Валя Савелюк

СТРАХ-Х-Х

кладу  на  скельце  окрему  сльозу  –
для  суб`єктивного  аналізу

у  окулярі  системи  лінз
шукаю  причину
сліз,
гірких  і  солоних  –
невиплаканих    

…непоспіхом  лине
самосудна  година,
виявляється
в  ультра-синьому  світлі  –  причина:
страх…

страх  –  причина

спектрально  аналізую
власну  сльозу,
бо  настала  пора  самоаналізу,
покаянь  і  сповідей:
бачу  страх,  ірраціонально-двокрилий,  –
кого  боюся?  –  нечистої  сили
і  людей

страху  непереборна  сила:
боюся  людей…  сапієнс-хомо…
як  раніш  вірила  і  любила  –
всіх  повновагомо  


25.07.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743385
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.07.2017

ФОРМУЛА (прозою)

...Не  впевнена  тепер,  що  досвід  «чудес»,  які  траплялися  мені  упродовж  відміряного  часу,  стануть  ще  комусь  у  нагоді,  бо  все  це  справді  може  бути  «виключно  особистими,  приватними  і  інтимними  стосунками  з  невидимим  і  непоясненним»,  але…  хочеться  сподіватися,  що  саме  ця  ось  історія,  яку  відчуваю  потребу  опублікувати,  якщо  не  допоможе  хоч  одній  людині  у  безвиході,  в  яку  натоді  втрапила  сама,  то  засвідчить  істину,  обітницю,  що  Господь  ніколи  не  залишає  людину  самотою,  що  Він  завжди  поруч…

З  чого  все  починалося?  Певно  ж  із  знайомства…

ВІДЬМА

Знайомство  було  випадковим:  подружка  тодішня  запросила  мене  до  ресторану,  де  її  матінка  святкувала  ювілейний  день  народження,  зобов`язавши  її  бути  на  святкуванні,  при  тому  будь  з  ким  удвох,  тобто  зарезервувала  для  неї  два  стільці  за  ювілейним  столом.

Ми,  трохи  запізнюючись,  прибули  до  ресторану  «Динамо»,  що  був  тоді,  може,  й  тепер  є,  десь  не  оддалік  стадіону  (нині  імені  Лобановського),  що  став  знаменитим,  бо  опинився  в  гущі  подій,  що  відбувалися  на  Грушевського  під  час  революції  Гідності.  Але  до  цих  подій  від  пори,  про  яку  йдеться,  залишалася  ще  відстань  у  28  років…

Мати  подружки  стояла  на  верхньому  майданчику  стрімких  сходів,  що  вели  до  входу  в  той  ресторан,  на  нас  чекала.  

Це  була  привітно  але  стримано  усміхнена,  моложава,  невисочка-худорлява  жіночка,  і  вона  мені  одразу  ж  сподобалась.  Чимось  вразила  з  першого  ж  погляду.  

Одягнена  іменинниця  була  ніби  й  просто,  без  ювілейного  надриву  і  пишності,  зате  саме  та  простота  тонко  підкреслювала  продуманість  образу  і  наявність  смаку.  Мала  на  собі  якусь  легку  кофтину,  і  з  чогось  важчого,  на  зразок  тонкого  нарядного  вельвету,  схожого  на  оксамит,  багато  розклинену  донизу,  спідницю-міді,  стриманого  тону,  якщо  зелену,  то  ближче  до  густо-оливкового  кольору.  Золотаво-світле  волосся  було  завите  хвилясто  і  розсипалося  доокруж  обличчя  ореольно,  надаючи  фігурці  легкості  і  навіть  деякої  невагомості.    

Уже  й  не  пригадаю,  де  саме  на  її  вбранні,  може,  стягуючи  елегантно  виріз  на  кофтині,  хоча,  здається,  все-таки  десь  між  складок  пишноклиної  спідниці,  як  ніби  на  клапані  накладної  декоративної  кишені,  була  застібнута  велика,  золотистого  кольору,  шпилька  –  дуже  велика…  у  порівнянні  зі  звичними  в  побуті  шпильками  ця  оригінальна  прикраса  видавалася  б  Гулівером.

І  чогось  саме  ця  деталь  в  наряді  іменинниці  особливо  привернула  мою  увагу:  ніби  й  сама  я  до  тієї  спідниці  шпилькою  тією  позолоченою  одразу  ж  і  пристебнулася.      

Симпатія  виявилася  взаємною  і  досить  скоро  ми  сильно  і  надовго  здружилися:  мене  приваблювало  все  цікаве  і  неординарне,  а  саме  такою  та  жінка  й  була.

Подружка  моя  півзабута  сказала  ще  якось  мимохіть,  що  її  мама  –  відьма,  але  я  списала  те  на  їхні  складні  взаємини  і  не  звернула  належної  уваги.

З  новою  пасією  ми  зустрічалися  часто,  тим  паче,  що  мешкали  не  оддалік.  Якогось  разу  вона  й  сама  повідомила,  що  –  відьма,  тільки,  здалося  мені,  напівжартома,  то  я  й  прийняла  почуте  за  жарт.  «Навчена  відьма»,  уточнила  вона.  Але  я  тільки  краєм  свідомості  зауважила  щось  на  зразок:  ага,  не  від  природи,  не  по  суті  отже,  а  так,  начиталася  десь  якихось  «знань»…  

А  чим  же  навчена  відрізняється  від  «природної»,  все-таки  поцікавилася  я.  Вона  охоче  пояснила:  тим,  що  природна  може  робити  зло  і  назад  відробляти,  а  навчена  –  тільки  робити,  а  відробляти  вже  ні,  не  може…  

Я  все  це  слухала,  як  казки…  ну  не  могла  вірити,  що  симпатична  розумна  приємна  жінка  може  бути  відьмою,  робити  зло  людям  і  каже  те,  що  насправді  є…  

Так-так,  залишається  тільки  процитувати  Бодлера,  який  зауважив,  що  найбільша  хитрість  диявола  полягає  в  тому,  що  він  змусив  нас  повірити,  що  його  не  існує…  

Уже  десь  аж  на  третьому  році  нашого  «роману»  сказала  вона  мені  й  більше  про  механізми  творіння  зла,  бо,  зважаючи  на  свій  задум,  певно  вважала,  що  маю  про  таке  знати.  То  отже,  якщо  відьма  один  раз  учинила  зло  якійсь  людині,  зізнавалася  моя  приятелька,  то  далі  вже  муситиме  робити  його  постійно  –  будь  кому  випадковому,  а  якщо  зовсім  нема  кому,  то  навіть  власним  дітям.    

Мене  це  вразило,  бо  –    для  чого?  І  як  же  таке  можливо  –  робити  зло  будь-кому,  а  тим  паче  власним  дітям?..  Бо,  пояснювала  вона,  вчинене  зло,  покалічивши  людину,  якій  воно  було  адресоване  (наслане),  врешті  здіймається  вгору  і  сягає  відповідної  висоти;  там  воно,  не  прийняте  небом,  відбивається,  ніби  дзеркалом,  і,  утричі  посилившись  –  летить  назад,  на  Землю,  але  вже  не  до  тієї  людини,  на  яку  воно  було  наслане,  а  до  свого  джерела,  звідки  вийшло  –  до  відьми  тобто.  

Відьма  ж  знає,  що  породжене  нею  зло  повертається,  щоб  обрушитися  на  неї  ж  саму,  і  мусить  його  –  зло,  темну  силу,  негативну  енергію  –  від  себе  відвести.  На  будь-кого  іншого.  Бо  якщо  не  відведе,  то  сама  ж  отримає  удар,  якого  завдала  була  якійсь  іншій  людині,  але  вже  потрійної  сили.  От  вона  і  відводить  від  себе.  

Але  зло,  поранивши  чи  покалічивши  чергову  людину,  знову  летить  вгору,  знову  там  відбивається  геть,  неприйняте  небом,  і  знову,  потроївшись  у  силі  своїй,  повертається  до  свого  витоку-джерела,  тобто  до  відьми…  вона  його  знов  від  себе  відводить.  І  так  до  тих  пір,  поки  зло,  якого  натворила,  не  стане  сильнішим  за  неї,  коли  вже  не  зможе  відвести,  і  тоді  воно  рухне  на  голову,  знищивши  її  саму…

Та  жінка  виказувала  мені  якусь  дозовану  правду,  певно,  змушена  була  її  виказувати,  бо  була  в  неї  мета,  як  дальше  з`ясується,  але  я  наївно  і  безрозсудно  не  надавала  тому  значення:  як  можна  повірити  комусь,  хто  вважає  себе  відьмою  у  наші  просвічені  часи?..  «…от  я  вважаю  себе  поетом,  а  вона  себе  –  відьмою,  бо  так  їй,  певно,  хочеться  про  себе  думати…  і  все  це  така  –  зовсім  не  шкідлива  –  гра  уяви…»  –  так  виправдовувала  я  її  в  думках  своїх,  бо  щиро  симпатизувала.

Багато  було  всіляких  ситуацій,  дрібних,  але  цікавих:  вона  ніби  розважала  мене  якимись  «фокусами»  і  це  мене  справді  розважало,  дивувало,  але  не  більше.  

Якось  я  поскаржилася,  що  надто  цікавлюся  одним  із  колег  і  таке  заважає,  бо  ні  мені,  ні  об`єкту  моїх  потаємних  «воздиханій»  те  ні  до  чого.  Вона  запропонувала  скористатися  забудь-травою.  Я  з  цікавістю  погодилася,  бо  ні  в  яку  забудь-траву  не  вірила.  Але,  попередила  вона,  власноруч  викорчувати  з  серця  лагідне  почуття  (закоханість…  любов…)  –  великий  гріх.  Я  з  готовністю  погодилася  взяти  відповідальність  за  такий  чин  на  себе.  По  такій  заяві  вона  охоче  дістала  з  шафки  кухонної  згорточок  паперовий,  а  звідти  –  пучечок  незнайомої  мені  на  позір,  але  звичайної,  сріблясто-сіренької  травки:  кольором  нагадувала  та  трава  засушені  листочки  полину,  але  то  був  не  полин.

 «Прийдеш  додому,  завариш,  як  звичайний  чай  і  вип`єш,  тільки  є  одна  умова  –  ні  в  якому  разі  не  зустрічатися  з  ним  до  завтрашнього  ранку,  хоч  як  би  сильно  він  і  вимагав  негайної  зустрічі».  Засторога  видалася  мені  смішною,  бо  той  чоловік  не  підозрював  навіть  про  мою  глибшу,  чим  належало  б,  симпатію  до  нього,  я  вміла  приховувати  власні  непрошені  почуття.  Та  й  яким  би  то  чином  посеред  ночі  він  міг  би  запропонувати  мені  негайно  побачитися?  Була  впевнена,  що  він  нічого  про  мене  зайвого  не  знав,  ні  де  я  живу,  ні  номера  мого  домашнього  телефону:  все  здавалося  безпечним  для  нас  обох.  Та  й  не  вірилося,  що  травка  та  справді  може  впливати.

Додому  я  повернулася  уже  за  північ,  зварила  окропу,  залила  ту  травку.  «Не  клади  багато,  бо  забудеш  не  тільки  про  сердечну  прив`язаність,  але  навіть  як  його  звуть…  чи  і  саму  себе  як  звати  забудеш…»  –  згадала  я  її  засторогу,  приправлену,  як  водилося  між  нами,  легкою  порцією  гумору  чи  тонкої  неоднозначності,  вже  чекаючи,  коли  чай  схолоне,  щоб  випити,  і,  звичайно  ж,  посміхнулася  на  таке  попередження,  бо  як  це  може  таке  статися?..

Забудь-чай  мій  майже  прохолов,  і  я  взяла  чашку,  щоб  пити,  коли  в  цю  ж  мить  пролунав  телефонний  дзвінок,  я  поставила  чашку  і  пішла  відповісти,  упевнена,  що  то  вона  мені  телефонує,  щоб  пересвідчитися,  що  я  без  пригод  добралася  додому,  ніхто  крім  не  міг  телефонувати  так  пізно.  Але  то  була  не  вона,  а  –  він…  Я  дуже  здивувалася,  бо  ми  ніколи  не  передзвонювалися  приватно,  взаємини  наші  обмежувалися  виключно  службовими  стосунками.  «Нам  треба  негайно  зустрітися,  –  сказав  його  голос  у  слухавці,  –  я  знаю,  що  зараз  ніч,  що  ми  живемо  в  протилежних  кінцях  міста,  не  знаю  для  чого,  але  мусимо  негайно  побачитися…»  «Ну,  Солоха…»  –  подумала  я  про  свою  подружку  вражено.  «Оце  тобі  травка  –  забудь…»

Від  наполегливих,  впертих  і  довготривалих  пропозицій  зустрітися  негайно  я  так  само  вперто  відмовилася,  нагадавши,  що  завтра  вранці  наша  зустріч  обов`язково  відбудеться  –  на  службі…  але  завтра  вранці  –  не  тепер.

Чай  із  забудь-трави  не  мав  ніякого  особливого  смаку,  так  собі,  гаряча  вода  з  присмаком  сіна,  випила  не  поспіхом  і  пішла  спати.  

Вранці,  поспішаючи  як  завжди  на  роботу,  і  не  згадала  про  нічне  своє  чаювання,  і  вже  на  службі,  коли  симпатик  мій  увійшов  до  кабінету  і  дружньо-привітно  звернувся  до  мене  –  так,  певно,  ми  віталися  раніше,  я  здивовано  на  нього  дивилася  і  не  могла  одразу  зметикувати,  хто  цей  чоловік  і  чому  він  так  емоційно  зі  мною  вітається…  

«Забудь-трава!  –  врешті  згадала  я  про  своє,  формально  відповідаючи  на  його  привітання,  –  «…а  це  –  ага…»  –  і  пригадала  хто  він,  і  як  його  звуть:  «…виходить,  трохи  передозувала…  але  не  занадто…»  

Слідом  дослухалася  уважно  до  власних  почуттів  –  там  цілковита  тиша  і  порожнеча,  до  цього  стороннього  чоловіка  я  не  відчувала  зовсім  нічого,  окрім  формально-службових  зобов`язань.  

Мене  така  переміна  влаштувала  і  стішила.  І  забудь-трава  не  здалася  злом.  Навпаки,  здалася  швидким  і  добрим  засобом  для  корекції  часто  справді  непотрібних  сердечних  залежностей,  в  які  впадаєш  інколи  попри  власну  волю  і  тверезий  глузд.  Але  чи  так  все  те  безневинно  насправді?  Не  знаю,  бо  не  знаю,  яким  чином  та  звичайна  лісова  травка,  по  якій  всі  ми  топчемося,  не  помічаючи  її,  набуває  у  відповідну  ніч  відповідної  ж  години  і  в  якусь  певну  фазу  місяця  та  освітлена  під  якимсь  потрібним  кутом  його  променів  (ну  яке  все  це  може  мати  значення?..)  –  такої  дивної  сили,  що  здібна  впливати  на  людську  пам`ять  і  почуття  –  тепер  уже  не  думаю,  що  все  те  так  просто  і  безневинно.  

Подруга  моя  завжди  раділа  моїм  візитам,  і  я  щоразу  засиджувалася  допізна.  Інколи  вона  йшла  мене  проводжати  стежкою  між  висотками  до  дороги,  інколи  ж  казала:  сьогодні  проводжати  тебе  не  йду  –  пора  безпечна,  доберешся  без  перешкод.  Я  ж  в  усі  рази  не  відчувала  собі  ніякої  небезпеки,  тому  не  зважала  на  такі  її  турботи,  вважала  те  елементом  якоїсь  демонстрації  дружби  чи  стилем,  грою.  

Одного  вечора,  коли  я  зібралася  йти,  вона  і  каже:  йди  і  не  бійся,  все  буде  добре,  як  тільки  прийдеш  до  дороги  –  одразу  ж  зупиниться  машина  –  чекати  і  «голосувати»  не  доведеться.  Я  майже  не  надала  тим  словам  значення,  а  звично  пішла  собі  додому.  

Цікаво  стало,  коли  до  дороги  мені  залишалося  йти  ще  метрів  зо  двадцять,  а  «Жигулі»  зовсім  світлого  кольору,  не  те  щоб  жовтого  чи  білого,  а  якогось  злинялого,  ніякого  кольору,    вже  під`їхали  і  зупинилися  якраз  там,  під  ліхтарем  при  дорозі,  де  я  мала  за  якийсь  десяток  секунд  появитися.  Це  було  дивно,  бо  водій,  якби  навіть  з  якогось  дива  вирішив  мені  прислужитися,  хоч  ніяких  знаків,  що  збираюся  кудись  їхати,  я  не  подавала,  не  міг  ще  бачити  мене  серед  темних  дерев  і  кущів,  що  росли  обабіч  стежини.  

Машина  стояла  і  чекала,  коли  я  підійду,  це  було  очевидно.  Я  підійшла  і  у  відкрите  віконце  запитала  водія,  привітавшись,  чи  не  одвезе  він  мене  –  і  назвала  тільки  житломасив,  де  мешкаю,  але  не  адресу  –  так  випадково  вийшло.  

Мало  того,  що  він  не  обернув  до  мене  обличчя,  коли  з  ним  заговорила,  що  було  б  нормально  і  природно  для  будь-якої  людини  –  це  звичайна  реакція  кожного  з  нас  на  звертання,  тим  паче  незнайомої  людини,  яка  з`явилася  несподівано,  але  він,  погоджуючись  ствердним  кивком  голови,  продовжував  сидіти  непорушно,  уважно  втупившись  поглядом  перед  собою  –  у  лобове  скло  своєї  автівки,  і  якось  знервовано,  занадто  напружено  бо,  вчепившись  тонкими  кистями  рук  у  кермо.

Я  вчинила  дверцята  і  сіла  поруч  з  водієм.  Машина  рушила.  Їхати  було  недовго,  хвилин  п`ять,  від  сили  сім  –  і  вже  вдома:  ми  з  подругою  моєю  жили  на  краях  двох  сусідніх  столичних  мікрорайонів,  тому  майже  по  сусідству.  

Водій  мовчав,  але  справа  не  в  тому,  що  він  не  заводив  якихось  балачок,  а…  здавалося,  він  навіть  не  дихав  –  було  відчуття  чогось  порожнього  поруч,  чогось  відсутнього,  точніше  «не  присутнього»,  чогось  –  не  такого…  

Я  дивилася  на  дорогу  перед  собою,  але  кутовим  зором  все-таки  спостерігала  за  водієм.  Дуже  тонкі  і  сухорляві,  щоб  не  сказати  сухі  –  висушені  руки  його  таки  занадто  нервово  вчепилися  в  кермо,  і  було  в  тих  руках  більше  від  пташиних  лапок,  чим  від  людських  кінцівок.  Ні,  руки  були  таки  руками,  тільки  поведінка  тих  рук  була  швидше  пташиною,  чим  людською…  

Надзвичайно  схожим  на  пташиний  був  і  його  профіль:  гострий  сухий  пташиний  дзьобик-ніс,  майже  відсутнє  підборіддя,  ще  й  козирок  зовсім  недоречного  в  душну  літню  ніч  шкіряного  кашкета,  якось  поспіхом  ніби  насунутий  на  високого,  хоч  і  дрібного,  як  усе  в  тому  чоловікові,  лоба…  І  неймовірно  схожі  до  пташиних  рухи  голови  на  тонкій  довгуватій  шиї.  Рухи  ті  були  ніби  ніякою  причиною  не  обумовлені,  різкі  і  короткі,  обривисті  –  придивіться  колись  при  нагоді,  як  рухає  головою  пташка  і  стане  до  решти  зрозумілим  моє  тоді  враження:  «Шпак!..  –  подумала  я  ошелешено,  –  машиною  кермує  шпак…»  –  і  ще  раз  ковзнула  краєм  зору  по  лапках-ручках,  що  обхопили  –  обвили  занадто  напружено  довгими  сухими  пальчиками  колесо  керма  –  саме  так  пташка  тримається  за  гілку,  сидячи  на  дереві  чи  якому  кущеві…

Машина  підкотилася  до  мого  будинку  і  зупинилася  навпроти  під`їзду.  Я  подякувала  і  вийшла.  Водій  не  відповів  і,  так  і  не  повернувши  голови,  почав  рушати,  щоб  їхати  далі  своєю  дорогою.  Але  я,  спохопившись,  що  не  заплатила  йому  за  послугу,  гукнула  «ой,  зачекайте  –  а  гроші  ж!..»  Машина,  ще  тільки  рушивши,  зупинилась,  і  проз  відкрите  в  дверцятах  віконце  я  подала  гроші,  але  він  не  ворухнувся,  не  одірвав  од  керма  руки  і  голови  не  повернув.  Я  кинула  гроші  на  сидіння,  і  машина  повільно  покотилася  вперед,  я  ж  пішла  до  свого  під`їзду:  

«…чекай!...  –  одразу  ж  вигукнула  подумки,  –    а  звідки  він  знав,  де  я  живу,  де  треба  зупинитися?  Я  ж  назвала,  сідаючи  в  машину,  тільки  житломасив,  але  не  вулицю,  не  номер  будинку  –  не  адресу,  за  якою  мешкаю…».  Але  дорога  вже  опустіла,  машина  зникла  і  спитати,  як  таке  могло  статися,  не  було  в  кого.

Звісно  ж,  роздумавши  над  усіма  цими  нічними  враженнями,  я  заспокоїла  себе  висновком,  що  все  те  мені  здалося  і  показалося,  просто  водій  був  схожим  на  шпака,  а  чому  зупинився  раніше,  чим  я  біля  дороги  з`явилася  –  ну,  так  співпало…

Усе  це  було  цікаво,  але    все  це  було  незначним,  як  мені  тоді  здавалося.  Так  виходило,  так  співпадало  –  чого  тільки  в  житті  не  трапляється…

Насторожила  мене  дещо  тільки  одна  з  чергових  наших  з  нею  розмов,  хоча,  здавалось  би,  насторожуватись  там  і  не  було  причини,  та  однак…  Якось  подруга  моя  сказала,  що  любить  мене,  як  власних  рідних  дітей  –  мала  двох  дорослих  доньок.  Я  одразу  ж  не  повірила  і,  навіть  для  себе  самої  несподівано,  уважно  вслухалася  кудись  у  суть  цієї  фрази…  ніби  пробувала  прозріти,  що  там  на  дні,  в  основі  такого  зізнання.  І  оскільки  я  мовчала,  вона  додала:  «…я  люблю  тебе  більше,  чим  власних  своїх  дітей…»

…і  щось  неправильне  виявила  я  в  тій  балачці,  щось  не  те…

Замість  подякувати  за  такі  щирі  висловлення  почуттів,  заперечила,  сказавши,  що  любити  будь-кого  більше,  чим  власну  дитину,  мати  не  може…  А  далі,  вважаючи  такий  порив  ситуативним,  перевела  розмову  нашу  в  інше  русло,  щоб  виручити  її  з  такої  випадкової  незручності.

Вернувшись  додому,  почала  я  роздумувати  над  цією,  незначною  ж  таки,  розмовою,  вслухатися  в  глибину  і  в  суть  сказаного,  намагаючись  проникнути  поза  слова,  навіть  поза  їхні  значенням,  туди,  де  ховаються  за  всім,  що  ми  висловлюємо,  правда  і  намір,  мотив  –  причина,  яка  підбирає  якісь  потрібні  їй  комбінації  звуків  і  намагається  себе  виявити  чи  приховати.

І  чого  я  так  зачепилася  за  те,  хай  і  недоречне  трохи,  але  банальне  ж  зізнання?  Певно  тому,  що  за  словами  тими  було  щось  інше,  чим  пряме  їхнє  значення,  невловиме,  але  для  мого  прискіпливого  сприйняття  все  таки  звіддалік  відчутне.  Я  намагалася  зрозуміти,  що  ж  там  було,  тільки  ніяк  не  вдавалося  те  «щось»  виманити  на  відкрите  плесо  свідомості.

«Вона  мене  так  сильно  любить…»  Але  чому  ж,  цитуючи  її  випадкове  те  зізнання,  не  відчуваю  я  за  словами  –  тепла,  чи  ще  чогось  такого,  що  не  залишало  б  сумніву,  що  було  б  одразу  правдою.  Навпаки,  я  відчувала  за  тими  словами  неправду,  але  не  осмілювалася  визнавати,  бо  це  була  б  перша  в  нашій  дружбі  неправда,  тобто  брехня.

Тоді  я  зайшла  з  протилежного  боку:  а  чи  люблю  її  я?  –  запитала  себе  і  зосереджено  прислухалася.  З`ясувалося,  що  відчуваю  до  неї  цілий  букет  позитивних  почуттів,  але  сказати,  що  люблю  –  ні,  такого  я  собі  потвердити  не  могла,  бо  не  знаходила  такого  інгредієнту  в  тому  моєму  до  неї  салаті  почуттів,  чи  такої  барви  у  моєму  до  неї  букеті  ставлень.  Стало  трохи  соромно,  ніби  я  вдалася  до  обману,  якось  звабила  її  серце,  і  от  вона  мене  так  сильно  любить,  а  я,  неввічлива  і  невдячна,  не  можу  навіть  собі  зізнатися,  що  відповідаю  їй  рівнозначною  сердечною  взаємністю.

