло  під  шати.
Він  заснув  біля  брами  
Втомившись  чекати  світанку
І  снились  йому  усміхнені  Шеду,
Які  сперечалися  з  Енкі,  
Що  не  давав  їм  напитися  –  
Ні  краплі  води  прозорої,  
Хоч  володів  водами  глибочезними.  
А  потім  прокинувшись,  
Коли  зійшла  на  небі  зоря  Амаруту,
Літав  над  брамою,  ширяв  у  повітрі
Окрилений  чиєюсь  нічною  волею,
Чиїмось  бажанням,  що  росло  у  пітьмі,  
Що  теж  хотіло  поринути  в  Небо,  туди,  
Де  Небесна  Ріка  
Водоспадом  тече  в  Нескінченність.  

Це  була  воля  людини,
Що  сиділа  на  сходах  храму
Богині  війни  та  кохання
І  чекала…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021

Босоніж

             «…  Але  босоніж  крокує  в  повітрі  той,  
                         Хто  найбільше  схожий  на  тебе…»
                                                                                         (Пауль  Целан)

Схожий  на  мене  червень-схолар
Тупотить  серед  пташиних  ясенів,
Серед  квітучих  жасминів
(Автохтонів  країни  шовку)  –  
Він  трохи  паяц,  трохи  мисливець,
І  трохи  невіглас  (ну,  зовсім):  
Мені  презентує  дощ  
                                                                     електричний,
А  схожа  на  тебе  півонія
Задивлена  в  Небо-дорогу:
Хмаровану  білим  і  синім:
Воно  нині  небо  Ноя
І  трохи  мрійника  Яфета:
Яфетичні  народи-номади
Виходять  зі  скрині  Степу  
І  блукають  старою  Европою,
Яку  колись  викрав  бик:
Білий  як  піна  морська,
Рогатий,  як  Місяць,
Хвостатий  як  ти.
А  дні,  як  намисто  з  перлів,
Які  вухастий  тубілець
Дістав  з  прозорого  моря
І  заплющивши  очі
Мріяв  про  рибу  крилату,
Про  човен  і  весла,  про  зорі
І  квіти  на  березі  мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2021

Літопис знаками

                               «…  Дім  цей  руїною  став…»
                                                             (Публій  Овідій  Назон)

