| Сторінки (8/734): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 | » |
[i] «Це той, хто присвоїв собі мої очі.
Він їх привласнив тоді,
коли зачиняються брами…»
(Пауль Целан)[/i]
Якийсь дивак нетутешній
Малював на моїх вікнах папороть –
На вікнах, що завжди люблять світло
І дарують промені необачним мешканцям
Дому, що стоїть на піску,
Що висипався з клепсидри Вічності:
Ним рахували епохи – так необачно,
А він висипався.
Добре, хоч ходить вулицями
Попід вікнами, попід тинами і парканами
Художник білих папоротей,
А не той, то зачиняє брами
І краде сірі очі людей тиші –
Щоб не бачили, щоб блукали в темряві:
Там, де потворки шукають тебе –
Необачного, недоречно, непотрібного.
Той, що зачиняє брами
Приходить, коли настає темрява,
Ховає вкрадені очі в скриньку
Зроблену в чорного дерева –
З тису старезного і отруйного,
Що ріс в забутій ущелині,
Проклятій шаманом-калікою
Народу довгих мечів і кудлатих коней
В ущелині сірих каменів і річки холодної,
Куди ніхто не ходить, не бродить,
Не колобродить, ніхто,
Навіть Мара оминає його.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021
«Заснути хочу сном осінніх яблук…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Зима мокра й холодна
Наче арктична риба Каласта,
Наче плющ отруйний в лісі лисиць,
Наче білий мох білого дня Касте Суму
Нашіптує сни вужа.
А Місяць-невдаха нашіптує:
«Сон це не страшно…»
(Він знає. Як не він то ще хто…)
А може Місяць це теж яблуко –
Але не осіннє, а кам’яне,
Що надто довго висіло
На невидимій гілці минулого
І не падало в оцю безодню Ніщо,
А кам’яніло, сіріло, мертвіло –
Бо бачило сон – надто ніякий,
Надто одвічний – про вир круговерті –
Той самий. Отой, що завжди.
Хотілось заснути – заблукати у сни їжака,
Разом з колючим філософом межичасу
Бачити зоряну ніч (над листям торішнім).
Сон – це не страшно. Той безхатько правий.
Той блукач. Той кулястий ліхтар.
Той волоцюга.
У яблучних снах
Буду пити срібним кратером сидр.
А може й кальвадос – іспанський.
У снах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021
«Вік золотий було вперше посіяно…»
(Публій Овідій Назон)
Винахіднику плуга – щиро.
Вік золотий зернами кольору Сонця
У землю чорну масну
Перший орач волів щойно приручених
У перше ярмо дерев’яне.
І перший плуг з рогу оленя і кореня дубу.
Перший орач ліпив глеки
З глини кольору золота
І малював чорним – кольору ночі і мудрості
Знаки закручені – втілення Вічності –
Знаки Галактики – сліди солі розсипаної
На долівці тьми.
Чи то молока розлитого корови одвічної.
Ще залізо не краяло
Перший хліб гарячої печі,
Ще меча ніхто не вигадав
І не тямив ним плоть шматувати,
І не гострив його біля кузні кіптяви:
Кузні лихих чаклунів руди болотяної.
Ще земля була щедрою, а поле неміряне,
Ще вершників степ не знав,
І земля не стогнала
Під копитами номадів довгих мечів,
Ще Сонце вмивалося – наче прокинулось
Водою світанків і рік
Незнаних, неназваних, ненаречених
Ще треби приносили
Тільки Землі-Праматері,
А не Арею – мечу двосічному,
Ще земля була щедрою,
А Місяць рогатий до худоби лагідним,
Ще до епохи сокир бронзових
Було тисячі літ…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
[i] «Під берегом острова одне об одне
Б’ються бортами порожні човни…»
(Гійом Аполлінер)[/i]
Коли пишеш есей про авторів текстів (байдуже, поетичних чи прозових, хоча в епоху модерн поети писали поетичну прозу, а прозаїки віршували), хочеться писати про творців які перемогли. Це окрилює, це Акутагава Рюноске програв – він сам це визнав, це відчувалось в усіх його новелах і віршах – він програє. І то у нас на очах. Те саме можна сказати про багатьох – Маяковського, Плужника, Рембо, Бодлера і багатьох інших – вони програли. Хоча мали всі шанси перемогти. Хто програв битву з дурнями, хто з катом, хто з темрявою, що сидить в глибина свідомості. Хто просто з духом розчарування та зневіри. Я хочу написати есей про людину яка перемогла, яка сказала всім і собі: «А я ще є». Попри все – попри жахи війни, безглуздя індустріальної епохи, смертельне (для інших) поранення, шпиталь, тюрму, шахраїв, зраду друзів. Попри все. Я хочу написати про людину, яка стояла на мосту Мірабо і вже завдяки тільки цьому стала людиною вічності – я пишу есей про Гійома Аполлінера. Про людину, що нехтувала всіма звичними формами - від граматики до стилістики, яка не була провісником епохи, яка не вписувалась в епоху, яка просто створила епоху, а потім решта людей вже намагались вписуватись в його поетичний світ. Кожен по своєму. Але кожен невдало. На відміну від переможця Гійома, інші приборкувачі Пегаса та майстри пера чи просто провінційні каламарі не розуміли, що треба не вписуватись в сучасність і не протидіяти сучасності, а творити світ сучасності. Вигадувати його.
Треба справді бути переможцем, щоб зуміти, будучи білоруським поляком, так опанувати французьку мову і культуру, щоб стати більшим французом аніж самі жителі Галії, генієм французької поезії. На війну він пішов добровольцем. Як він міг не піти битись і помирати за Францію, якщо він вже став справжнім французьким поетом? Хай навіть йому і відмовили в громадянстві. Ну що ж іще робити поляку серед зелених пагорбів Пікардії та між барокових химерій паризьких вуличок як не піти вмирати за Францію? І то не за корсіканського шибеника, а за республіку. Його творчість війна розчахнула навпіл. Точніше на троє. Як це знайомо нам – все написане ділити на «до мобілізації», «після мобілізації» та «після демобілізації». Але так спокійно споглядати війну, всі ці жахи і писати в цей час про красу, відшукуючи її там, де її принципово не може бути – це ніхто з поетів не зумів – тільки він – нащадок поліських аристократів, що сконструював псевдонім з уламків свого довжелезного імені. Як імено може складатися з шести слів (навіть для шляхтича уродзоного!) – це для мене загадка. Гірша едіпової. У мене було таке відчуття, що він відчував – стрибне рано чи пізно з висоти свого довжелезного імені в провалля небуття, як в часи міфічні софоклівсий сфінкс шугонув у прірву, коли розгадали його загадку. Але я помилявся – Аполлінер не загадував загадок і навіть не розгадував їх – він був деміугром в літературі, а не Прометеєм, що дарував поетичний вогонь сучасникам.
Ім’я можна змінити. Можна навіть змінити Батьківщину і назватися шаманом іншого бога чужого племені. І приностити треби чужому Сонцю. Але корені підрубати неможливо. Навіть якщо людина рубає їх самостійно. Навіть якщо на батьківщині не бувала зроду і народилася бозна де – серед вічного міста цезарів, а дитинство взагалі пройшло в сентиментальній Італії та в картярському Монако. Корені даються взнаки. Гійом Аполлінер пише французькою мовою твір «Лист запорожців турецькому султану». А потім неодноразово згадує в віршах то «кіммерійські сутінки», то «небесні Дунаї», то знову з’являються запорожці і степи неозорі прямо серед Парижу. До того ж «мої запорожці»! Саме не якісь там екзотичні чи гоголівські запорожці, а саме його запорожці. Для нього це рідне і своє. Крім Франції він зумів (хоч на мить) втілитись в Україну. Все там – у Скіфії-Україні – і вхід до підземелля мертвих, і політ в Небо. А тут Париж і його алкоголі. Тут блукають вулицями Пан, Христос та Ерос. І ніякі не автомобілі, що вдираються в рядки віршів, як щойно вони вдерлися нахабно в лабіринти вулиць.
«Коли прийде твій час і в кіммерійській млі…»
Де ж іще шукати імлу поету, як не в сумній і вітряній Кіммерії, де як казали елліни є вхід до пекла – в Тартар? Це тут можна ненароком попрощатися:
«Прощай Прощай
На горло скаране сонце»
Він ще не знав, що Сонце скаране на горло не тільки в Парижі – коли за вікном століття-потворка, Сонце водять на страту регулярно і то в різних землях, навіть там де правителі прийшли з пітьми і не знають, що таке Сонце. А мандрувати в потойбіччя необхідно саме в Кіммерії. Чи то, перепрошую, у Скіфії. Кіммерія – це надто по гомерівськи. Сказати «Кіммерія» - це все одно, що зазирнути в забуті часи. Але поетам то дозволено. Хоча далеко не всі користуються цією індульгенцією і зазирають. Мандрувати в потойбічний світ можна і в Сарматії. Чи то на кресах. Як кому належить. Але не судилось. Балансувати на межі життя довелось таки в Пікардії, а помирати в Парижі. І усвідомити - горло Сонцю перерізали не тільки там – у синіх чарівних степах, але і тут – у Франції.
Українство виглядає з його віршів як не ховай. Визирає як шабля, яку не сховаєш під модним піджаком. «Полум’ярем горю між вас храмовики…» - о, як це по українськи – згоріти з кимось, а не жити в ім’я їхніх ідей і нести ці ідеї людям. Кохання для нього завжди нещасливе, а життя сумне – так ніби він всеньке життя боронив шаблею неіснуючу Україну, яка живе тільки у мріях, а не вічно вільну Францію. Полум’я інквізиції – це для нього «гніздо одваги», а не ганебна сторінка історії людства. І можна нескінченно писати з траншей листи Лу, яка і не збиралась тебе чекати і просити в неї, ні не кохання, де там, книжку якогось англійського реаліста. Бо романтику потрібно торкнутись реалізму – бодай в книжці. Його не лякає, що оця Лу його швидко забуде, що «скоро пам’ять моя розчиниться в порожнечі» - може тому, що лякатись взагалі не варто. Варто лише споглядати красиві «нетривкі квіти вибухів». Вартує чогось тільки перемога – і в оцьому «місті метеорів», і в «інституті молодих сліпців», і в «садах урочистих сяйв», і в «сотнях міст», де «в гаморі губивсь їх слів правдивий зміст» - перемога над собою, над нездоланним, над одвічним страхом смерті, над безглуздям світу сього.
Аполлінер – поет міста. Але не того Міста, що оспівав Еміль Верхарн – то місто монстр, місто страшне, хоч і гідне великого епосу. Місто Аполлінера, це поліс абсурду, безглуздя. Його не варто боятися хоча б тому, що взагалі нічого не варто боятись. Але співати про щось крім Міста – неможливо. Весь світ став містом. Навіть шанці війни – це теж місто. Місто поширилось на всю планету і на всі сфери буття людини. І це життя в Місті – це алкоголь. Життя п’янить сильніше за будь-який «Арман’як» чи подвійний «Бурбон». Життя Гійом п’є і п’яніє ним. Навіть таким – сучасним – позбавленим сенсу. Бо в цьому нескінченному місті якщо і прийде знову Христос, то цього ніхто просто не помітить. Не помітить і все. Бо:
«… Ніч відходить неначе прекрасна метиска
То сумирлива Лія чи Фердіна кігтиста
І ти п’єш алколголь цей палкий як життя
Життя що ти пєш як п’янюче пиття…»
Він справді стояв на мосту. І не тільки в той сумний вечір 1912 року – він стояв на мосту все життя. На мосту між минулим і майбутнім, на мосту між смішним і трагічним, між потворним і прекрасним. Він стояв на мосту над рікою часу. На його щастя це міст звався мостом Мірабо і був на Сеною. Я з жахом думаю, щоб було, якби це міст був над Німаном чи Прип’яттю, чи (не дай Бог!) над Дніпром. З того часу міст Мірабо став сумним мостом і туди часто приходять поети-самогубці щоб кинусь головою вниз у каламуть вічності. Я – автор цього неприлизаного есею теж людина модерну – цієї епохи самогубців. Але мені не потрібен міст Мірабо щоб поставити поетичну крапку в книзі буття. Страх смерті можна долати будь-де. І воєн вистачає, і помирати є за що. Навіть через сто років після Аполлінера. Ми вивчили його уроки, хоч і були поганими учнями. А хто в ХХІ століття може назвати себе хорошим учнем модерну?
Є такі люди, про яких Ернест Гемінгвей писав: «Людину перемогти неможливо. Людину можна вбити, але перемогти людину неможливо». Саме до такий людей належав Гійом Аполлінер. Перемігши Смерть на війні він був вбитий «іспанкою» після повернення з того божевілля. Був вбитий, але не переможений.
Примітка: На світлині – той самий міст Мірабо і поет Гійом Аполлінер. Не стрибайте в Сену з каменем за пазухою, якщо часом будете на ньому стояти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898305
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020
На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)
У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.
Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка cвoлoтa Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»
Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020
«Я підійшов до межі, за якою
Припиняється ностальгія,
За якою сльози стають
Білосніжними як алебастр.
Сутінки моєї душі!»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Падолист вчорашніх віршів,
Пізня осінь гіркої кави самотніх роздумів
На килимі мертвого листя,
Що нагадують жмутки непотрібних рукописів
Алхіміків-чорнокнижників епохи чуми
(І жодного клаптику шовку)
Малюють межу ностальгії –
Білою фарбою холодного відчуження:
Яка завтра зникне під таким же білим снігом
Ще більш холодим, аніж байдужість тих,
Що пішли в сутінки – сутінки світу,
А не моєї свідомості, бо там Ніщо.
Межа –
Я переступаю її вологе лезо:
Розумію, що Час розрізаний,
Час кавалкований і пошматований:
А я наодинці з епохою темряви –
Навіть Бог втомився і вирішив відпочити
Від споглядання цього заціпеніння.
А десь в пивницях старого замку серця
Шумовиння вина кольору вохри
Тих часів коли Сонце грона повнило
Солодким соком пізньої радості.
От тільки крук на мосту Тайгайському
Отому з якого видно потяги,
Що летять у степ осінній
Мене щоразу запитує
(Щоразу як падолист):
«А може в тому замку живуть привиди?
Сивочолі, шляхетні та неприкаяні –
Може таки живуть?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2020
[i] «Ти, любий марнотрате, не владар
Отого спадку, що марнуєш нині, —
Природа щедра, та красу не в дар,
А в позику лише дає людині…»
(Вільям Шекспір)[/i]
Знову сняться сни. То приємні і казкові, то важкі тяглі як мішане холодною водою грузьке болото. Якщо всі снива переповісти, то подумають, що вар’ят. Тому сиджу і мовчу. Мовчу, себто, не пишу. Мовчу пером. Такий вже я вродився каламар – за мовчання приймаю відсутність чорних знаків на папері. Слова то можна говорити своєму котові – але йому то що – для нього всі люди пусті базікали. Навіть Господар і той – марнотратник звуків, а я то взагалі логосоман. Ні, щоб сказати: «Няв!» І все зрозуміло. А то потягло його на хвільософію ту кляту клапату чи то на любомудріє книжне. І хто його отого безглуздя навчив? Оцього співмешканця, що пригощає смаколиками, коли йому зазирнеш в очі багатозначно. Хто його до того спонукав? Який дідько чи тітка? Ще й взявся розказувати мені свої сни. Я ж йому не розказую свої сни – не розказую, як мені наснилася мишка. І я злапав її сіреньку в куточку за хвостик. Йому таке ніколи не насниться, може тому, що він теж сіренький – і очі в нього сіренькі, і шкарпетки сіренькі, і тексти сіренькі.
Ех, друже ти мій хвостатий-вусатий і волохатий! Писав би ти краще вірші! Або пісеньки свої муркотальні. Я ж бо до твоїх порад прислухаюсь і мову твою котячу розумію. На відміну від мови вітру, що мені чужа. Бо вітер оповідає про підміну. Начеб-то не вітер він, а чудь. Не хочу про підміну чути – насниться. А надворі осінь глуха і зла – а тут ще в снах підміна. Не хочу таке бачити, коли дощ холодний. Колись вже було таке – здалося, що як засну, то насниться підміна. Я тоді три ночі не спав – заснути боявся і побачити такий сон навісний. Потім зрозумів, що сни можна гортати, як сторінки грецької книги, що писана на острові Патмос і заспокоївся. Відтоді я люблю читати книги, що писані на острові Патмос перед сном. А оскільки життя це сон, а сон це інша форма життя, то виходить, що я читаю тоті книги перед життям. Негарно виходить. Але нічого з цим не зробиш. Краще читати книги до життя, аніж після життя.
А сниться таке, що боронь Боже комусь оповісти. І не тільки Боже, а й Буже. Течи собі і далі в море солоне, а мене боронь. Снилося, що країні моїй загірній караїми товчуть мак у ступі. А я в темній кенасі розмовляю з Богом сумним. Все питаю його про щось сокровенне, а він мовчить – тільки хитає головою скрушно. А я козак, і рука так і хоче відчути в руках замашну шаблю. І жадають руки рубати тою шаблею пружну плоть ворога-зайди. А я замість того все шукаю якусь Істину незнану й невідому, як земля нічия. І питаю в порожнечі лункої: «А де ж то наш гетьман? Які церкви мурує, на яких горах і кручах?» А потім снилося, що в кутку глек повний води зачарованої. А потім той глек великий взяв та й перекинувся і розбився сам по собі. І вода потекла на сусідів – отих що під землею в Тартарі живуть. І глек той ліпили берладники. Був на ньому візерунок кольоровий, та облупився. Була на тому візерунку Істина, але де там тепер її прочитати чи побачити у візерунках. Я кинувся ту воду переймати – та де там! Хіба переймеш воду руками… А потім наснився той самий сон, що снився мені тридцять років тому – з гаком. З тим самим гаком, що чіпляє за ребра. Тільки снилось продовження. Як і тоді – кожен наступний сон був продовженням попереднього. Снилось мені, що звати мене Кармаджан, і що живу я в якісь країні за горами (тільки не в загірній, а саме за горами!), і навколо руїни, і йде війна, і живуть в тих руїнах нещасні люди… А тепер знову те саме в тому сні – знову війна і руїни, тільки я зістарівся на тридцять років і автомат в руках тримати несила. На тридцять років постарів я в тих снах. З іржавим гаком. Що теж зістарівся. Цікаво, а тому Кармаджану, якщо він існує насправді, а не тільки в країні мого сну, теж сниться щоночі, що він то я? І що, він теж у снах командував взводом у степах териконових сарматських? І читав вірші нікому не зрозумілі байдужій до всього публіці? Невже?
Прокинувся і подумав: «А може я Далай-лама? Тільки не цей, нинішній, що загубив свою Батьківщину і ніяк не знаходить по злим чужинам, а інший. Що я реінкарнація його святості та лай бла ма п’ятого Нгаванга Лобсанга Г’яцо. І мені треба мурувати Поталу…» А потім подумав: «Яка дурниця! Такого не може бути! Я не можу бути Далай-ламою, бо ніякого «Я» не існує – «Я» - це ілюзія, тимчасове сплетення дхарм. А якщо «Я» не існує, то я не можу бути кимось, навіть собою бути не можу, не те що Далай ламою. І Поталу мурувати не моя справа. Тут хоч би Істину пізнати або людство врятувати, а то взявся Поталу лагодити – теж мені штукатур знайшовся…»
А ту іще людина зі світлим чубом сказала, що немає в мене ніякого кота. А з ким же я тоді щодня розмовляю? Ні, не права ця людина світлочуба. Є в мене кіт. І сни мені сняться щоночі. Коли наважусь спати і сни бачити. Наважусь, бо щоразу боюсь, що насниться таки мені справжній сон, в якому відкриється Істина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891635
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2020
«…А я хотів
У небуття зануритись щасливим…»
(Франческо Петрарка)
Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020
«Коли настане час ти в кіммерійській тьмі
Шукати марно будеш тінь мою…»
(Гійом Аполлінер)
У Кіммерії пітьма,
Яка шириться від молока
Чорної кобилиці,
Що надоїла сива жінка
Вдягнена в овече руно
І грубе полотно шерстяне.
Пітьма шириться від кожної краплі
Білої, наче імла на Степом,
Наче туман у леваді снів,
Наче борода жреця Праматері Світу.
У пітьмі розчиняються тіні –
Діти віковічної темряви,
Що в час згасання заграви
Шурхотіли ковилою разом з ящірками,
Давали притулок хвостатим мишам
Від синього ока зозулястого яструба,
А тепер в Кіммерії пітьма:
Час, коли навіть Місяць заснув,
Зник у своєму сховищі,
Коли навіть зорі згасли як свічки,
Вкрадені беззубою відьмою
І сховані у цупкий мішок для непотребу.
Тільки стукіт копит –
Коней, що ніколи не сплять,
Тільки крик сови –
Птаха мудрості,
Тільки шелест тростин
Мислячого очерету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2020
«Вогню вогонь не покладе межі
Дощі не каламутять глибини
Та схоже схожим назавжди живе,
Чуже чужим живитись може…»
(Франческо Петрарка)
На березі ріки мовчазної,
Яку оспівав флорентієць –
Вигнанець, сумний пілігрим,
Блукалець лісів безнадії
(Навіть там, де сонячно).
На березі річки чекання
Човняра, що не гірш Одіссея
Знав про весло все.
Я шкодую, що він не Улісс,
Я ховаю монету в кишеню,
Затискаю її між пальцями –
Монету – шматок Сонця,
З рельєфом дельфіна
На стороні дня,
З написом: «Ола пернойн»*
На стороні ночі.
Я чекаю на майстра весла
(Йому не потрібні вітрила –
Тут вітер помер)
Мовчазного як сутінки,
У країні кімерів-молокоїдів,
Бородатого, наче Сократ.
Він колись був рибалкою
І ловив сріблястих плавців
У мереживо днів – не своїх.
І думав, що не плавці то лускаті,
А сталеві ножі,
Що раптом перестали тонути
У воді вічності.
Я чекаю,
чекаю,
чекаю
Отого мореплавця,
Що проміняв прозоре море
На каламутну ріку.
Чекаю.
Марно.
Примітки:
* όλα περνούν – я навів іоніййський варіант вимови цієї фрази. Насправді на монетах Міста Щасливого – Сабії Борисфеніди такого напису ніколи не писали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2020
[i] «Чи досягну корінням королівства
В якому народилася вода і достигає?»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)[/i]
Я літаю між краплями
Дощу нескінченного,
Що почався відколи
Небо зазирнуло в свічадо
Моря синього і глибокого
Як журба самотності.
Годі пірнати
У його темні глибини
Черепахам кам’яних філософій
Бородатих пророків віку машин –
Залізних.
Годі шукати Сонце –
Це жовте око невчасності
У кам’яних лабіринтах,
Які збудували монахи
Чорної віри Бон.
А я літаю між краплями,
Що падають важкими думками
З хмар-меланхленів,
Які заховали Сонце –
Від мене – сонцепоклонника,
Що звик мандрувати у пошуках
Світанку – як мрія синього.
Помах уявних крил –
Які не лишать тіні
Навіть тоді,
Коли визирне забуте Сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020
[i] «Ми нудні наче книги,
Спочинем, бо осінь…»
(Поль Верлен)[/i]
Дикий аґрус достиг
Під небом Верлена
Серед лісу зелених рук,
Що тягнуться жаданням доторку:
Доторку Порожнечі.
Терпкі і кислі
Зелені ягоди дикого аґрусу
Біля стежки босої німфи –
Подруги Пана – вічно сумної Ехо,
Що чекає на крик – крик чорноптаха.
На стежі лісовій – стежі Персефони –
Кам’яній і колючій –
Наче справді судилось їй
Прикрашатися диким аґрусом
І ожиною марних мрій
Грають виставу Есхіла
Сумні кентаври з очима воловими
І наяди фрігійського водограю –
Холодного – бо все охололо:
І слова, і голос, і навіть сліди козлоного:
В театрі без глядачів:
Хочуть сказати нам – прозорим,
Що все минає, все, навіть темрява,
А ви думали лише літо.
Хочуть сказати
Що всі люди вміють літати
Тільки забули про це ненароком
(Згадав колись тесля Дедал –
Даремно).
А я збираю плоди дикого аґрусу –
Кислі ягоди Порожнечі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020
«На струнах роялю порожнього
Павуки-акробати…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
На струнах,
Яких давно не торкалися пальці
Ні старого музИки
З сивою бородою невідомого,
Що в синіх венах минулого,
Ні юної шанувальниці Діоніса,
Якій пасувала би арфа,
А не чорний рояль –
Гість з потойбічного,
Страшний свідок
Мертвих поетів звуків,
Душі яких розчинились в Синяві.
На цих струнах
Живуть музИки тиші –
Восьмилапі поціновувачі гемолімфи,
Що грають мелодії нечутні нам,
Не чутні вухастим стрибунам,
Не чутні шкірястим літунам,
Не чутні ловцям сірих мишей.
На своїх шовкових струнах вони
Слухають музику Ночі –
Ноктюрни сірих метеликів,
Шепіт липкої темряви.
На струнах,
Які замовкли – хто зна чи назавжди,
Які зроблені з бронзи –
Металу яскравого Сонця
І голосистих бджіл степу.
На цих струнах живуть
Восьмиокі Арахни –
Колишні красуні, колишні ткалі
Візерунків буття веселого.
Струни часів бронзи
Мовчать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
[i] «Б’є в рамена засмаглі
Метеликів чорна зграя
Білі змії туману
Сліди замітають…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)[/i]
Не турбуйте мене,
Коли граю я на залізній скрипці
Фатальне соло
Лише для слухача одного
Під небом світанків і синяви –
Під оцим куполом вічності,
Під білими хмарами сну,
Над жовтими кульбабами яви.
Не турбуйте мене,
Коли я стискаю залізну скрипку
Напередодні акорду короткого
Затамувавши подих,
Обережно торкаючись пальцем
Струни сталевої.
Мою фугу почує
Слухач – по той бік,
По той бік поля квітучого –
Неораного, несіяного, незнаного
Нами. Мною –
Дивака-музики на ймення Харон.
Не турбуйте мене:
Замість нот збирані зерна нірвани
Бережу паче пастор
Береже овечок чорних і білих
З якими Судний День зустріти мріє –
Там – де небо цілує озеро:
Воду меотів.
Не турбуйте мене –
Скрипаля бронзових нот
Дзвінких і легких як Сонце
Коли перед концертом –
Перед коротким соло
Перед фугою нашого часу
Я одягаю фрак –
Кольору трави і землі –
Таки нашої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020
«Про те, як тріщать цикади
І маки цвітуть – ми знаємо,
Самі ж в глибокому схроні
На арфі без струн граємо…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей
У глибинах глини, у нутрощах скель,
Під корінням старезних дерев,
Що снять ароматом конвалій Неба
Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
Тихі, наче птах світанку опівночі.
Ми чекаємо слушного часу,
Граємо на різблених арфах –
Арфах без струн.
Ми граємо музику тиші,
Співаємо пісні мовчання –
Тут, в глибинах землі.
Нас чують тільки корені –
Підземні руки столітніх буків
І ясенів синього вечора –
Нашу пісню мовчання.
Нам сняться сни про майбутнє –
Сонячне, як червнева шипшина
І високе, як Вега у липні,
Сни про країну загірну,
Про Землю Майбутнього –
Нам – мрійникам лісу,
Шукачам незримого і невідомого,
Нам – прочанам таємного,
Лицарям сяйва Місяця.
А десь на поверхні зеленотравній
Серед лісу тінявого і яглицевого
Бродять люди босоніж
І дослухаються –
Вухом до землі вологої тулячись,
Хочуть почути музику –
Музику нашої тиші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2020
«Каміння спить, і пси лежать дрімотні.
Ах, ніч сумна, як ночі ті скорботні,
що ждуть, щоб ранок повернувсь назад…»
(Райнер М. Рільке)
Тим, хто розмальовував глеки. Щиро.
Рибалки ловили осетра,
А витягли камінь –
З нутра Бористену –
З ріки верболозів і чапель.
Рибалки ладнали човен –
Смолили йому боки
І дерев’яне черево.
Аж бачать, а то Місяць,
Який пливе по Небу
Глиняних снів землеробів.
Взяли вони отой камінь –
Округлий, як все минуле
(Чи то не камінь, а серце,
Що давно скам’яніло,
Бо втратило сподівання),
І потягли на гору,
Де якісь диваки палили
Свої солом’яні хати,
Щоб ніколи не згадувати
Про те, що сподівалось,
Про те, що мріялось,
І про що малювалось
На глиняних глечиках,
На дерев’яних снах
І солом’яних платтях
Чужих наречених.
Рибалки ладнали сіті
Для риби на ймення сонце,
А бачать, що то одяг
Для них –
Жебраків і відлюдників.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2020
[i] «Я також, згадай-но,
Пиловбрана, прилетів сюди
Журавлем…»
(Пауль Целан)
[/i]
Твій дім стоїть
У Кварталі Латинському,
В синьоокій Лютеції
У кам’яному Парижі –
Серед міста, в якому немає
Жодної барокової кам’яниці,
Твій дім (наче сірий кляштор)
Бовваніє темним опудалом
На березі Сени –
Ріки непрозорого часу,
В якій Франсуа ловив пічкурів –
Отой, що Війон –
Отой, що розбійник і злодій,
Гравець у слова і майстер ножів.
Твій дім серед міста
Нечесаних галів,
Безхатьок-ваґантів,
Що діжку нечемних пісень
Жбурнули в пивницю.
А з вікна визирає Бодлер,
І щось там про осінь
Холодну і сіру.
Твій дім серед міста,
Де жоден дивак
Залізною вежею небо не ранив.
Ти в місті живеш,
Де ніхто не палив ще на площі
Магістра лицарів Храму,
Де ніхто не пірнав
У потік каламутний
З моста Мірабо,
Поставивши крапку
В сумному вірші про любов.
………………………………
Я бавлюсь словами в тюрмі –
У тюрмі почуттів –
У в’язниці людей.
Прилетів журавлем ненароком
У місто твоє
Оточене мурами слів
І полечу горобцем
Або подихом вітру
У передмістя:
Шукати сліди на воді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871674
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.04.2020
«Світ дикий і пустий. Земля і Небеса
Осиротілий рід людський жаліють.
Без квітів луки і без яхонту перстень…»
(Франческо Петрарка)
Про різне філософствував Серафим, споглядаючи марноту Міста. Дуже навіть про різне. Теми для роздумів виникали в його хаотичній свідомості самі по собі, або були надіслані з надхмарних сфер, або підказувались Тими, Що Минають. А таких людей було в ті часи чимало на вулицях Міста. Особливо типи теплими літніми днями, коли час сієсти ще й не думав починатись, а час пробудження зі сну вже поринув в Лету. Я не знаю, хто спонукав Серафима думати про Смерть. Не я – це точно. З вишніх сфер до Серафима приходили теми світлі, радісні, метафізичні, одухотворені, а такі ось понурі та декадентські – ніколи. Сам же Серафим наслідував Конфуція і любив повторювати мудрість: «Ми ще не знаємо, що таке життя, звідки нам знати, що таке смерть?» І тому філософствував і говорив про життя, намагаючись зрозуміти, чим є цей феномен, ця дивина буття, ця флуктуація ентропії, цей спосіб існування колоїдних розчинів. Чи вдалося Серафиму зрозуміти, що таке життя – не знаю. Не відаю. Мені він про це нічого не говорив. І для мене запитання «що є життя?» так і лишився відкритим і загадковим. Навіть незвіданим. Як Terra incognita для Джеймса Кука. Як Велика Порожнеча для Юрія Гагаріна. У чому сенс життя, я ще якось, з горем навпіл, зрозумів, і то…
І я був вкрай здивований і навіть знічений, коли довідався, що Серафим крім всілякого іншого філософствує про Смерть. Не очікував я такого от такого повороту думки в його бесідах і судженнях – не очікував! Але!
Якось зранку я здійснював прогулянку Містом з метою приємного марнування часу (точніше часопростору, бо час з простором поєднаний нероздільно!) і періодичного заповнення легень повітрям, в якому досить багато кисню. Це мені необхідно для роботи мозку. Не встиг я повернути на куті Вулиці в пошуках крамниці, де продають різні смачні і корисні для тіла нашого напої, я помітив випадково Серафима, що лежав собі на тротуарі, що зроблений для перехожих, на імпровізованому килимку з легкою посмішкою на устах і розпочатою пляшечкою горілочки прозорої в руках. Біля Серафима знаходись двоє Тих, Що Йдуть Мимо (не плутайте з Минаючими!). Один із цих вищезгаданих громадян республіки знаходився в вертикальному положенні тіла відносно поверхні землі (суворо перпендикулярно до поверхні Землі), а інший на вприсядки, як сидять на жердинці курочки та півники або громадяни, що перебувають під вартою держави за скоєні порушення суспільного устрою. Обидвоє Тих, Що Йдуть Мимо були молодими людьми, років, так, приблизно, двадцяти восьми з половиною з часу їх народження. З хвостиком. Одягнуті вони були охайно, демократично, трохи навіть естетично, але не без легкої зневаги до свого зовнішнього вигляду. Капелюхів на головах їхніх не було, напевно, по причині доволі теплої погоди і поведінки лагідного Сонця – світила нашого, яке в той день лисини людські не припікало. Ось, думаю, спитають вони зараз Серафима про погоду – яка, мовляв, нині погода в Місті. Або спитають Серафима про заморське зілля, яке сушать, мелють, а потім набивають ним білі паперові трубочки і запалюють їх, а дим, що від того зілля палаючого навіщось вдихають. Спитають про наявність цього зілля в Серафима. Але ж, ні! Зовсім інакше вони запитали! Замість такого звичного запитав один Той, що Йде Мимо в Серафима:
- Шановний Серафиме Петровичу! Скажіть, а що таке Смерть?