І  почала  я  роздивлятися  її  слова,  як  ніби  зсередини,  з  внутрішнього  їхнього  ж  простору,  проникнувши  якимось  способом  під  оболонку,  шкірку,  під  видиму  номінальну  поверхню  тих  слів.  І  от  з`явилося  відчуття,  ніби  я  перебуваю  у  якомусь  водяному  стовпі,  так  ніби  в  криниці,  і  повільно  опускаюся  глибше  і  глибше,  і  ще  глибше…  

Врешті  спуск  в  тій  уявній  криниці  припинився  і  я  намацала  ногами  дно.  Воно  було  твердим  і  холодним.  Я  нагнулася  і  помацала  те  дно  руками  –  так,  то  був  лід,  під  водою  в  криниці  неправдивих  слів  було  льодяне  дно,  і  то  був  не  просто  лід,  а  непроглядна  в  глибину  льодяна  товща.

Ну  от  вона  і  причина,  –  полегшено  зітхнула  я,  –  лід…  в  основі  її  задекларованого  ставлення  до  мене,  дуже  ретельно  і  глибоко  прихований  –  але  лід…  от  чому  я  не  можу  сказати,  що  люблю  її  серцем,  бо  відчуваю  холод,  твердий  холод  у  таємниці  її  глибин.  

Добре,  але  для  чого  вона  сказала  таку  неправду?  Ну  кому  і  для  чого  потрібне  було  те  недоречне  зізнання.  Відповідь  на  це  запитання  з`ясується  невдовзі,  але  натоді  я  знайти  її,  відповіді,  не  могла.  Та  перша  неправда  між  нами,  як  мікроскопічна  тріщина  в  склі,  насторожила  мою  уважність  і  надщербила  звучання  повної  моєї  до  неї  довіри.  

Звичайно  ж,  я  охоче  і  поспіхом  вибачила  їй  той  незначний  і  недоречний  промах,  виправдавши  тим,  що  вона  не  могла  знати,  що  неправду  я  відчуваю  «на  смак,  на  запах  і  на  електронний  сигнал»,  та  й  нічого  поганого  вона  не  сказала,  навпаки,  хотіла  запевнити,  і  може  себе  насамперед,  що  так  щиро  любить  мене  –  усім  своїм  серцем…  Але  вже  прокинувся  десь  глибоко  у  підсвідомості  моїй  той,  хто  не  слухає  слів,  доводів  і  виправдань,  але  знає,  що  всяка  неправда  є  олжа…

Не  знаю,  чи  відчула  вона  мою  недовіру  до  її  недоречного  зізнання  в  любові,  та  ще  й  такій  перебільшеній,  гіпертрофованій,  але  у  стосунках  наших  почастішали  події,  такі  ж  на  перший  погляд,  незначні,  але  які  прокреслювали  умовну  лінію,  чи  русло,  скеровуючи  ті  взаємини  у  ледь  помітному,  але  тільки  їй  потрібному  спрямуванні.  

Якось  вона  спитала  мене,  між  іншим  ніби,  чи  читала  я  «чорну  магію».  Ні,  не  читала.  «Але  ти  говориш  інколи,  ніби  цитуєш  цю  книжку  цілими  фрагментами».  –  «Не  знаю,  як  те  виходить,  але  я  цієї  книжки  не  читала.  А  ви  хіба  читали,  що  знаєте  які  там  є  фрагменти?».  –  «Я  читала»,    –  відповіла  вона  спокійно  і  майже  байдужим  голосом.  «О-о…  –  обізвався  на  таку  новину  мій  внутрішній  голос,  –  зауваж…»

«Тобі  цікаво  було  б  прочитати,  маю  на  увазі  її  філософську  частину»,  –  доброзичливо  радила  моя  подруга.  –  «Я  цю  книжку  читати  не  буду,  навіть  в  руки  ніколи  не  візьму»,  –  відповіла  я  впевнено,  однозначно  і  навіть  трохи  різкувато,  бо  сумнівів  жодних  не  мала,  і  ще  сподівалася,  що  на  тому  розмову  на  «випадкову»  тему  завершено  остаточно  і  назавжди.

Якось  сама  собою  після  даного  інциденту  встановилася  в  наших  стосунках  пауза,  але  по  якімсь  помітнім  проміжку  часу  вона  знов  запросила  мене  до  себе  на  гостину.  Відмовлятися  від  візиту  було  не  зручно,  не  хотілося  її  ображати  чи  розчаровувати  і  я  погодилася  заїхати…  Коли  прибула,  вона  вчинила  двері  поспіхом,  запросила  заходити  до  кімнати,  а  сама,  чимось  невідкладним  заклопотана,  поспішила  до  іншої,  пообіцявши  скоро  покінчити  зі  своїми  нагальними  справами  і  долучитися  до  мене.  

Я  увійшла  до  знайомої  кімнати,  сіла  у  знайоме  крісло.  На  журнальному  столику  переді  мною  лежала  розгорнута  посередині  і  чомусь  розшита  якась  старовинна  книжка.  І  шрифт,  і  пергаментні  сторінки,  на  яких  тим  шрифтом  було  набрано,  чи  й  вручну  написано,  текст,  свідчили  про  її  солідний  вік.  

Звісно  ж,  книжка  мене  зацікавила,  а  господиня  все  ще  не  появлялася,  щоб  розпитати,  що  то  за  букіністична  рідкість…  Врешті  я  взяла  обережно  розворот,  на  якому  книжку  було  розгорнуто,  і  прочитала  такий  текст:  «Якщо  ви  хочете  знайти  вбивцю,  вам  треба  взяти  кров  убитого,  піти  на  місце  вбивства  і  варити  її  з  корою  (не  пригадаю  вже,  з  корою  якого  саме  дерева  радилося  те  варити)  і  вбивця  неодмінно  явиться  на  місце  вбивства…».  Я  подумала,  що  це  якийсь  раритет  детективного  жанру,  бо  детективи  вона  не  тільки  любила  читати,  але  й  колекціонувала.

І  от,  тримаючи  обережно  кінчиками  пальців  той  пергаментний  розворот,  я  відвела  погляд  від  читання  і  побачила,  що  подружка  моя  вже  закінчила  свої  справи  і  стоїть,  обіпершись  об  одвірок,  не  переступивши  ще  в  кімнату,  де  я  на  неї  чекаю,  і  загадково  посміхається.  «Що  це  у  вас  за  книжка  старовинна  така?»,  –  так  само  тихо  і  люб`язно  посміхаючись,  не  одриваючи  плеча  від  білого  одвірка,  вона  відповіла:  «…це  –  чорна  магія…»

Я  поклала  той  пергаментний  розворот  на  місце  і  одразу  ж  зрозуміла  всю  інтригу  даної  зустрічі:  заявивши  минулого  разу,  що  ту  книжку  «в  руки  не  візьму»,  я  ніби  наклала  закляття…  і  от,  щоб  його,  те  спонтанне,  але,  певно,  дієве  закляття  зняти,  вона  підлаштувала  мені  отаку  западню…  знала,  що  старовинне  видання  мене  зацікавить,  і,  не  підозрюючи,  що  це  за  книжка,  я  візьмуся  його  роздивлятися…  візьмуся.  Так  і  вийшло.  

Пославшись  на  якісь  невідкладні  справи,  я,  не  довго  гаючись,  перервала  моє  в  неї  гостювання  і  пішла  додому.  

Це  була  не  просто  неприємна  ситуація,  я  переконалася,  що  в  подружки  моєї  є  стосовно  мене  якийсь  недобрий  план,  і  саме  цей  потаємний  план  і  змушує  її  тримати  мене  при  собі.  Більше  того,  я  вже  знала,  що  невдовзі  має  статися  ще  якась  подія,  яку  вона  організує,  і  щось  важливе  і  неприйнятне  з`ясується  остаточно.  І  не  помилилася.

Важлива  розмова  почалася,  як  і  завжди,  «між  іншим»…  я  поскаржилася  на  якісь  там  свої  сердечні  негаразди,  вона  підхопила  тему  і  сказала,  що  «може  дати  мені  владу  керувати  не  тільки  вчинками,  а  й  почуттями  людей  –  вони  будуть  робити  все  так,  як  я  захочу».  «Ось  воно!  –  підказав  мені  внутрішній  голос,  мій  невидимий  Друг,  -  стережися…».

«У  тебе  біла  аура,  -  продовжувала  вона,  –  такі  люди  зустрічаються  дуже  рідко,  а  ще  тебе  наділено  величезною  силою,  ти  сама  уявити  не  можеш  –  хто  ти,  але  я  тобі  відкрию.  От  візьмімо  для  наочності  темну  кімнату  із  заклеєними  цупким  чорним  папером  вікнами,  і  десь  у  тому  папері  є  дірка,  і  проз  ту  дірку  до  цієї  зовсім  темної  кімнати  проникає  промінь  сонячного  світла:  той  промінь  –  це  ти.  Все,  що  є  живого  в  тій  кімнаті,  тягнеться  до  променя,  до  його  тепла  і  світла,  але,  покупавшись  у  ньому,  погрівшись-поніжившись,  політавши  чи  поблукавши,  кожен  метелик  чи  комашка,  чи  й  людина,  коли  захочуть,  можуть  вернутися  у  свої  закуточки.  Промінь  приваблює  все  живе,  бо  має  таку  силу,  але  він  не  має  влади,  щоб  утримувати  тих,  кого  привабив,  не  відпускати  їх,  а  володіти  ними.  –  Я  дам  тобі  таку  владу  –  володіти,  але  ти  сама  маєш  цього  хотіти.  Отримавши  владу  та  до  такої  сили  –  ти  будеш  мати  все,  що  тільки  заманеться.  Жоден  чоловік,  на  якого  вкажеш  пальцем,  не  встоїть  перед  тобою  –  кожен,  кого  вподобаєш  собі  хоч  мимохіть,  буде  тебе  любити  і  належати  тобі».

Я  вислухала.  Я  запитала:  «…а  для  чого  мені  ТАКА  любов?  Якщо  мене  буде  любити  той,  кого  я  змушу  себе  любити?  Насправді  ніякої  любові  там  не  буде  –  буде  насильство,  тобто,  не  хтось  там  буде  любити  мене  –  це  я  сама  буду  себе  любити  КИМОСЬ  –  так  виходить?  –  вона  мовчала.  –  Що  ж  до  сили,  якою  мене,  як  ви  кажете,  наділено,  і  влади,  якої  мене,  як  ви  кажете,  позбавлено,  то…  думаю,  якби  Господь,  наділяючи  мене  силою,  вважав,  що  мені  потрібна  і  влада,  то  і  владою  наділив  би  –  все  належить  Йому;  оскільки  ж  дано  силу,  а  влади  позбавлено,  то  саме  ТАК  і  треба:  і  Йому,  і  мені,  бо  саме  так  мені  краще  –  Він  знає,  як  краще  кожному  з  нас.

І  от  ви  пропонуєте  мені  взяти  владу  –  це  означає  взяти  те,  що  мені  не  належить,  взяти  не  своє.  Тобто  –  вкрасти.  Ні.  Якщо  Бог  не  дав  мені  влади,  то  це  означає,  що  вона  мені  не  потрібна.  Та  й  що  це  за  влада:  ну,  ще  років  п`ятдесят,  найбільше  сімдесят  я  буду  тут  владарювати,  ґвалтуючи  свободу  волі  всього  живого,  людей  у  тому  числі  –  а  далі?  Дальше  ж  що?  на  тому  світі,  перед  Богом,  де  ми  –  назавжди?  

Кажуть,  що  Господь  благословляє  сто  наступних  поколінь  тих,  хто  залишається  вірним  Йому  –  віруючих.  І  проклинає  12  поколінь  відступників.  І  от  ви  пропонуєте  мені  не  тільки  самій  стати  проклятою,  але  й  дітей  і  ненароджених  ще  онуків,  і  правнуків  і  так  дальше  –  продати,  зрадити,  підставити  –  підвести  під  прокляття.  Ні.  Не  потрібна  мені  влада.  Якщо  буде  потрібною,  то  Сам  Господь  дасть  її  мені».  

Вона  не  наполягала.  Бо,  думаю,  для  того,  щоб  темний  замисел  реалізувався,  треба,  либонь,  домогтися  чи  дочекатися  згоди,  щоб  обрана  в  жертву  людина  сама  хотіла  взяти  те,  що  їй  пропонується.  Я  ж  відмовилася.  Отже,  не  виправдала,  а  отже  –  зрадила  її  таємні  сподівання,  її  трирічні  труди  і  її  надію  зняти  з  себе  і  перекласти  на  мене  те,  від  чого,  певно,  сама  намагалася  відкараскатися,  а  відкараскатися  можна  одним  способом  –  передати  іншій  людині,  яка  погодиться  те  прийняти.  

Ні-ні,  я  не  погодилася,  і  це  був  її  крах,  бо  вона,  виходить,  усі  ці  роки  готувала  мене,  обравши,  виховувала,  так  їй  здавалося:  отакою-то  була  наша  дружба  і  її(дружби)  причини,  виявляється.  

«Тепер  вона  зненавидить  мене  і  спробує  знищити»,  –  подумала  я,  йдучи  з  гостини  додому.  І  звідкись  уже  знала,  що  «наступним  номером  програми»  у  цьому  «концерті»  має  стати  скандал  –  вона  його  має  організувати,  і  для  того,  щоб  скаламутити  мій  внутрішній  стан,  щоб  здійняти  емоційний  мул,  як-то  образа,  обурення,  ворожнеча  і  взаємна  ненависть.  Бо  я  не  відчувала  до  неї  поки  що  нічого  такого,  я  відчувала  порожнечу,  чи  було  то  розчарування?  Можливо,  але  не  того  сорту,  яке  мучить  і  пече,  а  таке,  коли  вже  поза  сумнівом  констатуєш:  не  було  дружби,  обман  був  –  і  все.

Скандалу  довго  чекати  не  довелося.  Скандал  був  затіяний  брудно,  але  цей  удар  хуцпою  я  прийняла  з  розумінням,  і    не  відповіла  їй  тим,  чого  вона  чекала.  Ревізуючи  свій  внутрішній  стан  після  скандалу,  я  знайшла,  що  жалію  її,  бо  вона  змушена  саме  так  чинити,  і  шкодую,  що  вона  мусить  розтоптати  і  знищити  те,  що  не  було  до  неї  ворожим,  але  вона  не  має  права  інакше  –  мусить…  така  в  неї,  добровільно  вибрана  колись,  служба…  звісно  ж,  хтось  її  колись  отак,  як  вона  намагалася  мене,  обманув,  умовивши  прийняту  ту  «владу»,  але  змовчавши  про  усі  побічні  «форсмажори»  від  тієї  нагороди.


АСТРАЛЬНИЙ  НАПАД

Перший  стався  одразу  ж  вночі  після  «артпідготовки»,  заради  якої  і  був  учинений  той  дикий,  примітивний  скандал.  

На  ту  пору  добігали  кінця  кілька  «процесів»:  закінчувалася  моя  відпустка,  упродовж  якої  я  взялася  за  ремонт  у  квартирі,  і  поняття  не  маючи,  як  ті  шпалери  клеяться,  ті  стелі  розмиваються  і  біляться,  як  ті  труби  фарбуються  і  прибиваються  ті  плінтуси…  але  в  усьому  з  Божою  допомогою  розібралася,  то  й  ремонт  мій  теж  завершувався,  а  ще  поспішали  до  гирла  осені  останні  тижні  літа  –  була  друга  половина  серпня.

Страшенно  виснажуючись  за  день  ремонтних  своїх  робіт,  я  щовечора  виходила  на  балкон,  де  було  влаштоване  тимчасове  невибагливе  ложе,  падала  і  одразу  ж  засинала,  щоб  завтра  раненько  встати  і  знову  за  роботу  –  квартиру  конче  треба  було  привести  в  порядочок,  бо  вже  скоро  мали  вернутися  мої  діти,  що  догулювали  канікули  в  селі  у  моєї  мами.

То  й  того  пізнього  вечора,  забувши  майже  від  утоми  про  скандал  по  телефону,  який  було  мені  вчинено,  я  вийшла  на  балкон  і  впала,  щоб  відпочивати.  Але  не  заснула  одразу,  а  просто  лежала,  чекаючи  сну,  і  дивилася  на  зірки.  Без  жодної  думки  лежала  собі,  але  сон  не  йшов.  

І  от  стало  мене  щось,  чого  зовсім  ніде  не  було,  щось  відсутнє  –  смішити.  Спочатку  я  просто  посміхнулася,  сама  собі  дивуючись,  бо  причини  ніякої  не  було.  За  тим  тихенько  й  засміялася.  Але  сміху  прибувало  все  більше,  ніби  вливався  він  мені  в  легені  з  кожним  вдихом,  і  посміявшись  ще  трохи  лежачи,  я  врешті  сіла  на  балконному  своєму  матраці  і,  вже  не  дивуючись  і  не  намагаючись  сміх  той  затамувати,  почала  сміятися,  розгойдуючись  –  то  закидаючи  голову  назад,  щоб  ухопити  побільше  повітря,  то  нахиляючись  обличчям  майже  до  колін.

«Чи  не  пошкодилася  часом  розсудком»,  –  подумала,  спостерігаючи  водночас  ніби  і    зо  сторони  за  власною  дивною  поведінкою,  але  стан  розсудку  наче  й  не  викликав  тривоги,  то  що  ж  це  за  дивний  мимовільний  і  такий  рясний  і  щедрий  сміх?..

Почала  я  уважно  оглядати  себе  внутрішньою  увагою,  намагаючись  знайти  причину  сміху,  і  от  виявила  лоскітливе  відчуття,  що  ніби  ворушилося  у  моїй  грудній  клітці:  так,  ніби  проз  тіло  моє,  акурат  поздовж  мечовидного  відростка,  наскрізь,  струмує  щось  на  зразок  шовкової,  чи  й  газової,  бо  зовсім  невагомої  і  невидимої  тканини  –  ніби  хтось  розмотує  сувій  і  пронизує,  тягнучи  проз  мене,  тим  тонким  лоскітливим  шовком,  як  течією…  чи  якби  я  була  кущем,  то,  либонь,  так  би  пролинав  крізь  гілки  мої  легкий  теплий  вітерець…

«Ага,  –  подумала  я  сміючись,  уже  потрохи  й  підрегочуючи,  –  це  вона…  це  вона  намагається  нанести  мені  нищівного  удару  –  шаманить  якраз…але  не  виходить  в  неї...  те  зло,  яким  вона  цілиться  мені  в  серце  –  проходить  проз  і  тільки  лоскочеться,  змушуючи  сміятися,  але  чому  не  виходить  в  неї,  у  чому  прорахунок  її  злих  намагань?..»  І  поки  тіло  продовжувало  заливатися  сміхом,  уже  голосним  і  нестримним,  відповідь  прийшла  сама:  вона  впевнена,  що  після  вчиненого  вдень  скандального  розбою  у  серці  моєму  засіється  ненависть  до  неї,  і  от  темною  силою,  може  силою  її  ненависті,  виділеною,  зосередженою  і  спрямованою  за  допомогою  чорнокнижних  знань  чи  ритуалів,  вона  нанесе  страшного  удару  мені  в  серце,  бо  ненависть  притягне  ненависть,  і  знищить  мене  одразу,  оскільки  її  ненависть  буде  незрівнянно  більшою  і  могутнішою  за  мою;  вона  хоче  змусити  мене  схрестити  з  нею  кинджали  чи  мечі,  тільки  моя  зброя  –  солом`яна  у  порівнянні  з  її  сталевим,  відточеним  чорними  магічними  знаннями,  лезом.  Але  так  не  вийшло,  бо  не  було  в  мені  жодного  до  неї  негативу,  жаль  до  неї  був,  що  такою  вона  виявилася  підступною.  Тому  сильний  потік  спрямованої  нею  енергії,  не  маючи  за  що  в  мені  зачепитися,  проминав  проз  і  тільки  лоскотався,  не  завдаючи  сподіваної  шкоди.

Врешті  лоскотання  за  мечовидним  відростком  ущухли,  я  перестала  сміятися,  вляглася,  а  тоді  і  заснула.  Думаю,  то  Господь  вберіг  і  захистив  мене  від  тієї  розправи,  бо  Господь  бачив  її  затію  ще  з  самого  початку,  допустив  мене,  сліпе  кошеня,  спокушати,  але  вів  за  руку,  пояснюючи  що  і  до  чого,  а  я  вже,  вільно  і  незалежно  обирала,  приймати  мені  ту  «владу»,  чи  відкинути  геть.  Коли  відкинула,  не  сумніваючись  і  миті,  Господь  заступився  і  не  дав  знищити.  

Слава  Богу  і  Господу  нашому  Ісусу  Христу.

Другий  астральний  напад  стався  через  кілька  років  і  виявився  більш  вдалим.

Ми  не  спілкувалися  зовсім,  але  я  й  не  тримала  на  неї  жодного  зла.  Якось  зателефонувала  їй  і  напросилася  зайти…  Це  глупота  моя,  але  й  зараз  углибині  себе  не  вірю  «в  зло  до  кінця»…  А  на  той  час  в  житті  моєму  настав  уже  важкий  період,  я  була  близькою  до  відчаю  і  в  «білій  аурі»  моїй,  думаю,    з`явилися  чорні  плями  жорстоких  розчарувань  і  образ,  але  не  її  те  стосувалося.  

Вона  зустріла  мене  відсторонено  байдуже.  Розмова  не  клеїлася  зовсім,  бо  вона  дивилася  на  мене,  як  на  річ,  давно  поховану  і  забуту,  але  яка  звідкись  знову  взялася  перед  очима.  Я  це  відчувала  і  попросила  її  (дурна  ж  дурною…)  «розкинути  карти»  -  вона  добре  гадала.  

Вона  не  відмовилася  і  розкинула  байдужою  рукою.  Що  ж,  карти  потвердили  мої  негативні  здогадки,  які  мене  турбували,  а  крім  того,  дивлячись  на  той  розклад,  вона  сказала,  що  буду  дуже  довго  і  серйозно  хворіти,  але  (і  тільки  в  цей  момент  очі  її  ожили  і  зблиснули)  –  викарабкаєшся…  Так  зло  і  заздрісно  ніби  сказала  оте  «викарабкаєшся»,  що  я  зрозуміла  всю  глибину  власної  дурості  і,  попрощавшись,  пішла  геть.  Цього  разу  вже  назавжди.

Здається  мені,  що  не  минуло  й  тижня  після  останньої  нашої  зустрічі,  як  сталася  подія,  яку  перекажу  так,  як  вона  відбувалася,  не  намагаючись  щось  пояснювати,  бо  й  сама  тих  пояснень  не  маю.  Єдине  лише  уточню,  що  не  знаю  і  не  можу  довести,  так  само,  як  і  заперечити,  участі  моєї  колишньої  подруги-відьми  в  цих  подіях,  бо  –  я  не  можу  її  звинувачувати,  оскільки  НЕ  ЗНАЮ,  хто  те  чинив,  але  Бог  –  знає…  

То  отже,  одного  вечора  я  повернулася  з  роботи  досить  пізно,  дома  була  сама,  бо  діти  мої  десь  відпочивали  на  канікулах,  чи  вже  були  в  мами  моєї  в  селі,  як  і  зазвичай  влітку.

Настрій  був  печальним,  бо  постійно  перебувала  тоді  у  вихорі  страстей  і  ніяк  не  могла,  бо  й  не  знала  як,  із  того  вихору  вибиратися.  Збираючись  лягти  спати,  чогось  пішла  не  до  себе  у  спочивальню,  спальню,  а  до  великої  кімнати,  яку  я  називала  і  тепер  називаю  залою.  Примостилася  на  дивані  і  увімкнула  телевізора.  Йшов  якийсь  трохи  містичний  фільм,  фільм  був  цікавим  і  події  в  ньому  справді  загадковими,  але  він  не  був  страшним.  Нехотя  подивилася  те  кіно,  встала  і  вимкнула  телевізора.  Повернулася  до  дивана,  але  світло  в  кімнаті  невідь  чого  вирішила  не  вимикати.  Прилягла,  обличчям  відвернулася  до  стіни  і  думала  заснути.  В  кімнатах  –  тиша  і  все,  як  завжди.  Але  сон  не  спішив  розкривати  обіймів,  то  я  чекала.  

І  от,  з-за  спини,  звідкись  з  ближчого  протилежного  кутка  кімнати,  почав  підбиратися  до  мене  страх.  Зовсім  нічим  не  вмотивований  –  просто  страх,  у  чистому  вигляді.  Я  одразу  уважно  до  себе  прислухалася:  кого  боїмося?..  Але  так  само,  як  тоді  на  балконі  сміх,  так  тепер  страх,  наростав  і  ніби  затоплював  киселе-  чи  бульйоно-подібною  масою  простір  моєї  грудної  порожнини.  Якийсь  час  я  спокійно  за  ним  спостерігала,  намагаючись  віднайти,  виявити  джерело,  звідки  той  страх  наповзає,  але  це  його  не  зупинило,  він  валив  клубами,  як  чорний  густий  жирний  дим,  і  підбирався  чим  ближче.  

