| Сторінки (8/734): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 | » |
«Я жодної сльози у світу не просив…»
(Шарль Бодлер)
Про шедеври писати важко. Особливо про такі, де вербальна частина твору мізерна, а весь зміст і думки передаються образами. Критика має бути гідна шедевру про який пишеш. А це неможливо. Поруч біля майстрів відчуваєш себе мізерним.
З такими думками я вирішив написати ессей про фільм майстра сінематографу Серджо Леоне «Одного разу на Дикому заході» («Once upon a time in the West» (англ.), «C’era una volta il West» (іт.)) (1968).
Це безперечно шедевр, вершина творчості Серджо Леоне, найкращий вестерн знятий будь коли… Хоча з цим далеко не всі погоджуються, що й не дивно. Рідко який майстер міг би сказати про свій твір з повним правом: «Я закрив тему!» Серджо Леоне, звісно, цього не сказав, але тему вестерна справді закрив – перевершити майстра в цьому жанрі ніхто не зміг. Більше того – ніхто не спромігся створити нічого навіть гідного порівняння. Мені скажуть – як? А Джармуш зі своїм фільмом «Мрець»? Але це взагалі не вестерн. Крім того, що порушуються практично всі закони жанру, крім того, що це постмодернізм (що з вестерном не сумісно), це поема про трансформацію психіки урбанізованої людини під дією віковічних стихій, сага про чеховського інтелігента, що став свідком геноциду. Ну який же це вестерн?
Вестерн – це жанр, що керується своїми законами, своєю стилістикою якщо хочете… Ні, в жанрі вестерн нічого рівного створено не було. Ні до, ні після.
Хоча Сам Серджо Леоне теж дещо відійшов від правил жанру свідомо їх порушуючи і створюючи дивну химеру з вплетеннями нетипових мотивів. По-перше, образ головного «ганфаєра» - тут він європеїзований індіанець. Це нетипово. «Ганфаєром» має бути англо-сакс. Індіанці – фон, корінний етнічний елемент, стихія. І аж ніяк не «цивілізатор». По-друге, міміка – згідно законів жанру обличчя мають бути стоїчно незворушні, особливо в критичних ситуаціях чи під час несподіваних подій. Тут же – хвилі емоцій, які замінюють одна одну каскадом, які заміняють слова, які виражають зміст і сенс… Люди мовчать – це непотрібно – їхні думки написані на обличчях. Люди розмовляють, спілкуються не вербально. Слова часто протирічать тому, що вказано на обличчях. Режисер ніби проголошує: ми спілкуємось душами та емоціями. Сухий зміст слів і літер зависає в повітрі спаленого простору, зникає у вирі часу. Про істинний зміст слів ми завжди маємо лише здогадуватись.
Вестерн – це в першу чергу індивідуалізм, торжество особистості над обставинами, єством. Інакше і бути не може в міті, в епосі підкорення дикого простору, «цивілізаторства», культургейства якщо хочете - нехай і псевдо. (А що в цьому світі не псевдо?) Тут же – особистість у вихорі часу. Кожен кадр стверджує – людина насправді нічого не вирішує, все складається так, як має скластися, як судилося. Більш фаталістичного вестерна годі шукати. Хіба що подібний фаталізм є в фільмі «Золото Маккени» режисера Джей Лі Томпсона. Але там фаталізм містичний, а тут соціальний.
Задовго до Куштуріци в вестернові буття вносяться елементи «соцреалізму». Герої одержимі не особистим буттям і добробутом, а ідеєю-фікс: збудувати залізницю від океану до океану. І в ім’я цієї ідеї готові пожертвувати всім – навіть своїм і заодно чужим життям. Вперше в вестерні в кадр вводиться маса – юрба, що творить, будує залізницю. І залізниця буде збудована, не дивлячись на те, що всіх творців ідеї перестріляли.
Тут цікава безмежна відірваність особистості від світу – світ живе за своїми законами, особистість за своїми. І можна або кинутись у цей вир світу, розчинитись у ньому, стати піщинкою людської пустелі або лишатись собою. І тоді мандрувати безмежно і назавжди самотнім через події і світи. Дружби не існує. Це ілюзія. Зате існує честь, закони якої порушити неможливо.
З усіх фільмів Серджо Леоне це найбільш американський. Не просто «найбільш» - це єдиний фільм Серджо Леоне знятий на американському ґрунті і про Америку. Мене знову можуть запитати: «Як? А як же фільм «Одного разу в Америці»?» Це фільм не про Америку. Це фільм про Італію та італійців – спроба дати відповідь на запитання: що таке мафія? І режисер відповідає – мафія це те, що в середині нас. Все інше в цьому фільмі – бутафорія, театральний маскарад. Фільми «Хороший, поганий, злий» і вся ця серія фільмів про стрільця-блондина теж не про Америку – про середземноморську цивілізацію і місце людини в ній.
«Одного разу на Дикому Заході» - це спроба відповісти на запитання, що таке взагалі феномен американської культури. І тут випливає просто крамольна думка – американська культура це трансформована ірландська культура. Америку як таку створили ірландці. Звідти корені всіх парадоксів і нелогічності, кантрі та вільний мандрівний дух, культура пастухів та романтиків.
Фільм наповнений символами. І найголовніші з них – вода та колесо. Символи джерела життя та вічності. Навколо них крутиться все – і в буквальному і в переносному змісті цих слів. Першооснови, що визначають буття.
Головні елементи кіномови тут, звичайно, це обличчя, зняті крупним планом. І це вдало доповнено просто геніальною музикою Енніо Морріконе та звуками природи. Спів цикад тут говорить більше ніж слова, навіть більше ніж постріли, бо вони лише спосіб спілкування людей, а не знаки буття.
І тема смерті – як і має бути у вестернах – на поверхні. Для героїв смерть це абстракція. Це те, що не стосується до життя як такого, щось неминуче, а значить і не варте обговорення чи страху. Страшно не померти – страшно вийти з цієї гри, виявитись слабаком, не гідним буття. І тут ключем звучить фраза – побажання, яке краще за будь-які інші у їхньому вже не ілюзорному світі: «Нехай тебе застрелить людина, яка вміє добре стріляти!»
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346279
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2012
«А втім, хто з нас був тінню?»
(Луїджі Піранделло)
* * *
Візьму парасольку,
Піду на роботу під дощем.
Ранок. Мокро…
* * *
У шумі міста
Про найголовніше в житті
Вірші напишу…
* * *
Кудлатий літун
Відчув радості літа -
Луки зацвіли.
* * *
Сонячний вітер.
Мені б у його вихорі
Вітрила здійняти.
* * *
Її чорнота
Звуками наповнена.
Квітнева журба.
* * *
Блукаю сумний
У порожнечі неба -
Шукаю себе.
* * *
Дивна розмова
У порожній кімнаті
Зі старим котом…
* * *
Старий храм. Тиша.
Спокій гасне як свічка.
Осінній вечір.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346240
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.06.2012
«Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м’яча! Тож я на Землі ще трохи побуду – даруйте мені за це!»
(Фрідріх Ніцше)
Місто Станіслав є не тільки культурним феноменом, але і творчим – містом де творили письменники і поети, художники і архітектори – Станіслав ще й об’єктом мистецтва. Його красу оспівували, ним милувались, його відчували як колиску, його вулиці і будівлі надихали. Станіслав в українській літературі займає особливе місце (недарма Іван Франко чимало своїх творів, у тому числі і знаменитого «Мойсея» вперше читав саме тут), але це тема окрема і достойна пера літератора. І це тема не статті – це тема цілої монографії. Я нині хочу повести мову про Станіслав у світовій літературі. Звичайно, це місто згадується в поезії і прозі іноземних авторів не так часто як, скажімо, Париж, Венеція чи Севілья. Але це місто з часів його заснування було на перехресті шляхів, його відвідували чимало неординарних особистостей, що володіли не тільки шпагою але і пером, про цю перлину архітектури, про цей вузол історії Європи чули, говорили, писали…
Якщо аналізувати не історичні хроніки краю, де починаючи з 1662 року назва міста просто рясніє, а чисто літературні твори, то перше згадку про Станіслав (Станіславів – Stanisławów) ми знаходимо у маловідомого польського поета Броніслава Комарецького (Bronisław Komareсki) (1695 – 1756). Його твори, що дійшли до нас, були опубліковані у 1843 році в Кракові в збірнику поезії «Wiersze dziadków starożytności». Зокрема у його вірші «Wiosna i mnich», що датований 1742 роком читаємо:
«…Powyżej wznosi się wiatr rozdziera moją duszę.
Otwórz okno. Hałas Stanisławskiego rynku.
Samotny mnich chodzę po górach
Znaleźć drogę do Palestyny, Ziemi Świętej...»*
Проте, належність цих рядків перу Комарецького є сумнівною. Укладача збірника – Яна Крулека звинуватили у містифікації. Так, тогочасний літературний критик Зіновій Малецький у статті «Польський Оссіан» друкованій в часописі «Literatura i życie» (№ 5 за 1851 рік) прямо писав про підробку. Проте Ян Крулек у відповідь заявив, що рукописи які б могли підтвердити автентичність творів, згоріли під час відомих подій 1848 року у Львові. Питання так і лишається відкритим, хоча відомо, що Броніслав Комарецький у 1743 – 1746 роках неодноразово бував у Коломиї і навіть мав дуель з каштеляном Тлумача Йозефом Которою, яка на щастя завершилась без жертв і малим кровопролиттям. Так, що Броніслав Комарецький у Станіславові цілком міг бути. Наскільки цей вірш відповідає стилю цього поета – питання так і лишається відкритим – до нас дійшло вкрай мало творів Б. Комарецького, і то лише окремих уривків.
Ще один поетичний твір, де згадується місто Станіслав, належить перу Вольфанга Шольца (1776 – 1839) знаного більше як пивовара та виноторговця. Але він також писав вірші, які навіть були опубліковані невеликим тиражем у Дрездені у 1819 році у збірці під назвою «Ruhm und Stolz». Там, зокрема, у вірші «Der Rest des alten Soldaten» знаходимо:
«…Mädchen von Stanislaus
Wie die glänzenden Uniformen
der österreichischen Soldaten
und bilden eine schwarze Beamte.
Gleichgültig, sie träumt davon,
Dichter und Glocke Geldbörsen.»
Вольфанг Шольц проживав у 1806 – 1815 роках у Станіславі і мав крамницю на площі Ринок біля ратуші. Його будинок був відомий у німецькій колонії Станіслава як такий собі літературний салон. Цей літературний салон відвідував (будучи проїздом у Станіславі) Людвіг Зойберер (1766 – 1840), що писав свої твори латинською мовою. На згадку про цей візит він лишив друзям ось такий експромт:
«Urbem somnia, vetus castellum Stanislav
Vere dignum memoria manent.»***
В угорській літературі ми знаходимо згадку про місто Станіслав у творах Лайоша Хонапа (1810 – 1869). У вірші «Napfény», що так і не був опублікований, але згадується в мемуарах Конрада Фольо (1817 – 1888), знаходимо такі рядки:
«A Hold fénye esik otthon.
Azt akartam, hogy itt éljünk - a Stanislav,
Város a béke és a nyugalom....»****
Епоха модерн подарувала нам цілу низку авторів, що писали на різних мовах, але з якимись дивним захопленням згадували місто Станіслав чи навіть присвячували йому свої твори. Воно й не дивно – зависнувши на перетині шляхів, на перехрестях старої доброї Європи Станіслав був місцем, де зупинялось чимало поетів і письменників, кого доля чи випадок занесла до Австро-Угорщини. Зокрема, відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836 – 1895) двічі відвідував Станіслав проїздом у 1854 році проїздом зі Львова до Праги і в 1870 році проїздом з Праги до Львова. Обидва рази він зупинявся у Станіславі в готелі «Брістоль» (нині не зберігся) у номері 13. Як стверджує Левко Сапогівський саме у Станіславі Захер-Мазох вперше сказав фразу: «Я відчуваю себе українцем» під час розмови з Вальдемаром фон Шварцем (1831 – 1900). Також є відомості, що саме в готелі «Брістоль» Захер-Мазох почав писати свою знамениту повість «Дон Жуан з Коломиї» (часопис «Червоная Русь» від 16.04.1888 року, замітка анонімного автора «Леопольд фон Захер-Мазох і Русь»). Захер-Мазох планував присвятити Станіславу одну з своїх «Галицьких оповідок» - «Праля та кухарка» яку навіть почав писати, але не завершив – чернетка не збереглася. Дія оповідки, згідно задумки автора, мала відбуватися зокрема в будинку розпусти, що розташований біля пасажу Гартенбергів (нині один з корпусів Прикарпатського університету). Крім того, відомо, що в першій редакції новели «Жіночі образки з Галичини» мова йшла про ринок у Станіславі, а не в Коломиї, і тільки пізніше автор переробив новелу для більшої колоритності – Станіслав виглядав менш екзотично та менш етнічно в порівнянні з Коломиєю.
Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke) (1875 – 1926) двічі відвідував місто Станіслав проїздом у 1899 та у 1900 роках зупиняючись у готелі «Уніон» - в якому саме номері встановити не вдалося. Подейкують, що він прогулювався по вулиці Lindengasse (Липова) та по парку цісарівни Єлизавети. Збереглась навіть сильно покреслена чернетка з наступними закресленими рядками:
«Die Stadt sieht Gott als seinen Traum
Ich vergesse nicht, Ihre Straße, kein
Altstadt, wo Stanislau Blume blüht Abschied
Gib mir deine Trauer,
Um dauerte Tage.» *****
Це, очевидно, був начерк вірша, задум якого поет потім або відкинув або забув…
Цікаво, що про Станіслав на початку ХХ століття писали і поети, які ніколи в цьому місті не бували, хіба, що чули від друзів або читали про цю кам’яну перлину біля Карпат. Так, відомий поет Осип Мандельштам (1891 – 1938) як відомо у Станіславі ніколи не був (хоча міг побувати у 1910 році), але присвятив Станіславу блискучий вірш (який, на жаль, потім переробив):
* * *
Ах, ничего я не вижу, и бедное ухо оглохло,
Всех-то цветов мне осталось лишь сурик та хриплая охра.
И почему-то мне начало утро карпатское снится;
Думал – возьму посмотрю, как живёт в Станиславе синица,
Как нагибается булочник, с хлебом играющий в жмурки,
Из очага вынимает лавашные шкурки…
Ах, Станислав, Станислав! Или птица тебя рисовала,
Или раскрашивал лев, как дитя, из цветного пенала?
Ах, Станислав, Станислав! Не город – орешек калёный,
Улиц твоих большеротых кривые люблю вавилоны.
Я бестолковую жизнь, как мулла свой Коран, замусолил,
Время своё заморозил и крови горячей не пролил.
Ах, Станислав, Станислав, ничего мне больше не надо,
Я не хочу твоего замороженного винограда!
Важко сказати, що спонукало Мандельштама написати цей вірш, а потім докорінно мінити – можливо, спілкування у 1929 році з Григорієм Хачкаряном, що був родом зі Станіслава (з вірменської громади цього міста).
Цікаво, що і у творах Зінаїди Гіппіус (1869 – 1945) ми теж знаходимо згадки про місто Станіслав, хоча поетеса теж ніколи в цьому місті не бувала. Більше того, місту Станіславу у неї присвячений один з найбільш її парадоксальних та сюрреалістичних віршів:
* * *
Я шёл по стылому, седому льду.
Мой каждый шаг – ожоги и порезы.
Искал я город Станислав – и знал, что не найду,
Как синтез не найду без антитезы.
Смотрело маленькое солнце зло
(Для солнца нет ни бывших, ни грядущих) –
На хрупкое и скользкое стекло,
На лица синие мимоидущих.
Когда-нибудь и ты меня искать
Пойдёшь по той же режущей дороге.
И то же солнце будет озарять
Твою тщету и раненые ноги.
Загалом, розвідку можна було б продовжити – місто Станіслав згадує ще Володимир Маяковський (хоча різко негативно – для нього це місто глибоко буржуазне, а значить чуже і вороже – я маю на увазі вірш «И пускай буржуазная сволочь..»), але не хотілось би цей есей закінчувати на таких сумних нотах...
Я впевнений, що ця тема далеко не вичерпана – серед забутих літературних творів європейських та російських митців (а можливо і єврейських та вірменських) є ще чимало поетичних та прозових рядків присвячених цьому давньому і казковому місту – Станіславу…
Примітки:
* - …Над вежами вітер душу мою шматує.
Відкрите вікно. Шум станіславського ринку.
Самотнім монахом піду через гори
Шукати шляху в Палестину, у Землю Святу… (пол.)
** - …Дівчата міста Станіслава
Люблять блискучі мундири
австрійських солдат
і форму чиновників чорну.
Байдужі їм мрії поетів
І дзвін гаманців…» (нім.)
*** - Місто моєї мрії, стара фортеця Станіслав
Залишиться в пам'яті моїй казкою весни. (лат.)
**** - Світло місяця падає на будинки.
Я мріяв жити тут - у місті Станіславі,
Місті спокою і тиші.... (угор.)
***** - Це місто бачить Бог як свій сон,
Мені не забути твої вулиці, ні,
Старий Станіславе, де цвіте квітка прощання
Віддай мені свою журбу,
Щоб тривали дні. (нім.)
(Світлина автора віршів. На одній з вулиць Станіслава.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346000
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2012
«Минуле віддане на поталу, - бо колись потолоч може допастися до влади,
і час утопиться в плитких водах.»
(Ф. Ніцше)
Штучно поширюється міф, що нібито в часи «культу особи» народ фанатично обожнював вусатого виродка, створював собі кумира. Це неправда. Люди, які були дорослими в часи сталінщини мислили критично і прекрасно все розуміли – хто в чому винен і як воно могло бути. Дітей, звісно, в ті часи потужно обробляли, «промивали мозок». А дорослі часто боялись при дітях говорити «зайве». Тому й виростали часом фанатики. І то не всі. Старе покоління – ті хто в двадцяті й тридцяті роки були дорослими людьми відійшло. І схоже нікому вже розповісти як ті люди мислили, як дивилися на світ і тодішніх правителів – горезвісних «вождів». Я розкажу тільки про те, що чув – про ставлення того покоління до вусатого «вождя» в селищі Північне, що біля міста Сніжного на Донеччині – на шахті № 32-біс шахтоуправління «Зоря» в ті свинцеві роки.
Ілюстрацією відношення до «вождя» може бути зокрема місцевий шахтарський фольклор. Я маю на увазі справжній фольклор – не вигаданий штучно по партзавданню. Довелось мені від старих людей чути купу приповідок про Сталіна, які на жаль повністю ну ніяк не можу привести – там суцільна нецензурщина. І наповнені вони такою зневагою і ненавистю до «вождя» всіх народів, що годі шукати там навіть слідів поклоніння. Зокрема, доводилось мені чути біля десяти варіантів приповідки: «Спасибі Сталіну-грузину, що …… резину.» В середині там такий «трьохповерховий» в адресу, що ну ніяк… Ні, не буду писати я таких слів. Дід розказував, що і знамениту приповідку: «Огірки й помідорчики, Сталін Кірова убив в коридорчику» розповідали ще в тридцяті і в сорокові – задовго до двадцятого з’їзду. І при цьому люди іноді за такі репліки плати життям, але все одно говорили… Люди сміялись над самою смертю. Причому у приповідках висміювались всі тоді «тонкошиї вожді» - поплічники «великого керманича». Побудови типу «Бєрія, Бєрія, нєт к тєбє давєрія…» і далі за текстом певно найм’якша сентенція з низки характеристик кожного з «керманичів». Взагалі тема народного фольклору плолетарізованих народних мас 30-50-тих років практично недосліджена і досі лишається під певним табу – відвертий кітч щодо офіційної ідеології тодішнього суспільства створений з абсолютно не літературних виразів якось так і лишив цей шмат народної творчості за межами уваги дослідників. Так і лишився зникаючим табу. Про анекдоти я вже мовчу. Виявилось, що про «вусатого» анекдоти ходили ще в ті часи, і виявилось, що знаменитий анекдот «Папитайтесь, таваріщь Горькій, напісать раман «Атец», папитайтєсь. Папитка нє питка, нє правда лі, таваріщь Бєрія?» з бородою, і ходив в народі ще в кінці сорокових.
Чому шахтарі говорили іноді так необачно і «безшабашно», бавлячись зі смертю в піжмурки думаю зрозуміло – ці люди кожен день на смерть ішли. Лізли «в забій» і не знали – хто повернеться живим, кого винесуть на поверхню. А як гудок тривожно ревів над селищем – збігались до шахти – знали – когось завалило…
Ще одна яскрава ілюстрація «любові до вождя» це ставлення до його пам’ятнику, що стримів біля прохідної на шахту. На постаменті регулярно з’являвся напис з одного короткого слова з трьох літер. Ідуть шахтарі зранку на зміну мимо пам’ятника «вождю» - на постаменті напис золоченими літерами «Й. В. Сталін» а під ним крейдою «…». З парткому вже біжать з відрами і ганчірками, змивають, шахтарі сміються. «Чого смієтесь?!» «Та то ми так, про своє. А я навіть читати не вмію…» Напис змивали а на ранок він з’являвся знову. Шукали, звісно, але хто це писав – так і не знайшли. Навіть охорону виставляли – все одно напис регулярно з’являвся. Потім постамент перефарбували на білий колір – напис почали писати вуглиною. Судячи по всьому, це були вчинки не однієї людини, а свого роду колективне зрушення. Я так уявляю собі картину: глупа ніч, ліхтарі де-не-де ледве миготять, тільки світяться вогники на териконах, долинає гудіння з шахти. Повз паркани обережно пробирається шахтар – чорний весь - в штибі, спецівка теж чорна як ніч – тільки зуби виблискують. В руках шмат вуглини чи крейди. Підійшов, а там уже написано: «…!» «Ех, випередили! Певно хтось із нічної зміни написав!» Так тривало аж до того часу поки «кривавий Торквемада» не потрапив до пекла. Пам’ятник продовжував стояти, аж поки хтось не розпустив чутку, що в інших містах пам’ятники зносять. Шахтарі зібрались і без будь-якої підказки переляканого керівництва пам’ятник звалили і розтрощили на шматки. Мій дід теж прийшов з кувалдою, хотів стукнути хоч раз по голові «вождю». Але таких бажаючих було багато, вдалось йому тільки потрощити ноги.
Були звичайно і такі, що ридали від таких звісток. Хоча плакали вони не за тінню «рудого і вусатого», а зі страху за майбутнє: «Певно, знову буде війна. Знову буде голод…» І бігли скуповувати в селищну крамницю сіль, сірники і мило. Бо більше там і купувати було нічого… Ті хто доносив, ті не плакали – ті перелякано принишкли і мовчали.
Після знесення постамент лишався порожній. Хтось із керівництва вирішив на це пустище поставити Шевченка. Поставили. Через кілька днів з’явився на постаменті напис: «Діти ж мої діти, що ж ви наробили, на сталінську [дупу] мене посадили…» Тараса зняли і постамент так і лишився порожній. Всі якось те місце оминали, постамент заріс бур’яном, туди кидали сміття. В такому вигляді я побачив цей обрубок страшного минулого у 1979 році коли один старий дід розповів мені історію того місця. Він недобрим поглядом подивився на постамент і сказав: «Тут стояв пам’ятник цьому … вусатому.» І плюнув. А ще хтось нині байки нам розказує ніби люди з іменем того «вождя» на вустах на смерть ішли… Не вірю.
(Ілюстрація з мережі - обкладинка дитячої книжки К. Чуковського "Тараканище" - дуже вже мені цей вусатий персонаж когось нагадує...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345780
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
«…Від Сумеру на південь
Починається дзен
І вертається, Іккю,
Коаном до тебе…»
(Ляля Рубан)
До мене підійшов шестирічний син і сказав:
- Тату! Я давно не кричав у пральну машину, а вона зайнята. Вже зупинилась. Там лежить одяг.
- Вибач, зараз розвішу.
Я вийняв з пральної машини весь одяг, чемно розвісив сушитися, вимкнув машину.
- Все, можеш кричати!
Син пішов до ванної кімнати, відкрив дверцята пральної машини. Хвилин п’ять було чути «У-у-у-у! А-а-а-а!» Я тим часом думав про Тібет. Перед очима пливли кам’яні пустелі, засніжені вершини гір та озера в яких відображалося Небо.
- Все, тату, я вже покричав в пральну машину!
Я подумав про те, що напевно, настав час для виховального моменту:
- Не забувай кричати в пральну машину! Це навіть важливіше ніж запалювати ароматні палички перед статуеткою Будди Шак’ямуні Сітхартхи Гаутами! – (статуетка Будди завжди стояла на моєму столі і син любив запалювати перед нею ароматні палички з запахом сандалу. При цьому він співав мантру: «А-мі-да-фо!»). Я після паузи продовжив: - Один хлопчик весь час забував кричати у пральну машину, і в результаті так і не досяг просвітлення, лишився в колі сансари…
- Тату! А я хочу зняти фільм. Вирішив його назвати «Вся правда про драконів». Дай мені відеокамеру!
Я дав йому відеокамеру і він пішов в дитячу кімнату. «О, як прискорюється час! Як впливає на людину прогрес техніки!» - подумав я. В його роки я навіть і не мріяв зняти свій фільм. Це була його не перша спроба знімати кіно. Свій перший фільм – трьохсерійний – він зняв кілька місяців тому. Назвав його «Ручка». Фільм був присвячений ручці від дверей в дитячу кімнату. Він знімав її з різних ракурсів – зверху, знизу, збоку. Камера рухалась навколо ручки. Періодично за кадром виникали звуки: «Ви готові, діти, відчинити двері? Це ручка від дверей. Двері можуть відчинитися, і тоді ми вийдемо з цієї кімнати.» І так три серії.
Про що буде новий фільм (хоча ясно, що про драконів) - мені було страшенно цікаво. Але я не втручався у творчість. Поки тривали зйомки я дістав з полички томик давньої японської поезії. Розкрив навмання. Натрапив на вірші Оно-но Коматі:
«Обірвані корені
Над рікою сумної верби…
Так і я безпритульна!
З легкою душею по течії лину
Ледве почую: пливи!»
Читав і думав про те, що українською Коматі звучить легко, невимушено – так само як і японською. Між нами більше тисячі років, а які близькі нам її розхристані тривожні танка! Людина не змінилась за останнє тисячоліття. Все та ж самотність перед безоднею Всесвіту. Все та ж невідомість на порозі Вічності. Відклав томик перекладів і взяв книгу - теж збірник віршів, але японською мовою. Розгорнувши навмання – і як це не дивно – теж натрапив на вірші Коматі:
«Ахаре тефу
Котоко сотікере
Йо-но нагані
О-мохі хана рену
Ходасі нарікена…»
Як дивно, що трапилось саме це знамените танка – про «таємничий смуток слів»…
Тим часом робота над створенням фільму була завершена:
- Тату! Я вже зняв фільм! Давай його подивимося! Не забудь тільки назву фільму написати: «Вся правда про драконів».
Я переписав фільм з камери на комп’ютер і ми всілися біля екрану монітора. Фільм виявився короткометражним – на 22 хвилини. Камера була статична. На екрані з’явилось зображення стіни. У кадр потрапили також край стола (на якому власне і стояла камера) та куток картини, що висіла на стіні. На картині був намальований Будда у стані медитації під деревом Бодхі, але в кадр потрапив лише куток рамки. Нічого не змінювалось протягом 10 хвилин. Потім за кадром почувся голос: «Дракон прилетів!» Потім знову нічого не змінювалось протягом 10 хвилин і знову почувся голос: «Дракон повернувся назад!» І в кінці фільму на мить з’явилося зображення іграшкового дракона.
- Гарний у мене вийшов фільм?
- Чудовий! Набагато кращий за ті фільми, що демонструють нині по телевізору! Тільки в мене кілька зауважень критичних: по перше забагато деталей – край столу і куток картини по суті не потрібні – вони не несуть якогось принципового змісту, без них можна було б обійтися, просто знімати стіну. Зображення дракону теж зайве – всі хто бачив драконів і так знають як він виглядає. А хто не бачив – краще хай домальовують собі в уяві дракона, ніж бачать на екрані іграшкового. Голос за кадром теж зайвий. Якщо вже фільм про драконів, то і так зрозуміло, що дракон прилетів. А якщо прилетів, то зрозуміло, що мусить повернутися назад.
- Добре, я це врахую при зйомках нового фільму. Я ще хочу зняти фільм «Вся правда про динозаврів»!
- Добре, але не сьогодні. Ти ще не писав сьогодні ієрогліфи. Напиши десять разів ієрогліф «шлях»!
Потім ми слухали старовинну японську музику. І думали… Ні, ми тоді ні про що не думали.
(Малюнок з мережі. Хто автор – не пам’ятаю…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345778
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад…»
(Василь Стус)
У 1985 році після армії я поступив в Київський університет – омріяну мною «альма матер». Хоча мене попереджали колись «лицарі плаща і кинджала», що вищої освіти мені не отримати і що вони «рекомендують» мені жити за межами України, але я ризикнув. Як не як - часи змінилися – Горбі до влади прийшов, повіяло змінами. Повернувшись в Україну я подав документи в Чернівецький університет, потім мало не в останній день забрав свої папери, поїхав до Києва і подав в Київський університет. Не дивлячись на тодішній шалений конкурс – десять чоловік на місце – поступив. В мене виникло відчуття ейфорії – здалося, що «залізні жовніри» справді лишили мене в спокої і дадуть тепер мені нормально жити. І що часи справді вже змінилися, а не з’явився лише якийсь натяк на можливий вітер весняних змін. З якоюсь насолодою я занурився у процес навчання. Але ілюзія тривала лише трохи більше тижня.
Якось одного теплого вересневого дня, коли одцвітали жоржини і на брук почали з лускотом падати київські каштани, я сидів в аудиторії в центральному «червоному» корпусі на четвертому поверсі. Була практична з предмету «Історія КПРС». Предмет цей я, звісно, страшенно не любив, але намагався не проявляти своїх негативних емоцій з приводу тих нісенітниць і відвертої брехні які доводилось вислуховувати. Пара йшла собі спокійно і звично, я сидів на першій парті, то викладач, то студенти плели якісь дурниці про другий з’їзд РСДРП. Але раптом в аудиторію зайшло четверо молодих людей віком десь від двадцяти п’яти до двадцяти семи років. Один із них підійшов до мене, тицьнув під ніс посвідчення і тихо сказав: «Ми з Комітету державної безпеки. Прошу пройти з нами. Тільки не шуміть і не здіймайте галасу.» Те саме сказали моєму колезі – студенту, що сидів зі мною за одною партою. Перше, що я подумав: «Таки вирахували мене. І таки не дадуть спокою. Знову виженуть з університету і знову почнеться… А як неприємно – прямо на парі, при студентах і викладачеві… Але дивно, що послали таких молодих і недосвідчених. Може тільки й на службу поступили і це їх перше завдання… Неприємно бути першою жертвою юного недосвідченого ката.»
Взявши сумку я вийшов з аудиторії, люди в цивільному, звісно, за мною. Тільки я ступив на сходи як один з них скрутив мені руку за спино. Цього я не чекав і здивовано подивився на агента. Я звик, що гебісти поводились досить інтелігентно і без рукоприкладства – рукоприкладством займались люди нібито не причетні до комітету. А тут… Його колега тут же втрутився: «Ти навіщо?» «Він міг кинутись зі сходів!» Той зажестикулював. Його жести можна було зрозуміти так: «Ти що придурок?» А вголос він запитав: «Ви що, справді хочете кинутись вниз – покінчити з собою?» «Ні!» «Відпусти його! А Ви йдіть повільно до виходу, не робіть різких рухів, ні з ким не розмовляйте!»
Вийшли з корпусу. Я чекав, що як завжди буде стояти чорна «Волга» і мене повезуть на цей раз на «Володимирку». Але нічого подібного. Машини не було. Помітивши моє здивування один із них сказав: «Слідуйте за нами, тут поруч, нам потрібно поговорити з Вами. Це не арешт.» Я йшов і думав: «Чому? Хіба, старі справи. За останні півроку в мене не було ніяких розмов ні з ким – жодної двозначної фрази. Ніяких рукописів, ніяких листів… Чому? Хіба що причина у фразі, що сказана була мені три роки тому – рекомендуємо не жити в Україні. Як тоді вони поведуть розмову? Ми Вас попереджали? Навряд. І для чого затримали ще одного студента? Скоріше будуть звинувачувати в антирадянській пропаганді. А можливо хтось із моїх старих знайомих потрапив до них на гачок і на допитах назвав моє ім’я?»
Повели якимись заковулками, завели у напівпідвальне приміщення якогось старого житлового будинку, відкрили кімнатку. Там виявилась типова кімната для допитів – стіл, стілець, нічого зайвого. Мого колегу-студента завели в сусідню таку ж саму кімнатку. Почався вже дещо звичний для мене діалог:
- Ви,звичайно, знаєте причину Вашого затримання і про що ми з Вами хочемо поговорити?
- Ні! Навіть не здогадуюсь!
- А якщо добре подумати?
- Я вже добре подумав по дорозі сюди. Я не розумію причин мого затримання і не розумію про що Ви хочете зі мною говорити. – (а сам подумав: «На що він розраховує? Що я скажу – це певно із-за розмови з NN! Так я зовсім не те мав на увазі! І ні на що я не натякав! На це він розраховує? Чи то так їх вчили починати розмову?»)
- Ви вже були під судом і слідством у справах державної безпеки. Коли? Де? У якій справі?
- Щось я не пригадую такого епізоду у своєму житті.
- Доведеться Вам нагадати.
- Нагадайте. Може я щось нове довідаюсь про себе. – (а сам подумав: «Зараз він дістане з свого портфеля товсту папку з моєю особистою справою і почне – Вас заарештовували тоді то. Звинувачували в тому і в тому, а потім там то і там то… Або принаймні папірець з інформацією.» Ні, не дістав. Більше того – на хвильку замовк. «Та в нього взагалі ніякої інформації про мене з собою немає! Теж мені сірі кардинали знайшлися…»)
- Ви після армії поступили в університет. Вами в армії цікавився особливий відділ, а до армії Комітет держбезпеки. Чому?
- Це Вам краще знати. Я про це не маю ані найменшого уявлення. Це ж не я цікавився особливим відділом, а він мною – згідно Ваших слів. Тому мені б було б дуже цікаво про це дізнатися. Або Ви щось плутаєте.
- А Вас не здивувало, що затримали саме Вас, а не когось іншого?
- Здивувало. Навіть дуже здивувало. В університеті купа студентів, а Ви затримуєте чомусь саме мене і задаєте абсолютно незрозумілі запитання. – (і подумав: «Зараз він мусить все викласти – чому, в чому мене вони збираються звинуватити і на основі чого…»)
- Нам стало відомо, що Ви мали намір влаштувати вибух бомби в метро.
- Абсурд. По-перше, я гуманіст – навіть кролика не зможу вбити, не те, що невинних людей. А по-друге, якщо Ви мене в цьому звинувачуєте, то будь-ласка конкретно – де, коли, кому я говорив хоча б про можливість такої події. А я цього не говорив – це точно. – (а сам подумав: «Та вони зовсім здуріли! Переплутали 1985 рік з 1937 роком. Чи то вусатий воскрес? Такого божевілля та ще й в наш час я навіть від них не очікував. Видно вирішили таки мене знищити фізично. І за що? За кілька віршів і новел написаних три роки тому? Тварюки!»)
- Ми сьогодні вчинили обшук у Вашій кімнаті в гуртожитку і знайшли саморобну бомбу. Що Ви на це скажете?
- Так покажіть мені її – я дуже хочу побачити, що Ви мені підкинули. Тоді я скажу, що перший раз це бачу. А інакше я схильний думати, що Ви мене просто залякуєте. А до того розмовляти немає про що.
- Так ось Ви якої думки про органи держбезпеки!
- Ні я не такої думки про органи держбезпеки. Я такої думки про того, хто це все – цю жорстоку і дурну виставу влаштував. Хтось певно захотів отримати орден і підвищення по службі за розкриття неіснуючої міфічної терористичної групи. І з чого ж це, цікаво, я цю бомбу міг виготовити – згідно Вашої версії? Бо я, наприклад, просто не маю ні найменшого уявлення!
- Ви вкрали хімічні речовини в хімічній лабораторії університету. Там якраз виявлена недостача деяких хімічних речовин. І є в нас свідки, які Вас бачили.
- Ну то приведіть цих ваших свідків. Я хочу подивитись їм в очі. І сказати в очі, що вони брешуть. І які ж це цікаво хімічні речовини пропали?
- Небезпечні.
- Прошу конкретніше. Бо якщо виявиться, що пропав хлорид натрію і бікарбонат натрію – то я дуже сумніваюсь що хоч якусь бомбу з них можна виготовити.
- Покажемо Вам і список, і свідків приведемо, і очну ставку влаштуємо. Крім того у Вас при обшуку ми знайшли зброю і боєприпаси які Ви вкрали в армії.
- Згідно Ваших слів я взагалі монстр – і бомба, і зброя… Просто цікаво – і що ж я в армії поцупив? Підводний човен чи ракету? Я не здивуюсь якщо зараз на дворі танк прогуркотить, і ви скажете, що саме цей танк я з армії в валізі привіз і ховав його під подушкою.
- Дарма Ви жартуєте. Дуже скоро Вам стане не до сміху.
- А мені і зараз не до сміху. Вам не здається, що Ви працюєте якось непрофесійно? Треба було все це підкинути мені коли я на парах був, а ввечері влаштувати обшук в моїй присутності і при свідках. Я би тоді дивувався, казав би, що то не моє, що мені підкинули. А так – я не сприймаю Ваші слова серйозно.
- Ви добре тримаєтесь. Ви точно проходили по якійсь справі. По якій?
- Я просто начитався детективів.
- Яких?
- Конан Дойла. Про Шерлока Холмса.
- А Солженіцина теж читали?
- Я частенько захожу в книжковий магазин і в бібліотеку – і щось ні разу не бачив я там такого автора. Хіба Ви дасте почитати.
- Ви прекрасно розумієте про що я веду мову! Крім того у Вас на книжковій поличці знайшли літературу.
- Яку? По зоології? Чи по ботаніці? У мене на поличці тільки книги по спеціальності. Там якусь крамолу знайти неможливо. Крім того ці книги взяті в бібліотеці. Навіть жодної художньої книжки в мене не було. Так що – даруйте, не вірю!
- Досить ламати комедію! Нам прекрасно відомо, що Ви сколотили серед студентів антирадянську організацію і її очолили. Нам все відомо.
- І коли б це я встиг??? Я тільки тиждень вчуся в університеті! Як за тиждень можна створити підпільну організацію, її очолили і ще організувати теракт??? Це можливо??? Ви хоч думайте, що говорите!
- Ви все можете… Від Вас всього можна чекати… Ваш товариш, до речі, вже в усьому зізнався!
- І як це Ви примудрились так людину залякати, що вона почала брехати на себе і оточуючих? Зрештою, він поруч – приведіть його сюди – з сусідньої кімнати і хай сам він це мені скаже.
- Ви, я бачу не усвідомлюєте серйозності Вашого становища. Проти Вас ми маємо незаперечні докази – Вам загрожує розстріл або дуже довгий термін ув’язнення. Якщо Ви не хочете говорити, доведеться Вас відвести на Володимирську і застосувати більш дієві засоби. Тоді Ви заговорите.