Ну, думаю, зараз Серафим скаже молодій людині куди він зараз має піти і з якою метою, і хто він такий пояснить йому. Але, ні! Не так трапилась ця подія, не так вона відбулась. Серафим здивовано подивився на людину чоловічої статі, зневажливо посміхнувся і відповів:
- Дурницю Ви сказали, молодий чоловіче, пане без капелюха! Дурницю! Я Вам пробачаю, звісно, бо не відали Ви, що таке от говорите. Як можна дати визначення тому, чого не існує? Неможливо це! Бо немає ніякої смерті, вигадки все це. Придумали для того, щоб людей лякати. Але чимало людей повірили цій безглуздій вигадці і бояться! Людина – це зовсім не колоїдний розчин поліпептидів, зовсім не білкове тіло, не хребетна двонога тварина з гіперцефалізацією. Людина – це Дух. А Дух – безсмертний, незнищенний, вічний. Дух не може припинити існування. Дух тільки змінює тілесну оболонку, втілюючись знову і знову, змінюючись, як змінюється візерунок в калейдоскопі, але зникнути не може. І якщо ви не пам’ятаєте про свої минулі втілення, то це не означає, що їх не було. Я ось пам’ятаю. Якщо існує якийсь візерунок дхарм, то зникнути він не може, може тільки змінитись. І змінюється. Щосекунди. Те, що Ви називаєте смертю є тільки хитким містком між двома перевтіленнями Духу. Між двома перетвореннями. І найкращий доказ вічності Духу – нинішнє існування кожного з нас. Крім того, оце ось оце поєднання дхарм – елементів психіки, елементів «Я» - цей орнамент постійно змінюється: «Я», що було хвилину тому, зовсім не те «Я» в цей момент часу, а ще через хвилину буде зовсім інше «Я». Виходить, що я кожну мить помираю і виникаю знову. Це означає, що смерть – це просто безглузда ілюзія, гра вашої хворобливої уяви. Крім того, Дух людини це лиш частинка Суті Всесвіту. І можливо злитися з Абсолютом Всесвіту воєдино. А Суть Всесвіту безсмертна і незнищенна. Так, що не докучайте мені зі своїми дивними фантазіями і затьмареннями. І йдіть собі блукати Містом.
Здивувались Ті, Що Йдуть Мимо почувши такі слова Серафима, дуже здивувались. А потім пішли собі, як і належить Тим, Що Йдуть Мимо. Звичай у них такий є – йти собі, минати. Так вони і все життя минають. А потім в іншій іпостасі втілюються і знову минають – все мимо та мимо…
Написав я оце – оцю повість сумну чи то веселу і ось в такому вигляді вирішив виставити її на загальний огляд моїх читачів і шанувальників. І почитальників. Але раптом. Але ось трапилось – несподівано. Не встиг я перо своє воронове відкласти, не встигло чорнило на ньому висохнути, не встиг я притрусити папір з текстом золотим пилом (як любив це робити Оноре де Бальзак), не встиг я наповнитись відчуттям власної гідності і посміхнутись радісно, як зайшов до мого «кабінету невдахи» Уважний Читач. Він завжди заходить невчасно і недоречно. Зайшов він, значить, і без будь-якого «добридень» чи «перепрошую» прямо з порогу:
- Добродію! Пане писако! Прочитав я назву вашого, з дозволу сказати, «оповідання» «Серафим і Смерть» і подумав: а чи не «вбити» Серафима зібрався автор повісті?
- Та, Ви що? З чого Ви отаке вигадали?
- Знаємо ми Вас, підступного й мерзенного каламаря, Ви не одного свого літературного героя «вбити» зволили! Навіть тих, прототипи яких живуть собі здоровенькі. І навіть не знають, що на сторінках Ваших оповідань вони давно загинули найтрагічнішим чином. Та Ви вбивця, дядечку! Вбивця та кровожер! Неабиякий до того ж!
- Безглуздя та абсурд Ви сказали, шановний пане Уважний Читач! Повний абсурд! Серафим – істота безсмертна, вічна. Він хоч і безхатько, але вбити його неможливо. Навіть на сторінках оповідання мого. Навіть, якщо припустимо помилковість його філософії про безсмертя Душі. Навіть тоді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2020
«… І поставив я в серці
Невеселого жарту
Балаган без акторів
На ярмарку жаху…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У моєму серці
Театр акторів-безхатьок
Балаган вистав моторошних,
Де Гамлету прострілили серце
Зі снайперської гвинтівки.
У балагані отому Гвідо
Пише слова сажею
На сторінках світанку осені:
І то все сценарії
Вистави про безнадію,
Де Арлекін-самогубець
Вкорочує сумну п’єсу пташину
Безглуздим своїм вчинком
Плямистого шпака-пересмішника.
У серці моєму паяци
Жарти свої невеселі
Вигукують в порожнечу,
А світляки ліхтарики
Запалюють за кулісами
Бо в темряві нашого часу
Оту виставу страшну,
Оцю комедію моторошну
Ніхто би не міг побачити,
Якби ніч отак совою глипала
В душу кожного перехожого.
Отого і запалюють:
Засвічують – ніби плачуть:
Не сльозами, а жмутком променів.
У виставах мого балагану
На порозі Бетельгейзе глядачкою,
А скрипаль виграє мелодію
Без струн у тиші такій – небувалій…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868181
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.03.2020
«… А Місяць цієї ночі,
Як на горе осліпнув
І купив у Смерті
Фарбу вихору й попелу…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Я купляю в крамницях Леванту
У чорновбраного Яго –
Меланхлена венеціанського –
Старого слуги Республіки
Фарби для білого Місяця –
Посліплого свідка містерій,
Німого аптекаря і алхіміка,
Що дарував трунок
Кожному коханцю Музи –
Хворої діви Евтерпи.
Куплю трохи фарби
(Нехай навіть він не бачить)
Розмалюю його кольорами:
Кольорами циклону Атлантики:
Ненароком всі зрозуміють
Під Небом таким невдячним,
Байдужим п’янкої офіри,
Що ночі у нас сині – у нас –
Пілігримів Півдня –
Коли в зеніті Вега –
Зірка надії останньої
Божевільної жінки Пандори –
Першої серед рівних.
Позичу в водяника Дожа –
Отого, володаря моря,
Меланхоліка Бартоломео*
Три дукати для чорної фарби –
Фарби нестримної бурі,
Фарби весняного відчаю,
Фарби таємної мудрості –
Намалюю на Місяці плями –
На чолі сліпого Пророка.
Примітки:
* - Бартоломео Граденіго (1259 – 1342) – хто ж іще… Якщо вже кидати обручку в лагуну – то тільки йому.
Ще примітки: читайте на дозвіллі «Історію Венеції» - це повчально і так по весняному модерново. Це краще, аніж ловити в Адріатиці пічкурів. А ви ще питаєте, чому над храмом Темпіо Малатестіано так безнадійно світить місяць… Та оте солоне містечко то не маленький Рим – то загублена полотняна торба святого Маріно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868085
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2020
«І з кучерявими багряними богами
Я поруч плив у ті століття вільні…»
(Володимир Набоков)
Епоха синіми пролісками
Проростає крізь зотліле листя віків,
Століття намистом бурштиновим
На шию веселих богів:
Віщує епоху Свободи
Сміючись сопілкар Сонце.
Боги свої кучері
Миють у водоспадах часу,
Люди-птахи
У країні своїй загірній
Дзьобають замість зерен
Кванти жовтого світла.
Епоха Свободи
Проростає білим підсніжником
З-під важкої землі вічності,
Вухастим зайцем стрибає
Запашною долиною рясту –
Рясту пориву нестримності,
Гордим оленем крокує
Лісом прозорим пробудження.
Століття Свободи
Співають бадьорі боги:
Молодими тілами кольору бронзи
Славлять нову весну
Танцями вітру квітів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867429
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.03.2020
«Серед пустелі
Я бачив вогонь!»
(Накахара Тоя)
Ті, хто розпалив вогонь
Серед моря каміння,
Серед океану піску –
Просто сумні пілігрими:
Такі ж шотландці –
Сторожі голих пагорбів
Як лицар початку,
Який не знав,
Чим усе завершиться,
Точніше, знав, але
Не хотів нікому сказати,
Бо стати пророком
Було нестерпно.
Дим у зимовому небі
Гіркіший за віскі з острова Торі.
Немає дороги зворотньої
З цієї пустелі самотності,
Де замість снігу
Падає взимку пісок,
А небо - кольору ртуті,
І люди ховають обличчя
У сховок тканини грубої,
Тканої з шерсті верблюдів.
Повелитель поганих доріг
Шепотів мені про порожні колодязі,
Про Срібну Ріку
Вздовж якої блукати й блукати,
Куди – невідомо.
Шепочу сутри
З іменем Будди Майбутнього
І мислю:
Я ще живий!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2020
«До тих, хто іде
І до тих, хто лишається
Прилітають гуси…»
(Нацуме Сосекі)
У місті
В якому ніколи не було трамваїв
Я йду вздовж неіснуючої колії,
На вулиці, де зима заморозила душі,
Марно виглядаю зимових гусей
Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
Вони прилітають тільки опівночі
Тихо, наче здивовані сови
І гелгочуть нечутно
Про великі холодні озера
Повні сріблястої риби.
Прилітають
Лише до самотніх поетів –
Лише до самотніх.
Було темно
На вулицях Зимового Міста
Спали в своїх домівках
Перехожі й пожежники,
Щурі і коти, водовози і злодії,
Кати і повії, аптекарі й пекарі.
Не спав лише Сторож Снів
Моторошних і смішних,
Сірих і кольорових:
Снів, які загубили мертві
І назбирали живі
У своїх хворобливих мареннях.
Сторож Снів – такий безпритульний –
Блукав з ліхтарем
Під чужими вікнами:
Вікнами снів.
А я виглядав зимових гусей,
Знав, що вони прилетять:
Якщо не до мене, то конче до когось.
Знав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864168
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.02.2020
[i] «Росисте гроно винограду
Під вечір потягне лисиця…»
(Сімадзакі Тосон)
[/i]
Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.
На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020
«Коли сходить Місяць
Дзвони німіють,
І відкриваються стежі
Серед дрімучих хащів…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Босоногі мешканці лісу
Збирають білі камінчики –
Округлі, як яйця птахів –
Отих, що розтанули в небі –
Синьому, наче сни форелі:
На руїнах гнилих імперій
Мурують нові світи:
Заново. Від самого початку.
Синьоокі діти півночі
Рудочубі – малюють на шкірі
Відшліфованій сімома вітрами
Знаки казкової вічності.
Хтось там новим апостолом
Віщує їм про прийдешнє,
Хтось дарує їм віру
Принесену в козячій торбі –
Дірявішій за епоху.
А хтось декламує Євангеліє
Демосфеном з палаючим поглядом –
Їм – дітям простору,
Онукам Борея нестримного,
Їм – людям вогню.
І там – на руїнах імперій
Огидних, як все рабське
Діти північних варварів
Співають пеан про високе,
Про чисте, прозоре і вільне.
Діти моря і лісу,
Вітру і хвиль високих,
Володарі довгих мечів
На руїнах потворних імперій
Зорали нову ниву
І сіють тверді зерна
Жита – хліба майбутнього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2020
«… Моя рука
Виводить ці рядки в напівімлі…»
(Гійом Аполлінер)
Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.
Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещена чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.
Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.
Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?
Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?
Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, наче старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:
«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»
І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:
«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»
Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?
Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічних тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.
«Прощай моя Лу прощай
Небо сивіє…»
Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.
«І ось я небесного кольору до самого вечора
Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»
Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.
За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.
2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2020
«Відходить Місяць
Косим вітрилом
Сагайдаки повні
Ранкової роси…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Світ, якого немає
Зобразив нам художник літер,
Що бачить слова кольоровими,
А життя вічною мандрівкою
Звивистою стежиною спогадів
З одного туману до іншого
Через один брід намулистий
До іншого мокряку волячого.
Отого світу немає –
Отого запашного, яскравого,
А ми все міркуємо,
Чи то був він насправді,
А чи його вигадали,
І тішимось своєю фантазією
Ми – сіровбрані філософи буднів,
Як тішуться очкасті метелики
Солодкою весняною квіткою.
Світ, який зник наче тінь
У ніч горобину,
Зник, наче крапля
Дощавого дня падолисту,
Як крижана пелюстка
Серед зими мовчання білого.
Світ, про який ми мріємо,
Світ, що голкою в серце,
Світ, який помічає в дзеркалі дня,
Світ, якого нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857680
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2019
«Далекий шлях, а часу в нас так мало!»
(Франческо Петрарка)
Ми думали, що життя – це книга,
А це лише вервечка
Уламків часопростору
Нанизаних на нитку почуттів.
Вервечка, що тягнеться в темряву,
Яку перебирають пошерхлі пальці
Гончара, що майструє тіла
З липкої жовтої глини
Та прозорої води часу
(як легко вдивлятись в майбутнє!),
Ліпить собі іграшки –
Персонажів театру лялькового.
Вони грають йому смішну виставу
Про те, що смерть неминуча,
Грають і розбиваються,
Руйнуються
На порох сухий,
На пил під ногами босими
(Черевики давно загублені,
Бо набридло їх витирати
Від пилу зірок
Килимком під дверима Всесвіту).
Пошийте хтось завісу смугасту –
Треба ж цій драмі антракт
Хоч інколи влаштовувати,
Щоб ляльки могли усвідомити,
Що сценарій мелодрами глиняної
Написано сірими чорнилами,
Пером крила чорного крука,
Що дзьобав падло
Мертвого тіла Галактики.
А коло гончарне все крутиться,
Глину руки старезні місять,
У променях злих зірок
Нові іграшки-пищики випалюються…
А над квітами ґоґодзів
Гудять джмелі волохаті:
Сторожі запашної неплинності,
Вартові нових хвилин нетлінності.
Слухайте їх гомін прозорокрилий –
Може тоді щось втямите,
Перш ніж сховають вас
У ящик тисовий
Для глиняних іграшок-пищиків
Струганий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2019
«Написані темні слова
Абеткою яких заграв?»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Темні слова
Зустрічаються в кожній книзі –
Навіть у світлій, що наче промені на воді:
Навіть в такій.
Слова написані темрявою:
Для чого, кому, навіщо?
Слова темні, як ніч.
Темні, як наші часи.
Чи то оті – часи лангобардів –
Русявих людей заліза,
Довгобородих зайд
До країв стиглого винограду
(А на краю дерев’яного столу
Ніж
Яким різати хліб
І запивати його вином).
До моїх черевиків-апостолів
Пришиті підошви
Шевцем косооким на ймення Сонце.
Але навіть він – золотонитковий
Має темні слова
Написані літерами заграви.
Не нашої.
Не доброї і лагідної – а тої –
Заграви пустелі духу.
Темними словами написана книга,
Яку дарував мені поет божевільний
Давно розстріляний
У якомусь підвалі
Будинку бетонного
Проклятого Богом міста –
Міста Вічної Ночі.
Нічого не лишається
На сторінках книгу піску.
Тільки слова
Тільки темні слова
Тільки слова непрозорої Тьми
Будуть звучати
Коли не стане нас…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857251
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.12.2019
«Люб’язний Орсо, вашому коню
Арканом можна наказати: «Стій!»
Та хто полонить дух, що рветься в бій
Цураючись безчестя, як вогню?»
(Франческо Петрарка)
Сліди золотого лева
На піску, який залишила ріка,
Загубила, наче коштовний непотріб,
Чи то як зерна Вітчизни майбутньої:
Нам на спомин
На згадку – лише одну,
Випадкову.
Тінь від його гриви
На воді світло-синій
На воді плинній
Воді, де живуть русалки,
Що плетуть собі прядиво
Наших снів.
А в снах – наче в дійсності,
Наче сон – то не вигадка,
Ми йдемо слідами лева,
Вдягаємо одяг з криці,
Вдягаєм залізні сорочки,
Взуваєм залізні чоботи,
Йдемо шляхом нескінченним
І слухаєм стукіт копит
Комоней гордого князя,
Що мечем здобував волю
І все сліди шукаємо
Золотого небесного лева
У снах,
у снах,
у снах…
Тільки у снах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854934
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2019
«Вона іде шляхами пілігрима
Крізь біль і сум, крізь темряву ночей…»
(Вільям Шекспір)
Мені говорили,
Що в цьому місті зітхань
Надто багато води каламутної
Але це прозора Венеція –
Місто заброд-венетів,
Тінь на солоній воді
Тінь Аквілеї пишної,
Побічне дитя козопаса Аттіли,
Золоте яблуко, що раптом упало
На хвилі піняві лагуни
З дерева мідностопих цезарів,
Яке трусили немиті гуни
Годовані молоком овечим –
Діти без’язикого пастуха Місяця.
Мені говорили,
Мені – марнослову і чорнокнижнику,
Що тут забагато човнів дерев’яних,
А це просто легенькі тріски
Зі скрині святого Марка –
Босоногого дивака-апостола,
Що витесував колючі істини
З гілок запашних оливи квітучої.
Мені говорили,
Що тут забагато голодранців рибалок,
А то лише орачі неозорого моря,
Шукачі сріблястих знаків лускатих
Серед намулу, серед піску, серед минущого
Серед трави морської,
Яку збирай – не збирай,
А все марно. А все ні до чого.
Мені говорили,
Що то пухнаста киця –
Кам’яна, але не тутешня,
А то лев крилатий,
Сторож кришталевого завтра,
Що гортає сторінки Книги,
Де хтось очеретиною писав літери,
Замість чорнильниці мушлю
Ладнаючи…
Коли осінь глуха
Коли падолист –
Дихаю його холодною сирістю
Як дихали венети
Вітром зимової Адріатики.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2019
«Тьмяний місяць. Туман на квіти
Ледве помітне кинув прядиво…»
(Лі Юй)
Та це не буття – це прядиво:
Плетиво ниток Порожнечі.
Я думав, що це заметіль листя –
Золотого, як мої спогади
Про кожне дерево недоречне,
А це лише забутий апокриф
Італійської дощавої осені,
Неаполітанського падолисту,
Нетутешнього, наче Данте,
Що заблукав у степах Сарматії,
Замість подорожі зі свічкою
У Тартар негостинний.
Я думав, що це осінній вітер
Холодний як і все навколо,
А це єретик з постолами дірявими –
Втікач з країни теплої
Гаїв олеандрових та помаранчевих
До країни вічного холоду.
А я собі гортаю й гортаю
Сторінки сього апокрифу,
Читаю фрази давно заборонені,
Вдивляюсь у літери готичні осені
І думаю – та то ж не життя,
А прядиво ниток Порожнечі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019
«Побачило зимових сутінок просторість –
Заснуло серце…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Моє серце горнулось
До білих зимових метеликів
Які прилітали
На червону відмітину
Серед білої порожнечі,
Яких приносив до теплого поштовху
Холодний грудневий вітер.
Моє серце шукало
Хоч трохи тепла серед холоду
Серед квітів морозу
І подихів сивих хмар.
Моє серце безхатьком-собакою
Блукало манівцями міста чужого
Кам’яного – з вікнами-більмами
І бачило сни: такі ж кольорові,
Такі ж теплі і вітряні
(Легкий бриз океану)
Як острів загублений в порожнечі
Порожнечі нашого світу:
Моє серце бачило сни.
Серед безодні самотності,
Серед Ніщо майбутнього,
Серед ночі вічної й нетутешньої
Моє серце бачило сни:
Наповнених світлом сумного Сонця,
Наповнених квітами дивними,
Наповнених синявою –
Бачило сни…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019
«Ілюзія – це повія
Яку бачиш у позолоті,
Що покриває вечір
І вмирає при народженні дня…»
(Іріа Лопес)
У сірому світі хворих ілюзій
Губаті люди торгують дірявими душами
Від обіду до загуслого вечора:
Три крейцери за оцю – заштопану,
Яку везли на панцирі сталевої черепахи
Від міста ляпасів до селища митників
(Одна хата Матвія, але порожня,
Назавжди кинута, як сліпа ящірка).
А ви збираєте у телячу калитку
Кавалки потріпаних слів-ілюзій:
Порізаних ножицями сліпого часу
На дрібненькі кавалки буття прозорого –
Того – данського, про яке принц марив.
А вздовж дороги постаті – якщо не тіні,
То вигадки – продажні кволі ілюзії,
Які так навіювали, про які так щебетали
Маги в кудлатих хітонах і кольорових шатах.
У когось лишається
Лише вона – продажна повія ілюзія
Замість кухарки та музи,
Замість гімнастики і надії на вічність
Замість
Просто нікчемна ілюзія…
І лише вітер – холодний осінній вітер
Шепоче всім і кожному:
«Нічого не втрачено!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019
«Починається плач гітари
Розбивається чаша ранку…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Жовтень кульгавим грішником
Шкандибає до храму старих єрЕтиків
Білих друїдів забутої секти
Катарів з міста Альбі –
Виноградарів сизих ягід
Знавців давнього трунку –
Напою шаленства тракійців.
Жовтень королем позолоти
Катом в плащі розкішному
Стріляє мені в скроню.
Жовтень – німий свідок
Осені патріарха.
У кишені напхано листя –
Того – кленового, того – повного барв,
А жмені повні каштанів –
Гірких горіхів майбутнього,
Твердих як іспанські кулі
Грабіжника злого Пісарро.
А мені долати стежини
Кам’яних і чужих Піренеїв
У пам’яті тільки етюди
Невдахи й вигнанця Пікассо.
Не чекайте від мене мовчання,
Не чекайте від мене образи,
Чекайте від мене помсти
Коли жовтень злим танцюристом
Стріляє мені в скроню –
Так наче я не прочанин,
А божевільний гідальго,
Вершник німої осені…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851147
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.10.2019
«Вечір одягнувся холодом
Щоб не втратити шлях…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Я зачиняю двері –
Важкі тисові двері
Ковані кімерійським залізом –
Металом довгих мечів.
Я зачиняю двері
Будинку вічної темряви,
Де живуть кам’яні потвори
Вигадані галицьким Квазімодо,
Горбатим львівським Гобсеком,
Кульгавим доктором Фаустом
З Пекарської –
Недбалого передмістя,
Вулиці охайних мулярів –
Отих, що вільні.
Всюди, навіть у Вільно Вітовта.
Я зачиняю двері
Вдягнувши залізні пальчатки
Давно померлого лицаря,
Якого чомусь називали катом,
Може за сірі очі,
Може за хриплий голос,
Може за те, що писав сонети
І багато вигадував
Історій про свого меча дворучного
Якого називали Трояном –
Чому – невідомо.
Я зачиняю двері
В будинок, де в кожній кімнаті
Портрети сліпих володарів
Снять про минуле –
Таке ж страшне як кульбабове поле
З чумними могильниками.
Я зачиняю двері
Коли гасне все світло:
І там – на Небі,
І тут – у вікнах,
Бо лойові свічки Ігнатія Лойоли
Перетворюються на клепсидри,
Які ковтають час наче сови
Поглинають волохатих пискляток.
Я малюю на вогких стінах
Будинку з химерами
Знаки ночі і темряви
І пишу ґотичними літерами:
«Eterna noctis».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848824
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019
«А ще творити квітники
Майстер був рідкісний
І будувати з тиші
Альтанки…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Стежка, на якій кроків не чути
А лише шепіт
Слова неясні, незрозумілі,
Звуки стишені
І знову – мовчання.
Стежка, яка не веде нікуди,
Навіть у хащі,
Навіть у нетрі,
Навіть у сирість вертеби,
Навіть туди.
Стежка, якою мусить блукати
Кожен прочанин чи подорожній,
Кожен їжак з думками-колючками,
Кожен вухань з хвостом-епіграфом
Чи то епітафією для всіх несміливих,
З тонким скляним серцем для вина черленого:
З серцем-мішенню,
Кожен гризун з зубами репліками,
Кожен мисливець з ножем правди,
Кожен, хто заблукав
З торбою повною часу,
Повною днів, років, століть
Епох і тисячоліть,
Кожен сумний босоногий
Мусить ходити колами,
Вертатися до сухого дерева –
Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
На стежку, що веде у Ніщо.
Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
Навіть блекота отруйна,
Навіть нетреба колюча,
Навіть звіробій-кат,
Навіть лунарія забуття
Не проросте з отого от шляху битого,
Розбитого й проклятого.
Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
Цей підсліпкуватий забудько,
Цей заброда ґотичної тьми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019
«Давно вже замшіли
Руїни моєї хати…»
(Лі Бо)
У башту моєї пам’яті
Туди - на горішній поверх:
Отой, що під самим Небом,
Отой, з великими вікнами,
Які ледве зранку прочиниш –
Крізь отвір повзуть хмари
Бавовною білого сну
У цю кам’яну башту,
В кімнату з холодними стінами
Заходить старий мох
Гостем чужим і непрошеним,
Кульгавим онуком гуна,
Босоногим вершником
Кам’яних комоней зречення.
Руїни замшілі
Замку моєї свідомості
Темніють у сутінках
Старої бабусі Європи
Очима почвар готичних,
Блимають на рівнині
Отій, що внизу під Місяцем,
Отій, з ялівцем колючим,
Який гірчить не сьогодні
Плодами своїми смолистими.
І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
Зелений свідок таємного
Дарує мені тишу,
Заперечує книгу «завтра».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2019
«Стороже мій ріки підземного світу,
Потоку, що людей пожирає!
Енліль, твій володар, куди пішов?»
(З шумерського епосу)
Недарма в шумерському та аккадському пантеоні богиня кохання Інанна (вона ж Іштар) була одночасно богинею війни. Кохання – це війна зі своїми партизанами, повстанцями, гренадерами, атаками, полоненими, полководцями, солдатами, камікадзе і капітуляціями. Не випадково причиною майже кожної війни було кохання – то Паріса і Єлени Троянської, то Генріха ІІ Короткий Плащ і Алієнори Аквітанської, то Франці Фердинанда і Софії Гогенберг. Таке от поєднання несумісного (на перший погляд) легко могли зрозуміти перші землероби – люди плуга і зораної землі. Пастухам це зрозуміти було важко. У них в свідомості сильніше виражена дуальність: життя – смерть, вовк – собака, ворог – друг. Пастухи якщо і мислять метафорично, то тільки на рівні епосу. Землероб завжди розумів, нехай інтуїтивно, що благо може бути злом і навпаки. Вода дарує урожай і одночасно змиває повінню селище. Сонце дарує колосу життя і спалює посухою ниви. Кохання творить нове життя і одночасно війну та ревнощі. Недарма у тих же шумерів та аккадців сестрою Інанни-Іштар була Ерешкігаль – богиня смерті та підземного царства. Іштар йде в підземний світ – Іркалу на зустріч з сестрою – дві іпостасі світу сього: кохання і смерть мусять періодично воз’єднатися в одне. Те, що кохання невід’ємне від смерті мислили багато хто: від Гомера до Нагіса Осіми. Останній неодноразово проштовхував думку, що еротика – це кохання доведене до смерті. Для нього юність завжди жорстока (бо як же інакше? Це старість сентиментальна…), а людина осягає істину тільки пройшовши через смерть, як проходять крізь сито буття краплі дощу майбутнього. Його фільми варто дивитися тільки людям з міцними нервами, які звикли споглядати Місяць оповні погожої літньої днини.
Я інколи з жахом думаю, що було б, якби шумери не будували своїх зіккуратів, а поклонялись би богам в храмах, які вважали житлом бога – як розніжені ласкавим сонцем і теплим морем елліни. Не мали б ми тоді ні астрономії, ні годинників, ні хемії. Ні навіть алкоголіків. Уявити нинішню цивілізацію без годинників я ще можу, а от без алкоголіків – ні. Щоб мені не говорили і як би не заперечували мої прості істини, але іржавий паротяг прогресу штовхають вперед алкоголіки. Саме вони найнялися машиністами і кочегарами – тимчасово. І якщо вони вимруть як мамонти – потяг цивілізації зупиниться. Я інколи з жахом думаю: а може вони вже вимерли? І тому цивілізація тупцює на місці чи навіть задкує поволі? Останній алкоголік якого я знав – Омар Хайям. Після Хайяма алкоголіки, звісно, були, але мені не зустрічались і я про них нічого не знаю.
Шумерський зіккурат це не гробниця, не місце жертвоприношень, не житло бога. Це місце споглядання Неба. Місце для спроби розгадати таємницю таємниць – зрозуміти минуле й прийдешнє, суть світу цього і сенс буття. Вони вважали, що все це написано в Небі – у візерунках світил. Вони були першими, хто спробував це прочитати. Ми тепер, звісно, кажемо (точніше себе марно переконуємо), що прочитали невдало, що нічого там не написано, що ми бачимо більше. Але так чи інакше – найвагоміше, що придумали шумери, це не колесо і плуг, не математика і не космічна містика, це література. Плуг і серп винаходили не раз знову і знову, як тільки ненаситні і злі боги дозволяли людям ростити злаки й гіркуваті овочі. А от літературу винайти було тяжко. Для цього необхідно було довгий час малювати кров’ю. І то не на стінах печер тарпанів і мамутів, а свою долю на глиняних глеках. Ми досі живемо метафорами, які придумали вони – шумери. Сучасна цивілізація базується на їхньому епосі та легендах: європейська література не мислима без Біблії, а кожну її метафору придумали саме вони – шумери. Від них відштовхується як від берега вся європейська й мусульманська культури подальших часів. А це не просто «добрий шмат світу» - це наш світ. Все інше так – екзотика. Можна сказати, що нинішній світ з усіма його алюзіями та «прогресом» придумали саме вони – шумери. Звісно, ми нині нарікаємо, що світ вони придумали поганий – надто багато в ньому відвертого і злого. Але маємо зразки інших світів – які придумували люди паралельно. Той же китайський світ, де в саме поняття «гуманізм» вкладається абсолютно інший зміст, де «прогрес» - це щось в принципі погане. Якби сучасну цивілізацію придумали давні китайці, це було б звісно красиво, естетично, може навіть вишукано і охайно, але це був би красивий тупик з вічними зітханнями про ідеальне минуле.
Про шумерів ми знаємо більше, аніж це можна було б уявити, хоча вони зникли як сон Землі ще чотири тисячі років тому. Вони лишили літературу. Свою літературу місячного світла і прозорої води. Не темні лабіринти єгипетської «Книги мертвих» чи папіруси опалені жарким сонцем фаталізму пірамід, а чуттєві пісні буття – земного буття і земних радощів тіла. Записали свої слова на сторінках глиняних книг. Не на м’якому шовку, не на бамбукових паличках, не на нетривкому папері, що йде димом від першої ж недбалої і неочікуваної війни і навіть не на коров’ячих шкірах, а на жилах Землі, що так швидко кам’яніють від того ж жовтого вогню.
Про нашу давню цивілізацію – країну отих мальованих глечиків солом’яних трипільців ми не знаємо майже нічого – так, здогадки, домисли, фантазії. І це зовсім не тому, що писемність ці орачі неозорого так і не придумали і своє найпотаємніше так і не записали. Не тому. Просто серед наших пращурів панував дивний звичай – все, ну, буквально все періодично спалювати вщент і починати заново. Спочатку. Може це і мало який сенс – чисто гігієнічний – якщо цивілізація давня, то в ній накопичується надто багато хворобливого і потворного, потрібне якесь періодичне очищення. Але без кінця і краю все знищувати – створене тобою ж… Це як мінімум дивно. Добре, хоч черепки глеків не горять, інакше ми би думали, що тут, на цих чорноземах сім тисяч років жили дикуни, які тільки вміли, що жерти і вбивати тварин. Але все намальоване ними для нас так і лишається загадкою. І внесок отих будівничих дерев’яно-солом’яних міст в сучасну цивілізацію ніякий – все забуто… Кліматична катастрофа 3100 року до н. е. хоч і була причиною появи світлої та сонячної епохи бронзи, але стерла з Європи давні цивілізації землеробів, настав час пастухів, яким тільки ще слід було навчитися кидати в землю зерно, будувати міста і малювати знаки вічності.
Енеоліт був епохою Місяця, Ночі, Темряви, підземних кривавих треб божествам Землі. Епохою жіночих божеств. А вони чомусь були особливо жорстокі і вимагали людської крові. Бронзовий Вік, що прийшов так несподівано, був епохою Сонця, яскраво дня, високого неба, богів, що живуть у синяві, там, за білими хмарами, що вміють тримати в руках блискучі мечі і підкорювати хаос. Якщо й потребують жертв, то не в темн6их лабіринтах Вертеби, а на вершинах опалених Сонцем курганів. І то жертви коня – тварини вітру, швидкості і світла. І вже не треба громадити важкі кам’яні мегаліти для подорожі в їхній потойбічний світ, варто лише серед степу запалити на жертовнику вогонь. Всі народи (хто вижив, звісно) важко долали цю межу між енеолітом та Бронзовим Віком – переступали, як переступають грань між буттям і небуттям. Всі, крім шумерів. Вони цю межу просто не помітили! Може тому, що жили в глиняному світі. А том, що камінь, що мідь, що бронза…
Що мене найбільше вражає в шумерському цивілізаційному спадку, так це нетлінність. Читаєш пісні про бородатого Гільгамеша – правителя глиняного міста серед малярійних боліт забутого часу і думаєш: «Все було недарма. Геть все. Навіть пошуки неіснуючого – безсмертя. Недарма. Їхнє життя в безодні тисячоліть, у тій прірві часу, від якої просто крутиться в голові – все було недарма. А значить може і наші діяння теж недаремні. Немарні. Може все має сенс, навіть наше життя – якщо хоч не для нас, то для наших незнаних і незбагненних нащадків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847672
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2019
«Птахи співають, плаче соловей,
Але долини вкриті ще туманом…»
(Франческо Петрарка)
Відлітають ластівки –
Чорно-білі знаки апокрифів,
У синьому Небі стає порожньо
У цьому високому Небі Конфуція –
Жебрака нещасного царства У.
Стає в блакиті так пусто й незатишно,
Наче на другий день творіння,
Коли Бог бадьорий
Створив Ніщо.
Покидають нас ластівки
І хто зна чи повернуться,
Лишаються круки –
Свідки вічного тліну
На кронах дерев скорботи,
На землі, що не зорана
Плугом святого оновлення
(Нехай і осіннього) –
Залізним зубом змін.
