Валя Савелюк

БУДЕННЕ

розмальовує  небом  асфальти
поливальна  машина  –  
з  бочкою  замість  кузова…
акуратно  розчесана
мітлами-дряпаками  
на  газонах  трава…

сходь,  сонечку,
грій  і  світи
на  міські  трави  й  асфальти
із  неосяжної  висоти…

світи  –
і  людям…
хай  видається  святковим
нинішній  будень

23.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667744
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 23.05.2016

ЩАСТИ

перелітна  птаха
ворохобить  
за  мечовидним  відростком  –
усе
не  просто…
подразнює
про́шаркові  хрящі  –
запалює
далекі  тривоги,  
бо  
ущухають  дощі
і  підсихають  стежки-дороги…  

небо  ж  онде  –  усе  ще  хмарне,
і  затяжні  дощі,  як  понурі  колони
ординців  полонених  –
йдуть  і  йдуть  –
та  ворохобить  птаха:  
не    сперечайся  нама́рне  -
пора,  
збирайся  у  путь…

скидай  у  торбину
і  вішай  за  спину
вутлі  пожитки  твої  –
розгортаються
рушників  полотняні  сувої  –
щасти  у  дорозі  і  Бог  з  тобою…

вибілить  сонце
грубе  конопляне  полотно:
мине  півсвіту  –
ось,  нарешті,  воно
рідне  вікно  –
додому  і  до  зірок  
неодмінно  навстіж  одкрите

22.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2016

СІРІ АМБІЦІЇ

періщать  дощі  і  дощі;
після  нудного  чергового  –
струмені  з  даху  проти  дверей,
наче  сталеві  ґрати:
не  виходь  із  хати…

Благодать  Божа
у  пору  дощів
дах
над  головою  мати

просто  дах
і  просто  стіни
старенької  хати
у  пору  негод  і  дощів
Благодать  Божа  –
мати…

люди  
по-різному  переживають
свої  втрати:

одне  –  турботу  Божу  
навчається  скрізь  помічати,
інше  силиться  
світ  перекинути  шкереберть  
(хронічний  тон  -  апатія-смерть)  –
зруйнувати  
і  під  уламками  поховати
втрати
свої  –  
сірі  амбіції,
власницькі  
егоїстичні  відчаї,
низькото́нні  емоції,
інстинктивні  сліпі  реакці-ї

…після  нудної  чергової  зливи
радо  щебечуть  
у  просвітлений  вечір
зусібіч  пташки  –
щасливі  –
дякують  Богові  за  даровані  за́тишки

14.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666905
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 19.05.2016

ЩЕ ПРО БУЗКИ

у  квітучих  бузків,
чимало,  виходить,  є  ненависників:

безпощадно  ламають  гілки,
напихають  гамузом  у  брудні  сумки  і  мішки  –
сідають  на  ла́вочки,
розкладають  бузки  на  купки  –  
в`яжуть  у  тісні  безлисті  букетики,
і  несуть  у  людні  місця  –  на  ринки-ярмарки…

самі  лише  на  кущах  штурпаки
залишають  зловмисники…
продадуться  –
буде  на  тлусто-смажені  пиріжки  
і  стакан  горілки,
не  продадуться  –  під  ноги  і  на  смітники…

для  кого?
і  задля  чого  –  щовесни  квітують  бузки…  

знаю-знаю  –  окрики  із  юрби:
що  там  бузки?!.  
зараз  війна  і  гинуть  люди…
тільки  поки
будуть  на  світі  цинічні  і  жадні  –  
багаті  чи  бідні  –    жлоби  –  
миру  не  буде

такі  
між  цими  явищами  
розокремлени-ми
нерозривні  зв`язки…

…  водоспадами  
біло-молочними  
цвіте  на  газонах  таволга,
пишна-розкішна-рясна  –  
гарна,
щастя,  що  не  така  запашна,  
не  така  популярна  –
товарна


06.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664242
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.05.2016

ВЕЛИКОДНІ БУЗКИ

пахнуть  Небесними  Царствами
великодні  бузки  –
лілового  
все-можливі  тони,  відтінки  і  сутінки,
святково  
комунальними  службами  випрані  
асфальтів  міських  рушники  –
жовті-сині-червоні-зелені
котяться    
по  рушниках  доріг  крашанки  –
округло-видовжені  
веселі  автівки…  

жовті-сині-червоні-зелені

на  дорожному  полотні  
в  обидва  боки,
шинами  витерті,
наче  орнаменти  вишивки,
вира́зні  –  
чорним  по  сірому  –  колії…

…у  столичному  
саду  ботанічному
великодньо  велично  
цвітуть  
бузки  і  магнолії

здіймають
молитви  свої  –  барви  і  аромати  –
од  землі  до  найвищих  небес:
Великдень…  Усе́світнє  свято  –
Христос  Воскрес

02.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016

ТЮЛЬПАНИ

пани  і  пані
порфіроносні  тюльпанні…
потаємно  і  довго  роїли
щасливі  думки  
і  от  попідводили
благородні  голівки

пурпурні  корони,
з  фіолетовими  відтінками  –
темно-червоні

пани  і  пані
порфірородні  тюльпанні
повистромляли
трикутні  голови
у  розщелини  огорожі  –
до  наконечників  стріл
вогняних  похожі

15.04.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662311
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.04.2016

БЛАГОДАТЬ

я  –  камінчик  на  ложі  струмка,
закономірний  випа́док  і
безтурботна  витівка

мул  оксамитом-бархатом
вистеляє  дно  –
знизу  і  по  боках
обгортає  лагідно

…розглядаю  спрокво́ла
розмиту  підводну  Красу,
я  камінчик  –  зернина  Космосу:
на  Землі  не  чужа,  не  стороння,
зернина  вічності
у  теплих  м`яких  долонях  –
знизу  і  по  боках
вико́хуюсь
у  памулястих  баєвих  пелюшках

…а  згори  –  Сонце!
розплетене  у  струменях  і  потоках,
у  гомінких  прозорих  шовках

…кипить  у  травах  і  молодих  осо́ках,
у  вербах  старих  –  долина
обабіч  струмка,
над  нею,  дощем  обмита,
неба  блискуча  по́кришка

час,  мулом  осівши,  на  дні  стоїть  –
пан-бархату  чорного  штуки-сувої,
а  водночас  потічком  стрімким  неупинно
лине:
секунда-хвилина-година…

я  –  згусток  енергій,
космічна  речовина  –
овально-гладенька  зернина,
водою  і  часом  обточена  –
вічності  насінина…

…а  пагорбом  вище  і  вище  –
абрикосів  і  слив  ритуальні  
білі  дими  і  кострища:
цвітуть  щосили  –
прадавнім  богам  врожаїв  одкрили
портали-капища…

…ніби  о́лбоді*  здійняли-опустили
понад  селами  
рожевуваті  атласні  крила

…над  бурхливим  кипінням
квітневого  молока
трохи  набік  аж  зсунулась
неба  блакитна  покришка

…пантрує  чапель
попарна  важна  сторожа…
квітневий  ранок  –
Благодать  Божа

…я  –  камінчик
із  памулястого  струмколожа,
на  білу  кульку  латаття,
готову  здійнятися  на  поверхню,  схожа…

а  може,
на  уламок  од  зірки  
схожа…

квітневий  ранок  –
Благодать  Божа

15.04.2016

олбодь*  -  із  старослов`янської  -  лебідь

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662100
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.04.2016

Чудеса: ШТАХЕТИНА (прозою)

Собаки  і  коти,  усі  інші  тварини  –  вміють  говорити.  Люди  –  не  вміють,  навіть  між  собою,  бо  Розум  їхній  –  за  ширмою  "білого  шуму",  думками,  постійними,  нав"язливими  і  порожніми,  як  густим  туманом,  закритий,  тому  люди  не  розуміють  сказаного,  чи  розуміють  всяк  по  своєму,  що  часом  позбавляє  спілкування  смислу.  От  я  кажу  «яблуко»…  яке  саме  яблуко  маю  на  увазі?  Яке  яблуко  Ви  бачите  і  думаєте,  що  саме  про  нього  я  наразі  кажу?  Уявили?..  А  я  мала  на  увазі  символічне  –  те,  що  Єва  в  раю  надкусила…  Добре,  я  мала  на  увазі  яблуко  сорту  Ред-Чіф,  а  Ви  –  яке,  може,  Айдаред  чи  Глостер?..  чи  також  Ред-Чіф…  Флорина?...  Велике-мале-середнє?  Отак  і  виникають  наші  різночитання  слів-посилів  одне  до  одного.  Кожен,  як  правило,  наполягає  на  власному  «яблуці»…

Для  прикладу,  двоє  кажуть:  «я  тебе  люблю»….  І  що  це  означає?  Що  кажуть  вони  одне  одному  конкретно?  Психологи  дійшли  висновку,  що  коли  чоловік  звертається  до  обраної  на  даний  момент  жінки  з  такими  словами,  він  має  на  увазі,  що  її  дані  відповідають  образу  бажаної  ним  сексуальної  партнерки  –  і  він  готов…  Жінка  ж  чує,  що  вона  вже  єдина  у  світі  для  цього  чоловіка,  і  то  назавжди,  на  віки  вічні,  що  вона  принцеса,  королева  і  цариця…  Коли  жінка  відповідає  чоловікові  «і  я  тебе  люблю»,  то  має  на  увазі,  що  вона  згодна  обрати  його,  бо  він  підходить  на  роль  батька  її  майбутніх  дітей…  годувальника,  захисника,  гаранта  її  виживання  і  виживання  її  потомства…  

Хіба  це  спілкування  двох?  Швидше,  кожного  із  собою  самим,  як  ніби  із  власним  відображенням  у  дзеркалі.  І  не  тільки  освідчуючись  люди  не  чують  ні  себе,  ні  одне  одного  по  суті  сказаного  –  ми  не  чуємо  одне  одного  майже  ніколи  (згадайте  «яблуко»))).

Тварини  розмовляють  універсальною  Космічною  мовою  –  мовою  образів  і  символів:  вони  передають  із  мозку  в  мозок  (із  свідомості  у  свідомість)  безпосередньо  «картинки»  –  візуальні  повідомлення,  а  «картинка»  зрима  різночитань  не  допускає.  Тварини  спілкуються  методом  телепатії  (я  знаю  думку  вчених-біологів  про  те,  що  тварини  нібито  керуються  виключно  веліннями  інстинкту.  Така  версія  побутує,  бо  вчені  –  люди  і  даром  телепатії  не  володіють,  як  і  всі  ми).  Добре,  позиція  моя  може  здатися  вигаданою,  але  я  готова  поділитися  тими  крихтами  досвіду,  чи  доказів,  які  маю.

Двічі  ми  з  Бардом  поговорили  його  мовою,  тобто  –  «картинками»,  що  виникають  «у  голові».  Навіть  тричі.  І  щоразу  це  було,  коли  

БАРД  ЗАГУБИВСЯ

Він  умів  зникати,  як  тінь  –  безшелесно:  щойно  стояв  неоддалік,  винюхував  –  «читав  носом»  якесь,  зоставлене  його  однокровцем,  повідомлення  –  і  от  уже  і  слід  прохолов:  нема,  як  вода  вмила…  Здається  навіть,  він  умів  наводити  щось  подібне  до  сну,  чи  легкого  гіпнозу,  може,  відводити  увагу,  бо  щоразу,  коли  виявлялося,  що  Барда  уже  і  близько  немає,  ніби  прокидалася:  ну  тільки  ж  що  ось  же  стояв  –  і  розтав…  

То  Бард  зник,  а  подальша  програма  –  завжди  та  сама:  спочатку  кликання,  потім  бігання-кликання,  потім  швидке  ходження  мікрорайоном  і  гукання,  тоді  вже  –  густа  втома,  темрява  і  розуміння,  що  так  не  знайти,  бо  піти  він  міг  у  всіх  напрямках  одразу  і  тисячею  стежок…  (Бард  не  міг,  либонь,  допустити,  що  я  не  здібна  йти  за  ним,    нанюхавши  сліди…)  Рано  чи  пізно,  а  мусиш  вертатися  додому  сама,  тим  паче,  оманлива  надія  кличе:  а  може  він  уже  біля  дверей  чекає?..      

Але  біля  під`їзду  –  тихо  і  порожньо.  У  квартирі  –  печаль  і  трагедія:  Барда  більше  немає  –  пропав  і  зник.  Тепер  його  упіймають  і  заберуть  собі    (бо  такий  же  гарний  і  розумний,  довірливий    –  ну  хто  відмовиться..),  чи  машина  зіб`є  на  дорозі,  чи  якийсь  злостивий  собачник  натравить  на  нього  якого  пітбуля,  чи  іншого  натасканого  бійцівського  вбивцю  (була  така  ситуація  –  школярі  випадкові  врятували  тоді  Барда  від  смерті:  почали  кричати  і  збоченець  відкликав  свого  вовкодава…  діти  забрали  Барда  і  йшли  з  ним,  а  я,  бігаючи  якраз  у  пошуках  зниклого  –    їх  зустріла:  сказали,  що  Бард  бився  мужньо,  але  шансів  у  нього  не  було…  ясно…  коллі  (шотландські  вівчарки)  –  пастухи,  вони  не  щелепами  вовка  «беруть»,  а  товариством  і  спритністю…

То  безрезультатно  прошукавши  Барда,  близько  опівночі  я  вернулася  у  спорожнілу  нашу  квартиру.  Спати  не  могла,  вирішила  й  не  лягати,  а  сіла  в  кутку  дивана  –  чекати,  вслухаючись  у  кожен  завіконний  звук…  може  прийде  і  покличе…  Сильно  журилася,  думала  про  Барда,  зверталася  до  нього  подумки  з  одним  лише  питанням:  «Бася,  де  ти?..»  І  посилала  йому  «відео-картинку»:  як  він  вернувся  вже  і  сидить  перед  під`їздом,  чекає,  як  я  одчиняю  двері  і  бачу  його  там  –  і  ми  радіємо,  обіймаємося,  а  тоді  йдемо  додому…  Непомітно  задрімала:  ніч,  як  мама  моя  казала,  свої  права  має…  

Задрімавши,  побачила,  ясно  і  чітко,  ту  саму  «картинку»,  яку  «транслювала»  Бардові:  ніч,  закритий  під`їзд,  він  сидить  перед  дверима.  Чекає,  я  вчиняю  двері  і  ми  радісно  обіймаємося  (Бард  любив  обійматися:  зводився  на  задні  лапи,  передні  покладав  мені  на  плечі  і  намагався  «поцілувати»  в  ніс  –    лизнути…).  Сон  (?..)  був  таким  реальним,  що  я  миттєво  стрепенулася  і,  не  роздумуючи,  вискочила  з  квартири,  ліфт,  і  –  двері  під`їзду.  Усе  було  настільки  саме  так,  як  я  вже  бачила  в  дріманні  моєму,  що  аж  виник  сумнів:  може,  я  все  ще  сплю?..  Але  Бард  зрадів,  що  я  його  почула  внутрішнім  зором,  і  ми  обнялися,  як  і  було  передбачено.  Вернулися  додому  удвох,  я  його  трохи  відчитала  і  висловила  сподівання,  що  він  ніколи  більше  так  чинити  не  буде.

За  кілька  днів  усе  повторилося:  Бард  зник,  я  його  довго  шукала,  вернулася  сама,  сіла  в  куточку  дивана  чекати,  транслюючи  ту  ж  таки  «картинку»:  ніч,  двері  під`їзду,  я  вчиняю  –  він  сидить  перед  дверима  і  ми  обіймаємося.  А  тоді  разом  ідемо  додому.  Задрімала.  Картинка  постала  у  сні  ясна  і  чітка  –  реальна.  Але  цього  разу  тіло,  щойно,  видно,  задрімавши,  ще  не  готове  було  прокинутися,  і  відіслало  Бардові  відео-репліку:  світає…  Бард  сидить  перед  під`їздом,  я  вчиняю  двері…  Це  була  моя  йому  пропозиція  зачекати  до  ранку,  коли  я  посплю  трохи,  а  тоді  вже  вийду  його  заберу.  У  відповідь  Бард  одразу  ж  прислав  мені  такий  сюжет:  ранок,  я  виходжу  з  під`їзду  –  Барда  нема…  на  дорозі  –  машина  збиває  собаку,  дивлюся  з  жахом  –  це  мій  Бард,  біжу  туди,  він  вмирає  –  я  плачу  над  ним…  Після  такої  «правки»  я  скочила  зо  сну,  як  ужалена,  і  притьмом  на  вулицю.  Вчинила  двері  –  Бард  сидить  і  чекає  на  мене…  Обнялися,  пішли  додому…  «То  ти  мене  ще  й  лякаєш,  що  під  машину  потрапиш,  негідниче?»,  –  спитала  я  його  з  докором  вже  у  квартирі,  на  слова  мої  він  хитнув  хвостом,  вибачаючись,  але  не  на  смисл  слів  то  була  реакція,  а  на  докір,  що  мався  в  голосі.  Значення  слів  тварини  не  розуміють,  знають  незначну  їх  кількість,  а  орієнтуються  на  інтонації.

Отаким  виявилися  наші  «балачки»  з  собакою  моїм.  Тоді  я  й  подумала,  що  вони,  тварини,  володіють  даром  телепатії…  Чи  можуть  таку  версію  довести  вчені?  Але  чи  можуть  вони  таку  версію  спростувати…

Третій  епізод  телепатичного  сеансу  відбувся  вдень:  Бард  традиційно  загубився,  а  я  дуже  поспішала  на  ділову  зустріч  –  не  могла  її  відмінити,  бо  не  тільки  мене  та  зустріч  стосувалася.  Але  й  Барда  на  вулиці  залишити  не  могла  –  от  стояла  проти  вікна  і  гарячково  вирішувала,  що  робити  –  їхати  на  зустріч,  чи  чекати  Барда,  щоб  впустити  його  до  хати,  коли  повернеться.  При  тому,  кликала  його  і  гукала  «картинками»,  пояснюючи,  що  дуже  і  дуже  спішу.  Бард  не  тільки  вернувся,  але  й  сам  проник  у  під`їзд  і  ліфтом  (хтось  із  сусідів  для  нього  натиснув  кнопку  нашого  поверху)  дістався  до  квартири,  пошкрябав  у  двері  –  і  вигляд  у  нього  був  стривожений:  що  в  тебе  тут  сталося,  що  за  пропасниця,  що  так  «кричиш»  мені?..    Я  швидко  зачинила  за  ним  двері  і  помчалася  до  зупинки  –  по  самому  краю,  але  ще  встигала  на  призначену  ділову  зустріч.

ПРОТИ  ХИЖОЇ  ЗГРАЇ

З  моментом  істини  у  нашій  взаємній  дружбі  ми  зіткнулися  випадково  і  несподівано.  На  світанку,  близько  четвертої  ранку.

Того  літа  стояла  спека  і  горіли  довколишні  соснові  ліси…  Їх  гасили,  але  за  кілька  діб  вони  знов  займалися:  якою  ж  треба  бути  всередині  себе  –  навіть  не  знаю  чим…  щоб  підпалити  ліс…  Але  таких  людей  вистачає,  тому  в  спекотні  літа  часто  горять  ліси…  Вітер  приносив  дим  у  місто,  і  якось  я  прокинулася  від  того,  що  задихалася  у  спальні  своїй  від  задимлення…  Пересвідчившись,  що  дим  з  вулиці,  вирішила,  що  ближче  до  землі  повітря  має  бути  чистішим,  бо  дим  легкий  і  підіймається  вгору,  то  й  пішли  ми  з  Бардом  серед  ночі  «гуляти».  Місто  спало,  тусклими  плямами  плавали  в  диму  і  світили  ліхтарі,  дим  стояв  скрізь,  вітру  не  було,  то  я  вирішила  йти  кудись  на  відкритішу  місцину,  яка  продувалась  би.  І  ми  пішли  –  у  напрямку  Лісового  озера.  Масив  будувався,  і  окраїнна  вулиця,  де  зараз  розмістився  величезний  оптовий  фруктово-овочевий  ринок,  була  ще  порожньою.  З  одного  боку  стояли  рядком  якісь  сірі  великі  будівлі:  майстерні,  склади,  таке  інше.  З  протилежного  –  самотня  будівля  міського  водоканалу…  Але  на  дорозі  вже  поклали  асфальт  –  новенький-рівненький,  хоч  там  мало  хто  і  їхав  –  не  обжитою  була  місцина  та.  

Ми  з  Бардом  ішли  посеред  тієї  дороги,  небо  ще  не  збиралося  світати,  але  темрява  була  не  цілковитою,  а  розмитою  –  ліхтарі,  хоч  і  далеко  один  від  одного,  а  все  ж  світили.  Було  тихо,  зовсім  безлюдно  і  безмашинно.  Все  спало,  загорнувшись  принесеним  із  віддаленого  лісу  димом  пожежі.  Хоча  завіса  димова  там  і  справді  була  не  такою  густою  –  з  озера  місцина  трохи  продувалася.

Я  про  щось  думала,  Бард  ішов  слідом  –  обнюхувати  там  було,  видно,  нічого.  І  тут  із-під  воріт  якогось  складу  чи  авторемонтної  майстерні,  що  ховалася  за  високою  і  глухою  бетонною  загорожею,  з  агресивним  гавкотом  вислизнув  здоровенний  пес  і  кинувся  до  нас…  Ще  по  двоє-троє  таких  самих  розлютованих  звірів  випірнули  із  під  воріт  сусідніх  огорож.  Нападники  одразу  збилися  в  натовп  -  у  зграю.  Ми  з  Бардом,  як  по  команді,  зупинилися  –  ясно,  із  несподіванки:  крик-ґвалт  і  безпричинна  агресія.

Звірі  миттю  добралися  до  нас  і  оточили  –  діяли  вони  швидко  і  злагоджено,  так,  ніби  це  був  добре  навчений  загін  спецназу.  Надривний  гавкіт  роздирав  ніч  на  дрібне  ганчір`я,  на  нас  дивилися  більше  десятка  пар  розлютованих,  сповнених  злоби  і  ненависті,  кровожерливих  очей.  Вони  накинулися  навіть  не  через  те,  що  вважали  дорогу  своєю  територією,  яку  і  охороняли,  ні,  бо  ми  вже  давно  ішли  тією  дорогою,  вони  хотіли  крові  і  розваг,  бо  їх  багато  і  сила  -  на  їхній  стороні.  Ця,  здичавіла  від  ночі  і  свавілля,  зграя  була  схожою  на  нинішніх  найманців-манкуртів-сепаратистів,  нахабних  і  агресивних,  які  накинулися  зграєю  на  східні  наші  землі…  Повадки  такі  ж.  Звірині  повадки,  одне  слово.

Нас  оточили  на  видноті  -  неоддалік  світився  вуличний  ліхтар,  взяли  у  облогу,  декотрі  стояли,  з  агресивним  викликом,  декотрі  сіли,  напружено  і  в  повній  готовності,  і  всі  дерли  горлянки,  надриваючись  гавкотом.  Ми  з  Бардом  тільки  й  дивилися  на  них.  

Коли  я  помітила,  як  найбільший  і  найлютіших  ступив  на  півкроку  до  нас  і  вся  ватага  одразу  ж  вчинила  так  само.  «Вожак,  –  подумала  я,  –  і  вони  підступаються,  стискають  коло».

Ми  стояли  поруч.  Я  переводила  погляд  з  одного  наїжаченого  ворога  на  іншого,  і  щоразу  кожен  з  них  повторював  те  саме:  спочатку,  наткнувшись  на  мій  погляд,  очі  звіра  зблискували  бруднувато-жовтою  люттю,  але  тільки  на  мить,  бо  одразу  ж  кожен  відводив  погляд  від  мене  і  переводив  його  на  Барда,  ніби  вказуючи  таким  способом,  що  не  я,  а  Бард  є  їхньою  здобиччю  і  жертвою.  Я  ж  можу  іти  геть  –  тікати,  поки  вони  будуть  розправлятися  з  товаришем  моїм.  Я  їх  зрозуміла  і  подумала  у  відповідь:  «Ми  будемо  битися…»  

Як  я  збиралася  з  ними  битися,  про  те  й  не  подумалося:  якось  так  –  на  рівних,  усім,  чим  зможу  –  кулаками,  ногами  і  зубами  також…  хоча  результат  неминучого  бою  був  наперед  вирішеним,  і  я  не  мала  сумніву,  що  після  схватки  серед  порожньої  новенької  дороги  залишиться  купка  із  двох  розтерзаних  кривавих  тіл  -  наших  з  Бардом.  Навіть  побачила,  який  це  матиме  вигляд  збоку  для  тих  людей,  які  прибудуть  сюди  вранці,  чи  вдень  уже  –  на  місце  нічної  трагедії.

Звірі  підступали  ще  пару  разів  і  проміжки  між  ними  звузилися,  як  і  відстань,  що  нас  від  них  відмежовувала  –  ми  були  центром  кола,  яке  вони  повільно  стискали.

Бард  також  усе  проаналізував  і  прийняв  рішення.  Він  перемістився:  із  позиції  «поруч»  вийшов  наперед  мене  і  спокійно  сів  –  близенько  перед  моїми  ногами.  Отже,  ми  «перегрупувалися»  –  стояли  шеренгою,  а  тепер  стали  в  колону.  Я  зрозуміла,  Бард  вирішив  мене  захищати  –  до  останньої  краплі  крові…  як  вийде  і  скільки  зможе  –  це  було  очевидно.  І  це  було  взаємно:  я  так  само  вирішила  захищати  його.

Чому  він  вийшов  наперед,  адже  напасти  могли  і  зо  спини,  але  Бард  знав,  що  першим  кинеться  вожак,  а  він,  вожак,  був  якраз  переді  мною.  

Бася…  на  один  зуб  тому  здорованеві,  помиями  вгодованому  і  здичавілому…  але  ми  не  боялися  і  виклик  прийняли  з  гідністю.

Зграя  не  вгавала  –  ґвалтувала  і  аж  підвивала.  Вже  було  ясно,  що  готовність  у  зграї  нуль-нуль-один  –  і  рахунок  іде  на  секунди.  «О,  Господи…»  –  сама  собою  промайнула  в  голові  моїй  остання  думка  і…    невідривно  спостерігаючи  за  вожаком,  я  швидко  випростала  вперед  руку  і  нахилилася  –  ніби  збиралася  підняти  із  землі  якусь  зброю.  Я  хотіла  їх  налякати…  самим  тільки  тим  рухом,  тим  жестом  і  тим  наміром,  бо  ніякої  зброї  під  ногами  не  було.  Але  рух  мій  був  справжнім,  рішучим,  упевненим,  загрозливим  і  доведеним  до  кінця.  І  от,  утримуючи  оскаженілого  пса  поглядом,  нахилилася  рвучко  і  зачерпнула  рукою  по  асфальту…  

І…  рука  моя  наштовхнулася  на  якийсь  предмет  –  щось  дерев`яне,  палицю  якусь,  що  було  абсолютно  неможливо,  бо  ніякої  палиці  там  не  було,  і  взятися  їй  було  нізвідки.  Але  вона  була,  і  права  моя  п`ятірня  вхопила  і  піднесла  над  нашими  головами  добротну  і  замашисту…  штахетину…  «Ану  геть  звідси,  сволота!»  –  крикнула  я  і  розмахнулася  штахетиною.  Зграя,  на  чолі  з  вожаком,  від  несподіванки  певно,  таки  відскочила  на  крок  в  усі  боки,  і  ми  з  Бардом  відвоювали  першо-початкову  нашу  територію,  спочатковий  радіус  кола,  у  яке  нападники  нас  замкнули  собою  і  ненавистю-люттю  їхньою.  

Ситуація  змінилася:  певно,  образ  людини  з  палицею,  здійнятою  догори,  і  нині  справляє  на  свідомість  звіра  відповідний  вплив…  інстинкт  самозбереження  не  забув  про  небезпеку,  смертельну  небезпеку,  яку  несе  в  собі  символ  людини,  озброєної  «дубинкою»…  Я  миттєво  усвідомила,  що  на  досягнутому  зупинятися  ніяк  не  можна,  бо  вони  зараз  же  оговтаються  і  кинуться  в  атаку.  Треба  наступати.  І,  з  погрозливими  викриками  і  штахетиною  «наголо»,  рішуче  пішла  на  вожака.  Він  сахнувся  вбік,  сахнулася  і  вся  зграя,  ніби  ті  десятеро-дванадцятеро  звірюк  були  одним  організмом:  майже  водночас  вони  повторювали  все,  що  чинив  їхній  лідер.  

І  в  цей  гострий,  справді  переломний  момент,  з  бойовим  криком  і  здибленою  на  спині  шерстю,  рвонув  на  вожака  мій  Бард.  О…  це  було  найгірше,  що  могло  статися  наразі  –  Бася…  зараз  той  гад  накинеться  на  мого  друга  і  слідом  накинеться  вся  зграя  –  тоді  вже  я  нічим  допомогти  не  зможу,  хіба  молотитиму  штахетиною  своєю,  "з  нічого  матеріалізованою",  тих,  що  виявляться  зверху    живого  і  смертельно  жорстокого  клубка,  усередині  якого  пропаде  мій  друг…  Але  зупинити  Барда  не  було  жодного  шансу,  не  існувало  тієї  секунди,  яка  потребувалася,  щоб  вигукнути  йому…  а  що  йому  вигукнути?  Яку  команду?...  «Бард!  –  Фу!»…  заборонити  захищатися,  гнати  ворога,  який  має  відвертий  намір  убивати.  Таке  виглядало  б,  як  останніми  роками  пресловуті  вимоги  толерантних  європейців  до  України  –  не  противитися,  не  захищатися,  коли  в  нас  стріляють  кацапські  озвірілі  найманці…  бо  «Путін  образиться».  Ні,  ми  з  Бардом  не  були  настільки  європейцями,  що  і  допомогло  тоді  уникнути  винесеного  нам  зграєю  смертного  вироку.  

Замість  зупиняти  Барда,  щоб  його  убезпечити,  я  ще  спритніше  і  відчайдушніше  кинулася  з  штахетиною  своєю  у  бій  –  тепер  уже  слідом  і  на  підмогу  Бардові.  Вожак  дременув  щодуху  до  своїх  воріт  і  шмигнув  у  щілину  під  ними  –  зник  туди,  звідки  й  появився.  Здається,  Бард  встиг  його  наздогнати,  бо,  пірнаючи  у  підворіття,  ворог  звискнув,  так,  ніби  його  що  вжалило.  Міг,  правда,  і  від  страху  подати  такий  звук,  але,  не  виключаю,  що  Бард  його  таки  догнав.  Так  само,  не  озираючись,  і  мовчки,  розсипалися  по  підворіттях  усі  інші  пси,  а,  опинившись  за  надійними  своїми  загорожами  –  звідти  вже  здійняли  галас  і  гавкіт:  звісно,  лаяли  нас…  бо  що  іще  зробити  могли?  Собаки,  як  і  люди:  лаються  з-за  плотів…

Постоявши  ще  трохи  у  колі,  тепер  уже  тільки  ліхтаревого  світла,  ми  з  Бардом  і  штахетиною  пішли  мовчки  наміченим  маршрутом,  туди,  де  вже  світлішало  до-схід-сонця  небо.

І  тоді,  і  тепер,  коли  я  «прокручую»  собі  оцю  ситуацію  в  подробицях  і  деталях,  переживаючи  її  знову,    не  полишає  мене  одне  бліде  і  невиразне,  але  невідступне  відчуття:  ніби  за  всією  цією  подією  спостерігав  проз  щілину  у  важких    залізних  воротах  якийсь  чолов`яга…  той,  що  помітив  нас  на  дорозі  і  шепнув  своєму  псяюрі,  вожаку  зграї:    «…візьми…»,  шепнув  стиха,  крізь  стиснуті  зуби,  услід  нам,  коли  ми  проминули  вже  ворота  брудного  промислового  об`єкту,  де  він  сторожував  ночами.  І  пес  кинувся  виконувати  наказане.  І  радісно  кинулася  йому  на  підмогу  уся  зграя  із-під  сусідніх  підворіть.  Але  це  тільки  туманне  відчуття  без  жодних  доводів.

Єдиним  незначним  доказом  можливої  наявності  того  двоногого  підглядача  може  хіба  прислужитися  звук,  який  проник  з-поза  воріт  одразу,  як  тільки  вожак  пірнув  туди,  рятуючись  од  переслідувань  наших:  такий  характерний  звук...  ніби  щось  чавкнуло  глухо,  придушено-приглушений  звук-реакція  на  несподіваний,  різкий  біль,  такі  звуки  подасть  жива  істота,  коли  носак  кирзового  чобота  люто  стусоне  її  під  ребра…  Ну  от,  вожака  покарано  за  поразку,  подумала  тоді  я  мимоходом  ...

…Отак  несподівано  опинилися  ми  з  Бардом  серед  агресивної,  налаштованої  на  вбивство,  звіриної  зграї.  І,  як  справжні  друзі,  стали  поруч  удвох  –  людина  і  собака.  Боком  до  боку,  стали  гідно  і  перемогли  знавіснілу  зграю.  

Звісно  ж,  це  Бог  не  оддав  нас  на  поталу:  штахетину  в  тому  місці  і  в  той  момент  істини  "підкинув"...  Уявімо  собі  безмежний  Всесвіт,  Галактику  нашу,  Сонячну  систему,  планету,  місто  -  і  таку  мізерну,  таку  мікроскопічну  точку  на  одній  із  окраїнних  його  (міста)  доріг...  і  саме  туди  покладену  "випадково"  спасенну  штахетину...  якщо  навіть  вона  там  і  лежала,  дочікуючись  нас,  то  чому  саме  над  нею  ми  зупинилися  (нічого  під  ногами  в  себе  я  не  бачила)  -  не  за  метр  хоч  би  до  штахетини,  чи  за  нею  нас  оточили  агресивні  пси...  Чому  людині  легше  повірити  у  філігранну  точність  і  надможливу  вчасність  випадку,  чим  у  турботу  і  Волю  Божу,  без  якої  і  волосина  з  голови  людської  не  впаде...  