- Я знаю, що Ви можете застосувати «більш дієві засоби» - хоча це злочин - але у Вас нічого не вийде!!! Ви нічого нового не почуєте. Якщо Ви думаєте, що будь-яку людину можна зламати, то Ви помиляєтесь. Будь-яку людину можна вбити, але зламати, і примусити брехати – не кожну. Я готовий. Везіть. – (і подумав: «Все. Це кінець. Казка життя уривається. Це ж треба ось так – двічі пережити розстріл, пройти через таку службу в армії і загинути ось так – по дурному. Від того що ці садисти вколять якусь бридоту… Але цікаво – чому??? Яка причина цього всього? Це все не випадково…»
- Але Ви могли б уникнути цього всього.
- І яким же чином?
- «Чистосєрдєчним прізнанієм!» - він перейшов на російську мову. – Ви повинні повідомити нам: хто із студентів висловлює антирадянські настрої? Хто з викладачів на лекціях висловлює антирадянські думки? Хоча б натяком… Яка існує в університеті антирадянська організація і хто туди входить? Ми тоді забудемо і про бомбу, і про зброю, і про літературу… І будемо сподіватися на нашу подальшу співпрацю.
- Ви знаєте – не вийде з мене ніякого агента. Я не вмію контактувати з людьми і про щось дізнаватися. Крім того, я просто впевнений, що все що Ви мені сказали щойно – міф. Ваші фантазії.
- Я так зрозумів, що Ви відмовляєтесь співпрацювати з органами держбезпеки???
- Відмовляюсь.
- Тим гірше для Вас. Крім того Ви знаєте, що помер Василь Стус…
- Ні, знаю. – я справді цього знав.
- Досить брехати! Все Ви знаєте! … - він ще щось говорив, але я вже нічого не чув. В очах потемніло, попливли навколо сині кола…
Я дивився в порожнечу стіни і думав лише про одне: «Вони вбили Василя Стуса! Найкращого поета сучасності… За його прекрасні вірші… І тепер бояться, що про це дізнаються – чи вже дізналися всі, в тому числі студенти. І серед студентів можуть бути акції протесту, непокори, самоспалення. Вони злякались цього і вирішили залякати, виявити потенційних ініціаторів протестів. Я у них в списках «політично неблагонадійних» ось і вирішили мене «опрацювати»… Зараз, можливо, в цю ж мить ведуться допити інших студентів, проходять арешти, затримання… Мені кінець, але це вже немає ніякого значення. Вже ніхто не буде писати неймовірні вірші про круговерть трипільських сонць… Немає в живих Василя Стуса…» У свідомості зазвучали вірші:
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти…
Допит тривав, знову задавали ті самі питання на які я вже просто не реагував. Раптом мій «інквізитор» підвівся і сказав, що йому треба зателефонувати. Вийшов і через кілька хвилин зайшов. Став серед кімнати у якійсь урочистій позі і сказав:
- Ми знайшли, хто виготовив бомбу. Ви вільні. У ваших інтересах про нашу сьогоднішню розмову нікому не говорити!
Я ще подумав: «Теж мені Володя Шарапов… Що-що, а цього я обіцяти тобі не буду…» Я направився до виходу. Але озирнувся. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя і з якоюсь єхидністю в голосі спитав:
- І це все завтра буде відоме у Мюнхені???
- Я цього не говорив…
Я йшов по вулицях осіннього Києва, одцвітали на клумбах парку жоржини, топтали асфальт збайдужілі кияни. А я йшов і думав: «Немає більше Василя Стуса…»
(Написано на основі реальних подій вересні 1985 року. Світлина з мережі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345667
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
«…І вже не святкує тіло
Роковини суму свого…»
(А. Ахматова)
Молодість – час гострого сприйняття елементів буття, часточок світу і часу. Нехай досвід мізерний, самовпевненість - безмежна і ми в ту пору любимо помилятись, але… В тому гострому сприйнятті подій, явищ і слів ми буваємо ближчі до істини ніж в роки, коли наші келихи повні мудрості і сивина дарує спокій і зваженість вчинків.
Як і всі молоді люди, я, в час коли мені було ледве більше двадцяти закохувався бурхливо. Несамовито. Кров кипіла як вода в чайнику на вершині гори, світ здавався безмежним дивом, а люди шукачами істини.
Я познайомився з нею в студентській бібліотеці. Якось підвів очі втомившись від студіювання грубезного тому і зрозумів, що треба знайомитьсь саме з нею, вже і негайно. Не те, щоб вона була красунею, зовсім ні. Просто, щось зачепило. Тут не працює логіка. Тут діє щось настільки глибинне і давнє, пояснити вчинки – бодай свої – неможливо. Це був, по суті мій перший роман – перша взаємна закоханість. До того якось з дівчатами «не клеїлось», а потім армія… Сів поруч, поцікавився, чому крім Догеля вона вивчає зоологію по цій занадто об’ємній книжці, слово за словом, крім того вчились ми на одному факультеті і наступного дня ми зустрілися в місті, пішли в кінотеатр – дивились фільм - я вже не пам’ятаю який – здається «Сальвадор» Стоуна – хоча, ні. Він з’явився в прокаті пізніше. А це була весна 1986 року. Схоже, почуття було взаємним – зустрічались майже щодня і любили до пізньої ночі тинятися Києвом розмовляючи про все на світі – від причин флуктуацій ентропії у Всесвіті до методів приготування кави. Цілунки паморочили голову, світ видавася круговертю див.
Якось у вихідний день вирішили для початку відвідати музей Західного і східного мистецтва – колишній музей Ханенка. Картини геніїв пензля розглядали довго і зачаровано, пошепки обмінюючись враженнями. Особливо нас вразила картина Луіса Моралеса «Молитва святого Франциска Асізського». Під враженням побачено ще довго блукали по місту і говорили про ренесанс, про європейське середньовіччя, про хрестові походи як романтичне божевілля суспільства в епоху примату особистості, сперечалися про витоки європейської культури. Дійшли до висновку, що Данте зовсім не був першим поетом доби відродження – він був людиною, що втілила в своїй свідомості вершину середньовічної думки, довела середньовічний світогляд до логічного завершення вибудувавши його уявний світ в якому в центрі був сатана, і реальний світ був тільки колами інферно, і потойбіччя було таким же матеріальним як інквізиція. І епоху готики аж ніяк не можна назвати проторенесансом – це був апогей середньовіччя – його темна вершина, і в пеклі тої страшної епохи занепаду лицарства народжувався, виплавлявся, гартувався новий світ і новий час. Просто Італії якось вдалось оминути темряву європейського світогляду XIV століття і перестрибнути з раннього середньовіччя з його романською архітектурою одразу в проторенесанс. А решта Європи ще довго блукала манівцями столітніх війн. І що протестантизм не був якимось чужорідним елементом в ренесансі чи навіть як вважали деякі мислителі «антиренесансом» - це було саме втілення ідеї величності людини, що могла спілкуватися з Богом безпосередньо, а значить і пізнати Бога. І Бог в лютеранстві виступав як універсальний першопочаток, «провидіння», а не як містична особистість середньовіччя.
Поступово тема розмови якось ковзнула від старої до сучасної Європи і тогочасних пацифістських та лівих рухів. Раптом я почув: «А мій тато – комуніст. Він сказав якось, що сучасні французькі комуністи - вони вже не червоні, а рожеві…» Це на мене не справило особливого враження. Я прекрасно розумів, що тодішні комуністи чітко ділились на чотири категорії: ті, що справді вірили в досконале суспільство і щиро були переконані, що воно справді будується (таких було мало, це були фанатики і то доволі неприємні, від них можна було чекати чого завгодно, але з ними хоча б можна було дискутувати), ті, що вступали в партію заради кар’єри (таких було більшість, і це були найбільш небезпечні – вони могли піти на будь-який злочин якщо це було потрібно «начальству»), ті, що вступили в партію «за компанію» (всі вступають і я теж, це була сіра інертна маса яка могла змінити погляди будь-коли) і, нарешті, ті, що вступали в партію заради боротьби з нею. Серед таких траплялися і мої однодумці – я був цього певен. Так, що її тато міг належати до будь-якої категорії.
Ми продовжували говорити як раптом вона згадала про одну важливу справу: «Ой, мені ж треба в аптеку зайти, обіцяла дідусю ліки пошукати – у нас в місті в аптеках таких немає. Який в мене дідусь! Ти не знаєш мого дідуся, колись я тебе з ним познайомлю, він герой, він ще до війни тут в НКВД служив…» Далі я вже нічого не чув.
У мене в очах потемніло, світ посірів, втратив звуки і кольори. Перед очима пронеслись моторошні видива. 1937 рік. З подвір’я колишнього інституту шляхетних дівчат виїжджають вантажівки вкриті брезентом. Крізь щілини в дошках капає якась бура рідина на київську бруківку. Машини прямують в напрямки до Биківні, де в лісі за зеленим парканом вже вириті траншеї, де будуть зариті тіла розстріляних, і вантажівки їх везуть і везуть – вдень і вночі… А в підвалах теперішнього «Жовтневого палацу» - того страшного будинку, де нині влаштовують концерти, працює конвеєр – ведуть і ведуть роздягнених людей і кожному з них «люди» в кітелях стріляють «наганів» в потилицю. А ось 1941 рік. Останні години совітської влади в Києві. Керівництво, командування, НКВД вже зрозуміло, що все втрачено і збирається тікати кинувши місто і армію напризволяще, вже наказуючи своїм агентам висадити в повітря заміноване місто разом з його жителями, але в цей же час через місто женуть в сторону Биківні колону червоноармійців під конвоєм. Вони вирвались з оточення, чудом пробились до «своїх», але зараз їх уже женуть - беззбройних, з обірваними нагородами і відзнаками як «зрадників Батьківщини» на розстріл. Їх ще встигнуть за ці години розстріляти і зарити в траншеї для мертвих, їм не судилось ні стати партизанами, ні полягти в бою. А ось Биківня нинішня – крізь лісовий мох і корені проступають людські кістки – і скільки їх там поховано ніхто не знає…
Тіні і видива пронеслись в свідомості зі швидкістю табунів диких коней і зникли. Але світ так і лишився темним, безколірним, посірілим.
Далі розмова наша розклеїлась, я провів її до кімнати в гуртожитку, якось, щось навіть сказав на прощання… Я більше ніколи з нею не зустрічався. Ніколи. Навіть гуртожиток, де вона жила оминав, щоб не побачити її хоча б випадково…
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345666
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
* * *
Про знаки чорні
На папері креслені
Вірші напишу…
* * *
Порожнечу слів
У пісню про світ, красу
Вплету. В’янення…
* * *
Доля урвала
Пісню про поетесу…
Карма. Сансара.
* * *
Чудес не було.
Є посивілі легенди
Про дивні речі…
* * *
Осінній вітер.
Він отут поселився
В жовтому лісі…
* * *
Під небом хворим
Шукаємо істину
У світі тліну…
* * *
Від негараздів
Не сховатись нікому
Осінь… Порожньо…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344893
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012
* * *
О, скільки світів
Породила Порожнеча!
І ми живемо в них…
* * *
Ось хто мої
Творіння оцінить!
Вусатий-смугастий…
* * *
Всі міста – кораблі
Пливуть в невідомість
В туманне майбутнє…
* * *
Дивний килим
Мені осінь стелить…
Листя шурхотять!
* * *
Хмара крапель
Перетворилась в туман.
Шум водоспаду…
* * *
На осінніх деревах
Важкими плодами висять
Наші серця...
* * *
Дивних звірів
В осінньому лісі
Побачив…
* * *
Осінній вітер
Слухаю звуки понурі
Сплячих людей…
* * *
Легка посмішка
На обличчі самурая…
Черлені клени.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344892
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012
(Уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ідуть залізні жовніри
Ідуть охоронці віри
Діти Залізного Фелікса
Піднесені страхом мас…»
(К. Єрофєєв)
У молоді роки, наповнений жадобою пізнання істини, став я спудеєм єзуїтського колегіуму який на той час став університетом світським, в якому бурсаки були майже виключно православні – лише окремі студіози були бусурманами чи католиками. Як і личить представникам нашого стану жили спудеї (і я, грішний) у скромних келіях, що належали королю і спосіб життя шукачі пізнання вели аскетичний. У тих келіях ми відпочивали від трудів праведних, готували свою скоромну та пісну їжу тілесну на вогні та вечорами крім тілесної споживали їжу духовну - вели бесіди про красне письмо, малярство та вправлялися в риториці та фільозофії.
Одного вечора (чи то навіть правильніше сказати однієї ночі) у мою скромну келії завітали залізні жовніри – лицарі «плаща і кинджала» - слуги короля, ясновельможного цісаря та святої інквізиції. На моє здивування яке було виражене не риторичною фразою, а виразом обличчя охоронці віри відповіли, що обшук вони здійснюють за моєї згоди і що живу я в келіях королівських, а не у своїх власних і ніякого дозволу на обшук і не потрібно.
А слід зазначити, що в ті часи (року божого 1983-го) діти Залізного Фелікса (першого інквізитора нового цісарства) такий страх серед різних станів посполитих накликали, що ніхто у них нічого і не питав. Проте шукали вони зовсім недовго – на моєму столі рукописи побачивши сказали вони, що почитають сії писання і з тим пішли. А треба сказати, що я в ті часи коли випадало мені короткочасне дозвілля, вправлявся я в написанні оповідок та віршів. І не думаючи, що в писанні сьому є якийсь гріх чи єресь та столі ті чернетки лишав.
Чого саме в мою келію залізні жовніри завітали – того я не відаю. Може того, що вечорами ми – спудеї різні бесіди вели і крім питань фільозофічних дискутували про устрій суспільний. То хтось із спудеїв до святої інквізиції донесення міг написати: «Так мовляв, і так – спудей такий то думки крамольні єретичні висловлює щодо цісарства-королівства нашого та його лад суспільний. Вірнопідданий.» Та могла і інша причина бути. В ті часи свята інквізиція винаходами майстрів різних користувалась. Серед тих винаходів були такі пристрої непомітні, що слова людські записували і на відстані передавали. То інквізиція встановлювала такі присторії у лекційних залях університетських та келіях спудеїв – і слухали залізні жовніри чи немає де крамоли та розмов бунтівничих.
Ще одна причина на той візит бути могла. Сталося в тій порі в цісарстві нашому наступне: ясновельможний цісар Леонід І Літописець взяв тай помер. Коли вість про подію сю в університет дійшла, один з професорів, що викладав нам науку про історію товариства усуспільнення (було таке товариство яке сам цісар очолював і яке прагнуло всю власність людей у власність суспільну перетворити і понтіфики вчення того товариства як істинну віру трактували) наказав всім спудеям до залі однієї великої зібратись. А там пристрій працював який зображення на велику відстань передавав. І от цісаря покійного ховають бозна де – в столиці імперії біля фортеці – а той пристрій показує. А правителя того ми не любили за тупість його та обмеженість, за вчинки нерозумні, брехню та марнославство. Отож сумний вираз обличчя нам зобразити при цьому нам так і не вдавалось. Що й, певно, було людьми причетними до інквізиції помічено.
Такі були причини цього чи ні – але залізні жовніри до моєї келії на гостину завітали. Зрозумів я, що чекають на мене біди і не помилився. Через кілька днів біля входу до келій наших пристрій задзвонив – той що голоси людські на відстань далекі передає. І кажуть мені через той пристрій – зайдіть будьте ласкаві в університет до келії де писано на дверях «Перший відділ». Завітав, я, звісно. А там мене вже залізні жовніри чекають. І грамоту маленьку показують, де написано було: залізний жовнір святої інквізиції такий то. Імення його і не пригадаю – не до того мені було - втямив я що чекає на мене у незабаром. А залізні жовніри і мовлять – говорити, мовляв, нам з Вами необхідно, але для цього мусите слідувати з нами в резиденцію святої інквізиції. Посадили вони мене у бричку самохідну, що без коней їде – мастило гірське в утробі тої брички горить і від того вогню вона і їде. Певно, винахідник якийсь іноземний таку бричку вигадав.
Завезли мене в резиденцію інквізиції – а там при вході кам’яна фігура Залізного Фелікса – першого головного інквізитора – вони йому як святому поклонялися. Завели в келію тай питають: «Знаєш, чому ми з тобою говорити хочемо – по доброму спочатку без випробувань тілесних?» «Ні, не відаю я того.» «Та як же не відаєш, коли ти оповідки та віршики писав?» «Але хіба єресь якась чи бунт в них є?» «Воно то може і немає, але якщо прочитати їх уважно, то висновок можна зробити, що народу посполитому в королівстві нашому зле живеться і багато станів суспільних устроєм королівства незадоволені. І цісарі наші минулого, такі як Йосип І Грізний погані були. А тут і до заколоту недалеко. А якщо хтось із чужоземців сії писання почитає, то погано про цісарство-королівство наше думати буде.» А потім допитувати стали – хто навчив мене ції твори писати та кому я їх читав і як я збирався за кордон ці твори передавати.
Відповідав я, що грамоті та письму ще в школі церковно-приходській був я навчений, а писати вірші та оповідки то кожному закортіти може, і нікому їх не читав, бо незакінчені вони і з іноземцями я знайомств не маю. А вони знову те саме – «Кому читав та хто напоумив?».
І так довго тривало. Зрештою, їм чи то набридло, чи то вони зрозуміли, що з мене нічого не витягнеш – ніякої гучної справи про єретиків. Зайшов до кімнати старий інквізитор зі злими колючими очима. І почали вони в моїй же присутності радитись, що зі мною робити. Я так зрозумів, що не з метою направду раду чинити, а з метою мене залякати. Один мовить – в темницю його кинути на віки вічні, інший – завести у підземелля, прикласти до голови мушкет чи гаківницю та й стрелити, а третій радить – завести його до такого лікаря, що зі здорових людей божевільних робить. А потім сказали мені: «Відпускаємо ми Вас. Ваше щастя, що нікому ці оповідки не читали.»
Кілька днів мені не вірилось, що я ось так можу вільно ходити вулицями міста, дихати, розмовляти, пити каву та милуватись деревами.
Через кілька днів після вищеописаних подій в нашому університеті відбувався іспит – час то того підійшов. Іспит відбувався з науки про історію товариства усуспільнення. А треба сказати, що я хоч і не мав ніяких симпатій до цього товариства, але до наук різних потяг мав, історію того товариства вивчив і на іспиті старому професору то все доповів. Але у відповідь почув я наступне: «Ви говорите не те, що думаєте. А думаєте Ви так, як думав Троцький, що ворогом нашому цісарству та суспільному ладу нашому був. А тому оцінку незадовільну Вам ставлю і зі стану студентського виганяю.» Здивувався я звісно – бо дивно було чути від такого поважного прихильника Арістотеля, що він думки здатний читати. Крім того світогляд мій від світогляду Троцького був дуже далекий.
Але нема на то ради – пішов я грамоти свої, що мене свідчили забирати. А мені їх не дають. Кажуть – відвідайте спочатку збори молодіжного товариства усуспільнення. А треба сказати, що в той час належність до молодіжного товариства усуспільнення було знаком лояльності цісарю та суспільного ладу королівства оборонцем якого цісар і був. І всі конче, хто спокійно хотів в королівстві жити і уваги інквізиції до себе не накликати мусили змолоду в то товариство молодіжне зголошуватись.
Прийшов я на те зібрання – а там крім спудеїв переляканих залізні жовніри та інквізитори сидять. Почали тоді присутні у риториці вправлятися: «Є серед нас товариш, який нам зовсім не товариш, який думки ворожі нашому цісарству і нашому суспільному ладу – найкращому в світі висловлював, які самій ідеї усуспільнення ворожі. А тому слід вигнати його зі стану спудеїв і з молодіжного товариства усуспільнення.» Так вони і вирішили шляхом рук підіймання, і пішов я по світу блукати.
(Світлина з мережі. Написано на основі реальних подій 1982 - 1983 років від Різдва Христового.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
«…люди давно на світі живуть і вже все вигадали.»
(Андрій Платонов)
Настрій у брата Бартоломео був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Брат Бартоломео очолював Святий відділ розслідувань єретичної гріховності містечка Сан-Петро. Простіше – місцеву інквізицію. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Брат Бартоломео навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у чорній сутані. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Бартоломео, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв свою чорну сутану інквізитора – він любив цей одяг, відносився до нього як до жінки – погладжував і розмовляв з ним.
Брати Григоріо, Антоніо, Пауло були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антоніо і Пауло – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Григоріо… Ну хто, хто його прислав в святий трибунал? Ну який з нього інквізитор? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого виноградаря, що помер від чуми два роки тому. Знає він цих місцевих виноградарів! Серед них була поширена єресь альбігойців, яка певно досі жевріє…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна чаклувала і висловлювала єретичні судження. Так, у день святого Анастасія вона вивісила сушитись панчохи, в той час, коли біля воріт у неї лежав дохлий щур і тут же почалась страшна буря, яка наробила в містечку чимало біди. А на страсну п’ятницю подивилась якимось дивним поглядом на козу – і молоко в кози пропало. Місцевий пастор – отець Глоріо доповів, що церву вона відвідувала рідко і на сповіді давно не була. При обшуку в дівчини знайшли дві явно єретичні книги – одна грецькою (ех, шкода братія грецькою не розуміє, інакше докази були б очевидні) і ще якусь, де писалось, що «Пробігли дні мої – наче оленів коса хода….» Єресь! Явна єресь! Життя – це дар божий, а не кроки оленів. Хм… Якийсь Петрарка написав. Певно, єретик, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що братія в тутешньому домініканському монастирі тільки те й робить, що пиячить та займається розпустою. Ясно! Наклепи на святу церкву та інквізицію. Типова єретичка! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… І хтось їй ці єретичні думки навіяв і чаклунству навчив. Хто? Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої єресі немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли місцевому кату. Але сьогодні в брата Бартоломео було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку застосував «іспанський чобіт». Марно. Не допомогло. І трохи перестарався – ногу підсудній зовсім розтрощив… Потім підвісив її на дибу – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут зусилля були марними…
- Все з нею ясно. Єретичка і відьма! Спалити її сьогодні ж! На вогонь! – розчаровано видихнув брат Бартоломео.
Брат Антоніо вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, брат Пауло позіхнув і потер руки – з цим закінчено мовляв. Але погляд Бартоломео впав на брата Григоріо. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнів, відчаю. Бартоломео підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віруєш, що Ісус Христос був син божий?!
- Вірую! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах брата Григоріо жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Вірі і святій церкві загрожують єресі! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На автодафе брат Бартоломео не пішов – хоч намагався не пропускати таких подій. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в келії і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
Настрій у комісара Полікарпова був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Варфоломій Полікарпов очолював місцеву надзвичайну комісію. Революційний трибунал містечка Фастів. Простіше – місцеву чека. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Варфоломій Полікарпов навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у кітелі та галіфе. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Полікарпова, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв кобуру свого маузера і легко погладжував його рукоятку – він любив свою іменну зброю, відносився до нього як до жінки – пестив і розмовляв з ним.
Грішка, Антошка і Пашка були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антошки і Пашки – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Грішка… Ну хто, хто його прислав на службу в трибунал революції? Ну який з нього чекіст? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого дрібнобуржуазного інтелігента, що помер від тифу два роки тому. Знає він цих місцевих інтелігентів – буржуазне охвістя! Серед них було багато есерів та меншовиків – певно і досі є…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна говорила, що розквартирований у Фастові червоноармійський полк особливого призначення тільки й здатний, що селян грабувати та ґвалтувати, а як прийде Петлюра, то розбіжаться ці мародери як щурі. Місцевий партійний активіст – Горлов доповів, що прийти на мітинг в честь дня Паризької комуни вона відмовилась, ще й заявила при цьому, що марксизм – це небезпечна утопія, червоний прапор над своєю хатою ніколи не вивішувала. При обшуку в дівчини знайшли дві явно контрреволюційні книги – одна французькою (ех, шкода товариші французької не розуміють, інакше докази були б очевидні) – явно від агентів Антанти, і ще якусь, де писалось про якогось студента, що бабцю сокирою зарубав і потім філософствував про людей звичайних і незвичайних. Явна контрреволюційна пропаганда. Хм… Якийсь Достоєвський написав. Певно, контра і буржуй, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що в чека засідають садисти. Ясно! Наклепи на радянську владу і чека. Типова контра! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… Хтось її цьому навчив і підбурив. Хто? Тут явно є контрреволюційна організація… Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої антирадянщини немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли червоноармійцю Зобову – майстер цієї справи. Але сьогодні в Полікарпова було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку просто бив по морді буржуйській. Марно. Не допомогло. Руки виламував і трохи перестарався – щось там зламав - хруснуло… Потім підвісив її за руки - попередньо скручені за спиною - на гак від люстри і бив залізним прутом – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут всі зусилля були надаремно…
- Все з нею ясно. Контра! Есерка! Розстріляти!!! – розчаровано видихнув Полікарпов.
Антошка вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, Пашка позіхнув і потер руки – з цим закінчено, мовляв. Але погляд Полікарпова впав на Грішку. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнівів, відчаю. Полікарпов підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віриш у перемогу Світової Революції і комунізму???
- Вірю! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах чекіста Грішки жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Революції і Радянській владі загрожує контра всіх мастей! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Тільки нещадний червоний терор врятує комуну! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На розстріл Полікарпов не пішов – хоч намагався не пропускати. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в кабінеті і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
(Світлина з мережі. Автора не пам'ятаю, але вдячний.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344664
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
(З «Ші Цзін»)
Бараняча шуба, кайма із пантери,
Ти з нами жорстокий, наш пане, без міри.
Чи іншого пана немає юрбі?
Ми вірою й правдою служим тобі.
Рукав твій обшитий пантерою з краю.
Ти з нами жорстокий – я в праці сконаю.
Чи іншого пана немає юрбі?
Ми вірність стару бережемо тобі.
(На малюнку напис: «Чжун Чен Де Ге» - «Пісня про вірність», "Пісня вірності" (кит.))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344589
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012
(З «Ші Цзін»)
Ми папороть збирали по лісах,
Зривали паростки весняні, молоді,
Коли додому простягнеться шлях
По холоду підемо і сльоті.
Ні сім’ї, ні хати немає… Біда!
Це гунська ввірвалась орда!
Годі спокій шукати тобі!
Смерть шукай на війні.
Ми папороть збирали по лісах,
Стебла ніжні – п’янкий аромат.
Коли додому простягнеться шлях
Хворе серце згадає солдат.
І серце нудьга все жалИть і гризе,
Голод мучить і спрага палИть,
Охороні кордону немає кінця
Не чекає сім’я гінця.
Ми папороть збирали по лісах,
Міцні весняні паростки тоді.
Коли додому простягнеться шлях
Лік втратимо ми місяців юрбі.
І серце болить і болить –
Солдат не прийде додому назад!
(На малюнку напис: «Юань Цзу Цюй Сюн Ну» - «Похід на гунів».)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344588
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012
«…Є музика, яка містить в собі атоми нашого буття.»
(Осип Мандельштам)
Письменника Носова Миколу Миколайовича (1908 – 1976) сприймають виключно як письменника дитячого. Причому розглядають його прозу в площині тільки російської літератури. Хоча народився він в Києві і виріс в Ірпені. І свою знамениту епопею про Незнайку почав писати для журналу «Барвінок» українською. І його твори сприймають лише як казочки для дітей – не більше. Певно, деяким майстрам слова не щастить – їх так і не встигають зрозуміти сучасники – нажаль, чи то на щастя для них. Було б, наприклад, дивно, якби Джонатана Свіфта сприймали б як автора казочок для дітей, не більше. Сучасники прекрасно розуміли, що його «Гуллівер» написаний для дорослих, як їдка сатира на тогочасне суспільство – глибока і нещадна. Сатиру Носова у його «дитячих» творах вперто не бачили. Я маю на увазі неперевершену, безсмертну трилогію про Незнайка. Для багатьох дітей – і для мене в дитинстві в тому числі, це улюблена книжка.
Це захоплюючий світ створений фантазією майстра в якому цікаво і кумедно жити. Але не тільки. Варто подивитися на ці твори уважніше і починаєш дивуватися. Як?! Невже цензура в ті роки могла це пропустити?! Звісно, хрущовська «відлига», придирались до кожної фрази не так нищівно і людожерськи, але все таки…
Ну де, в якому творі совітської літератури – цього цементного моноліту «соцреалізму», ви ще можете знайти таку сатиру, сарказм і навіть знущання над типажем епохи – радянським міліціонером? Персонаж Свистулькін викликає просто таки гомеричний сміх. Це просто ідіот у формі. Арештовує підозрілих тільки для того, щоб прочитати їм мораль, випадково повертаючись додому потрапляє в чужу квартиру і сприймає її як свою. Його, будять, пояснюють, він, звичайно, йде одягаючи чужу куртку з чужими документами водія Бублика. І тут перестає розуміти хто він – міліціонер Свистулькін чи водій Бублик як написано в документі. Починається в нього роздвоєння особистості – адже в радянському суспільстві все вирішує папірець: написано Бублик – значить ти Бублик! І потрапляє він до психлікарні будучи переконаним, що він це не він… Ну, хто б ще насмілився в кінці 50-тих так над системою посміятися, навіть у формі дитячої казочки!
Перша частина трилогії – «Пригоди Незнайки та його друзів» - це пародія на тогочасне «радянське» суспільство. Не просто пародія – зла сатира. Кожен персонаж – карикатура на певний типаж сучасника. Безтолковий лікар, який лікує всі хвороби виключно касторкою і зеленкою – бо інших методів не знає. Але вважає себе правомочним диктувати кожному його спосіб життя. Бездарний поет, який пише графоманську нісенітницю і всі оточуючі вважають його генієм пера і затамувавши подих слухають заримовану тарабарщину. Бездарний художник який малює за його ж словами «халтуру» по трафаретам, але вважає себе «богемою» і веде відповідний спосіб життя. Ненажери, які бачать сенс життя у поглинанні «делікатесів» - пончиків і сиропу (про інші вони просто не чули). Механіки, які винаходять нікому не потрібні безглузді пристрої (комбінацію магнітофона і пилососа). Інтелігент, який живе в своєму замкненому світі, який нікому не зрозумілий і викликає тільки сміх оточуючих. Письменник, що вишукує теми для романів підслуховуючи чужі розмови. І всі про це знають, що він підсовує в квартири «жучки», але продовжують вважати його шанованим письменником, хоча жодної книги він так і не написав… Як це все схоже на атмосферу певного часу! Того самого часу, коли повітря таке важке і задушливе, що хоч ножем ріж… І всі ці персонажі замикає наш головний герой – абсолютний невіглас і нездара, який, проте, впевнений, що сучасники його просто не розуміють і який жадає одного – бути головним, всім керувати, бути самим-самим… І волею випадку йому це вдається – шантажуючи товаришів по нещастю, яких – абсолютно здорових насильно утримують в лікарні з незрозумілих причин (точніше для наукової роботи місцевого «доктора» - чергового нездари), він переконує їх заявити, що він їх керівник і великий авторитет в усьому. Ставши каліфом на годину (чи то секретарем парткому на годину) він дає абсолютно безглузді вказівки (які, на щастя, ніхто не виконує), всюди демонструє свою необхідність, важливість і незамінність, не розуміючи наскільки він смішний на цій «посаді». І коли настає розвінчання псевдовченого і лжелідера, настає трагедія – трагедія «людини без кабінету», начальника, який перестав ним бути, вічно колишнього.
Безтолкове суспільство живе тільки за рахунок мініатюрних розмірів його членів – природа дарує гігантські в порівнянні з розмірами мешканців плоди. Інакше все точно пішло б в тар-тарари…
Наш герой потрапляє в країну, де проблеми взаємовідносин статей і непорозуміння між особинами різних статей зайшли настільки далеко, що вони живуть окремо – в різних містах окремими «гомосексуальними» громадами. Зображення цих громад – це ще й їдка сатира на жіночу та чоловічу психології. Поведінка мешканців цих «жіночих» та «чоловічих» міст гротескна, абсурдна, позбавлена сенсу і змісту. Люди самі вигадують собі проблеми і створюють химерні фантоми яких самі ж бояться. Хтось вигадує, що в сусідньому місті завівся дракон – і всі цьому одразу вірять. Ну, як же не повірити, якщо всі так кажуть!
Це не персонажі – це карикатури на людей. Написані з натури…
Я досі не розумію, як це не помітила цензура!
Але після виходу книги автору було замало посміятися над тогочасним суспільством. Автору захотілось посміятись не більше не менше як над майбутнім – над комунізмом. У той час всі вірили, що комунізм не за горами, навколо висіли гасла «Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!», Хрущов обіцяв, що у 1980 році настане перша фаза комунізму. І ось автор зобразив пародію на цей очікуваний досконалий суспільний устрій. Ще й назвав: «Незнайка в Сонячному місті». Явно натякаючи на комуністичну утопію Томази Кампанелли «Місто Сонця». Прямі паралелі! Читаєш і дивуєшся – комунізм якийсь тут дивний. Люди живуть і не знають для чого. Мета втрачена. Техніку вигадують все більш і більш химерну – невідомо для чого. Будинки, які крутяться, машини, що замість коліс мають спіралі та інша нісенітниця. І тут раптом просто недопустима крамола! Виявляється при комунізмі теж будуть злочинці! Вони будуть чинити злочини просто так – бо їм це подобається. Схильність до злочинів виявляється вроджена, і ніяк її не виправиш. Та в ті часи про це і говорити ніхто б не посмів. В ті часи і генетика то була заборонена, бо суперечила марксистсько-ленінській ідеї перевиховання. Як Носов насмілився це написати – не знаю. І хоча закінчується все повним хепі-ендом: міліціонера Свистулькіна виписують із психлікарні, бо він нарешті само ідентифікується, злочинців садять за грати, у дивака Незнайка відбирають чарівну паличку, але лишається слід – це комуністичне суспільство смішне і безглузде.
Та автору і цього видалось замало! Посміявшись над своїм суспільством Носов вирішив посміятися і над західним суспільством. Геній сатири пише завершення трилогії – «Незнайка на Місяці». Тут уже автору можна було не критися і не боятися цензури, і він нищівно сміється над індустрією розваг, бізнесом, біржею, поліцією, безробіттям, монополіями, західним правосуддям, парламентом, психологією буржуа, фільмами жахів. Але раптом – автор починає сміятися над профспілками та революцією! Революція в цьому світі «коротульок» смішна. Хоча зачаровує своєю гуманістичністю – таких гуманних і добрих революцій просто не буває. І все якось казково і смішно – революцію привозять інопланетяни і викликає якийсь недотепа з акціями. І результати революції на тогочасні совіти ну зовсім не схожі – ніякої тобі держави в результаті. Анархія та й годі. Така собі ідеалістична анархія – все організовується само собою.
Завершує трилогію майстер ностальгічно – всі ці химери часу і простору ніщо. Важливий для людини лише шмат рідної землі, де є сонце і небо, трава і квіти. Все інше – пусте. І комунізм теж.
(Світлина з мережі. На світлині – Носов М. М.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343638
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2012
«Моє минуле розвезло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань, - вони, закутані в саван, виспалися вволю.»
(Фрідріх Ніцше)
Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім’ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав досить непогану для тих неспокійних часів домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо (雪の中で窓) - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії. Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівари. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча - 修士片手刀). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з владним кланом Ходзьо, і в результаті на його замок напали – майже всі самураї нашого повелителя, що були на той час в замку, загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:
Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.
Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. До мене, як до майстра меча просилися в учні. Але я всім відмовляв. У моєму тодішньому становищі роніна не мають учнів. В ті роки якраз спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селищі Цзянь Си (金寺 - Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом. Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау. Хоча я на них не ображався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (龍山 - Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цлі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Уельсі (Кимру), в селищі Одохр, що Гвінеті в родині Овена Ллойда в 1579 році. Батько був дрібним землевласником, розводив овець і назвав мене на англійський манір Джоном. Я був п’ятим сином в сім’ї. З дитинства знав тільки стрижку овець, сироварню, пасовища. Місцевий священник пастор Томас (в миру Ола Сунлід) навчив мене грамоті. Я хотів як і батько стати фермером, але доля судилась мені інакша. У 1596 році після Великодня на овець напала моровиця – батько лишився ні з чим. Голодували. А потім влітку моровиця напала на і людей. Селище вимерло. Поховати померлих допоміг той же пастор, що прийшов у селище одягнувши вбрання чумного лікаря. Я подався в мандри волоцюгою і опинився аж в Брістолі. Там я найнявся матросом на корабель «Ізабелла» яким командував капітан Саймон Бакстер, якого називали «Бородатий Крук» (Бардет Равен). Моряк з мене вийшов не такий уже й поганий, принаймні на морську хворобу я не страждав. Я думав, що це корабель торговий – мріяв я тоді побачити Індію. Але капітан вирішив спробувати примарного щастя і пошукати долі корсаром. Так я став «джентльменом долі». Кілька років ми грабували іспанські кораблі на просторах морів від Панами до Азорів і щедро проливали на палубу іспанську кров. Інколи я думав про те хто я: матрос флоту Її величності королеви Англії Єлизавети І чи просто пірат? 28 вересня 1603 року недалеко від берегів острова Бардабос запаси пороху у трюмі нашого корабля чомусь вибухнули (певно по необережності когось з моряків, що вже призвичаїлись палити тютюн – тоді він ще був в дивовижку). Я опинився в воді, вчепившись у порожню діжку. Так я гойдався на хвилях три дні, шкодуючи, що в діжці не лишилося хоч трохи рому, аж поки мене не з’їли акули.
Після цього я народився у 1890 році в Коннахті (Ірландія) в сім’ї сільського вчителя біля Слайгьо. Але мої батьки були родом не з Коннахта – вони були з клану О’Донелів і походили з Донеголу. Назвали мене Патріком. Освіту я здобував в Дубліні, в Трініті-коледжі, куди вступив у 1909 році. Спеціалізувався на сходознавстві – вивчав шумерську та тібетську мови. Але освіту не завершив – втупив до лав «Шин Фейн» з метою боротися за свободу Ірландії зі зброєю в руках. У «Шін Фейн», а потім і в ІРА мене називали Рорі. Наша підпільна комірка спробувала висадити в повітря пам’ятник англійській королеві в Дубліні, але невдало. Від англійської поліції я переховувався в Донеголі – жив у маленькій хатинці біля моря, писав прокламації і статті. У 1916 році взяв участь в Ірландському повстанні в Дубліні, загинув під час вуличних боїв, солдати Ірландської республіканської армії поховали мене прямо на клумбі - бої тривали. Під час поховання хтось із солдат сказав фразу «Рорі врятує Ірландію!» («Rory ach amháin in Éirinn!») і салютував в повітря.
Після цього я народився в Україні у 1965 році у селищі Сніжне, що в козацькому краї (землі Кальміуської паланки Нової Січі), недалеко від знаменитої Савур-могили. Я ще ходжу серед вас, вечорами п’ю запашний чай, згадую пережите і пописую свої химерні новели…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343626
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2012
* * *
Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплі серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!
(поетичний пореклад з дослівного перекдаду. За дослівний перекдад з арабської подяка Заброді В. В. Фото автора перекладу.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Серед галактик
Орган звучить фугою
Про нескінченність…
* * *
Палала горобина
Ватрою серед зими
Але крук подзьобав…
* * *
Старе місто
Втопилось у порожнечі.
Це винен сніг…
* * *
Люди в білому
Проводжають в небо
Вічного мандрівника.
* * *
На мокрому асфальті
Листя килим
Для падолиста-падишаха…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343425
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 12.06.2012
* * *
Аромат гербати.
Занесе снігом мене
У цьому селі...
* * *
Тільки дощ прийшов
На зустріч з поетом
Дивним….
* * *
Гріють небо
Самотніми вогнями
Сумні люди…
* * *
Ми теж
У порожнечі розтанемо
Як цей дим…
* * *
У дзеркалі своєї душі
Бачимо дивні тіні...
Осінні дні.