Полишають нас ластівки
Одних в країні зажуреній,
Сиротами під деревами смутку.
Лишаються з нами
Окрім граків-філософів:
Дітей старого Сократа
Горобці буденної сірості
Веселитись своїм цвірінь,
Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
Коли в цій елегії поля –
Спаленої ниви майбутнього –
Холодної і сухої: соломою спогадів
Застелено долівку дому,
Нашого – де ми чужі,
Хати, де нас нема,
Бо ми журавлі
Країни, де немає озер.
Відлітають ластівки –
Чорні крапки
Книги Високого Неба,
Маленькі постскриптуми
До згорнутих рукописів Шляху,
Що так просякли олією часу –
Важкого, як тосканське олово.
Відлітають ластівки,
А в мене в долоні
Рожевий журавель з торбою:
Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
Що лишив нам Євангеліє,
Що досі за сьома печатками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2019
«… Судилось так – вгамовуючи спрагу,
З одного джерела життя
Нектар з отрутою замішаний я п’ю…»
(Франческо Петрарка)
Не кажіть мені нічого про крейцери,
Які ховають у своїх волохатих сумках
Кенгуру – громадяни держави незайманості,
Мовчіть про сліди на воді,
Які лишає своїми лапами
Вухатий звір Сіріус.
Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
Білої країни вічної тиші –
Їм затісні їхні мідні корони:
Не для таких черепів мовчання ковані.
Хто вчив їх тримати молоти
У кузні одвічного Агні-хотара –
Посланця до ласих богів-дармоїдів?
Не кажіть мені про око
Лисого розбійника Неба:
Надто хиже воно й невблаганне,
Надто сині його зіниці,
Надто рідко воно дощем плакало
Над землею, що давно висохла
Від сподівань гарячих і марних.
Не кажіть мені про Золотий Вік –
Я досі з чорнозему викопую
Його уламки блискучі
І несу їх на торжище –
До лісу жадібних липких пальців.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2019
«Я вірив у рядки, що сповнені вогнем…»
(Франческо Петрарка)
Коли за вікном зелене Сонце
Грає в покер з божевільними шкіперами
Намальованого моря заграви
Насміхаючись над доведеними теоремами
(Наче громадив їх не Евклід, а Нерон),
Келих волошкового трунку
Поля, яке орали тарпанами та турами
Жовтоокі сивобороді зайди –
Такі ж заброди, як граф Каліостро,
П’є молодик-пастух сопілкар,
Що так схожий на Оноре Мірабо,
Що димить люлькою-любкою з червоного дерева –
Такою самою як в Шарля Моріса де Талейрана –
Капелана всіх заспокоєних,
Капітана всіх хуторянських писарів.
Коли за дверима срібний флорин Місяця
Ховає в калитку воловошкіряну
Тьма-єретичка: ворожка й шахрайка,
Босорканя порожніх рук і порожньої хати,
Виходить на поверхню ставка-ристалища
Срібнолускатий лицар-страховисько –
Требник і митар сліпих зірок –
Дітей старого сухотника Зевса,
Ми збираємо зашморги лісових стежок
Аби не втрапив до них романтик заєць –
Друг всіх пстругів та опришків,
Вартовий подвійної чаші,
Сторож жертовника північного вітру –
Шамана, що накликає дощ
Коли порожньо: що в Небі, а що на тверді.
Коли за димарем тільки Небо
І жодного птаха, жодного жайвора
Ми зітхаємо і сумуємо:
А чому ж так синьо,
А чому ж так порожньо,
А чому ж так високо,
А чому ж так хочеться
Небуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2019
«Зітхаю, наче листям шелестить
Журливий вітер…»
(Франческо Петрарка)
Моя муза зеленоока
Явилась мені серед лісу Данте,
Серед листяних хащів
Над якими неслась в Океан
Колісниця шаленого Cонця.
Моя муза зеленоока
Сонетом сумного Петрарки
Співала мені про вечір,
Коли всі кольори гаснуть:
Навіть кольори стокроток –
Квітів Гасконі й Тулузи:
Сутінок альбігойців.
Моя муза зеленоока
Біля стежок оленів
Дарувала мені одкровення,
Таїну води і повітря,
Дарувала мені вічність,
Розказала мені про безсмертя
Тіла мого космічного
І духу мого невагомого.
Моя муза зеленоока
Блукала серед туману
Серед дерев колючих
Давніх, як оці гори,
Поринала в ріки холодні
Ступала ногами босими
На каміння круглі й гладенькі.
Моя музо зеленоока!
Де блукаєш ти нині,
В яких краях незнаних
Шукати мені сліди
Твоїх тендітних ніг…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838466
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2019
«… Але ніч-безвихідь а Місяць хворий
І тільки сова кричить
Їй не спиться в пітьмі…»
(Гійом Аполлінер)
Лишається тільки самотність:
Там – на денці келиха,
Лишається тільки журба
У темному замку ночі,
Де ніхто не запалить свічку –
Ніхто – навіть сірий пугач,
Де ніхто не зазирає в вікна:
Ніхто, навіть Місяць.
Лишається тільки мовчання –
Густе, як пітьма колодязя
З якого ніхто не черпає воду:
Навіть черепахи
Забули про його існування,
Саме ті черепахи,
Що несли на панцирах знаки:
Знаки холодної сув’язі
Пори, коли все завмерло.
У пітьмі – густій як інферно,
Чужинецькій, як сингулярність
Мурую коло води стіни –
Твердиню сірого каменю,
Незриму в цій безпросвітності,
Шукаю поглядом хмари:
Білі, як небесне морозиво,
Але бачу тільки пітьму,
І жодної зірки:
Жодної, навіть колючої,
Навіть невдахи Сіріуса –
Світила собачих часів
Нема.
Тільки пітьма…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2019
«Глухий скрипаль я граю на струнах дощу…»
(Гійом Аполлінер)
Замість скрипки
У мене нині похмурий день:
Травневий мокряк
(Краще б злива).
Колись була в мене скрипка залізна,
Нині нота – одна – трохи іржава,
З гострим краєм,
Важка як Смерть,
Недоречна як все.
Замість музики
У мене нині сирість:
Вода на траві,
Вода на землі,
Вода в повітрі.
Крап.
Колись я місив болото
І мріяв просушити плямистий одяг,
Нині ховаюсь під парасолю –
Чорну як хмара,
Як небо вночі, як діра в часопросторі.
Як.
Граю мелодію, яку ніхто не почує.
Повторюю звуки, які виснуть в повітрі:
З них збудують собі музей кохання
Мокрі горобці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019
«… Незабаром розчиниться в просторі
Пам’ять моя…»
(Гійом Аполлінер)
Він називав її Лу
І просив не шкодувати про забуття,
А для мене ці звуки
Ця сукупність літер
Зовсім не імено кралі
Яскравого плаття
І паризької зачіски,
Це назва царства вузькооких людей,
Де жив бородатий філософ.
А ще чомусь згадуються птахи
З рожевим пір’ям
І журавлі,
Які сідають на руки
На долоні – як спогади
На дроти пам’яті.
Дивак Гійом –
Він так само глухнув від канонади,
Так само мислив квітами мигдалю,
Коли навколо був тільки бруд бліндажів
І в’язке болото шанців,
І бачив якусь красу
В чорних миттєвих квітах вибухів,
Так само думав, що не повернеться:
Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
А я співаю про міст над Бистрицею,
Теж не знаю, чому я ще є,
Теж не знаю, чому так все минає,
Але спогади… Спогади…
Невже вони розчиняться
В порожнечі Ніщо?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019
«Входить сонце в бурштин заграви
Наче кісточка в абрикос…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Благодатний дощ змив спогади,
Як змиває зграя метеоритів
Темряву ями Неба –
Такого ж бездонного,
Як майбутнє,
Як сам Час – незачесаний старець,
Першонароджений біловбраний.
Благодатний дощ змив спогади –
Пам’ять перетворилася
На чисту сторінку,
Де жодного слова
Не написано про перші юнацькі захоплення.
Дощ, який все змиває,
Все оновлює, все робить чистим,
Як листок Китайського майстра,
Який тільки мислить,
Які ієрогліфи написати,
Який навіть не почав розтирати туш,
Який не має картини навіть в уяві.
Після дощу – особливо цього – літнього
Все так прозоро
Наче в краплі води.
Ось так і живу – без спогадів
Про сумне минуле своє…
Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2019
«Іриси зів’януть ледве
Торкнеться їх голос мій
Заплямлений кров’ю заграви…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Іриси – квіти веселки,
Сині квіти босоногих арфістів
В’януть в солоній Італії
На квітнику дожа –
Незачесаного Франческо
На дикому квітнику неохайному,
Що сам собі виріс обабіч
Виноградника важких сонетів,
Біля розтрощених діжок,
Біля старої халупи –
Помешкання бородатого сторожа
Шевця зашкарублих постолів Сонця
І кравця білої свити Місяця.
Обабіч.
Метелики зі сумними очима
І крилами кольору флорентійського оксамиту
(Три флорини для монаха,
Три флорини для жебрачки,
Три флорини для опудала –
Усього дев’ять)
Очікують п’янкої осені –
Осені дивака Петрарки.
А вона все не йде,
А вона все не вірить,
А вона все комизиться
(Наче не матрона вона, а діва –
Артеміда лісу оленів.)
Я хотів побачити човен –
Той самий, зі скляною чашею,
Той самий – без вітрила і якоря,
Що зробили з старої газети,
Чавунної, як і все ренесансне.
Хотів лише побачити,
Але де там…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2019
«Для туманів світанку
Вони народились…»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Кохана, нас омивала вода
Холодна й прозора
Ріки, що падала з гір
Донизу –
У безодню людського духу.
Кохана, нас омивали дощі
Колючими краплями
Холодного літа,
Колючими, наче голки
Старезних зелених дерев.
Ми створені для туману:
Густого, як біле марево.
Ми створені для світанку:
Яскравого, як палітра художника.
Ми створені для буревію,
Що гарцює над крижами гір,
Наче не вітер він,
А божевільний огир.
Ми створені для дороги:
Нескінченної гірської дороги
Без кінця і початку.
Ми створені для вогнища:
Гарячого, наче серце,
Язикатого, наче трава.
Ми створені.
Серед нашого часопростору…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2019
«Небо кольору попелу,
Дерева кольору білого,
Чорне, чорне вугілля –
Жниво згоріло…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У старі часи – ті далекі, ще до панування пихатого Риму – Іспанія мала зовсім інше ім’я – Іберія. І населяв ту жовту, опалену нещадним сонцем країну загадковий народ – ібери. Про них ми знаємо одне напевно – цей народ всім був чужий. І всі намагались його якось проковтнути-асимілювати: і войовничі невдахи кельти, і вічні блукальці фінікійці. Вдалося це хіба що римлянам – нащадкам пастухів з їх мідними легіонами, що несли всюди закон і владу, забуваючи при цьому про красу і переймаючи розваги та нерозумні звичаї в підкорених. Як це не дивно, але в ті часи Грузію теж називали Іберія. Припускають, що в отій жовтій Іспанії жило з часів першого землеробства купа різних народів. І всі якісь дивні, всі якісь не індоєвропейці. І лишився собою тільки один давній і дивний народ – баски, мова яких трохи нагадує грузинську. Хто зна, може вони і є уламком тої «Старої Європи» - Європи перших землеробів, коли за вісім тисяч років до нової ери виникло в Малій Азії та Закавказзі землеробство, і перші носії неоліту розселились звідти по світу, заселивши ще дику Європу. А потім тих землеробів змели з Європи після чергової кліматичної катастрофи скотарі індоєвропейці – аборигени неозорих степів Понтиди. Лишилися тільки баски – як уламок. Лігури та пелазги зникли як тінь, як нагадування на сторінках книг Геродота про перших людей зерна та винограду.
В Іспанії – навіть в сучасній, в тій Іспанії, що пережила століття реконкісти та інквізиції, зберігся дивний жорстокий звичай, кривава розвага – забави з биком – корида. Переважно такі архаїчні розваги часів неоліту зберігаються в країнах, що не мали власних «темних віків», поневолення та чуда визволення. Можливо, такий анахронізм пов’язаний з тим, що завоювання чужоземцями відбулось майже миттєво, а визволення тривало мало не 700 років – довгих і тяглих наче бразильський каучук. В Іспанії після короля Альфонсо VI Хороброго взагалі все було анахронічно – і Дон Кіхот, і Гойя і навіть громадянська війна. Цікаво, що забави з биком були відомі ще на острові Крит за кілька тисячоліть до Різдва Христового. Певно їх вигадали все ті ж перші неолітичні землероби: бик для них був орачем, силою, яку треба було підкорити. Вони ж і занесли цю дику забаву в Іспанію. Індоєвропейцям ця розвага видавалась страшною: лишилась відгомоном в легендах про Мінотавра. Елліни були нащадками степових скотарів. Для них бик був істотою священною, засобом існування, а не рабом, якого слід було подолати і вбити.
Індоєвропейці (елліни в тому числі) зруйнували цю землеробську цивілізацію Старої Європи, але після цього продовжували дивились на неіндоєвропейців як на вчителів, попередників. Недарма кельти плели мереживо слів – легенди про дітей богині Дану, а греки вирушили в подорож за золотим руном – до колхів, до більш давньої цивілізації ніж їхня – Мікенська. Ще Гомер і його вдячні слухачі розуміли, що золоте руно – це метафора. Насправді аргонавти рушали в далечінь невблаганного моря, в вир цієї вічнорухомої стихії Посейдона не за золотом, а в пошуках істини, в пошуках поезії. Недарма з собою вони взяли кращого поета свого часу – Орфея. Руно – істинну поезію (ширше – літературу) вони, звісно, здобули і в Грецію привезли. Щоправда для цього довелося посіяти в землю зуби дракона, що зійшли недобрими паростками – війною. Але це побічні наслідки цивілізації. C'est la vie чи то, перепрошую, es la vida. Таке вже воно – людське життя. Думаємо, що сіємо зерна доброго і вічного, але замість зерен недобрий цар підсуває зуби дракона. І виростає війна. На своє нещастя крім золотого руна – істинної поезії аргонавти привезли в Елладу ще й Медею – містику, що повбивала і своїх, і чужих дітей – дітей героя. Мені інколи здається, що містерії тессалійців прийшли в Елладу саме з Кавказу. І привезла їх саме Медея. В Іспанії ні за яким руном нікуди плисти і не треба було – по Іберія ось вона, на місці, тут же. Щоправда замість руна тут здирали шкіри биків, які були зовсім не золотими. І шили з цих шкір черевики та чоботи. Ті самі botas які вдягали на ноги конкістадори висадившись на Глибокий Берег перед кривавою і злою конкістою. Тому місцеві іспанські аргонавти нікуди не пливли. Пливли інші – ті, хто шукав не золотого руна, а просто золота, що на очах втрачало свою ціну.
Серед цих іспанських аргонавтів було троє диваків, троє творців свої хворих божевільних світів – Мігель де Сервантес Сааведра, Франсіско де Гойя і Лус’єнтес, Федеріко Гарсіа Лорка. Перший аргонавт написав роман про такого самого аргонавта, що тікав з реального світу у світ вигаданий, де люди прекрасні і романтичні – всі, навіть продавці свиней. Другий аргонавт від страшної дійсності тікав у свій вигаданий мальований світ, який був ще більш страшним, аніж світ реальний. Бо в реальному світі лишалась хоч якась надія, хоча б на урожай оливок та гіркого мигдалю. У тому ж – вигаданому – тільки жахи війни, тільки чудовиська, яких породжує сон свідомості, тільки шабаші відьом, потворні капрічос, що виросли «ще з того пилу», тільки Сатурн, що пожирає своїх дітей. Третій аргонавт нікуди не тікав. Він золоте руно знайшов у країні своїх мрій, що була тут же – в Іспанії. Оцю свою «не втечу» він перетворив на принцип і дотримувався його навіть тоді, коли з-під землі проросли зуби дракона. Може тому, що зрозумів – тікати нікуди. Та й не потрібно.
Лорка зрозумів найголовніше – всі поети аргонавти. Тільки в тих – давніх аргонавтів було постійне відчуття війни: світ навколо ворожий, якщо є щось в житті вартісне, то його треба здобувати, його ніхто не подарує, а в романтичного і сумного Федеріко було передчуття – передчуття громадянської війни. Ще більш виразне і моторошне, аніж у Сальвадора Далі. Бо в картинах Далі це передчуття якесь відсторонене – воно стосується народу, країни, але не митця особисто, то в Лорки це в першу чергу особиста трагедія, особиста смерть. Під час громадянської війни гинути в першу чергу поетам, а потім уже козопасам та бондарям. Тим бондарям, що роблять діжки з деревини старих дубів для міцних іспанських вин. І це передчуття робить все безнадійним – все, навіть кохання:
«На черепі місячно,
Дірявому й синьому,
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле…»
В Іспанії всі сталактити солоні. Надто суха атмосфера в її недобрих печерах для солодких, кислих чи гірких сталактитів. Тільки сіль. І то не сіль землі – сіль печер. Тих самих, на стінах яких перші кроманьйонці малювали диких коней. Він не просто передчував, він був впевнений, що у вирі прийдешньої громадянської війни його вб’ють. Тому основна тема його пісень сонячних просторів і задушних ночей тема смерті. Без цієї жебрачки і господині, пастушки стада людського і королеви нікуди. Візит цієї гордої сеньйори – найголовніше, що може бути в Іспанії. Все інше так – фантазії Дон Кіхота. Ілюзії. А про оце от треба дати розпорядження наперед:
«Коли світ я покину
Поховайте з гітарою
Мій прах у пісках рівнини…»
Бо гітара – це світ де надто багато всього живе і блукає. Бо в цьому іспанському світі, особливо в Андалусії – землі, яку створили варвари вандали, зайди цигани, життєлюби маври та пишна Візантія, пані Смерть – постійна відвідувачка кожної таверни, гостя у чорному, їй потрібно наповнити келих:
«Смерть зайшла
І пішла
З таверни.
Чорні коні
І темні душі
В ущелинах гітари
Блукають…»
Тільки у Лорки смерть є «добрим ангелом з оливковим серцем та смоляною косою». Ніхто ні до, ні після Лорки не насмілювався назвати Смерть «добрим ангелом». Хіба що Рабіндранат Тагор, і то, «добрим ангелом», «лагідною мамою», а це, погодьтеся, не одне й те саме. Смерть для Федеріко не трагедія, не кінець всього сущого. Це повернення. Повернення додому. У ті темряву з якої все виникає і до якої все повертається. Все, навіть світло:
«Я повертаюсь додому.
У глибинах мого я стогнуть,
Тріпочуть голубки – мої тривоги.
А на краю небосхилу
Падає день-відро
У колодязь ночі бездонної!»
Навіть збір урожаю – це не свято добробуту, не радість. Це торжество все тої ж худої блідої панянки, яка чомусь в Іспанії вдягає не білі шати, а чорні:
«Пшениця віддалась на милість смерті
Серпи колосся ріжуть.
Тополя хилить голову в розмові
З душею вітру легкою та свіжою.
Пшениці хочеться лише мовчання…»
Звичайно, крім смерті можна ще писати про дона Педро. Бо він теж аргонавт. І теж як і Дон Кіхот замість корабля мандрує на коні. У цій країні вітряків та кам’яних халуп це єдиний вартий аргонавта засіб пересування. Прочани подорожують пішки. Бо дорога чи то до Севільї, чи то до Сантьяго непевна для вершника. А кінь – супутник шляхетного, а не відлюдника. Бо кабальєро це і шляхтич, і вершник, і співець серенад одночасно. І тільки коней поважає неприкаяний Місяць – світило ночей:
«Місяць зашпортався за білий косяк табуна…»
Місяць на думку оцього гітариста Федеріко – це танцюрист. Не злодій, що крадеться над дахами палаців і замків, не сумний відлюдник і навіть не філософ – це танцюрист:
«Це танцює Місяць
Над долиною мертвих…»
Таке може бути тільки в Іспанії! Надривні пісні Лорки настільки глибоко іспанські, що їх треба не читати, а співати під гітару – сумну андалузьку гітару. Його вірші – це саме Іспанія, що втілилась в слова. Країна жовтого та червоного, країна спеки і відпочинку в тіні – сієсти в час, коли панує нещадна спека…
Іспанія століттями або слухала своїх поетів виключно вночі доплітаючи до слів нічних серенад звуки цикад, або вбивала їх – вироками Торквемади, в шалі самознищення, чи на полях війни – як Роланда. Бо Роланд теж поет, менестрель криці і вірності. І теж іспанець. Всі, хто визнає своїм королем Карла, хто в руків’ї меча бачить хрест, а кожну війну розуміє як хрестовий похід – той іспанець. Хоча б на крихітку, хоча б на хвилину, хоча б в душі. Лорка мені видається братом: у нас теж нині розстрілюють поетів і захмарних мрійників – у нас теж війна, яка ніяк не закінчиться. А якщо й закінчиться, то буде тривати у наших душах – ми ж бо як іспанці вміємо співати і нічого ніколи не забуваємо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833030
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.04.2019
“Sie sind so still, fast gleichen sie den Dingen.
Und wenn man sich sie in die Stube lädt…”
(Rainer Rilke)*
У часи античності – в часи гонорового Перикла, сумного Софокла і злого сміху Аристофана люди більше нагадували бджіл, а не полисілих мавп: цінували все бронзове і золотисте – від гарячого сонця до кольору людських тіл і вигнутих поверхонь глеків. Тоді вміли цінувати красу і вибудовували свій світ (з дозволу сказати, цивілізацію) гармонійним. Це стосується не тільки античної Еллади чи пихатого закону Риму (dura lex, sed lex), але і орієнтальних світів. Не дарма Конфуцій так цінував гармонію: ритуал для нього був фактором гармонізації діянь людей, а не законом суспільства. Це стосується цивілізації, а не світу варварів – байдуже якого: жаркого з його невблаганним піском пустель, що все поглинав, чи холодного і крижаного – світу вбраних у шкіру й хутро блідих і грубих бореальних людей-ведмедів. Так от, серед людей лагідного моря, запашного лавру і важких оливок лунала легенда про далеку ріку Ерідан і казковий незнаний світ за нею. Це на північ від скіфів та жорстоких андрофагів живуть блаженні гіпербореї. А що так за Еріданом – не знано, не відано. Казкова країна бурштину – такого ж сонячного каменю як електрон – метал поєднання ночі і дня. Я часто думаю, що легенди про Ерідан це відгомін переказів про Рейн (вибачаюсь, Рейнос чи то Ріназ) – ріки країни незнаної – Terra incognita. Ще Геродот (чи то вже Геродот) писав: невідомо, що там в глибинах Європи, опівнічній її частині. Гомер був впевнений, що там живуть люди, що не знають весла і назвали би його лопатою. Гомер просто ніколи не думав про те, що рибалки – це не просто орачі моря, але й землероби води. Вони не розгрібають воду веслами, а скопують, сподіваючись на сріблястий врожай. Еллінам були знані кельти – з їх точки зору володарі всього містичного і звитяжного, жорстокі дикуни, шанувальники незрозумілих богів. Тонка поетична душа кельта була грекам невідома. Так само вони не чули та й не могли чути легенди про дітей богині Дану, що шанували лісові горіхи та хвостату форель, вбачаючи в них символи і джерела мудрості. Так от, кельти називали землі і людей за Рейном Germani – ті, що живуть за Рікою – за Плинною. Може вони вважали, що Рейн це не просто вода, це сам час, що тече в море нескінченності і плодить у своїх верхів’ях плямистих пстругів. Для них світ за рікою був таким же далеким і чужим як і для народів моря світ похмурих лісів півночі. Степ ще якось нагадував їм море, його ще можна було зрозуміти: коні це теж кораблі, а номади теж моряки, тільки бородаті і пропахлі кінським потом замість солоного бризу. Але там – у бореальних лісових хащах – там справді щось незбагненне. Чуже по суті своїй. Вони навіть у найхимерніших фантазіях не могли уявити собі: ті землі можуть народити свого Орфея, що не буде товаришувати з дельфінами і буде прислухатися не до шуму морських хвиль чи їх відгомону в закручених мушлях, а до шуму вітру у верховіттях кремезних дубів та зажурених сосон.
Початок ХХ століття в Європі та Азії був глибоко антиаристократичним. В Китаї Конфуцій був забутий – мало не остаточно, в Японії самураїв стали сприймати не як аристократів меча та віршів («Серед квітів – вишня, серед людей – самурай»**), а як солдатів, що вдягнені в однаковий одяг і йдуть помирати – дружно. У старенькій матінці Європі, що розрослась раптом до небачених розмірів, як грибниця, охопивши жарку Австралію, Нову Зеландію – країну туманів, обидві кактусові Америки, нескінченний Сибір та бозна-які острови було ще гірше. Аристократичність стала чимось ганебним, її соромились, її зневажали. Навіть, якщо це була аристократичність духу, а не крові. Всім так хотілось наблизитись до якоїсь «простоти». Це Ян Гус міг кинути з вогнища в юрбу: «O sancta simplicitatis notas!» - «О, свята простота!», зневажаючи оцей примітив, а тоді – ні. Пройшло, як не як, 500 років з часів Великого Єретика, тут вже не до елегій – всі хотіли милуватись світосприйманням людини «від сохи», забувши, що і в тому середовищі є свої аристократи духу і свої невігласи – маленькі люди сірості.
Серед країн, в яких аристократичність письма (не тільки поезії) помирала особливо повільно, була Австро-Угорщина – ця стара «бабця Австрія», ця дивна трансформація германського світу (може тому, що була перенесена в свій час штучно з холодних і туманних берегів Ельби та Одеру на більш лагідно-виноградні береги Дунаю – цієї ріки вічної межі. Істр – це звісно не Рейн, тут можлива «гонитва до мосту», тут за ним номади степу, а не жителі похмурих лісів, але все одно). Ми звикли бачити в Австро-Угорщині лише військову машину Габсбургів – цих сторожів кресів християнства і європейської цивілізації взагалі (ах, ці османи! Що вони наробили! Вони скаламутили всю історію нелогічними псевдовізантійськими трансформаціями!), з якої не зле посміятися (Ярослав Гашек чи той же Імре Кальман). Кожна імперія потворна. Це аксіома. Це закономірність. Навіть Британська імперія набула все тих же потворних рис, що і Російська – потворна початково, ще з часів Батия. Австрійській імперії потворність була властива теж: служба цісарю, шандари і говенди, неповага до старовини підвладних народів і таке інше. Але Австро-Угорщина це ще був уламок аристократичної старої Європи – країни лицарства та менестрелів, а не тільки священних каменів варварів – будівничих космічних менгірів та дольменів. Принаймні, там панували витончена аристократичність в музиці та літературі. Не дарма Ґреґор Мендель – цей музика квіткових забав і одкровень спадковості виріс саме там – серед її тонкого мистецького світу. І ця от повітряна аристократичність в літературі мало не померла разом з меланхолійним Францом-Йозефом, чиї портрети прикрашали мало не кожен галицьких шинок. Далі все – галасливий Веймар, гіперінфляція, чорний джаз саксофонів, твіст, сінематограф, шансон, Едіт Піаф, комуністи, «Ми», «Котлован», Чарлі Чаплін. Але в цей же час аеропланів та електричних жарівок, патефонів та ікс-променів, пролетаріату та «білих комірців» жив останній аристократ захмарної поезії, останній Орфей духу – Райнер Рільке.
Поезію Рільке не прийнято аналізувати, не прийнято розшифровувати його алюзії. І не тому, що це неможливо в принципі. Рільке сприймають як останнього фантазера передодня апокаліпсису культури (коли хапаються за пістолет тільки почувши це слово), як адресата метафізичних листів, як символ агонізуючої класичної системи метафор (не дарма, мовляв, він свої останні твори писав в повільній агонії, помираючи від лейкозу). Тільки зараз Рільке повертається до нас – напівзабутим, чужим, екзотичним. Хоча Русь не була для нього абстракцією – Райнер в Україні бував і Дніпро чи Дністер для нього така ж тема як і Дунай чи Рейн. Елегії йому творилися в замках, могли б творитися і серед руїн замків: львівська цитадель в ті час ще не була таким похмурим символом італійських межичасів. Ми звикли поетичними рядками Рільке милуватися як музикою, а не питати себе: «Про що це?» А треба.
Я не критик. І навіть не філософ. Не мені пояснювати що і до чого в поезії, яка так до нас і не прийшла вчасно. До нас нічого не приходить вчасно. Навіть комунізм. Мав би прийти в часи Маркса і львівських барикад біля ратуші 1848 року, а прийшов у часи кремлівських людожерів і садистів. Як нам з усім цим не щастить – на цьому пароплаві історії: постійно не та погода і не ті рифи під кілем. А ми все не можемо набрати нормальну команду матросів. Я тільки читач. І трохи писака. Ну, зовсім трохи. Так, що не ображайтесь, що я пишу про Рільке. Я хотів написати про Орфея і вакханок, про Діоніса і нектар, який нам дарували боги. А вийшло про Рільке. Так судилось. Даруйте мені. І не тільки за те, що вечір настав.
Райнер Рільке самотній. Таким самотнім може бути тільки останній лицар доби трубадурів та честі. Він сам це відчував. Однодумці або бозна-де (далеко), існують тільки на папері – в листах, або це псевдооднодумці – люди, що тільки вдають розуміння, грають роль друзів. З точки зору Рільке людина завжди самотня. І не тільки коли справа доходить до смерті – це само собою розуміється. Смерть – справа самотніх. Людина самотня завжди. Одкровення ніколи не стають здобутками юрби – тільки геніїв. Юрба тільки здатна спотворити одкровення, перетворити його в ерзац, підмінивши поняття, спотворивши значення слів. Недарма він стільки всього писав про самотність:
«Ця самота – дощі неспинні,
Зринає з моря в сутінкові тіні,
З віддалини, що тане у рівнині,
Злинає ввись, до неба дороста
І з неба звільна на міста…»***
Автори переважно цураються самотності, вбачають у ній мало не прокляття. Тут же – оспівування самотності, як джерела одкровень, джерела натхнення і поезії. Це самотність добровільна, самотність відлюдника, результат втечі від божевільного суспільства, від людей, що втратили розуміння буття, в тому числі і розуміння Бога (ХХ століття стало століттям атеїзму, стоїки, що шукали шлях до розуміння Бога відішли в минуле і то, певно, назавжди. Модним стало епікурейство з його зумисним нешуканням шляху розуміння Бога, бо, мовляв, йому теж немає до нас ніякого діла…). Самотніми з точки зору Рільке є не тільки генії чи надлюди (це в Ніцше тільки на вершинах духу є холодно і самотньо, а внизу тепло), у Рільке самотніми є всі люди – навіть ті, хто в парі на одному шлюбному ложі, бо настала епоха самотності, епоха повного нерозуміння людей – кожен живе сам по собі, в своїй біді сам. Лишилась тільки ілюзія колективу, дружби, любові, зрештою. Спільна праця перетворилась в спільне рабство, де кожній самотній. А спільна війна в ілюзію спільної смерті. Ілюзію, бо смерть – це справа самотніх. Самотніми є не тільки люди, але і речі навколо людей. Речі та предмети для Рільке – аборигени якогось безлюдного для цивілізованих людей (не дикунів) острова, що живуть самі по собі, незалежно від мислячої людини:
"Як той, що до чужих морів пристав,
Я у тутешніх завше наче вдома,
Де незліченних днів одвічна втома –
Далечина незлічених постав…"
Оці от мотиви одвічного чужого – всі навколо чужі, все навколо чуже, нічого, що можна було б назвати своїм. Так почуває себе мандрівник викинутий хвилями на острів і змушений жити серед дикунів, що не розуміють ні мови його, ні звичаїв. У ХХ столітті інтелігент в кращому випадку Робінзон серед аборигенів. У гіршому – жертва, об’єкт полювання для здичавілих мисливців. І це при тому, що комунізм Рільке не зачепив своїм мертвим крилом залізного птаха, хіба його знайомих по перу, які самі про це ніколи йому не писали і не збирались писати.
Чомусь прийнято вважати, що німецький світ закінчився після Другої світової війни, бо бути в німецькій культурі стало ганебно і соромно, лишалося бути космополітом і творити світову культуру. Це насправді не так. Німецький світ завершився в 1918 році. Далі все – почався псевдонімецький світ, світ хворих містичних фантазій і новостворених міфів про те, чого не було. Рільке це відчув і пішов в єдину можливу втечу – пішов у свій світ. Бо цей світ, це світ де:
«… Бездомний вже не матиме житла,
Самотній завше буде в самотині,
Писатиме листи свої осінні,
Брестиме там, де жовта кушпела
Оповила алеї безгомінні.»
І це не тому, що прийшла осінь світу сього. Не тому, що час піти – будь-куди, навіть у Ніщо, або лишень піти зі світу ерзацу, а тому, що лишилися стежки і шляхи які ні для кого, якщо є десь парк споглядання, сад раю, то він чужий, не для тебе:
«Дві стежки ні для кого. В тій ході
Примареній тебе веде єдина,
І ти примарений, ти наче зник…»
І в цьому світі одвічної самотності, в світі, де Бог втомився і бачить нас як сон, єдиний досвід, який чогось вартує, це досвід смерті – досвід оцього останнього одкровення, досвід агонії свідомості, злиття чи то з Богом, чи то з абсолютом, чи то з порожнечею Будди. Але про цей досвід готі комусь розповісти. Якщо і є можливість повернутись і розповісти, то все намарно: ніхто не зрозуміє, ніхто не повірить:
«Нам цей відхід не знаний, той що є
Чужіння. Ми не маємо підстав
Ні захват, ні розлючення своє
Являти смерті, коли їй постав
Трагічний рот у голосінні де
Ще ми у світі граєм наші ролі…»
Світ в якому живе автор (він же літературний герой, бо в Рільке різні літературні герої це лише різні форми оцього «Я», що постійно змінюється, постійно трансформується, і є навіть не «друге я», а множинне я – кожна людина це багато світів, що перетинаються, переплітаються в клубок) давно втратив віру, саме розуміння релігії як такої. Світ став механістичним, світом матерії і все, і ніякого духу, ніяких злетів і недосяжну висоту чи занурення у таємні глибини містики. Навіть містика перетворилась в ерзац. Тому його релігійні пошуки ніхто не розуміє. Молитва стала чимось забутим – для всіх, тільки не для автора, не для самого Рільке:
«Моя молитва не блюзнірство, ні:
Це наче давні книги, де щодня
Тисячократно – я твоя рідня…»
У цьому світі автор ще має виправдовуватись, пояснювати. Що його молитва це глибинно, це сокровенно. А не фарс, не показний ритуал.
