Артур Сіренко

Зозулі крик

                                             «Зозуля  кричить.
                                                 А  зранку  потрібно  йти  
                                                 Через  ці  гори…»
                                                                                     (Танеда  Сантока)

Зозулі  крик
Примерзає  до  циферблату
Кожного  нездари-годинника,
Залазить  у  кожну  хижку
Кудлатовбраних  пастухів-філософів,
Шматує  час  кульгавий
На  кавалки  буття
Блискучого:  секунди  монетами
У  скарбничку  безхатька:
Срібло  снігу,  мідь  заграви,  золото  сонця.
Яблука  дзвінкими  дукатами
У  темні  скрині  ночі  театру-кабукі:
Збираю,  збираю  і  зачиняю
Скриню  тьми.
А  над  імлою  стежок  
Все  той  же  зозулі  крик,
Як  postscriptum  плямою
Під  заповітом  мельника
Водяного  млина  Inferno.
Розкриваю  торбу  як  рану,
Торбу  латану,  
Яку  носив  дорогами  плутаними
Дорогами  Плутарха,
Що  петляють-блукають
Понад  хмарами.
Розкриваю  торбу,  яку  носив  як  тягар
Важчий,  аніж  Земля,
Нестерпний,  як  життя  майстра  простору,
Розкриваю  торбу  –  
А  там  тільки  зозулі  крик.
Він  несеться  кривими  вулицями
Кам’яного  сірого  міста  –  
Міста  мертвих.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773152
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.01.2018

Донецькі квіти

                                                         «На  іншому  березі,
                                                             За  рікою,  хмари  громадяться
                                                             Біля  гірського  храму...»
                                                                                                                             (Ііда  Дакоцу)

Була  осінь  –  тепла  і  кольорова.  Листя  клена  якраз  тільки  почали  червоніти.  Я  люблю  Донецьк  саме  цієї  пори  –  він  перестає  бути  легковажним,  як  весною,  чи  експресивним  і  гарячим,  як  влітку.  Золотої  осені  Донецьк  стає  на  диво  сентиментальним,  ностальгічним  і  навіть  трохи  меланхолійним.  І  от  напередодні  Свята  Черлених  Кленів,  яке  в  Донецьку  називають  Кюдзіцу  Акай  Каеде  і  дуже  шанують,  я  вирішив  відвідати  свого  старого  друга  –  хайдзіна,  що  пише  під  псевдонімом  Акі-но  Кірі  (秋の霧)  -  Осінній  туман.  Він  давно  кликав  до  себе  в  гості  –  у  свій  дім  споглядання.  Хоча  в  Донецьку  він  більш  відомий  як  майстер  чайної  церемонії  –  садо,  а  не  як  поет,  я  їхав  до  нього  з  метою  саме  повіршувати  і  почути  його  нові  хокку.  Я  вирішив  поїхати  до  його  дому  на  рикші  –  у  Донецьку  цей  вид  транспорту  називають  дзін-рікі-ша.  У  Донецьку  нині  в  моду  ввійшли  кінні  запряги  –  двоколісний  візочок,  що  переміщують  в  просторі  один  або  пара  жеребців  –  переважно  буланих,  породи  місакі.  Але  до  хайдзіна  в  гості  мусить  вести  тільки  рикша  –  це  традиція.  І  не  тільки  донецька.  До  площі  Сайгьо,  де  збираються  донецькі  рикші  я  йшов  пішки.  Можна  було,  звісно,  перейняти  рикшу  прямо  на  вулиці  чи  викликати  слугою,  але  я  вирішив  обрати  рикшу,  а  не  довіряти  випадку.  Звісно,  їздити  на  людині  багато  хто  з  сучасних  «гуманістів»  і  конфуціанців  –  цих  шукачів  «людяності»  вважає  неприпустимим,  але  це  стара  традиція,  що  вимагає  поваги.  Крім  того,  багато  хто  з  рикш  просто  не  хоче  міняти  свою  професію  і  заробляє  на  життя  саме  таким  чином.  Можете  це  вважати  місцевою  екзотикою  чи  примхою.  Чи,  навіть,  захцянкою  туристів.  Мені  байдуже.  Я  шанувальник  минулого.  

У  Донецьку  велорикші  збираються  на  площі  Басьо,  а  справжні  рикші,  що  обмотують  ноги  спеціяльними  білими  пов’язками  і  біжать  дорогами,  ніби  зависаючи  в  повітрі  і  ніби  не  торкаючись  землі,  на  площі  Сайгьо.  Слід  зазначити,  що  всі  рикші  в  Донецьку  немісцеві.  Приїжджають  вони  переважно  з  міста  Чистякове  або  з  Кадіївки.  І  то  всі  без  власного  візочка.  У  Донецьку  приїжджим  рикшам  видають  напрокат  візочки  спеціальної  конструкції  –  особливо  легкі  і  збалансовані.  Є  навіть  приказка  серед  рикш:  «Хто  ж  їде  Донецьк  зі  своїм  візочком?»  Це  майже  те  саме,  що  сказати  «їхати  в  Афіни  зі  своєю  совою».  

У  той  день  бажаючих  покататися  на  рикшах  було  мало.  Туристів  не  видно  –  не  сезон,  а  свято  Кюдзіцу  Акай  Каеде  було  ще  було  попереду.  Я  вибрав  уже  немолодого  і  явно  досвідченого  рикшу,  що  був  вдягнений  у  чорне  кімоно  з  білим  візерунком  у  вигляді  гілок  бамбуку.  Обличчя  в  нього  мені  нагадало  обличчя  монаха,  якесь  не  від  світу  сього  –  його  зморшки  нагадали  мені  зорану  землю,  що  надто  багато  бачила.  Здавалося,  що  він  ось-ось  скаже:  «Я  везу  Вас  своєю  дорогою,  сенсей!»  На  ньому  була  нова  каса,  точніше  такухацуґаса,  плетена  з  рисової  соломи,  яскраво  жовтого  кольору.  Донецькі  рикші  носять  каса  чи  кабуріґаса  переважно  вицвілі,  сірі  або  бамбукові.  У  нього  ж  такухацуґаса  була  просто  сонячна.  Я  сів  у  візочок  і  кинув  рикші:  «Таноші  судзумі-но  торі!  Кайка  уме-но  є!  (На  вулицю  Веселих  горобців!  Дім  Квітучої  Сливи!)»  Рикша  розуміюче  кивнув,  і  я  поїхав-поплив  вулицями  Донецька,  мимо  жовтих  лип  і  черлених  кленів.  Легенький  вітерець  ніс  мимо  мене  зірвані  листя.  Я  дивився  на  такухацуґаса  рикші  і  мені  здавалось,  що  це  не  рикша  біжить,  а  сонце  пливе  вулицями  Донецька.  

Я  думав  у  ту  мить  не  про  поезію,  а  про  донецький  кінематограф.  Спочатку  згадався  чомусь  фільм  Акіма  Курасавського  «Сім  шахтарів».  Фільм  про  те,  як  шахта  не  виконувала  план  по  видобутку  на  гора  кам’яного  вугілля.  І  вирішено  було  запросити  сім  шахтарів-ударників.  Щоправда,  один  виявився  зовсім  не  ударником:  товариші  кепкували  з  нього  «Краще  скажи,  де  ти  посвідчення  ударника  вкрав!»  Але  його  все  одно  взяли  в  бригаду.  Особливо  запам’яталася  сцена  в  шалмані,  коли  господар  забігайлівки  показує  ударнику  миску  з  рисом:  «Дивись,  що  ти  їж!  Рис!  А  що  їдять  прості  шахтарі?  Просо!  Собаки  живуть  краще,  аніж  прості  шахтарі…»  Зрештою,  шахта  виконала  план,  але  ударники  загинули  під  завалом  породи…  Потім  згадався  фільм-диптих  Миколи  Осімського  «Шахта  почуттів»,  «Шахта  пристрасті».  Фільм-диптих  про  ерос  та  танатос  у  донецькій  культурі,  про  ці  два  початки  буття,  про  те,  як  вони  зливають  в  одне  –  в  якийсь  потойбічний  ерос-танатос,  про  вирування  пристрасті,  про  справжню  кориду  кохання…  Згадався  епізод,  коли  головний  герой  після  ночі  бурхливого  кохання  йде  по  вулиці  шахтарського  селища,  а  назустріч  йому  марширує  бригада  шахтарів,  що  йдуть  під  землю,  в  забій.  Така  зустріч  еросу  і  танатосу.  Потім  згадався  фільм  Сергія  Імамурського  «Легенда  про  терикон»  про  давній  жорстокий  шахтарський  звичай  відносити  старих  батьків  на  терикон,  де  вони  гинули.  Згадався  вітер  з  того  фільму,  що  прилітав  до  героя  ніби  з  потойбічного  світу.  Як  і  зараз  мені  –  цього  осіннього  дня.  

Їхали  недовго  –  до  дому  мого  старого  приятеля  було  менше  двох  рі.  Я  кинув  рикші  срібну  монету  в  десять  єн  із  зображенням  дракона  –  ці  монети  називають  в  Донецьку  ще  «вадо-кайтін».  Рикша  засуєтився,  щоб  дати  мені  решту  –  кілька  мідних  сен,  але  я  посміхнувся,  махнув  рукою  і  підійшов  до  воріт  мого  друга-хайдзіна,  на  яких  висів  фурін  і  вигравав  сумну  мелодію  осіннього  вітру.  Мені  відкрив  слуга  –  таких  людей  в  Донецьку  називають  ще  «люди  в  синьому».  На  ньому  справді  було  просте  синє  кімоно  без  візерунку,  лише  з  чорними  смугами  на  рукавах  і  зачіска  дзангірі.  Він  поклонився  і  сказав,  що  господар  очікував  на  моє  прибуття,  зараз  перебуває  в  саду  і  просив  провести  мене  до  нього  в  сад  як  тільки  я  прибуду.  Я  йшов  стежкою  що  була  викладена  велетенськими  камінними  плитами  і  була  засипана  жовтим  листям.  Біля  стежки  цвіли  хризантеми  –  квіти  осені.  Акі-но  Кірі-сана  я  побачив  в  глибині  саду  –  він  сидів  на  татамі  під  гілками  дерева  тога  в  стані  глибокої  медитації  -  мейсо.  Я  ще  подумав,  що  це  дерево  –  дерево  бодхі  під  яким  Будда  отримав  просвітлення.  Поруч  було  кілка  кущів  уцугі  і  зарості  саса.  Я  навіть  не  знав,  чи  помічав  сенсей  мою  присутність.  На  ньому  було  жовте  кімоно  з  чорним  візерунком  в  вигляді  драконів.  Я  поклонився  йому  і  помітив,  що  він  вийшов  зі  стану  медитації.  «Десять  тисяч  років  довгої  весни,  сенсею!»  -  промовив  я.  У  відповідь  він  посміхнувся,  і  зовсім  не  дотримуючись  ритуалу  промовив:  «Радий,  що  Ви  відвідали  мій  скромний  сад  восени,  коли  він  особливо  сумний!  Давайте  почнем  цю  дружню  зустріч  з  чайної  церемонії!»  Тільки  тут  я  помітив,  що  ця  частина  саду  являє  собою  тяніва.  Біля  старезних  сосон  і  кленів,  що  ховали  чайний  будиночок  –  тясіцу  лежали  величезні  кам’яні  брили,  біля  яких  ріс  бамбук  і  кипариси,  між  ними  звивалася  родзі.  І  потім  я  взяв  участь  у  чайній  церемонії,  які  влаштував  справжній  майстер  чаю!  Посуд  був  вишуканий:  тябако  та  тецубін  були  старовинними  –  часів  Сітоку.  Тяван  та  тясяку  були  з  тонким  візерунком  –  судячи  по  всьому  зроблені  майстром  Курой  Іші  в  часи  Огіматі.  Випивши  запашного  напою  сорту  «Сто  драконів»,  ми  обговорили  посуд  і  трохи  почитали  віршів  –  але  не  своїх  –  цитували  переважно  Йоса  Бусона  та  Оно-но  Коматі.  Мені  ще  згадалось  тоді  таке  танка  Коматі,  яке  я  процитував  неточно:

                                                                   Ось  і  фарби  квітів  
                                                                   Зблякли,  поки  в  цьому  світі
                                                                   Жили  безтурботно,
                                                                   Споглядаючи  довгі  дощі,
                                                                   Забувши  про  старість  таку  неминучу…  

Після  чайної  церемонії  господар  запросив  мене  в  свій  дім.  При  вході  я  помітив  гета  з  червоними  шнурівками.  Мені  одразу  згадалося  хокку  Ісікава  Такубоку:

                                                                   Просила:  купи  мені  гета
                                                                   З  червоними  шнурівками.
                                                                   О,  дитинко!  

У  домі  нас  зустріла  господиня  –  дружина  господаря.  Я  зніяковів  –  для  мене  це  було  трохи  незвично.  Акі-но  Кірі-сан  побачивши,  що  я  зашарівся,  представив:  «Це  моя  гірська  колючка.  Пише  хайку  та  танка  під  іменем  Хару-но  Хана.  Вона  служить  мені  з  віником  і  шуфелькою».  Дружина  у  нього  була  з  таких  дружин,  що  в  донецьку  називають  «вайфу».  До  одруження  вона  була  «модан  гару»  чи  як  їх  там  називають.  Вони  дотримуються  в  сімейному  житті  сучасних  звичаїв,  але  знаючи  мої  консервативні  погляди  дружина  господаря  сховалася  за  напівпрозору  ширму,  яка  завбачливо  була  розміщена  у  вітальні,  і  вела  подальшу  розмову  з  нами  з-за  ширми.  Взагалі,  донецькі  святенники  наполягають,  щоб  дружина  розмовляла  з  гостями  з-за  непрозорої  ширми.  Я  до  цих  святенників  ставлюся  скептично,  знаючи,  що  вони  часом  запрошують  гейш  на  чайну  церемонію  в  той  час,  коли  дружина  знаходиться  на  жіночій  половині  дому.  Акі-но  Кірі-сан  промовив:  «Моя  гірська  колючка  іноді  вправляється  в  грі  на  кото.  Майстерності  вона  не  досягла,  талантів  у  неї  немає  ніяких.  Звісно,  не  можна  навіть  порівнювати  її  гру  з  грою  на  кото  столичних  гейш.  Я  дуже  боявся  образити  Ваш  слух  такою  грубою  музикою,  але  все  таки  насмілюсь  запропонувати  Вам  послухати  у  її  виконанні  мелодію  «Холодний  осінній  вітер».  

І  полилася  солодка  і  водночас  тужлива  музика…  Це  була  казка  –  осінь  втілена  в  музиці.  Я  навіть  не  очікував,  що  музика  може  досягти  такою  витонченої  досконалості.  

Я  подякував  господині  і  висловив  своє  захоплення.  Після  цього  слуга  приніс  обід:  сусі  з  кальміуської  форелі,  йомогімоті,  рис  з  місо,  сембей,  хамагурі  та  саке.  Після  трапези  ми  нарешті  почали  віршувати.  Господар  запропонував  створити  ренга  –  якраз  було  троє  хайдзінів.  Точніше  два  хайдзіни  і  одна  хаййорушідзін.  Віршували  більше  двох  годин.  Під  час  віршування  я  милувався  токо-на  ма,  де  висіла  картина  «Будда  і  лотоси»  з  каліграфічним  написом,  і  стояв  бонсай  старезної  сосни.  З  того  ренга  я  запам’ятав  такий  уривок  (тут  я  під  псевдонімом  Кенші):

                                                       *      *      *
                                 Жовте  листя
                                 Падає  між  життям  і  смертю.
                                 Осінь  сліпа.
                                                                                                     (Акі-но  Кірі)

                               Вітер  шепоче  мені  
                               Про  таємницю  мовчання.  
                                                                                                                         (Кенші)

                               Останні  пелюстки  
                               Старої  сакури  обривають  пориви.
                               Помирає  весна.  
                                                                                                   (Хару-но  Хана)

                               Зустрічаю  епоху  дощів.
                               Забуваю  про  Сонце.  
                                                                                                           (Акі-но  Кірі)

                               Зозуля  мовчить  –  
                               Єдина  втіха  поета
                               Вечорів  літніх.  
                                                                                                                           (Кенші)

                               Птаха  «гірських  стежок».
                               Коли  цей  крик  я  забуду?
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

                               Старий  самурай
                               Споглядає  заграву
                               Біля  руїн  замку.  
                                                                                                               (Акі-но  Кірі)

                             Холодна  і  зла  зима
                             Землю  фарбує  в  біле.  
                                                                                                                           (Кенші)

                             Падає  сніг  лапатий.
                             Світанок  нового  року
                             Нагадує  білий  листок  паперу.
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

Після  віршування  господар  дому  зіграв  нам  на  бамбуковій  флейті  сакухаті  мелодію  «Осінні  сутінки».  Якраз  доречно,  бо  на  землю  і  дерева  справді  впали  сутінки.  А  потім  і  зовсім  стемніло  –  осінь  все  таки,  доба  коротких  днів,  осінній  вечір.  Я  озирнувся  і  побачив,  що  біля  входу  в  дім  господар  поклав  листок  паперу,  пензлик  і  туш.  Помітивши  моє  здивування  Акі-но  Кірі-сан  сказав  почекати  і  спостерігати  в  щілину  не  до  кінця  зачинених  сьодзі.  Я  з  цікавістю  затамував  подих  і  чекав.  Раптом  почув  за  дверима  якісь  тихі  кроки,  човгання  і  сопіння.  Потім  побачив  борсука,  що  підійшов  до  дверей.  У  Донецьку  нині  розвелось  дуже  багато  борсуків,  їх  сприймають  нині  мало  не  як  домашніх  тварин.  Людей  вони  перестали  боятись,  їх  часто  можна  побачити  у  садах,  особливо  заміських.  На  моє  велике  здивування  борсук  взяв  до  рук  пензель,  занурив  його  в  туш,  а  потім  почав  писати  на  листку  ієрогліфи.  Коли  він  закінчив  писати,  він  спочатку  став  на  задні  лапи,  понюхав  осіннє  повітря  і  пошкандибав  у  темряву  саду.  Господар  дому  зітхнув  і  пояснив  мені,  що  цей  борсук  давно  приходить  вечорами  до  нього  в  гості  ночами  і  пише  вірші.  Спочатку  борсук  для  цього  таємно  забирався  в  дім  і  брав  без  дозволу  папір  і  пензель,  але  потім  Акі-но  Кірі-сан  почав  навмисно  виставляти  борсуку  все  необхідне  під  двері.  Я  взяв  цей  листок  і  прочитав  кілька  хокку  нашкрябаних  невмілою  рукою.  На  моє  здивування  деякі  борсукові  хайку  були  варті  уваги.  Запам’яталось  мені  оце:

                         Старість  відчув.
                         Завітала  до  мене
                         Перед  зимовою  сплячкою…  

Але  цей  день  закарбувався  у  мене  в  пам’яті  не  цим.  Коли  згадую  цей  візит,  то  згадується  не  борсук-поет,  не  звуки  кото  чи  флейти,  не  смак  терпкого  чаю  чи  гіркого  саке  –  згадуються  хризантеми  –  сумні  осінні  квіти,  які  дарували  аромат  холодному  осінньому  вітру…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771693
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2018

Жовта ніч

                   «Місяць  часткою  часнику,
                     Тьмянів  від  болю  аґоній,
                     Кидав  кучері  жовті  
                     На  жовті  дзвіниці.»
                                                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Все  пожовтіло  в  пітьмі,  Лоренцо*,
Навіть  твоя  недоречна  Венеція
Анахронізмом  дітей  лагуни  
Пливе  каравелою  жовтою
У  Харона  спогади  човникові.

Лоренцо!  Монети-ґудзики
На  камзол  втікача-дожа
Приший.  А  сняться  аґонії
У  павзах  стогону  мандолін  
Міста  венетів  води  (Аттіла).

Лоренцо!  Карнавали  щурів
Тих  розфарбованих  галеонів,
Що  везуть  чорний  перець
Любителям  смачно  поїсти,
Серед  міста  дзеркал  та  паперу:
А  ти  кажеш:  «Республіка…»

Лоренцо!  Надто  часто  дожі  
Вінчалися  з  морем,  кидаючи
У  його  ненаситну  пащеку
Перстень  металу  Сонця.
Тому  марно  ловити  крилатому  леву
Жовту  рибу  початку.

Маски  носаті  –  модні  після  комети,
Після  Нової  Зорі,  що  так  сяяла  в  Небі:
Селена  –  подруга  Пана,  діва  Аркадії**
Гіпаріона  та  Теї  дитя  
Все  зафарбовує  в  жовте  (як  Геліос  гасне):    
Море,  обручки,  монети,  каблучки,
Ґудзики,  дзвони,  мерців,  церкву,  собак,
Місто  і  камінь,  зуби  і  пасма,  котів  і  мишей
І  навіть  чуму…  

Примітки:
*  -  це  зовсім  не  про  Лоренцо  ді  П’єро  де  Медічі  Чудового  (Lorenzo  di  Piero  de  Medici  il  Magnifico)  (1449  –  1492),  це  про  зовсім  іншого  Лоренцо,  що  жив  у  Венеції.  Але  не  про  Лоренцо  Пріулі  (1489  –  1559)  –  дожа  Венеції.  Хоча,  може  і  про  нього  –  хто  зна…    
**  -  про  Аркадію  кажуть,  що  то  країна  козопасів,  але  то  неправда.  Це  країна  темних  пророчих  святилищ  і  людей,  що  присягаються  водою  Стіксу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769713
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.01.2018

Там, за териконами

                     «Трублю  надривно
                         Маяк  шалений
                         Корабель  мій  дивний
                         Накритий  хвилею…»
                                               (Гійом  Аполлінер)

Там,  за  териконами  –  джаз,
Постмодернова  музика,  
Саксофон  сірого  дня  –  
Такого  ж  сірого,  як  і  мої  берци,
Від  пилу  і  бруду  нескінченних  днів
(Довершеність).

Там,  за  териконами  –  блюз,
Блюз  без  сезону:  не  осінній,  
Не  літній,  не  весняний,
І  не  зимовий  навіть:
Блюз  нескінченних  доріг,
Яких  не  пройти,  не  здолати,
І  навіть  не  проповзти,
І  не  плазувати  –  про:
Блюз.  

Так,  за  териконами  –  пустка:
Порожнеча,  якої  немає,
Ніщо,  якого  не  було,  не  є,  
І  не  буде  –  Небуття.
Там.  Де  музику  грає
Джазмен  бородатий
Білий,  як  сніг  на  чорному.  
Там  –  пустка.

Там,  за  териконами  –  
Спогади.  Про  неіснуюче.
Там,  де  матерія
Міряє  часопростір  –  
Карма.  Там,  за  териконами  –  
Сансара.
Босоногий  Сітхартха  
Кидає  мені  в  долоні
Вервечку  хвилин  позичених.
Тільки  я  не  ловлю  –  бо  затиснув
Пальцями  металеву  іграшку.
Холодну.  Сансара.

Там,  за  териконами  –  
Заперечення
Всіх  істин  моїх  кольорових.
Барабан  виграє
Все  ту  ж  мелодію
Барабан  джазмена  Бога
(Він  вміє  тримати  ритм).
Там,  за  териконами  –  Смерть.
Там  просто  батьківщина  моя  розстріляна,
Там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2017

Плаття Евтерпи

                         «Люди,  вози,  верби  біля  мосту  –  
                             Це  лише  ієрогліфи,
                             Що  мальовані  красивим  шрифтом…»
                                                                               (Сайдзьо  Ясо)

Чомусь  погляд  сумний
У  цього  трамваю  з  номером
Десять.
Я  плутаю  місто
Зі  старою  книгою:
Намагаюсь  місто  читати,
Намагаюсь  блукати  книгою,  
Намагаюсь  бути  текстом,
Намагаюсь  визирати  у  вікно  метафор.
Прикро:  міста  на  рівнинах  мурують.
Прикро:  книги  пишуть  знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа  ходить  у  чорній  сукні,
Плащ  свій  (теж  кольорів  невеселих)
Подарувала  опудалу.
Епоха  сумних  комедій,
Епоха  трагедій  кумедних,  
Затискаю  в  руках  клубок
Ниток:
Той  самий,  що  колись  дарувала
Аріадна  Теcею,
Від  лабіринту  лишилась  
Купа  каміння,
Навіть  меч  той  зітлів  –  
Той,  яким  Мінотавра  дірявили,
Перетворився  на  купорос,
А  клубок  
Ниток
Все  такий.  І  нитки  тонкі.
І  не  рвуться.  І  тягнуться.  
У  нескінченність  сріблясту.
Ти  мала  б  людей  веселити,
Ти  –  
Дівчина,  вбрана  нині  у  чорне.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2017

Блукання сумної Ерато

             «Тіеко  не  бачить  мого  земного  тіла,
                 Вона  тягнеться  до  іншого  мого  «Я»  
                 Під  оболонкою  плоті…»
                                                               (Такамура  Котаро)

Час  –  кульгавий  жебрак
З  торбою  –  Всесвітом,
З  торбою  –  Простором,
З  торбою,  де  ховаємось  ми
Разом  з  тією  Порожнечею  –  
Нескінченністю.
Всі  сидимо  біля  вікна
За  склом  якого  одна  чорнота
І  жодної  голки  світла
Для  ока  сліпого,  для  шкіри  
                                                                             чутливої
(Люди-безхатьки  бачать  шкірою)
Крила  комах
Ти  збираєш,  Ерато,
Замість  квітів  прозорих
У  букети  синього  Неба
(Нам  літати,  їй  плакати,
Нам  падати,  їй  плакати,
Нам  помирати,  їй  плакати
Завжди).
Люди  шукають  знаки,
Що  писані  давнім  шрифтом
На  крилах  птахів,
На  панцирах  черепах
(Повільних  панцерників)
А  в  горах  Еллади
У  кам’яній  хатці
Досі  живуть  люди  
Які  вірять,
Які  просто  впевнені,
Що  Гомер  був  зрячим.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017

Донецькі сни

                         «Герцен,  Герцен,  замогильним  вечором
                           Скажіть  будь-ласка,  чи  не  сниться  Вам
                           Як  Вас  дивно  увічнили  
                           Пивом,  фокстротом  і  віденським  шніцелем?»
                                                                                                     (Володимир  Маяковський)

Що  вам  розповісти  про  сни?  Акіра  Куросава  у  «Снах»  і  у  снах  завжди  бачив  Японію  –  замкнутий  і  самодостатній  світ,  де  всі  тільки  й  думають  про  смерть  і  порожнечу  –  тому  й  не  дивно.  Але  побачити  у  снах  хлопчика,  що  мусить  знайти  хатинку  лисиць,  яка  стоїть  під  веселкою,  аби  попросити  в  лисиць  пробачення,  інакше  харакірі  –  це  вже  занадто.  Таке  можна  снити  тільки  в  країні  дощу.  У  нас  у  Скіфії  надто  сухо  для  цього.  Ой,  даруйте,  в  Сарматії.  Я  й  забув,  що  скіфи  у  Дикому  Полі  зникли  як  сон…  Сармати  лишились  камінними,  як  спогад  про  Римську  імперію.  І  снились  би  мені  ці  бородаті  номади,  що  пахнуть  козячим  молоком  і  полином,  але  ж  ні  –  мені  знову  сниться  Донецьк  –  місто  міст.  Чомусь  давно  не  сниться  мені  моє  Сніжне  засніжене:  чи  та  балка  надто  глибока,  чи  то  воно  перетворилося  в  Макондо,  яке  не  знайти,  бо  за  перевалом,  ото  ж  бо.  Чи  може  просто  нічого  вже  немає,  навіть  Макондо  –  і  можна  було  б  його  вигадати.  Але  де  там.  Мішок  для  вигадок  виявився  дірявим.  Добре  було  тому  колумбійцю  –  у  нього  сто  років  самотності  було  позаду,  а  в  нас  попереду.  Отож  про  сни.  Людям  часто  сниться  щось  недосяжне  –  муза  Ерато,  наприклад,  чи  Терпсихора,  а  мені  –  Донецьк.  І  то  часто.  

Снилось,  що  приїхав  я  в  Донецьк  на  поїзді,  який  віз  задумливий  паротяг,  що  сопів  і  випускав  хмари  думок.  І  прибув  він  на  вокзал,  що  дуже  нагадував  вокзал  з  картини  Оскара  Клода  Моне  –  не  прозорий,  а  ефемерний,  як  вокзал  Сен-Лазар.  І  блукав  я  містом  Донецьком,  блукав  серед  його  тихих  і  вузьких    середньовічних  вуличок,  споглядав  готичні  католицькі  собори,  слухав  звуки  власних  черевиків,  що  гупали  по  блискучій  відшліфованій  століттями  бруківці.  А  потім  я  пішов  пішки  по  шосе,  що  бігло  від  міста  геть,  серед  височезних  скелястих  гір,  які  оточували  це  місто  Вічності  і  поросли  дрімучим  височезним  лісом.  І  крислаті  криптомерії  та  секвої  схиляли  наді  мною  віти…  А  потім  я  піднявся  на  височезну  лису  гору,  з  якої  Донецьк  був  як  на  долоні.  Гора  була  увінчана  скелею,  що  як  палець  стриміла  в  небо,  певно  вказуючи  на  бороду  дивака  Бога  і  до  вершини  якої  вели  видовбані  в  камені  сходи.  А  біля  скелі  тулився  монастир  Святого  Августина.  Я  зайшов  під  готичні  арки  храму  і  слухав  піснеспіви  Папи  Григорія  І  Великого  –  месу  «Kyrie  eleison»  на  мелодію  «Lux  et  origo».  До  мене  підійшла  бабця,  що  була  якось  дивно,  надто  строкато  вбрана  (не  для  церкви)  і  сказала,  що  вона  може  показати  могилу,  де  поховані  всі  яничари  султана  Османської  імперії  Мурада  ІІІ.  І  в  цьому  сні  Донецьк  був  нашим  містом.  Нашим.  Ніяких  зовнішніх  ознак  цього  не  було,  але  це  відчувалось  шкірою.  

Чому  мені  сняться  такі  сни?  Не  знаю.  Я  інколи  відчуваю,  що  Донецьк  –  це  моя  дитяча  хвороба,  цим  містом  треба  було  перехворіти  і  видужати.  І  я  постійно  шкодую,  що  цим  містом  я  не  перехворів  в  дитинстві.  Донецьк  місто  цноти  –  про  розпусту  серед  його  вуличок  не  може  думати  ніхто,  навіть  Пазоліні  –  цей  модерновий  Казанова  сінематографу.  Де  ви,  «казановісти»  східних  кресів?  В  яких  богемних  кав’ярнях  вас  шукати?  Є  міста  синтетичного  спирту  і  міста  справжні.  Донецьк  місто  справжнє  –  земля  під  ним  непрозора.  А  шкода.  Яких  би  химерних  почвар  палеозою  бачили  б  ми  в  її  глибинах!  Карбонові  мохоступи  і  водяники  -    як  часто  мислив  я  про  вас.  Донецьк  надто  вже  нагадує  Париж,  і  не  тільки  у  моїх  снах.  Але  від  Парижу  я  його  завжди  відрізняв.  І  в  снах,  і  наяву.  Париж  це  справді  «свято,  яке  завжди  з  тобою»,  як  писав  старина  Хем,  але  це  свято  буває  безтурботним  і  легким,  але  буває  брутальним,  чи  навіть  дещо  штучним  і  фальшивим  –  як  клошари  чи  коти  на  вікнах.  Донецьк  на  відміну  від  Парижу  завжди  серйозний.  Сентиментальний,  але  серйозний.  Хто  не  бачив  донецьких  котів  на  вікнах  серед  пеларгоній,  той  не  знає,  що  таке  справжня  серйозність.  Мало  на  світі  міст,  в  яких  би  відчувалась  серйозна  сентиментальність  –  навіть  у  безтурботних  кафе  чи  в  веселих  ірландських  пабах.  Донецьк  –  це  серйозне  свято.  Я  ніколи  не  думав,  що  свята  можуть  бути  серйозними,  аж  до  того  часу,  поки  не  відвідав  Донецьк  –  ще  тоді,  в  дитинстві.  Донецьк  –  свято  серйозне,  як  Болонья,  де  карнавали  виглядають  якось  неприродно.  Я  не  знаю,  чому  в  Донецьку  ніколи  не  будували  італійських  двориків  серед  барокових  кам’яниць,  може  тому  що  вони  надто  ліричні  –  серед  них  хочеться  грати  на  мандоліні  і  класти  на  музику  моря  і  повітря  сонети.  Донецьк  –  це  місто  кларнетів  і  органів.  Хто  не  слухав  орган  в  Соборі  Святого  Патріка  в  Донецьку  –  той  має  хибне  уявлення  про  Баха,  той  не  літав  у  синяві  неба.  Навіть,  якщо  він  льотчик  чи  стюардеса  і  звик  носити  синю  уніформу.  Я  завжди  мріяв  приїхати  в  Донецьк  на  кареті,  що  запряжена  трійкою  сірих  коней  в  біле  яблучко.  Конче  з  чорними  гривами  і  блискучими  очима.  І  щоб  кучер  був  у  високому  циліндрі  і  цитував  крізь  зуби  Петрарку.  Якщо  Ви  теж  колись  будете  писати  про  Донецьк,  не  забудьте  згадати  про  ароматну  тягучу  кавову  пару,  що  висить  в  повітрі  і  про  новий  день,  відчуття  якого  приходить  з  першим  ковтком  цієї  кави  –  бразильської,  кислуватої,  з  пінкою.  Згадався  чомусь  Анрі  Барбюс  з  його  «Вогнем»  і  сцена  дощу.  Сармати  на  відміну  від  трипільців  ніколи  не  закликали  дощ,  їх  шамани  були  не  для  цього.  Номадам  що  –  дорога,  яка  пахне  євшаном.  І  все.  А  справжня  дорога  не  має  кінця…  Колись  цю  музику  номадів  назвуть  «блюз».  Колись,  але  не  зараз.  Шкода,  що  минуле  літо  було  таким  холодним.  А  як  хотілось  під  теплою,  майже  тропічною  зливою  пробігтися  по  калюжам  і  теплому  асфальту  Донецька  босоніж,  ляскаючи  підошвами  ніг  голосно,  майже  аплодуючи  Землі  і  її  пісням,  здіймаючи  бризки  і  шукаючи  очима  веселку  –  ту  саму,  під  якою  є  хатка  лисиць.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765560
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2017

Збирач горіхів

     «Вічно  мене  тягне  до  міста,
       Тягне  в  гущу  юрби  на  вулицях…»
                                                     (Хагівара  Сакутаро)  

Я  збираю  горіхи,
Які  падають  з  дерева,
Що  намальоване  на  стіні
Мого  кострубатого  сну.
Я  кладу  до  кожної  жмені  
Дітей  горбатого  катеринщика  –  
Таких  сумних,  як  грудневий  світанок  –  
Три  горіхи  з  шкаралупою
Кольору  зимового  неба  –  
Сього  бородатого  старця  –  
Чорнокнижника  Собачої  Зірки.
Я  кладу  у  теплі  долоні
Замурзаної  попелюшки,
Що  міняла  свої  плаття  подерті
На  сліди  сонячних  зайчиків  –  
Три  горіхи  з  тьмяною  шкаралупою  
Кольору  травневого  нечуйвітра
(Грай,  вітре,  грай
Пісню  босоногих  бузьків:
Чорногузів  міста  крейди  
І  поцяткованих  писарів).
Я  збираю  горіхи
Тверді,  як  віра  алхіміка
У  збіговисько  готичних  літер
Книги,  яку  продали  в  Венеції
За  шматки  металу  блискучого.
Я  збираю  горіхи,
Що  падають  з  намальованого  дерева
І  дарую  їх  дітям,
Які  ніколи  не  народяться,
Які  бавляться  потойбічними  іграшками,
Незримими  ведмедиками
Снів  моїх  волохатих.
А  ці  горіхи  все  падають
На  бруківку  покручених  вулиць
Міста,  де  ніхто  не  живе,
Навіть  той  катеринщик,
Що  співає  псалми  апостола  горобців,
Навіть  він
У  цьому  місті  чужий  –  
Перехожий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2017

Не повторюй слова осені

                                                             (Триптих)

 «Не  повторюй,  як  боляче  бути  травою,
     Який  зміїний  рот  має  молодий  Місяць...»
                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

                                   Перший  подих  вітру

Не  повторюй  слова  осені  –  
Намарно  –  осені  сірих  Пегасів.
Не  повторюй  цієї  музики  –  
Музики  скрипки  холодного  вітру:
Най  пам’ятають  її  собаки
Кольору  олова  з  очима-зірками.
Місяць  –  алхімік  старий  
Наливає  ночей  ртуть  у  чашу  серця.
Не  повторюй  зміїне  шипіння  
Падолисту-водяника,  
Володаря  мокрих  каменів.  
Не  повторюй  –  нині  всі  змії  сплять  –  
До  весни.  Доки  вино  холодне  
Крові  вужа  не  стане  вогнем.  
Не  повторюй  нічого,  
Навіть  Сонати  Вужа,  краще  мовчи
Слухай  вітер  пізньої  осені...

                             Другий  подих  вітру

Чорні  кораблі  останніх  днів:
Падолистові  ночі  –  це  голландці  
У  камзолах  з  блискучими  ґудзиками,
Яких  привів  у  порти  Ямато,
У  місто  моє  без  сезонів
П’яний  капітан-вітровій  –  
Одноокий  шкіпер  холоду.
А  вітрила  кошлаті...

Кульгавий  щур  осіннього  вечора
Гризе  сир  рапсодій
У  мишолапці  музичній:
Де  заблукав  ти  -  хвостатий  Моцарте,
Волохатий  Йогане  з  чотирма  лапами,
Що  лишають  сліди-ієрогліфи
На  партитурі  життя?

                         Третій  подих  вітру

А  я  все  не  вірю,
Що  скоро  землю  крига  скує,
Заморозить  час-лиходій
Все  сподіваюсь  на  щось
(Намарно).
А  я  все  не  вірю,
Що  голим  деревам-повіям
Набрид  холодний  дощ-злодюжка,
Що  вони  чекають  білого  снігу,
Як  одкровення,  як  знак  чистоти,
Як  очікували  гейші  Едо
Проповідника  в  чорній  рясі,
Що  дихав  димом  і  малював  
Знак  «Десять»  в  повітрі  майбутнього.
Пізня  осінь  –  це  танець  метелика  мертвого,
Обірвані  крила  якого  несе
Самурай-вітер,
Що  складає  останнє  танка,
Відчуваючи  лезо  катани  холодне
М’язами  живота  –  ще  теплими:
Ця  людина  не  хоче  
Лишатися  серед  осені
Живим  роніном.    
А  на  вулиці  мертвих  дерев  і  собак
Двірники  замість  кленових  пальців
Замітають  листя  карми.
А  я  цієї  осені  посадив  вишневий  сад
На  околиці  Хіросіми.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2017

Срібна монета осені

                                                       «Місячну  ніч
                                                           Відкриваю,
                                                           Як  велетенську  книгу,
                                                           Гортаю  білі  її  сторінки...»
                                                                                                               (Сайдзьо  Ясо)

Місячна  ніч  –  
Монетою  срібною  жебраку  під  ноги.
Осені  біла  сторінка:
На  якій  не  написано
Жодного  знаку
І  жодної  літери.
Тільки  тема  –  для  медитацій.  

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Місячна  ніч  осіння:
Гільйотини  лезом  –  
Срібним  і  потойбічним
Вироком.
Наче  весни  вже  більше  не  буде.
Ніби  то  ми  стали  туманом:
Поети  занепаду.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Уривок  холодної  осені:
Сріблом  карбованим
Королівства  давно  забутого.
Важкість  металу:
Корони  й  підкови,
Шаблі  і  молоту.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Місячна  ніч  осіння:  
Срібною  кулею
Для  юнака-самогубця,
Для  вурдалаки  сирості  –  
В  жменю.  Набої.

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

Брюмера  холодного  світло
Осінь  республіки,
Вітри  Бонапарта,  
Туман  алегорій.
Скриню  відкрию  осені  –  
Скриню  скарбів:
Срібляники  темних  ночей
Збирає  глитай  фрімер  –  
Володар  кахляних  п’єців...  

...А  падолист  пахне  димом  і  тліном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760639
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2017

Людина, що продавала отруту

«...Із  сусіднього  дому  доносяться  дивні  звуки.
         Я  не  сплю  –  я  звик  не  спати  цієї  пори...»
                                                                               (Такамура  Котаро)

Я  блукав  містом  людей  і  зайшов  на  торжище,  де  торгували  всім,  де  продавали  все,  що  могли  продати.  Серед  гамору  я  почув  голосні  і  різкі  слова:  «Від  мишей,  щурів,  тараканів!»  Це  викрикувала  слова  в  простір  між  речами  і  спорудами,  в  рухливе  повітря  осені  людина,  що  продавала  отруту.  Я  ще  подумав:  цікаво,  а  чи  продає  він  отруту  для  людей?  Чи  може  люди  це  теж  таргани  або  саме  так  він  називає  людей  –  тарганами?  І  місто  Тмутаракань,  город  якого  треба  пошукати,  це  місто-людей-тарганів,  яких  там  є  тьма?  Тоді  для  чого  це  місто  на  Сході,  місто  на  березі  моря-лиману  шукати?  Невже  князь  Ігор  був  неправий  і  всі  його  мрії  це  марні  сподівання  ватажка  кметів,  що  відкриває  степ  як  книгу  вітру?  І  цікаво  (мені  все  ще  цікаво):  чи  він  продає  отруту  від  чи  для  тарганів,  що  живуть  в  голові?  Чи  ці  таргани  невмирущі  і  вічні  і  стійкі  до  будь-яких  отрут  і  тільки  плодяться,  коли  їх  намагаються  добропорядні  господині  втруїти?  Запитань  роїлось  у  мене  в  голові  чимало.  Треба  було  мені  підійти  до  того  громадянина  і  спитати.  Але  я  не  наважився.  Щось  нехороше  було  в  цій  людині  –  в  людині,  що  продавала  отруту.  Якесь  вічне  зло.  Він  теж  був  торговець  смертю  і  нагадував  мені  гіперборейський  політиків,  вождів  племені  андрофагів,  що  теж  продавали  смерть.  Я  ще  подумав  ось  що  (я  часто  думаю,  хоч  лікар  мені  категорично  це  заборонив:  лікар-заборона):  більшість  нинішніх  графоманів  це  продавці  отрути.  Вони  створюють  отруту  зі  слів  –  отруту  для  людей.  Щурі,  миші  і  таргани  рідко  коли  реагують  на  отруту  зроблену  зі  слів.  Вони  від  тої  отрути  інколи  навпаки  починають  плодитися  зі  страшною  силою.  А  от  люди...  А  люди  от.  От  люди  а.  Дилю  от  а.  Колись  були  люди,  що  писали  тексти-протиотрути.  Нині  навпаки.  Нині  культивують  смерть,  вирощують  її  ніби  пеларгонію  в  горщиках  повістей  повітових  і  мініатюр  хуторянських.  Новел  брудного  міста  і  оповідок  здичавілого  села.  Світ  перенаселений  і  нічого  графоманам  більше  не  лишається  –  вирощувати  смерть.  Так,  нібито,  від  цього  помруть  уявні  люди-таргани,  а  не  вони  самі.  

Мене  ніхто  не  розуміє.  Мої  тексти  ніхто  не  розуміє.  І  лають  не  за  те,  і  хвалять  не  за  те.  І  ті  хто  захоплюються  моїми  текстами  не  розуміють,  і  ті  в  кого  мої  тексти  викликають  якусь  мало  не  алергічну  реакцію  –  теж  не  розуміють.  Конфуцій  тішився  тим,  що  його  «розуміє  тільки  Небо».  Я  ж  не  можу  тішитись  навіть  цим  –  я  не  впевнений,  що  Небо  розуміє  мене  –  те  саме  Небо,  що  «ставиться  до  людей  мов  до  собак».  А  може  і  мені  –  ось  так  кинути  все  і  теж  поїхати  в  Італію,  жити  там  у  старому  як  світ  будинку  і  писати  книгу  про  мертвих.  Пишуть  книги  переважно  про  живих,  про  читачів.  А  мені  слід  як  і  йому  написати  книгу  про  мертвих.  Їх  більше  ніж  живих  (я  так  думаю)  і  порядних  людей  серед  них  більше  ніж  серед  живих.  Колись  в  молодості  я  ходив  по  землі  патлатим  і  одна  хороша  людина,  що  теж  нині  приєдналася  до  більшості  –  до  мертвих,  назвала  мене  нео,  порівняла  мене  з  ним  –  з  людиною-птахом,  сказала  мені,  що  я  новий  людина-птах.  Корені  в  мене  справді  теж  з  Полтавщини,  з  села  Козаче  (о,  навіщо  даровано  мені  стільки  символів?)  і  я  теж  в  душі  темний  готичний  містик.  І  я  бував  у  Янові,  так  що  я  теж  трохи  яновський.  І  поїхати  в  Італію  на  газовому  візочку  (коники  перевелися,  тоді  нехай  мою  карету  штовхає  газ).  Саме  не  полетіти  в  утробі  сріблястого  крилоптаха,  а  поїхати.  І  саме  через  Гамбург,  зайшовши  в  цьому  ганзейському  порту  на  дискотеку  в  нічний  клуб,  а  потім  через  Париж  –  гомінкий  і  марнослівний  –  і  дивуватись.  І  не  знаходити  себе.  А  потім  в  Італію.  Тільки  не  в  Рим  –  не  в  тінь  колишніх  повелителів  світу,  там  неминуче  католиком  і  розенкрейцером.  І  не  в  пишну  Флоренцію.  Там  надто  пишно-красиво:  життя  перетвориться  в  милування.  І  не  в  легковажне  Ріміні  –  надто  маленьке  навіть  для  пародії  на  Вічне  Місто,  надто  безтурботне  і  язичеське  (мало  не  сказав  поганське).  І  не  в  Равенну  –  це  могила:  могила  античності  і  сумного  Данте,  уламок  тої  самої  Візантії,  що  не  від  світу  сього.  Ні.  І  не  в  Венецію:  це  казка  на  воді,  а  я  не  водяник  і  не  бузько,  і  не  чапля.  І  не  хочу,  щоб  моє  життя  було  казкою.  Хіба  в  Болонью  –  місто  всього  великого  і  високого.  Хоча  там  надто  багато  Закону,  але  де  в  світі  латини  його  мало?  і  ходити  вечорами  на  П’яццо  Маджоре,  до  собору  Сан-Петроніо,  мислити  про  ренесанс,  їсти  на  обід  спагеті  з  соусом,  захоплюватись  італійською  кухнею.  Тільки,  звісно,  не  випрошувати  в  правителя  холодного  простору  золоті  монети,  а  в  перерві  між  писаниною  заробляти  на  хліб  насущний:  влаштуватись  на  заправку  і  наливати  в  газові  візочки  смердючу  бензину,  чи  торгувати  моторолерами,  чи  різати  прозоре  скло  діамантовим  ножем...  А  потім  палити  рукописи  і  пічці  і  померти  з  відчуттям,  що  все  намарно,  все  безнадійно.  

Не  всім  в  Італії  щастило,  не  всім  в  країні  лавру  і  отруйного  олеандру  писалося.  Я  маю  на  увазі  тих,  хто  творив  тексти-протиотрути,  а  не  тексти-отрути.  Не  щастило  бородатому  Ернесту  –  неприкаяному  блукальцю  Гемінгвею.  Він  справжній  лікар  отруєного  покоління.  Якби  він  був  просто  рибалкою,  то  міг  би  і  в  лагуні  святого  Марка  ловити  пічкурів.  Але  він  був  не  просто  рибалкою.  І  навіть  не  просто  мисливцем  за  великою  здобиччю  –  якщо  ловити,  то  не  в  мілководній  лагуні,  а  в  Океані,  і  то  велетенську  рибу.  Якщо  полювати,  на  слонів  і  левів  в  неозорій  жаркій  савані  –  степовому  океані  трави.  Італія  була  для  нього  надто  сентиментальна.  Італія  шматувала  його  тіло  і  рвала  нерви,  як  рвуть  телеграфні  дроти  вітри-сіроко  –  злі  вітри  з  Африки,  вітри  зі  Сходу.  Ернесту  треба  було  для  текстів  або  свято,  яке  завжди  з  тобою,  а  воно  зажди  гомінке  і  невгамовне  –  як  Париж,  а  не  задумливо-співоче  як  Неаполь.  Йому  потрібні  були  сильні  емоції  двобою  –  Іспанія  гаряча  –  країна  пилу  і  биків  на  арені.  Крім  того  Ернест  зрозумів,  що  найцікавіше  полювання  –  це  полюванні  за  людиною.  І  то  не  духовне.  Можна,  звісно,  одружитися  з  католичкою,  сказати,  що  одна  католицька  країна  найулюбленіша,  але  при  цьому  все  одно  лишатися  модерністом  і  людиною,  що  звикла  тримати  в  руках  карабін  і  спінінг  –  знаряддя  вбивства.  І  поставити  крапку  в  своїй  повісті-життю  все  тією  ж  рушницею  –  рушницею  для  левів.  

На  фоні  італійських  двориків,  вежі  Торре  Асінеллі    та  суцільного  бароко  –  пізнього  і  невчасного,  я  часто  згадую  Діно  Буццаті  –  людину  Татарської  Пустелі.  Хто  він?  Творець  отрути  чи  протиотрути?  Може  він  забагато  думав  про  смерть,  надто  глибоко  зрозумів  її,  щоб  його  тексти  про  неї  могли  б  когось  отруїти.  Навіть  в  сонячній  Італії  –  в  країні  винограду...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017

Донецька осінь

                                                                                 «...О,  моя  ностальгія
                                                                                           На  метелика  схожа...»
                                                                                                                               (Мійосі  Тацудзі)
                                                     
Сентиментальне  місто  Донецьк  я  відвідував  переважно  весною  і  влітку.  Весною,  коли  цвіте  мигдаль  (і  хочеться  писати  легкі  світлі  вірші)  і  влітку,  коли  жовте  сонце  кидає  промені  на  крислаті  болівари,  а  вони  -  тінь  на  бруківку  (і  хочеться  пірнати  в  море  і  слухати  вечорами  тужливі  донецькі  серенади).  Нині  відвідав  я  Донецьк  восени,  коли  дерева  стають  золотими  і  черленими  і  холодний  осінній  вітер  спонукає  писати  мудро.  Приїхав  я  в  Донецьк  швидким  поїздом  «Берлін  –  Донецьк»,  тим  самим  –  фірмовим,  що  їде  через  Лейпциг  та  Прагу,  в  якому  пасажирів  безкоштовно  пригощають  справжньою  колумбійською  кавою  сорту  «Пакамара».  Я  не  люблю  літаків  –  під  час  польоту  мені  здається,  що  я  зависаю  між  твердю  планети  і  Космосом,  а  в  нескінченність  мені  ще  зарано.  Літаками  я  подорожую  тільки  в  Нову  Зеландію  –  край  папороті  та  клишоногих  птахів.  І  то  –  плив  би  тоді  пароплавом,  якби  жив  в  Австралії,  а  не  в  стрій  добрій  Европі  –  в  країні  Священних  Каменів.  Їхав  я  в  Донецьк  разом  зі  своїм  старим  знайомим  –  музикантом  Клаусом  фон  Людендорфом,  якого  теж  запросили  на  літературний  фестиваль  «Донецька  осінь»  -  з  автором  сентиментальних  мелодій  в  стилі  Лоренса  Стерна.  Поспати  в  поїзді  не  вдалось  –  аж  дві  причини  завадили  моїй  подорожі  в  царство  Морфея  під  стук  коліс:  добра  кава  та  невгамовний  Клаус.  Він  всю  дорогу  філософствував  про  музику  Бетховена,  про  те  що  саме  поняття  germani  кельтське,  означало  «кельтів,  що  прийшли  з-за  ріки»,  себто  жили  по  той  бік  Рейну.  Іще  він  періодично  грав  на  скрипці  то  «Заставу  на  Рейні»,  то  «Тиху  ніч»,  то  «Сім  сорок».  Потім,  в  Донецьку,  я  кілька  разів  з’являвся  в  його  товаристві  на  різних  літературних  збіговиськах  –  від  неокласиків  до  панфутуристів.  І  всюди:  «Артуре!  Звідки?  Яким  вітром?»  А  я  гонорово,  показуючи  рукою  на  Клауса,  голосом  Остапа  Бендера:  «Ми  з  колегою  приїхали  з  Берліну!»  По  приїзді  Клаус  зупинився  в  готелі  «Континенталь».  Мені  ніколи  не  подобався  цей  готель  за  показову  крикливу  пишноту  у  стилі  псевдомодерну  і  докучливий  сервіс.  Я  зупинився  в  готелі  «Бісмарк»  з  його  суворим  лаконізмом  і  навіть  аскетизмом,  чорно-білим  забарвленням  всього  і  якимось  аристократичним  підходом  до  естетики.  Там  менше  зірочок,  але  й  менше  відволікаючих  факторів  –  можна  у  вільний  час  і  подумати,  і  почитати,  і  щось  навіть  написати.  У  головному  холі  готелю  зі  смаком  зроблений  бюст  патрона  і  чудова  баварська  кухня  в  ресторації  –  пиво  привозять  прямо  з  Мюнхена.  У  готелі  зустрів  мене  старий  знайомий,  з  місцевих  любителів  музики  епохи  ренесансу  і  власник  цього  готелю  заодно.  Вручаючи  ключ  від  номера  він  здивовано  підняв  брови  догори,  я  відповів  своєрідним  виразом  обличчя,  яке  можна  було  асоціювати  з  фразою:  «Бо  так...»  Але  він  все  таки  озвучив  своє  здивування,  перетворив  його  з  емоції  в  набір  звуків  і  слів:  

-  Що  принесло  Вас  у  це  місто  синього  неба  і  степового  вітру  нині?  Туристичний  сезон  завершився.  Карнавал  давно  відгримів  тамтамами,  регата  відлопотіла  вітрилами,  джазові  фестивалі  та  виставки  орхідей  минули,  канули  у  вічне  «вчора».  Гей-парад  був  ще  в  червні,  собачі  перегони  –  в  липні,  тарганові  перегони  –  в  серпні.  Конкурс  ірландських  танців  і  то  вже  став  історією.  Навіть  оксамитовий  сезон  і  той  зів’яв.  Все  цікаве  минуло  в  цьому  році.  Нині  в  Донецьку,  як  то  кажуть,  мертвий  сезон...  
-  Література.
-  О,  розумію!  –  про  щорічний  осінній  літературний  фестиваль  навіть  він  багато  чув,  він,  людина  від  поезії  і  прози  далека.