(Світлина автора віршів. Тут він в горах на одинці зі свою тінню - як завжди...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343221
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 11.06.2012
Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.
І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.
Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.
Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.
Оригінал:
Im Nebel
Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.
Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.
Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.
Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.06.2012
«… Знаю, - тут
Замість капусти і замість брукви
Мертві голови продають.»
(М. Гумільов)
Історія входять в нашу свідомість не з сухих підручників - з розповідей старих людей. І в цьому плані добрий шмат нашого народу позбавлений історії – старше покоління часто-густо просто боялось розповідати як воно було насправді – діти могли сказати щось зайве, а там… Це в’їлося в свідомість людей – занадто страшні часи їм довелось пережити. Саме тому більшість наших людей живе і живить свій світогляд міфами.
Мені пощастило більше – покійний дід Олександр багато розповідав. І розповідав відверто. Більше не мені – його співбесідниками були люди старші. Але моя присутність його не зупиняла – діти мають знати – це було його переконання. Дід Олександр був людиною непересічною, життя його було важким і складним, як і в більшості людей того трагічного покоління. Його розповіді я вбирав як губка. Шкода, що багато імен і прізвищ не запам’яталось, стерлося з пам’яті. Але може це і до кращого. Імена конкретизують подію. Тоді як ці події типові – вони траплялися з мільйонами наших людей того часу…
Мій дід Олександр народився ще в ХІХ столітті, рано подався з селянського світу в пролетарі – на шахти в Донецький край. Як і багатьох людей того часу його захопила в кінці двадцятих років велика ілюзія – він став комуністом. Напевно, справді вірив у майбутнє ідеальне суспільство і хотів його наблизити. Але через кілька років – страшного 1933 року, коли партійцям наказували відбирати в голодуючих людей хліб, він кинув партійний квиток на стіл зі словами: «Заберіть цю книжечку – я не збираюсь бути співучасником злочину!» В той час це було рівноцінне самогубству. Багато хто так і робив – стрілявся в знак протесту проти того жахливого безглуздого масового винищення людей. Але це не допомагало і на організаторів геноциду не діяло. Тоді діда не зачепили, він лишився живий, хоча потім це йому звісно пригадали…
Чорного 1937 року він працював простим шахтарем на 32-ій шахті шахтоуправління «Зоря», що біля міста Сніжного. Одного дня рушаючи на ранкову зміну він разом з іншими шахтарями побачив біля воріт прохідної співробітників НКВД – «Сьогодні роботи не буде – всі на мітинг!»
На мітингу їм представили нове керівництво шахти – в повному складі відбулась ротація – новий директор, нові інженери, бухгалтери… З трибуни лунав впевнений і сталевий голос нового директора: «…Так ось чому наша шахта не виконувала план! Вороги народу були в керівництві шахти! Тепер вони розвінчані і розстріляні як скажені собаки! Тепер будемо працювати як належить і перевиконаємо всі зобов’язання!!!» Через кілька тижнів історія повторилася – все керівництво шахти знову було розстріляне. Включно з тим самим директором, що закликав бути нещадними до «ворогів народу»…
Приходять шахтарі на зміну – а на шахті порожньо – нікого – ні дирекції, ні інженерів, ні бригадирів. Тільки співробітники НКВД командують: «Всім вантажитись по машинам!» Тут же біля прохідної низка відкритих вантажних машин. Повантажили шахтарів – везуть – з вітерцем. Дід дивиться – везуть далеко – в обласний центр – тодішнє Сталіно (нині Донецьк). Вони їхали і навіть не здогадувались про те, що всього через кілька годин багато хто з них буде розстріляний як «ворог народу» - прямо ось так – в шахтарській робі в касці з ліхтариком, з «тормозком» і «канагонкою»… Ну як їм таке могло спасти на думку – вони ж і є народ – самий справжній – шахтарі – які ж вони можуть бути вороги народу?
А конвеєр смерті уже працював – «трійки» засідали, кожна справа цим «судом» розглядалась не більше хвилини: «Прізвище? Ім’я? По-батькові? Ви – ворог народу, вирок – розстріл! Вивести! Наступний!»
Вони їхали і цього не знали… Їх привезли під приміщення обласного НКВД – там уже стояла маса машин з шахтарями. Їх шикували в колони і запускали на подвір’я: “Прізвище? Шахта? Прізвище? Шахта?...» Потім сортували по двоє-троє і запускали в кабінети.
Зайшов з товаришем – шахтарем П. і мій дід. В приміщенні вони побачили трьох співробітників НКВД і свого бригадира Т. Бригадир сидів в центрі кімнати на стільці. Обличчя його було в крові і гематомах – судячи по всьому його перед цим сильно били.
- Скільки у вас на дільниці цей ворог народу зламав машин?!
- Та який я ворог народу??? – не сказав, пошепки простогнав шахтарський бригадир.
- Мовчати!!! Ти ворог народу!!! Так скільки?
- Та в нас на дільниці взагалі поки що немає машин, ми все по-старому працюємо, дідівськими методами, кіркою. І шахта під нахилом – вагонетки самі котяться… - це сказав шахтар П. Сказав правду.
- Ти виправдовуєш ворога народу! Значить ти і сам ворог народу! Вивести! А ви що скажете?
Мій дід чесно признався, що на цій дільниці він працює не так давно і за час якого роботи ніяких аварій чи поломок не було і що це можуть підтвердити інші шахтарі, так що йому про це повідомити нічого. Діду пощастило. Його відпустили. А бригадир Т. і шахтар П. в той же день були розстріляні.
Через кілька днів в місті Сніжному була облава – хапали на вулиці всіх, хто у вихідний день був вдягнений у краватку (явно буржуазний елемент одягу, ну хто крім ворогів народу буде його вдягати? Ще й в час вирішальної боротьби за соціалізм?) Навіть не приховували, що всі вони були в той же день розстріляні…
Поява на вулиці чорного автомобіля викликала жах – люди ховались хто куди міг вигукуючи в пів голосу: «Воронок їде! Воронок їде!!!»
Народу, який пережив такий рік і не збожеволів слід поставити пам’ятник…
(Всі події – реальні. Нічого не вигадано…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342995
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2012
Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.
Оригінал:
Vergänglichkeit
Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342993
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.06.2012
Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.
Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.
Оригінал:
Nacht
Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.
Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342919
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2012
(Казка)
Після того як вороги зруйнували Січ, старі козаки-характерники ніколи вже не збирались разом, ні на полювання, ні послухати бандуру чи на герць з ворогами. Тай з кожним днем їх все менше лишалося. З сумом згадував старі часи козак Мамай, що втратив стількох друзів-побратимів, і одного разу, коли взимку випало багато снігу, він сказав так:
- Настала холодна зима, виє вітер, біжить по степу дикий кінь – могутній тарпан, замерзає ночами поріг Ненаситинець. Кричить в імлу пугач. І сивий кінь не лягає на землю – він чує спів вовків. Я, Мамай – старий козак-характерник часто слухав спів вовків холодними ночами серед степу. Сивий мудрий кінь лежить в ямі, наче заліз під землю, холодною ніччю. Старий я став, мало нас лишилося в світі живих. Колись кожного морозного ранку я брав до рук шаблюку і танцювала вона у моїх руках виблискуючи на сонці, і часто, побачивши мене, німіли юрмища ворожого війська, ті, що мерзнуть сьогодні в холодній землі.
А потім пішов від в країну предків (таємний хід в країну предків був тоді в могилі Чортомлик), щоб зцілили предки його старі рани, і ніхто не знає куди пішов він повернувшись з країни предків. Кажуть, розмовляв він там з козаками та гетьманами старих часів. Але то вигадують люди, інакше козак Мамай не казав би потім, що йому самотньо без побратимів.
А ще було колись, гетьман Іван Мазепа вирішив об’їхати всю Україну з краю в край – з півночі на південь і зі сходу на захід, і трапилось так, що заблукав він у дрімучому лісі, що коло Холодного Яру і не міг відшукати вірну стежку.
Тоді підійшов до нього високий козак, що весь сяяв як вогонь, взяв вудила його коня і вивів на правильний шлях. Спитав тоді гетьман його, хто він і звідки.
І він спочатку відповів:
- Я твоя свічка.
А потім сказав:
- Я козакував на січі, коли ще Байда був гетьманом.
Зрозумів гетьман, що прийшов йому на допомогу сам козак Мамай.
А було якось, коли вже й мріяти облишили, що Січ знову за порогами постане, тричі по дев’ять козаків-характерників пришли до Дніпра над пороги. Не було в них вже колишньої сили і колишньої слави, тому ніхто навіть звернув на них увагу, ніхто не вітав їх і не говорив з ними. Сумно дивились старі козаки на Дніпро та слухали як ревуть пороги. А потім лягли на землю на високому кургані, що височить на Дніпром, притиснулись устами до землі та й померли. Три дні, один місяць і один рік після смерті останніх козаків-характерників стояв над Дніпром і Великим Лугом густий туман.
(Записано зі слів Сидора Петровича Люльки – жителя села Кам’яні Потоки, що біля Кременчуга збирачем фольклору покійним Степаном Охрімовичем Колодченком у 1959 році. Публікується вперше.
Копія рукопису мені була люб’язно надана у 1982 році.
На малюнку – народна картина кінця XVIII століття.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.06.2012
(Казка)
Про містечко Сатанів та його околиці здавна ходила зловісна слава. Старі люди казали (а брехати старі люди не будуть), що біля Сатанова є такі джерела в які сатана занурює свій хвіст коли місяць стає чорний як іржава підкова. І тому вода з тих джерел має таку дивну силу. А як людина забагато п’є тамтої води то хорує тяжко. І купа всякої нечисті в тих краях водиться, і як хто вирішив запродати свою душу нечистому так і мандрує по яругам біля дороги, що веде з Сатанова на Чортків – там здибанки з самим (цур його) чекати недовго. Тому це містечко так і назвали.
А ще кажуть, що коло Сатанова є печера величезна, і з тої печери хід веде до самісінького пекла. Монастир коло Сатанова збудували, щоб від нечисті ті місця очистити та марно. Року не проходить як трапляються всілякі дива страшні.
Трапився колись в ті часи, коли сатанівським замком володів воєвода Петро Одровонж, а про Сенявських було й не чути, такий ось випадок.
Так от. В ті часи на одному з пагорбів, що височать між містечком Сатанів та селом Кринцилів, була корчма – на самому вершечку. І біля підніжжя горба теж стояла корчма. В ті часи місця ці були пустельні. Ще й до того ходили вперті чутки про нечисту силу, що з’являється в там тому лісі. Тому ті місця оминали і корчми стояли пустками і хто зна хто ті шинки тримав. Але бувало, що чужі люди-подорожні яким випадало в тих місцях заблукати (бо блуд чіпався) вряди-годи тай на світло корчми заходили. Грілися біля пічки, чарчину-другу горілочки вихиляли. Зараз тотих корчмів нема й сліду – тілько ліс росте, але ще мій дід Влодко бачив камені та гнилі колоди на тому місці. І криниця ще була. Ось.
Якось в ті часи один бондар, що йшов з Гусятина до Сатанова на заробітки на свою лиху годину в тих яругах та лісах заблукав. Побачив світло від корчми та й зрадів – відпочину, подумав, та дорогу розпитаю. Зайшов до шинку і бачить: стоїть до нього спиною шинкарка в сукні, що тілько чорним вишита та коло пічки порається. Попросив бондар, скидаючи свиту:
- Шинкарко! Дай-но мені чарочку горілочки – замерз я, по цих хащах блукаючи.
- Зараз, зараз! – відгукнулась жінка не обертаючись.
Сів бондар на лаву біля столу і захотілось йому з шинкаркою побазікати про те, про се. І згадалась йому одна бувальщина, яку він чув по дорозі.
- Слухай, а це часом не пагорб Завія Троянова, що коло Сатанова?
- Саме він і є!
- Чув я, що в старі часи тут відьма жила. А тепер з’являється в тутешніх місцях?
- Являється! Часто тут її бачили!
- Ти диви! Скажіть! А яка вона на вигляд? – питає здивований бондар і дивиться на господиню.
- Ота відьма? Яка вона на вигляд? А ось така!
І з цими словами жінка швидко обернулась до гостя. Дивиться на неї бондар і закричав від жаху. Кинувся бігти геть з корчми, забувши і про свою свиту, і про писану торбу з начинням. Бо в жінки не було обличчя – була суцільна гладка куля без єдиної заглибини – ні очей, ні брів, ні рота, ні носа.
Біжить бондар вниз по пагорбу не розбираючи дороги. Збіг, впав захеканий. Дивиться, а внизу ще одна корчма. Задихаючись зайшов до того шинку, ледве доплівся до лави. Бачить: у шинку теж біля пічки порається шинкарка. Сорочка на ній біла квітами гаптована, а спідниця чорна.
Став він розповідати тремтячим голосом про те, що трапилось.
- Ох, і злякався ж я! Вперше в житті відьму побачив! Та ще й яку страшну! А ти, шинкарко, невже не боїшся жити в такому страшному місці?
- Я? Зовсім ні. Чого тут боятися? – відповіла жінка не обертаючись.
- Невже? А я мало не помер зі страху! Як згадаю – кров холоне…
- А на кого ж та відьма була схожа? Часом не на мене?
Глянув бондар на господиню, а в неї теж – ні носа, ні очей, наче риб’ячий міхур на шиї сидить.
У бондаря від жаху волосся стало сторч. Вискочив він з шинку та побіг у сторону Сатанова… Біг, біг, впав серед лісу і тільки на світанку до тями прийшов.
Ось що в давнину в містечку Сатанів бувало…
Примітки:
Записано зі слів діда Прокопа Сидоренка у містечку Сатанів тодішньої Подільської губернії у травні 1869 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Сатанів – містечко на Поділлі коло Збруча. Достеменний час виникнення Сатанова невідомий. Перша писемна згадка про Сатанів припадає на 1404 рік, коли польський король Владислав II Ягайло подарував селища Сатанів та Зіньків і всі прилеглі землі Петру Шафранцю, зобов'язавши його за це виставляти на королівську службу загін озброєних людей для оборони прикордонних земель, зокрема й Сатанова. 1431 — Сатанів і Зіньків переходять до Петра Одровонжа. Із цього часу Сатанівські землі належали Одровонжам, їх нащадкам та спадкоємцям понад 300 років. 1436 — польський король Владислав III надав Сатанову магдебурзьке право. 1442 — Сатанів отримує статус містечка. У 1720 році власником Сатанова став Адам Миколай Сенявський. Він укріпив замок та його мури й вали, що оточували місто.
(На світлині – руїни Сатанівського замку. Світлина з мережі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342641
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.06.2012
У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.
О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.
Оригінал:
Oktober
In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.
Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342640
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Скільки вистав навколо!
У цьому театрі безглуздому...
Блукаю, спостерігаю...
* * *
Мій сірий кіт
Він теж вірші складав
Мені не зрозумілі...
* * *
Синя безодня
Чорною стала... Зорі...
Сови літають...
* * *
Блакитноока.
Жовтий листок біля ніг.
В небо летіти!
* * *
Ліс. Хащі. Квіти...
Нескінченні пошуки.
Таке життя. Тут.
* * *
По небу пливу...
Удари рук – бризки хмар.
Лякаю птахів...
* * *
Писав крейдою на папері,
Писав тушшю на асфальті
Вірші... Все час зітер…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342381
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 07.06.2012
(Казка)
Виконаю свою давню обіцянку – розкажу про скрипалів-ворожбитів. А розкажу вам бувальщину про знаменитого Романа Черевичка – одного з найславетніших скрипалів Поділля, що блукали по селах та грали на весіллях і похованнях. І був він найдивнішим скрипалем які тільки ходили по землі між Дністром та Бугом.
Роман Черевичок був не тільки скрипалем – він був людиною! Найпершою людиною і кращим скрипалем, який тільки ступав у шкіряних черевиках по нашій землі. Світ не знав серця більш щирого та щедрого, ніж у нього.
У його скрипці чулось завивання степового вітру, і подих весни, і сміх мавок під вербами, і квиління чайок над морем. У його музиці звучали і самотність старезного козацького дубу, і краса неба, і свист шпаків, і пісня жайвора. Його мелодії були наче свист вітру в очеретах – то падали, то втікали, захоплюючи з собою слухачів, які завжди оточували цього скрипаля. І найчорніша душа світліла, гордість поступалася приязні, а суворість танула як сніг у травні.
З усіх куточків України приходили люди, щоб послухати його. Кожен шмат землі між Дністром та Дніпром відав про його славу. Люди забували про холод і голод, зачаровані його музикою. Звуки його мелодій долинали до кожного людського серця. І хоча він міг би стати найбагатшим у краю, єдиним його одягом були потріпана свитка, залатані гачі та крисаня.
Гроші він зневажав. Кохання – ось те єдине перед чим він схилявся і що оспівував. Для нього воно було всім на світі.
Сталася якось у нашому селі Бакота така подія. Побралися двоє молодят – Дмитро Приймак та Марічка Іваненко. Обоє були з родин бідних як церковні миші. Єдине, що їм дісталось як прийшли з церкви – стара кинута перехняблена хата – навіть весілля не було як справити згідно звичаю. У чотири стіни прийшли, а за вікном темрява. Але що їм до того, якщо кохалися вони до нестями? Марічка перед тим гарбуза піднесла багачу Івану Чорненку з села Грушка з усіма його волами, коровами, пасовиськами та млином. А Дмитро не захотів побратися з Наталкою Головичівною з усіма її телятами, вівцями, козами, свинями, скринями з приданим, крамом льоновим та золотими дукачами.
Взяв Дмитро, та й засватав бідну Марічку хоч батьки його з того й журбу мали.
І ось опинились вони самі у своїй старезній хаті і замість того щоб весілля гуляти, як то звичай велить. Самі-самі. Бо всі в селі обурились – як то отак одружуватись – біда з бідою, щоб ані шеляга за душею, ані зернятка в коморі, коли кожен з них міг з багатою парою побратися. Але що тим розумникам, як втямити, що кохання дорожче і ставка, і млинка, і вишневого садка…
Сидять вони та одне на одного дивляться. Раптом у двері хтось постукав. Відчинили – а там на порозі старий дідуган зі скрипкою у потріпаній свиті та крисані. Заходить і каже:
- А чи правда, що тут весілля справляти мають? Я скрипаль, на весіллях граю. Здалеку йшов, зголоднів. Пригостите, чарчиною почастуєте, той заграю веселої!
- Почастувати? – засміялися молодята. – Та тут у нас не весілля, а пустка. Хоч ми щойно з церкви прийшли, та ні гостей, ні частування. Ні чарчини немає. В нас на весіллі нічого окрім кохання немає! Був би хоч хліба шматок – віддали б нашому єдиному гостю.
- Як?! – вигукнув гість. – Ви одружились і не маєте ніякого весілля і ніякого приданого? Одружились тільки заради кохання? І нічого навіть у горщик покласти?
- Звісно!
- Хай благословить вас пан Господь! – промовив скрипаль. – А чи доводилось вам чути про музику Романа Черевичка?
- Черевичка? Чи ти смієшся над нами? Тільки глухі та мертві не чули про великого майстра Романа Черевичка!
Тут старий скрипаль кладе свою скрипку на коліна і каже:
- А скажіть-но сусідам, щоб йшли на весілля і несли подарунки, бо грати музику буде сам скрипаль Роман Черевичок!
- Роман Черевичок? – здивовано перепитали молодята.
- Саме так. Роман Черевичок – це я, - каже скрипаль і бере свою скрипку.
Як зраділи молодята! А новина як пожежа поширилась по селу: сам Роман Черевичок – великий скрипаль прийшов грати на весіллі! Всі покидали роботу, позабули свою жадібність, похапали подарунки для молодят і бігом на весілля.
Прийшов Богдан Вовчук – приніс ковбасу. Данило Микитенко приніс копчену баранячу ногу. Андрій Охріменко зі своєю Одаркою принесли цілий мішок збіжжя, а Параска Кудивітер полотна домотканого. Петро Приходько зі своєю Настею принесли пирогів цілий банячисько і медовухи, а Микола Неборак зі своєю Оксаною два здоровенних кошики з крякаючими качками та репетуючими гусками. Здоровенну комору потрібно було щоб ті всі подарунки поскладати. А Роман Черевичок дякував кожному та посміхався. А гості думали собі: нехай були б вони втричі більше принесли – все одно лишилися в боргу перед скрипалем. На весільному бенкеті всі навіть співати не наважувалися – все боялися пропустити хоч слово чи якийсь жарт якими сипав Роман Черевичок, що сидів на почесному місці.
І пишалась же ця пара молода, що має таке весілля якого ще не бачила Бакота! Та де там Бакота – всеньке Поділля!
А коли бенкет закінчився, зі столу все прибрали, Роман Черевичок взяв до рук свою скрипку і провів по ній смичком. Всі затихли: їм вчулося завивання вітру над степом, дихання моря, сміх мавок під вербами, скиглення чайок над Дніпром. Зазвучали краса неба, свист шпаків та пісня жайвора. Як вітер серед очерету музика то падала, то втікала і несла за собою затамувавши подих слухачів. І найчорніша душа світліла, а суворість танула як сніг у травні. І не лишилось нікого, хто б не почувши цю музику не залишився б навік у її владі.
Та ось скрипаль завершив, настав час платити за музику, і Роман Черевичок зробив те, що не робив досі ніхто зі скрипалів: він взяв свою крисаню і пройшовся з нею по колу.
І той хто збирався дати шаг давав цілий дукач, а хто гріш – цілий золотий. І коли Роман Черевичок обійшов всіх в домі – назбирався цілий капелюх срібних та золотих монет.
Ще діяли чари музики – гості заворожені розійшлися, а тоді і Роман Черевичок побажав молодятам щастя, взяв свою стару скрипку та й пішов.
Тільки він за поріг – а молодята дивляться – стара крисаня музики повна дукачів так і лишилась на столі.
- Він забув свого капелюха з грошима! – гукнула Марічка.
- Зараз я його здожену! – сказав Дмитро.
Кинувся до дверей, а йому на зустріч з порогу коваль Петро Людота зі словами:
- Ось зайшов вас привітати!
- Кидай свій мішок! Скоріше здожени того старого зі скрипкою, якого щойно зустрів!
- Якого ще старого? На дворі нікого не було.
- Та Романа Черевичка! Ти зараз зустрів самого Романа Черевичка! Він грав на нашому весіллі! І забув свого капелюха з грошима!
- Романа Черевичка? Та ви що, подуріли обоє??? Могилу Романа Черевичка я допомагав копати ще три тижні тому у Кам’янці. Бідний волоцюга! Жебрак і багач, пішов з життя з трьома шелягами в кишені які пішли попу за відспівування. У старій латаній свиті так і поховали його зі скрипкою та капелюхом…
А в давнину казали: хвалити Бога гідно, але мудрий не стане проклинати навіть диявола.
Примітки:
Записано зі слів діда Юхима Боднарчука в селі Бакота тодішньої Подільської губернії у серпні 1867 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Бакота – за часів Київської Русі велике місто, центр Подільської землі у складі Галицько-Волинського князівства. Під час відомих подій 1431 року майже повністю знищене, перетворилось у село. Славилось село дивним мікрокліматом і печерним монастирем на околиці, що був діючим до 1967 року. Зараз село Бакота не існує – воно спочило навіки на дні Дністровського водосховища…
Роман Черевичок (1711 ? – 1772 ?) – особа напівлегендарна, знаменитий скрипаль XVIII століття. Відомості про нього непевні. Згідно одних – народився він у Летичеві у 1711 році, згідно інших – у Староконстянтинові у 1702 році. Були ще дані, що народився він у Кам'янці-Подільському у 1721 році. Але виявилось, шо це зовсім інший музика - прізвище його було не Черевичок, а Навівчеревичок і звали його Андрій, а не Роман. І був він не скрипаль, а бандурист. Роман Черевичок був самоучка, хоча кажуть, що його вчив дяк Никифор Сова, що теж вмів грати на різних музичних інструментіх. Роман Черевичок виконував виключно власні твори, які не збереглися. Все життя блукав від села до села, грав музику на весіллях та похованнях – цим і заробляв на життя. З історичних хронік відомо, що він грав на весіллі в Меджибожі у графів Синявських у 1756 році - одружувався Янош Синявський з Ядвігою Смотрицькою. З хроніки відомо, що скрипаль відмовився від великої нагороди сказавши, що «музика не має ціни». Похований у Кам’янці-Подільському, але могила його не збереглася.
Іван Чорненко – жив насправді не в Бакоті, а в Страрій Ушиці, власного млина не мав, а орендував його у Синявських.
Данило Микитенко – родом насправді з Бакоти, але у 1772 році жив у Кам’янці-Подільському тому його присутність на вищеописаному весіллі сумнівна.
Богдан Вовчук – жив у Бакоті і займався рибальством. На час описуваних подій йому було лише 9 років, тому можливо, мова йде про його вуйка Степана Вовчука, який у 1777 році постригся в монахи у Бакотському монастирі.
Андрій Охріменко – насправді був неодружений. Був дяком у Покровській церкві в Бакоті. Можливо це або помилка оповідача, або мова йде про когось із його родичів.
Микола Неборак – мав землю в селах Рогізна і Колодіївка. У Бакоті не жив, але мав там родича – племінника Йосипа Цибуленка.
Про родину Приймаків з Бакоти ніяких даних знайти не вдалося.
На світлині - залишки печерного монастиря біля с. Бакота. Після руйнування скелі практично нічого не лишилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342370
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.06.2012
«Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні»,
а також «колись» і «раніше» і водити хороводи
над усіма «тут», «тепер» і «там»….»
(Ф. Ніцше)
Нещодавно я прочитав захоплюючий роман дивної сили і внутрішньої містичної краси, який мене просто зачарував. Звучить банально. Але це роман сучасної письменниці, що живе поруч з нами і дихає одним і тим же повітрям, що і ми, грішні… А це не абищо. Високохудожні романи рідкість в наш неестетичний час. Тим паче романи з містичного змісту. Я веду мову про роман Галини Пагутяк «Урізька готика». Роман складний і багатошаровий – багатоповерховий якщо хочете. Його слід розглядати в розрізі дискурсів – і то не сучасних дискурсів.
Перший дискурс – світоглядний. Авторка ставить досить дивне на перший погляд питання (яке лишається поза вербальним текстом, але це не так важливо) – чи готичний світогляд (як варіант світогляду) властивий Україні – бодай хоч на кавалку часопростору. Питання риторичне (і на перший погляд недоречне і абсурдне. Але що нині не абсурдно? Влада?) Його можна аналізувати тільки відповівши на питання, а що власне є готика як феномен людської культури? Що це за естетичний, світоглядний, етичний феномен Європи на зламі епох? Що, власне, так зламало Європу ХІІІ століття, що вона перейшла від романського середньовіччя – романтичного і піднесеного, ідеалістичного і гіперіндивідуалістичного, з його приматом світла і віри - в темні лабіринти готичних соборів? І чи є ця епоха самодостатньою в духовному сенсі? Чи є тільки зламом – переходом в зачаровано-піднесений світ ренесансу? Чи передчуттям ренесансу, чи вищим проявом середньовіччя – його апогеєм? І чому тоді цей злам був настільки трагічний протягом всього XIV століття з його столітніми війнами та виродженням лицарства? І чому тільки Італія змогла якось перестрибнути через темні лабіринти готики одразу з романського світу в світ легкого і повітряного (навіть прозорого) ренесансу? Чи може тому, що Італія просто не знала своїх «темних віків»? Кожен найтемніший час лангобардів на цій давній землі етрусків та імперій наповнений хроніками, подіями, соборами і папами, посланнями «Urbi et Orbi» і одкровеннями монахів. І чи Італія справді унікальна в своєму польоті крізь час історії? Бо сусідня Іспанія не уникла готики – реконкіста – це теж готика, тільки романтизована до краю.
В Україні є тільки один справжній готичний храм – храм Іоана Предтечі у Львові. Інші – це або псевдоготика або готика видозмінена ренесансною «красивістю». Мало не сказав «легкістю». Бо готика це теж легкість. В першу чергу легкість і піднесеність. Тільки темна легкість. Як політ нічного метелика до вершин неба. Як темна половинка знаку «інь-ян», темна як жіноча душа. Як внутрішня сторона ночі.
Вважається, що готичний світ для України принаймні чужий. Україна, перенасичена візантійською «блискучістю» і консерватизмом пізньої античності, теж летіла (щоправда, переважно в андеграунді) від естетично-філософського візантійства в світ ренесансних мрій. Бо візантійство і є колискою барокових філософів і естетів. Ренесанс виношувався візантійством. Слов’янізована і варваризована Візантія (нехай) зі своїми фемами була вагітна ренесансом. Тільки розродилась ним чомусь готична Європа за допомогою італійської повитухи.
І раптом в цьому романі ми бачимо готичний український світ. Нехай і припізнілий як весна в наших скіфських краях (о, краяни, ви ж скіфи! Призабули це в своїй хліборобській гуманістичний цивілізованості…) Так, так, готочний український світ – містичний, темний, ворожий дискретності буття, ірраціональний. І це вже не містицизм Гоголя – натуралістичний і етнічний, як легенда орача, що дивується, як земля породжує все суще… Тут вже містицизм свідомості інтелектуала-алхіміка, що хоче добути еліксир молодості з безодень мороку матерії.
І готичний світогляд тут не екзотичний, не привнесений. Він притаманний. Вкраплений в буття цього народу на межі світів – лісистої Європи міст і дикого степу волі. Ми просто погано знаємо своє XIV століття – часи Юрія ІІ, химерних королів Галича і нових метаморфоз історії вже в часи Ольгерда.
Другий дискурс – дискурс простору. Точніше часопростору. Бо авторка розглядає час і простір як єдине ціле. Як різні грані однієї дитячої пірамідки, якою бавляться допоки… Допоки часопростір є, а не стає самим собою – себто не перетворюється у вічне Ніщо. Це в нашій свідомості він часопростір. І матерія це «щось» - забавки для тих, хто думає, що світ насправді існує. А насправді все це флуктуації Порожнечі, нескінченного Ніщо. Потойбіччя, надприродність в цьому романі ховаються за атрибутами буденності, навіть модерновості. Навіть виникає парадоксальна думка – невже модернізм це теж метаморфоза готики? Невже Едгар По це нове народження готичної свідомості (за якою так тужили весь ренесанс, про яку так мріяли…) Буденність як темна сторона буття – це щось нове. Джовані Бокаччо таке не могло навіть приснитись – навіть в часи чуми…
Часопростір в цьому романі не дискретний. Він тягнеться як чума у галицьких передмістях Львова у XVI столітті. Тече як вода. (Це час може текти як вода, а може й зупинятись, але часопростір… Чи не занадто… Хоча нічого не буває занадто коли говоримо про готику…) Логічність, послідовність подій (причина – наслідок) розриваються. Це нам здається, що схоластика у готичну епоху базувалась на логіці. Логіка була формальною вивіскою над воротами в ірраціональний світ. П’єр Абеляр – нещасне дитя романського світу, готичним світом був так і не осмислений. Світ – випадкове нагромадження подій. У готичному світі це відчувається навіть сильніше ніж в парадоксальному Китаї. Все нелогічне – від людини до химери на даху Нотр Дам де Парі. Людина – істота трагічна по своїй суті. Часопростір тут виступає як флуктуація цієї одвічної трагедії. Навіть небуття тут не звільнює – не дарує жаданої нірвани, а тільки помножує трагедійність і стражденність буття.
Поява такого твору на українському ґрунті несподівано. Але хіба може бути щось несподіване в невизначеному, нелогічному часопросторі?
(Світлина автора есею)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2012
* * *
Сніг падає, лишаючи весь світ у меншинІ.
Пора ця – час гуляк і Пінкертонів,
наздогнав би себе у новому єстві,
чи впізнав по відбитку жетонів.
За здобутки такі в безкоштовній порі,
У повіті, що тишею повен.
Скільки світла набилось в шматочок зорі
Серед ночі! як біженців в чОвен.
Не посліпни, дивись! Ти і сам сирота,
Відщепенець, єство незаконне.
За душею – ні шеляга, з хворого рота –
пара хмарами – профіль дракона.
Помолись краще вголос, ти теж НазарІй,
за усіх хто з дарами в обох
половинах Землі самозванців-царів
і за всіх діточок у колисках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342315
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.06.2012
(Передмова до збірника новел "Нотатки відлюдника")
«Страшно подумати, що наше життя – це повість без фабули та героя…»
(О. Мандельштам)
Кожна людина – відлюдник. Відрізняються лише ступінню самотности. Давно відомо, що найбільша самотність у юрбі. Ми всі чужі одне одному, загублені в порожнечі нерозуміння. Найгірше те, що люди і не бажають розуміти одне одного бодай би на крихту. Якщо хтось направду прагне товариства варто тому піти в гори або в ліс чи пустелю. Там він буде не наодинці з собою, а в товаристві Всесвіту. Ця самотність, певно, найліпша з усіх її різновидностей.
Ці нотатки складаються з розрізнених замальовок пензлем часу на хмарах написаних якимось самітником-диваком. Все ефемерно, все зникає, все порожнеча. Ми всі пишемо в повітрі, виводячи каліграфічні ієрогліфи, які ніхто не зрозуміє – сенс їх давно втрачено. Тому і не дивно, що автор цієї писанини записав свої нотатки на хмарі. Я випадково прочитав їх блукаючи холодними горами. Через мить хмара розтанула і слова розчинилися в повітрі як розчинилась у зітлілих століттях «Історія етрусків» написана нібито імператором Клавдієм. Прочитавши ці нотатки я одразу зрозумів, що писав їх дивак. Обірвані клаптики свого життя чи подій, свідком яких він був, автор зібрав до купи як шматочки візантійської мозаїки.
Марні були його зусилля перекласти свої проби пера іншими мовами. При кожному перекладі щось губилося, втрачалося назавжди і одночасно виникало щось принципово нове – чуже першотвору. Змінювалась сама безодня між словами, оця порожнеча між літерами мутувала. Якщо відверто, я думав, що порожнеча не здатна змінюватись – вона завжди така сама, завжди є собою – першоосновою цієї ілюзії, яку ми називаємо «світом» чи то, вибачаюсь, «Всесвітом». Як я помилявся! Марно писати те саме тільки для москалів – іншою мовою текст отримує зовсім інший зміст. Кожний переклад – це новий твір. Тому не шукайте тотожностей і аналогій «Нотаток відлюдника» і «Записок написаних на хмарі» - це різні твори як різний Хвильовий перекладений китайською та португальською мовами. Чи просто не перекладене, прочитане в різний час. Прочитайте Лао Цзи в часи Руссо і в часи Айнштайна – це будуть абсолютно різні твори. Все повторюється і в той же час не повторюється ніколи.
Ми живемо наприкінці великої епохи – в часи занепаду Римської імперії, агонії античності. Ренесанс (як це не прикро) закінчується – помирає не написавши заповіту. Попереду нове середньовіччя з усіма його готичними світоглядами, аристократією та правами станів. І байка, що нова аристократія буде аристократією духовною, нова інквізиція буде палити єретиків у віртуальному світі – свідомість людей найближчого майбутнього – це свідомість середньовічна з усіма атрибутами – засудженням науки (логіка – зло, треба вірити, а не пізнавати і т. д.), перетворенням освіти в схоластику і нескінченними релігійними війнами.
Найважче адаптуватися у новому світі буде таким країнам як Фінляндія та Московія. Вони не мали власного середньовіччя! Вони стрибнули одразу зі світу архаїки в світ ренесансу. Дух готики їм не знайомий. Аристократія в Московії сформувалась тільки в час найвищого злету ренесансної культури – в ХІХ столітті. Ну, не назвати ж аристократами Малюту Скуратова і князів, що випрошували в хана ярлик. Попри все, скільки б ми не лаяли галицьких бояр ХІІІ століття, це була гонорова аристократія. Свого роду варіант лицарства Русі. Ми можемо ввійти в нове середньовіччя м’яко, попри совковість доброго шмату степів. Мало хто задумується над тим, що совок це по суті передчуття нового середньовіччя. Преамбула, що сигналізувала загибель неоантичної свідомости. Якщо співставити світогляд Светонія – цього предтечі середньовіччя і свідомість совка, бачимо дивні паралелі – те саме жадання чуда, схильність до статичності (стабільність будь-що!), сакралізація абсолютної влади як гарант спокою обивателя.
У творах Сюгоро Ямамото чітко простежується одна думка: наші ілюзії інколи більш реальні ніж так званий «справжній» світ. Ніхто не сприймає його твори як заклик творити ілюзію – ту, в якій нам було би комфортно жити, в якій наше існування було б наповнене сенсом. А дарма! Я просто єством відчуваю запитання яке зависло в повітрі: «Так що являють собою ці нотатки? Що це?» Сприймайте це як метаморфозу ессею. Овідій не дарма закінчив своє земне буття у Скіфії. Цей край – країна вічних метаморфоз.
2010
(Світлина автора есею)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341931
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2012
(Низка сенрю)
* * *
Тане сніг. Весна.
Шум новобудови.
Вухастий пес.
* * *
Мокрий черевик.
Хмари над річкою.
Вухастий пес.
* * *
Цитатник Мао.
Іржавий цвях. Свобода.
Вухастий пес.
* * *
Танцюють гіппі.
Ремонтують ровери.
Вухастий пес.
* * *
Бабуся, квіти.
День весни. Стопудово.
Вухастий пес.
(На світлині - він побачив вухастого пса. Світлина з мережі. Примітка: Сенрю - жанр японської поезії, свого роду жартівливі хокку.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341927
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 05.06.2012
(Два сіджо)
* * *
Забуті свята осені разом зі старим котом
У цьому році сумному зустрічати буду.
Холодно в небі. Все пройшло. Вітер.
* * *
Де знайти стільки відерець дитячих
Щоб осінь сховати в них кольорову
В часи зими чорно-білої, вічної, злої?
(Примітка: Сіджо - жанр давньокорейської поезії.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341700
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 04.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Крик паротяга.
Куди я їду? Навіщо?
У далину таку…
* * *
Чорним вишито.
Життя мого візерунки.
Порвана нитка.
* * *
Паперовий кораблик
Життя мого дивного.
Вчулось: «Пливи!»
* * *
Стара лікарня.
Навіть смерть заходити туди
Втомилась.
* * *
Намалюй мені вічність!
Хоча б на дзеркалі.
Або на поверхні вітру…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341699
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 04.06.2012
(Низка хокку)
* * *
Осіння трава…
Буду пригощати сіном
Пухнастих звірів.
* * *
Хащі міста.
І тут – жити та шукати
Приречені ми…
* * *
Старого човна
Знову ремонтую. Звідси
Попливу в порожнечу…
* * *
Старий музика
Дарує сумні пісні
Тиші осінній…
* * *
Слова краплями.
Чи то осені дощі
Чи то віршів сум…
* * *
Аромати та сталь.
Холодно, ранок весни.
Фрукти розрізав…
* * *
Вечірні сутінки.
Пошуки людини,
Що здатна допомогти…
* * *
Сутра вечора.
Обірвані струни кото.
Човен і захід…
* * *
Після падолисту
Хризантеми цвітуть
Тільки у пам’яті…
* * *
Сутінкове місто.
В епоху занепаду
Про весну журба.
* * *
Навіщо квітами яскравими
Мені весну нагадали
Цією зимою вічною?
* * *
У миготінні зірок
Душі старих знайомих
Випадково побачив…
* * *
Люди і вітер.
Осінні холоди...
Самотність.
* * *
Згасла свічка.
Запалю ароматну паличку
Над прахом спогадів…
* * *
Дощі осені!
Омийте душу мою
Від праху людей…
* * *
Промені світанку.