Не  думала,  що  доведеться  з  часом  і  вдруге  опинитися  серед  такої  ж  агресивної,  здичавілої  і  озвірілої,  так  само  кровожерливої,  але  вже  не  звіриної,  а  людської  зграї…  А  довелося.  Різниці  майже  ніякої…  тільки  людська  зграя  підліша  і  підступніша.  Людська  звірина  зграя  –  згірш  собачої.  Бо...  щуряча.

06.04.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016

ПОСТ-СОВОК)

квітки  за  глухими  плотами,
від  людського  стороннього  погляду  
заховані,  
забетоновані…
прекрасні,  як  вірші  Поета,
у  «совкову»  епоху  –  до-інтернету  -
на  стандартному  аркуші  надруковані
і  складені    у  шухляду...

...від  стороннього  погляду  -
 чужого  огля́ду  ...  

02.04.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656695
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.04.2016

НЮАНСИ

у  дуальному  світі
поняття  і  зображення  
перевернуті…
розпливчасті  і  розмиті

нюанси  –  на  грані,  
поза  увагою  –  скажемо,  у  оправі:
усе,  що  насправді  ліве  –
себе  видає  за  праве…

невидиме  дзеркало:
усяке  добро  обертає  на  зло

за  тонісіньку  грань,  за  оправу  –  різниця
між  злом  і  добром  ховається…

за  оправою  тонкою  –  зи́ждиться…
 
той  серцем  дивиться,
кому  дано  розрізнити,
де  "е́го",  а  де  істинне,  справжнє  «Я»:
оригінал,
жива  ідея,
а  де  –  
оригінальна  копія…

хто  око  має  –
дано  тому  розрізнити,  
де  справжні  квіти:
пахучі  і  соковиті  
пелюстки  
розмаїті,  
а  де  –  
навпаки  
відбиті…

…одухотворені,  
живі
квітки,
а  де  ілюзорні  
дзеркальні  відбитки…

різниця:
реальність  
сниться  дзеркалам,
і  «егам»  –  тільки  сниться

стосовно  ж  істинного  «Я»  –
у  повній  Благодаті  і  Красі–  
на  Вищім  Манасі  –
його  сюжет-історія…

на  Вищім  Манасі  –
ми  справжні  і  правдиві  всі:
у  Єдності,  у  святості-Любові  –
«подоби  й  образи»  –  брати  Христові…

нюанси  між  добром  і  злом  –
життям  і  дзеркалом  –  
доступні  зрячим,
тому  і  сказано:  «…хто  має  око  –  бачить…»

"е́го"  –  завжди  ображені  й  голодні,
обмежені:
усього  мало  –  я!  моє!  мені!  
гордині,
підозрами  ужалені,
ві́йни  постійні  –
змагальні,  пристрасні  –    
взаємо-руйнівні́:
хто  більше,  вище,  перший  –  
пристрасті  пекельні  
віч-ні

…нюанси,  застороги:
скажеш:  «Я  скрізь  шукаю  Бога!»
«…шукай,  –
одкаже  Бог,  –  знайдеш  –
гукнеш…»

нюанс-різниця:  
шукаючи  Небесного  Отця,
гукаєш  мовчки,  кличеш:  «…де  ти,  Боже?..»
і  знаєш-віриш:  не  запізниться,
почує  і  прийде-поможе…

і  якось  –  Голос  тихий  обізветься,
в  тобі,  у  голові,  
як  ніби  промінь  потай  ворухнеться  –
у  ви́тоці…  в  зіниці…  у  джере́льці,  
у  недоступній  таємниці  вогню-води:
«Я  тут,  моя  дитино  люба,  тут  –  
завжди  –  
у  тебе  в  серці…»

31.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656107
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 31.03.2016

КОЛОВОРОТ ЖОВТКА

у  загусло-прозорій
внутрішній  атмосфері,
у  еліптично-обтічному  просторі
гу́сячого  яйця  –
латунний  жовток  світанкового  сонця…

дні  
весняні́  –
гусенята  
пухнаті,
теплими  но́чами  висиджені…  

…Великдень-Паска…
кра́шанки-писанки́  –
символи  Сонця*
од  серця  до  серця
і  з  рук  у  руки:
будьмо!
на  вічні  віки
 
Начал  і  Енергій  злиття-розлиття:
яйце  –  символ  Всесвіту  і  Життя

крашанка  –
в  голубоватій  сфері  білка́
сяє  
коловорот  жовтка:
символ  Сонця,
дарованого  –  від  Початку  і  без  кінця:
де  був  хаос  –  
народився  Космос...
(…а  дари  назад  –  не  одбираються…)

…оперяться  
гусенята  пухнаті
у  відповідну  пору  і  строк,
здійме́ться  у  небо  псаломний,
янголо-співний  разо́к-шнурок  –
наднебесна  гусяча  ґерелиця…
і
живою  низкою  –  на  незапліднений  
мідний  жовток  
вересневого  сонця  

28.03.2016

*  Сонце  -  у  Святих  Письменах  (Слові  Божому)  
символізує  Бога,  Отця  Всевишнього;
**Коловорот  або  свастика.  
Класична  санскритська  назва  цього  
символу  походить  Від  індоєвропейського  
кореня  "swa",  що  означає  "пов'язаний  
з  благом".  Згадаємо  Богиню  Славу  -  
Мати  Сва  (покровительку  Русі),  
бога  Сварога,  Сваргу  -  
місцеперебування  світлих  Богів  слав'янських.  
До  цього  ж  кореня  відноситься  слово  "світло".  
Проте  у  слов'ян  свастику  називали  
Коловорот  або  Сонце-ворот.  
Коловрат  в  усі  віки  і  у  всіх  народів  
був  символом  Сонця,  є  підстави  вважати,  
що  Сонце  в  давнину  називалося  саме  "Коло".  
(http://tryglav.com.ua/index.php?module=
news&do=print&id=223)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2016

Чудеса: НА ОЗЕРІ (прозою)

...Певно,  то  був  вихідний,  найшвидше  субота.  У  мої  тодішні  «за  тридцять»  я  була  «класичною  совою»,  але  того  дня  добровільно  прокинулася  і  встала  разом  із  сонцем,  що  вже  скидалося  на  невеличке  чудо.

Було  літо,  саме  його  середохрестя,  липень  був.  Особливо  гарним  –  тихим,  теплим  і  лагідним  –  видався  ранок  того  дня.  

Десь  о  шостій,  чи  о  пів  на  сьому  ми  з  Бардом,  другом  і  товаришем  вірним,  вишли  з  дому  і  направили  стопи  свої  до  лісового  озера,  яке  могло  бути  б  вишуканою  перлиною  і  окрасою  живописною  даної  місцини,  та  й  було  таким,  поки  його  не  індустріалізували:  спочатку  із  дна  озера  намивали  пісок  для  будівництва  житломасивів  столиці,  перетворивши  його  на  глибоку  безодню,  тоді  у  лісі,  поруч  озера,  розмістили  ще  одне  із  міських  кладовищ  (зараз  воно  розрослося  і  проковтнуло  в  себе  величезну  площу),  а  на  протилежному  березі  набудували  усіляких  сірих-бетонних-монстріально-великих  об`єктів,  серед  них  і  банкнотно-монетне  виробництво  –  там  друкують  українські  наші  гроші.  

Але  озеро  те  все-одно  красиве,  особливо  ж,  якщо  стати  спиною  до  цвинтаря  і  відвернути  зір  від  промислових  сіро-байдужих  монстро-будівель,  та  й  дивитися  праворуч,  у  його,  озера,  далечінь  –  відкривається  прекрасна  живописна  перспектива:  сосновий  ліс  на  правому  високому  стрімко-обривистому  підково-вигнутому  березі,  звучить  піднесено-округло,  об`ємно-поло,  м`яко,  тепло  і  глибоко,  як  орган  червонно-золото-струнко-трубий,  що  сягає  блакитного  склепіння  покинутого  у  видолинку  готичного  храму  природи;  а  на  пологому  озерному  лівобережжі  –  аж  до  горизонту  –  відкрита  лука,  наче  вишукано  зібгана  оксамитово-бархатна  скатерка,  з  усіма  відливами,  тонами-півтонами  і  сутінками  зеленого…    

В  озері  заборонили  купатися  і  ловити  рибу,  але  мешканці  довколишніх  житломасивів  –  столичних  «спалень»,  на  ті  заборони  не  зважають:  влітку  на  лісовому  березі  озера  людно,  занадто  людно.  Але  в  таку  рань,  подумала  я,  навіть  вихідного  дня  біля  озера  можна  буде  ще  вільно  пройтися  і  вдихнути  поетичної  лісової  тиші,  зітканої  із  пташиного  переспіву,  шелесту  вітерців  і  шепотів  води  у  очеретах.  «Дикі»  міські  туристи  ще  спатимуть  у  наметах  біля  обвуглено-чорних  плям  вичахлих  нічних  кострів.  Одне  слово,  ми  з  Бардом  пішли  до  Лісового  (так  його  називають)  озера,  щоб  крадькома,  поки  людська  метушня  дрімає,  причаститися  красотою  і  романтикою.  Діти  мої  відпочивали  в  селі  у  мами,  то  ми  були  удвох  самі.  
 
Над  озером,  коли  ми  до  нього  прийшли,  віяв,  танучи  і  зникаючи  на  очах,  півпрозорий  маркізетовий  серпанок.  Краєм  зору  я  все-таки  зауважила,  що  на  березі  геть  таки  зовсім  безлюдно  –  нікого  і  ніде,  як  ніби  ми  опинилися  у  найближчому  із  сусідніх,  паралельному  до  нашого,  вимірі,  де  все  цілковито  так  само,  тільки  трішечки  щось,  якась  незначна  деталь,  спричиняє  невловиму  різницю…  Навіть  рибалок  у  численних  бухточках,  на  кривих,  грубо  збитих  дощаних  помостах,  що  видаються  з  очеретів    у  відкриту  воду  –  і  жодного  будь-де  нема.    От  і  добре,  зраділа  я,  тихо  і  ні  душі  кругом,  тільки  ліс,  озеро,  і  ми  з  Бардом  удвох…

Варто  зауважити,  що  Бард  не  любив  озер  і  інших  водойм  –  боявся  купатися:  якою  була  б  спека  –  він  нізащо  у  воду  не  заходив.  Може  тому,  що  шерсть  на  ньому  була  надзвичайно  густою  і  довгою,  як  і  у  всіх  коллі,  а  намокнувши,  певно,  важко  тягнула  його  на  дно:  Бард  мав  вогнисто-руду  масть,  із  мідним  на  сонці  відливом,  класичного  білого  коміра  і  пишне  біле  ж  таки  жабо,  а  ще,  як  і  належить  красеневі  його  породи,  рівненькі  білі  «шкарпетки»  на  всіх  чотирьох  ногах.  Дуже  гарний  був  і  розумний.

Усе  йшло  добре,  поки  ми  прямували  з  лісовою  дорогою,  роздивляючись  і  дослухаючи  все  навкруги  (Бард,  звісно,  віддавав  перевагу  обнюхуванням,  бо  такими  були  собачі  його  манери  і  звички,  методи,  чи  способи,  сприйняття  інформації),  аж  поки  надумала  я  спуститися  вниз  до  озера  –  скупатися.  Барду  така  проста  ідея  одразу  ж  чомусь  не  сподобалася:  він  вважав  би  за  краще  того  ранку  зовсім  не  наближатися  до  води.    Звідки  я  знала,  що  Бард  не  хоче  йти  до  озера  і  мені  не  радить?  Це  дуже  просто  –  він  застряг  на  стежці  вгорі  і  всім  своїм  виглядом  виразно  демонстрував,  що  терпеливо  там  чекає  на  мене,  і  пора  мені  повертатися,  щоб    ми  продовжили  нашу  комфортну  подорож  лісовою  дорогою…  

От  з`явилася  враз  у  всій  його  поставі  тривога,  ніби    зненацька  натягнули  струну,  і  тривога  та  виходила  з  озера,  до  якого  він  сам  не  хотів  наближатися  і  намагався  застерегти  мене  (звісно,  чітко  це  я  розумію  тепер,  багато  років  пост-фактум…  тоді  ж  –  розуміла,  але  якось  лише  по  дотичній,  не  фокусуючи  на  тому  уваги),  а  ще  була  в  його  позі  німа  пропозиція,  мовчазне  запрошення  обійти  щось  таке,  що  мало  б  і  мене  насторожувати,  але  чого  я  не  помічала.  Я  прочитала  в  його  поведінці  навіть  уперту  незгоду,  але  пояснила  те  можливою  Бардовою  підозрою,  що  я  збираюся  його  купати  –  траплялося  інколи,  що  у  спеку  заносила  його  в  воду  і  поки  він  випливав  –  охолоджувався  трохи…  о,  як  він  цього  не  любив,  як  він  сердито  і  пристрасно-довго  витрясав  із  шерсті  до  останньої  краплі  усю  воду,  показово  качався  в  піску,  щоб  «назад  замурзатися»,  а  ще  чим  швидше  стати  сухим,  витирав  об  гарячий  пісок  інтелігентно  видовжене  своє  обличчя,  навіть  і  вуха  –  вівся  так,  ніби  оса  його  вжалила…    Дорікав  тим,  тиснув  на  совість  –  он,  що  ти  наробила,  підступна…  не  сприймав  того  насильства,  зради  –  за  турботу  і  співчуття,  «…  бо  така  жара,  а  він  париться  у  своїй  шубі,  а  всі  інші  собаки  онде  купаються…»

…йди  сюди,  -  покликала,  але  Бард  з  місця  не  зрушив,  тільки  підігнув  трохи  і  одразу  ж  випрямив  ноги  передні,  вийшло  так,  як  чинить,  завередувавши,  дитина  –  «не  піду!»,  і  притопне  з  упертості  ніжкою.  Слідом  за  цим  Бард  повернув  демонстративно  голову  у  сторону  лісу  і  виразно  вказав  носом  напрямок,  куди  нам  слід  іти.  

Я  зняла  літню  кофтину  і  шорти,  кинула  на  траву  у  кількох  метрах  від  озера,  Бард  збіг  донизу  і  взявся  мене  сварити:  він  пильно  дивився  в  очі  і  щось  пояснював  голосом,  гавкав,  але  інтонації  свідчили  про  тривогу,  дорікали,  що  я  така  неслухняна  і  навіть  вперта,  а  ще  –  не  розумна  наразі…  «І  чого  він  так  розійшовся»,  подумала  і  рушила  до  води…  Бард  обігнав,  став  мені  поперек  дороги  і  ще  голосніше  й  дрібніше,  гарячкуючи,  намагався  щось  розтлумачити.  «Він  не  пускає  мене  у  воду,    –  подумала,  –  дивно,  раніше  такого  ніколи  у  нас  не  траплялося…»

Хотіла  його  обійти  –  не  вийшло,  Бард  перехопив  мою  спробу  і  ще  надійніше  загородив  собою  підступ  до  озера,  а  сам  уже  перейшов  на  крик  з  «істеричними»  нотками…

«Та  що  це  з  тобою,  –  спитала,  -  одійди…»  –  не  відійшов,  а  коли  я  повільно  пішла  на  нього  –  не  відступив,  а  поточився  назад,  поки  й  зайшов  задніми  лапами  в  озеро…  «..от  зараз  він  дремене,  бо  води  ж  не  любить...»  –    та  виходило  так,  що  Бард  зовсім  не  зауважив,  що  частково  був  уже  в  озері  –  він  дивився  промовисто  і  невідривно  мені  просто  в  очі  і  «панічно  істерикував»  –  буквально  кричав  криком…

Я  повернулася  і  відійшла  до  одежі,  кинутої  на  траву,  і  наказала  йому  йти  до  мене  (ми  розмовляли  з  Бардом,  як  із  людиною,  бо  він  усе  розумів,  але  команди  також  знав,  і  виконував,  хоч  і  сприймав  їх  за  особисту  образу).  «Фу  голос!»  –  суворо  наказала  я  і  Бард,  запустивши  наостанок  ще  одну  протяжну  трель  скарги  і  відчаю,  умовк.  –  «До  мене!»,  –  вимогливо  і  Бард  підійшов,  став  поруч,  як  і  належало  вихованому  собаці  за  таких  офіційних  обставин.  «Стережи!»  –  вказала  я  на  свою  одежину,  що  благенькою  купкою  згорнулася  на  траві.  Бард  сів  поруч  з  одежею,  обравши  потрібну  позу  уважного  і  відповідального  сторожа.

Отак,  знайшовши  йому  роботу,  сама  знову  одправилася  до  води.    

Якщо  сказати,  що  озеро  того  ранку  було  –  як  дзеркало,  то  вийде  досить  часто  вживане  порівняння,  але  озеро  справді  було  –  як  дзеркало:  жодна  брижка,  щоб  хоч  найменша  рисочка  не  порушувала  абсолютної  безтурботності  його  відкритого  спокою.  Ні  до,  ні  після  того  випадку  не  довелося  більше  мені  споглядати  такої  тиші,  такого  повного  спокою  і  срібно-дзеркальної  незайманої  чистоти  на  поверхні  водойми…  «Гарно…»,  -  подумала  я  і  обережно,  повільно  і  тихо  занурилася  у  воду,  увійшла  в  те  дзеркало,  наче  у  ньому  розтала…

Є  дві  особливості  у  моїх  взаєминах  із  водоймами:  перша  –  я  завжди  відчуваю,  коли  перетинаю  умовну  лінію,  за  якою  глибина  стає  більшою  за  мій  зріст,  тобто,  де  вода  покриє  голову,  якщо  я  стану  на  дно;  і  друга  особливість  –  пливти  від  берега  я  можу  довго  і  далеко,  хоч  і  кілометр,  хоч  і  до  віддаленого  добряче  протилежного  берега  –  але  я  не  можу  повертатися  назад,  туди,  звідки  почала  пливти  –  відчалила,  скажімо  так.    Не  можу  навіть  оглядатися,  бо  як  тільки  оглянуся  назад  себе  –  почну  потопати…  у  крайньому  разі,  почну  сильно  боятися  –  і  води,  і  глибини,  і  нагальної  смерті,  і  ще  невідь  чого…  і  боятися  панічно,  первісно,  чи  й  пещерно  –  так,  що  серце  битися  перестає…  тому  я  завжди    плаваю  не  оддалік  берега  –  є  чітко  відміряна  якимось  ехолотом-чуттям  відстань,  вона  складає,  як  правило,  метрів  зо  десять  від  тієї  умовної  границі,  з  якої  дна  під  ногами  вже  немає,  тобто,  відстань,  яку,  я  впевнена,  встигну  подолати  вплав  на  одному  вдихові…  це  щось  підсвідоме  і  боротися  чи  перевчити  себе  від  таких  «капризів»  не  вдається  і  до  сих  пір…  хоча,  і  минулого  літа  я  пропливала  щоранку  з  кілометр  туди-назад  у  іншому  нашому  –  Священному,  як  умовно  його  називаємо,  також  місцевому  озері,  неодмінно  тримаючись  очима  спасенного  берега…  Страх…  ірраціональний  підсвідомий  та  неподоланний  страх…  усе  псує.  Відбирає  свободу,  бо  тримає  на  прив`язі  з  берегом  –  так  чинить  інстинкт,  турбуючись  виживанням  свого  носія…  Певно,  десь  у  попередніх  життях  було  щось  дистресове,  пов`язане  із  водою…  а  може  і  в  цьому  житті  також  –  у  дитинстві,  скажімо.  Коротко  зауважу,  що  одного  разу  ця  над-обережність  і  розрахунок  на  ривок  з  останнім  вдихом  у  легенях  порятувала  усе-таки  мені  життя,  але  то  інша  –  «морська»  –  історія,  і  згадую  її  мимоходом  тут,  щоб  сказати  –  інстинкт  знає,  що  робить,  важливо,  щоб  інстинкт  самозбереження  не  виходив  за  межі,  тобто,  покладеної  йому  Богом  міри,  не  диктував  у  тих  сферах,  де  передбачено  жити  і  діяти  в  людині  морально-етичним  «феям  Світла».

Отже,  я  повільно  всочилася,  інкрустувалася  у  ранкове  озерне  дзеркало  і  ніби  у  ньому  розтала.  Вода  прийняла  мене,  як  рідну  –  лагідно,  тепло,  комфортно,  затишно  обгорнула…  наче  в  пелюшку  баєву  вповила.  Руки  повільно  і  плавно  вперед  і  півколом  назад  себе,  ноги  –  повільно,  плавно,  з  руками    у  спільному  ритмі  –  жабкою…  Гарно  пливлося…  так,  наче  уже  у  вічності,  і  не  у  воді,  а  в  самому  ефірі…  тиша,  спокій,  затишок,  ніжність  і  лагідність…  Звуки  зникли  –  не  чула  навіть  плюскоту,  що  вчиняла  своїми  рухами  –  тиша…  глибока  бездонна  тиша  і  спокій  –  повний,  безтурботний  неторканий  спокій…  і  ніяких  думок  –  нічого,  тільки  тиша  і  спокій,  розмірений  плавний  ритм  і  безтурботне  лагідне  задоволення…  Таке  враження,  що  я  заснула  на  плаву,  чи  впала  у  стан  спонтанної  медитації…  Не  відчула  небезпечної  глибини  –  ехолот  внутрішній  заблокувався  і  не  подав  сигналу,  і  я  пливла  собі  і  пливла,  певно  так  би  пливла  й  роками…  

Врешті,  у  якийсь  момент  зауважила  мимоходом,  розніжено  і  ліниво,  що  протилежний  беріг  дивно  наблизився,  навіть  не  так,  не  те,  щоб  наблизився,  але  таким  я  його  усе-таки  не  бачила  раніше  –  виразнішим,  детальнішим  став…  більшим…  вищим  над  водою…  контрастнішим…  придивившись,  зрозуміла,  що  далеко  я  від  свого  берега  відпливла,  дуже  далеко…  І  в  цю  мить  включилися  звуки,  плескіт  води  і,  наче  з  туману  густого,  чи  з  іншого  світу  –  уже  не  крик,  а  вереск  мого  собаки,  здалеку,  з-поза  невидимої  межі…  

Мусила  оглянутися,  хоч  і  знала,  що  буде  за  тим…  Оглянулася  –  метрів  зо  сто,  чи  й  півтораста  води  відділяли    мене  од  земної  тверді  –  світ  гойднувся  увесь  і  перевернувся…  Лівою  рукою  різко  в  сторону  –  щоб  загребти,  розвернутися  і  пливти  назад:  «Спокійно,  спокійно,  –  вмовляла  себе,  –  це  не  далеко,  ти  не  втомилася  –  якщо  спокійно,  то  допливеш…»  Бард  же  мій  відкинув    геть  усі  накази,  залишив  свій  пост  біля  одежі,  яку  йому  доручено  було  охороняти,  з  лементом  і  відвертим  у  ньому,  лементі,  одчаєм  носився  туди-сюди  берегом…  він  усе  розумів,  він  усе  ЗНАВ  наперед…  он  чого  не  пускав  мене  до  води…

Ще  навіть  не  встиг  охопити  знайомий  панічний  страх  із  перебоями  серцебиття,  як  сталося  інше:  в  момент  спроби  розвернути  себе    до  берега,  в  одну  мить  усі  мої  м`язи,  мов  за  чиєюсь  командою  ззовні,  заклякли  і    зкам`яніли.  Усі  рухи  спинилися  –  я  спробувала  раз-удруге  звести-розвести  руками,  ворухнути  ногами  –  однозначно  ні…  таке  склалося  відчуття,  як  його  передати…  так,  наче  ти  підійдеш  до  бетонної  будівлі  чи  монументу  багатотонного  якого  і  спробуєш  зсунути  те  з  місця  власним  зусиллям,  і  от  цей  дотик  взаємний,  і  спроба,  і  спротив  громади  бетонної  у  відповідь  на  твій  чин  –  однозначно  і  одразу  ж  розумієш:  неможливо,  і  все…  додаткові  спроби  зайві  і  не  потрібні…  Отже,  з  цієї  миті  я  вже  не  пливла,  тонула…  Ось  уже  мала  починати  тонути…  чи  й  уже  почала.  Більше  ніяких  спроб  –  лежала  у  воді  безшелесно.  Безпорадна,  як  лялечка.

Уява  швидко  ковзнула  і  показала  всю  картину  в  цілому  –  і  надводну,  й  підводну  водночас.  Я  бачила  себе  ніби  збоку,  не  те,  щоб  з  якогось  боку,  а  –  відсторонено,  так,  наче  з  якоїсь  відстані…  трохи  згори…  і  в  той  же  час  –  із  середини  –  тобто,  як  глядач  (спостерігач)  і  як  актор  на  сцені  у  якійсь  дії  спектаклю  –  водночас…  і  всю  «сцену»  із  усіма  деталями  і  подробицями  –  і  розуміння  всього,  що  відбувається,  і  чим  завершиться…  Те,  що  я  зараз  втоплюся  –  було  фактом,  «глянула»,  чи  окинула  швидко  увагою  тіло  –  ясно,  ще  висить  у  воді,  але  мить  минає…  вода  повільно  повзе  витягнутою  догори  шиєю  до  підборіддя  –  отже,  я  занурююся,  це  зрозуміло…  страху  не  було,  бо  не  встиг  ще  прийти  –  страх…    Прийшло  інше:  відраза…  глибока  відраза  і  огида  навіть,  бо  уява  показала  дно,  на  яке  я  вже  опускаюся  і  скоро  там  буду  лежати…  глибина  –  густа,  глуха,  непроглядна,  каламутна  і  бездонна  –  згадалося,  що  з  озера  намивали  пісок  для  «подушки»  під  житломасиви…    отже,  глибина  бездонна,  а  внизу  –  бруд  і  мул  на  дні…  якісь  сороканіжки  водяні  –  багато  їх  назбігалося,  копошаться…  рибки  –  маленькі  і  цікаві  –  зблискують  тусклими  іскрами,  креслять  гострі  поривчасті  лінії  –  роздивляються…  слизькі,  напівзогнилі  водорості  –  як  павутиння,  гойдаються,  скоро  дотягнуться  і  обплутають  всю  мене  …  

Одночасно  відчула,  як  вода  вже  минула  підборіддя  і  рота  –  до  того,  щоб  затопити  ніздрі,  залишалася  доля  миті,  але  вона,  доля  та,  що  залишалася  ще  мені  наостанок,  линула  неймовірно  повільно,  так  повільно,  що  я  прислухалася  і  відчувала,  як  лоскоче  вода,  підіймаючись  до  моїх  ніздрів,  шкіру  над  верхньою  губою….

«…о,  Господи!...»  -  встигла  подумати,  спостерігаючи  за  лоскітливим  рухом  води  на  останній  її  дистанції  до  дихального  мого  пристрою,  і  ,  водночас,  споглядаючи  те  замулене,  слизьке,  хитливе,  невідворотне  озерне  дно  і  себе,  мертву,  на  ньому…

«…о,  Господи…»  -  встигла  подумати  я  і  була  почута  Тим,  до  кого  «схлипнула»  у  останню  мить  і  сталося  чудо:  м`язи  мої  розсудомилися  –  з  усіх  можливих  сил  вдарила  широко  руками  по  воді,  відштовхнулася  ногами  –  попливла…  тільки  спокійно,  тільки  спокійно  –  Господь  зі  мною…  і  беріг,  погойдуючись  вдалині,  почав  поволеньки  наближатися.  Не  пливла,  а  рвала  воду  з  усіх  сил  –  рятувалася...  Бард  мій,  узрівши,  що  розвернулася  (отямилася?..)  і  пливу  до  берега  –  кинувся  в  озеро  і  рвонув  до  мене,  теж  з  усіх  його  собачих  сил:  забув  геть  зовсім  про  відразу  свою  до  води  і  купань  усіляких,  про  важку  свою  шерсть,  що  у  воді,  либонь,  тягне  його  на  дно.  Летів  рятувати  людину.  Таку  безтолкову,  неслухняну  і  вперту  людину  свою…

«Зараз  Бард  мене  втопить…»  –  подумала,  бо  собаки,  які  підпливають  до  людей,  як  правило,  починають  радіти  зустрічі  і  обіймати  своїх  господарів,  розбовтуючи  воду  і  хапаючи  передніми  лапами  людину  за  шию-голову,  такі  у  них  радісні  собачі  реакції…  а  я  й  без  того  трималася  на  поверхні  досить  непевно…  зупинити  Барда  ніяк  не  випадало  –  я  не  могла  йому  нічого  гукнути  –  треба  було  б  зупинитися  задля  такого,  отже,  збитися  з  ритму,  а  цього  робити    було  не  слід.  Хай  уже  буде  все,  як  Бог  дасть…

Дистанція  між  мною  і  Бардом  скорочувалася,  ми  пливли  з  обох  сторін  приблизно  з  однаковою  швидкістю  і  було  видно  вже,  де  ми  маємо  «зійтися»  –  як  для  мене,  то  надто  трагічно  далеко  від  берега…  я  приготувалася  пірнути  під  воду,  поки  перший  згубний  порив  радості  Бардової  від  нашої  зустрічі  на  глибині  трохи  пригасне.  Прикинула  також,  що  буду  робити,  якщо  він  почне  йти  на  дно  –  ніколи  ж  не  плавав,  а  тут  –  уперше  і  вже  метрів  з  пів  ста  від  берега…  спробую  захопити  його  за  поперек  (у  коллі  тіла  тонкі  і  видовжені,  коллі  не  крупні  і  не  важкі  собаки  –  дорослий    самець,  за  нормативами,  важить  не  більше  25  кілограмів,  то  буйна  і  пишна  шерсть  додає  цим  красивим  собачим  аристократам  «величності»)  –  спробую  ухопити  його  за  поперек  –  планувала  спішно  собі,  не  покину  його  у  озері,  якщо  що…  який  же  неслухняний  пес  –  і  чого  тобі  на  березі  не  всиділося…

Ми  з  Бардом  стали  як  дві  намистини,  нанизані  на  спільну  нитку  з  протилежних  кінців,  і  намистини  ці  спішно  зближалися…  ніби  кожен  енергійно  намотував  свого  кінця  тієї  невидимої  нитки,  притягуючись  взаємно…  ми  вчепилися  одне  в  одного  поглядами,  пильними,  зосередженими,  напруженими,  як  тоненькі  і  міцні  сталеві  струни,  але  не  переляканими,  а  надійно  тривкими  –  певно,  у  тій  мізансцені  ми  були  надзвичайно  схожими,  фактично  однаковими,  ідентичними.  

Дистанція  між  нами  скоротилася  десь  до  метра  і  я  приготувалася  до  розлапистої  Бардової  радості  –  вдихнула  більше  повітря,  щоб  встигнути  зіслизнути  під  воду  від  його  пагубних  на  той  момент  обіймів…  Але  Бард  мій  –  а  ще  кажуть,  що  тварини,  і  собаки  у  їхньому  числі,  не  думають,  не  мають  розуму  –  яка  самовпевненість  і  егоцентризм  людський,  нічим  не  потверджений  і  не  виправданий!  яка  самозакоханість  і  примітивний  егоїзм!  -  
то  Бард  мій,  підпливши  близько,  змінив  назустрічний  курс,  звернув  праворуч  (щодо  мене  праворуч)  і  взявся  обпливати  мене  півколом  –  справа  наліво,  мимо  мене,  а  тоді  поза  мною  доокруж…  Любий,  добрий,  розумний  і  вірний  Друже  мій…  я  одразу  ж  зрозуміла  його  намір,  смисл  його  дій  і  замисел…  і  відчула  тільки  одне  –  глибоку  вдячність…

Бард  обійшов  мене  півколом  і,  як  вогненно-сонячний  острівець  надії,  виник  поруч  –  акурат  під  ліву  руку  мені  підплив.  Я  вхопилася  п»ятірнею  за  його  довгу,  як  грива,  шерсть  на  шиї  (за  холку),  продовжуючи  гребти  правою  рукою  воду  –  і  відчула,  як  Бася  мій,  ніби  торпеда,  мчить  до  берега,  підтримуючи  таким  способом  мене  і  допомагаючи  вибратися  з  біди,  яка  чигала  на  мене  того  прекрасного  літнього  ранку  в  озері.