Осінній  Донецьк  –  це  місто,  як  то  кажуть,  «високого  туризму»  -  елітарного.  Люблю  блукати  його  тихими  вулицями,  особливо  Старою  Юзівкою  з  її  колоніальною  архітектурою,  дивитися  як  у  вікнах  мружаться  коти,  слухати  фальшивих  клошарів,  що  співають  фальшивими  голосами.  У  той  день  я  трохи  пройшовся,  милуючись  жовтим  листям  лип  і  кленами,  що  тільки  почали  червоніти,  побачивши  безсоромницю  осінь.  Я  йшов  і  милувався  вітринами  ювелірних  магазинів  та  крамниць  антикваріату,  з  дверей  яких  визирали  власники  –  вусаті  греки  і  неголені  турки.  Вітер  зривав  осіннє  золото  листя  і  кидав  мені  його  під  ноги.  На  розі  Старолютеранської  біля  пам’ятника  Епікуру  співав  клошар,  граючи  на  акордеоні:

                                         «...Ну,  а  чому,  ну,  а  чому
                                                 Донецьк  до  смаку  так  йому...»

Я  хотів  голосно  сказати:  «А  тому!»  Але  промовчав  і  кинув  клошару  купюру  –  сто  американських  долярів.  Клошар  глянув  на  банкноту  і  зневажливо  криво  посміхнувся  –  в  Донецьку  цінують  тільки  одну  іноземну  валюту  –  аргентинські  песо.  Всі  інші  демонстративно  зневажають.  Чому  –  не  знаю.  Певно,  причина  сього  –  Хyліо  Кортасар  –  його  новелами  в  Донецьку  зачитуються,  а  вірші  цитують  де  треба  і  де  не  треба.  І  то  всі:  від  бургомістра  до  панянок,  що  розносять  ель  у  пабах.  Звісно,  цитують  у  перекладах.  Хоча  в  тавернах  інколи  цитують  іспанською  чи  креольською.  Особливо  коли  грапа  або  джин,  чи  азартна  гра  розв’язують  язики.  Зазначу,  що  клошари  в  Донецьку  майже  всі  фальшиві.  Вони,  переважно  мають  добру  роботу  і  добрі  заробітки  –  працюють  в  квітникарстві.  Але  на  дозвіллі  перетворюються  на  акторів  –  одягаються  клошарами,  беруть  катеринку  або  акордеон,  ну,  зрідка  гітару  чи  саксофон  і  грають,  і  співають  на  вулиці  –  переважно  мелодії  і  пісні  які  самі  ж  і  придумали.  

Трохи  прийшовши  до  тями  і  переглянувши  ранкові  літературні  газети,  я  вирушив  пішки  до  кав’ярні  «Місяць  в  тумані».  Не  знаю  хто  придумав  кав’ярні  таку  назву  і  вирішив  обладнати  в  японському  стилі.  Кава  –  напій  зовсім  не  японський,  з  іншого  культурного  світу,  хоч  теж  орієнтального.  Хто  не  знає  Донецька,  то  скажу  про  всяк  випадок  (тільки  не  сприймайте  це  як  рекляму):  кав’ярня  «Місяць  в  тумані»  розташована  на  вулиці  Кафки,  10.  Пройти  до  неї  можна  з  вулиці  Староюзівської,  через  площу  Чевенгур,  далі  по  вулиці  Андрія  Платонова,  до  провулка  Пролетарської  Сили.  А  там  –  поруч.  Можна  простіше.  Сісти  на  трамвай  номер  62  і  їхати  до  зупинки  «Вулиця  Нестора  Махна».  Це  лютеранский  квартал  –  колишня  німецька  колонія,  що  існує  з  часів  Джона  Х’юза.  Цікаво,  що  німці-католики  селились  і  селяться  в  Донецьку  не  тут,  а  в  ірландському  кварталі,  який  ще  називають  на  сленгу  «Малий  Бостон».  Донецьк  взагалі  місто  германофільське.  Тут  зачитуються  творами  Герріха  Гейне,  Гофмана,  Томаса  Манна,  Кафки,  Германа  Гессе,  Рільке,  Ахіма  фон  Арніма,  Шеллінга,  Клеменса  Брентано  і  зовсім  не  знають  Золя  і  Анатоля  Франса.  Франкофілів  в  Донецьку  майже  немає.  Німецьку  мову  на  його  вулицях  чути  частіше,  аніж  іспанську  чи  грецьку  –  я  свідок.

Але  повернусь  до  теми  кав’ярень  та  фестивалю  (літературного).  Все  дійство  фестивалю  «Донецька  осінь»  відбувалось  у  кав’ярнях.  Навіть  урочисті  відкриття  і  закриття.  Це  і  зрозуміло  –  місцева  богема  збирається  завжди  в  кав’ярнях  і  тут  же  часом  і  пише,  і  декламує  свої  твори.  У  Донецьку  кава  і  література  сплелися  в  якусь  колоритну  субкультуру.  На  цьогорічному  фестивалі  хайдзіни,  любителі  хокку  і  танка  збиралися  в  кав’ярні  «Місяць  в  тумані»,  автори  та  любителі  сонетів,  рондо,  елегій  збирались  в  кав’ярні  «Оксфорд».  Там  навіть  з  цієї  нагоди  повісили  портрет  Вільяма  Шекспіра.  Прозаїки  до  глупої  ночі  сиділи  за  кавою  в  «Марселі»  -  у  непоганому  закладі,  оформленим  у  стилі  ренесансу.  Поціновувачі  та  автори  верлібрів  збирались  в  кав’ярні  «Модерн»,  де  всі  написи  виключно  італійською.  Панфутуристи  збирались  в  кав’ярні  «Сатурн»,  що  справді  оформлена  футуристично,  а  неокласики  в  кав’ярні  «Парнас»,  що  більше  нагадує  грецьку  таверну,  аніж  кав’ярню.    Тільки  шанувальники  лімериків  збирались  не  в  кав’ярні,  а  в  пабі  «Белфаст»  -  по  зрозумілим  причинам.  Там  між  виступами  грала  жива  ірландська  музика  (гурт  «Банші»)  і  пиво  «Гіннесс»  лилось  рікою.

Але  повернемось  до  збіговиська  хайдзінів.  Кав’ярня  «Місяць  в  тумані»  мене  завжди  зачаровувала  якось  своєю  справжністю:  оформлено  вишукано  з  живими  бонсай  та  оригіналами  японського  живопису  –  картинами  Фукусі  Тацумаро  та  каліграфічними  роботами  Харуяма  Катано  на  яких  написані  танка  Оно-но  Коматі  старовинним  письмом.  У  будні  дні  там  тихо  і  безлюдно  –  можна  зайти,  замовити  чаю  чи  саке  (щоб  зовсім  зануритись  у  світ  Ямато),  подумати,  заглибитись  в  себе  і  писати  хокку.  Людно  там  з  п’ятниці  по  неділю  включно.  Але  справжня  жива  японська  музика  лунає  там  тільки  в  суботу  ввечері.  Тут  грають  на  сямісені,  кото,  бамбукових  флейтах  такефуе  та  шакухачі  місцеві  знавці  японської  музики  і  гості  за  далекої  Ніппон.  По  п’ятницях  у  цій  кав’ярні  грає  скрипаль  Давид  Гербсштейн.  Це  виглядає  трохи  дивно  –  японський  колорит  і  серед  нього  скрипаль,  що  ніби  примандрував  з  казок  Гофмана.  Але  це  дивує  тільки  мене.  Решта  публіки  сприймає  цього  бороданя  органічно.  Майже  як  сезон  чи  стихійне  явище.  На  час  фестивалю  –  все  як  ніколи.  Я  прийшов  дочасно,  хоч  і  споглядав  дорогою  тріумф  осені.  Але  як  це  не  дивно,  але  я  прийшов  мало  не  останнім  –  всі  учасники  і  гості  були  вже  на  місці  і  пили  хто  чай,  хто  каву.  Згідно  ритуалу  треба  було  представитись  після  поклону.  Я  назвався  своїм  старим  псевдонімом  Росо  Цукійо  (老僧月夜).    Мене  впізнали,  хоч  знали  більше  під  псевдонімом  Кенші  (剣士).  Але  емоції  на  зібраннях  хайдзінів  висловлювати  не  прийнято,  тому  обличчя  присутніх  лишилися  незворушні,  а  мене  служниця  в  синьому  кімоно  з  білими  візерунками  бамбуків  запросила  взяти  участь  у  чайній  церемонії  –  садо  (茶道).  Спочатку  присутні  пили  чай,  що  був  приготовлених  у  них  на  очах  майстром  чаю  витонченими  рухами,  потім  обговорили  красу  порцеляни,  потім  слухали  мелодію  «Канаші  акі-но  кадзе»  (悲しい秋の風)  виконану  на  кото.  Потім  виступив  місцевий  хайдзін,  що  пише  хокку  під  псевдонімом  Курой  Сора  (黒い空).  Він  читав  хокку  зі  свого  останнього  збірника  «Шляхами  осіннього  вітру».  Потім  звучала  бамбукова  флейта  (грав  один  монах  секти  дзен)  і  знову  читали  хайку.  Мене  запросили  до  слова,  коли  на  місто  впала  темінь  –  не  просто  сутінки,  густа,  як  земля,  пітьма  і  в  кав’ярні  горіли  японські  ліхтарики  замість  електричних  жарівок.  Я  читав  свої  хокку  зі  збірника  «Осінній  туман»  і  серед  них  таке:

                                         Старезна  журба.
                                         До  неї  шлях  падолист
                                         Листям  застелив…

Після  зібрання  я  ще  довго  блукав  нічним  містом  і  споглядав  місяць  оповні  –  хмари  розвіялись  і  пітьма  перетворилась  на  срібну  донецьку  ніч...  У  голові  продовжувала  звучати  мелодія  бамбукової  флейти  під  назвою  «Хайкьо-но  дзіін»  (廃墟の寺院).  На  мить  мені  здалося,  що  я  пережив  саторі.  Наступного  ранку  я  відвідав  місцевий  дацан  секти  Сінгон.  Запалив  ароматну  паличку  біля  бронзового  Будди,  покрутив  колесо  з  текстами  молитв  та  мантр,  ударив  у  дзвін  і  плеснув  два  рази  в  долоні.  Навіть  почув  луну  від  цих  плесків  в  глибини  храму...

Потім  ще  були  збіговиська  модерністів  і  постмодерністів,  символістів  і  реалістів,  формалістів  і  футуристів.  І  всюди  хотіли  щоб  старина  Клаус  зіграв  їм  на  скрипці  веселу  або  тужливу  мелодію,  і  конче  заграв  «О,  мій  милий  Августин,  Августин,  Августин...»,  всюди  були  потоки  слів  і  метафор,  автори,  автори,  автори.  Творці  текстів  і  графомани,  поети  і  барди,  меланхолійні  прозаїки  та  іронічні  оратори  дурниць...  Потім  я  приєднався  до  любителів  нової  модної  розваги  –  споглядати  паротяги,  які  тікають  в  степ  у  хмарах  пари  під  голос  свистків,  стукіт  і  сопіння.  Є  в  Донецьку  міст,  що  дуже  нагадує  Тагайський  міст  новел  Миколи  Хвильового.  Любителі  романтики  (а  я  теж  романтик)  заходять  на  цей  міст  і  милуються  паротягами.  У  мене  склалося  враження,  що  паротяги  в  Донецьку  запускають  саме  для  цього.  Але  ця  донецька  осінь  лишилася  в  моїй  пам’яті  звуками  бамбукової  флейти,  світлом  місяця  оповні  і  черленими  кленами,  що  були  освітлені  японськими  ліхтариками...  

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755647
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2017

Тінь синьої кішки

               «...У  цю  ніч
                         У  всьому  величезному  місті
                         Спить  одна  лише  тінь  
                         Синьої  кішки,
                         Тінь  кішки,  що  оповідає
                         Сумну  історію  людства...»
                                                   (Хагівара  Сакутаро)

Сторінками  книги  століття-калічки,
Сторінками  цього  збірника  фейлетонів,
Цього  альманаху  сумних  анекдотів
Блукає  синя  кішка,
Що  лишає  сліди-плями
На  початку  кожного  розділу,
На  початку  кожного  зачину-реквієму
По  нашому  буттю  справжньому.
Синя  кішка  розкаже  сумну  історію
Людства  неотесаного  дерев’яного
(А  десь  вогнище,
А  десь  Час-палій
Пожежу  роздмухує,
А  ми  все  будуємо
Хатки  свої  паперові,
Кораблики  свої  шкаралупові,
А  ми  все  поливаємо
Корені  людей-дерев
Давно  посохлих).
Синя  кішка  сновида
Розкаже  історію
Мишей-людисьок
Про  звитяги  їх  сірі,
Про  битви  їх  хвостаті,
Про  королів  їхніх  волохатих
Зубатих  та  сиролюбних,
Про  філософів  шарудіння,
Про  ораторів  писклявих,
Про  патріархів  темної  нірки,
Про  інквізиторів  комірчини.
А  Місяць-дивак
Все  слухає,  все  зазирає-кліпає
У  ці  хащі  кипарисові,
Де  плете  свою  розповідь
Синя  кішка,
Яка  на  осінньому  вітрі  
Збирає  каміння...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2017

Про знаки намальованi на каменi

(Спроба  передмови  до  збірки  есеїв  «Петрогліфи»)

   «Машина  –  переможець  людини,
       Їй  потрібен  раб  для  витирання  поту…»
                                                         (Максиміліан  Волошин)

Блукаючи  дикими  горами  я  інколи  натрапляв  на  величезні  камені  на  яких  були  або  намальовані  мінеральними  фарбами,  або  вибиті  кременем  знаки  і  малюнки  –  людей  та  тварин.  Це  написи  звернені  до  нащадків  –  себто,  до  нас.  Вони  були  нанесені  на  дикі  гірські  брили  багато  тисячоліть  тому.  Люди,  що  малювали  їх  відрізнялись  від  нас  своїм  світоглядом  та  способом  життя.  Але  суть  тих  чоловіків  і  жінок  була  та  сама,  що  й  нас  –  вони  мріяли,  кохалися,  співали  пісні,  думали  і  розмовляли.  І  знали,  що  в  цих  горах  будуть  колись  блукати  їх  нащадки  і  прочитають  ці  послання  у  вічність.

Сенс  і  зміст  одних  знаків  втратився,  і  ми  можемо  лише  здогадуватись  про  значення  хрестиків  і  більш  складніших  абстрактних  фігур.  Зміст  інших  знаків  начебто  очевидний  –  олені,  мисливці,  мамонти,  змії.  Але  насправді,  це  не  просто  малюнки.  Це  послання  сакрального  змісту,  це  літературні  твори  доби  неоліту  чи  навіть  більш  давніх  епох.  І  ці  значки  і  малюнки    -  це  літери  та  ієрогліфи  забутого  нами  алфавіту.

І  прочитати,  і  зрозуміти  цей  епос  можливо.  Треба  лише  стати  хоча  б  на  хвильку  людиною  тої  доби.  Треба  три  доби  поспіль  гнати  пораненого  оленя  через  бурелом,  потім  добити  його  списом  на  вершині  гори  серед  дрімучого  лісу  у  жорстокому  поєдинку,  цілу  ніч  опісля  гонитви  відбиватись  від  зграї  голодних  вовків,  захищаючи  себе  і  свою  здобич,  потім  розпалити  вогнище  кременем  з  сирого  хмизу  усвідомлюючи,  що  від  цього  багаття  залежить  твоє  життя  і  потім,  скуштувавши  підсмаженої  на  вогні  свіжини,  дивитися  в  небо  в  нескінченну  чорноту  між  вуглинками  зір  і  на  ранок  вишкрябати  на  скелі  послання  нащадкам  про  богів  і  людей.

Я  часто  згадую  ці  послання,  що  бачив  я  кам’яних  брилах  в  горах.  І  здавалось  мені  тоді,  що  все  що  ми  пишемо  звичайними  прийнятними  нині  літерами  та  словами,  для  більшості  читачів  є  такими  ж  незрозумілими,  як  петрогліфи.  Вони  не  відчули  те,  що  пережили  ми  -  ті,  хто  пише  всі  ці  слова.  Для  них  це  просто  набір  знаків,  в  слова  вони  вкладають  зовсім  інший  зміст,  інакші  підтексти  ховаються  для  них  у  безоднях  між  словами.  І  все  наше  життя  –  це  пошук  розуміючого  читача.  Переважно  марний  пошук.  Геніїв  (і  не  тільки  геніїв,  але  й  пересічних  письменників)  не  розуміли  сучасники.  У  кращому  випадку  їх  зрозумів  хтось  із  нащадків,  і  то  хибно.

Сучасний  постмодерновий  світ  все  більш  розвивається  по  законам  дзену  –  істина  передається  від  серця  до  серця  –  позавербально.  Люди  обмінюються  беззмістовними  фразами,  єдиний  зміст  який  доходить  до  співбесідника:  «Ти  хороший».  Все  інше  губиться  або  спотворюється.

Страшно  жити  в  світі  який  позбавлений  мети.  Всі  живуть  не  в  ім’я  чогось  (пізнання,  пошуку  істини,  прекрасного  чи  створення  досконалого  суспільства),  а  просто  тому,  що  живуть.  За  щось  чи  проти  чогось  виступають  виходячи  з  концепції  мурашника  –  так,  мовляв,  краще.  Суспільство  все  менш  цінує  індивідуальність,  особистість.  Зазирати  в  майбутнє  стає  сумно.  Щось  подібне  відбувалось  в  часи  Конфуція  –  цивілізація,  як  тоді,  так  і  зараз,  болісно  шукала  ідеал  після  краху  традиційних  цінностей.  Тоді  вихід  знайшовся  у  створенні  цілісних  світоглядних  концепцій,  за  які  люди  тримались,  як  за  соломинку  у  вихорі  суспільного  буття.

Мене  завжди  дивувало,  що  творці  найбільш  геніальних  світоглядів,  які  визначили  свідомість  людей  на  тисячоліття  вперед  були  сучасниками  або  майже  сучасниками:  Будда,  Махавіра,  Конфуцій,  Лао  Цзи,  Сократ…  На  зламі  епох  основну  заповідь,  яку  дарували  людству  ці  дуже  різні  мислителі,  можна  назвати  одним  словом  –  гуманізм.  Чи  зуміємо  ми  на  новому  зламі  епох,  напередодні  великих  потрясінь  для  всього  людства  зберегти  і  понести  далі  цю  заповідь  –  хто  знає…

Всю  творчість  сумного  Діно  Буцатті  можна  пілсумувати  однією  фразою  –  людина  повинна  лишатися  людиною  навіть  у  нелюдських  умовах.  У  ХХ  столітті  хворе  індустріалізоване  суспільство  охопили  антигуманні  ідеї  –  Ленін,  Гітлер,  Сталін,  Муссоліні,  Мао,  Пол  Пот  –  всі  вони  заперечували  «абстрактний  гуманізм»,  вважали,  що  можна  принести  міліони  людей  в  жертву  утопічним  ідеям  побудови  «досконалого»  суспільства,  були  по  суті  виразниками  однієї  людиноненависницької  ідеології  антигуманізму.  Тільки  дещо  різних  варіантів.

Нині  суспільство  знову  перебуває  на  зламі:  попереду  маячать  привиди  глобальної  екологічної  кризи,  перенаселення,  хронічного  дефіциту  ресурсів,  виснаження  біосфери.  Умови  створюють  нове  поживне  середовище  для  рецидивів  комуно-фашизму.  Чи  виробило  людство  імунітет  до  цих  захворювань,  чи  знову  буде  крутитися  божевільна  рулетка  самознищення  людства,  залежить  від  самих  людей.  В  тому  числі  і  від  нас.

(Світлина  автора  есею.  На  світлині  -  залишки  давнього  дольмену  доби  неоліту  в  Карпатах.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753799
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2017

Тенденції сучасного донецького есею

     «...одбивай  похоронні  такти,
         барабане  печалі!
         Стукай,  серце,  
         про  скорий  кінець!
         Оплесків  не  буде
         засміяному  барабанщику,
         велетенському  барабанові
         всіх  сердець.»
                   (Ґео  Шкурупій  
                                   «Барабан  печалі»)

Писати  есей  про  есеї  справа  невдячна.  Особливо,  коли  під  сучасним  есеєм  розумієш  есей  ХХ  –  ХХІ  століть  –  не  менше.  А  писати  есей  про  донецькі  есеї  справа  невдячна  в  квадраті.  А  про  сучасний  і  поготів.  Одразу  посипляться  закиди  в  суб’єктивізмі.  Так  начебто  в  модернізмі  було  чи  може  бути  щось  об’єктивне.  Об’єктивність  померла  разом  з  Флобером  –  вона  ще  жила  у  його  романах,  а  потім  поспішили  заколотити  її  агонізуюче  тіло  летаргічної  красуні  в  соснову  труну  декадентських  новел  і  покласти  на  її  свіжу  могилу  трояндовий  вінок,  коли  ще  пісок  могильного  пагорбу  був  пухким  і  сипким.  Хто  в  цьому  винен?  Можливо,  Едґар  Аллан  По,  можливо  Шарль  Бодлер  –  вони  предтечі  цього  весняного  суб’єктивізму,  що  пахне  неолітом  і  степовою  травою.  Есей  завжди  був  суб’єктивним  –  така  його  природа  і  не  треба  мені  заперечувати.  Тим  паче  донецький  есей.  Як  новий  та  оригінальний  напрямок  есеїстики  донецький  есей  не  те  що  народився  –  він  виринув  з  металургійної  публіцистики  початку  ХХ  століття,  коли  урбанізм  вже  вважали  чимось  банальним.  Еміль  Верхарн  на  той  час  вже  був  прочитаний,  хоч  іще  не  забутий.  Але  вже  мертвий  –  трамвай  поставив  крапку  в  його  урбаністичних  медитаціях  –  польотах  над  Містом.  Шкода,  що  Еміль  Верхарн  не  зміг  побувати  в  Донецьку  –  тодішній  Юзівці.  Він  зміг  би  тоді  інакше  пояснити  невігласам  що  таке  Місто.  

Отже  донецький  есей  зробив  свій  перший  крик  новонародженого,  коли  божевільного  ХХ  століття  минула  чверть.  Це  були  екстраординарні  двадцяті  –  час  джазу,  постімпресіонізму  (Вінсент  ван  Гог,  Поль  Гоген,  Поль  Сезанн,  Анрі  Тулуз-Лотрек)  та  заперечення  старої  естетики.  Начебто  можливо  створити  нову  естетику.  Чим  завжди  вабив  мене  донецький  есей,  що  так  несподівано  з’явився  на  сторінках  різномовних  літературних  часописів  (навіть  англійських)  у  1925  році,  так  це  таким  собі  оптимістичним  конструктивізмом.  Так,  ніби  і  не  було  довгих  років  декадансу  в  літературі,  так  начебто  Чехов  і  не  писав  свою  «Палату  номер  шість»,  і  ніби  Чехов  зовсім  не  з  тутешніх  країв  –  не  з  донецьких  і  про  нього  можна  забути.  Донецьк  (тоді  ще  Юзівка)  багатьма  літераторами  того  часу  (від  Михайля  Семенка  до  Андрія  Чужого)  не  сприймалось  як  місто  літературне.  Зрештою,  так  воно  і  було  –  тоді  на  літературу  в  Донецьку  дивились  як  на  щось  вторинне  і  додаткове,  як  на  приправу  до  спагеті  життя,  як  на  мастило  до  паротягу  промисловості.  Літературними  містами  в  Степовій  Елладі  в  той  час  вважали  крім  Харкова  ще,  звісно,  Одесу,  Таганрог,  Полтаву,  Січеслав  і...  І  все.  Київ  вважали  містом  літописів,  а  не  літератури.  А  літопис  з  точки  зору  тогочасних  модерністів  це,  звісно,  не  література  –  це  минуле.  А  тут  (аж  раптом)  без  попередження  з’явився  донецький  есей  і  то  зовсім  не  публіцистичний.  І  зовсім  не  «південної  школи  есеїстики».  Та  взагалі  не  південної  шкли  літератури!  Це  парадокс:  елегії,  сонети,  рондо,  канцони  у  тогочасній  Юзівці  (пардон,  тоді  уже  Сталіно)  були  типово  «південними»,  а  от  есеї...  Цікаво,  що  тогочасні  критики  чекали  від  донецьких  літераторів  того  часу  переважно  нарисів,  репортажів  та  виробничих  романів  (що  теж  багатьма  авторами  писалося),  але  аж  ніяк  не  есеїв.  

Перший  збірник  есеїв,  що  був  написаний  в  Юзівці  на  початку  20-тих  називався  «Гроно»  і  вийшов  він  друком  в  Харкові  в  1925  році  під  егідою  людей,  що  через  рік  створили  ВАПЛІТЕ.  Причому,  на  першій  сторінці  зазначається:  «Есеї  та  нариси»,  а  нижче:  «Харків  Літературний  ярмарок  1925»,  хоча  часопису  «Літературний  ярмарок»  тоді  ще  не  існувало  і  видавництва  такого  так  само  і  тим  паче,  але  судячи  по  всьому  ідея  такого  альманаху  висіла  в  повітрі.  У  цьому  збірнику  опублікувалися  кілька  авторів,  що  потім  були  незаслужено  забуті.  Це  зокрема  Денис  Нетреба  (псевдонім  Петра  Іванова  (1896  -  1937),  Степан  Гуляйвітер  (псевдонім  Христофора  Гольштейна  (1900  -  1937)  та  П’єр  Морен  (псевдонім  Григорія  Гарбузенка  (1899  -  1937).  Збірник  складається  з  двох  нерівнозначних  частин:  це  есеї  літературознавчого  та  філософського  спрямування  та  нариси  на  тему  індустріалізації.  Останній  нарис  так  і  називається:  «Індустріалізація».    Як  на  мене  цей  нарис  –  абсолютно  бездарно  написана  писанина,  що  складається  з  газетним  штампів  і  гасел  того  часу  і  не  становить  навіть  історичної  цінності.  Підписаний  він  якимось  Іваном  Ковальським  –  хто  це  такий  невідомо.  Може  це  колективний  псевдонім,  або  черговий  псевдонім  когось  з  есеїстів,  що  захотів  лишитись  incognito.  Судячи  по  всьому  цей  нарис  і  два  інших  нариси  –  менш  графоманські  («Кроки  прогресу»  та  «Поступ  металургії»)  були  написані  і  поміщені  в  цей  збірник  з  єдиною  метою  –  замилити  очі  цензурі.  Автори  ніби  писали  собі  тест  індульгенції  чи  то  робили  такою  писаниною  собі  щеплення  від  розстрілу.  Хоча  це  не  допомогло  в  майбутньому  –  у  страшних  тридцятих.  Автори,  звісно,  перебували  в  полоні  комуністичних  ілюзій  –  це  відчувається,  багато  чого  утопічного  тут  написано  щиро.  Більшовицький  режим  у  ті  роки  ще  не  був  таким  людожерським,  але  чекісти  вже  стигли  показати  своє  звіряче  обличчя  і  можна  було  б  ще  тоді  зрозуміти  все,  але  люди  люблять  сподіватися  на  краще  і  вірити  в  прекрасне.  Мовляв,  всі  ті  жахіття  червоного  терору  минуться,  і  настане  нове,  світле.  Їм  так  хотілось  вірити  в  «Загірну  комуну»,  в  УСРР  та  загальне  братерство  (з  ким?  З  оцими?).  Цікавлять,  звісно,  есеї,  а  не  нариси  про  «розвиток  промисловості»  та  «поступ  пролетаріату».  Такі  есеї  як  «Нескінченні  перспективи»,  «Дороги  прозорих  паротягів»,  «Думки  після  зими»,  «Місто  і  ранок»,  «Веселощі  сумного  П’єро»  вражають  свіжістю  та  динамічністю.  Більшість  тексту  присвячена  тогочасному  панфутуризму,  в  який  автори  були  просто  закохані.  Але  ця  любов  не  була  взаємною.  Панфутуристи  сприйняли  ці  есеї  як  просто  літературну  критику  в  рамках  тодішньої  «літературної  дискусії».  Михайль  Семенко  назвав  цей  збірник  «критиканством  волохатих  троглодитів»,  Ґео  Шкурупій  сказав,  що  «краще  б  вони  писали  крейдою  на  паркані  вірші  про  труби  заводів»,  Юліан  Шпол  висловився,  що  ці  есеї  «кумедні  роздуми  писарів  про  поезію,  яку  вони  ніколи  не  розуміли».  Чому  панфутуристи  так  образились  на  авторів  «Грона»,  чому  так  відреагували  –  неясно.  Можливо,  справді,  ці  автори  виглядали  блідо  на  фоні  есеїв  та  памфлетів  Миколи  Хвильового,  можливо  просто  в  той  час  ніхто  нікого  розуміти  не  хотів  –  всі  хотіли  лише  висловитись.  Так  чи  інакше  цей  збірник  був  всіма  забутий.  Автори  збірника  «Гроно»  більше  не  писали  есеїв,  а  в  1934  році  були  заарештовані  в  тій  же  Юзівці  (Сталіно)  майже  одночасно  –  20  та  21  вересня.  Можливо,  слідчий  вирішив  заарештувати  їх  саме  тримаючи  в  руках  збірник  «Гроно»  і  довідавшись  справжні  імена  авторів.  Потім  всі  троє  були  засуджені  на  10  років  таборів  за  «шпигунську  діяльність»  і  «антирадянську  літературну  змову».  Не  виключно,  що  всі  троє  пішли  по  одному  етапу.  Так  чи  інакше,  всі  троє  опинилися  на  Соловках  у  сумнозвісному  СЛОНі,  а  в  1937  році  вони  були  розстріляні  за  вироком  «трійки».  Ходили  вперті  чутки,  що  вони  не  були  розстріляні,  а  були  повантажені  на  списаний  корабель  разом  з  іншими  в’язнями  рокованими  на  страту  і  цей  корабель  був  зумисно  затоплений  в  білому  морі  –  таку  вигадали  страту  «лицарі  плаща  і  кинджала»,  точніше  «м’ясники  маузера  та  шкірянки»  для  економії  часу.  

У  тридцяті  роки  писати  і  публікувати  есеї  стало  неможливо.  Сам  факт  написання  есею  був  вироком.  Статті  літературної  критики  перетворились  або  у  форму  доносів  (негативний  відгук  мав  наслідком  арешт)  або  пустим  славослів’ям  бездарної  і  беззмістовної  писанини.  Але  були  автори,  в  тому  числі  і  в  майбутньому  Донецьку  (і  вже  не  Юзівці)  які  писали  есеї.  Більше  того,  вони  наважувались  ці  есеї  зберігати.  Зберігати  рукописи  в  ті  часи  було  небезпечно.  Сам  факт  наявності  рукопису  в  людини,  що  не  була  офіційним  письменником  був  вироком.  Люди,  які  щось  писали,  особливо  вірші,  написавши  вчили  це  напам’ять,  а  потім  рукопис  знищували.  Але,  як  це  не  дивно,  саме  в  пост-Юзівці  (постлітературному  на  той  час  місті)  жив  Марк  Клаппен  (1902  -  ?),  що  лишив  по  собі  цілу  низку  блискучих  есеїв.  Про  його  життя  майже  нічого  невідомо.  Кажуть,  що  він  походив  з  українізованої  німецької  родини  (колоністи  херсонських  степів),  в  молодості  він  працював  помічником  машиніста  паротягів,  а  потім  працював  механіком  у  колійовій  майстерні  по  ремонту  все  тих  же  паротягів  –  «залізних  слонів  води».  Так,  принаймні,  він  про  них  писав.  Прекрасно  усвідомлюючи,  що  єдиним  вартісним  явищем  у  цьому  світі  є  література,  він  писав  есеї  саме  про  неї  (про  що  ж  іще?  Невже  про  театр?  Так  життя  –  це  форма  театру,  а  воно  жахливе...).  Про  сучасних  авторів  писати  есеї  було  неможливо  –  щоб  не  було  написано  чи  негативне,  чи  позитивне,  але  якщо  воно  було  написане  у  формі  есею,  це  автоматично  ставало  доносом  і  вироком.  Лишалось  писати  або  тільки  про  авторів  минулого  (і  то  далекого,  бо  лишались  в  совітах  родичі  померлих  письменників  і  поетів)  або  про  авторів  далекого  майбутнього.  Але  зазирати  в  майбутнє  Марк  Клаппен  не  вмів  чи  то  не  хотів.  А  було  би  страшенно  цікаво,  якби  він  написав  есей,  скажімо,  про  Йосипа  Бродського  чи  Сергія  Довлатова.  Але  це  мрії  за  межею  реальності.  Есеї  він  писав  про  творчість  Данте  Аліг’єрі,  Джованні  Боккаччо  та  Франческо  Пертрарки.  Судячи  по  чисельним  цитатам,  якими  всипаний  кожен  есей  їх  твори  він  читав  на  мові  оригіналу,  яку  знав  блискуче.  Де  він  взяв  твори  цих  авторів  італійською  і  де  він  вивчав  мову  пісень  моря  і  винограду  –  незрозуміло.  Але  явно  з  перекладами  він  був  не  знайомий.  Також  він  був  не  знайомий  з  есеєм  Осипа  Мандельштама  про  Данте  (що  і  не  дивно),  хоча  читав  критичні  роботи  Де  Губернатіса  «Петрарка  та  його  ювілей»,  Кореліна  «Потрарка  як  політик»,  Зайцева  Б.  К.  «Данте  та  його  поема»  та  книгу  Ландау  «Die  Quellen  des  Decameron»  німецькою  мовою,  яку  він  теж  знав  блискуче.  Про  це  ми  можемо  сказати  напевно  виходячи  з  чисельних  цитат  і  згадок  цих  авторів  у  тексті  есеїв.  І  хоча  відчувається,  що  Марк  Клаппен  слабко  орієнтувався  в  історії  Італії  раннього  ренесансу  і  проторенесансу  та  й  в  самій  атмосфері  тріченто  та  квадріченто,  але  його  есеї  вражають  блискучою  та  оригінальною  стилістикою,  літературними  прийомами,  метафорами  –  всім  тим,  що  робить  есей  перлиною  прози.  Найбільш  віртуозно  написані  есеї  «Той,  хто  зазирнув  за  межу»,  «Вітер  у  кроні  лавра»,  «Сміх  і  сльози  під  час  чуми»,  «Пісні  про  лагідне  сонце»,  «Mare  Nostrum».  Що  вражає  в  цих  есеях,  так  це  відчуття  якоїсь  безмежної  меланхолії,  що  ховається  за  кожним  рядком  тексту.  Якби  Ґео  Шкурупій  міг  би  дожити  і  прочитати  ці  есеї  він  назвав  би  їх  безперечно  «Барабанами  печалі»  -  настільки  вони  насичені  безнадією.  Інквізиція  вічна,  бо  вічні  тирани  думки,  урбанізм  спотворює  людину,  машини  великого  міста  знищують  в  людині  людину  і  лишають  тільки  оболонку  і  видимість  людини,  антигуманний  напрямок  розвитку  суспільства  закономірний  і  ніякі  гуманісти  не  можуть  цьому  завадити,  всі  ми  –  всі  люди  приречені  блукати  колами  пекла,  це  суть  земного  існування,  людина  гріховна  по  своїй  суті,  кожен,  хто  творить  текст,  творить  його  під  час  вічної  чуми,  яка  ніколи  не  закінчується.  Краса  ілюзорна,  а  цивілізація  рухається  від  культу  краси  античності  до  культу  потворності  індустріального  суспільства  –  ось  тільки  деякі  думки  які  випливають  з  підтекстів  цих  есеїв.  Такого  «антиурбанізму»  годі  шукати  у  будь-якого  автора.  І  одночасно  з  цим  заперечуючи  урбанізм  автор  не  показує  альтернативи.  Його  песимізм  остаточний.  Подібний  песимізм  ми  можемо  знайти  хіба  що  у  Діно  Буцаті  в  «Татарській  пустелі»  і  то...  Під  кожним  есеєм  автор  вказував  час  написання  і  місце.  Наприклад,  «Юзівка,  1934».  Писав  саме  «Юзівка»,  а  не  «Сталіно».  Так  написати  в  той  час  вже  було  смертним  вироком.  Але  для  нього  це,  певно,  було  принципово.  Зрозуміло,  що  опубліковані  ці  есеї  на  той  час  бути  не  могли,  автор  писав  «у  стіл»,  для  себе,  без  будь-якої  надії  на  публікацію.  І  все  таки  ці  есеї  побували  в  стані,  коли  їх  можна  було  читати  відчуваючи  запах  типографської  фарби.  Під  час  Другої  світової  війни  рукопис  потрапив  на  Захід  і  був  опублікований  в  Бостоні  (З’єднані  Стейти  Америки)  в  1958  році  мізерним  накладом  в  300  примірників.  Книжка  вийшла  під  назвою  «Крізь  темряву  з  Данте.  Есеї  та  проби.»,  далі  зазначається:  «Бостон.  Видавництво  Смолоскип.  1958».  У  книжці  є  невелика  передмова  (півсторінки)  підписана  «Н.  К.»,  де  зазначається,  що  автор  був  «знищений  червоною  Москвою».  Для  мене  це  не  очевидно  –  доля  Марка  Клаппена  лишається  невідомою.  Його  дочка  –  Катерина  Клаппен  стверджувала,  що  Марк  Юлійович  Клаппен  був  заарештований  30  грудні  1940  року  в  Харкові,  коли  відвідував  свого  знайомого  Роберта  Маєрштейна  на  його  квартирі  разом  з  господарем.  Так  чи  інакше,  але  по  ньому  пропав  і  слід.  Яким  чином  рукопис  потрапив  на  захід  –  невідомо.  Загадковий  Н.  К.  про  це  нічого  не  пише.  Злі  язики  мололи,  що  цей  Н.  К.  і  був  сам  Марк  Клаппен,  що  з  таборів  ГУЛАГу  потрапив  у  Червону  армію,  звідти  внаслідок  оточення  в  німецьку  окупацію,  потім  з  біженцями  на  Захід,  бо  мовляв  тільки  йому  і  було  відомо,  де  зберігаються  рукописи  в  Юзівці.  Але  я  цьому  не  вірю.  Рукописи  на  Захід  міг  вивезти  будь-хто,  кому  вони  потрапили  до  рук.  Цікаво,  що  видання  збірника  фінансував  Патрік  О’Доннелл  –  римо-католицький  священик  та  єпископ  Бостона  ірландського  походження  (написав  це  і  подумав  –  було  б  дивно,  якби  людина  з  іменем    Патрік  О’Доннелл  була  не  ірландського,  а  якогось  іншого  походження,  наприклад,  українського.  Хоча  Катерина  Маркевич  була  ірландкою  –  всіляке  буває...)  Зберігся  навіть  лист  якогось  Джованні  Петруччо  да  Патріка  О’Доннелла.  Дозволю  собі  привести  його  повністю  –  текст  невеликий,  переклад  з  англійської:  «Ваша  Ексцеленціє!  Звертаюсь  до  Вас  з  проханням  –  профінансувати  видання  книги,  бодай  мізерним  накладом.  Рукопис  цікавий  з  різних  точок  зору.  Книга  присвячена  дослідженню  творчості  італійських  поетів  і  письменників  часів  Авіньйонського  Полону.  Автор  книги  був  вбитий  комуністами  і  безперечно  був  глибоко  віруючою  людиною  і  католиком.  Я  переклав  ці  статті  італійською,  на  видання  бракує  коштів,  крім  того  у  мене  нині  є  інші  видатки  на  справу  нашої  Святої  Церкви.  Tempus  dicam  in  quo  est  realis  aurum  et  in  quo  est  unde  falsa.  З  повагою,  щиро  Ваш  Джованні.»  Зазначу,  що  книга  вийшла  двомовна  –  українською  та  італійською.  Переклад,  до  речі,  не  витримує  ніякої  критики.  Зокрема,  слово  «безнадія»  було  перекладено  як  «impotenza»,  що  зовсім  не  коректно...  Книга  була  не  помічена  ні  в  діяспорі,  ні  тим  паче  в  Україні.  Про  Донецьк  я  вже  мовчу.  Добре  хоч  не  канула  в  Лету,  як  багато  інших  книг  і  творів,  вже  навіть  опублікованих...  

Щодо  подальших  спроб  донецького  есею  (про  розвиток  мова  не  йде)  згадаю  Володимира  Прунька  (1938  –  1999),  що  писав  есеї  в  1962  –  1969  роках  і  навіть  пробував  їх  опублікувати.  але  марно.  Окремі  його  есеї  були  опубліковані  тільки  в  1996  році  –  альманах  «Сторожа»  (Харків,  видавництво  «Рекс»).  Побачили  світ  есеї  «Етюди  на  даху  хрущовки»,  «Художник  і  його  коханка  Муза»,  «Роздуми  після  Гемінгвея»,  «Ротор».  Мотиви  есеів  доволі  сумні.  Основна  тема  –  криза,  яка  мала  місце  в  розвитку  малярства  в  Европі  та  Бразилії  у  повоєнний  час,  безперспективність  сучасної  цивілізації,  так  званий  «кінець  філософії»,  що  на  думку  автора  неминучий  у  сучасній  йому  культурі.  По  суті  ці  есеї  теж  «барабани  печалі».  На  час  публікації  автор  не  тільки  давно  втратив  інтерес  до  есеїстики,  але  і  перебував  у  психіатричній  лікарні  міста  Донецька  після  глибокої  депресії,  що  тривала  більше  10  років.  

Донецький  есей  живе.  Як  це  не  дивно  і  нині.  Періодично  трапляються  досить  цікаві  публікації  есеїв  різних  авторів  різної  статі  і  віку,  що  родом  з  Донецька.  Тенденція  простежується  все  та  ж  –  основні  мотиви  есеїв,  не  залежно  від  теми  -  печаль,  меланхолія.  Сподіваюсь,  що  з’являться  вартісні  твори,  що  будуть  гідні  обговорення.  Байдуже,  що  вони  будуть  «барабанами  печалі»  чи  то  «флейтами  журби»...    

2015
                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2017

Попіл спогадів

                       «Цей  вбогий  рельєф,  
                         Де  прощальним  дарунком  Неба
                         Вулканічний  попіл  засипає  село...»
                                                                                   (Татіхара  Мітідзо)

Моє  рідне  селище  
Засипає  попелом  спогадів.
Стежка,  що  веде  в  минуле
Чебрецем  пахне  –  рожевим  як  сон.
Збираю  той  попіл  жменями,
Забирає  той  попіл  вітер  –  
Вітер  епохи,
Несе  той  попіл  по  світу  вітер  –  
Вітер  тьми.
Моє  рідне  селище  фарбоване  в  чорне
(Там  –  в  минулому),
Моє  селище  шукачів  каменю
Чорного,  але  вогненного.
Моє  селище  дігерів-копачів,
Шукачів  давно  зниклого,
Давно  схованого  –  там,  в  глибинах,
У  безоднях  темних,
Серед  тверді  непрозорої
Там.
Розгрібаю  той  попіл  спогадів,
А  він  все  падає,  падає,  падає  –  
Наче  сніг.
Що  шукаю  я  там  –  за  Горою  Лисою,
За  балкою  Сніжною,  Глухою  та  заметеною,
Серед  дубів  давно  зрубаних,
Серед  хат  давно  спалених,
Серед  колій,  що  ведуть  у  ніщо?
Себе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753104
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.09.2017

Осінній шлях

   «Шлях,  що  з  божевіллям  часом  межує,
       Шлях,  що  губиться  між  машин  і  трамваїв,
       Шлях,  що  веде  навпростець...»
                                                                                     (Муроо  Сансей)

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

Може  колись  ось  так  і  помру,
Споглядаючи  жовте  листя
І  слухаючи  спів  осіннього  вітру,
Коли  шлях  осені
Дійде  до  хиткого  мосту  –  
Дерев’яного  мосту
Над  потоком  Часу
Між  двома  існуваннями.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

Вона  блукає  між  людей  і  собак,
Між  машин  і  трамваїв,  
Мимо  будинків,
Двері  яких  завжди  зачинені,
Навіть  для  осені,
Навіть  для  осіннього  вітру,
Навіть  для  сліпих  подорожніх,
Навіть  для  кота,  що  бавиться
З  Часом,  як  з  мишею.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.

І  хай  над  рівниною
Летять  зітхання  глухі
Осіннього  вітру,
Я  знаю:  мій  шлях
Тут  –  стежею  асфальтною,
Що  в’ється  гадюкою  
Містом  байдужих  людей,
Біля  дерев,  що  гублять
На  твердь  землі
Блискучі  брунатні  горіхи:
Стук,  стук,  стук.
Бруківка  австрійська,
Важке  помпезне  бароко
Рудих  кам’яниць
І  книжка  зім’ята
(Наче  листок  осені)
Поета  давно  померлого
З  островів,  де  звикли  люди
Співати  про  смерть.
Вітер  сарматів,  трава  Кімерії.

А  осінь  у  Скіфії  
Так  само  сумна  як  війна.
А  осінь...
Так  само  як  кожна  війна
У  нашій  Загірній  Країні
Сумна  чи  весела  –  хто  зна,
І  пісня  сумна  як  весела  війна
А  осінь...
Як  міст  над  рікою,  
Як  шлях  над  водою,
Як  смерть  над  журбою,
Як  ми  над  війною  –  
Сумна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2017

Поле вестготів

           «Серед  жовтих  хлібів
               пара  черлених  волів.
               В  їх  рухах  
               ритми  давніх
               дзвонів...»
                                                     (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Я  блукаю  
Серед  подертого  шовку  Неба,
Серед  ластовиння  
Кирпатого  бешкетника  Сонця.  
А  моїх  волів  черлених  жене  Час-сколот:
Туди  –  за  обрій  чеснот,
Туди  –  в  жовту,  як  сніп,  Іспанію,
У  Толедо  на  торжище,
На  забій  –  на  арену,  
Матадору  фантасмагорій.
А  ми  мандруємо  шляхом  зоряним
До  моря  гнилого  соленосного-соледарного:
Біло,  біло,  біло  –  у  мішок  по  жмені  їдкій,
А  може  ми  теж  матадори  –  
Тільки  в  минулому,
У  сонячному,  неприкаяннаму,
У  шкіряному  годиннику  вестготів.
А  я  все  блукаю
За  сонцем  услід
Шукаючи  Андалусію-тугу
Навпіл  –  шмат  війни  горожанської,
Шмат  кориди,  шмат  тачанки
І  вогонь  скоростріла  –  
Просто  осінь  –  про  літо  жарке  спогади:
Кожний  листок  золотий  –  
Шматок  літа  іспанського
Не  в  той  край  занесений,
Не  тим  гідальго,  але  на  арену
Де  глядачі  сліпі  жадають  видовища.
На  арену,  де  Гемінгвей  бородатий
Розкаже  тобі  кавалок  казки  
Про  полювання
Чи  то  на  слонів,  чи  то  на  левів  зубатих
Чи  то  на  заброд  –  
На  волохатих  варварів.  
А  я  все  бреду  
Полем  жовтим  вестготським
Гішпанським  та  іберійським
Сарматом-номадом
Малюючи  автопортрет
Дивака-гідальго.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751939
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2017

Годинники зупинились

             «Подивився:
                 Годинник  стоїть.
                 Серце,
                 Неначе  його  хто  ковтнув,
                 Поринуло  знову  в  печаль...»
                                                     (Ісікава  Такубоку)

Всі  годинники  зупинились:
Ніхто  вже  час  не  міряє  –  
Ні  вздовж,  ні  в  поперек.
Часоміри  затихли,
Наче  ковтнули  рибину  –  
Ту,  холодну,  що  тхне  аміаком,
Ту,  банькувату,  в  очі  якої  
Зазирав  Торквемада,
Лускою  якої  
Засипало  срібним  попелом
Не  одні  Помпеї  розпусні.
Годинникарі
З  останнім  живим  дзигарем
Пішли  у  вигнання  
Шляхом  битим-розбитим,
Білим  шутером  всипаним.  
А  може  то  сам  Час  
На  людей  прогнівався?
Чи  може  бог  коліщаток,
Демон  зілля-дурману,
Що  планетами-кульками  бавиться
Поселив  нас  серед  болота  «сьогодні»
І  застеріг  думати
Про  прийдешнє
Навіть  йому  неясне....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017

На краю

                           «Ах,  тут,
                               На  краю  Батьківщини,
                               Пив  я  вино.
                               Неначе  сьорбав
                               Осад  печалі…»
                                                             (Ісікава  Такубоку)

           Тезці  і  побратиму,  
           людині  і  повелителю  блискавок.  Щиро.  