У ХХ столітті поет став не пророком, навіть не відлюдником, що ховає свої істини у темряві печер від ока нечистих, що можуть отруїти навіть сам Дух. Поет в ХХ столітті став жебраком:
"Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
Ти камінь, що не вклублиться ніде,
Ти прокажений, мавши калатало,
Ти той, що з ним навколо міста йде…"
Метафори Рільке інколи лагідні, але інколи страшні. Інколи кора дерева йому нагадує хвилі океану і відгомін давніх предковічних буревіїв, але інколи метафори страшні, бо головним рушієм життя людини у світі електрики та аеростатів став страх. Всепроникний і всюдисущий. Це в епоху лицарства всюдисущим був Бог – добрий і справедливий, а в ХХ столітті всюдисущим став страх – злий і несправедливий. Як російський диктатор. Тодішній чи не тодішній. Страх літає чорним птахом в людській свідомості. І тільки сильні здатні його здолати. Назавжди.
Рільке близька естетика буревію, краса буремної ночі. Бо в нову епоху надто багато буревіїв, що ладні зламати все. І треба не тільки вміти жити в цьому буревії, але і вміти творити під час буремної ночі, бо серця лицарів і королів, що лежать у саркофагах знову починають калатати, їх тіні ступають по непотрібному золоту і кинутих розсипах діамантів. І дзвони гудуть, хитаючись під поривами нестримного вітру. Нехай міста і собори повзуть крізь час кам’яними черепахами, час для поетів настав, бо для поетів завжди час настав – не залежно від епохи і обставин. Автор як поет усвідомлює своє призначення – навіть у світі, де він нікому не потрібен. Але автор має прохання до творця світобудови, бо жадань не дано не мати нікому:
«При власних далечах на чати
Постав мене, вчувати дай
Самотній камінь, добачати
Моря самотні, ще бодай
Понад річками йти…»
Далечі поета можуть бути лише власні. Чужі далечі бути і не можуть, та й не потрібні. Поет стає на невідому стежину Духу як стають на тверду дорогу прощі, навіть, якщо доведеться йти за старим сліпцем. Гомер теж був старим сліпцем, але бачив більше, аніж його зрячі сучасники. Навколо все одно тьма – тьма незнаного. І розгадати незнане нам допоможе тільки розум і відчуття краси:
«Згадаймо, як розгадувало тьму
Дитинство, коли в ньому день по дневі
Пливли години післяполудневі,
Зникоме й недоторкане – чому?»
Навколо буденність. Світ людей надто далекий від поезії, яка його оточує, яка вривається в його буття. Тому поет має бути подібний дзвону – бути вісником і нести людям заклик до істинного буття – не марнотного:
«… Бронзовий дзвін серцевину щоденно підносить
Проти шорсткої буденності – наче нове.»
Бо для поета все нове. Навіть осінь, що приходить з дивовижної регулярністю щороку, теж щоразу нова. І можна, звісно, усвідомити настання осені і просити творця завершити те, що вже відбувається чи відбулось:
«Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
Понад полями вивільни вітри…»
А можна просто оспівати те, що гідно пісні в цю пору дочасної осені.
Райнер Рільке справді останній Орфей. Під час Першої світової війни Поезія – Еврідіка померла. І Рільке як і личить Орфею спустився за рею в Тартар, вивів її знову на Світ Божий. І за це заплатив життям. Нині істинна поезія (не графоманія в стилі Дєм’яна Бєдного, а справжня поезія) живе завдяки йому – диваку Райнеру – мандрівнику у захмарні метафори.
Нині Рільке близький багатьом інтелектуалам, Рільке лунає (нарешті!) – не для всіх, звісно. Може тому, що нині Росія, яку він так любив, культуру якої він так цінував, знову перетворилася в імперію зла, поширює по світу війну і страждання, біду і зубожіння – як духовне, так і матеріальне, і тільки окремі мислячі люди протистоять цьому здичавінню. Так само, як і німецький світ в двадцятих та тридцятих роках століття двадцятого. Все повторюється. І мені шкода, що я мушу бути свідком цього. Рільке пощастило – він не побачив гріхопадіння німецької культури – він просто не дожив до цього. Багатьом із нас пощастило менше – ми бачимо нові сумні часи. Але мусимо протистояти цьому в першу чергу в царині духу. Рільке судилось стати останнім Орфеєм класичної культури. Його на берег – на скелястий берег його самотнього скелястого острова Духу викинули хвилі історії. Нині нам жити у світі, де Орфей лишився тільки у спогадах. І лишається виховати, виростити, виплекати, якщо вже не Орфея, то хоча б Діогена, що шукав би з ліхтарем людину у цьому світі продубльованого ерзацу. Світі псевдо.
Я пишу цей текст коли падає перший весняний дощ. Падає на квіти вишні, які щойно зацвіли. І мені, так само як колись Йоса Бусону шкода людей, що не вміють писати вірші…
Примітки:
* - «Вони щонайтихіші, наче речі.
Неначе друзі, звані віддалік…»
(Райнер Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)
** - さくらの花の中で、人々の中に侍があります – Сакура но хана но нака де, хітобіто но сака ні самурай ґа арімасу - давня японська приказка. Ще тих часів – не наших.
*** - переклад Мойсея Фішбейна. Тут і надалі в цьому есеї. У мене є і власні переклади Рільке, але вони бліді і недосконалі, ніщо в порівнянні з перекладами Мойсея Фішбейна – найкращим перекладачем Рільке всіх часів і народів, перекладача від Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832398
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2019
«Ніч – наче вода старого ставу.
За чотирма стінами
Від зірок сховалися люди…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У ставку горобиної ночі
Втопилися зорі-дівчата:
Так тонуть мрії колисані
У вирі минулого.
Я не відав для чого
Люди каміння громадили
Муруючи стіни
Холодних сумних замків,
А вони лише сховатись хотіли
Від зірок, що очима блимаючими
Зазирали в душі вершникам:
Маркізам і мечникам,
Лордам і землевласникам,
Володарям хліба й худоби.
У глибокому ставі ночі
Ховаються чорні жаби
Цятковані золотом,
Ховаються срібні риби –
Друзі монаха Місяця:
Прочанина нетутешнього:
У яку далину осяяну
Мандрує він цими пустелями:
Пустками віків темних.
А в ставу горобиної ночі
Все топляться й топляться:
Як не пісні жовтої вивілги,
То русалки-дерева:
Княжата з руками зеленими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019
«Куди ідеш ти?
Є небо бджолиних оргій…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Тікаю від власної тіні –
Від себе – такого самого «Я»,
Тільки темного, тільки плоского
Безтілесного.
Тікаю туди, де Сонце,
Де бджоли влаштовують оргії
Над квітучими абрикосами
Розчиняючись в синяві –
Синій безодні Істини.
Серед білого марева,
Серед вишневого аромату
Підставляю долоні чекаючи
Дощу весняного першого.
Його краплі важким намистом –
Розірваним, наче днів сув’язь
Падають, падають, падають.
На оце біле марево,
На оце рожеве марення,
Де бджоли влаштовують оргію –
Нектару та аромату.
І були б серед тої казковості
Кумедні вухаті ослики –
Була б це тоді Іспанія:
П’янка Андалусія,
А не країна вершників –
Сарматів з руками пошерхлими
І з черепами спотвореними
Сарматів-номадів
Та їх кам’яних ідолів.
Але вишням байдуже:
Все вітер наповнюють
Вином свого аромату…
(Світлина автора)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019
«Цикадо!
Оце воно – щастя
Померти від стріл незримих
Синього неба…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Щастя порожній глек:
Хочеться вірити в його існування,
Як вірять єретики чорної віри землі
У свої ефемерні істини
Білим підсніжником холоду.
Щастя як крила:
Прозоре і невагоме, ламке і тендітне,
Трохи для лету, трохи для Неба –
Синього наче мрія
Чорного птаха світанку,
Що мостив гніздо в верховітті
Дерева тисячоліття.
У країнах бронзових тіл кольору меду
Цикади співають про щастя:
Щастя нірвани.
Незрима цикада лісів потойбіччя
Співає про те,
Що щастя – це посмішка Будди –
Тінь порожнечі, слід, що лишає лелека –
Птах німоти, вісник майбутнього
На поверхні болота – слід на воді.
Стріли синього Неба гострим кришталем
Пронизують серце вриваючи пісню
Таку ж голосну, як пісня цикад
Гішпанських – крилатих провісників чуда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2019
«Заплющую очі і бачу: крізь сутінки ночі
Я сумно іду один пустелею світу…»
(Камбара Аріаке)
Я гадав Оріон – то мисливець,
Що вбиває оленів з очима вологими,
Що наповнені ностальгією
За лісом тінявого спокою,
За яким біжать пси кудлаті:
Гонитва колючого погляду,
Гонитва туманів Туле Ультіма –
Гонитва до мосту.
Але виявилось
(Я дізнався про це ненароком),
(Мені про це розповів крук
З пір’їнами кольору Небуття),
(Мені про це повідав вітер –
Прозорий наче молитва),
Що Оріон – це прочанин
З посохом кипарисовим,
Прочанин до Землі Одкровення
У долину ріки Ерідан,
У країну священних каменів.
І от про нього співаю
Своєю римою варварською,
Словами шорсткими сарматськими,
Малюю на каменях знаки
Все про того прочанина,
Наче не сколот я і не кімерієць,
А художник сліпих народів,
Наче пікт рудочубий –
Воїн холодного вітру,
Людина важких хвиль
Безнадійно сивого моря.
Співаю: нутром свого серця.
А той прочанин мандрує
Волоцюгою чи то старим філософом
І в торбі своїй латаній
Несе скарб найбільший –
Мовчання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2019
«І тоді він зрозумів,
що це і є те місце,
куди прямує його Шлях…»
(Ернест Гемінгвей
«Сніги Кілімаджаро»)
Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари.
Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.
У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…
Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.
Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824257
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019
«Весняні сутінки
З перехожих ніхто
Не поспішає додому…»
(Йоса Бусон)
Я не хотів писати цю післямову – цей черговий незачесаний текст. Бог свідок. Можете спитати в нього – він брехати не буде (на відміну від багатьох писак, що думають – вхопили його за бороду, але це не так). Не хотів. Бо навіщо до малюнків на каміннях якась післямова. Все сказано і підводити риску недоречно. Крім того процес малювання на скелях і бердо вічний. Прийде хтось і домалює: якщо не мишу, то волохатого вуйка. Чи таргана, що чистить свої вусики серед променів байдужого Сонця. І так буде доти, доки буде жити на поверхні цієї кам’яної кульки хоч одна людина. А потім писати післямови буде вже безглуздо. Так я думав, так я мислив, так я бачив. А потім подумав – існують дві категорії читачів: одні питають про що ця книжка до прочитання, інші питають те саме після прочитання. А значить треба писати нещасному автору і передмову, і післямову. Бо обидві категорії читачів будуть цю книжку читати. Я так сподіваюсь.
У післямовах я переважно пишу хаотичні тексти, що пов’язані з книгою не безпосередньо, а на рівні підсвідомому. Тут же вирішив написати і підвести риску. Але все одно, виходить не «післямова», а «замість». Бо все в нинішньому світі «замість». Занадто мало справжнього. Навколо ерзац. Світ ерзацу. Але «замість» виходить все одно не тому…
Пояснити хоча б не про що ця книжка (ясно, що ні про що і про все одночасно), а про кого. Пишуть книжки переважно про читачів (бо більше писати немає про кого). У гіршому випадку пишуть про себе, бо знають, що крім автора ніхто його книжку читати не буде. Я пробував писати про себе, але весь час збивався на стороннього, якусь людину, хто вже точно не я. Я краще скажу для кого написана ця книга. Для того єдиного читача, що цю книгу точно прочитає. Для того – сивого, бородатого, з сумними очима. Він читач. Йому сумно і самотньо. Так самотньо як нікому. А попереду вічність. Він цю нудьгу і порожнечу вічності забарвлює спогляданням нашої драми. І читанням. Тому він особливо прихильний до поетів і письменників. До того часу, доки ми – писаки пишемо щось вартісне. А потім геть – у темний ящик. У Ніщо. Величезне і темне. Бо нецікаво. Я не знаю, що він подумає прочитавши цю книгу. Мені, зрештою, все одно…
Коли я завершував форматування цієї книги мені приснився страшний сон – темної і зимової ночі. Зимові ночі бувають світлі – коли сніг. мороз і повний Місяць. Але ночі цього грудня були зовсім не такі. (Ох, ці поети і сни! Ох, ці поети, творці текстів і темні ночі! Я пишу переважно ночами – коли я наодинці з Великою Пітьмою. Я тоді більш відвертий. Менше вигадую і фантазую. Проза стає шорсткою і колючою.) Так от. Снилось мені, що все живе в нашому Всесвіті загинуло. Вмерло назавжди. Без будь-якої надії на воскресіння чи реінкарнацію. Навколо тільки мертві світи, мертві планети, мертві галактики. І я лишився однієї мислячою живою істотою на весь Всесвіт. І стало так порожньо, так самотньо, так безнадійно. Адже попереду вічність. І доведеться вічність мислити про самотність.
Я зрозумів, як самотньо Йому – Єдиному. Коли нема навіть з ким поговорити. Я зрозумів Його – так ось чому він сотворив Життя і споглядає нашу драму. Драму, як вершимо ми самі. Завжди тільки ми самі – «Шин фейн».
Добре було творцям текстів у постіндустріальному суспільстві – їх слова були вагомі, тексти виблискували металом, перо нагадувало то меч то рушницю. Нині в інформаційному суспільстві навіть постмодернізм перетворюється в ретро – у нас на очах (здивованих), а кіберпанк стає синонімом дивацтва. Есеїсти перетворюються в блогерів. А новий стиль, новий напрямок літератури все ніяк не народиться. І муза літератори навряд чи вагітна ним – сумнівно.
У свій час Конфуцій благословив літературу і літературну творчість, розуміючи її сакральність як само собою зрозуміле. Шкода, що ми його не зрозуміли. Хто не читав, а хто читав, але неуважно. Всім сучасним гравцям словами більше імпонує Лао Цзи, аніж отой спокійний і врівноважений мудрець з царства Лу. Всім нас хочеться експресії, одкровення, містики. Спокійне споглядання нам недосяжне. І хочеться народного гуляння царства У. Або царства Я – як мінімум. Мислити Піднебесною – та де там. Передчуття Апокаліпсису повертає нас на західні терени. І вічність здається вигадкою паризьких клошарів і гуляки Франсуа Війона. А він то шпагу плутав з ножем. І халупи з замками. Війон знову в моді. Краще б вже в моді був Артюр Рембо. Бо нині планета Земля – це п’яний корабель. Він правильно все передчував. Нарешті ми зрозуміли, що модернізм – це назавжди. Все інше стає забавою інтелектуалів – від сонетів в стилі Петрарки до неокласицизму двадцятих. Ми все фантазуємо, дивлячись як світ балансує на межі самознищення. І все сподіваємось, що він цього не допустить. А якщо йому весь цей божевільний хаос набридне? Що тоді?
Мені лишається тільки запевнити читача, що я його поважаю. Хоча б за те, спробував прочитати і зрозуміти цей текст.
З повагою. Справді з повагою.
Автор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019
«… І скаржився вітер,
Огорнутий сумом вологим:
- Я плоть зірок загаслих
Я кров нескінченних доріг…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Мені сумно так
Йти дорогою жовтою
Услід старому прочанину,
Шукаючи серед пухнастого пилу
Сліди його посоху ясеневого,
Йти біля колючого поля:
Такого ж безплідного,
Як чорний метелик пустелі спогадів,
І ти не дізнаєшся
До чиїх голосів прислухатись
Мушу, дійшовши до муру
Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
Що височить серед степу
Збудований – ким – невідомо,
На який не сідають ніколи
Птахи туману,
Що чистять пір’я свої
Вечорами дощавих трагедій.
Сандалі Едіпа
Хтось забув у таверні
І босим пішов –
Туди, де серце міряють дюймами,
А люди мовчать,
Чекають дзвону пророцтво
У хижках своїх зміїних.
А Небо
Все так само шукає
Серед порожніх полів
Давно позабуте селище,
Де ніхто не живе:
Навіть миша ртуті хвилин.
Ніколи
Не буду вкривати
Чорнильною ковдрою ночі
Останній ліхтар селища,
Де колись шанували пророка.
Танцюй, хвостатий художник забутого,
Танцюй…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2019
«Чужа самотинність
Була відчутна на дотик, ти тоді
Майже
Жив.»
(Пауль Целан)
Щемливо
Проростають дерева непам’яті
Крізь конюшиновий ґрунт.
Дарма
Аромат тогорічних квітів
Медоборів медових
Ти
Наче джміль волохатий (зайда)
Ковтав.
Чужа самотність холодним снігом,
Колючим повітрям
У світ недосказанним «майже»
Твій.
Хотів падати в запашну траву спогадів
І спати
До Судного Дня
Бородатого прокурора і адвоката
(Одночасно, дочасно, невчасно - чесно),
А навколо тільки
Сніги чужої самотності
І жодного кольору,
Жодної барви:
Біло і порожньо так,
Що око не хоче бачити,
Скрипка не хоче грати
І про життя недовершене
Хочеться мовити: «Майже».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018
«Колись, коли ще стриміли шибениці,
Тоді – хіба ні – існувало
Небо.»
(Пауль Целан)
Небо
В якому підвішено зорі:
Не тільки Сіріус –
Собачу зірку відчаю,
Інші – яскраві,
Інші – кулясті,
Існувало тільки над шибеницями –
Тільки над цими крислатими
Кипарисами сухого дерева.
Ми згадували про існування Неба
Тільки тоді – дня вітряного,
Ми – повстанці:
Люди сутінок,
Що здіймаючи очі д’горі
Бачили тільки зелену стелю:
Стелю покрови лісу.
А там – під шибеницями
Ми сміялися кату в обличчя,
Вітер нас кликав з собою –
В Небо: таке синє й високе,
Таке недоречне й прозоре
Як паротяг, як потяг,
Що димить хмарами,
Поспішаючи в кострубате майбутнє,
Що свистить, наче хоче сказати,
Що все тимчасове:
Все.
Навіть оцей політ
В повітрі,
У висоту нескінченності
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018
На Русі – за всі довгі віки її буття було всього два Нестори: Нестор Літописець і Нестор Махно. І все. Інші не рахуються. Інші так – або пародія або ніщо. Довгий час на Русі (особливо в XIV столітті в Чорній Русі) матері не наважувались називати синів Несторами – невідомо чому переслідував їх оцей страх. Може тому, що в темних лісах Волині, серед її дрімучих хащів – у міру пустельних, росте й цвіте чорна квітка. Я не бачив її, але відчуваю нутром, глибинами свого серця, що вона там є. Хто зна, може вона цвіте серед зими, коли волинські праліси стають особливо незнаними і хижими для людини без снігоступів. Але я не про це. Я про Несторів. Точніше про Нестора. Бо обидва Нестори настільки схожі між собою, настільки подібні, що я їх плутаю: мені здається інколи, що «Повість минулих літ» писав Нестор Махно, а ватаги повстанців у наших синіх степах водив рубатися з немитими зайдами Нестор Літописець. Може тому, що Махно на чужині почав писати літописи – тільки з комуністичним ухилом. Хоча під комунізмом він розумів свободу – і тільки. Для нього було новиною, що хтось під комунізмом розуміє тільки тюрму і концтабори. Якби ж то Нестор Махно дожив до сивобородої старості – а він до неї дожити не міг, і бороду запустити теж не міг, це виключено, то він би писав справжні літописи. І ми би довідались, що коїлося від літа 7426 року, коли пішла на Русь чергова орда, аж до скону віку, до кінця часів і до Суду Божого Страшного. Вони настільки схожі між собою – оці два Нестори, що їх образи злилися між собою у моїй свідомості в один. Той Нестор – отой, що Літописець в молодості теж був рубакою, а старості зрозумів, що перо теж меч. І жив за мурами монастиря, що був фортецею, а не куточком затишку. Нестор Махно не читав Шеймаса Гіні, тому про те що «…між пальцями трьома таїться перо моє немов рушниця…» від додумався сам. І вже взяв перо не «як руків’я меча», а саме як рушницю. Обидва були типовими Дон Кіхотами – ці степи між Істром та Танаїсом спонукають до романтики і мандрів, кожен млин тут чудовисько, бо перемелює Час, а не тільки зерно, отож і не дивно. Ви можете заперечити, що, мовляв, у нас тут кожен літописець Дон Кіхот – не тільки Нестор. Але справжній Дон Кіхот по перше гідальго, по друге анахронічний. Писати так романтично на початку ХІІ століття, замість того, щоб сухо повідомляти про чергову безглузду різанину князів – це вже був анахронізм. Махно теж був невчасним – йому б в часи Руїни гарцювати, було в саме воно. А так, черговий лицар абсурду. Та ще й обидва проповідували анархію – як тут не сплутати. Щоправда, в ХІІ столітті ні праць Кропоткіна, ні нарисів Бакуніна ніхто не читав (чомусь), але сама ідея матінки анархії витала в повітрі. І вже давно. Нестор Літописець як ніхто бачив і розумів, що свавілля князівської влади веде до хаосу, руйнування, вогню і страждань. А відсутність такої якось впорядковує все само собою. У Нестора слов’янські колоністи угро-фінського моря запросили варягів, бо, мовляв, «земля у нас багата, порядку тільки немає». І своїм літописом так обережно показав до чого така от інвазія монархії Русь довела – до сваволі монархів-князів і нескінченної кривавої боротьби за владу. Краще б вони запровадили не отакий от «порядок», а його маму – анархію. Порядок би встановився сам собою. Потім вони схаменулися й спробували запровадити республіку, хоча б в одному Новому Городі. Анархічну республіку. Але було вже пізно – личинка тиранії вже була відкладена в мокшанських болотах. Мене завжди хвилювала одна й та сама думка – читав Нестор Махно в молодості літописи? Якщо читав, тоді все зрозуміло. Від «Повісті минулих літ» до Бакуніна та Кропоткіна один крок.
А за вікном ще одна махновська осінь – така ж анархічна, як подих холодного вітру, що відносить опале листя в минуле. Справжній літопис – це літопис анархії. Гай Светоній не міг писати літописів – він бачив навколо себе тільки деспотію, тому його життєписи - свідоцтва морального падіння, а не хроніки. Він навіть дати не ставив (певно із принципу). Інша справа Нестор Літописець – для нього питання моральності влади не стоїть – влада (будь-яка) аморальна по суті. Моральним для нього є тільки вчення Христа, яке він розуміє на диво оригінально – християнство він бачить як релігію свободи і внутрішньої втечі від тиранії державної влади – втечу в духовну анархію, оце «царство небесне» без кесарів і царів. У Нестора Махно літопис не від літа до літа, а щоденний. Епохи втискуються в дні. День існування селянської вольниці Гуляй-Поля важливіший за століття животіння в неволі. Махно перетворився в легенду, в символ, в ідею. І можна вічно дискутувати чи зробив він це свідомо, чи так мусило статись, бо всі слов’яни в душі анархісти. Особливо степовики. Нестор Літописець мислив себе легендою початково. Для нього не стояло питання зробити з себе легенду. Він легендою (не міфом!) став вже тоді, як вперше взяв до рук перо. Він проступає між своїх рядків як фон, як привид, що осмислює буття. Минуле в першу чергу. І сучасне, що проростає з минулого як очерет навесні з чорної землі спаленого болота. Нестор Махно мислив не минулим, а майбутнім. З його точки зору анархія неминуча, бо вона випливає з природи людини як такої, а не тільки з душі слов’янина, що чорний прапор волі бачить і в зораній землі і в кіптяві курних хат. Про минуле – цей спалах вольниці кількох буремних років він писав як про майбутнє – його епізод чи то його час-провісник. В усі часи перепоною анархії було і є азійське духовне рабство, сліпа покора хану чи то імператору болотяної «Піднебесної». І можна вічно сперечатися, що спонукає степових землеробів до вічного жадання волі, а степових кочівників до сліпої покори. Степ один і той же. І вода має той самий солодкий смак. І сіль так само солона на солончаках. Невже спосіб життя? Але не всі номади визнавали над собою деспотію! Всі індоєвропейці походять від степових номадів причорноморських степів. Ірландці аж до нинішнього часу лишалися напівномадами-скотарями. Але годі шукати більш свободолюбивого народу. І більш анархічного. І то, якщо для українців анархія була мрією, то для ірландців – дуже довгий час, аж до англо-норманського поневолення – реальністю. То що це? Етнічна особливість? Етнопсихологія? Я завжди думав, що культуру і психологію нації визначає природа і пейзаж. Виявляється, не зовсім.
По анархію – селянську вольницю мріяли не тільки Бакунін, Кропоткін і Махно. Мріяв Сергій Єсенін. Та і Макс Волошин був в першу чергу анархічним космополітом і теософом. І білий, і червоний терор були йому в однаковій мірі огидні і ненависні. Велемир Хлєбніков бачив майбутнє в свободі і звільненні від будь-яких пут, в тому числі пут держави. І не тільки вони, але і багато інших поетів, прозаїків, мислителів бачили майбутнє в анархії і вектор прогресу бачили в звільненні особистості від пут держави, а в деспотичній державі бачили тільки регрес, деградацію, виродження. Я люблю співати у своїх верлібрах про метафізичне, метафоричне і трохи містичне. Але я ще ніколи не оспівував чорний прапор анархії. Тільки злегка жартував на цю тему. Чому? Не знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815972
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018
«Сонце, що руйнує цифри і числа,
Але не лякає тендітний сон,
Сонце, що вкрите татуюванням,
Сонце, що пливе вниз річкою…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Зі станції Падолист
На жовтому потязі Сонце
Ми їдемо в місто Квітень.
З тихого перегону Грудень,
Де навіть залізо забуло
Співати пісню світла
Гудіти пеан надії
На дрезині променів ранку
Поспішаєм на станцію Квітень,
Де все так біло і легко,
Де навіть старі сажотруси
Димарів Судного Дня
Вдягаються в біле,
Наче вони капітани
Вітрильників Сьогодення.
Із міста сумного Осінь,
Де будинки зроблені з листя –
Зотлілого ще в часи Данте,
Де замість бруківки горіхи
Злущені білкою Годі,
Де замість вікон краплини
Дощу Темного Часу
Ми їдемо в місто Квітень.
Пошийте мені хламіду
Чи краще шляхетну тогу,
Чи просто плащ вітру,
А може лише сорочку
Довгу як наше чекання
З білої парусини
Зіткану з синього льону…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812928
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.11.2018
«Тепер вже достатньо листя,
Щоб розтлумачити подих вітру…»
(Пауль Целан)
Доволі листя,
Забагато насипала ти, Осене.
Повний міх,
Ще й дороги всі засипано,
Всі шляхи, всі стежки,
Всі подвір’я,
Всі левади і всі могили –
Все засипано….
І то жовтим, багряним –
Кольорами минулого,
Кольорами сторінок
Книг зотлілих:
В яких було все написано,
Але не знайшлось нікого,
Хто б міг зрозуміти
Хоч літеру.
Доволі вже листя:
Щоб нас поховати,
Щоб все заховати,
Щоб все заперечити –
Все – навіть Час…
Доволі вже листя:
Кожен листок - це сторінка
Книги старого алхіміка –
Містика і чорнокнижника.
Забагато істин:
Навіть для мене –
Прочанина…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2018
«Чорно розпахнуто браму нарозтвір –
Отож я співаю:
Як жили ми тут?»
(Пауль Целан)
Ми думали, що це місто
І жили в ньому, кохана.
А виявилось, що це лише брама
Між двома пустелями,
Між двома небуттями,
Між двома купами піску вічності
(Бархани вітру і жодної квітки).
Ми думали, що це селище,
Де живуть люди веселі,
А це пустка,
Де око не знає спочинку,
Де жодного дерева,
Де жодної краплі зелені –
Тільки пустище випалене
Злим пастухом Сонце
(люди-вівці).
Ми думали, що це ліс:
Прихисток для німф та сатирів:
Зелений ліс відлюдників,
А виявилось, що це джунглі
Зі своїми страшними законами,
З квітами-людожерами,
З галявинами-порталами
У ніщо.
Ми думали, що це Небо –
Закон буття вічного,
А це порожнеча:
Ніщо нескінченне,
В якому не летимо – падаємо
У Всесвіт-прірву,
У забуття вічне,
У чорноту, з якої не повертаються,
В якій зникають-розчинюються.
Ми думали, що це колиска:
Першопочаток сущого,
Паросток Невідомого,
Проростання Таємного,
А це домовина
З дерева сколочена:
Зі старого каліки-ясена
З листками-перами:
Не зміг злетіти, став деревом:
Йому скрипіти,
А нам домовини витесувати –
Якщо не собі,
То старому годиннику,
Що втомився час міряти:
Море – воно не міряне, не осмислене:
Всі пливли-починали,
Ніхто не доплив
Того берега.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018
«Вже час,
Щоб каміння навчились цвісти…»
(Пауль Целан)
Вже час:
Полудень наче вино
Налитий у глек дороги.
Квіти давно скам’яніли,
А каміння цвітуть:
Ніжно й тендітно:
Може тому, що холодно,
Може тому, що в людей
Замість крові тече антифриз
(Бо зима не бариться)
У венах – синіх, наче далека ріка.
Вже час:
Замки будують з троянд,
Мури в’язниць – з маргариток.
Замість цирульника
Бороди сиві
Вкорочує німфа,
Що раніше жила у діброві,
Жолуді гризла
І спала в дуплі –
Нині в місті:
Ножиці, гребінь і бритву
Кладе до бюра,
А намисто
Ховає між книг-фоліантів
Важких, як життя.
Бургомістр їжачком
З розбитої ратуші
Віщує прочанам про мито.
Каміння, каміння:
Витесує голови лисі пророків
Старий каменяр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018
«О, Кенейський вівтарю! Чи відплата мені отака
Нещасливому? Чи приносив не я
Треби тобі превеликі? Зевс мені свідок!»
(Софокл)
Після невдалого вояжу до Криму і марної спроби стати людиною середземноморської цивілізації Серафим повернувся до Пітера і знову занурився з головою у своє хаотичне життя. Він як і раніше вважав Пітер північними Афінами, а себе називав пітерським Діогеном. Щоправда, називав він це місто на античний лад – Атена Гіперборейська. Повернувся він до Пітера зі своєю совою – подарував йому сувенірну порцелянову сову відомий поціновувач любомудрія Костянтин Петрович Востріков з міста Великі Луки. Знайомі сміялися над Серафимом: «Серафиме! Їхати до Атени зі своєю совою, нехай навіть до Гіперборейської Атени – це ж смішно! Це все одно, що їхати до Ведмежого Болота зі своїм гноєм!» Але Серафим у відповідь тільки сміявся, цитував безперервно Софокла і називав своїх знайомих філософів епігонами.
Якось після чергового філософського монологу (який ніхто не почув – всі перехожі оминали Серафима, вважаючи його вуличним божевільним) Серафим вирішив купити собі совок. Яким чином у його голову прийшла ця ідея – невідомо. Як то кажуть португальські моряки: «Хто зна». І навіщо йому, безхатьку, був отой совок – незрозуміло. Якщо б він хотів влаштуватися на роботу двірником (О, це «покоління двірників»!) – тоді це ще можна було б зрозуміти – двірники очищують світ і роблять гроші. Але таких намірів в Серафитма не було – це відомо остаточно. Хоча, Серафим себе безхатьком не вважав, він називав себе вільним блукальцем, волоцюгою буття і філософом вулиць. І такий спосіб життя вважав цілком природнім для росіянина і часто повторював:
- Росія – країна неймовірно великого простору і нескінченних доріг, поняття дому для російської людини чуже. Це не англієць зі своїм «хоум» і не ірландець зі своїми «землями мого клану». Росіянин, а москаль особливо – це людина нескінченної дороги і простору. Вічного руху. Росіянин – вічний мандрівник і безхатько від Бога…
А тому волоцюг чи безхатьків, або як кажуть в Англії «хоумлесс», Серафим вважав «сіллю землі російської».
Отже, вирішивши придбати совок, Серафим понишпорив кишенями (своїми) і знайшов там кілька пожмаканих папірців – банківських білетів, що досі були на той час засобами обміну. Завалялись вони в кишенях Серафима ще з тих далеких незабутніх часів, коли Серафим якось серед вулиці «штовхнув» промову про Сократа і розпалившись, кинув на бруківку свою шапку. А перехожі подумали, що це така розвага – видовище і накидали йому до шапки оцих от папірців. Серафим тоді дуже розсердився, отаке побачивши, і кричав їм навздогін: «Вам би тільки хліба й видовищ, плебеї!» Але грошові знаки не викинув, а порозпихав кишенями куртки, що бачила ще й не таке. Ось тепер і вирішив Серафим поміняти ці папірці на совок.
Вирушив він на пошуки крамниці, де отакий предмет можна було б придбати. Після довгих блукань вулицями Пітера, він побачив магазин, над входом до якого висів напис «Совки». Дуже здивувавшись, Серафим зайшов до середини. Він рідко відвідував магазини. І звик до того, що з магазинів його виганяли – торговці розуміли і знали, що Серафим зневажає товарно-грошові відносини, як і кожен кінік. А для них то було святе. Але з цієї крамниці Серафима не вигнали. Серафим побачив продавця доволі солідної зовнішності, середніх років «не товстого, не тонкого», як писав Гоголь, середніх років, в жилетці бердичівського крою, із залисинами на голові і м’якою вимовою – не тутешньою. Серафим тут же звернувся до нього з питанням:
- Ласкавий пане! Добродію! Сер! Ясновельможний товаришу, чому Ваш магазин називається «Совки»? Тут що, продають товари у стилі «совок»? Чи різні там «Двірник Інкорпорейтид»? Чи атрибути до совків – різні там ручки-штучки?