Одразу  ж  оцінила,  що  Бард  плаває  вправніше,  спритніше  і  багато  швидше  за  мене,  він  мене  рятував,  просто  витягував  з  води  на  собі,  але  і  я  чесно  трудилася.  Підгрібала  кінцівками,  пливла  з  ним,  за  ним,  при  ньому  –  не  повисла  важкою  ганчіркою,  зрозумівши,  що  порятована…  Не  виключаю,  що  Бард,  коли  ще  плив  мені  назустріч,  також  вболівав,  що  я,  при  нашому  зближенні,  можу  накинутися  на  нього  з  обіймами  невчасними,  учепитися  панічно,  як  те  роблять  усі  потопаючі,  коли  до  них  приходить  порятунок,  і  потопити  нас  обох…  тому  і  почав  обходити  мене  з  безпечної  відстані,  такої,  на  якій  я  не  змогла  б  дотягнутися  до  нього  рукою,  чи  руками…  передбачливі  ми  з  ним  виявилися  –  однаково  передбачливі…

Коли  ми  вибралися  на  беріг  і  я,  потроху  взатоки,  дійшла  до  своєї  одежі  і  впала  поруч  на  траву,  Бард  однаково  пристрасно  взявся  одразу  за  дві  роботи:  буйно  витрясати  із  себе  противну  йому  воду  і,  відкинувши  всі  інтелігентські  застороги,  сварити  мене  на  всі  доступні  йому  лади.  Він  –  кричав  на  мене,  він  мене  всіляко  відчитував,  шпетив,  як  ніколи  й  нікого  до  того.  І  звучало  це  приблизно  так:  «…чи  я  не  казав  тобі  –  не  лізь  туди!  Чого  ти  туди  полізла?!  Ти  не  бачила,  що  там  на  тебе  чекає?  Я  ж  тобі  казав  –  не  лізь  у  воду!  Ти  хоч  знаєш,  що  мало  не  втопилася?  Ти  хоч  знаєш  тепер  уже  про  це?!  Ну  як  можна  бути  такою  бездарною,  такою  впертою,  глупою  врешті!  Ну  чого  ти  полізла  у  воду,  коли  я  казав  тобі  не  лізти  у  воду  сьогодні!  Хіба  послухає  коли!  Мало  не  втопилася…»

Бард  не  міг  заспокоїтися:  «…ще  й  команди  свої  роздає  –  сидіти!  Мовчати!  Охороняти!  –  теж  мені,  командирша!  А  сама  плаває,  як  сокира  без  держална,  ще  й  у  воду  лізе,  коли  їй  кажуть  –  не  йди…»  Я  лежала  ницьма  на  траві,  вислуховувала  усе  те  (у  самих  інтонація,  звісно)  і  затишно  сама  собі  посміхалася…  «От  розійшовся,  теж  мені  –  мама  знайшлася…  ні,  тато  знайшовся  –  свариться…»

Але  самих  відчитувань  Бардові  здалося  не  досить  і  він  почав  підбігати  до  мене  і  штовхати  з  розгону  носом  в  боки.  Певно,  йому  дуже  хотілося  і  прикуснути  мене  потроху,  не  сильно,  але  щоб  знала,  та  інтелігентність  істинна,  вроджена,  внутрішня  усе-таки  не  дозволяла…  Далі  він  узявся,  підбігаючи,  штовхати  мене  в  спину  передніми  лапами  –  не  сильно,  не  боляче  –  але  повчально…  Бася  хотів  мене  покарати,  додати  до  неупинних  висварювань  ще  й  фізичного  впливу.

Врешті,  почав  охрипати  трохи,  відкашлюватися,  і  знов  сварити…  я  ворухнулася  –  Бард  ще  вище  здійняв  голос  –  а…  ворушишся,  що?  жива?!

«Бася,  хватить  –  примирливо  попросила  я,  –  більше  не  буду…»
«Не  буде  вона!  Знаю  я  ціну  твоїм  «не  буду»  –  будеш…  не  вмієш  плавати  –  чого  лізти  на  глибину,  спитав  би  хто!..»

«Бася,  голос  зірвеш…»  –  посміхнулася  я  йому.  «Голос  зірвеш  –  уже  зірвав  через  тебе…  у  воду  прийшлося  самому  йти…  витягати  тебе,  негідницю  отаку,  треба  було  не  рятувати  –  ото  втопилась  би  –  тоді  б  і  знала,  сміється  вона  тут  іще…  плакати  б  мала…»

Я  підвелася  і  сіла,  жестом  запросила  його  сідати  поруч,  він  охоче  прийняв  запрошення  і  я  його  обняла  –  обняла  його  обома  руками,  пригорнула  міцно  до  себе  і  сама  до  нього  пригорнулася:    «…спасибі,  Бася…»  –«…на  здоров»я...»  –  хотів  відказати  сердито,  але  вже  не  сердився,  вже  радів,  що  жива  і  що  обіймається,  лащиться,  негідниця  неслухняна  така…  була  б  утопилася,  не  додивись  за  нею…»

Невдовзі,  оговтавшись  остаточно,  ми  з  Бардом  пішли  додому.  На  березі  за  увесь  цей  час  так  жодної  людини  і  не  показалося.  «Дивно  все  таки…»  –  подумала  я.  Але  пригоди  тієї  сонячної  суботи  на  тому  не  скінчилися,  подія  на  озері  –  була  лише  прелюдією  подальших  непоясненних  і  відверто  містичних  подій.

«Господь  ніколи  не  запізнюється»  –  так  казала  мені  колись  мама  моя.

ПІСЛЯ  ОЗЕРА

Ще  я  тільки  повертала  ключем  у  замковій  щілині  домашніх  дверей,  а  телефон  (стаціонарний,  про  мобільні  ще  ми  тоді  й  не  чули)  –  уже  надривався  різкими  вимогами…  Встигла,  увійшовши,  зняти  слухавку:  незнайомий  жіночий  голос  уточнив  моє  ім`я…  так  –  це  я,  відповіла.  «Подзвоніть  Іриній  мамі»,  –  сказала  жінка.  Це  викликало  питання:  хто  вона,  звідки  знає  мій  номер  і  що  це  в  неї  за  дивна  потреба  –  щоб  я  комусь  зателефонувала,  та  й  рано  ще  було  турбувати  людей  у  вихідні…  «А  чому  Ірина  мама  сама  не  хоче  мені  телефонувати,  –  спитала.  –  Ви  подзвоніть,  Ірина  мама  вам  усе  пояснить…  –  А  ви  хто?    –  …подружка  Іриної  мами…  вона  попросила  мене  вам  подзвонити…  вона  вам  усе  пояснити  –  подзвоніть…»

Ірина  мама  відповіла  одразу,  видно,  що  була  біля  телефону  і  з  нетерпінням  чекала  на  мій  дзвінок:  «Це  вже  ти,  –  уточнила,  не  дослухавши  навіть  вітань  і  вибачень,  що  турбую  зранку  і  що  мені  вказано  подзвонити.  –  Я…  а  хто  ж…»

«Я  дзвоню  тобі  сьогодні  увесь  ранок…  –  повідомила  Ірина  мама,  –  ти  була  вдома,  чи  де  ти  була?»  –  «…ми  з  Бардом  раненько  пішли  до  озера…  щойно  вернулися…»  –  «Що  сталось  на  озері?..»  –  спитала,  ніби  зойкнувши,  Ірина  мама.  –  «А…  звідки  ви  знаєте…»  –  «Що  там  було?»  –  домагалася  стурбована  не  на  жарт  знайома  жінка…  –  «Ну…  я  мало  не  втопилася…»  –  «…так  і  знала!..  знала,  що  з  тобою  щось  не  те…»

Я  була  ошелешена  цією  розмовою  –  ну  звідки  будь-хто  міг  знати,  що  сталося  щойно  на  озері,  тим  паче,  що  Ірина  мама  живе  і  зараз  розмовляє  зі  мною  із  протилежного  кінця  міста…

«…я  прокинулася  сьогодні  ще  до  схід  сонця,  –  повідомила  Ірина  мама,  –  і  одразу  ж  подумала  про  тебе…  Заснути  більше  не  могла,  бо  весь  час  свердлила  думка,  що  треба  тобі  зателефонувати,  але  ж  було  ще  надто  рано…  Ледь  дотерпіла  до  половини  на  восьму  і  подзвонила…  ти  відповіла…»  –  «…я  не  могла  відповісти  –  ми  вийшли  з  дому  о  пів  на  сьому  і  в  половині  на  восьму  вже…  купалися  в  озері…»  –  спробувала  уточнити  я.  «Та  дослухай,  –  попросила  Ірина  мама  і  більше  я  їй  не  заважала.  –  Я  подзвонила,  ти  відповіла,  ну,  голосом  твоїм  відповіли…  але  голосом  сердитим  і  невдоволеним  –  все  одно  –  твоїм,  я  ж  знаю  твій  голос…  я  одразу  ж  почала  вибачатися,  що  дзвоню  так  рано  і  у  вихідний,  що,  певно,  ти  спиш,  а  я  тебе  розбудила,  але  чогось  з  самого  світанку  прокинулася  і  тільки  про  тебе  й  думаю,  і  от  дзвоню…  як  ти,  як  у  тебе  справи,  чи  все  добре,  спитала…  ти  не  відповідала  –  мовчала  і  я  ще  більше  розгубилася.  –  Валю,  це  ти?  –  спитала,  –  на  що  почула:  –  Ні,  це  не  Валя…  –  …а  хто?  –  …я  тут    живу…  –  …а  де  Валя…  –  …Валя  ВЖЕ  зовсім  у  іншому  місці…  не  дзвоніть  сюди  більше…  –  я  подумала-подумала  і  знов  набрала  твій  номер,  бо  відбувалося  щось  неймовірне  –  із  твоєї  квартири,  із  твого  телефону,  твоїм  голосом  відповідає  якась  сердита  жінка,  каже,  що  вона  там  живе,  а  ти  вже  у  якомусь  іншому  місці  і  щоб  більше  тобі  не  дзвонити…  –  Покличте  Валю,  –  вимогливо  попросила  я,  коли  трубку  зняли,  у  відповідь  –  мовчанка…  –  де  Валя?  –  …у  зовсім  іншому  місці…  –  …а  ви  хто  і  що  робите  у  її  квартирі?  –  …я  тут  живу…  –  …а  Валя  де  живе?  –  …у  зовсім  іншому  місці…  –  вона  що  ж,  квартиру  обміняла  чи  продала?..  –  …обміняла…  –  …давно?..  –  …щойно…  –  але  ми  позавчора  бачилися,  вона  не  збиралася  міняти  квартиру  –  мовчанка  у  відповідь  –  …то  хто  ви…  –  мовчанка…  –  де  Валя?..  –  …у  зовсім  іншому  місці…»  –  Ірина  мама,  до  краю  стурбована,  телефонувала  ще  кілька  разів,  але  розмова  щоразу  була  такою  самою…  тоді  вона  й  попросила  свою  подружку  зателефонувати  мені,  може  тій  вдасться  домогтися  більшого  –  і  вдалося…  я  якраз  прийшла  з  озера  і  відповіла  –  я  відповіла...  справжня  я…  сама  відповіла…  а  не  тільки  «хтось»  моїм  голосом  із  моєї  квартири  –  хтось…

Що  це  було  і  що  мало  означати  –  ми  з  Іриною  мамою  так  і  не  з`ясували,  роздумуючи    між  собою…  але  вона  без  сумніву  повірила,  що  грубо  і  неввічливо  (хоч  і  моїм  голосом)  з  нею  говорила  не  я…  решта  ж  події  –  обом  нам  зосталася  не  зрозумілою,  нічим  не  поясненою.

…  у  вересні  того  ж  року  Ірина  мама,  допомагаючи  братові  її  на  городі  –  картоплю  копали  –  поранила  в  землі  ногу…  так,  незначна  подряпина,  але  в  результаті  –  16  операцій  пережила,  мало  не  вмерла  від  зараження  якогось…  чи  має,  чи  ні  та  біда,  що  з  нею  сталася,  стосунок  до  того  ранку,  коли  вона  боролася  з  якимись  невідомими  і  невидимими,  думаю,  надто  спритними  підселенцями  у  квартирі  моїй,  коли  я  потопала  в  озері,  і  «підселенці»  ті  знали,  що  я  на  той  час  уже  маю  бути  «у  зовсім  іншому  місці»  –  у  якому  ж  зовсім  іншому  –  чи  не  на  дні  озера,  часом?..  

І  що  знав  і  бачив  Бард,  коли  не  пускав  мене  у  те  озеро?..  Саме  собою  озеро  тут  ні  до  чого,  воно  «не  винне»  –  і  до  сих  пір  купаються  в  ньому  люди,  не  зважаючи  на  санітарні  заборони  і  близьке  сусідство  великого  міського  кладовища.  

Не  беруся  пояснювати,  що  все  це  означає  і  як  подібне  могло  статися,  при  тому,  що  учасником  даної  події  була  не  тільки  я,  вразлива,  може,  занадто,  чи  фантазерка  отака,  чи  й  «містичка»  невиліковна,  а  й  зовсім  не  схильна  до  фантазувань  і  вигадувань  усіляких  –  реальна  і  конкретна  Ірина  мама…    окрім  як  хіба  одного:  дуже  мало  знаємо  ми  про  світ,  у  якому  живемо…  

…але  найголовніше,  що  ЗНАЮ  я:  «Господь  ніколи  не  запізнюється»  і  «…у  Господа  завжди  найкращі  плани  щодо  кожного  з  нас…»  –  і  слава  Богу.

P.S.  По  кількох  роках  після  всіх  цих  подій  ми  з  Іриною  мамою  випадково  зустрілися  в  місті.  Поговорили,  як  і  годиться,  про  погоду-справи-здоров`я,  а  тоді  я  візьми  та  й  спитай,  чи  пам`ятає  вона  ту  дивну  і  непоясненну  історію,  як  дзвонила  мені  раненько,  як  їй  відповідав  хтось  чужий,  але  моїм  голосом,  як  наполягав,  що  він  (голос,  жіночий,  отже  –  вона)  живе  вже  у  моїй  квартирі,  а  я  –  у  зовсім  іншому  місці,  на  дні  озера,  тобто…  Ірина  мама  вислухала  те  все  і  подивилася  мені  в  очі  чесно,  відкрито  і  вкрай  подивовано:  «Валю,  звідти  ти  все  це  взяла,  я  нічого  подібного  не  пам`ятаю…  та  нічого  такого  ніколи  і  не  було…»  –  …упс…  –  сказала  я  собі  і,  щоб  не  морочити  жінці  зайве  голову,  погодилася  і  швиденько  змінила  тему  розмови,  а  за  тим  і,  розпрощавшись,  пішла  геть…

Он  як  воно,  виявляється,  виходить…    Ірина  мама  абсолютно  забула…  Може  в  тому  і  секрет  з  вірою-не-вірою  в  чудеса,  може,  чудеса  трапляються  з  усіма,  але  всі  їх  отак  безслідно  забувають…  ніби  стирають  з  пам`яті,  видаляють,  наче  якийсь  непотрібний-невдалий  фрагмент,  епізод…  текст…  а  я  ні  –  не  забуваю…  

…чи  може  й  справді  Ірина  мама  не  має  до  того  стосунку,  і  я  говорила  по  телефону  не  з  нею,  а  тільки  із  її  голосом…  і  тільки  з  голосом  подружки  Іриної  мами?..

27.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654966
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.03.2016

ЗАУВАГА

на  непорочнім,  
невиннім
обличчі  дитини  –
округло-великі  очі…
бо  навстіж  одкриті
для  кожного  дива  
простого  земного:
травинки-мурашки-
метелика-пташки,
щиро-безстрашно  відкриті  
для  кожного  слова  
і  безкінечно  у  вічність  простертої  Миті

то  чому  ж,  
зауваж,  
у  людини,
яка  виростає  з  тієї  дитини,  
спочатку  округло-великі  очі  
неупинно
звужуються  до  щілини?

з  якої  причини?

…очі  в  людини
у  люті  робляться  білими
нещадними  проміж  повік  прицілами:
у  хижих  зіницях  
пекельно  міниться  чорно-кривава  гра  –
страх-зневіра,
ненависть  і  підозра
звіра

…чому  у  людині,
роками  замулені,  гинуть  
прості  дива?
і  слова…  
серцю  одкриті,
зникає  зо  світом  щиро-безстрашний  зв`язок
і  Миті,
нікуди  уже  не  простерті,
свистять,  як  у  бурі-вирі  пісок:
од  вічності  відокремлені,
миті  –  піщинки-гирі  силіцій-кремнієві,
осідають  на  шальку*  смерті…

…на  непорочнім,  
невиннім
обличчі  дитини  –
округло-великі  очі…
бо  навстіж  одкриті
для  кожного  дива  
простого  земного:
травинки-мурашки-
метелика-пташки:
може,  варто  і  так  розуміти
настанову
Христову  –  
«…живіть,  як  діти…»  

25.03.2016

ШАЛЬКА,  и,  жін.  тут  -  тарілка  в  терезах,  на  яку  кладуть  зважувану  річ  або  гирі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654463
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.03.2016

ЧУДЕСА: Іспит з атеїзму (прозою)

Знала,  звичайно,  що  вступивши  до  вузу,  тим  паче  на  «ідеологічний»,  як  виявилося,  факультет,  доведеться  з  часом  –  і  то  неодмінно,  складати  іспит  із  атеїзму.  Чесно  намагалася  знайти  компроміс  із  Богом,  але  погодитися,  хай  і  формально,  прикинутися,  що  «в  Бога  не  вірю»  –  означало  одне  –  зраду.  І  це  було  очевидно.  

Врешті  вирішила,  що  атеїзм  ні  вчити,  ані  «здавати»  не  буду.  Отже,  із  університету  мене  відчислять.  І  з  чоловіком  (ми  обоє  були  студентами,  одружилися  уже  в  жовтні  –  на  першому  ж  курсі)  доведеться  розлучитися  –  мені  в  разі  відчислення  «світило»  повернутися  додому,  в  рідне,  далеке  од  Києва,  село,  а  ще  –  прощай  омріяна  професія,  омріяне  з  раннього  дитинства  місто  –  все  прощай…  Чоловік  мій  не  знав,  що  маю  такий  перед  собою  вибір  –  ніхто  не  знав,  тільки  я  сама.  

І  от,  повернулися  ми  з  літніх  канікул  до  навчання  вже  на  другому  курсі.  Тривав  перший  «установчий»  тиждень,  професори  начитували  лекції,  студенти  згадували  літні  щасливі  пригоди,  не  особливо  зважаючи  на  зусилля  професорів  –  до  семінарів,  а  тим  паче  до  сесії,  було  ще  далеко.  

Я  не  поцікавилася  розкладом  наперед,  тому,  на  одній  із  лекцій,  випадково  дослухавшись  до  голосу  викладача,  несподівано  запідозрила,  що  ось  воно  –  сталося,  схоже,  це  лекція  з  атеїзму.  Так  і  вийшло  –  атеїзм…  і  я  вже  слухаю  першу  лекцію…  Зрада  почалася…  Ця  несподівана  новина  мене  приголомшила.  До  кінця  «пари»  рішення  визріло  остаточно    –  більше  лекцій  з  атеїзму  я  відвідувати  не  буду.  Отже,  прощай  університет…

Професор,  який  читав  нам  атеїзм,  до  всього  того  ще  й  прибув  із  МДУ  –  ніби  в  Україні  не  було  своїх  фахівців  із  такого  предмету.  Можливо,  то  була  якась  контрольна  функція  Москви  –  читати  атеїзм  довіряли  «своїм»,  а  може  той  московський  професор  прибув  до  нас  з  метою  «обміну  досвідом»,  як  тоді,  при  «совітах»,  було  популярно.  

Ця  обставина  ще  дужче  ускладнювала  ситуацію,  бо  і  в  декана  факультету,  та  й  усього  вузу  –  у  ректора,    тепер  будуть  через  мене  неприємності  –  чужий  професор  доповість…  і  одразу  в  ідеологічний  відділ  ЦК  у  Москві…  Дуже  не  хотілося  мені  підводити  –  ганьбити!  –    рідну  альма-матер,  але    відмовитися  від  Бога  я  не  могла…

Не  слухала  лекцію  –  старанно  не  слухала,  сиділа  і  дивилася  у  вікно,  думала  свої  невеселі  думи…  Під  кінець  професор  московський  дав  нам  перше  домашнє  завдання:  проаналізувати  (письмово)  будь-яку  –  улюблену,  як  він  висловився,  –  роботу  Маркса…  На  тому  ми  з  ним  і  розсталися:  знав  би  хто,  з  чим  розставалася  я  на  той  момент  –  але  «незрада»  Богові  важила  більше…  Тоді  ще  не  знала,  що  залишатися  вірною  Богові  –  означає  залишатися  вірною  собі…

Улюблених  робіт  Маркса  у  мене  не  було  –  я,  оскільки  вже  отримала  разом  з  усіма  завдання,  і  воно  було  досить  «вільним»,  не  атеїстичним  –  вибрала  найменшу  –  на  пів  сторінки  усього  –  із  грубого  тому  робіт  Маркса  і  швидко  накидала  «аналіз»  –  також  на  пів  сторіночки  із  зошита,  при  тому,  аналізувала  не  смисл  тієї  випадкової  для  мене  «зауваги»  Марксової,  а  стилістичні  особливості  її,  чи  російського  її  перекладу.  Я  любила  стилістику,  як  предмет,  от  і  побачила  у  незначному  за  обсягом  тексті  Маркса  одразу  три  епітети-оксиморони  –  улюблену  мою  «фігуру»…  Щиро  дивувалася,  що  й  Маркс  користувався  стилістичними  прийомами.

Одне  слово,  накидала  короткий  стилістичний  аналіз  «найменшої»  із  робіт  основоположника  ідеології  марксизму  і  передала  кимсь  із  однокурсників  московському  професорові-атеїсту.  Все.  Більше  я  його  не  турбувала.  

Через  кілька  тижнів  хтось  із  однокурсників  переказав,  що  професор-атеїст  страшенно  мріє  зі  мною  познайомитися…  Що  він,  аналізуючи  наші  домашні  письмові  роботи  щодо  «улюблених  робіт  Маркса»  дуже  розхвалював  мій  труд,  але  в  аудиторії  мене  не  виявив…  не  виявив  і  на  семінарах…  тоді  якось  звернувся  до  однокурсників  із  проханням  передати  «студенту  Савелюк»,  що  він,  професор,    дуже  хоче  з  ним,  студентом,  познайомитися…  однокурсники  підказали  професору,  що  «Савелюк  –  не  студент,  а  студентка…»  Професор  зацікавився  такою  несподіванкою  ще  більше…  

Але  я  знайомитися  не  пішла…  Невдовзі  довелося  з`ясовувати  стосунки  із  прискіпливим  занадто  старостою  групи  –  він  слідкував  за  нашими  відвідуваннями  і  складав  списки  прогульників,  доповідав  у  деканат.  Вилетіти  з  університету  можна  було  і  за  самі  «прогулювання»  лекцій…  

Розмова  із  старостою  була  короткою:  на  лекції  з  атеїзму  ходити  не  буду,  причин  пояснювати  теж  не  буду,  а  далі  –  роби,  що  хочеш  –  все  одно…  Не  знаю,  як  зрозумів  таку  мою  позицію  наш  Петя  (староста  групи),  але  більше  він  розмов  зі  мною  на  цю  тему  не  починав,  щоправда,  і  в  деканат  за  прогули  мене  не  «тягали».  

Минула  зимова  сесія,  яку  я  склала  благополучно  –  добре  вчилася,  без  трійок,  майже  і  без  четвірок,  але  «червоного  диплому»  отримати  не  прагла,  як  і  в  школі  –  за  золоту  медаль  не  боролася.  Тому  є  свої  осмислені  причини,  але  про  них  –  не  тут.

Літня  сесія  мала  стати  останньою  у  моєму  студентському  житті,  бо  якраз  на  літню  сесію  і  випадав  іспит  з  атеїзму…  А  складати  його  я  наміру  не  мала.

Коли  діло  дійшло  до  дня,  на  який  випадав  за  розкладом  іспит  з  атеїзму,  я  роздумувала  тільки  чи  явитися  на  іспит  чи  й  зовсім  туди  не  йти.  Вирішила,  що  піти  треба:  неявка  була  схожою  на  боягузтво  ніби,  а  я  вже  не  боялася  –  ні  скандалу,  який  ось-ось  має  зчинитися,  ні  вильоту  із  університету.  Внутрішня  позиція  була  однозначною  і  неодмінною:  я  чекала  неминучої  розправи  над  собою  і  була  до  неї  готова  (чоловік  мій  так  нічого  і  не  знав  –  для  чого  було  перекладати  на  нього  власні  негаразди,  при  тому,  що  ні  допомогти,  ні  змінити  будь-що  він  не  міг).
 
Прибула  на  іспит,  коли  він  уже  мав  би  закінчуватися  –  з  таким  розрахунком,  щоб  зайти  у  аудиторію  останньою  і…  там,  сам  на  сам,  без  свідків  і  оголосити  «еМДеУшному»  професору  своє  рішення  –  відмову  складати  іспит  з  атеїзму.  

Увійшла,  подала  «заліковку»,  взяла  білет  і  сіла  за  останню  парту:  білета  і  не  розгортала,  не  діставала  ручки,  ніяких  аркушів  для  нотаток  –  сиділа  і  чекала,  коли  залишимося  удвох.  Врешті,  останній  із  одногрупників  відповів  професору  і  вийшов,  отримавши  гарну  оцінку  за  засвоєні  атеїстичні  знання,  я  підвелася  і  підійшла  до  столу  викладача.  Професор  запросив  сідати  –  сіла  напроти  нього  на  стілець.  Все:  отакий  початок  мого  кінця…    –  подумала.

Професор  розгорнув  мою  «заліковку»,  прочитав  прізвище…  і…

Прочитав  моє  прізвище  у  «заліковці»  і…  дуже  зрадів  –  аж  засяяв,  як  ніби  сонце  у  ньому  зійшло,  підвівся  поривисто  –  буквально  скочив  на  ноги,  і  щирим,  таким  непідробним  жестом  простяг  мені  руку:  «Савелюк!..  студентка  Савелюк…  нарешті  я  можу  з  Вами  познайомитися…»  (от  не  пригадаю,  якою  мовою  говорив  –  певно  ж  російською,  москвич  же…  і  ще  одне  дивно  –  у  аудиторії  поруч  із  ним  не  було  асистента,  ми  були  удвох,  око  в  око…  як  я  і  сподівалася  і  наперед  собі  уявляла).

Чи  варто  намагатися  оповісти,  як  дивилася  на  нього  у  відповідь  я:  певне  що  з  великим  подивуванням,  знаю  тільки,  що  відчувала  тоді  у  собі  –  незворушний  і  глибокий  спокій…  беземоційний…  як  людина,  що  до  всього  найгіршого  приготувалася…  що  вже  піднялася  на  плаху  і  знає  –  вирок  зміненим  бути  не  може.  

Здається,  я  навіть  не  подала  йому  у  відповідь  руки,  простягнутої  мені  заради  знайомства,  і  зовсім  не  через  якісь  принципи  чи  страхи-розгубленості,  ні  –  рухові  функції  загальмувалися,  либонь,  чи  й  самі  реакції  загальмувалися  тимчасово…

Стало  жаль  професора,  його  щирої  і  несподіваної  радості…  «він  не  знає,  –  подумала,  –  що  зараз  почнеться  і  чим  усе  це  скінчиться…»  Мала  на  увазі  невідворотний  ідеологічний  «всесоюзний»  скандал,  який  уже  спричиняю,  відмовившись  від  атеїзму,  про  що  ось  уже  зараз  і  оголошу,  як  тільки  мені  запропонують  відповідати  на  запитання  в  екзаменаційному  білеті.  І  де?..  у  стінах  Київського  держуніверситету,  на  ідеологічному  факультеті…  жах…  пригріли  змію  на  грудях,  одне  слово.  

Професор  обернувся  до  стола,  зашурхотів  аркушами,  що  лежали  стопкою  на  краю  під  стіною,  знайшов,  що  шукав  і  знову  подивився  на  мене  –  лагідно  навіть  подивився:  ось  ваш  аналіз  роботи  Маркса…  дуже  мені  сподобався…  я  оцінив  на  відмінно,  –  повідомив    для  чогось  мені  екзаменатор  успішні  результати  моїх  минулорічних  «зусиль»…  

Я  не  сказала  нічого,  бо  не  надавала  тому  жодного  значення.  Але  подумала,  що  там,  у  моєму  успішному  такому  аналізі,  на  який  я  потратила  щонайбільше  чверть  години,  нічого  особливого  бути  не  могло  –  спеціально  ж  не  стала  аналізувати  зміст  тієї  випадкової  роботи  Маркса,  єдиним  достоїнством  якої  вважала  її  стислий  обсяг,  а  тільки  стиль  написаного…  така  моя  «розвідка»  могла  б  задовольнити  хіба  на  семінарі  із  стилістики,  але  при  чому  тут  атеїст…

Професор  сів,  ще  дивився  на  мене  тепло,  ще  посміхався,  запитав,  за  яким  номером  дістався  мені  іспитовий  білет...  «ну  от…»    –  подумала  я,  назвавши  номер  білета,  –  «…починається  документування  мого  «суспільного»  падіння…»

Професор  вніс  необхідні  дані  у  екзаменаційну  відомість,  узяв  до  рук  мою  самотню  «заліковку»,  роздивився  на  неї  неспішно,  вніс  і  туди  короткі  записи,  тоді  закрив  синю  залікову  книжечку  і  простяг  мені…  Він  так  само  посміхався  –  гарно  і  привітно  посміхався,  посміхався  тому,  що  відчував  у  собі  самому  щось  приємне…  теплою  і  м`якою,  світлою  і  лагідною  навіть  була  та  посмішка  його…  дружньою…  дружелюбною…

«…радий  був  познайомитися  з  вами…»  –  ще  раз  повторив  професор  і  я  взяла  заліковку,  підвелася,  автоматично  йому  за  щось  подякувала  і  вийшла.  За  дверима  аудиторії,  уже  в  коридорі,  розгорнула:  «відмінно»  –  стояло  у  графці  для  оцінок  навпроти  запису  про  іспит  з  атеїзму…

«Він  усе  зрозумів…  –  ошелешено  подумала  я,    –  і  не  пішов  доповісти  декану  …  ні  слова  не  сказав  і  не  спитав  нічого...  знав  ніби,  що  відповідати  не  буду…  він  знає,  що  я  не  атеїстка,  при  тому  –  принципова,  але  не  видав…  це  просто  чудо  Господнє  –  я  залишаюся  в  університеті…»

Простоявши  отак  зо  хвилину  в  дивовижних  здогадах  моїх,  повернулася  і  одчинила  двері  до  аудиторії,  яку  щойно  залишила:  професор  збирав  зі  столу  папери  свої  і  складав  до  портфеля  –  іспит  закінчився…  «СпасиБі…»  –  подякувала  я  йому  ще  раз,  але  вже  в  тому  слові  і  в  тому  голосі,  яким  воно  вимовилося,  було  багато  глибоких  відтінків  –  і  подив  з  чуда,  що  зараз  ось  сталося,  і  вдячність  за  його,  професорове,  проникливе  розуміння,  і  за  людське  добро  його,  і  солідарність  людську  –  серед  ідеологічно-войовничого  розгулу  тодішнього  більшовицького  примітивного  атеїзму…  і  людиноненависницького  нетерпіння  до  хоч  найменшою  мірою  інакомислячих…  

…То  були  семидесяті  роки  минулого  століття  –  пора  чергового  «полювання  на  відьом»  –  читай  націоналістів-дисидентів  і  всіляких  відхиленців  од  генеральної  лінії  компартії  –  кадебістами.  Ми  з  професором  обоє  ризикували…  Але  Бог  милував  обох.

 «…у  Господа  завжди  найкращі  плани  щодо  кожного  з  нас»,    –  так  казала  мама  моя…

14.03.2016

P.S.  Те,  що  «позитивний    професор»  у  даній  пригоді  –  москвич,  зовсім  не  означає,  що  автор  хоче  цією  деталлю  сказати  щось  додатково  до  сюжету.  Що  москалі  вороги  нам  –  це  я  знаю  стільки,  скільки  живу,  і  зараз  вони  цю  істину  про  себе  доводять  усьому  світові  –  тут  не  може  бути  сумнівів:  москалі  нам  –  закляті  і  давні  вороги…  «воріженьки  злії»  і  завжди  такими  були.  Але  правда  даного  епізоду  така  –  професор-атеїст  прибув  із  МГУ.  Либонь,  є  все  таки  і  серед  москалів  якийсь  дрібний  відсоток  з  людськими  серцями  (професор  Зубов,  до  прикладу,  «теперішній»  професор  –  теж  людина…)))  Хоча  не  забуваймо,  що  «російський  лібералізм  завжди  закінчується  там,  де  починається  українське  питання».  Це  також  історичний  факт.  

Врешті,  мама  моя  казала,  що  Бог  завжди  допомагає  людині,  діючи  через  іншу  людину.  Певно,  Йому  видніше  коли  і  через  кого  варто  діяти.  І  то  був  якраз  такий  випадок.  Крім  того,  «серце  кожного  з  нас  –  у  руці  Божій»…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651646
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.03.2016

ДІТИ СОНЦЯ

перевернута
неба  свинцева  таріль…

безлисті  верби  
скраю  води,    
наче  жінки  старі  –  
від  лю́стер-дзеркал
поспішно  відводять  
погляди…

поорана  зморшками,  
потріскана  і  стара  
на  покручених  стовбурах  
неприглядна  кора…

сі-ра…

…то  зима
тусклим  льодом
замуровує  
люстро-воду:
щоб  не  зазнали  журби,  
обронивши  умовну  вроду,  
старі  верби

…безтурботна  весна
розтопила  льоди  –  
з  лю́стер-дзеркал  поздіймала
застережливі  покривала  
і  відкрила  вербам  ламку,
у  холодній  поверхні  води
відбиту,
їхню  скелетну  графіку

…хоч  об`єктивна  до  краю  вода  –
та  не  вся  у  ній  виявляється  правда:
 
тая́ть  сонні  бруньки
у  безлічі  стулених  кулачків  цупких
нетлінні  зелені  живі  шовки  
і  атла́си
життєрадості  і  Краси

...усе,  що  на  планеті  Є,  
що  тілесно  у  світі  існує  –
трансформовані
сонячні  промені

воскресають
у  новій  повноті  і  красі
верби  старі  у  визначеній  іпостасі:
усі  ми  –  трансформовані  промені  Сонця,
живі  образи
Бога-Творця

07.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649610
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.03.2016

ПОЧАТОК

на  узбіччі  трамвайного  полотна  
засвідчує  радо  клен
кожному  
перехожому,
що  прийшла  весна…

вес-на

новину́
довгождану,  
по́при  глиби́ни  сну,
підхопили  охоче  верби,  
що  доокруж  озерця    
оддалік  трамвайного  полотна,  
і  ожили́  вербові  серця́  –
вес-на!