Люди  на  планеті  Земля  мають  таку  властивість  –  вони  намагаються  розповісти  про  себе  нащадкам.  Про  себе,  про  свої  переживання  і  відчуття,  про  своє  життя,  свої  уявлення  про  світ.  Про  те,  як  вони  любили  і  вірили,  ростили  хліб  і  дивились  на  зорі,  народжувались  і  помирали.  Для  цього  люди  обирали  різні  способи  –  ще  до  того,  як  винайшли  письмо.  Малювали  петрогліфи  на  сірих  скелях.  Хоча  усвідомлювали,  що  такі  послання  в  майбутнє  можуть  бути  зруйновані  стихіями  –  каміння  не  вічні,  як  не  вічне  все  суще.  Малювали  як  реальні  образи,  так  і  знаки  –  знаки  більш  ємнісні,  змістовні  –  низкою  знаків  можна  записати  набагато  більше,  ніж  реалістичним  малюнком.  І  навіть  більше,  аніж  літерами  –  значення  слів  змінюється,  зміст  втрачається,  підтексти  зникають.  Знак  завжди  лишається  собою.  Знаки  малювали  на  глечиках,  потім,  коли  ткацтво  розвинулось  і  одяг  перестав  бути  просто  захистом  від  холоду,  набув  естетичного  змісту,  знаки  почали  вишивати.  Одяг,  то,  звісно,  тлін,  але  традиція  вічна.  Традиція  існує  доки  існує  етнос.  Ба,  навіть  один  етнос  може  передавати  свої  традиції  іншому.  Як  шумери  передали  іншим  народам  свій  епос,  свої  легенди  і  міфи,  свій  світогляд  і  систему  письма.  Знаки  вишивки  –  це  насправді  літопис,  розповідь  про  події,  зображення  світу  знаками,  вираження  певних  релігійних  і  філософських  ідей.  Це  письмена,  зміст  яких  ми  забули.  Письмена,  які  прийшли  до  нас  крізь  глибини  тисячоліть  –  з  початків  неоліту.  Я  завжди  мріяв  розшифрувати  ці  послання,  навчитись  читати  ці  візерунки  –  предтечі  ієрогліфів.  Одного  весняного  вечора,  коли  цвіли  вишні  та  сходив  Місяць  оповні,  я  розглядав  один  із  давніх  рушників  зі  своєї  колекції  старожитностей.  І  раптом  мені  відкрився  зміст  побаченого  –  я  побачив  душу  творця  цього  візерунку,  його  думки  про  Всесвіт.  Оця  чорна  цятка  –  це  чорне  вугілля  вогню.  Навколо  неї  червона  восьмикутна  зірка  –  це  вогонь,  його  язики,  що  летять  на  всі  вісім  сторін  світу.  Це  не  просто  вогонь  –  це  ритуальний  вогонь,  це  отой  Агні-хотар,  що  несе  бажання  людей  до  богів,  відносить  жертви-бажання  в  потойбіччя.  Чотири  білі  плечисті  постаті  навколо  вогню  –  це  люди,  що  вершать  требу  і  ритуальний  танець  навколо  вогню.  Навколо  людей  чорний  ромб  облямований  червоним  –  це  знак  жертовника.  Вогонь  ці  люди  розпалили  не  будь-де,  це  місце  треби,  олтар.  Свого  роду  ритуальний  центр  селища.  Навколо  святилища  чотири  великих  ромби  з  візерунком  грат  –  це  поля.  Грати  це  борони  –  це  оброблені  поля.  Це  підкреслюють  знаки  колосу,  зерна,  що  оточують  ромби.  Полів  чотири  і  людей,  що  танцюють  навколо  вогню  теж  чотири.  Поля  –  це  володіння  чотирьох  різних  родів  або  кланів,  а  біля  вогню  ватажки  кланів,  одночасно  жреці.  У  центрі  кожного  поля  вписані  один  в  інший  три  ромби  і  квадрати  з  білою  цяткою  в  центрі.  Це  садиби,  будинки,  де  і  живуть  ці  клани.  Біла  цятка  –  це  люди,  що  там  живуть.  Червоний  квадрат  –  домашнє  вогнище.  Чорний  ромб  навколо  них  –  господарство,  домашні  тварини,  сад,  город.  Далі  візерунок  продовжується  з  тими  ж  елементами  –  це  клани,  що  об’єднуються  в  плем’я.  У  них  різні  ритуальні  вогнища,  але  все  об’єднується  в  єдине,  бо  все  плем’я  має  одні  звичаї  і  всі  визнають  одних  богів.  Візерунок  обмежують  лінії  –  їх  три  –  це  межі  пізнаного  світу.  Їх  не  випадково  три.  Одна  це  та  межа,  яка  обмежена  нашими  відчуттями,  друга  –  межа  нашого  розуму,  третя  межа  нашої  інтуїції,  просвітлення.  За  межами  нашого  пізнання  є  небесний  світ  і  підземний  світ.  Небесний  світ  заповнений  виключно  білим  полем  –  це  світло,  яке  є  основою  небесного  світу.  У  підземному  світі  кілька  рівнів.  А  одному  –  найменш  глибокому  –  підземний  вогонь.  Навколо  цих  вогнів  немає  нікого  –  вони  самодостатні,  їх  ніхто  не  розпалював  –  вони  існують  вічно,  з  того  часу  як  виник  світ.  Ще  глибше,  за  черговими  межами,  чорні  хрести,  які  одночасно  є  чотирма  колесами  і  чотирма  колосками.  Це  якісь  глибокі  сили,  які  крутять  цей  світ,  давні  першооснови  Землі.  Ще  глибше  –  першопочатки  цих  сил,  з  яких  вони  проростають.  Я  не  знаю,  чи  вірно  я  прочитав  це  послання,  можливо  так  воно  і  задумувалось  колись  –  хто  зна…              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916561
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2021