- Ні, громадянине Серафим! Тут продаються совки!
- А Ви звідки знаєте, що мене Серафимом звуть?
- Та хто ж не знає Серафима Петровича – філософа нескінченності, мислителя буття?
- Ви мені лестите, добродію!
- Отже, чим можу служити?
- Мені потрібен новий совок!
- О, прошу, прошу! Це завжди одразу! А який Ви хочете совок?
- А що, різні бувають?
- Дуже навіть різні! Дуже.
- Тоді дайте мені совок номер три!
- Є такий, але продати Вам ми його не можемо! Доки не реалізований совок номер два, совок номер три не відпускається.
- Ах, ось як! Ну, тоді дайте мені совок номер один!
- Нажаль, перший совок закінчився. Був і загув. Пішов у небуття. І більше не буде.
- Ну, хай йому дідько! давайте тоді совок номер два, якщо тільки такий і є!
- Ось, будь-ласка! Великий і несподіваний з портретом Краба. Ой, вибачаюсь, з малюнком краба. Користуйтесь на здоров’я. Майже як новий. Схожий на совок номер один, тільки зовсім інший, модернізований.
- А скажіть мені по секрету – який совок кращий – номер перший чи номер другий? Тільки чесно, як філософ філософу.
- Якщо чесно, то, як казав вусатий-конопатий: «Обидва гірше». Хоч мені і не випадає так говорити про товар, що доручили, так би мовити, мені ж реалізовувати.
- І яка вартість оцього совка? У мене тут є грошові знаки – казначейські білети…
- Ну, що Ви, Серафиме Петровичу! Цей совок ми роздаємо безкоштовно. У подарунок, так би мовити. Крім того, ці гроші тут не дійсні. Так що беріть задарма. Беріть, беріть. По хорошому беріть! Інакше Вас примусять його взяти. Ось і два охоронця підбігли…
- Добре, візьму. Мені зайве руконакладення на поверхню обличчя взагалі непотрібний захід.
- Ось і чудово! Тільки на прощання, відкрийте мені наївному таємницю – для чого Вам совок?
- Та я і сам не знаю. Дурничка якась до голови прийшла. Марення якесь… А Вам він навіщо?
- А мені він взагалі ні до чого. Я хоч і совками торгую, але ними не користуюсь. Я іншими засобами користуюсь. А це так – робота в мене така. Засіб для заробітку. Для існування. Люди ж вони такі – різні бувають. Деякі приходять і хочуть совок за будь-яку ціну отримати. А я кажу – та це ж просто, і грошей не треба. Якщо Вам совок вкрай потрібен, то Ви тільки ось цей папірець підпишіть, що, мовляв, після смерті свою нематеріальну субстанцію, яку називають чомусь душею заповідаю крамниці. Ось тільки не чорнилами, давайте Вам пальчик вколю…
- Розумію, товаришу! Добре, я пішов. Жив я без совка, тепер з совком номер два жити буду. Якщо подарунок, то на шару і оцет солодкий. І совок не совок, а екскаватор з пропелером. Може й не помру…
І Серафим вийшов з тої дивної крамниці і пошкутильгав вулицями. Він хотів подарувати грошові знаки собаці, що зустрівся йому на тротуарі, але пес зневажливо відвернувся…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018
«Міст вавилонські башти
Гонорово підносимо знову,
А Бог
Міста на пашу
Руйнує,
Мішаючи Слово…»
(Володимир Маяковський)
Грудень був сірим і понурим. Хотілося свята. Я згадав стару добру прикмету китайських чиновників, вірність якої я випробовував неодноразово на власному сумному досвіді: «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш!» І я вирішив зустріти Новий рік у теплому та мудрому товаристві Серафима – пітерського Сократа, філософа буття, мислителя факту. Крім того, я хотів у ніч свята цікавого і доброго співрозмовника (таких людей іноді наша колоінтелігентська братія називає «цікавники») та й хотілося задати Серафиму кілька запитань, які мене давно мучили – з раннього дитинства. Запрошувати Серафима в гості нині в Пітері вважається моветоном, епатажем, єрессю і мало не крамолою. Але прийдешній Новий рік – Рік Жовтого Собаки, а значить, рік кініків, що пишаються прізвиськом «собака», а значить і Серафима – пітерського Діогена. «Саме цей співрозмовник принесе мені одкровення в Новому році!» - так я вирішив. І намір запросити Серафима став незворотнім.
Але тут, як то кажуть папуаси, легко сказати, але важко зробити. Знаючи погляди Серафима на оточуючий світ, потрібно було підібрати в домі відповідний інтер’єр, створити потрібну атмосферу, щоб цього філософа не образити. І підібрати відповідне товариство, щоб не пролунав черговий скандал з неминучими і далекими наслідками, суттєвими як для Пітера, так і для його богеми. Та що там говорити, і для Росії загалом! Бо Серафим, крім того, що філософ, любомудр та мислитель, ще й крилатий небожитель та шаман. А мало що він може ненароком для Росії нашаманити!
У першу чергу – атмосфера. Тобто, інтер’єр. Знаючи, що Серафим не любить, просто терпіти не може нічого германського (ох, ці Germani – люди за рікою!), ніякого германофільства, ялинку я подарував сусідам. Вони хоч і алкоголіки, і нічні дрельники, але ялинку люблять. Ставити і прикрашати напередодні Нового року ялинку – звичай германський, скандинавський навіть. Як втілення Світового Древа Іггдрасіль у домі. Серафим цього не любить і навіть зневажає цей звичай. І що дивно – Серафим то сам у Пітері живе – у місті германофільському. Тут кожний міщанин, який поважає себе, наймає для своїх чад гувернантку-німку. І то конче лютеранського віросповідання. І дітиська у Новорічну ніч співають: «Танненбаум! Танненбаум!» Не тільки під час свята в садочку та в школі, але і вдома, зазираючи під ялинку – що там подарували «фатер та мутер» та «герр Пітер» - покровитель міста, де до мера звертаються не інакше, аніж «майн ґерц», де церкву називають «кірхою», а попа – «пастором». Серафим просто постійно пливе проти течії. І великий поціновувач руської старовини та звичаїв. Я згадав раптом старовинний російський чи то московський звичай прикрашати напередодні Нового року мандаринове дерево. Добре, що в мене в домі вже виріс мандаринчик дай Боже. Прикрасив я його маленькими ліхтариками та дзвониками і посадив під деревом глиняних іграшкових Місячного Зайця та Місячну Жабу, що згідно переказів давніх москалів приносять дітям подарунки – зілля вічної молодості та солодкі рисові колобки. Потім я подарував зібрання творів Йогана Крістофа Фрідріха фон Шиллера школяру Петрику з третього поверху, а портрет Отто фон Бісмарка зняв зі стіни і закинув на горище. На стіні утворилися світла пляма і порожній цвях. Щоб не виникало питань, я позичив у сусідів портрет Чингіз-хана. Все. Традиційна російська атмосфера була створена. Іграшкових діда Мороза та Снігуроньку я просто викинув на смітник. Знаю, що Серафим говорив неодноразово, що в давні часи на Русі Дід Мороз – це було божество зла, демон, символ смерті, що приходив забирати душі людей в страшний потойбічний світ. І ходила з ним поруч сама Смерть, одягнута в біле – Снігова Діва. І мати в домі такі от персонажі Нового року – це накликати біду.
Потім – питання з гостями. Серафима далеко не всі в Пітері сприймають в якості філософа. Крім того, слід було врахувати релігійні погляди – не хотілося Нового року отримати замість подарунків бійку в квартирі на релігійному ґрунті. Тому я запросив у гості людей з місцевої богеми – поетів-символістів з довгими і давно не митими жирними патлами та поетес-модерністок з хаотичною зачіскою, з волоссям, що фарбоване в зелене та ва інші отруйні кольори, довгими нігтями, що вкриті чорним лаком та з губами в помаді того ж кольору. Ця публіка до Серафима відноситься терпимо. Навіть любить послухати його «нетлінку». Але тут я згадав, що дами та мадмуазель з цієї публіки люблять «припудрити носик». Я тут же уявив собі погляд поетеси Елеонори Безбаштової сповнений здивування і журби: «А є чим носик припудрити?» Я тут же побіг в аптеку Миколи Рюміна «Капсула», що стоїть на Гороховій. Заходжу, а там дідусь біля каси:
- Я ветеран соціалістичної праці, ось посвідчення, мені десять грамів кокаїну по довідці!
- Дідусю! Немає кокаїну! Закінчився!
Пішов дідусь засмучений…
- А Вам що, бабусю? Якої припарки?!
- Мені марафєту для онучки!
- Немає, бабусю, марафєту! Був та загув! Ось, травички краще візьміть – індійський канабіс! Сорт «Маша і Ваня».
- Не треба, синочку! Мені порошку білого, того, що нюхати…
- Немає, бабусю! На переіндексації кокаїн!
- А Вам чого, товаришу громадянине? – і тут же пачку гумових виробів «Де Люкс» дістає і криво посміхається. Знаємо, мовляв, для чого прийшов…
- Невже зовсім кокаїну немає?
- Немає. Ніякого. Ні в порошку, ні в ампулах, ні в розчині. Ніякого!
Але по очах бачу – бреше. Сховав кокаїн, *** Спекулює. Виходжу з аптеки, а тут до мене якийсь тип неголений підходить:
- Є і нюхнути, і вколотися…
Я зміряв його зневажливим поглядом – знаємо ми їх – підсунуть в останній момент замість кокаїну стрептоцид. Літай потім понад хмарами… Думав вже грибів польоту на Троїцькому ринку купити, але згадав одного знайомого аптекаря. Побіг на Удільну, в аптеку «Граф Каліостро»:
- Саньчику, друже, братан! Виручай! Кокаїну потрібно, хоч трохи. Новий рік з друзями потрібно зустріти.
- Добре. Для себе беріг. Розібрали нині весь. А нового не привезли. Ось є баночка колумбійського «Яскраве сонце» і флакон венесуельського «Ранок Оріноко».
- Я тільки колумбійський визнаю. Дякую, друже!
Дорогою я купив слоїк соку журавлини та коробку цукерок «Ведмедики в лісі» в гастрономі «Нева». Приготував на швидку руку солодких рисових колобків. Все, зустрічати Новий рік можна. Хоча, згідно старовинної російської традиції, зустрічати Новий рік потрібно на мосту, над річкою, дарувати знайомим рисові колобки і говорити, що приніс їх Місячний Заєць Юе Ту. Але всіх звичаїв дотриматись неможливо.
Гості почали сповзатися о сьомій. Патякали про те, про се, пили сік журавлини. Дами відходили в сторону «припудрити носик», повертались веселими. Хтось читав свої вірші, хтось прозу, хтось філософствував про «Нову епоху Жовтого Неба». О восьмій з’явився Серафим. Всі почали тішитись цим фактом, як дідько цвяшком. Аплодували: «З прийдешнім Вас, Серафиме Петровичу! Зачекались!» Серафим лише винувато посміхався. Всі відчували, що нині Серафим неминуче висловить Нову Думку.
Ближче до дванадцяти, відчуваючи наближення урочистої події, поет-символіст Родіон Раскольніков (що має дурну звичку - всіх знайомих щоденно запитувати: «Я тварюка тремтяча чи право маю?») несподівано встав і попросив тиші:
- Друзі! Давайте вип’ємо за Гіперборею! – на його очах з’явилися сльози, він здавлював застряглий шмат в горлі.
Дами розплакались, Серафим голосно зітхнув, всі перекинули догори дном келихи. До моєї квартири завітала моторошна тиша. Поетеса-феміністка Дарина Підстилкова запропонувала включити далекодив, тобто телевізор і послухати традиційне «бом-бом» (нібито ми в Ірландії). Всі якось полегшено зітхнули: не так все погано, не загинула ще Гіперборея, раптом воскресне з небуття. Воскрес Христос, воскресне і Гіперборея!
По телевізору якраз виступав Краб. Я знав, що вся ця богема – суцільна фронда. Подумав: «Ну, все! Кінець святу! Зараз телевізор заплюють, потім розіб’ють на частини і викинуть з вікна і будуть решту ночі брудно лаятись і кричати з вікна слова…» Але ні, минулося. Хоча на обличчі в кожного було написано, що краще б виступав би зараз не Краб, а Устриця або Дельфін. Або принаймні Морж. Краб філософствував про воду, про сіті, про рибу, про хвилі і течії. А потім сказав: «З Новим роком, громадяни!» І одразу: «Бом, бом!» Тут всі дружно закричали: «Сансара! Сансара!» Дами вищали, перекинули до пельки черговий келих соку журавлини і закусили замість фініків морошкою. Потім дружно заспівали: «Ом мане падме xyм!» - разів двісті. А після цього всі присутні направили свої погляди на Серафима: «Просимо, просимо! Тепер Вам слово!»
Серафим розгублено озирнувся навколо, подивився молитовно на портрет Чингіз-хана. Щоб якось розрядити атмосферу я почав діалог:
- Серафиме Петровичу! Нам давно хотілося почути Вашу думку про гроші. Кажуть, що ви гроші зневажаєте, називаєте їх папірцями, сміттям, брудом і засобами обміну і не користуєтесь ними з принципу. Тільки натуральний обмін. Так що це таке – гроші? Це світове зло? Це сміття? Чи це фантазія нашої хворобливої уяви? Чи це порожня абстракція?
- Ні, брешуть люди! Не так я думаю про гроші. Не так. Гроші – це святе. Це втілення на Землі Хліба насущного, який Бог дарує нам днесь. Викидати гроші – це все одно, що викидати хліб. Тут Борхес був правий. Я не користуюсь грошима, бо я грішник, я не гідний торкатися цієї святині, цієї божественної субстанції своїми перстами гріховними. Гроші я люблю, поважаю їх і схиляюсь перед ними, як перед втіленням Бога на Землі. О, якби росіяни любили гроші або хоча б поважали їх, це б врятувало Росію! Та що там Росію! Врятувало б всю Золоту Орду, всю Гіперборею! Але в Росії грошей не люблять… Не люблять… Коли я згадую гультяйські шаленства російських купців, коли вони смітили грошима, били люстри, заливали піаніно шампанським, стає сумно і безнадійно. Та що там казати… Не так давно я переконався, як у нас в Росії не люблять гроші. Ніхто не любить. Зайшов я одного разу до одного великого, просто величезного дому. Там було багато людей, що тинялися туди-сюди: на перший погляд без будь-якої мети. Потім бачу – довгі столи бетонні, а на них розкладені трупи тварин, розрізані та розрубані на дрібні частини. Люди підходять і дивляться на них. Думаю, що за розвага така дика, що це наші люди придумали – вбивати тварин, а потім виставляти їхні трупи і частини тіл на загальний огляд! Який жах!!! А потім дивлюся – підходять люди різного віку і статі і міняють частини цих трупів на гроші – віддають гроші і забирають частини трупів собі в торби. Думаю – що ж це робиться таке! Це як же треба гроші не любити і зневажати їх просто, щоб міняти їх на трупи тварин!!! І навіщо їм ці трупи? А потім я довідався жахливе! Виявляється, ці люди приносили трупи тварин додому, нагрівали їх до високої температури, а потім розсували свої щелепи – донизу нижню щелепу і клали частини трупів тварин до свого ротового отвору. Потім рухали щелепами, подрібнювали частини трупів і переміщували подріблене до свого шлунку. Потім виділяли стінками свого шлунку соляну кислоту та пепсин, потім пропускали ці шматки через свій кишківник. Потім відвідували кімнатку, де є водовідвідні пристрої і випускали залишки цих шматків трупів тварин через отвір, який у них є в нижній частині тулуба зі спинної сторони! Це ж до якого морального падіння потрібно дійти, щоб дотримуватись такого варварського звичаю! Бідна Росія! О, люди, люди… О, часи, о, звичаї!
Серафим зовсім зажурився і почав плакати. Сльози котилися градом з його очей на підлогу. Ми втішали його як могли. За вікном гавкав пес. Настав перший день Нового року…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810303
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018
«Полічи миґдаль,
Полічи, що було в нім гірким
І веліло тобі пильнувати.
Долучи і мене до нього…»
(Пауль Целан)
Кількість дерев
На вулиці Кленів
Рівне числу днів,
Які ховає грак
На ймення Тіберій Гракх
У шпарку – в щілину
Потрісканих мурів
Міста нашої совісті.
Кількість ягід
У гронах дикого винограду,
Що звисає з гілок
Сухого дерева осені патріарха
Рівне числу зітхань
Хворої дівчини Кліо
З червоними від журби очима.
Вона давно не бачила снів –
Навіть тих – тролейбусних,
Які бачать пасажири
З чорними сумками,
Що втомилися споглядати
Обертання гумових коліс
І воліють заплющити очі.
Кількість зернят миґдалю,
Які роздають замість квитків кондуктори
Двоповерхових сердитих автобусів,
Що їдуть прямісінько в рай
Експресом –
З відчиненими дверима і вікнами,
Рівне числу крапель брому,
Що міряє в свою чарку
Банкір Апостроф
Перш ніж дарувати автографи
Безхатькам останнього дня.
А ви кажете: «Квазімодо»,
А ви зітхаєте: «Марк Аврелій»,
А ви гортаєте сутри,
Такі ж гіркі, як миґдаль
Гішпанський,
Що так смакує гідальго
Та емоційним сеньйорам,
Що споглядають кориду,
І юнака-самогубця,
Що так ґраційно уникнув
Гострих рогів Мінотавра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809818
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.10.2018
«Що ж, хапай і мене мерзенно!
Бритвою вітру пір’я зголи.
Нехай зникну, чужий нетутешній
У вирі шаленому груднів усіх.»
(Володимир Маяковський)
День був осінній і похмурий – непривітний вкрай. Схожий навіть не на брюмер, і не на пушкінський падолист, а на бодлерівський плювіоз. Зовсім не надихаючий на філософські роздуми, особливо, коли ти філософ блукаючий, як Серафим. Більше того – цей день викликав вкрай понурі думки і пориви душі. Але Серафим мав загартований дух, стійкий до тілесних страждань, міцне і витривале тіло – він продовжував собі лежати на тротуарі серед порожнечі вулиць і повноти юрби людей. Роздуми Серафима того дня були далекі від метафізики. Вони були вульгарними і прагматичними. Серафим зітхав: «Ах, час туманів та холоду…». А потім, коли день сягнув полудня, Серафим мислив про тракторизацію колгоспів. Він подумав: «Так ось чому в часи царизму була такою низькою продуктивність праці колгоспників! У колгоспах тоді не було тракторів! Дайте колгоспнику трактор, і надої молока в корів одразу зростуть! Тільки трактор необхідно використовувати за призначенням. Трактор – це механічна тяглова сила, що призначена для обробки землі з використанням енергії спалювання вуглеводнів. І тільки ось так її слід використовувати!» Серафиму тут же згадався знайомий селянин – ударник, герой соціалістичної праці колгоспник Василь Петрович Пердунов. Він мав у своєму господарстві крім півня на ім’я Агітатор та собачки Мурки ще й ручну ворону, що вміла людським голосом говорити слово «пролетаріат» з характерною гаркавістю, як у Володимира Ілліча Лєніна. Так ось, Василь Петрович, будучи крім всього іншого ще й трактористом, садив оцю ось ворону на дах трактора і катав її цілими днями по всьому селу для загальної радості колгоспниць та інших трудівниць, які побачивши отаку картину голосно сміялися і тут же запалювались бажанням мати з Василем Петровичем інтимний зв’язок.
Такі от зворушливі спогади Серафима були перервані вельми неестетичною картиною. Серафим побачив маленьку потворку, що блукала вулицями Пітера. Потворка була найбридкішого вигляду, кожна частина її тіла була спотворена природою, від неї йшов гидкий сморід, що отруював людям повітря і саме життя. Маленька потворка відчиняла кожні двері, заходила в кожний будинок і кожну контору, у перукарні та пекарні, школи та редакції легковажних газет. Перехожі, побачивши таку бридку істоту втрачали свідомість, божеволіли, багатьом ставало зле. Деякі тут же блювали графоманськими ура-патріотичними шовіністичними текстами. Потворка при цьому озлоблено сміялася і виставляла всім на огляд свої спотворені буттям частини тіла і червоно-коричневу шкіру. Здавалось, що потворка заповнила своєю сутністю все оточуюче, проникла в саму свідомість людей, в їхній ментальний світ, залізла кожному громадянину за святковий стіл і в ліжко, під спідниці їхніх дружин з метою плодити нових і нових потворок. Серафим помітивши це спочатку був вельми збентежений. Він не міг зрозуміти – хто це? Перше, про що він подумав – це те саме століття-потворка, про яке писав колись Маяк:
«… Час!
Богомазе кульгавий,
Образ малюй мій
У божницю потворки-століття…»
І з жахом подумав: «Невже і це століття - двадцять перше століття теж потворка? І ще більш огидна, аніж минуле століття – двадцяте?» Але потім Серафим зрозумів – це не століття. Це російський фашизм. В інших країнах фашизм являвся в вигляді велетенського монстра, зажерливого і нищівного. А в Росії явився він у вигляді маленької огидної потворки. І все від того, що народжений він був передчасно – кесаревим розтином вирізав його з утроби п’яної баби Росії Краб, що виліз навіть не з моря, а з гнилих угро-фінських боліт. І в утробі він розвивався патологічно, і на світ білий з’явився неприродним чином. Серафим ще подумав, що й не дивно, що російський фашизм з’явився таким чином саме в Пітері. Сам Пітер, як писав колись Макс Волошин, був незаконним дитям слов’янства, якого вийняв з чрева кесаревим розтином м’ясник майн герц герр Пітер. І ось тепер настала черга недоношених тератоморф. Потворка блукає містами хвороблива, неминуче помре – в цьому кліматі це ясніше ясного. Але перш ніж це відбудеться, багато кому потворка встигне життя отруїти – і в буквальному, і в переносному значенні цього слова…
Серафим ще подумав, що він чужий в цьому світі потворки. Точніше в світі, де живе єхидною ця потворка і дихає з ним одним повітрям. І потрібно або з філософа перетворитися в паяца, або побурлакувати в краї далекі, де тепло і не так бридко. І не цяпотить дощ. І не треба гріти втомлене тіло ватником…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809234
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018
«Цей зоряний шепіт,
що схований в передсерді,
Стане світлом,
що мені допоможе розбитися…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Зоряний шепіт
Чути в шелесті книг сторінок,
Зоряний шепіт
Осіннього жовтого листя.
Там – в передсерді
ховається,
Він допоможе
Перетворити серце моє на скла
уламки.
Зоряний шепіт
Вказує стежку
На якій оце плетиво дхарм,
Яке необачно назвали «Я»
Перетвориться в світло –
У жменю фотонів-метеликів,
Невгамовних нейтрино,
Що розчиняться
в темних водах ріки
Порожнеча.
Зоряний шепіт
Повідав мені про Ніщо
Про Небуття,
Про зерна округлі маку,
Що насипав хтось у клепсидру,
Які струменять водою хвилин.
Зоряний шепіт…
Осінь тікає білкою
В темний ліс алегорій.
Петрарка –
Він теж замість музики чув
(Замість кіфари)
Зоряний шепіт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2018
«Вона години лічить, я – поліття,
Ми пили зливу. Зливу пили ми…»
(Пауль Целан)
Вино дощів
Наповнює наші чаші
Кольорів осені,
Де кожна краплинка
Ягодою винограду
Падає на жовте листя ясена
І на блискучі горіхи
Гірких, наче життя, каштанів,
Але таких же прекрасних і сонячних,
Як воно –
Оце буття під зорями,
Що теж зливами –
Зорепадами
У ті ж келихи глиняні
Трипільскі – з малюнком Галактики.
Нас п’янить це вино
Сильніше, ніж віскі
Скелястих берегів Карбері,
Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
Вологої сельви кайманів.
Ми п’ємо вино дощу,
Як після конкісти
П’яніли повітрям Кордови
Старі кабальєро.
Небо.
Воно теж сельва,
Теж загірна країна конкісти,
Де стріли і кулі
З камінням утворюють хаос.
Ми вічно в дорозі з тобою
У тій – нескінченній.
І келихи в торбах
Чекають на зливу
Нестерпну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018
«… У мене з-під піджака
Розвіялився хвостище
Та в’ється ззаду,
Великий, собачий…»
(Володимир Маяковський)
День був метафоричний і навіть трохи метафізичний – наче осінь. З Балтики віяв баламут вітер – холодний і трохи злий, може навіть трохи нервовий. Одні громадяни думали, що це вітер змін, інші – що це Західний Вітер Мао, треті – що це вітер з моря, четверті – що це вітер з пива, п’яті – що цей вітер здує Глибоководну Міль, шості – що цей вітер здує піну з пива і не тільки з пива. Тільки Серафим сприйняв цей вітер просто як вітер, а не як метафору буття. І радів, що цей вітер не несе пил та єресь, а тільки вологу та суть. Серафим лежав на тротуарі Міста і думав про дивовижки буття. А ще він філософствував про світогляд людей неоліту. Про те, що люди Нового Каміння вперше кинули зерно в землю – вони мислили космічно і цілком можливо, знали про таємниці буття більше, аніж ми… І думав він про те, що неоліт з його мегалітами-обсерваторіями теж був шаленим і нестримним поривом в Космос, але таким же безглуздим, як і в людей століття двадцятого. А ще він думав про те, що неоліт був епохою людей Місяця, людей таємниць і загадок ночі, а бронзовий вік був епохою людей Сонця і світла – як і сам сонячний сплав міді та олова. І Серафиму стало шкода народи, що оминули і неоліт, і бронзовий вік і одразу перестрибнули з мезоліту в залізний вік. Оминули вони головні одкровення буття, найбільш прекрасні та великі епохи. Але його потаємні та благочестиві роздуми перервала молода людина, що оминала його (нібито). Те, що він саме товариш Оминаючий і завжди таким буде, Серафим здогадався одразу. Інтуїтивно. Моментально. Юнак був високого росту, з краваткою на шиї, що зовсім не виглядала як дармовіс, а доречно, говорив басом (ще тим). Він підійшов до Серафима і без передмов і привітання в край неввічливій формі запитав:
- А скажіть, Серафиме, що Ви думаєте про конспірацію? Що Ви взагалі можете сказати російській молоді про конспірацію? У якості, так би мовити, настанови? Як старший товариш і людина досвідчена?
Серафим дуже здивувався такій ось наполегливості і впертості, подивився на Оминаючого юнака широко відкритими очима (що було Серафиму властиво). Але товариш Оминаючий без театральної паузи (ох, яка б вона була тут доречна!) тут же продовжив:
- Та нічого Ви не можете про конспірацію сказати! Який же Ви після цього філософ, мислитель та суспільний діяч! Вас навіть фемінстом тепер важко назвати, не те що Фемістоклом. Цікаво, а чим Ви взагалі займалися до 2017 року?
Після цього товариш Оминаючий кинув на Серафима зневажливий погляд, здійняв голову догори, нібито щось побачив на розхристаному Небі Міста і покрокував впевнено вулицею. Гупаючи черевиками по втомленій бруківці. Серафим ще подумав у ту мить: «Ах, краще б він не крокував, а літав би над містом, як Марк Шаґал…»
Тим часом навколо Серафима почала збиратися здивована юрба громадян-горожан-міщан. Вони просто були вражені таким ось фамільярно-вульгарним (майже як в перших латинських перекладах Біблії 252 року видання) звертанням до Серафима. Іншим громадянам було цікаво знати: як Серафим відповість на цю образу? Невже нічого? Невже дійсно він нічого не знає про конспірацію? Інші зупинились «чисто іржати» (так нібито можливо «брудно іржати») – якщо Серафим нічим розумним не відповість, то посміятися з Серафима – ось він який, виявляється, дyрeнь! А якщо розумно відповість, то посміятись з Оминаючого – ось які вони дyрні, оці товариші Оминаючі! Серафим встав, струсив пил з одіяння свого, прокашлявся, кинув на громадян Міста погляд і проголосив таку промову:
- Не правий цей юнак! Ох, як не правий! Багато знаю я про конспірацію і багато чого можу про конспірацію розказати! У мене ж дружина була на ім’я Конспірація, а дівоче прізвище в неї було Конспіратівна. Хоч і дружина була в мене ще та – як у Сократа, але природу та суть її як слід вивчив я протягом довгих років виконання подружнього обов’язку. Крім того, перша тема моєї кандидатської дисертації була: «Конспірація в умовах розвинутого соціалізму» і захистив я свою дисертацію «на ура» в Інституті філософії академії наук Російської Федерації, де я потім я працював і очолював потім кафедру коспірології. Монографію я потім написав «Конспірація і марксизм-ленінізм». Маю чимало наукових публікацій в журналі «Філософська думка»: «Конспірація та фрейдизм», «Конспірація і расизм», «Конспірація та патріотизм», «Конспірація та онанізм», «Конспірація, космос, комсомол, Ку-клукс-клан», «Методи конспірації на навколоземній орбіті та в відкритому космосі». Я був обраний почесним членом Російського товариства конспірологів, у музеї конспірації я оформив стенд у залі «Радянська конспірація» за що мені урочисто вручили грамоту в райкомі комсомолу. Конспірацією я займаюся з дитинства і продовжую займатися, хоча роки мої вже похилі, але я постійно конспіративний рух молоді підтримую. І після цього товариш Оминаючий ще буде стверджувати, що я нічого не знаю про конспірацію!
Громадяни Міста почувши ці слова зраділи і довго аплодували. Кожний з них потім пішов – хто по справах своїх, хто додому – у м’яке ліжко, але всі несли в своєму серці ідею конспірації.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808186
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018
«…Як чашу вина на застільній здравиці,
Піднімаю віршами наповнений череп…»
(Володимир Маяковський)
Якось одного літнього дня – а день був приємним та теплим – Серафим обрав своїм ложем не тротуар, як завжди, а клаптик асфальту біля стіни будинку – великої і плоскої, без вікон, без дверей, що пофарбована була не сьогодні і не вчора жовтою фарбою. І філософствував Серафим того дня не про сенс життя, не про суть буття, як завжди, а про часи Ренесансу. Потрібно сказати, що Серафим в дитинстві захоплювався малюванням, відвідував два рази приміщення художньої школи, і навіть вчителі зауважили в нього особливий талант до сього мистецтва. Шкода, що Серафим Петрович не розвинув свій талант і царину сію закинув. Лежав собі Серафим, мислив про творчість Джироламо Маччієтті, але тут хвилями накотились на нього спогади, і Серафим намалював на стіні портрет Томаса де Торкмемади кольоровими кавалками крейди, які подарував йому якось - не так давно, в суботу учень гімназії номер п’ять Петрик Булочкін. Портрет вийшов яскравим і виразним – Торквемада дивився на перехожих наче живий. Серафим ліг під портретом на свій знаменитий килимок і продовжував філософствувати про майстрів Відродження. Перехожі зупинялись і дивувались. Мало хто лишався байдужим, побачивши портрет Торквемади.
Йшла мимо жаліслива і сентиментальна бабуся в синій хустинці з візерунком у вигляді рожевих квіточок та в бузковій шерстяній кофтинці:
- Ви навіщо це портрет Торквемади на стіні намалювали? Це Вам Флоренція чи що? Це Пітер, батечко. А Пітер – це Північна Венеція. Намалювали б краще портрет дожа Джованні Дандоло, а не оцього математика долі, геометра фатума.
У відповідь Серафим тільки посміхнувся і продовжував мрійливо дивитися в нескінченність.
Потім мимо йшов пенсіонер з паличкою, що була витесана з сухого клена та в піджаку в клітинку – зі смужками чорними та фіолетовими:
- Дарма Ви так, Серафиме Петровичу! Ой, дарма! Ні до чого тут оцей портрет Торквемади! Намалювали б краще портрет Савонароли. Це і патріотичніше, і російській людині ближче. Ідеї Савонароли популярні, висять в повітрі, в усіх людей на вустах, особливо в Тамбові. Вас би зрозуміли і менше б лаяли. Савонарола – наша, російська людина. А цей Торквемада – тесля тай годі. Будівничий дірявих каравел, що давно потонули в калюжі часу.
Але Серафим продовжував посміхатися у відповідь і жодного слова не промовив. Як це не дивно.
Йшов мимо мужик середніх років з кудлатою нечесаною бородою, вдягнений у футболку, що бачила ще й не таке і з подертою шкіряною торбою за спиною:
- А ось і правильно! Ось хто врятує Росію! Торквемада! Я Вам більше скажу: буде Торквемада – буде і Росія! А без Торквемади це буде не країна, а бутерброд з гарбузовою олією, який з’їв товстий смугастий кіт. Торквемада – це снігове вітрило північних країн! Так тримати, товаришу Серафим! Сим победіши!
А Серафим продовжував посміхатися у відповідь і блукати десь у царстві мрій.
Йшла мимо дівчина цнотлива, віком десь років сорок, яскраво нафарбована самарською косметикою, вдягнена в білі джинси, в синіх кедах на босу ногу і в блузці – жовтій в зелений горошок, клаповуха, з великими круглими кульчиками:
- І навіщо Ви Торквемаду намалювали? Навіщо?! Вам – безхатькам тільки б кориду дивитися та биків виделками штрикати, а потім котлети їсти недосмажені. Вам волю дай, так Ви весь Пітер на арену перетворите, і тореадорів в костюми паяців одягнете і на вулиці випустите. У Пітері не подобається? Та їдьте собі в Толедо! Там і тепліше, і лимонами пахне, і стегна в матрон товстіші. Теж мені, Пікассо знайшовся! Ви ще б Маху оголену намалювали, кубіст нещасний! Думають, якщо вони з філософського стану, то їм все можна! Козімо Медічі на Вас немає!