поспішно  красуні  юні
накинули  ша́ти  крізні́,
прозірчасто-зеленаві
димчасто-невловимі  –
святкові  і  весняні:

не  шати  навіть  –  аури  ніби,
не  відомі  оку  звичайному  
ореоли-німби…

…янголята  малі  
у  кле́новій  кроні
розчісують  верхні  гілки
і  лускають  оболонки  –
золотаво-коричневі  бубляшки*
випускають  ясно-зелені  хре́ндзелі**  –
цнотливі  непоказні  
ніжні
клено́ві  квітки…

уже  розрізняє  клен,  як  ізда́леку  
спішать  до  нього  рої:
ближчає  гул,  наростає…
щасливий,  поки  не  знає  –
то  не  бджоли  гудуть  і  джмелі,
а  світанкові  
перші  трамваї

вес-на:

на  узбіччі  трамвайного  полотна  
бурштиново-стиха  світиться  клен  –
як  полив`яний  жбан,
любові  і  меду  по-вен…

05.03.2016

*бублях  (мн.бубляхи)  –  бутон,  пуп`янок  (пуп`янок  -  на  Поділлі  –  малий,  дрібний  ще  поки  -  бублях[)

ще  Бубляхи,  -хів,  м.  -    Сѣмянные  плоды  картофеля.  -  Н.  Вол.  у.  (Словарь  української  мови  /  Упор.  з  дод.  влас.  матеріалу  Б.  Грінченко  :  в  4-х  т.  —  К.  :  Вид-во  Академії  наук  Української  РСР,  1958.  
Том  1,  ст.  104.)

**хрендзелі  –  на  Поділлі  -  бахрома,  торочки  (крупні,  на  скатерці  чи  опинальній  хустці;  можливо,  запозичення    з  польської…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649126
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.03.2016

ЗВІДДАЛЕКИ

трамваї  по  мосту́  
звіддалеки́,
як  бе́дрики  
по  соломи́ні  –  
осінні  
чи  весняні́  –  
півсонні…

крила-боки  
червоні
і  чорні  ця́тки-
цятки́  -
пройми  віконні

трамваї  на  мосту  
наче  жуки  

звіддалеки́

02.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648367
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 02.03.2016

ЧУДЕСА (прозою)

…чудес  не  буває.  Але  трапляються  ситуації,  пояснень  яким  логіка,  здоровий  глузд  і  класична  фізика  не  знаходять.

Мені  траплялися  чудеса.  Для  чого  про  них  згадувати  публічно?  Може  і  не  слід,  не  слід  би  дратувати  «войовничих  матеріалістів»,  але  є  три  історії,  чи  ситуації,  які,  либонь,  варто  засвідчити…
 
Перша  з  таких  сталася…  

НА  ПЕРЕХРЕСТІ

…влітку  1977  року,  в  Києві.  На  перехресті  вулиці  Володимирської  і  бульвару  Шевченка.  

То  був  надзвичайно  сонячний  червневий  день,  зелень  буяла  густо  і  пишно,  не  втративши  ще  весняної  глибини  і  свіжості.  Я  вийшла  з  дверей  університетського  Жовтого  корпусу  і  довелося  зупинитися,  міцно  стуливши  очі,  щоб  встояти  під  рясним  водоспадом  світла,  радості  і  тепла.  Призвичаївши  зір,  перейшла  на  протилежну  сторону  бульвару  і  проз  сквер  Шевченків  заспішила  до  «зебри»  –  біля  входу  до  станції  метро  «Університет»  на  мене  чекали.  

Замість  керуватися  сигналами  світлофора,  зауважила,  що  автівки  зупинилися  уздовж  по  Володимирській,  от  і  вирішила,  що  того  досить  –  пустилася  бігти  через  дорогу:  кажу  ж,  біля  входу  до  станції  метро  «Університет»  на  мене  чекали…  

 Щойно  опинилася  на  проїжджій  смузі,  голова  ніби  сама  собою  обернулася  ліворуч,  і  я  побачила,  як  на  мене  летить  автобус  радянської  «фірми»  «Інтурист»…  водій  автобуса  поспішав  –  хотів  «проскочити»  перехрестя  на  останніх  секундах  дозвільного  для  нього  сигналу  світлофора…  Машини,  які  зупинилися,  і  на  які  я  зорієнтувалася,  мали,  як  виявилося,  виконувати  повороти,  а  от  для  транспорту,  що  рухався  по  Володимирській  –  дорога  була  відкритою,  для  пішоходів  же  «горіло»  червоне  світло…  

За  долі  секунди,  там,  уже  перед  автобусом  «Інтурист»,  я  усе  зрозуміла:  і  мотиви,  і  причини,  і  правила,  та  й  фатальну  помилку  свою…  Так  само  цілковито  і  об`ємно  побачила  усю  ситуацію,  у  яку  втрапила,  ну,  і  її  невідворотний  фінал.  Автобус  був  занадто  близько  од  мене  і  їхав  занадто  швидко…  я  бачила  у  лобастому  склі  водія.  У  нього  були  занадто  великими  очі…  руками  він  судомно  вчепився  у  кермо,  ніби  сподівався  тим  зупинити,  утримати,  осадити  «на  повному  галопі»  свого  гарячого  коня,  усім  же  «монументальним  погруддям»  водій  напружено  подався  уперед,  ніби  збирався  вистрибнути,  щоб  обігнати  неминущу  подію…  

він  уже  бачив  і  знав,  що  не  встигне  нічого  змінити:  звернути  нікуди  –  зліва  смуга  зустрічного  руху,  по  якій  мчали  зустрічні  ж  авто,  справа  –  ґерелиця  машин,  що  зупинилися  перед  світлофором,  чекаючи  дозволу  повернути  з  Володимирської  на  бульвар…  гальмувати  –  відстань  надто  мала,  та  й  швидкість,  з  якою  він  «летів»,  жодних  надій  не  залишала…    чим  ризикувати  багатьма  людьми  –  і  в  салоні,  і  уздовж  тротуару,  і  на  тротуарі  –  водій  вирішив  не  гальмувати…  та  й  взагалі  нічого  не  робити  –  бо  можливості  розминутися  зі  мною  у  нього  не  було…  а  може,  він  просто  не  встиг  зреагувати  на  тому  рівні,  де  приймаються  якісь  рішення.  Хоча  «нічого  не  робити»  –  також  рішення,  врешті….  

Я  ж  бачила  усю  картину  в  цілому,  а  водночас  –  у  дрібних  і  геть  навіть  незначних  деталях:  до  прикладу,  що  автобус  –  темно  червоний,  ближчий  навіть  до  вишневого,  з  широкими  вікнами,  не  новий,  але  чистенький…  водій  –  чоловік  років  40-45-ти,  формою  обличчя  більше  подібний  до  квадрата,  чим  до  овалу,  і  –  надто  великі  у  нього  очі…  і  ніби  належать  вони  не  стільки  до  обличчя,  скільки,  виокремившись,  вгрузають  у  прозору  товщу  лобового  скла  …  так  само  ясно  бачила,  що  стою  якраз  посередині  –  по  центру  переднього  бампера,  на  однаковій  відстані  від  країв,  акурат  проміж  коліс…  

Майнула  швидка  тінь  надії  –  проміж!  коліс...  але  одразу  й  зникла,  бо  за  такої  швидкості  і  такої  сили  удару,  який  невідворотно  ось  уже  зараз  станеться,  марно  було  б  сподіватися  на  проміжок  між  колесами  …  уява  швидко  намалювала  і  продемонструвала,  який  усе  це  матиме  вигляд:  «…на  друзки»  –  оцінив  мої  шанси  хтось  відсторонений…  і  то  була  не  зовсім  думка,  чи  й  зовсім  не  думка,  а  «картинка»  –  невідворотна  трагедія  швидше  сприймалася  як  дещо  зорове,  точніше  –  понятійно-зорове,  коли  бачиш  і  розумієш  усе  і  одразу,  без    слів  і  жодних  сумнівів.  Певно,  думка  у  такій  екстремальній  ситуації  –  занадто  повільний  засіб  комунікації…  

Усвідомивши  близьке  своє  майбутнє,  не  те,  щоб  і  злякалася  –  не  було  часу  на  страх,  а  –  здивувалася  трохи.  І  на  те  здивування  і  на  всю  цю  пригоду  загалом  відгукнулася  зовсім  коротенько  і  таки  думкою:  «о,  Господи…»  –  і  все.  

…знала…  знала,  що  поступитися  автобусу  дорогою  –  зійти  з  того  місця,  на  якому  стояла  –  не  встигну,  то  й  для  чого  зайва  метушня  –  так  і  залишалася  стояти…  Дивилася  –  очей  не  відводила  –  «в  лоб»  власній  нагальній  смерті,  що  це  вона  –  доводів  не  потребува́лося…  тільки  сприймалася  ця  новина  не  так,  як  тоді,  коли  ми  наперед  про  смерть  думаємо,  чи  бачимо  її  осторонь  себе  –  під  час  похорон  чужих  чи  на  екранах-моніторах.  Страх-жах-каяття-прощання  –  ні,  емоцій  ніяких:  спокійне  очікування…

Стою-дивлюся-чекаю…  помічаю  врешті,  що  подія,  якій  давно  вже  пора  статися  –  не  звершується…  «щось  довго  вже  я  тут  стою»,  –  подумалося…  трохи  аж  ніби  й  заскучалося,  тому,  знічев`я  наче,  взялася  роздивлятися  уважніше  подію,  що  відбувається  і  не  відбувається  водночас:  автобус  продовжував  «летіти»  на  високій  швидкості  –  це  було  видно  і  відчувалося,  але  до  мене  він  не  наближався  –  «…як  таке  може  бути?..»  –  спитала  себе,  –  «він  їде  на  одному  місці»…    і  дивною  була  та  його  «їзда»,  позбавлена  руху  –  без  переміщення,  без  просування  у  просторі.  

Ще  помітила  невдовзі,  пильніше  придивившись,  що  автобус  «мій»  ніби  вібрує  трохи  –  бо  куди  ж  мала  діватися  енергія  його  швидкості  при  відсутності  зміни  дорожньо-просторового  положення…  

«…як  він  може  їхати  на  одному  місці  при  такій  швидкості?...»  -  сильно  зацікавило  таке  небачене  явище,  але  «Ікарус»  продовжував  започатковане  –  їхав  швидко  і  «агресивно»,  але  не  наближався…  чим  далі,  тим  більше  його  «трясло»  –  не  те,  щоб  він  тремтів  масою  власною,  чи  трясся  «тілом»,  ні  –  не  так,  а  так,  наче  його  зсередини  лихоманило,  він  наче…  бринів  увесь.  Але  беззвучно.  Ніби  якась  тонесенька  димка  –  як  аура,  чи  ще  щось  таке  нереальне  –  оповивала  його,  і  от  сама  ця  димка  –  жовтувата,  помаранчевувата  навіть,  але  при  тому  ж  і  абсолютно  прозора  –  як  сонячне  світло,  вона  вібрувала,  тонко  і  дрібно-дрібнесенько.    Щось  діялося  з  автобусом,  але  не  за  звичними  законами  світу  нашого,  і  тому  не  мало  пояснень  і  дуже  цікавило…  дивувало  –  попри  все.

Хоч  і  не  сприймалося  вухом  бриніння  автобуса,  пійманого  у  дивну  пастку  «статичного  руху»,  але  якимось  чином  відчувалося,  як  напруга  довкола  нього  швидко  і  гостро  зростає…  «отак  він  скоро  розлетиться  на  куски…»,  –  подумалося  між  іншим,  і  згадалося,  що  «у  ньому  ж  люди…»  то  «…треба  щось  робити…»

Погляд  перемістився  до  коліс  –  видно,  щоб  пересвідчитися,  що  вони  «крутяться»,  тобто,  що  автобус  таки  їде,    не  зрушуючи  з  місця.  Колеса  оберталися  –  дуже  швидко,  зовсім  не  «буксували»,  вони  –  «їхали»,  котилися,  ковзали  асфальтовим  покриттям,  як  звичайно  таке  і  відбувається.  Але  шлях  -  маю  на  увазі  термін  із  фізики  -  дорівнював  нулю...

«Інтурист»  не  збавляв  швидкості,  а  точка  його  «фіксації»  у  просторі  не  мінялася,  саме  тому,  думаю,  він  почав  ніби  злітати  трохи  (не  більше,  чим  сантиметрів  на  10-20  одриваючись  од  тверді  дорожньої)  і  знов  опускався  на  асфальт  –  злітав  і  приземлявся…  плавно  –  гарно  навіть,  легко  і  «без  потрясінь»…  це  дуже  зацікавило  і  я  спостерігала  ті  здіймання,  утупившись  у  чудасію,  щоб  же  не  подумати  «потім»,  що  здалося  чи  показалося…  

Врешті  зауважила,  що  після  кожного  приземлення  автобус  злітає  вище  і  вище,  –  «енергія  накопичується»,  пояснила  собі,  чи  Хтось  мені  коротко    пояснив  моїм  же  внутрішнім  голосом.  Треба  щось  робити  –  там  люди  …  Про  себе  –  чогось  і  не  згадалося…

А  «Ікарус»  уже  почав  здійматися  над  смугою  занадто  –  десь  і  до  півметра  у  висоту,  зависав  не  надовго  і  плавно,  як  парасолька  з  кульбабовою  насіниною,  линув  назад,  до  асфальтової  смуги,  легко  її  торкався,  щоб  знову  злетіти  –  як  повітряна  кулька…  При  тому  напружено  вібрував,  бринів  –  уже  й  металевої  дзвінкості  звук  той  нечутний  сягав  (думаю,  то  був  не  стільки  звук,  скільки  стан,  і  я  зчитувала  чи  відчувала,  сприймала  стан  той  якимось  дивним  новим  способом).

Саме  собою  пригадалося  начеб,  що  енергія  «зупиненого  руху»  дуже  швидко  наростає  –  подібно,  як  прибуває  сильним  током  вода  –  і  невидима  дамба,  що  виникла  невідь  звідки,  має  межу  «терпіння»,  тривкості.  Тому  варто  б  уже  і  поворушитися,  доки  ВСЕ  чекає…  було  очевидно,  що  треба  мені  «щось  робити»,  але  я  не  знала,  якого  чину  од  мене  ждуть.  «Що  робити?»  –  спитала  врешті  себе.  І  відповіді  не  прозвучало.  Відповідь  сталася.  Сама  собою.  

М`язи,  ніби  отримавши  ізвідкись  чітку  команду,  всі  разом  напружилися,  і  тіло,  отримавши  невидимий,  та  відчутний,  щоправда  м`який  і  делікатний,  але  достатньо  сильний  поштовх  у  груди,  зробило  широкий  «стрибок»  назад.  Просто  відлетіло,  було  відкинуте  –  «саме  собою».  

У  ту  ж  таки  мить  автобус  пролетів  кулею  мимо,  ніби  ним  вистрелили,  і  так  близько  од  мене,  що,  здавалося,  черкнув  боком  об  кінчик  мого  носа…  Поділ  плаття,  коси  –  усе,  що  могло  «літати»,  здійнялося  поривом  повітря-потоку…  Якусь  пів-мить  було  ще  так  само  тихо.  Але  наступної  пів-миті  «увімкнувся»  звичний  міський  «озвук»  –  шелестіло  листя  у  скверику,  вовтузилися  пташки,  шуміли  люди  і  шини  автомобілів  по  асфальту…  Все  доокруж  як  ніби  включилося  –  зарухалося,  ожило,  «заговорило».  

Я  продовжувала  стояти  «на  дорозі»,  бо  не  знала,  що  слід  чинити.  І  тут  із  автівок,  водії  яких  усю  ту  дорожню  пригоду  спостерігали  (зовнішню  її  сторону,  звичайно:  як  дівчина  вискочила  перед  «Ікарусом»  і  як  тої  ж  секунди  встигла  відстрибнути  назад,  чудом  не  опинившись  на  тому  світі)  –  то  водії,  вернувшись  до  тями  раніше  мене  –  з  усіх  сторін  дороги…  одне  слово  –  закричали  і  засварилися…  

Я  не  розчула,  якими  саме  словами,  але  здогадалася,  що  в  основному  лайливими,  бо  про  те  свідчили  тембри  і  тони  їхніх  відпущено-як-тятива  сердитих  голосів.  Я  злякалася  хорового  їхнього  крику,  кинулася,  щоб  утекти,  вперед  –  по  тій  же  таки  «зебрі»  і  на  той  все  ще  заборонний  сигнал  світлофора…  

Але  «Інтурист»  «мій»  уже  проминув,  і  разом  з  ним  проминула  ТА  мить  моя,  а  цієї  вже,  наступної  –  миті,  сюжет  мався  зовсім  іншим,  із  цілковито  благополучним  завершенням.  

…Давно  колись  мама  моя  розказала  була  мені,  що  людина,  яка  навіть  усе  своє  життя  зневажала  Господа,  не  вірила  в  Нього,  навіть  сварила  Його,  але  –  в  останню  свою  мить,  умираючи,  встигне  до  Господа  «схлипнути»,  хоч  би  таким  найкоротший  зітханням,  як  от  «…о,  Господи…»  –  то  Господь  наш  люблячий  таку  людину  СПАСЕ…  Тоді,  в  дитинстві  моєму,  я  одразу  повірила  мамі  –  і  «віра  моя  порятувала  мене».  Я  мамі  завжди  вірила,  бо  вона  була  щирою  і  правдивою  в  усьому,  а  діти  це  дуже  добре  відчувають  –  правдивість  і  щирість  дорослих  своїх…  Тепер  я  називаю  маму  мою  –  моїм  Сократом  –  і  це  не  жарт.  

Друга  історія,  яка  потвердила  істинність  маминих  слів  про  чудодійну  Силу  найкоротшої  із  можливих  молитов  «…о,  Господи…»,  сталася  зі  мною…

НА  ОЗЕРІ

...Невдовзі  спробую  переповісти  і  її…)))

27.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647537
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.02.2016

БІЛА ПАНТЕРА

геть  посіріла
пантера  біла
під  мокрим  снігом

просвітом  тане
в  марлі  туману  
на  лісовій  дорозі

тільки  видніють  
кігтики  білі
на  верболозі

24.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646659
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.02.2016

МЕТЕЛИКИ

метелики  –
не  прив`язані
до  стебе́лець  квітки…

атла́сні  і  оксамитові  крильця  –
барвисті,  як  пелюстки

метелики  –  
на  крильцях-віялах  –  лусочки́,
ювелірно  мініатюрні
прозорі  скарбнички,  
у  лусочках  –
пігменту  мі́лі-при-мі́лі-грами́нки  –
крапель-ки:
метелики  –
як  у  скляній  вітрині  
у  акваріумному  магазині  
розмаїті  гупі-неони-рибки

ми
пізнаємо  смаки  –  язиками,
метелики
смакують  квітки  –
торкаючи  лапками:
не  одкушують  і  не  жують  –
тактильно  –    лапками  
гаму  квітчаних  смаків  спізнають…

метелики  не  їдять  –  
тільки  нектари  і  роси  п`ють…

отакі  навкруги  витають  дива:
я  знаю  людину,  яка
відчуває  пу́чками  –  на  дотик  –  слова
і  тим  щасли-ва…

 а  ще  –  на  смак  відчуває  слова  –  
самим  краєчком  –  кінчиком  язика́:
певно,  якась  далека
метеликам  родич-ка…

…метелики  –
без  корінців  і  стебел  –  квіти…
абсолютно  віддані  діти
Свободи  і  Красоти…
особливо  цінують  метелики
своїх  візерунків  накрильних
лусочки  і  пилки́:

тепер  я  знаю,  
чому,  узявши  за  крильця  пальцями  –
хоч  і  на  волю  випустиш,  –
а  метелик  однак  умирає…  

знаю:

нівечать  пальці  чужі  –  святу  
Гармонію  і  Красоту:
і  лускокрилий  естет  –  з  одчаю  –
у  щілині  якійсь  ховається  –  і  вмирає

…  янге́лику  візерунчатої  Красоти,
метелику  з  раннього  мого  дитинства  –
вибач-прости…

19.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.02.2016

СИНИЧКА

учора  нарешті  ми
доторкнулися  
одне-одного  -  пальцями…  

…старі  вселюдські  гріхи  –
 на  одкритій  чесно  долоні  
спокутували  горіхи,
загодя
дбайливо  налущені…

звабні-смачні,  
смажені…
запашні

…  тоненькими  
лапками-пальчиками,    
ніби  теплими
шовковими  ниточка́ми,    
обснувала  на  мить  синичка  
непорушного  мо́го  –
середу́льшого  
пальця  на  лівій  руці  –
учепилася,  як  на  гілці:
шматок  ядерця  
із  долоні  взяла
і  –
пурхнула-полетіла…

поміж  соснами  –
невагомо-тіла…

благословилася  
взаємна  довіра  
теплим  взаємо-дотиком,
і  –  
по  серцю  
ніжним  вербовим  котиком…

17.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644743
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2016

НЕВЗАБАРІ

сніг  
горностаєм-песце́м
по  газонах  побіг,  
ліг
на  підвіконні
пухким  комірцем  –
сніг
крутить  світом,
як  циган  сонцем…

та

почалася  вже  
продуктивна  робота:
у  теплі  безтурботного  небуття  –  
випро́стує  із  сповиття  
несвідомі  чуття,  
ворушиться,
усміхається  проз  глибину  
сну  –
невзабарі  грядуще  життя  

для  ковчега  кожної  підта́лої  насінини  –
намічаються  береги:
усякий  зародок  
набуває  щоднини
піднесення  і  снаги  …

жовте  і  синє  сниться  –
я́сне  сонечко  і  рясна́  водиця:
бубня́віють-будять  зародка
майбутніх  паростків  лоскітли́ві  крильця…

…а  тут  сніжинки  –  
вологі  і  важкуваті,
розгублені  чи  налякані:
наче  у  западні-
полоні  
метаються  у  ніші  віконній,
зазирають  до  хати  -
просять  порятувати…

та
для  ковчега  кожної  насінини  –
вже  намічаються  береги:
зелені  зародки  
набувають  щоднини
піднесення  і  снаги

...немовлята-зародки  -
крила-ростки:

листочки...

і  квіточки  

11.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643120
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.02.2016

НА ВЕСНУ

цьогоріч  весна
буде  рання,
кажуть,  –  
але  затяжна…

не  пусті  сподівання  –    
рання!
а  що  затяжна  –
зате  ж  весна  

вес-на…

03.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642510
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 09.02.2016

СТАРІ МІХИ

[i]«…автор,  що  служить  поезії,  а  не  собі,  
[b]мусить[/b]  писати  бездоганно  формально,  –  
а  зміст  який-небудь  сам  знайдеться…»[/i]
                                                         
                                                                                                           (zang)

«це  –  я,  
мов  гороши́на,  що  розпухла  у  канаві,  –
о  всій  формально-трафаретній  его-славі,
марксистсько-ленінській,  лукавій  –
поезія  –  це  я…

поезія  –  наложниця  моя»

недолік,  по́милка  і  хиба  –
огрі́хи-о́гріхи:
поезія  –  приватизований  гарем  хіба:
наложниця  –  прислужниці  і    євнухи…

роздуті  формалісти-фахівці  –
кати  і  самозвані  судді:
їм  все  одно  –  
чи  оцет,  чи  вино  -  усе    одно,
аби  у  «правильно»  злекаленій  посуді…

огрі́хи-о́гріхи:
«…не  наливають  молоде  вино
в  старі    міхи́…»

ні…  не  служу
наложниці-поезії  -
лекалам  закалькованим  її,
бо  жодним  не  служу  царям-емірам,
нарцисам-задрапованим-вампірам,
загальновизнаним  нав`язливим  кумирам  –

собі  служу…  

наскільки  можу
відчути  і  знайти
у  храмі  серця  власного
мого́  –
присутність  Божу

***
форма  без  суті  –
колосок  бе(з  з)ерна,
бе(з  з)ародка  –  насінина…
зірка  без  Світла  –
вогонь  без  Тепла…
без  Бога  у  серці  –  ігво-людина

08.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642159
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2016

ЛІД

у  безлюдній  хаті,  
на  квітчастій  цераті
на  столі  –
лід…

чашкою
з  гарячою  кавою
одігрію  пальці,
денцем  протоплю́
рівненьке  кружальце:

одну
на  столі  
проталину…
 
ви́добуду
із-під  льоду  
змальовану  квітку  –  
от  і  стало
барвисто  і  весело,  
як  улітку…

...у  безлюдній  хаті  –  
місячні
тіні
на  стіні  -  крислаті…

05.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642050
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2016

ТІЛО БОЛЮ

тіло  болю
кожен  сам  годує  собою  –
невидимого  та  реального
паразита  астрального
кожен  утримує-має
завдяки  тому,  що  страждає…

на  підступні  подразнення  
реагує-відповідає…

…двосту́лкова  мушля,  
молюск
і  кристалик  піску,
що  проник
у  перламутрову  черепашку  –

перлову  скойку…

десь  там  –  вітри,
а  тут  –  шторми…
місяць  де́сь  там  –
а  тут  –  припливи-одпливи:
призводять
до  коливання  води
зовнішні  
потойбічні  впливи…
 
скраю  –  ви́скоком-босяко́м  –  
люди:
каламутять  воду  піском
і  множать  сліди…

рух  і  життя  –  усюди

із  каламуті  зовнішньої  -  мала  піщинка  
проникає  у  мушлю  –
у  боки  молюска  муляє  –    
вдома  жити  за́тишно  не  дає,
на  собі,  колючій,  увагу  і  волю
зосереджує  –
тілом  болю  
стає…

мучить  і  заважає…
молюск,  щоб  її  позбутися,
перламутр  із  мантії  виділяє  –
гостю  незвану  згладжує,  
облагороджує,  
сповиває  –  до  себе  дорівнює…

наближає

і  єдина  мета  –
позбутися
інородця  –  домашнього  ката…

чи  прийняти  жорстоку  долю  –
співжитися-подружитися
із  неугавним  тілом  болю

та  на  користь  лише  чужаку
мантії  ніжної  дотики  –
витончені  пластинки  
продукованого  вапняку  

тіло  болю
не  чує  ні  молитов,  ані  сутр:
нашаровується  щохвилини…
належить  морському
м`якуну́    двосту́лковому  –    перламутр,
а  люди  цінують  
і  вихваляють  –  перлину  

без  упину…

тіло  болю  ненаситно  росте,
поки  увагою  володіє…
а  без  уваги  –  в  ніщо  змаліє,
та  безхребетний  м`якун  
відвернутися  не  уміє…

відгадка  проста:
болем    
годує  людина  
власного  
астрального  парази-та…

03.02.2016
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640866
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.02.2016

НАТУРНИК

добрий  ранок
здмухнув  із  вікон  
пелюстки    фіранок  
і  явився  
у  натурному  класі
день  нинішній,  у  всій    
буденній  красі…

приладнали  
на  етюдники  і  мольберти  
паперу  ва́тманського  листи  –
і  
порозсіда́лися  всі…

…на  подіумі,  
у  туманній  задумі  –  
день-натурник,  як  у  оптичному  фокусі…

біліють  аркуші
на  етюдниках  і  мольбертах  –
наче  можливі  
листи  щасливі
без  адрес  на  вірогідних  конвертах…

зашурхотіли  
пензлі    і  олівці  –
творча  робота    у  довільній  техніці:
тема  –  не  обумовлена,  а  завдання  –
виявити-зобразити
характер  і  на́міри
поточного  дня

усі  люди  –  митці-маляри́,
інтуїтивні  художники:  
хтось  інеєм  
вписує  
янго́ликів  у  шибки́,
а  ще  –  на  противагу  морозам  –
акварельно-прозорі  вазони-квітки
водружає
на  текстурно-потріскані  підвіконники…

інший  пише  передчасну  весну,
недоречну  –
зелену  з-під  білого  –  радість    
синьокрилу    і  голосну́…

третій  –  пером  і  тушшю  
по  білому  аркушу  –  чорну  малює  війну…

хтось  –  туманності  маркізе́тові…  
галактик  умовні  парсе́ки  
і  розмаїті  шовки…
сузір`я  Великого  Воза  ,
а  на  Возі  –  кремезні  житні  сніпки

…дівчата-жінки,  вишиванки…
ореоли-вінки,
чоловіки…
козаки-чумаки…

…а  тут  знову  малюють  війну  –
сучасну,
історично-реальну…

…хтось  приписав  дню
двозначну
усмі́шечку  хижу-заздрісну,
інший  на  іншому  аркуші  ватману  –
зобразив  у́смішку  щиру,
чисту-дитячу-наїв-ну…

той  –  синиць  за  горішками  на  балконі,
той  –  жалі  і  печалі  любовні…

…тендітна  панянка
і  на  червоному  столику  –  чорна  кава:
грає  рефлексами  порцелянова  філіжанка,
картинка  -  наче  і  справді  жива…

 …під  старими  покрученими  березами  –
 грибів  красива  дружна  сім`я…
у  сусідстві  –  гординя  точить  заздрісне  лезо  
і  на  вістрі  сонячний  промінь  сліпуче  сія…

необмежена  
вільна  тема:
хто  ми?  де  ми?..
а  за  вікном  натурного  класу  –  зима:
відповіді  нема

…пролунав  
ізвідкись  згори  -  з-під  стелі  -
сріблясто  дзвінок:
здавайте  ваші  гризайлі-пастелі  -
закінчився  з  малярства  урок…

підвівся  натурник-день
і  згріб  докупи
малюнки-ескізи-етюди:
яким  він  буде?

середньо-арифметично-таким,
як  су-спільно  його  зобразили  люди…

30.01.2016

[i][b]ВОДРУЖАТИ,[/b]  аю,  аєш,  недок.,  ВОДРУЗИТИ,  ужу,  узига,  док.,  перех.,  ц.-с.,  уроч.,  рідко.  Ставити,  закріплювати  щось  на  чому-  або  в  чому-небудь.  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639881
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 30.01.2016

АМАЛЬГАМА

я  –  дзеркало:
амальга́ма  і  скло…

від  моєї  поверхні
одбивається  світло,
на  темній  же  половині  –
сплавлено-двоєдині
ртуть  і  срібло,
на́чорно  зафарбовані…

на  шліфованій  
шкляній  площині
ламаються-
відбиваються  промені

пунктирні  умовні  лінії
виводять  зображення  
за  двоплощи́нні  межі  мої  

так  виникають  ілюзії…

враження

перспективи  і  глибини́  
зорові  ома́ни  –  
не  з  моєї  вини…

квіти  у  вазі  стоять  на  столі  –
квіти  у  вазі  стоять  у  дзеркалі…

і  перші,  і  другі  квітки
взаємно  милуються
на  свої  відбитки
 
а  дзеркало?
багате  уявою  тло?

ефекти-казки́-ви́гадки:
дзеркалам  не  належать  квітки,
навіть  і  їхні  відбитки…  

тільки  враження…
зображення-від-ображення

як  позолота
на  куполі    храму  –
у  часі
лущиться  амальгама:
і  розповзається  тьмаво  пляма
між  берегами
рами…

незряча  крізна  пля-ма…

тут  у  мене  –  нічого  нема:
окроме  ігор  тіні  і  світла  
на  поверхні  скла  

…дзеркало  –  на  шарнірі
у  триви́мірі…

од  небокраю  до  небокраю  –
усією  площею  споглядаю:
неповторима  краса  земна  –
усе-можливо-ра́курсна

28.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639264
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.01.2016

ЛІС

сосни  -
у  білому  сні  
мовчазні,
гідні...
як  благородні  о́лені  –
розгалужені  роги  зелені…

26.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638802
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 26.01.2016

ІЛЮЗІЯ

поезія  –  
ілюзія  з  ілюзій,  
чарі́вна  плинність  миті
у  Всесвіті…

потреба  натума́нити  зірки,
чи  навпаки  –
мов  порцелянові  полу́миски  –
до  блиску  натирати…

лю́мени-кара́ти

потреба  казки…
політ  уяви  за  межі  яви:
у  гроти  нави  –  в  аркади  прави…

чарівність  миті…
плющі-вервечки…

всім  досить  місця  у  інтернеті  –
і  зайві  
міжусобні  суперечки

25.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638479
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.01.2016

ВІДЛИГА

плаче  зима  –
логічно  ви́вірена  система:
хоче  але  не  може  спізнати
спонтанної  творчості  аромати...
до  чого  торкнеться  –  
виходить  усе  льодяне:
геометрично-точне,
безпо́хибно-прораховане,
раціонально-довершене  –

віч-не…

25.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638459
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.01.2016

ВОГНЯНА РІКА

…душа  знайшла
потаємний  вихід  із  тіла…
і  ніби  двері  
у  деінде  одчинила

ніби  з  хати  надвір  ішла
і  спинилася  на  порозі  –
світ,  що  любила  
дуже  –
осторонь
блідою  калюжею  
погасав  
при  невиразній  дорозі  –
тускла  плями́ста  
розпливчата-нечітка́
білого  світу  калюжка...
як  чуже  зоставлене  місто
назад  –  в  ілюмінаторі  літака  
у  ніч  завалюється  і  зника…

усе  що  світило-сяяло  –
вицвіло
і  одійшло,
оддалялося-байдужіло,
десь  іще  ніби  й  було
невиразною  плямою  білою,
але  силу  і  значення  втратило…

цілковито
і  повноцінно  сама:
відчувається  –  що  у  просторі,
одмічається  –  звуків  тут
зовсім  нема…

…як  листопа́дна  ніч  –
мокра  холодна  пітьма  
але  зрима:
розпізна́вана-розрізни́ма

зрима…
пітьма

не  самотня  –
а  одна-одинока…
і  –  розуміння,
абсолютно  глибоке,  
і  –  спокій…

вимог  на  переході  
ні  суперечок  нема:
людина  –  усе,  що  треба  –  знає  сама…

ні  окриків,  ні  наказів  –
собою-сама,
водно́час  із  рідними-ближніми  усіма
невидимо  і  невідчутно  –  а  разом…

там  –  не  посада,  не  фах,  не  звання,
не  дитина,  не  батько-мати,  
не  бідний  і  не  багатий  –
личини  его  не  мають  значення:
завершив  курс  навчання  –
виходь  звітувати

там  –  жодної  нотки  фальшивої,
і  неможливі
рейтингові  бої:
не  зава́жать  нічи́ї
успіхи  і  поразки,  а  тільки  свої…

…кажуть,  там  річка  є  вогняна,
кажуть,  вона  без  дна,
кажуть  –
зможе  її  перейти  –
хто  помислами
і  ділами  чис-тий…

для  чистих  душею,  кажуть,  та    вогняна  ріка  
стане,  як  ніби  купіль  –  із  теплого  молока…

24.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638356
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2016

МАНСИ

нюанси  термінології
політтехнології:
де  засохне  на  пні  Ідея  –
вилазять  ідеології…

23.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637944
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 23.01.2016

ЧОРНА ЗРАДА

товариша  мого
ненави́дять  українофоби  –
із  психопатами  –  зрозуміло:
ненави́дять  за  праве  діло…
але  зрозуміло  
так  само  мені  
за  що  знавісніло
травлять  його  публічні
українофіли:  

протилежностей
зрощуються  краї  –
переплітаються  кі́нці…
перве́рзних  нарцисів
усіх  відтінків  і  кольорів  -
активно-бездарні  амбіції…  
 
століттями  
спільний  ворог  наш    –
мордо́рська  орда
і  внутрішній  ро́збрат  між  українців  –
найчорніша  із  чорних  –  зрада…

23.01.2016


*  перверзний  -від  лат.  pervertere  -  перевернути,  вивернути,  збочити
**перверзний  нарцисизм  -  http://sova.pp.ru/index.php?id=427
***Мордор  (синд.  Mordor,  у  перекладі  —  «Чорна  країна»)  —  країна,  яка  існувала  у  вигаданому  світі  Джона  Р.  Р.  Толкіна  і  була  осередком  сили  Чорного  Володаря  Саурона.  У  сучасному  світі  Мордор  -  Росія.  Переважна  кількість  населення  цієї  країни  -  орки  та  гобліни.  Має  агресивну  політику  щодо  сусідніх  вільних  країн.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637911
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2016

УНІФІКАТОРИ

…і  здається  душевнохворим,
що  у  світі  і  Всесвіті
зобов`язане  все  живе
за  ними  співати  хором…

в  ногу  ходити  строєм
і  не  збиратись  по  двоє-троє:
що  то  за  незалежна  оця  –  
на  Престолі    небесному  –    Трій-ця?..