Дах

Він  теж  був  руфером  –  
Майстрував  дах  на  семи  вітрах
Між  землею  сірою  і  прозорим  повітрям  –  
Холодним  як  ніч  чужа,
Дивлячись  в  небо  очима  сірого  птаха  –  
Коли  Білі  зорі  ховались  за  хмари,
А  кратер  Плутарха  нагадував  око  –  
Селени-ворожки,  володарки  чорних  псів,
Що  зазирає  в  каламутні  глибини
Озера  Мічіган
І  стає  на  мить  скво  із  племені  віннебаго.
Він  теж  майстрував:  
Чи  то  плащ,  чи  то  сховок,
Чи  то  світ  у  свічаді  (там),
Чи  може  галеру,  що  пливе  
Хвилями  моря  під  назвою  Час
Чи  то  пірогу,  що  пливе  річкою,
Яку  назвали  Епоха:
З  минулого  –  а  куди  невідомо,
Чи  може  ковчег-притулок,  
З  якого  випускають  голубку:
Пошукати  останній  кавалок  Сарматії,
Останню  жменьку  чорної  землі  Скіфії.  
Він  теж  літав:
На  крилах  із  черепиці  рудої  
Як  кров,  в  якій  отрути  жар  палить
(І  про  це  забуваючи)  –  
В  небо  –  там  де  сузір’я  Лева!


Примітка:
Ілюстрація  –  автопортрет  художника  Всеволода  Максимовича.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021

Свита для Сонця

                       «Зійшов  лише  мох,
                           Ще  довго  чекати  до  млива…»
                                                                                   (Пауль  Целан)

Ми  сіяли  жито  на  полі  глиняному  
Нашого  болю,  а  зійшов  мох.
Намелемо  з  нього  зеленого  борошна,
Напечемо  коржів  гірких  як  дні  суховію,
Будемо  ними  гостити  
Злого  божиська  Сонце.
А  тобі  в  кучері
Я  вплітаю  фіалки  лісів  ведмежих  –  
Лісів  варварів-зайд:
Нехай  на  них  глипає
Синє  око  шамана-травня
Чекаючи  на  сузір’я  Лева,
Щоб  воно  знову  на  Небосхил  вибігло
Риком  захмарним
Нову  звитягу  віщуючи.
А  ми  все  під  Небом  ходимо-колобродимо,
Все  чогось  шукаємо  –  чи  то  коней  сірих,
Чи  то  днів  минулих  та  в  криниці  втоплених,
Чи  то  журавля,  що  біду  пророчить,
Чи  то  волі  потворами  вкраденої,
Замість  ліхтарів  собі  блиском  мечів
Дорогу  присвічуємо:
Нас  праліс  ховає,
А  ми  зі  схову  вертаємось
До  людей,  що  жнуть  мох  замість  жита,
В  ярмо  вовків  замість  волів  впрягаючи,
Одягають  свиту  на  Сонце,
А  на  Місяць  солом’яний  плащ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2021

Драгоман

               «Тепер  вже  достатньо  листя
                   Щоб  розтлумачити  подих  вітру…»
                                                                             (Пауль  Целан)

Я  драгоманом  тепер
У  війську  зеленого  лісу:
Перекладаю  на  мову  шпачину
Шелест  старих  осокорів,
Людям-блукальцям  тлумачу
Слова  весняного  вітру,
Які  переказує  ясен
Шарудінням  своїх  зелених  рук,
Які  записує  жук-літописець
Знаками  болотяних  черепах  –  
Там  –  під  корою  ялин,  
На  брунатних  стовбурах  мертвих.  
Листя  достатньо  –  
Для  сторінок  палімпсесту,
Для  апокрифу  злого  єретика  –  
Травневого  вітру  гір  –  
Весняного  вітровію-бурлаки,
Що  несе  сірі  хмари  журби
В  країну,  що  плаче  за  цвітом  вишень
Тихо,
Без  сліз.

А  я  знов  занотовую,
Знову  записую
Чорнилом  кольору  вохри
Все,  що  вітер  шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий,  шалений  –  
Гайдамака  весни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2021

Плесо

                           «У  плесі  твоїх  очей
                               Видно  невід  рибалки
                               Божевільного  моря…»
                                                                         (Пауль  Целан)