Врешті  я  відчула,  як  спини  торкається  холод  і  холод  той  наростає,  ніби  щось  рушило  з  кутка  кімнати  і  наближається.  Я  знала,  що  озиратися  не  треба,  але  все  ще  намагалася  доводами  тверезого  розсудка  і  логіки  втримати  себе  на  дивані,  бо  боятися  нічого  –  це  тільки  випадковий  збій  у  емоційно-психічній  сфері,  можливо,  наслідки  перегляду  містичного  фільму.  Та  намарне.  Те  в  мені,  що  боялося,  не  сприймало  ніяких  розумувань:  страх  уже  діставався  границі  терпіння  і  збирався  переходити  в  паніку.  «Все»,  –  встигла  подумати  я  і,  скочивши  з  дивана,  босоніж  кинулася  до  вхідних  дверей,  крутнула  ключем  і  вискочила  в  коридорчик,  що  між  нашою  і  сусідською  квартирами.  Двері  при  тому  щільно  і  міцно  за  собою  зачинила,  але  не  замкнула,  бо  ключ  залишився  в  замку  зсередини  житла.

В  освітленому  коридорчику  було  тихо  і  не  так  страшно,  але  залишатися  самій  було  небезпечно  і  я  розуміла,  що  треба  дзвонити  сусідам,  у  нас  завжди  були  дружні  стосунки,  але  ж  –  третя  ночі,  як  можу  я  будити  людей  у  таку  годину?  Тим  паче,  що  там  сплять  двоє  малих  дітей…  Але  страх,  що  напав  на  мене  з  кутка,  просотувався  поволі  проз  щілини  з  моєї  квартири  і  я  рішилася  будити  сусідів:  «…вибачуся,  все  Маші  поясню,  мені  б  тільки  опинитися  в  них  на  кухні  і  тихенько  просидіти  там  до  ранку…».  Я  натиснула  пальцем  на  ґудзичка  дзвінка  на  дверях,  дзвінок  роздер  і  розпанахав  сонну  нічну  тишу  на  дрібне  шмаття  –  дуже  різкий  голос  мав  той,  ще  будівельниками  поставлений,  дверний  дзвінок.  

Секунд  з  десять  не  відривала  я  пальця  від  дзвінка,  а  коли  відпустила  і  прислухалася,  упевнена,  що  там  у  сусідів  уже  повний  переполох,  не  почула  жодного  шереху  чи  руху:  сусіди  спали  і  не  чули  дзвінка.  Але  це  неможливо  –  хоч  як  би  міцно  спали  дорослі,  а  їх  там  було  четверо  –  Маша  з  чоловіком  і  Майя,  її  донька,  також  з  чоловіком,  але  двоє  малюків  безсумнівно  мали  б  прокинутися…  Я  подзвонила  ще  раз  –  тиша.  Ще  і  ще  –  ні  звуку,  наче  там  нікого  й  не  було.  «Ясно,  –  сказала  собі,  –  допомоги  не  буде…  заблоковано…».  (Коли  наступного  дня  сказала  сусідці,  що  дзвонила  до  них  серед  ночі,  вона  не  повірила:  я  сплю  дуже  чутливо,  чую  кожен  найменший  звук,  чую  як  діти  ворушаться  у  сні,  коли  розкриються  –  встаю  поправити  одіяла,  чую  навіть  як  вони  сопуть  носами  –  не  почути  дзвінка  в  двері,  ні,  такого  просто  бути  не  може…».  Я  їй  вірила.  Але  таке  було…)

Після  моїх  невдалих  спроб  втекти  до  сусідів,  страх  з  коридорчика  таки  вивітрився  і  я  вирішила  стояти  там  до  ранку,  обіцяючи  собі  ніколи  більше  до  свого  житла  не  повертатися.  Так  і  стояла.  Спостерегла,  як  вікно  у  загальному  коридорі  на  поверховому  майданчику  повільно  посіріло,  а  тоді  й  зовсім  сповнилося  світлом  –  то  прийшов  світанок.  

З  приходом  світанку  страх  у  мені  розтанув,  я  осміліла  настільки,  що  легенько  штовхнувши  двері  до  власної  квартири  –  вони  повільно  вчинилися  і  я  обережно  зазирнула  всередину:  у  помешканні  моєму  було  тихо  і  якось  особливо  затишно  і  погідно.  Домівка  моя  ніби  кликала  і  лагідно  чекала,  обіцяючи  захист.  Я  обережно  переступила  порога  –  в  квартирі  було  світло  і  затишно.  Я  відчула,  що  можу  залишатися  у  себе  дома  жити  –  і  залишилася.  

Але…  кожної  наступної  ночі  почала  я  прокидатися  –  рівно  о  третій  годині.  Згодом,  прокидаючись  рівно  о  третій,  почала  впадати  в  стан  «безпричинного  вмирання»:  не  те,  щоб  напад  сердечний,  чи  біль  у  якомусь  органі  тіла  –  ні,  просто  вмирання.  Зачастила  до  нашого  під`їзду  карета  швидкої  допомоги:  лікарі  кололи  щось  сердечне  і  легке  заспокійливе,  не  розуміючи  причини  моїх  вмирань.  Одного  разу  «нічний  лікар»,  що  вже,  либонь,  не  вперше  мене  рятував,  сказав,  що  треба  мені  перебиратися  до  стаціонару,  в  лікарню,  «бо  одного  разу  ми  можемо  просто  не  встигнути  вчасно».  І  я  опинилася  в  госпіталі,  у  неврологічному  відділенні.  Поставити  діагноз  ніхто  не  міг,  бо  дослідження  організму  показували  норму:  тиск,  аналізи  і  все  таке.  Лікарка  моя  в  госпіталі  призначила  комбінацію  легких  заспокійливих,  маючи  на  меті  привчити  мій  організм  не  прокидатися  о  третій,  а  хоч  би  о  пів  на  четверту.  Врешті,  тижнів  за  два  так  і  вийшло  –  я  прокинулася  о  пів  на  четверту,  то  мене  й  виписали  додому.  Удома  ж  все  одразу  вернулося  –  третя  ночі  і  я  проснулася,  а  проснувшись  –  починаю  вмирати.

Хтось  із  приятелів  підказав  звернутися  до  фахівців  з  «нетрадиційної  медицини»,  навіть  номер  телефону  «найпершого  київського  білого  мага»  мені  знайшли.  Я  зателефонувала  білому  тому  магу,  він  вислухав  і  спитав,  чи  не  сталося  зі  мною  чогось  дивного  і  особливого  «якось  о  третій  ночі»  -  і  я  згадала  про  той  напад  панічного  страху.  Білий  маг  одразу  ж  занервував  і,  сказавши  тільки,  що  це  і  є  причина  і  причина  ця  називається  «астральний  напад»,  перелякано  відмовився  зі  мною  дальше  навіть  розмовляти,  не  те,  щоб  чимось  допомогти:  «Я  туди  не  полізу»,  –  вигукнув  він  і  поспіхом  кинув  слухавку  десь  на  тому  кінці  з`єднання.

«Допомоги  не  буде»,  –  сказала  собі  я,  дивуючись  трохи  перелякові  найсильнішого  з  посеред  білих  столичних  магів.

ФОРМУЛА

Якщо  чогось  небажаного  немає  змоги  позбутися  –  за  ним  можна  спостерігати.  Прокидаючись  щоночі  о  третій,  щоб  у  безпричинних  муках  вмирати,  я  перестала  турбувати  лікарів  –  вони  хотіли,  але  не  могли  допомогти,  то  хай  уже  буде,  як  буде.  Врешті,  не  вмираю  ж  до  кінця,  а  тільки  «тренуюся»…  А  що  ще  можна  було  зробити?

І  от,  спостерігаючи  за  тим  неодмінним  і  неодступно  постійним  процесом,  помітила  врешті,  що  від  моменту,  коли  очі  мої  рівно  о  третій  ночі  відкриються  самовільно  і  я  проснуся,  ніби  хто  різко  штовхне,  і  до  початку  «запуску  програми  вмирання»  завжди  є  невеличкий,  зовсім  незначний  –  секунди  в  три,  часовий  зазор:  коли  нічого  не  відбувається  і  почуваюся  ще  нормально.  І  тільки  по  цій  три-секундній  паузі  починається  вже  «напад»…  ніби  хтось  десь    натискає  на  клавішу  чи  «клікає»  мишкою,  щоб  активізувати  програму.

То  й  почала  я  роздумувати,  що  можна  зробити,  щоб  той  «хтось»  не  встиг  вчасно,  тобто,  за  ті  постійні  три  секунди  зазору,  запустити  програму  знущань  (муки  ті  теж  щоразу  буди  однаковими,  ніби  запрограмованими…).

Вставати  миттєво  з  ліжка,  виходити  на  балкон  чи  пити  приготовлену  загодя  воду  –  ні,  нічого  такі  поспішні  дії  не  міняли.  І  якось,  проснувшись  (по  мені  можна  було  звіряти  точність  годинників)  як  завжди  рівно  о  третій  ночі,  я  сказала,  не  гаючись  і  секунди:  «Господь  зі  мною!»,  сказала  подумки,  сказала  швидко,  щоб  встигнути  вкластися  в  ті  три  секунди.  І  вперше  те,  що  мучило  щонічно,  ніби  заклякло  від  несподіванки  і  трохи  з  запізненням  запустило  програму  знущань  –  я  це  чітко  зафіксувала,  та  й  знущання  були,  так  наче  не  зовсім  у  собі  впевнені,  ніби  згубили  трохи  звичного  для  них  нахабства.

Ага,  сказала  собі  я,  і  вже  з  деяким  азартом  навіть  почала  чекати  наступної  ночі  –  азартом  дослідника  і  експериментатора.

Наступної  ночі  о  третій,  одразу  ж  як  тільки  проснулася  ,  випалила  подумки  «Господь  зі  мною!»,  і  ніби  якісь  огидні  холодні  і  брудні  липкі  щупальця  відсахнулися  від  мене  геть,  не  доторкнувшись…  ніч  минула  без  нападу  і  вмирань,  я  швиденько  заснула  і  навіть  відчула  вранці,  що  відпочила  за  ніч.

Третьої  ночі  все  повторилося  так  само  успішно,  і  невдовзі  я  впевнилася,  що  знайшла  формулу,  перед  якою  наслане  зло  –  відступає  і  ховається:  «Господь  зі  мною!»  –  так  і  порятувалася.  

Минуло  з  півроку  по  такому  щасливому  і  благословенному  відкриттю,  як  перестала  прокидатися  о  третій.  А  якщо  прокидалася,  то  о  пів  на  четверту  чи  о  п`ятій  –  коли  як.  І  то  лише  задля  того  тільки,  щоб  подивитися,  як  відганяє  нічну  пітьму  світанкове  Господнє  Світло.  

Світанки  особливо  люблю…
)))

23.07.2017

(…цікаво,  що  саме  завтра  у  жінки,  з  якою  я  дружила  і  про  яку  тут  йдеться,  був  би  день  народження,  якби  вона  була  ще  в  цьому,  нашому  світі…  і  зауважила  я  такий  збіг  щойно,  набираючи  дату  написання  під  текстом  –  хай  простить  її  Господь,  як  на  те  Воля  Його…  бо  всяке  безумство  людське  тимчасове,  а  душа  вічна,  і  кожна  душа  свого  часу  повернеться  в  лоно  Господа  нашого  Бога.  Амінь.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743150
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 23.07.2017

ЗОРЯ І ДЖЕРЕЛО

крило
журавлине  
чи  полинове  стебло…

на  крилі-стеблі  –
гірка  
крапля-росина:
коли  народжується  людина  –
на  небі  з`являється  зірка,
а  на  Землі  –
джерело  

доля-стежка  –  орбіта-русло

мале  джерельце  
життя…

пульсації  світла
і  води  поштовхи-токи  
синхронізує  биттям  
людське  серце  –
такі  
світобудовні  зв`язки:
усі  поєднані  ми    
ритмами  
триєдиними
 
людина  –
криничка  польова:  
в  зіниці  джерела  
леліє  і  хова
ідею  зірки  –  прообраз  світла

людина  –  
сама  від  себе  таїна:
зоря  і  джерело  –
небесне  і  земне
взаємо-відображення

як  журавлі,  летять  літа  –  
торують  русло
і  полинові  засівають  враження

минають  журавлі-роки,
і  оселяються  в  запущеному  руслі  
образ  і  невдоволень  пуголовки,
гордині  водомірки-павуки,
латаття  брехень,  незгод  і  осудів  п`явки,
дволезогострі  сумнівів  осоки,  
пліток  і  пересудів  ряска
і  мертві  камені  зневір  –
так  джерела  замулюється  зір
і  зірка  в  серці  гасне

зоре  моя,  надіє  і  красо,
серед  захряслої  облуди
стоячої  води,  
не  одцурайсь  мене:
останньою  
шматинкою
міленьке  плесо  
на  мить  ще  з-поміж  рясок  прозирне  –
найтоншим  промінцем
торкнешся  і  на  те
відлунням-відблиском  засяє  серце-
джерело:  
я  не  забуте,
не  покинуте!  
на  глибині,
під  намулом  –  на  дні,
де  від  початків  чисте  ложе,
жива  любов  моя  в  мені  –
я  відчуваю-бачу  світло,  
ми  рідні
і  первозданно  триєдино  схожі

творіння  Божі

14.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737767
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.06.2017

ОСТРОВИ

…висадитесь  на  острові,  а  кораблі
знайдуться  потім  колись  у  пустелі  

біжу  пісками
слідом  за  вами  –  калюжі  
схожі    
на  сталеві  ножі,
байдужі,  
на  розкосі,  без  чоловічків,  очі
чужі

…не  приборкані  острови
здіймають  скелясті  голови

небачені
на  скелях  –  ліси,
сповнені  гідності  і  краси

мовчазні
у  глибокому  самопізнанні

25.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734916
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2017

ЗОРЯНИЙ ПРИНЦ

не  кусючі,
не  жалячі  комарі  рахма́нні  
між  ранкових  променів,  
як  ноти  на  нотному  стані  –
ритмічно  погойдуються,
в`ються  на  титулі  дня

і  я,
з`ява  рання,  
біжу  проз  комарині  нотні  зібрання  –  
як  проникна  чужа  мелодія,
біжу  –  порушуючи  ритмічні  лади,
руйнуючи  недописані  ще  
комарині  рулади
 
у  плити  бетонні
зацементовані  зблиски
кремнію  і  крупинок  слюди:
під  ногами  міленьким  намистом
дрібні  часточки,
наче  космічних  шляхів  –  зірки…

біжиш  –
сонячний  ранок  мережиш,
комарині  ноти  бентежиш
і  не  завважиш,
як  під  ногами  -  не  слюдяні  крупинки,
а  справжні  засяють  зірки:

під  ногами  –  космічних  трас
всіяні  зорями  плити…

бо  навчився  
там,  на  Землі,  любити,
то  зоряний  принц
чи  космічний  додому  пришелець  –  ти

)))

19.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2017

ПІСНІ ЛЮБОВНІ

наминають  ротами
беззубими
тужа́ві  гумові  кульки
озерні  жаби:
стри́бають
і  стриба́ють  навипередки
скреготливо-жовані  звуки  –
любовні  жаб`ячі  заклики
і  мольби…

у-різнобій-голо́сі
хаотичні  хори
ваблять  вухо  обіцянками  пори́:
мріями-спогадами-казками
про  літні  сердечно-затишні  вечори…

поумощували
ситі  чере́вця  у  м`якому  болоті,
до  неба  позадирали
голови  беззубо-роті
і  –  сіре,  синє  чи  голубе  –
пристрасно  прагне  кожне
найгучніше  висловити  себе…

що  й  казати:  
зведений  хор  поетів
на  зеленому  сайті  
у  озерно-безкрайому  Інтернеті  –  
вільний  на  всі  лади
неузгоджений  скрегіт  любовний…
та  –  не  приведи  
закликам  і  мольбі  умовкнути  –  
яким  недовершеним  і  неповним  
стане  плин  і  ше́поти
літа,  
життя  і  води…

де  любовних  пісень  урізнобій  нема  –
настає  німа
логічно-холодна  зима

18.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733986
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2017

ДО СУПЕРЕЧКИ

верба
у  підніжжі  пагорба
стоїть  синьою  свічкою
над  зеленою  річкою

скажеш:  усе  навпаки  –
то  зелена  верба  
на  схилі  пагорба
стоїть  біля  синьої  річки…
окуляри
спросоння  протри
і  зір  –

і  затіється  
суперечка  і  спір
не  на  жарт  

засвистять  словесні  фігури,
засліпить  азарт

…може,  правда  запекла  й  твоя,
але  ж  ось  вона  –  я
і  наче
реально  стою,  дивлюсь  і  бачу,
що  верба  
струменить  синьою  свічкою
біля  підошви  пагорба
над  зеленою  річкою…

міражі,  оптичні  обмани,  рефлекси  –
здоровий  глузд  і  спонтанність  краси

сторонні
непорушні  досвіди
і  лінивих  нейронів  
у  мозку  бетонні  сліди  

16.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733688
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.05.2017

МАЙЖЕ ЛЕВІТАЦІЯ (прозою)

НАСТОЯТЕЛЬ  

Про  Китаївську  пу́стинь,  що  десь  з  того  боку    Голосіївського  лісу,  біля  Корчуватого,  в  90-і  столицею  ходили  цікаві  чутки:  ніби  там  щотижня  відбуваються  «вичитки»,  тобто,  котрийсь  із  тамтешніх  монахів  обдарований  здібностями  екзорциста.  При  тому  –  публічного.  Люди,  які  вірили  і  відчували  потребу  у  «вичитці»,  їхали  до  монастиря  з  усіх  усюд,  а  тоді  свідчили,  що,  «вичитані  в  Пу́стині»,  зцілялися.

Я  збиралася  і  собі  поїхати  –  не  з  віри,  не  заради  зцілення,  а  з  інтересу,  але  так  і  не  зібралася,  а  невдовзі  «паломництва»  припинилися,  бо  «китаєво-пустинський  екзорцист»  –  чи  то  вмер,  чи  переїхав  деінде,  чи  йому  з  якихось  причин  заборонили  ті  щотижневі  багатолюдні  «вичитки»…

Але  познайомитися  ближче  з  цією  духовно-історичною  місциною  мені,  певно,  було  призначено,  бо  уже  на  початку  2000-х,  одного  похмурого  дощового  дня  –  може  березневого,  а  може  –  листопадового,  одне  слово,  похмурого  і  дощового,  вітряного  і  холодного,  я  стояла  понуро  на  зупинці  міського  громадського  транспортного  засобу  в  сторону  Корчуватого,  мерзлякувато  втягуючи  підборіддя  у  комір  шкіряної  куртки.  Пам`ятаю  навіть,  що  спідниця  на  мені  була  сірого  кольору,  шерстяна,  «міді»  звичайно;  від  зручних  і  звичних  джинсів  довелося  відмовитися  –  їхала  бо  в  монастир,  де  на  мене  чекав  тодішній  його  (монастиря)  настоятель,  може  й  нині  він  там  служить  людям  і  Богові,  не  знаю,  тому  не  казатиму,  що  там  зараз.  В  сумочці  мала  припасену  хустину,  яку  придбала  щойно  заради  такого  візиту,  бо  зав`язувати  голову  в  хустки  не  любила  ще  з  дитинства,  тому  хусток  у  своєму  гардеробі  не  тримала.  

Ця  зустріч  з  настоятелем  була  для  мене  службовим    завданням:  мені  доручили  зустрітися  з  ним,  щоб  написати  кілька  абзаців  з  приводу  свята  Введення  в  храм    Пресвятої  Богородиці,  яке,  за  церковним  календарем,  наближалося…  Отже,  це  був  листопад,  кінець  листопада,  бо  святкування  Введення  во  храм…  припадає  на  4  грудня.  Настрій  у  мене  був  таким  самим,  як  і  той  холодний-мокрий  і  понурий  день.  Потрібний  автобус  заставляв  себе  довго  чекати,  але  врешті  таки  заявився  і  –  поїхали,  нудно  і  тісно,  ген  по  сірому  і  безпросвітному  проспекту  Науки…

…Від  зупинки  автобуса  до  монастиря  йти  довелося  чималенько  –  «пустинь»  не  даремно  й  називається  –  «відлюдне  місце»  тобто,  а  «китай»  з  тюркської  –  городище-фортеця.

Монастирі  завжди  трохи  нагадують  фортеці,  і  Китаївська  пустинь  не  становила  винятку:  висока  загорожа,  наскільки  пригадую  –  металева,  з  товстих  металевих  прутів,  хоча,  можливо,  саме  таку  я  зауважила  у  той  особливий  момент,  до  якого  веду,  а  десь    інде  збереглася  і  цегляна  стіна,  якою  Пустинь  було  обнесено  історично-давно-раніше…

Широкі  ворота  на  територію  Пустні  були  широко  ж  і  відкритими,  ліворуч,  у  квадратику  живої  землі,  усуціль  запаяної  асфальтом,  стояло  велике  дерево  з  розхристаною  кроною.  Під  тим  деревом  я  зупинилася,  намотала  на  голову  хустину  –  звісно  ж,  що  жінкам  у  церкву  заходити  з  непокритою  головою  зась,  либонь  і  на  територію  монастиря  також,  і  хоч  візит  мій  був  офіційним,  і  голову  могла  не  покривати,  порушивши  релігійну  традицію,  та  вирішила,  що  такий  вчинок  був  би  не  ввічливим,  та  й  у  чужий  монастир  краще  входити  все-таки  шануючи  його  (монастиря)  устав.  

Увійшла  на  територію.  Справа  –  Свято-Троїцька,  наскільки  орієнтуюся,  церква,  але,  подумалося,  що  не  там  відбудеться  призначена  зустріч,  тому  попрямувала  до  двоповерхової  будівлі  не  оддалік,  більш  заглибленої  у  дворі.  Коли  наблизилася  до  дерев`яних  східців,  двері  на  ґаночку  вчинилися  і  вийшов  молоденький  чернець,  чи,  може,  послушник:  виходить,  за  мною  спостерігали  з  котрогось  із  вікон.  І  от  –  зустрічають…

Чернець  привітався,  я  назвала  себе,  і  він  провів  мене  до  приміщення,  де  чекав  настоятель.

Настоятель  також  був  молодим  –  десь  за  тридцять.  Мав  довге  чорне  кучеряве  волосся  і  чорну  ж  бороду.  Ніс  на  обличчі  видавався  худорляво  і  загострено,  трохи  ніби  пташино,  очі  темні,  а  погляд  доброзичливий  і  м`який,  освітлений  внутрішнім  привітом,  чи,  може,  притамованим  осміхом.  Ми  познайомилися,  я  сіла  навпроти  у  запропоноване  крісло.  Ми  заговорили  про  історію  свята,  заради  чого  я  і  прибула.  

Стало  одразу  зрозуміло,  що  випало  мені  говорити  з  людиною  розумною,  освіченою,  мислячою,  і,  не  зважаючи  на  вік,  мудрою…  І  саме  головне  –  віруючою,  правдиво,  а  не  демонстративно  (…цікаво  побудоване  слово  –  демон-стративно)  віруючою.  Між  нами  одразу  встановився  взаємний  людський  контакт  і  взаємно  ж  приховувана  попередня  настороженість  розтала  і  зникла.

Історія  свята  Введення  була  мені  цікавою,  бо  не  знала  раніше  подробиць  історичної  події,    з  якою  воно  пов`язане.  Хвилин  за  десять  подумала,  що  ті  два-три  абзаци  майбутнього  матеріалу  у  мене  вже  є,  але  завершувати  аудієнцію  так  швидко  не  хотілося,  настоятель  був  цікавим  і  особливим  співбесідником.  

Уточнивши,  чи  можу  я  поставити  кілька  запитань,  які  не  стосуються  обумовленої  теми,  тобто  –  не  для  друку,  але  цікавлять  мене  особисто,  і  отримавши  згоду,  я  вперше  у  житті  мала  нагоду  поговорити  з  освіченим  представником  релігії  про  ті  нюанси  віри,  які  мене  турбували  і  залишалися  без  відповідей  усі  попередні  роки.  Вразило  і  водночас  викликало  довіру  спокійне  сприйняття  настоятелем  тих  моїх  «непорозумінь»  з  відомими  релігійними  догматами,  особливо  те,  що  не  всі  він  і  відстоював  так  однозначно  і  безапеляційно,  залишаючи  простір  для  розмислів  і  розумінь,  хоча  власні  позиції  окреслював  чітко  і  однозначно,  але  без  зайвих  ревнощів.  Ні,  він  і  на  йоту  не  відступав,  але  й  не  обмежував  до  "лялечки",  до  спеленутої  намертво  нерухомості.