Допоможіть побачити
Вітру легкий слід…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341507
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.06.2012
(низка неканонічних танка)
"Самотні поклики птаха
Летять у тривожні сни..."
(Теодор Шторм)
* * *
Блукальці весни!
Гірські стежки заросли
Забудь-травою.
Будемо йти навмання
У хащі снів золотих.
* * *
Приснилась легенда
Про Гільгамеша.
Глиняні сни мої!
У яких пластах землі
Я знову блукатиму?
* * *
Білий пристрій
Наповнений холодом
Я оспіваю...
Живе він життям
Химерним і дивним
В домі моєму...
* * *
Ми шукаємо
Весну як сновиди дня
Серед холоду.
Хто покличе її?
Птах? Руді коти?
* * *
Ріка шепоче.
Залишки обвуглені
Старого мосту…
Спаленого. Іду в брід.
Шум води. Прохолода.
* * *
Осінь - дівчина
Сумно стинає коси
Блискучим серпом
Зими навіженої...
Певно, старість приходить.
* * *
Танці "вдови".
Як весело на ешофот
Зранку сходити...
Сонячне місто моє
Гамір юрби столичної.
* * *
Байдужий світ!
Навіть коти - і ті...
Вітер осінній -
Тільки він друг єдиний,
Мій співрозмовник, слухач...
(Світлина автора віршів. На світлині я сфотографував свій сон. Щоправда не цей і не глиняний...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341504
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.06.2012
(Низка хокку)
* * *
Терпке вино
Осіннього вечора
У келиху часу...
* * *
Світ дивних людей.
Розфарбовує сонце.
Щодня... Охрою…
* * *
У землю рідну
Чужі квіти посадив.
Зів’яли з нудьги…
* * *
Про міста сумні
Тихі тужливі пісні
Співають люди…
* * *
Замерзли квіти.
Сумом мій дух напоїв
Холод осінній…
* * *
Загуслий туман.
Він домом став нетривким
Для верби сумної...
* * *
Сонце в калюжі.
Холод колючого снігу.
Кудлатий пес.
* * *
З деревом цим
Вранці прощатись прийшов
У небо іду…
* * *
Сніг - біла каша.
Для крука самотнього
Розкішний обід...
* * *
Зимовий день. Вітер.
Навіть Ленін замерз
На постаменті…
* * *
Холодний ранок.
Землю весняну топчу
Черевиками.
* * *
Холодна весна.
Неіснуючі квіти
Згадую… Сіро.
* * *
Світ без місяця.
Дорогою спогадів
Тяжко блукати…
* * *
Маленький жмуток
Маю останніх "вчора".
Вчусь забувати…
* * *
Сніг, порожнеча.
Нічого не чекаю.
Навіть смерті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341349
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.06.2012
(Низка і неканонічних, і канонічних танка)
* * *
Давнім божествам
Почуття свої
Принесу як медову офіру -
Це треба буття мого...
Невже я поганин?
* * *
Якби слова
Перетворювались в каміння,
Ми стали б горянами….
Важкі думки
Кидають люди
В порожнечу…
* * *
Всі сенсу шукають
Цього буття
Навіть істоти глибин.
А його немає...
Ніде…
* * *
Воля не теплий
Затишок. Воля –
Це вітер, це буревій,
Що несе в нескінченність
До зір...
* * *
Літом жарким
Про осінь замріявся
Один поет.
Певно жадає його душа
Холоду істин…
* * *
Вони також мріють
Про тишу старого ставу -
Гнучкі верби…
Літня спека.
Качок крик.
* * *
Хочеться спати -
Чорні ночі Рутенії.
Та думки набат
Звучить і звучить в душі
Час неспокою краю...
* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар.
Помандрував у країну
Синього неба.
Я втомився ходити по землі...
* * *
Столітня війна.
Кожний її день
Наповнений стражданням.
Переживаю знов і знов.
Темрява віків...
* * *
У світі свічада
Сивіє час.
Зустрівся б з коханкою,
Та вона
По той бік дзеркала...
* * *
Уві сні вона
Зустріла реальність.
В реальності вона
Зустріла сон. Чи може
Це звуть перевтіленням?
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341346
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.06.2012
(Казка)
Колись молодий козак спитав старого характерника козака Мамая:
- Мамаю! Які були твої звичаї в роки молоді?
- Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав. Бо тільки такі звичаї роблять юнака козаком.
- Мамаю, козаче, яким звичаям слідувати мені?
- Не смійся над старими, якщо ти молодий. Не смійся над бідними, якщо ти багатий. Не смійся над кульгавим, якщо ти швидконогий. Не смійся над сліпим, якщо ти зрячий. Не смійся над хворим, якщо ти здоровий. Не смійся над дурним, якщо ти мудрий. Не будь занадто розумним і занадто дурним. Не будь занадто самовпевненим і занадто сором’язливим. Не будь занадто гордим і занадто скромним. Не будь занадто балакучим і занадто мовчазним. Не будь занадто суворим і занадто добрим. Якщо будеш занадто розумним, від тебе будуть чекати занадто багато. Якщо будеш занадто самовпевненим, тебе будуть сторонитися. Якщо будеш занадто скромним, тебе не будуть поважати. Якщо будеш занадто балакучим, на тебе не будуть звертати уваги. Якщо будеш занадто мовчазним, до тебе не будуть прислухатись. Якщо будеш занадто суворим, себе будуть сахатися. Якщо будеш занадто добрим, тебе розтопчуть.
- Мамаю, козаче, а які звичаї добрі для кошового отамана?
- Для отамана найкраще: твердість без гніву, наполегливість без суперечок, ввічливість без гордовитості. Нехай він береже давні козацькі звичаї, справедливо вершить суд, говорить істину, поважає сліпих кобзарів, молиться Богу. Отаману слід питати поради у мудрих, поважати давнину, дотримуватись законів, бути чесним з друзями, бути мужнім з ворогами, знати пісні та науки, вивчати мови, слухати старійшин, лишатися глухим до брехні. Нехай він буде суворим, але справедливим. Нехай він буде пристрасним, нехай він буде милостивим, нехай він буде терпимим, нехай він буде наполегливим, нехай ненавидить брехню, нехай любить правду, нехай не пам’ятає зла, нехай не забуває добро, нехай у нього на бенкеті буде людей багато, а на таємній раді – мало. Нехай спілки його будуть міцні, нехай вимоги його будуть легкі, нехай рішення його будуть швидкі і ясні. Бо по цьому і впізнаються справжні козацькі отамани!
А в давнину казали: негарно упадати за вдовицею ще до того, як вона повернулась з похорон чоловіка.
(Записано зі слів діда Степана Рибалки з с. Григорівки, що біля Канева. Ілюстрація з мережі - Народна картина "Козак Мамай". XVIII ст. Художник невідомий. Полотно, олія.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341167
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.06.2012
(японська народна казка)
На півночі Хонсю в горах, у забутому селищі жив старий Такеторі зі своєю старою, яку звали Акіра. Наближалось свято Зустрічі двох зірок, коли сороки зі своїх хвостів будують міст через Небесну ріку, щоб дві зірки - Ткаля і Пастух могли зустрітися. Свято наближалось, а в старих горян не було навіть чим гоститись – дожилися вони до дого, що не було навіть чого у миску покласти.
Старий Такеторі і каже:
- А приготуй-но, Акіро, сусі.
- Та де ж я тобі приготую сусі, якщо рису немає навіть жодного зернятка!
- А ти позамітай у коморі, де ми колись ховали збіжжя – може назбирається хоча б на одне сусі!
Стара Акіра позамітала в комірчині і назбирала жменьку зерен рису – якраз на одне сусі. Приготувала сусі та чай. І поки вони з дідом влаштовували чайну церемонію поклали сусі на татамі. І, оскільки, сусі було всього одне єдине вирішили дати йому ім’я. Назвали його Коробоку-сан. А в цей час зазирнула в їхню хижку богиня сонця Аматерасу яка давала душу кожній істоті, що мала ім’я. І це сусі теж отримало душу. Усвідомивши себе істотою вирішило сусі помандрувати в світ. Покотилось сусі по татамі, а з татамі за хижку, а з хижки по гірській стежі. Котиться, а услід йому летить зозулі крик.
Котиться воно, котиться, а на зустріч йому заєць Юе Ту. Той самий заєць, що живе на місяці і товче в нефритовій ступці зілля. Його ще називають в країні Ніппон Цукі-но Недзумі. Хто скуштує те зілля, той стане безсмертним. Вирішив місячний заєць Юе Ту спуститись на Землю і подивитись чи не подарувати комусь із людей чи інших живих істот свій еліксир безсмертя. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Мій шлях з місяця на Землю був довгий. Мені треба підживити тіло моє, щоб я міг знайти людину гідну мого дару.
- Не їж мене зайчику Юе Ту! Я тобі пісню заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Нескінченний шлях.
Тільки роси срібний блиск.
Забуте село
Лишив позаду як тінь
Я – мандрівник весни…
Почув цю пісеньку місячний заєць, пережив стан саторі – просвітлення. Зрозумів, що в сусі втілився Великий Учитель Фо. Зрозумів марність своїх зусиль, зрозумів, що життя і смерть це одне і те ж – видозміна Великої Порожнечі. Вирішив він тоді, що нікому не потрібно дарувати еліксир безсмертя – це тільки продовжить страждання і завадить знайти Вічне Звільнення в нірвані. І повернувся заєць Юе Ту назад на місяць. А сусі Коробоку-сан покотився далі.
Котиться він далі по гірській стежі, а назустріч йому самурай вовк Бацу. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Якщо ти самурай – дістань свою катану і хай поєдинок вирішить кому далі йти цією стежиною! А якщо ти селянин, то нагодуй мене!
- Не їж мене, вовче-самураю! Краще я тобі пісню заспіваю!
- Ану заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Промені сонця
Гріють… І миють дощі!
Квіти зів’ялі
Дарують останню красу.
Туман над горами. Осінь.
Почув це вовк-самурай, кинув свою катану, струсив зі своїх ніг пил суєти та й пішов на гору Коя. Постригся в монахи і став шукати шлях до спасіння. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, а на зустріч йому ведмідь-тюнагон Тайса-сан. Побачив його ведмідь і каже:
- У цих краях народ вийшов з покори імператору, не платить податків. Чи ти не один із тих розбійників?
- Не їж мене, ведмедю-тюнагоне! Краще я тобі пісеньку заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Над гірським потоком
Гілка схилилась квітуча.
Вітер співає
Пісню тиху як смерть.
Стара сосна. Сутінки.
Почув цю пісню ведмідь-тюнагон, пережив саторі та пішов добровільно у вигнання, забув про столицю. Оселився в гірській глушині і став відлюдником. Став грати на цитрі мелодію «Осінній вітер» та писати хокку. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, аж тут пройшов легкий дощ, і над стежиною засяяла веселка. А під веселкою як відомо є хатина лисиць. Вийшла з хатини лисиця-перевертень і обернулась на прекрасну дівчину. Побачила вона сусі і каже:
- Десять тисяч років довгої весни тобі, сусі Коробоку-сан! Куди прямуєш?
- Шукаю істину і чисту землю Будди Аміди.
- Сусі Коробоку-сан! Невже ти теж зараз наділений душею у цьому світі занепаду, світі вічного Колеса Сансари?
- Не їж мене лисичко! – сказав сусі Коробоку-сан побачивши, як з-під кімоно стирчить рудий хвіст. – Краще я тобі пісню заспіваю.
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Місяць над горою.
Вітер холодний мій друг.
Хилиться трава…
Давні камені храму
Мохом поросли. Осінь.
Почула цю пісню лисиця і пережила саторі. Вирішила більше ніколи не морочити людям голову. Повернулась у свою хатку під веселкою і написала на входом: «Тут живе та, що чекає на смерть!» А сусі покотилося далі. І куди воно поділося – ніхто не знає. Може воно розтануло, як тане дим восени над горою Фудзі. А може його і не було? Може це осінній вітер навіяв всім таке марево?
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!
Примітки:
Під час однієї із своїх реінкарнацій я народився в країні Ніппон в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням). Цю казку мені розказала бабуся Оно-но Міцума коли я був ще дитиною. Ця казка так запала мені в душу, що я запам’ятав її на все життя і став монахом коли настав мій час…
Світлина з мережі. Автора не пам'ятаю, але йому дуже вдячний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340943
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.05.2012
* * *
Гуйре –
Къаьна жеро санна,
Ерриге кIайъеннай…
* * *
Тамашийна шахьаре гIолла
Ба лелаш наха
Гуйре...
* * *
Кхетадаьд аз гуйреца:
Дац кхераме Iовижа а,
Юха валла а…
* * *
Воккха базархо!
Ма йохка хьай хозал дIа.
Цхьанна дегIага. Кхыметтал, сога.
* * *
Деррига дуне тайсад,
Гуш улла из къиза гIанаш.
Амма, цхьа тамашийна наха, наб ялац.
* * *
Бийсане боадо,
Со гIерта, бIаргаго,
Дохадаь кизга чу…
* * *
Къаьннало гаьнаш.
Сихо. Цо сахьате...
Дуне маьлхардаларе.
* * *
БIаьсти. Кор.
Или яздергда
Баьцара шаькъаца…
* * *
БIаьстан сайре.
IиндаргIаца къамаьл до
Цхьаь воккхача саго…
* * *
БIаьстан сигале.
Бутт ший хиннача беса,
Ба маьлхара, даим…
* * *
Аз яздергда, муха илли,
Са уйлашка,
Хьаденна дола из...
* * *
Бешлоамкорта.
Даиман, лоамашкахь дIагIоргва,
Сай цIовнчувагIар воландаь…
* * *
Ер бIаьстан мух -
Къаьна Iу.
Лелхадо цу морхий Iул.
* * *
МоцагIа малар – чай.
Дош деррига лерзо
Цунна хоза хьаж санна…
* * *
ГIайгIане гуйре.
Уйладар а,
Дагадухар а ха я.
* * *
Маьлхара халхарца,
ГIумарена сигале тIа да тхо
БIаьсти, Iадика хайла.
* * *
Цо хоза йола хьажаца, вошаргва,
Укх къаьннача беша зизашта юкъе.
Со воацаш ва...
* * *
Iаьржа бийсага хьежаш –
Кхаьча йола, гуржий боал санна,
Хьа хозале кхеттадаьд аз са дуне…
(Вірші - неканонічні хокку - інгушською мовою - галгай. Консультант та редактор - Микаьил Сапрал)
Авторський переклад:
Осінь – стара вдова.
* * *
Осінь –
Стара вдова
Зовсім посивіла…
* * *
Дивними містами
Люди блукають.
Осінь…
* * *
Восени зрозумів:
Не страшно падати
І помирати знову…
* * *
Старий торговцю!
Не продавай красу.
Нікому. Навіть мені…
* * *
Весь світ заснув
І бачить жорстокі сни
Не спиться жменьці дивних людей…
* * *
Морок нічний
Пробую роздивитись
У тріснутому дзеркалі…
* * *
Старіють дерева.
Швидко. Миттєво.
В’янення світу!
* * *
Весна за вікном!
Напишу вірші
Зеленими чорнилами!
* * *
Весняний вечір.
З тінями розмовляє
Самотній старець…
* * *
Весняне небо.
А Місяць так само сумний
Вічно…
* * *
Вірші напишу про вітер
Що в думки мої
Прилетів…
* * *
Бешлоамкорта*
В гори піду назавжди
Я – відлюдник…
* * *
Цей вітер весняний
Старий пастух.
Жене стадо хмар...
* * *
Давній напій - чай.
Все тане безслідно
Як цей аромат...
* * *
Понура осінь -
Час роздумів,
Спогадів...
* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!
* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...
* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...
Примітка: * - Бешлоамкорта – в буквальному перекладі, гора, що стікає сльозами. Так інгуші називають гору Казбек.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340942
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Напій, що дарує натхнення
Чорний як ніч, як істина гіркий -
Він ніколи не втомлюється...
* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...
* * *
Двоє коханок -
Злива і ніч. Гостина.
Дивацтва весни.
* * *
Невже кохання
Знову завітало в груди
Старого гайдамаки?
* * *
Ворога прощав,
Прощав своїй шаблі хиби,
Не навчився прощати себе...
* * *
Дивний пастух він -
Цей вітер весняний.
Жене стадо хмар...
* * *
У світ солодких марев
Піти й не повернутись
Так захотілося мені...
* * *
Чи то думки
Чи то ластівок зграї...
Все миттєво...
* * *
Давній напій.
Все тане безслідно.
Як цей аромат...
* * *
Не сумуйте.
Все пройде, промине -
Все - навіть життя...
* * *
На вершині гори
Схиляюсь перед пам'яттю
Вчителя, що шлях мені вказав...
* * *
Стрибнув у провалля нірвани
Без парашута -
Який політ!
* * *
На давній як світ землі
Складаю пісні про людей
Що рушають у світ. Шлях.
* * *
Дощ прийшов з небес
Дарувати радість нам.
Споглядаю калюжі.
* * *
Весна за вікном,
А думки мої осінні.
Знову дощ...
* * *
Життя - це водоспад
Спадає все, спадає
У небуття...
(Написано під впливом петрогліфів часів неоліту на які натрпапив в горах... Світлина автора віршів.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340779
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 30.05.2012
(казка)
Про долю козака Мамая говорили різне. Одні люди казали, що загинув від руки сина рибалки, що зрадив свій народ і пішов служити ворогам. Але то неправда, тому, що не могло бути такої смерті в славетного козака Мамая! І кажуть старі люди, що він не помер, а блукає собі досі Україною і помирати не збирається.
Одного разу один коваль з Бакоти блукав якось біля дністрових скель і побачив печеру вхід до якої був закритий кованими залізом дверима з замком. Пішов він в кузню та й викував ключ до того замка. Зайшов в ту печеру – виявилась вона просторою та величезною, а на долівці сплять козаки. І поміж них впізнав коваль козака Мамая, бо лежала біля нього його бандура та сурма зроблена з рогу тура - тому й коваль так і подумав і всім потім про це розповідав.
Коваль взяв до рук сурму, ледве її піднявши, хоч і був він людиною сили незвичайної, підніс до рота та й подув. І пролунав тут звук від якого затрусилися гори і кручі, і скеля в якій була печера ледве не завалилася. А козаки прокинулись і підвелися.
Жах охопив коваля, хоч був він людиною сміливою і, певно, дідька лисого би не злякався. Вибіг він з печери, закрив за собою двері і ключ кинув в Дністер. А козаки крикнули йому у слід: «Навіщо ти розбудив нас? Тепер нам гірше ніж раніше! Тяжко тепер нас буде чекати слушного часу, нашого часу!»
Наступного разу хотів коваль знайти шлях до тої печери, але не знайшов.
Але старі люди кажуть, що настане день, коли та сурма зроблена з рогу тура просурмить тричі і встануть козаки такими ж сильними і хоробрими, якими були в старі часи, і здобудуть Україні волю жадану. І ще кажуть, що козака Мамая бачили відтоді в різних куточках України. А кобзарі та бандуристи досі співають людям про його подвиги.
Одного разу десь між могилами Похила та Сива пасли двоє пастухів овець, і сидячи ввечері біля вогню, розповідали один одному про козаків, про могили - кого в яку положили. Раптом з могили Сивої з’явилися дві тіні, і одна тінь сказала іншій: «Послухай-но цього хлопця! Я бився під Жовтими Водами, а він знає про цю битву більше ніж я!»
Примітки:
Могила – курган.
Записано зі слів діда Василя Нечипоренка з села Бакоти, що на Поділлі.
Ілюстрація – картина художника Віктора Крижанівського.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340775
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Осиротіло тіло.
Холодно душі там -
У порожнечі неба…
* * *
Однаково все –
Вперед, назад... Подивлюсь
"Сто років самотності".
* * *
Весняне небо.
Але повний місяць
Такий же сумний…
* * *
Весна миттєва.
Навіть верба в час цвітіння
Про це сумує…
* * *
Навіщо сльози людські
Коли небо плаче
Навіть?...
* * *
У гори піду назавжди,
Немає Шляху в Піднебесній,
Стану відлюдником…
* * *
Подружився з весняним дощем
Прощавай, самотносте!
Нескінченні розмови…
* * *
У тихому шумі старого ставу
Я втопився як у вирі думок.
Навіщо?
* * *
Осінь-кравець
Ріже дні життя нашого
Міряє, ріже…
* * *
Сумні осінні дні
Це знає
Навіть мій пес…
* * *
Ноші свої намарно
Люди несуть по дорозі життя
Куди? Навіщо?
* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!
* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340485
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.05.2012
Коли вороги вбили гетьмана Івана Підкову, козаки повезли його тіло до Канева та й поховали над Дніпром на високій могилі.
Та раз на сім років серед безмісячної липневої ночі встає гетьман Підкова з могили і скаче на своєму баскому коні по дніпрових кручах до Великого Лугу. І срібні підкови його коня товщиною в три пальці. А коли ті підкови сточаться нанівець і стануть тонкі як вухо кота, гетьман Іван Підкова знову оживе, здолає всіх ворогів у великій битві і буде гетьманувати в Україні двадцять років і три дні – так кажуть старі люди.
А допоки спить гетьман Іван Підкова та його козаки в глибокій печері, що схована в дніпрових кручах коло Трахтемирова. Посеред печери є величезний стіл. На чолі сидить гетьман, а обабіч його козаки з шаблями та гаківницями. Сплять вони, схиливши голови на стіл. А позаду них стійло – коні козацькі стоять осідлані та сплять.
Та прийде день, коли син мельника, який народиться з шістьома пальцями на кожній руці, затрубить в ріг тура, коні вдарять копитами та заіржуть, а козаки прокинуться і скочать до сідла, щоб їхати неньку Україну визволяти.
У липневу ніч на Івана Купала, коли гетьман Підкова прокидається і скаче по дніпрових кручах, вхід в печеру відкривається. Колись один мірошник заблукав йдучи з Ржищева до Трахтемирова. До того ж хильнув оковитої. Помітив вхід до печери, запалив свічку та й зайшов. Дивиться, а серед печери сплять за столом козаки. Тут же мірошник з переляку і протверезів. Руки в нього затремтіли, і упустив він вуздечку, що тримав у руках. Шум полетів луною дзвінкою по печері, і один з козаків, що сидів по праву руку від гетьмана, підняв голову і спитав хрипким голосом:
- Що, вже час?
Мірошник з переляку пробелькотів:
- Ні, ще не час, але вже скоро.
І козак знову схилив важку голову на стіл.
Мірошник поспішив вибратись з печери, і з того часу тої печери ніхто й не бачив, ніхто навіть і не чув, щоб довелось ще комусь там побувати.
(Записано зі слів діда Петра Джури з села Трахтемирів, що біля Канева. Ілюстрація - картина художника Нечипоренка Олександра «Козак Мамай» - з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340483
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2012
(казка)
Хто той герой, що здобуде волю згорьованій ненці Україні?
Я розкажу вам.
Мій дідусь Степан мені розповідав, а йому його дідусь Василь, що колись сталася в степу під Чигирином велика битва. Оточили козаків з усіх боків вороги, розбили козацьке військо. Лишилося козаків жменька та й годі. Пошматували вороги Україну на частини, і хто з козаків лишився – зневірились. Пішли здаватися – одні ляхам – королю польському, інші москалям – царю московському, а інші туркам – султану турецькому. Йде сотня Петра Вишиваного здаватися ляхам та просити в них служби. Дивляться, а козак Мамай сидить під старезним дубом тай на кобзі грає. Гукнув до нього сотник Вишиваний:
- Мамай, ти хіба не йдеш здаватися ляхам?
- Ні! – твердо відповів козак Мамай.
- То може ти підеш здаватися москалям?
- Ні! – знову відповів козак Мамай.
- То може туркам підеш здаватися?
- Ні!
- То скажи ж тоді що ти вибираєш? Кому здаватися? Кому піти на службу?
- Я вибираю Україну!
- Божевільний! України нема! Вона втрачена. Стала пусткою. З ким ти збираєшся її визволяти?
- Ми лишилися в Україні! – так відповів козак Мамай. – І я буду за неї битися.
- Але за тобою ніхто не піде, а в ворогів сотні тисяч вояків.
- Нічого, буде в мене військо більше, - відповів Мамай, - більше ніж волосин на голові у нашого дяка.
- І звідкіля ж воно візьметься?
- Господь Бог надішле мені своїх ангелів, і дасть їм нагострені шаблюки, і вороги розсіються перед нами як дим.
- І коли ж це буде? – спитав з сумною посмішкою сотник.
- А я звідкіль знаю? Може через рік, а може через п’ятсот років. Але рано чи пізно ми все одно переможемо!
І скинувши гаківницю на плече осідлав козак Мамай свого коника та й поскакав до Холодного Яру.
А в давнину казали - трьох речей остерігайся: копит коня, рискаля гробаря та посмішки москаля.
(Записано зі слів діда Федора Підкови, що з села Триліси біля Чигирина. На малюнку - Народна картина "Козак Мамай". ХІХ ст. Полотно, олія.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340305
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Щастя - то fata morgana.
Втомився його шукати
Тут... В світі ілюзій...
* * *
Якою стежкою, якої чужини
Повернусь знову я на Батьківщину?
Довгий мій шлях життя пустелею...
* * *
Краплі
Води.
Музика…
* * *
Знову весну
Зустрічаю в самотності.
Біліють пелюстки і сивина…
* * *
Знайти би крука
Що слово «карр!» забув
І з ним поговорити…
* * *
В глибинах старого ставу
Хмари знайду,
Що втопились там вчора…
* * *
Ніч така довга,
Знати б, що ранок настане
Хоча б колись…
* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…
* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…
* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…
* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…
* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…
* * *
Життя – це сон
Наповнений отрутою вщерть
Шкода, що смерті немає…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340304
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 28.05.2012
В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ними жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…
Примітка:
* У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.
На малюнку напис – «У Вей» - не діяння (кит.). Стиль каліграфії - юанський «Бу Сяо».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340121
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2012
Протверезів. Пишу на прощання вірші –
Вже відходить весна.
Дощик дрібний, зів’ялі пелюстки,
Квітне ще гілка одна.
Далечінь вже не вабить зір.
Трав аромат в саду.
Мандрівник сумує цієї весни
Так само, як рік тому.
Примітки:
На малюнку напис: «Му чунь де є» - «Ніч наприкінці весни» або «Пізньої весни ніч» (кит.)
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет трагічної долі. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340120
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2012
День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…
Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339972
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2012
(Пам'яті героїв листопадового зриву)
Бруківки твердь і погляд лева кам’яного,
Звук кроків, світло ліхтаря старого,
В холодному тумані мріє сивий Львів.
Ми лицарі абсурду – нам сваволю
Дарує ніч звитяги. І ножів
Якими крає нашу плоть підступна зрада,
На шальки терезів кидали долю,
Про Волю мріяли стожарами вогнів,
Нам Слово – знак, і смерть - відрада,
Над ратушею стяг, метал холодних скорострілів,
Ще Сихів тільки марево в імлі…
Судилось полягти в сирій землі
Цій жмені козаків під кулями жовнірів
І мрію пронести крізь заметіль,
І крізь Базар, і тиф, і крізь квадранти смерті
В шинелях сірих лави, слово ЗУНР,
Листки пожовклі на старезних мурах,
І падають слова як листя яворів.
Ти жив - не жив, але палав, згорів!
Нам бути тут, на цій межі
Нам вічно йти по цій стежі
Назустріч вихорам, вітрам,
Зневірам, темряві і зорепадам.
(Написано 1 листопада у день проголошення ЗУНР у 1918 році. Світлина з мережі. На світлині - Січові стрільці.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339970
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Її одяг як сніг -
Пухнастий і привидний.
Розтане весною…
* * *
Він там, серед тиші,
Він там, серед мороку
Він там, серед світла... Бог.
* * *
Ранок зустрічають люди
У світі попелу.
Сіра весна…
* * *
Хвилі приходять нізвідки,
Йдуть у ніщо.
Як душі людей…
* * *
Всі люди - квіти.
Швидко в'януть -
Їх вік короткий...
* * *
Збережу в кишені
Мідну драхму -
Це ж копія сонця!
* * *
У лісовому струмку
Ніагару побачив.
Я – мураха…
* * *
Даремно сонце я шукав
У вогкім підземеллі
Зі свічкою в руках – його сестрою…
* * *
Старий сонцепоклонник.
Мій шлях далекий.
Низкою світанків…
* * *
Метелики вважали, що то місяць!
Мій самотній світильник
У темряві…
* * *
Піду назавжди
У цей малюнок кольоровий!
Набрид жорстокий сірий світ…
* * *
Насолоджуюсь давнім трунком,
Слухаю вічність.
Дощ…
* * *
Кленів багряні листя
Наче руки людей,
Що пішли давно в небуття…
* * *
Барабанить по вікнам
Прозорим, сон навіває…
А далі – пітьма!
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339692
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.05.2012
«Я в пустелі поставлю жертовник
На широкому тім’ї гори…»
(Максиміліан Волошин)
Про Космач вперше я почув давненько (то був десь рік 1990) і то від старого знайомого – дивака і тонкого знавця пісень. Він знаючи, що я цікавлюсь різними етнографічними старожитностями подарував мені давній вишитий рушник з Космача. До того я лише чув фразу про «писанки файні як у Космачі» і ще зустрічав цю назву в збірнику казок. Так от, той знайомий, подарувавши цей рушник, розповів про нього таку історію. Вишитий він був не просто в Космачі – він був вишитий космацькою відьмою. І буцімто то та відьма володіла такою таємною силою, що боялись цю стару босорканю навіть найближчі родичі. І помирала вона довго і тяжко – бо відьмі слід перед смертю передати комусь свою силу, інакше чекають на неї в останні години земного буття страшні муки. Ніхто з родичів не посмів зайти до її хати, знаючи, що настав час агонії. Після її смерті родаки за її майном не банували, а деяких речей просто боялися, тому такі-сякі старожитності з тої хати дісталися моєму знайомому легко, хоча і через треті руки.
Отримавши і взявши до рук цей дивний рушник я був вражений – від нього повіяло якоюсь таємною і незбагненною силою. Темною і глибинною. Ще мене вразили відтінки – в українських вишивках, тим паче карпатських, рідко зустрічаються відтінки фіолетового, та й сама тональність візерунку і гра кольорів була якась дивна… Розглядаючи орнамент я подумав, що багато українських вишивок нагадують своєю суттю тібетські мандали – візерунок чи один з його елементів є схемою світу сього. І кожен абстрактний знак візерунку це певний символ стихій, живих істот, людей, подій. Сукупність знаків – цей забутий алфавіт символів - створює певний міф світобудови, пояснює якісь неписані закони світу сього… Можемо тільки здогадуватись – але оці знаки, певно, позначають людей, ці рослини, ці сонце, ці темряву, ці вічність, ці першопочаток, першооснову світу… Але як розшифрувати цю цілісну картину буття, цей універсальний закон записаний таємною мовою знаків, сенс яких давно забутий…
І багато років потому я думав – чому саме це селище стало центром сплетіння різних містичних сил – білих і чорних, що вирують і над вершинами Карпат, і над нашою загадковою країною взагалі…
Я вирішив відвідати Космач – але зрозумів, що для розгадки його таємниць потрібно прийти в Космач своїми ногами, попередньо пройшовши пішки всі оточуючі це селище хребти і зайшовши на всі найвищі вершини гір, що стримлять навколо цього давнього села підпираючи небо. Коли літо добігало до свого завершення, коли день почав меншати, а серпень втомився бути, коли трава втомилася рости, «коли внизу, коли вгорі…» як писали давні шумери, я доїхав автобусом до місцини серед гір де закінчувалось село Микилучин і починалось село Татарів – химерні села, що пам’ятали, як сунула через цю річкову долину через камяне море Карпат навала Батия, щоб ринути спустошливою хвилею і бичем господнім на рівнини Паннонії. У цьому місці хребет гори Ліснів довгим язиком лиже кам'яне лоно ріки Прут.
Я подерся навпростець – через сумний ліс (selva obscura як сказали би латиняни) – навіть не шукаючи стежки, піднімаючись все вище і вище крутосхилом, що заріс ялиною та ялицею – де вже встигла похазяйнувати сокира, там доводилось дертися крізь хащі ожини та малини. Вона якраз достигла, так що подорож почалась солодко (як і кожне життя – починається солодко з гірчиною лісових ягід). Раптом подумалось, що лісові ягоди створені для підсолодження терпкого життя самітників. Саме тому ці кругленькі лісові смаколики іноді набивають оскомину своєю солодкавою принадою до життя.
Несподівано ялиновий ліс змінився на сосновий – це в Карпатах дивина – сосни росли тут дуже давно, ще коли льодовик не шматував ці пагорби і не волочив з собою ґреґоти. Сосна в цих краях релікт. Я знаю тільки три місця в Карпатах, де ще росте цей свідок надто далеких часів не поодиноко, а утворюючи світлий сонячний ліс, де навіть повітря стає більш прозорим, а птахи припиняють ховатися в блакиті. Місцевість ставала все більш химерною – я видерся на хребет – його гребінь був усипаний величезними кам’яними брилами, що поросли мохом та лишайником, між ними росли покручені сосни. Окремі брили були обвітрені та суворі – навіть лишайник на них рости не хотів та й не міг. Раптом серед брил я побачив типовий дольмен – на кілька нижніх брил була нагромаджена верхня, утворюючи структуру, що нагадувала стіл. Причому, на верхній багатотонній брилі було видно сліди обробки, хоча сильно стерті часом – вона нагадувала голову змії – очі і рот явно видовбані були штучно. На витвір туристів це явно було не схоже – туристи не мають звички нагромаджувати брили вагою десятки тон. Я ще подумав – як добре, що тут не ходять туристи – ні стежок, ні слідів людських. Інакше на цих брилах вже були б написи «Тут був Вася». Сучасні люди здичавіли і не вміють шанувати навколишнє… Розглядаючи скелі і камені навколо дольмену я помітив брилу на якій було висічене грубе рельєфне зображення сильно стерте часом – обличчя, що нагадувало людське, а над ним – голова змії. Потім трапились мені петрогліфи – малюнки на скелях: знаки, що нагадували зображення змії чи то вужа – тварини священної для багатьох народів, фігурки людей, що підняли руки догори, якісь незрозумілі стилізовані геометричні фігури – Т-подібні та Х-подібні. Я подумав, що саме тут, на цьому хребті, що нагадував хвіст змії було колись святилище – напевно святилище культу змія. Сюди мандрували через ліси і гори прочани, поклонялись Великому Змію – праотцю давніх гірських племен, втіленню мудрості, сину Матінки Землі. Тут приносили жертви бородаті жерці, співали свої протяжні і сумні пісні жриці, танцювали свої священні танці адепти навколо каменів і вогнів під звуки бубнів з волової шкіри… Тут танцювали люди і тіні у світлі Місяця і примарного сонця. Тут час мав би зупинитись – година вужа настала назавжди.
Хребет далі теж був порослий лісом – тепер знову ялиновим та буковим – а потім ліс розступився перед полониною. Ступивши на полонину я побачив скелет барана вибілений сонцем і вітрами, та сліди варти, що ще не встигли порости жорсткою карпатською травою і запашним чебрецем. «Господи! – подумалось мені. – Невже гуцули і досі приносять жертви своїм давнім богам на цьому хребті? На цій лисій горі відьом? Серед цієї високої трави в тіні прадавніх буків?»
Далі мій шлях тягнувся нескінченними полонинами гір Ліснів, Сихолка та Чорний Погар. Пастухів не було видно – тільки зруйновані забуті колиби. Колись гомінкі полонини спорожніли, затихли в очікуванні. Ніхто вже не жене стада на світанні і не кличе світило звуком сопілки. Люди пішли, промінявши волю гір на хатній затишок. Я заночував на одній з полонин знайшовши холодне джерело, що било з-під каменю біля коренів столітньої смереки. Спав на густій траві, дивився на оксамитове нічне небо та виноградини зір, що мерехтіли серед чорноти і хотіли повідати мені про щось таємне. Мені здавалось, що я зрозумів тих людей, які громадили ці дольмени та менгіри багато тисяч років тому – може п’ять, а може і всі сім тисяч років тому – на світанку Старої Європи – країні священних каменів. Ті люди, які малювали петрогліфи на скелях, хотіли нам щось сказати – вони писали свої послання дивними знаками нам – своїм нащадкам. І щоб зрозуміти це послання – треба просто піти в гори – поблукати в самотині кілька днів дрімучими лісами і послухати тишу, шум вітру в кронах старезних дерев і подивитися на ці зорі, на Чумацький Шлях, пірнути в його течію головою…
Наступного дня знову нескінченні полонини і стежка плаями – вгору, вниз, вгору, вниз… Подекуди на вершинах стриміли старезні кам’яні хрести – знаки нової віри пастухів. Стежка привела до гір Горде – двох гір вкритих предковічним лісом, що стриміли як близнюки там, де хребет круто розвертався до гори Лисина Космацька. Піднявшись на вершину гори Горде Доброкиївська (химерна назва - чи то Горде чи то Хорде – щось та означало це слово…) я побачив дві камяні громади величезних брил, що стриміли одна навпроти одної. Виглядали вони явно неприродньо. Крім того верхній камінь одної громади був більший за нижні. І під ним на плоскому камені була видовбана чаша – явні сліди жертовника. Я стояв і думав: «Як? Як ці величезні брили можна було нагромадити одна на одну без будь-яких механізмів і ще й на вершині гори? І як дослідники минулих років досі не помічали ці мегалітичні споруди і писали, що в Карпатах мегалітичних споруд немає – як можна було не помічати це??? І тільки зараз історики починають писати про неолітичні святилища в Карпатах… Та тут ще неміряне поле для досліджень. І скільки таємниць ще ховають у собі ці камені…» На горах Горде було явно святилище якогось іншого божества, але якого – петрогліфів віднайти не вдалося, від каменів віял холодом та мовчанням. Вони не хотіли повідати мені свою таємницю.
Далі мій шлях ішов старою австрійською військовою дорогою, що проклали між Микуличиним і Космачем – старим гостинцем, що був викладений бруківкою. Це ж треба – в горах викладати бруківку. Тільки для того, що по ній могли крокувати жовніри. Про таке могла додуматись тільки бабця Австрія. Щоправда, від дороги лишилися одні сліди – все стирає час. Зате поруч знайшлося потужне джерело, що не просто жебоніло – кипіло, виривалось з каменів, клекотало. Там і заночував. Мені снилися скіфи і кіммерійці, сивий Геродот, що намагався щось сказати, але з жахом замовкав. Прокинувся я від шуму вітру – він не хотів спокійно спати, він тривожив, співав…
З дороги я знову звернув на хребет – мене цікавила вершина гори Лисина Космацька. Стежка повела по самому хребту, що поріс криволіссям – по суцільним каменям. І те що я побачив на вершині перевершило всі мої сподівання – там був неймовірний комплекс, велетенське святилище. Велетенські камені - навіть не камені - скелі, що ніби висіли в повітрі, були ідеально припасовані одна бо одної. Під ними були порожнечі, коли них брили зі слідами обробки – ось видовбані очі, ось камінь, що нагадує птаха, ось брила, що нагадує череп якоїсь істоти… А поруч взагалі дивна споруда - правильна чотирикутна ніша глибиною більша людського зросту, з ідеальними прямими кутами, викладена брилами правильної форми ідеально припасовані одна до одної. Що було тут – на цій горі, до якої сходяться всі навколишні хребти – з Грехоту, Рокети, Горде… І на кожному з цих хребтів залишки якогось свого капища, що присвячені іншому забутому богу. А тут, певно, було головне святилище, центр всіх давніх вірувань краю – святиня святинь. Коли я спускався додолу, на гори зі сторони Грехоту почав наповзати важкий і тягучий туман. Але він зачепився за хребет Лисини Космацької і не міг його подолати – переповзав тоненькими цівками, ховаючи під собою все – старезний ліс, покручені дерева, мох і камені…
Вражений і приголомшений я спустився з гори і ночував на галявині біля джерела, дивився як за обрій котиться сонце – руде божество забутих предків… Наступного ранку я спустився гірською стежкою в Космач. І перша людина яка мені трапилась в Космачі – старезна відьма, типово карпатська босорканя. Помилитись я не міг. Я поговорив з нею – за простими словами нашої розмови ховалося щось, що не виразити словами. Це було втілення якоїсь темної таємної сили, що досі живе тут, в горах, передається з покоління в покоління… Наступна людина яка мені зустрілась – теж була бабуся, тільки на диво світла. Це було вже якесь втілення світлих таємних сил, що теж струменять в самому повітрі цих гір… Я спускався вниз битою карпатською дорогою, заходив у Космач – селище де люди живуть тисячоліттями – певно з того часу як вперше мисливці приручили гірських кіз і стали пастухами…
(Світлина автора нарису. На світлині - залишки мегалітичного святилища на вершині гори Горде Доброкиївська.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339690
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2012
Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур.