У  божевільному  морі,
Яке  я  побачив  там  –  
У  глибинах  твоїх  очей
Плавають  навіжені  риби,
Що  вміють  літати  над  рифами,
Шалені  блискучі  почвари  –  
Вони  полюбляють  циклони,
Тайфуни  з  очима  хижими  –  
Очима  кагана  орди.  
Їх  ловлять  вдягнені  в  сіре
Бородаті  старі  рибалки,
Кидаючи  конопляний  невід
В  прозору  синю  глибінь
І  майструючи  човни  гостроносі
На  березі  Скель  Сподівань.  
В  очах  твоїх  море
Неспокою  вічного,
Де  хвилі  думок  трощать  барки,
А  я  флібуст’єр  –  шрам  на  шрамі
І  пливу  навмання,
Бо  жодної  зірки
І  компас  поцупила  відьма,
І  хронометр  показує  час  
Короля  Едуарда  Сповідника,
А  бом-клівер  і  фок  
Зірвано  шквалом  істерик.
У  морі  твоїх  очей  –  
Морі  вікінгів,  дочок  Доріди  
                                                               і  синіх  китів
На  реї  іспанської  бригантини
Мене  (як  корсара)  повісили
Якось  уранці  
Коли  Сонце  було  голодним,
Коли  сіль  виїдала  очі…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

Розчахнута брама

           «Бо  слово  втрачене
               Знов  стало  біля  брами…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Я  стою  біля  брами
Розчахнутої,  як  діжа
В  якої  відвалилося  дно,
Я  стою  на  межі  
Між  містом  і  пустелею  степу
І  бачу  очима  сірими
Як  філософи  несуть  на  продаж  
На  ринок  світу  сього  
Свої  бороди  нестрижені,  незачесані
Наче  думки  після  сієсти  в  Мілеті.
Я  бачу  гетер  корінфських,
Що  несуть  уламки  мідного  дзеркала,
Граючи  веселу  мелодію  Аркадії
Срібними  дзвониками  Родосу,
Що  причеплені  до  босих  ніг
(Пилюка).
Зрадницький  степ,
Якому  паротяг  заозерний
Будує  майбутнє
З  цеглинок  пари  та  гуркоту,  
Вабить  дорогами-зміями
У  Ніщо.  
А  я  вірую  в  ковилу  та  Сонце
І  досі  лишаючись  коло  брами  відчиненої:
Брами,
Яку  ніхто  і  ніколи
Не  зачинить  руками  мозолистими,
Не  приколотить    до  воріт  щита  з  драконом
Хвостатим,  як  все,  що  минає,
Не  замкне  їх  списом  гострим,
І  не  крикне  голосно  з  мурів
За  обрій  втікаючим  хмарам  білим:
«Варвари!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021

На скронях

     «…  А  якщо  на  чиїхось  скронях  загусне  мох,  -  
               Відкрийте  всі  люки,  нехай  при  світлі  місяця
               Побачить  фальшивий  кришталь,  
               Отруту  і  черепи  театрів»
                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  скронях  старого  ідола
Кам’яного,  як  все  минуле,
Гусне  оксамит  зеленого  моху:  
У  кам’яного  діда  –  сторожа  льоху,
Що  стоїть  на  кресах  –  він  теж  актор  театру  –  
Театру  абсурду,  де  коні  актори,  
А  трава  –  декорація,  а  сліди  на  піску  –  
Це  лише  літери  абетки  давно  забутої  –  
Абетки  тірсенів  чи  то  пеласгів,
А  вітер  –  це  лише  музика  –  музика  забуття.
Над  рівниною  сліпого  оракула  
Авгуром  чужим  читаю  книгу  Неба,
Здивовано  здоганяючи  поглядом
Політ  злиденного  крука:
Вистежую  чужинецьких  варварів,  
Випробовую  гостроту  стріли
Пальцями,  що  звикли  до  струн  ліри,
Сагайдак  і  руків’я  меча  –  шлях  вершника,  
Що  не  згубив  торбу  залатану
З  рукописами  пеанів-віршів
Про  бабака-провісника:
Насвистів  він  мені  пісеньку  –  
Пісеньку  про  майбутнє  розстріляне  –  
Прийдешнє  наше  зле,  неприкаянне,
Але  не  позичене,  не  загублене.  
А  на  скронях  чи  то  на  кресах  
Мох
В  того  самого  дідугана  кам’яного,
Що  сторожить  льох  великий,
Що  досі  таки  не  розкопаний,
Не  розкрадений,  не  розорений
Зайдами.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2021