І пішла, гордовито вихиляючи сідницями. А Серафим продовжував посміхатися.
Йшов мимо товариш у костюмі, в окулярах, з портфелем в руках і в лакованих мештах на ногах сорок шостого розміру, з жирними не митими два тижні патлами і вічно незадоволеним виразом обличчя:
- Хто це Вам дозволив на стінах міста вітру і дощу малювати портрет Торквемади? Маєте офіційний дозвіл вуличного художника з правом малювати портрети політичних діячів епохи Відродження? Ви б ще портрет Леонардо да Вінчі намалювали! Розпусник Ви старий, збоченець і сибарит! Якби я був міліціонером або поліцянтом, чи прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, я б Вас за це посадив би до в’язниці і розстріляв би потім за таке діяння. А ще філософ колишній! Теж мені, Труфальдіно! Сентехнік бергамський!
Але Серафим продовжував мріяти і посміхатись. Наче не його розстріляти зібрались, а Матильду Тосканську.
Йшов мимо юнак, схожий на студента. Тільки не на Раскольнікова, і не на Базарова, а на Дем’яна Бідного пітерського ґатунку:
- І правильно! Дуже до речі Ви портрет Торквемади намалювали! Росія дуже схожа на Італію часів треченто, і зовсім не гірша тої країни смугастої! У нас навіть мафія своя російська є. І не гірша за сицилійську, навіть краща, аніж якась там «Коза ностра». Я би взагалі замість рублів флоріни золоті карбував. А Новгород перейменував би в Неаполіс Ільменський. А патріарха назвав би Папою Московським. Я і сам то давно тещу сеньйорою називаю, а дружину Луарою. Хочете я Вам зараз «O sole mio» заспіваю? Тенором? Не хочете? Ну, як хочете! Чао, бамбіно! І не засмучуйтесь!
Хоча Серафим засмучуватись зовсім не збирався, тільки продовжував посміхатись і дивитися на людей і собак.
Йшов мимо ще один чоловік, не молодий, але й не старий, у сірих штанах і в сірій сорочці буднів. Побачив він портрет Торквемади, здригнувся весь, почав голосно співати «Арріба, Еспанья!» і марширувати. І довго ще тупіт його кривих ніг і гортанний спів неслись вулицями Міста.
Серафим на це не відреагував ніяк, тільки продовжував посміхатись.
Потім з’явилась якась дама середніх років, одягнена явно не по моді, в окулярах і з синяком під лівим оком. Вона довго роздивлялася портрет Торквемади, нахиляла голову то направо, то на ліво, цокала язиком, голосно чмокала, зітхала: «Та-а-а-а-ак!», а потім проголосила:
- Дровиняк, значить, Вам бракує, дровиняк та хмизу. І юрби навколо хмизу, і телепня мускулистого в балахоні. І ще одного дивака з ковпаком паяца на голові. І народу веселого – погрітися біля вогню прийшли, теж мені, масляна! Гуляння народне. Збір макулатури. План по єретикам за 2017 рік виконаєм і перевиконаєм. Намалювали б Ви краще кораблик з вітрилами, а я б сіла би на нього та попливла б в далечінь… До Землі Ван-Дімена…
Серафим перестав посміхатись. Йому стало сумно. А потім почав падати дощ – рясний та мокрий. Бо сухих дощів не буває. І малюнок зі стіни змив. Серафим змок до нитки, але так і лишився лежати біля стіни і думати: «А добре було б зараз померти…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807740
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018
«Люди майбутнього! Хто ви?
Ось я – суцільний біль та рана
Я вам заповів сад фруктовий
Моєї душі…»
(Володимир Маяковський)
У людей – у тих, хто обтяжений цим іменем – «людина» - дитинство поступово переходить в юність, юність – у зрілість, а зрілість – у старість. У всіх. Крім Серафима. У нього все змінювалось раптом: так само, як з іншими етапами життя, юність в нього моментально закінчилась і перейшла в зрілість. Тільки не кажіть, що це моє суб’єктивне сприйняття: це була його реальність. Прихід зрілості Серафим відчув одного літнього дня: після закінчення філософського факультету університету він здійснив вчинок незворотній і фатальний – він примудрився одружитися. Де, в якому філософському трактаті він вичитав, що це потрібно зробити – невідомо. Яким логічним чи інтуїтивним шляхом він прийшов до висновку, що так треба зробити – лишається великою загадкою мислення та історії науки. Але факт лишається фактом – це відбулося. І в ту мить, як на нього начепили металеве кільце і подивилися хижим поглядом, Серафим з сумом і відчаєм зрозумів: безтурботне життя закінчилось. Юність минула назавжди. Все перед очима закрутилось і стало як в тумані: і люстра, і зловтішні погляди державних службовців, і серпасто-молоткастий герб. З безодень свідомості випливла цитата Сергія Єсеніна: «… Все пройшло як білих яблунь дим, я не буду більше молодим…» Прийшла сумна зрілість з її турботами про хліб насущний, який чомусь не давали днесь, а доводилось заробляти його в поті чола свого. Завершилась романтика юності, настав суворий реалізм.
Зрілі роки Серафима збіглися з вісімдесятими та й з дев’яностими роками століття двадцятого – епохою цікавою і незвичайною. І можна було б очікувати, що життя Серафима стане якщо не втіленням, то відображенням цієї яскравої епохи. Аж ніяк! Серафим ніби випав з часопростору, замкнувся в собі, пішов у свій ментальний світ (до речі, доволі цікавий!). Епоха його наче й не торкнулась. Щодо причин сього можна сперечатись, але навряд чи варто.
Дружина Серафиму трапилась на диво сварлива, шкандальна і стервозна. Зрозумів це він наступного дня після шлюбної ночі, щодо якої в новоспеченої дружина була ціла купа претензій. Але Серафим цим не засмутився. Він тільки подумав про прийдешній «медовий місяць» і процитував Біблію: «… вкусих мало меду, і се аз помираю…» Потім неодноразово торкаючись теми невдалого одруження, Серафим згадував Сократа і казав, що така дружина дарована була йому Небом для випробування міцності його філософських поглядів. І якщо він терпить отаку дружину, то витримає будь-які випробування. Крім нестерпного характеру дружина Серафима мала дуже непривабливу зовнішність, що з роками, нажаль, змінювалась не в кращу сторону. Крім іншого негативу, в неї почала рости борода і вуса, голити які вона категорично відмовлялась. Але це Серафима не засмутило. Жартома він казав їй: «Моя вусата грецька красуня!» На це дружина ображалась і заперечувала, що вона зовсім не гречанка, а халдейка, дочка турецького підданого. Проте, вусатість-бородатість дружини не викликала в Серафима естетичних трагедій та переживань. Він навіть зображав якусь радість, заявляючи, що в деяких племенах Океанії є звичай наносити жінкам татуювання в вигляді вусів та бороди, а тут і тату не потрібно – все природньо, все і так є! У шлюбному ложі дружина Серафиму відмовляла, так що Серафим хоч і дуже-дуже хотів виконувати подружній обов’язок, але можливості такої не мав. Але, все таки, дщерь – отроковицю вони на світ Божий сотворили якимось дивом (не інакше). Дочка була точною копією мами, а по стервозності навіть перевершила її. Але про це не зараз – пізніше. Серафим висловив гіпотезу, що це був партеногенез, але, схоже, він помилявся. Проте, в домі Серафима не завжди лунали ораторією лайки, сварки та крики. Дружина йшла собі по справах, і в домі зависала в повітрі іржавою сокирою тиша. Дружина Серафима була лікаркою, лікувала нещасних хворих по жіночій частині, і тому заробляла набагато більше Серафима – наукового співробітника Інституту філософії Академії Наук. Що теж було причиною постійних докорів. Дружина постійно нагадувала судженому, що вона, мовляв, постійно «має живі гроші» і «працює не тільки за дякую». На що Серафим відповідав, що гроші не можуть бути живими, це матерія мертва, засоби обміну, а працювати треба в першу чергу за дякую. Проте, Серафим не особливо реагував на докори, свою скромну зарплату дружині повністю і покірно віддавав без залишку, радів тому, що він «малим ситий». Дружина обзивала його при цьому козлом безрогим і додавала лагідно: «Щоб ти здохнув, *** задрипане! Сам собі їсти готуй!»
Працював Серафим філософом, але ремесла свого соромився. Причиною сього був такий собі випадок. Якось Серафим поспішав на роботу, запізнювався і зупинив таксі. Водій взяв його на борт машини, як беруть метеори на космічний корабель чи робінзонів на каравелу, повіз і спитав його – ким він працює. Серафим чесно признався, що працює філософом. Водій тут же почав на чому світ стоїть лаяти філософію і філософів. Паплюжив Сократа, Платона, Епікура, Демокріта найгіршими словами. Потім почав ганьбити Тому Аквінського і Декарта. А потім взагалі дійшов до Лєніна (водій чомусь вважав Лєніна філософом) і почав щодо нього так сквернословити, що Серафим від страху закрив вуха і заплющив очі, подумав, що водій везе його прямо на Колиму.
Серафим мріяв працювати в відділі Історії філософії, але вакантне місце біло тільки в відділі Наукового комунізму, і Серафиму довелося влаштуватись на роботу туди. І написати дисертацію на тему: «Методи вирішення філософських проблем мислення в процесі побудови комунізму», яку успішно захистив по закінченні аспірантури. Він розумів, що пише повне марення, нісенітницю і словоблуд, і навіть навмисно писав дурниці цілими абзацами. Але всі навколо розуміли, що це така гра – писати марення про комунізм, всі так робили, тому в совковому інституті прийняли його як свого, і він захистився на ура. Отримавши науковий ступінь Серафим зітхнув, усвідомивши, що мірою його роботи віднині будуть написання і публікації ось такого марення і продовжив писати статті в тому ж дусі: «Ідеї матеріалізму в ранніх марксистів і збільшення надоїв молока в корів в умовах Тамбовської області», «Критика модернізму та соціалістичне змагання на хімічних заводах», «Філософія виконання і перевиконання планів дев’ятої п’ятирічки», сподіваючись, що ось така от псевдотворчість буде йому індульгенцією, і він зможе з часом писати в собі стіл те, що думає про неоплатоніків часів домінату та ранніх схоластів Ірландії. Але безглузда імітація роботи і побут настільки відволікали його і заважали творчості, що він зрозумів, що нічого істинно великого не напише, і слід його в науці буде вбогим в будь-якому випадку.
Бавився він трохи літературою – писав повісті та оповідання, новели, п’єси та сценарії до кінофільмів, трохи пробував себе в поезії – писав сонети та елегії, які були настільки сумними, що редактор часопису «Москва» після прочитання так розплакався, що його довго не могли заспокоїти ні молоді секретарки, ні краплі з бромом. Весь у сльозах редактор сказав, що не може друкувати настільки сумні вірші, не може він так засмучувати весь совітський нарід – комунізм тоді перестануть будувати з жалю та печалі. Збереглися рукописи повістей Серафима: «Кондратій Ножиков та його іржавий трактор», «Втеча старого віслюка», «Уламок Місяця та гранчак». Була в нього спроба написати п’єсу не в стіл, а для глядача і спробувати домогтися постановки цієї п’єси в МХАТі. П’єса називалась «Березневі дні ударника Івана Ложкіна». Але п’єсу відхилили, критики сказали, що там забагато надто відвертих еротичних сцен, що межують з явною порнографією. Герої п’єси в процесі виконання плану виробництва акумуляторів віддавались настільки бурхливому коханню, що жоден рецензент не міг дочитати п’єсу до кінця. Один критик після прочитання цієї п’єси навіть захворів на еротоманію. Серафим почув, що його п’єсу заборонили і дуже здивувався: «Як же так? Ми живемо в марксистській країні, яка будує комунізм. І Маркс, і Лєнін писали про необхідність ліквідації сім’ї та приватної власності, про необхідність сексуальної революції, як частини революції соціальної, про вільне кохання при комунізмі, і тут мені цензура забороняє еротичні сцени! Де логіка?» Обуренню його не було межі, цей факт його остаточно переконав, що ніхто комунізм будувати в СССР навіть не збирається, а уся ця ідеологія тільки ширма, маска державного феодалізму під назвою совок.
Наприкінці вісімдесятих років, як і багато хто з совкових та білясовкових інтелігентів, Серафим «вдарився» в релігію. Якщо в юності його вабив католицизм, він з насолодою слухав орган, особливо фуги Баха, подовгу сидів в костьолах, спеціяльно для цього їздив до Вільнюса і навіть мав контакти з таємним католицьким орденом «Троянда та хрест», то в зрілі роки його понесло на Схід – Серафим захопився зороастризмом, який він називав, звісно, не зороастризмом, а ваґві-дена-маздаясна. Серафим поклонявся вогню, схилявся перед чистими стихіями, ходив у білих шатах, зазивав себе чи то мобедом, чи то мопедом (при цьому голосно і протягло деренчав), мріяв, що після смерті його тлінні залишки віднесуть до Башти Мовчання, а 25 грудня славив Митру. І славив його так голосно і натхненно, що сусіди оборювались. Збіглися всюдисущі журналісти, що навперейми задавали питання:
- Серафиме Петровичу, а чому Ви славите Митру замість того, щоб поставити ялинку і покликати Діда Мороза і Снігуроньку?
- Культ Діда Мороза поганський, негоже його дотримуватись людині істинної віри. А Митру я славлю, бо це язат, втілення Ахура-Мазди.
- А чому Ви поклоняєтесь Ахура-Мазді?
- А ви що, хочете щоб я поклонявся Ангра-Манью? Не дочекаєтесь, шановний, не дочекаєтесь! І ніхто не дочекається!
Журналіста того сак сильно вразили слова Серафима, що він поїхав до Баку і досі живе там. На роботі – в Інституті філософії до релігійних поглядів Серафима віднеслись як до дивацтва, відверто над ним сміялися, тикали під ніс книжку Фрідріха Ніцше. На це Серафим заперечував, що Ніцше писав зовсім не про це, а зороастризмі є зачатки матеріалізму, комунізму та діалектики. Парторг інституту пообіцяв зробити оргвисновки, але всі розуміли, що це жарт, бо Серафим на партійних зборах інституту так запекло закликав до побудови комунізму і так всіх переконував, що «партія – це розум, честь та совість нашої епохи», що навіть директор інституту на п’ять хвилин в це повірив. Дружина до релігійних поривів Серафима відносилась теж нормально. Його жона не любила тільки веганів та анархістів. А оскільки Серафим м’ясо вживав з великим задоволенням (особливо баранину), а свої анархістські погляди ретельно приховував, портрет Нестора Махна сховав так, що навіть сам не міг його знайти, то дружина до Серафима не мала ніяких претензій, навіть під час його екстатичних ритуалів напередодні Нового року. Крім того, Серафим здійснював поклоніння переважно в лісі або на кухні.
Дружину Серафима бісило те, що Серафим не любив стояти в чергах, та й не стояв (в чергах, звісно, а не те, що ви подумали). Якщо дружина його примусово ставила в чергу за маслом чи за туалетним папером, то він постоявши годинку-другу, раптом здивовано озирався, голосно запитував в порожнечу: «Що я тут роблю?!» і йшов геть. Проте, туалетний папір і масло дружині Серафима (як лікарці) приносили в якості «дякую», так що великих сварок ця поведінка Серафима не викликала. А після відомих подій в Північній Євразії та Палеарктиці черги пропали як такі, і ґрунт для сварок став іншим. Штучним.
З напоїв Серафим в зрілі свої роки дуже любив горілку, вважав її чомусь аристократичним напоєм, хоча пив її рідко, тільки на День філософа – своє професійне свято. На день медика (який дружина відмічала як на роботі, так і вдома) Серафим пив коньяк «Курвуаз’є» (дружина з роботи приносила). У назві цього коньяку Серафим вбачав якусь алюзію. Вина в зрілі свої роки він цінував тільки іспанські і непогано в них розбирався.
За кордоном Серафим бував двічі – і щоразу в Італії. Перший раз в Венеції, як учасник конференції «Неоплатонізм та сучасність» в 1995 році і вдруге – в Неаполі – на конгресі «Антична філософія» в 1998 році, де він виступив з доповідями: «Симеон Благоговійний та візантійські містики ХІ століття» та «Вплив шумерської філософії на полісний лад міст Фессалії в античній Греції» відповідно. Доповіді викликали захват слухачів і просто сенсацію – Серафим виголосив їх на латині з коротким резюме на готській та давньогрецькій мовах. Поїздки йому фінансувала Норвезька асоціація вільних мислителів (НАВМ) – англійською Norwegian Association of Free Thinkers (NAFT). З поїздок він не привіз дружині ніякого подарунку, бо гроші йому виділяли тільки на дорогу (замість готелю він ночував на лавочці в парку). Відсутність подарунків викликало нескінченні докори з боку дружини, що тривали щоденно, роками і починались словами: «Сволота! Егоїст! Старий збоченець! Негідн6ик! Савонарола! Муссоліні! Подарунків мені з Італії – країни телят не привіз!» і таке інше, і тому подібне. Серафим хотів заперечити, що вона сама щороку відпочиває, якщо не на Канарах, то в Ніцці й без нього, а подарунки купляє тільки собі, але так нічого не сказав. Просто він прекрасно знав, які в його дружини погляди на гендерну рівність та фемінізм. Його поїздки в Італію мали ще й інші неприємні наслідки: колеги по роботі почали заздрити Серафиму. На вченій раді інституту почали лунати голоси: «Та хто його туди послав?!», «А що гідної кандидатури не знайшлось?», «А хто взагалі його уповноважував на міжнародних конференціях представляти наш інститут, нашу країну, наш народ?», «А хто затвердив теми його досліджень? На якій вченій раді?», «Та він ганчірка, а не вчений!», «Та все, що він пише – повні нісенітниці!» З інституту Серафима стали відверто виживати. Але Серафим на це не реагував взагалі.
Хоча терпилою Серафим ніколи не був. Комунізм він не любив і цього особливо не приховував. Враховуючи його погляди, можна було б очікувати, що Серафим наприкінці вісімдесятих включиться в політичну боротьбу з совітами та большевизмом, особливо якщо врахувати те, що в молодості Серафим дисидентсвував та фрондував, хоч і трохи. Але Серафим на той час мислив про вічне і був далекий від суєтного. У ті часи Серафим говорив, що большевизм та комунізм не є чимось принципово новим – не раз і не два щось подібне вже було в історії людства, не раз повторювалось і закінчувалось одним і тим же – крахом тоталітарної системи. Падіння комунізму та зменшення розмірів імперії зла він зустрів байдуже – без будь-яких емоцій. Тільки зауважив якось: «У Росії потрібно будувати не комунізм, і не капіталізм, а зороастризм!» У ті часи він мріяв, що Росія стане теократичною зороастрійською державою, що державою буде правити Сар-Мобед, що буде обиратися дастуром, а провінціями будуть правити хірбади. І не бачив у цій мрії нічого утопічного – наявність в багатьох містах Росії «вічних вогнів» він бачив початком зороастрійських храмів, в кожному з яких буде горіти «Вогонь Незгасний». Хоча відношення Серафима до зороастризму не було однозначним і постійним, хоч він і щоденно повторював: «Ушта ахмай яхмай ушта кагмайцит!» Якось в часи гоніння на зороастрійців в СССР один неофіт спитав Серафима: «Цікаво, а віросповідання зороастризму буде таким ж захопливим і солодким, коли проповідувати його будуть легально?» На що Серафим відповів: «Якщо його будуть проповідувати наші хлопці, то – так!»
А взагалі, Серафим в ті роки більше всього любив не збочуватись і не фантазувати, а читати. Він мріяв про той час, коли ніщо і ніхто не буде його відволікати від читання і філософських роздумів. Він зібрав доволі непогану для свого часу бібліотеку і вечорами серед Міста зачитувався творами Лао Цзи, Конфуція, Евстафія Солунського, Чарльза Дікенса, Франсуа Війона, Гюстава Флобера, Шарля Бодлера, Горація, Сенеки, братів Кирила та Методія, братів Гонкур. Хоча в поезії Серафим більше за інших цінував Петрарку (про нього казав, що «він з сучасних») та Овідія. А з прози особливо цінував Андрія Платонова та Йосипа Мандельштама.
Ходили вперті чутки, що хату свою він пропив, мовляв, тому і став безхатьком. Але це неправда. Неможливо пропити те, чого немає. Помешкання належало не йому, а його дружині. Так само, як і все, що в тому домі було, крім самого Серафима. Серафим завжди відчував, що він належить самому собі і більше нікому.
Наближення старості Серафим довго не відчував. Навпаки, сприймав себе вічно молодим та бадьорим – особливо своє тіло. Можливо, це пов’язане з тим, що Серафим у ті роки нічим не хворів. Те, що прийшла старість він зрозумів несподівано і раптово. А трапилось це ось як – одного злощасного дня двохтисячних років. До Серафима, що читав Геродота, підійшла його дочка і сказала, що він смердючий козел, вічний жебрак, найгірший з її предків, що не може забезпечити дочку ні прикидом, ні бабками, ні тачкою, ні флетом. Серафим половину сказаного не зрозумів, але відчув одне – дочка стала дорослою, ва він давно нікому не потрібний і всюди зайвий. У голові виплила цитата: «Стала дорослою дочка, стало нема чого жити…» У той же день він кинув роботу, пішов з дому і більше ніколи не повертався. Він став жити в Місті, став філософом вулиць, мислителем завулків, його Вітчизною став Всесвіт, дахом – Небо, учнями – перехожі. Серафим знову захопився буддизмом, отримав весь світ і Славу, хоча вони йому вже були не потрібні…
Так почалась старість Серафима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807053
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2018
«Якби ви читали етикетки шоколадок,
замість того, щоб їх викидати,
ви би могли уникнути багатьох розчарувань…»
(Федеріко Фелліні)
Як і в усіх людей, які проходять весь цикл життя від зачаття до старості і смерті, в Серафима була юність. Щоправда, я знаю кількох кадрів, що перескакували одразу з дитинства в зрілість, оминаючи юність, або навіть з дитинства одразу в старість, але Серафима це не стосується – у нього все було як книжка пише: дитинство, юність, зрілість, старість. До смерті Серафим ще не дожив – він ще ходить серед нас, жує канапки, мислить та говорить слова. Щодо наступного народження та наступного життєвого циклу в нього ще ніяких планів немає. І хто зна, може він досягне нірвани, і взагалі не буде в нього наступного життєвого циклу?
Отже, юність Серафима пройшла в Місті. Він так і називав його – Місто – з великої літери. Всі інші міста були для нього з літери маленької, а потім вже йшла назва. А тут просто Місто. Навіть коли Серафим говорив, а не писав, все одно відчувалося, що він вимовляє слово «Місто» з великої літери. І на питання: «Чому?» Серафим відповідав так: «Тому, що це не просто місто, а місто Сергія Клімова!» Хто такий отой Сергій Клімов і що він такого видатного здійснив – так і лишилося загадкою. Серафим про це мовчить. І матінка Історія також.
Юність Серафима співпала з сімдесятими та початком вісімдесятих – епохою понурого маразму, нудьги та сірості «зрілого совка», з часом, коли «нічого не відбувається» і періодом передчуття майбутньої катастрофи. Якщо не всесвітнього Апокаліпсису, то країни.
Серафим в юності жив у кімнатці, яку знімав в якоїсь жалісливої старушенції (бабуся-кульбабка). Ходили вперті чутки, що вона йому була родичкою, але це неправда. Кімнатку він знайшов через знайомих своїх родичів по крові. В якості подяки за дах над головою Серафим дарував тій бабусі папірці з портретом бородатого Лєніна, варив їй густу кашу та довгі білі макарони і здійснював для неї ритуал товарно-грошового обміну в маленьких крамницях. Серафим крім усього іншого в юності дихав повітрям, говорив слова, читав книги та газети, доглядав за кицею, якій чомусь дав ім’я Полковник. При цьому він щоденно зазирав у поштову скриньку, голосно зітхав і промовляв: «Полковнику ніхто не пише!» Слід відмітити, що відповідний твір Габріеля Гарсіа Маркеса він тоді ще не читав і мав про нього туманне і зовсім хибне уявлення. (Хоча хіба буває в цьому світі якесь уявлення зовсім хибним?) Ще він вчив ту кицьку нявкати. Кішка замість класичного «няв!» видавала звуки, що дуже нагадували слово «мама». Серафим показував кішці шматок ліверної ковбаси і говорив: «Скажи няв, тоді дам!» Але кішка знову казала: «Мама!» Серафим сумно зітхав, на його обличчі з’являвся вираз безнадії, і кицьку він ковбасою пригощав. Так тривало неодноразово. Ще він любив читати киці твори Арістотеля. Особливо «Нікомахову етику».
А ще Серафим любив залізати на дах (жив він на дев’ятому поверсі), довго там сидіти, споглядаючи хмари або порожнє синє Небо, а потім кликати біду: «Бідо! Прийди! Явись!» Робив це він не зі зла, і не в наслідок поривів мізантропії, а по тій причині, що вважав – якщо біди не буде, то і щастя в людей не буде. Таким вже Серафим був діалектиком. Того, що біди навколо і так вистачає – в різних людей, Серафим навіть не зауважував. У своєму житті біди він не помічав. Все йому приносило радість. Сонце зійшло – радість! Дощ пішов – радість! Можна ходити під дощем з парасолькою і слухати, як краплі води барабанять і падають в калюжі, утворюючи кола і бризки. Радість! Перехожі блукають, машини сунуть – радість! Значить рух існує і можна пересування об’єктів у просторі споглядати.
В юності Серафим дуже любив кіно. Точніше мистецтво синематографу. Він чудово розумів, що кіно – це ілюзія. І дивитися кіно – це заглиблюватися в світ ілюзій. Але Серафим і саме життя, і весь оточуючий світ теж вважав ілюзією, а тому не бачив суттєвої різниці між спогляданням кінофільмів і спогляданням життя, бо воно теж нереальне. І як взагалі можливо це оточуюче марення вважати чимось реальним? Особливо Серафим любив старі вестерни, розуміючи, що це казка для дорослих чоловіків. І мріяв, що він в наступній реінкарнації народиться не майбутньому, а в минулому – на Дикому Заході ХІХ століття. І буле розводити на ранчо буланих коней, пити віскі і влучно стріляти з важкого металевого «Сміт-Вессона».
З живопису в юності Серафим особливо поважав голландських майстрів пізнього ренесансу. Темний світ їх картин сутінок епохи викликав в нього побожний трепет. Іспанський живопис XVI століття він називав «козлиним», французький XVIII століття вважав легковажним і куртуазним, німецький живопис епохи Лютера зневажав за грубість і однозначність. Для Альбрехта Дюрера він робив виключення, але вважав його надто сумним і безнадійним. Франсіско Хосе де Гойю-та-Лус’єнтеса Серафим вважав понурим психопатом, його картин не любив і боявся. Розуміння живопису модернізму та постмодернізму прийшло до Серафима пізніше, коли юність добігла до свого передчасного завершення. Тоді то він і захопився Ван Гогом, Клодом Моне та П’єром Огюстом Ренуаром, але колишнє гостре сприйняття прекрасного (що властиве юності) було вже втрачене.
З поезії в молодості він поважав Олександра Блока, Волта Вітмена, Генрі Водсворта Лонгфелло, Лі Бо та Басьо. Пушкіна, якого він так поважав в дитинстві, він закинув і згадував його твори з якоюсь зневажливою посмішкою. По Велемира Хлєбнікова він багато чув, але не читав, хоча і мріяв почитати. Володимира Маяковського перестав розуміти, повернувся до нього знову вже в зрілості. Хоча, переважно буває навпаки. З прози він особливо цінував Достоєвського, Анатоля Франса та Ернеста Гемінгвея. «Сади Епікура» були його настільною книгою.
В юності Серафима переслідували сумніви. У дитинстві йому одного разу стало все ясно: і сенс життя, і його суть і таке інше. А тут знову з’явилися сумніви, особливо щодо вічних та проклятих питань. Серафим думав: «А чи існує Бог? А якщо існує, то що це? І чи потрібна наша віра і наші ритуали? А нам самим вони потрібні? А що насправді дає звільнення і порятунок від страждань? І чи справді сенс життя в осягненні Істини? А може Істини ніякої і немає? Може все на світі відносне і мінливе? І те, що є Істиною тут, десь там далеко в часопросторі є брехнею?» Знайомство з роботами Айнштайна та з книгами Паулі, Планка, з монографіями з квантової механіки ці сумніви не тільки не розвіяли, але і посилили. Істина, що була така ясна й зрозуміла в дитинстві, загубилась в тумані. І Серафим зрозумів, що пошуки її будуть довгими і важкими.
І питання суспільного ладу викликали в нього о тій порі сумніви: «А може Маркс був правий? А може комунізм не страшна й жорстока утопія, а реальність майбутнього?» У пошуках відповіді він спробував читати твори Карла Маркса – вони викликали в нього приступи нескінченної нудьги та меланхолії. Якось він зрозумів, що Маркс відкрив лише один аспект буття суспільства в вузькому діапазоні історії, а подумав, що відкрив все. Крім того, Маркс викликав у нього відчуття плагіату та неоригінальності. Лєнін викликав у нього відчуття наявності примітивного і жорстокого словоблудства. Після впертого читання роботи Лєніна «Що робити?» Серафим з силою зашпурнув її в куток з криком: «Та це ж марення сивої кобили!» Мріяв прочитати твори Троцького та Мао, інтуїтивно розуміючи (по цитатам), що по мізкам ці твори б’ють сильніше, аніж твори Лєніна, але в ті роки роздобути писання цих «мислителів» було неможливо. Тай смертельно небезпечно. Пізніше Серафим в комунізмі остаточно розчарувався.
Але доки його терзали сумніви, він пробував, примушував себе читати всілякі комуністичні видання, навіть чавунноголову газету «Правда». Це нагадувало якусь форму мазохізму, коли Серафим читав передовицю «Правди» у пошуках якогось прихованого змісту, особливо різні там постанови пленумів ЦК КПСС та рішення з’їздів. Якось він вичитав постанову пленума, де говорилось про підвищення виробництва молока. Він одразу зримо уявив собі, як парторг колгоспу заходить до корівника і читає цю постанову коровам, і вони у відповідь радісно махають хвостами, і надої молока тут же підвищують. «Ну, тепер молока в країні буде хоч залийся! – подумав Серафим. – Воно буде текти прямо з водогінних, тепер вже молокогінних труб та кранів, і чадолюбиві матусі будуть купати в молоці своїх діток!» На радощах він прочитав постанову пленума ЦК бабусі. Старенька похитала головою, з докором подивилась на юнака: «Зовсім звихнувся хлопець! Вірить партійним постановам і передовицям совітських газет! Потрібно його до психіатричної лікарні покласти, нехай полікують! І книжки Лєніна подалі сховати. Правду люди кажуть, що хто Лєніна всього прочитає і до «Квітневих тез» дочитається, той остаточно звихнеться!» Серафим направду злякався, що його будуть примусово лікувати в психушці, і більше газети «Правда» вголос нікому не читав. А твори Лєніна якщо і читав, то нікому про це не казав.
На кляті питання (не вічні, він був у цьому впевнений), після розчарування в комунізмі Серафим давав однозначні відповіді: «Хто винен?» - «Очільники совітської влади!», «Кому на Русі жити добре?» - «Їм же!», «Що робити?» - «Мислити, читати, писати, бо слово для нинішнього режиму небезпечніше всього!» Про ліхтарі, яких вистачить завжди, він ніколи не думав. І подальша юність Серафима проходила за читанням всього, на чому тільки зупинявся його погляд. І спробами писати.
До гебешки Серафим потрапив тільки один раз, і то випадково. Хтось з колег-студентів написав на нього донос, що, мовляв, Серафим зберігає в себе «Один день Івана Денисовича». Але це була брехня. Просто під час розмови з друзями Серафим якось натякнув, що цю повість читав. А серед друзів-студентів був провокатор. Серафима наступного дня загребли, але при обшуку літератури не знайшли, рукописів в нього тоді не було, щоденника він не вів, на допиті пристрасному Серафим все заперечував і вів себе обережно. Його спробували завербувати, але марно. Серафим просто не розумів, як це можна доносити на студентів і викладачів і бути таємним агентом КГБ відмовився Його ще помурижили три години на перехресному допиті з лампою в морду, але потім відпустили – без наслідків. Можна сказати, що Серафиму пощастило. Хоча «на олівець» його взяли і там він знаходився ще довго, аж поки ті кляті совіти не завалились.
Одним із нетипових періодів юності Серафима, що мало не змінив долю нашого героя і філософа був період армійський, що тривав два роки. Потрібно сказати, що Серафим довгий час взагалі не уявляв себе в такій ролі – військового, і навіть не думав, що візьме до рук зброю. Була точка в часопросторі, де Серафим захоплювався світоглядом хіпі: всілякі там діти-квіти, загальна любов і таке інше. Навіть кудлатим ходив – патлатим точніше. Але йому випало бути студентом в ті роки, коли всіх до армії загрібали – і студентів також. З дитинства Серафима армією лякали: «Ось заберуть тебе в армію, буде тоді тобі не солодко! Важко тобі буде! Дізнаєшся по чому міх гречаної вовни!» Але Серафима це не лякало. У роки студентства, під час короткочасного захоплення стоїцизмом йому стало навіть цікаво: а як це – бути воїном? І в армію піти він навіть захотів: побачити інше життя, світ, мужніх людей, що виконують свій обов’язок. Але служба в совітській армії стала для Серафима найбільшим розчаруванням в житті, крахом усіх ілюзій, одкровенням, втратою сумнівів. У совітській армії він побачив тільки бруд, жорстокість, найгіршу лайку, розбиті морди, вибиті зуби, дикість, підлість, алкоголізм. Серафим раптом побачив комунізм, побачив суспільство, яким воно буде, якщо комунізм не дай Боже побудують: суспільство спільних онучів та трусів, перлової каші зі спільного казана, кирзи та безглуздої виснажливої роботи. Він раптом побачив так званий «радянський народ» таким, яким він є насправді, зрозумів, що тут людина людині вовк. Зрозумів, що типова «радянська людина» - це алкоголік. А нетипова «радянська людина» - це наркоман. Побачив, яка вона в реальності ота «дружба народів» в Совітському Союзі, в яку він чомусь до того вірив, побачив, як людей били і навіть вбивали тільки по причині їх національності. Сумніви в Серафима зникли, він раптом остаточно переконався, що комунізм – це маразм і тупик, совітський лад – безглуздя, а Совітський Союз – імперія зла і тюрма народів.