На  краю  Батьківщини
Там  –  на  кресах,
Де  вітер  залізний
Лишає  присмак  вина
У  кожному  ковтку  подихів,
На  межі  Вітчизни,
Дідизни,  чужим  глитаєм  шматованої,
Ми  пили  вино:
Гірке,  полинове:
Щодня  повітря  ковтаючи
Навпіл  з  димом-саваном:
На  кресах
Моїх  степів  синьооких
Зазирав  у  душі  наші  бурлацькі
Час  оком  відьми  кипчацької,
Босоркані  волохатих  номадів,
Оком  камінної  баби  сарматів-кобилоїдів.
Там,  під  небом  китайської  порцеляни,
Що  тріскалась  
Мереживом  Арахни-злодійки,
На  кресах  Вітчизни  
Лезом  ножа  з  ран  своїх  виймаючи  скалки
Епохи-потворки,
Ми  пили  вино
Зрадливої  жінки-осені,
У  вени  вбираючи
Воду  ріки  мідної,
І  несли  вулики
Бджіл  гостродзьобих  –  
Туди  –  за  піраміди  чорні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017

Любити будильники

     «Щоранку,  щоранку
         Модну  китайську  пісеньку
         Награвав  мені
         Той  будильник  –  
         Ах,  як  любив  його!»
                                       (Ісікава  Такубоку)

А  я  теж  люблю  будильники:
Оті  –  живі,  оті  –  хвостаті,  
Оті  –  кольорові  і  голосисті,
Що  колись  проспівали  кінець
Лицедію  на  троні  –  Нерону.
А  я  теж  люблю  будильники,
Що  люблять  порпатись
У  купах  сміття
Ще  тоді  –  на  досвітках,
Ще  там  –  на  околицях  світу,  
На  околицях  Розуму,
За  межею  добра  і  зла.  
А  я  теж  люблю  будильники
З  тріпотінням  живого  серця  –  
Крові  живої  келихом,
Гонорових,  як  саме  сонце.
Вони  не  дають  спати
Людям  з  вічно  сонними  душами,
Вони  не  дають  бачити
Сни  темні  і  моторошні,
Їх  зображають  знаками
На  хатах,  мічених  полум’ях,
Їх  вишивають  червоним
На  рушниках  нареченої-смерті,
Вони  віщують  пожежу  –  
Пожежу  заграви-світанку:
Живі  дзьобаті  будильники:
Птахи  патлатого  сонця,
Птахи-провісники  світла.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2017

Дзеркало на продаж

   «Підійшов
       До  крамниці  дзеркал...»
                                             (Ісікава  Такубоку)

Цей  світ  –  це  крамниця  дзеркал.
Кожне  око  вола  від  роботи  втомленого,  
Кожне  крило  метелика  з  тінями  літа,
Кожен  пазур  крука,  що  ситий  падлом  –  
То  свічадо,  в  яке  зазирає
Сліпа  дівчина  Сонце.
Приходять  в  цю  крамницю-шибеницю
(Для  шибеників  марнословів)
З  монетами-каменями
(Навчилися  жебраки-королі
Карбувати  монети  з  каменів)
Люди  з  зеленими  віями-повіями:
Міняють  камені  на  свої  відображення:
Кричать  їм  крамарі  босоногі:
Купіть  замість  відображення  дзеркало,
А  вони  пальцями  
По  струнах  цих  гострих  поглядів
Відображень  себе  у  дзеркалах  нескінченних:
Може  хоч  десь  ще  є  музика  –  
Не  нашими  кристалами  солена,
Не  нашим  залізом  кривавлена:
Бо  навіщо  ж
Бо  чого  ж
Бо  ніколи  ж  –  
Нам  помирати  час,  а  ви  в  дзеркало
Зазирати  вчились  і  марно,
Тепер  продаєте  за  безцінь  чи  то  фарбуєте
Світло  своє  чорними  літерами:
Наче  цей  світ  закіптюженими,
Непрозорими
Як  зворотній  бік  дзеркала.
Куди  зазирати  не  вільно.
Нікому.  Навіть  вам...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017

Повернення

                                   «Коли  навіть  ім’я  його  забули
                                       Він  повернувся...»
                                                                                   (Ісікава  Такубоку)

Він  повернувся  –  
Тінню  старого  ясена,
Криком  сови  серед  ночі  тужливих  снів,
Шурхотом  миші
На  горищі  порожньої  хати  минулого,
Жеботінням  струмка
Серед  лісу  торішніх  снів.
Він  повернувся  –  
Вологим  туманом  дощавої  осені  світу,
Світлом  місяця  холодної  ночі  буття,  
Квіткою  звіробою,
Холодом  джерела,
Стукотом  крапель  дощу
(Того,  що  падав  сьогодні
На  мій  тимчасовий  прихисток).
Він  повернувся  –  
Круговертю  сонця  над  отарою  хмар,
Останнім  променем  вечора,
Першим  променем  ранку.  
Він  повернувся  –
Жаром  вогню,
Тишею  вересневого  лісу:
Мокрого  і  сумного,  як  наше  минуле
(Вересовий  трунок),
М’якістю  моху,  твердістю  каменя,
Блиском  металу  і  легкістю  дерева,
Світлом  і  темрявою
(Заплющую  очі).
Він  повернувся.
Він  поруч.
Незримий  для  всіх.
Але  не  для  мене...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745734
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.08.2017

Ноктюрн нірвани

 «...  Крізь  тебе,  крізь  мене
             Котить  хвилі  свої  Порожнеча,
             На  світанку  –  прожилками  крові,
             Мертвою  маскою  гіпсу,  де  щойно  застигло
             Миттєве  страждання  пробитого  Місяця...»
                                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Дзеркало
В  яке  зазирнула  ніч
Висить  на  стіні  між  світами  «вчора»  й  «дотик».
Тільки  темрява
Крізь  яку  проростає  трава
Так  само  нечутно,  так  само  незримо
Як  кванти  моїх  меланхолій  –  
Джазових  ретроілюзій.
Федеріко  зіграв  на  гітарі
Ноктюрн  Порожнечі
Перш  ніж  піти  –  по-іспанськи.  
Країна  загірна  моїх  мрій  кольорових
Стала  садом  ноктюрну
В  якому  прозорі  яблука  
Дозволяють  побачити  тьму  –  
Ту,  що  там,  у  нірвані  –  
Царстві  вічного  спокою.  
Та,  за  межами  скла,
Там,  де  око  втомилось  бути  вітрилом
Джаз  Порожнечі  грає  дивак  
МузИка-безхатько  Час.  
Я  ледве  торкаюсь  леза  ножа
(А  він  теж  металеве  дзеркало)
І  думаю  необачно:
Якщо  у  кожне  свічадо  Ніч  зазирне,
Якщо  кожен  почує  
Ноктюрн  нірвани?
Погризене  яблуко  
Планети  Земля,
Пісня  першого  землероба,
Що  помер  на  світанку...  
А  пам’ятає  тьму,
Яка  панувала  у  просторі,
Де  зірки  всі  без  винятку
Згасли  на  мить...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2017

Передчуття світанку

           «...Тоне  в  краплі  зіниці  все  сяйво  земне.
                     Півень  кричить  –  заспів  довговічного  горла...»
                                                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)  

Синім  конем  скаче  провісник  світанку,
Сіріус  –  неба  блідий  поет  складає  касиди
Про  незримих  прочан  у  плямистих  сутанах.
А  я  бавлюсь  у  гру  індійську  з  пані  примхливою
На  ймення  Самотність.  Бавлюсь  фігурами
Що  звуться  передчуттями  –  світанку.  Чи  може
Візиту  кулі  огненної,  імення  якої  Сонце.
Чи  стане  мені  безодень  зіниць,  щоб  втопити
Все  світло  –  біле  як  спалах  агонії,  як  цвіт  анемони?
Місто  порожнім  келихом  у  найтемнішу  годину  –  
Перед  світанком  –  жадає  бути  повним  вином  Світла.
Серед  ночі  без  Місяця,  серед  ночі  бронзових  цезарів
І  мармурових  августів  –  порожніх,  як  шкаралупа  горіха
Бавлюсь  передчуттями.  Передчуттями  світанку.
Разом  з  птахами  кельтів,  яким  перерізали  горло
Щербатим  ножем  Беніто  болотяних  вепсів,
Чи  лезом  цирульника  Франсіско  мокшанського.  
Може  люди  в  брудних  халатах  не  знали,
Що  світанок  приходить  за  сірістю  Неба,
Опісля  найтемніших  годин,  найглухішого  часу,
Байдуже  –  крикне  вістун  довгохвостий  пророцтво
Чи  лежатиме  мертвим  –  ганчіркою  з  пір’я  
Серед  соломи  вчорашнього  дня  –  байка.  
Серед  моря  безсоння  лишається  бавитись  в  шахи:
На  тирсовій  дошці.  Без  королів  і  слонів.  
Серед  чорних  клітинок  ночі.  Серед  голок  зірок.  
Серед  сірості  передчуття
Світанку.    
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2017

Елегії Донецька

(Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії)

 «Я  кличу  смерть  -  дивитися  набридло
     На  жебри  і  приниження  чеснот,
     На  безтурботне  і  вельможне  бидло,
     На  правоту,  що  їй  затисли  рот...
     ...........................  
     І  на  мистецтво  під  п'ятою  влади,
     І  на  талант  під  наглядом  шпика,
     І  на  порядність,  що  безбожно  краде,
     І  на  добро,  що  в  зла  за  служника!»
                                                                     (Вільям  Шекспір)

Визнаю  –  з  деяким  здивуванням  я  відреагував  на  прохання  одного  мого  старого  знайомого  написати  огляд  донецької  літератури.  Я  ще  запитав  про  коректність  такого  терміну  «донецька  література».  На  це  мій  знайомий  (залишу  його  ім’я  incognito)  відповів,  що  якщо  існує  у  нашому  зворохобленому  світі  таке  поняття  як  «англомовна  ірландська  література»,  то  чому  б  і  не  бути  такому  поняттю  як  «донецька  література».  На  моє  питання,  що  він  має  на  увазі  під  цим  поняттям,  він  відповів,  що  хотів  би  бачити  втілення  на  папері  писання,  точніше  есею  про  поетів  і  письменників,  що  народились  в  Донецьку,  жили  і  писали  в  Донецьку.  І  це  все  одночасно.  Я  додав:  «І  померли  в  Донецьку»,  на  що  знайомий  відповів:  «Це  не  обов’язково  –  помирати.  Ну,  як  мінімум,  що  жили  і  писали  в  Донецьку  всеньке  своє  життя».  Справді  –  щодо  «народились»  тут  проблематично,  бо  Донецьк  –  це  мегаполіс,  що  виник  de  novo  серед  степу  по  волі  дивака-кельта  Джона  Джеймса  Х’юза.  І  жителі  його  –  або  поселенці,  або  нащадки  нещодавніх  поселенців  на  колись  неозорому  Дикому  Полі.  Мій  знайомий  (такий  же  творець  текстів  і  гравець  словами,  що  і  я)  просив  написати  конче  про  вартісних  авторів,  а  не  графоманів  (начебто  є  якість  критерії  крім  суб’єктивних).  Я  би  так  і  знаходився  в  стані  перманентного  здивування,  якби  аналогічна  пропозиція  не  надійшла  би  мені  від  одного  товстого  часопису.  Я  взагалі  то,  дуже  поважаю  товсті  часописи.  Я  навіть  тривалий  час  носився  з  ідеєю  заснувати  в  Донецьку  товстий  літературний  часопис  «Кальміус».  Шкода,  що  ця  ідея  так  і  лишилася  ідеєю.  І  то  не  по  причині  браку  талановитих  авторів.  Отже,  есей  я  вирішив  написати.  І  назвати  його  вирішив  «Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії».  Бо  саме  в  Донецьку  простежується  рідкісний  для  літератури  феномен  –  майже  всі  автори:  поети  і  прозаїки  лишили  нам  крім  всього  іншого  ще  й  свої  філософські  твори,  часом  вельми  оригінальні.  До  того  ж  поезія  донецьких  авторів  різних  часів  була  глибоко  філософською,  навіть  якщо  то  була  пейзажна  поезія.  Потім  я  від  такої  назви  відмовився  –  бо  «неможливо  осягнути  неосяжне»,  як  казав  Козьма  Прутков.  Я  зупинився  на  назві  «Елегії  Донецька»,  обмежившись  авторами,  що  писали  елегії  або  називали  свої  твори  елегіями,  бо  саме  елегія,  як  жанр  була  біля  витоків  літератури  в  Донецьку  і  нині  є  найбільш  популярним  жанром  серед  донецьких  літераторів.  У  цьому  есеї  я  зумисне  не  торкаюся  літературної  групи  «Забой»  1920-тих  років,  не  згадую  про  письменників  цієї  групи  -  Олексія  Селівановського,  Бориса  Горбатова,  Михайла  Снєжина,  Григорія  Баглюка,  Павла  Безпощадного,  Миколу  Олейнікова,  Порфирія  Трейдуба,  Фелікса  Ковалевського,  Валентина  Харчевнікова  та  багатьох  інших.  Літературна  група  «Забой»  декларувала  себе  як  літературна  група  Горлівки.  По  тій  же  причині  не  згадую  і  літературне  об’єднання  «Кочегарка»,  редакція  якої  була  там  же.  Крім  того  про  цих  літераторів  потрібно  писати  окремо  і  багато.  І  до  елегій  вони  не  мають  ніякого  стосунку.  Зупинюсь  на  авторах,  що  жили  і  працювали  саме  в  Донецьку.  Незаслужено  забутих,  але  гідних  пам’яті.  

Кинувши  погляд  на  донецьких  літераторів  дивує  в  першу  чергу  ось  що.  Твори  їх  відірвані  від  епохи  –  актуальність  чи  політичні  підтексти  там  шукати  годі  (за  рідкісним  виключенням),  твори  їх  нібито  позачасові.  Більше  того,  відносно  смаків  та  вподобань  різних  епох  (а  в  ХХ  столітті  десятиріччя  –  то  епоха!)  автори  з  Донецька  начебто  плили  супроти  течії,  випадаючи  з  літературної  «моди»  свого  часу,  писали  те,  що  або  вважалось  анахронізмом,  або  навпаки,  випереджало  час.  Можливо,  саме  тому  вони  і  були  незаслужено  забуті.  

Писати  про  літературу  Донецька  можна  виключно  в  історичному  контексті.  Це  звучить  парадоксально  –  Донецьк  завжди  був  самою  сучасністю  (начебто)  і  знаходився  ніби  поза  історією,  постійно  у  теперішньому  часі  –  виключно  в  present  continuous.  Але  це  ілюзія.  Будучи  втілення  модернізму  в  урбаністичному  розумінні  цього  слова  і  тим  паче  в  літературному,  втіленням  індустріальної  та  постіндустріальної  цивілізацій,  Донецьк  творив  історію,  а  не  озирався  назад.  Саме  це  творіння  і  є  найбільш  цікавим.  Але  нині  це  історія.  На  жаль.  Нині  Донецьк  випав  з  часопростору  і  продовжує  лишатися  собою  хіба  в  запіллі  та  у  вигнанні.  

Отже,  почнемо  з  витоків.  Першими  літераторами  Донецька  (тоді  ще  Юзівки),  яких  ми  можемо  назвати  певно,  були  три  автори,  що  випустили  друком  у  1903  році  альманах  «Степовий  вітер».  Це  доволі  тоненька  книжечка,  друкована  на  дешевому  папері  мізерним  накладом,  що  навіть  не  вказаний.  На  титульній  сторінці  писано:  «Юзовка  1903  Типографія  Трѣпова».  Судячи  по  всьому  то  взагалі  перша  книжка  друкована  в  Юзівці,  можливо,  навіть,  напівзапільно  і,  безсумнівно,  за  рахунок  авторів.  На  цій  же  титульній  сторінці  значиться,  що  це  альманах  літературної  групи  «Ліхтар».  Про  цю  групу  мало  писали,  хоча  вона  цікава  хоча  б  тим,  що  існувала  як  до,  так  і  після  революції,  що  було  рідкістю  в  історії  літератури  Срібного  віку.  В  альманасі  твори  всього  трьох  авторів:  Андрія  Козловського  (1876  –  1937),  що  був  відомий  у  літературі  та  публіцистиці  під  псевдо  Сергій  Волін,  Володимира  Шохрана  (1880  –  1937)  та  Григорія  Матанова  (1985  –  1937).  Про  життя  і  творчість  цих  авторів  відомо  доволі  мало.  Андрій  Козловський  майже  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  там  же  і  працював  земським  лікарем.  Після  революції  і  громадянської  війни,  які  зумів  пережити,  фаху  свого  не  залишив  і  лікував  людей  мало  не  до  свого  останнього  дня.  Де  він  отримав  освіту  –  не  зрозуміло.  Мені  цього  так  і  не  вдалося  вияснити.  Відомо  тільки  те,  що  лікарем  він  був,  як  то  кажуть  «від  Бога».  Як  земський  лікар  він  був  лікарем  універсальним  –  одночасно  і  хірургом,  і  педіатром,  і  акушером,  і  окулістом,  коротше  всім.  Як  у  нього  ще  вистачало  часу  на  літературу  і  філософію  при  нескінченному  потоці  пацієнтів  і  браку  лікарів  у  Юзівці  –  незрозуміло.  Але  люди,  що  працювали  по  25  годин  на  добу  в  той  час  були.  Крім  літературних  творів  відомі  ще  кілька  його  публіцистичних  статей  в  газеті  «Заводський  гудок»,  що  видавалася  в  1922  –  1925  роках  в  тій  же  Юзівці  (з  1924  року  –  Сталіно).  Збереглася  тільки  одна  його  стаття  «Санітарний  стан  міста  Юзівка»  (випуск  від  24  квітня  1923  року).  З  його  філософських  творів  відома  його  стаття  «Давня  Стоя  і  Сенека:  еволюція  думки»,  що  була  опублікована  в  академічному  часописі  «Філософський  спадок»  у  Харкові  в  1926  році.  По  філософським  поглядам  він  був  переконаним  стоїком  і  прихильником  «чистого  розуму».  Як  у  нього  поєднувалось  це  з  тонким  ліризмом  і  чуттєвістю  його  елегій  –  незрозуміло.  Він  часто  виступав  на  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  в  Юзівці,  який  він  сам  же  і  заснував.  Цей  клюб  існував  в  1911  –  1914  роках  і  був  відроджений  в  1922  –  1928  роках.  Заборонений  він  був  по  дуже  незрозумілим  причинам  –  обидва  рази  –  і  до  революції  і  опісля.  Мені  відомо  про  дві  його  доповіді:  «Зенон  Кіпріот  як  спогад  про  Сократа»  та  «Клеанф  та  його  гімн  світобудові».  Андрій  Козловський  був  заарештований  23  вересня  1937  року  і  розстріляний  наступного  дня  за  вироком  трійки  як  «ворог  народу».  Тіло  його  було  закопане  разом  з  багатьма  іншими  тілами  жертв  тодішніх  масових  розстрілів  на  Рутченковському  полі.  

В  альманасі  «Степовий  вітер»  надруковано  30  поезій  Андрія  Козловського  під  псевдонімом  Сергій  Волін.  Судячи  по  всьому,  це  його  найкращі  вірші,  відібрані  для  публікації  самим  автором.  Чи  були  в  нього  інші  поезії  –  невідомо.  Поезії  ці  доволі  модернові,  як  і  весь  альманах  –  пейзажні.  Відчувається  вплив  раннього  символізму,  в  першу  чергу  творів  Жана  Мореаса,  а  також  поезії  Ренесансу  –  Петрарки  та  Шекспіра,  чиї  сонети  він  читав  мовою  оригіналу.  По  суті  його  поезія  це  теж  бароко,  тільки  в  кольорах  модерну.  Взагалі  то,  дивно  натрапляти  на  поезію  бароко  в  такому  гіперурбанізованому  середовищі  як  Юзівка!  Але  бароко  –  це  теж  урбанізм  -  Urbi  et  Orbi.  Самовільно,  коли  випливають  з  глибин  свідомості  слова  «Юзівка»  та  «поезія»,  одразу  згадується  Еміль  Верхарн  та  інші  ритми  криці  і  машин.  Але  ж  ні!  У  цьому  альманасі  немає  нічого  подібного,  тільки  прозорий  ліризм  з  легкими  нотками  романтизму.  Дивують  назви.  Багато  творів  названі  «етюдами»  чи  «елегіями»,  хоча  це  зовсім  не  елегії  –  часто  порушуються  класичні  правила  і  канони:  перший  рядок  зовсім  не  гекзаметр,  а  другий  зовсім  не  пентаметр.  Та  й  для  елегій  вони  не  досить  сентиментальні.  Та  все  таки,  багато  словесних  конструкцій  –  це  саме  це  –  елегія  –  сповнена  сумом  та  меланхолією.  Самі  назви  на  диво  тонкі  і  поетичні:  «Етюд  ковили»,  «Елегія  каміння»,  «Елегія  втомленої  людини»...  Багато  рядків  вражають  своєю  новизною  і  нестандартним  сприйняттям  буття:

«...  Я  дихаю  пітьмою  липкою  густою  степових  пірамід...»

І  це  написано  в  1903  році  в  місті  металургії!  Коли  читаєш  його  твори,  виникає  доволі  знайоме  відчуття  «поза  часом  і  простором».  Це  могло  бути  написано  коли  завгодно  –  від  часів  Каллімаха  до  часів  Джима  Джармуша:  

«...  на  шляху  своєму  не  лишаю  слідів
   Йду  камінням  поступом  легкої  тіні...»

Дивовижно!  Тут  особливо  відчувається  Петрарка  та  Південь  як  такий  –  його  сумна  Тоскана  –  адже  це  теж  Південь.  

Поезія  Володимира  Шохіна  більш  експресивна  і  динамічна,  оптимістична,  хоча  відчувається  одна  і  та  ж  поетична  школа  і  ті  ж  впливи.  Основні  теми  поезії  –  дорога,  Шлях  (у  дещо  китайському  розумінні  цього  поняття),  нескінченність  та  її  невичерпність,  чуттєве  пізнання  світу.  В  альманасі  25  його  поезій,  у  тому  числі  незвичайний  вірш  «Під  зорями»,  який  просто  гріх  не  процитувати:

     «...  Йдуть  в  неозорість
                 Нескінченні  лінії
                 Шляху  мого  тіла-антени...»

Володимир  Шохін  теж  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  був  колієром,  як  тоді  говорили,  тобто  залізничником.  Парових  монстрів  він  ніколи  нікуди  не  вів  і  не  керував  ними,  займався  рельсами  та  шпалами.  Кажуть,  що  в  юності  він  був  стрілочником,  потім  обхідником.  Саме  він  придумав  для  літературної  групи  назву  «Ліхтар».  Він  захоплювався  філософією  Епікура,  написав  цілий  філософський  трактат  «Епікур  та  марксизм»,  що  так  і  не  був  опублікованим.  Рукопис  не  зберігся.  На  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  двічі  виступав  з  доповідями:  «Концепція  атараксії  як  музика  в  садах  Епікура»  та  «Поняття  дружби  у  ранньому  епікурействі»  в  1924  році.  Він  був  механіком  самоучкою,  і,  кажуть,  чудовим  механіком  (хоча  сприймав  світ  зовсім  не  механістично),  навчався  в  свій  час  трохи  в  Харківській  промисловій  школі.  Колієри  називали  його  «інжинєром»  (з  наголосом  на  «и»),  хоча  це  не  так  –  університетів  він  не  закінчував.  Але  саме  це  прізвисько  виявилось  для  нього  фатальним  –  у  1930  році  він  був  заарештований  і  звинувачений  у  «шкідництві»  по  «Справі  промпартії».  Отримав  доволі  м’який  для  тих  часів  вирок  –  5  років  таборів.  Повернувся,  відсидівши  термін,  на  колишню  роботу  –  на  залізницю.  Знову  заарештований  в  квітні  1937  року.  Засуджений  трійкою  на  десять  років  без  права  листування.  Загинув  того  ж  року  на  Колимі.  Кажуть,  що  його  зарізали  карні  злочинці,  але  перевірити  це  чи  довести  немає  ніякої  можливості.

Творчість  третього  автора  альманаху  –  Григорія  Матанова  наповнена  мотивами  та  нотами  модного  в  той  час  ніцшеанства,  але  якось  приховано,  у  підтекстах:  

 «...  Людина  під  цією  пустелею  Неба
     Серед  трави  –  їжі  копитних,
     Під  землею  –  у  кам’яних  лабіринтах,
     У  повітрі  –  серед  птахів  Феба
     Творить  пісню  Розуму...»

Григорій  працював  вчителем  в  одній  з  шкіл  Юзівки  –  і  до  революції,  і  опісля.  Захоплювався  філософією  кініків.  І  в  житті  дотримувався  кінічних  принципів:  хоча  і  не  жив  в  діжці,  і  не  ходив  вулицями  оголеним  (вчителю  це  якось  не  пасує,  не  античні  ж  часи  були  за  вікном),  але  мешкав  у  вбогій  кімнатці,  просто  в  собачій  буді  якійсь  то,  задовольнявся  малим,  харчувався  вкрай  скромно,  вів  аскетичний  спосіб  життя,  майже  всі  свої  нікчемні  заробітки  совітськими  папірцями  (грошима  то  назвати  було  важко)  жертвував  комусь  –  наприклад,  голодуючим  чи  пораненим.  Після  революції  часто  філософствував  про  красу  людського  тіла,  перебував  у  лавах  товариства  «Геть  сором!»  (це  було  щось  типу  філії  комуністичної  партії,  тільки  в  оголеному  вигляді),  був  помічений  в  1923  році  в  Криму  в  компанії  нудистів.  Автор  брошурки  «Діоген  та  пацифізм»,  яку  він  видав  друком  в  Катеринославі  у  видавництві  «Пролетарій».  У  серпні  1937  року  до  дому,  де  він  жив,  під’їхав  «воронок».  Більше  Григорія  Матахова  ніхто  не  бачив.  Певно,  він  був  або  розстріляний  у  тому  ж  році  або  згинув  десь  на  просторах  неозорого  Сибіру.  Родичів  у  нього  не  було,  так  що  його  долею  ніхто  навіть  не  цікавився  і  про  реабілітацію  ніхто  потім  не  турбувався.  

Літературна  група  «Ліхтар»  своїм  альманахом  заявила  про  себе  голосно,  хоча  наклад  був  мізерний.  Але  критики  і  літератори  того  часу  цей  голос  не  почули.  Сучасники  –  читачі  тих  років  альманах  просто  проігнорували.  Для  символістів  того  часу  це  було  вже  архаїзмом,  для  футуристів  це  взагалі  було  допотопним  мисленням  –  і  по  формі,  і  по  змісту,  для  реалістів  –  надто  метафізично,  для  імпресіоністів  надто  грубо  і  матеріалістично,  для  марксистів  «архіреакційно  та  архіконсервативно».  Альманах  «Степовий  вітер»  був  забутий  за  загублений  серед  сум’яття  історії.  Дивом  зберігся  один  примірник  в  Бостоні,  в  особистій  бібліотеці  Конора  О’Браяна.  Цей  любитель  «кельтської  старовини»  чомусь  вважав,  що  Джон  Джеймс  Х’юз  був  ірландського  походження  і  збирав  все,  що  з  ним  пов’язане,  особливо  книги  –  видання  ХІХ  і  початку  ХХ  століття.      

Ще  одним  цікавим  поетом  Юзівки  був  Даниїл  Осташко  (1891  –  1920).  Він  випустив  в  Юзівці  в  1916  році  невелику  книжку  віршів  «Квітка  Сонце»  (видавництво  не  вказано).  Поезія  світла  і  життєрадісна,  хіба  що  з  ледве  відчутними  нотками  ностальгії  та  сентиментальності,  що  ріднить  її  з  елегією.  Написано  і  опубліковано  під  час  Першої  світової  війни,  але  це  зовсім  не  відчувається:

   «...  Мені  радість  дарує
               Жовта  квітка  Сонце  
               У  цій  країні  весни  вічної...»

Вдруге  цю  ж  книгу  він  опублікував  в  1919  році.  На  титульній  обкладинці  видання  –  «Типографія  Трѣпова».  Виявляється,  ця  типографія  продовжувала  існувати  в  роки  горожанської  війни.  Друге  видання  доповнене  новими  творами,  під  якими  дати  –  1917,  1918,  1919  роки.  Але  в  жодному  з  творів  немає  навіть  натяку  на  бурхливі  події  того  часу  або  на  політичні  вподобання  автора.  Тільки  пейзажі  все  з  тою  ж  зачарованістю  буттям.  Це  особливо  дивно,  якщо  згадати,  що  автор  відомий  нам  не  поезією,  а  своєю  книгою  «Філософія  анархізму»,  яку  він  примудрився  видати  друком  в  Катеринославі  (який  він  вперто  називав  Січеславом)  в  тому  ж  1919  році.  Сам  Даниїл  в  молодості  був  шевцем  і  одночасно  філософом  самоучкою,  під  час  громадянської  війни  пішов  добровольцем  до  лав  повстанської  армії  Нестора  Махна,  загинув  в  боях  на  Перекопі.  

З  прозаїків  Юзівки  1920-тих  років  варто  згадати  Тимофія  Герштена  (1899  –  1946).  Він  з  малих  років  працював  на  цегельному  заводі  в  Юзівці,  потім  у  майстернях.  Невідомо,  що  його  штовхнуло  на  літературну  творчість,  але  дебют  його  був  вдалим.  У  1926  році  він  завершив  роботу  над  виробничим  романом  «Клей».  Уривки  цього  роману  були  опубліковані  у  видавництві  в  газеті  «Поволжский  рабочий»  в  Самарі  російською  мовою.  У  1927  році  роман  був  надрукований  у  видавництві  «Червоний  жовтень»  в  Одесі,  але  роман  не  дійшов  до  читача  –  він  був  тут  же  заборонений,  конфіскований  весь  наклад  і  пущений  під  ніж.  Якимось  дивом  один  примірник  потрапив  за  кордон  і  був  виданий  друком  маленьким  накладом  в  Берліні  у  видавництві  «Крупп»  («Krupp»)  у  тому  ж  році.  Кажуть,  що  видання  оплатив  Максим  Горький,  але  це  легенда.  Судячи  по  всьому,  гроші  на  публікацію  зібрав  «Союз  феміністок  Данії»  («Fagforeningsmedlemmer  feminister  i  Danmark»),  хоча  довести  це  неможливо.  Роман  виробничий  і  на  перший  погляд  цілком  вписується  в  «пролеткульт»  тих  років.  Але  це  тільки  на  перший  погляд.  Роман,  насправді,  дуже  далекий  від  так  званого  «соціалістичного  реалізму».  Це  взагалі  не  реалізм.  Дія  роману  відбувається  на  заводі,  що  виробляє  канцелярський  клей.  При  цьому  це  гігантський  завод  і  клей  виробляють  там  у  неймовірних  кількостях  гігантські  машини  –  залізні  монстри.  Функція  людини  зводиться  тільки  до  обслуговування  машин,  до  «змащування  промежин».  Головний  герой  роману  захоплений,  просто  одержимий  ідеєю  виробництва  якомога  більшої  кількості  та  якомога  кращої  якості  канцелярського  клею.  При  цьому  він  пишається  своєю  професією  слуги  машин:  «Ми  ж  не  просто  клей  виробляємо,  ми  виробляємо  клей  для  радянських  канцеляристів,  що  будуть  клеїти  не  просто  папір,  будуть  клеїти  пролетаріат  у  щось  небачене  досі  і  нове  –  будуть  клеїти  нову  комуністичну  людину!»  При  цьому  всі  колізії  і  перипетії  виробництва  відбуваються  в  певному  заводському  мікросуспільстві,  де  сексуальна  революція  вже  відбулася,  мрія  Леніна  здійснилась,  і  сім’я,  як  пережиток  буржуазного  ладу,  знищена.    Ця  «любов  бджіл»  -  бурхливі  відверті  сексуальні  сцени  відбуваються  в  кімнатах,  що  всі  вимащені  мазутом  і  всіляким  шміром,  де  тхне  соляркою,  гасом  та  іншими  заводськими  речовинами,  де  робітники  і  робітниці  палко  кохають  одне  одного,  зриваючи  з  себе  замаслені  та  брудні  спецівки.  У  романі  простежується  вплив  фрейдизму  хоча,  не  відомо,  де  і  коли  автор  познайомився  з  роботами  Зіґмунда  Фрейда.  Секс  в  романі  склеює,  гуртує  робітничий  колектив  в  єдиному  сексуально-трудовому  пориві  соцзмагання.  Власне,  секс  в  романі  –  це  теж  клей.  При  цьому  (певно,  під  впливом  Гоголя)  автор  назвав  свій  роман  «пролетарською  елегією».  Гоголь  назвав  свій  головний  твір  «Мертві  душі»  поемою,  а  Тимофій  Герштен,  за  його  прикладом,  назвав  свій  роман  елегією.  Крім  цього  роману,  який  на  щастя  до  нас  дійшов,  він  ще  написав  «Філософію  пролетаріату»,  яка,  на  жаль,  так  і  не  була  опублікована  і  до  нас  не  дійшла.  Після  його  смерті  родичі  його  рукописами  розтоплювали  пічку.  

Сам  Тимофій  Герштен  мав  доволі  прозаїчну  біографію.  Все  життя  він  прожив  в  Юзівці  (потім  Сталіно,  потім  знову  Юзівці,  потім  знову  Сталіно,  о,  яке  все  мінливе!)  і  все  своє  доросле  життя  працював  "наладчиком"  на  заводі  Боссе  та  Геннефельда  (потім  це  Донецький  машинобудівний  завод).  Пережив  Першу  світову  війну,  революцію,  громадянську  війну,  погроми,  голод  1921  року,  голод  1933  року,  репресії,  Великий  Терор  1937  року,  Другу  світову  війну,  німецьку  окупацію,  голокост.  На  фронт  його  не  брали  по  причині  каліцтва,  отриманого  ще  в  молодості.  Помер  він  від  голоду  в  1946  році  –  в  нього  пайок  вкрали  і  до  наступного  пайка  він  не  дотягнув.    

Не  можна  не  згадати  і  про  поезію,  що  була  надрукована  в  Юзівці  під  час  німецької  окупації  1941  –  1943  років.  У  ті  роки  в  місті,  що  знову  називалось  Юзівка  видавалась  газета  «Донецький  вісник»,  де  на  останній  сторінці  в  деяких  випусках  друкувалися  вірші,  у  тому  числі,  часом,  вартісні.  Серед  авторів  цієї  газети  був  Леонід  Степанов  (1905  –  1976),  що  друкувався  під  псевдонімом  Микола  Закат.  Для  газети  він  писав  статті,  замітки  і  вірші.  Одного  разу  він  навіть  написав  нарис  «Сучасна  філософія».  З  віршів  він  писав  переважно  сонети,  балади,  канцони  та  елегії.  Він  зумів  видати  навіть  невелику  книжку  поезії  в  якості  додатку  до  газети  «Донецький  вісник».  Назвав  він  свою  книгу  чомусь  «Агора»,  хоча  античних  мотивів  там  мало  –  переважно  любовна  та  пейзажна  лірика  з  філософським  підтекстом.  Цікавим  є,  зокрема,  його  сонет  «Любов  Сократа»,  де  явно  простежуються  паралелі  з  творчістю  Леопольда  фон  Захер-Мазоха  (з  новелами  якого  він  навряд  чи  був  знайомий)  та  елегія  «Нескінченне  поле»,  що  насичена  легкою  журбою  і  спогляданням:

 «...  Мій  дім  –  це  голе  поле,
     Що  втомилося  дарувати  врожай
     Людям  давньої  мрії...»

Він  працював  до  війни  бухгалтером  на  Мушкетовському  заводі,  потім  –  після  війни  бухгалтером  у  шахтоуправлінні  «Петровське».  Але  ні  до,  ні  після  війни  він  не  публікував  і,  можливо,  і  не  писав  віршів.  На  фронт  його  не  взяли  по  причині  вкрай  слабкого  здоров’я.  Цікаво,  що  після  війни  його  не  зачепили  репресії,  хоча  людей  забирали  назавжди  у  пітьму  таборів  і  не  за  такі  «провини»,  як  публікації  в  газеті  під  час  окупації.  Тому  ходили  вперті  чутки,  особливо  в  дисидентських  колах  Донецька  в  60-ті  та  в  70-ті  роки,  що  він  співробітник  КГБ.  Його  цуралися  як  ті,  так  і  ці,  він  жив  і  помер  у  самотності,  майже  ні  з  ким  не  спілкуючись.  Але  він  зумів  опублікувати  книгу  в  Мюнхені  в  1969  році  «Дні  безвладдя»  під  тим  же  псевдонімом  Микола  Закат  про  кілька  днів  хаосу  в  місті  Сталіно  в  жовтні  1941  року,  коли  совіти  та  НКВД  вже  панічно  втекли,  спаливши  перед  цим  всі  папери,  а  німецькі  війська  ще  не  ввійшли,  коли  місто  занурилось  в  безодню  мародерства,  грабунків,  вбивств,  ґвалту,  погромів.  Книгу  він  опублікував  під  псевдонімом,  злі  язики  говорили,  що  ця  публікація  була  «прикриттям  його  служби  в  КГБ  та  ГРУ».  Але  про  це  нічого  не  можливо  сказати  напевно  –  це  так  і  лишилося  загадкою.  Можливо,  людині  просто  пощастило,  або  його  псевдонім  вчасно  не  розкрили...    

З  післявоєнної  поезії  Донецька  особливий  інтерес  викликає  творчість  Михайла  Рокотова  (1947  –  1995).  У  60-тих  та  70-тих  роках  він  писав  вірші  в  стилі  вже  майже  забутого  футуризму  та  панфутуризму,  наслідуючи  твори  Володимира  Маяковського,  Філіппо  Марінетті  та  Михайля  Семенко.  Спроби  опублікувати  твори  були  для  нього  невдалими  і  мали  вельми  сумні  наслідки:  в  1981  році  його  запросили  «на  бесіду»  в  КГБ,  де  пояснили  «всю  несумісність»  його  віршів  з  марксизмом-ленінізмом.  Після  цього  вірші  та  прозу  він  писати  припинив,  працював  у  кочегарці  опалювачем,  почав  зловживати  алкогольними  напоями,  що  і  стало  причиною  його  передчасної  смерті.  Але  деякі  його  рукописи  збереглися  і  були  опубліковані  його  друзями  в  Донецьку  у  вигляді  книжки  «Пірамідальний  терикон»  (2001  рік,  видавництво  «Шахтар»,  наклад  100  примірників).  Свої  твори  він  чомусь  назвав  «Елегії  майбутнього»,  що  і  вказано  у  підзаголовку.  Хоча,  вони  нагадують  що  завгодно  (більш  за  все  верлібри),  тільки  не  елегії.  Хоча  меланхолія  там  є  –  це  факт.  Гріх  не  процитувати  найбільш  оригінальні  рядки:

 «...  Громада
     Грози  неба  паротягів,
     Труби-атланти  Плутона  курця.
     А  мені  –  Одіссею  брудних  вулиць
     Плити  тротуарами  снів...»

І,  на  останок,  згадуючи  елегії  Донецька,  пом’яну  добрим  словом  Давида  Грінштейна  (1988  –  2014)  –  дуже  цікавого,  непересічного,  талановитого  та  перспективного  поета,  молодого  хлопця,  що  писав  прекрасні  елегії  в  стилі  неокласиків.  Крім  іншого  він  цікавився  буддизмом  та  неоплатонізмом.  Кажуть,  що  в  нього  було  написаний  есей  під  назвою  «Концепція  нірвани  в  буддизмі  школи  Тхеравада».  Він  читав  свої  вірші  друзям,  публікував  в  мережі,  але  нажаль,  потім  видалив  всі  свої  сторінки.  Він  лишився  в  Донецьку  в  2014  році,  хоча  всі  йому  радили  виїхати,  хоча  б  на  деякий  час.  Восени  2014  року  він  застудився  і  мав  необережність  вийти  на  вулицю,  закутавшись  кашне  з  жовтими  та  синіми  смугами.  Його  розстріляли  сепаратисти.  Тільки  за  це  –  за  кашне.  Твори  його  не  збереглися  –  канули  у  небуття.  Сподіваюсь,  що  це  не  остання  сторінка  елегій  Донецька...      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743533
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2017

Краплі дощу на хижу відлюдника

 «...О,  в  лісі  голоси,  о,  в  морі  крик  нічний!
     Все  безпричинно  й  дивно  в  круговерті  цій...»
                                                                                                     (Поль  Верлен)

Сонце  вдягає  штани  апостола  жовтої  віри,
Взуває  чоботи  діряві  захмарного  Лютера.
А  квіти  на  цій  галявині-ораторії  нотами:
Кожна  часткою  пісні  про  чорноголового  птаха,
А  на  дах  хижі  відлюдника  краплі  дощу  –
Струнами  гітари  іспанської,  
                                                                   босоногими  танцюристами
Острова  карибських  елегій:  
                                                                           струни
                                                                                           дощу.
А  ви  думали,  що  то  слова  чужої  пісні
Лісового  заброди-привида  чи  то  волохатого.    
Ні.  Це  нитки  тканини  мокрого  неба  –  
Пошию  з  них  собі  одяг
Для  тіла  свого  гарячого.  Тіла  втечі
Від  пилу  міст  і  слідів  нафтоїдів:
Банькуватих  гумолапів  склолобих.
Втеча.  До  дому  стелі  зеленоколючої:
Стін  лускатих  смолою  плямованих.
Втеча.  Куди  і  навіщо?  Куди....  
Куди  тікай,  не  тікай  –  День  заграє  тобі  на  гітарі
Фламенко  липневої  зливи,
Нагадає  тобі  про  Іспанію,
З  якої  тікай  –  не  тікай,
Танцюй  –  не  танцюй,  
Стріляй  –  не  стріляй,  
Літо.  І  жмуток  трави.  
І  Сонця  колесо  –  туди  закотися,
Куди  коні  блукають  щовечора  –  
Коні  зоряні.    
І  Сонця  колесо  –  таки  крутися,
Нагадає  тобі  про  вічність
І  про  скрипку  без  струн
Нічного  метелика  нічийого
Й  сірого  –  наче  ти  –  відлюднику...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2017

Камінь білий

«Камінь  –  це  чоло,  
де  стогнуть  ватаги  снів
без  води  зміїної,  
без  крижаних  понурих  кипарисів.
Камінь  –  це  спина,  
що  носить  тягарем  одвічним  Час,
і  дерева  сліз,  стрічки  Шляхів  Чумацьких.»
                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Я  слухав  шепіт  каменю,
Що  загубив  кудлатий  бог
Під  час  блукань  пустелею  
Своїх  снів  неотесаних,
З  кишені  своєї  дірявої.
І  камінь  мені  стогнав-шепотів  
Слова  свої  холодні  одвічні
Про  те,  що  Час  це  тягар,
Що  це  не  ріка  прозора
З  вирами  та  перекатами,
Водоспадами  та  ямами,
Це  тягар,  що  тисне  на  плечі,
Розчавлює  –  навіть  душі  камінні,
Навіть  те  –  незворушне  –  
Стирає  на  порох.  
Час  –  це  не  туман,  що  все  засмоктує,
Що  киселем  вишневим  душу  заповнює,
Що  ховає  все  в  молоці  зоряному,
А  це  тягар  –  важчий  самої  важкості,
Який  нести  –  не  переносити  всім  –  
Навіть  їм  –  каменям  –  на  спині  своїй  
Пошматованій  
Батогами  дощів,  ланцюгами  снігів,
І  кожен  шрам  –  пам’ять  –  
Монетка  тьмяна,  що  кидають  нам  –  
Жебракам,  нам  –  волоцюгам,  нам  –  прочанам
У  світі  камінному,
Де  жодної  речі
Не  зроблено  з  дерева.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2017

Те, що забувають

   «Я  до  труни  цей  вечір  не  забуду:
       До  твого  прислухався  лагідного  сну
       І  раптом  зрозумів,  почувши  тишу,
       Як  порожньо,  і  мертве  все  повсюди…»
                                                                               (Поль  Верлен)

Вечір  гусне  дощавим  туманом,
Міцною  кавою,  
Що  холоне  на  столі  дерев’яному,
Соком  горобини  
Витиснутим  в  прозорий  келишок  часу:
Саме  в  такий  вечір
Пишуться  вірші,  за  які  потім  вбивають.
Вечір,  коли  Атман  
Раптом  летить  у  небо  чужих  снів,
Коли  душа  мандрує  лісами
Давно  зрубаними,  
Давно  перетвореними  в  попіл  та  порох,
Яким  потім  вбивали  людей,
Хащами-пралісами,  де  живуть  почварки:
Давно  зниклі,  яких  навіть  імена  забуті,
Вечір,
Коли  вірші  пишуться,  за  які  потім  вбивають.  
Але  раптом:  
Якщо  хвилини  ковтаєш  старим  вином,
І  раптом  розумієш,  що  все  померло  –  
Все,  навіть  душі  перехожих  за  вікнами,
Навіть  поезія  вчорашнього  дня:
Розумієш:  неможливо  вбити  те,  
Що  померти  не  може…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017

Місто моїх марень

   «На  вулиці  оцій  магічної  столиці,
       Де  будуть  катеринки  вечорами  
                                                                   джигу  вити…»
                                                                         (Поль  Верлен)

Місто  моїх  марень  
Все  танцює  свої  божевільні  танці
Серед  ночі  середньовічних  схоластів,
Юрбою  сірою  заповнюючи  свої  вулиці-вени.
Місто  магічне  кішок  і  сажотрусів,
Місто,  де  поселилася  смерть
І  серед  пивниць  і  шинків
Танцює  свої  танці
Під  музику  страшну  катеринок.
Місто  смугастих  котів  і  товстих  мірошників,
Крамарів  тютюном  просякнутих,
Повій,  що  фарбують  борошном
Свої  потворні  обличчя
І  губляться  в  юрбі  гульвіс  і  писак,
Як  губиться  очеретина  в  болотах  Нілу
І  дивляться  на  чергову  сальву
На  честь  перемоги  піррової.
Місто,  де  мертві  слова
Нанизують  в  намисто  газет
І  плетуть  отруйне  плетиво,  що  висне  в  повітрі
Як  виснуть  тенета  арахн  волохатих
В  комірчинах,  де  поселилась  тінь.
Місто  магів,  волоцюг  та  злодіїв,
Місто,  що  привиділось  хворому  деміургу
І  зависло  між  печерами  Плутона
І  небом  Урана  синьобрового.
Місто,  з  якого  тікають  навіть  паротяги  –  
Туди,  в  степ,  де  гудуть  бджоли.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017

Жадання забуття

     "Хай  буде  забуття.  
       Поглянь  на  шлях  –  отой  перед  тобою.
       Хай  вітер  осені  візьме  у  нагороду
       Кохання  втомлене  і  радощі  забуті,  і  свободу,
       І  пестить  кучері,  зачеплені  совою…"
                                                                                               (Поль  Верлен)

Забуття  совою  сивою  
Торкається  кучерів  –  
Моїх  та  коханої:
Тої,  далекої,  тої,  загубленої.
Забуття  мені  приніс  вітер  –  
Цей,  не  сьогоднішній,
Цей,  холодний,  
Прозорий,  незримий  –  цей.
Забуття  крилате  літає  нечутно
Серед  ночі  світу  сього,
Серед  мертвих  –  на  тінь  мою  схожих,
Літає.  Пугачем  мишолапним,
Банькуватим  птахом  сутінок
Серед  руїн  минулого,
Серед  рукописів  на  війні  писаних,
Серед  слів  давно  сказаних  і  забутих,
Тоді
Коли  світ  ще  був  молодим,
А  друзі  живі,  міста  незруйновані
І  душі  вогнем  не  опалені  –  тоді,
Забуття  мені  приніс  вітер:
Ось  тоді,  мандрівниче,
Сову-супутницю:  Атену  сколотську
Дай  мені  лишень  нагороду:
Підступного  чи  то  требу,
Плату  чи  то  подарунок:
Радощі  твої  забуті,  
Кохання  твоє  давно  мертве,
Свободу  твою  ілюзорну:
На  шляху  твоєму  то  зайве:
На  шляху  твоєму  лише  полин
І  махновські  тачанки,
Для  чого  тобі  ото…  Для  чого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2017

Те, що сховала ніч

                 “…Серце  моє,  що  дозріло
                         На  дереві  пізнання,
                         Серце  моє,  що  вкусила
                         Змія,
                         Чорна,  чорна  ноче,
                         Може  в  тебе  воно?»
                                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Моє  серце  
Стукіт  копит  повторювало,
Підспівувало  скорострілу,
Шаленіло,  чекаючи  поцілунок  кулі,
Злітало  разом  з  птахами  в  небо  –  
Синє,  як  сон  лелеки.
Серце  повстанця.  

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Моє  серце
Сховала  до  чорної  скрині  ніч:
Ніч-ворожка,  ніч  –  діва  вовчого  племені,
Молода  черничка
З  намистом  розірваним  (зорі),
З  розбитим  дзеркалом  Місяця,
З  очима-безоднями,
Зачинила  серце  моє  до  темної  скрині
Ключем  з  жилавої  криці.
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

Моє  серце  
Співало  реквієм  
Часу  нашому  кульгавому,
Вторило  ритму  Сонця  –  
Шаманом  з  пророчим  бубном,
Коли  воно  сховатись  хотіло
За  виднокрай  покалічений,
Аби  лишень  не  бачити
Як  люди  людей  вбивають.
Серце  моє  загублене.
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Серце  моє
Уривки  музики  
Ховало  у  своїй  пам’яті  –  
Музики  порожнечі  вічної,
Прірви  бездонної  –  музики  споглядання,
Де  загубив  я  тебе  –  у  яких  нетрях  ночі,
Серце  моє  неприкаяне,
Серце  повстанця.  

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

Серце  моє  
Кусали  змії  чужих  снів
Поцятковані  знаками  
На  гнучкому  хребті  межичасу:  ромбами,
Серце  моє  незахищене  –  
Серед  холоду  тепле,  серед  білої  криги  черлене,
Де  шукати  мені  тебе?
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі  дощу  весняного.)

Серце  моє,
Що  дозріло  так  передчасно
Стиглим  червоним  яблуком
Впаде  в  чорноту  нірвани,
Живим  годинником  
Міряє  нескінченність  ночі,
Серце  моє  загублене,
Яке  відшукати  марно  –  
Серце  повстанця.

(Які  вони  холодні  –  
Краплі,  що  падають  з  Неба.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734161
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.05.2017

Там, за річкою

             «Я  прийшов  до  межі,  за  якою
                 припиняється  ностальгія,
                 за  якою  сльози  стають
                 білосніжними,  як  алебастр...»
                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

У  краю  за  рікою
У  країні,  в  яку  немає  шляхів,
А  лише  човен:  
Човен-пором  через  ріку
З  мовчазним  веслярем
(Подаруйте  йому  монетку
З  відбитком  дельфіна  або  кесаря!),
У  краю  за  межею-річкою,
За  якою  припиняється  ностальгія,
І  за  якою  не  буває  веселих  спогадів
У  тих,  хто  назад  повернеться
(А  таких  немає  –  може  будуть  –  але  немає,
Чи  то  майже  немає:
Аліг’єрі  –  виняток,
Він  блукалець  у  синіх  шатах  –  
Одязі  кольору  неба,
Він  італік  –  їм  інколи  можна
Йти  туди  й  повертатись,
У  них  ностальгія  пошита  з  шовку
Білого,  як  алебастр,
У  них,  якщо  дон,  то  Корлеоне,
У  них  якщо  поет,  то  Петрарка).
У  тім  краю  сутінків
Важко  побачити  тіні,
І  сльози  стають  білими:
Чи  то  снігом,  чи  то  гіпсом,
І  то  не  краплями  –  твердими  кульками,
Що  стукають  по  кам’яній  землі,
Де  ніколи  нічого  не  виросте:
Навіть  полин:  а  я  думав:
Чому  він  білий,  він  же  не  дитя  снігу,
А  тільки  бастард  мармуру,
А  тільки  ерзац  квітів,
Які  кидають  у  вино-трунок
Дегустатора  Цицерона
(Дві  шпильки  в  язик  мертвий).
А  я  ще  тут:
Ще  тільки  весляра-перевізника  очікую,
Ще  тільки  керманичу:
«Сім  футів  під  кілем!»,
А  вже  на  тому  березі  хату,
І  то  не  яму-сховище,
Не  хижу  бамбукову  відлюдника,
А  соломою  криту  мазанку,
Таки  зимівник,  таки  курінь
В  краю  алебастрових  сліз-бджіл,
Що  приносять  кам’яний  мед,
В  Ойкумені  мармурових  вишень,
Вапнякових  яблук  та  гранітних  грушок
Збудував  собі  сам  того  не  бажаючи
І  відаючи,  і  не  жадаючи,
І  латиною  Томи  Аквінського  віршую
Про  каменярів  вільних  –  будівничих,
І  сни  бачу  нетутешні,
Таки  глиняні,  таки  по  намулу  писані,
І  то  не  нині,  а  коли  –  вже  забули,
Не  ми,  а  пастухи  бородаті,
Номади  неприкаяні,  не  при  Каїні,
Шамани  з  чашами  для  вохряної  треби:
Коня  очі  сумні
З  того  табуна  –  дикого.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2017

Даремно, все даремно

«Даремно  ти  слухаєш  вітер,  що  плаче
   ніхто  не  тривожить  твій  слух  серенадою...»
                                                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Даремно,  друже,  ти  серед  цих  каменів,
Що  ніколи  не  стануть  хлібами,
Що  лежать  на  шляху  оленів,
Що  тиснуть  на  землю  як  гирі,
Які  чіпляють  до  годинників  вічності,
Що  міряють  маятником  буття
Кавалки  Ери  Козлотура  і  клишоного  Фавна,
Даремно,  друже,  серед  каменів  сірості,
Серед  цих  брил  духу  важкості
Ти  слухаєш  вітер:
Його  плач  по  людяності,
Його  стогін  осінньої  туги,
Його  спів  про  мертвих,
Що  пішли  в  позачас,
У  долину,  в  якій  ніколи  не  цвітуть  груші
І  мигдаль  гіркіший  від  полину.
Даремно.
Ніхто  не  тривожить  струни  Неба
І  банджо  білих  хмаринок:
Там  тихо:над  світом  людей.
Тільки  тут,  в  ущелині,
В  долині  вічної  ностальгії
Ти  слухаєш  вітер,
У  краю,  де  ніхто  не  чув  серенади,
А  тільки  реквієм  –  один  –  для  епохи.
А  ти  слухаєш  вітер
На  схилі  гори,
Де  не  було  дерев.  Ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2017

Дiзнатись все

     «Бородатий  ангеле  Ви  насправді  
         Просто  ліричний  поет
         Що  бажає  дізнатися  все  про  Париж...»
                                                                             (Гійом  Аполлінер)

Серед  глупої  ночі  епохи  занепаду
Коли  навіть  Місяць  заколочує  себе  в  труну
Міжзоряних  астролябій,  і  Муза  мовчить
(Їй  зашили  рота  шовковими  нитками,
Тканими  в  Китаї  роверів),
До  мене  в  хату-фортецю  сарматську  
Залетів  бородатий  ангел
У  чорній  хламиді  замість  білої,
На  порохотязі  замість  крил,
У  боліварі  замість  вітру  кучерів,
З  рукописом  замість  саксофона
(У  раю  теж  грають  джаз  –  а  ви  і  не  знали),
Він  завітав  у  мою  квартиру-келію  ненароком,
Чи  то  помилково,  чи  то  випадково,
Чи  просто  зазирнув  –  як  там  живе  безнадія,
Але  йому  потрібен  був  не  я,  а  дивак  Франсуа,
І  то  не  богемний  містик,  а  поет  мрій,
І  то  не  колишній  солдат  абсурду,  а  філософ,
Він  не  знав,  йо  Війон  давно  помер
(А  може  й  ні  –  може  він  досі  блукає
У  пошуках  себе  і  пише  послання  братам,  
Що  лишаться  жити  опісля  нас),
А  може  просто  –  такі  у  нього  жарти,
Бо  всі  бородаті  ангели  –  ліричні  поети,
І  він  лише  хотів  дізнатися  про  Париж  –  все,
А  не  тільки  про  пічкурів,  що  пливуть  Сеною
Під  мостом  Мірабо,  а  потім  під  мостом  Альма,
А  потім  під  мостом  Згоди  і  мостом  Каррузель,
Бо  пічкур  –  йому  то  що,  не  йому  з  моста  Мистецтв  
Кидатися  головою  в  воду  брудну  і  холодну,
Зображаючи  «найкращого  в  світі  потопельника»
Яко  Маркес  –  блукалець  спеки,
Але  в  мене  не  було  часу  пояснювати,
Що  в  мене  немає  ста  років  самотності,
Є  тільки  хвилина  в  якій  я  живу,
Є  тільки  темрява,  в  якій  я  мислю,
Є  тільки  я,  що  є  насправді  ілюзією,
І  що  я  не  полковник,  а  лише  капітан,
І  то  поранений  колись  в  голову,
Хоча  мені  теж  ніхто  не  пише,
Що  це  місто  тільки  трохи  Париж  нагадує,
Насправді  це  Едо,  а  я  самурай,
Що  вихоплює  з  простору  шматочки  весни
І  складає  з  них  фрази  –  перед  останнім  зітханням.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2017

Краплі дощу холодної весни

                                           «Нехай  я  помру
                                               Під  квітами  вишні,
                                               Покину  цей  світ
                                               У  весняні  дня  кісарагі
                                               У  світлі  повного  місяця...»
                                                                                                                 (Сайгьо)

Днями  я  завітав  до  одного  свого  знайомого  хайдзіна.  День  візиту  я  вибрав  не  випадково  –  у  нього  є  вишневий  сад  і  вишні  якраз  розцвіли.  Він  пише  хокку  і  танка  під  досить  дивним  і  не  типовим  для  нинішніх  поетів  псевдонімом  –  Ханабіра-ва  Кадзетотомонісаріну  (花びらは風と共に去りぬ).  День  був  холодний,  вітряний  і  мокрий  –  падав  перший  весняний  дощ,  але  не  веселий  і  легкий,  а  сумний  і  безнадійний.  Але  ми  все  одно  пішли  в  сад  і  споглядали  квіти  вишні  на  які  падали  краплі  дощу.  Здавалось,  що  весь  світ  був  сумним,  як  і  ця  весна.  Мій  друг  зітхнув  і  сказав,  що  небо  надовго  затягли  важкі  сірі  хмари,  тому  цієї  ночі  не  вийде  помилуватися  повним  Місяцем  над  квітучими  вишнями.  Коли  наш  одяг  остаточно  промок  ми  зайшли  в  чайний  будиночок  (часіцу)  і  влаштували  садо  –  чайну  церемонію.  Потім  ми  запросили  відому  в  нашому  місті  гейшу  Хару-но  Кірі    і  довго  слухали  кото  –  вона  прекрасно  виконувала  мелодії  «Канасі  сайренто  цукі»  (悲しいサイレント月)  та  «Хана-но  хае»  (花のハエ).  Коли  вже  зовсім  засутеніло,  ми  відпустили  гейшу,  запалили  півонієвий  ліхтар  і  почали  віршувати.  Тему  взяли:  «Краплі  дощу  на  квітах  вишні».  Я  тоді  склав  ось  такі  хокку:

     *      *      *
Холодні  дні:
Вітер  моїх  одкровень,
Вишні  цвіт  сумний.

     *      *      *
Чорні  парасольки
Блукають  серед  цвіту
білих  вишеньок...

     *      *      *
На  квіти  вишні
Дощу  прозорих  днів
Холодні  краплі.

     *      *      *
Сумний  соловей
Пісню  мокрої  весни  
Ченцю  співає.

     *      *      *
Холодні  дощі:
Самотній  кіт  і  вишні
Мокнуть  під  вікном.

     *      *      *
У  каламутний  потік
Холодний  весняний  вітер
Торішні  листя  несе...