1982
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2012
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339028
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.05.2012
Вночі слухаю лютню Чжан Шан Женя
Зал порожній, у тиші нічній
Крижинкою ниє струна.
Гуси летять і кричать вдалині,
Місяць і тиха луна.
Мелодія пісні «Осінній вітер»,
Шкода, забута вона.
Жовте листя засипало двір,
Порожньо. Тиша і мла…
Примітки:
На малюнку напис: "Цю Фен" - осінній вітер (кит.). Осінній вітер в давньому Китаї символ роздумів, журби, очищення духу, просвітлення.
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338819
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2012
«Ірландіє, прийде твоя весна…»
(П. Шеллі)
Над карпатськими перевалами літала недобра гостя – зима. Світ став білим як сама смерть у гаснучій свідомості старого даоса – білі смереки, білі гори, білі ковдри полонин. Навіть саме небо вицвіло і побіліло. Вітер здіймав хвилями навіть не сніг – якийсь крижаний порох, що голками колов ще живу шкіру. Повітря перетворилося у білу імлу, в якій зникав виднокіл, розчинявся світ, перетворювався у марево. Серед цього білого повітряного місива на перевалі ледве виднілись запорошені шанці. Дві самотні постаті у шинелях тепер уже неясного крою виднілись біля наполовину занесеного снігом скорострілу. Постаті були заліплені снігом і нагадували більше двох білих привидів – тільки зледенілі кріси та мазепинки говорили, що це січові стрільці. Крім завивання вітру пануючим звуком був гомін далекої канонади, що поволі стихав – це нагадувало, що тривала Велика війна, і почався страшний 1915 рік.
- Здається вщухає, але куди і звідки вони стріляли зрозуміти важко. Та це вже і не суттєво. Судячи по всьому я замерзаю – вже не відчуваю своїх рук. Рецептори не реагують. Стає тепло і байдуже. Точніше не тепло – стає ніяк. Не судилось нам полягти від кулі – схоже судилось замерзнути.
- Ну, то рухайся! Ворушись! Бракувало тільки ще одного хреста на цьому перевалі. Та й довбати мерзлу землю мені сьогодні аж ніяк не кортить.
- В мене таке відчуття, що навколишній світ припинив своє існування, і час зупинився, не існує нічого крім цієї білої імли. І ми вже давно перейшли на якийсь зовсім інший рівень буття. Таке відчуття, що світ остаточно втратив глузд, і ми з тобою якісь білі тіні на білому снігу, а значить дві ефемерні ілюзії.
- Ти, я бачу, філософ. Ти що студіював у Відні у цивілі?
- Право. Юриспунденцію.
- Дивно. Я думав літературу або Платона. Схоже, перед святим Петром судилось стояти мені поруч з недовченим адвокатом. Підготуй хоч апологію – одну на двох.
- А ти? Певно "фільольогію"?
- Ні, медицину. І то не у Відні. В Кракові.
- Краю бракує лікарів. А ти замість того щоб дарувати життя іншим вирішив померти. І то саме тут.
- А ти зібрався помирати? Я гадав, ти пішов волонтером у легіон, щоб боронити та визволяти.
- І ти віриш у свою високу місію? Наше перебування тут – абсурд. Ми лицарі цього абсурду. Як би не склалась війна – наші надії марні. Якщо переможе Австрія, приєднають до володінь ясновельможного цісаря кілька повітів. Можливо, Волинь. Якщо переможе Росія – українство знищать як таке – остаточно. Під корінь. Не те що слово Україна заборонять – заборонять слово Малоросія. І згадку про нас будуть використовувати як привід для нищення України. Так що омріяна воля то міт, ілюзія, fata morgana як написав Коцюбинський. Будда мав рацію – люди живуть в світі ілюзій. Ми – особливо. Ця війна – суцільна бійня. Самознищення людства як такого і всього, що воно встигло створити – культури, етики, естетики, самого поняття людяности. Ця війна буде тривати без кінця і без краю доки те, що звалось колись Европою не перетвориться в пустелю зорану іржавим залізяччям.
- Тоді, якщо ти такий зневірений, якщо ти такий песиміст – чому ти тут? Чому в лавах стрільців? Чому добровільно пішов учасником цієї бійні? Чому, нарешті, замерзаєш у цих шанцях, а не тікаєш за перевал у Лопушне. Я тебе тримати не буду. Перестрінуть військові скажеш, що посланець по допомогу. Ми лишились двоє. Інші - в мерзлій землі - чекають весни і волі.
- Та тому, що в усіх нас просто немає іншого виходу! Ми маємо або сумирно як вівці піти на заклання, спокійно дивитись як знищують наш народ і саме наше право на буття або заявити навіть своєю смертю, що ми як народ жадаємо волі. Крім того знаєш, що я чув від біженців у Мукачево? Знаєш, що чинить московська влада в окупованому Львові? Людей вантажать у вагони і відправляють до Сибіру за найменшої підозри у нелояльності, точніше в українстві, а не москвофільстві. І батьків відправляють окремо від дітей які дорогою помирають чи божеволіють. Уявив собі поїзд наповнений мертвими і божевільними дітьми – нашими дітьми. Тому я тут – на перевалі.
- А я вірю. Вірю, що це остання війна. Людство, зазирнувши в оцю безодню самознищення, в ці жахи озвіріння отямиться. Зрозуміє своє призначення на Землі. Спрацює інстинкт самозбереження. Подальші війни стануть немислимі. Імперії виснажаться і розпадуться в прах. На їх місці постануть вільні народи, що самі будуть визначати свою будучину та суспільний лад. Навіть не держави, бо чи потрібна буде держава, цей засіб насильства при досконалому суспільному устрої? Виникне усвідомлення самоцінності людського життя. І буття народів як таких. Самозрозумілим стане те, що кожен народ – найменший – має право самостійно вирішувати свою долю. І в час падіння імперій необхідні будемо ми – зародки національних армій, що закреслять буття імперій. Через морок цих років я бачу нове буття України.
- Ти ідеаліст і мрійник. Всі майбутні лікарі – мрійники. Недарма їх змушують проголошувати клятву Гіппократа – щоб їх повернути на грішну землю. Я грубий реаліст як і кожен в сучасній модерновій Европі. Звісно, не матеріаліст – для цього мені слід було б народитися німцем. І реальність яку я спостерігаю – це відсутність моєї тіні. Я вже кілька днів не бачив своєї тіні – через цю кляту білу імлу. Мене переслідує думка, що я взагалі втратив свою тінь. Назавжди. Тільки не треба запитувати мене, як давно в мене ці думки – ти це вмієш. Я сам собі нагадую Петера Шлемеля з роману Шаміссо. Тільки він продав свою тінь дияволу, а ми просто загубили в гонитві за примарним. Тіні не люблять бігати за примарним.
- Твій Шаміссо насправді цинік. Людина не така як він любив зображати. Він занадто однозначно зрозумів вислів Канта «Людина по своїй природі зла». Ми не кидаємо тіні на землю тому, що ми на краю. На краю своєї землі. Ми на перевалі. Он там за кілька кроків на південь Мад’ярщина. Теоретично. Хоч там живуть наші люди, такі ж русини як ти і я, тільки юридично ця земля мад’ярська. Тому оці кілька кроків – це останній шматок нашої землі. І вона в наших руках. Доки сягають кулі мого скоростріла земля ця моя і вона вільна. Я її звільнив своєю волею. І крок за кроком я пройду цю землю «від Сяну до Дону». Або загину, щоб хтось зумів це зробити.
- Ні, ти не лікар. І лікаря би з тебе не вийшло, навіть якби в Сараєво не знали, що таке револьвер. Лікар не може бути конфуціанцем. А ти – саме втілення суспільного обов’яку. Лікар це даос. Лікар у вічних пошуках природного буття та еліксиру молодості. Лікар повинен шукати причину життя, а не пояснювати чому він мусить померти.
- Ти сьогодні понурий як Вільям Блейк - лишилося лише процитувати: «…в країні моїй ціною жорстокою досвід, трапляється, мають…» Це, певно, хвороба нашого часу – бачити все у понурих кольорах – навіть тоді коли навколо тільки білий колір – королівство снігу. Хворе століття. Декаденнс. Модерн по своїй суті сумний. Виродження мистецтва.
- А що? В старі часи в Україні білий колір був кольором жалоби. Це вже потім – червона китайка стала кольором смутку. Чисте і сумне взагалі – близько.
- Тоді чому ж згідно давніх легенд саме ведмідь якого називали Бер відносив душі людей у потойбіччя? Істота явно не біла, не чиста і не сумна. Ні, не бачили наші забуті предки за межею життя чогось світлого.
- Але вони любили життя і помирали, тому, що так велів обов’язок. Правий був Вальтер Скотт співаючи про людей давнини: «Ми з дитинства поріднилися з сурмою бою, провісницею гри та двобою…» Тільки писав він це про кельтів і дивну країну Альбенех. Міг би це написати про Русь. Не помилився б. І я лишаюсь на цій війні і на цьому перевалі бо інакше не можна. Якщо ми відступимо, москалі захоплять перевал. Вибити їх звідси буде важко. Вони покотяться лавиною в Угорщину. Тоді Австро-Угорщині кінець. А якщо москалі виграють зараз – вони доконають, донищать Русь остаточно. Якщо ні, то вони змушені будуть піти на поступки. А там хто зна… Може ті українці, що в зараз лавах москалів зможуть створити своє військо. І Русь постане із небуття. Розтоптана принижена Русь, що шістсот років була під чужим пануванням нарешті підніметься з колін.
- Тільки не кажи, що двоє людей здатні змінити хід історії. Історія йде вперед по своїх законах, ніхто не здатний змінити її хід. Навіть двоє героїв, що опинились в потрібному місці і в потрібний час. А ми не герої. Ми просто двоє замерзаючих людей. І якщо не прийде підмога в найближчі години нам точно кінець.
- Здається у нас з’явилась нагода зігрітися – принаймні від розжареного кулемета…
Серед білої імли на схилі з’явилися чорні цятки. Це в атаку пішли москалі. Дві зледенілі постаті почали готувати скоростріл до бою. І вони знали – як би не склалися обставини вони не на крок не відступлять назад. І жодна куля не пропаде марно. До останнього будуть боронити той останній незайманий шматочок рідної землі який вони вважали вільним, бо його сягали кулі їхнього скоростріла.
В той же день на Торунський перевал перекинули з Лопушної підмогу – сотню стрільців під командою Горліса. У шанцях на перевалі новоприбулі вояки побачили тільки двох вбитих стрільців. Все було притрушене снігом, крім гарячого кулемета, що парував. Вбиті стрільці припіклися руками мертвою хваткою - один до кулемета, другий – до скрині з набоями так, що їх неможливо було від них відірвати. Вони вмерли, щоб Україна жила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338817
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Сіре небо. Сіре місто.
Хочеться втекти від сірих людей.
…А насправді – весна!
* * *
Мокрий асфальт.
Розчинюсь я в цьому дощі
Не знайдуть… Весна. Місто.
* * *
Життя – це сон
Наповнений отрутою.
Шкода, що смерті немає…
* * *
Весняне небо.
Але місяць
Такий же сумний…
* * *
Навіщо сльози людські?
Якщо небо плаче
Саме… Дощ.
* * *
В гори піду назавжди.
Нема шляху в Піднебесній.
Стану відлюдником…
* * *
У тумані храм.
Як привидно все!
Навіть віра моя…
* * *
Осінь глуха…
Свободу знайшов
У темному лісі…
* * *
Навіть вікна випали в хаті,
Порожнеча лишилась.
Як тихо тут…
* * *
Тінь на землі
У сутінках зникне.
Так і я…
* * *
Міріади ніг
Тут землю топтали віками.
Лишився пісок…
* * *
Навіть сонце заплакало
Над тією пустелею
Що звалась колись Україною...
* * *
Назавжди одягну
Чорні окуляри -
Душі людей не хочу бачити…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338768
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.05.2012
* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.
Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.
І з гортані моєї, де покладено сміх
Або мову, або гарячий чай
Все чіткіше відлунює сніг
І чорніє як твій Седов,"прощавай".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338765
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.05.2012
І
Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.
ІІ
Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чОбіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.
III
Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тИсну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.
IV
Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мОї очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрАфивши.
V
Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.
VI
Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.
VII
На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я пОзики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.
VIII
Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бОртом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь у суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.
ІХ
О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.
X
Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово двЕрях.
ХІ
Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.
ХІІ
Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338463
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Мої помилки - то цеглинки
З яких я збудував
Свого життя храм...
* * *
Політ крапки.
Світло в кінці тунелю.
Нірвана...
* * *
Запаліть мені
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу шлях подолати…
* * *
У темряві глухій
Єдиний співрозмовник – луна.
Але й вона…
* * *
Всі самотніми
Стають на старість років...
Навіть лелеки...
* * *
Хочеться заплисти
У казку і не повернутись....
Хоча б на кораблику з паперу….
* * *
Одягла вона плаття
З вітру і темряви.
Місячна ніч… Милуюсь…
* * *
Читаю «Махгабгарату».
Захотілось померти.
Щоб народитися знову…
* * *
Гумовими хвилинами
Вкрита стежка
До брам радості…
* * *
Вірші напишу про вітер
Що в думки мої
Прилетів…
* * *
Темрява за вікном
Слухаємо тишу –
Я і кіт…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338460
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.05.2012
* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338171
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Весняні хмари.
Зачиняють крамницю.
Омела на осокорі...
* * *
Холодний весняний вітер!
Потонути б у його розкошах….
Сьогодні! Коли слива цвіте….
* * *
Почути б пісні людей
Яких випустили
з цього світу сумного…
* * *
Море Мрій!
Втопитися б в ньому…
Або хоча б поплисти….
* * *
Тиша старого ставу
Всі в нірвану пішли
І жаби, і хвилі, і я…
* * *
Сонні листя
Знову рухає
Сонний вітер…
* * *
У небо хотів пірнути,
Та зрозумів –
Втоплюсь…
* * *
Димом заморського зілля
Дихаю знову.
Весняне небо…
* * *
Ніч – це двері.
Зайду в їх морок,
Шлях знайду до істин нових…
* * *
Книгу життя свого прочитав.
Навіть закрив…
Іншу б почати…
* * *
У сірому пейзажі
Побачив художник фарби.
Мені б його очі…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338170
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 18.05.2012
(Низка неканонічних танка)
* * *
Занурившись в медитацію
В кімнаті порожній,
Розмовляв з луною
Сумно було вертатись
З порожнечі в порожнечу…
* * *
Дикий кіт полювати пішов
На диких мишей.
Піду з дикого світу
У затишок хати,
Почитаю Конфуція…
* * *
Було бажання
Написати вірші про кохання
Та зникли вони.
Розчинюсь, як цукор у чаї,
У цій весні…
* * *
Знаки радості
На снігу написати можна,
На піску, на хмарі…
Але зникне все
Як сон…
* * *
Тисячу літ щастя шукав
У різних краях
Та перевтіленнях
Марно... Та раптом знайшов
На дні душі своєї...
* * *
Людина попелу,
Вітер попелу -
Вивчили б
Правила життя
Якби вони були…
* * *
Дощ промовляє
Гуркотом крапель,
Ніч промовляє
Тишею темряви.
Нескінченна розмова…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337936
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 17.05.2012
За хмарами вихор - холодні сніги,
Гуси на південь летять -
В милий батьківський край,
Якщо ми не дійдем до стіни,
Значить не досить ми любим Китай!
Ми пальцЯми рахуємо тисячі лі,
Гори Лю Пань у небо зросли,
Вітер західний дме в полотно прапорів,
Ми несемо мотузки (на чоботах пил),
Щоб зелений дракон ними зв’язаний був!
Примітки:
Мао Дзе Дун (毛澤東) (1893 – 1976) – керівник комуністичного Китаю в 1950 – 1976 роках, «Великий Керманич». Здійснив в країні «Великий Стрибок» і «Культурну революцію» по ходу яких була знищена в країні буржуазна і феодальна культура, ліквідована приватна власність, запроваджено однаковий одяг для всього населення Китаю – синя куртка, сині штани, синя кепка і кеди (тільки військовим дозволялось носити те саме, але зелене), здійснено перехід народу з нераціонального трьохразового харчування на раціональне та економне двохразове, впорядковано патріотичний пайок (жменька рису і кружечок моркви на день). За його наказом були розібрані залізні дороги (за непотрібністю), весь металевий посуд в країні був переплавлений на метал, знищені всі горобці (буржуазні пташки які заважали будівництву комунізму). Було запроваджено переселення народу з міст у «трудові комуни» розташовані в віддалених куточках країни (для перевиховання), театри перетворені в місця публічних страт (знову ж для виховання народу), студенти були мобілізовані в загони «хун вей бін» які знищували реакційних професорів та опортуністів. Опортуністів та ревізіоністів (тих, хто неправильно зрозумів комуністичне вчення) перед розстрілом одягали в блазеньський одяг і водили по місту з табличкою "ревізіоніст" на грудях примушуючи каятись перед народом. Для регуляції чисельності населення було введено примусову стерилізацію жінок. Мао запровадив обов'язкову перевірку цноти наречених та дівчат, яких забирали на службу в армію. При відсутності цноти шлюб і службу в армії (яка іноді була єдиним порятунком від голоду чи розстрілу) забороняли. Офіційними гаслами «Культурної революції» було: «Якщо вмієш читати – читай тільки твори Мао! Якщо вмієш писати – пиши тільки да цзи бао!», "Хто багато читає, керівником не стане." Мао відрізнявся відмінним здоров’ям – навіть в похилому віці утримував гарем з 500 наложниць – виключно спортсменок і балерин пролетарського походження. Збудував пам’ятник імператору Цінь Ші Хуан Ді. На його відкритті один із західних кореспондентів спитав: «Але Цінь Ші Хуан Ді наказав всіх грамотних людей в Китаї закопати живцем в землю…» На що Мао відповів: «А я цього і не заперечую! Хоча удар тоді не був доведений ло кінця...» Мао Цзе Дун автор книги – цитатника, яка вийшла найбільшим в історії тиражем – кілька мільярдів екземплярів. Цю книгу вивчили напам’ять більше мільярда людей. Вивчення цитатника заохочувалось - як говорив Мао Дзе Дун звертаючись до народу, і особливо, до молоді: "Якщо ти один день не читав творів Мао - в тебе з'являються сумніви, якщо ти два дні не читав творів Мао - ти скочуєшся в болото опортунізму, якщо ти три дні не читав творів Мао - ти не зможеш більше жити!" За його правління офіційне звертання до людини було «тун джи» - «однаковий». Офіційними доктринами правління Мао були: «У бідній і відсталій країні легко і просто збудувати комунізм», «Народ – це листок паперу, на ньому можна написати будь-які ієрогліфи», «Комунізм – це тоді, коли всі в однаковій мірі нещасні». Про себе він говорив: «Я самотній монах, що бреде пустелею з дірявою парасолькою». Ім'я - Мао Дзе Дун перекладається як "шерсть вологого благодійного сходу". У результаті соціальних експериментів Мао в країні почався голод - тільки в 1966 році в результаті голоду в країні померло 30 мільйонів людей. Мало кому відомо, що Мао Цзе Дун писав вірші – в стилі вищенаведеного.
Ще примітки:
Інша назва вірша - "Пісня про Великий похід".
У результаті "Великого походу", про який пишеться в цьому вірші і який очолював Мао, загинуло 90 % солдат його армії - вояків він не шкодував...
Стіна - мається на увазі Велика китайська стіна.
Лі - міра довжини в давньому Китаї. Приблизно 0,5 км.
Зелений дракон - символ ворогів - імперіалістів та російських ревізіоністів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337935
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Весняний вітер.
Годую тарганів квітами.
Літаю…
* * *
Старий чорний кіт
Кудлату весну відчув
Цього березня.
* * *
Понурого вечора
З тінями розмовляє
Самотній дідусь…
* * *
Весна за вікном!
Пишу на папері вірші
Зеленими чорнилами!
* * *
В дзеркалі калюж
Небо собою милується
І я зазирну…
* * *
Самотність мені
Була другом єдиним
Але навіть її прогнав...
* * *
Життя сенсу не має
Життя – лише сон короткий
Сплетення дхарм…
* * *
Місто існуюче в мріях!
Побачити б його весною
Хоча б у сні…
* * *
Хата моя старенька.
При світлі каганця
Читаю Басьо….
* * *
Ми всі босоніж
Блукаємо у темряві життя
Шукаючи сенсу…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337710
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 16.05.2012
За стіною пожовкла верба -
То моя журба.
Мандрівник ледь іде в далині
По землі-чужині.
Я зі схилів Лун-Шаньських гір
Сумно здіймаю зір
І бачу:
Тільки ріка Хуан-Хе
Додому, в Китай пливе...
Примітки:
Лун-Шань - Драконові гори (кит.)
Хуан-Хе - Жовта ріка (кит.)
Китай китайською мовою (хань) - "Чжун Го" - Серединна країна, тобто країна, що лежить в центрі світу.
Лянь Чжоу - в ті часи (епоха Мін)прикордонний район.
Стіна - мається на увазі Велика китайська стіна.
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
Переклад 1998 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337707
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.05.2012
(Збірник неканонічних хокку)
"П'єро задається."
(Михайль Семенко)
* * *
Врятував дерев’яного дурника.
Він не знав, що вогонь це звільнення.
Смішний Буратіно…
Перший монолог П’єро
Вони теж ляльки
В театрі абсурду -
Ці глядачі…
* * *
Тінь коливається маятником
На землі, на траві, на воді.
Буратіно повісили…
Другий монолог П’єро
Кличуть лікарів.
Дерев’яне тіло.
Піду копати могилу…
Третій монолог П’єро
Вони не втямлять ніколи
Чому я з театру втік
Ці голови повні тирси…
Четвертий молог П’єро
Хотів я зіграти Гамлета
А не героя-коханця
В цій виставі безглуздій…
* * *
Пішов шукати країну дурнів.
Він не знав, що постійно в ній жив.
Дивак Буратіно…
* * *
Бородань під деревом.
Запах хвої.
Шишка в руках…
* * *
З черепахою розмовляє
Серед брудного озерця.
Літній ранок…
* * *
Сховала в пивниці
Довгоносого шибеника
Молода німфоманка…
* * *
Створений з дерева
Деревом лишиться.
Поливаю квіти…
* * *
Запах палених ганчірок
П’єро єретиком визнали
В театрі ляльковому…
* * *
«Він був правий....»
Буратіно зістарівся, бороду зачісуючи,
П’єро згадує…
1995
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337500
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 15.05.2012
Ринули сльози, як тільки вітер
Звуки флейти приніс.
Самотній ліхтар. Замість літер
Нитки дощу, плесо річки та ліс.
Прошу, не треба оцих мелодій
Про нескінченність доріг -
У тривожні часи вистачає рапсодій
Про сум, що на плечі ліг…
Примітки:
На малюнку напис - "Чан Ді Де Шен Інь" - звуки флейти (кит.)
Переклад вільний. Слово "літер" трохи недоречно. Ніяких літер в китайській мові, звісно, немає. Але слово "знаки" спотворювало би текст і розуміння. В оригіналі тільки натякається, що навколишні частини природи є знаками, ієрогліфами якоїсь пісні, що мали би супроводжувати музику яку чує автор, але цієї пісні немає...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337497
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2012
Клаптик перший
Вірші
На клаптиках писав
Дарував їх вітру...
Може хтось прочитає...
Там - за обрієм
Раптом...
Клаптик другий
Тиснуть стіни мене!
У гості піду
До Бога старого…
Без запрошення – шкода…
Але – байка
Він буде радий
Хвильку часу знайде
Для гостя дивного
(У нього ж вічність
Попереду.)
За кави горнятком
Гомоніти почнемо
Про людство
Про стежку і ліс
Про струмок і каміння
Про птахів і вітер…
Клаптик третій
Гублю слова...
Хто в цих лабіринтах
Сірих
Їх в кошик збирає?
Як гриби восени.
Пил і каміння.
І очі чиїсь
Сухі...
І байдужі...
У місті старому
Людей мовчазних
І черствих.
(Світлина автора віршів.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337209
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.05.2012
Холонуть дерева,
Осінь дихає з гір.
Хмари вологі
Вже не радують зір.
У пралісу хащах
Нині я в самоті.
З ким відшукаю
Квіти в осінній сльоті?
Примітки:
На малюнку напис: "Цзай Сень Лінь" - серед лісу (кит.) Мається на увазі дрімучий ліс, праліс, хащі.
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет трагічної долі. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337207
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2012
Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336953
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.05.2012
«Заячий вечір. Сніг.
Ах! Блакитна стеле суніч
І лягає як стомлений синій китаєць,
З-поза сосонок звіриних ніг…»
(Майк Йогансен)
Шукав оту істину кляту шукав… Ось же вона – вибігла мишкою кудлатою на долівку – лови! Лови, ти ж кіт сірий, лап! Нема. А може й грані між вигадкою і правдою взагалі немає.... Щось вигадаєш, а воно виявляється правдою. Все життя думаєш, що воно правда, а потім виявляється, що то вигадка - чи то хтось вигадав, чи то я сам вигадав та й повірив.... Тільки один - дід з сивою бородою знає, що до чого - бо всю ту правду то він і вигадав. Тепер сидить і тішиться: «Шукайте правдоньку, люди, шукайте! Доки я на вас дивитимусь.» Добре йому – він то розуміє, що в нього вічність попереду, а ми ні. Ото й так і сидимо в шанцях зі скорострілами - сподіваємось війна якась трапиться, бо гинути намарно шкода.... Воював би з собою, але де воно оте "я" - в нього й поцілити важко - стріляєш у своє серце самісіньке, а вцілюєш у порожнечу... Отак і козакую доки років вистачить. А як не вистачить – то й по герцю. Хотів грушок натрусити з того дерева пізнання – а вони кулями додолу. І хоч би одна влучила – отак і носитиму оселедця, шлик та жупан (ще й шабельку іржаву) доки не помру. А як помру – то най цимбалістів запросять, щоб веселої заграли. Бо як жив сумував – то хай як помру веселитимусь. Шкода що смерті немає – лишень подорож з одної України до іншої, а то би помер би та й веселився. Чи то в бурсаки на старість років податись – може приймуть – псалми співати навчусь – як світ хворий сповідатись забажає, буду йому співати. Гей-би ворожбит якийсь мені долю начаклував – та не таку нікчемну як серед отих задрипанців. Ось жменю сніжинок назбирав – іду, людям дарую – а вони тішаться. Весни би тої дочекатися, бо мерзнути в цій хаті вітрами розшарпаній, де замість вікон дірки від куль, а замість дверей ляда до пивниці (таки до того андеграунду!) невесело. А там на цю хату може й лелека прилетить. Грішним ділом подумав – а най би як гніздо собі би мастив, до гіллячку палаючу приніс – згоріла б ця стара домовина та нову хати би збудували. Та де. І лелека забариться, і гілляки тліючі на стріху не носить він – байка то нерозумна, і хати старої шкода – хоч покалічена, але дідівська та рідна. Он у куточку тому не одного Сковороду колисали, що жебрачити по світах пішов. А в коморі крім темряви ще ніж гайдамацький лежить – свого Гонту чекає – на хреста перероблю, під серцем носити буду доки світ совою в ту чорноту нескінченну кричати не стане…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336952
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2012
Душа моя вночі знайшла сліди нудьги.
А я любив подерту на шматки,
Посічену вітрами темноту,
І зорі, блимаючі на льоту
Над вересневими холодними садами,
І як метелики з останніми сльозами,
І на циганській масляній ріці
Хитливий міст, жіночі манівці
І хустка, що спадає над водою,
І руки ці, немов перед бідою.
Ввижається, вона була жива,
Жива тоді, але її слова
З вологих «Л» тепер не визначали
Ні щастя, ні бажань, ані печалі,
І більше думка не вражала їх
Як водиться на світі у живих.
Слова горіли, як під вітром свічі
І гаснули, неначе їм на плечі
Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли,
Але гіркої як полин землі
Вона уже ногами не торкалась
Вона живою більше не здавалась.
Ім’я колись у неї ще було
І вітер вересовий у житло
Вдирався –
гуркотить замкАми,
І зачіпає чуб мені руками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336749
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2012
«Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:
- Повстання!»
(М. Хвильовий)
Мій дід прожив сто років. Точніше сто років і один день. Дні народження він ніколи не святкував, бо чомусь вважав, що «день смерті кращий за день народження» і у свій столітній ювілей ремонтував дах. Він взагалі все життя був міцний козак і ніколи не слабував. До глибокої старості зберіг ясність розуму і силу тіла. І то при тому, що пережити йому довелось війни, революції, тричі страшний голод, тяжку працю в шахті, репресії, ув’язнення, концтабори… Та й міцних напоїв і жінок у свій час не цурався (так, принаймні, кажуть).
Бувають такі люди – із криці. Особливо в наших степових краях. Помер як і личить козаку – сказав, що «час мені вже й піти». Подивився на сонце, потім заспівав давню козацьку пісню на прощання, ліг на долівку на й помер. Він не просто себе вважав козаком – голив голову бритвою по козацькому звичаю. Оселедця, щоправда не лишав. Була в нього грамота стара ще XVIII століття, де писалося, що такий то (прізвище наше) належить до козацького стану. Прикро, що та грамота не збереглася. На свій сором до діда в гості я приїжджав рідко про ще тепер шкодую до нестями. Скільки всього він би міг мені ще розповісти…
Поховавши діда я вирішив хату дідову подарувати племіннику – мені вона все одно ні до чого, а йому треба десь жити. На останок вирішив з дідівською хатою попрощатися – хоча це не була його рідна хата – надто багато доля кидала мого діда по світу, а хати горіли. Але все таки. Майна у нього було всього нічого. Кілька книжок які він знав на пам’ять. Мені взагалі не траплялися ніколи в житті люди які знали на пам’ять весь «Кобзар» - крім мого діда. Пам’ять він мав дивовижну.
Я піднявся на горище яке біло завалене різними інструментами та брухтом – дід був майстер на всі руки – міг змайструвати з нічого будь-що: від радіоприймача до трактора, хоча ніде не вчився. Майстрував колись і годинники, і приймачі, і праски. Я торкався руками різних недороблених пристроїв, порохи лоскотали ніс, промені світла пробивались крізь щілини. Раптом побачив серед металевого непотребу клунок промасленої мішковини. Щось ніби стріпнулося в повітрі, щось ніби змінилося – промені світла перетворилися в сонячні нитки. Я розгорнув мішковину і на руки мої ліг старий дідівський обріз. Він був теплий, масляний, просився до рук як старий пес, що довго шукав господаря. Руки відчули його зручність і досконалість форми. Це був легендарний обріз.
Дід його змайстрував в той день, коли довідався про смерть свого батька. Прадід мій в ті буремні роки був вільним козаком армії УНР у сотні Паливоди гайдамацького куреня. Зимою 1919 року армія УНР відступала з боями за Дніпро. На хутори між Драбовим і Золотоношею (тодішня Полтавська губернія) де власне і жив весь мій рід з XVII століття заїхав козак, що й розповів що в бою в степах зійшлася в бою з ворогами сотня. Стиналися на шаблях не на життя, а на смерть. І серед бою побачив прадід серед ворогів свого брата. Обмінялися вони поглядами й зрозуміли, що така їхня доля і пішли рубатися. Так і поліг мій прадід від руки свого брата. Так що то не вигадка і не міф: «брат на брата» - так і було.
Почувши ту оповідку мій дід зрозумів, що хату боронити вже немає кому. Будуть приходити чужинці і займати. І як сам він свою хату не оборонить, то не зробить це за нього ніхто. Залізяччя в ті часи в Україні було доволі – тлумились туди-сюди різні армії кидаючи зброю або міняючи її на хліб. Дід змайстрував обріз і пішов його освятити в церкву за десять верст як колись святили ножі гайдамаки. Батюшка - старий і сивий священник - отець Вафоломій родом з Чигирина покропив обріз святою водою і сказав: «Бережи цю свячену зброю, бери її до рук тільки на діло праведне – за Вітчизну і віру ставай, здіймай її на безбожних упирів-комуністів. Ленін-антихрист явився – боротися треба. І простяться тобі всі гріхи вільні і невільні які ти цією зброєю здійсниш. А як поляжеш зі свяченою в руках, буде тобі цей обріз перепусткою до раю – покажеш його святому Петру.Во ім'я Отця, і Сина, і Святого духа. Амінь.»
Вперше заговорив цей обріз своєю простою селянською мовою у 1923 році коли черговий раз заїхав у село комісар. Заїхав сам, бо Прохор напився, а Грішку викликали в губком. Заїхав у те маленьке село з метою боротьби з самогоноварінням шляхом конфіскації незаконно виготовленого напою, конфіскації майна у «куркулів» для допомоги бідним чекістам-сиротам. Заодно планував полапати дівок та молодиць. Конфісковане вантажив на бричку. Там уже лежало кілька мішків з «надлишками», несплаченим «продналогом» та кілька великих бутлів каламутного напою коли він зайшов в хату мого діда. Поживитися там особливо не було чим і це його розлютило. Побачивши на стіні портрет гетьмана Мазепи старовинної роботи він тикнув пальцем і прохрипів: «Снімі ето!» На що почув відповідь: «Геть з моєї хати!!!» Це його просто вразило: «Што?!» І вихопив маузер. Але перед ним виникла дилема – чи спочатку застрелити мого діда, а потім зірвати і розтоптати портрет чи навпаки. Мить поміркувавши вирішив, що треба насолодитися своїм торжеством принижуючи непокірного, тому вирішив спочатку зірвати портрет. Це і вирішило його долю. Він не встиг дотягтися рукою до картини. Під лавою в діда був обріз. Тьохнув постріл – та й по комісару. Його, звісно, потім шукали. Але в селі «ніхто нічого не бачив і не чув». А всі ставки та вигрібні ями обшукати було неможливо. Та й невідомо було в яке саме село він поїхав. А його бричку знайшли десь аж у Хоролі, а коней в Січеславі.
Вдруге обріз заговорив страшного 1933 року. На село черговий раз прийшли (не знаю навіть як їх назвати. Виродки? Так наче ж нормальними народжувались) забирати останній хліб у голодуючих людей. Дід чотирьох катів тут же і поклав. Вони чи то отямитись не встигли чи то подумали, що то їхні поплічники по селянам стріляють. Так що то неправда, що наші люди покірно йшли на смерть під час геноциду. Опір чинили. Шкода, що не всі.
Конфіскований хліб селяни повернули собі назад і чесно розділивши заховали. Дід розумів, що хліба того надовго не стане. І ті знову прийдуть. Тому зібравши жінку та дітей (малих на руки, великі своїм ходом) вони з села втекли. Взяв з собою тільки найдорожче – обріз. Дід цінував тільки життя, тому дешево його віддавати не збирався. Тікати було непросто – кругом були патрулі НКВД – тікаючих від голоду селян розстрілювали. Але якось ярами, балками, лісами пробрався він на Донбас. Робочих рук там бракувало, тому взяли його «в забій» і без паспорту який він «загубив» поселивши сім’ю в бараці.
Обріз дід сховав. Обріз мусив чекати свого часу – слушного часу. Діставав його під час війни, коли ховався в лісі від німців і партизанив. Шахту свою шахтарі підбурені моїм дідом двічі висадити в повітря не дозволили. Один раз коли це хотіли зробити НКВД-исти при відступі совітів, другий раз не дозволи це зробити німцям вже при їх відступі. І в обох випадках обріз, я думаю, прислужився, хоча дід при це не розповідав. Може до стрілянини і не дійшло - просто залізли в шахту і перед самим вибухом дроти перерізали. І нічого дивного тут немає – копальня годувала і після вибуху (в обох випадках) самим же шахтарям довелось би її відновлювати.
Після війни обріз знову пішов до сховку а дід до копальні «в забій». Заарештували його в 1946 за те що на весіллі затягнув пісню «…пиймо за щастя, пиймо за долю, за неньку за Україну!» Це вже вища несправедливість. Червоних комісарів на той світ відправляв, а посадили за «виконання політично неправильної пісні». Цікаво, що вся шахта поголовно пішла під НКВД діда визволяти – на ті часи вчинок відчайдушний. У беззбройних людей могли стріляти. Але шахтарям було якось все одно – кожен день на смерть під землю лізли. Хто вертався, а хто ні… Так чи інакше – в народ тоді не стріляли, діду враховуючи його партизанське минуле і порятунок шахти дали як на ті часи мало. Дід повернувся додому і ще довго працював, майстрував, плекав сад, ростив дітей та онуків (а дітей у нього було десять, а онуків і не перерахувати). А обріз лежав та й лежав чекаючи господаря, прагнучи до його теплих рук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336746
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.05.2012
(уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ось таким і збережу
Цю зачеплену в’яненням
Квітку суріпки…»
(Такахама Кьосі)
У кожного покоління людей були свої дитячі мрії – одні мріяли вирушити у хрестовий похід на Святу Землю, інші плисти під вітрилами до незнаних земель, інші рідний край визволяти з шаблею в руці, інші – стати олігархами і торгувати нафтою. Наше покоління в дитинстві мріяло про космос, марило польотами у Великій Порожнечі, зачаровано дивилося на зірки. Тому історія космонавтики для нашого покоління – більше ніж історія. Це літопис мрій. Чи не тому ми так хворобливо ставились до будь-якої напівправди про легендарних особах Космосу. І саме тому ми такі чутливі були до міфів, якими нас так любили годувати люди обтяжені цензурою та ідеологією. Я завжди відчував, з раннього дитинства, що про космонавтику багато чого замовчувалось, і людей, яких ми з дитинства поважали як героїв, цензура підносила нам у вигляді ретельно відредагованих штампів, ерзаців, а не живих людей зі своїми помилками, болями, пристрастями та стражданнями…
Я часто думаю про те, що Джім Джармуш правий – наше покоління це покоління кави і цигарок. Це молодь дев’яностих – покоління кока-коли та пепсі-коли: вони чітко розділились на два ворожі табори – пепсі-кольних і кока-кольних між якими точилась не просто ворожнеча – війна не на життя, а на смерть. А ми – молодь початку вісімдесятих шукали те, що нас об’єднувало, а не роз’єднувало… І цих об’єднуючих моментів крім кави і цигарок було кілька – в першу чергу наукова фантастика та музична група «Машина часу». Всі ми зачитувались книгами Лема, братів Стугацьких, Кіра Буличова, Саймака, Бредбері. Але Станіслав Лем помер і фантастику перестали писати. Ну, не називати фантастикою те марення яке зараз пишуть… Гірше – фантастику перестали читати, про космос перестали мріяти. Наукова фантастика була підмінена «фентезі» - свого роду літературним «екстазі»…
Трапилось так, що до деяких забутих сторінок історії космонавтики мені дозволила доля торкнутися руками у буквальному сенсі сих слів. І хоча сумніви досі терзають мою душу, не писати про деякі події я не можу.