Усі два роки служби він провів в караулах – ходив «через день на ремінь» і бачив тільки колючку, бетонку, понурі одноманітні цегляні будови – склади, зелений паркан, караулку. Заздрив тим, хто їздив на навчання (його чомусь на навчання не брали), хоча навчання насправді зводилось до процедур: поставити антену, згорнути антену, переїхати на інше місце і знову те саме. Але Серафим мріяв побачити ліс, дерева, траву, квіти. Цього він два роки не бачив. Спочатку він тішив себе ілюзією, що він «захищає Вітчизну» і виконує якусь важливу місію охороняючи склади. Він уявляв собі, що в середині цих боксів і споруд схована якась надзброя, що здатна змінити світ. Яке ж було його розчарування, коли його відправили якось вантажити, а не охороняти. В одному боксі він побачив купу металобрухту і уривки старого кабелю, в іншому стару іржаву вантажну машину, що вже не підлягала ремонту, ще в іншому купу всілякого армійського непотребу, якій місце тільки на звалищі, ще в іншому порожні металеві діжки, ще в іншому – купу ганчірок. Відчуття безглуздості такої служби переросло в нього в відчуття безглуздості існування будь-якої імперії. Він відчув себе космополітом – громадянином Всесвіту. І кініком. І як усі кініки почав відчувати відразу до будь-якої війни і будь-якого мілітаризму.
Кілька разів Серафим бачив загибель солдат – по власній дурості або із-за горілки. Те, що при цьому він лишався живий, вселяло в нього впевненість в існування таємного призначення і великої місії його власної особи.
З собою в армію Серафим взяв том Арістотеля – «Нікомахову етику» і всі два роки цю книгу вивчав, особливо в караулці. Хоча думки його часто бували далекі від світогляду цього античного філософа. В армії він захопився містицизмом, потім дзен-буддизмом. Атмосфера цьому сприяла. Він ходив назад-вперед на посту і думав про потойбічне, про Сведеборга, про Якоба Беме, про таємниці агонії, про життя після життя, спробував довести існування Бога і виправдати його творіння, що сповнене злом.
З армії Серафим повернувся зломленим та спустошеним. Ночами йому снилися жахи казарми. Він відчував, що став гіршим – у всіх відношеннях. У нього з’явилася відраза до фізичної праці. Але це потім пройшло. Як хвороба. Серафим повернувся в попередній стан і згадував про службу в совітській армії як про страшний сон. Крім оцього Серафим відчув себе голодним, захопився вченням Епікура, почав шукати насолод, читав Омара Хайяма і почав чіплятися до дівчат.
Перший сексуальний досвід був для Серафима невдалим. Дівчатам він читав вірші і говорив про філософію, вони в відповідь називали його схибленим диваком і після перших же побачень стосунки розривали. А одна назвала його наостанок козлом, ботаном та гомиком. Серафим потім довго роздивлявся себе в дзеркалі і дивувався відсутності схожості з вищевказаними істотами та людьми. І вирішив, що вона помиляється. Але все одно Серафим дивувався і нічого не розумів. Потім дивуватися перестав і пішов в себе.
Кінець юності був у Серафима одночасним з прочитанням деяких оповідань Гемінгвея і його повісті «Прощавай, зброє!» Прочитавши, Серафим зрозумів, що не просто «щось завершилось», а завершилась його юність. І почалось зріле життя. Крім того, саме тоді він примудрився вчинити дві несумісні речі – закінчити філософський факультет та вельми невдало одружитися – дружина дуже нагадувала дружину Сократа. Тоді Серафим усвідомив себе не тільки зрілим чоловіком, але і доконаним філософом…
Так почалися зрілі роки Серафима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806656
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2018
«Я люблю дивитися, як помирають діти…»
(Володимир Маяковський)
З деяким хвилюванням і навіть душевним трепетом візьмусь я за повість сію про дитинство Серафима. Бо вже чую обурені репліки і навіть крики проникливих читачів: мовляв, Серафим небожитель і ніякого дитинства в нього бути не могло, бо він суть вічна, початкова, а значить змужніла до творіння людини. Інші проникливі читачі будуть висловлювати заперечення іншого ґатунку: Серафим безхатько, а яке може бути дитинство в безхатька? Якщо в нього дитинство і було, то це було дитинство не Серафима, а зовсім іншої людини з тим же іменем, групою крові та мітохондріальною ДНК. І нічого нас тут плутати і вводити у спокусу. Але я насмілюсь. Не ображайтеся, любі друзі, хлопчики й дівчатка. А там – лайте, не лайте, заперечуйте, захоплюйтеся – мені все одно. Моя справа – написати. А ваша справа – прочитати і грішити любомудрієм лукаво опісля.
Отже, Серафим був народжений на світ Божий в роки шістдесяті століття двадцятого в родині цілком порядній, навіть модерністській і прогресивній для свого часу, хоч і молодій. Батько його був інжинєром та вченим. Працював у лабораторії по розробці нового ракетного палива. Була така лябораторія у ті роки у славному місті Новочеркаську, була. Матінка його працювала вчителькою математики в школі сліпих, яка в ті роки теж стояла самотньо на околиці того ж степового міста, і вчились у ній діти, які сприймали світ звуків та доторків, але світ кольору і світла був їм невідомий, або відомий незначно. Батьки Серафима були родом з України, але занесла їх доля до Московщини, хоча Дон – то не зовсім Московщина, точніше зовсім не Московщина - дуже довго той край був окремішнім і своєрідним. Батьки на час появи Серафима на Світ Божий були молодими – ледве отримали освіту і поєднали долі путами шлюбу (точніше слюбу), і Серафима сотворили. Майна на той час не мали вони ніякого. Точніше, з майна був у них матрац і стара валіза з білизною. Оселились вони в комунальній квартирі, де в двох кімнатах жили чотири сім’ї. І щоб одне одного не гнітити різними відвертостями і одкровеннями, жителі сієї обителі відгородились одне від одного завісами в кімнатах. А кухня та інші потрібні приміщення були в них спільними.
Коли Серафим з’явився на світ, батьки його довго думали, яке ім’я йому дати. Вирішили, що вони вийдуть на прогулянку на вулицю, першого ж хлопчика, якого зустрінуть, будуть питати про імення його земне. І що він відповість, таке ім’я рожденному і дадуть. Але перший зустрічний хлопчик був настільки неохайно вбраний і так перелякано промовив слово Хведір, що від імені Теодор вони однозначно відмовились. А тут, як на біду, о тій порі до батьків немовляти приїхала з візитом родичка, що була сестрою батька народженого. Своїх дітей в неї не було, але вона була читачкою. В одній книзі, яку вона щойно прочитала героя звали Серафим. Їй так сподобався той образ, що вона почала наполягати і просити назвати дитя саме так. Крім того, в неї в голові постійно крутився рядок з Пушкіна: «… І шестикрилий Серафим на роздоріжжі тут з’явився…» Сестру вшанували, проявили до неї якесь співчуття, і доля хлопчика була вирішена (ім’я теж визначає долю, між іншим) – він став Серафимом.
Дитинство Серафима збіглося з шістдесятими роками, епохою на диво прозорою та повітряною. Люди не ходили по землі – літали над нею, мислили майбутнім – неймовірним та фантастичним, про минуле забували або не пам’ятали його, навіть якщо воно було зовсім нещодавнім. Події десятирічної давнини, а тим більше двадцятирічної мислились якимись неймовірно далекими, а події, що відбулися до 1917 року, сприймались як події такої неймовірної стародавності, що відбулися як мінімум до нової ери.
Ріс Серафим у місті Новочеркаську, що був у роки минулі й далекі центром патріархальної цивілізації втікачів, що була віднесена Доном. Але Серафим про це навіть не здогадувався і в ті роки ніколи про це не думав. Навколо нього мислили про майбутнє, про Космос, про науку, а не про минуле.
Батьки Серафима майна ніякого не тільки не мали, але навіть не намагались його отримати. Жили як живеться. Але їсти хотілося дуже, а заробітна плата була вбога і мізерна, допомоги від батьків, що теж весь вік бідували, ніякої. А тому батько Серафима щоб прогодувати родину свою вдень був вченим та інженером, а вночі вантажником – розвантажував вагони. Як в нього вистачало на це сил – невідомо. Певно він був двожильним. А мати його вчила сліпих дітей математиці. Оскільки місць в дитячих яслах та садочках не було, і сидіти вдома з дитиною теж не було можливості ніякої, Серафима змалку, з річного віку і далі закривали одного у порожній комунальній квартирі і йшли собі на роботу. Ув’язнення своє Серафим щоразу сприймав надто емоційно і лишаючись у самотності – у вимушеному відлюдництві сприймав це як трагедію і плакав. Сусідські діти часом приходили до закритих дверей і питали його: чому він плаче. На це юний Серафим відповідав, що одна причина сього – самотність, а інша – дуже страшений ніж, у товаристві якого він змушений гаяти час і марнувати дні свої молоді. Справа в тому, що йдучи на роботу батьки суворо забороняли Серафиму брати до рук кухонний ніж і пояснювали на жахливих прикладах, який цей предмет моторошний («ось один хлопчик якось бавився кухонним ножем…»). Серафим би його зроду до рук не брав, але якщо про цю річ сказали і брати заборонили, то він тільки про нього цілими днями і думав, на кухню знаходив, ніж знаходив і долучав його до гри. Діти, почувши про це, дивувались і просили цей жахливий предмет показати. Він показував його через замкову шпаринку, але діти, звісно, нічого побачити не могли. Тоді він просив їх підійти з іншого боку дому і показував ніж через вікно. Діти сміялись і казали, що ніж цей зовсім не страшний. На це Серафим ображався і остаточно нічого не розумів.
Іграшок в малого Серафима було мало. Був лише один старий подертий плюшевий ведмедик. Дістався він йому вже старим і подертим (колишнім власникам шкода було його викидати і вони подарували Серафиму). Ведмедика цього Серафим дуже любив, відносився до нього як до живої істоти і часто з ним розмовляв. Довгі роки він був його єдиним співрозмовником і другом. Пізніше, коли Серафима вже не закривали в порожній квартирі, а випускали на цілий день гуляти, Серафим цілими днями блукав пустищами. Дім цей, як і школа сліпих, стояв на самій околиці міста. Ведмедик на той час став таким непридатним, що його викинули на смітник. Але Серафим, заливаючись сльозами, знайшов його на смітнику і приніс додому. Батьки цим його вчинком обурились і ведмедика знову викинули – на цей раз далеко і надійно. Серафим плакав і шукав його пустищами. Йому здавалося, що друга його вбили, і якщо він його знайде, то зможе воскресити – повернути до життя. Але сподівання його були марними, і Серафим продовжував оплакувати ганчіркового друга.
Потім Серафиму подарували іграшкову пластикову рушницю. Тоді Серафим уявив себе мисливцем в далекій Африці, блукав вже не пустищами, а саванами і полював на уявних левів, слонів і крокодилів. І казав, що як виросте, буде мисливцем за фахом. Але потім раптом усвідомив, що коли звірів вбивають, то їм боляче і страшно. Тоді він викинув свою рушницю і більше в такі ігри не бавився. Йому подарували олівці, фарби, пензлики і папір. І Серафим цілими днями малював. І казав, що мріє стати художником. Малюнки в нього були досить дивні. Наприклад, він малював тайгу, хоча крім степу іншої природи в своєму житті не бачив. Ще він малював атомні бомби і ядерну війну. Хоча теж ніколи нічого подібного не бачив – навіть по телевізору, про Хіросіму навіть і не чув. Мотиви ці він вбирав з розмов дорослих, які часом розмовляли на тему, а що буде, якщо раптом ядерна війна. Дорослі дивилися на його малюнки і казали, що схоже. І дивувались, де все це він міг побачити.
У домі, де пройшло дитинство Серафима, водилося чимало щурів, вони бігали по дому прямо серед білого дня. Але щурів Серафим чомусь зовсім не боявся і дивувався, чому дорослі їх бояться. Одного разу на кухні здійнявся галас і крик, коли величезний щур виліз з дірки в підлозі під час процесу приготування їжі мешканцями квартири. За щуром довго бігали, кричали, нарешті накрили щура порожнім відром, а сусідка, яка щурів особливо боялася, сіла на це відро, щоб щур не втік. Щура оцього волохатого й сірого, судячи по всьому, втопили в тому ж відрі, але Серафим цієї жорстокої сцени суду Лінча не побачив – його з кухні прогнали. У тому кам’яному домі, звісно. жило чимало котів – смугастих і плямистих, але щурів вони теж боялись і на них не полювали. А полювали вони на ящірок, яких водилося біля отого самого дому та в степу багацько. І не полічити. Одного разу Серафим побачив, як товстий кіт зловим ящірку зелену і живцем її пожирав. Це криваве видовище так вразило Серафима, що він цю подію довго з відразою згадував, навіть в роки зрілі.
Сусідські діти Серафима чомусь не любили (може відчували в ньому істоту потойбічну, хто зна), часто принижували його, іноді навіть над ним знущалися і били – зовсім не заслужено. Серафим з цього приводу сумував і відчував себе ізгоєм. До забав Серафима брали неохоче, іноді тільки як спостерігача. Одного разу діти знайшли біля дому хліб – доволі свіжий та апетитний на вигляд. Тут же розділили цей хліб і почали їсти. Серафиму, звісно, не дали. Він з сумом і образою спостерігав, як діти наминають хліб та ще й знущальним тоном розповідають: «А хліб який смачний! Але ми тобі його не дамо!» Але потім виявилось, що цим хлібом труїли щурів і діти поласувавши цією знахідкою потім отруїлися і померли не дивлячись на зусилля лікарів. Якби Серафим був дорослішим, він би подумав, що це Провидіння врятувало його для якоїсь високої і важливої місії, але Серафим про це тоді не мислив. Малий він ще тоді був для таких роздумів.
Слід відмітити, що Провидіння ще не раз проявляло прихильність до Серафима і рятувало його. Коли Серафиму було десь років шість, він, блукаючи пустищем, помітив дітей, що бавлячись розпалили вогнище і щось туди кинули. Серафим вирішив підійти до тих дітей і спитати: в яку гру вони бавляться і чи не візьмуть вони його до своєї веселої компанії. Та не встиг він зробити і кроку, як пролунав вибух, і дітей, що бавились біля вогню розірвало на шматки. Як виявилось пізніше, діти знайшли снаряд часів війни і кинули його до вогню – подивитися, а що з того буде. І це був не останній випадок в дитинстві Серафима, коли він віч-на-віч зітнувся зі Смертю, побачив її жах і бруд. Саме в шість років – за рік до школи батьки Серафима все-таки змогли влаштувати його в дитячий садочок, і безпритульне дитинство Серафима закінчилось. Почалось притульне дитинство. Впорядковане. Проте, від садочку в Серафима лишились дуже сумні спогади: садочок був брудний і неохайний, дітей в садочку за непослух лякали темною коморою: «Зараз зачиню тебе в комірчині, і там тебе з’їдять великі і страшні щурі!!!» Іноді дитину навіть тягнули до комірчини, дитина пручалася і кричала. Найсильнішим і найсумнішим враженням від садочка став для Серафима один випадок. Підлога у роздягалці садочку була кахляною. Якось вихователька послизнулась, впала, розбила собі голову. Померла в агонії на очах у Серафима, що кликав когось на допомогу. Потім Серафиму все життя ввижалася кров черлена на білому кахлі та конвульсії агонізуючого жіночого тіла, пусті мертві очі. Хоча страху в той день він не відчув ніякого.
Страх в дитинстві Серафим відчув тричі. Навіть не страх, а якийсь глибинний жах. Вперше це трапилося біля телевізора. На весь будинок, де було чимало квартир, був один єдиний маленький чорно-білий телевізор на другому поверсі. У той вечір на екрані була прем’єра фільму «Біле сонце пустелі». Зібралися всі сусіди, у кімнаті стало тісно, Серафима посадили біля самого екрану. З перших же кадрів фільму (голова, що стирчала з піску) Серафим відчув такий неймовірний жах, що вирвався з обіймів дорослих і втік з кімнати і забився під сходами в куток і там кілька годин тремтів від страху. Його довго потім шукали. Другий випадок жаху теж був пов’язаний з кіно. Батько взяв його в кінотеатр на фільм «Пригоди Одіссея» - кольоровий і широкоформатний. З самого початку фільму Серафиму стало моторошно: ці греки нагадували йому не еллінів, а варварів, і світ навколо них був диким. Але коли дійшло до циклопа Поліфема та його осліплення, Серафимо стало не просто страшно – в його душу вселився глибинний - чисто античний жах. Втекти з кінозалу не було ніякої можливості. Серафим заплющив очі і здригаючись просидів весь фільм. Відрив очі він тільки один раз і побачив, як Цирцея перетворила супутників Одіссея на свиней, і Серафиму стало ще страшніше. Але ці переживання жаху ще можна було б якось пояснити. Третій випадок був приступом зовсім незрозумілого жаху. Серафим бавився в пісочниці біля школи сліпих. Інших дітей та й людей взагалі навколо не було. Серафим звик гуляти в самотності, і таке оточення було йому не новим. Але раптом Серафим помітив, як з піску вилізає оса амофіла піщана (Ammophila sabulosa L.). Серафиму здалося, що це якась істота з потойбічного світу, створіння з Тартару, з безодні пекла вилазить на світ. Серафима злякала не оса як така. Серафим відчув нескінченну самотність у Всесвіті, його жах і безодню нескінченності, якось усвідомив, що все навколо може раптом закінчитись назавжди, настане вічне Ніщо, все навколо плинне і короткочасне, що всі люди лише епізоди, флуктуації Небуття, цієї Пітьми, яку неможливо навіть виміряти. І що всі люди колись помруть, і Світу настане кінець… Йому стало так моторошно і страшно, що він кинув свої іграшки і побіг навмання в пошуках захисту від жорстокого світу сього.
Книжки Серафиму в дитинстві читали різні. Москальські народні казки йому не сподобались – вони його лякали. Навіть давні богатирі викликали в нього підсвідомий жах. Можливо виною цьому були ілюстрації – художник зобразив всіх цих носіїв меча страшнувато. Корній Чуковський його захопив – Айболить, Бармалей, Тараканище, «Телефон» здавались йому кумедними (підтекстів і метафор він ще не розумів), як і фільм «Айболить-66». Але дике захоплення викликала в нього трилогія Миколи Носова про Незнайку, яку йому читали перед сном. Він настільки захопився героями та сюжетом, що вирішив стати вже не художником, а письменником і самому придумувати свій світ і написати щось захоплююче. Перша книга, яку він спробував прочитати самостійно у віці п’яти років, але зміг осягнути тільки малюнки, підписи під ними і окремі абзаци, була «Астрономією» - шкільний підручник для десятої кляси. Про те, що існує величезний Космос, він чув від батьків і раніше. Дивився здивовано на Місяць вечорами, йому показували пальцем яскраву зірку на небосхилі і казали, що то планета Венера. Але прочитане вразило Серафима до глибини душі: «Так ось він який – цей Світ! Неймовірно величезний і прекрасний! Ось вона – велич Світобудови!» Першою книгою, що була прочитана Серафимом повністю була казка «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого. Тоді книга його захопила і зачарувала. Образ Країни Дурнів його особливо здивував, і йому вже тоді здалося, що ця країна дуже вже схожа на ту, в якій він живе і це просто зла карикатура на Совітський Союз. «Пригоди Пінокіо» Серафим ще тоді не читав, і сприймав «Буратіно» як неофіт Євангеліє. Тільки пізніше в Серафима з’явилась глибока відраза і зневага до Олексія Толстого і його творчості, виникло відчуття вторинності, примітивності, плагіату, усвідомленої брехні.
У домі, де пройшло дитинство Серафима люди жили різні. Але комуністів не було. Щурі та таргани жили, а от комуністи – ні. З щурами та тарганами жителі дому боролися як моглди, а от з комуністами – ні. І зовсім не тому, що вони були прихильниками вчення Маркса та Лєніна, а просто із-за відсутності таких в полі зору. (написав я оце і якось стало не по собі: я уявив собі, як би жителі дома труїли комуністів мишаком чи стрихніном, або топили б їх у відрі з водою.)
В одній комунальній квартирі з батьками Серафима жили в двох кімнатах чотири сім’ї, як я вже про це писав. Сварилися часом, тісно було (це м’яко кажучи), але якось жили. І не вони одні так у ті роки. Дві сім’ї – так звані «рабоцяги», що тягнули щоденну лямку важкої фізичної праці – безпросвітної. Ще одна – доволі дивна. Вона, як тоді казали «проста баба», товста, стервозна, з жахливим характером. Родом не місцева, десь з «російської глибинки», такої дрімучої та угро-фінської, що навіть уявити важко. Борщ вона називала «свинячою їжею», але все одно просила навчити його варити, пробувала, але без успіху – виходив не борщ, а місиво. Він – німець на ймення Генріх. З російських німців, здається з поволзьких – «фольксдойче». Працював кухаром у заводській їдальні. Але зовні був нетиповим кухаром – не просто худий – очеретяний. Перед одруженням він приходив і розпитував всіх жителів дому – хто вона, яка і чи варто. Всі відповідали: «Та, нічого, нормальна, звичайна…» Після одруження він ображено й докірливо дивився на всіх і зітхав: «Що ж ви не попередили мене…» Проте, він змирився з долею і махнув на все рукою. Пара вийшла оригінальна: товста і сварлива холерична «баба» і худий меланхолік.
Розмови дорослих Серафим засмоктував як губка. Час був ще прозорий – шістдесяті, час надій. Ще не було густої задушливої атмосфери сімдесятих – густого повітря безнадії, хоч ножем ріж. Про нещодавні жахливі роки, що були вже й тоді «майже билинні, коли в терміни величезні вплітали етапи довгі» говорили мало. Уривками. У всіх було таке відчуття, що ці роки пішли в минуле назавжди, більше не повторяться, і краще їх не згадувати, хоча мимоволі згадувалося. Ну, винесли вампіра з мавзолею, і то добре. Хоча слова і фрази з тої ще епохи проривалися мимоволі в розмовах ріжучим нагадуванням: «Чого дивишся на мене, як на ворога народу?! Надто грамотний?» Серафим інтуїтивно розумів, що натякають на щось страшне і потаємне. Хоча по руках ходив потріпаний «Один день Івана Денисовича» з «Нового міра» і про повість сію говорили пошепки на кухні. Але частіше говорили про інше. Про порожні полиці в магазинах, про напівголодне існування, про черги. Ще глухо і з якимось відчаєм говорили про розстріл демонстрації трудящих Новочеркаського вагонного заводу 2 червня 1962 року. Шепотіли на кухні: «Як же так? Робітники вийшли на демонстрацію, їсти не було чого, магазини порожні, хліба не було, зарплату знизили. А їх розстріляли… Теж мені совітська влада називається…» Обговорювали різні чутки, часто неправдиві, про епідемію холери в Астрахані, про те, як якийсь китаєць хотів влаштувати вибух в мавзолеї Леніна, але бомба вибухнула в черзі, говорили про термоядерну бомбу на сто мегатонн, про стронцій, від якого «помічна тепер столична». Дорослі говорили, а Серафим все слухав: «… Буде час, люди будуть згадувати про ці часи, що ми пережили, як про наймоторошніші і найстрашніші часи історії…» Хоча казку Серафиму теж розповідали: «Ось скоро побудують комунізм, тоді в магазинах все буде – і хліб, і ковбаса, і масло, і все буде безкоштовно – бери скільки хочеш. І замків на дверях не буде, тому що ніхто красти не буде…» Серафим слухав і думав; «А дорослі то самі вірять в це все? Чи розповідають мені це так само як про Бабу-Ягу та Івана-царевича?» Ще Серафиму запам’ятався робітник, що стояв на вулиці і довго дивився на табличку «вулиця Жертв Революції», а потім сказав сам собі з ненавистю і голосно: «Ми їм покажемо вулицю Жертв Революції!» Потім назву вулиці змінили.
Серафим слухав і запам’ятовував, але говорив мало. Якось на рівні підсвідомості розумів, що багато чого з почутого говорити не можна. Це ж не Індія, де казали про вчення Будди: «Так я чув». Пізніше Серафим здивовано зрозумів, шо діти наче папуги повторюють розмови дорослих. Опинившись у дитячому садочку почув розмову трьох хлопчиків, які явно повторювали суперечку батьків. Один хлопчик епічно розповідав про розстріл Тухачевського, інший затято йому заперечував: «Сталін нічого не знав, то все Єжов та Берія!» А третій хлопчик вигукував: «Вбивця цей твій Сталін! Стільки народу знищив ні за що, ні про що!»
Серафим багато чого потім згадував зі свого дитинства. Пам’ять в нього була дивовижна, якщо не сказати дивна. Серафим пам’ятав багато такого, що людина в принципі пам’ятати не може. Наприклад, був у нього спогад: принесли його до фотографа та посадили на стілець. Батьки стали переживати, що він зі стільця впаде, але все таки хотіли, щоб його зазнимкували окремо. Серафим ще дивувався: «Чому вони так бояться, адже я вмію сидіти!» Потім виявилось, що такий епізод справді був, але Серафиму було тоді всього п’ять місяців від народження. І фотографія потім ця знайшлася. Були в нього ще більш дивовижні спогади. Він згадував, як раптом відкрив очі і вдарило йому в свідомість яскраве світло, він зробив вдих і йому було боляче дихати, він закричав. А над ним схилилась жінка в білому халаті і сказала: «Хлопчик! І вії є і брова! Диво якесь! І на діда свого схожий!» І ще був дивовижний спогад: плаває він в якійсь теплій рідині, темно, але приємно і затишно. І він не дихає, але дихати і не потрібно… Це взагалі дивовижно – невже Серафим пам’ятав своє перебування в утробі матері? Або ще спогад: Серафим стоїть на дерев’яній палубі корабля, вітер дме в вітрила, поруч якийсь чоловік брудно лається мовою Шекспіра, недалеко гойдається на хвилях каравела з жовто-червоним прапором, Серафим підходить до короткої чавунної гармати і підносить до неї палаючий гніт. І тут гуркіт, хмара диму… Це взагалі незрозуміло. Серафим ніколи на вітрильнику не плавав і в кіно ніколи не знімався, тим паче в Англії…
У школі Серафим дружби з дітьми не водив, був замкнутий у собі. До слів вчителів ставився скептично. І якось дуже рано усвідомив, що так звана ЦК КПСС – це просто банда мафіозі, що думає тільки про владу і власні привілеї, що комунізм вони будувати зовсім не збираються, і що на народ їм наплювати, і все що вони говорять – суцільна брехня…
Філософом Серафим вирішив стати несподівано і доволі пізно. Було йому років десять. Про філософію як про науку він вже встиг щось прочитати. Серафим був в гостях у бабусі, що жила в Донецькому краї в шахтарському селищі. Серафим був з іншими дітьми на ставку, що був заповнений брудною та смердючою шахтною водою. Для місцевих жителів купання в цьому відстійнику – з дозволу сказати водоймі було мало не улюбленою розвагою, особливо дітям. Про те, що це для здоров’я м’яко кажучи не корисно, ніхто, природньо, не думав. Серафим розважався на такому імпровізованому пляжі і побачив шахтаря, що після купелі засмагав. На тілі в нього було татуювання: «Немає в житті сенсу!» І Серафиму захотілося до болю знайти ось той самий сенс життя – і для себе, і для інших людей…
Так закінчилось дитинство Серафима і почалась молодість.
Вибачаюсь, що оповідання це вийшло в мене сумним. Я хотів вас, читачі, розсмішити. Я не хотів так написати. Але так вийшло. Даруйте мені…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806498
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018
«Є чорнильниця зроблена мною з гільзи
її не приймають на пошті…»
(Гійом Аполлінер)
Нинішня осінь гаряча мов серце,
Що пульсує між ребрами Сонця.
Навіть дерева-прочани гублять
Листя-крила свої від спеки.
Але круки збираються в Ирій:
Книга-зима й падолист-палімпсест
Будуть без чорних крапок
Круків-нездар,
Тільки з комами галок,
Тільки з окличними знаками
Хвостів злодійок сорок марнослівних.
Навіть птахи війни – круки
Не хочуть дзьобати падло,
Якого зими оцієї прийдешньої
Буде доволі.
Навіть цим вістунам порожнечі
Такий обід не до смаку,
Якого в степах неозорих
Країни моєї загірної
Буде доволі.
А осінь так само жарка, як війна.
І жовта так само, як тлін нетутешній
Чужий наче тло сумної картини.
А клен-комбатант
Пальцями гострими листя
Торкається знаків,
Що в повітрі висять,
Що лишились на місці круків –
Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
Вістунів ненаситних,
Яким це набридло:
Дзьобати падло огидне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2018
«І куди тепер? У невідгомінне.
Разом з каменем верстаємо шлях…»
(Пауль Целан)
Літо триває.
Хоча в душі – осінь,
Хоча календарики
З котиками і зайчиками
Такими ж сентиментальними
Як хризантеми Японії
Показують вересень:
Місяць шотландський,
Місяць пиктів та вітру,
Місяць зрілого винограду,
Місяць передчуття:
І куди тепер?
На яку війну сідлати коника,
На якого вампіра
Гострити осиковий кіл,
Які черевики залізні топтати,
Яке віскі росяне ковтати,
Що класти у торбу надій,
Яких розенкрейцерів
Та вільних каменярів
З собою брати у подорож?
Якщо літо ніяк не завершиться,
Якщо осінь і далі чужа господиня
Дому, який не наш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2018
«Під якими зірками! Лише
Сіро-сріблястий
Стукіт молотків серця…»
(Пауль Целан)
Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805610
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.09.2018
«Es gab sich Dir die Hand:
ein Du, todlos,
an dem alles Ich zu sich kam…»
(Paul Celan)*
Кожне Я – це плетиво мотузок,
Старих корабельних канатів,
Що надто багато бачили
(Не тільки шиї рокованих корсарів),
Що надто просолені морем:
Морем Дощів.
Кожне Я – це вигадка,
Це відбиток мокрого голого тіла
На мармуровій підлозі храму
В якому молився
Сивий патлатий безхатько,
Який все оце вигадав,
А тепер не знає, що з цим діяти:
З цими декораціями нудної вистави
(А так хотів розважитись).
Кожне Я – це краплинка роси
На синій квітці марних надій Неба,
Кожне Я – тонка павутинка
Плетена восьмилапим глитаєм-часом
(Люблю споглядати його хеліцери
І сіпання лапок-хвилин),
Кожне Я – крапля води:
Прозора, наче кавалок болю,
Кругла, як Всесвіт,
Крапля – як все тимчасова
Важка і легка.
Нічия.
Наче час – нічия.
Примітки:
* - «Воно далось тобі в руки:
Неозначене Ти, безсмертне,
Всяке Я прийшло через нього до себе…»
(Пауль Целан)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018
«Смерть – часта гостя
Цих полів таємних
(Зрізає садівнице
Ці маки сліз)..»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2018
«Ми зводимо руки,
пускаємо зливу спадати цівками:
вода того краю, де темно,
де жоден ножа не уникне…»
(Пауль Целан)
Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2018
«На вулиці якійсь посеред міста марень…»
(Поль Верлен)
Серед дощу ми як на Корсиці липня,
Конвент алегорій, метафор – постреволюції дня.
Цей мокряк, ця негода, цей день – наш Тулон,
Я парасолю здіймаю як дах, капелюхом трикутним:
Між небуттям і буттям, між минулим й майбутнім:
Між нами і небом, а краплі як кулі й шрапнель:
Четвер Ватерло і субота Гренобль, і хвилини-улани,
Ми трохи повстанці, вандейці, ледь-ледь партизани
У цьому двобої, в цій битві, на полі війни,
Яку донкіхоти місцеві чомусь називають коханням,
Ми миємо ноги в калюжах, йдемо як Христос по воді,
А в подумках Ельба, сто днів, корабель і вулкан,
Чи може Єгипту голодний сумний караван.
Не знати, що там за віконечком - липень, чи брюмер,
Чи може до консула просто прийшов костюмер,
Чи може мундир поміняв молодий офіцер –
Отой, корсиканець – дивак і Мольєр,
Чи просто Париж-Станіслав – свято торішнього листя,
І ліс слимаків, і вогкість альпійська Далмацій,
І небо далеких і білих хмарин-декларацій,
І наші тіла – гарячі, як сонце над селищем Аустерліц:
Останні атаки гвардійців, десь наш Талейран
Блукає кавалком туману. Пишу про вечерю в Брокере,
Кліссон та Євгенія нам наливають вино:
У келихи літа – тесані з буку, і круглі, як Місяць оповні,
Виноград Патагонії пахне вітрами пампасів:
На острів Святої Єлени пливе корабель почуттів:
Вітрило шовкове і біле як сніг – оксамитом чорниці
І вечір вологий наплів нам якісь небилиці,
Завершився день. Чи епоха. Кохана, пробач,
Я ненароком подумав, що ти Жозефіна.
За хмари ховається Місяць-калач,
Стежками мовчання блукає сумна Прозерпіна.
На барикадах кохання бодлерівський сплін:
Це дощ – безликий художник ілюзій. Це він…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018
[b](Триптих)[/b]
[b]1. Книга Синього Неба[/b]
Книги Неба
Чисті сині сторінки:
Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
Чаплі: чи то пером,
Чи то літерами:
Сірим чорнилом по синьому
Пишуть повість хмарної меланхолії
Зігнутими шиями.
Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
Я думав: це чорногузи,
А це ворожбити:
Ковтають холодних зеленострибів
Дзьобами-шпицями.
Краще замість слів
Пити вино Сонця:
Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
Краще крапка, аніж знак оклику
Птахом.
Так хотілось
Дізнатись, що там за синявою,
Хотілося, доки ніч не настала,
Доки огненна куля сліпила фасетки
Шестиногих масонів:
Будівничих пірамід лісу,
Лише потім з глибин пелюсткових
Лісової п’янкої лілії
Випливало вітрильником запитання:
А може я зброяр, не відлюдник?
А може я лоцман
Зеленого лісового моря?
Може душа моя –
Оцей білий метелик,
Що пурхає поміж дубами-катапультами
Уявляючи себе легіонером світанку,
Сторожем річкового шепоту?
Читаю Книгу Синього Неба:
Мною ж відредаговану
І бачу там замість тексту
Одні запитання знаки…
[b]2. Книга Сірого Неба[/b]
Меланхолії морфій
Продає бородатий шпак:
Не співає, не кричить, не цвірінькає,
А тільки попереджає:
Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
Все намарно – якщо забули про мертвих,
Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
Квіти сховались, птахи замовкли,
Їжаки стали пророками,
А поети пишуть газелі горілкою,
А кат шукає лойової свічки,
Бо треба присвіти плаху,
Трохи змастити жолоби гільйотини –
Машини від головного болю,
А філософ у подертій свиті
Шепоче, що все даремно…
[b]3. Книга Чорного Неба[/b]
Ну от: тільки чорне чорнило,
А сторінки темніші сажі,
Чорніші пекельного антрациту:
Пиши!
Прочитають: істоти з очима не нашими,
Не людськими, не банькуватими,
Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
Читаючи навіть нечитане,
Розуміючи навіть таємне,
Співаючи навіть мовчання,
Гортаючи оцю книгу:
З чорними сторінками:
Книгу глупої ночі,
Де одкровення тобі насипано
Повний мішок зерен попелястих,
Зерен, з яких проросте Істина
Не твоїм попелом посипана,
Не з твого вогнища в жменю,
Не з крематорію дикого каменю.
……………………………….
Енотери запах в повітрі висить:
Можеш очі заплющити,
Можеш: тобі дозволено.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798055
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.07.2018
«Я губився серед мертвих полів,
Йшов невідомо куди, прямо вперед,
З криком, що бив з дна божевільного серця.»
(Еміль Верхарн)
Були на світі поети (я сподіваюсь, що не тільки були, але і є, хоча марно сподіваюсь), яких треба перекладати майстерно, або взагалі не перекладати. Переважно ці поети є знаменнями епохи та віхами часу – явища, де віхи можна ставити тільки поетами, нехай і мертвими, інакше все, трясовина небуття засмоктує поглинає. До таких поетів безперечно належав Еміль Верхарн – той самий співець вогненного пекла міста, про якого Маяк сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна, він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буду писати вірші? Невже Бугаєв?» Місто, оце одвічне Urbi (з часів пихатого Риму, до того, не урбі, а поліс – може й пафосно, але не помпезно і не всепоглинаюче) породило Верхарна, було його світом, надихало його і, зрештою, вбило його. Хоча злі язики казали, що вбив його не трамвай – ця гільйотина бруківок, а поїзд, під який його штовхнула юрба, коли він намагався місто покинути, і то назавжди. Місто не відпустило його зі своїх залізних обіймів. Але це неправда. Верхарн не хотів та й не міг покинути місто – воно ввійшло в його плоть і кров. Стугонило в його венах та артеріях сірою оливою буднів. Місто просто поставило крапку в його творчості – велику і жирну як чорний макінтош. Хоча навіть я інколи думаю: «А може це був гнів юрби? Гнів юрби на поета?» Адже це відбулося в Руані – в місті двох смертей, двох знищень. Місто, в якому колись намагались спалити свободу Франції прилюдно і цим милувалась юрба, тепер вбило поезію Бельгії. Та ще й яку – поезію гуркоту машин і розпеченої сталі. Ах, двадцяте століття, яке воно залізне! Свобода – це теж поезія, теж пісня. Руан як місто, що двічі намагалося знищити поезію, писану мовою нащадків галів. Чому? Простий містичний фаталізм? Чи просто Руан побічне дитя вікінгів (бо в Нормандії) і є містом прози – суворої прози саг північних морських волоцюг.
У тих француватих совітах під трамвай-гільйотину потрапляли цензори й пропагандисти від літератури. У Франції – поети огненного міста. Я грішним ділом думаю, що трамвай спеціяльно винайшли для поетів: на трамваях вони катаються містами мрій, про трамваї і в трамваях пишуть вірші і, нарешті, під колесами трамваїв гинуть. Всі міста на земній кулі діляться насправді не на архаїчні і модернові, і навіть не на пролетарські і торгові, а на міста в яких є і в яких немає трамваїв. У містах яких є трамваї поети є громадянами полісу, трибунами і співцями металевих труб. У містах в яких немає трамваїв поети сентиментальні, пишуть буколістичні елегії і тікають у ліси і поля. Вергілій тут яскравий приклад, а Овідій – виняток, що підтверджує правило. Римська імперія загинула, тому що не встигла винайти трамвай. Якби встигла – в Римі правив би досі новий Нерон, а не Папа. І Рим би черговий раз би оновлювався пожежею під дзенькіт трамваю, а не слухав би заворожено чергове «Urbi et Orbi».
Еміля Верхарна перекладали поети найвищого ґатунку: Юрій Клен, Микола Терещенко, Микола Зеров, Ґео Шкурупій, Макс Волошин, Брюсов, Блок, Елліс. Його іменем називали вулиці і астероїди. Причому вулиці в місті, де досі їздять трамваї. І астероїди, що мають в утробі металеве осердя. Начебто астероїд теж місто, що має металеве серце. На превелике щастя іменем Верхарна не назвали місто, де стоїть Тадж Махал. Інакше поезія би померла, а муза Калліопа отруїлась би ціанідом.
Верхарн був людиною землі белгів – найбільш войовничого і гордого племені кельтів, що поклонялися богу вогню та блискавки Белу. І цей вогонь давніх белгів у душі Верхарна продовжував палахкотіти. Дарма, що він тепер запалював домни плавив залізо: Еміль лишився людиною вогню. Він співав про осінь – пору, коли хочеться розтопити пічку і назвати вогонь другом. І коли падолист, всі люди Прометею вдячні – всі, навіть скептики.
«На довгих нивах,
В дощах, у зливах,
Вітрами трубить Листопад…»*
Так, так – саме він. Цей предвісник вогню в п’єцах, грубках і селянських пічках. Для Верхарна падолист – стихія, епоха, деміург знищення, старість світу сього. Шарль Бодлер – цей творець штучного раю в свій час любив оспівувати і глуху осінь і брудну весну. Весна справді буває брудною – ми всі (люди епохи занепаду) в цьому вже переконалися. І то не раз. Але для Верхарна весна не просто не тема. Весни не буває. Чи то вже не буде – він в цьому свято переконаний. Існують тільки дві частини світу сього – осінь і місто. Осінь конче глуха, зловісна і сіра, де панує вічний вітер – цей провісник знищення:
«Чи зустрічались ви з вітрами
На роздоріжжі ста шляхів?
Чи зустрічались ви з вітрами,
Коли росте в їх душах гнів?»*
Тут вітер не може бути добрим чи носієм прохолоди. Вітер конче злий. Як для кожного жителя північних країв. А для жителя Гіпербореї тим паче. Геродот помилявся: жителі Гіпербореї не можуть бути блаженими – там сум і нудьга. Верхарн не тільки це зрозумів, але і зумів нам сказати:
«О шкапо з кістяка і нервів слабосила,
Що я навік загнав! — так у Полярних снах
На конях вершники ебенових летіли
І чули смерть свою у крижаних краях.»**
О, так! Там – в Гіпербореї смерть. Тут у Фландрії чи то в Галії в яку довелось тікати від божевілля людей вічний падолист. А там крижана смерть. Недарма Данте у найглибших колах пекла розмістив кригу і холод – крижане пекло Колими. Данте передчував ХХ століття.
Звісно, Верхарн спробував співати про лютий і про грудень. Але диво! І лютий і грудень вийшли в нього як продовження падолисту, його продовження, закономірне завершення. Таке відчуття, що це не зимові, а осінні місяці – саме так. І не треба тут говорити, мовляв, Фландрія, що ж тут дивуватися. Це світобачення – осіннє. Падолистове:
«Відкрийте, люди, відкрийте двері!
У вікна гримаю і в косяки.
Відкрийте, люди! Я – вітер зимовий,
З мертвого листя шати мої…»***
Крім осені у світі Верхарна існує ще Місто. Але він не співець міста – так говорити гріх. Ця фраза святотатство. Це все одно, що про Данте говорити, що він співець пекла. Світ жахливий і в цьому світі крім сумної осені є ще Місто. У місті не буває осені. У Місті Верхарна взагалі не буває сезонів чи пір року. Це місто без сезонів. Сюгаро Ямамото зобразив нам в своїх новелах «Вулицю без сезону», але в поезії Верхарна отака от вулиця розростається до розмірів Міста. Саме в цьому місті правлять криваві диктатори і не менш криваві юрби, що цих диктаторів скидають з тронів, але починають нищити всіх і вся:
«На чорний ешафот ти голову несеш
Під дзвонів крик і глянеш з п’єдесталу
І крикнуть м’язи і блисне ніж,
І це буде бенкет і крові і металу!»***
Дитя Фландрії – він не міг не писати про революцію Дантона та Робесп’єра, бо це була і його революція, революція, яка створила ЙОГО МІСТО. Не замкнений мурами світ готики, чи навіть романського собору чи пишного ренесансу, де є середмістя та передмістя. І між ними мури – як соціальна градація якщо хочете. Проте революція для Верхарна це заколот, бунт, що породжує Місто. Місто Верхарна не здатне на революцію, бо це місто без сезону, місто металу і машин-молохів. Тільки на заколот. Це обов’язковий атрибут цього міста:
«Туди – де над площею ніж гільйотини,
Де заколот кличе, набат по домам!
І мрії – і всі божевільні – отам!»***
Місто Верхарна – це місто чисел. Місто Духу Механіки. Точніше Демона Механіки. І цей «Демон глухонімий», як писав Макс Волошин (великий шанувальник Верхарна), править у цьому Місті. Звісно не вічному, бо це місто хворе на самознищення:
«Я – божевільний в лісі предковічних чисел,
З розбитим лобом в боротьбі фатальній…»***
У цьому місті навіть Смерть тільки гостя. Вона приходить в Місто щоднини (як же без неї? Як же без дорогих гостей?). Але навіть вона за свій візит має платити – бо це місто-шинок. І вогні в цьому шинку теж палають – у свічках:
«Смерть собі просила крові
Тут, у шинку «Три труни».
Смерть іде і на прилавку
Чорний залишає гріш.
Хто попросить в неї решти?
«Вам оце на свічку й траур!»
Вийшла, залишивши гріш…»***
І дарма потім Верхарн пише, що «Всесвіт складається з зірок і людей»***. Всесвіт складається з Міста і Осені. Бо зірки – це вогні всесвітнього міста, а люди – це люди осені. Так відбулося. Може було це і не так (в минулому), але ми цього не знаємо: ми там не жили. Ми живемо у Всесвіті сучасного. А сучасне – це Місто Верхарна. Звісно, в минулому була Еско. Прекрасна і дика. Бо все дике – прекрасне. А все цивілізоване потворне:
«Еско! Еско!
Прекрасна і дика Еско!
Ти юності моєї нестримна пожежо…»
Але це в минулому. Минуле пройшло назавжди. І ми грішним ділом сумніаємось, чи воно було взагалі… Бо нині – Місто. Огненне. Місто огненного Мінотавра. В якому «…поцілунки мертві років минулих…»***
І деміург – творець Міста – коваль. Цей сучасний Гефест. Сивий коваль, що кидає в своє горнило крик проклять. І кує ножі. Леза ножів. Навіть не мечі, бо мечі можна перекувати на рала. А от ножі – ні. Ножі це назавжди. І хліб ними ріжуть тільки сьогодні. Завтра не стане хліба, але ножі продовжать жадати плоті – і вже не хлібної плоті Христа – плоті людей. І навіть не нині, а:
«… з часів отих, сховавши гнів,
Лягла руда під молот спраглий…»***
Ні, він не співець міста. Навіть не хронограф. І не його літописець. Він бунтар проти ТАКОГО міста. І Маяковський не правий – Небо не гнівалось на Верхарна. На Еміля прогнівався і вбив його Дух Механіки. Він якщо і влаштовує бунти і революції, то не проти себе. А бунтарів проти себе він не просто карає – він їх вбиває. У тому числі і гільйотиною-трамваєм….
Примітки:
* - переклад Юрія Клена.
** - переклад Миколи Терещенка.
*** - переклад Шона Маклеха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795999
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2018
«Ми не спали,
Тому, що лежали
Серед шестерень дзиґаря туги…»
(Пауль Целан)
Ще молоді хмари
Так само кохаються в небі:
Для них це синява,
Ця м’яка синява
Лише простір життя,
А не мрія.
Та коли настає ніч-годинник,
Вона перемелює шестернями зірок
Їх біле буття-небуття
(Все ефемерно).
Так само і ми:
Живемо в середині дзиґаря,
Між коліщаток.
Наш будинок-годинник
Міряє час водостоками та димарями.
Дах-циферблат
Має купу знаків мохованих,
Потрісканих, запилюжених і прихованих
(Сороками старості):
Тільки ми не вміємо:
Наче ті анальфабети,
Наче аборигени атолу
Цивілізацією ще не зачеплені,
Не вміємо розуміти й читати
Цих знаків-чисел
Духу Механіки.
Кохаємось та інколи мислимо,
Наче б то ми не в домі-годиннику,
А в млинку кавовому,
І ми не люди, а зерна:
Опалені вогнем Всесвіту
Зерна кави.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2018
«За звіром відтінку води
Полюють на ринках вечірніх…»
(Пауль Целан)
Звірі прозорі блукають
У хащах моєї свідомості,
У тих неосяжних лісах,
Де заблукати так легко –
Не тільки мені –
Волохатому отроку кайнозою
Чи Магеллану Фернандо –
Сажотрусу Мадейри.
Звірі прозорі
Шпацерують, як треба
На требу
Чи то офіру:
Сколотську, де коні
У горлі вчувають залізо.
Звірі прозорі
Шугають в повітрі,
Таврують каміння
Петрогліфом.
Моє полювання:
Вистежую слід
Прозорого привида і
Почвари рогатої.
Торкаюсь кори,
Що в зморшках, як небо старе,
Як Мадонна часів неоліту.
Торкаюсь поверхні –
Шкіри старезного явора.
Я – кроманьйонець,
Мисливець лісів
Моєї свідомості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2018
«Спогади наче пустища,
Де тільки круки розсипані петитом…»
(Гійом Аполлінер)
Доброзичливці кажуть, що я сів у поїзд №1313 «Сніжне – Станіслав» і поїхав випадково. Під впливом експресивного романтичного пориву, начитавшись творів Кафки, проковтнувши його «Процес», як ковтають ще теплі праски зелені нільські крокодили. Ті самі праски, якими чорні люди річкового папірусу прасують свої білі сорочки. При цьому з-під прасок валує пара і чутно характерний звук «Пш-ш-ш!!!» Але це не так. Це все вигадки. Мало не сказав наклепи, але я не пароплав «Титанік», щоб на мене можна було б зводити металеві наклепи, які так легко руйнуються-розходяться від доторку айсберга – холодного білого носорога. Все насправді було не так. Хоча немає ніякого «насправді», все вигадка, все ілюзія. На залізничну станцію «Сніжне» я прийшов, коли місяць був оповні, листя вишень пахнуло потойбічним морозивом і хотілось ловити рогатих жуків. Снігу не було і близько, навіть жодного замету у балках, навіть жодної сніжинки у холодильниках «Саратов» (а ви ще питаєте, чому морожене м'ясо моржів тоді не продавали…) Віконечко каси було заквітчано чорно-білими паперовими квітами, зробленими з цигаркового паперу. Я замість традиційного: «Пліз, ван тікет ту Даблін!» одразу запитав:
- А чому така кольорова гамма?
- Ах, мілорд, чорний колір – це так урочисто, мудро і еротично!
- Перепрошую! Звертайтесь до мене «сер». Я все-таки з аристократичного роду, хоч і збіднілого. Крім того в лицарі мене посвятила Її величність королева Англії та Шотландії Єлизавета ІІ особисто.
- Вибачаюсь, сер! Я одразу помітила, що Ви джентльмен. Невже Ви зібрались кудись їхати? Я як же Ваш маєток з кущами малини та смородини? А як же копальні з гудками й замурзаними копачами? Як же терикони-вулкани, що так нагадують самурайські Фудзіями?
Я мало не сказав: «Та я не на довго, мадемуазель! Я ж повернусь, я ж поверталець…» Але якесь передчуття, якесь чисто фройдівське переживання здавило моє горло мотузкою.
Довгий запитальний погляд онучки шахтаря вп’явся в мій фейс. Я схаменувся і з якоюсь артистичною, навіть з шекспірівською бадьорістю, імітуючи молодого Гамлета промовив:
- Будь-ласка, один квиток до вагону першої кляси на експрес «Сніжне – Станіслав».
- О, без проблем, сер! Але майте на увазі: зворотні квитки ми не продаємо, бо цей поїзд їде і не повертається. Бо нічого повернути неможливо. І якщо Ви повернетесь, сер, у місто Сніжне, то це буде зовсім інше Сніжне, може навіть сніг буде падати з неба чорний, а не білий, і розгрібати його будуть не лопатами, а ложками, і сон-трава буде цвісти тільки у снах.
- О, мені не звикати, міс. Я поверталець, а повертальці нічому не дивуються. Навіть коли повертаються з майбутнього в минуле.
- Ще раз перепрошую, сер! Я думала, що Ви мандрівець, а не поверталець! Як я помилялася!
- Отже, квиточок прошу. Один. Ось Вам кольорові папірці з хрускотом чіпсів, на яких намальований вождь світового пролетаріату, знавець літератури і сарказму.
- Ці гроші на цей поїзд не дійсні, сер! Так само як не дійсні тут фунти стерлінги, монгольські тугрики і бразильські крузейро короля Педро.
- А як же мені заплатити?
- У Вас необмежений кредит, сер. Оплатити кредит можна в іншому часопросторі рідиною кольору вохри, якої у Вас вдосталь і вона завжди в ціні.
І чарівна мадемуазель простягає мені папірець з чорними літерами на жовтому, не просто квиток, а перепустку. Вона здогадалась, що їду не просто з одної точки поверхні Землі в іншу, а буду переміщуватися в часі.
- І майте на увазі, сер, у цьому потязі навіть у вагоні першої кляси, що фарбований в синій колір у скляних вікнах діри від куль.
- Нічого, я люблю хорошу вентиляцію. Крім того, вітер у ці дірки грає веселу мелодію. А я в душі сентиментальний музика космічних флейт.
- Тоді сім футів під колесами, сер!
Я тримав у руках квиток і блукав станцією – такою тихою і привітною в той день. І цікавився, які ще поїзди куди їдуть і у який годині. Розклад висів високо і догори ногами, але написано було розбірливо і великими літерами: «15-00 Донецьк – Герніка», «16-00 Луганськ – Бухенвальд», «17-00 Сніжне – Помпеї». Залом очікування тинявся кондуктор в однострої залізничника і круглих окулярах, які колись любив носити Джон Леннон перед тим, як його застрелили. Я одразу із запитанням:
- Перепрошую, добродію кондукторе, а цей поїзд їде в іспанську Герніку Пікассо?
- Він їде до залізничної станції Франко. Така собі станція в Гішпанії вітряків, над якою завжди чисте небо. У Сніжному зупиняється на п’ять хвилин. Якщо Ви з валізою, а не з чаймодадом з шкіри крокодила Гени, то встигаєте заскочити.
- Але мені треба не на станцію Франко, а в місто Порто-Франко.
- Туди поїзд, нажаль, не йде. Бо такого міста вже не існує і більше існувати не може. Це я Вам кажу, як знавець і поціновувач картин Сальвадора Далі. Я так одним оком підглянув до тексту Вашого квитка, який Ви так необачно тримаєте в руках і побачив, що Ви їдете в Станіслав. Краще Вам їхати не в Станіслав, а в Stanislau Франца Йозефа сплативши за квиток ринськми та крейцерами. І слухати дорогою сонати…
Я подякував, уявивши на мить (лише на мить!) палаючого жирафа і людину-шухляду.
Поїзд на перон подали вчасно (машиністи тоді носили годинники «Ролекс») – він причовгав у клубах пари, насвистуючи замість звичного «Фі-фі!» мелодію Штрауса. Провідниця зустріла мене у чорній уніформі з букетом квітів (гладіолуси). Я ще подумав при цьому, що гладіаторам у Колізеї ніколи не дарували квітів, тільки палець здіймали вгору, ніби вказуючи шлях до неба.
У моєму купе було порожньо, як в раю. Провідниця приносила мені каву – чорну, як донецька ніч і гарячу, як пекло там же. І розважала мене розмовами про антрацит, награваючи при цьому мелодію «Пелюстки вишні» на кото. Теж мені гейша…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789289
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.04.2018
«Ніч має чотири Місяці
А дерево – тільки один,
І тінь у нього одна,
І птах один серед листя ночі…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Жадібна відьма Ніч
Ховає свої чотири Місяці
У мішок чорний Непам’яті,
У тьму Небуття вічного,
І бавиться ними потайки,
Наче не відьма вона, а ворожка,
Наче не Ніч вона, а жебрачка,
Що ховає чотири золоті таляри
У бородатого Володаря вициганені,
На зуб пробувані, об камінь дзень,
У чорнило несвітла, в мішок,
Наче скарб – випадковий,
Чи то дарований, чи то вкрадений
(А нам мандрувати –
Номадами неприкаяними,
Шляхами Каїна – в Ніч,
Теж у мішок її),
А дереву що – рости,
І всього по одному мати:
Одне світило більмом серед ночі,
Одно око вогню серед дня спекотного,
Одну долю – і ту нещадну,
Одного бога і то кульгавого,
Одного птаха і то німого,
Одну тінь і то потойбічну,
Одну смерть і то подаровану,
Одну сокиру і то надщерблену,
Одне мовчання і то назавжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789141
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2018
“Наче метелик, серце голкою
До пам’яті приколоте…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Серце моє – ти метелик
З крилами кольоровими –
Кольору Неба.
Серце моє – ти невагоме,
Як оцей лускокрил поцяткований –
Істота повітря теплого,
Тебе теж приколото –
Багнетом, не голкою
До буття нашого страшного,
До часу нашого жорстокого,
До пам’яті моєї простреленої,
Що нагадує хламиду самітника,
Чи то книгу з сумним епілогом
І сторінками перекресленими.
Серце моє – лети доки вітер,
Доки Небо ще не стало
Важким дахом оливним,
Доки Сонце не стало залізною кулею,
Доки Місяць не став вохряний, як кров,
Доки люди не стали жабами,
От тільки багнет…
Яким тебе приколото…
До важкого каменя пам’яті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789132
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.04.2018
«Ми жили в стільницях
скляних
вулика, повітряного вулика!»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
Збирають мед одкровення на луках щастя,
Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт*
Вчора.
Люди-бджоли
З волохатими лапами замість книг
Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
(Ненароком) як вимовляти чорні літери,
Що означають слова
І чим різняться вони від гудіння,
Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
Прокинулись, коли ще не настала весна
І надто холодно навіть для волохатих
Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
Люди-бджоли прокинулись
Вчора.
Люди-бджоли думали, що навколо скло –
Тому так прозоро і відверто, навіть
Їх темна й густа література стала прозорою:
Шестилапі збирачі меду
Уявляли своє житло твердю,
А воно повітря.
Добре, хоч вони навчились літати
Вчора.
Люди-бджоли**
Захмеліли від свого меду прозорого,
Від подихів вітру,
Який несе їх невідомо куди,
Від отрути,
Що назбиралась у їхніх тілах чорних,
Від квітів,
Які давно зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
Вчора.
Примітки:
Цей вірш треба було назвати «Бджчоли», але я вже лишив назву як є.
* - кожен Сміт справді волоцюга. Не можна чарувати над кавалком заліза і одночасно бути прив’язаним до землі. Тому так…
** - люди насправді не бджоли, а мурахи. Точніше муралі. Але…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2018
«Неодноразово
Губився я в морі
З пам’яттю, що засипана квітами..»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Загубитись так легко в морі:
Коли вітрило подерте
Загубитись так легко
У бурхливому морі життя.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен-пірогу
Несе невідомо куди течія.
Загубитись так легко
У темному морі книг.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен пробитий кулями,
У морі солоному наче кров
Загубитись так легко
У нещадному морі війни.
Загубитись так легко в морі:
Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
А сонце заплющило очі,
А пам’ять засипана квітами –
Пелюстками троянд.
Загубитись так легко
У нескінченному морі минулого.
Загубитись так легко в морі:
Коли зловив почварку,
Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
Синю: загубитись так легко
У неспокійному морі людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784608
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.03.2018
«Східний вітер.
Ліхтар і дощ.
І прямо в серце
Ніж.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
На кінчику леза ножа
Живуть тридцять два аптекарі:
Торговці еліксиром зеленим
І один сажотрус – конче сентиментальний,
А ми все танцюємо танці:
Танго та тарантелу
На лезі ножа – того самого
Що
На лезі ножа
Чи то бритви, чи то катани
Самурая, що згорів у вогні Фудзі
Чи то просто меча
Мертвого лицаря плинного часу –
Володаря замку, що мурували між хмарами
В королівстві Прозорості
На лезі – такому гострому
Ми танцюємо танці:
Під звуки гітари гішпанської
Гітари, яку загубив Лорка
Викрутаси на лезі ножа –
Того самого
Що
На лезі ножа
Крім танців і струн,
Аптекарів і сажотрусів
Живуть несподівані тексти
Народжені музою – надто нервовою,
Зачаті поетом-мрійником (тато):
Тексти без крапок.
І поміж халупами
Оцих ефемерних мешканців
Ми танцюємо танці
З худорлявою жінкою в білому
Джигу на лезі ножа –
Того самого
Що
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783811
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2018
«Жасмин і бик.
І люди поміж ними
У порожнечі сну
Подібні сталактитам…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Друзям,
що були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.
Серед зими згадую білий жасмин:
Я – прочан меча, споглядаючий лезо
Серед снігів – білих, як порожнеча картини
На якій малював жасмин майстер Бо
Той, що пішов, розчинившись у Дао –
В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.
Про тишу пишу. Про біле мовчання.
(Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)
Напевно ось так: очі заплющую – тьма:
І сни серед тьми: були б кольорові,
Але нині – біле на білому – променів жмуток
Спалах зорі серед сну – білого карлика,
А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.
Бо заснув серед снігу – колючого,
Біля гвоздики – не квітки – істоти –
Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.
Снилась корида чи то поєдинок жорстокий
З биком металевим німим і білий пісок.
(Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)
А кольори все зникають. Буде цвісти
Весною акація – біла. І білі підсніжники.
І білі пелюстки вишень. Які обриває
Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.
І серед мовчання – посеред павзи
Тиші зимового неба на землю летять
Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.
І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,
Так само холодний, як світ – нині – злої зими.
І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.
Читаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018
«Ножі з золота
самі входять у серце.
А срібні ножі розтинають горло
наче соломинку.»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Золоті ножі променів сонця
Зарізали мою подругу ніч.
Горе! Горе царям тьми!
Золоті ножі променів сонця
Стинали зело левад жайвора –
Фарбували його вохрою
Не лишаючи світу зеленого –
Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
Ані келішка зеленого віскі червня.
Нікому. Навіть скрипалю-конику.
Срібні ножі Місяця –
Цього журливого Тутанхамона,
Пастуха снів кудлатих овечих,
Жебрака-окуліста зміїного ока
Кожного, не тільки всевидячого,
Кавалкують темряву на зернини маку,
На уривки доби безпросвітної,
Які ховаємо в кишені
Своїх дірявих свит
Та гумових макінтошів.
До світанку так довго –
Але ми не чекаємо,
Ми час не міряємо,
Наші годинники розстріляно,
Ми просто живемо,
Дослухаючись до дзенькоту кузні,
Де отой коваль-чародій
Все виковує: золоті ножі та срібні,
Бо навіщо нам темрява. Навіщо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018
«Це болото трохи схоже на серце.
Нехай квіти журби
наповнять його ароматом…»
(Ямамура Ботьо)
Серце людське
Схоже на шматок синього неба
Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
Щоб мурувати з нього гніздо –
Прозоре як мертва істина.
А я пливу в човні забутих слів
По річці буття несьогоднішнього…
Серце людське
Схоже на жмуток трави
Яка росте на двогорбій могилі
Оксамитових легенд майбутнього –
Терпких як запах вересу.
А я пливу в моєму човнику мрій
На межі між тьмою води і тьмою Неба…
Серце людське
Схоже на гірське замшіле болото
На водяними очима якого
Літають плямисті бабки
З прозорими крилами.
А я пливу в човні дерев’яному
Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…
Серце людське
Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
Літають відчайдухи від хмари до хмари
У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
Пісня вогню і загірного степу.
А я пливу у човні кинувши весла:
Хай несе мене течія у тьму Небуття
У Нірвану солодку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018
«Моє Eб-серце – моя мати!
Моє Eб-серце,
Яким я відродив існування своє!»
(Єгипетська «Книга мертвих»)
Фараон Іхтамнєт
Перетворився на мумію,
Він збудував собі піраміду
З порожніх сірникових коробок,
Він чинить требу богам
Сету, Амат та Серкет,
Приносить жертви богам пустелі:
Солдатиків бронзових
На олтар собакоголового привида.
Фараон Іхтамнєт
Жрецям Лабіринту Но
Наказав розпиляти каміння
І вибити ієрогліфи:
Піснею Сонця прославити
Бараноголових сфінксів.
Фараон Іхтамнєт
Збудував храм із порожніх пляшок,
Сів до човна дірявого –
У корабель волоцюги Ра:
«Відвезіть мене до іншого берега Нілу!»
Несуть жреці папірус,
Скрадають жреці гімн словоблудний,
Славлять нікчемного фараона –
Будівельника пірамід сірникових,
Копача великих каналів
З одної калюжі до іншої,
Творця мостів великих
Від кучугури до кучугури,
Завойовника Нубії –
Золотої пустелі духу,
Фараон Іхтамнєт –
Повелитель Та-Меху, Та-Ше, Та-Шемау
Збудував собі гробницю
Зі сміття будівельного
І чекає – не дочекається,
Коли його там поховають
Раби Міцраїм-країни,
«Роботяги» країни Та-Кемет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2018
«Дорогами глухими
Ідуть вони в Севілью…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Дорогами розбитими
Скачуть вони в Донецьк –
Чотири вершники –
До тебе, Кальміусе!
Плащі в них павуками зіткані
Арахнами чорними,
Каракуртами восьминогими,
Скачуть чотири вершники
По дорозі до Юзівки,
До тебе, Кальміусе!
З країн далеких
Мандрують оті подорожні
Невгамовні чотири вершники
У пошуках лабіринту
З пірамід, скла і бетону,
Тупотять підковами сталевими
Чотири коня вічних номадів,
Скачуть дорогами битими
До копалень Юзівки,
До тебе, Кальміусе!
Ніч нагадує день:
Світляки ліхтариками
Світять шлях чотирьом вершникам –
Лицарям Дня Судного,
Кабальєро коней різномастних,
Що скачуть-тупцюють
Дорогами пилу,
Скачуть до Юзівки,
До чаші з медом Діоніса,
До тебе, Кальміусе!
Поспішають чотири вершники
Дорогами вітряної Сколотії,
Туди, де сонети блідого Місяця
Писали чорними фарбами
Поети сон-трави синьої:
До тебе, Кальміусе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773920
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.01.2018
«Над прохолодним струмком
Серце моє спочивало
(Ти заткай воду тінню,
Забуття павуче!)»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Небо нині кольору попелу –
Такі фарби були в художника злого,
А життя – це потік прозорий,
Плинь, життя, плинь.
Сонце заплющує нині
Нажахані очі:
А дерева – білі вдовиці:
Над тим же потоком:
Шукають загублене дзеркало:
У житті – потоці прозорому –
Може там – на дні,
Може скалки лише:
Світ нині без дзеркала,
Бо не хоче
Обличчя своє потворне
Бачити.
Павуків забуття кличу:
Най заплетуть тенетами
Цей потік чистий, прозорий,
Най ніхто не знайде
Оте загублене дзеркало,
В яке світ-потворка
Зазирнути боїться,
Чи то просто не хоче.
А художник і далі малює
Пейзажі сірими фарбами –
Кольорів не лишилося,
Окрім кольорів попелу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2018
«Зозуля кричить.
А зранку потрібно йти
Через ці гори…»
(Танеда Сантока)
Зозулі крик
Примерзає до циферблату
Кожного нездари-годинника,
Залазить у кожну хижку
Кудлатовбраних пастухів-філософів,
Шматує час кульгавий
На кавалки буття
Блискучого: секунди монетами
У скарбничку безхатька:
Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
Яблука дзвінкими дукатами
У темні скрині ночі театру-кабукі:
Збираю, збираю і зачиняю
Скриню тьми.
А над імлою стежок
Все той же зозулі крик,
Як postscriptum плямою
Під заповітом мельника
Водяного млина Inferno.
Розкриваю торбу як рану,
Торбу латану,
Яку носив дорогами плутаними
Дорогами Плутарха,
Що петляють-блукають
Понад хмарами.
Розкриваю торбу, яку носив як тягар
Важчий, аніж Земля,
Нестерпний, як життя майстра простору,
Розкриваю торбу –
А там тільки зозулі крик.
Він несеться кривими вулицями
Кам’яного сірого міста –
Міста мертвих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773152
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.01.2018