Послухавши  мої  хокку  мій  друг  сказав,  що  останнє  хокку  написано  неправильно  –  порушений  розмір  і  тема.  Тоді  він  взяв  листок  зі  своїми  хокку,  які  були  написані  прекрасно  і  бездоганно  і  спалив  його.  запаливши  рукопис  полум’ям  півонієвого  ліхтаря.  Мені  стало  дуже  сумно  –  мені  ніколи  не  було  так  сумно.  Я  вдягнув  солом’яний  плащ  і  пішов  у  темряву,  просякнуту  холодним  весняним  дощем...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728844
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 14.04.2017

Повітряні кулі очей

       «Наші  очі  наче  дві  повітряні  кулі
           Які  пливуть  кудись
           Дві  кулі  що  в  небі  прозорому  линуть  
           Навмання»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Я  літаю  над  світом  
На  двох  повітряних  кулях:  
Над  світом  старих  димарів
Та  іржавих  воріт  (скрип),
Між  його  рівнями  (світу).
Я  літаю  над  світом
У  небі  води  синьої
З  білими  острівцями  мрій  
(Легко).
Очі  –  дві  повітряні  кулі  –  
Легші  самої  прозорості
Несуть  мене  
Над  черепахами  цегляними
(Чи  то  над  черепами  –  живуть  думки
Там)
(І  то  сумні  переважно),
Над  містами-кляксами
(Вночі  –  багаттями  –  
Недопалена  грань  автодафе  –  
Штучного,  електричного  –  
Але  нам  байдуже:
Кому  горіти,  кому  дивитися,
Хто  дрова,  а  хто  запальничку
Несе:
Їм  аби  єретика  знайти-відшукати,
Їм  аби  видовище:
А  мені  горіти).
Я  літаю  над  книгосховищами
Чи  то  пустелями:  мертві  слова
Для  мертвих:  оливо  старих  газет  –  
Подій  не  потрібних  нікому,
Забутих,  як  забувають  калоші
Перед  посухою.  Отою,
Що  назавжди.
Данте.  Блукав  лабіринтом,
Де  світла  замало  
Для  моїх  куль  повітряних
(Свічка.  Інферно.)
А  я  літаю,  літаю,  літаю
Над  струмками  асфальту
(Автомобілі-риби:  куди  і  навіщо,
Який  нерест  залізних  почвар-лососів,
У  яких  минулого  витоках,
У  яких  джерелах  бензинових
Ікру  мечуть  русалки  металу
Зі  скляними  очима-фарами?
Світ.)
А  я  літаю,  літаю,  літаю
На  повітряних  кулях  очей.
Там,  де  синява.
Там.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2017

Dominus fata

       «Володар  осені  мою  майструє  долю...»
                                                                               (Гійом  Аполлінер)

Мою  долю  майструє  володар
Черлених  кленів  і  холодного  вітру,
Молока  туману  і  прозорої  води  неба
Володар
Теше-витесує  з  теплого  дерева  жовтня  –  
Липи  м’якої,  як  глина  –  вирізує  
Днів  моїх  майбутніх  божницю,
Ночей  моїх  одкровення  мальоване.
Володар
Повітря  п’янкого  легенд-п’ятниць:
Жорстоких,  наче  моє  сьогодні,
Повелитель  долин  поцяткованих  золотом
Та  гір  мокрих  і  важких  каменів
(Бердо.  І  тижні  краплинами  ртуті
Для  капелюха  крислатого.)
Дні  –  крапками  недописаних  рондо,
Сонетів  жовтого  листя  (осінь  Петрарки),
Король  нумізматів-крижнів
(Їм  летіти,  а  мені  бути  –  доля)
(І  той  повелитель  ночі,
Отой  лендлорд  Місяця
Dominus  порожнечі
Нині  майстер  –  і  то  не  кухля
З  якого  ми  пили  мед  юності,
А  долі  –  таки  ренесансної  –  
Схизмата-єретика
У  сірому  плащі  буднів.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2017

Серце-човен

     «Якщо  вигадка  –  синява,
         Що  стане  з  невинністю,  з  дивом?
         Що  з  серцем,  що  з  серцем  стане…»
                                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Серце-човен
У  цій  синяві  вигадок,  
У  світі  цьому  розстріляному,
Де  не  лишається  місця  для  дива  –  
Лише  для  смерті  жебрачки  (киньте  їй
До  капелюха  шеляга,  а  в  торбу  спогади  –  
Єдине,  що  в  нас  лишилося-не-згубилося  –  
Для  смерті  -  монашки  монастиря  Зневіри
Лише  для  неї  біловбраної,
Світу-тлуму,
Де  навіть  надію  і  ту  вкрадено,
Де  навіть  надію  –  страждання  останнє,
Вкрадено,  розділено  й  пошматовано,
Куди  пливеш  серце?
Човнику  мій  дірявий
(Від  куль  залізних  три,  
Від  уламків  зими  –  чотири),
Човнику.  
Напинаю  над  ним  
Вітрило  майбутнього  –  бо  що  ж  іще,
Бо  кудлате  воно  –  псом  білим,
Псом-привидом
Над  морем  отої  синяви  –  вигадки,
Одіссеєм  чи  то  Гераклітом:
Бо  все  пливе  –  навіть  вигадка.
І  все  вітри,  тільки  дому  –  
Нема.
Потонеш  колись  човнику,
Коли  пітьма,  і  море  як  ніч,  а  не  синява,
Потонеш  в  безодні
А  дому…  А  дому  нема.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017

Сховок

     «Що  там  у  мені  таїться  
         В  таку  сумну  годину?»
                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Що  там,  у  лабіринтах  моєї  душі,
У  її  найтемніших  закутках,
У  глибинах  найглибших  
Моря  моєї  свідомості?
Там  тиша.
Яка  там  почвара  
Ховається,  нуртується,  вирує
У  темряви  пущі
Душі  моєї  неприкаяної
Прочанина  до  Землі  Невідомої
Terra  incognita  холодної?
Там  ненависть:
Кубло  своє  звила  
                                                 Стиха
Наче  стихія
                                   Мовчання.
Що  там  –  у  пустелі  моєї  свідомості:
Сахарі  без  жодного  дерева
Без  жодного  сховку-склепу,
Без  жодної  билинки-зернодариці,
Без  жодної  яшірки-усмішки,
Прудкої  наче  сміх  Сервантеса?
Там  самотність.
Що  там,
У  пралісі  дрімучому  моїх  спогадів  –  
Давньому,  наче  смерть  сама,
Замшілому,  наче  день  негоди
Гіпербореї  посліплої-зоряної?
Там  привиди  –  
Блукальці  епохи  невизначеної
Чужої  і  навіки  темної.
Там.  
Що  там  –  між  рядками  моїми  
Недоречними,
Між  словами  віршів  моїх
Так  невчасно  сказаними?
Там  прірва  –  
Куди  мені  падати-помирати,
Летіти-тікати
Чи  то  просто  бути-не-бути
Там.
Не  тут.  
У  сховку  моєму.  Неіснуючому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2017

Ті, інші

   «Це  ті,  інші,  танцюють  під  звуки  скрипки
       На  якій  грає  смерть-привид.
       Ті,  інші,  сп’янілі  від  срібла,  холодні  люди...»
                                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Зима.  І  світ  чи  то  посріблений,  
Чи  то  заморожений.  Чи  просто  мертвий.
Тимчасово  (у  це  хочеться  вірити,
Хочеться  тепла  серед  мокряку  холоду).
І  в  цьому  світі  твердої  води
(Що  заморожує  саму  думку
І  навіть  людяність)
Прийшли  ті  –  хто  танцюють  під  звуки
Скрипки  залізної
На  якій  грає  сама  Смерть  невдаха  –  
Бліда  селянка  зі  срібними  кульчиками,
Що  збирає  свій  урожай  пшениці  людської  –  
Замороженої.  Як  і  все  (бо  зима).
Холодні  люди.  П’яні  від  срібла  зими.
Замість  крові  у  них  антифриз.  
Чи  то  люди  чи  то  привиди
Зими  божевільного  січня.
Не  першого.  Але  волохатого.
Як  хвіст  мамонта,  
Що  висне  в  епоху  нагадуванням
Про  часи  кам’яних  сокир.
Колись  цих  людей-привидів
Я  теж  у  ніщо  перетворював,
Але  скрипка,  як  і  раніше,  звучить.
Все  танцюють,  танцюють,  танцюють
Привиди  серед  снігу  –  води  мертвої
Танго  страшне  і  потворне.
Під  музику.  Смерті.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

Театр абсурду

[i]    «На  вулиці  якійсь  посеред  Міста  Марень
       Все  буде,  наче  тут  ти  жив  уже  колись...»
                                                                                             (Поль  Верлен)[/i]

[b]Арлекін  на  фронті[/b]

Все  наче  сон  –  як  вигадка,
Війна  між  чорних  пірамід
Поміж  копалень-нір,
Де  люди  мороку  глибин
Несли  нам  чорний  камінь,
Такі  ж  мальовані  як  тьма.
А  нині  ось  –  хоч  і  зима,
Та  вдягнений  в  плямисте
Зі  смертю  бавиться  
І  грає  роль  смішну
Невдахи  Гамлета
Веселий  Арлекін.
Комусь  дарує  смерть,
Ховається  від  куль,
Стріляє  в  сепарів,
Поребриків  кладе  із  кулемета,
Жартує  (часом  недоречно)
І  риє  землю
Безтурботно...


[b]П’єро  на  фронті[/b]

Блідий  поет,  
Колишній  меланхолік-вчитель,
Артист  сумної  гри,
Філософ  ностальгій  (колишній),
Співець  модерну,
Майстер  алегорій  –  
Гірлянди  мертвих  слів,
Закоханий  (колись)  –  
Таки  невдало.
Творець  метафор,  текстів  і  поем
(Колись).
Він  нині  офіцер:
Три  зірочки  на  теплому  бушлаті.
Приціл  перевіряє:  
«Вище  три,
Від  основної  –  правіше  п’ять...»
І  сумно  батареї  
Команду  віддає:
«...  фугасним...  Постріл!»


[b]Коломбіна  на  фронті[/b]

Колись  давно  –  
В  минулому  житті
Вірші  складала
Серед  міста  мрій,
Весела  Коломбіна
(Життя  як  водевіль),
А  нині  рвані  рани  шиє,
Бинтує  у  шпиталі  польовім,
А  потім  кличе
У  журбі  своїй  захмарній
Старого  Бога.
І  черлені  плями  
На  білому  халаті.
Бо  зима.  Назавжди.
Чи  хто  зна.  
Веселе  і  трагічне  танго  
Танцює  з  нами  смерть.
І  безтурботна  Коломбіна
Колись  яскраве  плаття
Носила.  Нині  білий.
Халат.  І  запах  крові.
І  війна...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2017

Діана порожнечі

     «О,  Діано,  Діано,  порожня  Діано!
         Випуклий  звук,  де  збожеволіли  бджоли...»
                                                                     (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Металеві  бджоли  залізних  вуликів
Не  сплять  ночами  Діани  –  
Блідої  красуні  високої  порожнечі.
Металеві  бджоли
Гудуть  в  краю  божевілля,
Навіть  коли  Зима  –
Гостя  недобра,
Біліша  блідої  Діви,
Кров  перетворює  в  кригу,
Летять  металеві  бджоли
Збирати  мед  одкровення
До  квітів  білого  снігу.
Діано,  бліда  Діано!
Діво  чорної  порожнечі,
Навіщо  ти  нас  кличеш
Слухати  цю  пісню  –  
Пісню  бджіл  божевільних,
Стогін  почвар  сталевих.
Пасічники  зимові:
Пасемо  бджіл  металевих
В  краю  пірамід  чорних,
У  світі  тіней  і  світла:
Кольорів  не  лишила
Нам  діва  сумна  Діана:
Тільки  чорне  і  біле,
Тільки  відтінки  сірого
Ночі  зими  останньої,
Ночі  холодних  зір,
Ночі  почвар  Плутона,
І  вітровія  Борея  
І  весляра  Харона.
Навіщо,  бліда  Діано,
Прийшла  урожай  зимовий
Збирати  в  свої  комори?
Навіщо  ти  наші  душі
Женеш  у  свою  пустелю  
Жахну  і  таку  зловісну,
Як  попіл,  замішаний  снігом...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017

Крижаний архангел

           «Впала  з  гір  водяна  громада.
               Занудьгували  квіти  і  коні.
               І  ти  застиг,  крижаний  архангеле,
               Під  синьою  тінню  моєї  долоні.»
                                                   (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Брудної  зими  і  сльотавої  осені
Тиша.
Епоха  змішує  у  горнилі  пристрасті
Сніг  з  кавалками  бруду:
Сірість.
І  тільки
Тіні  усмішки  в  зіницях  черепа
Нагадують  про  паяців  безчеревикових
Не  нашого  цирку  –  ясеневого
(Три  жмені  срібла
Ночі  позіркованої:
Срібла  для  куль).

А  десь  сурмить  крижаний  архангел,
І  тіні  сині  над  світом  холоду
Води,  що  стала  крицею,
Води  –  буття  прозорого,
Води  –  першопочатку  дзвінкого
(На  камені  –  краплями,
У  висотах  –  крижинами).

Взимку  нудьгують  коні:
У  свічаді  ока  далечінь  сталева,
Взимку  нудьгують  круки:
Чорні  –  на  снігу  білому:
Їм  літати  над  простором
Біло-сірим  застиглим,
Їм  дзьобати  жниво  війни    застигле.

А  десь  сурмить  крижаний  архангел,
Нам  –  пісню  звитяги  горами  повторену,
Нам  –  музику  холодної  вічності,
Нам  –  кантату  лету  нестримного,
Нам  –  номадам  неосяжного.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2017

Скрипка дощавої ночі

     «Цієї  ночі  дощ  як  ніжне  тихе  море
       Скрипаль  глухий  я  граю  на  струнах  дощу…»
                                                                                           (Гійом  Аполлінер)

Я  звик  грати  на  залізних  скрипках
Музику  білої  панни  з  очима  блискучими,
Що  дарує  безодню  Ніщо  (і  панна,  і  музика),
А  тут  дощ  –  чи  то  другом  сумним,  
Чи  то  прочанином,  чи  то  просто  морем  –  
Морем  Дощу.
А  я  скрипаль  глухий,  що  пішов  у  Мовчання
Від  своєї  музики  тікаючи.
А  в  цього  гостя-базіки  струни:
Скрипка-клепсидра  мокра  і  зачарована:
Грай,  скрипалю,  грай  оцю  сумну  музику,
Яку  ніхто  крім  тебе  не  чує,
Яка  нарешті  не  дарує  нікому  Ніщо,
Яка  тільки  посмішка
На  вустах  мідного  Будди.

А  ми  живемо  в  новелах  Борхеса
Серед  пампасів  Аргентини  сріблястої
(Кому  ще  срібляників  не  дісталося?
Дзень-дзелень  кожному  –  в  калитку,
До  скрині-сховища:  як  не  дідівської,
То  все  одно  залізом  оперезаної  й  череватої).  
А  в  западині  ночі  дощ  –  
Недостатньо  теплий  для  Півдня,
Недостатньо  блискучий  для  ножа  гаучо,
Недостатньо  холодний  для  Порожнечі,
Недостатньо  тихий  для  Споглядання.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017

Просвітлення після заметілі

                     «У  цій  країні  снігу
                       Я  слухаю  мовчання,
                       Згадую  цикад
                       І  цвіркунів,  що  давно  відспівали,
                       Занурившись  у  зимовий  сон…»
                                                                         (Сайто  Мокіті)

Нинішньої  непривітної  та  безбарвної  зими  мені  пригадуються  дні,  що  пішли  у  небуття  майже  два  роки  тому.  Тоді  почався  рік  дерев’яної  вівці  –  мала  би  початись  весна,  але  пришла  заметіль  і  все  вкрило  глибоким  снігом  –  навколо  запанувала  біла  порожнеча.  Я  тоді  був  у  війську  його  світлості  тюнагона  Фудзівара  Ямакадзе  –  залишив  пензель  та  тушечницю,  взяв  до  рук  катану  і  приєднався  до  загонів  самураїв,  що  йшли  воювати  східних  варварів.  Після  зимового  граду  та  заметілі  трохи  затихло  і  східні  варвари  кілька  днів  менше  турбували.  Скориставшись  невеликим  перепочинком  ми  знайшли  в  гаю  біля  нашого  табору  чайний  будиночок  і  влаштували  чайну  церемонію  –  садо  (茶道).  Цей  чайний  будиночок  ми  назвали  «Дзютаку  кодокуна  кокоро»  (住宅孤独な心)  –  житло  самотнього  серця.  Нам  пощастило  –  серед  нас  був  майстер  чайної  церемонії  Сакура-но  Ханабіра  (桜の花びら)  і  ми  змогли  не  просто  в  точності  дотриматись  ритуалу,  але  і  помилуватися  твором  справжнього  майстра.  Посуд  був,  звісно,  не  той,  яким  користуються  майстри  столиці,  хоча  навіть  там  у  нашу  епоху  занепаду  поменшало  знавців  давньої  порцеляни.  Ми  пили  чай  і  згадували  гвоздики,  акації,  піони  та  гіацинти.  Наприкінці  церемонії  як  і  належить  ми  говорили  про  поезію,    цитували  по  пам’яті  хайку  майстра  Масаока  Сікі.  Я  ще  подумав  про  те,  що  він  теж  писав  свої  хайку  кров’ю  –  недарма  він  взяв  псевдонім  по  імені  птаха,  у  якого  голом  іде  кров,  коли  він  співає.  А  потім  складали  власні  хокку.  Я  слухав  слова  кожного  і  з  сумом  думав  про  бодхісатву  Дзідзо  –  покровителя  мандрівників,  бо  нині  всі  ми  мандрівники  в  невідомість,  хоча  йдемо  шляхом  Обов’язку  –  шляхом  самураїв.  Я  теж  склав  кілька  хокку,  а  потім  вийшов  з  хатинки  і  побрів  глибоким  снігом  навмання  повторюючи  «Наму  Аміда  Буцу»  і  думав  про  те,  що  мало  кому  пощастить  в  наступній  реінкарнації  народитись  в  Чистій  Землі  Будди  Аміди.  І  раптом  побачивши  сосну  в  снігу  я  пережив  саторі  –  просвітлення.  Нині  я  споглядав  сніг  за  вікном  і  згадав  хокку,  які  ми  –  суворі  воїни  жорстокої  зими  складали  в  тому  чайному  будиночку  серед  снігів  і  записав  їх  на  папір:

     *      *      *
Прочанин  меча.
Сніг  –  це  листок  паперу.
Пишу  про  тишу.

     *      *      *
Ось  так  напевно  -  
Тьма:  буду  бачити  сни
Біля  гвоздики.

     *      *      *
Зникли  кольори:
Акація  в  долині:  
Білий-білий  сніг.

     *      *      *
Зимове  небо.
На  землю  грішну  летять
Білі  пелюстки.

     *      *      *
Серед  мовчання,
Серед  холодних  снігів
Споглядаю  меч.

     *      *      *
Кіт  серед  снігу.
Згадує  дні  березня
І  спів  горобців.

     *      *      *
Моє  мовчання.
Може  слова  загубив
Десь  по  дорозі…  

     *      *      *
Тільки  сніг,  сніг,  сніг
Вірші  читаю  сумні
У  порожнечу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2017

Блідий Місяць старого саду

                                                           «Покрилася  грань
                                                               Попелом.  А  хатку  надійно
                                                               Засипало  снігом.»
                                                                                                                       (Йоса  Бусон)

Чотири  роки  тому,  коли  зима  була  в  розпалі,  я  завітав  до  свого  хорошого  знайомого  хайдзіна,  що  взяв  собі  поетичне  ім’я  Цуметай  Юкі.  У  ті  дні  все  засипало  глибоким  снігом,  і  його  хатинку  і  його  старий  сад.  Після  кількох  днів  і  ночей  снігопаду  небо  очистилось  і  визирнув  Місяць  оповні  –  блідий  і  яскравий.  Було  вже  доволі  пізно,  ми  пішли  в  сад  і  довго  милувалися  снігом  і  Місяцем.  У  променях  зимового  Місяця  засипаний  снігом  сад  видавався  маревом.  Потім  ми  довго  –  до  глибокої  ночі  сиділи  біля  старої  печі  і  слухали,  як  тріщать  дрова,  говорили  про  поезію  Йоса  Бусона  і  ту  журбу  самотності,  яка  звучить  в  його  хайку.  Потім  мій  приятель  розповів  про  свого  рудого  кота.  Якось  цей  кіт,  коли  на  дворі  падав  лапатий  сніг  постукав  лапою  в  вікно.  Він  пустив  його  до  кімнати  і  довго  читав  йому  свої  хокку,  а  кіт  уважно  слухав.  На  ранок  хайдзін  виявив  на  столі  рукопис  –  кілька  листків  паперу,  на  яких  були  написані  хайку  нерівним  почерком.  Прочитавши  їх,  мій  знайомий  зрозумів,  що  ці  хайку  були  написані  котом.  Я  не  повірив  цій  історії.  Потім  Цуметай  Юкі  попросив  взяти  мені  на  зберігання  його  рукопис  –  збірник  хокку  «Сліди  на  снігу».  Я  відмовився,  мотивуючи  тим,  що  моє  життя  хаотичне  і  непередбачуване.  Він  тільки  усміхнувся  у  відповідь.  Потім  ми  віршували,  взявши  тему  «місяць  і  сніг».  Пройшов  час.  Мій  знайомий  пішов  на  війну  зі  східними  варварами  і  не  повернувся.  Його  рудий  кіт  помер,  а  рукопис  десь  пропав  –  канув  у  небуття.  Нині  знову  випали  глибокі  сніги  і  знову  світив  яскравий  місяць  –  як  тої  ночі.  Я  пригадав  оте  віршування  і  записав  по  пам’яті  деякі  хокку  які  ми  тоді  складали:  

     *      *      *
Лапаті  сніги
Падають  серед  тиші.
Холонуть  руки.

     *      *      *
Імено  Будди
Серед  снігів  лунає.
Місяць  оповні.

     *      *      *
Глибокі  сніги
Вкрили  сліди  на  землі
Людей-блукальців.

     *      *      *
Пірнає  в  сніги
Навіть  Місяць-прочанин.
Йдемо  навмання.

     *      *      *
Уривки  віршів
Серед  пустелі  снігу.
Блимає  ліхтар.

     *      *      *
Обличчя  Будди
Вітер  малює  снігом
На  склі  вікна.

     *      *      *
Навіть  кіт  пише
Вірші  сумного  снігу
Цієї  зими.

     *      *      *
Глибокі  сніги.
Порожнеча  мовчання
Там  –  серед  міста.

     *      *      *
Шарудять  миші
На  горищі  зимівника.
Глибокі  сніги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711509
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 11.01.2017

Ніхто не виживе

     «Мені  більше  не  шкода  себе
         Не  описати  тортури  мовчання…»
                                                           (Гійом  Аполлінер)

Ось  що  я  подумав,  подивившись  фільм  Джима  Джармуша  «Виживуть  тільки  закохані»  (англ.  –  Jim  Jarmusch  «Only  Lovers  Left  Alive»)  (2013).  Саме  такий  заголовок  есею  склався  сам  собою  –  як  складаються  кубики  в  дитячій  забавці.  Я  не  перестаю  дивуватися  окремим  феноменам  в  кіно  –  має  на  увазі  митців.  Інколи  сотворить  людина  геніальне  кіно,  а  потім  все  –  сірість.  Тут  же  потік  геніальних  картин  –  одна  геніальніша  іншої.  І  всі  різнопланові,  різні  і  по  змісту,  і  по  атмосферності.  Я  вже  мовчу  про  позавербальний  зміст  і  системи  символів.  Коли  Джим  Джармуш  зняв  «Мрець»  у  1995  році,  і  всім  стало  ясно,  що  з’явився  новий  гральний  режисер,  я  подумав:  «Все.  Нічого  геніальнішого  він  зняти  не  зможе.  Бо  це  вершина.  Не  тільки  його  власна.  Але  і  кіно  взагалі.  Далі  буде  тільки  вечір.  І  в  нього,  як  творця,  і  для  кіно  взагалі.  Вечір  і  сутінки…»  Як  я  помилявся!  Одна  за  одною  пішли  геніальні  картини  про  рівень  «шедевральності»  кожної  з  яких  можна  сперечатися  нескінченно:  «Пес-привид:  шлях  самурая»  (1999),  «Кава  і  цигарки»  (2003),  «Зламані  квіти»  (2005),  «Межі  контролю»  (2008)  і,  нарешті,  «Виживуть  тільки  закохані».  У  цьому  фільмі  старина  Джим  перевершив  самого  себе.  Зауважте  рік:  2013.  У  фільмі  нотою  крізь  всю  картину  звучить  передчуття  апокаліпсису.  Апокаліпсису  мистецтва,  культури,  людяності.  Саме  людство  проіснує  ще  не  одну  тисячу  років.  Правий  був  старий  алкоголік  Хайям:  «Ми  підемо  без  сліду:  ні  імен,  ні  прикмет,  а  цей  світ  проіснує  ще  тисячі  літ…»  А  от  культура….  А  от  людяність…  1913  рік  був  роком  вищого  злету  культури  модернізму,  потім  все  –  катастрофа,  апокаліпсис,  самознищення  людства.  2013  рік  –  рівно  через  сто  років  –  все  повторив:  теж  вищий  злет  культури,  тільки  культури  постмодернізму.  А  потім  апокаліпсис,  катастрофа.  А  ми  всі  чекали,  що  це  відбудеться  років  через  сто.  Але  один  божевільний  карлик  прискорив  події:  апокаліпсис  почався  вже  сьогодні.  Самознищення  людства,  знищення  культури,  гуманізму  відбувається  у  нас  на  очах.  У  фільмі  передчуття:  надто  болюче,  що  щоб  його  не  помітити  і  не  почути.  Я  подивився  цей  фільм  вперше  восени  2014  року  –  в  сирому  бліндажі  під  звуки  далекої  канонади:  на  мені  була  військова  форма,  я  щойно  стріляв  по  «людях»,  в  бліндаж  зайшов  колега-офіцер  з  ноутбуком  і  сказав,  що  в  нього  є  цікавий  фільм.  Сама  ситуація  –  теж  суцільний  постмодернізм,  суцільний  абсурд,  суцільний  сюрреалізм.  

Таке  відчуття,  що  Джармуш  навмисно  взяв  банальну  і  потаскану  тему:  тему  вампірів.  О,  скільки  про  це  писали  і  знімали  кіно!  І  то  банального  ширпотребу  (переважно).  А  тут  взяти  банальну  тему  і  зняти  геніальний  фільм!  Звичайно,  у  фільмі  всіх  вражає  верхній  шар  змісту:  чи  то  символ  реального  людського  суспільства,  чи  то  вигадане  суспільство.  Люди  діляться  на  дві  категорії:  вампіри  і  зомбі.  І  все.  Інших  немає.  Вампіри  творці:  творять  культуру,  науку,  мистецтво,  духовність,  філософію,  саму  думку.  І  то  не  всі.  Решта  людей  зомбі  –  лише  споживають  і  прикидаються  людьми,  лише  отруюють  світ,  воду  і  навіть  свою  кров.  Тільки  вампіри  не  можуть  жити  без  зомбі  –  бо  мусять  пити  їхню  кров,  інакше  помруть…  Символічно.  Хто  зна:  можливо  нинішній  світ  саме  таким  і  є.  Суспільство  деградує:  вампіри  нескінченно  самотні,  їх  духовні  пошуки  нікому  не  потрібні  крім  них  самих,  культури  і  мистецтва  навколо  стає  все  менше.  Зомбі  деградують  і  перетворюються  просто  в  людське  стадо.  Але  Джармуш  оптиміст:  він  впевнений,  що  вампіри  виживуть  –  не  всі  –  але  виживуть  тільки  закохані.  Ех,  мені  б  його  оптимізм.  Але  щоб  вижити,  вони  змушені  знову,  як  в  старі  добрі  часи  середньовіччя  полювати  на  людину:  все  повторюється.  Закоханих  вампірів  не  випадково  звуть  Адам  і  Єва  –  вони  започатковують  нову  велику  расу  мислячих  людей.  

Але  це  лише  поверховий  шар.  Кількість  пластів  і  підтекстів  в  фільмі  нескінченна.  Давно  глядачеві  не  показували  настільки  складний  і  глибочезний  фільм,  цитуючи  Шекспіра.  Справді,  що  нам  «ця  квінтесенція  праху».  Треба,  все  таки,  вірити  в  глядача,  щоб  таке  знімати.  Таких  концепцій,  що  рвуться  з  екрану  я  від  Джармуша  не  чекав.  Я  сприймав  Джармуша  (грішним  ділом,  звісно),  як  нове  пришестя  Тарковського.  Ні.  Таке  можна  сказати  хіба  що  про  раннього  Джармуша.  І  то…  Насолода  гріховна  –  ось  думка,  яка  ясно  звучить  за  образами  і  текстом.  Думка  не  нова  (всі  ми  читали  Біблію),  але  нині  остаточно  забута  (особливо  після  Омара  Хайяма).  І  тут  нам  про  це  нагадали.  Цю  думку  ми  сприймаємо  нині  як  єресь.  Та  й  сам  фільм  –  суцільна  єресь.  Яку  б  сучасну  концепцію  суспільної  думки  ми  не  взяли  –  від  гуманізму  до  фашизму.  Суцільна  єресь.  Філософія  фільму  не  вписується  нікуди.  Вона  самодостатня.  Як  самодостатня  людина.  Бо  людина,  це  зрештою,  вампір.  Серед  вампірів  в  нинішньому  світі  є  єдині  позитивні  герої.  І  їх  гнітить  те,  що  вони  є  саме  такими.  Людина  не  може  перестати  бути  собою  –  це  самознищення.  Або  бути  собою,  або  вбити  себе.  І  лишити  на  нещасній  планеті  Земля  тільки  одних  зомбі.  Повторю  ще  раз,  для  особливо  неуважних:  в  нинішньому  світі  вампіри  –  єдиний  позитивний  персонаж.  Можете  підкреслити  цю  фразу  графітовим  олівцем.

Фільм  постмодерновий  –  думаю,  що-що,  а  це  заперечувати  не  буде  ніхто.  Я  тут  під  постмодернізмом  розумію  не  заперечення  модернізму,  а  його  логічний  розвиток.  Як  постімресіонізм  Ван  Гога.  Нині  світ  захворів  на  неоархаїку.  Архаїку  у  викривленій,  спотвореній  формі.  У  2013  році  цього  ще  не  усвідомили  –  були  тільки  перші  симптоми,  і  то  у  вигляді  дитячої  хвороби.  Ніхто  навіть  не  здогадувався,  що  це  «всерйоз  і  надовго»  як  казав  в  свій  час  Владімір  Лєнін  (не  плутати  його  ні  якими  іншими  Владімірами).  Джармуш    передчуваючи  такий  розвиток  подій  висунув  (ще  тоді!)  антитезу  неоархаїці.  Фільм  модерновий,  скільки  не  розглядай  його  міфологізм  з  будь-якого  боку.  У  фільмі  звучить  еротичний  підтекст:  надто  голосно,  щоб  про  це  можна  було  б  промовчати.  Автор  правий:  смерть  це  теж  еротика.  Про  це  найголосніше  сказав  (ні,  прокричав)  Нагіса  Осіма,  але  його  не  почули  (як  це  не  дивно,  як  можна  не  почути  крик).  Тут  про  це  сказано  тихо,  майже  пошепки.  Але  цей  шепіт  почули  всі.  Крім  того  страх  –  це  теж  еротика.  Може  навіть  більш  сильніший  вияв  еротики  ніж  смерть…  І  вампіризм  –  теж  еротика.  Ми  про  це  знали,  але  сором’язливо  мовчали.  У  слов’янському  світі  зрозуміло  чому  –  постсовок.  Але  там,  на  Заході?  Чому?  Може  тому,  що  не  хотіли  ні  говорити  про  це,  ні  розуміти.  Ні  тим  паче  мовчати  про  це.  

І  взагалі,  громадяни  хороші!  Споживачі  телешоу  і  читачі  газет!  Подивіться  цей  фільм,  але  не  зараз.  Через  два  роки.  Вам  тоді  буде  набагато  цікавіше.  І  зрозуміліше.  Все.  І  ви  тоді  отримаєте  набагато  більше  задоволення  від  перегляду.  Тільки  не  кажіть  тоді,  що  Джармуш  був  пророком.  Це  неправда.  Він  просто  відчуває  мить.  Саме  цю  мить  –  як  ніхто.  І  не  тому,  що  він  мадяр  –  дитя  уральських  степів.  

Про  що  це  фільм?  Та  про  моральний  злам.  Не  більше  і  не  менше.  У  2014  році  відбувся  не  просто  крах  гуманізму,  відбувся  моральний  злам  людства:  людство  перестало  реагувати  належним  чином  на  відверте  зло.  А  ви  кажете:  вампіри  і  зомбі,  вата  та  інтелектуали…  Де  там…  Нічого  великого  нині  нема:  навколо  одні  пародії  –  пародії  на  політиків,  пародії  на  наполеонів,  пародії  на  війну,  пародії  на  фашизм,  пародії  на  Третій  Рим,  пародії  на  комунізм.  Пародії  на  людину,  зрештою!  Майже  ніхто  не  говорить  правду.  Навколо  всі  свідомо  брешуть.  Він  президентів  до  бомжів.  Все  змаліло.  Я  не  бачу  великої  літератури,  великого  живопису,  великих  філософів,  великих  ораторів.  Не  бачу.  Геть  все  змаліло.  Крім  кіно.  Є  велике  кіно.  І  серед  цього  великого  кіномистецтва  є  фільми  Джима  Джармуша.  

Дуже  важливо,  що  сниться  людині  після  повторного  перегляду  фільму.  Після  первинного  перегляду  фільму  в  сні  як  правило  опиняєшся  або  в  самому  фільмі,  або  в  світі  придуманому  режисером  фільму.  Важливо,  що  вам  присниться  після  повторного  перегляду  фільму  –  шедеври  кіномистецтва  вартують  того,  щоб  їх  переглянули  кілька  разів.  Мені  після  повторного  перегляду  цього  фільму  приснились,  що  я  знаходжуся  на  окупованій  території  і  збираю  партизанський  загін.  Прийшли  якісь  бородаті  селяни  з  австрійськими  карабінами,  трьохлінійками  та  берданками,  і  я  їх  веду  в  бій,  і  вони  з  цих  допотопних  рушниць  відстрілюють  сепарів  та  окупантів  поребриків.  А  потім  снилось  що  я  літаю  –  лечу  без  крил  і  мотору  над  донецькими  селищами  і  шахтами,  який  сепар  стріляє  в  мене  з  шмайсера.  Але  не  влучає.  Постмодернізм  він  нелогічний.  І  сни  приходять  після  перегляду  постмодернових  фільмів  нелогічно.  

У  фільмі  світ  поліетнічний.  О,  як  це  зараз  немодно  –  поліетнічність.  Хоча  я  впевнений,  що  людство  перехворіє  на  шовінізм,  нетерпимість,  релігійний  фанатизм  і  знову  прийде  до  цивілізації,  розуму,  інтересу  до  інших  культур,  не  тільки  до  своєї  (хоча  і  своєю  культурою  нині  ніхто  не  цікавиться  –  шовіністи  люди  обмежені,  вони  взагалі  нічим  не  цікавляться)  і  до  поліетнічності  суспільства  теж.  Нове  середньовіччя  –  воно  не  назавжди.  Середньовіччя  завжди  короткочасне  і  завжди  вагітне  ренесансом.  А  нинішнє  середньовіччя,  коли  все  так  прискорено,  особливо.

Джармуш  впевнений,  що  під  час  цього  апокаліпсису  культури  виживуть  тільки  закохані.  Можливо.  Але  мені  вперто  докучає  думка:  в  цьому  апокаліпсисі  ніхто  не  виживе…  Даруйте  мені  за  мій  невчасний  песимізм.  

Слоган  фільму  цікавий  –  навіть  для  Джармуша  –  у  вигляді  діалогу:
«  -  Ех,  всі  ці  зомбі…  Їх  ставлення  до  світу…  Мені  здається,  що  всі  піщинки  вже  впали  на  дно  годинника…
-  Значить,  вже  час  годинник  перевернути!»

У  фільмі  один  з  головних  героїв  каже,  побачивши  сум  і  безнадію  в  очах  співрозмовника:  «…Все  це  ми  вже  проходили.  Пам’ятаєш?  Але  ти  пропустив  найцікавіше:  середньовіччя,  татаро-монгол,  інквізицію,  чуму…»  Зараз  то  ми  розуміємо,  що  нічого  цікавого  він  не  пропустив:  все  починається  знову:  середньовіччя,  татаро-монголи,  чума…  Головний  герой  пише  музику,  але  музика  виходить  виключно  для  поховання.  Цікаво,  що  би  Джармуш  вклав  в  уста  героїв  зараз,  хоча  пройшло  то  всього  три  роки  після  завершення  фільму…  

А  фільм  ще  багато  про  що  –  про  самотність  творців  і  майстрів,  про  глибоку  самотність  геніїв,  про  вічність  мистецтва,  попри  тотальне  його  нерозуміння  масами,  про  сенс  життя,  зрештою.  Автор  фільму  насмілився  сказати:  сенс  життя  в  творчості,  сенс  життя  в  тому,  щоб  творити  мистецтво,  красу.  А  ми  то  грішним  ділом  думаємо,  що  сенсу  в  житті  немає.  Може  й  так.  Але  хоча  б  спробуємо  уявити  на  мить,  що  автор  правий.  У  фільмі  багато  пророцтв.  І  не  всі  вони  сумні.  Це  я  сумний  співак  блідого  Місяця.  Але  не  Джармуш.  Ні.

(Примітка:  на  світлині  –  кадр  з  фільму.)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709760
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

100 кращих фiльмiв всiх часiв i народiв

Кінематографу  як  різновиду  мистецтва  вже  понад  століття.  Коли  був  ювілей  –  виповнилося  100  років  з  часу  появи  першого  фільму,  в  мене  з’явилася  ідея  скласти  список  сотні  найкращих  фільмів  всіх  часів  і  народів  знятих  за  сто  років  історії  кіно.  Я  почав  складати  цей  список  з  натяком,  що  це  кращі  фільми,  це  зразки  високого  мистецтва,  і  як  кожна  осічена  людина  має  прочитати  твори  Гомера,  Петрарки,  Данте,  Дікенса,  Сервантеса,  Гемінгвея,  Флобера,  Кафки,  як  має  побачити  картини  Рембрандта,  Веласкеса,  Далі,  Дюрера,  Мікеланджело,  так  і  має  подивитися  кращі  зразки  світового  кіномистецтва.  Спочатку  я  дуже  високо  «підняв  планку»,  список  зі  ста  картин  ніяк  не  складався.  Потім  я  знизив  планку  і  список  збільшився  аж  занадто  –  до  кількох  сотень  фільмів.  За  сто  років  зняли  дуже  багато  –  і  більшість  цих  фільмів  просто  видовище,  розвага  і  не  має  ніякого  відношення  до  мистецтва.  ХХ  століття  було  епохою  графоманів.  Було  опубліковано  купу  різної  макулатури,  чтива.  І  в  той  же  час  геніальні  твори  забували  або  намагались  забути.  Те  саме  стосується  і  кіно.  Зрештою,  я  зупинився  на  ось  такому  списку  –  ось  такій  сотні.  Багато  прекрасних  фільмів,  дійсно  шедеврів  кіномистецтва,  сюди  не  ввійшло,  на  превеликий  жаль.    Склався  якось  сам  собою  ось  такий  список  –  з  фільмів  які  я  побачив  і  погодився  з  тим,  що  це  справді  шедевр,  і  то  кращий  шедевр  кіно,  і  вже  на  за  сто,  а  за  сто  двадцять  років  історії  кіно.  Список  цей  дуже  суб’єктивний,  як  суб’єктивне  в  мистецтві  все.  Але  це  моя  думка.  Сподіваюсь  вона  не  безпідставна.  Фільми  тут  розташовані  по  алфавіту  –  по  прізвищах  режисера.  Я  намагався  бути  об’єктивним  і  не  зважати  на  політичні  переконання  чи  естетичні  погляди  режисерів  –  багато  концепцій  як  політичних  так  і  естетичних  деяких  митців  для  мене  неприйнятні.  Кінематограф  мистецтво  технічне,  навіть  технологічне.  Техніка  йде  вперед  і  роботи  Чарлі  Чапліна  чи  Фрідріха  Вільгельма  Мурнау  –  фільми  епохи  німого  кіно  не  можуть  конкурувати  з  сучасними  фільмами,  але  для  свого  часу  вони  були  геніальними…  Крім  того,  я  цей  список  склав  на  основі  того,  що  я  побачив  і  переконався,  що  це  прекрасно.  А  скільки  я  ще  не  побачив…  Безглуздо  сперечатися  який  фільм  кращий,  який  гірший,  але  я  схиляюсь  до  того  що  найкращим  режисером  всіх  часів  і  народів  був  Андрій  Тарковський  і  навряд  чи  комусь  дано  дорости  до  його  рівня…        

Андерсон  Вес  «Отель  Град  Будапешт»  (2014)
Балаян  Роман  «Польоти  в  сні  і  наяву»  (1982)
Балабанов  Олексій  «Про  виродків  і  людей»  (1998)
Бергман  Ернст  Інгвар  «Фанні  та  Олександр»  (1982)
Бартлет  Холл  «Генерали  піщаних  кар’єрів»  (1971)
Бертолуччі  Бернардо  «Останнє  танго  в  Парижі»  (1972)
Бертолуччі  Бернардо  «Останній  імператор»  (1987)
Бертолуччі  Бернардо  «Під  покровом  неба»  (1990)
Берлолуччі  Бернардо  «Маленький  Будда»  (1993)
Бертолуччі  Бернардо  «Зникаюча  краса»  (1996)
Вісконті  Лукіно  «Рокко  та  його  брати»  (1960)
Вісконті  Лукіно  «Смерть  у  Венеції»  (1973)
Вайда  Анджей  «Попіл  та  алмаз»  (1958)
Вайда  Анджей  «Пейзаж  після  битви»  (1970)
Вайда  Анджей  «Земля  обіцяна»  (1974)
Вайда  Анджей  «Людина  з  заліза»  (1981)
Вайда  Анджей  «Дантон»  (1982)
Джармуш  Джим  «Мрець»  (1995)
Джармуш  Джим  «Пес  Привид:  шлях  самурая»  (1999)
Джармуш  Джим  «Кава  і  цигарки»  (2003)
Джармуш  Джим  «Зломані  квіти»  (2005)
Джармуш  Джим  «Межі  контролю»  (2008)
Джармуш  Джим  «Виживуть  тільки  коханці»  (2013)
Жене  Жан-П’єр  «Амелі»  (2001)
Захаров  Марк  «Звичайне  диво»  (1978)
Захаров  Марк  «Все  той  же  Мюнхаузен»  (1979)
Захаров  Марк  «Дім,  який  збудував  Свіфт»  (1982)
Захаров  Марк  «Вбити  дракона»  (1988)
Звягінцев  Андрій  «Левіафан»  (2014)
Земекіс  Роберт  «Форрест  Гамп»  (1994)
Імамура  Сехей  «Легенда  про  Нараяму»  (1983)
Імамура  Сехей  «Вугор»  (1997)
Кеслевський  Кшиштоф  «Три  кольори:  синій,  білий,  червоний»  (1994)
Кім  Кі  Дук  «Порожній  дім»  (2004)
Клімов  Елем  «Пригоди  зубного  лікаря»  (1965)
Клімов  Елем  «Агонія»  (1981)
Клімов  Елем  «Іди  і  дивись»  (1985)
Козинцев  Григорій  «Гамлет»  (1964)
Козинцев  Григорій  «Король  Лір»  (1970)
Кольбер  Грегорі  «Попіл  і  сніг»  (2002)
Комер  Меріон  «Коли  48  ангелів  плачуть»  (2007)
Кубрик  Стенлі  «2001:  космічна  одісея»  (1968)
Куросава  Акіра  «Ворота  Расемон»  (1950)
Куросава  Акіра  «Сім  самураїв»  (1954)
Куросава  Акіра  «Замок  павутини»  (1957)
Куросава  Акіра  «Червона  борода»  (1965)
Куросава  Акіра  «Ран»  (1985)
Куросава  Акіра  «Сни»  (1990)
Кустуріца  Емір  «Арізонські  мрії»  (1993)
Кустуріца  Емір  «Життя  як  диво»  (2004)
Леконт  Патріс  «Вдова  з  острова  Сен-П’єр»  (2000)
Леоне  Серджо  «Хороший,  поганий,  огидний»  (1966)
Леоне  Серджо  «Одного  разу  на  дикому  заході»  (1968)
Леоне  Серджо  «Одного  разу  в  Америці»  (1984)
Лінч  Девід  «Дикі  серцем»  (1990)
Лопушанський  Костянтин  «Бридкі  лебеді»  (2006)
Мейрелліш  Фернанду  «Міто  Бога»  (2002)
Миколайчук  Іван  «Вавилон  ХХ»  (1979)
Міядзакі  Хаяо  «Віднесені  привидами»  (2001)
Осіма  Нагіса  «Імперія  почуттів»  (1976)
Осіма  Нагіса  «Імперія  пристрасті»  (1978)
Пазоліні  П’єр  Паоло  «Декамерон»  (1971)
Параджанов    Сергій  «Тіні  забутих  предків»  (1964)
Параджанов  Сергій  «Київські  фрески»  (1966)
Параджанов    Сергій  «Колір  гранату»  (1968)
Параджанов    Сергій  «Легенда  про  Сурамську  фортецю»  (1984)
Персивал  Браян  «Викрадачка  книг»  (2013)
Полянський  Роман  «Тесс»  (1979)
Сокуров  Олександр  «Самотній  голос  людини»  (1978)
Тарковський  Андрій  «Каток  і  скрипка»  (1960)
Тарковський  Андрій  «Іванове  дитинство»  (1962)
Тарковський  Андрій  «Андрій  Рубльов»  (1966)
Тарковський  Андрій  «Соляріс»  (1972)
Тарковський  Андрій  «Дзеркало»  (1974)
Тарковський  Андрій  «Сталкер»  (1979)
Тарковський  Андрій  «Ностальгія»  (1983)
Тарковський  Андрій  «Жертвоприношення»  (1986)
Фелліні  Федеріко  «Дорога»  (1954)
Фелліні  Федеріко  «Солодке  життя»  (1960)
Фелліні  Федеріко  «Вісім  з  половиною»  (1963)
Фелліні  Федеріко  «Амаркорд»  (1973)
Фелліні  Федеріко  «Репетиція  оркестру»  (1978)
Фелліні  Федеріко  «І  корабель  пливе»  (1983)
Фелліні  Федеріко  «Джинджер  та  Фред»  (1986)
Фон  Трієр  Ларс  «Розтинаючи  хвилі»  (1996)
Фон  Трієр  Ларс  «Та,  що  танцює  в  темряві»  (2000)
Форман  Милош  «Один  політ  над  гніздом  зозулі»  (1975)
Форман  Милош  «Амадей»  (1984)
Форман  Милош  «Привиди  Гойї»  (2006)
Фріке  Рон  «Барака»  (1992)
Харві  Ентоні  «Лев  взимку»  (1968)
Хуциєв  Марлен  «Липневий  дощ»  (1966)
Швейцер  Михайло  «Втеча  містера  Мак-Кінлі»  (1975)
Швейцер  Михайло  «Маленькі  трагедії»  (1979)
Швейцер  Михайло  «Мертві  душі»  (1984)
Швейцер  Михайло  «Крейцерова  соната»  (1987)
Шеро  Патріс  «Королева  Марго»  (1994)
Чан  Ань  Хунга  «Норвезький  ліс»  (2010)
Чжан  І  Моу  «Герой»  (2002)
Чжан  І  Моу  «Дім  літаючих  кинджалів»  (2004)

Ілюстрація:  Кадр  з  фільму  «Прибуття  поїзда  на  вокзал  Ла-Сьота»  (1896)  братів  Люм’єр.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709759
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

Володар осені

             «Володар  осені  мою  майструє  долю
                 І  квіти  заважкі  мені  
                 Й  плоди  занадто  солодкаві…»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)  

А  моїм  життям  бавиться  
                                                 Володар  осені:
Жовтоокий  руками  холодними:  
                                                 Грається  повелитель  вихорів:
Бо  життя  моє  –  йому  іграшка:
                                                 Похвилинена,  кленолистяна.
І  кому  який  сенс  шукається,
                                                 А  мені  вітер  над  стріхою,
Де  старих  гнізд  горобиних
                                                 Купа  спогадів,
А  на  дворі  життя  калюж  брудних:  
                                                 Кожна  як  не  свічадо  то  дзеркало,
А  мені  сонця  півжмені  і  то  далекого
                                                 Нетутешнього  і  байдужого,
А  мені  товаришем  забуте  опудало:
                                                   Співбесідником  і  порадником,
Що  тобі  дні  мої,  повелителю  осені,
                                                   Оберемком  листя  –  і  то  в  вихорі,
Кудись  несеш,  бо  навіщо:
                                                   Забагато  осінніх  філософів
На  землі  сарматського  холоду:
                                                   Кому  весна,  кому  теплий  прихисток,
А  мені  сад  осінній  з  квітами  падолистовими:
                                                   Останніми,  може  айстрами,
Що  вітер  осінній  напоїти  збиралися
                                                     Своїми  пахощами  йому  непотрібними.
Чому  ж  блукаєш  садом  моїм,  володарю,
                                                     Садом  оцим  вічної  осені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016

Вогні серед порожнечі

     «Темряву  виднокраю
         Обгризають  вогні.
         (Сказав  же  вам:  залишіть,
         Залишіть  в  полі  мене  серед  темряви  –  
         Плакати.)»
                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

А  може  це  все,  що  лишилося:
Вогні  –  далекі,  жовті,  лускаті.
Острівцями  миттєвими.  
Серед  нескінченної  темряви:
Може  когось  і  гріють,
Але  не  нас  –  задалеко,
Може  когось  і  спалюють,
Але  не  нас  –  людей  попелу,
А  може  так  і  потрібно
(Комусь,  не  мені,
Комусь,  мудрішому,
Хто  зрозумів  для  чого  це  все)
Вогні  –  на  чорному  виднокраї,
Що  погризли  темряву,  як  сир  миші.
Вогні.  Бо  колись  поет  країни  млинів
                                                                                 і  вершників
Плакав  гітари  струнами
І  просив  його  серед  пустки  поля
                                                                           залишити
Серед  тої  тьми  нескінченної:
Бо  гаснуть  світильники  розуму.
А  я  теж  прошу  мене  серед  поля  забути:
З  двома  дірками  від  куль  коло  серця
У  степу  цієї  країни  возів  і  комоней,
Що  без  прихистку,  без  захисту,  
Без  кінця  і  початку  –  в  степ  блукальцями
Від  одного  лиману  до  сивашу  іншого,
Отих  гривастих  копитоступів
Залізом  важким  підкованих,
Країни
Нехай  не  такої  теплої
Але  теж  з  вогнями  жовтими  
                                                                               автодафе,
Де  кожен  третій  вигнанець  –  гідальго
З  очима  сумними  каштановими,
Лишіть  мене  серед  порожнього  степу,
Тільки  не  плакати  –  помирати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2016

Погляд Неба

             «Скло  сіре  хмар,  хто  крізь  нього
                 поглядом  неба  подивиться  мені  в  очі?
                 Все  це  Місяць,  Місяць
                 Над  долиною  мертвих…»
                                                     (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

На  землі  оксамитовій
Де  кожна  левада  –  долина  мертвих
(А  ви  кажете:  «Глен»,
А  ви  кажете  –  то  все  льодовик  вирив),
А  насправді  забагато  всього  було
На  цих  пагорбах  і  на  цих  рівнинах,
А  насправді  забагато  нас  помирало,
А  тепер  дивиться  Небо
Крізь  скло  сірих  хмар
На  нас  неприкаяних  
На  нас  –  посипаних  попелом,
А  кожне  дерево  
Ховає  в  собі  розп’яття,
Як  ховає  в  собі  кожний  кремінь
Предковічну  сокиру  Каїна
(А  ви  кажете    Місяць
Підсліпкуватим  злодієм  
Розтрощив  свої  окуляри
І  тепер  блимає  ночами  синіми
Над  кожною  долиною  мертвих),
Бо  навіщо:
Кров  стає  чорноземом
У  долинах  могил
«Де  нас  триста  як  скло»,
Скло  сірих  хмар
Закіптюжене  димом  історії,
Чи  буде  кому  згадувати,
Що  кожна  долина  тут  –  
Долина  мертвих?
На  землі  оксамитовій
Ті  хто  лишились
Розкривають  очі,
І  в  них  зазирає  Небо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016

Рід Шкрібляків

Рід  Шкрібляків  –  давній  гуцульський  рід.  Колись  володів  землями  в  долині  Черемошу  та  на  оточуючих  горах  біля  нинішніх  сіл  Устеріки,  Розтоки,  Черетів,  Голови,  Гринява,  а  також  біля  Жєб’є,  біля  Косова  та  на  Покутті.  Резиденція  голови  роду  колись  була  в  селі  Біла  Річка,  потім  в  селищі  Старі  Кути.  Символом  роду  здавна  була  квітка  шовкової  косиці  –  едельвейсу.  Гасло  роду:  «Все  минає».  Основний  колір  вишиванок  –  чорний.  Є  легенда  про  замок  роду  Шкрібляків,  який  нібито  колись  стояв  на  горі  Лелькова,  що  біля  села  Устеріки  і  був  резиденцією  ватажка  роду  Шкрібляків,  але  на  це  немає  ніяких  доказів.  Навіть  самі  Шкрібляки  про  то  мовчать.  На  горі  Лелькова  немає  навіть  слідів  замку,  який  нібито  там  стояв  і  був  спалений  під  час  сутичок  з  родом  Гаджугів  у  831  році.  

Згідно  легенд  та  історичних  переказів  роду  Шкірбляків  рід  походить  від  якогось  володаря  стад  коней,  що  жив  на  горі  Шкрібля  в  часи  правління  князя  карпів  Будимира  ІІ  Довговолосого  (222  -  239).  Що  то  за  гора,  де  вона  розташована  не  знають  навіть  самі  Шкрібляки.  Хоча  була  колись  думка,  що  так  називалась  колись  гора  Писаний  Камінь,  але  це  більш  ніж  сумнівно.  

Рід  Шкрібляків  не  згадується  ні  в  «Книзі  чорного  сонця»,  що  була  складена  361  року,  де  ватажки  карпатських  родів  ставили  свої  родові  знаки  під  присягою  князю  білих  хорватів  Боєславу  І  Сильна  Рука  (340  -  366),  ні  навіть  в  більш  пізніх  літописах,  ні  навіть  в  «Книзі  страшного  суду»,  що  датується  1350  роком,  де  записані  гуцульські  роди  і  їх  землі  для  визначення  податків  королю  Польші.  Тому  багато  істориків,  в  тому  числі  й  Войцех  Замойський  (1754  –  1830)  писали,  що  рід  Шкрібляків  на  Гуцульщині  зайшлий.  Але  це  неправда.  Шкрібляки  не  були  в  горах  зайдами  –  вони  належали  до  так  званий  родів-відмовників,  які  після  підкорення  Карпат  і  племен  бастардів  та  карпів  білими  хорватами  відмовились  присягати  князю.  Проте  відносини  роду  Шкрібляків  з  князями  білих  хорватів  не  завжди  були  ворожими.  Рід  Шкрібляків  був  в  свій  час  могутнім  родом  в  долині  Черемошу  та  на  Покутті  і  князі  білих  хорватів  хотіли  знайти  з  ними  порозуміння  і  укласти  спілку,  що,  зрештою,  і  було  зроблено.    Син  ватажка  роду  Шкрібляків  Зореслава  Чорна  Ріка  Будимир  Шкрібляк  одружився  з  дочкою  князі  білих  хорватів  Любомира  VІІ  Золотослова  (660  -  664)  Миловидою  Золотокосою.  З  того  часу  рід  Шкрібляків  постійно  стверджував,  що  їх  ватажки  мають  законне  право  на  корону  білих  хорватів  і  навіть  претендували  на  трон,  коли  право  на  корону  було  сумнівним.  Князі  білих  хорватів  пам’ятали  про  це  і  намагалися  знайти  підтримку  серед  гуцульських  родів,  опираючись  в  першу  чергу  на  рід  Шкрібляків  –  досить  авторитетний  рід,  особливо  на  Покутті.  Князь  білих  хорватів  Світозар  І  Залізний  (671  -  695)  дарував  ватажку  роду  Шкрібляків  титули  боярин  Замагори  та  газда  Греготу.  Ці  титули  викликали  в  гуцулів  несприйняття  і  нерозуміння  –  Шкрібляки  ніколи  не  володіли  земля  ні  на  Замагорі,  ні  на  Греготі.  «Де  Шкрібляки,  а  де  Замагора!»  -  обурювались  старі  люди.    