Я ось про що. У 1983 – 1985 роках доля закинула мене служити до совітської армії – до N-ської військової частини в місто НН. Випадок звів мене з цікавою людиною, що лишила в моєму світогляді глибокий слід.
Якось в березні 1984 року мене і ще кількох солдат під командуванням прапорщика П. відправили працювати на склад М-ської військової частини. Подібні відрядження солдатам завжди в радість – робота переважно легка – щось вантажити, носити. Не потрібно мерзнути в караулі чи чистити від снігу плац, по дорозі можна подивитися на світ цивільних людей, на місто і дівчат – нехай тільки з вікна машини. А якщо склад продовольчий, ще й гарнізонний – о, тоді існувала (нехай вбога) надія, що чим-небуть пригостять. Або просто нагодують людською їжею. А для совітського солдата (ну ніяк не пишеться слово «радянського» - як тоді запаскудили слово «Рада», як запаскудили!) це було не абищо – це було особливо пам’ятною і радісною подією. Враженнями від цієї події ділилися, про неї складали легенди. На фоні щоденної гнилої картоплі і остогидлої перловки («дріб шістнадцять» на солдатському сленгу) це могло бути свято. Хоча гнила картопля вважалася ще відносно нормальною їжею. Гнилу картоплю від якої йшов характерний сморід засипали картоплеочищувальну машину – гниль більш-менш змивалася, лишалося трохи поїденої грибками бульби с шматочками землі – ніхто вручну бульбу не дочищував – висипали це все в казан, доливали побільше води і варили. Виходила сіра колоїдна маса доволі бридкого смаку, але ніхто від неї не помер.
Гірше було, як давали гнилу капусту. Коли її квасили восени, вона була ще більш-менш їстівна – хоча була вперемішку з шматками дерева – коли солили, то запихали капустини в машину довгими патиками, їх і перемелювало заодно. Потім в чан залазили два солдати і ногами в чоботях цю капусту місили. Поступово ця капуста починала псуватись і до весни від неї йшов такий сморід… З неї варили баланду, але навіть вічно голодні солдати не могли це їсти.
Була ще одне, що так вабило солдат до роботи на склади – це можливість щось вкрасти – байдуже що. Були, взагалі, дві найгірші звички які прищеплювала людям радянська армія – звичка красти і відраза до праці. Працю в радянській армії використовували як покарання, панувала думка ганебності праці, цінувалась здатність уникати праці («шлангувати» на армійському сленгу). Злодійство ж вважалося чимось нормальним, ба навіть доблесним. При цьому крадіжками пишалися, ними вихвалялись. При цьому казали не «вкрав», а «дістав». Солдати крали всюди де могли, на складах, на кухні, одне в одного. Прапорщики і офіцери крали на складах – на своїй службі так би мовити. При цьому обкрадали перш за все солдат, а потім вже «народну» державу.
Хоча крадіжками займались не всі – в «батальйоні смерті» я знав як мінімум одного прапорщика і одного офіцера яка ніколи не крали, не лаялись, не били солдат, не пили, хоча могли – це старший лейтенант П. та прапорщик Ж. Я маю на увазі вираз «не пили» в його справжньому сенсі. Бо якщо прапорщик розбавляв технічний спирт водою, то казали, що він «не п’є». Прапорщик Ж. деякий час був начальником складу ПММ де зберігалось кілька діжок зі спиртом. Спирт він видавав тільки коли був офіційний наказ на папері: «Наказую видати три літри спирту для обслуговування радіостанцій…» Він, звичайно, розумів, як цей спирт будуть використовувати, але видавав – наказ є наказ. За це його в частині не любили. Крім цього прапорщик Ж. був любителем поезії, постійно носив з собою томик Блока (на той час один з моїх улюблених поетів так само), постійно його читав і ходив замріяно-задуманий по частині… Чому він вирішив стати прапорщиком, як його занесло в «батальйон смерті», а не на філологічний факультет університету – я не знаю.
Коли я комусь розповідав про прапорщика Ж. ніхто мені не вірив – всі думали, що це вигадка:
- А от прапорщик Ж. не пив…
- Бензини не пив? Буває…
- Ні, спиртного не пив.
- Що, спирт водою розводив?
- Ні взагалі нічого спиртного не пив, навіть «казьонки», навіть пива.
- Ну… Це вже ти брешеш. Такого не буває.
Я не беру до уваги тих прапорщиків, що не крали тому що не могли – і зовсім не з моральних міркувань. Тут мені зразу пригадується прапорщик О. Вперше я його побачив, коли нас відправили працювати в бокси де зберігалась стара автомобільна техніка. Біля одного з боксів я побачив в калюжі алкоголіка, що тихо і мирно спав в якомусь брудному одязі. Я ще сказав іншим солдатам:
- Там якийсь чи то безхатько чи то алкоголік на територію частини забрів і лежить в калюжі.
- То не безхатько. То наш бойовий командир прапорщик О. Він перевіряє вплив етилового спирту на військовослужбового в умовах максимально наближеним до бойових. Заодно проводить індивідуальне тренування по ЗЗМУ. «Спалах праворуч!» - впав і чекає коли прийде ударна хвиля. Як ударна хвиля пройде він встане і продовжить командувати взводом.
Він би може б і крав – але йому нічого не довіряли. Якось відправляли солдать кудись на «точку», і офіцер сказав водію: «Прапорщику О. бензини не давати! Довідаюсь, що ти налив хоч краплю – будеш покараний!» Я ще подумав – напевно, прапорщик О. зараз з каністрою прийде. Ні, прийшов з маленькою скляночкою. І просив крапельку на дно. Водій відмовив, сказавши, що не дозволяє офіцер. Я ще подумав – дивно, кількох грамів бензини шкода, йому, напевно, треба було бушлат від мазуту почистити… Але виявилось, що він просто пив все що горить.
Він допився до такого стану, що сказати найпростішу фразу вже не міг – навіть у тверезому стані. Говорив він приблизно так (доповняючи звуки бурхливою жестикуляцією): «Е-і е-о а-и і е-и а о!» Це означало: «Візьми цей ящик і неси за мною, поставиш де я покажу!» Або: «И о-аи о! А е-а у о-у и-е-у!!!» Це знчало: «Ти [дуже поганий солдат! Я з тобою буду мати протиприродні інтимні стосунки!]» Солдати над цим «командиром» відверто знущались і сміялись з нього просто в очі. Інколи під час служби просили його: «Товариш прапорщик! Покажіть [свої статеві органи]!» І він демонстрував – а вони були в нього гіпертрофовано збільшених розмірів.
Чому цього алкоголіка і токсикомана тримали на службі – я не знаю… І все це було б смішно, якби не було так огидно і потворно. І це був не поодинокий виняток. І цим людям довіряли зброю. І то страшну зброю. Колись на навчаннях запустили РРЛ-радіостанцію. Летіла зграя ворон – ті птахи, що потрапили під промінь антени падали замертво на землю… Подальша історія з прапорщиком О. мала досить сумні наслідки. Якось серед ночі черговий офіцер підняв солдата-водія і наказав кудись там їхати з прапорщиком О. Солдат сказав, що з цим … нікуди не поїде. Офіцер повторив: «Я наказую Вам рядовий Р. їхати з прапорщиком О. в ТТ!» «Я відмовляюсь виконувати цей наказ!» На ранок офіцер написав рапорт на рядового Р. Пішов солдат під трибунал за невиконання наказу…
Наскільки великих розмірів досягли в радянській армії крадіжки в той час судити важко – точної статистики ми ніколи не дізнаємось і навряд чи така була можлива. Але те, що довелось мені бачити в «батальйоні смерті» просто дивувало. Якось довелось бачити мені таку сцену гідну пера драматурга: стояли поруч прапорщик Д. – начальник продовольчого складу і капітан К. що дивився на прапорщика Д. поглядом наповненим зневагою і відрази. Вигляд у прапорщика Д. був такий, наче спіткало його якесь величезне горе, наче світ перевернувся і небо впало на землю. Він розгубленим поглядом озирався довкола і говорив в порожнечу: «Як же ж так… Без попереджень… Хоч би сказав хто, що можливо… І саме сьогодні… Якби вчора або завтра – все було б нормально… Це ж треба так мені влетіти…» Виявилось, що несподівано нагрянула перевірка з штабу гарнізону, виявили на складі велику недостачу м’яса. І то бракувало не кілограм чи два, а кілька центнерів. І відносно того м’яса яке було на складі у ревізора з’явились сумніви про його походження. Справа в тому, що напередодні у свинарнику батальйону здохло три свині. По словам прапорщика К. – начальника свинарника – цих свиней облили бензином і спалили. Про що свідчив і акт складений все тим же прапорщиком Д. Але чомусь ревізор подумав, що в морозильнику на складі висять туші цих трьох померлих своєю смертю і «спалених» свиней. І чомусь коли переважили м’ясо, яке щойно видали на кухню, то його виявилось набагато менше, ніж значилось у накладній. Прапорщик Д. тут сказав, що це кухар вкрав, а кухар сказав, що стільки йому дали. Перевірили ваги на складі - показували вони якусь дурницю. Прапорщик Д. заявив, що ще вчора були вони справні і зламалися, певно годину тому. Чомусь у ящиках де мали бути м’ясні консерви були якісь рибні 1959 року випуску у вкритих іржею бляшанках які невідомо звідки взялися. І це мало бути відправлено на «точку». Я думав прапорщика Д. посадять, але він якось викрутився і був призначений завідуючим вже зовсім іншого складу – вже не продуктового.
Не з усіх складів прийнято було красти. На кількох складах в «батальйоні смерті» не висіло навіть замків. На дверях просто була нитка і пластилінова печатка. Але до них боялися навіть наближатись – обходили стороною. Вартовий завжди ходив так, щоб ці склади були в його полі зору. Ці склади належали КДБ. Це буквосполучення викликало в той час такий жах, що нікому навіть в голову не спадало б туди зазирнути. Що там зберігалось ніхто не знав. Періодично приїжджали люди в цивільному на чорній «Волзі» і присутності командира частини щось звідти брали, щось туди ставили. Ходили чутки, що зберігається там якась апаратура. Яка атмосфера панувала навколо тих складів можна уявити з наступного випадку. Одного разу вартовий на посту заснув. Офіцер – начальник караулу - щоб налякати вартового сказав: «А якщо ми зараз підемо до складів КДБ і виявиться, що печатки на дверях зірвані? Тоді що?!» В очах вартового був жах…
Ще одні склади з яких не прийнято було красти (хоча інколи крали) – це були склади НЗ. Склади «недоторканого запасу», що зберігався на випадок ядерної війни. Якось прапорщик Г. побачив прапорщика П. якого призначили завідувати складами НЗ. Він якраз наминав одну консерву яка була явно саме з тих складів. Прапорщик Г. фаталістично прорік: «Звідки завгодно можеш брати що завгодно, тільки не на складах НЗ!!! Звідти ж неможливо нічого списати!» Там справді продукти зберігалися протягом двадцяти років. Навіть зберігався вже спечений хліб. Він не черствів і не псувався двадцять років. Можете собі уявити якою страшною хімією він був напханий! Після двадцяти років зберігання черговий склад спорожняли і заповнювали новими продуктами. Старі не викидали – солдатикам на стіл. Які б голодні не були солдати вони той хліб їсти не могли – настільки він був бридкий. І не тільки хліб. Якось на кухні я побачив рибні консерви з написом «Сталінський совнархоз». Так, подумав я, вітання з минулого – від вусатого.
Отже повернусь «до наших баранів» - в березні 1984 року з «батальйону смерті» відправили групу солдат під командуванням прапорщика П. для роботи на одному з військових продуктових складів. Надії солдат, що дадуть щось нормальне поїсти виявились марними – не пощастило. Цілий день вантажили всю ту ж гнилу картоплю та мішки з крупою поїдену міллю і ще якимись хробаками. Все це вантажили для відправки з цього військового складу у зовсім інший заклад – виправний (простіше кажучи до тюрми), де годували ще гірше ніж в армії. Від мішків які ми переносили, йшов крім «круп’яного» запаху ще якийсь – неприємний. Один з мішків розірвався і там я виявив цілу екосистему – в крупі були живі личинки різноманітних комах: я впізнав личинок чорнотілки Tenebrio militor L., личинок вогнівок – метеликів з родини Pyralididae, амбарних довгоносиків – і личинок, і жуків і ще якихось молеподібних.
На «перекурі» прапорщик П. вказав мені пальцем на худого хворобливого вигляду чоловіка років 45 – 50 і сказав: «Це начальник цього складу. Цікава людина. Колишній військовий льотчик, офіцер. Літав колись. Звати його Просвєтльонов Володимир Іванович. Так ось – він знав Юрія Гагаріна, вчився разом з ним, потім служив трохи разом з ним. Але дослужився тільки до лейтенанта. Потім потрапив в аварію – не те що літати, в армії служити не міг – працює з того часу то там, то сям…»
На мене слово «Гагарін» подіяло магічно. І при першій же нагоді після перетаскування чергової партії мішків я спитав його прямим текстом:
- Володимире Івановичу! А це правда, що Ви з Гагаріним разом вчилися?
Він подивився на мене довгим пронизливим і сумним поглядом. Наче вивчав, зазирав у глибини мого єства і лише потім сказав:
- Правда. Було так. Вчився я разом з Юрчиком (він так сказав, звісно, російською – «с Юркой») в Оренбурзькому Першому військовому авіаційному училищі… І потім служили трохи разом… Славний був хлопець Юрчик… Хоч і не такий як пишуть про нього і кажуть. Люблять люди пліткувати, вигадувати, а він був… Та що там казати… Всі чомусь думають, що він тільки те й робив, що посміхався. А він сумував часто – особливо під час навчання та і на службі теж. Задуманий бував. Сміється з усіма, а потім задумається і мовчить… Великої душі то людина була. Віршів писав. Так, так, писав! Хоча про це мало хто знає. Захоплення своє він приховував – тоді це в армії не віталося – нашкодити могло, якби хтось начальству доніс або прочитав. Почав він писати вірші ще коли в саратовському індустріальному технікумі вчився. Зошит свій з віршами він ховав, нікому не показував. Мені показав – довіряв мені – не знаю чому. А ще Юрій буддизмом захоплювався. Це філософія така. Індійська. Теж нікому про це не казав, але я знав. Якось у розмові обмовився він про «сансару» та «порожнечу», і я про все здогадався. Я хоч і не дуже був у тому тямущий, але щось та розумів…
- А з зошитом тим з віршами що сталось? Вірші хоч якісь пам’ятаєте? Про що писав Гагарін?
- Та знищив він зошит той. Після 1959 року він і вірші то перестав писати. А почав писати їх ще у 1951 році. Я не всі читав, тільки деякі. Вірші у нього були не зовсім звичайні – навіть і на вірші не схожі. Якщо дуже цікаво – можу показати. Він коли той зошит дер – один листок загубився. Я його підібрав і зберіг – без його відома. Думаю Юра би не образився, якби дожив до цього часу…
- І де ж той листок?
- З собою завжди ношу – у спеціальній папці, як дорогоцінність зберігаю. Ходімо, покажу.
Він дістав з ящику стола потріпану картонну папку з брудними зав’язочками. Дістав з її утроби потріпаний пожовклий листок паперу видертий з зошита в клітинку і поклав на стіл. Я з жадібністю впився в текст.
- А переписати можна?
Мій співбесідник уважно став розглядати моє обличчя, зазираючи, певно, в саму душу.
- Добре. Але дай слово, що до 2011 рок, до півсторічного ювілею його польоту в космос нікому не розкажеш про цей листок і навіть не спробуєш це опублікувати. Після можна. Я тоді вже і жити не буду…
- Обіцяю.
- Тоді переписуй. Даю п’ять хвилин.
Я переписав ці рядки написані рівним доволі розбірливим почерком в свою записну книжку. Ось вони (переклад українською мій):
* * *
Східний вітер
Ледь гойдає траву.
Черевики на ногах.
* * *
Гублять слова
Люди в країні втоми.
Запах бензину.
* * *
Бетон і повітря.
Зі світу важкості
Хочеться полетіти!
* * *
Одягнув рукавиці.
Звуки слів, шум моторів.
Де ти, порожнече?
* * *
Закрив кабіну.
Вузький мій світ. Прилади.
Час летіти…
* * *
Дивлюсь на хмари.
Сумна ця весна
На летовищі…
* * *
Новий однострій
Перетвориться в попіл
Де, на якій землі?
Від прапорщика П. пізніше я довідався, що Просвєтльонов – не справжнє прізвище цієї людини. Він змінив його у 1970 році з невідомих причин. Пізніше, у 2000 році один мій знайомий був кілька місяців у службових справах у місті НН. Я попросив його по можливості довідатись про колишнього військового льотчика, колишнього завідуючого складом Просвєтльонова В. І. Мій знайомий дізнався, що ця людина померла у 1999 році від цирозу печінки у тому ж місті НН…
Я не бачу причини Володимиру Івановичу брехати мені тим березневим днем 1984 року. Якщо вигадують щось про відомих людей, то більш екзотичне. Вважаю можливим і необхідним донести читачу ці вірші з надією, що ці твори будуть цікаві як історикам космонавтики, так і широкому колу любителів поезії. А мені лишається тільки думати про почуте і прочитане. Думати і блукати у хащах сумнівів. Хто зна, можливо мої думки ближчі до істини ніж інші версії щодо сумних подій 1968 року…
Я проніс цю записну книжку зі сторінкою на якій були химерні вірші через всю свою військову службу, хоча неодноразово міг загубити. Якщо чесно - цій події я не надав належної уваги. Гагарін і буддизм? Сама фраза звучала тоді для мене надто дивно, абсурдно. Але вірші ці зберіг, копіював необноразово. І хоча сама записна книжка загубилась - копії тих віршів збереглись. Мені здалося, що це просто вигадки якогось травмованого льотчика. Але несподівано для мене ця історія мала продовження.
У 1985 році після служби я поступив в університет і був частим відвідувачем студентської бібліотеки. Сидів у бібліотеці щоразу до пізньої ночі, і крім книжок по своїй спеціальності завжди брав що-небудь «для душі». Зокрема замовляв книги М. Цвєтаєвої, М. Волошина, Р. Рильке, І. Буніна. Частельно чергував у бібліотеці старенький дідусь – нагадував мені людину ще з тої, нині забутої інтелігенції «срібного віку». Частелько на пої замовлення він скрушно хитав головою – не може, мовляв виконати Ваше замовлення, хоча ця книга в каталозі є, але… Читати Цвєтаєву та Буніна в ті роки роки було мало не заявкою на опозиційність. І старий бібліотекар даючи мені томик віршів Цвєтаєвої дивився так багатозначно, наше хотів сказати: «Ви б ще роман «Біси» Достоєвского замовили і Мандельштама заодно…» І відчуття при цьому в мене було таке, ніби він щось хоче мені сказати про Цвєтаєву, але не може. Але на розмову його тягнуло, він задавав мені різні питання, і якось вдалося мені його розговорити. Виявилось, що звати його Анатолій Дмитрович Мінєєв, все життя працював бібліотекарем в різних містах і різних навчальних закладах. Трохи поговорили з ним про Цвєтаєву (поезію якої він страшенно любив), про Волошина, про рідкісні книги, про видання літописів, потім потягло його на спогади – про життя до війни, про те як він і де воював, про свою роботу… Слухав я не дуже уважно, чогось цікавого і нового для себе я не наразі не почув. Слухав я більше з поваги ніж з надії почуте щось нове і цікаве. І раптом у мою неуважну свідомість долинає фраза:
- …А в п’ятдесяті роки я працював бібліотекарем у Оренбурзькому військовому льотному училищі….
Стоп!!! Тут я просто «вмикнувся»:
- А може пам’ятаєте такого курсанта – Юрія Олексійовича Гагаріна?
- Пам’ятаю, як же не пам’ятати! Частенько заходив в бібліотеку, брав різні книжки… Цікавий був хлопець, допитливий, читав багато різного, всякого… І бібліотека в училищі була хороша. Багата. Книги були там унікальні. І ось чому – у 1949 році передали тій бібліотеці всю особисту бібліотеку інженера Андронова Ігоря Петровича. Я чому запам’ятав – там на кожній книзі був його екслібрис. Бібліотека була знаменита – певно, найкраща з приватних бібліотек Оренбургу. Інженера Андронова розстріляли за вироком губчека у 1923 році за контрреволюційну пропаганду, а бібліотеку конфіскували. Де вона потім перебувала – не знаю. А тільки у 1949 році передали її училищу, а потім ще у 1950 році приходили з перевіркою і забрали деякі книги як заборонені – «Біси» Достоєвського, Ніцше, Соловйова і ще якісь.
- А які книги брав читати курсант Гагарін? Крім, звісно, книжок по спеціальності, крім математики, аеродинаміки… Які художні твори він читав?
- Різні. Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова… З іноземних Уолта Уїтмена – дуже поважав він цього поета. Вільяма Блейка – дореволюційне видання було. І ще збірник «Тексти раннього буддизму». Мені чому ця книга запам’яталась – я кажу йому: «Це не варто уваги, це ж переклад з палі на англійську мову, а потім з англійської на російську. Текст спотворився… Треба або на мові оригіналу читати, або хоча б переклад з мови оригіналу…» Не послухав – взяв. А от хто перекладач – не пам’ятаю. На анлійську здається Чарльз Фіджеральд, а на російську – забув. Ще брав він збірник «Класична японська поезія». Теж дореволюційне видання. Перекладача – не згадаю. Пам’ятаю рідкісна це була книга – дуже малим накладов в свій час вийшла…
Схоже було, що справді Гагарін цікавився в свій час буддизмом. Але як? Звідки у нього взявся цей інтерес? Можливо школа?
Нові факти з’явились у мене у 1986 році. Теж чисто випадково через знайомих доля звела мене з Долонтовичем Федором Степановичем – краєзнавцем з Смоленська. По Смоленщину він здається знав все, що тільки можна і не можна було дізнатись. Він був проїздом в Києві по якихось своїх справах і випадково завітав до наших спільних знайомих. Розговорились про те, про се, виявилось, що є в нас спільні інтереси, особливо щодо літописів Русі і подій 1150 – 1190 років. Також поговорили про діалекти Смоленщини. На цю тему він міг філософствувати довго, хоча за фахом він був і не лінгвіст. Я з цікавістю слухав: «… До середини ХІХ століття основною розмовною мовою на Смоленщині була говірка дуже близька до білоруської мови, і лише потім вона була поступово витіснена великоруським наріччям. Не вірите? Може Вам показати одну пісню, записану в селі Клушино збирачем фольклору Лодогоновим Павлом Павловичем у 1820 році… До речі, його колекція народних пісень Смоленщини досі не опублікована… » Він показав текст переписаний від руки. Я скопіював дотримуючись (більш-менш) сучасного білоруського правопису:
Пустэча ў хаце маёй,
Толькі свечка гоніць цемру
Пустэча, пустэча...
Калі я памру
Хай загасне разам з душой
Мая свечка - пайду ў цемру
Як пойдзе перш за ўсё...
Хай чорны крумкач
Хай чорны сабака
Хай чорны кот
Шлях мне пакажуць
У пустэчу
Дзе спакой знайду...
- Неймовірно! Пісня дивної глибини і абсолютно нетипова для слов’янської культури. Мене давно цікавило село Клушино. А чи не могли б Ви довідатись – які вчителі працювали в школі цього села з 1900 по 1950 роки?
- Розумію Ваш інтерес… Хе-хе… Не просте завдання… Це все одно, що мені просити у Вас розклад пасажирських пароплавів на Дніпрі за 1870 рік. Але спробую. Повідомлю листом.
- І бажано про кожного вчителя, якщо буде змога, де здобув освіту, які школи і коли були в селі Клушино – церковно-приходські, земські…
Він свого слова дотримав. Через рік я отримав детальний список. Зацікавило мене одне ім’я – Пустодєлов Іван Петрович – випускник Санкт-Петербурзького університету, кафедри філософії. Вчителював у Клушино та інших селах Смоленщини у 1910 – 1925 роках. У 1925 році помер від сухот, був похований у Смоленську, могила не збереглася. Це вже було цікаво.
У мене в ті роки був знайомий у Пітері (тодішньому Ленінграді), що працював в університеті і міг підняти архіви. Я попросив його поцікавитись випускником філософського факультету Пустодєловим І. П. Досить швидко я отримав листа з ось такою інформацією: «Пустодєлов Іван Петрович – 1885 року народження, з міщан, закінчив гімназію у м. Смоленську, у 1905-1910 роках навчався на філософському факультеті, захистив диплом на тему: «Еволюція концепції нірвани в ранньому буддизмі», який виконав під керівництвом професора Щербатського Ф. І. (1866 – 1842). Вивчав санскрит і тібетську мову. Перебував у марксистському гуртку Охрімєєва Р. Н., але уникнув арешту. Висував концепцію поєднання буддизму і марксизму, за що був неодноразово висміяний у студентському середовищі.» Це вже ставало взагалі дуже цікавим – виходить у Клушино – рідному селі Юрія Гагаріна вчителював у свій час спеціаліст по буддології, знавець санскриту і тібетської мови… І ще в той час, коли в школі міг вчитися (або бути на курсах по ліквідації безграмотності) батько Юрія Гагаріна – Олексій Гагарін… Парадокс!
З ім’ям Пустодєлова І. П. я знову зіштовхнувся в Харкові у 1988 році. Завітавши до Харкова весною того дивного і химерного року, що стільки змін вніс в мою долю до одного знайомого філолога, що займався підпільно українською поезією двадцятих років ХХ століття, я почув від нього наступне: «Я чув ти цікавишся буддизмом. Я не схвалюю таке твоє екзотичне захоплення. На рідній ниві є поле жате, що вродило рясно, а урожай гине. Але якщо тебе так це цікавить – познайомлю я тебе з однією пані – це Мінцева Ольга Прокопівна. Вона якась далека родичка професора Розенберга Оттона Оттоновича – відомого буддолога. Зараз вона живе у Харкові.
Розмова з Ольгою Прокопівною виявилась цікавою – хоча їй уже минув восьмий десяток, але пам’ять вона мала чудову. Самого Розенберга вона не бачила, але багато про нього знала, і зберігало багато рукописів з його архіву. Коли я почав розпитувати про колег, учнів професора вона сказала: «Він рано помер – які там учні, не встиг він виростити учнів. Сам він вважав себе учнем професора Щербатського… Хоча була одна людина, яка називала його вчителем - Пустодєлов Іван Петрович. Хоча він був старший за нього на три роки, але буває і так, що вчитель молодший за учня… Вони переписувались деякий час. І всі свої статті і праці Пустодєлов надсилав йому на рецензію. Ні, вони не збереглися… Хоча… Є тут один лист… Точніше чернетка листа із ділової переписки… Я не знаю навіть чи був той лист відправлений. Але тут багато правок – напевно він був переписаний заново… Ось він…»
Мені показали лист який дозволили люб’язно скопіювати. Наведу повністю:
«Шановний Іване Петровичу! Прочитав рукопис Вашої статті «Праджняпарамітасутра і розвиток школи Тхеравада на Цейлоні». Стаття вимагає доопрацювання і переробки. Навіть мови не може йти, щоб опублікувати її в «Бібліотека буддика» чи в якомусь іншому науковому виданні. По-перше, Ви неодноразово посилаєтесь на книгу Германа Мюллера «Буддизм». Але це не наукове видання! Це популярна брошурка розрахована хіба що на гімназистів. Я шкодую, що в свій час цю книгу Вам подарував. У час коли Г. Мюллер (з усією повагою до нього) писав свою книжечку багато текстів буддизму буле не те що не перекладені – невідомі науці. Багато положень викладених там не те що застарілі – не відповідають дійсності. По-друге, просто здивувала фраза: «…Криза, яку пережив буддизм у ІV столітті нової ери…» Звідки ви це взяли? І хто Вам взагалі сказав, що буддизм у ІV столітті переживав якусь кризу? Якщо ви так вважаєте – будь ласка посилання. Я вже мовчу про стилістику яка далека від наукової. «…Блискучий і неперевершений вчитель південного – насиченого витонченою мудрістю буддизму…» Це годиться хіба для літературного твору, а не для наукової статті.
З повагою
Розенберг О. О.»
Поступово в моїй голові промальовувалась картина. Так ось хто і коли міг привнести ідеї буддизму в голову простого сільського хлопчика, якому судилося першому сягнути Великої Порожнечі Космосу… На останок додам уривок листа, який я одержав у 1989 році від Долонтовича Ф. С.
«… знаю, що Ви не перестаєте цікавитись вчителем Пустодєловим І. П. Знаєте, що мені пощастило знайти? Його щоденник! Щоправда без перших сторінок і без останніх, але там є надзвичайно цікаві епізоди, які стосуються його вчителювання в селі Клушино. Зокрема він згадує і про одного учня – Олексія Гагаріна. Судячи по всьому це і є батько знаменитого Юрія Гагаріна. Копію щоденника – точніше того, що від нього лишилося – погризений мишами, пошкоджений водою – Вам надішлю…»
Дослідження цього щоденника – це окреме питання. Але всі наведені вище факти я вирішив опублікувати тільки зараз – як і обіцяв – у 2011 році…
12 квітня 2011 року
Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1984 років.
Світлина з мережі. На світлині – Юрій Гагарін.
[…] – приблизний переклад фрази.
ПММ – паливно-мастильні матеріали.
ЗЗМУ – захист від зброї масового ураження.
КДБ – комітет державної безпеки – таємна поліція у Радянському Союзі.
НЗ – недоторканий запас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336544
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.05.2012
І
Передчуттям не вірю, і прикмет
Я не боюсь. Ні нАклепів, ані отрути
Не уникаю. Бо погибелі намет
Зруйновано. Безсмертні всі, не треба
Боятись смерті ні в сімнадцять літ,
Ні в сімдесят. Є тільки яви світ.
Ні темряви, ні смерті не існує.
Стоїш на березі самотнім моряком,
І я із тих, хто вигріба тенета,
Коли іде безсмертя косяком.
ІІ
Живіть у домі – не пропаде дім.
Я викличу якесь століття,
Зайду в його намет і жити буду в нім.
І ось чому зі мною ваші діти,
Дружини ваші за моїм столом, -
А стіл один і прадіду і внуку:
Будучина бубнявіє нараз
Якщо ж я підіймаю руку,
Всі п’ять гілок залишаться у вас.
Я кожен день минувшину ковалив,
Ключицями своїми підпирав,
Поміряв час кульгавим землеміром
І крізь буття пройшов як крізь Урал.
ІІІ
Століття я по зросту підбирав.
Ми йшли на Схід, тримали пил над степом,
Бур’ян чадив і коник фугу грав,
Підкови вусом зачіпав, пророчив,
Погибель провістив, як схимник чи монах.
Я долю до сідельця приторочив,
І нині я в прийдешніх днях,
Як хлопчик я стою на стременах.
Мені мого безсмертя є доволі
Щоб кров моя століттями текла,
За верхній кут осіннього тепла
Я би життям платив би долі
Якби його літаюча стріла
Мене б як нитка в світі не вела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336541
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2012
Мені докучили слова, слова, слова,
Не можу більше я підносити права
На мову мудру, коли всеньку ніч по шибі
Лахміттям, як вдова, колотиться верба.
Чи може я погано чую ніби
Чи нерозбірлива молитва удівства.
Між нами є родацтво і нема.
Коли кричу деревам божевільним,
Що в мене зросені по лікоть рукави,
Крім стогону, їм відповісти нічим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336308
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2012
(Низка хайбун)
* * *
Блукав я тихим осіннім лісом і слухав як дерева гублять свої листя – у глибокій (як у старому колодязі) тиші було чути звук падіння жовтих листочків на землю. Раптом я побачив на стовбурі сухого дерева дивну тваринку, що трималась за кору задніми кінцівками, а передні склала за спиною. Щелепи у цієї істоти були перетворені у довгі загострені зроговілі вирости. Раптом ця тваринка з силою і голосним стукотом почала бити головою по дереву. Побачивши це я написав вірш:
Стукіт серед тиші.
Він теж шукає щось.
Осінній день…
* * *
Холодного осіннього дня тинявся я без будь-якої мети містом, де живуть люди. Юрба складалась з байдужих і втомлених. На бруківці сидів жебрак-безхатько і просив у людей округлі шматочки металу. Всім було якось байдуже, що крижаний вітер мало не збиває цього нещасного старого з ніг. Всі топтали ногами воду калюж і не кидали йому навіть погляду співчуття. Побачивши цю картину під сірим вогким небом я подумав:
У колючий світ
Пралісу дикого
Піду назавжди…
* * *
Серед холоду і нудного осіннього дощу раптом зрозумів, що життя – це порожнеча. Тимчасовий візерунок дхарм у чорній безодні. Наші мрії давно померли і по них ми навіть не справили тризну. Тоді я написав таке хокку:
Порожнечі букет
Віднесу на могилу
Мрії. Холодно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336307
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 10.05.2012
«Згадалися
Краплі дощу
На ясно-лілових
Квітах картоплі.
Дощ у столиці.»
(Ісікава Такубоку)
Блукаючи дикими горами самотнім відлюдником можна часом пережити несподівану зустріч. Не з білкою чи їжаком, звісно, з людиною. Видряпавшись на одну з вершин Ґорґан я вирішив спуститися навпростець, через ліс не добираючи стежини. Ліс був дрімучий, предковічний. Йти через нього було цікаво хоч і важко. Зійшовши в долину до річки я побачив закинуту ґрунтову дорогу, напівзруйнований міст на якому стояла дорога машина (марку вже й не пригадую), біля неї сидів звісивши з моста ноги чоловік середніх років. Ці дві істоти – людина і залізний звір якось не вписувались у місцевість, виглядали протиприродно. Чи то може я за тиждень блукань відвик від людей і їх створінь. Побачивши мене чоловік неймовірно зрадів. Виявилось, що бажаючи нових вражень він поїхав в гори покататись незнайомим шляхом і заїхав ось сюди. А на цьому мосту задні колеса його авто провалилися у дірки. І він застряг. І ніяк. Я допоміг витягти йому автомобіль. По ходу цієї рятувальної операції і одразу опісля почалась розмова. Коли довго блукаєш самотньо горами випадкового співбесідника слухаєш спрагло. Крім беззмістовних теревень і багаторазових запевнень, що більше ніколи він в гори не поїде почув я монолог про дивну ностальгію. В екстремальних умовах люди бувають на диво відверті навіть із незнайомими. Уривок з його монологів був на диво парадоксальним:
- ...Останнім часом з’явилась в мене ностальгія за радянським минулим. Не те щоб погано мені зараз жилось (з моєю то посадою!), просто раптом, знаєте, згадалося дитинство, весело, газована вода з сиропом з автомата (тоді смакувало). І всі ті черги і порожні магазини почали сприйматися якось кумедно – як лоторея – стоїш і не знаєш чи вистачить любительської ковбаси – знаєте була така по два двадцять. Хоча я тоді бурчав страшенно: «І навіщо тоді ота радянська влада потрібна, якщо ковбаси нема!» І теж злився, коли за маслом в чергу о п’ятій ранку ставав, цілий день в черзі стояв так масла і не вистачило (треба було в четвертій чергу займати) і жінку одну в тій черзі на смерть затоптали. Я тоді теж обурювався страшенно: «І коли тих комуністів і ті совіти шляк трафить?!» Але зараз то все під забулося – смішно навіть згадувати. Зараз я фільми про Чапаєва дивлюся і Маяковського читаю. Думав навіть в комуністи записатись (обіцяли добре платити), але сусід… Він то мені нічого не говорить. Але я кожен день його бачу. Його сумне однооке обличчя. І знаю його історію. Він родом з одного маленького села на Опіллі. У 1946 році, коли він був ще дитиною, в село ввійшов великий підрозділ карателів НКВД (чи як вони тоді називались) з метою ліквідації боївки повстанців. Але партизан хтось попередив і вони завчасно відійшли в Чорний ліс. Ще й влаштували засідку на карателів. «Істрєбітєлі» понесли важкі втрати і були страшенно злі невдачею. Вони ходили по селу і виколювали дітям очі зі словами: «Я тебе покажу как хлопцам в лес хлеб носить!» Сусіду ще пощастило, що вибрали в нього тільки одне око. На останок НКВД-исти навмання вибрали кількох селян відрубали їм голови, настромили на кілки і написали нижче: «Они кормили партизан». В ті часи навіть гебісти називали повстанців «партизани». Це вже потім називати стали інакше… Через кілька місяців в село прийшов уже інший батальйон гебістів. Всіх жителів села погнали до залізничної станції, повантажили в «теплушки» і вивезли на Сибір. Хати спалили. Ніхто з них з Сибіру не повернувся. Сусіду пощастило – він в той момент був у родичі в іншому селі. Так і лишився єдиним свідком всіх тих подій. Мовчазним свідком. Наважився говорити про те все тільки через сорок п’ять років. Пройшло стільки часу можна було б взагалі все забути, але я кожен день бачу вічно сумне обличчя сусіда. Ну, заберіть його кудись від мене! Інакше я не зможу ніколи любити оту радянську владу…
Він навіть не подякував, не запропонував підвести. Хоча я все одно б відмовився. «Ну, мені вже час…» Не знайшов би я його – довелось би йому кидати машину і вибиратися пішки – люди там давно вже не ходять, зв’язку немає. Може йому моя неголена фізіономія здалась підозрілою, може злякав «вальтер», що був у мене на поясі під курткою і він його зауважив. Але то байка. Я планував ще тиждень подорожувати горами. Вечоріло, час було подумати про табір. Ще й місцина була мені не знайома. Шукаючи місце для ночівлі я піднявся вгору струмком через ліс. Знайшов досить рівне місце біля старезних буків – невелику галявину. Поставивши табір пішов збирати хмиз для ватри і раптом побачив біля столітніх ялин вхід до напівзруйнованого схрону. Серед глиці виднілись залишки навіть не зіржавілого – майже нанівець зотлілого автомату. Зброю так не кидають – певно тут колись був відчайдушний бій. Я знав, що тутешня боївка повстанців трималася аж до 1960 року – ніяк їх не могли знайти. Двадцять років у хащах. І, можливо, це була саме їх криївка. Я нарвав лісових квітів і поклав їх біля входу в бункер. Потім розпалив ватру і цілу ніч дивився у темряву лісу та на язики полум’я. Думав про людей минулого і їхні відчайдушні мрії. Якщо про них не буду думати я, то хто?