Замість струн

                 «Що  там  у  мені  причаїлося
                     В  такий  час  сумний?»
                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ми  танцювали  
Ногами  босими  під  музику  вітру
По  землі  притрушеній  попелом
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  говорили  
Слова  колючі  наче  плоди  нетреби  
Мовою  темного  лісу  і  порожнього  поля
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  лічили  
Білі  каміння  серед  чорної  гальки
На  рінні  ріки  сподівань  марних
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  ліпили  
З  липкої  глини  людей  подоби  
Чи  то  богів  байдужих  краю  солом’яного
Під  жовтим  Сонцем,
Яке  слухало  крик  людини,
Що  знала  коли  впаде  дощ
Мідними  краплями  на  душу  хліба
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  жили  на  попелищах,
На  землі,  що  втомилась  
Дарувати  нам  зерна  кольору  Сонця,
Ми  жили  ніби  мріяли,  
Ніби  на  щось  сподіваючись
І  приносили  треби
У  печері  підземного  мороку
Тій,  що  стала  чужою.
Ми  пішли,  заховавши  Істину
Десь  там  –  у  глибинах  спогадів
Шляхом  жовтого  Сонця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2021

Холодна монета Місяця

 «Березень  –  швидкоплинна  тінь,  
     Січень.
     У  моїх  старих,  наче  Небо,  зіницях…»
                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  збираю  в  діряву  торбу  метафор
Тіні  весни  Петрарки  –  
Цегляної  квітки  Етрурії,
Хвилинами  чужих  анемон  Тоскани  –  
Квітів  холодного  вітру  
Босоногої  Мнемозини  –  
Дочки  Урану,  сестри  Океану,
Діви  старої,  очі  якої  стали  прозорі
У  відблисках  Місяця  –  срібного  флорина,
Що  раптом  викотився  
На  стару  скатертину  Неба:
Він  загубив.  Хто  ж  іще.  Більше  нікому.  
Хотів  кинути  –  вічній  жебрачці  Ночі:
Ver  cinereo  tectum  velamine  
Nox  rimosas  mus.  –  
А  ми  це  повторюємо,
Шепочемо  наче  молитву,  
Наче  закляття  весталки,  
І  своїми  очима  –  старими  як  світ  –  
Які  вже  все  бачили  –  
Поспішаємо  поглядом
За  тінями  березня  –  замерзлого  зайця,
Що  тікає  назустріч  колючому  снігу:
Туди,  де  птахи  дзьобами  довгими
Пишуть  в  повітрі  сонети
І  трохи  прози  –  бо  березень,  березоль  –  
Час,  коли  все  тимчасове:
Навіть  дерева  плачуть,
Навіть  квіти  –  шматочки  блакиті,    
Навіть  срібний  флорин  Місяця  
Не  для  нас.  Для  Атіса  –  царя  Меонії,
Батька  Тірсена.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021

Центуріон очерету

«Він  тоги  не  має  й  зорю  не  благав,
   Він  іде  за  листком,  що  кружля  перед  ним…»
                                                                                 (Пауль  Целан)

Останній  патрицій  осені,
Що  мав  колись  тогу,
Та  втратив  –  
З  неї  пошили  прапор  –  
Останній  прапор  вовчиці
Ватаги  пройдисвітів  Ромула,
Горожанин  останній  журби  
(Urbi  et  Orbi!),
Бо  осінь:  час  бігти  стежиною  
За  жовтим  листочком  ільму,
Що  поволік  вітер  –  
По  землі,  по  землі,  по  землі  –  
По  цій  –  потрісканій  –  
Бо  осінь  –  час  сивочолих  
Центуріонів.  
Він  підіймався  сходами:
Думав  –  ведуть  вони  в  Небо  –  
Останній  аристократ  очерету  –  
Цар  сутінок,  князь  вигадок,
Герцог  білого  моху:
Зійшовши  на  башту
Побачив  –  там  осінь  –  
Там,  де  холодна  синява,
До  якої  безодня
І  годі  долинути.
На  башту  зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг,  як  і  всі,  хто  живе
В  цій  країні  телят,
Хто  марить  і  снить,  бо  життя  то  є  сон,  
Зійшов,  а  там  осінь:
Куди  не  поглянь  –  всюди  осінь:
В  Італії  хижій,  
У  Скитії  дикій,  
І  навіть  в  Елладі  –  
Лиш  осінь,  і  листя,  і  вітер.
І  тога  –  подерта  на  прапор
Повстанців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021