Одним  із  відомих  ватажків  роду  Шкрібляків  був  Доброслав  Шкрібляк  (663  –  745)  –  син  Будимира  Шкрібляка  та  княжни  білих  хорватів  Миловиди  Золотокосої.  Оскільки  він  був  родичем  князів  білих  хорватів,  він  ввійшов  до  Таємної  Ради  князя  Світозара  І  Залізного  у  689  році.  У  694  році  він  був  послом  білих  хорватів  до  полян,  уклав  з  ними  військову  спілку  і  домовився  про  одруження  княжича  білих  хорватів  Станимира  (майбутнього  князя  Станимира  І  Вовка)  з  княжною  полян  Любомирою.  За  успішну  місію  він  був  нагороджений  спадковою  посадою  хранителя  корони  білих  хорватів  та  каштеляна  замку  Білого  Сонця,  що  стояв  на  горі  Лебедин  біля  нинішніх  Шешорів  і  був  офіційною  резиденцією  князя  білих  хорватів  в  Карпатах.  Ватажки  роду  Шкрібляків  досі  з  гордістю  носять  ці  спадкові  звання,  хоча  ні  корони  білих  хорватів  давно  не  існує,  і  навіть  забули  легенди  про  те  де  і  куди  вона  поділася,  і  від  замку  Білого  Сонця  не  лишилося  навіть  сліду.  Князь  Станимир  І  Вовк  вважав  ватажка  роду  Шкрібляків  –  Доброслава  Шкрібляка  своєю  правою  рукою.  Саме  йому  він  доручив  захищати  карпатські  перевали  під  час  його  походу  сумісно  з  полянами,  тиверцями  та  уличами  на  хозарів  та  їх  союзників  –  торків  та  аварів  703  року.  Під  час  походу  паннонські  авари  –  союзники  хозарів  та  торків  могли  напасти  на  землі  білих  хорватів  через  перевали,  що  вони  власне  і  зробили.  Доброслав  Шкрібляк  зі  своїми  загонами  вщент  розбив  аварів  на  перевалах,  а  потім  наздогнав  їх  відступаючі  загони  і  знищив  до  ноги  на  берегах  Тиси.  Хоча  подальші  дії  Доброслава  були  незрозумілими.  Замість  того,  щоб  користуючись  перемогою  напасти  на  землі  аварів  в  Паннонії,  він  відступив  назад  до  Карпатських  перевалів,  навіть  не  лишивши  залоги  на  в  долині  Тиси,  хоча  вся  вона  тепер  була  під  його  владаю,  аж  до  рівнини  Сахат.  Завдяки  цій  його  нерішучості  агонізуючий  Аварський  каганат  проіснував  ще  93  роки,  а  міг  би  бути  знищений  ще  тоді.  Але  ці  перемоги  не  мали  належного  впливу  на  подальші  події.  Похід  Станимира  Вовка  на  хозар  і  торків  був  невдалим  –  військо  коаліції  мало  важку  поразку  в  битві  на  Темній  Воді,  князь  білих  хорватів  Станимир  І  Вовк  у  битві  загинув.  На  трон  білих  хорватів  бояри  посадили  (не  без  участі  Шкрібляків)  малолітнього  князя  Володислава  І  Високу  Смереку.  Доброслав  Шкрібляк  очолив  опікунську  раду  бояр  і  фактично  узурпував  владу  в  князівстві  білих  хорватів  –  Білій  Хорватії.  Князь  майже  10  років  був  його  слухняною  маріонеткою.  Проти  Доброслава  постійно  плелися  змови  з  боку  бояр,  в  першу  чергу  незадоволені  його  владою  були  роди  Гаджуг,  Потяків,  Рибчуків  та  Кінчуків.  Змова  вилилась  у  повстання,  яке  Доброславу  Шкрібляку  не  вдалося  придушити  і  він  змушений  був  тікати  і  шукати  притулку  в  уличів.  У  вигнанні  він  перебував  до  717  року,  потім  був  помилуваний  князем,  що  на  той  час  звільнився  від  впливу  бояр  і  став  сильним  володарем,  землі  і  титули  Доброславу  були  повернені.  Але  такої  влади  в  Карпатах  рід  Шкрібляків  уже  не  мав,  хоча  входив  у  найближче  оточення  князів  Світозара  ІІ  Тура  (720  -  733)  та  Володислава  ІІ  Ведмедя  (733  -  745).  Загинув  Доброслав  Шкрібляк  будучи  вже  повжного  віку  під  час  боярської  змови,  коли  Володислав  ІІ  Ведмідь  був  вбитий  разом  зі  своїм  оточенням  у  замку  Білого  Сонця  13  липня  745  року.  На  трон  зійшов  брат  князя  Будислав  І  Вогненний  (745  -  761),  що  теж  до  роду  Шкрібляків  теж  ставився  прихильно.  

Після  смерті  батька  ватажком  роду  Шкрібляків  став  не  його  син,  що  загинув  під  час  сутички  під  час  нескінченних  міжродових  конфліктів  щодо  землі  і  худоби,  а  його  внук  –  Гордослов  Шкрібляк.  Він  активно  підтримував  князя  білих  хорватів  Будислава  І  Вогненного  під  час  внутрішньої  війни  між  різними  родами  білих  хорватів,  був  його  найбільш  вірним  союзником.  У  цю  війну  втрутився  князь  уличів  Володимир  Комонник  і  запропонував  Гордослову  Шкрібляку  угоду,  згідно  якої  син  Гордослова  Любомир  одружується  з  дочкою  князя  уличів  Миловидою,  їх  діти  успадковують  трон  князя  уличів,  Гордослов  забезпечує  підтримку  низки  гірських  сильних  родів,  разом  вони  скидають  з  трону  князя  білих  хорватів  Будислава  Вогненного,  і  розділяють  князівство:  гірські  райони  відходять  Гордослову  Шкібляку,  де  він  утворює  своє  власне  князівство  і  посідає  його  трон,  а  рівнинні  землі  відходять  уличам.  Але  ці  умови  були  для  Шкрібляків  неприйнятними.  Натомість  Гордослов  Шкрібляк  –  ІІІ  боярин  Замагори  підтримав  князя  білих  хорватів.  Гордослов  планував  одружити  свого  сина  з  дочкою  князя  білих  хорватів  Мирославою.  Князь  Будислав  І  Вогненний  теж  не  мав  синів  і  після  такого  шлюбу  трон  білих  хорватів  посіли  би  ватажки  роду  Шкрібляків.  Але  Мирослава  категорично  відмовила  Любомиру  і  шлюб  зірвався.  Любомир  був  настільки  одержимий  шлюбом  з  княжною  і  короною  князівства,  що  після  цієї  відмови  збожеволів  і  провів  решту  свого  життя  в  сутінках,  у  полоні  власних  марень,  в  укріпленій  садибі,  що  в  горах  біля  нинішнього  села  Білоберізка  під  опікою  своїх  родаків.  Всюди  йому  ввижалися  потвори  та  злі  духи,  які  начебто  вкрали  в  нього  наречену  і  корону.  Посаду  ватажка  роду  успадкував  його  молодший  брат  Вогнесвіт  Шкрібляк.  

Після  загибелі  Будислава  І  Вогненного  Вогнесвіт  Шкрібляк  потрапив  в  немилість  нового  князя  Білої  Хорватії  Боєслава  V  Довгий  Меч  (761  -  786),  якого  вважали  сучасники  узурпатором.  Вогнесвіт  змушений  був  тікати  з  рідних  земель,  так  само  як  багато  інших  ватажків  гуцульських  родів.  За  допомогою  князя  уличів  він  зібрав  чимале  військо  і  повернувся  в  Білу  Хорватію  з  мечем  в  руках.  Боєслав  V  Довгий  Меч  зрозумів,  що  поразка  неминуча  і  пішов  на  мир  –  ватажкам-вигнанцям  були  повернуті  їх  землі  та  титули,  владою  князь  поділився  з  боярською  радою,  зі  свого  оточення  усунув  найбільш  войовничих  ворогів  нової  коаліції  гуцульських  родів,  яку  очолив  рід  Шкрібляків.  

Влада  роду  Шкрібляків  занепала  в  горах  за  життя  VIII  боярина  Замагори  Межимира  Шкрібляка,  що  жив  в  часи  князя  білих  хорватів  Любомира  ХІ  Нестримного  (848  -  863).  На  худобу  стад  Шкрібляків  напав  мор  та  падіж,  пожежі  спустошували  господи.  Ходили  вперті  чутки  про  якесь  прокляття,  що  було  накладене  на  Межимира.  Хоча  сам  він  був  людиною  надзвичайної  фізичної  сили,  але  невдачі  переслідували  його.  Після  його  смерті  рід  Шкрібляків  остаточно  збіднів,  хоча  зберіг  свої  титули  і  користувався  повагою.  

Рід  Шкрібляків  завжди  відрізнявся  вірністю  давнім  гірським  звичаям,  можливо  саме  тому  християнство  Шкібляки  прийняли  пізно  і  ще  навіть  в  кінці  ХІІІ  століття  дотримувались  язичеських  вірувань.  

У  XIV  столітті  виникли  три  закарпатські  гілки  роду  Шкрібляків  –  це  Шкрібляки  Рахівські,  Шкрібляки  Тересавські  та  Шкірбляки  Тячівські.  Ці  три  гілки  походять  від  трьох  молодших  синів  ватажка  роду  Захара  Шкрібляка  (1311  –  1402)  –  Івана,  Петра  та  Василя,  що  переселилися  на  Закарпаття.  Був  ще  в  нього  четвертий  син  –  Йосип,  але  він  в  молодості  загинув  в  сутичці  з  людьми  роду  Ганджуків  –  давніми  ворогами  Шкрібляків.  Суперечка  виникла  із-за  худоби.    

У  неспокійному  XVII  столітті  відомим  ватажок  роду  був  Максим  Шкрібляк  (1602  –  1691).  Крім  усього  іншого  він  ще  й  вславився  тим,  що  мав  30  синів,  що  склали  основу  його  особистої  армії.  У  ті  неспокійні  часи  в  горах  можна  було  покладатися  тільки  на  самого  себе  –  всі  воювали  проти  всіх.  Ця  особиста  армія  перетворилася  на  загін  опришків,  який  він  водив  походом  в  Трансільванію  та  Волощину.  На  старість  років  він  заспокоївся  і  жив  відлюдником  високо  на  горі  Габорянська  Гига  у  добре  укріпленій  садибі.  Про  нього  ходили  вперті  чутки,  що  в  походах  він  здобув  незліченні  скарби,  які  десь  закопав  біля  гори  Чорал,  вертаючись  з  походу.  

Були  серед  Шкрібляків  і  будівничі  храмів.  Серед  них  найвідоміший  був  Василь  Шкрібляк  з  Кривобродів  (1704  –  1779).  Він  збудував  низку  дерев’яних  храмів  в  різних  селах  Гуцульщини  та  Покуття.  Але  жоден  із  цих  храмів  не  зберігся  до  нашого  часу  –  знищені  пожежами,  часом  і  людьми,  і  про  його  майстерність  ми  можемо  судити  тільки  згідно  переказів  та  народних  легенд.  Кажуть,  що  він  перед  тим  як  будувати  церкву  довго  сидів  і  споглядав  місце,  де  храм  мали  будувати  і  казав:  «Доки  не  буду  видів  церкву  від  підвалин  до  маковиці,  доти  не  буду  будувати».  Йому  ж  приписують  відому  фразу:  «У  кожному  селі  має  бути  один  пияк,  одна  куpвa  і  один  злодій».  

Серед  Шкрібляків  були  відомі  на  всю  Гуцульщину  ковалі.  З  них  найбільш  відомим  був  коваль  Василь  Шкрібляк  (1358  –  1421).  Про  нього  розповідають,  що  він  викував  для  ватажка  роду  залізний  перстень,  який  буцім  то  не  іржавів  і  мав  магічну  силу:  за  його  допомогою  можна  було  накликати  вітер,  дощ  і  лікувати  худобу.  Перстень  цей  передавався  з  покоління  в  покоління  ватажків  роду  Шкрібляків.  Останній,  хто  володів  цим  перснем  –  Петро  Шкрібляк  (1711  –  1798).  Він  крім  того,  що  газдував  на  полонинах  мав  ще  млини:  один  водяний  на  річці  Брустурка  біля  села  Шепіт,  та  вітряк  на  горі  Швайкова  коло  Жєб’є.  Про  нього  казали,  що  він  відьмак,  знається  з  дідьком,  здатний  на  всілякі  неймовірні  штуки,  як  от  з’являтися  в  один  день  в  різних  далеких  одне  від  одного  селах,  змушувати  худобу  співати  людським  голосом  і  таке  інше.  Але  так  чи  інакше  перстень  був  втрачений  1796  року.  Привид  Петра  Шкрібляка  бачили  кілька  разів  на  горі  Чорний  Грунь  та  в  колибі,  що  на  полонині  Ротило.  Кажуть,  що  він  там  блукає  ночами  і  шукає  свій  загублений  перстень.  

Але  рід  Шклібляків  був  знаменитий  зовсім  не  ковалями,  мельниками  та  ворожбитами,  а  берегарями.  Найвідоміші  берегарі  на  Черемоші  були  саме  з  роду  Шкрібляків.  Про  них  навіть  жартома  казали:  «А,  то  тоті  Шкрібляки,  що  береги  Черемошу  шкрябають!»  Але  на  цей  жарт  ніхто  не  ображався  –  професія  берегарів  здавна  була  серед  гуцулів  дуже  шарованою,  а  кращих  берегарів  ніж  Шкребляки  годі  було  шукати.  Не  тільки  на  Гуцульщині,  але  і  по  всіх  Карпатах.  Найбільш  відомих  берегарів  серед  Шкрібляків  було  двоє:  Йосип  Шкрібляк  (1812  –  1890)  та  Теодор  Шкрібляк  (1820  –  1896).  Останній  ввійшов  в  історію  як  будівничий  кляузи  корнпринца  Рудольфа  на  Білому  Черемоші  (точніше  на  його  притоці  Перкалабі)  у  1879  році.  Хоча,  будував,  звісно,  не  тільки  він,  але  і  без  нього  там  не  обійшлося,  і  як  кажуть  гуцули  «без  нього  тоту  кляузу  би  не  збудували  ніц».  Про  майстерність  побудови  цієї  кляузи  свідчить  і  той  факт,  що  кляуза  пережила  і  витримала  не  одну  повінь  в  Карпатах,  у  тому  числі  і  катастрофічну  повінь  29  –  30  серпня  1927  року.  Були  серед  Шкрібляків  і  відомі  баркаші,  що  водили  дараби  по  Черемошу.  Серед  найбільш  знаних  баркашів  були  Микола  Шкрібляк  (1843  –  1932)  та  Данило  Шкрібляк  (1801  –  1915),  що  прожив  більше  100  років.  Саме  про  нього  гуцули  казали:  «Якщо  жити  так  довго  як  той  баркаш,  то  наживеш  душу».  Ватажки  роду  Шкібляків  тримали  в  ті  роки  тартаки.  Іван  Шкрібляк  (1850  –  1923)  тримав  тоді  один  тартак  біля  Кутів,  а  інший  в  Тучапах.  

Бурхливе  і  трагічне  ХХ  століття    не  оминуло  і  рід  Шкрібляків.  Василь  Шкрібляк  (1893  –  1936)  був  в  Січових  Стрільцях  з  самого  початку  створення  українського  легіону.  Брав  участь  в  боях  на  Борецькому  та  Ужоцькому  перевалах,  потім  відзначився  під  Галичем  та  на  горі  Маківка.  В  боях  на  горі  Лисоня  був  поранений  і  потрапив  в  російський  полон.  З  полону  його  звільнили  події  в  Україні  1917  року  –  він  опинався  в  лавах  Січових  Стрільців  армії  УНР.  Брав  участь  у  вуличних  боях  в  Києві  в  січні  1918  року,  у  лютому  того  ж  року  брав  участь  у  звільненні  Києва  від  більшовиків.  У  листопаді  1918  року  пішов  до  повстанців  і  візначився  в  бою  під  Мотовилівкою.  У  березні  1919  році  був  у  бою  під  Бердичевим.  Потім  потрапив  до  «чотирикутника  смерті»,  але  зумів  вибратись  звідти  живим.  У  1920  році  воював  у  складі  6-ї  січової  стрілецької  дивізії  армії  УНР.  Після  поразки  УНР  нелегально  перейшов  до  Румунії,  потім  до  Чехословаччини,  де  жив  у  Празі  і  помер  від  сухот  в  березні  1936  року.  По  собі  лишив  спогади  –  книгу  «Нотатки  непотрібної  людини»,  що  вийшла  друком  в  Торонто  в  1952  році.  

Серед  повстанців  теж  були  Шкрібляки.  Це  Петро  Шкрібляк,  що  був  стрільцем  у  боївці  Сіроманця,  яка  мала  криївку  біля  Грамотного.  Він  загинув  в  бою  з  спецпідрозділом  НКВД  у  лютому  1946  року  на  румунському  кордоні  біля  гори  Гнєтєса.  Ще  був  Максим  Шкрібляк,  що  був  ройовим  у  сотні  Бурлаки.  У  листопаді  1946  року  він  з  групою  повстанців  після  виснажливих  боїв  перейшов  кордон  та  дійшов  горами  аж  до  Австрії,  де  був  інтернований.  Решту  життя  прожив  в  Канаді,  в  Вінніпегу,  де  і  помер  у  1976  році.  

Серед  репресованих  у  1946  –  1953  роках  було  кілька  Шкібляків.  Це  Іван  Шкрібляк  з  Вигоди,  заарештований  за  те  що  його  брат  нібито  був  у  повстанцях,  хоча  у  повстанцях  був  зовсім  інший  Шкрібляк,  а  його  брат  на  той  час  давно  помер.  Степан  Шкрібляк  з  Косова,  заарештований  за  те,  що  зайшовши  по  справах  до  сільради,  повісив  кепку  на  голову  бюста  Сталіна.  Ярослав  Шкрібляк  з  Брустурова,  його  заарештували  взагалі  невідомо  за  що.  Всі  вони  отримали  по  десять  років  таборів  і  по  них  у  Сибірах  пропав  і  слід.  

Чимало  Шкрібляків  живе  в  Канаді  –  в  провінції  Саскачеван.  Це  переважно  нащадки  емігрантів  1902  –  1911  років.  Майже  всі  вони  фермери.  Лише  один  –  Дмитро  Шкрібляк  перебрався  до  Британської  Колумбії  і  працював  електриком  в  Ванкувері,  нині  на  пенсії.

Нинішній  ватажок  роду  Шкрібляків  –  Святослав  Шкрібляк  живе  нині  в  Кутах.  Він  поважного  віку  –  йому  вже  86  років.  У  1992  –  1995  роках  він  обіймав  пасаду  Голови  ради  гуцульських  родів  та  входив  до  складу  Суду  Ведмедя.  У  нього  є  кілька  онуків,  серед  них  Микола  Шкрібляк,  що  є  спадкоємцем  посади  ватажка  роду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703985
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2016

1933

   «Я  не  вмію  писати  про  смерть.
       Можливо,  тому,  що  це  не  тема  для  поезії,
       А  страшна  буденність…»
                                                                                         (Клод  Мішо)

Чорне  сонце  чорного  року,
Чорний  хліб  –  тільки  в  мріях,
Тільки  у  снах,
А  наяву  –  смерть.  Тільки.
І  прапор  кольору  крові
Над  сільрадою-домовиною,
Де  сидять  вурдалаки-зайди,
Що  прийшли  забирати  останнє,
Останнє  зернятко,
Останнє,
Що  прийшли-принесли
Смерть.
Чорну,  як  все  (окрім  прапора)
У  цій  державі  привидів,
Що  блукають,  блукають,  блукають
І  сіють,  сіють,  сіють
Смерть.
І  може  нічого  вже  не  лишилось
Людям  нашим  до  землі  звиклим:
У  долонях,  які  колись
Тримали  хліб  і  зерна  для  чорнозему
Нині  пустка:
Дарували  б  хоча  б  чорну  мітку:
Нам,  у  долоню  кожному,
Але  шкода  їм  навіть  це:
Вони  вирішили,  що  нам
Не  можна  бути,
Не  можна  орати,
Не  можна  дихати,
Не  можна  співати  і  вишивати,
Не  можна  жити.
Вони  вирішили  саме  так:
Хоча  знали:
Ті,  хто  виживуть
Не  будуть  про  це
Співати  своїх  сумних  пісень
А  лише
Зуміють  взяти  до  рук
Скоростріли.
У  майбутньому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2016

Серце дозрілим яблуком

   «…Серце  моє,  що  дозріло,
           На  дереві  пізнання  добра  і  зла,
           Серце,  яке  вкусила  змія…»
                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Серце  моє,  ти    –  дозріле  яблуко,
Що  висне  на  гілці  осені  холоду,
На  гілці,  розхитаній  вітром,
Яблуко,  яке  забули  зірвати.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  ліхтарик,
Для  блукань  у  пітьмі  війни,
Ліхтарик  з  яким  читаю  слова,
Писані  в  книзі  поета  
Давно  розстріляного…

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  мішень,
В  яку  досі  ніяк  не  влучили,
Яка  білою  плямою  на  карті  смерті
Поки  що.  До  часу  –  серце.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  мій  знак  вказівний,
На  шляхах  вічного  холоду,  
На  мінному  полі  життя,
Там,  поміж  пострілами,
Там,  за  межею  «бути».

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)  

Серце  моє,  коли  зледенієш
У  холоді  вічному  Всесвіту,
Чи  то  станеш  попелу  жменькою,
Згорівши  на  цьому  пожарищі,
Знай,  ти  дозріло,  як  яблуко.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Дві кулі для Сократа

     «Рівниною  ріка  малює  візерунки.
       Скажи,  Сократе,  що  ти  зміг
       Побачити  в  потоці,  що  до  смерті  плине?»
                                                         (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Сократ  з  автоматом  –  у  бліндажі  сирому,  
Коли  осінь  дощава  року  оцього  Божого,
Чотирнадцятого,  року  неба  розколотого,
Місяця  падолиста  –  також  розхристаного
Як  ми.

Гай,  гай,  Сократе,  де  твої  запитання,
Що  стиглими  плодами  з  дерева  висли:
Дерева  пізнання.  Гай,  гай,  Сократе…

Для  Сократа  дві  кулі  –  в  когось  в  обоймі,
В  когось  по  той  бік  життя  і  липкої  смерті,
В  когось  по  той  бік  лінії  вимірів  простору,
По  той  бік  людяності,  по  той  бік  Всесвіту,
Де  нас  нема.

Гай,  гай,  Сократе,  нащо  замість  хламиди
Одяг  плямистий  на  плечі  старечі,  
Нащо  замість  сандалів  на  ноги  берци,
Чи  то  в  Елладі  захолодно,  чи  то  просто  Скіфія,
Там,  де  ми.

Для  Сократа  два  уламки  важкі  залізні,
Два  дзьоби  крука  смерті,  що  поки  що  сплять,
Там  –  в  обіймах  ящика  дерев’яного,
В  зелене  фарбованого,  там,  за  межею  добра,
Де  нас  нема.  

Гай,  гай,  Сократе,  тут  забагато  цикути,
Тут  чаша  інакша,  тут  для  кожного,
Тут  не  втекти,  тут  цикута  всюди,  для  всіх,
Гай,  гай,  Сократе…  

А  ти  хотів  мислити  про  людину,
Не  про  мішень,  не  про  час,  що  плине,
А  про  людину  саме  і  душу  її  нетлінну,
Нині  стріляєш  в  простір  –  туди,  
Де  нас  нема,  де  людей  нема…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Цвинтарі холодного Місяця

 «…  і  такими  холодними  стали  зорі,
   що  місяць  розкраяв  гору  Венери,
   своєю  кров’ю  попелу  розмивши  цвинтарі…»
                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Підслуханий  діалог  тіней  Арістарха  і  Платона.
Записано  в  ніч  повного  місяця  в  бліндажі  «Безнадійний»  у  жовтні  2014  року.

Арістарх

Місяць  –  це  просто  кам’яна  куля,
Яку  розстрілювали  з  кулемета
Люди,  що  очі  ховають
За  чорну  маску  ночей.

Платон

Білий  лебідь
Летить  над  озером  мрій,
Коли  Місяць  оповні,
А  серце,  як  флейта,
Повниться  музикою
Містерій.

Арістарх

Місяць  –  це  місце  для  цвинтаря,
Де  попелом  наших  душ
Заповнює  кратери
Мойра.

Платон

Евтерпа
Танцює  під  музику  темряви,
Коли  світло  бліде
Сріблястого  Місяця  –  
Цього  оракула  одкровень
Падає  бризками  водоспаду
На  спогади,
На  тіні  минулого.

Арістарх

На  тому  кладовищі
Місця  вистачить  всім:
Навіть  Ерато  –  
Співи  її  недоречні  
Цієї  години:
Коли  оком  червоним  
Блимає  Марс.
Мертве  світило
Для  мертвих.

Платон

Цей  свідок  блідий
Буде  світити  й  тоді,
Коли  муза  остання  –  
Кліо  сумна
Буде  співати  Республіки  гімн:
Свідок  блідий
Наших  прозрінь.

Арістарх

Калліопу  вночі
На  розстріл  вели
Троє  тупих  троглодитів,
У  руках  волохатих
Затискаючи  автомати,
Терпсіхору  в  заручниці
Захопили  три  сепари
І  кинули  в  темний  підвал.

Платон

Білий  лебідь
Летить  над  Елладою,
Мельпомена  одна  
У  Скіфії  темній  
Лишилась  самотня.
Білий  лебідь
Прилетів  в  мої  сни,
Білий  лебідь…

Арістарх

Я  думав  це  кров
Розмиває  цю  землю  Ахілла
Та  Антіопи.
Я  помилився:  в  жилах  людей
Замість  крові
Попіл  з  водою  Стіксу.
Місяця  кров
У  серцях  людей  Ідантура.
Нічого  крім  попелу
На  землі  Кіммерії,
Нічого  крім  попелу.

Платон

А  у  снах  –  білий  лебідь.
Уранії  птах.
Доки  панфлейта  звучить,
Доки  вино  в  кратері  гусне,
Доки  кіфара  струнами  
Ночі  тривожить,
Доки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016

Велика яма

   «Не  бійся  того,  що  люди  не  розуміють  тебе,
       Бійся  того,  що  ти  не  розумієш  людей.»
                                                                                             (Конфуцій)

Костянтин  Петрович  Хацапетрів  ніколи  не  казав  «поховання»  чи  «тризна»    -  не  було  таких  слів  у  його  лексиконі.  Він  завжди  казав  «яма».  Якщо  хтось  у  селищі  помирав,  або,  скажімо,  когось  у  черговий  раз  у  черговій  бійці  зарізали,  він  дізнавався  про  це  першим  і  казав:  «Буде  яма!»  Він  також  ніколи  не  казав  про  покійного  «пішов  під  землю»  -  цей  вираз  його  ображав  до  глибини  душі.  На  його  думку,  під  землю  можна  було  йти  тільки  в  шахту,  а  шахта  –  місце  сакральне,  ніби  вхід  у  царство  Плутона,  навіть  містичне.  Слово  шахта  Петрович  вимовляв  з  особливою  повагою  і  трепетом.  Його  ніколи  не  називали  по  прізвищу,  хіба  що  бригадир  один  раз  ще  під  час  прийому  на  роботу  покликав:  «Товаришу  Хацапетрів!»,  але  потім  знітився,  зрозумів  що  це  недоречно.  І  на  те  були  свої  причини.  Але  про  це  пізніше.  Його  інколи  називали  по  імені  та  по  батькові  одночасно  –  з  поваги,  але  частіше  просто  Петрович.  Фамільярно  і  навіть  зухвало,  але  він  ніколи  не  ображався  і  на  таке  звертання  реагував  особливо  охоче.  Слова  «кладовище»  чи  «цвинтар»  він  теж  ніколи  не  вживав:  «Не  збираюсь  я  там  нічого  класти!»  -  обурювався  він.  А  слово  «погост»  викликало  в  нього  особливий  гнів.  Це  слово  він  почув  на  літературних  читаннях  імені  Пушкіна  в  Криндачівці  і  відреагував  дуже  бурхливо:  «Не  гостювати  я  там  зібрався!»  -  судячи  по  всьому,  думка  про  загальне  тілесне  воскресіння  була  йому  глибоко  чужа.

Петрович  мав  підземного  стажу  п’ятнадцять  років,  а  це  не  аби  що,  а  це  не  кіт  наплакав.  Я  колись  необережно  спитав  його  товариша  по  забою  Степана  Івановича  Шваблікова:  «І  скільки  ж  Петрович  видавав  на  гора?»  На  це  я  почув  відповідь:  «У-у-у-у!»  Працював  Петрович  на  вісімнадцятій  шахті,  на  тій  самій,  що  називали  її  «Американка».  Крім  того  у  нього  було  «хазяйство»:  вирощував  він  помідори,  тримав  свиней  і  кролів  породи  «Совітський  мардер»  та  «Фландр».  Вирощував  ще  картоплю,  але  після  одного  випадку  вирішив  з  картоплею  «зав’язати».  І  просто  купляв  мішок  чи  два,  якщо  була  потреба,  чи  міняв  самогон  на  картоплю.  Оказія  після  якої  він  перестав  бути  картоплярем  була  така.  Якось,  коли  картоплю  збирати  було  ще  рано,  хтось  повадився  ночами  в  нього  картоплю  з  городу  красти.  Петрович  був  злий  не  на  жарт.  Взяв  він  до  рук  сокиру  і  сказав:  «Зарубаю!»  І  пішов  вночі  на  город  злодія  пантрувати,  засів  з  сокирою  в  кущах.  Серед  глупої  горобиної  ночі  під’їхала  до  городу  машина,  з  якої  вийшли  три  здоровенних  мордовороти  з  лопатами  в  руках  і  почали  його  картоплю  копати.  Петрович  зрозумів,  що  його  там  же  на  цьому  городі  і  зариють  і  тихенько  свою  сокиру  в  землю  запорпав.  Мужики,  копаючи  картоплю  і  складаючи  її  до  мішків,  Петровича  в  кущах  виявили:  «Мужик!  Ти  що,  за  картоплею?  Вилазь,  не  бійся,  тут  на  всіх  вистачить!»  Петрович  з  кущів  виліз  і  став  руками  свою  ж  картоплю  викопувати,  намагаючись  врятувати  хоч  частину  врожаю,  і  по  причині  відсутності  під  рукою  мішка  складав  її  на  піджак,  який  розстелив  на  землі.  Три  мордовороти  посміялися  з  нього:  «Ти  чого,  мужик?  За  картоплею  без  лопати  прийшов?  Слухай,  допоможи!»  І  попросили  помочі  закинути  мішки  з  картоплею  в  машину.  Цей  момент  Петрович  згадував  з  особливою  скорботою:  «Сам  же  і  допоміг  свою  ж  картоплю  їм  до  машини  покласти!  Сам  же!»  Це  була  найсумніша  подія  його  хаотичного  життя.  

Батька  він  втратив  маючи  неповних  шістнадцять  років.  Про  смерть  його  батька  говорили  різне,  справа  була  темною  і  глухою.  Батька  свого  він  соромився  –  він  хоч  був  і  людиною  поважною,  працював  у  конторі  на  шахті,  був  грамотним,  але  страждав  ганебною  вадою:  палав  любовною  жагою  до  людей  своєї  ж  статі,  навіть  до  хлопчиків  найніжнішого  віку.  Від  переслідування  односельців  та  «кічі»  його  рятувало  тільки  те,  що  він  був  близьким  другом  місцевого  прокурора  і  секретаря  райкому  партії,  що  малу  таку  саму  пристрасть.  Мати  його  була  жінкою  розпущеною  і  навіть  мало  не  потрапила  на  заслання  по  юлієвому  закону  на  острів  Пандатерія,  але  померла  отруївшись  огірками.  А  тому,  соромившись  прізвища  свого,  Костянтин  Петрович,  досягнувши  віку  шістнадцяти  літ  під  народження,  отримуючи  паспорт,  в  анкеті  прізвища  свого  не  написав.  «А  прізвище  то,  прізвище  то  яке  в  тебе  буде,  сиротинко?»  «А  ось  не  скажу  і  все  тут!»  «І  звідки  ти  такий  взявся?»  «З  Хацапетрівки!»  У  паспорті  так  і  написали  –  Костантин  Петрович  Хацапетрів.  У  Хацапетрівці  він  дійсно  народився,  але  майже  все  своє  життя  прожив  в  шахтарському  селищі  під  Сніжним.  

У  молодості  він  писав  вірші,  зберігся  навіть  один  його  двовірш:

             «Селищем  дивним  ночами  блукав
               Кульгавий  шульга  камчадал…»

Злі  язики  плескали,  що  під  «камчадалом»  Костантин  Петрович  мав  на  увазі  товариша  Леніна,  а  під  «селищем  дивним»  Симбірськ  чи  Шушенське.  Але  це  неправда.  Сам  Петрович  це  всіляко  заперечував.  У  школі  крім  віршів  та  літератури  Костя  (тоді  ще  Костя)  захоплювався  квантовою  парапсихологією  і  навіть  зробив  доповідь  на  засіданні  шкільного  гуртка  альтернативної  історії  на  тему:  «Теорії  квантової  парапсихології  і  методи  їх  застосування  в  умовах  розвинутого  соціалізму».  Ця  доповідь  навіть  була  нагороджена  грамотою  райкому  комсомолу.  

Після  виходу  на  пенсію  Петрович  всю  свою  кипучу  енергію  приділив  «хазяйству»,  в  якому  в  ті  роки  він  бачив  певний  сенс  життя,  хоча  часто  любив  повторювати:  «Немає  в  житті  сенсу!»  Він  так  і  не  одружився,  і  причиною  цього  було  його  ставлення  до  медсестри  шахти  –  Людмили  Борисівни  Рюміної,  в  ті  роки  теж  неодруженої.  Якось  перед  зміною  в  бригаду  зайшла  ця  медсестра  і  сказала,  що  всім  потрібно  пройти  медогляд.  Петрович  взяв  та  й  ляпнув  не  подумавши:  «Сестричко!  А  в  мене  сифіліс!»  На  це  медсестра,  суворо  подивившись  на  нього,  підійшла  і  командирським  голосом  наказала:  «Давай!  Показуй!»  Петрович  дуже  збентежився  –  а  він  був  людиною  дуже  сором’язливою  –  і  сказав:  «Я  пожартував…»  Але  після  цього  випадку  він  тої  медсестри  уникав,  хоча  селищем  ходили  вперті  чутки,  що  вони  з  медсестрою  взаємно  небайдужі.  Чутки  ці  дійшли  і  до  Людмили  Борисівни,  почувши  які,  вона  обурилась,  хоча  все  одно  була  улещена.  І  якось  влітку,  Петрович  купався  на  ставку  тридцять  другої  шахти,  у  який  крім  всього  іншого  скидали  шахтну  воду,  але  все  одно,  ставок  цей  був  улюбленим  місцем  відпочинку  жителів  навколишніх  шахтарських  селищ.  Людмила  Борисівна  потягла  штани  Петровича  і  сховала  їх  в  кущах,  таким  чином  пожартувавши.  Петрович  же,  своїх  штанів  не  виявивши,  подумав,  що  їх  вкрали  і  навіть  не  думав  їх  шукати.  Гумору,  як  то  кажуть  в  Одесі,  він  не  зрозумів.  А  оскільки  ходити  по  території  копальні  в  трусах  було  йому  непристойно  і  соромно,  він  так  до  ночі  серед  корчів  і  просидів  і  тільки  коли  сутеніло,  пішов  через  ліс  в  такому  от  напівоголеному  вигляді  до  дому  до  хати  свого  друга  водія  Овчіннікова.    Про  витівку  він  потім  все  дізнався  –  чутки,  знаєте,  плітки,  патякав  хтось.  Але  з  того  часу  Петрович  жіночу  стать  дуже  не  злюбив  за  підступність.

Про  себе  Петрович  казав,  що  він  алкоголік.  Але  це  неправда.  Якщо  б  він  випив  хоча  б  соту  частку  спирту  з  його  оповідок  про  свої  пиятики,  то  до  поважних  років  він  би  не  дожив  і  давно  би  помер.  Біля  «шалману»  його  ніколи  не  бачили,  під  парканом  п’яний  він  ніколи  не  валявся.  Але  кращого  знавця  самогону  не  знайти  було  на  цілому  Донбасі,  не  те  що  в  Сніжнянському  районі.  Самогон  Петрович  цінував  і  поважав,  називав  його  «народним  трунком».  Дегустував  він  його  поетапно,  спочатку  оцінював  аромат,  потім  пробував  на  язик  і  маленький  ковток  полокав  у  роті.  По  одному  ковтку  він  міг  сказати:  с  чого  гнали,  де  і  як  гнали  цей  зразок  самогону.  Він  кректав  і  виголошував  урочистим  тоном  фразу:  «Варили  самогон  з  цукру  з  додаванням  хліба  та  яблук,  гнала  цей  самогон  Вєрка  Крабова  з  тридцять  другої  копальні  вентиляційної!»  І  ніколи  не  помилявся.  Знав  він  більше  ста  двадцяти  «точок»  тільки  в  Сніжному  та  Чистяковому,  де  гнали  якісний  самогон.  Більше  самогону  він  любив  тільки  пепсі-колу,  особливо  свою,  домашню.  Сам  він  самогон  гнав  в  основному  для  друзів,  не  на  продаж  і  секрет  свого  особливого  самогону  не  відкривав,  казав,  що  це  таємниця  таємниць.  

Крім  віршів,  «хазяйства»  та  самогону  була  в  нього  ще  одна  пристрасть  –  поховання.  Любив  він  поховання  влаштовувати  особисто,  якщо  ж  вже  без  нього  і  його  порад  вирішили  обійтись,  то  хотів  він  хоча  б  бути  присутнім.  Він  говорив,  що  якщо  він  на  похованнях  не  був  присутній,  то  цих  поховань  для  нього  ніби  то  і  не  було.  Про  місцеві  шахтарські  звичаї  поховання  він  знав  все.  Навіть  найтонші  і  неймовірні  особливості  місцевого  поховального  ритуалу.  Все  це  знали  місцеві  жителі  і  якщо  щось,  кликали  тільки  його  –  як  кличуть  сватів  на  весілля.  Він  свого  роду  і  був  сватом,  тільки  сватом  Смерті.  Петрович  відчував  себе  Хароном.  Люди  вміють  швидко  придумувати  різні  звичаї,  особливо  при  виникненні  різних  нових  соціальних  прошарків  та  субкультур,  як  шахтарі  в  цьому  випадку.  Петрович  знав,  як  і  що  потрібно  сказати,  кому  і  коли,  де  плакальниць  поставити,  коли  голосити,  що  покійному  до  труни  покласти  та  інші  тонкощі.  Я  просто  впевнений,  що  більшість  цих  звичаїв  він  сам  же  і  придумав,  але  це  не  так  важливо.  Сам  він  казав,  коли  не  хотіли  слухати  його  чергову  абсурдну  пораду:  «Звичай  шахтарський  такий!»  

Крім  того,  він  був  знавцем  різного  роду  шахтарських  легенд,  казок,  міфів  та  забобон.  Він  годинами  міг  розповідати  про  «Доброго  Шубіна»  -  містичної  істоти  з  потойбічного  світу,  яка  начеб  то  живе  в  шахтах  і  допомагає  шахтарям,  якщо  вони  потрапили  в  біду.  Сам  він  запевняв,  що  Доброго  Шубіна  бачив  дванадцять  разів  і  три  рази  він  рятував  йому  життя.  Крім  того,  він  розповідав  купу  жахливих  історій  про  гігантських  щурів  метрової  величини,  не  рахуючи  хвоста  товщиною  з  кабель.  «Чим  же  ті  щурі  там  живляться?»  «Та  ось  шахтарями  і  живляться!  Будеш  гав  ловити  –  ту  же  і  загризуть!  Ось  був  такий  випадок,  спускаємось  ми  з  бригадиром  Потапом  в  забій…»  І  починається!  Жах  суцільний!  За  його  словами,  у  копальнях  живе  багато  найрізноманітніших  жахливих  створінь,  зустріч  з  якими  крім  смерті  то  найжахливішої,  нічого  не  обіцяє.  Різні  там  «білі  вурдалаки»,  «шурхотячи  сліди»,  «слимаки  пітьми»,  «тінь  мертвого  директора»  і  таке  інше.  Але  найстрашніша  істота,  по  його  словам,  це  літаюча  голова  Климента  Ворошилова,  яку  бачили  в  штреках  та  штольнях  вісімнадцятої  та  тридцять  третьої  копалень  і  яку  бачив  він  сам  і  єдиний  з  побачивши  її  лишився  живим.  

Коли  я  почув  цю  історію  з  його  уст,  я  тут  же  заперечив:

-  А  чому  Ви  думаєте,  що  це  була  голова  саме  Климента  Ворошилова?
-  А  як  же  інакше!  Я  ж  його  одразу  впізнав!  Адже  Клімка  на  нашу  копальню  приїжджав.  І  в  забій  опускався.  І  зі  мною  навіть  бухав  –  простяцький  він  такий  був…  Сказав,  мовляв,  давай,  Петрович  по  сто  грамів  самогону…
-  Не  виходить,  Петровичу!  Ворошилов  кили  помер?  У  1969  році.  А  ти  коли  в  забій  пішов?
-  Нічого  ти  не  розумієш!  Клімка  і  після  смерті  з  того  світу  приходив  до  шахтарів  і  з  ними  бухав!  А  коли  Ворошиловограду  назву  Луганськ  повернули,  то  він  являтися  їм  во  плоті  перестав,  а  його  літаюча  голова  в  шахтах  з’являтися  стала  і  смерть  з  собою  несла…

Дискутувати  тут  вже  не  було  сенсу.

Ще  до  війни  вісімнадцяту  копальню  закрили.  Селище  прийшло  в  занепад  і  поступово  перетворювалося  в  руїни.  Петрович  постарів  і  господарство  своє  закинув.  Серед  руїн  селища  йому  було  жити  нудно,  хату  свою  він  заколотив  і  перебрався  жити  до  Юзівки.  Про  Юзівку  він  теж  знав  чимало.  Можна  сказати  він  був  свого  роду  юзівкознавцем  –  був  просто  закоханий  в  стару  Юзівку.  Міг  довго  розповідати  про  кожну  кам’яницю  і  кожну  вулицю:  «Тут  жив  парторг  шахти  Ольховатська  на  другому  поверсі  –  Іван  Іванович  Кадочкін.  Син  його  розбився  на  мотоциклі  в  1976  році  –  п’яний  був,  а  сам  він  помер  від  раку  шлунку  в  1979  році,  а  його  дружина  поїхала  жити  до  брата  в  Воркуту…»  І  так  він  міг  годинами  розказувати…

Останній  раз  я  бачив  Петровича  в  тій  же  Юзівці  зовсім  нещодавно.  Пропустили  ми  по  чарочці  самогону,  закусили  сухарями  з  маргарином  (традиція).  Потім  про  те,  про  се,  про  Юзівку,  про  те,  як  «великий  піф-паф»  почався  і  що  воно  далі  буде  –  про  різне.  По  останнє  велике  поховання  в  Юзівці  розмова  просто  не  могла  не  зайти:

-  Петровичу,  а  як  тобі  остання  велика  яма?
-  А  що?  Чудово  все  пройшло,  пишно,  багато,  яскраво.  Свято  було  для  людей,  не  часто  таке  влаштовують  в  Юзівці.  Я  ось  що  тобі  скажу  –  частіше  б  влаштовували  такі  ями,  і  життя  було  б  веселіше  і  цікавіше.  Мені  сподобалось  навіть.  Хоча,  до  моїх  порад  зовсім  не  прислухались,  всі  звичаї  шахтарські  забули,  мене  навіть  слухати  не  захотіли.  Я  для  цих  шантрапістів  ніхто…  Багато  що  розчарувало.  Багато  що.  Адже  всі  очікували,  що  заповіт  Пашки-Телефона  зачитають.  Чекали,  чекали,  а  заповіт  так  і  не  прочитали.  Приховали  його  зумисно  –  я  впевнений.
-  А  Ви  той  заповіт  бачили?
-  А  як  же  не  бачити?  Бачив!  Я  ж  з  Пашкою-Телефоном  разом  бухав!  Захоче  він  бухнути  бувало,  тут  же  мені  дзвонить  –  давай  сюди,  мовляв,  Петровичу!  Самогон  є!  Я  бігом  до  нього,  по  стопарику  одразу  –  буль!  А  потім  «коксу»  доріжку  –  це  він  так  кокаїн  коксом  називав,  давай,  мовляв,  Петровичу  по  доріжці  на  доріжку.  Я  йому,  ти  чого,  Телефоне,  я  ж  навіть  тютюн  не  нюхаю,  я  тільки  буль.  Тоді  він  мені  «кокс»  до  самогону  насипає,  я  хлобись  –  і  пішла  справа.  Щедра  в  нього  душа  була  –  шахтарів,  а  друзів  особливо,  завжди  кокаїном  пригощав.  А  порошок  то  дорогий,  не  дешевий.  А  на  ліфті  як  він  покатався!  Ніхто  так  у  Юзівці  ще  на  ліфті  не  катався!  Сказав:  «Ех,  прокачу!»,  а  потім:  «Поїхали!»  І  –  ба-ба-бах!  Ото  вже  поїздка  була!  Куди  там  Гагаріну!  Веселий  він  був  хлопець  Пашка-Телефон!  Нудьги  він  не  любив  страшенно.  Бувало  на  фронті  все  затихло,  нудьга  неймовірна,  так  він  з  мінометів  спочатку  по  чужим,  потім  по  своїм,  потім  по  місту,  щоб  мирні  теж  не  нудьгували,  щоб  їм  веселіше  було.  І  пішла  веселуха!  І  пішло  гуляння!  А  він  ірже  як  кінь,  все  йому  весело.  Попів  він  не  любив  і  в  Бога  не  вірив.  Зловить,  інколи,  попа,  бороду  йому  запальничкою  припалить,  потім  гранату  за  рясу  засуне  –  жарти  в  нього  такі  були.  І  дивак  він  був  великий.  У  нього  в  бліндажі  портрет  висів  –  козла  з  мордою  на  людську  схожу,  а  навколо  нього  п’ятикутна  зірка  догори  ногами.  Так  він  часом  нап’ється,  портрет  той  дівиці  оголеній  до  рук  дасть,  а  сам  поклони  б’є.  Дивак!
-  А  про  заповіт  ви  знаєте?
-  А  як  же  інакше!  Знаю!  Заповідав  він,  щоб  поклали  йому  до  труни  чи  до  могили  ящик  горілки  і  пакет  кокаїну.  Ех,  не  виконали  останню  волю  покійного!  Пошкодували!  І  я  то  знаю,  що  горілку  купили  і  кокаїн  теж,  а  потім  все  собі  заникали.  Такі  от  вони  нинішні.  Не  те,  що  Клімка  Ворошилов.  Крім  того,  Телефон  заповідав,  щоб  на  його  останню  путь  цистерну  самогону  привезли,  або  хоча  б  діжку  і  всіх  безкоштовно  пригощали.  Теж  пошкодували.  Крім  того,  покійний  хотів,  щоб  на  його  могилі  жертву  принесли  –  немовлятко  зарізали  і  кров’ю  могилу  скропили.  Можна  було  б  волю  покійного  виконати  –  донецькі  баби  ще  понароджують.  Не  захотіли…  
-  А  звичаї  то  які  були  порушені?  Як  би  Ви  те  поховання  влаштували?
-  По  перше,  якщо  вже  вирішили  ховати  Телефона  на  землі  шахтарській,  а  не  в  Росії,  треба  було  ховати  по  звичаям  шахтарським.  Є  такий  звичай  –  якщо  шахтар  у  ліфті  від  вибуху  загинув  і  його  розірвало,  то  прийнято  було  замість  нього  ховати  ляльку,  а  залишки  його  тіла  згодувати  птахам  чи  собакам  –  як  на  Тибеті,  щоб  швидше  колесо  сансари  обернулось,  і  швидше  його  душа  втілилась  в  іншу  живу  істоту.  І  потрібно  було  в  цьому  конкретному  випадку  осиковий  кілок  йому  до  грудей  забити.  Я  розумію,  що  з  ліфту  його  частинами  виймали,  але  все  одно,  можна  було  зшити  і  осиновий  кілок  в  серце  забити.  Тоді  він  би  знайшов  спокій  і  з  того  світу  би  не  приходив.  А  то  буде  тепер  блукати  шахтарськими  селищами  і  в  людей  кров  пити…

Петрович  засумував  і  дивився  в  одну  точку,  споглядаючи  щось  мені  не  видиме.  А  за  вікном  шуміла  Юзівка  –  моє  місто…

Петрович  зітхнув,  підвівся  (час,  мовляв,  прощатися)  і  сказав:

-  У  мене  тут  зі  своєї  старої  роботи  трохи  динаміту  лишилося  –  старий  запас.  Піду  його  на  колію  покладу.  Разом  з  оцим  шнуром.  Мені  той  динаміт  все  одно  не  потрібен.  А  там  поїзд  має  з  Росії  приїхати  з  танками  та  військовими  –  яма  велика  буде…

2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700210
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2016

Сира тінь моя

       «Тінь  моя  ковзає  річкою
           мовчазна  і  сира…»
                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

По  річці  життя  норовистій
Перекатами  та  вирами,
Плесами  та  затоками
Ковзають  тіні  –  темні,  кудлаті,
І  моя  мовчазна  і  сира,
І  моя  дощами  осені  зрошена,
Така  сама  неприкаяна  й  непотрібна
Ковзає.  Блукає  безхатьком-круком
Багновищами  очерету  мислячого,
Торфовищами  осоки-мрії,
Мокряками  комишу-казкаря.
Блукає  тінь  моя  долиною-гленом,
Де  все  завершено
І  все  тільки  в  минулому,
Навіть  смерть  і  то  тільки  вигадка,
Каменями-плазунами,  де  рінь  заворожена:
Рінь,  де  ховається  тінь  моя,
Як  в  хатинці-склепі  соломою  критій.
Тінь  моя.  Безпритульна  сомнабула,  
Птаха  мовчазна  чорнокрила,
Пірнай  в  світ  прозорий  води  холодної,
В  світ  лускатих  темнословів  сріблястих,
Доки  сонце  не  зникло,  
Доки  світ  не  зістарівся  –  
Блукай.
Пірнай.
Пий  росу.
І  вигадуй…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2016

Тога під назвою холод

           «Вечір  одягнувся  в  холод,
               щоб  не  згубити  шлях…»
                                   (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Одягаються  в  холод
Жовтодзьобі  філософи,
Перехожі  неіснуючих  вулиць,
Меценати  в  потріпаних  тогах
Століття-потворки.
Данте  –  
Цей  італієць-рибалка
Співак  Флоренції-астролябії,
Друг  всіх  шевців  та  молочників
І  виноробів  босоногих  доріг  –  
Він  знав,  що  там  холодно,
Але  не  очікував,
Що  холод  це  одяг,
В  який  нині  ми  всі  одягаємось,
Не  для  того,  щоб  тіло  сховати,
А  для  того,  щоб  бути  помітними
Для  інквізиторів  не  того  ренесансу,
Для  шукачів  єресі  –  не  цієї,
Не  альбігойської,
І  навіть  не  падолистової,
Бо  цей  падолист  теж  сенатор  і  римлянин,
Теж  одягається  в  тогу  холоду,
Загортається  в  холод,  як  в  ковдру
Загортається  старий  паралітик-день
(Бо  світло)
(Бо  тільки  сіре  і  чорне  –  
Два  кольори  пізньої  осені  –  
Тлін),
Межи  час,  межи  епоха,  межи  –  
Люди  вдягнені  в  холод
Збирають  опале  листя
Жменями
Для  старої  бабусі  Клото
Та  її  кози  білої.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2016

Шкаралупа місячної ночі

     "…  в  яєчній  шкаралупі,
       серед  ночі  з  її  прокуреним  скелетом,  
       серед  нудьги  моєї  уламків  кістки  Місяця,  
       у  радості  моїй,  що  схожа  на  тортури…"
                                                           (Федеріка  Ґарсія  Лорка)

     Мисливцям  на  вурдалаків  присвячую.  Щиро.