(В основу покладені реальні персонажі і реальні події)
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336131
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.05.2012
* * *
Мені б тільки тепер до кінця не розкритись,
Не роздати б всього, що співала синиця,
Білий день гомонів, миготіла зоря,
Шепотіла вода, накислила кислиця,
На обжинок лишає свобода моя
Кульку срібла в крові, повну світла і дива,
А якщо вже назад не буде вороття,
Так втягнутись у неї як променів злива,
І – в аорту, байдуже чию, навмання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336130
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.05.2012
(Низка повстанських хокку)
* * *
Серед чорного лісу
В темному схроні
Слухаю тишу…
* * *
У світлі місяця
З «шмайсером» на плечі
На зустріч смерті іду…
* * *
Коли затихнуть постріли,
Коли боївку сховають хащі
Буду слухати вітер…
* * *
На крилах осіннього вітру
Полечу над сивими горами
Коли серце зустріне кулю…
* * *
Сріблом виблискують краплі роси
Серед імли туману палить ватру
Боївка повстанців…
* * *
Нехай люди забудуть але
Заплаче ліс, застогнуть сосни
Над вбитим партизаном…
* * *
Під старезним явором
Милується місяцем
Останній повстанець…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335821
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 08.05.2012
«…Хто бачить сни і пам’ятає імена…»
(М. Волошин)
Про Станіслав як культурний феномен я хотів написати давно. Я так і називаю це місто – Станіслав. Мене постійно поправляють – кажуть треба писати і говорити Станіславів – так мовляв логічніше (і це в наших то нелогічних краях!). Як на мене, місто назвали ім’ям патрона – святого Станіслава – так воно й має іменуватись. Як Сан-Франціско. Як Сан-Антоніо, зрештою… Святий Станіслав, на відміну від численного сонму бородатих святих, особа молода, навіть занадто юна. Тому і місто під його покровительством просто приречене лишатися вічно юним. Про Станіслав як місто писали багато. Писали і про культуру цього міста. Але про це місто як певний феномен – історико-культурний, психологічний, ментальний – лише пробували. Спробую і я – сподіваюсь, що це невеликий гріх.
Місто Станіслав – незаконне дитя ренесансу. Витвір його химерних апологетів. Мало є міст у наших скіфських краях які планувались би й будувались de novo – як новоутвір, як химерна фантазія, як плід бажання людини у якої надлишок влади і грошей. Місто планувалось і будувалось як ідеальне. У добу високого ренесансу (не пізнього, не старого – ренесанс у XVII столітті ще не зістарівся, він лише набув стану зрілості і мудрості. Зістарівся ренесанс у XVIIІ хворобливо естетизованому столітті, отримавши якихось гіпервикревлених, навіть нервових форм в добу рококо) панувала така чисто платонівська ідея – збудувати ідеальне місто (ширше – ідеальну державу, але тоді місто і держава були поняттями тотожними. Ще тотожними!). Людина доби високого ренесансу взагалі забагато читала Платона. Від Арістотеля у сучасників Спінози та Декарта була алергія. Вроджена. З часів схоластики. Це романське середньовіччя та готика хворіли світом Арістотеля з його ідеями про матеріальність душі. Людина часів Томи Аквінського все бачила матеріальним – від пекла до небесних сфер і мешканців цих віддалених країв. Ренесанс оперував ідеями, абсолютом, провидінням. Ідеальне місто було збудоване – у формі зірки з ідеальною симетрією та геометрією («Не геометр не ввійде!»), з домінантою ідеї космополітизму (п’ять різних громад – українська, польська, єврейська, німецька, вірменська існували в місті ніби поза світом, поза державами – на планеті Земля, не змішуючись між собою і варячись кожна у своєму казані). Місто справді стало ідеальним для свого часу – поділеним і впорядкованим як соціально так і просторово. Таким, зрештою і лишилось. Судіть самі.
Всі нормальні міста розташовані на березі річки – Сени, Дніпра, Дунаю чи байдуже якої. Або над річкою – як Львів. Це ж місто розташоване між двома річками. І це не випадково. Всі хто бував у Станіславі зауважили наступне – місто ніби зависло між минулим і майбутнім. У ньому є тільки вічне тепер. Минуле постійно перетворюється в міф, стає неіснуючою абстракцією, про майбутнє не думає ніхто – і не тільки тому, що воно ще не настало. Всі мешканці міста твердо переконані – воно не настане ніколи. Коли прийде це «майбутнє» воно вже стане сьогоднішнім. Стане отим «тепер» яке і є єдино реальним. Через дві річки, що і символізують перехід в «минуле» і «майбутнє» є всього два мости. І місто зависло між цими хиткими ілюзіями, туманними прірвами у своєму вічному сьогодні. Такі міста як Львів чи Луцьк живуть минулим. Для них теперішнє чи майбутнє має сенс тільки якщо воно спирається на фундамент віків. Такі міста як Київ чи Черкаси живуть майбутнім. Для них важливо те, що може статися і станеться неминуче, реалізується колись. Минуле для цих міст лише туманна легенда, казка, міф, які можуть заколисувати чи піднімати настрій (не скажу «бойовий дух», бо…). Тут же – у Станіславі - якесь дивне відношення до часу. Час сприймають як абстракцію. Неіснуючу абстракцію. Недарма годинники і тим паче годинникові крамниці тут сприймають з усмішкою – годинники розглядають як прикраси, як іграшки, забавки, а не як інструмент.
У різних містах панує різне відношення до оточуючого світу як такого. Львів, наприклад, є самодостатнім світом. Для нього безглуздою є фраза «Urbi et Orbi». Це місто і є світом. Просто Orbi і все. Зовнішній світ для Львова ніби не існує. Вірніше існує, але як далекий Космос, з якого можуть приходити лиха та катастрофи. На який можна дивитися з суто астрологічної точки зору. Львів замкнений в собі. Такі міста як Ужгород намагаються розчинитися в оточуючому світі – для них світ це ріка, а місто – грудочка цукру яку в цю ріку кинули. І потрібно розчинитися і стати таким чином рікою. Для таких міст як Рим, Київ, Стамбул, Чернівці світ (мало не сказав «зовнішній світ», але для цих міст така фраза безглузда – для них немає нічого зовнішнього) це об’єкт перетворень, об’єкт прикладання зусиль. Такі міста як Архімед шукають важеля для того щоб цей світ перевернути. Станіслав же в більшій мірі відчуває себе портом ніж скажімо Нью-Йорк чи Одеса. Станіслав лежить на березі величезного моря – Карпат. Тільки це море кам’яне, а хвилі нібито застигли. Хоча в Станіславі розуміють що це не так – хвилі гір б’ють потужними валами в неіснуючі нині мури міста і місто здригається як корабель під час бурі… Для Станістава суходолом завжди була рівнина чи навіть долина Дністра. А нескінченні гори (а з вікон станіславських кам’яниць все здається нескінченним, навіть Космос) рухомою стихією, куди треба плавати, вирушати і завжди повертатись. Оточуючий світ Станіслав сприймає як недосконалу данність. Вона є, вона нікуди не подінеться, вона може нести загрозу чи благо – це не так важливо. Але це данність – її не варто переробляти, бо вона того і не заслуговує, та чи і потрібно це…
Багато міст між собою є подібними – якщо не зовні то по духу. Станіслав часто порівнюють з Сан-Франціско, Цюріхом чи з Одесою (що теж колись була порто-франко ті на березі водяного моря). Але це невірно. Це міста з зовсім іншою психологією та ментальністю, з іншою філософською складовою урбанізованого ландшафту. Станіслав нагадує Венецію. Саме не пихату і надмірно естетизовану Флоренцію, а Венецію. Хто був у Станіславі, той зауважив – люди у Станіславі не йдуть по бруківці, а пливуть. Тільки пливуть не по воді, а в повітрі в невидимих оку човнах. І прозорість, прозорість! Станіслав так само прозорий – як Венеція. Здається все в ньому зроблено зі скла, навіть єзуїтський костел. Недарма в місті було аж два храми, що належали єзуїтам – у прозорому місті неможливо сховатись! Але можна розчинитись в повітрі, стати прозорим. Недарма в Станіславі важка польська архітектура набувала якоїсь легкості, а синагоги ставали нотами архітектурної музики. Так само як і Венеція, Станіслав нагадує казку. Тільки не ілюстровану і екзотичну, а казку для малят, яку розповідають перед сном. При цьому страшні епізоди ніби забувають, викидають з розповіді. Уявіть собі казку «Про Червону шапочку» у якій вовк не з’являється взагалі. Всі здогадуються, що він є, але називають зайчиком. У Венеції теж простежується щось подібне – страшну казку на ходу перероблюють в добру і смішну. Подібність Станіслава до Венеції настільки вражаюча, що хочеться інколи говорити італійською на просіках його прямих і кривих вулиць.
У місті Станіславі багато разів планували прокласти трамвайну колію і запустити цей корабель бруківок та часу, але марно – трамваю як не було так і немає не дивлячись на обіцянки, що тривають більше півтораста років. Трамвай завжди подорожує з минулого в майбутнє, а не тільки від зупинки де є збіговисько людей і собак до зупинки біля розфарбованих будинків. Для мешканців Станіслава це абсурд. Вони не можуть сісти в трамвай в минулому, а вийти в майбутньому, саме припущення можливості такої події видається їм архаїзмом.
Станіслав, на відміну від інших міст старенької бабці Європи так і лишився таким яким його створили - ренесансним містом. Це Львів є романським містом, якого до невпізнання трансформувала готика, а ренесанс тільки додав яскравих фарб у цю палітру, а модерн довершував цей шедевр божевільного художника. Це Чернівці є сном Візантії впорядкованим епохою ампір. Станіслав зберіг сам дух ренесансу навіть в химерних утворах fin de siècle та архітектурного «demi-saison». Навіть вірменська церква Станіслава збудована в тій бароковій духовній піднесеності, а не стилі давніх кам’яних плато Ноя.
Навряд чи існує ще місто на світі де б так зберігся дух Австро-Угорщини поміж будівлями і деревами як у Станіславі (хіба що в Коломиї, і то…). Львів перегорнув Австро-Угорщину як сторінку, згадує її лише як «бабцю Австрію» - родичку, що дійшла до старечого маразму, Тернопіль робить вигляд, що про неї «майже забув», Чернівці просто Австро-Угорщину не зауважили. Помітили, але не зауважили. І лише тут – у Станіславі ця епоха відчувається гостро, виразно, як портрет цісаря Франца-Йосифа у брудному галицькому шинку. І це не випадково. В Австро-Угорщині все було «нео». Навіть ампір там був неоампіром, мілітаризм смішним, а музика буттям. Життя було якщо не вальсом, то розвагою, грою в рулетку, а смерть святом. Саме це і стало для Станіслава своїм – Станіслав теж вічне «нео». Чи то ренесансне неомісто, чи то саме бажання творити антитезу класичному урбанізму.
Навіть другі совіти – так звана «радянська влада» попри свої шалені зусилля не змогла цю ренесансність знищити. Перше, що зробили ті потворні і бридкі совіти в Станіславі, так це зруйнували лютеранську кірху та єврейський цвинтар. А потім уже почали забудовувати Бельведерську огидними «хрущовками». Бо Лютер і Спіноза для комуністів були більш небезпечними ніж Петрушевич, Пілсудський і Бандера разом узяті. Більшовизм (і комунізм взагалі) був явищем глибоко середньовічним, антиренесансним по своїй суті. Більшовизм заперечував у людині особистість, її волю як рушій історії, свободу вибору і творчості яку так цінували діячі відродження (від Петрарки до Свіфта включно).
І ця вічна ренесансність Станіслава ефемерна (як і сам ренесанс, зрештою. Ренесанс у багатьох поетів асоціюється з ранньою весною – і не випадково). Місто вибудовує свої барокові вежі та дзвіниці з порожнечі Торічеллі.
Станіслав вибудовує своє «вічне сьогодні» з неупередженістю вільного каменяра чи навіть пастуха, для якого світ – полонина з колибою, як творчим культургейтерським початком. Зараз ми спостерігаємо певний творчий вибух у Станіславі – в першу чергу літературно-мистецький та філософський. Можна було б очікувати і теософічний. Але Станіслав інакше уявляє собі містицизм. Він вільний як від готичних меланхолій так і від модернового декаденсу. Це місто яке складає свою пісню з часточок прозорого повітря.
(Світлина автора есею. На світлині один з модернових костьолів Станіслава, який хотів позбутися своєї ренесансної суті і гонору відродження, але так і не зміг…)
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2012
(Низка хайбун)
* * *
Березень тільки почався і ніч за вікном виглядала зовсім не по весняному. Темне небо навіювало думки про марність прожитих років життя. Раптом з глибин свідомості виринула чітка думка: «Через кілька днів в Японії станеться страшний землетрус і цунамі». Думка постала в свідомості настільки виразно і голосно, що не давала мені спокою. Коли мені в свідомість приходили подібні думки вони завжди збувалися. Я споглядав бронзову статуетку Будди Шак’ямуні і думав – якщо сказати комусь, то подумають, що хлоп не сповна розуму та і мало кому в голову які думки приходять… А через десять днів я побачив моторошні кадри руйнувань. Все це справило на мене настільки гнітюче враження, що я не спав цілу ніч – до болю було шкода ту прекрасну країну. Я довго дивився в порожнечу ночі, а потім читав книгу Германа Мелвілла «Мобі Дік або Білий Кит» і думав про те, що всі ренесансні мрії людини про «підкорення природи» марні і згубні. Доки людина не навчиться жити в гармонії з оточуючим її світ і Всесвітом взагалі доти і будуть тривати такі страшні катастрофи. Потім я споглядав старий глиняний чайник рясно списаний китайськими ієрогліфами і згадав вірш який я колись написав такої ж безсонної сумної ночі:
Він теж нудьгує
У цю ніч моторошну
Мій старий чайник…
* * *
Пішов я колись взимку на вершину гори Чорна Клива через гору Братковська помилуватись зимовими краєвидами Ґорґан. Але погода різко зіпсувалась – на хребті я потрапив у туман, мокрий сніг, сильний вітер і сніговий буревій. Подираючись крізь непролазні хащі криволісся і відчуваючи, що я вже замерзаю, я подумав, що вибратись живим мені вже не судилось і склав ось таке хокку:
Вірші на снігу
Напишу у темряві.
Небо прочитає...
* * *
Якось влітку я ночував у дрімучому предковічному лісі в горах. Вогонь уже згас, темрява гусла, запалювались перші зорі. Над галявиною літали кажани, в лісі перегукувались сови. Раптом на мій намет сів величезний вухастий пугач і блимнув на мене здоровенними очиськами. Я тоді склав ось таке хокку:
Літають у тьмі –
В утробі старої ночі
Істоти лісу.
* * *
Одної осені задощило. Дивлячись на завіконну мокроту я зрозумів, що цієї осені не судилося мені піти в гори і споглядати листя, що падає, слухати його шурхіт під ногами. Чергова осінь втрачена. І тоді я написав ось такі вірші:
Слова краплями.
Чи то осені дощі
Чи то віршів сум…
* * *
Коли прийшла весна і повітря наповнилось свіжістю мені не спалося. Піднявшись з ліжка ще до світанку я вирішив заварити ароматний чай сорту «Вуха дракона». Розрізавши лимон холодним сталевим ножем я відчув сильний аромат. І тоді я пережив саторі. Потім подумав, що дзен без саторі все одно, що чай без аромату і написав ось такі вірші:
Аромати та сталь.
Свіжий весняний ранок.
Фрукти розрізав…
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335554
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 07.05.2012
* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335553
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2012
Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.
Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.
Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335343
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2012
(Низка хайбун)
* * *
Блукаючи одного вітряного і холодного дня містом, де живуть люди, споглядав я високі сірі будинки. Раптом зрозумів, що ці будинки схожі на шпаківні, а люди що в них живуть схожі на птахів, які відлітають в теплі краї як тільки в цій країні настають паскудні часи. Зрозумівши це зайшов я в старий закинутий сад і, побачивши там порожню шпаківню, написав такі рядки:
У хатинці для птахів
Вже ніхто не живе.
Осінь глуха…
* * *
Приїхавши в одне велелюдне і химерне місто я довго блукав його вулицями без певної мети. У місті стояв у повітрі дим і запах паленого. Я побачив високу металеву вежу незрозумілого призначення верхівка якої губилась в імлі. Таке було відчуття, що ця башта проколола небо. Тоді якось самі склалися такі рядки:
Небо сколоте
В обкуреному місті.
Дорога видінь.
* * *
Ночував на вершині гори. Багаття згасло і я знічев'я споглядав зоряне небо. Побачив туманність Андромеди – сусідню галактику. Подумав, що там теж живуть якісь люди чи істоти які так само замріяно дивляться на нічне небо. Стало сумно і порожньо. Тоді написав такий віршик:
Кожна галактика
Чужа… Знайти б свою!
Нескінченні пошуки.
* * *
Читаючи «Дао Де Цзін» милувався кожним ієрогліфом, подумав, що в кожному давньому знаку явлена істина, краса і прихований зміст. Тільки цей зміст не кожному дано осягнути. І тоді написав наступне:
Про знаки чорні
На папері креслені
Вірші напишу…
* * *
Зайшов до старого знайомого, перебирав у запиленій комірчині книги, які йому стали давно не потрібні. Згадав, що сьогодні не просто холодний осінній день, а перше листопада – день проголошення ЗУНР. Побачив старий забутий календар, де згадку про цю дату годі було шукати. Тоді подумав, що кожен шанує свої дати і свої свята, кожен в нинішньому світі живе по своєму календарю. І написав таке:
У кожного дати свої.
На сірій стіні пожовк
Старий календар!
(Світлина автора цього химерного твору. Це я побачив блукаючи в горах Йосіно. І довго я споглядав це мертве дерево...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335342
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 06.05.2012
Коли прийдуть новітні яничари
Хто зможе знавіснілим пояснити
Що душу українську зберегти
Важливіше за гаманця примари
Що бавлячись вони уб'ють надію
Гру слів спотворять в лайки каламуть
Вервечку оберегів обірвуть
Лишаючи нащадкам ностальгію
І може статись так
Трипільський позабудуть знак
І на могили козаків здіймуть рискаль
Над Києвом старим
Нависне Третій Рим –
Кривавий стяг підніме там москаль…
(Примітка: Це вільний переспів з перккладом на мотиви вірша Лідії Луткової "У столиці..." На світлині - козацькі могили.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2012
* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприродня «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335115
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...
* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...
* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...
* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...
* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...
* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?
* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...
* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...
* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...
* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...
* * *
Бородатий бомж!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...
* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На раввина схожий!
* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?
* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...
* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...
* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...
1999 - 2001
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334892
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 04.05.2012
Впізнаю цей вітер, що летить на траву,
Яка під ним лягає, наче під татарву.
Впізнаю цей листок, що в придорожній бруд
Падає наче скривавлений князь чи Брут.
Стрілою лягаючи на розкосій скулі
Дерев’яної хати в чужій землі,
Що гусей у польоті, осінь у склі внизу
Впізнає на обличчі сльозу.
Очі до стелі
Я не слово а номер забув - в повітрі крик
І кайсацьке ім’я в роті язик
Рухає ніччю наче в Орду ярлик.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334887
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2012
* * *
У дзеркалі озера
Побачив неспокій світу
Тоді зрозумів,
Що все марево...
Блукатиму далі.
* * *
Ловець хвилин
В океані часу
Марно сіті кидає
В глибінь...
Там порожньо!
* * *
Мріяв гравцем
Стати – зорями гратися.
Даремні ті сни!
Мною у тиші нічній
Місяць бавиться…
* * *
Лицарі зникли давно
Лише у снах
Чуємо стукіт копит
Їхніх коней.
Світ сірим став...
* * *
Тиша літньої ночі
Тільки миші на кухні
Пишуть вірші
Свої дивні…
Писк у темряві.
* * *
Веселка – то Шлях
До хатинки лисиці.
Квітень не бреше –
Він створює сон… Квітів…
Знову дощ… Пісня весни.
* * *
Давнього трунку
Пах думки поніс мої
Не у безодню
Світу і не в країну
Медитацій. В край жадань.
* * *
Шипшина цвіте!
Чи на півночі лихій
Чи то в країні
Де сходить сонце мрії.
Квіти всюди… Аромат…
* * *
Дивна людина
На даху оселилась
З банальним ім’ям,
Думали – то безхатько,
А він літати умів…
(Ніби танка. Але більшість неканонічні. Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334671
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.05.2012
* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334670
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2012
Знову і знову, хоча цю місцевість кохання ми знаєм
маленьке церковне кладовище з жалісливими іменами,
ця ущелина відчаю, що таїну зберегла, в безодні якої
тихо зникають люди, звідти вертаємось
разом з тобою під в'язи столітні, щоб вкотре
пірнувши в траву поміж квіти, в небі блукати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2012
Уст, що про кохання шепотіли нам – нема,
Чуже вбрання і кучерів чужих посохлий водограй,
Порожні очі запитаннями зотлілих мрій розмай,
Не чути хвиль і гомону морського – дивина.
У днях тужавих здичавілого життя
Самотність. Сум химерний і немає вороття.
Ти потемнілий образ божества,
Висиш в порожньому іконостасі почуття,
Молитва – склавши руки попроси життя,
Висить вінок в кутку і свічки торжества
Погасли. Образ мусить чудо сотворити
Та марно. Тіні, порох, тлін – весни не воскресити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2012
«Коли свідчу про себе сам,
То свідоцтво моє неправдиве.»
(Івана, 5:33)
Вперше з древолазом Полівановим я зіштовхнувся впритул на сопці Ведмежій. Точніше не з ним самим у плоті людській, а з його слідами на холодному снігу.
Це було років десять тому. Була холодна розтерзана вітром весна 2001 року. У травні місяці, коли сніг з кудлатих сопок того химерного краю волохатих клишоногих звірів зійшов ще не до кінця, пішов я з двома своїми супутниками-товаришами з ущелини річки Оленячої через вершину сопки Ведмежої до витоків струмка Ситний. Взагалі то, є туди стежини і легші, й простіші – якщо спуститися вниз по Оленячій, а потім по Ялицевій, в обхід сопки Товста, а потім вгору. Але то навколо човгати та човгати… До того ж буреломи там є, і все одно вгору дертися. Струмок Ситний швидкий та повноводний, але раптово під землю пірнає і знову виринає з-під скель серед старезного лісу. І дертися там догори нелегко так само, та й стежини всі давно заросли. Не ходить туди ніхто, навіть браконьєри, звір там неляканий – місця там глухі та пропащі. Якщо комусь закортіло гибіти – так туди. Яруга Ситного місце холодне – потік ущелину на північному схилі Ведмежика пробив – холодильник та й годі. Сніг там лежить довше звичайного, а кедровий стелюх – жереб-кедрач там нижче з сопок сповзає.
Хоча, направду, є ще один шлях з Оленячої на Ситний. Це як звернути на струмок Горіховий. Праліс там вологий, сирий – сурамінь заболочена, місцями тяжко там продиратися, заблукати можна легко (як вперше мене туди понесло – то довго блукав), але якщо вчасно з долини потоку вгору звернути, то можна вийти на сідловину між сопками Товста та Ведмежа, а там вниз – і на Ситному опиняєшся. Там на сідловині ще старезна хатинка кинута стоїть. Напівзігнила, але на горищі сухо і дах добрий – можна заночувати.
Але я тоді тої дороги не знав і гадав, що вся Ведмежа на горі «голець» - ґерґіт, тобто, суцільний, і зверху по каменях буде легше. Окрім того ми до самих витоків Ситного дійти хотіли. Та й був я тоді молодшим, шрамів мав поменше, старі рани не такі були зболені. Напросилися зі мною йти два юнака – Олексійко Боков та Сергійко Клен. Один москалик типовий, а інший з нашого роду-племені – нащадок виселених. Вони молоді – їм все байка. Сильно захотіли, щоб я їх з собою в подорож взяв. Вони думали, що я геолог (оповідок моїх про каміння наслухавшись) та ще й фортуни улюбленець (то вже ні – мені коли щастить, коли як). Брати їх з собою мені – відлюдьку, не хотілось особливо, але на Ситний самотою я би не пішов – не тому, що лячно – лячно тому хто лісу не знає, просто сумно було би дуже. А я в ті роки сумував… А краєвиди там такі зажурені, так тоскно іноді стає на ті сумні дерева дивлячись, що можна собі до голови стрільбу прикласти та й гачок натиснути.
Повів я їх західним схилом. Я знав той схил до вершини. Виведу, думаю, їх на голець, а там як судилось. Буреломів не мало би бути – прорвемося. Ведмежа вона сопка крута, схили часом прямовисні. Знизу ліс старезний – ялина, ялиця, кедри. Як вони за скелі та каміння чіпляються – Бог тільки відає. І не так ті ялини старі, як давні – кожному дереву років по двісті – не менше. Велетні часом та вітром покалічені, мохом та лишайником всі поросли. А вище по схилу – каміння суцільні, брили, ґерґоти, скелі, бердо. І кожен камінь хитається, на шмарках висить. А на плечах наших ще й вантаж чималий. І то ще західний схил для такої подорожі ще безпечним вважати можна. Північний – то самогубство суцільне, там щорік каменепади, зсуви. Я тільки одну людину знав, що північним схилом на Ведмежу здійнялася. Ігорем його звати, якщо живе досі. Він хлопець відчайдух затятий, але казав, що як по схилу поліз, каміння раптом вниз з гуркотом поїхали – і то не подекуди, а добрячий шмат схилу. У повітрі, направду, паленим запахло. Врятувало його тільки те, що зсув поруч пройшов, а не там де він стояв. Казав він мені, що ні до, ні після того він такого жаху не відчував.
А познайомився я з Ігорем ось при яких обставинах (прізвище його я не пам’ятаю, тай ні до чого мені це). Було це року Божого чи то 1993-го чи то 1992-го. Я в ту осінь холодну сам один на Оленячу пішов. До самих верхів’їв. Та й заблукав. Нині мені дивно – як можна в тих краях заблукати – двадцять років я туди мандрував з року в рік. Вздовж і впоперек все сходив, мало не в кожну яругу та ущелину забирався. А тоді до витоків Оленячої та до сопки Марійчина вдруге пішов. Хотів вийти на Столи – багато про це дивне урочище чув, а потім хотів звідти на сопку Довга піднятися, а там по хребтам та відрогам – навіть не вирішив куди – подивитися, подумати, ватрою небо скоцюблене погріти. У той час про золото в тих краях і не чули, річку Оленячу знали як місце, де добре ловиться кета та мальма. А восени ніхто й не потикався туди – навіть браконьєри. Мені не щастило – погода зіпсувалася не на жарт – туман густий, мжичка, не видно довкола нічого, блукаю як їжачок у знаменитому мультику. Я тоді ще й наївним був – мапам вірив, не знав, що частенько вони брешуть. Особливо совдепівські. Буржуйські ще якось більш-менш, а совкові… Інколи просто марення якесь намальоване – нічого і схожого на місцевості немає. Певно, хміль рукою картографа водив. Так і тоді. Дивлюсь на карту як баран на гетьманські універсали. Навколо болота, ліс дрімучий, стежки всі давно заросли, холодно, мокро і дощ хоч би на хвилину перестав дріботіти… Подерся вгору – на голець якийсь піднявся. Але на який – незрозуміло – і вгорі теж туман… Блукав я так три дні. Остаточно перестав розуміти де я і куди йду.
Вийшов на галявину – а там хатинка напівзігнила, давня, кинута бозна коли. Хто її там поставив – певно Бог тільки й знає. Зайшов – пічки немає, палилась колись по-чорному. Розпалив вогонь з мокрих дровиняк – дим очі виїдає, дах тече, але кашу якусь собі зварив. Хоч і змокло на мені все і в наплічнику також, але спальник був сухий – поспав нічку, відпочив. На ранок знову на тіло мокрий одяг вдягнув і рушив через ліс навмання – дерева велетнями столітніми нависають, ноги по коліна в мох провалюються. Раптом бачу – сідловина між сопками, а на ній галявина чимала, а на ній добряча дерев’яна хата, дим з комина йде. Ну, думаю, дива. Або з головою в мене вже щось не гаразд – немає тут ніяких поселень людських. Немає і бути не може. Огорожі навколо хати немає, собаки поруч теж, на господарство якесь все це не схоже. Гукнув, в двері постукав, зайшов відповіді не почувши. Виявилось, що то станція була. І жила там зміна – двоє «ведмедів», як їх тоді називали. Завербувались і мусили цілий рік у тій глушині жити. Вся служба – раз на день на зв’язок вийти і зведення передати. Тоді такі станції були – як зараз – не знаю. Нудьга у них там була неможлива – це ж глузд втратити можна: двоє хлопів у лісі дрімучому вдвох цілий рік жити мусять. Без жінок, без телевізії, без горілки. Без електрики навіть – генератор бензиновий тільки для зв’язку. Влітку ще якісь розваги є – гриби збирати та ягоди. (А гриби та ягоди в тих місцях сильні – що є то є.) У них для того там і сушилка була. За сезон можна було кілька мішків того добра насушити. Але взимку… Живеш як у світі замкнутому – тільки й слухаєш як вітер виє.
В хатинці їхній стояв сморід, висів в повітрі дим – хоч сокиру вішай, панував безлад. По кімнаті були розкидані брудні речі, стіл був завалений брудним посудом, серед бруду та недоїдків валялися розкидані засмальцьовані карти та шахові фігури. Моєму візиту вони не здивувались, хоча я був першою людиною яку вони бачили за останні півроку. Певно, дивуватись вони вже відучились. Кажу їм – так, мовляв, я заблукав, змок, мені б просушитися, відпочити та дорогу розпитати. «Сушись, - кажуть, - відпочивай. У бігах, певно, давно?» Це вони подумали, що я з в’язниці втік і в тутешніх лісах ховаюся. «Ні, - кажу, - я тут зі своїми інтересами блукаю.» Чаєм напоїли гарячим, супом нагодували їстівним. Пічка у них чудова була – став я свої речі мокрі сушити, про те, про інше з ними балакати – і їм цікаво, і мені. Щоправда їх засмутило, що я не маю цигарок – тютюн у них закінчився і вони курили якусь дику суміш з моху, чорниці та чаю. Мозок вимагав отрути але ще не настільки, щоб вони полізли через ліси і болота за тим заморським трунком. Хоча до найближчого населеного пункту було недалеко – як пішки йти, то три дні лісом, потім два дні болотом, а там і рукою подати…
Виявилось, що один із них – Ігор – колишній військовий. І служив колись у якомусь дивному підрозділі «рятівників» - майже як Чіп і Дейл. Він вкрай нездало приземлився з парашутом і все собі переламав – все що можна і не можна. Військовий лікар у шпиталі (а військові лікарі люди жорсткі і відверті) сказав йому, що лишилось йому жити недовго, а якщо довго – то в інвалідному візочку. Калічкою він твердо вирішив не бути, але жага життя вирувала – він вирішив, що буде ходити будь-що, або буде жити нормальним життям або не буде жити взагалі. І пішов. Але до війська – куди ж тепер. З того часу перебивався випадковими, але все одно авантюрними заробітками: наймався до геологічних партій, ось тепер на станцію завербувався. Шкода, що тіло хоч і загоїлось, але голова підводила – припадки бували неочікувані.
Другий стаційний черговий – Володимир – «вольняшка». Відсидів своє, вийшов, але додому не поїхав, то тим, то сим перебивався. А за що сидів він, я так і не зрозумів з розмов їхніх – чи то із-за жінки чи то із-за власної дурості. Я не допитувався, мені зрештою все одно.
І я так зрозумів, що остогидли вони один одному гірше пареної ріпи. Лаялись та сварились без кінця, і до бійок доходило.
І ось сиджу я, гріюся, чай п’ю, а вони знову сварку якусь розпочали. Із-за чого – незрозуміло. І матусю згадують! І кричать як навіжені! Влодко ні з того ні з сього ніж схопив та в Ігоря кинув. І якщо б той головою не смикнув, так було б вже по Ігорю батьковичу. І ніж той - не хліб різати і не пера гострити – «фінгал» такий, що Господи прости. На вуйка волохатого клишоногого йти можна. На пів леза в дерево ввійшов. Ігор репетує: «Ти що – дурень?! Ножами кидаєшся!» Потім якось заспокоїлись – Ігор по дрова пішов. Влодко – «Вова» по-їхньому – ходить по кімнаті, злиться, сам із собою говорить: «Я цьому козлу зараз влаштую!» Взяв пляшку горілки, три склянки, налив. І в одну склянку якогось білого порошку насипав. Мені сказав – ось тобі – чиста, ось мені. А це йому, тому цапу смердючому. Я свою склянку до рук взяв, і коли Влодко відвернувся в щілину поміж дощок підлоги вилив. Ігор зайшов, а Влодко йому зразу: «Братане! Ну чого ти! Давай мирову вип’ємо! І за знайомство!» Сам свою склянку в горлянку миттєво й вилив, та Ігорю повну простягає. Той взяв до рук, дивиться то на склянку, то на Влодка:
- Не буду я пити! Ти, певно, мені туди якоїсь бридоти насипав!
- Та ти що, братане! Ти за кого мене тримаєш? Та я при ньому наливав! – і пальцем в мою сторону тикає.
А я до пічки притулився, наче і не чую нічого, наче випив. Не моя то справа. Не буду я лізти у сварки їхні.
А вони знову за своє, Ігор не п’є. Сваряться. Влодко тоді вкрай розпалився:
- Та ти що, думаєш, що я тебе отруїти хочу??? На, дивись!!!
Взяв і випив залпом. А через хвильку впав на підлогу – «вимкнувся». А під ранок і помер. Я так і не довідався – що він туди насипав. А з Ігорем ми до пізньої ночі по всіляку всячину говорили: про буддизм, про ліс, про звичаї евенів, про поведінку звірів тутешніх, про трави цілющі, про камені та мінерали, про Далай-Ламу, про творчість О’Генрі, про бандерівський рух, про перуанських індіанців, про королів, про капусту. Мені тоді вперше в житті трапився москаль який не просто позитивно відгукувався про постанців, а говорив про них захоплено, піднесено, якось навіть урочисто: «Все те, що писала про них радянська пропаганда, то брехня, це були справжні герої!» При цьому він знав чимало настільки дрібних деталей про той партизанський рух, що я просто дивувався. Наприклад, міг розказати, як повстанці розпалювали ватру або які трави використовували при лікуванні поранених. Чому він цим цікавився і звідки він все це знав – незрозуміло.
Вранці я почав збиратися, прощатися. Було приємно одягти на себе сухий теплий одяг. Я думав, він розпитувати мене почне або попросить допомогти поховати свого товариша. Ні, ні про що не запитував, нічого не просив. Тільки сказав, що за такої погоди він мене на сопку Довга не пустить – пропащі там місця, тільки й гибіти, як піду в такий туман, то годі буде звідти й вибиратись. І щоб я вниз ішов – там річка, а як вздовж річки йти, то до людей вийти можна. Я так і зробив. А сопка Довга лишилася в мріях ще на дев’ять років.
Вперше на сопку Довга вдалось дістатись мені восени 2001 року. Осінь тоді була на диво суха і прозора. Осінній вітер дарував не вогкість і не бодлерівську безнадію, а чистоту і одкровення. Ця подорож була тоді для мене відчайдушним зривом – лише місяць перед тим я, отримавши важку травму, побував у стані клінічної смерті, летів через чорний тунель і бачив Бога. Щоправда, повернувся назад, але пережите лишило в моєму єстві якийсь глибокий слід – я інакше почав сприймати і життя, і саму смерть. Хоча і до того я розумів, що смерть це лише хиткий місток між двома існуваннями, чи між існуванням і злиттям з абсолютом Всесвіту, але одна справа мислити про це, а інша справа відчути це всіма своїми атомами. Не те, щоб я почав прагнути смерті, ні, я почав її спокійно чекати.
Ця подорож була необхідна мені як випробування – чи здатний я ще блукати дикими горами в пошуках великого невідомого, таємної істини. Якщо не здатний – то чи варто жити взагалі?
В цю подорож я взяв з собою трьох студентів – знову ж таки на свій страх і ризик, хоча був впевнений, що все відбудеться як слід, і повернемось звідти ми живі, здорові, просвітлені.
Йшлося на диво легко – перевал долався за перевалом, дрімучі ліси зачаровували мовчанням, кольори осені в холодному прозорому повітрі були насичені і яскраві, вода в потоках була як ніколи холодна і прозора.
Сопка Довга давно кликала мене – чомусь вже більше десяти років постійно тягнуло туди і постійно дійти на цей довгий і дикий горб не вдавалось – то збивався з дороги, то негода псувала мені всі плани.
Іншої мети крім помилуватись красою не було. Матеріал збирати вже було пізно – все шестиноге, що могло поснути вже поснуло.
Сопка Довга здивувала – вона відрізнялась від всіх оточуючих пагорбів. Теж голець як і решта, але практично без каміння – хребет вище лісу був вкритий високою травою, що для тих місць рідкість. Криволісся там теж не було – жереб-стелюх чомусь на тих схилах не ріс – ні на північному, ні тим паче на південному схилі. У тих краях різні трапляються стелюхи – низькорослі покручені карликові дерева, що повзуть по землі, ніби бояться чогось: трапляються кедрові, ялинові, соснові, вільхові, ялівцеві і навіть березові стелюхи. Тільки модрина та ялиця ніколи в тих краях не гнуться перед вітром, перед снігом і морозом, не стеляться по землі в надії вижити. Мимоволі я став поважати ці два дерева і прислухатися до шелесту їх високих крон.
Ми довго йшли по тому дивному хребту, роздивляючись панораму навколишніх сопок та лісів, аж поки не збагнули, що сонце сідає, короткий осінній день добігає до краю і слід шукати притулку на ніч, ставити табір. Хотілося дихати і думати. Вітер був легенький, хоч і холодний, вирішили ставити табір прямо на хребті серед трави, аж раптом я помітив в заглибині на південному схилі сопки кілька старих дерев’яних хаток критих гнотом, що тулились одна до одної, утворюючи щось схоже на неолітичне поселення. Це було дивно. Я твердо знав, що ніяких людських поселень в цих краях немає і бути не може. Кілька самотніх зрубів, що були в тих диких землях ми давно лишили позаду.
Ми спустилися до того маленького селища – біля десяти добре зроблених маленьких затишних хаток. Кожна з пічкою, чиста і акуратна. Збудовані без єдиного цвяха, але колоди так ретельно підігнані одна до одної що не було навіть щілин. Віконечка зовсім маленькі з якимись мініатюрними шматочками скла. Такі зруби ставили, певно, на Русі ще тисячу років тому – тільки без скла. Замість скла затягували вікна «бичачим міхуром». Дві стайні – спільні на всіх. Видно, що колись тут тримали худобу, можливо, коней, корів, кіз. Але навіть запаху вже не було, послід давно виїли жуки-копрофаги.
І тиша. Мертва тиша. Почули якийсь скрип – виявилось, що то вітер хитає дверима стаєнки. Таке було відчуття, що це селище люди кинули (саме кинули, зірвались раптом, захопивши тільки саме необхідне і пішли разом з худобою) років тридцять до нашого візиту. Вітер і негода ще не встигли нічого поточити і зруйнувати. Тим паче місцина та була прикрита відрогами сопки від вітру. На «зону» це було абсолютно не схоже – це були явно не бараки – видно було, що люди будували для себе – охайно, красиво і з любов’ю. Навіть час не зміг стерти цю красу.
Я потім розпитував у багатьох людей, що за хатки стоять там, на Довгій. Ніхто нічого не знав. Одні казали, що немає там ніяких хаток, інші казали, що є, але хто їх будував і коли – невідомо. Можливо там жили якісь сектанти, що сторонилися людей – якісь старовіри або що… А потім пішли далі – у більш глухі місця, коли їхнє селище виявили…
Ми вибрали навмання одну з хаток і розташувались на нічліг. Розпалили пічку, зварили спочатку суп, потім кашу, чай. Тим часом сутінки перетворилися на глупу безмісячну ніч. Зорі висіли як виноградини рясно всипавши чорне небо. У пічці тріскотіли дрова, ми вийшли помилуватися зорями чи то просто подивитись на безмежжя Космосу, що висіло над нами і нагадувало по якій малесенькій кульці ми приречені довіку блукати.