Не  буду  зараз  наводити  запитань,  які  йому  ставила,  скажу  тільки,  що  вони  були  не  дуже  зручними,  але  я,  плутаючись  у  протиріччях,  хотіла,  на  додачу  до  власних  роздумів,  отримати  відповіді  від  особи  духовної.  Настоятель  відчув  щирість  мого  інтересу  і  з  не  меншою  щирістю  й  відповідав.  Настільки  просто  і  мудро  висловлював  власні  думки  з  приводу  моїх  сумнівів,  не  повчав,  ні,  а  просто  ділився  тим,  що  вже  передумав  і  осягнув  сам,  що  я  йому  повірила  і  закрила  ті  питання,  як  такі,  що  знайшли  свої  відповіді,  і  відповіді  правильні  –  так  підказувало  моє  внутрішнє  відчуття,  для  якого  важить  лише  правда,  яку  воно  «бачить»,  і  зовсім  не  мають  значення  ні  звання,  ні  авторитети.  

Коли  виникла  підозра,  що  можу  перетнути  межу  делікатності,  затримуючись  надто  і  затримуючи  настоятеля,  подякувала  йому  за  цікаву  розмову  і  почала  збиратися…  Настоятель  же  запросив  мене  перекусити  –  за  дверима  у  сусідній  кімнаті,  виявляється,  накрили  скромну  трапезу  на  дві  персони…  Був  піст,  і  страви  були  відповідними,  «монастирськими»  –  уже  не  пригадую,  що  ми  там  їли,  та  й  тоді  не  дуже  на  тому  зосереджувалася,  бо  цікавила  мене  не  їжа,  хоч  краєм  уваги  відмітила,  що  приготовлено  її,  викладено  і  подано  –  красиво…  

За  трапезою  ми  продовжили  розмову,  і  вже  я,  довірившись  доброзичливості  господаря  і  духовної  особи,  до  решти  з`ясувала  всі  мої,  на  грані  з  «єретизмом»,  питання.  Настоятеля  ніщо  не  вивело  з  рівноваги,  не  змінило  спокійного  і  приємного  тону,  ніщо  не  вразило,  не  образило  і  не  покоробило:  він  був  мудрим,  розумним,  уважним,  говорив  просто  і  правдиво,  нічого  не  вигадував,  не  ховався  за  крилатими  догмами,  одне  слово,  справді  –  духовним  наставником,  який  не  повчав,  не  настановляв,  не  глаголив  зверхньо,  але  висловлював  думку,  пояснював  якісь  нюанси  смислів,  виходячи  з  істин  Слова,  святого  писання  і  власних  роздумів  і  розумінь.  Він  жодного  разу  не  змусив  мене  згадати,  що  я  тільки  жінка  –  кусок  ребра,  чия  робота  –  йти  слідом  за  господарем-чоловіком,  хоч  і  куди  б  той  чоловік  мене  вів…  Ні,  він  говорив  зі  мною,  як  з  повноцінною  людиною,  яка  має  індивідуальну  душу  і  розум.  

ПАРА

Трапезу  ми  завершили  узваром,  я  подякувала  і  чемно  розкланялася,  прощаючись  остаточно,  і  жалкуючи  потаємно,  що  назавжди.  Настоятель  попросив  затриматися  ще  на  кілька  хвилин,  він  покликав  когось  із  своїх  і  сказав  принести  мені  подарунок.  Служка  швидко  вийшов  і  одразу  ж  вернувся,  тримаючи  в  руках  образ  із  зображенням  Миколи-Чудотворця.  «Ні,  -  заперечив  настоятель,  -  принеси  «Пару».  Я  не  знала,  що  він  має  на  увазі,  але  слово  «пара»  одразу  ж  чомусь  набуло  особливого  значення.  

Служка  вийшов  з  Миколаєм-Чудотворцем  і  вернувся,  тримаючи  натомість  два  образи,  писані  по  дереву  у  давній  традиційній  манері,  я  це  одразу  зрозуміла,  хоч  не  розбираюся  в  церковних  іконописних  традиціях.  То  були  образи  Ісуса  Христа-Спасителя  і  Богородиці.  Настоятель  благословив  мене  хресним  знаменням,  взяв  у  служки  «Пару»  і  вручив  мені.  Я  подякувала  і…  поцілувала  йому  руку.  Це  було  щиро.

Служка  провів  мене  до  воріт,  і  от,  притуливши  ліктем  лівої  руки  до  себе  «Пару»,  подаровану  настоятелем  Китаївської  Пустині,  я  відійшла  на  кілька  кроків  і  зупинилася  під  великим  деревом,  що  тулилося  широкою  підошвою  товстого  стовбура  на  тісному  квадратику  живої  землі,  зоставленої  для  нього  суцільним  асфальтом  тротуару.

«…звідки  він  знав,  що  не  маю  пари…  –  перше,  що  подумала,  трохи  оговтавшись  біля  того  дерева,  –  схоже,  він  багато  знає…  і  про  мене  теж…»

ЛЕТИМО?..

…І  от,  нарешті,  ми  й  добралися  до  моменту,  заради  якого  точиться  вся  ця  розмова:  нічого  особливого  не  відбувалося  доокруж.  Ну,  постояла  я  хвилину  біля  великого  дерева,  примостила  зручніше  два,  загорнуті  у  тонкий,  вощений  ніби,  папір,  дерев`яні  образи  –  вони  були  не  такими  і  легкими,  тому  притиснула  їх  лівою  рукою  до  себе  –  «приклала  до  серця»  –  так  подумки  поіронізувала  над  собою,  просилила  ліву  ж  таки  кисть  у  петлю  шнурка  і  звично  начепила  на  зап`ястя  диктофон  свій  –  невеличку  прямокутну  коробочку,  що  бембалась  самостійно  на  руці,  не  заважаючи  тримати  ношу  мою  –  тоді  диктофони  були  ще  не  такими  мініатюрними,  як  нині,  правою  рукою  забрала  з  голови  хустину,  запхнула  в  сумочку,  поправила  ремінця  від  сумочки  на  плечі,  і  рушила  йти  туди,  звідки  прийшла,  попри  монастирську  огорожу.

Ступила  кілька  кроків  –  радість,  нечаяна  і  неждана  радість  заструмувала  в  мені,  наче  пробилося  з  якихось  глибин  несподіване  джерельце  –  така  ясна  радість  то  була  …  світло,  невидиме  але  відчутне,  цілком  реальне  світло  залоскотало  весело  десь  за  мечовидним  відростком,  у  клітці  грудній.  І  як  справді  в  клітці,  стало  йому  там  затісно  –  світлу  радісному.  Швидко  заполонило  воно  мені  серце:  «…от  мати  б  такого  духовного  наставника,  –  подумалося  поспіхом,  –  такому  розважливому,  спокійному  і  мудрому,  душевному    другу-товаришеві  можна  розказати  все,  і  найпотаємніше,  виявити  і  видалити  найгірше  у  собі,  таку  духовно  освічену  людину  можна  про  все  розпитати…»  –  уперше  я  готова  була  приймати  настанови  (може  тому,  що  настанов  не  було),  до  того  я  настільки  могла  вірити  тільки  мамі…  на  той  момент  відчула  правдиве  значення  слів  «духовний  наставник»,  навіть  «пастир»…  бо  не  було  в  такому  пастирстві  ні  зверхності,  ні  властолюбства,  тільки  доброзичлива  товариськість  була  –  любов  до  ближнього  тобто,  і  тільки  за  те  любов,  що  ближній  (я  в  даному  випадку)  –  людина,    отже,  дитина  Божа...

Я  йшла  тротуаром  попід  монастирською  огорожею,  обдумувала  похапцем  отримані  враження,  а  радість  у  мені  швидко  зростала  –  як  наче  золотий  житній  сніп  розв`язався,  випручався  з  перевесла,  і  промені  світла,  розсипавшись  неутримно,  повистромлялися  з  клітки  грудної  моєї  проз  усі  пори,  та  й  взагалі  –  проз  усю  мене,  але  осередком,  ядром  цього  світло-потоку,  чи  й  світло-потопу    залишалася  сфера,  що  взялася  невідь  звідки  всередині  –  якраз  в  області  мого  заребер`я.  Виходило  так,  наче  в  серці  у  мене  –  сонце  зійшло.  
 
Ще  пару  кроків  тротуаром,  і  вже  зникали  думки,  бо  наче  потопали    у  все  проникаючому  прекрасному  тому  світлі  –  золотому,  як  повноцінно  вистигле  жито  в  погожі  палкі  сонячні  жнива.  Зникало  й  місто,  хоча  я  бачила  і  знала,  що  йду  тротуаром.  Йду…  але  починаю  відчувати,  що  з  кожним  кроком  –  легшаю…  втрачаю  звичну  фізичну  вагу…  дивуюся  тому,  прислухаюся  до  себе,  але  ні,  не  здалося,  а  справді  таки  перестаю  відчувати  вагу  власного  тіла  –  ноги,  вони  переступають  за  звичкою  крок  за  кроком,  але  вже  майже  нічого  не  несуть,  тіло  стало  ніби  повітряним,  так  я  його  відчуваю…  починають  і  ноги  самі  «невагомішати»  –  ну  все,  думаю,  ще  трохи  і  я  злечу…  відірвусь  від  землі,  бо  вона  мене  більше  не  втримує  –  земля…  от  зараз  уже  і  здіймуся  –  вознесуся,  разом  з  тілом  –  і  полечу…  відчула,  що  права  нога,  переступивши,  уже  нічого  й  не  торкнулася  –  землі  нема  вже  для  правої  ноги…  як  тільки  одірву  ліву  –  полечу  вгору…  це  було  неможливо,  але  це  було  очевидно,  безсумнівно  і  неминуче…  зовсім  не  йшлося  про  те,  що  я  хочу  полетіти  –  тільки  про  те,  що  –  полечу…

Я  спинилася,  щоб  не  дати  і  лівій  нозі  втратити  гравітаційний  зв`язок  зо  твердю,  глянула  на  огорожу  монастиря  –  то  були  товсті  металеві  прути,  пофарбовані  в  чорне,  лискуче  –  дорога  огорожа,    кована,  і  я  вхопилася  правою  рукою  за  один  з  прутів,  щоб  утримати  себе  від  злету.  

Полетіти  було  цікаво  і  доступно.  Полетіти  хотілося  і  вже  бачила  уявою,  як  лечу  –  над  містом,  над  монастирем,  над  лісом  і  над  річкою  –  небом…  вільно…  і  ні  про  які  крила  –  є  вони  в  мене  чи  немає  –  і  гадки  не  навернулося:  крила  для  справжнього  людського  польоту  зовсім  не  обов`язкові  –  людина  може  літати  без  крил,  тільки  завдяки  Радості,  особливій  чистій  нетутешній  –  духовній  Радості  в  собі,  яка  є  водночас  і  Світлом…  а  Світло  –  не  має  ваги,  воно  летить  скрізь,  і  розмахувати  крильми  йому  ні  до  чого…

Летимо?..  –  заклично  і  весело  спитала  я  себе  подумки,  тільки  зором  уже  відмічаючи,  що  ноги  мої  ще  ввічливо  роблять  вигляд,  ніби  стоять  на  землі,  насправді  ж  –  уже  не  стоять,  не  торкаються,  не  тиснуть  вагою  тіла  на  поверхню  планети,  бо  зникла  вага…  На  легковажну  вільну  і  щасливу  цю  пропозицію  до  себе  самої  –  летіти,  хоч  і  прозвучала  вона  як  запитання,  намалювалася  картинка  –  як  уже  лечу  і  як  це  виглядає  збоку,  тобто  знизу:  як  люди  вражено  зупинилися,  задерли  голови  і  вигукують  –  дивись,  дивись  –  летить…  де  летить?  –  онде  ж  –  летить!  хіба  не  бачиш…  –  а  я  в  спідницю  вбрана,  не  в  звичні,  зручні  і  такі  доречні  для  польотів  джинси  свої…  як  же  мені  летіти,  коли  матиму  непристойний  вигляд  –  вжахнулася  я…  друге  –  що  скажуть  мої  колеги,  а    головред?..  дізнавшись,  що  я  літала  над  Києвом  у  робочий  час  –  такий  скандал  зчиниться,  нагнала  я  на  себе  ще  сумнівів  і  страху…  і  найголовніше  –  діти…  що  скажуть  на  таке  мої  діти?..  нізащо  не  хочеться  їх  осоромити  –  всі  будуть  їм  в  очі  кидати,  що  мати  їхня  он  до  чого  дійшла  –  літає…  а  якщо  ще  й  не  повернуся,  не  приземлюся,  бо  мене  забирають  –  «возносять  в  тілі»,  як  Ілію,  –  як  же  діти  мої  залишаться  без  мене  самі?...  ні,  не  можу  я  зараз  летіти…

На  такі  сумніви  якась  м`яка,  пластична,  лагідна  але  могутня  сила  в  мені  –  мабуть,  то  саме  воля  і  є,  ніби  не  сприйнявши  подібні  аргументи  за  достатні  причини,  щоб  відмовитися  від  лету,  гойднулася,  наче  порив  вітру,  і  я  відчула,  що  здіймаюся,  і  оскільки  правою  рукою  вчепилася  в  металеву  прутину  монастирської  огорожі,  то  починаю  злітати,  перекидаючись  ногами  догори,  отже,  зараз  буду  висіти  головою  донизу  на  огорожі,  прив`язана  до  неї  правою  рукою,  як  повітряна  кулька  за  нитку…  

Це  було  найгірше  з  усіх  варіантів,  бо  ж  у  спідницю  вбрана:.  ех!  спідниця  недоречна  моя…

Так,  гарячково  подумала,  остаточно  вирішивши  не  возноситися  і  не  летіти  –  треба  негайно  вчинити  щось  погане,  аби  знов  стати  важкою,  опуститися  на  землю  і  не  полетіти  –  щось  погане  треба  зробити,  дуже  погане,  ганебне    –  матюкнутися,  може,  чи  –  закурити…  пальцями  лівої  руки  спритно  пробралася  в  кишеню  куртки,  ліктем  притримуючи  «Пару»  свою,  настоятелем  подаровану,  намацала  пачку  з  цигарками,  вивудила  одну  з  цигарок  і    слідом  намацала  запальничку,  обережно  підтягнула  себе  упритул  до  залізної  монастирської  огорожі,  приникла  до  прутів,  щільно  затиснувши  образи  між  огорожею  і  власними  ребрами,  вивільнила  ліву  руку  настільки,  щоб  дотягнутися  до  рота  цигаркою  і  прикурити…  прикурила,  затягнулася  димом  –  і…  як  піднесена  вибухом  динаміту  у  повітря  скеля,  сягнувши  межі  невагомості  своєї,  зависла  на  коротку  мить,  а  тоді  усією  тяжкістю  і  незграбністю  рухнула  назад  на  землю…  важко  опустилася  я  на  твердь  земну,  справді  рухнула  наче,  на  ноги  стала,  і  так  вага  та  всієї  планети  впала  на  мене,  що  я  аж  підігнула  рефлексивно  ноги  в  колінах,  спружинила,  щоб  не  втратити  рівноваги  і  не  перекинутися  навзнак  на  асфальті…  

Ну  от,  вдома…  і  ніяких  польотів  –  саркастично  похвалила  себе  –  тепер  ніхто  нічого  не  скаже,  нікого  не  підведеш  і  не  осоромиш  –  не  полетиш…  а  от  якби  в  джинси  була  вбрана  –  може  і  полетіла  б…  майнула  наостанок  іронічна  думка…  (Думаю,  якщо  в  цей  момент  хтось  сторонній  випадково  і  спостерігав  би  за  мною,  то  бачив  би  тільки,  що  якась  перехожа  спинилася,  взялася  рукою  за  огорожу,  зловчилася  дістати  не  вільною  від  ноші  рукою  цигарку  з  кишені,  прикурила,  присіла  трохи,  підігнувши  ноги  в  колінах,  ніби  зістрибнула  з  чогось  невисочкого,  а  тоді  важко  і  втомлено  пішла  дальше,  либонь,  до  зупинки  автобуса  –  ото  і  всього,  що  можна  було  побачити  ззовні).  

Але  якими  важкими  були  мені  перші  кроки  після  «приземлення»  –  як  ніби  справді  йшла  кам`яними  колонами,  а  не  ногами.  Швидко  пошкодувала,  що  відмовилася  летіти  –  але  виправити  вже  нічого  не  можна  було  –  Радість  зникла,  як  дим,  то  й,  докуривши,  почовгала  далі,  до  зупинки  автобусної,  вертатися  в  редакцію  і  писати  матеріальчик  на  пару  абзаців  про  велику  духовну,  що  не  проминає  в  часі,  подію  –  Введення  в  храм  Пресвятої  Богородиці  у  викладі  настоятеля  обителі,  яку  називають  ще  «Київським  Афоном»…

ПРОПОЗИЦІЯ  ВДРУГЕ

По  кількох  роках  за  цими  подіями  я  була  довіреною  особою  кандидата  в  депутати  до  Верховної  Ради,  і  вже  незадовго  до  виборів  їхали  ми  на  якусь  зустріч  важливу,  і  їхали  по  бульвару  Шевченка,  мимо  Володимирського  собору.

Володимирський  собор  –  особливий,  але  іншим  разом  про  це,  а  зараз  тільки  про  вдруге  запропонований  мені  політ.

Не  оддалік  собору  я  попросила  водія  зупинити  автівку.  Кандидат  мій  поцікавився,  що  нам  робити  в  церкві.  «Молитися»,  -  сказала  йому  і  він  хмикнув,  хоча  заперечувати  не  став  –  я  ж  була  його  довіреною  особою,  то  він  мені  й  довіряв)))  

Перед  входом  сказала,  щоб  він  просто  постояв  під  склепінням,  ні  про  що  не  думаючи  –  це  і  буде  молитва.  Всередині  храму  залишила  його  на  самоті,  відійшовши  трохи  вперед,  до  огради:  посередині  собору  є  огороджена  територія,  там  встановлено  образ  князя  Володимира,  там  відправляються  особливо  урочисті  служби.  Торкнулася  рукою  до  металу  огради  невисокої  внутрішньо-храмової  тієї,  і  хоч  ми  постійно  кудись  спішили,  і  я  знала,  що  можемо  залишатися  в  соборі  не  більше  кількох  хвилин,  але  якось  одразу  груз  усіляких  турбот  спав  з  моїх  плечей,  і  я  занурилася  в  стан  легенької  спонтанної  медита́ційки,  у  щось  до  того  схоже,  у  всякому  разі.  

Відсторонення  від  суєти  –  надзвичайно  приємний  стан,  хоча  й  доводилося  краєм  свідомості  контролювати  ті  хвилини,  які  можна  було  ще  залишатися  в  соборі.  І  от,  самовільно  і  швидко-швиденько,  ніби  теж  у  поспіху,  відчула  я  в  собі  знайому  вже  Радість,  яка  водночас  є  і  Світло,  упізнала  одразу  –  це  вона,  бо  такі  відчуття  ні  з  чим  переплутати  не  можливо,  як  і  забути…  і  слідом,  не  гаючись,  прийшло  відчуття  невагомості  і  того,  що  –  зараз  вознесуся,  злечу,  здіймуся  під  купол…  і  знову  ж  –  ні,  не  можна,  бо…  мало  того,  що  в  соборі  людей  вдосталь,  то  ще  й  кандидат  мій  у  депутати  тут  –  не  можна  його  шокувати…  і  я  силою  витягла  себе  з  такого  непередавано-насолодного  стану  і,  відірвавши  руку  від  внутрішньої  позолоченої  оградки  прохолодної  тієї  –    стрімко  і  поспішно  направилася  до  виходу…  За  пару  хвилин  ми  вже  мчали  бульваром  Шевченка,  поспішаючи  на  якусь  важливу,  заплановану  і  позбавлену  значення  зустріч.

…І  ВТРЕТЄ

Минуло  з  десяток  літ  щонайменше  по  тому.  Жила  я  тоді  в  своїй  хатині  в  одному  з  сіл  на  Київщині.  Дуже  я  хатину  свою  любила,  і  село  те  любила  також.  Там  був  лісок,  луки  були,  поля,  озеро…  річку,  правда,  хазяї  в  канаву  «перепрофілювали»,  а  райцентр  не  оддалік  то  й  зовсім  у  каналізаційний  стік  річку  ту  перетворив,  але  був  там  у  мене  садочок,  городик,  квітки  садила-цвіли…  

Якось  зимового  ранку,  сонячного,  морозного  і  білого-білого,  коли  лелітки  різнобарвні  витають  у  морозному  повітрі,  сонцем  пронизаному,  коли  тиша  пухнаста  не  зникає,  забачивши,  що  люди  вже  попрокидалися,  а  тільки  хизується  на  кожному  даху,  приміряючи  теплі  і  патлаті  песцеві  хвости,  що  вистромляються  з  коминів,  коли  на  землі  –  як  на  небі:  красота,  чистота,  ясність  і  рай…    То  такого  ранку  вийшла  я  з  хати  і  просто  подалась  порожньою  вулицею,  куди  ноги  самі  поведуть.  Ноги  повели  до  кладки  через  стражденну  ту  річку-канаву,  засклену  на  ту  пору  льодом  і  засипану  зоряним  сяючим  пилом  снігів,  пухких  і  глибоких.

Ще  забачивши  здалеку  знайоме  старе  лелече  гніздо  і  зрадівши  йому,  як  доброму  знайомому  товаришеві  моєму,  ніби  наступила  на  якусь  невидиму  струну  і  струна  та  забриніла  і  завібрувала  в  унісон  з  ритмом  серця  мого,  звеселеного  красотою  довколишньою.  Я  прислухалась  –  так,  було  щось  особливе  у  нефізичному  звукові  тієї  умовної  струни.  Сніг  рипів  чи  репетував  під  підошвами  взуття,  але  не  сердито,  а  так,  ніби  радіючи  нагоді  виявити  себе  того  особливого  прекрасного  морозного  ранку.  

Дійшовши  до  електроопори,  верхівку  якої  і  вінчало  старе  лелече  гніздо,  я  стала  і  глибоко  вдихнула  свіжого,  іскристого,  на  нічному  морозі  настояного,  пронизаного  щедрими  золотими  променями  повітря  і  трохи  аж  захлинулася  –  таким  міцним  і  смачним  виявилося  воно.  І  в  ту  ж  мить  у  серці  моєму  почало  втретє  сходити  знайоме  вже  Сонце  –    Радість-Світло  вдарило  одразу  крутим  ключем,  як  ніби  закипіла  довкруж  кришталевої  прозорості  і  чистоти  атмосфера.  «Ага…–  щасливо  сказала  собі  я,  –  зараз  будемо  літати…»

Продовжувала  поволі  йти,  загадавши  собі  добратися  до  кінця  вулиці  і  дістатися  середини  кладки.  Щоб  там  і  вирішити…  але  ваги  власної  вже  не  відчувала  –  зробилася  невагомою,  тільки  Радість,  тільки  Світло  в  мені  –  і  все,  що  була  там  я…  А  тіло  таки  йшло,  повільно,  ніби  пливло  в  густому  маслянистому  середовищі  земної  атмосфери,  як  у  гліцерині.  От  і  кладка,  права  рука  вхопилася  за  поручень,  але  вже  не  для  того,  щоб  утримати  від  злету,  а  так,  за  старою  давньою  і  забутою  навіть,  здавалося,  звичкою  –  рука  допомагала  ногам  пересувати  невагоме  тіло,  якого  наче  вже  й  не  було…  «Полечу…  –  подумала  звідкись  здалеку,  –  цього  разу  уже  полечу…  он  середина  кладки…»  Чого  б  мені  не  вознестися  і  не  зникнути  цього  разу?  Третього  –  і,  можливо,  останнього…  що  мені  –  я  сама,  я  сама…  хіба…  в  Києві,  спить  певно,  бо  рано  ще,  син…  єдина  людина  у  цьому  світі,  яка  дорожить  мною,  яка  мене  любить…  ех,  от  би  якось  сповістити  йому,  як  і  куди  я  зникну  безслідно…  і  чому  раніше  не  розказала  синові  про  дві  попередні  «пропозиції»  до  «вознесіння  в  тілі»…  тоді  він  знав  би,  де  я,  а  так…  буде  шукати,  буде  журитися  і  переживати  сильно  –  мати  була  і  просто  зникла…  без  сліду…  довго  буде  –  аж  поки  минуть  роки  і  змириться,  що  не  знайти  і  нічого  не  взнати,  але  ніколи  не  погодиться  з  тим,  що  зараз  станеться…  ні,  не  можна  отак  залишати  сина...

Я  спинилася  на  середині  кладки  –  Радість-Світло  в  мені  сягали  вже  такої  сили  і  готовності  знятися  і  зняти,  що  робилося  нестерпно  ту  могуть  переживати,  утримувати  і  стримувати...  Треба  було  вирішувати  негайно  зараз:  або  –  або…  і  я  згадала,  що  в  лівій  кишені  шуби  є  цигарки…  повагавшись  з  секунду,  засунула  руку  в  кишеню,  намацала  цигарку,  а  тоді  й  запальничку…

«Зараз  тяжко  рухну,  треба  встояти  на  ногах…»  –  встигла  подумати,  черкнувши  запальничкою…  і  рухнула…


ЯКЩО  ЗНОВ

Тепер  син  мій  знає,  що  отримувала  тричі  пропозиції  «вознестися»,  і  ми  домовилися,  якщо  станеться,  що  я  несподівано  і  безслідно  «пропаду»,  він  уже  знатиме,  куди  я  поділася…  він  знатиме,  що  то  був  мій  вільний  і  щасливий  вибір…  і  що  зі  мною  все  добре  і  прекрасно  –  я  полетіла…  літаю…  чи  лечу…  тепер  мене  вже  нічого  не  втримало  б…  не  знаю  тільки,  чи  надійде  та  чудесна  пропозиція  ще  раз  –  і  чомусь  здається  мені,  що  –  ні.