У  шкаралупі  місячної  ночі,
Коли  мріяти  годі,  а  вино  темряви
Розлито  по  келихах  –  по  краплі  кожному,
Хто  тільки  в  пам’яті,  а  ще  там  –  в  минулому,
А  журба  моя  уламками  сну
Покришеного  на  кавалки  келиха
(Кожен  смарагдом  зірки,
Що  світить  зеленим  оком
На  небі  чорному)
Кожної  ночі  жовтий  скелет  
Ховають  по  шафах  підручників,
Лишились  мені  шматочки  радості
До  ранку  слухати  мишей  шарудіння
Разом  з  котом  кудлатим  –  йому  розвага,
А  мої  розради  на  тортури  схожі:
Бо  кожен  сон  тарантулом
Тягне  з  нори  Торквемади  цитати.
А  ти  хотів,  щоб  тобі  снилась  копальня
Не  для  тебе  рита,  не  тобі  ліхтарем  в  сутінках,
Не  тобі  далека,  не  тобі  закіптюжена.
Вбиваю  осиновий  кілок  упирю  в  груди  –  
Щоб  не  встав  не  тинявся  
По  степах  моїх  синіх.
А  хочеться  заснути
Сном  осіннього  винограду
Або  сном  старого  рибалки
Що  ловив  диво-рибу
У  глибинах  ріки  
В  якій  втопилося  серце  –  
Колись,  не  сьогодні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2016

Рудобородий гномик

                                 «Чому  в  цей  час,  коли  панує  зло,
                                     Ще  й  він  живе,  скрашаючи  пороки?
                                     Щоб,  ним  освячене,  перемогло
                                     Падлюцтво  та  безчестя  темнооке?»
                                                                               (Вільям  Шекспір.  Сонет  67.  
                                                                                 Переклад  Д.  Павличка)

Бородатий  гномик
Любив  на  ліфті  кататись,
Рудобородий  гномик  –  
Король  бензоколонок
Не  знав,  що  ліфти  часом  –  
Такою  осінньою  дниною
Піднімаються  на  ешафот
І  опускаються  в  пекло  –  
Прямо  туди,  де  казани  нагріті,
Як  в  персональній  бані,
Топлять  їх  тільки  для  гномиків
Особливо  для  рудобородих.
Рудобородий  гномик  
Любив  точити  ляси
Зі  своїм  телефоном  улюбленим,
А  телефон  у  відповідь:
«Бу,  бу,  бу!»
Рудобородий  гномик
Любив  навперейми  з  вітром
Гнати  візок  залізний,
Всілякі  любив  алебарди  –  
Лепрекон  автомийок.
Він  сказав  ліфту:  «Поїхали!»
І  запустив  його  в  космос,
З  лимоном  залізним  в  кишені
(А  що  в  його  світі
Зроблено  не  з  металу?)
І  розпався  на  запчастини:
На  купу  різних  деталей,
Як  його  телефон  улюблений,
Коли  ним  бавляться  діти.
Не  знав  бородатий  гномик,
Що  в  рай  таких  не  пускають:
Немає  в  нього  візи
До  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695942
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.10.2016

Шати небосхилу

   «На  край  небосхилу,  туманний  скорботний,
       Йшла  ніч,  набрякаючи  зорями  й  тінями
       А  я,  бородатий  чаклун  оповідок,
       Слухав  говірки  каміння  й  рослин.»
                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)  

 Тим,  хто  був  поруч  в  серпні  та  вересні  2014  року.

Серед  ночі  степів
Кольору  ряси  старого  монаха  –  
Учня  спокійного  Будди  –  дивака  Гаутами
Я  слухав  слова  звіробою,
Говірку  кущів  полину
І  шепіт  каміння  –  брил  вапняку,
Уламків  граніту  –  тоді,
Коли  ніч  вагітніла  зорями,
Коли  маятник  
Хотілось  зробити  з  уламків
Старої  залізної  смерті,
Що  теж  втомилася  бути
І  розсипалась  –  іржею,
Уламками  криці.  
Ноктюрн  віщуна:  так  хотілось
Зазирнути  у  схованки  Часу  –  
Кульгавого  карлика,
Знати  хотілось  –  кому  який  жереб
Випало.  Що  і  для  чого,  зараз  чи  потім,
Кому  і  навіщо.  Чи  просто
Хотілося  бути
Чи  метеором  згоріти  –  
Спалахом  ночі  степів,
А  ніч  наче  гостя,  
Була  схожа  на  сцену
Страшної  вистави,
І  ми  гомоніли  –  бо  осінь.
Час  одкровень,  а  не  смерті.
І  кожному  –  трохи  епохи.
Шматочок.  

Ми  не  помремо.
Ми  наче  зорі
У  тьмі.  Просто  вічні.
Як  Всесвіт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016

Розірване небо

         «Подивіться,  розірвано  небо
             тінями  привидів
             серпневої  прохолоди  вечора!»
                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Тим,  хто  не  повернувся  (на  відміну  від  мене).  

Небо  розірване:
Тільки  шмати  тої  тканини  синьої:
Шийте  з  неї  шати  паяцам:
Бо  в  світі  де  все  розділено-розірвано
Все,  навіть  небо
Шматовано  привидами
Серпневої  прохолоди  вечора:
Того  самого  серпня,
Жаркого  і  металевого,
Того  гішпанського  –  
Де  кожному  гідальго  кулю,
А  кожному  мрійнику  смерть,  
А  кожному  блукачу  степ
І  безнадії  кавалок.
Серпень  заліза  розпеченого:
Привиди  прохолоди  вечора
Тинялися  між  зіницями  яструба,
Між  сторінками  книги  
Про  сліпого  філософа.
А  ми  тоді  тільки  вчилися
Розуміти,  що  смерть  кумедна,
Що  вона  тільки  вигадка,
Тільки  ілюзія
Нашої  свідомості  хворої.
Ще  рахували  ми  дні  й  години
До  заграви  світанку  літа  –  
Бодай  останнього,  бодай  недоречного,
Але  нашого.

А  ріка  все  текла.  
І  то  не  мідна,  а  синя.
Я  думав  –  то  клапоть  неба  –  
Заплата  його  шовкована.
А  то  просто  ріка  –  каламутна,
Наче  епоха  Аларіха.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016

Парасолька мертвого дожа Франческо Дандоло

     «Тепер  живому  світлу  наших  днів
         Смерть  принесла  суцільну  тьму  на  зміну.
         На  щастя,  слава  не  підвладна  тліну…»
                                                                     (Франческо  Петрарка)

 Капітану  народному  і  графу  Мілана  Матео  Вісконті.  
 З  повагою.

Стара  Венеція  –  незаконне  дитя  варварства:
Дихаю  твоєю  осінню,  аквамаринова  казко,  
Як  дихають  винороби  запахом  оцту,
А  в  зіницях  мого  черепа  
Дзвіниця  Сан-Марко,
І  звучить  тарантела,
Як  постріл  колаборанта.
Дожа  дірявий  човен:
Йду  лагуною  ходулями  –  кроком  чаплі
Мені  хоча  б  трохи  скла
(Для  прозорості)  і  картин  Дієго  Веласкеса
І  вина  тосканського  –  три  краплі.
Для  чого  фарбуєте  оливою
Дах  каплиці,  воду  затоки?
Висне  достиглою  сливою
Ренесанс  Родеріка  Борджіа  –  доки
В  келих  отрути,  а  вам  –  Аквітанію,
Їду  «на  води»  в  гості  до  Бісмарка:
Таки  туди  –  в  Померанію.
Отак  і  живу,  отак  і  віршую  в  сирості
Отак  комплексую  –  по  Фройду,
По  Марксу,  коротше:  по  вашій  милості.
Ви,  графе,  єретик,  Вам  досить  калорій
І  Вам  не  треба  дієти.  
У  нас  в  Італії  всі  поети
Всі  автори  сатурналій.
Діво  Маріє!  Для  чого  
Низку  порожніх  слів  –  в  буклети,
А  на  сірих  вокзалах  Болоньї  
Троянди  черлені  –  в  букети.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016

Червневе відлюдництво

   «Повітря,  безколірне  поблизу,  на  видноколі
       виглядає  як  синє.  Інколи  навіть
       темно-синє…»
                                                                                 (Йосип  Бродський)

Про  відлюдництво  писати  важко:  доводиться  писати  про  себе.  Хоча  і  розумієш,  що  завжди  пишеш  тільки  про  себе,  бо  про  щось  інше  і  писати  нічого,  але  в  інших  текстах  вдаєш,  що  пишеш  про  інших.  Хоча  ті  «інші»  існують  тільки  в  твоїй  свідомості.  Витвори  твоєї  хворобливої  уяви.  Тому  –  завжди  про  себе.  А  ти  думав  як…  Але  тут  відверто  –  тільки  про  себе  –  про  свої  думки,  про  буття  твоєї  свідомості.  І  мимоволі  доводиться  на  себе  дивитися  збоку  –  як  на  alter  ego,  на  чужого,  що  користується  тимчасово  твоїм  тілом.  Хоча,  що  таке  тіло?  Лише  старий  потріпаний  одяг…  Кожне  відлюдництво  –  втеча.  І  я  тут  не  виняток.  Не  окремий  випадок.  І  для  мене  це  втеча  –  зі  світу  бруду  у  світ  чистоти,  одкровення,  істини.  Але  де  вона  –  істина?  Я  тікав  він  суєти  і  світу  зла  в  гори  і  навіть  не  думав,  що  це  відлюдництво  буде  відлюдництвом  одкровень.  Це  була  не  перша  –  друга  втеча  в  гори  цього  року  (цього  обшарпаного,  не  нашого,  вкраденого),  року  після  повернення.  Але  перша  мандрівка  не  була  відлюдництвом  чи  аскезою.  Я  взяв  з  собою  товариша  –  він  молодший  за  мене  на  тридцять  років,  але  вже  встиг  побувати  на  тій  самій  війні.  Тільки  в  піхоті  і  солдатом,  а  як  я  дивак  –  в  артилерії  та  офіцером.  Навколо  безумствував  теплий  квітень,  гори  прокидалися,  із  землі  проростало  життя  і  вилазили  дрібні  істоти  погрітися  на  теплому  сонці.  Прохолодне  ароматне  повітря  сповняло  такою  бадьорістю,  а  сніги  на  вершинах  такою  свіжістю,  що  хотілось  літати.  Але  розмови  біля  вогню  вертались  до  того  ж  самого:  до  війни.  І  то  мимоволі,  невинно,  самі  собою.  Це  вже  була  не  втеча.  Це  було  повернення  туди  ж,  звідки  нібито.  А  насправді  ні.  І  це  замість  розмов  про  вічне.

А  цього  разу  відлюдництво.  Самотність.  Навіть  не  втеча,  а  повернення.  Було  таке  відчуття,  що  я  повернувся  додому.  Моя  улюблена  галявина  серед  гір,  дрімучого  лісу,  столітніх  дерев,  на  урвищем  (а  внизу  гомінка  ріка)  зустріла  мене  радісно:  все  цвіло  і  буяло  –  червень.  Найкраща  пора  в  горах.  Я  нутром  відчув,  що  на  цю  галявину  –  мою  галявину  цього  року  ще  ніхто  не  приходив  з  людей.  Серед  лісу  якось  відчувається  гостро,  не  знаю  яким  відчуттям,  якщо  на  цьому  місці  були  або  проходили  мимо  погані  люди.  Бувало,  що  я  це  відчував  і  йшов  далі  в  гори,  не  хотілось  ділити  з  тими  ні  місце  для  вогнища,  ні  джерела.  Тільки  не  сприймайте  це  нездало  прочитане  ніцшеанство.  Це  інше.  Цього  року  мені  взагалі  щастило  –  мало  того,  що  весь  червень  вільний  –  тікай  собі  в  свою  самотність,  так  ще  й  червень  випав  вітряний.  Я  люблю  вітер.  Що  найбільше  докучає  в  горах  в  червні,  так  це  гнус.  А  цього  разу  –  вільно.  Вітер  видував  гнус  з  галявини,  таке  було  відчуття,  що  його  і  не  було  взагалі.  Трави  піднялися  високі,  цвіли  дзвоники,  королиця,  арніка  і  чебрець.  Можна  було  просто  впасти  в  запашну  траву  і  слухати  птахів.  Потім,  в  липні  вони  замовкають,  а  в  час  червневого  буяння  зела  –  спів.  До  мене  прилітали  вусаті  жуки-філософи,  спускалась  з  висоти  шишкованої  хвойної  білочка  –  чорна  монашка.  Я  пригощав  її  горішками.  Вона  боязливо  визирала  з  ялинового  стовбура  і  забирала  горішки  тільки  коли  я  йшов  собі  до  ріки  і  водоспаду.  Прилітав  крук  –  може  той  самий,  що  і  двадцять  років  тому,  бо  так  само  чи  то  сварився,  чи  то  намагався  мені  щось  розповісти,  сидячи  на  гілці  прямо  над  моїм  наметом.  Короткі  ночі  були  місячні  –  це  вже  була  не  ніч.  І  не  сутінки.  Це  було  щось  інакше.  Час  вогню  і  одкровень.  Коли  темніло  (хмари  і  легкий  дощ)  на  галявини  запалювали  свої  ліхтарики  світлячки  –  країна  світлячків.  Тиша  була  така,  що  не  вірилось,  що  десь  існують  люди.  Тим  паче  нерозумні  люди  чи  злі  люди.  На  землі  настав  рай  –  тільки  я  і  Бог.  «Я»  розчинялось  в  потоці  буття.  От  тільки  сон…  Так,  сон.  Як  тільки  приходив  сон  –  знову  те  саме:  постріли,  вибухи,  шанці,  бліндажі,  запах  горілого  пороху  і  солярки,  руїни,  бита  цегла,  холодний  метал  в  руках  і  сепари  в  прицілі.  

Я  зрозумів,  що  від  себе  не  втекти.  Людина  не  може  втекти  від  власної  голови,  від  свого  світу,  що  мурується  на  спогадах,  як  з  брил  чи  цеглин.  Так  колись  мурували  в  VI  столітті  в  Ірландії  ченці  вдягнені  у  волосяниці  свої  кляштори.  

Вдень  все  це  знову  здавалось  ілюзією.  Неіснуючим  світом,  вигадкою,  ніби  це  було  не  зі  мною.  Вже  було  не  два  несумісні  світи  –  війна  і  мир  в  одній  країні  і  в  одному  часі,  а  три  несумісні  світи  –  світ  війни,  світ  людей  внизу  з  їх  суєтою  і  гори  й  їх  вічним  спокоєм  і  тишею.  Гори  були  безлюдні.  Найбезлюдніші  гори,  звісно,  в  квітні  –  час  зимових  туристів  минув,  а  літніх  ще  не  настав,  пастухи  ще  не  виганяють  худобу  на  гірські  пасовища.  Але  і  в  червні:  пора  ягід  і  грибів  ще  попереду,  грибників  і  ягідників  вдень  з  вогнем,  туристи  ходять  теж  переважно  починають  ходити  в  липні.  А  якщо  ще  немає  гнусу  –  то  взагалі  найкраща  пора  для  медитацій  і  споглядання  квітів.  

Пройшов  тиждень  відлюдництва.  Я  спілкувався  з  птахами  і  деревами,  розмовляв  з  ними  про  вічне.  І  диво!  Мені  перестала  снитися  війна.  Почали  снитися  гори.  У  горах  і  сняться  гори.  Це  буває  рідко.  Переважно  снами  повертаєшся  туди  –  вниз.  Бо  «вертаються  всі…»  Я  прокидався  зранку,  йшов  до  ріки  на  ранкове  омовіння,  набирав  води,  розводив  вогонь,  варив  скромну  їжу  відлюдника,  потім  цілий  день  спілкувався  з  лісом  і  купався  під  водоспадом  в  холодній  гірській  річці.  Ріка  досить  сильно  змінилась  за  ці  два  роки,  що  я  не  бачив  її  –  вона  вимила  під  скелею  глибокий  вир.  Коли  світило  сонце,  воно  досягало  проміннями  до  самого  дна  западини  і  грало  рудими  зайчиками  на  поверхні  скелі.  Я  любив  зануритись  в  цей  вир  і  відчувати  як  крижані  струмені  води  омивають  тіло.  Іноді  до  виру  припливала  зграйка  форелі.  Я  любив  плавати  між  риб  і  відчувати  стихію  води.  Ввечері  споглядав  вогонь  і  думав  про  давнину,  про  неоліт,  про  далеких  пращурів,  що  поклонялися  вогню,  приносили  йому  треби,  вірили,  що  він  несе  ці  треба  у  світ  богів.  Поклонялися  сонцю,  духам  гір,  змії  та  високому  небу.  На  схилах  гори  під  якою  я  стояв  я  знайшов  величезні  брили  з  петрогліфами,  знаками  сонця,  води,  змії  та  людей.  Я  завжди  відчував,  що  це  місце  особливе,  обране  колись  жерцями  потойбічного.  

Якось  коли  день  особливий  –  сонячний,  світлий,  прозорий,  я  плавав  під  водоспадом,  потім  вийшов  з  води  на  зустріч  сонцю,  в  повітрі  стояв  сильний  запах  хвої  і  квітів.  І  раптом  я  відчув,  що  весь  світ  являє  собою  одне,  один  потік  буття,  всі  живі  істоти  становлять  єдине  ціле,  і  цим  єдиним  цілим  керує  Те,  Що  Творить  Речі  –  універсальний  закон  буття,  універсальний  закон  матерії  і  часу.  І  я  частина  цього  закону,  цього  першопочатку  Всесвіту.  І  ось  він  –  поруч,  тут.  Здається  ще  мить,  і  я  зрозумію  все,  зрозумію  як  влаштований  світ  і  що  таке  Істина.  Дао  тут  воно  –  поруч,  навколо,  в  мені,  і  я  одне  ціле  з  Дао  і  з  цим  першопочатком.  Мені  здалося,  що  я  лечу  над  світом,  над  деревами,  над  рікою,  що  я  розчиняюсь  в  повітрі,  розчиняюсь  в  потоці  буття,  як  розчиняється  грудка  цукру,  яку  вкинули  в  річку.  Мене  немає,  є  тільки  Всесвіт  і  я  злився  в  Всесвітом,  став  одним  цілим  з  ним.  Це  було  Одкровення,  це  було  Просвітлення,  Саторі  –  називайте  як  хочете.

Я  знав  що  повернусь  вниз  –  до  людей  іншою  людиною,  але  я  не  думав  про  повернення,  мої  думки  літали  вільно  як  птахи  ні  до  чого  не  прив’язані  і  ні  чим  не  обтяжені.  Я  ніколи  не  писав  нічого  в  горах,  хоча  завжди  брав  з  собою  записник  і  ручку.  В  горах  якось  не  пишеться,  легко  думається,  але  не  пишеться,  бо  описати  цю  красу  неможливо.  Пишеться  вдома.  Але  в  той  день  я  написав  ось  такі  рядки,  хоча  вони  не  відображають  навіть  блідої  тіні  того,  що  я  переживав  в  той  день.  Бо  це  пережите  не  виражається  словами.  І  все  таки  до  мене  прийшли  ось  такі  рядки:

     Я  співаю  деревам
     Свою  пісню  відлюдника.
     А  вони  у  відповідь:
 «Той,  хто  говорить  голосно,
     не  говорить  нічого.»
     Я  торкався  моху
     Руками  втомленими,
     Як  торкаються  шерсті
     Звіра  прирученого,
     Шепотів  каменям
     Замшілим
     Про  сховану  всюди  Істину,
     А  мені  вони  у  відповідь:
     Той,  хто  говорить  голосно,
     Не  говорить  нічого.»
     Я  розмовляв  з  птахами  –
     Лісовими  бардами.
     Розповідав  їм  про  Суще,
     Що  теж  пісню  співає,
     А  вони  мені  щебетом:
   «Той,  хто  говорить  голосно,
     Не  говорить  нічого.»
     Я  розмовляв  з  вогнищем
     Жовтим,  гарячим,
     Просив  його  оповісти
     Про  давніх  моїх  пращурів,
     Що  вклонялись  йому  офірою.
     А  вогонь  мені  у  відповідь:
 «Той,  хто  говорить  голосно
     Не  говорить  нічого.»

Коли  я  писав  ці  рядки  біля  вогнища,  сидячі  на  старій  ялиновій  колоді  мені  згадався  Гійом  Аполлінер.  Згадався  його  «Міст  Мірабо»,  «Рейнські  вірші»,  «Алкоголі».  Чомусь  з  глибин  пам’яті  випливли  ось  такі  слова:

         «Мені  й  себе  вже  не  жаль...»

Мені  справді  себе  було  не  жаль.  Ні  на  крихту.  І  як  можна  жаліти  те,  чого  не  існує?  Адже  «Я»  -  це  ілюзія,  випадкова  комбінація  дхарм,  миттєве  плетиво,  що  через  мить  зникне  і  тане  іншим.  Раніше  я  не  розумів  Аполлінера.  Не  розумів  його  віршів.  Раніше  –  до  війни.  Мені  треба  було  пройти  через  те  ж  саме,  через  що  пройшов  Гійом:  через  криваве  місиво,  порання,  навіть  смерть,  божевілля  війни.  І  тепер  в  моїй  свідомості  звучать  його  болісні  рядки.  Навіть  ті  –  юнацькі,  писані  ним  до  війни  –  до  його  війни:

   «З  небес  вернувся  Феб,  
       час  на  спочинок  Флорі…»

Тоді  флора  буяла.  Ніні  я  пишу  цей  есей  восени  –  Флорі  час  на  спочинок.  Справді.  Час.  Але  якими  близькими  стали  мені  його  рядки…  Всі.  І  ці  теж:

 «Якщо  згину  в  бою  на  передньому  краї
   Цілий  день  ти  проплачеш  Лулу  о  моя  дорога
   Швидко  пам'ять  моя  відлетить  
   І  снаряд  що  сюди  прилетить  до  переднього  краю
   Той  красивий  снаряд  перетвориться  в  квітку
   Миттєву…»

Але  зараз.  І  до  і  після  відлюдництва.  А  тоді…  Тоді  світ  перетворився  в  поезію.  І  Аполлінер  звучав  нотою  сумної  ностальгії  життя.  А  потім  була  Ніч  Грози.  Серед  ночі  почалася  небачена  мною  гроза  –  небо  просто  збожеволіло,  грім  не  вгавав  ні  на  мить,  спалахи  злилися  в  один  безперервний  спалах,  що  миготів.  Грім  посилювався  луною  гірських  долин  і  ущелин.  Я  міг  би  подумати  про  війну,  про  що  завгодно,  навіть  про  ядерну  катастрофу.  Але  я  був  в  ту  ніч  вільний  від  думок  про  війну.  Я  думав  про  стихію.  І  зрозумів,  що  час  повертатись.  Повертатись  до  людей.  Потім  в  мене  було  і  липневе,  і  серпневе  відлюдництво.  Тільки  не  було  цього  відчуття  буяння  життя  і  чистоти.  

2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692313
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016

Зорі згасають

             «Зорі  згаслі
                 Засипали  попелом  лоно
                 Зеленої  річки…»
                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Зорі  гаснуть
Лишається  попіл  –  
Сірий  гіркий  попіл.
Тому  і  небо  над  країною  хмар
Попелясте  –  бо  світить
Попіл  –  гарячий  ще,
Грань  замість  зір  –  тих  попелищ  –  
Саме  тих  –  металевих,
Які  запалюють  не  смолоскипи
І  навіть  не  блискавки-треби,
Не  учні-нездари
Прометея  мрійника.
Запалюють  металеві  почвари
Диких  брунатних  варварів.
Зорі  гаснуть.
Може  тому,  що  несила
Дивитися  з  чорноти  отої
На  дідизну-попелище.
Може.
А  може  тому,  що  світло
Таке  недоречне
У  мороці  надто  густому,
Надто  тягучому
Смолянисто-липкому
І  важкому,  як  цегла
Для  підмурків  каплиці
Ренесансу  отруєного.
Зорі  гаснуть.
Не  соліть  їх  попелом  
Черствий  хліб  щоденності.
А  може  ми  просто  не  бачимо
Того  дивака  старого
У  плащі  дірявому,
Що  гасить,  як  свічки,
Наче  китайські  ліхтарики,
Останні  свічада  Неба
Епохи  занепаду.
В  може  не  гаснуть?
А  може  це  просто  світає
Над  попелищем  Борджіа,
Може  з  того  попелу
Колись  виростуть  квіти,
Які  побачити
Вже  буде  нікому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2016

Сполох дзвіниці попелу

       «Я  хотів  би  з  дзвіниці  бити  на  сполох,
           Та  черва  точила  плоди,
           І  сірники  згорілі
           Їли  весняне  жито.
                                                   (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Дзвіниця
Збудована  з  попелу
Підносить  прозорий  дзвін
В  небо  –  за  хмари  розтерзаних  днів.
На  сполох
Били  в  ті  дзвони  мертві.
Дивіться:  по  сходах
Дзвіниці
Від  якої  лишився  попіл,
Тільки  попіл  сірий  у  жмені
Йдуть  дзвонарі  мертві  з  сяючими  очима
Вдарити  в  дзвін  незримий,  
Сповістити  живим  –  
Хто  лишився,
В  кого  серце  ще  не  зотліло,
В  кого  серце  ще  не  сточила
Черва  зневіри  й  байдужості,
Сповістити  одвічним  дзвоном
Про  те,  що  війни  пожежа  
Нищить  весняне  жито,
Спопеляє  священну  землю,
Що  сарана  двонога
Розпочала  нашестя  
На  поле  наше  священне,
Що  мусимо  ми  бути
Нині  людьми  заліза,
Людьми  незнищенної  криці.

(Яка  ти  гаряча  –  земля  спопеліла,
Вже  стільки  часу  –  як  згоріла  дзвіниця,
Вже  навіть  розвіяв  вітер
Останню  жменю  сірого  попелу,
А  я  все  чую
Як  дзвонять  на  сполох  мертві.
Мертві.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2016

Пустеля без лабiринтiв

           «Прориті  часом  лабіринти  –  
               Зникли.
               Пустеля  –  лишилась.»
                                   (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Тільки  пустеля.
Ось  все  що  лишається
Вам  в  подарунок  від  долі.
У  спадок.  У  дар.
Така  дідизна  одвічна:
Пустеля.  Од  краю  до  краю.
Од  зубатого  місяця
До  сонця  черствого  й  жорстокого.
Тільки  пустеля.  
Замість  води  в  клепсидру
Насипайте  пісок
(Хай  тече-струменить
А  не  капає  воском  прозорим),
Замість  пшениці  в  мішки
Насипайте  піску
(Бо  треба  така:  для  арени,
Для  колізеїв,  для  гладіаторів,
Левів,  тиранів,  патриціїв,
І  навіть  плебеїв:  «Хліба  й  видовищ!»)
Тільки  пустеля.  
Нема  лабіринтів.  Все  просто.
Бреди  –  від  зорі  до  зорі  навпростець,
Від  води  до  води:  якої  не  вистачить
Навіть  на  келих
Сухого  колодязя,
Не  те  що  верблюду
(Якого  ти  взяв  для  зразка
Довести,  що  ти  –  то  не  він,
Бо  ти  –  бедуїн,
Майстер  наметів,  
І  просто  пустельник).
Замість  квітки  візьми
Гілку  сухої  колючки
І  подаруй  музі  блідій  мовчазній,
Що  з  шерсті  овець  і  верблюдів
Плете  тобі  килим.
Чи  саван…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2016

Мертвi вершники, бiлi конi

       «Гострі  чорні  тіні
           Тягнуться  до  небосхилу.
           І  рвуться  гітарні  струни
           І  стогнуть.

           Коні  мотають  мордами.
           А  вершники  мертві.»
                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мертві  вершники
Скачуть  на  білих  конях
Туди  –  назустріч  заграві,
Назустріч  світанкам  багряним,
Музика:  стукіт  копит
І  елегія  сонця-кобзи
У  якої  обірвані  струни.
Ми  вірили  –  Бог  почує
Коли  не  будь  нашу  пісню  –  
Пісню  вершників  мертвих,
Що  стисли  навіки  шаблі
У  своїх  скам’янілих  правицях.
Над  слідами  копит
Серце  моє  летить
Над  слідами  коней  білих,
Які  несуть  вершників  мертвих
У  синю  безодню  неба.
Серце  моє  грішне
Забарвлене  соком  брусниці,
Забарвлене  сонцем  заграви
Вторить  звукам  копит,
Коней,  як  сніг  білих,
Що  несуть  побратимів  мертвих
У  безмежну  блакить  вічності.
У  вугільнім  мороці  ночі,
У  рожевій  імлі  світанків,
У  синій  воді  вечора
У  білій  прозорості  дня
Я  буду  черленим  серцем
Співати  стукіт  копит
Коней,  як  Галактика  білих,
Що  несуть  вершників  мертвих  –  
Воїнів  синього  степу,
Воїнів  вільного  сокола,
Воїнів  вічної  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2016

Хіба що вершник…

                                   «Яке  все  сіре  і  втомлене!
                                       Два  кінських  ока  величезних
                                       І  дві  зіниці  моїх  малих…»
                                                                         (Федеріко  Ґарсія  Лорка  
                                                                         «Романс  приреченого»)

А  мені  –  вершнику  –  тільки  шматок  дороги.
Хіба  що.  І  то  запилюженої.  І  то  під  ноги.
А  мені  –  вершнику  –  торбу  наповнену  часом
І  то  не  хвилинами.  Вічністю.  Хоч  і  торба  латана.
І  подерта-роздерта  зорями  –  тими,  що  над  Океаном,
Що  світили  Колону-мрійнику  чи  то  морекроку.  
А  ти,  Федеріко,  такий  же  аміго,  як  той  –  
З  очима  сумними  і  бородою  куцою,
Провісник  усіх  ідальго  майбутнього  (епоха  мельників).
Всі  ми  такі  –  волоцюги-безхатьки,  вершники
На  дорозі  (ковтати  пил  і  про  воду  прозру  мріяти),
Як  той  –  недоречний,  як  ми  –  не  сучасники.  Часу.
А  Ернест  як  завжди  –  милування  дійством  кривавим  –  
Бика  на  арені  –  залізом  у  серце,  кров  на  пісок.
І  війни  півслова  на  клапоть  паперу,  доки  є  час  –  
Між  пострілами.  Між  сафарі  страшними  і  чаркою,
Що  палить  вогнем  над  рівниною  наших  спогадів.
Федеріко.  Доки  мигдаль  відцвіте,  вже  й  по  вечору:
А  ти  кажеш:  «Дон  Педро»,  а  ти  кажеш:  «Місяць  
Шукає  своє  відображення,  плинь,  річко,  плинь…»
А  мені  -  вершнику  -  тільки  б  назад  не  вертатися
До  оцього  дому  неіснуючого,  до  цих  каменів-якорів,
А  мені,  вершнику  на  цих  дорогах  втомлених,
На  цих  каменях  смерті-мовчання  тільки  б  не  згадувати,
Тільки  б  забути.  І  коню-схизмату  на  вухо  прошепотіти:
«Ми  приречені…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687700
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.09.2016

Сталактити черепа

                                                   «На  черепі  місячно,
                                                     Дірявому  й  синьому
                                                     Мої  «кохаю»  перетворились
                                                     У  сталактити  солоні.

                                                     А  далі  –  засніжене  поле.»
                                                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

А  далі  –  тільки  поле  порожнє,  засніжене,
Бо  в  черепі  замість  думок  ростуть  сталактити,
Бо  все  відібране  на  полях  війни  горожанської
Замість  слова  «кохаю»  -  лускаті  постріли,  
Замість  пісень  гармати.  І  мерці,  що  пишуть  вірші,
І  мерці,  що  вірші  читають.  Не  тільки  мої.
І  мерці,  що  вірші  шматують,  ріжуть  їх  на  дрібні  літери,
На  звуки.  А  музику  –  на  кавалки  струн,
Що  нагадують  дротики,  які  потім  поскручують
У  колючки  такі  іржаві  і  скажуть  нам,
Що  то  теж  струни  –  грайте  на  них  мелодії,
Мелодії  сталактитів  черепа.  
……………………………………
У  країні  поетів  розстріляних,
У  країні  копалень  бездонних
Тільки  поля  засніжені
Для  тіней  безпритульних,
Що  блукають  мішенями  сірими
Для  окупантів  собакоголових
Та  
Хто  про  що  –  а  я  про  Іспанію,
Кому  що,  а  мені  криця
Меча  не  тутешнім  вітром  іржавленого,
Не  тутешніми  вершниками  щербленого,  
Вітряки,  не  тутешніми  теслями  окрилені,
Кінь,  не  тутешньою  тьмою  народжений,
Мовчання,  не  тутешньої  тиші  шматок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2016

Коли запанує тиша

 «Так  осягаю  хвилювання  лісу:
   Поему  листя  і  поему  планети.
   Але,  кедри,  скажіть:  коли  моє  серце
   Затихне  в  обіймах  безсмертного  світла?!»
                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Коли  замовкнеш  моє  серце?
Коли  затихнеш,  згасиш  стукіт
Як  гасне  свічка,  коли  гусне  тьма?
Коли  в  обіймах  світла  
Перетворишся  в  мовчання?
Я  запитав  це  в  кедра,  що  поему
Складає  і  співає  споконвік
Вже  не  одне  століття  –  там,
В  обіймах  вітру,  на  скелястих  брилах
Ґорґан  замшілих,  що  луною  досі
Повторюють  слова  повстанців,
І  серед  туманів,  що  поглинають  все,
Як  губка,  як  вогкий  старечий  Час.
Я  запитав  і  марно  чекаю  одкровення,
Я  –  блукалець,  
Я  –  короткий  спалах  у  пітьмі
Доріг  чи  то  шляхів,  чи  то  стежин
Нізвідки  в  нікуди.  Іспанця  Федеріко  
Цікавило  одне  старе  питання.  Одне.  Лише.
А  мене  цікавить,  крім  цього  віковічного,
Коли
Не  буде  чути  тупіт  окупантів  –  
Чобіт  свинцевих  по  моїй  землі?
Коли?
Та  кедр  мовчить
Чи  може  я  не  чую,  як  він  промовив:
«Та  тоді
Як  ти  –  бо  більше  нікому  –  
Проженеш  цих  зайд  з  землі
Яку  тобі  даровано,  яка  твоя.
І  вже  тоді  мовчи  у  віковічній  тиші,
І  вже  тоді  в  потоці  світла  гасни,
Там,  за  межею  України,
З  межею  степу,  лісу,  води  і  неба.
Там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2016

Келих білий

     «...Чаклунство  довгих  білих  днів,
     Коли  в  сонливій  млі  душа  сумує  глибше...»          
                                                                                         (Шарль  Бодлер)

Я  наповню  мій  келих  туманом
Густим,  непрозорим,  липким,
Як  молоко  корови  білої  та  комолої,
Тої  самої,  що  блукала
Чорнотою  Всесвіту  і
Розлила  з  м’якого  вимені
Білу  смугу  Галактики,
По  якій  ось  так  і  мандруємо
Кермуючи  возом  бурлацьким
Від  одного  Сивашу  до  іншого  
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А  у  снах  на  махновській  тачанці
Скоростріл  затискаючи  пальцями
Все  так  само  кладу  окупантів
У  траву,  у  траву,  у  траву.
Гусне  вечір.  Як  раніше,  не  спиться,
Не  сниться,  не  мариться  і  не  літається.
У  кинутій  хаті,
Що  стримить  дерев’яною  вежею,
Дитинцем  дитинства
Серед  лісу  кудлатої  містики
Я  ковтаю  туман  
Як  ковтають  вино  забуття,
Як  проціджують  смерть  
Крізь  сито  діряве  років,
Крізь  зуби  століть.
Як  п’янить  цей  туман...
Як  хилять  на  сон
Ці  подушки  мохів...
Ці  дерева  в  імлі,
Що  шепочуть:  «Засни!»,
Ці  черлені  брусниці  краплини  -  
Черлені,  як  кров.
І  це  дерево  -  тепле  на  дотик
І  легке,  як  життя,
І  своє,  як  труна.
Прозорими  крилами  бабки
Дні  шурхотять.  Я  живу.  
Я  блукаю.  І  келих  туману
Я  п’ю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2016

Добридень, докторе!

Добридень,  докторе!
Я  до  Вас  з  дрібничкою.  У  мене,  власне,  всього  два  прохання:  скеруйте  мене  світлину  зробити  в  ікс-променях  і  порадьте  щось.  Справа  в  тому,  що  мені  по  землі  ходити  боляче.  Чи  то  я  так  відчуваю,  що  я  землю  топчу  (а  їй  теж  болить),  чи  то  просто  такий  вже  я  чутливий.  Я,  взагалі,  ніколи  ні  на  що  не  скаржився  (бо  навіщо)  і  не  хорував  ніц  ніколи.  От  тільки  майже  два  роки  тому  трохи  мені  голову  різали  -  витягли  з  голови  залізяку.  Уявляєте,  докторе,  літали  в  повітрі  залізячки  і  одна  мені  в  голову.  При  тому,  що  я  знав,  що  залізячки  літати  можуть,  вдягнув  на  голову  казанок  такий  зелений,  але  таки  один  кавалок  заліза  мені  під  той  казанок  залетів  та  в  потилицю  стук.  Так,  працюю.  Але  роботи  в  мене  якісь  постійно  дивні  були.  Колись  я  в  таку  трубку  дивився  на  скло,  що  в  кров  було  вимащене.  І  за  таке  розглядання  мені  ще  й  гроші  платили.  А  потім  я  слова  людям  говорив,  а  вони  слухали  і  писали,  що  то  я  кажу.  Ото  робота  називається.  А  потім  пішов  я  взагалі  на  якусь  дивну  роботу  -  я  займався  тим,  що  в  живих  людей  стріляв.  І,  напевно,  що  і  вбивав.  Уявляєте,  я  в  живих  людей  стріляв!  І  то  говорили  мені,  що  то  благородно,  почесно  і  потрібно.  «О,  часи,  о,  звичаї!»  І  то  мусив  таке  робити,  бо  інакше  ті  люди  стріляли  б  в  мене  і  в  інших  людей,  які  нічого  їм  злого  не  зробили.  А  зараз  я  знову  повернувся  додому,  говорю  людям  слова,  і  за  це  дають  мені  кольорові  папірці  з  портретами  різних  розумних  людей.  Я  ті  папірці  потім  міняю  на  їжу  та  різні  потрібні  речі.  Або  просто  віддаю  людям,  а  від  того  в  келії  моїй  вода  з  рурки  тече.  Отак  і  живу.  Ні,  легкі  набряки  на  моїх  ногах  то  не  патологія.  Я  кілька  днів  тому  горами  вештався  -  кілометрів  сорок  за  два  дні  прочесав  і  то  високими  горами,  хоча  йти  було  боляче.  А  в  горах  в  лісі  грибів  немає.  Не  вродили  цього  року.  Цікаво,  що  старі  люди  кажуть,  що  перед  великою  війною  у  1939  році  дуже  грибів  було  багато  -  страшенно  вродили.  І  в  2013  теж  -  дуже  грибів  було  багато.  Читав,  що  у  1914  так  само.  Перед  війною  завжди  грибів  дуже  багато.  То  як  гриби  не  вродили,  то  може  хоч  нарешті  мир  настане.  Я  інколи  от  що  думаю.  Пройде  час,  і  різні  політичні  пристрасті  і  події  забудуться,  про  сучасних  політиків  і  можновладців  будуть  пам’ятати  лише  професійні  історики.  Вузькі  спеціалісти.  Залишаться  в  пам’яті  людей  поети,  письменники,  художники,  філософи...  Ми  всі  пам’ятаємо  Сократа,  Платона,  Софокла,  Гіппократа.  А  хто  правив  тоді  в  Афінах,  які  там  пристрасті  вирували  на  Агорі  та  в  Буле,  які  тирани  скидали  один  одного  в  полісах,  і  коли  перемагала  демократія,  а  коли  олігархія  чи  аристократія,  хто  такі  архонти  і  басилеї  -  ми  про  це  не  знаємо  або  знаємо  дуже  туманно.  Те  що  Сократа  отруїли  цикутою  знаємо,  а  за  що  -  не  розуміємо.  Зрештою,  як  і  сам  Сократ  не  розумів.  Всі  ці  події  історії  -  війни,  революції,  зміни  влади  важливі  тільки  ось  в  якому  контексті  -  сприяють  вони  чи  протидіють  створенню  геніальних  творів  мистецтва.  Мені  інколи  здається,  що  на  війну  я  пішов  тільки  для  того,  щоб  написати  книги  віршів  і  прози  про  неї,  переживши  це  все  самому.  Кажете,  якщо  з  кістками  та  з  суглобами  проблеми,  то  не  по  Вашому  профілю?  Шкода.  Дякую  за  пораду,  докторе...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016

На поверхні

         «У  криниці  вода  мліє,
             У  глеках  росте  мовчання...»
                                   (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Часоплинність    клаустрофобії
На  поверхню  ріки  пелюстками
Позаторішніх  квітів  мертвих  віршів
Про  любов  -  таку  ж  неіснуючу
Як  подерті  шматки  спогадів,
Про  жінку,  що  поїхала  з  химерними  мріями
До  країни  кущів  кокаїнових
І  гір  зубатих  як  пащека  мегалодона.
Де  ти  блукаєш?  Між  якими
Індіанськими  селищами
Давніх,  як  мої  сни.
А  в  мене  лишилися  спогади,
А  сліди  твої  шукаю  нашими  горами  -  
Таки  лагідними,  таки  тими,
Де  кожен  водоспад  співає  про  тебе,
Де  кожна  квітка  мені  дорікає,
Що  тобі  мною  не  подарована,
Де  кожна  хмарка,  як  та,
Що  ми  колись  з  вершини  бачили,
Отоді  перед  громовицею,
Отоді  -  ще  не  перед  прощанням,
Отоді,  коли  під  смереками
Далай-лама  нам  про  щось  нашіптував
Своєю  старою  книгою.
Чи  може  то  просто  молодість
Мені  так  необачно  згадується,
Чи  може  просто  здається,
Що  досі  ти  зі  мною  блукаєш
Оцими  горами  дощавими
Замшілими  й  чебрецевими,
А  не  тими  селищами,
Де  продають  забуття  жменями...  

Про  що  тобі  в  тій  жаркій  чужині  мріялось
Незабута  моя,  недолюблена,
Коли  блукав  я  війни  стежками?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016

Чорні птахи торішніх снів

     «Зелена  отрута  заграви,  
         та  я  вип’ю  цей  трунок
         Я  пройду  крізь  ворота,  
         де  роки  стали  тліном...»
                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Чорні  птахи  торішніх  снів
Дзьобають  тіні  мертвого  Місяця.
Небо!  Я  не  бачу  тебе,  лише
Ковтаю  липке  туману  морозиво
Якогось  не  нашого,  якогось  чужого:
Туману  Гіпербореї.  
Але  вже  не  блаженої  -  злої.
А  в  снах  Андалусія-туга
Таки  не  сучасна,  але  жарка  й  опалена
І  не  тільки  Сонцем  -  блукальцем  байдужим,
Таки  Андалузія  -  та,  обірвана  пісня
Війни  горожанської.
Гай,  гай,  Федеріко!  
Чорні  кулі  навпіл  з  тобою
Поділимо.  Бо  вони  маслинами
В  долю  нашу  виснуть,
Бо  у  снах  моїх  ті  самі  постріли,  
Бо  колючки  нетреби  такі  самі  гострі
Як  на  землі  де  лишилося
Тільки  й  кольору,  що  жовтого.
І  ні  краплі  дощу  живодайного,
Тільки  трунок.  Навіть  з  неба.
Гай,  гай,  Федеріко!
Що  тобі  Франсіско,
Що  мені  Вальдемар
Тим  самим  Торквемадою.  
І  тіні  ті  самі  -  зловісні,
А  доля  так  само  -  не  жити:
Тут  під  деревами:
Чи  тобі  мигдалевими,
Чи  мені  під  липами  -  
Чорні  маслини  на  двох
І  обірвана  пісня
Андалусії-туги  -  
Землі  вандалів...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016

Кiнь вогню

 «…  Кінь  огненний,  і  дано  вершнику  його
           взяти  мир  від  землі,  
           і  щоб  один  одного  вбивали,
           і  дано  йому  меч  великий.»
                                                                               (Апокаліпсис.  6.4)

Огненний  кінь  мій  спогад  топче  копитом
Траву  моєї  пам’яті,  чебрець  минулого.  Огром
Стає  над  степом  полиновим  і  над  казкою  зела
Огненна  грива,  вітер  сонця.  Кінь-війна.
І  одкровеннями  вуздечки  брязкіт-двін,
В  отій  пустелі  духу,  в  пустищі  німім.
В  западинах-слідах  коня  важких  копит
Виблискує  вода  гріхів,  у  ній  втопився  світ.
Вода,  що  з  хмар  «сьогодні»  падає  униз
Нажахано  горить  хаток  і  селищ  хмиз,
Облуда  віри  чорної,  пророків  злих  слова,
І  каламуть  ріки  буття,  задушна  ніч  німа,
А  кінь  огненний  спалює  незрячі  дні,
Оцю  надію  «завтра»,  оці  вигадки  дрібні
Що  все  це  сон.  Кружляє  попіл  на  семи  вітрах,
Що  стане  добривом  полів  родючих  -  нині  прах,
А  нині  час  коня  огненного  -  страшний  рубіж,
Доби  Армагеддону,  і  долини,  що  встромляє  ніж:
Ніж  бронзовий  в  майбутнє,  спокій  і  життя
І  все  минає...  Лише  попіл,  прах...  І  забуття...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016

Тільки шматочки тиші

     «Все  на  світі  заломилось,
         Залишилась  тільки  тиша.»
                               (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Якщо  тільки  тиша  лишилась  тобі,
Якщо  ти  зникаєш,  як  тінь  у  юрбі,
Якщо  тільки  тиша  у  паузах  слів,
Між  пострілом,  вибухом,  клаптями  снів,
Тиші  шматочки  лишились  тобі,
Як  нагорода  в  оцій  боротьбі,
Вагомі  і  довгі,  як  краплі  політ,
Важкі  й  незбагненні,  як  зранений  світ,
Вагомі,  як  краплі,  що  небом  пустим
Тобі  подаровані.  Хмара  як  дим.
Несила  їй  виснути  -  зникли  світи,
І  тиша  шматками  між  громом.  І  ти.
І  кожен  шматок  це  раптовий  антракт
Страшної  вистави:  що  постріл,  то  факт.
Не  степ  це,  друзяко,  це  є  Колізей,
Пісок  на  арені  і  сотні  очей
Байдужих  плебеїв.  Живемо  отак,
А  потім  колись  червонітиме  мак,
На  цій  не  чужій  нам  землі  без  людей,
В  степу  полиновім,  що  білий,  як  день.
Мірило  життя  нам  ці  тиші  шматки,
Оті  -  між  рядками,  оті  -  самоти.
Ми  очі  відкриємо  краплям  важким.
Земля  наче  вохра.  А  спогад  як  дим.
Мій  друже,  забув  ти,  що  ми  на  війні
Як  тихо...  Як  тихо...  Як  тихо...  Чи  ні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2016

Скорбота Луганди

                                                     «Батько  народу  -  вождь  племені  мумбу-юмбу
                                                         Впав  зі  слона…  Небо  синє  ридає…
                                                         Навіть  Місяць  сумує…»
                                                                                                                                                 (Кванго  Бамбако)

Темрява  впала  на  славну  країну  Луганду,
Сум  і  журба  на  обличчя  шаманів,  
На  орачів  поля  бананів  і  козопасів  саван.
Плачуть  тамтами,  пісні  сумні  співають
Чорні  дівчата  Луганди  у  хижках  очеретяних
І  вже  не  бажають  воїнам  радість  тілом  своїм  принести.
О,  чому  ж  плач  і  ридання  над  полями  Луганди  лунають?
Батько  Луганди  -  воїн  могутній,  вождь  вічнославний  
Слона  осідлавши,  бажав  споглядати  
Землю  свою  неозору,  очі  щасливі  людей-лугандійців,
Сповнені  вірності  мужу,  звитяга  чия  подібна  до  сили  горили.
Горе  велике!  Впав  зі  слона  повелитель!  
Ноги  і  руки  зламав,  тяжко  ридає  могутній!
Печінку  пошкодив,  як  тепер  воду  вогненну
Пити  він  буде?!
Згасни  й  заплач,  Сонце  високе!  
Місяце  ясний,  обличчя  сховай  в  темряву  чорну!
Бо  сиротіє  народ  славної  квітки-Луганди!
Радість  тепер  навіть  банани  солодкі  вже  не  приносять,
Смак  ананасів  гірчить  і  нікого  не  вабить…
Сум,  о,  велика  журба  над  Лугандою  крила
Чорні  свої  опустила.
У  бубни  шамани  гримлять,  вогнища  палять,  димом  кадять,
І  про  спасіння  вождя  ідолів  молять:  силу  верніть  
Батьку  й  вождю,  потужному  леву
Громоподібному.  

(Переклад  з  лугандійської)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682194
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 06.08.2016

Озираючись

     «Я  мужність  знайшов  озирнутись  назад
         Трупи  прожитих  днів
         Встилають  мій  шлях
         Я  хочу  оплакати  їх…»
                                                                         (Гійом  Аполлінер)

Не  тільки  мертві  дні  залишаться  позаду
Коли  знайдеш  собі  хвилину  озирнутись,
Не  тільки  час  тобі  негодою  насипле  граду,
І  нині  не  траві  доводиться  додолу  гнутись,
Якби  ж  то  лише  так  -  якби  то  тільки  мертві  дні
Дивилися  на  нас  мов  спогади  сумні,
Очима  мертвими  скляними  із  загублених  листків
Отих  торішніх  кольорових  злих  календарів,
Якби...  Якби  лише  вірші  й  потрощені  слова  
Блукали  в  пам’яті...  Аж  там  лиха  зима,
Ота...  Там  шанці,  бліндажі  і  люди  -  ті,  яких  нема.
Не  тільки  мертві  дні...  І  моторошні  сни...  Дарма.
У  пам’яті  кутках,  у  снах    живуть  вони  -  
Солдати  -  друзі,  що  ти  втратив  на  війні.
Годин  страшних,  яких  орди  бреде  юрма
І  ти  у  ніч  глуху  шепочеш:  «Не  дарма
Все  що  було,  весь  біль,  що  ним  пульсує  часомір,
Все  що  зробив,  звершив  всьому  наперекір,
І  смерть,  що  самотою  з  вічними  «чому»
Тебе  відвідала  на  хвильку  і  пішла  у  тьму,
І  вітер,  що  співав  тобі  псалом
І  ми,  що  йшли  в  майбутнє  напролом...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016

Той, хто говорить

                                             «Мені  й  себе  вже  не  жаль...»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Я  співаю  деревам
Свою  пісню  відлюдника.
А  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,  
не  говорить  нічого.»
Я  торкався  моху
Руками  втомленими,
Як  торкаються  шерсті
Звіра  прирученого,
Шепотів  каменям
Замшілим
Про  сховану  всюди  Істину,
А  мені  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  птахами  -  
Лісовими  бардами.
Розповідав  їм  про  Суще,
Що  теж  пісню  співає,
А  вони  мені  щебетом:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  вогнищем
Жовтим,  гарячим,
Просив  його  оповісти
Про  давніх  моїх  пращурів,
Що  вклонялись  йому  офірою.
А  вогонь  мені  у  відповідь:  
«Той,  хто  говорить  голосно
Не  говорить  нічого.»

P.S.  Написано  в  час  липневого  відлюдництва  серед  дрімучого  лісу.  Світлина  автора.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016

Мигдалевий шлях

                                 «Їх  списи  чорні-чорні
                                     І  чорний  їх  крок  карбований.
                                     На  крилах  плащів  чорнильних
                                     Блищать  воскові  плями.»
                                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мій  шлях  гірко  мигдалевий  -  
До  землі  помаранчів-каменів,
До  краю  тужливих  дзвонів,
Про  які  не  запитують,
Де  кожна  халупа  -  кастілло,
А  кожен  жебрак  -  каштелян,  
Де  грона  оливкові  краплинами  ртуті.
Надто  сухо  для  очей  втомлених
Віслючків  і  загнаних  коней
(Яких  пристрілюють)
Надто  вітряно  для  копачів  могил,
Тому  брили  і  камені,
Тому  кулям  надто  просторо
Для  польоту  від  серця  до  серця,
А  вино  надто  солодке,
Бо  так  не  буває:
Біле  сонце  і  земля  жовта:
Лише  трохи  крові  биків  на  арені.
Там  вічно  тешуть  хрести  камінні
На  полі  війни  горожанської,
А  художники  марять,
Бо  з  вікон  глухих  
Визира  Торквемада,
А  поетам  -  по  кулі,
Бо  дихати  нічим  -  
Повітря  спалене
Вогнями  чужих  автодафе.
Країна  гостей-вандалів,
Там  не  цвітуть  проліски,
Там  камені  дикі
Ростуть  злими  менгірами.
..........................................
Мій  шлях  мигдалевий
В  оту  країну  камінну
Бо  я  теж  божевільний  вершник...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676160
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.07.2016

Офіра Високому Небу

   «Третя  ріка  -  це  Гіпаній,  її  джерело  в  Скіфії  
       і  починається  вона  з  великого  озера,  
       навколо  якого  пасуться  дикі  білі  коні.»
                                                                                                   (Геродот)

Сколоти  женуть  коней
До  мідної  річки  Калай,
Воїни  лат  лускатих
Кметі  трави  запашної
Женуть  комоней  чорних
На  пагорб  шаленого  вітру,
Женуть  на  офіру  Сонця,
Офіру  Мечу  і  Небу:
Арею  -  нестримному  вершнику,
Папаю  -  вершителю  грому.
Пахне  гіркий  полин,
Скриплять  ясенові  вози,
Ступають  важкі  копита
Чорних  коней  степу,
Луною  на  цей  стукіт
Кричить  у  блакиті  сокіл
Знаком  святим  Папая,
Словом  Закону  Степу.
Праматір  людей  Апі  -  
Жінка-змія  мудра
Кличе  сколотів  за  обрій  -  
На  схили  священних  пагорбів,
І  кожен  воїн  сонце
Несе  віковічним  знаком
Золотом  на  сагайдаку.
Час  довгих  мечів  і  заліза
Дзвенить  у  прозорих  хмарах,
Скіфи  женуть  комоней
До  пагорбу  треби  і  тризни,
Йдуть  до  кургану  офіри.
Солодка  вода  Борисфену
Сповнює  їх  жили.
«Ми  йдемо  до  тебе,  Сонце!»  -  
Співають  патлаті  сколоти,
Їхню  звитяжну  пісню  
Повторює  в  небі  вітер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2016

Час важких хмар

   «У  заблукалих  очах  -  там  читай:
       орбіти  сонця,  орбіти  серця...»
                                                           (Пауль  Целан)

Над  степовою  Елладою  хмари
Важкі,  як  Сізіфа  камені,
Недоречні,  як  пальці  Мідаса,
Нависають  над  нашою  легкістю
Чебрецевою  і  суничною
Громовицею  фатуму.
Над  степовими  Атенами,
Яруговим  Пелопонесом
Хмари  тверді  -  і  то  гранітові
Висять  дощем  кам’яним.
Хмари  блукають  по  землі  тінями,
Таки  по  нашій  -  по  Борисфеновій  -  
Загірній  і  замріяній,
Ковиловій-заколисаній.
Може  тому  що  літо  -  
Час  громовиць  і  злив  -  
Літо  світу  сього  нервового,
Час  днів  жарких  і  спекотних,
Час  ночей  подухи  тлінної
Час
Йти  по  траві
Назустріч  світанку
Час
Дивитися  в  дзеркало  рік
І  бачити  там  -  
Темряву.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016

Рід Зеленчуків

Рід  Зеленчуків  -  давній  гуцульській  рід,  що  в  старі  княжі  часи  володів  землями  Чорногори.  Цей  гірський  хребет  здавна  був  їхньою  дідизною.  Резиденція  ватажка  роду  у  раннє  середньовіччя  розташовувалась  в  нинішньому  селі  Зелене,  потім  у  XIV  -  XV  століттях  в  селі  Буркут,  XVI  -  XVII  в  Жєб’є,  потім  знову  в  Зелене  -  на  схилах  гори  Піп-Іван  Чорногірський.  Самі  Зеленчуки  стверджують,  що  колись,  у  VI  -  VIII  століттях  у  них  був  замок  на  вершині  гори  Піп-Іван,  що  тоді  звалась  Чорна  Гора,  де  нині  руїни  обсерваторії,  і  біля  замку  було  капище,  де  жрецями  були  люди  з  роду  Зеленчуків  з  гілки  Студенаків.  Гасло  роду:  «Аби  не  гірше!»  Основний  колір  вишиванок  -  зелений.  Символом  роду  Зеленчуків  здавна  була  квітка  звіробою.  