не  засвоївся  
урок  історичний  кривавий:
«…левой!  левой!    –
кто  там  шагает  правой?!.»

"совка"  формальні  модифікації  –
душевнохвора  потреба  уніфікації

...як  були  «принциповими»  комуністами,  
як  були  войовничими  атеїстами  –
так  і  стали...
тільки  вивіски  
поміняли


21.01.2016

(...Политико-экономическая  система,  сложившаяся  на  украинской  территории  после  распада  Советского  Союза,  по  сути,  недалеко  от  него  ушла.  Это  еще  не  была  Украина,  это  была  УССР  с  желто-голубым  флагом  и  трезубцем,  которая  несла  на  себе  все  пороки  советского  наследия.  Эта  система  невероятно  живуча  и  имеет  множество  голов,  поэтому  мы  называем  ее  Гидрой  (по  имени  существа,  с  которым  сражался  Геракл).  Но  сегодня  эта  Гидра  начинает  умирать.  Система,  основанная  на  коррупции  и  разворовывании  национального  богатства,  система  с  закрытыми  социальными  лифтами  и  [b]советским  мышлением  населения  более  не  может  существовать...)  

[/b]  http://hvylya.net/analytics/geopolitics/sem-urovney-voynyi-strategicheskaya-ramka-dlya-ukrainyi.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637568
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2016

РОДИМІ ПЛЯМИ

«патріотичні»  загальники  –
як  родимі  плями,  неізживні  сліди
«совково»-комуно-кацапської  пропаганди

із  усієї  дурної  снаги́  
клепають  лже-патріоти
гуркітливо-порожні  лозунги  –
і  бундючаться,  як  папуги…

розкривавлюють  виразки,
демонструють  подряпинки  і  вавки́…

патріотичні  совкові  загальники
не  вийшли  з  ужитку-моди…
мікро-тирани  і  тиранопоклонники,  
прагнуть  публічної  влади
і  високої
"партійної  нагороди"…

грудка́ми  –  у  скаламучене  джерело:
і  очистяться  Води?
хочуть  любові  –  
то  думають  про  любов
що  окремі  люди,  а  що  народи,
а  потребують  зла,  то  помишляють  зло

---
Україна-Європа:
справжнім  Героям  Слава!
хто  життям  ризикує  в  окопах  


21.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637540
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2016

ВИБУХ

                                           [i]Невідома,  далека  галактика  –
                                           Я  до  тебе  помалу  іду…
                                                                       
                                                                       Морський  Лев[/i]

молоді  COLOне́шники,
у  благороднім  пориві,
здійняли  до  неба  тугі  кулаки
темно-зелені

вогне́нні  
сонячні  язики  –
промені-пелюстки
затиснуті  у  кулаках  зелених-цупких…

ряди  і  ряди
соlонешників  молодих  –
у  всі  сторони  і  боки-напрямки  –  
від  горизонту  до  горизонту  –
здійняли  
до  небесних  знамен  голубих  
міцно  стулені  кулаки  –
присягають  на  вірність  Всесвіту

солоне́шників*
стиснуті  кулаки  –  як  зорі-карлики:
ось  –  і  готові
вибухнути  раптово
і  засяяти,  як  мільярдно-сві́тні  наднові**    зірки  

молоді  солонешники  –
космогонічної  
вищої  школи  романтики,
благородні  випускники  –  
нив  і  небес  вихованці…

ось-уже-ось  –  узавтра  вранці
молоді  солонешники
розтулять  зелені  пальці
і  випустять  пелюстки  –  
вогненні  промені-язики  –
вибухнуть,  як  сонця  і  зірки  –
наднові,
осяють  незнані  Галактики
у  розпростореній  дальше  Світобудові

пора...
уранці  завтра  
цвітом  вибухнуть  солонешники  –
молоді  сонця  і  зірки…
покликані  будувати  
нові  Галактики,
а  старі    –  
осявати…
оновлюва-ти

20.01.2016

на  знімку  із  інтеренету  -  Галактика  Соняшник  
(Мессьє  63,М63,NGC  5055,)  -  галактика  
у  сузір'ї  Гончі  Пси.

*солонешники  –  у  літературній  нормі  -  
тільки  соняшники;  можна  вважати  
це  слово  подільським  діалектизмом,  
а  можна  врахувати,  що  до  його  складу  
входить  першопочаткове  –  соlо,  тобто  –  
коло,  тобто  –  сонце…  чим  обрізаний  
со-няшник  кращий  за  соlонешника  –  
академікам  краще  знати,  хоча  навіть  
москалі  у  своєму  покаліченому  
претензійному  діалекті  зберегли  три  
букви  від  першопочаткового  і  законного  
соlо  –  под-СОЛ-нух…  це  зауваження  
заради  інформації  –  але  не  заради  
суперечки  –  я  вже  наперед  згодна  
з  усіма  обвинуваченнями  –  але  залишуся  
при  власному  сприйнятті  –  вибачаюся,  
то  вибачайте  вже…

**наднова  -  словник  ставить  наголос  у  
слові  «наднова»  -  на  останньому  складі,  
у  вжитку  ж  це  слово  зустрічається  
і  з  другим  наголошеним  складом…  
думаю,  варіанти  можна  допускати,  
якщо  це  не  русизм(суржик)  і  
не  зашкодить  словникам:  у  віршеві  
допустимі  обидва  варіанти  наголосу  –  
на  вибір  того,  хто  читатиме

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637189
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2016

ЗАКОН РІТА

                               [i]"...я  не  славословлю  тебе,  моя  стара  хато..  
                                 Ніхто  не  дорікне  мені,  що  я  вихваляв  тебе  
                                 чи  ось  плачу  за  тобою  тяжко..  
                                 Я  прощаюся  з  тобою..."

                                                                                     (Олександр  Довженко)[/i]



у  спорожнілій  хаті  –
розіпнута  на  циферблаті
лиха  година:
полишаючи  дім  –  годинника
не  зняла  зо  стіни  людина:
як  у  футля́рі  пам`яті,
зоставила  миті  –
спільно  
у  світлі-теплі  прожиті

…як  дзеркала  розбиті…

часови́й  струмок  
обмацав  тавро́-замок,
од  порога  одхлинув  –
пересох  і  вмовк:
більше  час  
не  тече  і  не  плине
у  закритому  просторі
між  берегами-стінами…

чи  довго  живе  равлик,
видертий  із  наспи́нної
переносно́ї  своєї  хатини?..

чи  довго  живе  хатина
на́різно    
від  своєї  людини  –
наче  тіло,  позбавлене  серця
і  душі-лиця?

хто  розлучить  людину  з  домівкою  –
подвійний  убивця…

…як  і  самотні  люди  –  самотні  хати́
спогадами  
научаються  жити…

задраповані  вікна  –  очі  незрячі
усередину  дивляться-бачать…

замкнений  простір  хати  –
тільки  людина  може  
знову  зо  Всесвітом  поєднати…
а  до  того  –  спогади
нелінійно  плавають  –  хто  куди  
по  онімілих  кімнатах...  
у  обмеженій  ча́совій  сфері,
наче  тіні  –  у  обмілілому  озері…

у  товщі  застояної  води  –
одухотво́рені  спогади
плавають  скрізь-усюди,
непослідовно  –    хто  куди…
і  зникають  –  як  люди…

…то  підлога  соснова,  
олійно-фарбована,  
на  собі  малює  вологі  сліди  –  
спритно  колись  
ходили  по  ній  люди,
від  літніх  дощів  і  спек
до  хати  ховалися,
ступнями  підлоги  ніжно  торкалися…
…зажуриться  і  пропадають  сліди  –
її
олійно-фарбовані  спогади…

…то  дверцята  плити
самі  собою  одчиняться…
у  крісе́лку,  навпроти  дверцят  –
рудий  і  чорний  –  коти
за́тишно,  проз  дрімо́ту,  мурчат(ь),
пі́снепі́ють-моляться
до  рожевого  зі́ву  плити  –  святая-святих  
домашньої  
ха́тньої  теплоти…
…у  послідовному  плині  подій,
коти
один-одного  не  могли  б  зустріти…

на  підвіконні  –
давно  посохлі-зморожені  –  
квітують  розкішно  вазони…
порозпуска́ли  китяги-грона  –  
плющ  вирує  над  гро́том-вікном,
аспарагус  –  спадає  весільним  ве́люном…
…увижаються  хаті  квіткоспа́ди  вазо́нні
на  кожному  усміхненому  підвіконні…

на  павутинках  –
зірки-
лелітки-блискітки  
промерзлі  вигойдують  сволоки…

ідеї-думки  –
пурхають,  
як  одноденки-метелики  …
їх  у  темні  кутки  
зманюють
критики-павуки…

…розсипляться  часом    
кришталевого  сміху  дзвоники…

…а  знадвору  зима  нуртує,
павутиння  біле  снує,
протяжно  наспівує  –
солодко  заколисує…
заковує…
тишком-нишком  руйну-є…

проте
неодмінно  панує  
у  Всесвіті  правило  золоте:
що  крадене  –  рано  чи  пізно
сторицею  буде  поверну-те…

18.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636778
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.01.2016

СТРАХ

серед  зими  покинута  хатина,
занесена  по  вікна  
снігом,
стіни  –
наскрізь  промерзла  глина…
було
тепло,
коли  була  людина  –
житло
було,
життя
з-поза  фіранок
допитливо  у  зиму  визирало  –
геранями  рожевими  цвіло…

любов  була,  та  зло
перемогло…  

жило
між  пагорбів  село  –
але  поганками  блідими
поросло

де  переможе  зло  –
приходить  страх,
отруйний,  
на  тонки́х-бліди́х
ногах

16.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636203
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.01.2016

ІЄРАРХІЗАЦІЯ

хитросплетіння
фінансово-грабіжницьких  систем,  
сім  рівнів  явних  і  неявних  воєн…
серед  бенкетників  –  незваним  гостем,  
між  грифів,    
со́коло-лише-подібних  –  
утікачем-ізгоєм
 
втрачає  людство  людськості  ознаки  –
будує  зграйні  піраміди,  
як  макаки:
альфа-самці,  бета-самці  -
омега-упослідженці…
високо-рейтингово-агресивні,
сучасно-модно-прогресивні  
самиці

моральні  вищі  цінності  –
достоїнство-правдивість-совість-честь  –  
лише  прості
помітки  випадкові  на  полях  у  зошиті  –  
затертий  маргіне́с  

Бог  «єже  сі»  –  давно  не  "в  небесі",  не  в  серці:
кумира  клишаво-золочені  сліди  
ведуть  до  сідала  на  вістрі  піраміди…
 
гординя  вавилонська  -  супер-,  архі-
зграя  макак…  курятник    ієрархій

…а  під  снігами,  за  морозами    –  озиме  жито  
зійшло  -  радіти  серцем  і  любити…


15.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635907
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.01.2016

МІРА

міра  –
рівновіддалена  від    кумира
і  анти-кумира

між  уклінним
само-поверженням  на  коліна  –
і  нависанням  брилою
над  опущеною  підневільно
головою…  
безсилою

ким  зобов`язані  ми  з  тобою
до  рангового  двобою?

фанатизм-зневіра:
те  і  те  –  пристрасність…
як  дефіс,
межи  кручами  і  обривами,
крайнощами  
руйнівними  –  
людська  гідність
«горизонтальна»  міра

гідність  людська  –
спорідненість  горизонталі…
добро-вільний
рух  по  спіралі
угору  –  су-спільний

13.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635431
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.01.2016

ЩОДО ЗИМИ

зима  –  форма
довершено-геометрична,  
зразкова  поема
класична…

…  полірована
біла  крізна  мармурова  маса  –  
окремішня,  вирізьблена  детально,  
виокремлена  досконально
навколишня  
монументальна  краса…  

…летять  сніжинки  –
відточені  однозначні  слова…
зима  –  королева,
вивірено    красива…
вальдґла́сово-криштале-ва  

Тадж-Махалу  
доцільність  і  рація,
мистецтва  –
погребально-пишного  –  ілюстрація…

найелегантніші  лінії
пишуть  на  теплих  шибка́х  
холодні  інії…

метушливе  життя  –  
зупинене,  сховане-сковане,  
дорогими  блискітками  розцяцьковане,
найкращими  намірами  контрольоване…  

…метушливе  життя  –  
допитливе,  як  дитя:
цікаве  собі  самому  –
віднаходить  себе  у  всьому

життя
хаотично  –  без  толку  і  без  пуття
проникає  і  виникає  скрізь  і  всюди  –
рослини-тварини-комахи-люди…
спонтанне-просте:
куди  гляне  –  бринить  щось,  
прокльовується,  сходить-росте-цвіте
о  весняній  порі  –
хоч  і  на  цвинтарі,
поміж  плит  мовчазних  граніту,
травинкою  кволою  –
спішить  заявити  себе  світу,
хай  на  хвилину
перед  тим,  
як  між  гранітів  спрагло  загине…

…зима  –
Тадж-Махал,
збудований  на  упокій  літу,
із  мармуру,    сердоликів-
я́шми-кришталю́-нефриту,
меморіал  –
то́му,  що  недожито,
але  –  прожито…  

сніжинки  –  реінкарновані  квіти

зима-літо  –
усе  належить  Життю:
Герда  –  з  її  крихкими  
трояндами  
нетривкими
і  Кай  –  
з  його  кришталевою  «ВІЧНІСТЮ»

10.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634802
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.01.2016

ЛЮТИЙ

для  кого  лютий,
а  мені  –  хороший…  
коротший…
хоч  як  там  –  а  коротший  на  два  дні!

два  дні  –
два  плав-ні  оберти  планети

весно  моя,  матусю  рідна,  
де  ти…
кричу  на  пробі  із  глибин,
холодною  доцільністю  заметена…  

занесена...

весна...
вес-на

09.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634575
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 09.01.2016

УДОСВІТНИКИ

сніг
засипає  вчорашні  стежки  –
відшкрябують  
попримерзлі  останки  ночі
двірники́  –
міські  жайворонки,
світанкові  романтики…

заважають  спати  –
то  чому  і  не  вийти  б  усім
із  теплої  хати  –
допомогти…  

удо́світники-двірники  
бри́жать  довгу  фату  зими
по  білому  білими  складка-ми

вінчальної  
зимово́ї  краси
на́звані  розмай-ко́си*…

короткі  
у  двірників  сни  –
стежечкою  до  весни

08.01.2016

*РОЗМА́Й-КОСА́,  розмай-коси,  чол.,  етн.,  
заст.  Брат  нареченої,  який  
розплітає  їй  косу

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2016

СЛОВЕСНЕ

                                                   
                                                   «…І  чужому  научайтесь,  
                                                   Й  свого  не  цурайтесь…»
                                                                                                 (Т.Шевченко)

міським  
рафінованим  
«аристократам»
часто  доводиться  вибачати
мову  нечесану  –  
домоткану-суконну,
(…  їден  …акурат…  шкло…)  –  простувату
селюків  неосвічених  –  мами-тата

міщани-аристократи…
перед  тим,  як  мову  «бабціну»  зневажати,
не  зайве  і  пригадати,
що  й  нині  ви  «а-а́каєте  з  москаляли,
як  пшикали  і  цвенькали  з  ляхами…»

…а  неосвічене  село
санскритну  мову  розвивало
і  зберегло…

…Бог  розмовляє  з  людьми
живими  народними  мовами  –
Аристократами  Духа  
любовно-бережно  унормованими  

незамули́ме  джерело…

слова  –  енергія  жива:
у  єдності-рідні́  –
і  бабціні,  і  словникові,
і  новоя́влені…

07.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634061
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.01.2016

БОРГ УЧТИ

у  японців  є  поняття  –
борг  увічливості:
доброчинцеві
до  решти  життя
виявляється  у́чта*  -
усілякі  сердечні  почесті

борг  добровільної  вдячності,
ґречності-чемності

там
за  добро  не  віддячують  злом,
але  й  доброчинець
за  по́даний  прохачу́    гостинець
неодкупним  васа-лом
не  вважає  свого  боржника  –

«…ліва  рука
не  знає,  що  робить  права  рука..»

06.01.2016

[i]*у́чта,  и,  жін.,  рідко.  -    Пошана.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633795
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2016

ЛІТО-РАНОК

вимітає  ранок
за  поріг  зірки,
наче  зі  столу
змітає  додолу
хлібні  одро́бинки  –
ребром  долоні...

у  пучки  зібрані  
промені  
ко́хії-віниччя  -
од  вікна  метуть-коливаються,
у  соснові  ущелини  ночі  
сяюча
зіркова  малеча
закочується-
ховається

кіт  
обережно  торкає  лапкою
дрібну  бісери́ну-зірча  –
день  зустріча:
перекочує-грається

05.01.2016

(кохія  -  на  малюнку  -  називають  
ще  віничам,  бо  роблять  із  гілок  
цієї  красивої  рослини  віники  
для  господарських  потреб)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2016

АКСІОМА

до  сих  пір  науковцям
не  далися  факти  –  
за́для  якої  мети  
на  Землі  появилися  кві-ти…

невже  –
заради  самої  лише  Красоти?..

05.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633628
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 05.01.2016

ВІДБИТКИ

ведмежою  шкурою,
розкуйовджено  бурою,
розпинаєшся  на  вікні,
як  у  страшному  сні…

темрявою  нацькований,
рукавом  заса́леним-
засмальцьо́ваним    
заяло́зити  пнешся  шибки,
аби-но  стерти  з  вікна  зірки

ополонки,
як  не  заплющені  мертві  очі,
замурувати  кригою    хочеш,

у  безпро́світь  затюкува́ти  
льняним-коно́пляним  клоччям

ма́рні  твої  намаганки:
на  небі  –  зірки,
а  у  шибках  віконних
так-но  відбит-ки…

05.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633594
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.01.2016

ВЕЛИКІ ЛЮДИ

великими
призвичаєно  називати
людей,
чиї  інтелекти  крилаті…
научають  безкрилих  літати,
смерть  із  атомів  діставати,
досконало  слова  складати  –
душами  владарювати

справді  великих  людей
(серед  них  –
мама  і  тато…)
бачила  проз  вікно  нашої  хати:
ідуть  вони  стежкою,
обіч  якої  –
вишні-груші,  клени-жасмини  крислаті

гілки,
як  опущені  жи́лаві  руки,
дуги-а́рки
над  стежкою  низькуваті

великі  люди  
ідуть  стежками
попід  живими  
гілками-а́рками
і  часто  доводиться  їм  
низько  голови  похиляти,
кланятися  деревам  –
як  до  рівних  рівні  –  
шану-честь  виявляти…

було
світло  мені
свідком  у  божнику́-вікні
велич  людську  споглядати

…і  собі  на  стежку  ту  вийшла  –
смішна  і  мала,
і  стара́нно  до  кожної  гілки  –
без  потреби  –
голову  низько  схиля-ла…

 зависо́ко
пливли  наді  мною  крислаті  крони  –
живі  зелені  небесні  дзвони

деревам  –  оддавала  поклони,
засвоювала  урок
непоказної  
людської  величі  і  доброти́

...хоча  до  найнижчих  гілок
іще  нам  рости  і  рости…

04.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633361
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.01.2016

КАНЕФОРИ

(із-під  руїни)
                                                     
…стрімко    возносяться    в    небеса
стараннями    Геліоса    
роззолочені    куполи-бані,
на  підмостках  –  прелюдії-фуги  органні…

під  склепіння  –  хорали-хори…
у́смішка  і  плющі  Терпсихори

ізнадвору  –  
архітектурні  тонкощі:  фриз-карниз,
витинанки-узори…  
архітрави  -
на  головах  утримують  канефори:
розводять  собою  у  просторі  верх  і  низ

…у    неймовірному    
внутрішньому    напруженні,
зовні    –    
довершені  і  спокійні,
за    античною    модою    убрані    –
у    протива́зі    постійній    
уста́леному    тяжінню    землі    –    
підпирають    
ба́лки  перекриття    –    
канефор    ансамблі

у  канефор    –    ізвідкіль    почуття?..
вони    кам`яні…
підмайстра́ми
із  граніту  тесані…
зваяні*

архітрави-карнизи
ілюзорно    легкі-крізні́

то́впляться
канефори  –  натужно    усміхнені:
на    го́ловах  –  кошики
кам`яні…
у    кошиках    –
виноград    і    квітки́…

кам`яні…

…квіти
символічно    зірвані,
переплетені    у    вінки,
і    соковиті    
солодкі    фрукти    –
насолод    об`єкти…

і    бажань    пропорційної    красоти    
об`єк-ти

31.12.2015

*зваяні    (ваяти)    -    будемо    вважати    запозиченням))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2016

ПРОГНОЗ

прекрасний  прогноз,  що  ночі  і  дні
і  надалі  теплими  будуть    у  грудні,
(а  дні  –  до  того  ще  й  сонячні!..)

а́ле  більше  радості
у  коротенькій  прозовій  інтернет-новині́,
що  «ні  один  український  воїн
не  поранений  і  не  загинув  сьогодні»
на  війні…
на  війні…

25.12.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631339
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 25.12.2015

ВІВАТ

…вже  народився  Ясен-Світ,
а  на  газоні,  під  стіною,  
бетонною,
ще  лілові́ють  хризантеми  –  живі…
живі!
зимо́,  за  тепле  милосердя  і  пощаду,  
віват  тобі  –  привіт!..

25.12.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2015

НІМА СИМФОНІЯ

увечері
ву́личні  ліхтарі
налаштовують  струни  на  Орфеєвій  Лірі*-  
бандурі

у  порожньому  бенуарі  –
висока-струнка́,  
у  чорних  мокрих  шовка́х  –
Еврідіка,
у  чорних  ко́сах  –    чорна  троянда-при́шпилька…

на  розгорнутім  небі  –  перші  бліді  зірки,
як  на  папері  потертому  вицвілі  нотні  знаки…

…лункі  звуки  
паличкою  по  пюпітру  –
починається  п`єса  ночі  увертюрою  вітру

до  ранку  вуличних  ліхтарів  –  
німа  симфонія:  
на  завіконній  чорній  мокрій  шовковій  шторі  –  
тінь  моя

23.12.2015

*  Сузір’я  Ліри  зображує  той  музичний  інструмент,  
на  якому  нібито  колись  грав  Орфей

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2015

НОША

                                                       [i]якщо  довго  вдивляєшся  у  безодню,
                                                       то  і  безодня  починає  вдивлятися  в  тебе
                                                                                                                                     (за  Ф.Ніцше)[/i]

давні  печалі,  жалі́  старі,
як  усохлі  дерева  на  цвинтарі:
гілки-стирчаки  пообсіли  ворони
суворі,
набундючено-відсторонені,  
наче  погруддя  вмуровані  

як  шашіль,
печалі  ку́льтові  наші  –
розточують  
сухостої  душі

дрібні  личинки-провини  –
точать  до  серцеви́ни…

…у  безтурботному  лузі,
у  горбочку-крото́вині,  
заховала  жменю  розбитих  ілюзій,
напровесні  
посадила  кущик  холодної  м`яти  –
на  горбочку-кротовині  –
і  тобі,  й  мені
при  нагоді  щоб  за́тишно  споминати…

пташка  яка  
випадково  крилом  торкне,
м`ята  спомином  свіжим  війне:
перед  осінніми  вічними  зливами  –
були  ж  ми  
сонячними  і  щасливими…  

…куди  вдивляється  пильно  душа  –
така  її  ноша…

18.12.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629563
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.12.2015

ЗНАТИ І ХОТІТИ

зе́рна  житні  –
по  свіжій  ріллі
дбайливо  засіяні,  
лежать,  золотаво-світлі,  
на  глибокому  чорному  тлі,
вира́зні,  
як  на  нічному  небі  зірки  –  
дрібні  
звіддалеки́…
 
у  візерунки  випадком  зібрані,
довершені,  
благообра́зні…  

зерна  житні
із  полону  мішка
упевнено  звільнені,
із  ковшика  
лагідної  долоні  –
рухом  «од  себе»  правиці-руки  –
довільно
по  чорній  ріллі  густо  розвіяні,
позапада́ли  у  оксамитові  борозе́нки  
і  ямки-заглибинки,
наче  зірки…
наче  атоми  –
скрізь  і  всюди,
наче  ми  –  
на  поверхні  Землі  –  люди…

«…коли  сіль  ізві́тріє,
то  чим  її  насолити?..»*
отак  і  я,  отак  і  ти  –  
зробив  усе,  що  ладен  зробити,
та  на  власні  посі́ви  уплинути,
щоб  їм  прорости-зійти,
ніяк  не  можеш:
тільки  чекати,
сподівання  свої  покладати  –
уповати,
на  Творчість  Божу…

сонце-небо  –  
рілля  волога:
хто  спонукає  зернину  проснутися  і  прорости?

великий  секрет  в-усьому-присутності-Бога  –
простий:
кожній  окремій  зернині  усереди́ні  себе  
да́но
ЗНАТИ  ЯК  –  і  ХОТІТИ…

тому  і  зійти


так  само  я
так  само  –  ти

«…дерево  
тільки  Бог  МОЖЕ  зрости-ти…»**

15.12.2015
*  Євангеліє  від  Матвія,  розділ  5,  
український  переклад  Івана  Огієнка
**  із  французької  поезії  другої  
половини  19  сторіччя  (імені  конкретного  автора,  
на  жаль,  встановити  поки  що  не  вдалося  мені…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628871
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2015

ПРООБРАЗ

рілля  –
за  хвилею  хвиля,
розгойдана  плугом  земля  –  
бо́розни-гребені  
лискучі-масні́,
чор-ні…
хви-лі,  
у  безчассі  застиглі  –  
гіпотетична
Матерія  Вічна  –  
метафізичний  прообраз  ріллі…

од  Початку  Велике  Все  
у  чорний  Простір  засіяне:
космічне-земне,
ненароджене-потенційне    
до  Пори  до  Часу  бере́жене,
хо́ване  –
неврече́вле-не…

Абсолютне  Все…
знерухо́мілий  океан  ріллі  –
чорні  свої
застиглі  хви-лі  
непорушно  несе
у  вічній  Тиші  і  Спокої…

у  бездонних,  
непроглядно  чорних
його  глибинах
усіх  речей  –  форми  і  суті  
сплять,  до  часу  невидимі  і  забуті…
яко  спить  у  ріллі  насінина  –  
майбутнього  літа  паростки  і  врожаї  майбутні
 
у  теплій  чорній  пахучій  пухкій  ріллі
є  все,  що  МОЖЕ  зійти  весною  
і  за  літо  вирости  на  Землі…

…сонячний  промінь,  як  Світла  Ідея,
одкрита  Істина  –  Алетейя,
обере  випадкове  насіння-зерно́
і  проснеться  у  зародку,  і  явить  себе  «із  нічого»  воно  –
до  сходу  і  цвіту,
до  врожаїв  літа…

непорушна  осіння  жива  рілля  –  
колисанка-лю́ля…
Вічне  Лоно  –  Матерія…
отака  
аналогі-я

…Алетейя…

10.12.2015

[i]*Алетейя  –  Істина  у  своїй  одкритості[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627520
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.12.2015

УМОВНА ЛІНІЯ

я  –  озеро…  пелюсткою  плеса  
вбираю  у  себе  поза́хідні  небеса:  
неповторна  Краса!
 
я  –  небо…  милуюсь  на  себе  
у  дзеркалі  плеса:
час  не  тече,  його  тут  нема,
лише  кольорів  неймовірна  
переливчаста  гама…

я  –  озеро-небо…  окраса  долини,
її  
блакитно-рожевува́та  перлина…

я  –  Небо,  Озеро  і  Долина  –
Перлина  і  дво-доло́нчаста  Скойка:
кожна  піщина,  берегова  трави́на,
кожна  химерна  хмарина,
розпливчаста-нетривка,
відті́нок-су́тінок,  кожна  хвиль-ка,
нерозчу́тно  бринка́

...сферично  двоство́рчаста,  
навзає́м-відобра́жена  ской-ка...

я  –  сонце,  кали́ново  стиглий  рубін,  
по  ледь  проторо́ченім  двополо́тнищу  голубім
до  горизонту  уявного  котиться  –
саме́    назустріч  собі:
і  небесне,  й  озерне  –  сонця́
на  умовній  лінії  плеса  зустрінуться,  
доторкну́ться,  
взаємопроникнуть  і  поєднаються  -
у  одне  зіллються…

я  –  приозе́рного  каменя  
першосвідома  глибінь,
тактильно-чуттєва  його  поверхня
і  водночасно  –  сам-увесь  камінь…  

я  –  Душа,  що  полоще    ноги  у  небі-озері,
я  все  –  що  бу́де  ще,  
зараз  є  і  колись  було…
я  –  діадема,  і  Той,  Хто  вплітає  у  діадему  зорі,
і  Хто  возлагає  її  мені-Душі  на  чоло:
я  –  увінчана  Духом  Душа,
Любов`ю  сяюча  Тиша,
і  Давид,  і  псалом,
чоло  Душі  і  діадема  зоряна  над  чолом…

у  щедротах  Божої  повноти  –
я  –  
ен-вимірно-всеможливі  безмежні  Світи…
і  
між  одкритих  Світів  непроникна  умовна  лінія  –
я…

19.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2015

ГЛАС

…не  лови  риби
понад  власні  шлунко́ві  потреби  –  
розумно  обмежуй    
пожадливу  хіть;
мимохідь
не  розтоптуй  отруйні  гриби,
не  ламай  дере́вам  гілок,
не  обривай  листя-квіток  –  
знічев`я  чи  несвідомо
зла  не  чини  нікому-нічому…

як  во́ди  земні  –  
знай:  і  для  тебе  встановлені  межі,
не  визбируй  зайве  гриби,  
не  виловлюй  риби
над  життєві  свої  потреби

так  виходить  із  висоти  Неба,
що  занадто  багатства  земні,
понад  міру  надбані  –  
не  по  праву  тобі  належать,
надмірні  багатства  твої  –  
у  інших  одібрані,
крадені,
комор  і  стаєнь  істинні  хазяї  –
ті,  хто  трудилися  примусово  –  
підневільні  раби  твої  …

інші  сіяли,  ти  пожинав  –  
крав,  
облудно  привласнював,
паразиту-вав,
закони  Природи  порушував,
плюндрував

…усередині  кожного  –  ва́ги  
двоча́ші…
самі  розкладаєм  на  чаші  діяння  наші:
на  одній  –  задоволення  і  розваги,
на  іншій  –  розумна  міра,  освідомлений  піст*  –
духовний  Розвиток-Ріст;
на  одній  зазначено  «пекло»,  на  іншій  –  «рай»:
традиційно  і  трафаретно  нехай,
але  –  знай…

…не  розтоптуй  знічев`я  гриби…
не  лови  понад  міру  риби…
а  втім,  
на  глас,  у  пустелі  волаючий,  не  зважай,

само-вільно  собі  обирай…

16.11.2015

*  освідомлений  піст:  сенс  посту  полягає  не  у  відмові  од  їжі,  а  у  відреченні  від  її  значущості,  у  розумінні  того,  що  твоє-моє  життя  насправді  од  неї  не  залежить  (Михаїл  Зарєчний    «Квантово-містична  картина  світу»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621472
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.11.2015

ВДИХ-ВИДИХ

у  са́мозану́ренні
одкрилось  мені,
що  чоловік  і  жінка  -
взаємоспівмірні,
різні,
але  од  Начал  -  значеннєво  рівні  

Єдиного  Задуму  
світотво́рчий  ди́птих:
чоловік  і  жінка  –
наче  вдих  і  видих…

…із  опонентом  
пого́джуся  залюбки,
якщо  зуміє  хто  –  
не  вдиха́ючи  –  ди́хати...
видиха́-ти…

і  навпаки

13.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620752
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 13.11.2015

ОКРЕМІСТЬ

кожна
окрема
людина
співмірна  зо  Всесвітом  

а́ле  -  не  всі  гуртом…

спільно  з  людським  гуртом
кожна
окрема
людина
співмірна
із  усере́днено-статистичним  людським  світом  –
ілюзорно  сприйнятим,  
на  масу  загальну  поділеним  і  відбитим:

мат-ри-ця
усереднено-трафаретною  сниться…

а  кожна  окрема  людина
зо  Всесвітом  пропорційно-співмірна…

…навіть  спільна  дорога  в  Небо
пролягає  окремо  для  кожного  «усередині  себе»

13.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620740
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 13.11.2015

У СПІВТВОРЧОСТІ

установив  на  підошві
тесаний  дерев`яний  каркас  –
є  
дерев`яний  каркас  
усередині  кожного  з  нас…
заради  пропорцій  і  майбутньої  стійкости,  
укріпив  на  каркасній  основі
два  соснові,
збиті  
із  розпиляних  планок,  хрести…

насипав  гіркою  сірої  глини,
набрав  у  струмок  води,
дарував  стека  –  дерзай,  дитино,
учися  ліпи́ти  –
досконало-детально  виліплюва-ти!
себе-Людину  -
за  абсолютним  Образом  і  Подобою  завершити  

тружда́юся-вчуся:  мислю-думаю-відчуваю,  
і  зосереджено,  і  відсторонено  споглядаю,
пробую-не  виходить  –  знаново  починаю,
знову  і  знову
старання  мої  глиняні  –  на  каркасну  Твою  основу
накладаю,
на  Зразок  роздивляю,  здогадуюсь-помічаю,
у  всеможливих  ракурсах  невидиме  підмічаю  –  
подобу  до  Образу  наблизити  чаю

надійна  і  лагідна  
Майстра  уважна  Рука  –
благословенна  
кожна  Твоя  підказка...
поправ-ка…

…полишивши  
власні  станки́,
порозкидавши  даровані  сте́ки  –
натовпом  доокруж  
незвані  зібралися  неуки-
критикани-помічники:
усе  їм  невгода,  не-так-не-туди…
до  особистого  творчого  Росту,  
заклич  їх,  о  Господи!
бо  кожному  
уділив  удосталь  глини-води
і  надихнув  на  Труди…

усі  ми
сотво́рені  недовершеними,
так  само  я,  так  само  ти  –
із  власного  хисту  і    волі  
покликані  Розвиватися  і  Рости,
себе  –  до  Образу  і  Подоби,  
у  співтворчості  з  Богом  –  довершува-ти

удвох:  тільки-но  я  і  Ти…
до  світлого  Лика  –  серцем-лицем…
Розвиватися  і  Рости
у  співтворчості  із  Творцем

06.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618808
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 06.11.2015

ДО ЛЮДЕЙ

   «даруй  усім  вухо  –  слово  тільки  обраним…»
                                                                                           [i]      (за  Шекспіром)[/i]

із  абстрактної  сфери  Ідей  –
до  кого  хочеш  ти  догукатися?
–  до  людей…
усе-таки  –  до  людей…

месіанство...  сугестивний  порок…
справжні  поети  
устрімляються  до  зірок…

зірки  –  мудрості  вчать,
тим,
що  слухають  і  мовчать…

05.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015

ВЕЖА

у  стільника́х  пам`яті  –
підсвідомості-ноосфері  Планети,
кожній  хвилі  наступного  на  біду  –
у  чару́нках  спільного  досвіду
зберігаються  усеможливих  доль
трагічні  сюжети…

у  чарунках  –  
сюжети  людських  пережитих  доль:
до  найдрібніших  деталей  збережена
кожна  трагічна  
чи  драматична  любовна  роль…

і  справжня-реальна,
і  для  розваг  натовпу  -  вигада-на...