10.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732745
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2017

СТРІМГОЛОВ

збігає  жито  полого  з  горбка,
світло-барв  неймовірна  витівка:
у  зеленого  жита  з  горішнього  боку  –  листки
навдивовижу  сині…
за  вербами,  у  долині
очі  сліпить  Жилка  –
на  татів  ступінь  завширшки  –  річечка  

мама
у  терновій  хустині,
зав`язана  молодичкою  –
наче  маківка…

на  вершині  горбка  стою  –
споглядаю

мама
насіває  грядки:
ноги  босі,  як  делікатні  човники,
як  тендітно  видовжені  пелюстки,
залишають  спритні-веселі
рядочки  слідів  на  свіжій  ріллі

спинилось  сонце,  підперте  граблями,
багато  роботи  у  мами:
досіяти  огірки-буряки,
встигнути  ще  –  чорнобривчики

житами,
стежками-струмками,
світами  і  вимірами  космічними
стрімголов
вічно
схилом  пологим  біжить  до  мами
моя  невисловлена  любов

05.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2017

МЕЧІ ОБОСІЧНІ

                                                 [i]рого́зу  паростки-сходи  
                                                 здійняли  і  націлили  
                                                 зелені  стріли
                                                                           «Сонячна  тінь»[/i]

коші́  рого́зу  заполонили
приозерні  обриви  і  крутосхили,
за  холодні  минулі  ночі,
більше  того  –  хоч  і
попри  заморозки  нічні  –
підросли  
і  розгорнули  
вчорашні  зелені  стріли
у  короткі  скіфські  мечі,
з  клинками  гострими,  обосічні…

…залюбки
побавитися  охочі
озерні  хвилі,
хоч  які  податливі  і  малі,
а  переломлюють  завиграшки  
двогострі  скіфські  мечі  
на  козацькі  криві  шаблі́…

як  до  січі  -
точить  ратища,  гострить  леза
невмирущий  очерет-рогоза

23.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730095
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2017

СОНЯЧНА ТІНЬ

рого́зу  паростки-сходи
здійняли  і  націлили  
зелені  стріли  

на  рельєфній  текстурі  води  –
сонячна  тінь  –  смуга  живого  вогню
міниться,  мов  сипонув  хто  
блешень  пригоршню:
повивертали  до  сонця  боки  
хвилі,  як  окуні-карасі  –
сяють  пасмугою  зірки,
як  силует  галактики  
у  відкритому  космосі

сонячна  тінь:
розмоталося  колесо,
і  пасмом  живого  вогню,  
як  на  контрастне  тло,
лягло  
на  озерне  плесо  –
карасями-іскрами  попливло,
мерехтить  і  грає
силуетом  галактики  довготелесим,
як  ідальго  на  малюнку  Пабло  Піка́ссо
(…чи  Пабло  Реме́діос  Пікассо́…)))

19.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729480
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.04.2017

ДВАНАДЦЯТЬ ВРАТ

                                               "Ти  знаєш  як  народжуються  перли..."
                                                                                               
                                                                                                                                                   @NN@
до  небесного  міста,
де  будівлі,  як  самоцвіти,
а  вулиці  з  чистого  золота  –
ведуть  врата,
і  зроблені  кожні  з  дванадцяти  
із  цільних  перлин  –  неспроста:
тут-бо  не  сама  лише  красота,
але  символ  вічного  подвигу  
Ісуса  Христа…

…молюск  у  скойці-перлівниці  –  
невинна  жива  істота,
а  перлина
з  усіх  каменів-самоцвітів  –  єдина
цінність,  що  вироста
з  муки-болю-терпіння  і  –  врешті
молюскової  смерті…  

у  духовній  внутрішній  красоті  
символи  Слова  довершені  і  прості:
до  небесного  царства  –  
кожен  через  перлину-цільну-врата
муки-терпіння,
смерті  і  воскресіння  –
жертву  і  подвиг
Любові  Ісуса  Христа

18.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729319
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 18.04.2017

ХРИСТОС ВОСКРЕС

сповіщають  сонячні  дзвони  небесного  храму:
Христос  воскрес!  –  Господь  з  нами

16.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728990
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 16.04.2017

РОЗІПНИ ЙОГО!

 …у  безплатні  хліби
і  кошики  дармової  риби
увірувавши  спрожогу  –  
встеляли
пальмовим  листям  дорогу,
махали  гілками  з  оливи,
вигукували,
звеселені  і  щасливі:
осанна!...  слава!...

отара  людська  –  лукава

за  кілька  днів  усього
забули  і  зрадили  Сина  Божого  –
на  площі  натовпом  заревли:
розіпни!  розіпни  Його!..

розіп'яли́…

«електоратом»  різним  були?
пустелями  не  доблукали?..

…інтернет,  революції-конституції  -
і  жодної  
духовної  еволюції

і  нині  –
книжник  і  фарисей  людина  людині,  
і  в  «живому  житті»  –  у  соціумі-побуті,
і  в  Інтернеті  –
на  кожному  форумі-сайті,  
у  кожнім  «коменті»  і  пості,
де  кипить  смола  взаємної  ненависті
і  гордині  –
зло  в  людині
розпинає  Христа  на  хресті
і  нині

у  кожнім  злостивім  і  зверхнім  слові  –
тернові  шипи  у  рани  Христові

не  допоможуть,  ні,
сльози  сентиментальні…  
егоїстичні

сказав  на  те:
"…не  за  Мною,  а  за  собою  плачте,
і  за  дітьми  –  
власними…"

Лю-ди!  -  
різних  вірувань,  уподобань  і  рас!  
Він  Любить    
усіх  разом  і  окремого  кожного  з  нас...

14.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2017

БУЛЬБАШКИ

мильні  бульбашки  –
виникають  нізвідки,  
ні  з  чого  –  
брунькою
набухають  між  хрестовини
упоперек  і  уздовж  розтятого
і  на  боки́  заломленого
кінчика  житньої  соломини  
 
так  
виникають  вірші  –
менші-більші,
твої-мої  –
барвистою  сферою  
на  хрестовиднім  краю
уяви  –  у  субстанцію
потаємну  душі,
як  у  мильний  розчин,  вмоченої  

лише  
ефекту    інтерференції
завдяки
робляться  видимі  оку
тришарові  тонесенькі  стінки  
мильної  бульбашки  –
обережний  окремий
теплий  видих  легень  людських,
обмежений  чарівливими
переливами  барв  
водно-мильної  плівки:
позитивною  кривизною  сфери  –
розплітається  світло  на  всі  кольори
і,  легша  від  атмосфери,  весе́лкова  красота
у  піднебессі-висі
вита  –
як  у  відкритому  космосі  
барвиста
наша  планета…  

…людина  –  
Духом  Божим  натхненна  
мильна  бульбашка,
переливчасто-нетривка…

краплина  внутрішнього  Тепла  
у  сфері  відбитого  зовні  Світла

…у  безпечній  умовній  плівці
лечу  кудись,  як  усі  ми,
над  лісами-полями  –  
сонячні  промінці
на  барви  і  кольори
сплітають  і  розплітають  
чутливі  пальці…
відсторонено  
до  само-полону
захоплена  чарами  світло-гри  –
непомітно  холону…

…холону

неба  відкриті  обійми  –  прозорий  натяк:
зростає  внутрішній  тиск…  слабне  зовнішній  натяг…

вітерець  випадковий  дмухне
і  –  
у  царстві  Твоєму  небесному
поклич  на  ймення  мене  

пом`яни…  

весни
кольорами  квітневими  –
ніжни-ми  

10.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728154
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.04.2017

БДЖОЛИНА КОРОЛЕВА

королева  бджолина    –
полум`яна  макова  квітка  –
не  поспіхом,  як  до  льотка
вербового  вулика,
до  крайнеба  лине:
навощена  
для  прощального
танцю  її  ритуального  
горизонту  прилітна  дощечка…

королева  бджолина  
описує,  
ритуальними  колами  заколисує
щасливу  минулу  днину
і  повільно  зника  –
ховається  у  полум`яну  щілину
золотого  льотка  –
на  спочинок

густо  бринить  зсередини
лагідна  і  клопітка
домашня  опіка  –
спішить  прислужитися  радо  їй,
королеві  своїй,
кожна  придворна  бджілка  –  
срібнокрила  зірочка,
що  сяють  оздобами  під  балдахіном  
із  чорно-синьої  дорогої  тканини
під  небесним  склепінням  вулика

бджоли-зірки
прополіс  цілющий  натще
їй  обережно  у  тіло  вмащують,  
ніжними  дотиками  пилку
посипають  долівку  –  
несуть  покладати  на  ложе,
на  перламутрову  мушлю  схоже,
полум`яну  червону  маківку  –
королеву  свою  бджолину  матінку:

спочивай  до  світанку…
завтра  знов  у  сяйві-зеніті  
благословиш  усе  на  світі  
медами-нектарами  у  різноцвітті  

…а  знадвору  цієї  пори  
все  ще  наглядці  королеві  бджолиній
переливаються,  невагомо  плинуть
на  все  небо  урочисті  барви  і  кольори  –
то  несуть  незчисленні  статс-дами-фрейлини
шлейф  її,
обережно  тримаючи  за  шовкові  краї:
ллються  барви  позахідні  у  щілину  льотка
і  гаснуть  у  сонному  лоні  вербового  вулика

а  навстріч
лише  вірних  воїтельниць  –  за  чотою  чота
срібнокрило  у  ніч  
виліта

…спить-спочива
полум`яна  бджолина  матінка-короле-ва…

02.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2017

ЧЕЧІТКА

дощ
танцював  на  даху  –
чечітку
вистукував  чітко,
влуч-но,
пристрасно,  
одночасно
у  долоні  плескав,
аплодував  собі  шумно  
і  рясно:

літо-дощ...  відкрите  вікно

...не  було  ще  тоді  майбутнього,
і  жилось,  як  у  казці,  прекрасно,
як  у  маківці  –  гарно  
і  за́тишно

вікно...
у  вертоград  відчинено

30.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726320
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2017

ХИЖА ПТАШКА (прозою)

Першу  хижу  пташку  я  побачила  зблизька  у  віці  років  п`яти,  з  незначною  рештою,  бо  було  літо.  Сонячного  дня  у  дворі,  спільному  з  багатьма  тодішніми  нашими  сусідами,  зчинився  галас,  і  ми  з  мамою  вийшли  подивитися,  що  там  сталося.  

Виявилося,  що  хтось  із  чоловіків,  чи  хлопців-підлітків  –  усі  «великі»  здавалися  тоді  дорослими,  упіймав  хижу  пташку.  Як  він  її  упіймав,  не  знаю,  але  сусіди  збіглися  на  пташку  ту  дивитися:  яструб  –  вирішили  дружно,  що  так  ту  пташку  звати.  

Я  ще  не  знала,  що  на  світі  бувають  хижі  пташки,  і  вперше  почула  слово  «яструб»,  і  слово  мені  сподобалося;  не  так,  як  інші  нові  слова,  значення  яких  залишалося  не  відомим  до  решти,  до  розуміння  повного,  як,  до  прикладу,  «поїзд»,  чи  «морозиво»,  але  інакше  –  уже  в  самому  слові  «яструб»  вчувалось  щось  невідоме,  а  саме  –  «хижість».  У  слова  «яструб»  одразу  виявився  солонуватий  присмак  –  може,  крові?..  рани?..  чи  –  загрози.  Було  у  тому  «яструб»  (можливо  в  інтонаціях?..)  щось  таємниче,  рідкісне,  швидке  і  гостре-небезпечне,  водночас  і  привабливе,  цікаве,  як  у  казках  зо  страшнуватими  сюжетами  (подібно  до  сюжетів  Шарля  Перро,  скажімо),  і  щось  красиве…  недоторка́нне…

Роздивившись  на  яструба,  почали  всі  радитись,  куди  ж  його  тепер  подіти:  треба  забити,  вважали  одні,  ні,  треба  віддати  в  школу  в  «зелений  куточок»,  пропонували  інші…  «…треба  його  відпустити…»  –  підказала  я  мамі,  посмикавши  її  за  поділ  плаття,  щоб  привернути  до  себе  увагу.  «Ні-ні,  не  відпустимо,  –  підслухавши  мої  слова,  залящали  рішуче  жіночі  голоси  наввипередки,  –  він  буде  курчат  красти…»  

Я  не  повірила,  що  така  красива  пташка  може  красти  курчат…  навіщо  їй  ті  курчата?...  а  якщо  і  вкраде  яке  курча,  то…  чомусь  я  одразу  їй,  пташці,  ті  недостойні  вчинки  готова  була  і  вибачити  –  гідність  мала  пташка  та,  піймана,  страху  в  ній  не  було,  ні  паніки,  ні  приреченості,  благородство  було  в  ній  –  чимось  вона  мене  одразу  причарувала…  (звісно,  слів  таких  я  тоді  й  не  знала,  але…  я  знала,  що  існують  такі  поняття  –  гідність,  благородство,  але  не  пам`яттю  чи  розумом  тодішніми  –  інакше  якось,  відчуттями  може,  але  знала,  і  те  любила).

Добре,  подумала,  хай  віддають  у  школу  в  «зелений  куточок»,  бо  я  ходила  часто  мимо  школи,  і  був  там,  за  школою  садочок,  трава  в  садочку  росла,  квітки  на  грядочках,  кущі  густі,  дерева  великі  –  я  зазирала  в  той  садок  проміж  штахетами,  то  й    вирішила,  що  пташці  там  сподобається,  в  «зеленому»  шкільному  куточку,  бо  здалося,  що  так  вони  називають  шкільний  садок.

Уже  всі  майже  погодилися,  що  полонену  пташку  оддадуть  в  школу,  поки  хтось  не  сказав,  що  там  є  вчитель,  який  уміє  робити  чучела,  от  він  з  цієї  пташки  і  зробить  чучело…  

Я  не  знала,  що  таке  «чучело»,  але  це  слово  мене  насторожило…  чучело  буде  стояти  на  поличці  в  «зеленому  куточку»  і  всі  будуть  на  нього  дивитися,  обговорювали  подальшу  долю  пташки  сусіди…  спочатку  я  уявила,  як  ця  пташка,  жива  звісно  ж,  сидить  на  поличці,  і  всі  приходять  на  неї  дивитися  і  радіють,  бачивши,  яка  вона  красива,  і  таке  самій  пташці  до  смаку,  бо  кому  не  подобалося  б  сидіти  на  поличці,  коли  всі  на  тебе  дивляться,  дивуються  і  хвалять…  я  навіть  тішилася,  що  пташці  випадає  така  майбутня  слава…

Але  тут  хтось  із  присутніх  почав  розказувати,  які  ще  чучела  є  в  тому  «зеленому  куточку»,  і  що  більшість  з  них  пора  й  викинути,  бо  вони  вже  старі,  тирса  з  них  висипається,  і  назбирали  в  себе  купу  порохів…  Моя  уява,  почувши  таке,  намалювала  якусь  дивну  картину  –  варто  зауважити,  що  досить  близьку  до  справжньої,  я  ніби  побачила  ті  чучела  на  поличках  і  запахло  чимось  «не  правильним»,  неприйнятним,  запахло  й  порохом,  аж  у  носі  мені  запекло…  з`явилося  дуже  неприємне  відчуття  чогось  жахливого:  вони  там  сидять  –  не  живі,  ніби  вжалила  мене  здогадка…  їх  убили,  а  тоді  вже  посадили  на  полички…

Досить  рішуче  я  потягла  маму  за  поділ  плаття  і  коли  вона  нахилилася  до  мене,  спитала,  а  що  таке  чучело…
 
Ну,  сказала  мама,  щоб  цю  пташку  зберегти  такою,  як  от  вона  є  –  її  розріжуть,  наб`ють  соломою,  чи  тирсою,  там  є  вчитель,  який  уміє  робити  чучела…

Пояснення  мамине  співпадало  з  тим,  що  я  вже  й  передбачала,  передчувала…  і  –  ні,  не  заплакала,  навіть  не  закричала  –  завила…  одразу  і  з  усієї  сили  моїх  легенів  і  здібностей  голосового  устрою,  а  тоді  впала  на  землю,  забилася  в  поросі  і  заверещала  –  відпусті-і-і-і-і-ть  його!!!  (його…  певно  через  те,  що  яструб…  якби  пташку  –  то  було  б  –  її…)

Всі,  хто  там  був,  від  несподіванки  остовпіли.  Стала  суцільна  тиша  –  оніміли,  ніхто  й  не  ворухнувся,  у  багатьох  самі  собою  відкрилися  роти…  Загальний  шок  не  обминув  і  того,  котрий  піймав  і  тримав  пташку,  м`язи  його  рук,  певно,  ослабли  і  пташка  вислизнула  з  полону  –    здійнялася  вгору…  

Я  бачила,  як  пташка  вивільнилася  і  шмигонула  в  небо,  за  мить  зникнувши  десь  над  полем  за  селом…  Я  бачила  все  –  не  знаю,  як  можна  битися  тілом  у  поросі,  протестуючи,  лементувати  у  відчаї  і  при  тому  все  бачити:  певно,  нас  там  було  більше  одної  –  я  і…  теж  я,  тільки  та,  яка  може  дивитися  не  очима  і  перебувати  поза  тілом,  хоч  і  поруч  із  ним…  інакше  ні́чим  пояснити  –  може,  всі  діти  так  вміють  –  бачити  не  тільки  очима,  а  потім  забувають,  виростаючи.

Тільки-но  пташка  опинилась  на  волі,  я  вмовкла  і  підвелася,  взялася  витріпувати  акуратно  плаття,  виваляне  в  поросі…  Було  тихо  –  ні  слова  ніхто  не  вимовив.  Коли  я  підвела  голову,  відірвавши  увагу  від  свого  плаття,  нікого  вже  не  було  –  тихенько  розійшлися.  Я  взяла  маму  за  руку.  Ми  пішли  додому.  Мама  так  нічого  мені  про  те  ніколи  і  не  сказала…

(Якщо  у  переданому  тут  епізоді  і  можливі  якісь  «домисли»  пам`яті,  то  тільки  в  єдиному  –  пташку  могли  сховати,  а  не  випустити,  бо  дорослим  обманути  дитину  дією  все-таки  не  важко,  і  про  подальшу  долю  яструба  можна  тільки  здогадуватися,    а  те,  як  вона  врятувалася  і  полетіла  на  волю,  що  я  бачила  тоді  (але  не  фізичним  зором)  і  зараз,  пригадуючи,  бачу  –  може  бути  домальовано  уявою,  чи  тією  «я»,  що  спостерігала  за  подією,  стоячи  поруч  зі  мною  тілесною  –  щоб  вберегти  від  надто  нищівної  травми…  роблю  це  припущення,  бо  відчуваю  якусь  журбу  вглибині  себе  якраз  стосовно  цього  моменту  –  коли  пташка  виривається  з  рук  і  летить  в  небо,  тому  допускаю,  що  такого  щасливого  кінця  могло  й  не  відбутися,  хоча  –  логікою,  розумом  і  пам`яттю  вірю,  що  яструб  той  втік,  скориставшись  моментом  загального  оціпеніння).  

Але  це  тільки  преамбула,  історія  ж,  яку  хочу  переповісти,  пов`язана  з  другим  близьким  знайомством  з  хижою  пташкою,  і  відбулося  воно  років  через  десять.  На  ту  пору  я  була  старшокласницею,    ходила  в  дев`ятий  чи  й  десятий  клас,  отже,  йшов  мені  16-й  рік,  чи  вже  виповнилося  шістнадцять.  

Райцентр  від  нашого  села  відстоїть  на  35  кілометрів,  але  тричі  на  день  «ходив»  тоді  до  райцентру,  мимо  нашого  села,  ПАЗ,  старий,  розтовчений,  гримів  залізяччям  нутрощів  своїх  по  виямистій-вибоїстій  мощеній  каменями  дорозі,  завжди  набитий  пасажирами  з  довколишніх  сіл.  У  вихідні  від  шкільних  занять  дні  я  одправлялася  інколи  в  райцентр,  бо  дуже  любила  тістечка  –  там  була  «Кулінарія»  і  можна  було  тих  тістечок  купити  –  інколи  таких  уже  старих  і  засушених,  але  ж  яких  смачних  –  з  квіточками  солодкими  з  крему…  В  селі  таких  ласощів  не  знали  тоді.

Якогось  разу,  біля  дороги,  де  я  чекала  автобуса,  щоб  повернутися  з  райцентру  в  село,  мене  упізнав  «командировочний»  водій  вантажного  автомобіля,  він  якраз  кермував  з  цукрозаводу  за  новою  порцією  буряків  на  наші  поля.  Десь  він  мене  бачив,  може  біля  крамниці,  може  в  клубі,  от  і  впізнав,  спинився,  спитав,  чи  я  з  такого-то  села  і  запропонував  їхати  додому  з  ним.  Це  не  було  винятковою  подією,  бо  прикомандировані  з  різних  областей  водії,  які  осенями  «возили  буряки»  на  цукрозавод,  жили  в  нашому  селі  по  кілька  місяців,  то  й  ми  їх  візуально  знали,  і  вони  нас,  сільських,  упізнавали  з  часом  також.  Одне  слово,  я  забралася  в  кабіну  і  ми  поїхали  –  пощастило,  бо  їдеш  собі  з  комфортом,  а  не  душишся  в  переповненому  людьми  і  громіздкою  поклажею  автобусі.

Окрім  розбитої  шосейки,  була  ще  й  дорога  полями,  і  поки  погода  залишалася  сухою,  польова  дорога  до  нашого  села  була  і  ближчою,  і  не  такою  ямистою,  то  ми  й  поїхали  полями.  Уже  під  самим  селом  водій  загальмував,  швидко  вибрався  з  кабіни  і  побіг  полем  по  лущеній  стерні  кудись  у  напрямку  до  ожереду…  Я  не  могла  втямити,  куди  це  він…  Але  невдовзі  він  повернувся,  принісши  з  собою  щось  велике,  загорнуте  міцно  у  його  светр,  і  те  «щось»  було  живе.  

До  цього  ми  їхали  мовчки,  бо  обоє    виявилися  не  говіркими,  але  тут  він  мені  сказав:  я  піймав  велику  пташку…  «Яку?»  –  спитала  я.  Він  відповів:  «Хижу,  у  неї  щось  із  крилом,  вона  не  може  летіти».  

Дивно,  але  пташка  не  пручалася  (зараз  тільки  я  думаю,  що  він,  певно,  накрив  їй  голову  чимось,  може  рукавом  одежі  своєї,  а  так  же  і  чинять  з  хижими  пташками,  щоб  їх  полонити  і  тримати  в  покорі  –  позбавляють  зору,  накриваючи  голову  нижче  очей  ковпаком…)

Він  поклав  пташку  на  дно  кабіни,  ближче  собі  до  ніг.  Пташка  не  борсалася,  не  боролася  ,  я  навіть  подумала,  що  вона  вмерла  вже…  Ми  поїхали.  

Невдовзі  виникла  підозра,  і  я  спитала:  а  для  чого  тобі  ця  пташка?  –  (водій  був  молодим  і  ми  розмовляли  на  «ти»…)  Спочатку  думала,  що  він  збирається  ту  пташку  лікувати,  але  ж  так  не  виходило,  бо  мешкав  разом  з  багатьма  такими  ж  водіями  в  гуртожитку,  а  умов  для  лікування  пташки  там  точно  не  передбачалося.

Він  відповів:  «…зваримо  з  хлопцями  супу  зі  свіжиною…»  Я  позеленіла:  «…як  це  супу?  Ти  що  ж,  збираєшся  пташку  вбити?»

«Ага,  збираюся»,  -  відповів  водій  спокійно.  

«Негайно  зупини  машину  і  випусти  пташку!»

«Вона  все  одно  вмре…  Не  літає,  так-но  бігає,  тягне  за  собою  крило  –  інакше  я  її  не  зловив  би…»

«Відпусти  пташку!»

«Чого  б  це?..»  –  і  він  сміявся,  але  не  зло,  а  так,  підсміюючись  наче.  Відверто  кажучи,  і  дотепер  здається  мені,  що  він  не  збирався  варити  з  тої  пташки  суп,  бо  хіба  люди  їдять  таких  пташок?  

Ми  в`їхали  в  село,  через  кілька  хвилин  і  моя  хата.  Я  сказала  де  стати,  машина  зупинилася  проти  наших  воріт.  Я  не  виходила  з  кабіни.

 «Поїдеш  зі  мною?..»  –  спитав  водій.