Згідно  історичних  переказів  самого  роду  Зеленчуків  засновником  роду  був  якийсь  Зело,  що  служив  князю  карпів  і  князь  Грунь  ІІ  Важка  Сокира  (210  -  222)  дарував  йому  за  службу  землі  Чорногори  «у  вічне  володіння».  Хоча  історики  ставляться  до  цього  повідомлення  скептично.  Вважається,  що  рід  Зеленчуків  походить  від  аборигенів  Чорногори,  які  з  давніх  часів,  можливу  з  часів  Гальштадтської  культури  населяли  Чорногору  та  її  околиці,  а  саме  верхів’я  Чорного  Черемошу  та  Прута  (Порати).  Ватажки  роду  Зеленчуків  згадуються  в  «Книзі  Чорного  Сонця»,  зокрема,  Зело  Темний  та  його  син  Зело  Довга  Стріла.  У  361  році  князь  білих  хорватів  Боєслав  І  Сильна  Рука  (340  -  366)  підкорив  племена  карпів  та  бастарнів    і  змусив  ватажків  карпатських  родів  присягнути  йому  на  вірність,  і  поставити  власноручно  у  відповідній  книзі  з  присягою  на  вірність  свої  родові  знаки.  Ця  книга  ввійшла  в  історію  під  назвою  «Книга  Чорного  Сонця»  завдяки  сонячному  затемненню  362  року,  коли,  власне,  ця  книга  і  складалася.  Книга  до  нас  не  дійшла,  але  чисельні  уривки  з  цієї  книги  наводить  візантійський  історик  Інокентій  Синопський  (768  -  824)  у  своїй  праці  «Історія  варварів».  У  цій  же  книзі  він  згадує  «dux  ad  barbarorum  Zelo  Fortis»,  що  брав  участь  у  нападі  на  землі  Візантії  у  632  році.  Є  версія,  що  це  був  ватажок  роду  Зело.  

Про  капище  на  горі  Піп-Іван,  що  в  ті  часи  називалась  Чорна  Гора  мало  що  відомо,  а  перекази  самого  роду  Зеленчуків  історики  дружно  називають  вигадкою.  Є  версія,  що  капище  було  присвячене  богу  Високого  Неба,  що  у  карпів  в  пантеоні  було  верховним  божеством.  Самі  Зеленчуки  багато  розповідають  про  Зореслава  Зело  Довговолосого,  що  нібито  був  головним  жерцем  на  цьому  капищі  десь  у  VIII  столітті.  Переказують,  що  це  капище  в  часи  його  волхвування  відвідували  князі  білих  хорватів  Володислав  ІІ  Ведмідь  (733  -  745)  та  Будислав  І  Вогненний  (745  -  761).  На  капищі  приносили  щорічну  жертву  Високому  Небу  -  чорного  бика.  Ця  кривава  офіра  буцімто  приносилась  в  день  літного  сонцестояння.  Під  час  цього  ритуалу  періодично  відбувалися  вибори  нового  головного  волхва  карпів,  коли  ця  посада  ставала  вакантною.  Відбувалось  це  наступним  чином.  Після  жертвоприношення  один  з  воїнів  (не  зі  стану  жреців)  донесхочу  їв  м'ясо  бика,  потім  над  його  ложем  говорили  слова  правди,  потім  він  лягав  спати  і  той,  кого  він  бачив  у  сні  і  ставав  головним  жрецем  карпів.  

Серед  ватажків  роду  Зело,  що  лише  десь  з  середини  ХІІІ  століття  став  іменуватися  родом  Зеленчуків  відомий  Зело  Мудрий,  що  в  792  році  був  послом  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  -  819)  до  Хозарського  каганату,  з  яким  князь  планував  вести  спільні  військові  дії  проти  Візантії.  Але  згідно,  знову  ж  таки,  візантійських  джерел  посол  вів  себе  зухвало  і  хозари  вбили  його,  що  послужило  причиною  довгої  війни  білих  хорватів  з  хозарами.  

Про  замок  на  вершині  Чорної  Гори,  що  був  твердинею  роду  Зеленчуків  та  їх  ватажків  мало  що  відомо.  Судячи  по  всьому  він  стояв  там  у  V  -  Х  століттях  в  часи  загострення  сутичок  між  різними  гуцульськими  родами,  які  вже  на  той  час  називали  себе  етнонімом  гуцули,  а  не  карпи.  У  легендах  він  називається  «Замком  Чорноти».  Цей  замок  був  обложений  у  838  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848)  під  час  війни  між  двома  коаліціями  гуцульських  родів,  які  очолювали  відповідно  рід  Зело  і  рід  Гнєтєса.  Замок  тоді  витримав  облогу,  хоча  ватажок  роду  Зело  -  Зело  Вершник  під  час  сутички  втратив  ліву  руку  і  звався  після  укладення  чергового  перемир’я  Зело  Однорукий.    Вдруге  замок  був  обложений  у  940  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Велемира  ІІ  Темного  (932  -  948)  людьми  з  роду  Гропа.  Замок  тоді  був  спалений  вщент  і  більше  не  відбудовувався.  

Після  XIV  століття,  коли  влада  ватажків  гуцульських  родів  занепала,  рід  Зеленчуків  продовжував  контролювати  Чорногору  і  лишався  впливовим  і  сильним  родом  серед  гуцулів.  Серед  ватажків  роду  Зеленчуків  XV  століття  відомий  Зиновій  Зеленчук  (1456  -  1523).  Він  одружився  з  Василиною  Стефлюк  -  поєдналися  і  породичалися  два  давніх  гуцульських  роди,  які  довгий  час  ворогували.  У  цієї  подружньої  пари  народилось  двадцять  п’ять  дітей  -  п'ятнадцять  синів  і  десять  дочок.  Всі  вони  вижили  не  дивлячись  на  високий  рівень  дитячої  смертності  серед  горян  в  ті  часи.  Крім  такої  чисельної  родини  Зиновій  Зеленчук  відомий  ще  будівництвом  великого  водяного  млина,  що  стояв  біля  нинішнього  села  Великий  Ходак  і  в  ті  часи  був  найбільший  водяний  млин  у  Карпатах.  Цей  млин  простояв  до  великої  повені  1679  року  і  про  нього  складено  чимало  легенд  і  казок  як  про  обитель  нечистої  сили,  що  в  цьому  млині  жила  і  волю  мельника  виконувала.  Ходять  вперті  чутки,  що  привид  мельника  Федьо  Зеленчука  з’являється  щороку  біля  того  місця,  де  стояв  млин  в  ніч  на  Івана  Купала  у  білій  подертій  свиті  і  говорить  подорожнім:  «Жорна  млина  втопилися  в  Черемоші».  

У  XVІІ  столітті  з  роду  Зеленчуків  був  відомий  ґазда  Василь  Зеленчук  (1601  -  1677),  якого  називали  в  Карпатах  «Дзень-дзелень  Зеленчук».  Він  мав  величезні  стада  овець  і  торгував  овечим  лоєм  та  шерстю  в  Косові,  Космачі,  Коломиї  та  в  Надвірній.  Він  настільки  розбагатів,  що  вважався  найбагатшим  гуцульським  ґаздою.  Він  завжди  носив  з  собою  торбечку  з  золотими  монетами,  які  постійно  дзвеніли,  за  що  він  і  отримав  таке  прізвисько.  Він  розділив  свої  статки  між  синами  Андрієм,  Іваном  та  Петром,  які  довго  між  собою  ворогували  після  смерті  батька,  але  потім  всі  ці  статки  і  багатство  пустили  за  вітром  прославившись  марнотрацтвом.  У  XVIII  столітті  жив  відомий  знахар  Марко  Зеленчук  (1720  -  1825).  До  нього  зверталися  навіть  тодішні  магнати  і  можновладці.  Ще  ходили  вперті  чутки,  що  він  знається  з  нечистим  і  чаклує.  Він  жив  у  селі  Топільче  і  дожив  до  віку  105  років.  Про  нього  розповідають,  що  колись  він  у  віці  99  років  переходив  кладку  через  Черемош  і  впав  у  воду.  Його  дістали  з  ріки,  а  він  плакав.  Тоді  його  спитали:  «Діду,  чого  плачете,  Ви  часом  не  забилися?»  «Ні,  не  забився,  але  бачите,  який  я  став  незграбний,  а  що  буде  як  я  зістаріюсь?»

Серед  опришків  XVIII  століття  був  відомий  Максим  Зеленчук,  що  був  соратником  Олекси  Дувбуша.  Саме  про  Максима  Зеленчука  казали,  що  йому  відомо  де  Олекса  Довбуш  похований  і  де  він  заховав  свої  скарби,  хоча  сам  він  запевняв,  що  «то  все  байка».  Про  його  подальшу  долю  нічого  не  відомо.  В  останнє  його  бачили  в  селі  Гринява  в  1750  році  і  після  цього  він  загадково  зник.  

У  ХІХ  столітті  жив  відомий  гуцульський  пасічник  Микола  Зеленчук  (1831  -  1910),  що  тримав  пасіки  на  Чорногорі  і  його  мед  славився  далеко  за  межами  Карпат.  Крім  ґазді,  що  господарювали  коло  землі,  води  та  худоби  рід  Зеленчуків  мав  ще  священиків.  Так  у  селі  Великий  Рожин  у  1770  -  1792  роках  був  священиком  отець  Степан  (в  миру  Василь  Зеленчук),  а  в  селі  Снідавка  в  1801  -  1834  роках  служив  господу  отець  Методій  (в  миру  Ярема  Зеленчук).  

Під  час  Першої  світової  війни  у  78  піхотному  полку  армії  Австро-Угорщини  служив  капралом  Степан  Зеленчук.  Він  постійно  носив  з  собою  скрипку  і  грав  в  перервах  між  боями.  Загинув  у  1915  році  під  Тернополем,  коли  грав  на  скрипці,  схопивши  випадкову  московську  кулю.  Куля  пробила  спочатку  скрипку,  а  потім  його  серце.  Серед  Січових  Стрільців  був  Петро  Зеленчук,  що  потім  потрапив  у  1916  році  в  російський  полон,  з  полону  втік,  і  в  1918  році  був  у  лавах  УГА.  Пробав  без  вісті  у  «Чотирикутнику  смерті»  у  1920  році.  

Серед  повстанців  у  1942  -  1950  роках  був  відомий  сотник  Карпо  Зеленчук,  що  діяв  на  Чорногорі  і  загинув  в  бою  з  загоном  НКВД  біля  Ворохти  20  вересня  1950  року.  У  селі  Білоберезівка  вчителював  у  1930  -  1947  роках  Іван  Березюк.  Він  отримав  освіту  у  Львівській  політехніці.  У  1947  році  на  нього  хтось  написав  донос,  що  він  веде  в  школі  антирадянську  пропаганду  і  він  був  засуджений  на  25  років  таборів.  У  1953  році  він  став  одним  з  керівників  Норильського  повстання  політв’язнів  і  після  придушення  повстання  був  розстріляний  5  серпня  1953  року.  

Крім  Верховинського  району  в  Карпатах  чимало  людей  з  роду  Зеленчуків  живе  нині  в  Бразилії  в  штаті  Парана.  Це  нащадки  Романа,  Мирослава  та  Данила  Зеленчуків,  що  емігрували  в  Бразилію  у  1895  році.  Серед  музик  у  свій  час  були  відомі  у  Карпатах  сопілкар  Ярослав  Зеленчук  (1846  -  1898)  та  цимбаліст  Григорій  Зеленчук  (1885  -  1932).  Основної  гілки  ватажків  роду  зеленчук  є  ще  бічні  гілки  Студенаки,  Зеленчуки  Буркутські,  Зеленчуки  Ворохтянські,  Гропські  та  Ходакські.  Останні  три  гілки  виникли  у  XV  столітті  і  походять  від  різних  синів  Зиновія  Зеленчука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669045
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2016

Касида про загублену землю

     «Я  опущусь  в  будь-який  колодязь,
         я  смерть  прийму  -  яку  завгодно  дозу!  -  
         я  в  серце  моху  наберусь,  аби
         тебе  побачить,  ранений  водою.»
                                                       (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Земля  моя  степова,  зранена,  втомлена
Земле  моя,  в  мене  вкрадена,
Земле  моя,  загублена,  втрачена,
Земле  моя,  териконова,  оксамитова
Сон  травою  заквітчана.
Там  -  за  Кальміусом  -  рікою  смутку,
(Плинь,  Кальміусе,  плинь,  річко  каламутна
У  Меотиду  неспокою,  у  лиман  Азакський
У  Темеринду  -  матір  морів,  
У  Каргалук-воду  лускату,
Плинь,  Кальміусе  плинь).
Земле  моя,  кров’ю  полита,
Окупантами  поневолена,
Поснула,  замріяна,  балками  зрита,
Смертю  заколисана
(А  струнами  гітари  журба  пливе,
А  вечір  як  густа  кава  гіркотою,
А  пам'ять  жмутками  трави  колючої  -  
Перший  жмуток  рудою  нетребою,
А  мертві  люди  у  сни  приходять,
А  гроза  травнева  війною  злою,
А  в  минуле  двері  зачинені)
Земле  моя!  Недосяжна,  незрима
Як  зворотна  сторона  неба  синього,
Чорні  камені  твої  Ріки  Бронзової
У  пам’яті  важкій  тягарній
(Плинь  ріка  міддю  і  бронзою
В  минуле  моє  приспане...)
Отак  то  ми  тепер  вигнанцями
Про  свій  рідний  край  мріємо...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2016

Там і тут

       «Незабаром  і  пам'ять  моя  розчиниться
         у  просторі...»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

А  на  війні  як  на  війні:  Сонце
Над  нами  вогненною  кулею.
А  на  війні  як  на  війні:  Небо
Пораненим  птахом  –  коли  синім,
Коли  вицвілим  –  кличе,
Чи  то  летіти,  чи  то  просто  жити.
А  на  війні  як  на  війні:  Поле
То  квітуче,  а  то  зовсім  зоране,
Тільки  не  плугом,  громом,
Тим,  що  пахне  залізом  і  димом.
А  на  війні  як  на  війні:  дихати
І  хочеться,  і  подуха  -  присмак  
Металу  в  горлі,  крові  тріснутих  губ,
А  на  війні  як  на  війні:  Білявка  бліда  -  
Смерть  старою  дівою  
Блукає  шанцями  та  бліндажами,
Зазирає  кожному  в  очі,  
Про  щось  запитує,  чогось  сміється,
А  ми  собі  в  своїй  вічності
Буття  хвилинами  міряємо.
А  на  війні  як  на  війні:  Залізо
Холодним  драконом  сутінок
Чи  гарячим  подихом  пекла.
А  на  війні  як  на  віні:  Пил
Всюди.  Навіть  час  стає  пилом,
Навіть  слова  пилом  під  ноги  втомлені.
А  на  війні  як  на  віні:  Друзі
Хто  тільки  в  пам’яті,  
А  хто  там  -  під  кулями...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2016

Танго, яке завершується смертю

   «...І  в  золотистій  напівтемряві
             Знімаю  з  себе  наче  піджак  шкіру,
             Надто  добре  знаю,  яким  самотнім  буду
             У  цьому  найлюдянішому  в  світі  місті...»
                                                                                     (Хуліо  Кортасар)

За  116  років  існування  кінематографу  -  цього  незаконного  дитяти  епохи  модерн,  з  часів  незабутніх  братів  Люм’єр,  жоден  фільм  так  не  лаяли  критика,  публіка,  любителі  кіно  і  просто  «глядачі»,  як  фільм  Бернардо  Бертолуччі  «Останнє  танго  в  Парижі»  (Bernardo  Bertolucci  «Ultimo  Tango  a  Parigi»,  1972).  Це  невизнання  фільму  доходило  до  того,  що  навіть  співавтори  фільму  (а  фільм  базувався  на  суцільних  імпровізаціях,  часто  репліки  придумували  самі  актори)  переставали  спілкуватися  з  режисером.  Але  якщо  якийсь  твір  мистецтва  лають  вже  44  роки  безперестанку,  то,  напевно,  фільм  таки  чогось  вартий  -  якби  він  був  нічого  вартий,  про  нього  би  швидко  забули.  Як  забувають  про  кіноширпотреб,  якого  знімається  щороку  надто  багато.  Інколи  за  цим  кінографоманством  стоять  доволі  гучні  прізвища.  Але  про  ці  фільми  швидко  забувають  -  вони  якось  автоматично  опиняються  на  смітнику.  Цей  же  фільм  продовжують  лаяти,  фільм  продовжує  бути  на  вустах.  Можливо  тому,  що  цей  фільм  -  це  справжнє  мистецтво.  А  мистецтво  буває  різним  -  в  тому  числі  епатажним,  провокаційним,  шокуючим.  Я  вважаю  цей  фільм  шедевром,  геніальним  твором  кіно,  хоча  мені  ще  не  траплявся  однодумець  щодо  цього.  Тому  я  і  пишу  зараз  про  цей  фільм.  Замість  того,  щоб  споглядати  квітучі  вишні.  А  я  ніколи  не  пропускав  цього  -  навіть  на  фронті,  навіть  під  канонаду  вибухів  і  свист  куль  я  знаходив  час,  щоб  споглядати  квітучі  вишні  -  і  якомога  довше,  бо  це  так  короткочасно.  Але  нині  пишу  -  весною  про  італійську  весну.  

Цей  фільм  -  це  справді  танго.  І  до  того  ж  справді  останнє  танго  в  Парижі.  Після  цих  танцювальних  викрутасів,  після  цієї  спроби  розповісти  під  музику  історію  життя  і  смерті  мовою  танцю,  ніхто  в  Парижі  танго  не  танцював.  До  того  спроби  були.  Танцював  в  Парижі  танго  Хуліо  Кортасар.  Йому  не  щастило  з  партнерками,  але  танець  вийшов  на  диво  емоційний  і  вражаючий.  Інакше  і  не  могло  бути.  Він  аргентинець.  Борхес  не  приїхав  жити  в  Париж.  Його  танці  -  це  танці  чоловіків  з  ножами,  танці  Півдня.  У  Парижі  вони  недоречні.  Кортасар  витанцьовував  танго  -  танець  смерті  з  диких  закоулків  Буенос-Айреса.  Тільки  в  цьому  танці  Ерос  вібрує  на  межі  емоційної  напруги  і  демонструє:  ми  танцюємо  на  лезі  ножа,  а  не  з  ножем,  ми  танцюємо  на  межі  смерті.  

Для  Кортасара  танцювати  серед  Парижу  танго  було  природнім.  Він  аргентинець  -  що  ж  йому  танцювати  іще,  як  не  танго?  Поки  на  його  батьківщині  людям  відрізають  гільйотиною  голови  і  замуровують  живцем  в  бетон,  чому  б  не  станцювати  танго?  Тим  паче  парижанам  це  не  в  дивовижку  -  з  часів  модерну.  Але  Бернардо  приїхав  не  з  Аргентини,  а  з  Італії.  І  приїхав  не  з  піцою  та  макаронами  і  навіть  не  з  Мадонною  (mamma  mia!),  а  з  танго.  Хоча  аргентинці  теж  італійці  (трохи)  і  в  кожного  з  них  навіть  є  своя  вендета  і  той  же  відчайдушний  фаталізм,  своя  Коза  Ностра,  але  італійці  не  будуть  танцювати  танго,  та  ще  й  просто  на  вулиці.  Це  для  них  надто  еротично.  Хоча  вони  і  славляться,  як  найкращі  в  світі  коханці,  але  цей  ерос  ховається  десь  у  юрбі  карнавалів  та  в  палаццо  Венеції.  А  зовні  -  патріархальна  католицька  суворість  звичаїв.  І  тут  раптом  танго...    Та  ще  й  де  -  у  місті  вічного  свята.  

Бертолуччі  інакше  побачив  і  зобразив  Париж.  Це  не  «веселе  містечко»  Імре  Кальмана  і  не  «свято,  яке  завжди  з  тобою»  Ернеста  Гемінгвея.  Це  місто  сумне.  Сіре,  безнадійне  і  сумне.  Люди  в  ньому  зовсім  не  хочуть  танцювати  танго,  але  приречені  на  це.  Це  місто  самотніх  людей.  Нескінченно  самотніх.  Мертвих  полковників  програної  війни,  покоївок-расисток,  дружин  з  суїцидальними  мотивами,  тещ  які  надто  часто  бачили  смерть  і  хворобливого  бомонду.  І  всі  самотні.  І  вирватись  з  цього  замкненого  кола  самотності  неможливо.  Чому  це  так  -  зрозуміти  хоч  і  важко,  але  пояснити  можна  (і  потрібно).  Це  ж  1972  рік!  Ілюзії  60-тих  розвіялись,  а  ілюзії  80-тих  ще  не  почались.  Це  роки  безнадії,  роки  очікування  загальної  катастрофи,  самознищення  людства.  Ми  хіпуємо,  тому  що  більше  нам  нічого  не  лишається  в  останні  дні.  Якщо  в  60-ті  хіпували,  бо  так  можна  змінити  світ,  то  в  70-ті  хіпували,  бо  світ  змінити  неможливо  -  все  безнадійно:  і  на  вічно  кризовому  Заході,  і  в  загниваючому  деградуючому  совку,  і  маразматичному  маоїстському  Китаї.  Це  світ  з  якого  хочеться  втекти.  Куди?  У  самого  себе  -  більше  тікати  нікуди.  Суспільство  не  таке  як  треба,  воно  спустошує  особистість.  Герой  фільму  намагається  втекти  з  цього  світу  суспільних  умовностей.  Хоча  тікати  насправді  нікуди.  Цей  світ  власної  свідомості  нетривкий.  Збудований  на  якихось  нетривких  вигадках.  Суспільство  знищує  його,  воно  не  терпить  існування  в  середині  себе  ще  якогось  світу,  що  несумісний  з  ним.  Герой  гине.  Героя  вбивають.  Що  закономірно.  На  жаль.  

На  перший  погляд  у  фільмі  є  таке  протистояння:  веселий  Париж  -  сумна  людина.  Але  ця  веселість  міста  ілюзорна.  Сучасна  цивілізація  не  може  бути  веселою,  вона  може  тільки  грати  божевільну  виставу,  що  виглядає  веселою.  Але  божевілля  не  буває  смішним.  Сміятися  з  божевільного  це  все  одно,  що  самому  втрачати  розум.  Божевілля  страшне,  а  не  кумедне.  У  дійсності  в  цьому  фільмі  сумна  людина  в  сумному  Парижі.  Але  їхній  сум  несумісний.  Герої  фільму  прекрасно  розуміють:  світ  в  якому  вони  живуть  огидний.  Хоча  б  тому,  що  старість  неминуча  і  фатальна.  Це  сильно  і  відверто  підкреслено  зображенням  бабусі,  яка  вставляє  собі  штучні  щелепи  і  це  споглядає  головна  героїня.  Герої  фільму  бачать  і  відчувають:  світ  сміється  з  нас.  Інколи  просто  знущається  над  нами.  І  ми  змушені  жити  в  цьому  світі.  Втеча  в  себе  -  це  втеча  від  світу.  Але  чи  можливо  втекти  назавжди?

Все  в  житті  героїв  розбито  -  навіть  дзеркало.  Вони  дивляться  на  світ  через  розбите  дзеркало.  Вони  люблять  старі  будинки  -  той  Париж,  який  відійшов  в  минуле.  Але  навколо  пустка  -  і  в  цих  старих  будинках,  в  і  старому  Парижі,  і  в  минулому.  

Банальною  фразою  давно  стала  фраза:  «Життя  це  театр».  Бертолуччі  вдало  доповнив  цю  фразу  і  посміявся  з  неї  сумним  саркастичним  пророцтвом:  життя  це  кіно.  У  фільмі  один  з  героїв  є  кінографоманом:  він  знімає  все  підряд  і  вважає,  що  цим  створює  геніальний  фільм.  У  тому  числі  знімає  фільм  про  свої  стосунки  з  власною  нареченою,  хоч  вона  цього  і  не  хоче:  «Ти  побачиш  -  це  буде  фільм  про  кохання!»  Для  нього  крім  кіно  нічого  у  світі  не  існує.  Життя  це  тільки  кіно.  І  можна  знімати  нескінченну  кількість  дублів,  вистачило  б  тільки  плівки.  Тільки  люди  чомусь  не  хочуть  грати...  

У  фільмі  є  дві  фрази,  які  чомусь  вважаються  головними  і  ключовими.  Вони  не  тягнуть  на  слоган  -  по  об’єму.  Але  варті  того,  щоб  їх  навести,  вони  підкреслюють  ту  атмосферу  фаталізму  і  приреченості:  «Навіть  якщо  чоловік  проживе  двісті  поганих  років,  йому  ніколи  до  кінця  не  зрозуміти  свою  дружину.  Я  міг  би  осягнути  цілий  Всесвіт,  але  правду  про  тебе  не  дізнатися  мені  ніколи.  Ким  ти  була?»  Справді  -  це  поза  межами  пізнання.  Людину  осягнути  і  зрозуміти  неможливо.  А  жінку  тим  паче...  Люди  у  нас  на  очах  тікають  у  свій  світ,  де  все  зайве  -  імена,  слова,  події,  факти.  Бо  все  це  ілюзорно.  Все  це  зовнішнє,  все  оболонка,  умовності  суспільства.  Суть  в  іншому.  Але  в  чому?  Як  виразити  її?  Герої  пробують  виразити  суть  на  рівні  емоцій,  мовою  тіла  і  жестів.  Але  чи  вдається  їм  це?  Вони  отримують  поразку,  що  завершується  смертю.  Все  безнадійно,  навіть  цей  створений  світ  початкового  і  безіменного.  Як  в  «Дао  Де  Цзін»:  «...  Назване  ім’я  -  не  справжнє  ім’я...»  Герої  так  і  не  називають  імен  одне  одному.  Бо  навіщо?  Кожне  ім’я  -  брехливе...  Інша  цитата  з  фільму,  яка  чомусь  так  схвилювала  публіку:  «  -  А  що  ми  робимо  в  цій  кімнаті?  Займаємось  коханням?  -  Я  би  сказав,  що  ми  трошечки  трaхaємось.»  Справді,  все  в  цьому  світі  буває  лише  «трошечки».  Людина  не  розкривається  повністю  -  ніколи.  Навіть  під  час  сексуального  акту.  

Латиноамериканська  поезія,  так  само  як  італійський  сінематограф,  родом  з  ренесансу.  Хтось  сказав  ненароком,  що  Хуліо  Кортасар  -  це  теж  бароко.  Це  справді  так.  Але  не  тільки  він.  Вся  італійська  література  базується  на  трьох  передренесансних  постатях:  Данте,  Петрарка  і  Боккаччо.  Італійське  кіномистецтво  теж  відштовхується  саме  від  них  -  від  цієї  трійці.  Без  системи  символів  Данте  неможливий  ні  Федеріко  Фелліні,  ні  Лукіно  Вісконті.  Пазоліні  та  Бертолуччі  базуються  в  першу  чергу  на  творах  Джовані  Боккаччо  -  на  його  епатажному  «Декамероні».  Але  фільм  П’єра  Пауло  Пазоліні  «Декамерон»  публіка  сприйняла  і  визнала  геніальними  -  і  майстра  кіно,  і  його  шедевр.  А  от  Бернардо  Бертолуччі  з  його  танго  не  пощастило.  До  речі,  повну  режисерську  версію  фільму  тривалістю  чотири  години,  як  то  кажуть,  вдень    з  вогнем...  Чому?  Хіба  критики  не  читали  Боккаччо?    Чи  їх  шокувало  перенесення  чисто  італійських  реалій  XIV  століття  в  Париж  ХХ  та  ще  й  під  латиноамериканським  соусом?  Я  розумію,  що  кухня  деяких  південних  країн  надто  гостра,  але  все  таки?  Мені  здається,  на  це  є  кілька  причин.  Бернардо  Бертолуччі  проштовхує  в  цьому  фільмі  відверто  комуністичні  ідеї.  Не  нав’язливо,  не  як  догму  чи  аксіому,  але  переконливо.  Хоча  дає  альтернативу  -  можливо,  традиційні  цінності  більш  потрібні  людям,  більш  прийнятні  для  них.  Але  основна  думка  очевидна  і  відверто  комуністична:  буржуазний  лад  починається  з  сім’ї.  На  основі  сім’ї  виникла  приватна  власність,  а  на  основі  приватної  власності  буржуазний  лад.  Комунізм  можна  збудувати  тільки  знищивши  сім’ю  як  таку.  Будь-яку  соціальну  революцію  можна  здійснити  тільки  одночасно  з  сексуальною  революцією.  Це  добре  розуміли  Маркс,  Енгельс,  Ленін,  Пол  Пот  і  Мао  Цзе-дун.  Якби  цей  фільм  Бертолуччі  з’явився  раніше  -  в  60-тих  роках,  ліва  західна  богема  і  хіпуюча  молодь  могли  би  його  зрозуміти,  але  в  70-тих  розчарування  комунізмом  вже  почалось.  Чому  в  Совітському  Союзі  цей  фільм  заборонили,  для  мене  довгий  час  було  загадкою.  Відверто  порнографічний  фільм  «Чапаєв»  в  СССР  демонстрували  по  телебаченню  регулярно.  А  філософську  притчу  комуніста  Бертолуччі  просто  замовчували.  Що  до  речі,  його  ображало,  і  теж  послужило  основою  розчарування  Бернардо  в  комунізмі.  Але  потім  я  зрозумів  у  чому  справа:  в  одному  з  епізодів  фільму  «Останнє  танго  в  Парижі»  Бертолуччі  показав  вершкове  масло,  яке  головний  герой  використав  оригінально.  А  в  той  час  в  СССР  в  багатьох  регіонах  вже  й  забули  і  яке  воно  на  смак,  і  як  воно  виглядає.  Це  була  просто  крамола.  Крім  того  в  СССР  пролетаріям  вперто  підсовували  тезу:  вам  то  по  святам  перепадає  -  коли  хек,  коли  оселедець.  А  робітникам  в  буржуазних  країнах  навіть  цього  не  дають...  А  тут  раптом  на  екрані  вершкове  масло.  І  де  -  в  буржуазному  Парижі.  Крім  того  -  ренесанс.  До  епохи  Відродження  в  совітах  завжди  ставились  насторожено.  А  інколи  просто  перелякано.  Особливо  до  таких  постатей  як  Спіноза  і  Декарт.  

Хоча  фільм  можна  сприймати  інакше  -  як  апологію  сімейних  стосунків,  як  неможливість  життя  люди  без  сім’ї.  Так,  у  фільмі  шлюб  асоціюється  з  ліфтом,  який  їде  вниз.  Так,  герої  фільму  спробували  бути  не  Полем  і  Жанною  зі  своїм  соціальним  статусом,  професіями,  біографією,  життям,  місцем  в  соціумі,  власністю,  релігією,  а  спробували  бути  як  предковічні  часи  -  Чоловіком  і  Жінкою,  і  все.  Спробували  почати  історію  Людини  як  живої  істоти  спочатку.  Ніби  і  не  було  цих  75  000  років  буття  Homo  sapiens  sapiens.  Але  в  них  нічого  не  вийшло.  Спроба  завершилась  катастрофою.  Жити  за  межами  суспільства  чи  створити  принципове  нове  суспільство,  відкинувши  тисячоліття  історії  та  передісторії  неможливо.  Навіть  на  рівні  двох  людей.  Бо  двоє  людей  це  або  ще  не  популяція,  або  вже  не  популяція.  І  це  вже  навіть  не  психологія  -  це  біологія.        

Мені  здається,  слоганом  фільму  є  слова  головної  героїні:  «Сьогодні  імпровізація  -  підключайтесь!»  Ще  є  одна  фраза  у  фільмі,  яка  не  може  не  сподобатись:  «Собаки  набагато  кращі  за  людей.  Набагато.»  З  цим  сперечатися  не  можливо.    Для  декого  це  може  і  звучить  банально,  але  не  для  мене  і  не  в  Парижі.  

Але  це  все  не  головне  в  цьому  фільмі.  Абсолютно  не  головне.  Фільм  не  про  це.  У  фільмі  зустрічаються  настільки  складні  філософські  конструкції,  що  перед  ними  гасне  будь-яка  критика,  їх  просто  неможливо  обговорювати.  Їх  треба  зрозуміти  -  а  це  важко.  Нині  ніхто  не  зможе  зняти  нічого  подібного,  ніхто  не  може  філософствувати  на  такому  рівні  і  на  такі  теми.  Низка  тем  стали  в  цьому  світі  просто  заборонені  для  обговорення.  А  дарма.  «Будь-яка  форма  -  безглуздя,  все,  що  є  за  цими  дверима  -  безглуздя.  Я  нічого  не  хочу  знати  про  твоє  минуле...»  Так  і  хочеться  сказати  герою:  «Дарма...»  У  людей  просто  забагато  поганих  спогадів.  Але  замість  того  щоб  осмислити  їх,  люди  їх  хочуть  просто  забути.                  

(На  світлині  -  кадр  з  фільму  -  найнепристойніший  з  усіх.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016

Небо розколоте для одкровення

 «І  тінь  яка  рости  не  дозволяє  саду,
     Обіцяним  плодам  торуючи  загрозу?»
                                                   (Франческо  Петрарка)

Надворі  весна  -  цвітуть  сливи  -  це  найкращі  дні  року  -  найкрасивіші  і  найзапашніші.  І  саме  в  ці  дні  я  хочу  розповісти  вам  про  фільм  Бернардо  Бертолуччі  «Покрова  неба»  (Bernardo  Bertolucci  «The  Sheltering  Sky»,  1990).  Чому  саме  в  ці  дні?  Не  знаю...  Може  тому,  що  старина  Бернардо  -  це  яскравий  (можливо  найяскравіший  -  о,  в  цьому  есеї  в  мене  все  «най»  -  я  захопився  не  в  тему)  майстер  італійської  весни?  Але  чому  «хочу»?  Я  не  впевнений,  що  я  справді  хочу  вам  про  цей  фільм  розповідати.  Точніше  не  розповідати  (бо  це  безглуздо,  фільми  треба  дивитись  і  сприймати  візуально,  а  не  читати  про  них  -  це  шкодить,  естетично  шкодить),  а  філософствувати  навколо,  думати  про.  Бо  справжній  твір  мистецтва  це  завжди  поштовх,  а  не  проголошення,  не  констатація.  Інколи  лише  натяк...  А  там  вже  мандруйте  в  світі  своїх  думок  -  які  в  кого  вітрила,  і  хто  зна  куди  допливете.  І  що  значить  «хочу»?  Що  це  взагалі  таке  -  «бажання»?  Можливо,  просто:  я  подивися  колись  -  на  початку  дев’яностих  цей  фільм,  і  він  перевернув  мою  свідомість,  переконав,  що  кіно  це  зовсім  не  те,  як  я  розумів  його  раніше,  і  цей  фільм  мене  настільки  вразив,  що  я  подивився  його  ще  раз  -  через  двадцять  п’ять  років  і  зрозумів,  що  не  можу  не  написати  про  нього.  

Пишучи  про  фільм,  я  все  одно  мушу  писати  не  тільки  про  свої  думки  (хоча  писати  про  щось  інше  і  неможливо,  і  не  варто).  Я  мушу  відповісти  на  два  досить  банальних  запитання:  про  що  цей  фільм  і  що  це  -  оцей  фільм.  

Цей  фільм  лаяли  критики.  Його  не  зрозуміли  -  ні  критики,  ні  знавці  кіномистецтва,  ні  естетизована  публіка.  Це  і  не  дивно  -  найкращі  фільми  Бертолуччі  критикою  дружно  засуджувались  і  не  сприймалися  глядачами.  Я  маю  на  увазі,  звісно,  фільм  «Останнє  танго  в  Парижі»  -  безперечний  шедевр.  Але  хто  його  зрозуміє?  Фільм  «Покрова  неба»  я  нині  вважаю  вершиною  творчості  Бертолуччі  -  вершиною,  до  якої  він  довго  йшов.  Далі  не  те  що  занепад,  не  те  що  вниз  щодо  висоти,  ні.  Просто  «Маленький  Будда»  -  це  вже  спрощення.  Це  намагання  достукатись  до  всіх.  Пояснити  просто  глибинні  речі.  «Невловима  краса»  -  це  ностальгія,  це  повернення  додому  з  далекої  подорожі  у  незнані  світи  -  зі  світу  буддизму  в  першу  чергу.  А  «Мрійники»  -  це  просто  розповідь  про  розчарування.  У  молодості  були  ілюзії,  але  вони  виявились  саме  ілюзіями  -  не  більше.  І  ось  -  розчарування.  Ці  ілюзії  були  і  шкідливими,  і  потворними.  Це  був  шлях  не  туди...    Коли  я  дивився  фільм  «Останній  імператор»,  у  мене  було  відчуття,  що  це  фільм-провісник.  Провісник  майбутнього  шедевру.  Вершини.  Можливо,  це  справді  так,  а  можливо  просто  я  так  бачу.  

Отже:  про  що.  Буду  банальним:  цей  фільм  про  п’ятдесяті  роки.  Про  епоху  розчарувань,  роки  межі:  одна  епоха  довершувалась,  а  інша  ще  не  починалась.  Світ  -  звичний  для  всіх  світ  руйнувався  на  очах  -  це  бачили  всі.  Світ  старої  вікторіанської  Європи  з  колоніями  і  домінантою  християнської  цивілізації.  Який  світ  народиться  в  результаті  руйнування  старого  -  невідомо.  Якийсь.  Хто  зна,  чи  ми  зможемо  жити  в  ньому.  Якщо  і  зможемо,  то  не  так  як  раніше.  Завжди  після  великої  війни  приходить  велике  розчарування.  Ось  завершиться  війна,  отоді  заживемо  -  справжнім  життям,  тоді  будемо  цінувати  життя  по  справжньому,  тоді...  Але  війна  завершується,  світ  не  стає  досконалим,  світ  стає  знову  потворним.  І  якось  тут  подумалось:  і  наша  війна  колись  має  закінчитись.  І  що  тоді?  Ось  я  повернувся  з  війни  -  і  відчуття  порожнечі,  розчарування.  І  хочеться  знову  повернутись  туди  -  в  те  пекло,  бо  війна  не  закінчилась,  бо  досі  щоденно  гинуть  люди...  А  коли  закінчиться?  Коли  впаде  потворна  диктатура  і  відновляться  державні  кордони?  І  світ  не  стане  мудрішим  і  добрішим?  І  лишиться  тільки  в  душі  болісне  відчуття  втрат  -  друзі  загинули,  ми  зберегли,  що  змогли,  але  не  зробили  світ  кращим...  Хоча  навряд  чи  герої  цього  фільму  думали  саме  так.  Вони  просто  жили  в  епоху  розчарувань  -  духовних  розчарувань.  Недарма  такі  мотиви  прозвучали  в  Бертолуччі  саме  1990  року  -  це  теж  був  рік  розчарувань.  Тільки  п’ятдесяті  роки  тривале  ціле  десятиліття,  а  тут  все  відбулось  за  рік:  людство  остаточно  розчарувалося  в  комунізмі,  побачило  що  це  лише  кривавий  шлях  в  нікуди,  в  тупик.  І  все.  Час  краху  ілюзій.  

У  фільмі  є  легка  ностальгія  за  колоніальною  епохою.  Така  чисто  кіплінгісвька.  Ну,  може  трохи  гумільовська.  Але  трохи.  І  чисто  європейська.  Погодьтеся,  ностальгувати  тут  може  тільки  європеєць  з  «тягарем  білих»  і  відчуттям  намуляних  плечей  від  нього.  І  аж  ніяк  не  туарег  чи  бедуїн.  Вони  завжди  жили  в  своєму  ментальному  світі  і  будуть  жити  саме  там.  Невідомо,  чи  ностальгія  в  них  взагалі  буває,  чи  тільки  сум  нескінченного  піску  і  порожнього  мовчазного  неба...  

У  фільмі  зображена  Земля,  яка  має  різні  людські  світи,  які  існують  паралельно,  які  несумісні.  І  можна  просто  втекти  з  одного  світу  в  інший,  коли  все  пропало,  коли  все  довершилось,  все  зруйнувалось.  Можна  просто  «помандрувати  на  Схід»  заривши  свої  європейські  туфлі  в  пісок  Сахари.  І  зникнути  зі  звичного  для  нас  світу  фотоапаратів,  галет  та  кока-коли.  Це  зараз  все  переплуталось  і  здичавіло.  Люди  в  переплутаному  світі  здичавіли  і  озвіріли.  А  тоді  ще  ні...  

А  якщо  ви  про  цей  фільм  спитаєте:  «Що  це?»  (хоча  навряд  чи  хтось  задасть  саме  таке  питання,  бо  майже  всі  люди  давно  вирішили,  що  кіно  це  розвага  -  не  більше),  то  я  відповім:  «Постмодернізм».  Високий  постмодернізм.  Експресивний  і  яскравий  постмодернізм.  Я  недарма  взяв  в  якості  епіграфа  цитату  з  Петрарки.  Петрарка  був  предтечею  ренесансу,  провісником,  одночасно  першим  поетом  ренесансу,  його  першим  втіленням.  Щось  подібне  я  можу  сказати  і  про  Бернардо  Бертолуччі.  Він  був  предтечею  і  провісником  постмодернізму,  а  потім  його  першим  режисером  і  втіленням.  І  цей  його  фільм  -  це  сам  постмодернізм.  Попередні  його  фільми  -  це  передчуття  постмодернізму.  Нині  постмодернізм  модно  лаяти.  Забуваючи  при  цьому,  що  постмодернізм  -  найцікавіший  культурний  феномен  ХХ  століття,  закономірний  фінал  літератури  цього  бурхливого  і  химерного  століття.  Нічого  кращого  наразі  ХХІ  століття  не  створило  і  не  придумало.  І  чомусь  нині  вважається  багатьма  критиками,  що  будь-який  пост-...  це  заперечення  попереднього,  а  не  високий  фінал.  Так  начебто  Вінсент  ван  Гог  своїм  постімпресіонізмом  заперечував  імпресіонізм,  а  не  довів  його  до  високого  надривного  апогею.  

Цей  фільм  не  має  слогана  -  на  відміну  від  багатьох  інших  фільмів,  де  слоган  є  обов’язковим  атрибутом.  (Мені  іноді  навіть  здається,  що  слоган  стає  свого  роду  хворобою  кінематографа).  Цей  фільм  візуальний,  позавербальний.  А  фрази  (коли  є)  або  банальні,  або  настільки  філософсько  глибокі,  складні  структурно  і  концептуально,  що  не  можуть  бути  слоганом.  І  все  таки  одну  фразу  (мало  не  підсумкову,  що  звучить  в  епілозі)  я  насмілюсь  назвати  слоганом  цього  фільму:  «Ви  заблукали...»  Герої  фільму  справді  заблукали.  Заблукали  в  нетрях  і  лабіринтах  свого  власного  «Я».  Герої  фільму  ведуть  богемний  спосіб  життя.  Це  справді  богема.  Тогочасна.  Герой  на  початку  фільму  кидає  фразу  прикордоннику:  «У  мене  немає  професії...»  Він  лукавить,  звісно.  Але  так  він  сприймає  себе.  Як  людину,  що  займається  непотрібним  безглуздям,  хоча  насправді  творить  -  творить  музику.  Але  вже  не  бачить  сенсу  в  цій  творчості.  Герої  фільму  втратили  сенс  життя,  чи  то  ніколи  його  і  не  розуміли,  і  не  мали  його.  Вони  подорожують  не  знаючи  навіщо.  Їх  вчинки  безглузді  і  нелогічні.  Вони  не  тільки  не  пояснюють  сенс  свого  чергового  безглуздого  вчинку,  але  впевнені,  що  в  ньому  і  не  може  бути  сенсу.  Вони  подорожують  країною  яку  не  розуміють  і  зневажають,  в  якій  бачать  навкруги  лише  потворне  і  бридке.    Хоча  насправді  вони  інтуїтивно  розуміють  для  чого  приїхали  сюди  -  в  глибини  пустелі  Сахара  -  в  пошуках  Краси,  Одкровення,  Істини.  Але  не  усвідомлюють  цього,  бояться  самі  собі  признатися  в  цьому.  І  ця  хаотичність  і  нерозважливість,  втрата  сенсу  буття  і  орієнтирів  приводить  героїв  до  трагедії.  І  тоді  -  переживши  трагедію  -  вони  отримують  просвітлення,  розуміння,  одкровення.  Навіть  ціною  власного  життя,  навіть  ціною  шоку  і  повного  руйнування  психіки.  Але  вони  не  шкодують,  бо  десь  інтуїтивно  розуміють,  що  воно  того  варте...  

У  фільмі  є  один  персонаж  -  на  перший  погляд  незначний,  що  з’являється  на  початку  фільму  і  в  кінці.  Але  насправді  головний.  Це  Споглядаючий.  Людина  в  літах,  філософ,  що  спокійно  споглядає  людей,  незримо  присутній  якимось  чином  при  всіх  подіях,  де  б  вони  не  відбувалися,  і  мовчки  розмовляє  з  героями.  Говорить  до  них  подумки,  а  вони  якимось  чином  чують  його  слова...  Цитати  його  фраз  об’ємні,  але  вони  надто  сильні,  щоб  не  привести  їх  повністю.  Перша  його  фраза  ніби  преамбула  до  фільму,  до  початку  подій  і  драм  душевного  світу  героїв:  «Вони  обидвоє  допустили  фатальну  помилку,  вирішивши,  що  часу  не  існує.  Один  рік  схожий  на  інший,  і  рано  чи  пізно  відбудеться  все.»  Господи!  Саме  тому  цей  фільм  мене  так  колись  зачепив  і  запам’ятався  мені  на  все  життя!  Адже  я  теж  колись  був  впевнений,  що  часу  не  існує.  Як  я  помилявся!  Ось  він  -  тут,  поруч,  незримий,  той,  що  виник  раніше  матерії  і  простору  (яке  «раніше»!  Тільки  тоді,  як  він  виник,  стало  можливо  «раніше»  і  «пізніше»,  «тоді»  і  «зараз»).  Чи  фатальний  постскриптум  до  потоку  буття  героїв  (бо  все  тепер  стало  інакше,  навіть  Всесвіт):  «  -  Ви  заблукали?  -  Так!  -  Оскільки,  ми  не  знаємо,  коли  помремо,  ми  сприймаємо  життя,  як  нескінченний  колодязь,  хоче  все  відбувається  в  житті  лише  певне  число  разів.  Скільки  разів  Ви  згадаєте  один  день  свого  дитинства,  який  так  глибоко  засів  у  Вашій  пам’яті,  що  Ви  не  можете  собі  уявити  своє  життя  без  нього.  Скільки  разів  Ви  ще  побачите  повний  місяць?  Можливо,  двадцять  разів,  але  це  здається  безмежним.»  І  тут  годі  шукати  втілення  якоїсь  філософської  системи.  Це  не  вписується  ні  в  яку  філософську  систему,  ні  в  який  з  відомих  нам  світоглядів.  Це  просто  неповторно.  Це  про  «Я»  кожного  з  нас.  

Про  що  іще  цей  фільм,  крім  метафізичних  блукань?  Про  кохання,  звісно,  про  що  ж  іще  може  бути  постмодерновий  фільм.  Тільки  тут  класичний  трикутник  перетворюється  раптом  у  багатокутник  з  невизначеним  числом  кутів:  до  головної  героїні  ревнує  гарем.  Що  зробиш  -  Мандрівники  на  Схід  (я  маю  на  увазі  режисера,  а  не  героїв,  бо  герої  не  Мандрівники  на  Схід,  герої  -  Мандрівники  Невідомо  Куди).  Але  коли  на  дворі  1950  рік,  і  небо  впало,  і  все  пішло  прахом,  і  жити  вже  не  варто,  можна  ось  так  -  кинути  все  і  піти  з  караваном  верблюдів  і  туарегами  кудись  в  глибини  Сахари  -  назустріч  чи  то  смерті  (якої  не  існує),  чи  то  божевіллю  (яке  найбільш  відповідає  світу  ХХ  століття).  Отаке  от.  

Доки  ще  герої  не  знають,  як  влаштований  світ  насправді,  бо  смерть  -  ця  жінка-філософ  у  білій  сутані  ще  не  прийшла  і  ще  нічого  не  пояснила,  навколо  героїв  доля  малює  в  просторі  чисельні  знаки  -  лихі  передвісники.  Все  сповнюється  лихими  знаменнями.  Герої  навіть  розуміють  це  і  озвучують:  «Білий  мерседес  не  може  бути  просто  білим  мерседесом,  у  всьому  є  якийсь  прихований  зміст.  Все  -  передвістя.»  Але  герої  з  якоюсь  затятістю  йдуть  на  зустріч  лихому.  Можливо,  тому,  що  так  треба.  Можливо  це  просто  фаталізм  -  усвідомлений.  Герой  фільму  несподівано  проголошує:  «Я  знаю,  що  це  правді,  тільки  не  знаю  добре  це  чи  погано.»  О,  світ  релятивізму!  О,  світ  після  Ейнштейна!  Як  в  ньому  все  відносно!  (Хоча  про  це  говорив  ще  Сократ  -  «добре»  і  «погано»  -  це  відносні  категорії,  це  добро  і  зло  буває  абсолютним  -  як  швидкість  світла,  а  все  інше  -  відносне...  Навіть  смерть.)  Герої  справді  вже  не  знають,  що  для  них  добре,  а  що  погано.  І  вже  не  дізнаються,  на  жаль.  Дізнаються  щось  набагато  важливіше.  Але  не  це.    

На  порозі  смерті  головний  герой  (без  перебільшення)  говорить  сакральну  думку,  зазирнувши  надто  далеко  у  суть  світу  сього:  «Я  знаю,  що  боятися  не  потрібно,  але  інколи  мені  страшно.  Інколи  я  зовсім  не  тут,  я  дуже  далеко  і  зовсім  один.»  Багатьом  з  нас  інколи  страшно.  Особливо  в  нинішньому  світі.  Не  смерті  ми  боїмося,  ні.  До  смерті  ми  всі  давно  вже  звикли  і  сприймаємо  її  як  буденність  і  просто  як  елемент  літератури  (бо  життя  перетворилося  в  літературний  твір  і  ми  не  живемо,  а  читаємо).  Ні.  Ми  всі  боїмося  остаточної  загибелі  нашого  світу,  в  якому  є  багато  хорошого.  Навіть  не  хорошого  -  прекрасного.  А  це  не  одне  і  те  ж.  І  ми  всі  тоді  лишимося  самотніми  -  у  нескінченній  міжгалактичній  порожнечі  Всесвіту...  

Насмілюсь  сказати  парадоксальне:  фільм  «Покрова  небес»  -  це  буддизм.  Тільки  буддизм  перенесений  в  пустелю  Сахара.  Це  медитація  серед  пустелі.  Скажете  -  абсурд?  Хоча  в  світі  постмодернізму  все  абсурдне.  Але  чому  в  пустелі  Гобі  буддизм  логічний  і  закономірний,  а  в  пустелі  Сахара  раптом  ні?  Фільм  нагадує  коан  -  герої  переживають  культурний  шок  і  отримують  просвітлення:  один  після  смерті  отримавши  нірвану,  інша  в  світі  божевільних  марень,  а  третій  в  світі  спокійного  сентиментального  споглядання  і  доброчинності.  На  цю  думку,  зокрема,  навів  мене  один  епізод:  головна  героїня  фільму  розрізає  свої  щоденники  і  літературні  твори  на  паперові  клаптики  і  обвішує  ним  глинобитну  хатинку  туарега,  щоб  прикрасити  таким  чином  обитель  свого  кохання  з  оригінальним  коханцем  з  племені  людського,  в  якому  панує  матріархат,  не  дивлячись  на  іслам,  і  саме  чоловіки  ховають  своє  обличчя,  а  не  навпаки...  Справді,  якось  як  в  дзен-буддизмі:  істина  пізнається  інтуїтивно,  передається  від  серця  до  серця,  а  не  словами.  Слова  ніщо...  