за  порядком  космічної  рації  –
у  планетній  пам`яті  
«ніхто  не  забутий  –  ніщо  не  забуто»:
лютих  заздрощів  низькото́нні  вібрації,  
на  шиї  зашморг  –  минулого  емоційні  пута

тиранія  натовпу-більшості,  
зотліті  у  прах  традиції  –
у  кожнім  но́вім  житті  
ми  –  
зло́чинами  минулими  –  
наперед  ніби  про́кляті  

розі́пну-ті

тенета  минулого
заважають  людству  розвиватися  і  рости:
отак-о  «гріхи  батьків  –
спокутують  діти»…

і  ми…
і  за  нами…
і  –  за  наши-ми…
дітьми-онуками…

…повними  
бездумними  при́горшнями  
насолодно-збочено  у  півсні-забутті
черпа́ють  мистці-поети
епох  спорохня́вілих  трагічні  любовні  сюжети  –
і  безкінечно  вмирають  у  муках  усі  ці  
королі-принцеси-ромео-ждульєти  –
вічні  страждальці  і  душогубці…

і  захоплюють  за́ново  й  заново  трагічні  сюжети  –
у  мільярдах  чарунок-свідомостей  відбиваються  
і  повторюються-відбуваються…

мертвого  еманації  –
минулих  пристрастей  вібрації-варіації…

до  мети
неможливо
задо́м-наперед  дійти...

так  і  надалі?
тупіт  глухий  мільярдів  позби́ваних  ніг?
ста́да  сліпого  гнаний  по  колу  безпросвітний  біг?
і  ніякого  
злету  якісного  –  
по  спіралі…

так  і  надалі…

…Вавилон-то  упав,  та,  виходить,  збережена
вавилонська  вежа…
у  підступній  змові-затії
наступниці  вавилонської  –  двогла́вої  Візантії

04.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618269
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.11.2015

ЗЕЛЕНІ КРИЛА

наче  великі  дивні  птахи́
попа́дали  
на  коробочки-прямокутнички  –
на  сільські  хатки  
білотілі,
і  опустили
дивні  птахи
сині-зелені-вишневі  крила  
над  хатами  –  яскраві  дахи…

подекуди  ще
і  старі  прозираються  крила  –
під  кислотним  дощем
оцинкована  радість  їхня  давно  зіржаві́ла

…трапляються  і  солом`яні  –
явища  рідкісні,
хоч  ізда́леку  романтичні,
але  не  такі  практичні…

а,  може,  стріхи  житньо-солом`яні
так-но  сняться  мені…

змоклі-самотні-сумні
крила  жалю  зелені…
заломані-стомлені,
сосновими  кро́квами
на  докір  у  небо  встромлені:
безсилі  до́кори  –
до  пори…

…над  руїною  втрати  –  зелений  дах,
розпластаний  каменований  птах

02.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617825
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2015

НА ГАЗОНІ

на  газоні  –  вишня,
крона,  густа  і  пишна;
поруч-ізблизька  –  стіна  всевишня:
вікна,  вікна,  балкони  –
ідеї  панельної  бетонні  клони  
 
пливуть  за  вітрами
тендітно-розсипчасті  гілочки
романтично-вишневої  стрижки-зачіски

…поночі-ж-вечорами
мерехтять  у  зачісці-кроні
вишні,  що  коси́читься  на  газоні,
несподівані  вогники  –
наче  го́рні  зірки,
линуть  із  вікон-балконів,  
дотліваючі  на  льоту,  недо́палки…

31.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617341
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 31.10.2015

…І ПІСЛЯСМАК

1.  ПЕРЕДЧУТТЯ

…виникло  тихе,  
лагідне  передчуття
золотого…  сонячного…  
орео́льного  ніби  кола-круга…
безкорисливого  
несподіваного  давно
щирого  друга…  

чогось  простого  і  чистого
я́сного  і  наївно-врочистого

полохливе
щасливе  передчуття
радісного  співіснування,
взаємо-світлого-співжиття

2.  ПОДІЯ

заплутана
у  стропах  пухового  парашуту
насінина  кульбаби-молочаю
добралася  і  заглянула
у  мою,
павутиною  до  висоти  прикуту,
віконно-одкриту  келію  –
невагома-прозора
явилася  несподівано
перед,  устромленим  у  вікно,
моїм  відстороненим  зором

зависла  у  леті  на  мить  –
не  летить-не  вита,
і  ніби  вира́зно  говорить,
і  ніби  спішно  пита:
«…може,  
допоможете  –  де  б  знайти  
хутко  у  вас  тут  себе  засіяти?..»  

«у  нас  тут?  –  о...  ні…
у  нас  –  ні…
хіба,  знадвору  десь,  на  підвіконні,
у  якійсь  випадковій  заглибині
у  бетоні,
чи  тріщині  
на  стіні
одвісній…
а  у  нас  –  ні…»

3.  ПІСЛЯСМАК

вітер  дмухнув-проли́нув  
і  безслідно  зніс  насінину

післясмак  утрати  
зяє  по́рожньо  у  вікні
і  у  мені
післясмак  -
ніби  стало  щось  зовсім  не  так

14.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2015

ЛАСОЩІ

на  балконі  –  синички
забивають  латунні  гвіздки
у  кОбальтові  ранки…

смакота!  

на  саморобному  столику  
гарбузові  біліють  зе́рнята  –
кличуть
синичок…

справна  злагоджена  робота:

акуратно  ви́дзьобані  лушпайки́  ,
як  пелюстки,
може,  у  небі  десь  одцвіли  ромашки…

на  балконі  синички
забивають  латунні  цвя́шки  –
гарбузо́вим  насінням  смакують  ласо

…а  чи  вродили  цьогоріч  соняш-ни-ки?..

осе  дорозви́дниться  і  піду  –
треба  повнити  
зернові́    наші  запаси  –
уся  зима  ще  
попереду

12.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612728
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2015

БІОФІЛЬНЕ

наливається  
світла  цілющим  соком
ранку  
наво́щене  яблуко…

десь
у  нетрях  корови
учорашня  трава
трансформується  
у  нинішнє  молоко

розтопи́рчилися  пру́жко
дароно́сні  дійки́
на  донизу  уві́гнутому  
куполі  ви́мені

мить
і  ударять  тугі  цівки́
у  дно  дійни́ці  -
тугі  промені
у  віконні  шибки́  

одкриває  непоспіхом  день  
світобудовні  прості  таємниці

життя  –  чорно-біле  телятко
із  золотої    дійниці  
тепле  п`є  молоко

наливається  світлом  і  барвами,
наче  яблуко

04.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611239
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.10.2015

ЛЮДИНА

душа  –  мати:
безумовно  любить  свою  дитину  –
тілесну  і  інстинктивну,
такою,  яка  вона  є

од  егоїзму-свавілля  людського  страждає,
лагідно  направляє,
але  за  все  прощає  і  виправдовує:
«…не  знайдеться  такого  вчинку,
за  який  я  могла  б  розлюбити  тебе,
кохана  моя  дитинко…»

дух  –  батько:
вчить  і  виховує,
у  Заповідях  –  основні  умови
батьківської  любові

у  скруті  допомагає,
підтримує,
за  відступництво-зраду  карає,
рости-розвиватися  спонукає  –
до  Неба  рости,
Світла  істинного  сягти:

«…розгортай  крила,  людино,
Божа  дитино,
у  небо  лети…»

як  насінина,
молочаєвий  пух…

Людина  –  
сама  у  собі  сім`я-родина:
батько-мати-дитина…
суть  триєдина  –
інстинкти-тіло,  душа  і  дух

04.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611145
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.10.2015

ОЗИМЕ ЖИТО

...перед  тим,  як  назовсім  піти  –
хотіла  б  я,  
востаннє  узріти,
побачи-ти,
як  на  осінній  ріллі,
на  пахучій  вологій  пухкій  землі  –
сходить  озиме  жито…

узріти,
як  оті  найпершенькі  сходи-ростки,
кармінно-багрянцеві  голочки́,
наївні  і  ніжні,  
запурпу́ряться    
на  вологому  чорному  тлі
у  церковно-сусальному  
світанковому  світлі  –
услід  і  на  прощання  мені

осіння  рілля  –
символ  Завершення,
Кінця  остаточного  і  Забуття…
водночас  осіння  рілля  –
символ  Початку,  зародження  
молодого  
оновленого  Життя…

…от  би  мені  –
на  краєчку  межі-грані,
на  лінії  незвороття,  
озирнутися  увостаннє
і  узріти,
як  голочками  
порфі́роро́дними
сходить  озиме  жито,
і  осміхнутися  стиха:  ЖИТТЯ…

03.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611079
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2015

НАЗАВЖДИ

чайки  сідають  на  воду  –
чайки  злітають  з  води…
залишаються  на  поверхні
прощальні  сліди  –  
концентричні  кола:
от  і  розсталися  назавжди,
щоб  не  зійтися  ніколи…

красиво  гойднуться  
зоставлені  кола
і  згаснуть  у  плоті  води…  
ані  слідів,
ані  жалю́    чи  спогадів:

назавжди…

і  безтурботний  плюскіт  води,
і  чайки  в  небі,  розкрилені  до  свободи

02.10.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610760
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2015

ГОРОДНЯ ІДИЛІЯ

кукурудзи́ння  
тре  шкарубкі́    долоні,  
зелена́во-жовта́ві  іще  де-не-де,
але  в  основному  тоні  –  
кукурудзиння  
глиняно-во́христо-міднувато-руде
довгими  шурхотить  листками,
ніби  іздалеку  хтось    
додому  нарешті  йде…

йде-іде...  ходить  –
та  не  приходить…

…як  цвіркуни,  кукурудзиння  хоче
цупкими  листками  грати
поетичні  настрої  ночі,
ворси́нчасто-шерехаті

погойдуються  у  ритмі  задуми
фейєрверки-ки́тички  –
кукурудзяні  волоття́-квітки,
порозвітрювали-розгубили  тичинки
усі  золоті  любовні  пилки́…
во́христо-мідні  сухі  листки
долучилися  музики  –
розвивають  вічну  
шерехова́ту  тему,
інтонаційно-образну,
ноктюрново-реквіємну

осінні
па́далішні  зірки
полишили  тугі  поча́тки,
повисипа́лися  на  грядки́:
як  мишіїв  перестиглі  кута́сики,
одпустили  
крючки-гачечки  –
чіплятися  за  по́ли-подо́ли
і,  занурившись  у  ніжну  ріллю  земну,-
пови́сходити  на  о-зимину́  

28.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610008
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.09.2015

РЕФЛЕКСИ

…а  колись  же  настане  пора  все  одно,
і  знову  одкриється  навстіж  вікно  –
на  липах-вербах  зіпнуться  бруньки
навшпи́ньочки…
прилетять  ідеї-слова-карти́нки,
як  ластівки́…
будуть  на  підвіконні  зеленому,
доокруж  мене,
білі  збирати  кришки́:
збирати  на  мармуро́вому  тлі
ілюзорні  мої  мозаїки  –
рефлекси  сонця-неба-землі
у  віконно-навстіж-одкритому
трипаке́тному  шклі

12.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2015

ПЕЧАЛЬ

                                             «Арта́ксе,  не  піддавайся  печалі…»
                                                                                             (із  Міхаеля  Енде)
якби-то  
дерева,  кущі  і  квіти,
трава!
могли  до  людей  у  гості  ходити  –
овва!
жила  б  я  тоді  безтурботно  –
дев`яти-поверхово-висотно,
у  затишку-мирі,
у  піднебесній  міській  квартирі,
як  душа  Мавчина  лісова:

плакучі  верби
заплітали  б  ту́гу
у  косу  тугу́,
схилялись  би
до  люстра-озерця,
оторо́чували  
латаття  журби
між  перекатами  серця

мідні  соснові  труби
тридо́льні  жалі́
перемі́ряли  б  у  полонези,
наче  у  пасторалі  –
кружляли  б  дуби  і  берези  
на  лісовій  поляні
моєї  опочивальні

кучеряві  плющі,
як  гобеленові  штори,
пропускали  б  знадвору  
радощі  
і  бентежні  осінні  вітри:
по  хаті,  наче  пташки  –
кленові  фуркали  б  однокрилки…

у  шиби  о́мутне  плесо,
у  непорушну  скляну  гладінь,
пірнуло  б,  тихо  і  безшелесно,
передповні  криве  колесо
і  балконного  парапета  цибата  тінь:
хай  би  собі  були  –  
безтілесно  у  шибі  плавали…

…тоненькими,  як
у  повити́ці  жи́лками,
чи  кленовими  однокри́лками
дотягнутися-засіятися  б  і  мені
за  білим  хатні́м  рогом  
чи  у  бетонній  тріщині
під  порогом
і  затаєно  прорости:
щоб  ніхто  не  знав  і  не  бачив,
як  безголосо  росами  плачу  –
від  людської  злоби
і  заздрісної  глупоти́

…любі  мої  світи,
стежки  мої  босі,
до  колін
підібгати  поділ
і  убрід  перейти
грядущу  безлисту  осінь…

09.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605473
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2015

ЯНГОЛ СМЕРТІ

зависла  
сіра  злежана  моросінь
шлярка́ми  пишними,
прив`яло-обвислими,
над  затоками  і  мостами:
пливе  
розтепі́рченими  зонтами
по  тротуарах  –  осінь

люди  
збираються  до  зупинки,
як  у  кошики  
вологі  боровики,  
мимо  линуть  
приліплені  до  капота  машини  
жовтаві  листки,
ніби  чиновні  золочені  рибки…

у  задраповане  сіре  вікно  
щоразу  гляну  –
біло-атла́сно  
цвіте  акурат  на  газоні  
розкидистий  кущ  дурма́ну:

крупні  су́рми-квітки
нахилили  долу  вінчики  –
делікатно  видовжені  бокали,
наче  принцеси  у  білих  атла́сах
невагомі  танцюють  вальси
у  малахітових  залах

атла́су  дурма́нового  білизна́  –
янгольськи-ідеальна

і  тендітні  лінії,  
як  у  білої  лілії  

благородна
витончена  красота,
а  візьмеш  –  отрута

…корисно  знати
засторогу  просту  –
не  слід  беззахисну  красоту
руками  хапати…

…кущ  дурману
розпоров  завісу  туману,
сурмить  гучно  у  білу  сурму́  –

янгол  смерті  
на  па́перті
вересневого  хра-му

06.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604712
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.09.2015

:)

…а  коли  настануть  холоди
і  преобразяться  в  твердь  озерні  води,
од  вітрів  затулиться  вікно  –  
туго-щільно:
намалюю  пальцем  вказівним
у́смішку  розмашисту  на  шклі
і  сховаюсь  у  її  теплі…

буду
проз  усміхнену  проталину
виглядати  ві́ршів  і  весну  

05.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604496
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 05.09.2015

СЛАВА БОГУ

дощ  пройшов  –
кожним  листочком
вдихаю  небесну  вологу:
хоро-шо-о…
слава  Богу

04.04.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604271
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 04.09.2015

ДОБРОБАТИ

«Добробати»  –  
розповсюдилося  нещодавно
у  мові  нашій
таке  сучасне  слівце…

добробати  –  хто  це?…

і  чого  злякалася  влада,
що  добробати  –
владу  можуть  у  влади  забрати:
владу-гроші…
і  на  всіх  перехрестях  до  ладу-без  ладу
різномасті  попихачі  (їх  багато,
кожній  владі  попихачів  не  позичати)  –
істерично  знялися  кричати:
добробати!  –
злі-нехороші,
треба  їх  нищити-пресувати,
народ  рятувати!

влада-гроші…

і  люмпен-народ
охоче  пого́дився  забувати
як  добробати
голіруч  стали  під  «гради»-гармати
його  від  навали  ординської
захищати

о,  народе!
влада  майстерно  уміє  брехати,
а  ти…
хто  у  такому  разі  ти,  що  погоди́вся
так  легко  і  швидко  
Героїв  своїх  забувати?

воскресла  у  добробатах
самосвідомість  істинного  Народу  –
перелякала  орду
і  підординців  усіх  мастей,
що  укладають  віддавна  з  ордою
підкилимні  продажні  угоди

і  нині,  і  прісно…
угоди  з  ордою  складають  –
прагматично-вигідно  
Україну  орді  продають
…підклада-ють

добробати  –
заважають  «добро́діям»  
із  ординцями  торгувати…

історичний-панічний  страх
перед  ордою  –  у  толерантних  головах
і  солоденька  брехня  
на  посинілих  єлейних  устах

то  хто  ж  такі  добробати,
яким  влада  конче  не  рада,
із  якими  бореться  влада?
на  догоду
«історичним  друзям»  і  «масі»  народу?
(і  самій  собі  на  догоду)

добробти  і  є  Народ,
що  вийшов  зо  сну,
як  Зернина,  відчув  на  Майдані  весну…

а  влада  –  не  рада,
бо  для  кожної  влади
народ  –  це  стадо:
під`яремна  худоба,
маса,  позбавлена  прав  і  свобод  –
отаким  потрібен  владі  народ:
"даєш!
владі  -  владу  без  меж!"  -
і  "толерастам"  теж

…то  хто  ж  такі  добробати?  –

ні,  
це  зовсім  не  ті,  що  охочі  волати  
про  славу  нації,
а  чинять  криваві,  оплачені  ворогом,  провокації…

добровольці  –  живе  зерно,
що  проклюнулося  до  со́нцесхо́ду  –

"добробати"  і  є  Народ,  Дух  Народу…

невмирущий,  Богом  натхненний  Дух

а  
баригами  люмпенізована
«маса  народна»,  
вічно  заспана  і  голодна  –
тупий,  занесений  проти  Народу  –  масивний  обух…

02.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2015

ВОЗЛЮБИ…

уже  я  –
на  півдорозі  до  раю:
знялась  у  повітря,
во  пло́ті  вознеслася  на  висоту…
зависла  дотично
і  споглядаю  
прямокутно-квадратну
міського  двомірного  світу
невигадливу  красоту…    
лінійно-геометричну

хто  шукає
стежки  до  свого  раю  –  
знайде
Красоту  –  як  основну  Ідею,  будь-де…

от  і  вознісшись,  шукаю…

потихеньку  сприймаю,
щу́пом  лазерним  проникаю
у  двомірно-лінійну  красу
сучасного  мегаполісу…

і  людей  споглядаю  
із  висоти  вікна  –
отака  відсторонена
точка  зору  умовна:
усюди-всюди,
як  рибки,  снують-метушаться  люди…

звідда́леки  
усі  красиві  –
зовсім
не  агресивні…

…із  недосяжної  висоти
безпечно
людей  любити…

01.09.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603428
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 01.09.2015

СИНІ ВОГНИКИ

натирають  міські  асфальти
до  блиску  машинам  шини,
мов  полотня́ні  за́прані  рушники  –
натирають  до  блиску  чашки́-миски́

міські  асфальти  –
ревні  прихильники  гладенької  чистоти  –
мають  багато  роботи:
усім  без  розбору  звання  і  чину
машинам
полірують-стирають  шини…

шурхотять  безугавно
сірих  асфальтів  за́прані  рушники,
снують  спритні  авті́вки,  
як  розмаїті  жучки  –
легкі  і  проворні:
під  сонцем  і  ліхтарями
лисніють  боками,
наче  полив`яні  глечики  –  
сині,  жовті,  зелені,  чорні,
плавно-обтічні,  
ніби  надсмоктані  трохи  льодя́ники…  

котрі  ж  із  них
дісталися  відпочинку  –
шикуються  у  рядки,
як  на  ми́сники
широкогорлі  гле́ки…

попритулялися,  
як  на  шнурку  ластівки́  –

у  темних  порожніх  салонах
волошко́ві  пульсують  во́гники:

із  висоти  вікна  здається,
що  пульсують  живі  серця

і  ніби  усім  їм
щось  одна́ково-гарне  сниться…  

31.08.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603362
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 31.08.2015

ПЕРЕДПОВНІ ЛУНА

світає…
над  важкими  ві́ками  вікон  
потерпає  
раптового  лиха,
потопає  
у  першій  голубизні́
передпо́вні
криве  коло,  
нарікаючи  кволо,
блідне-зникає,  змовкає
передповні  бліда  луна…

тротуаром,  гарна,
за  сучасним  смаком  убра́на,
йде  
симпатична  столична  дівчина,
намагається  поспішати,
ще  не  позбувшись  до  решти
плавності  сну,  
розніжено-солодкуватої:

розум  диктує  іти  –
а  тіло  хоче  іще  поспати…

у  джинсах-кросівках,  
крокує  рішуче
по  тротуару,
давно  заученому,
а  помимо  націленої  ходи  –
безконтрольні  рухи  сонного  тіла
паря́ть  на  розгорнутих  ніби  крилах…

по  тротуару  –  
кроки  чіткі  і  спрямовані,
а  водночасно  –
тіла  порухи  «просторо́ві»
линуть,  як  ефемерний  птах:
м`яко-обтічно-обмежені,
неусвідомлено-обережні  –
ніби  пручаються-плутаються
у  несприйнятних  зором
білих  сонних  шовках
прозорих

…розум  веде  –
тіло  вимушено  іде:
підня́ти  зо  сну  –  підняли́,
а  розбудити  забу-ли…

…  дівчина  –  
реальна-і-ефемерна,  
тротуаром  іде,  
потребою  ранньою  гнана,  
поспішає-іде
і  у  сонних  шовках  водночасно  тане…

як  передповні  блідне  луна
і  пливе  маре́вним  туманом  
у  закриті  міські  вікна

31.08.2015

[i](Луна  –  відбиття  звукових  коливань;
тут  –  відбиття,  за  аналогією:  
досвітом  місяць(у  фазі  передповні)  
спрозорився  і  зблід  –  ніби  тільки  
луна  від  нічного  його  насиченого  
звучання  і  залишилася)))
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603193
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015

ІЗ ВИСОТИ ВІКНА

крепдешинові  дзвони
безтурботно  пливуть  тротуарами  –
поодинці-парами…

пишною  зграйкою
у  легки́х  крепдешинових  шатах
спинились-щебечуть  під  липами  
ластівчата-дівчата

заплутався  вітерець  –
не-розмине́ться-таки
із  квітчастими  крепдешинами  

жовто-блакитні  шовки
мимолітно  тріпочуться  над  машинами

27.08.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602526
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.08.2015

КИЛИМКИ

споминів
порозсо́тані  у  траві  стежки́  –
змотую
у  яскраві  тугі  клубки,
наче  неви́цвілі  вовня́ні  нитки

стежки́-дороги...
ще  придатні  до  зужива́ння  нитки:

довгими
зимо́вими  вечорами
і  ранками
буду  плести  -  собі  під  ноги  -
м`які  килимки

із  романтични-ми
на  полях  –  узорами
візерунка-ми

27.08.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2015

КАТАРСИС

на  дру́зки!  –
світанки-ранки,
наче  полив`яні  тонкостінні  жбанки,
чи  
найдосконалішої  огранки*  
кришталеві  вази  –
на  затьмарені  крихти-стрази!

порозбивалися
келихи-вази-бокали
богемського  кришталю-вальдгла́су  –
досконало  гранями  грали,
на  Землю  приймали
польові  потаємні  сигнали
Простору-Часу

приймали
потаємні  сигнали  –
фокусува́ли
у  чисті,  істинні  кольори,
змішували
довершено-досконало,  
і  розливали
у  келихи  і  бокали
блакитно-рожево-лілові
вишукані  вечори

але  –  
трапляється  часом,
що  
з  кришталем-вальдґласом  
полиця  –
обірве́ться-обвалиться…

підточили
люмпени-гризуни,
паразити-неситі-утроби,
жлоби-невігласи  –  тобто  імущі  раби,
нахабні  злодії-таргани  
Основ-Основи,  
вивели
за  межі  терпцю́  –
і  обвалили  
дубову,
під  кришталями,  поли-цю…

на  дру́зки!  –
ранки-світанки-зірки́  –
на  осколки
лілово-лагідні  вечори  –
вальдгласу  
небесного  кольори…

жаль…
та  гризуни  і  є  гризуни

а  кришталь  –  є  кришталь…

порозбива́лися  космічні  зв`язки,
торохтять  у  дахи
сонця́-зірки́,
як  по  відсі́вному  ре́шету
горох-квасоля…

…відсторонено
споглядаю  здаля  
недоторкану  Красоту
у  недосяжній  ницими  -
Чаші  Грааля…

26.08.2015

*огранка  –  розм.  -  огранювання

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602223
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.08.2015

КОНФІТУРИ*

варять  варення
із  аличі
пахучі  серпневі  ночі  -
гарячі,  
як  після  хліба  черінь  у  печі…

терпкого  ма́рення
додають  у  липкі  аличеві  сни  
неугавні  цуке́рники-цвіркуни:
перетирають  об  ре́шета  срібні
поморщені  
і  дрібні́  
ягоди  чорно-сині,    
сонцем  за  дня  прив`ялені  
на  колючій  тернині

перетирають  терпкі  терни́
у  срібних  решетах  цвіркуни,    
до  музик  охочі  –
здіймають  щемливими  хвилями  
карамелеве  плесо  ночі…

…тремтить  над  пахучим  варевом
переливчаста  діадема
цвіркунового
перед-прощального  щему

15.08.2015

*конфітури  -  варення
**  цукерник  -  кондитер

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2015

ЧОРНІ СТРІЧКИ

прошурхоті́ли,
наче  за  вітром  сухі  листки,
над  комина́ми  –  шпаки…

над  комина́ми-даха́ми-
стрі́ха-ми
плинуть,  не  опадають,
крепові  чорні  стрічки  –
тренуються,
до  перельоту  готуються
із  усієї  округи  шпаки

…і  ластівки
таємницю  знають  –
у  Єдність  збиваються,
у  спільноту-зграю,
і  розмотують  чорні  живі  стрічки́
понад  луками  і  полями,
сте́рня-ми,
над  усіма  нами…

…лелеки
позоставили  береги-заплави,
відпрацьовують  у  піднебессі
навігаційні  вправи  –
вчат(ь)
окрилених  лелечат
летіти  ви́соко  і  довго-далеко  –

лелеки

у  океані  повітрянім  навігації  –
неодмінного  еманації

...то  ж  і  мені  треба
виходити  з  хати  –
тебе  вітати,
що  тут  уже  мовчати,
відводити  очі:
дні  –  коротші…
хочу-не-хочу  –
довшають  ночі

прохолодою  зліловіли
по  заходу  сонця  смерка́нки,
задумливо-за́спані  ранки,
туманів  скла́дки  і  бганки,
неждані-негадані  вечори
до  пори…

шпаки-ластівки  –
чорні  живі  стрічки…
над  коминами,
над  усіма  нами

ви́соко  і  далеко  –  лелеки

леле-ки…

стерніють  гостро  поля,
полотніє  земля,
опісля  жнив  змарніла

скоро  вже
замузи́чаться  весілля́

наре́чена  біла
поміж  вербами  –  цнотливо-несміла:
полоще  вітер  фату  над  річкою,
перевиту  чорною  стрічкою

01.08.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2015

НА ТРІЙЦЮ

ранок
пахне  чаєм  з  романцю  –
зе́ло  
освятилося  дощем  на  Трійцю,
із  акацій  точаться  меди,
дзвонить  птаство  
Славінь-пісню  Сонцю:

за  Любов  і  за  турботи  нами  –
щира  Тобі  дяка,  Господи…

01.06.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2015

ПРОЕКЦІЯ

Чумацький  Шлях  –
космічне  русло  ріки,
і  гребені  хвиль  її
рясно  вінчають  зірки  –
Центру  Галактики  
відблиски,  
проекції  і  відбитки…

пливу
Шляхом  Чумацьким
проти  пологої  те́чії  –
з-обіруч
обтікають  мій  контур  зірки,
збиваються  у  густі  сяючі  зграйки,
наполохані  перешкодою
на  шляху  своїм
по́лиски-бли́скітки

…лину,
ніби  я  вже  обрана  чи  свята:
сяє  по  абрису  тіла  мого,
ефірного  і  земного,
ореол  із  небесного  золота…

пірнаю,
занурююсь  у  зеленаву
Шляху  Чумацького  глибину,
очі  широко  одкриваю  –
таємницю  Всесвіту
до  першовитоку  прозирну…

прозираю,
радісно  усвідомлюю,
осмислю-ю…

виринаю,
влягаюсь  на  спину,
безтурботно  у  хвилях  себе  розкину,
посеред  русла  пологого  спочиваю:
Чумацького  Шляху  медитати́вна  течія,
наче  тріску  яку,
чи  всюдисущу  трилисту  ря́ску,
плавом
у  Безмежність  мене  сплавляє…

…так-но
коли  дивитися  од  Землі  –
Чумацький  Шлях  видається
порозсипаними  із  Возів
кристалами  со-лі…

09.06.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592550
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2015

КВОЧКА

під  вишнями,  в  холодочку,
турботливо  квокче  квочка  –
ніжно-лагідно-пестливі
звуків  гру́дно-горлови́х,
і  людині  зрозумілі,
переливи…

розсипались  із  разочка,
ворушаться  у  любистках
золоті  живі  клубочки  –
кульбабково-сонячні,
весело-пружні,
як  м`ячики  тенісні  –
жваво-повстяні́…

вип`ють  ниви  про́сяні
без  остатку  і  без  решти
безтурботні  літні  дні
і  клубочки  повстяні  –
ніж-ні…
кульбабково-сонячні  –
стануть  півнями-курми́,
суспільно-гаремними,
несушками  молодими
продуктивними

…за  осінніми  дощами  –
зливами  і  зли́внями  –
буде  пахнути  з  осель
апетитними  борщами  –
з  молодими  півнями…

…у  небеснім  закуто́чку,
під  мальвами  за  тиночком
ніжно-лагідно-пестливо
квокче  Квочка*:
розпустила  крила-пір`я  –
скликає  в  сузір`я
розсипані,  як  разки,
по  небесному  подвір`ю
золоті  живі  зірки  –
як  тенісні  м`ячики,
пружні  і  веселі,  
розкотилися  безпечно
по  Божій  оселі…

24.06.2015

*  Квочка  -  народна  назва  
сузір'я  з  кількох,  
розташованих  купкою,  
невеликих  зірок;  сузір'я  Плеяд.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2015

ВКОТРЕ

запінилась-закипіла
акація  біла:
витончену  пахіль  раю
у  пригоршні  зачерпує,  
на  світ  виливає

у  глиняній  свіжій  вирві
герой  умирає

кипить  буйно  акація  –  варяться  меди́,
гогочуться  буруна́ми
запашні  окро́пи…

усе  знову,  усе  вкотре,  усе  –  як  завжди:  
заступає  Україна  рідними  синами
од  московської  орди  
лукаві-ліниві-зрадливі  європи  

25.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583446
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2015

НА ДОБРАНІЧ

сонечко  оранжеве
на  горі…
на  горі  –  в  контейнері-смітнику́,
скільки  сміху-відблиску!
у  пластмасовому  оці-ґудзику
грає  –
з-понад  краю
контейнера  визирає:
ку-ку…

давай  знову  гратися,
ховатися-бігати:
хто  кого  знайде?..
де  ти,  де  ти,
мій  володарю  коханий,  де?