«Ні,  але  пташку  я  не  залишу…»

«То  бери  її  собі»,  –  сказав  він,  сміючись.

І  я  забрала.  Внесла  в  двір.  Мама  з  татом  вийшли  з  хати,  бо  хотіли  з`ясувати,  що  за  машина  біля  нас  зупинилася.  Я  сказала,  що  в  полі  знайшлася  підбита  хижа  пташка.  Тато  перемотав  ту  пташку  у  якусь  з  наших  одеж,  я  віддала  водієві  його  светр  і  він  поїхав.

Тато  одразу  ж  пішов  майструвати  для  пташки  клітку  –  він  усе  вмів…  Клітка  вийшла  гарна  –  з  тоненьких  дерев`яних  планочок,  щоб  пташка  менше  їх  помічала,  але  й  міцна.  

Ми  перенесли  пташку  в  клітку,  мама  зарізала  для  неї  курку  –  бо  мама  знала,  що  такі  пташки  їдять  тільки  свіже  м`ясо…

Пташка  була  прекрасна.  Велика,  займала  собою  всю  клітку,  і  вона  сиділа  –  виходило  так,  що  в  неї  тільки  крило  боліло,  уся  ж  решта  тіла  була  міцною,  здоровою  і  красивою.

Пам`ятаю,  що  пташка  була  темною,  темно-брунатною  до  коричневого,  на  краєчках  пір`їн  були  притлумлено-жовті,  як  глина,  охристі  оторочки,  але  вона  не  була  строкатою  –  вона  здавалася  однотонною,  щойно  з  переливами  відтінків  основного  –  свіжого  глибокого  брунатно-коричневого  кольору,  з  мідно-червоним  відливом  на  сонці.    

(…Передивилася  багато  ілюстрацій  в  Інеті  до  теми  «хижі  птахи  України»,  найбільш  схожим  на  «мою»  хижу  пташку  виявився  беркут,  але  беркути,  як  запевняють  фахівці,  живуть  в  горах,  а  якщо  оселяються  на  рівнинах,  в  лісостеповій  зоні,  то  поблизу  високорослих  лісів,  гнізда  складають  на  високих  хвойних  деревах,  полюбляють  жити  на  соснах.  Цимбалівка  ж  моя  на  Хмельниччині,  місцина  там  у  нас  рівнинна  і  безліса,  то  певно  беркути  там  не  селяться…  Дещо  схожим  до  «моєї»  пташки  виглядає  канюк  степовий,  але  ж  очі  у  канюка  зовсім  не  такі,  не  круглі  і  не  жовті,    а  очі  тієї  «моєї»  пташки  я  найбільш  і  запам`ятала,  і  зараз  їх  бачу,  бо  є  на  те  причина,  з  якою  і  пов`язана  вся  ця  історія…

Пташці  поставили  води.  Пташку  пробували  нагодувати  свіжим  курячим  м`ясом  –  щоб  окріпла.  Пташка  сиділа  непорушно  в  клітці,  не  торкалась  води,  не  помічала  м`яса,  не  боялась,  не  пручалась,  наче  сама  собою  перетворилася  на  чучело,  і  тільки  дивилась  на  нас  великими  холодними  круглими  жовтими  очима,  як  ніби  двома  повнями,  тільки  з  чорними  колами  всередині.  Ото  і  все.

Днів  за  два  мама  стиха  сказала  мені:  якщо  хочеш,  щоб  вона  не  вмерла,  то  випусти  її…  Однеси  туди,  де  взяла  –  в  поле,  до  ожереду  і  випусти.  Там  вона  може  вижити,  бо  зловить  собі  яку  мишу  і  з`їсть,  їй  же  ніхто  в  полі  загрози  не  складе,  вона  велика,  її  там  всі  бояться,  то  й  не  підійдуть  –  лисиця  не  підійде,  а  вовки  у  нас  не  водяться.  В  клітці  вона  вмре  –  бо  такі  пташки  в  клітках  не  живуть,  вони  живуть  на  волі.  

«Але  ж  ми  її  випустимо,  коли  крило  заживе»,    –  спробувала  заперечити  я.  –  «Вона  не  знає,  що  ми  хочемо  їй  допомогти,  і  що  випустимо  –  зауважила  мама,  –  вона  знає  тільки,  що  ми  її  піймали  і  посадили  в  клітку,  і  це  все».

Наступного  ранку,  йдучи  до  школи,  а  десятилітка  була  в  сусідньому  селі,  і  ходила  я    туди  полями,  сказала  мамі,  що  візьму  з  собою  пташку  і  випущу  десь  не  оддалік  ожереду.

Мама  намотала  мені  на  передпліччя  лівої  руки,  захопивши  і    зап`ястя,  і  нижню  половину  кисті,  рушника,  взяла  пташку  –  при  тому  вона  майже  ніяк  на  ті  маніпуляції  не  реагувала,  залишалася  цілковито  байдужою,  і  поставила  ногами  на  рушник.  Пташка  одразу  ж  запустила  в  рушник  кігті  і  так  трималася  в  мене  на  руці.  

Ми  пішли.  Не  селом,  а  берегами,  щоб  менше  уваги  людської  привертати.  Вийшли  за  село,  за  хутір  вийшли.  Почалися  поля.  Відійшли  кілометрів  зо  два,  минули  Мшанецьку  Руду  –  так  називалося  вічне  болото  між  двома  селами,  його  навіть  радянська  меліорація  зо  світу  зжити  не  змогла,  тому  –  вічне…  Пройшли  ще  з  кілометр,  уже  й  ожеред  завиднівся…  Упродовж  минулого  на  те  часу  пташка  моя  хижа  і  не  ворухнулася  –  справжнісіньке  тобі  чучело…  Або  вона  чогось  чекала…

Думаю,  вона  чекала,  не  виявляючи  й  найменшого  нетерпіння,  не  видаючи  себе  абсолютно,  бодай  хоч  і  найменшим  порухом.  Дуже  дивно  все  те  було  –  пташка,  сидячи  на  руці  і  нічим  уже  не  обмежена,  не  збиралася  втікати,  вона  ніби  стверджувала,  що  зовсім  не  знає  страху,  і  страху  смерті  насамперед  –  не  збирається  захищатися  чи  рятувати  собі  життя,  тільки  дивилася  перед  себе  блискучими  холодними  великими  очима  з  чорними,  всередині  жовтої  радужки,  «чоловічками».

Зійшли  з  дороги  і  пішли  полем  в  сторону  ожереду.  Метрів  за  сто  від  нього  я  зупинилася  і  трохи  відсторонила  од  себе  ліву  руку,  замотану  рушником,  за  який,  пронизавши  його  кігтями,  пташка  трималася,  виставила  руку  дещо  вперед,  пропонуючи  їй  свободу.

Вона  все  прекрасно  розуміла.  І  тільки  у  цю  прощальну  мить  повернула  голову  до  мене  «обличчям»  (очі  у  пташок  розташовані  по  боках  голови,  тому  вони  дивляться  людині  в  очі  –  боком…  але  ця  дивилася  прямо).  Одночасно  вона  ворухнулася,  настільки,  щоб  вийняти  кігті  лівої  лапи  своєї  з  рушника  і  переставила  її  мені  на  кисть,  майже  не  захищену  тканиною.  Не  відводячи  гострого  чіпкого  погляду  від  моїх  очей  –  я  також  дивилася  їй  просто  в  очі  –  пташка  запустила  повільно  кігті  в  кисть  моєї  руки  і  стиснула  свої  пальці  «в  кулак»  –  це  дуже  боляче.  Різкий  біль  пропік  руку  наскрізь,  але  я  не  зойкнула  і  не  ворухнулася,  бо…  бо  я  вже  знала,  що  це  тільки  перший  акт  розплати…  чи  розправи.

Далі  вона  збиралася  вирвати  кусок  теплого  живого  тіла,  який  захопила  кігтями  –  разом  з  сухожиллями,  нервовими  волокнами  і  кровоносними  судинами  –  я  чула  такий  її  намір  і  навіть  бачила  наперед  як  «весело»  і  гаряче  має  бризнути  з  подертих  моїх  судин  кров  і  як  гарно  для  пташки  має  те  все  виглядати…  Пташка  любила  кров  –  пульсуючу,  живу  і  гарячу,  як  вона,  кров,  виривається  з  розпанаханої  плоті  жертви,  обмиває  пташці  ноги    і  забарвлює  землю.  

Звідки  я  знала,  чого  на  той  момент  хотіла  пташка?  Від  неї  і  знала,  бо  запустивши  пазурі  мені  в  руку,  вона  продовжувала  холодно,  гостро,  жорстоко  і  невідворотно  дивитися  мені  прямо  в  зіниці.  Коли  біль  пронизав  руку,  я  чомусь  ніяк  не  відреагувала  на  те  ні  голосом,  ні  рухом,  ні  жодним  м`язом  обличчя  –  щоб  там  скривитися,  злякатися  чи  зробити  ще  щось  нормальне  для  таких  випадків  –  ні.  Я  не  ворухнулася,  але  в  глибині  моїх  зіниць,  за  якими  так  кинджально  спостерігала  пташка,  певно,  сталася  якась  переміна,  відомо  ж,  що  від  болю  зіниці  звужуються…  Вона  це  зауважила,  бо  майнуло  в  її  очах  миттєвою  іскрою,  тільки  швидше  тінню  від  іскри,  щасливе  вдоволення  відомщеного  переможця  –  але  тільки  майнуло  і  зникло.  Погляд  знову  став  холодним,  як  ніж,  невідворотним,  як  смерть,  і  безпристрасним.  

І  я  остаточно  зрозуміла  її  намір,  зрозуміла  тією  ділянкою  власного  мозку,  який  свердлила  холодним  хижим  глянцевим-блискучим  чорно-жовтим  поглядом  пташка,  що  продовжувала  сидіти  в  мене  на  передпліччі,  кігтями  однієї  могутньої  лапи  тримаючись  за  рушник,  що  намотала  мені  на  руку  вранці  мама,  виряджаючи  нас  в  дорогу,  а  кігті  другої  лапи  запустивши  мені  в  кисть  лівої  руки.  

Я  зрозуміла  найстрашніше,  те,  що  вона  зібралася  вибити  мені  очі  –  ось  уже  зараз,  і  відмінити  її  рішення  не  можливо,  як  і  спробувати  захиститися  від  такого…  Я  відчувала  намір  пташки,  її  жорстоку,  але  майже  байдужу  –  настільки  спокійну  рішучість,  відчула  навіть  ту  незначну  «електричну»  напругу,  яка    зростала  в  тих  її  м`язах,  які  мали  бути  задіяними  заради  наміченого  удару.  Не  одного,  а  кількох  підряд,  швидких,  точних  і  занадто  сильних  ударів  –  виклювати  вона  зібралася  мені  обидві  оці,  замість  яких,  по  кількох  секундах  часу,  мали  зазяяти  на  окровавленому  обличчі  дві  глибокі  чорно-червоні  ями.  Такого  хотіла  пташка,  і  ніхто  не  міг  їй  зашкодити  здійснити  бажання  своє.

Не  відводячи  погляду  від  її  зіниць,  я  периферійним  зором  оглянула  гостро-загнутого,  ороговіло-твердого,  гачкуватого  дзьоба,  якого  вона  готова  була  пустити  в  діло,  щоб  здійснити  задумане  і  бажане  своє…  Ну,  що  ж?..  у  неї  –  зброя…  

Розмова  наша  безсловесна  з  пташкою  на  тому  припинилася  –  все  було  ясно  обом…  якщо  точніше  висловитися,  то  розмова  наша  була  односторонньою:  вона  мені  показала,  що  зробить,  я  ж  тільки  «вислухала»  її  –  і  по  тому…  але  очей  ми  одна  від  одної  все  ще  не  одривали…  і  от  я  знову  зауважила,  як  у  чорній  безодні  її  зіниць  удруге  майнула  на  мить,  наче  прозорий  мальок  рибки,  що  так-но  вийшов  з  ікрини,  якась  переміна…  По  цій  події  пташка  одразу  ж  ніби  знітилася,  відвела  погляд,  відвернула  голову  –  тепер  я  бачила  її  в  профіль,  далі  –  розтиснула  кігтистого  «кулака»,  в  якому  затискала  все,  що  вдалося  згребти  з  кисті  моєї  лівої  руки.  Вийняла  кігті  правої  лапи  з  рушника,  підважила  себе  на  ногах  і,  розгорнувши  крила  та  розправивши  продовгуватим  віялом  хвоста,  широко  стрибнула  чимдалі  на  поле,  а  там,  тягнучи  праве  крило,  але  допомагаючи  собі  лівим  –  поскакала,  трохи  й  перелітаючи,  до  ожереду…

Я  розмотала  руку,  щоб  подивитися  на  рану,  завдану  пташкою  –  шкіра  кисті  побіліла  і  мала  пошкодження,  там  уже  формувався  синяк,  але  кров  не  йшла…  отже,  вона  все-таки  не  прохромила  кігтями  мені  руки,  а  тільки  сильно  «вщипнула»,  щоб  заболіло…  я  замотала  рушником  кисть,  обернулася  та  й  пішла  до  дороги,  бо  вже  й  так,  певно,  на  перший  урок  запізнювалася,  –  а  йти  ще  до  школи  залишалося  кілометрів  зо  три,  а  то  й  більше…

Мамі  я  цієї  нашої  з  пташкою  прощальної  сцени  не  розказувала…  пташка  всім  нам  подобалася,  і  ми  не  знали,  чи  жива  вона  там,  в  полі,  чи  й  ні,  тому  про  неї  дружно  і  не  згадували.  Вголос  не  згадував  ніхто.

…То  як  же  могло  статися,  яким  чудом  і  дивом,  щоб  уже  намірившись  вибити  ненависні  і  доступні  людські  очі,  ображена  пташка  (якщо  то  був  беркут,  то,  пишуть,  беркути  особливо  терпіти  не  можуть  людей,  обминають  їх,  як  тільки  де  зауважать,  сотою  дорогою,  думаю,  вони  не  бояться  нас,  а  зневажають…)  відмовилася  від  затіяного.  Яка  ж  то  дивовижна  сила  могла  відвести  того,  занесеного  вже,  ороговілого  гачкуватого  дзьоба  від  моїх  беззахисних  очей?..  Чом  пташка  передумала  пошматувати  мені  руку  і  обличчя?  Позбавити  зору  і  світла?  Покалічити,  як  десь  покалічилась  сама,  чи  хтось  її  покалічив  –  може,  людина?..  Вона  знала  і  чудово  розуміла,  що  таке  очі,  і  що  таке  –  без  очей.  Хотіла,  щоб  і  я  вмирала  серед  поля,  як  те  мусила  зробити  вона,  позбавлена  крила  і  лету.

Що  сталося  за  ту  долю  миті,  яка  змінила  її  наміри…  так,  ніби  щось  особливе  і  головне  почула  вона  у  себе  в  голові,  коротке  і  ясне,  і  заперечувати  яке  не  сміла,  не  могла  і  не  хотіла,  чи  ніби  щось  таке  вона  побачила  –  у  тій  місцині,  до  якої  досвердлилася  жовтим  холодним  і  невідворотним  поглядом  своїм  –  там,  у  глибині,  з  протилежного  боку  моїх  зіниць…  Що  вона  втямила?..  Чи  не  знайшла,  чого  шукала  –    страху  в  очах,  щоб  розізлитися  за  те  і  бити?  Може,  може…

Хтось  глянув  їй  ув  очі  проз  мої  зіниці,  настільки  Володар  усього,  що  хижа  могутня  і  беззастережна  сила  в  ту  ж  мить  зів`яла…  мов  присоромилася  трохи,  знітилась,  погодилась  без  опору  і  врешті  подалася  геть…  

Може  то  прозирнув  з  очей  у  очі  янгол-хранитель,  з  Любові  приставлений  до  мене  Господом,  як  і  до  кожної  людини…  

28.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726089
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2017

МУРАХИ (прозою)

Не  оддалік  Феодосії  (в  Криму,  до  загарбання  звісно  ж,  років  уже  зо  двадцять  тому)  я  сиділа  на  піщаному  березі  біля  моря  в  кріслі,  складеному  з  надувного  матраца,  і  читала  книжку  «Сакура  і  дуб».  

Місцина  та  називалася  Бухтою  Лисиці.  

Був  липень,  друга  його  половина,  коли  туристичний  сезон  якраз  у  розпалі.  Людей,  що  прибули  до  моря  з  різних  міст  і  місць  «дикунами»  і  жили  повсюдно  у  наметах,  було  в  бухті  завізно.  Хоч  не  про  них  ітиметься,  та  вони  в  цій  повістині  мають  значення,  бо  спричинили  місце  події,  сходивши  весь  пісок  уздовж  і  впоперек  і  залишили  в  ньому  заглибину  на  заглибині:  якщо  наблизити  б  зір  до  тверді  берегової,  як  те  могла  зробити  б,  скажімо,  телекамера,  акцентувавши  увагу  саме  на  тому,  що  під  ногами,  то  вийшло  б  дуже  подібно  до  місячного  пейзажу,  маю  на  увазі,  що  пісок  усуціль  був  покритий  кратерами,  позалишеними  людськими  ступінями.    

Звісно  ж,  я  не  зауважила  б  тих  кратерів,  якби  не  пригода  з  повчальним  результатом,  про  яку  давно  збираюся  переповісти.  І  сталася  вона…  в  одному  з  кратерів  у  піску  обіч  мого  крісла,  складеного,  як  уже  раніше  казано,  із    надувного  матраца.

Не  знаю,  чого  саме  зір  мій  відірвався  від  цікавого  читання,  але  в  якийсь  момент  погляд  упав  на  одну  з  тих  заглибин,  на  дні  якої  мурашка,  чорна,  середніх  розмірів,  змагалася  з  силою  земного  тяжіння,  намагаючись  вибратися  по  сипкій  похилій  стіні  нагору,  щоб  знову  провалитися  на  дно  сусіднього,  такого  ж  глибокого  для  неї,  сліду.  Але  мураха  про  те  не  думала,  а,  обхопивши  передніми  лапками  більшу  за  саму  себе  теж  чорну,  поморщену  ягоду,  що  обси́палася  з  якогось  тамтешнього  колючого  куща  чи  напівзасохлої  гостролистої  травини,  намагалася  витягти  здобич  на  кромку  ями.  

Спочатку  я  спостерігала,  як  мураха  пробувала  пхати  ягоду  вгору  перед  собою,  але  ноша  її  щоразу  сповзала  вбік,  а  тоді  їхала  на  дно,  тягнучи  за  собою  і  невідчепну  мураху.  Зробивши  чимало  спроб,  мураха  змінила  тактику,  розвернулась  «задом  наперед»,  намагаючись  таким  чином  витягти  ягоду  по  піщаній  нетривкій  стіні  слідом  за  собою,  але  й  так  не  виходило,  бо  на  середині  стіни  ягода  «ставала  важчою»  за  саму  мураху  і  разом  з  піщинками,  які  зсувалися  з  під  ніг  комахи,  компанія  невідворотно  їхала  на  дно.    

Спочатку  мене  розважало  спостережене,  я  навіть  посміялася  стиха  в  якийсь  момент,  бо  вся  та  завзята  боротьба  мурахи  з  гравітацією  видавалася  кумедною.  Але  дуже  скоро  азарт,  з  яким  дрібна  істота  будь-що  прагнула  доставити  їжу  ту,  так  вдало  знайдену  серед  пісків,  кудись,  де  вона  мешкала,  де  її,  певно,  чекали  одноплемінники,  а,  може,  й  голодні  діти,  викликав  у  мені  співчуття.  

Стало  ясно,  що  мурашці  з  ягодою  «в  руках»  самостійно  з  кратера  ніяк  не  вибратися,  і  друге,  що  здобич  свою  вона  не  залишить  –  не  відмовиться  від  неї  ні  за  що.  То  я  і  вирішила  їй  допомогти…  допомогти  такій  само,  як  сама,  живій  істоті,  справитися  з  труднощами  і  непереборними  життєвими  перешкодами.  Я  бачила  ситуацію  в  цілому,  бо  охоплювала  картину  події  відсторонено  –  згори  і  збоку,  і  оцінювала,  що  зусилля  мурахи  майже  надаремні,  але  вона  завзято  боролася  і  не  відступала…  навіть  не  перепочивала  –  змагалася  з  випадковими  прикрощами  долі  і  не  збиралася  здаватись…  як  доводиться,  часом,  боротися  самовіддано  і  людині.

Отака,  варта  поваги,  життєздатність  комахи…  і  священне  майже  почуття  обов`язку,  що  ґрунтується  на  любові  до  ближніх  своїх,  і  турботі  про  них,  як  вияві  любові  тієї.  Бо  якби  мураха  думала  тільки  про  власний  шлунок,  то  вмостилась  би  в  тій  ямці  та  й  смакувала  б  собі  тією  цінною  знахідкою,  але  ж  ні,  вона  хотіла  неодмінно  однести  ягоду  кудись  туди,  де  чекали  на  неї  її  ближні.  Думаю  навіть,  що  та  ягода  мала  б  опинитися  в  засіках  і  стати  припасом  їжі  на  пору  майбутньої  і  не  скорої  ще  від  середини  того  липня  –    зими…

Я  роззирнулася  довкола,  шукаючи  якоїсь  стеблини,  щоб  нею  підштовхнути  нагору  ягоду,  коли  мурашка  знов  дотягне  здобич  до  середини  крихкої  стіни  «кратера»,  якраз  перед  тим,  як  вони  почнуть  вкотре  їхати  на  дно…

Підходяща  стеблина  знайшлася,  бо  ріс  не  оддалік  кущик  тамтешньої  трави,  що  випустив  кілька  стеблин  з  волоточками,  відцвів,  дозрів,  обсипався  і  засох  давно,  а    кілька  порожніх  стеблин  все  ще  стирчали  з  піску,  на  диво  нічия  випадкова  нога  на  кущик  той  не  наступила.

Я  озброїлася  підручним  засобом  –  тонкою  і  довгою  стебелиною  –  і  приготувалася  допомогти  завзятій  мурасі.  Коли  знайшла  поглядом  знайомого  кратера,  ситуація  там  настільки  змінилася,  що  спочатку  я  навіть  не  могла  зрозуміти,  що  відбувається…  

А  там  стався  акт  агресії  –  відвертої  і  нахабної.  В  той  таки  кратер  невідь  звідки  скотилася  ще  одна  мураха,  вчепилася  в  поморщену  «нашу»  чорну  ягоду  з  протилежного  боку  і  почала  тягти  здобич  до  себе,  намагаючись  відібрати.  

Якийсь  час  я  орієнтувалася,  спостерігаючи  за  подією  навіть  вражено,  бо  такого  повороту  не  сподівалася.  

Мурахи  трималися  за  ягоду  з  однаковою  силою  і  завзяттям,  тільки  одна  була  помітно  міцнішою,  бо  тягла  по  тій  таки  крихкій  піщаній  стіні  кратера  не  тільки  ягоду,  а  й  другу  мураху,  яка  повисала  з  протилежного  боку  здобичі  і  впиралася  агресору,  як  тільки  могла,  намагаючись  не  поступитися  і  будь-що  втримати  цінну  свою  знахідку.    

Врешті,  з  самого  майже  краю  кратера  всі  троє  падали  донизу,  обсипаючи  при  тому  і  пісок  на  його  дно.  Одна  зі  спроб  вибратися  нагору  навіть  вдалася:  нападниця,  думаю,  то  саме  вона,  волоком  виволокла  на  кромку  ями  і  ягоду,  і  другу  («мою»)  мураху,  але  всі  троє  одразу  ж  скотилося  в  сусідній  кратер  і  тяганина  за  ягоду  продовжилася  там…

Ну,  ні…–  оговталась  я  врешті,  –  так  не  піде,  зараз  я  тобі  допоможу,  –  звернулася  подумки  до  першої,  знайомої  мені,  мурахи…  

Але  вона  не  чула,  бо  на  цю  пору  протистояння  перейшло  у  вищу  фазу  активізації  і  загострення,  суперниці  влаштували  на  дні  нового  вже  кратера  щось  на  зразок  дикого  танцю:  кружляли,  не  випускаючи  ягоди  з  передніх  лапок,  вибиралися  на  середину  стіни  і  котилися  звідти  шкереберть,  перекидьки,  так  намагалися  розчавити  одна  одну,  чи  хоч  би  струсити  супротивницю  з  ягоди,  але  жодній  з  мурах  позбутися  іншої  не  вдавалося…

Зараз,  зараз,  –  сказала  подумки  я  своїй  мурасі,  -  тримайся,  бо  я  вже  тут  і  ось  тобі  допоможу…    –  то  упавши  коліньми  на  пісок,  щоб  зручніше  було,  прицілилася  стеблиною,  підчепила  у  тій  крутні  чужу  нахабу-агресорку  і    буквально  вистрілила  нею  геть.  