(На  світлині  -  кадр  з  фільму.  Приємного  споглядання!  І  не  втрачайте  глузду!)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016

Запитання в порожнечу

 «О,  небо  -  ветеран  в  одних  обносках,
     Ти  служиш  нам  уже  п’ять  тисяч  літ,
     Заплати  хмар  стирчать  із  дір  сирітських,
     Та  сонце  -  орден,  знак  твої  побід.»  
                                                                               (Гійом  Аполлінер)

А  може  це  все  було  не  зі  мною?  Може  це  все  приснилось  мені?  Може  це  зовсім  не  я  піднімав  взвод  в  атаку  з  ручним  кулеметом  в  руках?  Може  це  не  я  вів  вогонь  з  мінометів  у  морозний  грудневий  день  і  накрив  роту  сепаратистів?  Може  це  не  мені  серед  розбитих  окопів  і  бліндажів  на  вогневій  комбат  вручив  погони  капітана  і  сказав:  «На,  можеш  тепер  їх  носити,  ти  маєш  на  це  повне  право!»  Може  це  не  я  брав  на  приціл  крупнокаліберного  кулемета  живі  рухомі  мішені  і  бачив  як  вони  падають,  падають  і  падають  у  високу  траву?  Може  це  не  я  вів  взвод  крізь  ранковий  туман  на  схід,  на  зустріч  сонцю,  що  сходило  над  степом,  на  схід,  таки  на  схід,  у  вир  вогню  і  смерті?  Може  це  не  я  роздивлявся  пагорби  на  видноколі  перш  ніж  дати  батареї  команду  «вогонь»?  Може  то  не  я  грів  замерзлі  руки  в  бліндажі  біля  буржуйки  слухаючи  розповіді  старого  фермера  у  солдатському  однострої  про  зерно  і  мед,  про  земельку  і  бджіл?  Може  це  не  я  читав  солдатам  вірші  Кіплінга  під  звуки  канонади?  Може  те  відбулось  в  якомусь  іншому,  уявному  світі?  Може  то  не  я  забивав  підривники  і  вишибні  заряди  в  міни  молотком  і  шматками  дерева,  бо  інакше  вони  не  лізли,  і  думав:  зараз  ми  всі  станемо  космонавтами,  зараз  це  все  вибухне  і  ми  полетимо  в  нескінченність?  Може  то  не  я  милувався  весняними  квітами,  що  зацвіли  біля  бліндажів,  вдихав  аромат  степу,  що  весь  зацвів  молочаєм  і  читав  в  перервах  між  обстрілами  Дікенса  і  Достоєвського?  Може  то  не  я  писав  вірші  у  записник  на  ящику  з-під  снарядів  і  думав,  що  земля  м’яка,  сипка  і  запашна,  і  що  судилось  лягти  під  цю  траву  і  не  жаль?  Може  то  не  мені  вітер  колов  в  обличчя    сніжинками-голками  і  не  я  наказував  причепити  гаубицю  до  «шишарика»?  І  зовсім  не  мені  комбат  казав,  що  він  мене  туди  не  посилає,  але  треба  їхати,  бо  це  наказ,  і  я  думав,  що  ніхто  не  повернеться,  ні  я  ні  мої  солдати?  Може  це  справді  було  не  зі  мною?  З  кимось  іншим,  з  якимось  диваком,  що  носив  плямисту  зелену  одежу,  погони  з  чотирма  зірочками,  голив  голову  бритвою,  філософствував  про  те,  що  смерті  не  буває,  що  всі  ми  вічні  і  чистив  міномети  соляркою?  Я  би  повірив,  що  це  було  не  зі  мною,  що  це  несправжні  спогади...  Але  біженці,  що  живуть  в  моєму  домі,  але  пес  з  вічно  сумними  очима,  якого  взяли  з  собою  біженці  з  моєї  териконової  Еллади,  що  зазирає  щодня  в  мої  очі  і  запитує  без  слів:  «Як  же  так?  Нас  вигнали  з  нашого  дому,  з  нашого  рідної  хати,  і  ми  ось  так  -  тепер  вічні  неприкаяні  волоцюги  будемо  тинятися  по  світах?»  І  фотографія  діда,  і  усвідомлення  того,  що  у  свій  рідний  край  я  більше  ніколи  не  приїду,  бо  нема  куди,  бо  там  не  лишилось  навіть  руїн,  бо  там  хазяйнують  бандити  й  садисти,  з  якими  не  може  бути  ніякої  спільної  мови,  що  мій  рідний  край  окупований,  і  мрія  визволити  його  наразі  лишається  мрією...  І  що  все  лишається  у  спогадах  -  тільки  у  спогадах...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649657
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016

Передчуття весни

                                                     «Неначе  вихор  огирі
                                                         Виносять  нас  на  шлях...»
                                                                                                                 (Лі  Бо)

Ще  місто  торкається  
Холодними  руками  бруківки
Моїх  втомлених  черевиків
Підошви  чорної  репаної,
Ще  місто  дихає
Протягами  холодних  провулків
І  холодильників-вулиць  вітряних,
Ще  хмари  сіро-бліді  та  оливні,
Ще  запахи  квітів  -  лише  у  спогадах,
Лише  за  склом  крамниць  квітколож,
Але
Як  тільки  визирає  світило
Крізь  діряву  ковдру  блідого  снігонеба
Одразу:  я
А  може  і  не  я
А  може  і  не  тільки  я
Відчуваю:  весна  неминуча.
Як  гудки  паротягів  гарячих,
Як  крик  гайвороння  схвильованого
Чи  вереск  котів-пройдисвітів
Таки  неминуча.  
Така  шалена  і  таки  буде.
Досить  ховати  вам
Душі  поточені  шашіллю
У  старі  холодильники,
О,  шанувальники  снігодідів
І  непотрібних  черствих  слів:
Весна  неминуча.    


(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647200
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.02.2016

Очі відкриті дощу

                                     «Якщо  нема  на  землі  надії  -  
                                         То  все  прах.»
                                                                                   (Зінаїда  Гіпіус)          

Я  йшов  містом  і  бачив  дощ:
Відкривав  очі  -  двері  сутінок
Крізь  мої  дні  і  дороги  прощ    
Доброму  мокрому  гостю,
Що  лапами-краплями  в  душу...
Байдуже  -  я  йшов  містом,
Яким  блукати  роками  мушу:
З  важкими  будинками  -  
Мокрими  як  і  сірі  очі  дня.  Поволі
Все  постаріло  у  сірості-старості,
Перехожі  і  далі  грають  нудні  ролі,
Навіть  знайомий  жебрак,
Що  звик  у  перехожих  канючити
Між  землею  і  небом,  просить,  однак
Кавалки  істини,  а  не  шматки  металу
Круглої  форми  -  і  той  постарів:
Душею  подертою,  як  стара  торба
Епох  паротягів  та  оливних  днів,
І  тілом    -  цитатою  з  книги  Дарвіна.
Це  так  чудово:  дощ  бачити.
Не  відчувати  -  як  книгу  гортати.  
Його  холодні  шматки  шкірою,
«Ківш  пшениці  за  динарія»  -  мірою:
Наче  ляпаси  злого  місяця  лютого,
А  бачити:  очима-вікнами  в  потойбіччя.
Якби  мені  хтось  пояснив  -  навіщо,  
Якби  хтось  сказав  -  для  чого,
Якби  хтось  знав  -  чому...
А  тим  часом  дощ  -  в  очі  -  краплями,
По  щоках  -  ляпасами,  на  чоло  -  холодом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645078
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.02.2016

Вода, в якій пливу

           «На  лисогір’ї  
               фігура.
               Тиха  вода...
               .................
                 Ох  ви,  села  заблукані
                 В  нетрях  Андалузії-туги!»
                                       (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Чумацький  Шлях  -  то  Небесна  ріка
В  яку  пірнаєш  головою  вниз
(Чи  то  вгору  -  бо  там  -  серед  рік  Неба
Все  так  відносно.)  Й  пливеш  -  
Молоко  зірок  миє  брудні  ноги  мої
(Скільки  доріг  стоптано,  потоптано,
Пилюку  хмарено  -  і  все  ногами,
І  все  босими  -  а  там  молоко,
Там  ріка-галактика,  там  рукави-руки
Течії:  несуть-несуть,  Господи,
Ти  для  мене  цю  ріку  без  загати
Придумав  -  плинь,  пливи,  греби  
Мий  свою  шкіру-панцир
Водою  зірок.  Як  добре  ось  так  -  
Без  човна,  без  вітрила,  без  стерна
І  без  лоцмана  -  того,  що  риба,
Того,  що  біля  акули  супутником,
Того,  що  нахлібник  -  зі  стола  пана,
А  я  пливу.  Від  того  берега,  
Де  живе  смерть  стара  недоречна
Надто  сентиментальна  й  бридка
(Іноді  чи  зачасто).  Пливу.
Круть  мене  ця  вода  -  виром  вихором.
Пливу  -  берегів  і  не  треба
Пірнаю  у  Небесну  ріку  головою
У  безодню  виру  зірок,
Миє  Галактика  те,
Що  колись  називалось  «Я».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2016

Рід Березюків

Рід  Березюків  -  давній  гуцульський  рід.  У  давні  часи  володів  землями  біля  нинішніх  сіл  Баня  Березів,  Вижній  Березів,  Нижній  Березів,  Сережній  Березів,  Акрешори,  Рунгури  та  біля  гір  Рожет,  Рокита  Мала,  Чемеговська.  На  сьогодні  рід  Березюків  не  має  визнаного  Радою  гуцульських  ватажків  та  Судом  Ведмедя  ватажка,  тому  згідно  гуцульських  законів  цього  роду  ніби  не  існує.  Такі  роди  в  Карпатах  ще  називають  «родами  пастухів».  З  давніх  часів  у  роді  Березюків  посада  ватажка  роду  була  спадковою.  Основна  лінія  ватажка  роду  урвалася  у  1946  році  і  з  того  часу  рід  не  має  ватажка.  На  посаду  ватажка  претендують  люди  з  двох  бічних  гілок  роду  -  Березюки  Акрешорські  та  Березюки  Рунгурські,  але  Суд  Ведмедя  відхилив  обидві  кандидатури  і  досі  посада  ватажка  роду  Березюків  лишається  вакантною.  Гасло  роду  Березюків:  «Моя  надія  тільки  на  пана  Бога!»  Основні  кольори  вишиванок  -  зелений  і  чорний.  Символ  роду  -  гілка  берези.  Резиденція  ватажка  роду  спочатку  була  розташована  на  горі  Рожет,  що  в  давні  часи  називалася  Золота.  Після  того  як  дерев’яний  замок  на  горі  Золота  був  спалений,  Березюки  збудували  укріплене  обійстя  на  горі  Ротундуль.  Коли  і  від  нього  лишився  лиш  попіл  під  час  чергової  війни,  резиденція  ватажка  роду  була  в  селі  Вижний  Березів.  Крім  цих  дерев’яних  замків  рід  Березюків  мав  ще  замки  на  горах  Чемеговська,  Рокита  Мала  та  в  урочищі  Куратул.  У  цих  замках  були  свої  каштеляни  та  варта  з  родів  Потяків  та  Рибчуків.  Замки  були  дерев’яні  і  нині  від  них  не  лишилося  і  сліду.  Товариство  «Стара  Гуцульщина»  з  села  Чорні  Ослави  планувало  відновити  замок  на  горі  Рожет,  що  колись,  у  свій  час,  був  одним  з  найпотужніших  замків  в  Карпатах  і  називався  Замок  Чорного  Ведмедя,  але  справа  так  і  лишилася  в  проекті.  Крім  того  не  збереглося  ніяких  креслень  чи  малюнків  цього  замку,  навіть  приблизних  описів,  тому  відновлення  цього  замку  буде  фантазією  будівничих,  а  не  відтворенням  історії.  

Про  походження  роду  Березюків  збереглося  чимало  легенд.  Хоч  історики  і  не  ймуть  віри  цим  легендам,  вважають  їх  вигадкою,  але  всі  погоджуються  з  тим,  що  рід  Березюків  походить  від  давніх  автохтонів  Східних  Карпат.  Кожен  гуцульський  рід  має  про  засновника  свого  роду  якусь  красиву  легенду.  Засновник  роду  обов’язково  або  герой,  або  мудрець,  або  чарівник,  що  знався  з  потойбічними  силами.  Так  і  рід  Березюків  розповідає,  що  засновником  роду  був  якийсь  Береза,  що  жив  в  часи  князя  Білих  Хорватів  Добромисла  І  Чорна  Одежа  (366  -  372).  У  той  час,  згідно  легенди,  жителям  села  Рунгури  докучав  величезний  вовк,  що  нападав  на  худобу  та  людей.  Береза  вистежив  того  вовка  і  вбив  його  на  горі  Варатик.  Потім  він  заснував  Село  Березів,  від  якого  потім  виникли  села  Вижній,  Нижній,  Середній,  та  Баня  Березів.  Нібито  він  мав  чотирьох  синів  -  Вихора,  Ґреґота,  Космача  та  Вершника,  що  і  заснували  ці  чотири  села  і  дали  початок  чотирьом  основним  гілкам  роду  Березюків,  а  потім  у  ІХ  столітті  від  Березюків  Ґреґотських  відокремилась  ще  гілка  Березюків  Акрешорських,  а  від  гілки  Березюків  Вершників  відокремилась  гілка  Березюків  Рунгурських.  Всі  вони  вважаються  молодшими  гілками  і  ніколи,  аж  до  нинішніх  часів  не  претендували  на  посаду  ватажка  роду  Березюків.  

Рід  Березюків  зберіг  ще  таку  легенду.  В  часи  правління  князя  білих  хорватів  Всевида  VI  Світла  Голова  (532  -  561)  у  558  році  напали  на  Карпати  обри  (авари).  Гуцульські  загони  і  загони  білих  хорватів  зустріли  великий  загін  нападників  біля  села  Шешори,  де  і  відбулась  Шешорська  битва,  під  час  якої  авари  були  розбиті,  а  ватажок  роду  Березюків  -  Кметь  Береза  вбив  командира  загону  аварів  у  поєдинку.  І  нібито,  князь  білих  хорватів  Всевид  VI  Світла  Голова  підійшов  до  Кметя,  що  стояв  над  вбитим  ворогом,  занурив  три  пальці  в  кров  аварського  хана  і  провів  по  щиту  Кметя  Берези.  І  сказав:  «Ти  тепер  будеш  стояти  на  сторожі  Карпат  на  горі  Золотій!»  І  дарував  роду  Березюків  землі  на  горі,  що  нині  зветься  Рожет.  З  того  часу  Березюки  -  де  б  вони  не  жили,  малюють  на  воротах  три  червоні  смуги  в  знак  тої  давньої  перемоги.  

Історики  скептично  ставляться  до  цієї  легенди  і  дружно  це  все  заперечують,  включно  з  історичність  Шешорської  битви,  вважають  цю  битву  легендою.  Це  вони  аргументують  тим,  що  авари  вперше  здійнили  набіг  на  Європу  в  565  році,  а  перший  набіг  на  Карпати  здійснили  в  598  році  в  часи  князя  білих  хорватів  Горислава  ІІІ  Хороброго  (587  -  612).  Але,  можливо,  тоді  напад  зробили  не  обри,  а  якісь  племена  гунів  -  кутригури  або  утригури,  які  все  ще  жили  в  степах  Причономор’я  і  робили  набіги  на  слов’ян,  а  з  часом  перекази  заплутались  і  всіх  кочівників  того  часу  почали  називати  «обри».  

В  історичність  Шешорської  битви  вірив  священник  села  Шешори  отець  Климентій  (в  миру  -  Іван  Березюк)  (1732  -  1802).  Він  у  1784  році  робив  розкопки  біля  села  Шешори  і  за  його  словами  знайшов  іржаві  мечі,  потрощені  шоломи,  наконечники  стріл  та  списів,  залишки  кінської  збруї.  Але  ці  розкопки  він  вів  зовсім  не  професійно.  Крім  того,  знайдені  предмети  після  смерті  отця  Климентія  десь  пропали,  тому  встановити  час  коли  ці  речі  потрапили  в  землю  немає  ніякої  можливості.  

Так  чи  інакше,  але  саме  про  цю  подію  співається  у  старовинній  гуцульській  пісні  «Три  смуги»:

                                                                       «Ой,  три  смуги,  та  й  три  черлені,
                                                                         Та  й  на  тисових  воротах  мальовані,
                                                                         Три  черлені,  три  криваві,  три  знаки,  
                                                                         А  в  Берези  були  штири  сини,  та  не  однакі...»

Замок  на  горі  Рожет  рід  Березюків  збудував  у  часи  правління  князя  білих  хорватів  Любомира  І  Сива  Борода  (612  -  615).  Потім  замок  був  суттєво  перебудований  у  839  році  в  часи  правління  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848).  Тоді  замок  перетворився  з  простого  укріплення  в  справжню  неприступну  фортецю  з  подвійними  стінами  та  високими  вежами,  ровом  та  валом.  Перебудову  замку  приписують  XVII  ватажку  роду  Березюків  -  Березі  Чорноокому.  Замок  витримав  не  одну  війну  і  не  один  набіг  на  Карпати  кочівників,  але  був  спалений  вщент  під  час  ворожнечі  родів  Березюків  та  Стефлюків,  що  перетворилась  у  справжню  війну.  Стефлюки  спалили  Золотий  замок  спекотного  і  сухого  літа  1167  року  під  час  несподіваного  нічного  нападу,  коли  в  замку  був  дуже  малий  загін  охорони.  Кажуть,  заграва  від  пожежі  була  видна  далеко  і  старі  люди  казали:  «Це  не  Золотий  замок  горить,  це  горить  гуцульська  слава!»  

У  XIV  столітті  почалась  ворожнеча  між  родами  Березюків  та  Ведмедчуків,  що  тривала  майже  500  років  і  коштувала  цим  родам  дорого.  Невідомо  з  чого  почалась  та  ворожнеча  -  чи  то  із-за  землі,  чи  то  із-за  худоби.  Розповідають,  що  у  1381  році,  коли  ворожнеча  була  вже  в  розпалі  троє  парубків  з  роду  Ведмедчуків  викрали  худобу  -  5  корів  і  1  бичка  з  полонини  Яворова  зі  стада  Березюків  і  погнали  їх  до  полонини  Під  Гордем.  Але  люди  з  роду  Березюків  наздогнали  їх  на  баских  конях  і  вбили.  І  того  часу  почалась  кровна  помста.  У  відкриту  війну  поста  переросла  у  1531  році.  Тоді  ватажка  роду  Ведмедчуків  -  Андрія  Ведмедчука,  що  жив  в  Микуличині  викликали  на  суд  в  Коломию  по  якихось  земельних  справах.    Оскільки  він  їхав  на  суд,  то  поїхав  без  зброї  і  взяв  з  собою  тільки  п’ятьох  хлопців  охорони.  По  дорозі  він  заїхав  до  свого  родича  -  Петра  Василюка,  що  жив  укріпленому  обійсті  на  горі  Хега  біля  потоку  Чемеговський,  що  тоді  називався  Чорний  Звір.  Кажуть,  що  у  змові  проти  ватажка  роду  Ведмедчуків  брали  участь  жінки.  Жінка  Петра  Василюка  -  Марічка  була  з  роду  Березюків.  З  цього  ж  роду  була  і  наймичка  -  Настя.  Як  тільки  гості  виїхали  з  двору  і  почали  спускатися  до  потоку,  жінки  повісили  на  воротах  білу  хустку,  яку  було  видно  здалеку.  Це  був  знак  для  змовників,  які  влаштували  засідку  біля  потоку.  І  як  тільки  вершники  доїхали  до  мосту,  Андрія  Ведмедчука  застрелили  з  пістоля,  а  решту  порубали  бартками.  Від  несподіванки  ті  навіть  не  змогли  вчинити  гідний  опір.  З  того  часу  потік  Чорний  Звір  став  називатися  Потоком  Вдів,  а  назву  потік  Чемеговський  він  отримав  тільки  в  ХІХ  столітті.  Рід  Ведмедчуків  у  відповідь  того  ж  року  застрелив  з  рушниці  ватажка  роду  Березюків  Василя  Березюка  просто  біля  воріт  його  хати,  а  його  молодшого  сина  Миколу  зарізали  на  полонині  Поле  Куртукул,  коли  він  спав  втомлений  в  колибі.  Після  того  ще  багато  пролилось  крові,  чимало  Березюків  і  Медведчуків  були  заарештовані  і  засуджені  королівським  судом  до  шибениці,  але  все  марно  -  ворожнеча  тривала.  Все  можливе  для  примирення  двох  ворогуючих  родів  зробив  отець  Степан  (в  миру  Микола  Дудар)  (1645  -  1717)  з  церкви  святого  Варфоломія,  що  була  в  селі  Верхній  Вербіж.  Його  зусилля  не  були  марними.  У  1695  році  ватажки  родів  Березюків  та  Ведмедчуків  зустрілись  біля  потоку  Чемеговський  на  тому  самому  мості  і  потиснули  один  одному  руки  в  знак  примирення.  Проте  ворожнеча  ще  тліла.  Остаточно  вона  згасла  у  1798  році,  коли  ватажок  роду  Березюків  Іван  Березюк  одружився  з  дочкою  ватажка  роду  Ведмедчуків  Василиною.  Два  давніх  гуцульських  роди  поєдналися.  Кажуть,  що  це  було  найбучніше  весілля  в  Карпатах  за  всю  їх  історію.  Весілля  відбувалося  в  селі  Вижний  Березів.  

Серед  Березюків  були  і  відомі  опришки.  Так  Богдан  Березюк  був  соратником  відомого  опришка  Степана  Іванійчука,  що  здійснював  рейди  мало  не  по  всіх  Карпатах  у  1709  -  1721  роках.  Ватажок  опришків  загинув  в  результаті  зради.  Побратимів  схопили  урядові  жовніри  коли  вони  спали  в  хаті  в  селі  Білі  Ослави.  Богдан  Березюк  зійшов  разом  зі  Степаном  Іванчуком  на  ешафот  на  ринковій  площі  в  Коломиї  і  наклав  головою  за  вільні  Карпати.  

Серед  Березюків  були  і  релігійні  діячі.  Серед  монахів  Манявського  скиту  відомі  Дмитро  Прочанин  (в  миру  Євстахій  Березюк)  (1403  -  1461),  Лев  Чорноризець  (в  миру  Роман  Березюк  (1498  -  1573).  Останній  відомий  своїми  теологічними  творами  «Про  Дух  Святий  і  благодать»,  «Син  Божий  в  пустелі»,  «Подолання  гріха  і  скверни  молитвою».  

У  XVIII  столітті  був  відомий  Мусій  Березюк  (1748  -  1799),  що  присвятив  життя  впровадженню  в  життя  гуцулів  пити  каву.  Він  вважав  шинки,  де  чоловіки  Гуцульщини  зловживали  алкогольними  напоями  злом  і  мало  не  в  кожному  селі  будував  кав’ярні.  Старі  люди  ще  пам’ятають,  як  одну  з  кав’ярень  у  Жєб’є  і  ще  в  1939  році  називали  «кав’ярнею  Березюка».  

Не  оминула  рід  березюків  і  Перша  світова  війна.  У  Січових  Стрільцях  був  Іван  Березюк,  що  пішов  у  Січові  Стрільці,  ледве  йому  минуло  вісімнадцять.  Поліг  він  від  московської  кулі  на  горі  Маківка.  

Серед  повстанців  був  Михайло  Березюк,  що  воював  під  проводом  Станіслава  Бучі  (псевдо  «Стрілець»).  Боївка  діяла  з  1943  року  в  Карпатах  і  мала  криївку  в  районі  гори  Лисина  Космацька.  У  1947  році  після  важких  боїв  з  карателями  вони  за  наказом  проводу  здійснили  рейд  через  всі  Карпати,  Татри  і  Судети  в  Австрію  на  територію,  що  була  під  контролем  союзників.  Помер  він  у  1981  році  в  Канаді,  в  провінції  Саскачеван,  де,  до  речі,  живе  багато  Березюків  -  нащадків  емігрантів  1902  -  1910  років.

Останній  ватажок  роду  Березюків  -  Іван  Березюк  вчителював  в  селі  Шепіт.  У  нього  на  подвір’ї  росла  калина  і  хтось  із  «визволителів»  написав  на  нього  донос,  що  він  «засаділ  весь  огород  націоналістіческім  кустарніком».  Його  заарештували  і  дали  за  кущик  калини  десять  років  таборів.  Десь  по  Сибірах  по  ньому  пропав  і  слід.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639209
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016

Країна сутінок

                   «У  синьому  небі
                       Холодний  жорстокий  вітер
                       Тріпає  сам  себе...»
                                                       (Накамура  Кусадао)

Сонце  бородатим  пророком
Чіпляється  латаними  штанами
За  антени  колючі  будинків-печер,
Мандруючи  в  країну  вечора,
Даруючи  нам  чи  то  сутінки,
Чи  то  просто  затьмарення,
Чи  то  просто  йде  не  прощаючись
Гоноровим  англійським  лордом.
А  в  тій  країні  вечора...
А  тому  світі  темряви...
Ліхтар  банькуватим  котом
Дивиться  на  брудні  вікна,  де
Бояться  чомусь  запалити  світло.
Сутінкові  провінції!  
Вітер  вічного  вечора!
Чому  так  невчасно  приходить  зима,
Коли  в  душах  людей  і  так  холодно,
Коли  хтось  зледенілими  пальцями
Торкається  струн  розбитої  скрипки,
Тесаної  колись  з  дерева  
Зі  слідами  від  куль,  з  оглухлого  ясена
Від  грому  вибухів.
А  струни...  Їх  плели  з  потоків  нейтрино,
Їх  чіпляли  вузлами  руки  старих  моряків,
А  вони  темніли  й  бриніли,  звучали  і  краяли
Серце...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2016

Карпатські князі

У  багатьох  гуцульських  легендах  та  історичних  переказах  наводяться  імена  і  оповіді  про  карпатських  князів  -  володарів  племен  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів.  Крім  подій  (часто  явно  казкового  характеру)  вказується  скільки  часу  правив  племенем  той  чи  інший  князь,  особливості  його  вдачі  та  життя.  Історики  до  цих  повідомлень  ставляться  скептично  -  вважають  їх  суцільною  вигадкою.  Вважається,  імена  вождів  племен  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів  -  народів,  що  населяли  Східні  Карпати  у  сиву  давнину  не  збереглися  і  подібні  списки  є  фантазією  середньовічних  казкарів.  Список  карпатських  «князів»  наводить  у  «Книзі  Чорної  вівці»  Данило  Схимник  -  монах  Манявського  скиту.  Про  самого  Данила  Схимника  мало  що  відомо.  Імовірні  роки  його  життя  -  це  десь  біля  1390  -  1476  років.  Є  дві  більш-менш  достовірні  дати  його  життя:  1422  рік  -  коли  він  постригся  в  монахи  і  про  це  є  відповідний  запис  у  монастирському  літописі.  І  1470  рік,  коли  він  закінчив  писати  «Книгу  Чорної  вівці».  Про  це  він  зробив  відповідний  запис  в  кінці  книги:  «Книгу  цю  написав  з  Божого  благословення  по  оповідям  старих  людей  в  горах  Карпатських  живущих  Данило  Схимник  -  монах  Скиту  Манявського,  закінчивши  писання  літа  6978».  «Книга  Чорної  вівці»  зберігалась  довгий  час  в  Скиті  Манявському,  потім  потрапила  в  колекцію  старожитностей  князів  Радзивілів.  Зокрема,  про  неї  згадує  Ян  Радзивіл  Бородатий  (1474  -  1522)  -  син  Миколая  Старого,  великий  маршалок  литовський.  Він  же  наказав  зробити  копію  з  книги,  яка  якимось  чином  потрапила  в  бібліотеку  Трініті-коледжу  (Дублін,  Ірландія)  у  1789  році  (можливо  була  продана)  і  досі  зберігається  там  -  нині  це  інвентарний  номер  U-RT  3428/67-V.  Оригінал  книги  не  зберігся,  одні  історики  вважають  книгу  фальсифікатом  XVI  століття,  інші  вважають,  що  все  написане  в  ній  є  вигадкою  самого  Данила  Схимника,  плодом  його  фантазій,  написаних  з  політичних  міркувань.  Але  так  чи  інакше,  навіть  якщо  це  просто  збірник  красивих  вигадок  та  легенд,  він  заслуговує  на  увагу  з  точки  зору  літературної.  Нижче  навожу  список  князів  з  датами  правління  переведених  з  літочислення  «від  створення  світу»  в  роки  європейського  літочислення  Григоріанського  календаря.  Знаком  питання  позначені  дати  в  яких  сумнівався  сам  автор  «Книги  Чорної  вівці»,  імена  князів  навожу  в  такому  варіанті,  в  якому  вдалося  їх  прочитати  -  копія  книги  збереглася  у  вкрай  незадовільному  стані.  Приношу  глибоку  подяку  співробітникам  бібліотеки  Кеннету  МакКормаку  та  Єлизабет  О’Саліван  за  надані  матеріали.  Також  приношу  глибоку  подяку  експерту  з  манускриптів  XVI  століття  Нілу  Генрі  за  консультації.  

Князі  карпів
Карпо  І  Великий  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Кметь  І  Скеля  (ІХ  -  VІІІ  ст.  до  н.е.?)
Кметь  ІІ  Горган  (VІІІ  ст.  до  н.е.?)
Карпо  ІІ  Сміливий  (VІ  ст.  до  н.е.?)
Кметь  ІІ  Мудрий  (VІ  ст.  до  н.е.?)
Славень  І  Верховода  (V  ст.  до  н.е.?)
Карпо  ІІІ  Велике  Поле  (ІV  ст.  до  н.е.?)
Славень  ІІ  Пастух  (ІV  -  ІІІ  ст.  до  н.е.?)
Всеслав  І  Войовник  (ІІІ  -  ІІ  ст.  до  н.е.?)
Добромисл  І  Герой  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Любовид  ІІ  Жонолюб  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Всеслав  ІІ  Їжак  (ІІ  -  І  ст.  до  н.е.)
Світодан  І  Гостра  Стріла  (65  -  34  рр.  до  н.е.)
Всеслав  ІІ  Жорстокий  (34  -  15  рр.  до  н.е.)
Всеслав  ІІІ  Вірний  Син  (15  р.  до  н.е.  -  12  р.  н.е.)
Світодан  ІІ  Камінь  на  Шляху  (  12  -  43)
Любовид  ІІІ  Воїн  (43  -  58)
Стах  І  Месник  (58  -  96)
Світозар  І  Чаклун  (96  -  111)
Стах  ІІ  Явір  (111  -  129)
Світозар  ІІ  Глек  (129  -  153)
Грунь  І  Пророк  (153  -  161)
Кметь  ІІІ  Невгамовний  (161  -  177)
Світозар  ІІІ  Сторож  (177  -  184)
Грунь  ІІ  Блукач  (184  -  198)
Будимир  І  Нічий  (198  -  210)
Грунь  ІІ  Важка  Сокира  (210  -  222)
Будимир  ІІ  Довговолосий  (222  -  239)
Любослав  І  Пустослов  (239  -  247)
Стах  ІІІ  Змій  (247  -  260)
Любослав  ІІ  Сова  (260  -  279)
Стах  IV  Швидка  Вода  (279  -  302)
Грунь  ІІІ  Мертва  Рука  (302  -  321)
Стах  V  Блідий  (321  -  337)
Будимир  ІІІ  Сирота  (337  -  355)
Світозар  ІІІ  Дорога  (335  -  361)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  князя  білих  хорватів  Боєслава  І  Сильна  Рука.

Князі  бастарнів
Бойо  І  Великий  (Х  ст.  до  н.е.  ?)
Бойо  ІІ  Комонник  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  І  Малий  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Бойо  ІІІ  Високий  (ІХ  -  VIII  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  ІІ  Велике  Око  (VIII  ст.  до  н.е.  ?)
Вітрослав  І  Сміливий  (V  ст.  до  н.е.  ?)
Світослав  І  Косар  (V  ст.  до  н.е.  ?)
Миробуд  І  Войовничий  (ІV  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  ІІІ  Страх  (ІІІ  ст.  до  н.е.?)
Вітрослав  ІІ  Жорстокий  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Миробуд  ІІ  Тустань  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Миробуд  ІІІ  Деревосік  (І  ст.  до  н.е.)
Вітрослав  ІІІ  Син  Дани  (І  ст.  до  н.е.)  
Данослав  І  Співак  (І  с.  н.е.)
Данослав  ІІ  Ромей  (І  ст.  н.е.)
Світослав  ІІ  Кароокий  (98  -  110)
Данослав  ІІІ  Сивочолий  (110  -  146)
Межикнязівство
Святодан  І  Войовничий  (168  -  179)
Вседан  І  Залізна  Рука  (179  -  202)
Світодан  І  Холодна  Хата  (202  -  226)
Всевид  І  Патлатий  (226  -  237)
Любовид  І  Первісток  (237  -  249)
Добромисл  І  Хоробрий  (249  -  258)
Світодан  ІІ  Вовчий  Слід  (258  -  266)
Світодан  ІІІ  Син  (266  -  270)
Добромисл  ІІ  Добрий  Батько  (270  -  281)
Любовид  ІІ  Велика  Скриня  (281  -  290)
Всевид  І  Шкіряний  Пояс  (290  -  301)
Добромисл  ІІІ  Зупини  Сонце  (301  -  333)
Вітрослав  IV  Хорт  (333  -  361)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  князя  білих  хорватів  Боєслава  І  Сильна  Рука.

Князі  білих  хорватів
Хорват  І  Воїн  (301  -  321)
Хорват  ІІ  Дванадцяти  Битв  (321  -  340)
Боєслав  І  Сильна  Рука  (340  -  366)
Добромисл  І  Чорна  Одежа  (366  -  372)
Всевид  І  Великий  Камінь  (372  -  399)
Боєслав  ІІ  Кметь  (399  -  410)  
Добромисл  ІІ  Бескид  (410  -  431)
Всевид  ІІ  Мовчазний  (431  -  449)
Добромисл  ІІІ  Мудрий  (449  -  475)
Боєслав  ІІІ  Темне  Око  (475  -  477)
Боєслав    ІV  Визволитель  (477  -  492)
Всевид  ІІІ  Завойовник  (492  -  495)
Всевид  ІV  Чорновус  (496  -  497)
Всевид  V  Тисові  ворота  (497  -  505)
Горислав  І  Гострий  Спис  (505  -  514)
Добромисл  ІV  Великий  (514  -  532)
Всевид  VI  Світла  Голова  (532  -  561)
Горислав  ІІ  Вершник  (561  -  587)
Горислав  ІІІ  Хоробрий  (587  -  612)
Любомир  І  Сива  Борода  (612  -  615)
Любомир  ІІ  Самотній  (615  -  618)
Всевид  VII  Великий  Щит  (618  -  622)
Любомир  ІІІ  Знак  (622  -  630)
Любомир  ІV  Комонник  (630  -  634)
Любомир  V  Змій  (634  -  641)
Любомир  VІ  Втікач  (641  -  644)
Ростислав  І  Рудий  (644  -  659)
Велемир  І  Злий  (659  -  660)
Любомир  VІІ  Золотослов  (660  -  664)
Любомир  VІІІ  Чужинець  (664  -  671)
Світозар  І  Залізний  (671  -  695)
Станимир  І  Вовк  (695  -  703)
Володислав  І  Висока  Смерека  (703  -  720)
Світозар  ІІ  Тур  (720  -  733)
Володислав  ІІ  Ведмідь  (733  -  745)
Будислав  І  Вогненний  (745  -  761)
Боєслав  V  Довгий  Меч  (761  -  786)
Любомир  Х  Синьоокий  (786  -  819)
Будислав  ІІ  Грім  (819  -  830)
Світозар  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848)
Любомир  ХІ  Нестримний  (848  -  863)
Добромисл  V  Одноокий  (863  -  899)
Мирослав  І  Зачини  Ворота  (899  -  911)
Любовид  І  Красень  (911  -  932)
Велемир  ІІ  Темний  (932  -  948)
Мирослав  ІІ  Золотий  Меч  (948  -  967)
Любовид  ІІ  Вітер  (967  -  981)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  Володимира  Київського.

(на  світлини  -  ілюстрація  з  літописів  ХІІ  ст.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2016

Рід Стефураків

Рід  Стефураків  -  один  із  найдавніших  родів  гуцулів.  У  давні  часи  володів  землями  в  долині  річок  Прут,  в  верхів’ях  Чорного  та  Білого  Черемошу,  на  гірських  хребтах  в  районі  Космача,  в  верхів’ях  Чорної  Тиси,  в  долині  річки  Тересва,  Рускова  та  гори  Фаркау  (нині  це  Румунія).  Символом  роду  була  гілка  смереки  та  вовк.  Недарма  в  Карпатах  в  старі  часи  була  приказка:  «Злий,  як  стефураківський  вовк».  Гасло  роду  Стефураків:  «Ніколи  як  нині!»  Кольори  вишиванок:  червоний,  чорний,  зелений.  Це  один  з  небагатьох  гуцульських  родів  у  яких  лінія  ватажка  роду  ніколи  не  переривалася.  Крім  того,  це  чи  не  єдиний  рід  гуцулів  у  яких  резиденція  ватажка  роду  ніколи  не  змінювалась  і  завжди  розташовувалась  в  Космачі  -  з  дуже  давніх  часів.  Нинішній  ватажок  роду  -  Іван  Стефурак  живе  в  Космачі,  офіційно  визнається  Радою  гуцульських  ватажків  і  Судом  Ведмедя,  і  є  постійним  представником  роду  в  Раді  гуцульських  ватажків.  Рід  Стефураків  -  це  рід  який  зберіг  чи  не  найбільше  легенд  та  історичних  переказів  про  ватажків  роду.  Але  офіційні  історики  не  визнають  ці  перекази  достовірними  та  історичними,  вважають  їх  псевдоісторичними  та  міфологічними.  Крім  гірського  роду  Стефураків,  який  колись  був  чи  не  наймогутнішим  і  найбагатшим  родом  гуцулів  у  Східних  Карпатах  і  змагався  по  силі,  впливу  і  багатству  з  карпатськими  князями,  є  ще  рівнинний  рід  Стефураків,  що  має  зовсім  інше  походження  і  не  споріднений  з  ним.  Рід  Стефураків  обирав  ватажка  до  1356  року  -  тоді  відбулась  остання  рада  роду  на  горі  Горде,  що  під  Космачем  і  востаннє  вибирався  ватажок  роду  Стефураків,  після  цього  посада  ватажка  роду  стала  спадковою  -  передавалась  від  батька  до  сина.  Хоча  і  раніше  під  час  виборів  ватажка  перевага  надавалася  одному  із  синів  колишнього  ватажка.  Тільки  двічі  -  у  1128  та  у  1267  році  обрали  не  сина,  а  племінника  загиблого  ватажка,  хоча  були  і  прямі  спадкоємці.  

Навколо  походження  роду  Стефураків  серед  істориків  точиться  чи  не  найбільше  суперечок  та  дискусій  порівняно  з  походженням  інших  гуцульських  родів.  Так  польський  історик  Лех  Крушницький  (1675  -  1738)  стверджував,  що  рід  Стефураків  має  польське  походження  і  з’явився  в  Карпатах  в  часи  польського  короля  Стефана  Баторія  (1533  -  1586)  і  від  його  імені,  мовляв  походить  назва  цього  роду.  З  цим  погоджується  мадярський  історик  Петер  Балашші  (1789  -  1854),  але  стверджує,  що  рід  Стефураків  не  польського,  а  мадярського  походження.  Румунський  історик  Міхай  Тцара  (1855  -  1920)  заперечує  це  і  пише,  що  рід  Стефураків  румунського  походження  -  походить  з  Молдови  від  гайдуків  господаря  Штефана  ІІІ  Великого  (1457  -  1504)  і  саме  після  його  смерті,  мовляв,  предки  цього  роду  переселились  в  Гуцульщину.  Єпископ  Рахівський  та  Солотвинський  Варфоломій  (1458  -  1501)  писав,  що  рід  Стефураків  походить  від  Святого  Стефана  -  апостола,  родичі  якого,  чи  то  нащадки  примандрували  в  Карпати  і  там  оселилися.  Як  історики,  так  і  інші  церковні  діячі  це  категорично  заперечують  і  пишуть,  що  це  вигадка  Варфоломія,  що  він  в  стані  екзальтації  був  схильний  до  неочікуваних  проповідей  і  думок,  за  які  його  у  1498  році  засудили  як  єретика.  

Самі  ж  Стефураки  говорять,  що  вони  жили  в  Карпатах  з  дуже  давніх  часів,  є  автохтонними  жителями,  походять  від  короля  племені  карпів  Стаха,  що  був  засновником  їхнього  роду.  При  цьому  розповідають  легенду  про  Дике  полювання  короля  Стаха,  що  король  Стах  був  підступно  вбитий  ворогами  і  з  того  часу  періодично  приходить  з  того  світу  зі  своїми  воїнами  і  слугами,  і  вони  влаштовують  полювання  на  нащадків  вбивць  і  будуть  здійснювати  цю  помсту  до  кінця  світу  сього,  аж  до  Страшного  Суду.  При  цьому  в  переказі  наводиться  навіть  час  життя  і  правління  цього  короля  -  І  століття  нової  ери,  58  -  96  роки.  Історики  заперечують  достовірність  цього  повідомлення,  зазначають,  що  в  ті  часи  у  карпів  були  не  королі,  а  вожді  племені,  і  що  історичний  вождь  карпів  Стах  жив  не  в  І,  а  в  ІІІ  столітті  -  десь  біля  236  -  277  років.  Крім  того,  історики  зазначають,  що  легенда  про  Дике  полювання  поширена  у  всіх  народів  Європи  -  від  Ірландії  до  Білорусії  і  навряд  чи  має  карпатське  походження.  

Згідно  історичних  переказів  роду  Стефураків  рід  мав  багато  гілок.  І  серед  них  була  князівська  гілка  Стахи-князі,  до  якої  належали  давні  вожді  Білих  Хорватів  та  гілка  жреців,  до  якої  належали  волхви  капища  Змія,  що  було  розташоване  на  відрогах  гори  Вовча.  Нині  там  збереглися  залишки  капищ,  дольмени  часів  неоліту  -  Стефураки  стверджують,  що  там  у  VI  -  IX    століттях  були  святилища,  в  яких  головними  волхвами  були  люди  з  роду  Стефураків.  Згідно  цих  же  повідомлень,  вони  були  волхвами  на  капищі  Сонця  на  горі  Лисина  Космацька  та  на  капищі  Місяця  на  горі  Горде  Доброкиївська.  Там  теж  збереглися  залишки  мегалітичних  споруд  неоліту,  можливо  часів  Гальштату,  петрогліфи,  але  перевірити  повідомлення  історичних  переказів  роду  Стефураків  немає  ніякої  можливості.  В  легендах  самих  Стефураків  наводяться  списки  46  поколінь  волхвів  з  сивої  давнини  до  1052  року.  У  1052  році  рід  Стефураків  прийняв  християнство,  і  це  було  поворотним  пунктом  у  хрещенні  гуцулів.  Це  власне  був  перший  гуцульський  рід,  який  до  того  ж  мав  авторитетних  язичеських  жреців,  який  прийняв  християнство.  Загалом  прийняття  християнства  гуцулами  затяглося  -  окремі  роди  гуцулів  дотримувались  старої  віри  аж  до  1378  року.    

Щодо  князівської  гілки  роду  Стефураків,  то  династія  Стахів-князів  існувала  до  843  року,  після  того  ватажків  роду  називали  просто  ватажками,  а  не  князями.  Але  навіть  до  843  року  Стахи-князі  були  васалами  князів  карпів,  а  потім  князів  білих  хорватів  і  ніколи  не  утворювали  якогось  окремого  князівства  чи  королівства,  хоч  володіли  в  ті  часи  величезними  землями.  Зокрема,  ватажок  роду  Стефураків  Світозар  присягнув  на  вірність,  разом  з  ватажками  інших  гуцульських  родів,  князю  білих  хорватів  Добромислу  ІV  Великому  у  529  році.  Рід  Стефураків  мав  в  Карпатах  чисельні  укріплені  замки  та  фортеці.  Зокрема,  їм  належав  замок  Чорна  Смерека  на  горі  Грегіт  (що  біля  Космача),  Замок  Білого  Птаха  на  горі  Хом’як  (що  біля  нинішнього  Татарова)  -  тоді  ця  гора  називалася  Кам’яна  Сторожа,  Замок  Великого  Дика  на  горі  Чивчин  (потім  той  замок  у  974  році  був  захоплений  родом  Зеленчуків),  Замок  Весняного  Вітру  на  горі  Діл  (що  біля  нинішньої  Ворохти).  Ці  замки  будувалися  з  дерева  -  нині  від  них  не  лишилося  і  сліду.  

Рід  Стефураків  брав  участь  у  війнах  з  обрами  (аварами)  під  час  їхніх  нападів  на  Карпати.  Легенди  розповідають  про  ватажка  роду  Мирослава  Стефа  Доброго,  якого  волохи  ще  називали  «Чорним  Стефом».  Він  був  першим  з  роду  Стефураків,  хто  отримав  епітет  Чорний.  Пізніше  серед  ватажків  роду  виникли  гілки:  Чорні  Стефураки  і  Білі  Стефураки.  Вони  селилися,  зокрема  в  долинах  річок  Чорний  і  Білий  Черемош.  Історики  сперечаються,  чи  їх  епітети  виникли  від  назв  цих  річок  чи  навпаки.  У  598  році  Мирослав  Чорний  зібрав  воїнів  з  роду  Стефураків  та  союзних  родів,  і  вони  зітнулися  з  аварами  в  долині  ріки  Прут  в  районі  нинішньої  Ворохти.  Тоді  гуцули  в  тій  битві  отримали  важку  поразку,  але  Мирослав  Чорний  зробив  з  цієї  поразки  правильні  висновки  і  в  601  році  знову  зібрав  військо  і  розбив  вщент  аварів  в  районі  нинішнього  Татарського  перевалу.  Чому  до  нього  прикріпилася  назва  Чорний  -  є  різні  думки.  Є  версія,  що  Мирослав  Стеф  тримав  оборону  замків  на  волоському  прикордонні,  де  постійно  були  в  ті  часи  сутички  між  волохами  і  гуцулами,  здійснювалися  взаємні  рейди,  в  яких  відбувалися  викрадення  худоби,  причому  кожний  наступний  рейд  був  помстою  за  рейд  ворожої  сторони.  У  волохів  досі  збереглася  колискова  в  горах  північної  Трансільванії,  де  є  такі  слова:  «...Спіть  спокійно  овечки  й  корівки,  а  то  прийде  Чорний  Стеф  і  забере  вас!»  Кажуть,  що  нащадки  Мирослава  Стефа  лишили  собі  епітет  Чорний,  «щоб  боялися  нас  вороги».  З  Мирославом  Стефом  Чорним  пов’язують  ще  таку  легенду.  Коли  помер  князь  білих  хорватів  Горислав  ІІІ  Хоробрий  у  612  році,  то  він  заповідав  поховати  його  серце  на  вершині  гори  Фаркау,  що  в  ті  часи  називалась  гора  Стаха  і  була  священною  для  всіх  білих  хорватів.  Скриню  з  серцем  князя  Горислава  повіз  на  гору  Стаха  Мирослав  Стеф  зі  своїми  воїнами,  але  їх  біля  Скель  Смерті  їх  оточили  авари,  які  несподівано  знову  зробили  набіг  в  Карпати.  Мирослав  Стеф  вигукнув  своїм  воїнам:  «Ми  завжди  слідували  за  своїм  князем  Гориславом,  підемо  і  зараз  за  ним  -  до  перемоги,  або  до  загибелі!»  І  кинув  скриню  з  серцем  князя  в  густі  лави  ворогів  і  ринувся  з  мечем  в  руках  слідом  за  скринею  з  серцем.  У  тому  бою  Мирослав  Стеф  і  всі  його  воїни  загинули.  Але  скриня  з  серцем  князя  Горислава  ІІІ  Хороброго  потім  була  потім  знайдена  і  похована  на  горі  Печаль,  яка  з  того  часу  має  таку  назву.  

Проте  не  завжди  взаємини  між  верховними  князями  білих  хорватів  у  роду  Стефураків  були  дружніми.  У  VIII  столітті  сила  і  багатство  роду  Стефураків  настільки  зросли,  що  князі  білих  хорватів  почали  вбачати  у  роді  Стефураків  загрозу  своїй  владі.  Почалась  ворожнеча  -  при  цьому  одні  гуцульські  роди  стали  на  бік  князя,  інші  на  бік  роду  Стефураків.  Доходило  навіть  до  збройних  сутичок.  За  часів  князя  білих  хорватів  Боєслава  V  Довгий  Меч  намітилось  деяке  примирення  між  ворогуючими  сторонами.  Але  князь  несподівано  помер  (ходили  чутки,  що  його  отруїли),  і  князем  білих  хорватів  став  малолітній  Любомир  Х  Синьоокий  якому  було  тільки  12  років.  У  той  час  помер  і  ватажок  роду  Стефураків  -  Стеф  Сіра  Сокира  і  ватажком  на  раді  роду  обрали  малолітнього  Птахослава,  якому  було  тоді  тільки  15  років.  Далі  у  786  році  в  замку  Білого  Каменя,  що  біля  нинішнього  Делятина  відбулась  подія,  яка  ввійшла  в  легенди  як  «Чорний  обід».  Бояри  князя  з  родів  Зеленчуків  та  Смеречуків  запросили  ватажка  роду  Стефураків  на  урочистий  обід  -  ніби  то  для  остаточного  примирення.  Під  час  обіду  принесли  і  поставили  на  стіл  голову  чорного  бика  -  символ  смерті.  Після  цього  слуги  князя  схопили  ватажка  роду  Стефураків  Птахослава,  відвезли  його  на  гору  Рокита,  там  влаштували  судилище,  оголосили,  що  він  зрадив  князя  і  вбили  його.  Сам  князь  все  життя  заперечував  причетність  свою  до  цього  злочину,  просив  пробачення  в  ради  гуцульських  ватажків  і  в  роду  Стефураків.  І  йому  вірили.  Хто  саме  влаштував  цей  «Чорний  обід»  так  і  лишилося  загадкою.  Підозра  (і  не  безпідставна)  падає  на  тодішніх  ватажків  родів  Зеленчуків  та  Смеречуків,  але  ці  роди  заперечують  це.  

У  ІХ  столітті  тривала  ворожнеча  між  родом  Стефураків  та  Смеречуків.  Зокрема,  у  847  році  рід  Стефураків  захопив  і  спалив  замок  Білих  Квітів  на  горі  Чорний  Грунь,  яким  володіли  Зеленчуки.  Цей  замок  після  цього  так  ніколи  і  не  був  відбудований.  Ворожнеча  тривала  до  1388  року,  коли  ці  два  давніх  гуцульських  роди  остаточно  примирилися  і  закріпили  мир  шлюбом  молодшого  сина  ватажка  Стефураків  Данила  Стефурака  з  дочкою  ватажка  Зеленчуків  Марічкою  Зеленчук.  

Рід  Стефураків  прославився  не  тільки  військовими  ватажками.  До  цього  роду  належали  також  видатні  церковні  діячі  і  вчені.  Так  у  селі  Кути  у  1768  -  1789  роках  служив  священиком  отець  Петро  (в  миру  -  Григорій  Стефурак)  -  відомий  богослов,  автор  праць  «Сенс  молитви  Господньої»,  «Таїна  Божої  Благодаті»,  «Проповіді  в  час  посту».  

Рід  Стефураків  взяв  участь  і  в  повстаннях  опришків.  У  1723  -  1731  роках  в  горах  біля  Чорної  Кливи  та  Братковської  діяв  загін  опришків  Василя  Стефурака.  Він  загинув  під  час  походу  до  Надвірної  від  кулі  жовніра  урядових  військ.  Відомий  ще  Левко  Стефурак,  що  в  1735  -  1455  роках  тримав  у  Криворівні  водяний  млин  і  допомагав  опришкам.  

У  ХІХ  столітті  в  Карпатах  були  відомі  Дмитро  Стефурак  (1801  -  1876),  що  мав  у  Перкалабі  тартак  та  пастухував  на  полонині  Веснярка,  отець  Онуфрій  (в  миру  Тарас  Стефурак)  (1834  -  1900),  що  був  священиком  в  селі  Гринява.  Під  час  Першої  світової  війни  багато  чоловіків  з  роду  Стефураків  загинули  на  фронтах.  Так  не  повернувся  з  війни  Данило  Стефурак,  що  був  рядовим  45  піхотного  полку  армії  Австро-Угорщини.  Судячи  по  всьому,  він  загинув  під  час  Стрийської  битви  у  1915  році.  У  часи  ЗУНР  в  УГА  був  хорунжий  Петро  Стефурак,  воював  під  Львовом,  подальша  доля  його  невідома,  скоріше  всього  він  загинув  у  Чотирикутнику  Смерті  у  1920  році.  Ще  у  ХХ  столітті  відомі:  сотник  УПА  Іван  Стефурак,  боївка  якого  діяла  біля  гори  Версалем  та  перевалу  Рижі  у  1946  -  1949  роках.  У  грудні  1949  року  він  потрапив  у  засідку  біля  села  Снідавка  і  загинув  в  бою.  Відомий  ще  священик  з  села  Великий  Березів  отець  Павло  (в  миру  Назар  Стефурак)  (1899  -  1947).  У  1946  році  він  був  репресований  і  отримав  10  років  таборів  тільки  за  те,  що  лишився  вірним  Українській  греко-католицькій  церкві,  відбував  покарання  на  Колимі,  на  золотій  копальні  «Далека».  У  1947  році  він  був  розстріляний  під  час  десяткування  в’язнів.  Кажуть,  що  він  був  дев’ятим,  але  десятим  випало  стояти  неповнолітньому  хлопцю,  якому  в  той  день  виповнилось  тільки  16  років,  і  отець  Павло  сказав:  «Розстріляйте  краще  замість  нього  мене!»  Що  і  було  зроблено.  

Чимало  людей  з  роду  Стефураків  живе  нині  по  світах  -  в  еміграції.  Стефураки,  що  виїжджали  в  Канаду  у  1899  та  1903  роках  селились  переважно  в  провінції  Альберта.  

Нині  в  Карпатах    рід  Стефураків  живе  переважно  в  Надвірнянському,  Косівському,  Верховинському  районах  Івано-Франківської  області  та  в  Рахівському  районі  Закарпатської  області.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633330
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2016

Ще

     «Наче  нема  і  не  буде  Сараєво...»
                                               (Арсеній  Тарковський)

Ще  Відень  сміється  
Безтурботними  оперетами,
Ще  ніхто  не  знає,  
Що  є  таке  місто  Сараєво,
Навіть  знавці  географії
При  слові  «Сараєво»  
Не  здригаються  і  не  чують
Луну  пострілів,  гуркіт  
Автомобіля-забавки:
Ще  дивовижки,  а  не  катафалка,
Ще
Музику  –  жменями,  поети
Бавляться  в  декаденс,
Мріють  про  смерть  –  таку  лагідну,
А  майстри  пензля  
Грають  скрипками  фарб  
Смішну  фугу  «весна».
Ще
Життя  здається  легким  вальсом
З  присмаком  передчуття  (до  кави),
Ще  
Дівчатка  читають  Мопасана  й  Флобера,
Юнь  цитує  Фрідріха  Ніцше,
І  не  знає  якого  він  кольору  –  
Фарш  із  людського  м’яса,
Як  повзають  воші  
Вовною  сірих  шинелей,
Як  конають  від  тифу
Юнаки  посивілі,
Як  безокі  солдати
Плетуться  в  тумані  хлору  –  
Зеленому  і  їдкому,
Як  косять  косарі-кулемети
Людську  траву,
І  рвуть  плоть    
Куші  колючого  дроту.
Ще.  Ще.  Ще.
Ще.  Ще.  Ще.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015

Квіти, які були

             «Без  вогнів  і  пахощів  а
                 Так  од  них  п’яніла  бджола
                 Квіти  світло  таки»
                                                               (Анна  Пер’є)  

Зимові  квіти  –  чи  то  там  за  склом
Моєї  свідомості  прозорої  
(без  темних  закутків  –  зими  цієї),
Чи  крихкі-зледенілі  безсніжного  грудня,
(Замерзлі  жоржини  –  уламками  скла),
Квіти-кристали  –  зима,  ні  –  епоха  холоду,
Квіти.  Навіть  якщо  без  запаху,
Навіть  якщо  тепло  штучне,
У  скляному  кубі,  у  синій  тюрмі  світу
Сього.
Все  одно  –  квіти  –  все,  що  лишилось
З  книжечки  радості.  Бо  світло  таки.
Бо  світ  таки  не  спіймав,
І  не  вкрав,  і  не  сховав
У  мішок  чорний.  А  таки  не,
(Хоч  ловив  і  не  тільки  мене,  
і  не  тільки  вас,  і  не  тільки  всіх),
А  таки  ще  –  і  поживемо,  і  просто
Квіти  за  склом,  квіти  –  
Світлими  шматочками  спогадів.
Тої  весни.  Яка  була  –  все  таки.
Яка…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2015