день  минає,  день  минає  –
не  вдалася  гра…
оранжеве  сонечко  осідає,
ще  останнім  плюшевим  
промінцем
визирає
із-над  краю  контейнера-
смітника:

на  добраніч  
казочка  отака

25.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583445
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2015

РЕЛАКС

хилю́ся  у  сон,
як  верба  до  води  –
о,  Господи!
біду  од  нас  одведи…

20.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582556
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 20.05.2015

НАВИВОРІТ

проз  очі  дивиться  душа…
а  як  душі  нема?
проз  очі  дивиться  пітьма…
пітьма…

.........

...очі  у  тих  людей  –  пітьма…
дивляться  дном  на  світ  –
навиворіт…

очі  у  тих  людей  –
навісні́    пудо́ві  замки́
на  затиснутих  мертво  щелепах
складських  сталевих  воріт

…спечені
іржею  замки  без  ключів  –
отакі  у  людей  тих  очі

навіть  не  мур-стіна  
непрони́кна,
непробивна,  
порожнеча-тьма-темнота,
у  тих  очах  –
болота…
болота!
споконвічні  тванисті  болота

якщо  зірка  у  ті  болота  сяйне  –  
у  мулові  заздрощів  утоне…
якщо  думка  у  тих  очах  заснує  –
у  нена́висті  зогниє…

…а  ще  у  них  очі  бувають  білі  –
од  жадоби  лютої  озвірілі


05.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581928
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.05.2015

ЛЕЛЕГИ

                                                 «Люди  -  вони    -    небезпечні  -
                                                 з    їхніми    гострими    пилами,
                                                 цвяхами    оскаженілими…»

                                                                     [i]      («Зимова  казка»  Уляна  Задарма)[/i]


лелеги  ми…  
іспокон  віків,
за  промислом  Божим,
селимось  
поміж  людьми

знають  люди:
де  лелеги  склали  гніздо  –
не  буде
біди

і  ці  знали…
та  лелече  гніздо  скинули,  
розтоптали

лелеги  ми:
кожну  гілочку-хворостину
зносили  і  складали
дзьоба-ми…

людям  усього  мало:
гніздо  зруйнували

будуть  тепер  над  ними
дощі  іти:
сто  днів,  сто  місяців
і  сто  років,
зливи  безпросвітні  лити  –
совість  осклизлу    
мити…

будити

застороги  і  обереги…
віками  –
тисячоліттями!
журяться  
бездомні  лелеги
над  звіро-недо-людьми  –
неандертальця-ми

05.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581727
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2015

ПРО ДЕРЕВА -3. Трохи метафізики

Розмовляло    з    Деревом    Дерево:
-  Здрастуй,  Дерево!
-  Здрастуй,  Дерево!
-  Ну,  то    як    там    твої    корінці?
-  Холодно...Мерзнуть.
-  А    пальці    і    пагінці?
-  Лоскочуть    Хмаринам    
             черево...:)

Обіймалися    з    Деревом    Дерево:
-  Грійся,Дерево!
-  Тепло,Дерево!
-  ...вчора    в    Парку    в    порі
             оцій
була    Королева    з    левами...
З    дивними    сивими    левами.

-  Королева    -    вона    ж    людина?
     А    це    -    небезпечно!
-  Так,  безперечно!
Люди  -  вони    -    небезпечні  -
з    їхніми    гострими    пилами,
цвяхами    оскаженілими,
сокирами    грізними,
ножами    й    серцями
 залізними...

Багато    скалічили    нашого    брата...
Та    Цієї    -    боятись    не    варто    -
Вона    -    не    розпалює    ватри,
То    ж    не    буде    нам    рук    ламати
і    листя,  що    вклалося    спати,-
топтати.

-  А    навіщо    їй    Леви?
-  Вона    ж    -  Королева...
А    Королевам    не    можна    
самотньо    гуляти.
Та,  мабу́ть,  їй    простіше  -  з    левами.
Зі    старими    сумними    левами,
птаха́ми
й    деревами...

-  Але    ж  -  пташок    нема!
-  Нема    -    бо    зима...
І    ми    гнізда    порожні    колишемо...
...Королева    в    однім    ЩОСЬ
зали́шила    -
і    ВОНО,    наче    вуглик,  горіло...
Але    мені    не    боліло,
лиш    тепло    розливалось    
по    тілу.
А    потім    поволі    -  згасло...
-  Деревце    Моє    Ясне!
Щоб    -    ні    якої    напа́сті!!!

Шепотілося    з    Деревом    Дерево:
-  Страшно,  Дерево!
-  Втішся,  Дерево!
-  Я    люблю    тебе,  Дерево!
-  І    я    люблю,  Дерево!
...Хоч    поро́жньо    в    небеснім    теремі
і    лютують    Вітри    у    темряві,
ти  -    не    корися    Вітрам!-
я    за    тебе    віддам
усі    корінці,
усі    пагінці,
всі    зимові    скупі    промінці,
всі    хмарини    -    товсті    і    худі...
...навіть    душу    оту    Королевину,
що    заснула    учора
квола
у    порожнім
пташинім
гнізді.

(«Зимова  казка»  Уляна  Задарма)

…розкажу  Вам,  любцю  моя,  і  про  дивні  випадки,  що  трапилися  зі  мною  особисто,  і  пов`язані  вони  із  Деревами.  Перша  невеличка  оповідка  буде  –  

КЛЕН

…він  ріс  на  причілку  нашої  хати  –  не  знаю,  чого  випала  йому  така  честь  –  рости  на  причілку:  як  це  його  ніхто  не  зламав  молоденьким  клеником,  чи  не  зрізав,  як  уже  підріс  –  кленами  не  дуже  пишаються  у  наших  краях.  Та  й  не  тільки  в  наших…  тим  паче,  що  це  був  звичайнісінький  собі  клен  –  не  такий  красень,  у  якого  листя,  як  розгорнуті  долоні  п`ятипалі,  ні,  він  був  із  тих  кленів,  що  мають  дрібні  листочки-човники,  на  осінь  вони  ненадовго  позолотіють  блідо  і  швидко  зіржавіють  і  обсипаються,  зовсім  не  так  пишно,  неспішно  і  красиво  відходять  до  зимового  сну,  як  їхні  розгорнуто-долонисті  родичі.  Зате  такі  прості  американські  ясенолисті  клени  мало  не  водночас  із  верболозами  відчувають  весну  і  наливають  поспішно  бруньки,  щоб  і  одного  погожого  дня  не  згаяти…  цвітуть  такими  невиразними  «патлатими  стовпчиками»  -  і  цвітом  якось  не  з  руки  називати…  зате  бджоли  відчувають  сокорух  цих  весняно-досвітних  дерев  у  своїх  вуликах,  і  прокидаються,  і  починаються  щосонячної  години  медові  псалмоспівання…  ранньої  весни  клен  бринів,  як  одкритий  храм,  великодний  собор  у  нас  на  причілку…

…за  друїдським  гороскопом  клен  –  моє  дерево,  але  про  таку  причетність  до  кленороду  я  дізналася  уже  у  зрілому  віці  і  випадково,  а  тоді,  коли  на  причілку  нашої  хати  ріс  мій  «рослино-тотем»,  чомусь  я  з  ним  не  зблизилася  і  навіть  не  подружилася…  він  собі  ріс,  я  собі  мимо  нього  ходила  з  відрами  до  криниці,  чи  до  хвіртки  –  на  вулицю…  не  встановився  між  нас  зв`язок,  чи  може,  я  його  не  відчувала,  не  відповідала  кленові  взаємністю…  і  нічого  дивного  –  себе  я  довго  не  помічала…

…стовбура  він  мав  цікавого  –  ніби  тіло  його,  що  під  незначним  кутом  тягнулося  до  неба,  трохи  нахиляючись  над  житньою  покрівлею  старенької  нашої  хати  –  опливало  потроху  донизу,  і  стало  з  роками  похожим  на  свічку,  що  горіла  палко,  і  плавився  віск,  стікаючи  по  її  боках,  так  і  захолодавши…  стовбур  у  нього  був  –  із  напливами…  

…а  ще  був  клен  надто  щедрим  на  потомство  своє,  нікому  не  потрібне:  у  тильній  половині  двору  нашого,  за  хатою,  щовесни  щіткою  сходили  новонароджені  кленята  –  проклюнуті  засіви  минулої  осені…  їх  було  так  багато,  що  ніхто  з  них  не  міг  обігнати  інших  своїх  «братів-сестер-близнюків»  і  так  і  зникали  вони  всі  за  літо,  звільняючи  територію  для  нових  безрезультатних  посівів…  попід  самими  краями,  із-під  замшілої  огорожі  випростувалися  кленові  лози,  яким  вдавалося  там  прорости,  але  тато  періодично  обтинав  їх,  щоб  не  перетворилася  половина  двору  у  непролазні  хащі  і  зарості  кленові…

Мені  дуже  подобалося  роздивлятися  на  маленьких  клеників,  які  сходили  щовесни  –  стільки  було  в  кожному  з  них  наївної  віри  у  життя  і  майбутню  свою  щасливішу  долю…  стільки  свіжості  і  безпосередності…  ніжності,  врешті  –  я  з  усіма  ними  дружила,  хоча  й  знала,  що  вони,  як  трава  –  зникнуть  осінню.

…зв`язок  із  причілковим  кленом  моїм  виявився  пізніше  –  так  склалося,  що  того  самого  року,  коли  тато  його  врешті  зрізав,  бо  він  постарів  і  небезпечно  нависав  над  уже  шиферним  дахом  нашої  нової  хати,  того  самого  року  сталися  у  житті  моєму  ті  трагічні  події,  які  спрямували  плин  мій  у  пагорбисте  і  кам`янисте  русло…

Так  співпало  і  так  вийшло  випадково…  а,  може,  той  клен  на  причілку  був  моїм  оберегом?..  якимось  громовідводом,  не  залежно  од  відстані  між  нами…  а  може  і  не  був…  просто  так  співпало…  але  співпало  саме  так.

…до  речі,  мого  ноута  звуть  «Аcer»  -  клен,  тобто  (клен  -  лат.  Acer)))  ось  коли  писала  цю  мініатюрку  –  уперше  і  зауважила…

СЕРДИТЕ  ДЕРЕВО  

…історія  сердитого  дерева  відверто  містична,  хоча  відбувалася  вона  у  даній  фізичній  реальності  і  навіть  за  участю  свідка,  який  був  стовідсотковим  матеріалістом  і  атеїстом.  Він,  власне,  всю  цю  історію  і  спровокував,  відкидаючи  геть  усілякі  «казки»  і  просуваючись  зазвичай  напролом  гусеничними  траками…  

У  Євпаторії,  на  березі  моря,  яке  сильно  тхнуло  гнилими  водоростями,  за  кам`яним,  у  пів  росту  людського,  муром,  що  відбивав  територію  дитячого  санаторію  «Маяк»,  ми  «кинули  якоря».  Людей  на  ту  пору  було  обмаль:  іще  метрах  у  ста  од  місця,  яке  супутник  мій  обрав  для  тимчасового  нашого  притулку,  перекусювало  на  розстелених  покривалах  товариство,  але  залишатися  біля  моря  ночувати,  видно  було  з  усього,  воно  (товариство)  намірів  не  переслідувало.  

Рослинності  на  пляжі  тому  майже  не  було,  хіба  якісь  недоламані-недотоптані  кущі,  і  ті  на  чималих  відстанях.  Товариш  мій  тодішній  усе-таки  знайшов  покручений  і  покалічений  стовбурець  чогось  подібного  чи  то  до  клена,  чи  до  ясена  –  навіть  важко  було  визначити,  що  то  за  деревце  таке  самотою  стриміло  посеред  піску,  у  парі  метрів  од  муру  кам»яного,  дуже  давно  оштукатуреного.

По  дорозі  я  трохи  загаялась  видно,  бо  коли  прийшла  на  обране  супутником  місце,  він  уже  встиг  кинути  під  дерево  рюкзак  і  розгортав  намет,  аби  його  встановити…  

Я  сіла  на  пісок  і  взялася  роздивлятися  –  просто  так,  бо  людина  завжди  роззирнеться  в  усі  сторони,  опинившись  у  незнайомій  місцині.  Крім  того,  місце  одразу  ж  видалося  мені  не  зовсім  привабливим:  хоч  море  і  гойдалося  в  10-20  кроках,  але  ті  купи  гнилих  і  підсихаючих  водоростей,  важкий  дух  йоду  і  перетриманої  риби…  врешті,  я  зачепилася  зором  за  єдине  на  увесь  пляж,  покалічене  людьми,  бо  вітри  не  так  безжально  калічать,  деревце…  дивилася  на  нього,  природно  співчуваючи  нещасливій  живій  істоті,  яка  так  уперто  і  навіть  з  якимось  викликом,  трималася  корінцями  своїми  за  пісок,  а  обломками  і  обрубками  гілок  –  за  небо…  за  ЗАКОННЕ  СВОЄ,  Богом  визначене  місце  –  відомо  ж,  що  «…тільки  Бог  може  виростити  дерево».

Несподівано  і  я  відчула  ледь  уловимий  чийсь  погляд,  відчула,  ніби  хтось  також  дивиться  на  мене,  у  відповідь…  глянула  уважніше,  зосередившись  на  тій  конкретній  точці  на  дереві,  куди  спочатку  зір  мій  упав  спонтанно  і  цілком  випадково…  там  якраз  кривий  стовбурець  його  переходив  у  такі  ж  покручені,  до  того  ж  обламано-обдерті  скелетні  гілки  першого  ярусу,  якщо  можна  взагалі  стосовно  того  деревця  говорити  про  скелет  і  яруси…

Одне  слово,  я  уважно  дивилася  на  дерево  –  Дерево  пильно  дивилося  на  мене…  і  погляди  наші  спрямовані  були  одне  одному  ув  очі  (хоча  ніяких  очей,  у  тому  значенні,  у  якому  ми  призвичаєні  розуміти  це  слово,  на  дереві  я  не  знаходила)…  при  тому,  я,  не  шукаючи  пояснень,  однозначно  «чула»  у  погляді  того  дерева  недоброзичливість,  воно  дивилося  невдоволено  і  сердито,  воно  вимагало,  щоб  ми,  прибульці,  забиралися  геть  від  нього  чимдалі…

…коли  між  двома  живими  істотами,  які  настільки  різняться  формально,  встановлюється  контакт,  можливо,  за  потреби  однієї  із  них,  то  обмін  інформацією  відбувається  не  тими  комунікативними  засобами,  до  яких  ми  звикли  у  повсякденні  –  такий  контакт  відбувається  на  рівні    «надрозумів»,  чи  «вищих  розумів»,  чи  «істинних  розумів»,  і  сприйняття  отриманої-переданої  інформації  зовсім  інше  –  «розмова»  виходить  дуже  простою,  до  краю  стислою,  ясною  і  без  жодних  умовно-словесних  шумів  і  поміх-перешкод…  усе  там  звучить  однозначно  і  абсолютно  конкретно,  там  неможливе  «да-да-  нє-нє-нє!»,  там  навіть  сумніви  неможливі,  сумніви    виникають  згодом,  коли  людина  починає  аналізувати  і  намагатися  пояснити,  раціоналізувати  момент  контакту,  бо  в  чудеса  ми,  як  відомо,  не  віримо…

…що  сказало  мені  Дерево?  Сказало  багато,  хоч  нічого  і  не  сказало,  точніше,  сказане  ним  могло  вкластися  у  дві  всього  короткі  слові  –  «ідіть  звідси»,  і  навіть  не  слова  то  були,  а  лише  відчуття,  Дерево  передало  мені  у  відчуття  свою  вольову  вимогу  –  «забирайтеся  геть  звідси»,  але  було  у  тому  «сигналові»  багато  супутніх  інформаційних  «доповнень»,  чи  відтінків-значень:  Дерево  висловлювало  незгоду,  воно  вимагало,  попереджало,  погрожувало,  пояснювало  і  навіть  сподівалося  на  розуміння…  а  ще  –  воно  не  приймало  моїх  співчуттів,  точніше,  воно  ніби  ігнорувало  їх,  бо  мало  і  шанувало  власну  гідність,  чи  щось  дуже  близьке  до  того,    і  воно  не  вірило  таким  як  я  –  людям  тобто,  удосталь  вже  набачилося  і  натерпілося…

і  зараз  понятійний  букет  його  посилу  не  стерся,  не  вицвів  і  навіть  не  зблід  десь  там  у  глибинах  мого  сприйняттєвого  устрою,  але  виникає  він  лише  у  такі  хвилини,  як  от  дана  –  коли  я  зосереджуюся  на  тій  давній  події  детально  і  рух  за  рухом  –  у  минулому  нічого  не  міняється  і  не  проминає…

…зрозумівши  усе  разом  і  в  коротку  мить  контакту  нашого,  чи  контакту  зі  мною,  я  обернулася  до  супутника  свого  і  сказала:  нам  треба  відійти  звідси  метрів  на  сто  у  будь-яку  сторону,  ми  не  можемо  тут  залишатися…»  –  він  зиркнув  нітрохи  не  привітніше,  чим  перед  тим  Дерево,  і  гойднув  униз-догори  головою,  що  мало  означати:  «…блаженна»  (від  росіянського  слова  «блаж»  звісно,  тобто  –  «дур,  дурощі»…)  і  продовжив  свою  справу.  Не  важить,  куди  там  я  одійшла,  може,  до  води,  а  коли  повернулася  –  побачила  жахливу  (як  на  мене)  картину:  мій  супутник  стояв  коло  Дерева  і  розгніваними  уже  зусиллями  викрував  йому  (Дереву)  одну  із  покалічених  раніше  гілок.

«Припини,  -  вигукнула  я,  -  не  чіпай  цього  дерева!  Для  чого  тобі  та  гілка?..»

«Для  вогнища»,  -  відповів,  і  кострубата  гілка  та  нарешті  відділилася  од  цупкого  стовбура  свого,  обдерши  на  додачу  ще  й  кусок  зашкарублої  кори.
Він  пожбурив  ту  гілку  на  нікчемну  купку  прихоплених  раніше  –  по  дорозі  на  берег  –  дровинячок…  сперечатися  сенсу  не  було,  є  люди,  і  є  з  такими  людьми  стосунки,  які  добігають  уже  остаточного  рівня  чи  то  мудрості,  чи  багатотерпіння,  а  може  безнадії,  що  стають  установками  –  сперечатися,  пояснювати  чи  доводити  будь  що  сенсу  нема…  я  мовчки  подивилася  іще  на  ту  його  здобич,  вирвану  «з  м`ясом»  від  каліки-Дерева  і    перспектива  вечірнього  чаю,  завареного  на  кострі,  мене  не  зігріла…  а  от  передчуття  ясно  сповіщало,  що  з  цього  моменту  на  комфорт  душевний,  спокій  та  «релакс»  тут  уже  сподіватися  не  варто…  

Першої  ночі  обом  нам  снилися  важкі,  навіть  кошмарні  сни…  Супутник  мій  –  закоренілий  матеріаліст,  пояснив  це  втомою,  всілякими  враженнями  за  день  –  одне  слово,  усе,  як  наука  каже…  я  також  не  стала  робити  з  того  факту  події,  хоча  трохи  дивним  було,  що  кошмари  –  у  кожного  свій  –  водночас  знущалися  над  обома  людьми,  що  спали  у  наметі…

Наступної  ночі  супутник  розбудив  мене  і  закликав  подивитися,  чи  справді  під  деревом  (а  отже  -  у  парі  метрів  перед  входом  до  намету)  хтось  є,  чи  йому  сниться…  я  подивилася,  нікого  там  не  знайшла  –  ну  справді  ж  нікого  і  ніде,  і  порадила  йому  перехреститися  (спросоння  забула,  що  атеїст…).  Наступного  дня  я  запитала,  що  йому  там  видалося,  він  сказав,  що  бачив  пару  людей  –  чоловіка  і  жінку,  які  сиділи  під  деревом,  обійнявшись,  і  пильно  вдивлялися  проз  відкриті  «двері»  у  намет…  «…не  треба  було  дерево  чіпати»,  -  подумала  я  собі,  але  не  сказала  нічого.

Справжній  «спектакль»  розгорнувся,  як  і  належить  «за  законами»  містичного  жанру,  на  третю  ніч…

Усе  почалося  з  того,  що  я  ніяк  не  могла  вибратися  вчасно  з  міста,  куди  поїхала  ще  за  дня,  щоб  повернутися  у  районі  шостої  чи  восьмої  вечора,  як  домовилися…  щось  там  траплялося  із  транспортом,  кудись  я  не  туди  ішла,  десь  я  не  там  по  Євпаторії  блукала…  до  низки  заміських  санаторіїв,  за  муром  одного  з  яких  стояв  намет,  я  зуміла  добратися  уже  за  10-ту  вечора…  до  «Маяка»  треба  було  іще  з  півгодини  іти…  я  пішла.  Стежку  знала  добре,  але…  

…що  йду  вже  давно,  але  як  ніби  на  одному  місці,  зауважила  по  тому,  що  стало  зовсім  темно,  а  я  все  іще  йду  та  йду  стежкою,  а  «Маяк»  не  наближається…  по  такому  відкриттю  почала  нарешті  переміщатися  у  просторі  –  от  і  скверик,  який  слугував  орієнтиром,  через  скверик  стежкою  до  муру,  а  за  муром  –  намет…  але  до  кам`яної  огорожі,  яку  я  бачила,  бо  вже  зійшов  місяць,  ніяк  не  вдавалося  добратися…  стежка  усе  плуталася  між  якихось  заростів  високої  місцевої  рослинності  –  мені  до  пояса  ростом,  при  чому  –  усі  ті  чи  то  трави,  чи  може  й  кущики  були  густо  обліплені  мушлями  слимаків  і  торохтіли  зусібіч,  як  сухі  кістки  з  одкритих  могил  на  цвинтарі…  рухи  плуталися  у  тих  огидних  заростях  із  слимаків,  доводилося  уже  розсувати  обліплені  ними  гнучкі  гілки  високих  і  густих  рослин  з-перед  себе  руками,  щоб  іти  стежкою…  я  ніби  пливла  у  якомусь  дивному  сухому  слимаковому  озері…  одного  разу  вдалося  вийти  до  муру,  але,  перехилившись,  намета  за  ним  не  знайшла,  викарабкалася  на  той  мур,  щоб  роздивитися  –  де  ж  намет…  але  за  ним  було  порожньо  -  намета  ніде  видно  не  було...

подумала  спочатку,  що  я  знову  десь  відхилилася  разом  зо  стежкою  і  блукаю,  але  знайомий  остов  санаторію  «Маяк»  бовванів  справоруч  на  звичайній  своїй  відстані,  там  іще  світилися  подекуди  вікна…  місце  було  тим  і  не  тим  водночас…  врешті,  я  зупинилася  посеред  слимакового  наслання  і  подумала,  що  відбувається  щось  дивне  і,  певно,  мене  «водить  блуд»…  про  блуд  і  про  те,  як  він  уміє  водити  людину,  напавши  на  неї,  я  читала  раніше.  Оскільки  читання  було  мені  цікавим,  то  й  запам`яталося  добре…  і  так  –  блуд,  сказала  я  собі…  отже,  щоб  його  позбутися,  треба  пригадати,  з  якою  начинкою  пиріжки  були  на  великодному  святковому  столі  у  моїй  господі  (так  у  книжці  радилося)  –  але  на  моєму  міському  минуло-великодному  столі  ніяких  пиріжків  не  було…то  й  згадувати  про  їхню  начинку  виявилося  нічого.  

Ще  одна  порада  із  книжки  прийшла  –  коли  водить  блуд,  треба  сорочку,  у  яку  зодягнена,  переодягти  навиворіт  –  я  швиденько  здерла  із  себе  футболку,  вивернула  і  знов  одягла,  далі,  нагадувала  давно  прочитана  книжка,  треба  поставити  ноги  «на  ширину  плечей»  –  циркулем  ніби,  нагнутися,  подивитися  позад  себе  через  простір,  що  утворюється  за  такої  широкої  постави  ніг  на  пройдений  шлях  блукань  і  сказати  «туди  мені  дорога».  Хоч  я  сприймала  такі  історії  і  поради,  як  чисто  народну  дотепну  творчість,  чи  якийсь  забобон-вірування  –  у  мене  не  було  інших  засобів  вийти  із  блукань  довкола  і  я  скористалася  тим,  що  прийшло  до  голови  –  отакими  маніпуляціями…  навіть  трохи  підсміюючись  над  собою  –  бо  справді  смішно  все  це  з  боку  виглядало  б…  як  тільки  я  все  те  зробила  і  вимовила  «туди  мені  дорога»,  одразу  ж  світ  увесь  ніби  гойднувся,  а  точніше  –  крутнувся  довкола  мене,  і  я  чітко  побачила,  де  перебуваю  і  як  дістатися  до  намета  –  він  був  зовсім  поруч…  

До  «стійбища»  добралася  вже  без  пригод…  пригоди,  як  швидко  виявиться,  чекали  саме  там…  

…супутник  мій  сидів  при  вході  (точніше  «влазі»)  у  намет,  хоч  я  була  певною,  що  він  спокійно  спить,  не  чекаючи,  коли  я  повернуся,  і  зовсім  не  вболіваючи  з  приводу  моєї  тривалої  відсутності  –  на  ту  пору  ми  були  вже  чужими  одне  одному,  хоч  і  залишалися  іще  якісь  обривки  звичок  від  минулих  взаємин,  якісь  позбавлені  смислу  ритуальні  взаємодії,  з  мого  боку  терпляче-вимушені,  з  його  –  недружні,  приховано-ворожі…  між  нас  уже  не  було  ілюзій

Одначе  він  не  спав.  Зачувши  моє  наближення,  стривожено  вигукнув,  назвавши  по  імені  –  «це  ти?!  Чи  це  не  ти?»

Я  сама  до  себе  хмикнула:  «це  я…»

«…думала,  ти  спиш…»  –  «де  ти  так  довго  була?..»  –  навіть  непідробна  тривога  у  голосі…  –  «…заблукала  трохи…»  –  «тут  таке  робитья…»  –  «…що  робиться?»…  –  «…зараз  побачиш…»

…і  я  побачила…  спочатку,  правда,  почула:  здалеку,  може  від  самої  умовної  точки  на  горизонті,  де  небо,  море,  ніч    і  берег  сходяться,  почувся  віддалений  лемент,  переспів,  перегук,  передзвін  сотень  дрібних,  поза  сумнівом  тонкостінно-металевих,  бубонців  –  не  дзвіночків,  не  брязкалець,  а  саме  бубонців…  звук  швидко  наближався  з  тильної  сторони  намету  –  надто  швидко,  але  те,  що  ті  бубонці  обліпили  і  калатали  на  ньому  –  не  летіло,  воно  ішло  –  це  було  зрозуміло  по  перепадистому  ритму  наростаючого  дзеленчання…  уява  намалювала  миттєво  щось  подібне  до  тих  заростів  розчепірено-гнучко-пагінних  і  обліплених  слимаками,  у  яких  я  кілька  хвилин  тому  іще  блукала,  обдурена  блудом…  перше,  що  я  зробила  за  нових  обставин  –  юркнула  за  полог  намету  і  там  причаїлася.    Супутник  мій  опинився  у  своєму  кутку  тимчасово  спільного  житла  нашого  мало  не  в  ту  ж  таки  мить…  але  бубонці  тарабанили  уже  зовсім  поруч,  звук  наростав  і,  здавалося,  неймовірна  причина  його,  чи  його  носій,    уже  впритул  наближався  до  «сліпої»  матірчастої  стіни  нашого  сховку…
Я  швиденько  вибралася  із  свого  кутка,  пробралася  до  входу  (чи  виходу,  якщо  ізсередини  дивитися)  у  намет,  відсунула  полог  і  вистромила  назовні  голову  –  бренькіт  уже  по  вінця  затопив  собою  усю  «акваторію»  берега  і  погрожував  змити  намета,  як  тріску…  погроза  відверта  вчувалася  у  наростанні  брязкоту  тисячоголосого  того…  що  ж…  насамперед  треба  було  з`ясувати,  що  відбувається  насправді,  у  чому  причина  цієї  ірраціональної  події  і  тоді  вже  прикинути,  як  діяти…  рятуватися,  власне.

Я  вибралася  із  намета  настільки,  щоб  дотягнутися  і  виглянути  за  його  «ріг»…  те,  що  побачила  –  нічого  не  пояснювало,  але  основне  на  тоді,  я,  здається,  умить  втямила…

Визирнувши  за  намет,  я  узріла,  як  по  блискучій  «живій»  смузі  –  границею  між  морем  і  берегом,  по  смузі,  яку  лизали  спокійні  і  ліниві  хвилі,  тому,  під  місяцем,  вона  ніби  стріляла  іскрами  –  шматочки  слюди,  що  у  піску,  вимивалися  хвилями  і  зволожені  ними  ж,  відбивали  місячні  промені,  –  рухалася  –  таки  йшла!  –  висока,  чи  довга…  метрів  зо  п`ять  заввишки  –  палиця…  тичка…  як  іще  те,  що  ішло  по  краю  моря  і  берега,  можна  назвати,  щоб  визначити  –  жердь…  жердина…  –  справді  «довгий,  тонкий,  без  гілок  кусок  дерева».  І  от  цей  довгий  і  тонкий  (зчорнілий,  як  ніби  довго  пролежав  у  воді)  кусок  всохлої  давно  деревини,  весь  обвішаний    якимсь  чорним  же  лахміттям  (потім,  вдень  уже,  я  додумала,  що  то,  либонь,  були  водорості…)  і  по  лахміттю  тому  обвішаний  сотнями,  а  то  й  тисячами  дрібних  бубонців  (я  їх  не  бачила  фізичними  очима,  звичайно,  але  якось  інакше  я  їх  бачила  таки,  ну  і  чула  ж),  які  щодуху  лементіли  і  видзеленькували,  –  йшов,  не  зважаючи  на  те,  що  другої  опори  (ноги),  необхідної  для  процесу  ходи,  він  не  мав…  при  світлі  липневого  місяця,  ішов  однією  «ногою»  кусок  деревини,  повноцінно  при  тому  «ступаючи»…  не  стрибав,  а  ішов  однією  «ногою».

Перші  кілька  секунд,  поки  моя  свідомість  намагалася  адаптувати  бачене  до  якогось  хоч  би  сприйняття,  жердина  та  продовжувала  йти,  але,  порівнявшись  із  наметом  –  зупинилася…  бубонці  вмовкли,  тільки  декотрий  окремий  із  них,  торкнутий  вітерцем,  чи  й  просто  порухом  повітря,  обзивався  коротенько,  і  до  нього  так  само  коротко  відгукувався  інший…  жердина  не  рухалася,  здавалося,  вона  роздумує  над  чимось  спроквола…  щось  вирішує,  чи  згадує,  чи  й  до  чого  дослухається…  я  спостерігала,  не  дихаючи…  і  от  вона  (жердина  та)  прийняла  якесь  своє  рішення  і…  рушила  йти,  але  вже  не  краєм  берега  і  моря,  а  направилася  до  намета…

Я  скочила  на  ноги  –  стало  очевидно,  що  заховатися  і  перечекати  не  вдасться,  –  я  скочила  на  ноги  і  блискавкою  метнулася  до  купки  дров,  що  чорніла  окремою  плямою  на  піску  поруч  із  наметом.  Не  знаю  вже,  як  пояснити  той  факт,  що  уночі,  хоч  і  при  місяцеві,  але  уночі  ж  –  я  бачила  все,  наче  котячий  зір  у  мені  одкрився,  -  і  ще,  як  за  два  вечори,  коли  на  скупому  костерцеві  усе-таки  варився  чай  і  ще  якась  там  страва  у  казанку,  та  гілка,  яку  напочатку  супутник  мій  злостиво  одкрутив  од  сердитого  Деревця-каліки  –  вбереглася,  і  не  потрапила  у  вогонь…  як  би  там  і  було,  але  ту  гілку,  насильницьки  відібрану  супутником  немудрим  тодішнім  моїм  од  Дерева,  я  знайшла  і  упізнала  одразу.  Вихопивши  її  з  поміж  інших  «дров»,  поспіхом  кинула  гілку  ту,  із  підсохлим  уже  і  скрученим  у  рурочку  куском  шкіри-кори,  Дереву  «до  ніг»,  до  підніжжя  Дерева  пожбурила  гілку  ту  і  швиденько,  вголос  і  на  повному  серйозі  гукнула:  «Дерево,  забери,  що  твоє…  і  вибач  цьому  нерозумному  чоловікові  –  сам  же  не  знає,  що  творить…»  Нерозумний  чоловік  на  ту  мить  продовжував  ховатися  у  наметі…

Спробувавши  таким  чином  заспокоїти  Дерево,  хоч  якось  із  ним  «помиритися»,  я  озирнулася  на  дії  жерді,  чиї  бубонці  волали  уже  зо  всіх  боків  і  сторін,  і  встигли  затопити  металевим  торжеством  своїм  увесь  Божий  світ,  аж  у  вухах  лящало.  На  момент,  коли  я  повертала  Дереву  гілку  і  вибачалася  за  чуже  зло,  бубонці  усе-таки  зойкнули  були  подивовано,  чи  як  од  несподіванки,  і  вчинили  миттєву  паузу  –  отже,  жердина  все-таки  «вклякала»  на  місці,  але  не  надовго,  бо  одразу  ж  по  тій  короткій  паузі  бубонці  задзеленчали  знову  –  ще  гучніше  і  натужніше,    радісніше,  тільки  їхня  радість  не  відлунювала  радістю  у  мені,  навпаки  –  то  була  радість  очікуваної  справедливої  розправи…  

Жердь  наближалася.  Бубонці  захлиналися  і  волали.  Із  намета  виборсався  мій  супутник:  він  не  здавався  переляканим,  але  поза  видавала  безпорадність  –  він  усе  бачив  і  чув,  але  повірити,  сприйняти  хоч  якимось  чином  те,  що  відбувалося,  не  міг…  не  вірив  він  у  «казки»,  у  всіляку  містику,  і  повірити  не  міг.  Але  це  його  не  захищало.  Жердина  наближалася.