Нападниця-мураха  відлетіла  щонайменше  на  метр  від  епіцентру  події,  бо  я  прослідкувала  поглядом  за  її  катапультуванням,    інша  ж,  що  так  і  не  відчепилася  від  ягоди  своєї,  відчувши  полегшення  і  відсутність  конкурентки,  ще  завзятіше  кинулася  з  ношею,  тепер  уже  тільки  своєю,  на  стіну,  вибралася  нагору,  провалилася  в  сусідній  кратер,  але  швидко  вибралась  і  з  нього:  видно,  пласт  піску  тоншав  у  тому  напрямку  і  кратери  ставали  мілкішими,  то  мураха  з  ягодою  досить  спритно  понеслася  геть,  перебираючись  з  однієї  ями  в  іншу…

Я  провела  її  поглядом,  пересвідчилась,  що  вона  у  безпеці  і  що  справедливість  відновлена,  тоді  всілася  знов  у  своє  крісло  та  взялася  за  книжку.

«…І  так,  справедливість  перемогла,  -  з  приємністю  констатувала  я  сама  з  собою  результат  боротьби.  –  Отак  Вища  Сила  інколи  і  людині  допоможе,  мимоходом  ніби,  заради  тільки  самої  Справедливості…»  -  і,  вдоволена  собою,  продовжила  читання…

«Почекай…–  невдовзі  торкнула  стиха  легенька  думка,  –  а  ти  справді  впевнена,  що  відкинула  саме  ту  мураху,  яка  напала?..  вони  ж  однаковісінькі  з  виду,  як  ти  могла  їх  розрізнити,  а  ще  й  крутилися,  як  лопаті  пропелера…  котра  з  них  була  саме  та,  що  спершу  початку  знайшла  ягоду?..  і  котрій  же  з  них  ти  допомогла?..  тим  паче,  переможниця  так  енергійно  понесла  знахідку  ту,  перемахуючи  без  особливих  зусиль  з  кратера  в  кратер  –  щось  не  дуже  схоже,  що  була  втомленою  попереднім  тривалим  борсанням  і  наступною  боротьбою…  та,  перша,  яку  ти  захищала,  ніяк  не  могла  вибратися  з  кратера,  а  оця,  що  отримала  завдяки  тобі  спірну  ягоду,  поскакала  з  нею  по  ямах,  наче  кінь…»

Я  відклала  книжку…  я  відчула  сором…    перед  собою,  чи  перед  тим,  хто  питав  –  лагідно  і  терпеливо,  без  осуду,  але  ніби  пропонуючи  розмислити  над  тим,  що  відбулося?..  певно,  перед  обома…  чи  справедливість  захистила  я,  втрутившись  не  в  свої  справи,  та  ще  й  без  необхідного  розуміння,  чи,  переплутавши  хто  з  них,  однакових,  є  хто  –  посприяла,  сама  того  не  бажаючи,  агресорові?  

…Отака  людська  справедливість,  –  сказала  я  врешті  сама  собі.  –  То  чи  варто  людині,  а  тобі,  дорогенька,  насамперед,  впадати  в  гординю,  допускаючи,  що  може  виступати  в  ролі  Вищої  Сили  хоч  і  стосовно  дрібних,  у  порівнянні  з  собою,  істот?  

Ні,  не  варто,  бо  Вища  Сила  –  це  не  розмір,  не  місцеперебування  чи  точка  зору,  а  Мудрість  –  «не  нашкодити»,  і  Знання  –  що  насправді  є  Справедливість,  в  чому  вона,  де  і  яка...  Відповідь  на  такі  запитання  має  тільки  Господь,  а  й  людина  знатиме,  якщо  Він  їй  відкриє.  Але,  втручаючись  самовпевнено,  самовільно,  хай  навіть  з  кращими  намірами  туди,  куди  тебе  не  прошено  –  ніколи  не  знаєш,  з  якого  боку  опинишся,  з  боку  справедливості  чи  й  навпаки.  

…  Нещодавно  натрапила  на  цікаву  думку  стосовно  цієї  ж  таки  теми,  де  автор  радить  не  надто  палко  вимагати  від  Бога  відновлення  справедливості  і  покарання  винуватця,  якщо  у  вас  щось  відібрано  чи  й  вкрадено,  бо,  написав  той  чоловік  (не  запам`ятала,  на  жаль,  його  імені),  у  результаті  можете  втратити  і  те,  що  у  вас  ще,  з  Божої  ласки,  залишилося…  Справедливість  –  вона  справедлива  до  всіх,  а  не  тільки  до  ображених.

Комічність  же  моєї  участі  у  міжусобній  війні  двох  мурах  за  поморщену  чорну  ягоду  стала  остаточно  очевидною,  коли,  блукаючи  у  роздумах  зором  довкола  місця  недавніх  пристрастей,  зауважила  я  ненароком,  що  тими  ягодами,  за  одну  з  яких  спалахнула  така  непримиренна  боротьба,  був  засіяний  весь  пісок  доокруж  мого  крісла,  зібраного  із  надувного  матраца,  в  якому  я  сиділа  перед  тим,  зручно  умостившись,  читала  цікаву  книжку  і  безтурботно  насолоджувалася  теплом  південного  сонця  і  прохолодою  морського  лагідного  вітерця…

«…усе  в  них,  як  і  в  людей»,  –  подумала  я  про  мурах,  роздивляючись,  з  якого  саме  куща,  що  росли  не  віддалік,  біля  самої  підошви  рудого  глиняного  горбка,  насипалося  на  пісок  стільки  тих  чорних  дрібних  поморщених  і  сухих  ягід.

26.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2017

ТІНЬ

летить  птах:
тінь  його  ковзає-лине  
по  будинках-дахах,
по  траві-деревах,  
по  машинах-дорогах-стежках,
по  людських  головах…

…недотичність  у  дотиках

20.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724528
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2017

"на-сіров"

публічні  зло́дії  –
при-владні  злоді́ї…
самозвані    «батьки  народу»:
мов  заклеймовану  дорогу  повію,  
у  підворіттях  продажного  суду  
купують  свободу…

«купують»  для  виду  –
інстинктам  натовпу  на  догоду,    

бо  
«свобода»  продажна  ця  –
за-срібняки-все-дозволени-ця  –
спільна  їхня  давня  наложниця…

вмістилище  скверни  

і  їхні  родини:
тесті-дружини-  
батьки-доньки-сини  –
заставляють  «крадені  чесно»  мільйони-
мільярди-трильйони:
злодії  і  нащадки  злодіїв  –  брехуни,
виплодки  і  прислужники  сатани

трудись,  люде,  у  поті  лиця,
проливай  за  Свободу  кров:  
сто  мільйонів  умовними  папірцями
і  системний  крадій  –  паразит-кровопивця
відверто  на  всіх  «насі-ров»…

з  висоти  печерського  пагорба  -  знов

19.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724328
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2017

ДО ВЕСІЛЬ

усіх  відтінків  
зелені  шовки
розмотують  перед  тобою
на  проділь  зачесані  купчики  
і  спритні  крамарчуки

розвиваються
в  обертальних  рухах  швидких  
натуральних  шовків  сувої  і  штуки  –
торохтять  
об  витерті,  аж  гладенькі,  дубові  прилавки  

наввипередки
півпрозорі  зелені  шовки
один  поверх  іншого  –  хвилями
ніжно  течуть  у  руки:

не  роздумуй  довго  –  бери!
тобі  личать  усі  відтінки  і  кольори

бачиш,  
онде  лелеки  –
заморські  кравці:
дзьоби,  як  ножиці  –
по  модних  лекалах  шовки  кроїти…
і  ластівки  
несуть  з  иріїв  промінці  –
тонісінькі  золоті  нитки:
шати  
шити…

березень-березіль  –  
зелені  шовки:
життю  –  до  свят  і  весіль,
зимі  –  на  поминки

17.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724053
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2017

ПОТАЙ

невідь  звідки  взялась  –
видно,  вітер  приніс  уночі  звідкілясь
нитку  поплутану  ясно-синю,
зачепив  на  стеблині
і  притоптав  почасти  у  пісок

очі  знайшли,  що  потай  шукали,
і  радісно:  бачиш?  –  пролісок!

придивився  уважно
розсудок  зважений:
то  нитка  стара  вовняна,
з  чогось  висотана  і  зібгана…

погодилися  досвід-знання:
так,  нитка…
ясно-синя…

душа  ж  пензля  нізвідки  дістала
і  в  уяві  намалювала  
давніх  пролісків  незабуті  враження…

…пролісків  у  торішній  рудій  траві  
на  лісовій  підталій  галяві
колишні-давні  –
уявні
враження  ясно-сині,
щасливі  
і  вічно  живі…

08.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722280
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2017

РАДОВА

                               [i]Наталі  Данилюк[/i]

під  ворітьми  у  Вас  –    гірська,
з  переливами  флейти,  річечка,
стрімка  і  моторна

ясна
не  затьмарена  прозорінь
сягає  дна,
де
до  каменя  тулиться  камінь,  
як  до  пластинки  пластинка,  
кубик  до  кубика  
кольорової  смальти  –  поки  вона  м`яка…

ступиш  –  і  під  ногами,  
замість  дна,  
підлога  собору-храму  
кам`яна,
інкрустована,  
відтінками-півтонами  
перетіка,
наче  мозаїка
легендарного  Сивоо́ка

неоддалік  місточка  
перети́нчасто  лапками  перегорта  
ефіри  незримої
те́чії
біла  достойна  гуска  
між  пухнасто-жовтим  лататтям  виводка  

прохолода,  спокій  і  чистота…

на  моріжку  –  чепурна  хата,
а  за  причілком  хати
у  синій  задумі  –  Карпати:  

люб-лю…

…з  днем  народження  Вас,  Наталю

(ще  –  вітання  Софії,  Роману,  дідусеві,  дітям  і  Василю)))

04.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721475
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.03.2017

КОНТРАФАКТ (до уваги)

Шановне  товариство,  може  кому  випадково  потрапить  на  очі  «видання»  за  2016  рік  -  з  назвою:  драматична  поема  «Марія»  і,  певно,  за  моїм  авторством  –  не  купуйте  –  то  контрафактна  продукція.  То  крадений  рукописний  (а  точніше  –  машинописний)  варіант  поданої  тут,  на  сайті,  «Кочубеївни»  (я  «Марію»  перейменувала  так,  подаючи  на  нашому  сайті  допрацьований  її  варіант,  але  злодій  певно  не  знає).

Не  думаю,  щоправда,  що  на  продажу  цього  «видання»  злодій  мав  намір  заробляти  –  грошей  якихось  він  «зрубав»,  знайшовши  (обманувши)  так  званого  спонсора  –  вже  була  така  його(злодія)  спроба  років  10  тому:  спільний  знайомий  адвокат  тоді  сказав  мені,  що  той  злодій  умовляв  його  (адвоката)  отримати  від  мене  авторські  права  на  ту  поему,  бо  йому  (злодієві)  дають  100  тисяч  гривень  (щось  дуже  жирно,  але  кажу  так,  як  мені  було  казано)  і  щоб  ті  гроші  отримати  –  (освоїти…),  то  треба  було  мати  від  автора  згоду  на  видання.  Тоді  я  інтуїтивно  –  з  Божого  натхнення  виключно  –  виявила,  яке  зі  списку  київський  видавництв  отримало  той  рукопис,  зустрілася  з  керівництвом  і  вони  врешті  відмовилися  від  затії…

Тепер  він(злодій)  має  власне  «видавництво»  -  пишу  в  лапках,  бо  то  видавництво  найшвидше  фейкове,  ну,  функціонує  як  посередник  –  то  тепер  уже  дотримання  авторських  прав  не  завадило  йому  (злодієві)  реалізувати  свій  брудний  задум…  «освоїв»  усе-таки  якісь  чиїсь  гроші…  отака  комерція…

То  якщо  кому  потрапить  на  очі  таке  видання  -  драматична  поема  «Марія»  («Кочубеївна»  моя  крадена)  –  то  обминайте,  бо  екземплярів  зо  сто  певно  для  звіту  усе-таки  видано  «в  світ»  і  можуть  десь  випливти.  (Мені  нахабно  пропонувався  «авторський  примірник»    (опосередковано),  та  я  відмовилася  від  такої  «честі»,  то  яка  там  вона  та  контрафактна  «Марія»  моя  –  не  знаю…  і  надалі  знати  не  захочу…)

Як  злодійське  видавництво  називається  не  наводжу,  бо  то  була  б  реклама…

Захищати  авторські  права  знайомі  юристи  не  радять,  бо  закони  у  нас  недосконалі…

Дякую  за  увагу,  вибачайте  за  негативну  цю  інформацію…

З  шануванням  –  В.С.

03.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721335
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.03.2017

СРІБНІ ТІНІ

куди  пішли  єдинороги?
чому  стежки  полишили  
земні?
поміж  людей  –  лиш  обрані
у  ночі  місячні  ясні
ще  помічають  часом  срібні  тіні
розпливчасто  примарні  
відсторонені  
на  підходящому  для  виявлення  фоні  

Єдинороги  –
срібно-білі  коні:
і  Сила  Світла  
з  посеред  лоба  кожного  коня
виходить  у  подобі  рога-променя

…із  вуст  першо-людини  
отримали  Єдинороги  
найпершими  ймення,
і  удостоїлись  у  Бога
найвищого  серед  істот  звання,  
а  згодом  –  і  благословення
на  вічне  до  людини  співчуття,  
бо  вільно  не  поли́шили  людину,
обравши  йти  слідо́м  у  вигнання
за  нею  –  у  земне  життя,
у  смертну  тінь,  земну  низину,
юдоль-долину

людино,  не  зобиджай  коня,
бо  він  заради  тебе  рай  покинув,
позбувся  Сили,  Чину  і  Знання

…слідом  у  вигнання:
з  Єдинорога  –  у  коня…

…може,  всі  коні
колгоспні-замордовані
Єдинорогами  у  царстві  Бога
колись  були…
то  на  землі  
вони  відкритість  Духа  заростили,  
з  лобів  проміння  сяюче  зняли,
самі  себе  на  вірність  прирекли
і  кіньми  тягловими  стали…

але  не  зникли,
а  перейшли  
в  духовні  вічні  благородні  символи:

дано  снагу  
Єдинорогу
протистояти  силам  тьми  –
утримувати  Рівновагу
у  Всесвіті,
у  Просторі,
подібно  до  ранкової  зорі
освічувати  стежку  в  темноті:
той,  хто  блукав,  хто  відчай  знав,  
тому  відомо,
яке  це  Благо  у  юдольному  житті…

пробудження  свідомості
в  шуканнях  Мудрості…

…ще  серед  них  котрі  крилаті  –
ті  надихають  на  путі
Пізнань  і  Творчості…

дарують  спокій,
а  промениста  Чистота
Єдинорога
не  спроста
вважається  прологом
міфічним  –  образу  Христа…

хто  має  вухо  –  слуха:
символізує  промінь-ріг
проникність  Духа
через  площини  і  пласти
пітьми  і  пустоти  –
їхні  густо́ти…

радій,  людино,
незримо  та  невпинно,
Єдинороги
тобі  освічують  стежки,
але  виходить  навпаки:  

хто-бо  нині  
собаки-коні-  
свині-корови́-коти  –  
людині?...

ті  дружні  віддані  істоти,  
що  у  вигна́ння  з  раю
слідом  рішилися    піти?  

раби…  майже  предмети…
невинні  жертви:
між  «Бути»  або  «володіти»
людина  обирає    «їс-ти»…
жерти…

Благородство-Краса  –
ростбіфи-шніцелі-ковбаса…
Світла  Сила  –
бойні-мило

коні-Єдинороги…
духовні  втрати

колись  же
виведуть  блудних  нас  
на  осяяні  Сонцем  дороги,
якими  –
до  Отчого  дому  вертати

...Любити  –  це  означає  
діяти...  дбати




01.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721131
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 02.03.2017

ДЕІНДЕ

…я  пам`ятаю  світи,
де  можна  відкрито
і  
беззастережно  любити:

там  ближні  не  вміють  заздрити,
а  тільки  навзаєм  радіти…

і  -  ні!
там  не  буває  місця
щонайменшій  брехні

що-най-незначній

01.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720965
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 01.03.2017

БУКВАР

ма-ма…
ки-ця…  ї-жачок,
вужик-барабан-грибочок,
яблуч-ко…
бабця  –  вовняний  клубочок,  
кізка-кашка-молочко…
вишенька  і  слива

«…у  початку  було  Слово…»
лагідно-пестливе

дар-Кобзар,
Пра́ва*-трава…

…десь  
на  горищі  
подертий  Буквар
ще  пам`ятає  добрі  слова

27.02.2017

Ява,  Нава,  Права  (Яв,  Нав,Прав)    -  поняття  з  «Велесової  книги»,  їх  єдність  символізує  Тризуб.  [b]Права[/b]  -  це  істина,  справедливі  закони,  які  правлять  світом,  у  першу  чергу  Явою.  Ява  -  це  видимий,  матеріальний,  реальний  світ.  Нава  -  це  світ  нематеріальний,  потойбічний,  світ  мерців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720601
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 27.02.2017

НЕ САМОТНІ

…а  десь  засинають  безкраї  поля  –
нерухомі  хвилі  котить  рілля,
гребінь  за  гребенем  –  непорушно  котить…
масно-лискучі,  як  чорні  грайливі  котики,
лагідних  вітерців  колискові  дотики

…наче  діти,  вільно  розкинувши  руки-ноги,
сплять  у  фланелевих  споришах  польові  дороги,
вервечкою  до  джерела  примарного  світла  нічного
йдуть  гамувати  спрагу  благородні  єдинороги  

…десь  засинають  соснові  ліси,
сповнені  гідності,  спокою  і  краси…

але  я  живу  –  у  іншому  місці,
у  найкращому  в  світі  місті:
у  нас  тут  скрізь  і  всюди,
такі,  як  і  я,  одинокі  люди

ні:
одинокі,  та  не  самот-ні

…у  нас  тут  Андерсенові  старі  
Вуличні  Ліхтарі*
стережуть  спокій  у  кожнім  дворі
і  на  теплих  асфальтах  пишуть  свої
казки  і  історії

26.02.2017

*  йдеться  про  казку  Г.  Х.  Андерсена  «Старий  вуличний  ліхтар»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720360
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2017

НА ПОЗІР

подивишся  у  вікно  –
весняно!
вийдеш  у  двір  –
зимно,
холодно…

вір  –  не  вір
на  позір

сизий  голуб  над  комином  в`ється:
не  все  так,  як  здається

чорний  ворон  з  покрівлі  кряче:
все  доокруж  –  наче…  

25.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720188
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 25.02.2017

ЧУТТЯ

зерна  житні
у  жмені
лоскочуть  шкіру
долоні:
передають  одвічні  чуття  –
віру  
у  невмируще  життя

25.02.217

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720185
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 25.02.2017

КОСМИНИ (казка, прозою)

Жили  собі,  були  собі  вдова  з  сином.  І  була  в  них  хатина  біла,  і  котик  чорний,  а  ще  й  сонячно-золотавий  котик  був.  Був  у  них  пес  –  розумний,  що  тільки  говорити  людською  мовою  не  вмів,  рудий,  аж  із  червоним  мідним  відливом,  з  білим  комірцем  і  маніжкою,  в  білих  гольфиках-  шкарпеточках  на  всіх  чотирьох  ногах.  Сад  був…

Син  –  молодий  удовиченко  –  орав  землю  сьома  кіньми,  а  вдова  сіяла  жито,  садила  і  доглядала  всіляку  городину  і  дуже  любила  квітки.

Багато  квіток  цвіло  у  неї  –  і  на  городі,  і  в  саду,  і  у  дворі,  та  й  попри  кожну  стежку.  І  чорнобривці  цвіли,  і  пом`яки,  і  гвоздички,  айстри,  ешшольції  –  з  родини  маків,  та  й  самі  маки,  жоржини,  у  дворі  –  півонії,  троянди,  тюльпани,  лілії,  проліски  –  білі  і  блакитні…  Багато  квіток  дуже  гарних,  бо  –  любих,  цвіло.

На  городі  посіяла  якось  вдова  космини  –  білі,  рожеві  і  бурячкові.  І  так  сподобалась  косминам  вдова,  що  наступного  року  вони  вже  й  самі  посходили  –  і  то  по  всьому  городові.  Вдова  обполювала  і  залишала  їх,  казала,  що  рука  не  здіймається  квітку  зрубати.    

Влітку  зацвів  її  город  косминами  –  пишно  і  розкішно.  Як  наче  триколірні  хмари  впали  на  той  удовиний  город,  та  там  і  залишилися  плавати,  як  у  дивному  чудернацькому  озері.  І  городина  родила  –  космини  не  заважали  вдові  господарювати,  бо  чемними  були,  розуміли,  що  захоплювати  всю  територію  тільки  самим  собі  –  не  ввічливо.

З  того  часу  так  і  повелося  –  щоліта  і  до  осені  вдовиний  город  укривався  квітковими  хмарами  –  гарно  було.  Милувалася  вдова  своїми  косминами  –  і  зблизька,  і  зоддалік:  звідки  не  подивиться  на  город  свій:  «…краса…»  –  усе,  що  й  подумає  собі.

Не  відомо  чому,  але  саме  космини  ті  безневинні  стали  дратувати  сусідів.  Скоро  сусіди  з  усіх  шести  сторін  взялися  судити  вдову,  змовляючись,  дорікати,  що  вона  розвела  на  городі  в  себе  оте  неподобство.  Хоч  їхні  ж  таки  бджоли,  збираючи  в  косминах  меди,  дуже  навіть  раділи  і  дивувалися,  чого  це  їхні  господарі,  тримаючи  пасіки  і  сподіваючись  мати  в  господарстві  мед,  не  насівають  квіток.  

У  вдови  не  було  ні  бджіл,  ні  меду  –  так-но  квітки  були.

День  за  днем,  рік  за  роком  –  росли  космини  і  барвисто  пишалися  красою  на  вдовиному  городі,  і  так  само  день  за  днем  і  рік  за  роком  сусіди,  як  чорні  хмари  з  усіх  шести  сторін,  розросталися  плітками  і  зловісно  палали  ненавистю  до  вдови  і  її  квіток.  

За  те,  що  вдова  не  зважала  на  злостивість  їхню,  взялися  сусіди  з  усіх  шести  сторін  підкопувати  межі,  розсувати  свої  наділи,  які  і  без  того  були  великими,  бо  з  діда-прадіда  жили  в  тій  місцині  сусіди  ті,  крадучи  землю  одне  в  одного,  і  скрізь,  де  тільки  могли  її  вкрасти.  «Привласнити  чуже    –  це  не  вкрасти,  а  –  добути…»  –    так  вважали  вони,  красти  –  це  й  означало  для  них  "хазяйнувати".  

Вдова  довго  мовчала  на  підступність  сусідів  своїх,  але  врешті  стало  очевидно,  що  вони  не  зупиняться  ніколи,  бо  всього  їм  мало.  І  скоро  не  залишиться  вже  місця  біля  вдовиної  хати  –  ні  для  стежки,  ні  для  бузків  її,  ні  для  криниці,  ні  для  любистків,  ні  для  чорнобривців,  ні  для  саду,  а  ні  для  космин…  

«Не  крадіть,  -  сказала  вдова  сусідам  якось  одного  разу,  -  бо  за  крадіжку  Бог  покарає…».  Вдова  знала,  що  Бог  добрий  і  нікого  не  карає,  але  люди  самі  карають  себе  злостивістю  своєю,  а  тоді  все  на  Бога  звертають,  але  сказала  так,  щоб  сусіди  її  зрозуміли.

«Тут  все  наше,  –  відказали  сусіди,  –  ми  не  крадемо,  а  забираємо».  І  змовилися  після  того  убити  вдову,  і  не  тільки  вдову,  а  й  сина  її.  

І  от  спочатку  отруїли  собаку,  а  тоді  котів  –  обох:  чорненького  і  руденького.  Тоді,  підкинувши  до  курника  свіжу  кролячу  голову,  прикликали  на  запах  лисицю,  яка  вбила  усіх  вдовиних  курочок  і  півня.  

Врешті  змовилися  сусіди,  що  певної  ночі,  дочекавшись  певної  години,  коли  на  Лисій  Горі  позбираються  відьми,  щоб,  хихикаючи,  розповідати  одна  одній  про  свої  чорні  справи  –  у  таку  ніч  напасти  на  вдову  і  сина  її,  щоб  розправитися  з  ними:  сина  вони  задумали  вбити  одразу,  а  вдову,  якщо  сама  з  горя  не  вмре,  потім  уже  услід  за  сином  одправити.

Настала  вальпургієва  ніч,  сатана,  що  очолював  святкове  гуляння  на  Лисій  Горі,  давав  відсьорбнути  хмільного  зілля  з  кінського  черепа  тим,  хто  йому  догодив,  тих  же,  що  провинилися,  стьобав  батогом.  А  сусіди,  зібравшись  за  змовою  своєю  чорною,  підійшли  до  дверей  вдовиної  хатини.