Почалась розмова – звичайна розмова подорожі, яка забарвлює темні вечори. Тема якось непомітно ковзнула з місцевої флори і фауни на «снігову людину». А в мене якраз в ті часи був хороший знайомий, який все своє життя присвятив пошукам «снігової людини» - блукав по дуже диким землям, знаходив її сліди, шерсть чи то волосся (причому експертиза підтвердила, що жодному із відомих науці видів ссавців ця шерсть не належить) і навіть стикався з цією істотою віч-на-віч. Але мені було не цікаво розповідати, що ось, мовляв, один мій знайомий, десь там далеко, колись… Я вирішив трохи пожартувати. Розповідь свою побудував я так – ось я торік біля сопки Ведмежа коло струмка Озерний весною бачив сліди босих ніг на снігу і на землі коло потоку і жмуток шерсті на стовбурі кедра… Потім ще додав, що той жмуток я ношу завжди з собою як талісман. Витяг з кишені пластикову коробочку з жмутком конячої шерсті яку знайшов годину тому у стаєнці, показав. Потім почав розповідати, як два роки тому біля сопки Малої знайшли трьох старателів з відірваними головами – саме не відрубаними, а відірваними – це й яку силу треба мати в руках, щоб таке вчинити (це вже я вигадав, колись читав про такий випадок в Канаді, але сумніваюсь у його достовірності). Кинув фразу:
- Певно, вони його поранили цього волохатого великонога… Ось він і розізлився… З того часу в цих місцях часто люди пропадають… В Карпатах «снігову людину» шугайстером називають, в Гімалаях – йєті, а як його тутешні орочі та евени називають я навіть і не пам’ятаю…
- А тутешні люди, які в цих хатках жили – вони куди поділися?
- Цього вам уже ніхто не розкаже…
Троє моїх супутників чомусь не захотіли більше бути на дворі, зайшли в хатинку, запалили свічку. У їхніх очах я побачив відблиски страху. Вони сиділи біля розчинених дверей і дивилися на зоряне небо. Розмова непомітно перейшла на НЛО, літаючі тарілки та паранормальні явища. Якось хтось згадав, що там де бачили «снігову людину» в тих же місцях бачили і НЛО. Тут уже мене понесло… Захотілось пофантазувати. Бувають в мене такі настрої. Я тут же придумав і розповів історію про величезну блискучу кулю яку бачили біля вершини сопки Синя. І бачили тоді ж і там же двох карликів з непропорційно великими головами без одягу з шкірою сірого кольору з величезними очима і мініатюрним ротом. І зникли в той день два мисливці – знайшли тільки їхні рушниці з оплавленими стволами. Супутники мої замовкли і з якимось завороженим виглядом дивились на зоряне небо, на сузір’я Лебедя, на Чумацький шлях…
І тут у небі з’явився дуже яскравий об’єкт, що швидко рухався. Це був явно не літак і не вертоліт. Це було схоже на супутник, що падав і згорав в атмосфері. Так воно, напевно, і було.
- Що це???!!! – на моїх супутників поява такого літаючого сяйва справила неабияке враження та ще й під час такої емоційної оповідки. Звісно, казати свою банальну і найбільш вірогідну версію мені було нецікаво і я якимось урочисто-трагічним голосом з нотками фаталізму сказав:
- Це вони… Знову… Так само як три роки тому – день у день, секунда в секунду… Так само як і тисячу років тому…
Більше нічого я вже сказати не встиг. Вони влетіли в хатинку мало не збивши мене з ніг ледве протиснувшись у двері втрьох одночасно. Двері з гуркотом зачинили і тут же забарикадували якимось дошками та колодами, що були в хатинці. Я подивився на їхні обличчя у світлі каганця свічки. В очах вже був не страх – в очах був жах.
- А якщо комусь знадобиться вийти серед ночі? Або мене можуть покликати…
Але мене вже не чули. У чомусь переконати їх вже було неможливо. Я заліз у свій спальник і заснув. Мені було тепло і затишно. Я відпочивав після важких переходів. Я навіть не знаю чи спали вони тої ночі.
Але більше я ніколи не буду так жартувати з людьми – тим паче з молодими, яким життя видається суцільною дорогою радості, по якій можна йти нескінченно довго і весело, які занадто цінують цю «мить між минулим і майбутнім», які ще не знають, що життя це страждання, велика ілюзія… Просто осінній вітер мені щось наспівав у ті дні і я цю пісню втілив у казку… Трохи страшну. Але всі казки трохи страшні.
А того «ведмедя» Ігоря, що жив і працював на станції на сідловині Столи я більше не зустрічав. Був я в тому місці – на Столах п’ять років потому – у 1998 році зі своєю подружкою Веронікою, і в тій хаті ночував. Тільки не треба казати, що, мовляв, я «з бабою по сопках бродив». Про неї не можна так. Ця «тітка» справжня подруга бойова. По таких диких та споконвіку безлюдних місцях ми з нею блукали, в такі пригоди потрапляли і вибирались…
Вона сама по гарах, по тайзі ходить – а це про щось та говорить. Одного разу пішла вона в той дикий край з одними людьми – бувалими, відчайдушними. Стали вони табором, зібрались вже спати, а до табору ведмідь прийшов. Реве, лапою землю шкребе. У всіх нерви як струни – хапаються хто за що. А вона вилазить з намету, дивиться на його морду незадоволену і як крикне: «Іди звідси, волоцюга клишоногий!!!» Він розвернувся і в ліс пішов. Всі в таборі так і не спали тої ночі, біля вогню сиділи і темряву дивились, а їй хоч би що – спала собі тихо і мирно до ранку. Таких ще в горах та в тайзі «тітками» називають і кажуть, що «тітки відчайдушні до божевілля». Це якраз про неї. Дах її давно знесло разом з комином, і хто знає яким ураганом.
Щоправда, її боялися в гори і тайгу брати – закономірність дивна була – як тільки її візьмуть, так вічно якісь пригоди не в тему траплялися. То заблукає хтось, то хтось впаде і травмується, то ще щось. Але то інше питання. Я з нею вдвох п’ять років по горах, сопках та лісах дрімучих ходив – і нічого. Цікаво, що коли ми в місто до людей верталися, то якось сварились, розбігались і майже не зустрічались. Але коли знову в дикий край тягнуло – тут же «збігалися» і їхали світ за очі до дерев, туманів, водоспадів і світанків. Не знаю чому так - може тому, що там було життя справжнє і ми там були справжні, а в місті...
Потім вона пішла від мене – якось раптово нічого не пояснюючи. Тільки кинула в порожнечу – «все, я розлюбила». Я досі не можу її забути, хоч стільки років пройшло. І як я блукав потім по Оленячій самотнім вовком або з такими ж шибайголовами як і сам, то все згадував і згадував – може не стільки розумом – тут ми змокли під дощем і сушили одяг біля ватри, а потім залізли в один спальник щоб зігрітися, а тут ми ночували на вершині сопки, серед каміння, дивилися вдвох, як сонце за обрій котилося розпалюючи на небі заграву, а потім прокинулись, коли темрява тільки почала сіріти і зустрічали сонце, що викочувалось з моря туману, який стелився там внизу, і вершини сопок здавалися островами, милувались барвами світанку. І цей камінь на фоні червоного неба здавався нам старезним скам’янілий філософом, а хмари – сходами в небо, в космос, до глибин Галактики. А тут ми влаштували баню. Розпалили величезну ватру, накидали в неї каменів, які розжарились до червоного, а потім зверху над цими каменями поставили шатро зі скручених гілок обтягнутих поліетиленом, зайшли голими в середину і вилили на каміння води. Повалила пара і ми били один одного ялиновими віниками, а потім розпарившись вибігли і стрибнули під водоспад крижаної води. А на цій галявині ми ночували, а на світанку, коли вилазили з намету побачили оленів, що дивилися на нас вологими і добрими очима повними здивування і роси…
Так ось – прийшли ми тоді до тої хатки, а там і станції ніякої немає, чергових – тим паче. І хатинка вже втомлена. І жила там пара молодих людей – гриби та ягоди збирали, сушили поки сезон. Ми їм – переночувати можна? А вони – не наша це хатинка, самі прийшли, бачимо - порожня, ось і живемо.
У тих краях – на Оленячій і навколишніх сопках і річкових долинах – хатинки подекуди були (старенькі, щоправда, напівзотлілі, але жити можна): на сопці Бабина – майже на самій вершині, на струмку Весняний, біля струмка Горіховий, під сопкою Верхнижня (ну, і назву придумали!), на сідловині між сопками Товста і Ведмежа, на Столах. І все, здається. Але майже всі ті хатинки потім хтось спалив. Хто і навіщо – не знаю. Дурні!
А всі ті сопки і струмки орочі по своєму називають. А ці назви нові – придумали їх, коли карти складали. Мені якось один старий ороч розповідав, як що називається, але я забув, не записав. А потім той дід помер, так що і розказати тепер немає кому. А орочі в ті місця не кочують нині. Там і оленів пасти ніде – каміння одні. Хіба що на полювання та на рибу туди приходили. А зараз дичину браконьєри розлякали. Знав я трьох орочів. Крім старого Гаврила та пастуха Івана ще й шамана їхнього. Навіть бачив як він шаманив – чум свій обкурював травами – звіробоєм та конюшиною та в бубон бив. Орочів ще евенами називають. Але це інший народ. Плутають просто.
Так ось, залізли ми на голець – на Ведмежу – я і два юнака. Сніг майже зійшов – тільки північних схил білою кашею вкритий, а решта гори – так, плямами. І то сніг сірий, злежалий. Свіжий не падав давно. Полізли ми з вершини в сторону Ситного – по хребту. Вершина, треба сказати, у Ведмежої потрійна і скеляста. Якщо з Товстої чи з Великої дивитись, то Ведмежа як тризубець в небо стирчить. Як вічний пам’ятник землякам моїм, що в цій землі в Велике Ніщо пішли.
З третьої вершини, значить, ліземо донизу, а там стелюх-кедрач суцільний навколо – і кінця-краю йому не видно. Те не простий – вище людського зросту вгору стирчить ще по землі стелиться, а лапи в нього товщиною як дві людські руки. Нема на то ради – полізли в кедрач. Ледве-ледве продираємось зі швидкістю черепахи на гілки наступаючи. А місцями сніг глибокий – провалюємось по саме нікуди. А під снігом теж кедрач, ноги між гілками застрягають. А сніг то мокрий. І вітер холодний не ласкавий… Тяжко йдемо.
Раптом бачу – а місцями на снігу сліди поперед нас. Старі, але не дуже. Тижневої давнини – не більше. І взуття на ногах того «слідача» легше за наші «краги». І йшов він так наче і в сніг не провалювався, з гілки на гілку стрибаючи, тільки інколи на снігу сліди лишаючи. Здивувався я спочатку, а потім як просвітлення на мене найшло і з уст вирвалось:
- Так це ж древолаз Поліванов попереду нас йшов! Його крок м’який…
- Точно! Він! Ілля Петрович Поліванов! Древолаз!
- Так казали, начебто він помер…
- Ні, то не він помер. Це не Поліванов помер, а Полікарпов. І не Ілля Петрович його звали, а Петро Андрійович! І не древолазом він був, а лісорубом. А древолаз Поліванов живий-здоровий. І нас переживе. Древолази вони всі довгожителі. Чув я про одного древолаза – Сігнєва Олексія. Так він дожив до ста і двадцяти літ. І помер від того, що з дерева головою вниз стрибнув. Заліз на дерево, на вершечок і сказав: «Нудно, ви, люди живете! Остогидло мені з вами!» І з вершини вниз та головою на камені.
- Цікаво, а чого це древо лаз Поліванов на Ситний помандрував? Невже золото мити?
- Ні. Древолазам пісок золотий мити замовлено. Ніякий древолаз навіть миски старательської в руки не візьме. Вони навіть до золота (нехай воно прокляте довіку буде!) навіть не торкаються. Навіть обручки зі срібла роблять. Певно, у нього інтерес на Ситному був. Мені то як знати? Древолази – вони народ замкнутий, дивний навіть, незрозумілий. Я в їхні справи не втручаюся. Хоча, дарма, напевно…
- А може то і не древолаз зовсім? Може просто перехожий який або брат наш старатель, що в пошуках золотця блукає…
- Ні. Я слід древолаза ні з чиїм не сплутаю…
Бачу – не вірять, сумніваються… І очі дивним блиском загорілися… Я це помітив і засумував дуже, зажурився. Зрозумів від чого отой блиск і чому. Я ж з цими хлоп’ятами за рік до того пішов до сопки Два Брати. Тільки то не весною було, а восени. Заблукали ми тоді – з дороги збилися, по лісу йдемо мало не навмання, по руслу якогось струмка висохлого орієнтуємось. І раптом на паморозі, на землі мокрій ледве-ледве легким морозом скутій сліди людські помітили – старі. Пішли по сліду і людину побачили. Лежав він бідолаха на землі, відійшов, певно, вже давно – звірі його погризли і птахи обличчя подзьобали – впізнати годі. Паперів в нього ніяких не було, так що хто то був – так і лишилося для нас таємницею. Але в його наплічнику хлоп’ята мішечок знайшли з полотна, а там золотого піску фунта два – не менше. Більше й нічого в нього хорошого і не було. Ніж і той нікчемний – тільки щурів різати. Хлопці на пальці в нього обручку помітили – зняли, не погидували. І кажуть мені:
- Давай золото тут порівну і поділимо, щоб нікому образливо не було.
- Собі забирайте, не треба мені нічого…
- Та ти що, вуйку, чого від частки відмовляєшся? Золото воно ж тепер нічиє! Мужик то мертвий, диви. І перстеник вже йому без потреби.
Я ще подумав: «Чого ж ти мені тикаєш? Я ж тобі як батько за віком…» Але нічого не сказав. І так мені тоскно якось стало, так на душі гидко. Особливо як я побачив, що вони обручку навпіл сокирою розрубали – щоб все порівну, значить. Захотілось мені їх кинути і в ліс подалі піти, на сніг лягти та замерзнути. Але якось перегоріло потім чи що – адже пропали б вони без мене, назад дорогу би не знайшли. А потім я їх знову з собою брав – може колись і зрозуміють, що в житті до чого… А хлопаку того бідолашного я камінням закидав, потім мохом – могилу в тій землі я би все одно не видовбав – каміння одні та скелі. І хрест який-не-який поставив. А хлопці дивились на мене як на дивака якогось пришелепкуватого.
А на Ведмежій довго лізли ми по жеребу кедровому, нікого не зустріли, потім у ліс зайшли, коли нарешті хребет нижче пішов. А праліс там… Ялинова сурамінь стара, волога, дрімуча. Подушки моху під ногами на лікоть товщиною, ялини – в трьох треба обхоплювати. А там і струмок помітили – Ситний. З сил зовсім вибились – там же тих подушках з моху і спали. М’яко, але мокро. Навіть ватру якусь розпалити спромоглися – суп зварили. Потім виявилось, що трохи не дійшли до місця сухого, де галявина величезна і потік Ситний під землю пірнає. І ліс там навколо – вже не ялини, а кедри, трохи вбік берези та горобини. Але золота на струмку Ситний немає зовсім. Та і породи там не ті – не золотоносні. Жодної крихти золотої не знайшли.
У тих місцях золото тільки на Олениці і є. Та ніде окрім. І не біля витоків як думають, а нижче по течії. Я там самородок золотий знайшов. Маленький, щоправда, але все одно. І золотого піску намив. Це якщо вниз по течії Олениці піти, далі, нижче водоспадів Гримлячих, нижче струмка Горіхового, майже до впадіння річки Олениці в річку Ялицеву. Там місце є, де під час паводку річка шмат берега забрала. Там то жила і оголилася. Хоч і маленька, але приклавши зусилля…
А біля струмка Весняного золота немає. Я Весняний обнишпорив від витоків до Олениці – і не раз. Не золотоносна там земля. Так, стояв там Порфірій Лукін, хатку там збудував і було в нього золото. Так. Але він не там мив. Це той самий Порфірій Лукін, що його потім сокирою зарубали за жменю золотого піску. Як воно було, я, звісно, не знаю. Але, певно, було так: зайшли до нього тютюну попросити (а тютюн у нього славний був! Особливий!). А він нікому не відмовляв, добрий мужик був. Якщо хтось мимо йде – так він і ночувати пустить, і чаєм пригостить. Він повернувся за тютюном у комірчину, а вони його ззаду сокирою по голові і торохнули. Так його з тютюном потому і знайшли.
А від хатки його нічого не лишилось – був я в тому місці пару років тому – розвалилася хижка зовсім. А я ж знав його, бував у нього, балакав з ним про те, про се не один раз. Перший раз зайшов до нього у 1991, потім у 1993. По батькові його Євстахієвич звали. Хоча, казали, що він зовсім не Порфірій, і не Лукін. І що прізвище у нього зовсім інакше. І начебто, він партизаном був, а потім за свою партизанщину двадцять років у таборах на Колимі відсидів. Вийшов, але не повернувся додому і в цих місцях осів. Не знаю, чи правда се – для старого партизана він трохи молодо виглядав, хоча… Він міг у боївці ще хлопчиком бути. Або просто хліб в ліс партизанам носив, а його за шматок хліба на двадцять років в табори. Українську мову він добре знав – коли я з ним останній раз говорив, то непомітно на нашу мову і перейшов. Він теж. Але про минуле розповідати не став. Зате про ті місця багато розповідав і золото своє показав, хоча і не сказав де його мив. Він всього то жменьку і намив. Я думаю, він або біля витоків Оленячої жилу знайшов на одному зі струмків, що від сопки Марійка течуть. Але не на Гниляку і не на Чорному. Там немає. Ще він казав, що в верхів’ях Олениці літак лежить. Розбився він там давно, ще у 1935 році, а може і раніше. Зогнив нанівець та мохом поріс. А не знайшли його ні тоді, ні після тому, що він в ущелину впав. Знизу туди не пройти – водоспади, буреломи. А якщо зверху заходити – то мотузка добра потрібна, щоб в ущелину спуститись. Але де те місце – він показати відмовився, і взагалі, до витоків Оленячої йти відмовляв – казав, що місця там – погибель одна. Може й так, а може він там жилу золоту знайшов.
Шкода його. Такі мужики нині в рідкість. І не пив зовсім – навіть не нюхав. Чому він на Весняному зруб поставив – не знаю. Місце там погане. Сире, мокре, сонце туди ніколи не зазирає. Весняний ніби як ущелину пробив між сопками Мала та Марійка. Але знайти те місце було важко – якщо не знати. Може тому.
А нижче по течії, де впадав в Оленячу струмок Безіменний, там жив дід Микола Харітонович Скобліков. Не знаю, чи живий він досі, тоді в ті роки йому вже було під дев’яносто. Певно, і Колчака пам’ятав. Ну, не те щоби жив – приходив від снігу до снігу як і всі, а потім на зиму в поселення людське повертався. Так той пив страшно. І мухомори курив. Назбирає тих моримухів, насушить, а потім курить. Як він з такими звичками до старості давньої дожив – зрозуміти неможливо. А може він в старості до цих звичок та припав… Один мій знайомий до нього заходив, теж спробував мухомори курити. Як затяжку одненьку зробив – так потім тиждень йому такі чортяки страшні ввижалися! Як він тільки здоровий глузд не втратив – не знаю.
Так ось – про древолаза Поліванова вони обидва чули. Він навіть заходив до них, гостював. Ще про нього я чув від пастуха-ороча Івана під сопкою Сива. При цьому розминувся я з древолазом Полівановим всього на один день:
- Був, проте, Поліванов, був вчора, проте. Чай пив, трубку курив, ось ножа мені подарував. Пішов, проте, в тайгу пішов! Куди – не знаю… Сонце знає. Старий крук Туа знає. Сивий вовк Омо знає. У них спитай…
Майстерність древолазів нині рідкісна. Мистецтво їх забуте. Чутки про тих затихли. А в давні часи були вони на Русі відомі та шановані. Вміння їх цінувалося, звичаї їх поважали.
Риючись у костромських архівах я, наприклад, натрапив на лист єпископа Смоленського Епіфанія до князя болохівського та путивльського Всеволода Борисовича, який історики датували роком 1326. Там, зокрема, писалося: «…древолази наші хоч і схильні до єресі, і звичаї їх незрозумілі, але норовом вони прості і людинолюбні. Службу можуть тобі послужити хорошу…»
А в «Мінських хроніках» ( в тому числі в тих частинах, що були скопійовані з «Оксамитової книги») у записах від 1370 року знаходимо: «…великий князь Ольгерд в місто прибув, мистецтву тутешнього люду дивувався. Особливо захоплювався майстерністю древолазів Кирила і Прокопія…»
У записах Межигірського спаса (що під Києвом) був у свій час виявлений цікавий документ – цитую: «…і в се літо 6998 прийняли постриг: брат Никифор, що був до сего теслею, брат Микита майстер, маляр та богомаз, та брати Хведір і Василь – древолази з Лучеська…»
Також у листі Дмитра Шемяки Івану Можайському від 12 грудня 1446 року про них теж іде мова: «…мені майстрів потрібно, та скоромохи теж знадобляться. Надішли. А якщо є в тебе древолази так таким же чином до мене з обозом їх відправ…»
У Псковських хроніках від 1570 року є цікавий запис: «…а також по наказу Івана Васильовича були скарані на голову троє древолазів, звинувачені у змові і співчутті до невинно убієнного князя Володимира Андрійовича Старицького, який майстерність древолазів цінував…»
Більш близькі до нас часи теж дарують цікаві звістки – пощастило мені натрапити на оголошення в газеті «Вятские ведомости» від 16 листопада 1836 року: «… Артіль древолазів. Сідоров та сини. Якщо кому потрібно – заліземо на будь-яке дерево. Влаштування хатинок на деревах, порятунок кошенят та інші потреби.»
Навіть у Леніна знаходимо згадку про древолазів у листі до голови тамбовського губ. ВЧК від 20 березня 1920 року: «Тов. Клиновський! Зверніть увагу на так звані «товариства древолазів», що вельми чисельні у вашій губернії. Їх ідеологія це архіконсервативно. І може бути використана для підготовки куркульських повстань. Древолази повинні бути ліквідовані як контрреволюційна організація і шкідлива для трудового народу секта. З пов. Ульянов (Ленін) В. І.»
Древолази були довгий час якоюсь замкненою громадою, певним кланом зі своєю філософією, зі своїми суворими законами. Виникнувши у глибині віків, у хащах старої Русі, вони не зникли як тінь минулого. Навіть ота радянська влада не зуміла їх знищити. Нині професія древолазів знову стає потрібною – особливо в зв’язку з вивченням тропічних лісів. І їх світогляд доречі теж. Наскільки я знаю, у Бобруйську та Гомелі є люди, які активно вивчають спадщину древолазів і які жадають відновити сей суспільний стан. Як знати – може їх зусилля будуть не марні, а там і Русь та її призабута мова відродяться з небуття…
Мені не судилося зустріти древолаза Поліванова і поговорити з ним про буття старих дерев. Шкода. Я більше не поїду в ті краї ніколи, не побачу річку Оленячу сопку Ведмежу. Щось обірвалось у моїй душі, щось загинуло. Ось чому я написав цю повість. І якщо ти, мій читачу, ризикнеш і поїдеш у ті краї шукати золото – не здіймай руки ні на звіра, ні на людину. Нехай тобі щастить. І нехай з тобою буде Фортуна.
(Написано на основі реальних подій 1990 – 2010 років. Прізвища та імена людей переважно змінені. На світлині – автор повісті в тих краях…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334077
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2012
Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.
Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
карміном оксамит малює із-за ґрат.
Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала,
повинно озирнутися назад.
І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.
Якщо я зараз зазирну в вікно,
мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.04.2012
(Низка хокку)
* * *
Зрубали дерево.
Його тінь зажурена
Прийшла в мої сни…
* * *
Хатинка лисиць.
П’ю ранковий чай
Під веселкою…
* * *
Серед пахощів
Гілка старої груші.
Місто жебраків.
* * *
Травнева гроза
Наливає в чашу днів
Вино дощове…
* * *
Красень долини.
Він грозу читає
Листами ночі…
* * *
Село слимаків.
Збудуйте церкву літа,
Накрийте її соломою…
* * *
Плуг мірошника.
Краплями рясту травня
На поле віршів.
* * *
Травневий ліс.
Старого буку листочки
Тілом блискучим…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333880
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.04.2012
Самотність – вогка дощаниця.
Як вечір хвилями чекання
Із моря піднімається в мовчанні
І до зірок, що нею сповнені повік,
І лише з небокраю на міста потік.
Вона як літній дощ - травнева злива,
Коли світанку прагнуть вулиці нудні,
Коли тепла позбавлені тіла,
Прощаються і йдуть у дні брудні,
Коли в обіймах птахом в клітці навесні
Ті, що приречені на вічне горе,
Тоді за вікнами вона шумить як море…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333879
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2012
* * *
Потоки сліз у сні. Долина сну.
Реальність, що у серці новизну
знайшла. Шліфуємо перлини.
Чому зникає це щоднини?
І вже не я з-під водоспаду сліз
іду в народ, поміж людей, поміж,
а сам від блиску сліз моїх посліп.
Чи мій це болі і страждання сніп?
До чого я? Чи інший – той? Чому
той ангел нас приводить на яву?
І ранок як гербарій: в ньому бачу
для снів моїх і квіти, і траву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333683
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2012
«Витися, вчитися і ще раз вчитися
комунізму справжнім чином!»
(В. І. Ленін)
Пропоную читачу уривки з маловідомої книги спогадів Комочкіна К. Ф. «Оповіді про комуністів» написану у 1974-1979 роках і присвячену питанням комуністичного виховання молоді. У книзі автор описує епізоди політосвіти і методи вчителів комуністичного виховання з якими він був знайомий особисто, зокрема неодноразово згадує парторга Полікарпова В. І. і його роботу з комсомольськими активістами у 1959-1967 роках. Автор книги – Комочкін К. Ф. (1946 р.н.) на фахом зоотехнік, працював парторгом на свинофермі «Ленінський шлях» у с. Велика Лопушня Кролівецького району Сумської області, публікувався неодноразово у районній газеті «Зоря комунізму». Зокрема ним були написані статті «Доярки і розвиток соціалізму», «Тваринники назустріч XXIV з’їзду КПРС», «Рішення партії виконаємо і перевиконаємо!», «Свиноферми і світовий комуністичний рух». Зі своїм героєм Полікарповим В. І. автор познайомився особисто у 1966 році коли відомий в ті часи вихователь молоді та вчитель комунізму працював першим секретарем Кролівецького райкому партії. Полікарпов В. І. народився у 1930 р. у с. Хруни Костромської області. Закінчив історичний факультет Житомирського педінституту, де і вступив до лав Комуністичної партії. З 1952 року на партійній роботі – спочатку очолював Охтирський районний комітет комсомолу, потім партійну організацію будівельного управління «Будканалмонтаж» у м. Суми і з 1959 року Кролевецький райком партії. Все життя він займався проблемами політичного виховання молоді, організовував школи партійної освіти, вів заняття партійної школи «Гарт». Його учні і послідовники пам’ятають його як невтомного і полум’яного борця за справу Світової Революції.
* * *
Одного разу парторг Полікарпов В. І. проводив комсомольські збори трудового колективу і в кінці зборів сказав: «Існує істинний комуніст без партбілета, ось він, незримий ходить вам по головам.» Тоді комсомолець Булочкін А. Н. встав і спитав: «Хто ж цей істинний комуніст без партбілета?» Полікарпов підбіг до Булочкіна, схопив його за барки і почав трясти вигукуючи: «Кажи!!! Кажи!!!» Але комсомолець Булочкін мовчав. Тоді Полікарпов розчаровано подивився на обличчя комсомольців і сказав: «Який же дурень цей комуніст без партбілета!»
* * *
Одного разу до парторга Полікарпова прийшов комсорг Іванов В. В. і спитав: «В чому суть комунізму?» Парторг Полікарпов відповів: «Приходь на першотравневу демонстрацію, я тобі розкажу в чому суть комунізму!» Прийшов комсорг Іванов на першотравневу демонстрацію, побачив парторга Полікарпова біля трибуни і повторив своє запитання: «В чому суть комунізму?» Парторг Полікарпов відповів: «Дивись одні червоні прапорці маленькі, а інші великі!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін спитав парторга Іванова: «Що таке марксизм?» Парторг Іванов відповів: «Над трубою заводу здіймається дим».
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов на комсомольські збори без комсомольського значка. Парторг Полікарпов побачив це і вигукнув: «Тобі вже, напевно, байдужа справа Світової Революції!» Тоді комсомолець Булочкін вийшов на площу Леніна і вигукнув: «Товариші! Робітники і селяни! Приходьте завтра вранці на вулицю Карла Маркса. Я там буду розпалювати вогнище Світової Революції.» Наступного ранку на вулиці Карла Маркса почався ажіотаж – прийшла маса народу, всі хвилювались, всім було цікаво як комсомолець Булочкін буде розпалювати пожежу Світової Революції. Дехто з буржуазного охвістя навіть потайки викликав пожежну машину. Прийшов комсомолець Булочкін і сказав: «Я завтра почну розпалювати вогнище Світової Революції на вулиці Жовтневій!» Прийшов народ наступного дня на вулицю Жовтневу, а комсомолець Булочкін заявив: «Я завтра буду розпалювати вогнище Світової Революції на вулиці Комінтерну!» І так він кілька днів морочив трудящим голову. І коли в черговий раз він прийшов зранку на вулицю Дзержинського ніхто туди більше не прийшов. Тоді комсомолець Булочкін взяв і розпалив пожежу Світової Революції.
* * *
Одного разу на партійній школі комсомолець Булочкін спитав парторга Полікарпова: «Чи є пролетарська свідомість у трудового селянства?» На це парторг Полікарпов відповів: «Му-у-у-у!!!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов будучи на посаді першого секретаря Кролевецького райкому партії приїхав для обміну досвідом до секретаря Ромненського райкому партії Заколєбанова Ф. П. Під час дружньої бесіди Полікарпов розповів Заколєбанову таку історію: «В моєму районі два комосередки сварились між собою за один стіл – одні говорили, що він має стояти в їх парткомі, інші, що в їхньому – так він їм сподобався своїм дизайном. І обидві сторони начебто були праві, бо їм в райкомі обіцяли подарувати саме цей стіл. І сваркам тим не було кінця. Тоді я прийшов на збори і сказав – давайте розпилимо стіл пилою навпіл – половину стола візьмете ви, половину ви. Але якщо хтось із вас скаже зараз щось розумне про розвиток комуністичної ідеології, то тому комосередку дістанеться весь стіл. Але всі мовчали. А щоб ти сказав на їх місці?» Тоді парторг Заколєбанов дістав з кишені партійний квиток, поклав його собі на голову і почав ходити по кабінету назад-вперед. Парторг Полікарпов вигукнув: «Якби ти був там, стіл лишився б неушкодженим!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов до парторга Полікарпова запитати, коли буде збудований комунізм і як розпізнати і боротися з правим опортунізмом. Та не встиг він і слова зронити, як парторг Полікарпов вихопив з кишені гайковий ключ в вдарив комсомольця Булочкіна по голові. Булочкін впав і жалібно зі здивуванням в голосі запитав: «Чому Ви мене вдарили? Я ж навіть нічого не запитав!» Парторг Полікарпов відповів: «Якби ти розкрив рот, то було б уже пізно!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов до парторга Полікарпова і запитав: «Що таке опортунізм і як з ним боротися?» Парторг Полікарпов у відповідь сильно ущипнув комсомольця Булочкіна за ніс. «Ой, боляче!!!» - закричав Булочкін і втік. Прийшов наступного дня. Парторг Полікарпов його і запитує: «Ну де ж твої опортуністи?» Комсомолець Булочкін відповів: «Ніс уже не болить».
* * *
Одного разу на вищій партійній школі на перерві між засіданнями розмовляли секретарі райкомів Полікарпов і Заколєбанов. Полікарпов розповів таку історію: «У мене в районі один молодий комуніст примудрився запхати свій партбілет в порожню пляшку з-під горілки. І ніяк не міг його вийняти. І пляшку йому розбивати було шкода – все таки народне добро, економіка має бути економною, хотів він її здати в скло пункт і за виручені двадцять копійок купити для осередку червоний прапорець. І партійний квиток йому був потрібен терміново. Щоб ти зробив а його місці?» Секретар парткому Заколєбанов відповів: «Послухайте! Послухайте!» Полікарпов із щирим здивуванням глянув на нього і сказав: «Саме так він і врятував свій партбілет!»
* * *
Парторг Полікарпов любив повторювати: «Якщо ти один день не читав творів Леніна – у тебе з’являються сумніви. Якщо ти два дні не читав творів Леніна – ти скочуєшся в болото опортунізму. Якщо ти три дні не читав творів Леніна – ти не зможеш більше жити!»
* * *
Одного разу парторга Полікарпова запросили на взуттєву фабрику імені Карла Маркса на зустріч з трудовим колективом. Там якраз скликали мітинг радпрацівниць з нагоди Дня робітників радянської торгівлі. Парторг Полікарпов виголосив трьохгодинну промову. У своїй промові він торкнувся питань важкого становища робітничого класу у капіталістичних країнах, шляхів втілення в життя рішень ХХІV з’їзду КПРС, питань діалектичного матеріалізму як основи комуністичного світогляду. Також пояснив, що плани партії – це плани народу. Ще раз нагадавши слухачам, що марксизм ленінізм вчення вірне, тому, що воно правильне, парторг Полікарпов закінчив промову гаслом: «Хай живуть три червоних прапори!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов помітив, як комсомолець Бубліков І. І. читає книгу Мопассана «Милий друг». Полікарпов скрушно похитав головою. Комсомолець Бубліков почервонів. Тоді парторг Полікарпов сказав: «Якщо вмієш читати – читай тільки твори Леніна, якщо вмієш писати – пиши тільки гасла!»
* * *
Комсомолець Бубліков часто заходив до партогра Полікарпова і цікавився питаннями, що таке первинне, а що таке вторинне. Але парторг Полікарпов відповідав йому мовчанням.
Одного разу комсомолець Бубліков дуже вдало зайшов в гастроном – там якраз несподівано завезли ковбасу «Любительську» і зелений горошок. Черга не встигла ще велика надбігти і Бублікову і ковбаси, і горошку вистачило. Крім того, йому по знайомству дали не один кілограм і не одну банку в одні руки як всім, а стільки, скільки руки донесуть. Не дивлячись на обурення громадян у черзі. Ледве йде комсомолець Бубліков з повними «авоськами» ковбаси і горошку і мріє про те, де б йому ще для повного щастя згущеного молока роздобути. Побачив це парторг Полікарпов і сказав: «Первинне – це вторинне, а вторинне – це первинне!»
* * *
Йшов одного разу парторг Полікарпов по вулиці Леніна. Літо було. Жарко. І як на зло прорвала на вулиці каналізація. Тече по вулиці всіляка бридота, сморід стоїть… Засмутився парторг Полікарпов з приповуду такого неподобства. Але раптом побачив він бригаду сантехніків, які йшли з червоним прапором і гаслами на суботник. Посміхнувся парторг Полікарпов і сказав: «У бідній і відсталій країні легко і просто збудувати комунізм!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов дав завдання комсомольцю Булочкіну законспектувати роботу Леніна «Крок вперед, два кроки назад». Наступного дні комсомолець Булочкін запізнився на збори партактиву. Полікарпов суворо подивився на комсомольця Булочкіна і спитав:
- Ти чому запізнюєшся на важливі партійні заходи?
- А я йшов крок вперед, два кроки назад, як і вчив великий Ленін!
- А як же ти взагалі сюди дійшов?
- А я задом ішов!
* * *
Якось парторгу Полікарпову повідомили, що трест відстає від виконання п’ятирічного плану. Тоді парторг Полікарпов вирішив, що назріла необхідність організувати позачерговий суботник. Під час проведення суботника парторг Полікарпов перевіряв роботу робітників, брав недбайливих «на олівець» і помітив, що навіть алкоголіки Сідоров та Пертов, а також дармоїд Махонін, явний шкідник Молоточкін, саботажник Сидоренко і син ворогу народу Розенкранц прийшли на суботник і працюють на совість. Тоді парторг Полікарпов сказав: «Народ – це листок паперу. На ньому можна написати будь-які слова!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов проводив політінформацію у трудовому колективі. З доповіддю про міжнародне становище виступив комсомолець Бубліков, який зокрема сказав, що найбільшу небезпеку для світового комуністичного руху представляють опортуністи. Тоді парторг Полікарпов зупинив його і гучно проголосив: «Ти помиляєшся, товаришу! Опортуністи нагадують паперових тигрів. Вони тільки здаються страшними!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов напросився в гості до комсомольця Булочкіна. Він знав, що теща у Булочкіна дуже навіть непогано куховарить, причому кухня в неї істинно пролетарська без всіляких там дрібнобуржуазних витребеньок і прибамбасів. Крім того вона варить чудовий самогон – справжній, робітничо-селянський, а не всіляку там капіталістичну каламутну бридоту. Але комсомолець булочкін судячи по всьому не зрозумів мети візиту парторга. Подумав, що парторг прийшов виключно для політбесіди з виховною метою. І пригощення, і ти паче революційного напою все ніяк на стіл не подавав. Поклав лише перед парторгом газету «Правда» з «продовольчою програмою» з метою її обговорити. Тоді парторг Полікарпов, побачивши це, став по стійці «струнко», поправив свій піджак, який більше нагадував кітель і голосно сказав: «Мета ясна! Завдання визначені! За роботу, товариші!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов проводив комуністичний суботник. Розподілив обов’язки робітників. У п’ятому цеху назбиралось за кілька років гора сміття, яку ніхто не прибирав. Прибирання сміття доручили безпартійному робітнику Бабушкіну. Комсорг Бубліков довідався про це і тут же прийшов до парторга Полікарпова з доповіддю: «Товаришу парторг! Робітник Бабушкін син ворога народу. Йому не можна довіряти навіть прибирання сміття!» Парторг Полікарпов суворо подивився на комсомольця Булочкіна і відповів: «У нас син за батька не відповідає!» І довірив робітнику Бабушкіну прибирати сміття.
* * *
Парторг Полікарпов ніколи не говорив: «Мої штани, мої шкарпетки, моя зубна щітка». Він завжди говорив: «Наші штани, наші шкарпетки, наша зубна щітка» розуміючи, що все це народна власність, суспільне надбання, яким він тільки тимчасово користується.
* * *
Парторг Полікарпов постійно шкодував, що легка промисловість Радянського Союзу випускає різний одяг. «О, якби всі люди ходили в однаковому одязі, - казав він, - наскільки б ми були ближчими до комунізму! Різний одяг – ось звідки починається дрібнобуржуазна ідеологія!»
* * *
Парторг Полікарпов щоденно годинами розглядав портрет Карла Маркса який висів у нього в кабінеті. Одного разу після багатогодинного споглядання портрету теоретика комунізму він кинув у порожнечу запитання: «І чому цей німецький фашист такий безбородий?»
* * *
Парторг Полікарпов щоденно перечитував «Маніфест комуністичної партії». Особливо йому сподобався абзац, де писалось, що жінки при комунізмі будуть усуспільнені. Згадуючи цитату Хрущова. Що «нинішнє покоління буде жити при комунізмі» і що «до 1980 року буде побудований комунізм», глибоко зітхаючи, парторг Полікарпов повторював: «Скоріше б комунізм збудували! Я б тоді десяток-другий жінок усуспільнив би!»
* * *
Одного разу до парторга Полікарпова прийшов комсомолець Бубліков і сказав: «Я хочу стати комуністом!» Парторг Полікарпов подивився на нього зі здивуванням і спитав: «А хто тебе зробив капіталістом?» І тоді комсомолець Бібліков зрозумів все…
(На світлині – комсомолець Булочкін А. Н. біля паротягу, який вперед летить і в комуні зробить зупинку. Гвинтівку комсомолець Булочкін лишив на паротязі і поспішає на партійні збори. 1979 рік.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333681
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2012