Я  вхопила  якусь  ломачину,  з  тих,  що  були  припасені  для  костра,  ухромила  її  протилежним  кінцем  у  пісок  і  швидко  оббігла  доокруж  намета,  окресливши  таким  чином  коло  на  піску  (пам`ять,  либонь,  вийняла  із  «архіву»  фрагмент  із  кінофільму  «Вій»).  Мій  супутник  стояв  мовчки.  «На  коліна!»  -  гукнула  йому  я  і  він  упав  на  коліна,  як  сніп.  «Молися!»  –  знов  підказала  йому.  –  «Я  не  вмію  молитися!»  –  відгукнувся.  «Отче  наш…»  читай!»  –  знов  я.  «Не  знаю  я  «Отче  наш…»  –  він.  «Повторюй  за  мною!  –  Отче  наш,  що  живеш  на  небесах,  хай  святиться  ім»я  твоє…»  –  повторював…  атеїзм  як  водою  знесло…

Бубонці  втихли,  жердина  зупинилася  і  стовбичила  перед  рискою,  яку  я  намалювала  невідь  для  чого  колом  доокруж  намету…  жоден  бубонець  не  обзивався,  складалося  враження,  що  всі  уважно  слухають  «Отче  наш…»  у  виконанні  дебютанта-атеїста…

Важко  сказати,  скільки  разів  ми  «дуетом»  прочитали  «Отче  наш»,  -  я  вперед,  він  за  мною  –  луною,  але  жердина  врешті  ворухнулася,  бо  тихо  обізвалися  один  за  одним  двійко  бубонців…  тоді  вона  ворухнулася  ще  раз  –  бубонці  вже  дружніше  бренькнули,  масовіше…  врешті,  жердина  рушила  йти  і  –  Слава  Богу  –    до  моря…  там  вона  ступила  на  улюблену  свою  «живу»,  з  прострілами  іскор,  мокру  смугу,  де  хвилі  тихо  лизали  пісок,  і  побрела  неспішно  геть…  брязкіт  і  дзеленчання  бубонців  наче  збайдужіли,  швидко  віддалялися,  а  тоді  і  зовсім  умовкли  десь  у  перспективі,  де  знайшли  собі  точку  перетину  ліній  моря,  берега  і  нічного  горизонту…
Я  кинула  ломачину,  якою  описувала  доокруж  намета  коло,  сіла  на  пісок…  Подивилася  на  Дерево  –  воно  видавалося  відстороненим,  як  і  належить  бути  дереву.  «Спаси-Бі..»  –  усе-таки  сказала  я  йому  тихенько.  Воно  не  озвалося,  ніяк  не  відреагувало.  Тиша.  І  відчуття  проминулої  небезпеки  –  спокій.

«…це  вже  все?»  –  поцікавився  мій  супутник,    –  «мало?»  –  у  відповідь  поцікавилася  я.  «…більше  було  до  того,  як  ти  вернулася…»
І  він  розказав  мені  свою  пригоду.

«Коли  ти  не  вернулася  до  восьмої,  як  домовлялися,  я  вирішив  не  сердитися  на  тебе,  а  просто  чекати.  Але  ти  не  вернулася  і  за  годину,  і  ще  за  годину.  Ти  не  вернулася,  коли  і  стемніло.  Я  сидів  тут,  біля  намету,  і  чекав.  Аж  видалося,  ніби  ти  йдеш  –  я  оглянувся  і  побачив,  що  під  цим  деревом  світиться  якийсь  вогник,  як  ніби  хтось  цигарну  незагашену  кинув.  Я  подивився-подивився  –  вогник  не  зникав.  Сам  не  курив,  нікого  тут  більше  не  було,  хто  міг  кинути  недопалка,  я  не  знав.  Може,  хто  йшов  з  того  боку  муру  та  й  кинув  і  випадково  попав  сюди.  Добре,  що  в  намет  іще  не  влучив,  подумав  я.  І  відвернувся.  Потім  знов  подививився  під  дерево  –  вогник  тлів  і  не  погасав.  Може  світляк,  подумав  я  і  вирішив  більше  туди  не  дивитися.  А  ти  все  не  верталася.  Знов  здалося  мені,  що  ніби  ти  вже  йдеш  по  піску,  і  я  оглянувся…  Під  деревом  сидів  якийсь  чоловік  і  курив  цигарку.  Тьфу,  подумав  я,  ніби  місця  на  березі  мало,  що  принесло  його  просто  мені  під  бік…  Чолов`яга  той  сидів,  курив  і  дивився  на  мене  занадто  пильно  і  навіть  нахабно,  з  якимось  навіть  викликом.  І  чого  втупився,  подумав  я.  Коли  він  обізвався:  «Чекаєш?»  –  «Чекаю»,  –  відсказав  я  і  подумав  –  яке  йому  діло  і  –  звідки  він  знає…  «Ну,  чекай»  –    сказав  той.

Сиділи  мовчки,  а  тоді  він  знов  –  «чекаєш?»  –  «А  тобі  чого»,  –  спитав  і  я  його.  –  «Нічого»,  -  сказав  він  і  вмовк.

Коли  і  втретє  він:  «Чекаєш?..»  Я  промовчав.  –  «А  вона  не  прийде»,  –  сказав  він  і  з  насолодою  затягнувся  димом.  «Як  це  не  прийде?»  –  чи  спитав,  чи  й  подумав  я.  –  «Не  прийде,  бо  її  вже  тут  немає»,  -  сказав  чоловік  під  деревом  і  нахабно  засміявся.  «А  де  вона?»  –  спитав  я,  аби  що  сказати,  бо  відчув  себе  досить  спантеличеним.  «Там»  –  і  чолов`яга  махнув  рукою  у  напрямку  моря.  Я  трохи  злякався  –  виходить,  він  бачив  тебе  у  морі…  і  більше  ти  не  прийдеш  –  це  могло  означати  одне…  Незваний  гість  знову  засміявся  з  викликом  і  спитав:  –  «Хочеш  побачити  де  вона?  Я  можу  показати,  якщо  підеш  зі  мною…»

«Покажи»  –  погодився  я,  і  він  сказав  –  «пішли…»  Ми  обидва  попідводилися  з  піску  і  одправилися  до  моря…  Він  зайшов  у  воду  і  сказав  
–  «…іди  за  мною,  вона  тут…»  Я  вже  хотів  іти  за  ним,  коли  почув,  як  ти  мені  гукаєш:  «…не  йди  за  ним  –  він  хоче  тебе  втопити!»  Я  оглянувся  і  побачив,  як  хтось  намагається  забратися  на  мур  з  того  боку,  але  в  нього  не  виходить.  Я  подумав,  що  це  ти  і  пішов  до  тебе.  Але  той  чоловік  вискочив  із  води  і  догнав  :  «Куди  це  ти?  Чи  боїшся?  Ти  –  боягуз?  Боїшся  подивитися  де  вона?»  –  і  вчепився  в  мене.  –  «Та  відчепися»  –  спробував  я  вивільнитися  з  його  рук,  але  він  тримався  за  мене  міцно  і  потягнув  до  води.  Я  його  штовхнув,  він  штовхнув  мене  і  ми  трохи  побилися.  Врешті  я  одірвав  його  од  себе  і  побіг  до  намету,  думав,  ти  вже  там.  Але  тебе  не  було,  і  я  зайшов  за  мур  –  може  ти  не  можеш  знайти  пройму  у  мурі.  Але    нікого  там  не  виявив,  тільки  чув,  як  сухо  торохтіли  мушлі,  що  обліпити  траву,  ніби  хтось  блукав  поміж  заростями.  Місяць  добре  світив  і  я  бачив,  що  на  пустиреві  за  муром  –  порожньо,  тільки  стукіт  той…  як  сухими  кістками  пересипає  хто…

Я  вернувся  до  намету,  а  нахаба  уже  знов  сидів  під  деревом  і  курив.  «Боягуз»,  -  кидав  він  мені  періодично  і  сміявся,  -  «…а  вона  не  прийде…»  –  і  знов  реготався…  потім  він  встав,  викинув  цигарку  свою,  підійшов,  одіпхнув  мене  і  поліз  у  намет,  я  його  вхопив  і  почав  відтягати,  щоб  не  пустити  –  здається,  ми  ще  раз  побилися…  після  сутички  він  вернувся  під  дерево,  але  вже  сидів  мовчки,  і  ніби  й  задрімав.  Мені  здалося,  що  хтось  підійшов  до  мура  і  я  озирнувся.  Там  знову  нікого  не  було,  але  коли  я  перевів  погляд    на  чолов`ягу  того  під  деревом  –  уже  і  він  ізвідти  забрався.  Нарешті  і  ти  прийшла  –  я  вже  не  знав,  чи  вірити,  що  то  ти  прийшла,  чи  знов  яке  наслання  до  мене  наближається.  Але  то  була  вже  справді  ти…  добре,  що  ти  вернулася…»

Ми  позабиралися  в  намет,  коли  почало  світати.  Одіспалися.  Удень  ще  раз  переворушили  події  минулої  ночі.  А  тоді  супутник  мій  сказав,  збираймося,  перейдемо  звідси,  знайдемо  собі  інше  місце,  море  і  берег  тут  скрізь,  а  о-там,  метрах  у  двохстах,  якесь  болітце  за  муром  є,  там  ростуть  верби,  буде  тіньок  на  намет  падати.

Ми  перебралися  під  верби.  А  за  кілька  днів  і  зовсім  пішли  звідти,  повернулися  до  Києва…

Цікаво,  що  якось  у  Києві  вже  я  нагадала  йому  ті  пригоди  нічні,  але  він  подивився  на  мене  невдоволено  і  сказав  –  що  ти  вигадуєш,  нічого  подібного  не  було  і  бути  не  могло,  не  вірю  я  в  усілякі  такі  казки  і  забобони…

Чи  пам`ять  йому  підредагували,  стерли  цей  епізод,  чи  не  хотів  згадувати,  як  потрапив  у  містичну  пригоду.  Більше  йому  про  ті  події  ніколи  не  нагадувала.  Може,  нічого  такого  і  не  було  насправді?  Але  я  точно  знаю  –  було.  І  було  у  даній  фізичній  реальності.  За  участі  свідка  –  матеріаліста  і  атеїста  закоренілого,  Хоми  абсолютно  невіруючого.

Постфактум:  дитиною,  років  п`яти  з  половиною,  я  подорожувала  селом,  у  якому  ми  тоді  з  мамою  і  татом  жили.  Вулиця  вивела  мене  в  поле.  Там,  біля  дороги,  стояв  шлагбаум  –  колись  він  обмежував  рух  транспорту,  бо  по  селах  «ходив  ящур»    –  заразна  хвороба  різної,  особливо  великої  рогатої,  худоби.  Ящур  давно  уже  не  ходив,  а  шлагбаум  так  собі  і  залишився  при  дорозі  –  про  всяк  випадок,  а  може  просто  забули  про  нього.  

Я  викарабкалася  на  перекладину  шлагбаума,  обняла  стовпчика,  який  ту  перекладину  тримав  і  дивилася,  як  сонце  гарно  сідає.  Була  осінь.  Сонце  сховалося  швидко,  так  само  швидко  почало  сутеніти.  Я  зауважила,  що  небо  згасло  і  стало  сірим,  наче  туманним,  посіріло  і  поле  (може  там  ще  була  яка  стерня,  чи  вже  рілля,  але  враження  таке,  що  на  лінії  горизонту  поєдналися  дві  сірі  сторінки,  чи  якого  сірого  листка  перегнули  посередині…).  Я  зібралася  йти  в  село  –  додому,  коли  зауважила  далеко-далеко,  у  самому  кінці  поля  якийсь  рух…  придивилася…  Висока  суха  палиця  «ішла»,  поспішаючи,  самим  краєм  між  небом  і  ріллею…  я  не  повірила  власним  очам  –  палиці  ніколи  раніше  не  ходили  самі  собою…  поки  я  придивлялася,  палиця  та  опинилася  вже  посеред  поля  –  половину  відстані  від  горизонту  до  мене  встигла  «пройти»  за  якусь  коротку  мить…  я  злякалася,  бо  сумніву  більше  не  було  –  палиця  йшла…  поки  я  зослизнула  з  того  шлагбауму,  палиця  ще  більше  наблизилася  –  я  бачила  її  чітко  і  в  усіх  подробицях  –  вона  «йшла»,  нахилившись  уперед,  швидко  ступала  одним  своїм  кінцем  об  землю,  а  другим  «кивала»  в  такт  «ході»  у  небі…  вона  була  висока,  чорна,  суха…  я  зовсім  перелякалася  і  кинулася  з  усіх  ніг  польовою  дорогою  до  села…  в  хатах  уже  повмикали  світло.  Думаю,  то  був  перший  мій  рекорд  із  швидкості  бігу…  здається,  якийсь  час,  у  крайньому  разі,  поки  добігла  до  села  –  я  кричала,  од  страху…  поверталася  у  село  з  сиреною,  можна  сказати…

Мамі  нічого  про  свою  пригоду  не  розказала,  бо  заборонили  б  мені  самій    селом  подорожувати.

Виросла,  подорослішала,  навіть  коли  вже  й  підтопталася  добре,  постаріла  тобто,  все  час  од  часу  згадувала  ту  палицю  в  полі,  яка  ішла,  і  не  могла  розгадати  –  що  воно  тоді  за  чудасія  була…

Коли  прочитала  десь  якось  –  може  у  Воропая,  може  де-інде,  що  у  народу  нашого  є  повір`я,  ніби-то  утопленики  передчасні  блукають  сім  років  світом  у  вигляді  сухої  високої  дерев`яної  палиці,  що  іде…

От  і  не  вір  народним  повір`ям:  дві  «самохідні  палиці»  зустрілися,  чи  показалися  були  мені…  Та,  шо  біля  моря  за  Євпаторією,  думаю,  мала  зв`язок,  чи  дружила  з  Деревом,  яке  не  любило  людей  і  не  хотіло,  щоб  ми  біля  нього  розбивали  свого  намета…  люди,  трапляється,  у  морі    і  потопають  інколи…  от  розгніване  Дерево  і  покликало  собі  на  підмогу  «страшилку»  із  моря,  щоб  нас  прогнати…  що  ж  до  чолов`яги,  який  хотів  затягти  мого  супутника  у  воду  на  глибину  -  либонь,  то  була  та  сама  «палиця  ходяча»,  тільки  показувалася  йому  в  іншій  формі,  людській  –  за  дерево  помститися  потопельник  прийшов,  за  те,  що  гілку  супутник  тодішній  мій  од  Дерева  одкрутив,  од  зла  людського  Дерево  своє  захищав…  

...щоб  мене  позбутися  –  з  блудом  домовилися,  і  він  мене  водив  поблизу,  аде  до  намета  не  підпускав...  виходить  так,  що  мене  усе-таки  Дерево  топити  не  хотіло,  бо  я  –  «чула»  його,  і  одразу  ж  погодилася  забратися  геть  чим  подалі,  і  гілок  йому  не  одкручувала…  теж  намагалася  його  захистити,  та  не  змогла.

...але  треба  ж  тому  привиду  (чи  ким  він  був),  що  курив  під  Деревом,  настільки  матеріалізуватися,  щоб  супутник  мій  не  тільки  не  допускав  сумніву  у  його  (чолов`яги)  реальності,  а  навіть  двічі  з  ним  потуса́вся-побився  …

ВЕЛИКЕ  ДЕРЕВО  –

думаю,  воно  було  різновидністю  бе́рестових  –  із  родини  в`язових…  Росло  Велике  Дерево  у  Першотравневому  парку  (може  парк  той  зараз  уже  і  перейменовано,  що  було  б  цілком  доречно…),  біля  того  входу,  що  майже  навпроти  столичного  Будинку  офіцерів.  Неоддалік,  через  дорогу,  у  одному  із  напівпідвальних  приміщень  розміщалася  тоді  редакція  примітивної  газетки  із  великими  претензіями,  де  я  тимчасово  мусила  працювати…  За  теплої  пори  року  я  забирала  папери  зо  столу  письмого  свого  і  йшла  в  парк,  умощувалася  на  лавочці  і  вичитувала-готувала  до  друку  опуси  «колег»»…  там  добре  було  працювати…  лавочка  стояла  якраз  навпроти  Великого  Дерева  і  я  часто  роздивлялася  на  нього  –  дивуючись-милуючись,  чи  й  думаючи  про  своє…  Невдовзі  установився  між  нами  своєрідний  зв`язок,  односторонній  спочатку,  думаю:  я  йшла  в  парк  з  паперами  у  течці,  але  саме  до  того  дерева.  Інколи  ділилася  з  Деревом  якимись  почуттями  своїми,  чи  думками  невеселими.  Одне  слово  –  з  тим  великим  і  прекрасним  Деревом  я  подружилася.

По  якімсь  часі  настала  у  житті  моєму  темна  смуга  –  серйозно  і  надовго  захворіла.  Замість  редакцій,  потяглися  кострубатою  мотузкою  у  реальності  моїй  лікарняні  палати,  білі  халати,  операційні  і  післяопераційні  страждання.

Одного  із  госпітальних  залягань  моїх,  коли  фахівці  уже  почали  розводити  потроху  руками,  готувати  морально  до  неминучого  –  усі  методики  їхні  вичерпувалися,  а  я  ніяк  не  виліковувалася…  одне  слово,  замаячила  тоді  переді  мною  не  краща  із  перспектив…  і  от,  лежачи  на  госпітальному  ліжку,  почала  я  роздумувати,  як  собі  у  такій  безпорадній  ситуації  допомогти…  Обдивилася  себе  спокійно  і  відсторонено  і  дійшла  висновку,  що  ліки  їхні  на  мою  біду  не  впливають  через  те,  що  причина  не  там,  де  вони  її  шукають…  причина  у  тому,  думала  я  собі,  чи  хтось  мені  так  думати  допомагав,  що  тіло  моє  доведено  до  такого  стану,  коли  вже  вичерпано  усе  його  терпіння  і  життєві  сили  –  енергія  життя  не  поповнюється,  заблоковано  мене  од  життєтоків.  Усілякими  немудростями  моїми  –  тонкошкірими  переживаннями  моїми  на  зовнішні  подразники  -  заблоковано.  Отже,  треба  зняти  виставлений  тілом  блок…  Допомогти  йому  повноцінно  полюбити  себе  і  життя,  якось  довести  йому  –  тілу,  що  я  його  теж  люблю  і  дуже  ним  дорожу…  Про  причини  подібних  блокувань  зараз  говорити  не  стану  –  колись  іншим  разом  розкажу…  а  тоді,  у  шпиталі,  шукала  я,  лежачи  на  одрі,  способу,  як  можна  себе  з  Божою  допомогою  порятувати…  і  згадала  випадком  про  те  могутнє,  сповнене  радості  існування  і  живої  енергії  Велике  Дерево,  з  яким  я  дружила…  Дерево…  енергія  життя…  чиста,  щира,  розкішна…  -  і  відправилася  я  уявою  у  той  парк  і  до  того  Дерева…  Подумки  підійшла  до  лавочки  знайомої,  сіла  і    розказала  Дереву  про  нещастя  мої…  Дерево  прийняло  мене  доброзичливо  і  навіть  лагідно,  ніби  я  до  рідної  людини  поскаржитися  у  безвиході  прийшла.  Дерево  розраджувало  і  співчувало  –  спокійно  і  світло,  без  лукавства  людського…  

І  вдруге  я  уявою  до  Дерева  пішла,  як  тільки  скінчилися  болючі  медпроцедури  за  розписом.  Досить  скоро  вийшло  так,  що  фізично  я  перебувала  на  госпітальнму  ліжку,  а  уявою  і  думками,  душею  і  розумом,  чи  ментальним  тілом,  можна  і  так  висловитися  –  у  парку  біля  Дерева.  Якось  я  підійшла  до  нього  ближче  і  воно  ніби  розгорнуло  мені  обійми  –  я  припала  до  могутнього  його,  теплого  і  такого  лагідного  стовбура,  обвила  його  руками  і  довго  стояла  мовчки  і  бездумно…  Після  першого  такого  зближення  я  вже  одразу  приходила  до  Дерева  обійматися  –  бо  таке  було  приємно  нам  обом.  Так  затишно  було  у  наших  обіймах,  так  спокійно…  Дерево  розказувало  різні  історії,  а  також  про  те,  що  смерті  немає,  не  треба  її  боятися,  найбільше,  що  може  жива  істота  втратити  тут,  на  Землі  –  то  це  призвичаєне  до  даних  умов  тіло,  але  не  Життя.  Бо  в  інших  світах  у  нас  є  інші  тіла…  і  їх  багато.  Я  все  це  знала,  але  Дерево  розказувало  мені  правду  і  таємниці,  нагадувало,  щоб  заспокоїти,  і  я  заспокоювалася…  

Потім  Дерево  повільненько  почало  пропускати  мене  усередину  себе,  чи  то  я  стала  повільненько  у  нього  проникати.  Одного  разу  я  відчула,  як  по  моїх  жилах  заструменів  сік…  це  було  приємно,  це  сповнювало  надією,  радістю  і  давало  життєву  силу…  звідки  узялося  таке  відчуття,  подумала  я  і  спробувала  з`ясувати…  З`ясувала:  виявилося,  Дерево  поступово  і  надзвичайно  делікатно  увібрало  мене  в  себе,  усередину  стовбура,  я  просочилася  в  нього  "тканинами"  власного  "тонкоматеріального"  -  енергетичного  тіла  і  розмістилася  там,  як  думка,  чи  як  емоція-почуття,  чи  мрія-згадка  яка…  і  по  моїх  жилах,  чи  то  вже  по  наших  з  деревом  спільних  судинах  –  потік  життєдайний  сік…  Дерево  осміхалося  мені  внутрішньо  –  і  це  мене  пестило  і  леліяло,  бо  я  тепер  кожною  власною  ефірною  клітиною  відчувала  його  турботу,  його  до  мене  тепло  і  доброзичливість…  

Може  і  воно  відчувало  те  саме  од  мене,  бо  у  реальності  уяви  ми  стали  ніби  одним  тілом  –  його  тілом,  куди  воно  –  Дерево  –  мене  делікатно  запросило…  Якось  я  спробувала  відчути  наші  корені,  бо  звідти  прибувала  свіжими  прохолодними  підсолодженими  ніби,  лагідними  поштовхами  енергія  від  матері-нашої  Землі…  то  отже,  я  спробувала  відчути  наші  корені  –  і  ноги  мої,  що  сприймалися  до  того  звичайними  людськими  ногами  усередині  стовбура  –  потягнулися  донизу,  набули  пластичності,  навіть  «ниткоподібності»  і  легкопроникності,  розділися  на  батото  відгалужень  і  пасемець  –  ноги  мої  розтеклися  ніби  по  всій  кореневій  нашій  структурі  і  вже  я  сама,  власними  каналами,  припала  до  лона  землі,  до  життєдайних  токів  земної  енергії…  це  було  надзвичайно  радісно  і  приємно…  і  так  природно  і  спокійно,  так  затишно  і  надійно…  

…відростивши  собі  таким  чином  корені,  я  подумала,  що  можу  так  само  і  крону  приміряти…  з  кроною  справи  пішли  ще  простіше  і  швидше:  я  підняла  угору  руки  і    захотіла  доторкнутися  кінчиками  пальців  до  хмаринок,  а  вночі  –  до  зірок…  руки  мої  одразу  розсипалися,  як  росплетена  коса  і  поєдналися  із  гілками  мого  Дерева  –  я  дивилася  на  свої  оновлені  руки-крону  і  така  радість  ударила  джерелом  із  серця  мого,  чи  у  серце  моє,  що  я  засміялася,  заворушила  усіма  нашими  гілочками  –  весело  зашуміла  з  лагідним  вітерцем…  Ми  з  Деревом  стали  одним  тілом,  нашим  спільним  фізичним  тілом  –  тілом  Дерева,  стовбурем...  але  ми  були  водночас  і    двома  суверенними  істотами,  особистостями,  поєднаними  взаємною  любов`ю,  злагодою.

Зрідка  я  відвідувала  і  своє  фізичне  тіло,  яке  залишалося  на  госпітальному  ліжку.  Я  любила  його,  як  виявилося,  тіло  покинуте  своє,  я  його  жаліла  і  співчувала  йому.  Воно  ж,  як  пташине  гніздечко,  цупко  трималося  за  гілки  реальності  і  раділо  щоразу,  коли  я  –  його  пташка,  поверталася  до  нього.  Тіло  раділо  і  потроху  світлішало  ніби,  міцнішало,  бо  я  приносила  йому  із  собою  ніжності  небесної  любові  і  сили  земного  сокотоку,  яким  сповнювалася  сама  усередині  Дерева.

…лікарі  невдовзі  почали  потроху  підбадьорювати  мене,  повідомляючи,  що  затяжна  криза,  схоже,  минає  і  справи  мої  ідуть  на  поліпшення…  Врешті,  мене  виписали  з  лікарні,  і  я  поступово  повернулася  до  звичного  свого  життя.

Довго,  може  і  з-півроку,  збиралася  я  відвідати  Дерево,  явитися  фізично-тілесно  –  щоб  обняти  його  справжніми  руками,  щоб  подякувати  йому…  Одного  разу  я  туди  приїхала  і  –  стала,  як  громом  вражена…  Грандіозне,  могутнє,  кроною  –  до  самого  неба…  стовбур  –  мерт-півтора  у  діаметрі!  стояло  моє  Дерево  –  серед  травневої  радості  відновленого  життя  –  абсолютно  мертве  і  всохле…  ні  єдиної  живої  гілочки,  ні  єдиної  бруньочки,  кволенького-хоч-би-листочка…  не-ма…

…це  я  його  вбила,  висмоктала  із  нього  все  життя  до  останньої  краплини  –  вжахнулася  я  собою  і  вчиненим…  як  мені  стало  важко,  як  я  шкодувала  за  прекрасним  другом  моїм,  якому  я  заподіяла  такої  страшної  шкоди…

І,  ніби  відсторонений,  але  веселий  спів  пташки  якої  невидимої,  заснувала  у  моїй  голові    чиясь  думка:  не  журися…  на  нас  двох  могло  залишитися  одне  лишень  тіло  –  залишилося  твоє…  але  –  ти  любиш  мене  і  я  з  тобою…  смерті  нема  –  у  нас  є  тіло  –  твоє…  і  я  з  тобою…

Розмисливши,  я  вирішила,  що  так  я  намагаюся  себе  заспокоїти,  виправдати  за  вчинену  з  Деревом  жорстокість  невільну  мою,  виправдати  плотоядність  власну  і  егоїзм,  бо  Дереву  його  життя  було  таким  само  дорогим,  як  і  мені  моє,  і  це  не  Дерево  довело  себе  до  хвороби  і  на  межу  смерті  фізичної  –  а  я…

Хоч  як  би  я  там  страждала,  хоч  як  би  себе  шпетила  і  дорікала  собі,  а  змінити  вже  нічого  не  випадало…  Дерево  стояло  велике,  прекрасне  і  стовідсотково  назавжди  всохле…  врешті,  я  пішла  з  парку…  пішла…  у  своє  людське  життя…

Але…

засіялася  стиха  у  мені  думка  одна,  бажання  одне,  ідея  одна…  проста  і  ясна…  почала  я  потроху,  а  чим  далі  тим  більше,  за  землею  серед  асфальтів  міських  сумувати…  почали  мені  трави-луги  снитися,  вітерці-тумани-роси  у  відчуття  впадати…  дощі  шепотами  своїми  підказувати-натякати  –  почала  я  прокидатися  удосвіта,  хоч  завжди  була  «совою»,  які  довго  не  сплять  од  вечора,  а  тоді  до  півдня  голову  од  подушки  відірвати  не  можуть…  тепер  я  стала  "жайворонком"  –  тільки  перші  натяки  на  світанок  –  я  вже  очима  у  вікні…  сонце  радісно  зустрічати…  

Усе  завершилося  тим,  що  заробила  я  трохи  грошей  і  купила  хатину  у  селі  –  туди  ми  з  моїм  Деревом  і  перебралися…  ліс,  луки,  озеро,  сад  наш  прихатній,  двір  –  там  ми  з  ним,  Деревом  моїм,  у  спільному  нашому  тілі  земному  (людському)  подорожували,  спільним  нашим  серцем  моїм  –  любили,  там  ми  сподівалися  на  волі  і  віку  свого  звікувати…  але  волі  у  світі  цьому  –  ніде  немає:  ні  для  людини,  ані  для  Дерева…  

Я  –  Дерева  люблю,  Божі  створіння…

12.05.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580677
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 12.05.2015

ЯРМАРОК

народжуєшся  у  садку…
ростеш  безтурботною  пташкою,  
чи  якою  дрібною  комашкою  
межи  трав  і  квіток  на  лужку  –
і  не  знаєш:
уже  ти  –  на  ринку,
уже  ти  –  предмет  
купівлі-продажу  на  прилавку
на  ярмар-ку

об`єкт  
купівлі-продажу-обміну:
вже  тебе  
обмацують-обдивляються  –
складають  ціну́,
свердлять  у  вусі  дірку  –
чіпляти  бирку

розвивайся-рости…
на  ярмарку,  де  торгують  людьми,
будуть  тебе  обирати
за  кори́сними
якостя-ми…

не  про  душу  турбуйся  –  праведну-грішну,
а  про  кар`єру  суспільно  успішну

…роботяща,  покірна,  слухняна,
безсловес-на  –  
потенційна  дружина,  
жона…

…безвільний,  обмежений  розумово,
кривий  на  дух  і  на  слово,  
послужливий,  мускулисто-дуж  –
товарно-ба́жаний  муж…

кваліфікація,
продуктивність-потенція:
на  сімейно-суспільно-рабському  ярмарку  –
жорстка  конкуренція

цінність  зовнішньої  краси  –
за  скільки  себе  продаси

ярмаркова  сучасність:
люди  стосовно  людей  –  
мінова́    власність

трепетно
усуціль  валяються
розбиті  серця  
і  не  гояться:
вічна  дилема  -
рабовласник  чи  рабовласниця

нестримні
плотські  потяги  інстинктивні  –
любовні  страсті:
ти-навіки-мій-ти-навіки-моя  –
утробний  голос  претензій  на  власність

…а  вишні,  вишні!
цвітуть  наївно,  білі  і  пишні  –  весна:

якою  цьогоріч  буде
ринкова  
на  вишні  ціна?

29.04.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2015

ПІД СКЛЕПІННЯМ

…чорний  метелик
сів  на  вікно:
тем-но…
розпустив  крила,
притрушені  сажею,  ба́рхатні  –
усі  зірки  хатні́  
і  надха́тні
погасив  у  мені  

…горличка  прилетіла,
на  шнурку  для  біли́зни  сіла  –
чорний  метелик,  наче  долоні  
чорні,
стулив  до  крила  крило,  
пови́дніло…
став,  як  рисочка,  
непомітна  тріщинка  на  вікні:
защебетали  зірки  у  мені

…на  голові  у  мене  –
білий  голуб,
і  білизна́    його  особлива  така:
як  назвати  неназва-не?...  
білизна́  –  лагідна  і  м`яка:
от  якби  у  дійницю  теплого  молока
занурили  місяця-моло́дика…

білий  голуб
нетутешньої  чистоти  –
Дух  Святий…

…а  на  воротах  моїх  –  шуліка,
хижа  чата:
я  –  відчайдушним  криком:
киш!  киш,  рябий  і  строкатий!  
я  до  воріт  –  рухом  без  остороги:
Геть  лети!  –
зиркнув,  гостро  і  строго,
і  безшелесною  тінню  –  поміж  людські  плоти
і  сусідські  хатні́    кути…

…горличка,  сизо-лілова,  
шийка  у  неї  –
жовтим  обгорнута  комірцем,
наче  сонячним  промінцем…

білий  голуб
нетутешньої  чистоти  –
Дух  Святий

27.04.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577363
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.04.2015

ПРОБЛИСКИ

перші  проблиски  сивини
кинули
з  нижніх  ярусів  абрикоси
на,  
мохами  бархатними  задрапіровані,  
похилі  тини

і  з  верхніх  ярусів  крони,
наче  перуки  напудрені,
опускають  локони
на  тини,
як  на  бархатні  по́ручні
бенуа́рної  ложі:

сезонні  дійства  весни
до  театральних  схожі

21.04.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2015

НА ГРЕБЕНІ

ставка́  
округле  плесо
прикотилося  у  долину,  
як  небесне  Коло-колесо,
білим  обручем
обліпили  його  сільські  хатки́:
витлума́чують
у  воді  побачені  
хвилясті  свої  відби́тки
на  усілякі  лади  і  смаки…

стою  
на  гребені  пагорба,  ізвіддаля  –
під  і  над  площиною  плеса  
біліє  стінами  і  абрикосами  кожна  осе́ля,
довколишні  села,
наче  дугами  вигнуті  перевесла:
Сабада́ш,  Вороне́,  Коне́ла,
Бу́зівка,  Зелений  Ріг…

гре́бель,  ставків  і  туманів  
вербовий  і  очере́тяний  оберіг  –
Гірський  Тікич  

сакральна  ріка:
у  Вічність  із  Вічності  перетіка

20.04.2015  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2015