Та  Янгол,  який  допомагав  удові  квітки  сіяти  і  доглядати,  а  тоді  милувався  ними  спільно  з  удовою,  хоч  вона  його  ніколи  й  не  бачила  очима  своїми,  але  завжди  знала,  що  він  поруч  завжди,  то  Янгол  сказав  удові  тихенько  проз  сон  її:  «Забирай  сина  свого  і  сама  з  ним  покинь  хатину  твою,  бо  змовилися  вони  убити  вас…»

Коли  прийшли  сусіди  вночі,  щоб  убити  вдову  і  сина  її  –  удовиченка  молодого,  Янгол  став  перед  дверима  і  не  впустив  їх.  Але  наступної  ночі  вони  знову  змовилися  прийти.  

Вранці  вийшла  вдова  за  поріг  хатини  своєї  і  побачила,  як  туман  нічний,  осівши  вранці,  скрізь  і  на  всьому  повисихав,  а  залишилася  вологою  тільки  одна  пляма  під  дверима…  Як  так  може  бути,  здивувалася  вдова.  

Придивившись,  одразу  ж  і  зрозуміла:  волога  пляма  та,  що  не  встигла  висохнути  спільно  з  іншою  дрібною  росою  ранковою,  як  наче  тінь,  мала  форму  людського  силуету.  А  точніше  –  дитячого.  

Ось  голівка  –  з  кучериками  навіть,  ось  тільце  дитяче,  ніжки,  плащик  ніби,  чи  сорочечка  –  так  роздивлялася  і  впізнавала  вдова  тінь,  що  на  сонці  не  зникала,  –  а  ось  і  складені  крильця…  а  це  –  якась  ніби  дитяча  іграшкова  зброя  –  клинок  біля  пояса,  клинок  у  піхвах  –  не  оголений  клинок,  дитячий-іграшковий  –  виходило  так,  що  Янгел-Заступник  її  –  Янголя…  дитя  років  п`яти-шести  і  не  старше…  Маленький  Янголик  оберігав  їх…  Але  убивць  до  хати  не  пустив…  

Росказала  вдова  синові  своєму,  удовиченкові,  як  Янголик  їх  врятував  минулої  ночі  від  душогубців,  що  змовилися  проти  них,  і  що  знову  прийдуть  убивці,  а  Янголик  не  покине  місця  сторожі  своєї,  та  він  –  дитя…  з  іграшковою  зброєю  в  піхвах…  то  треба  полишати  хатину  і  йти  геть  –  у  світ  за  очі…  щоб  не  приходили  більше  вбивці  і  не  мучили  Янголика  нашого…  

Так  і  зробили  вдова  з  сином  –  вийшли  і  пішли,  залишили  все,  як  було:  хай  беруть  не  своє  сусіди  злостиві,  може,  хоч  тим  наситять  утроби  невситимі,  злобу  і  заздрощі  свої.

Минув  рік,  другий  минув.  Зраділи  сусіди,  що  земелька  вдовина  травою  поросла:  нема  квіток,  заглухли  в  бур`янах.  І  тільки  космини,  розрісшись  могутніми  кущами,  продовжували  панувати  на  городі.

І  от  взялися  сусіди  наввипередки  між  собою  межі  гризти  –  кожне  собі  спішило  чим  більше  землі  вхопити,  бо  –  хазяї  ж.  Почали  вони  космини,  кожен  на  своєму  вкраденому  куску,  ламати,  виполювати,  викорчовувати.  Але  щоразу  і  щоранку  космини  знов  устигали  відрости…  Довго  боролися  сусіди  з  тими  впертими  квітками,  сварячи  і  проклинаючи  вдову,  що  косминами  землю  засмітила.  Але  квітки  не  піддавалися.

Більше  того,  почали  космини  і  на  їхніх  грядках  проростати  –  швидко  росли,  як  з  води  живої,  і  невдовзі  позаймали  собою  сусідські  городи  і  двори.  Та  так  густо  розросталися,  що  й  стежок  жадібним  сусідам  не  залишали  –  доводилося  їм  з  сокирами  з  хат  їхніх  виходити,  щоб  хоч  якось  між  космин  до  криниць  діставатися…

Чим  більше  нищили  сусіди  космини,  тим  густіше  вони  проростали  і  пишніше  зацвітали  –  тільки  бджоли  і  раділи  тій  війні.

Врешті  зрозуміли  сусіди,  що  за  зло  і  жадність  свою  покарані,  і  що  тільки  вдова  може  з  косминами  своїми  домовитися,  щоб  не  заростали  вони  собою  усіх  сусідських  стежок  і  городів.  

Пішли  сусіди  вдову  шукати.  Довго  шукали,  і  от  добрі  люди  підказали  їм,  поспівчувавши,  де  вдову  з  сином  знайти.  

Знайшли  вдову,  поскаржилися  їй  на  космини  її,  що  кроку  сусідам  ніде  ступити  через  ті  квітки,  і  попросили  втрутитися.  

Прийшла  вдова  до  космин  своїх,  обняла  їх,  пригорнула  до  серця  –  як  же  я  скучаю  за  вами,  любі  і  дорогесенькі  мої…  як  же  я  вас  люблю…  Закивали  космини  квіточками  з  усіх  кінців,  зраділи,  вдову  свою  узрівши…  Вернулася!
 
Ні,  –  сказала  вдова,  –  не  можу  я  вернутися,  не  пора  ще  мені…  Янгол  перекаже,  коли  вертатися  нам    з  сином  до  любої  хатини  нашої,  до  саду,  двору  і  до  вас,  кохані  мої  квіточки…  А  поки  я  дуже  прошу  вас:  не  виходьте  за  межі  наші,  хай  ці  люди  не  скаржаться…

«Земля  не  належить  людям»,  –  заперечили,  засумувавши,  космини.  «Я  знаю,  Кому  належить  земля,  мої  дорогесенькі,    –  погодилася  з  косминами  вдова,  –  але  сусіди  не  знають,  бо  забули.  Вони  вже  навіть  «Отче  наш…»  забули,  нічого  не  пам`ятають…»

Поговорила  вдова  з  косминами  своїми  і  пішла.  Космини  ж  вернулися  в  межі  свого  городу,  полишивши  сусідські  уділи.  Росли  і  цвіли  там,  удома,  як  в  раю.

Раділи  сусіди,  знов  хазяйнували  на  ділянках  своїх,  здалеку  ненавидячи  і  космини,  і  вдову,  яка  вміє  з  ними  говорити.

Але  не  довго  радіти  довелося  їм,  бо  почали  то  там,  то  там  витикатися  із  землі  їхньої  гриби.  

Білі-білі,  схожі  до  печериць.  Спочатку  зраділи  сусіди  майбутнім  прибуткам  –  на  дармових  печерицях  добре  заробити  можна.  

Але  якось  сів  комар  на  ту  печерицю  –  і  одразу  ж  упав  мертвим.  Так  само  муха  –  ще  й  дотулитися  всіма  лапками  до  того  гриба  не  встигла,  як  уже  склала  крильця  і  обсипалася  долу.  Наступною  була  миша,  яка  хотіла  грибочком  біленьким  поласувати.  Виявилося,  що  гриби  ті  –  отруйні  і  страшенно  ядовиті.

Придивилися  сусіди  уважніше  і  упізнали:  то  не  печериці  в  дворах  і  городах  їхніх  засіялися  і  поросли,  а  бліді  поганки.  Смертельно  отруйні  гриби,  настільки  ядовиті,  що  не  було  від  них  ніякого  спасу  нічому  живому.

Дуже  швидко  зайняли  поганки  все,  що  вважали  сусіди  своєю  землею,  і  ніякими  засобами  не  виходило  їх  позбутися:  де  хоч  стежку  прокошували  сусіди,  там  гриби  одразу  купами  виростали.

Що  робити  сусідам?  Порадилися  і  знов  пішли  вдову  шукати.

Знайшли,  про  все  їй,  скаржачись,  розказали,  і  попросили  ще  раз  прийти,  цього  разу  уже  з  грибами-поганками  поговорити,  щоб  не  росли  ті  поганки  на  кожному  їхньому  кроці.

Вислухала  вдова  і  тільки  головою  заперечливо  погойдала.  Ні,  не  зможу  я  вам  допомогти  цього  разу,  не  зможу  з  поганками  вашими  домовитися,  щоб  поганки  ваші  не  нищили  вас  і  все,  що  ви  своїм  вважаєте…

«Але  домовилась  же  ти  з  косминами,  чому  ж  від  грибів  отруйних  порятувати  нас  не  хочеш?»  –  спитали  сердито  невдоволені  сусіди.

Відповіла  їм  вдова:  «Космини  послухалися,  бо  вони  мої  і  ростуть  з  мого  городу.  А  поганки  мене  не  послухають,  бо  вони  –  ваші,  і  виростають  з  отруйних  ваших  сердець».  

24.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720143
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 24.02.2017

НАЧЕ

повня  –
як  манна  каша  на  молоці
у  голубій  півпрозорій  
скляній  мисочці…

доокруж  –  бліді  зірочки,
наче  вишиті  квіточки
на  шовковій  скатерці

24.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720002
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 24.02.2017

БЕЗ ІНТРИГ

демонструєш  
дистанцію  
і  байдужість  твою:
нічого  проти  не  маю…

я  інакше  люблю  –
зовсім  
не  зобов`язую…  

любов-нелюбов?

не  те  це  тепло,
що  потребує  дров  –  
страстей  вогню  
і  фізичного  джерела

це  –  
окремий  фотон  світла
у  Всесвіті-Космосі:
інформаційний  носій
відображень
начерку  першо-вражень
у  повноті  і  правді  всій
 
риси  образу  основні
олівцем  простим
у  блокноті  серця  намічені,
вихоплені,
занотова-ні

може,  
надто  романтизовані?..
надто  прямо-римовані?
ні…
такими
здалися  колись  мені  

…якщо  вже  фотон  той  з`явився,
народився
од  Вічного  Джерела
Світла,
то  він  –  Є…
і  ні  до  чого  
нікого
не  зобов`язує

…  самодостатність  –
і  без  кубельця-житла…
вільна  часточка  Світла
з  абсолютною
місткістю-ємністю  –
поза  обов`язками  
примусовими
і  взаємністю

23.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719826
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.02.2017

ТЕЛЕПОРТАЦІЯ (Чудеса, проза)

Почнемо  з  довідки:  телепортація  -  безпосереднє  переміщення  об'єкта  з  однієї  точки  простору  в  іншу  без  проходження  проміжних  точок,  так  визначає  це  рідкісне  явище  Вікіпедія.  

Термін  «телепортація»  ввів  у  обіг  американський  фантаст  Чарлз  Форт  в  1931  році,  поєднавши  грецьке  слово  "теле",  що  означає  "далеко"  і  латинське  portere,  що  означає  переносити.  Ідея  телепортації  широко  використовується  в  науковій  фантастиці,  читаємо  там  же.

Але  я  не  про  теорію  і  не  про  історію  виникнення  терміну,  а  про  випадок  телепортації  у  реальному  фізичному  світі  і  цілком  свідомому  стані,  який  одного  разу  мені  довелося  «випробувати»  на  собі.

Трапилася  ця  чудесна  і  до  сих  пір  непоясненна  пригода  у  2000-му  році:  тоді  я  працювала  одночасно  на  трьох  роботах  –  намагалася  будь-що  заробити  грошей,  щоб  купити  хатину  в  селі,  у  гарному  місці,  щоб  ліс  не  оддалік,  щоб  клаптик  вільної  землі  –  для  квітника-саду-городу.  То  була  пристрасна  мрія-потреба.  То  була  чітка  і  недоступна  ціль  і  мета.  Але  я  вкладала  усі  залишки  власних  сил,  щоб  мети  тієї  світлої  доступитися.

Чотири  роки  до  того  я  «провмирала»  на  лікарняних  ліжках  у  різних  медзакладах  (там  також  не  обійшлося  без  відвертих  чудес,  але  про  те,  може,  якось  потім  розкажу),  і  от,  виживши,    і  ставши  відносно  самостійно  на  ноги  –  тобто  фізично  трохи  окріпнувши,  взялася  одразу  за  три  роботи,  інакше  на  хатину,  хоч  і  яку  скромну,  заробити  не  вдалось  би.  У  нас  же  національно-державний  і  зовні-економічний  бренд  такий:  всі  ми  –  дешева  робоча  сила…  щоб  скласти  тисячу  доларів  –  треба  тричі  із  себе  випростатися.

Дуже  втомлювалася.  Настільки  вимотувалася  і  фізично,  і  психічно,  що,  добираючись  пізніми  вже  вечорами  додому,  щоб  поспати  і  завтра  знов  «на  три  роботи  одночасно»,  розуміла  і  відчувала,  що  «це  все  –  я  більше  не  можу,  завтра  покину  хоч  одну  із  робіт,  бо  –  все,  не  можу  більше  зовсім».  Але  завтра,  прокинувшись,  думала  –  ще  сьогодні,  тільки  сьогодні  ще  протримаюсь  на  всіх  трьох  роботах,  бо  це  ще  хоч  на  сантиметр  наблизить  до  необхідної  суми,  за  яку  можна  купити  хатину  в  селі.  І  так  щодня:  вранці  –  протриматися,  увечері  –  все,  більше  не  можу,  наступного  ранку  знов  –  протриматися…    

Це  не  скарга  і  не  спроба  викликати  співчуття,  це  –  обставини,  і,  певно,  вони  мають  стосунок  до  чудесної  події,  яка    сталася  «одного  разу»  і  про  яку  намагаюся  тут  розповісти.

Було  вже  по  десятій  вечора,  а  може  й  пізніше,  коли  я  вийшла  із  автобуса  на  зупинці  біля  нашого  будинку.  Усе  так  само:  стежка  упоперек  газону,  бо  так  ближче  –  і  не  тільки  мені,  стежку  ту  несанкціоновану  давно  протоптано,  обіцянки  покинути  завтра  одну  з  робіт,  і  –  візуалізація  найближчого  майбутнього:  от  зараз  добреду  до  ліфта,  піднімуся  на  горішній  свій  поверх,  зайду  до  квартири,  наберу  теплу  ванну,  а  тоді  спати-спати  –  я  так  втомилася,  просто  не  можу  більше…  завтра  покину  одну  з  робіт  …  а  зараз  –  от  доберуся  до  ліфта,  піднімуся  нагору,  наберу  ванну  і  –  спати-спати…

Добралася  до  ліфта,  втопила  кнопку  виклику  кабіни  і…  

Не  така  вже  й  неймовірна  несподіванка  –  ліфт  відключили.  Теж  мені  новина,  але  на  той  момент    таке  було  занадто:  «Це  кінець…»  –  усе,  що  й  подумала  з  відчаєм.

У  до  останнього  грама  розподілених  фізичних  можливостях  організму  жодним  чином  не  було  передбачено  резерву  для  додаткових  неочікуваних  зусиль  –  підйому  тіла  стрімко  вгору  сходами…  Підсвідомість,  яка  ніколи  не  здається  і  сприйняла  емоційний  удар,  як  екстремальну  ситуацію,  одразу  ж  запропонувала,  надіславши  візуальну  пропозицію,  прилягти  біля  ліфта  і  там  відпочити  до  ранку…  так  і  побачила,  як  уже  лежу,  згорнувшись  калачиком,  «під  порогом»  мертвого  ліфта  –  спочиваю…  

Але  тверезий  розсудок  одразу  заперечив  такий  варіант  –  «сусіди…»,  нагадав  тверезий  розсудок,    вони  побачать,  і  скажуть  –  о,  вже  під  ліфтом  валяється…  чи  діти  з  хати  вигнали…  чи,  може,  п`яна?..    Сусіди,  плітки  –  це  аргумент  завжди  серйозний,  щоб  надихнутися  на  всілякі  надзусилля.

Підсвідомість  не  хотіла  змиритися  з  поразкою  і  ще  «підкинула»  варіант,  пропустивши  перед  внутрішнім  зором  –  кадр  за  кадром  –  декілька  портретів,  чоловічих  без  винятку.  Спочатку  я  спитала  –  і  до  чого  це?  –  а  тоді  зрозуміла:  знайомі,  друзі…  Підсвідомість  хотіла  сказати,  що  в  такій  безвиході  можна  б  звернутися  до  друзів  за  допомогою…  я,  зрозумівши  той  натяк,  печально  посміхнулася  –  угу,  друзі…  навіть  якщо  б  вони  –  з  різних  років  і  місць,  отут  зараз  і  зібралися  всі  разом  за  велінням  якоїсь  чарівної  палички,  то  чим  би  вони  мені  допомогли?  Не  на  руках  же  на  верхній  поверх  несли  б…  підсвідомість  стенула  плечем,  виправдовуючись,  що  це  все,  що  їй  вдалося  вигадати,  але  якщо  не  підходить  –  то  що  ж,  тоді  вже  думай  сама…

Думати  особливо  було  нічого  –  треба  було  йти…

«Помаленьку,  неспішно,  сходина  за  сходиною  –  поволі  і  піднімемося»,  –  домовлялася  з  собою,  перемістившись  уже  до  підошви  невідворотного  свого  сходження.  Шістнадцять  прольотів,  сто  шістдесят  три  сходини  –  і  вдома…

А  там  –  ванна  і  спати…  спати…  от  доберемося  до  сьомого  поверху  –  перепочинемо,  а  там  уже  й  зовсім  нічого  залишиться  йти…»

Не  вперше  ж  відключили  ліфт,  тому  дорога  була  не  такою  щоб  і  невідомою  –  прольоти  і  сходи  давно  пораховано.  Завжди  так  вибиралась  нагору,  коли  доводилося:  йшла  до  сьомого,  там  зупинялася,  перепочивала,  ну  і  далі  вже  з  новими  силами  і  без  проблем  –  нагору,  на  свою  «вершину»,  верхівку…  верхатуру.  Головне  –  до  сьомого  поверху  дійти.  

Щоразу  за  таких  обставин  для  чогось  прикурювала  внизу  цигарку  і  йшла:  звісно  ж,  диму  не  вдихала,  але  несла  припалену  цигарку  в  руці  –  ну  от  такий  безглуздий  виробився  роками  ритуал…  За  час  підйому  до  сьомого  поверху  цигарка  завжди  встигала  догоріти.  Так  було  щоразу.  Думаю,  цигарка  тут  –  як  пустушка  дитині,  що  невдоволена  і  плаче,  то  дають,  щоб  заспокоїлася,  це  щось  таке  –  психологічне…  

Дістала  цигарку,  припалила.  «Ну  от,  поки  дійдемо  до  сьомого  –  вона  згорить…  там  ми  її,  як  і  завжди,  загасимо  остаточно,  викинемо  у  сміттєпровід,  і  вже  зовсім  близько  –  дома…»  

Пішла.

Один  проліт  –  це  тільки  перший…  другий  проліт  –  ну  от  і  на  другому  поверсі  вже…  Подивилася  на  стіну,  де  олійною  фарбою  давно  надписали  номери  поверхів:  але  замість  двійки  –  бачу  цифру  «7».  

«То  малі  негідники,  –  посміхнулася  сама  собі  кривувато,  –  отак  потішаються  над  пішими  з  верхніх  поверхів  –  перемалювали  двійку  на  сімку,  щоб  «верхолази»  з  ліку  збилися  і  раділи  надарма,  що  йти  залишилося  вже  зовсім  мало».  

Пішла  далі  своєю  стрімкою  дорогою  вгору:  один  проліт,  другий  –  на  стіні  упевнено  виведено  цифру  «8»:  вони  що  ж,  на  всіх  поверхах  номери  поперемальовували?  –  спитала  себе  трохи  вже  й  дивуючись.  

…Мій  син  з  дитинства  дружив  з  хлопчиком  з  восьмого  поверху  і  я  знала  номер  їхньої  квартири:  підійшла  до  квартири  товариша  сина  мого,  дивлюся,  так  –  це  їхня  квартира…  номер  460…  ну,  не  могли  ж  дітлахи,  бешкетуючи,  і  на  квартирах  номери  перемінити…  такого  бути  не  може,  але  не  розумію,  як  це  на  третьому  поверсі  бачу  номер  квартири,  що  однозначно  має  бути  на  восьмому…  

Може  я  задумалась  якось  так  глибоко,  що  й  не  помітила,  як  до  сьомого,  а  тепер  от  –  і  восьмого  поверху  дійшла?  Глянула  на  цигарку  –  вона  тільки  кінчиком  відгоріла,  а  мала  б  зовсім  згоріти  дорогою  до  сьомого  поверху  –  це  перевірено  сотнями  попередніх  вимушених  піших  підйомів.  

Отже,  це  має  бути  третій,  а  не  восьмий…  Але  вже  важко  було  заперечувати  очевидне  –  то  був  таки  восьмий  поверх,  не  зважаючи  на  тверезий  розсудок  і  цигарку,  яка  аж  ніяк  не  могла  горіти  швидше  чи  повільніше,  але  так,  як  завжди…

На  дев`ятий  свій  я  вже  не  йшла,  а  ніби  скрадалася  –  торкалася  рукою  поручня,  певно,  щоб  пересвідчуватися  щоразу,  що  він  справжній,  позирала  на  цигарку,  яка  звично  продовжувала  вививати  з  себе  струмінець  сизенького  димку…  обережно  переступала  зі  сходини  на  сходину,  випробовувала,  чи  під  ногами  справді  все  та  ж    твердь  залізобетонна  реальна-фізична.

Піднялася  на  дев`ятий:  на  стіні  –  темно-коричневою  олійною  фарбою  товсто  так  і  означено  –  «9».  Роззирнулася  –  я  на  своєму  поверсі.  

Підійшла  до  дверей  власної  квартири  –  так,  це  вона,  і  двері  наші,  і  цифри.  Отже,  я  вдома.  А  як  же  так  могло  статися,  щоб  з  першого  поверху  і  одразу  на  сьомий…  Видалося.  Показалося…  але  ж  –  цигарка  –  ось  ще  й  до  половини  не  розтала…  Ось  же  він  –  незаперечний  доказ:  цигарка,  як  секундомір  –  вона  не  може  збитися  з  толку:  часу,  за  який  я  вибралася  на  дев`ятий  поверх,  минуло  набагато  менше,  чим  мало  б  минути  і  минало  щоразу  за  таких  обставин:  цигарка  майже  ціла,  вона  не  встигла  згоріти,  хоч  мала  б  (некурцям  поясню,  що  післясовкові  цигарки  –  не  гаснуть  самі  собою,  якраз  навпаки  –  вони  самі  собою  догорають  до  фільтра,  бо,  кажуть,  у  те,  чим  їх  набивають,  додають  трохи  селітри…)

«…телепортація…»  –  подумала  ошелешено,  –  і  нічим  більше  все  це  пояснити  неможливо.  

Зараз  розкажу  синові  –  він  не  повірить.  І  одразу  ж  і  спитає  жартома:  «…ти  що  сьогодні  пила?..»    А  хто  б  повірив,  що  непомітно  і  для  себе  самої  здійнялася  вмить  з  першого  на  сьомий  поверх,  нічого  при  тому  не  помітивши,  не  відчувши…  Але  я  вже  –  на  дев`ятому,  а  цигарка  «каже»,  що  мала  б  бути  десь  не  вище  четвертого…

Син  вчинив  двері  і  я,  простягаючи  перед  себе  надгорілу  так-но  цигарку,  сказала:  «Дивись  –  бачиш?»  -  «…бачу  -  цигарка…»,  –  спокійно  констатував  син.  –  «Бачиш,  вона  ще  тільки  трошки  надгоріла,  а  я  припалила  її  на  першому  поверсі…»  –  «…і  що  це  означає:  ти  у  ліфті  з  цигаркою  запаленою  їхала?..»  –  «Ні,  ліфт  відключили,  я  йшла  сходами…  і  з  першого  поверху  одразу  ж  опинилася  на  сьомому,  тому  цигарка,  яка  завжди  згорає,  поки  я  доходжу  до  сьомого  –  не  згоріла,  навіть  зараз…  цигарка  –  це  свідок,  що  час  –  не  минав…  або,  що  я  перемістилася  у  просторі  миттєво  –  телепортувалася…»  –  «Мам,  ти  що  сьогодні  пила?..»  –  «Я  знала,  що  ти  так  відреагуєш  на  заяву  про  телепортацію,  через  те  й  показую  тобі  цигарку,  яка  є  об`єктивний  і  єдиним  мій  свідок  і  доказ,  бо  вона  згорає,  не  залежно  від  обставин,  за  якийсь  визначений  час  –  завжди  однаковий,  чуєш?  а  цього  разу  –  той  час,  ті  хвилини  –  для  неї  не  минали,  от  вона  і  не  встигла  згоріти».  –  Син  уважно  подивився  поверх  мене  –  чи  ніхто  із  сусідів  не  слухає  і  сказав:  «…заходь  швидше  до  квартири,  там  розкажеш…».

Там  я  йому  детально  і  не  раз  усе  переказала.  Він  довго  не  хотів  вірити,  але  з`ясувавши  всі  подробиці,  не  міг  уже  й  заперечувати  факту  моєї  «телепортації»…  Такого  бути  не  може,  врешті  зробив  висновок  син,  але  з  тобою  все,  що  хочеш,  може  статися…  Ні,  це  без  осуду  і  без  натяків,  це  як  компроміс  між  раціональним  і  ірраціональним.  Син  мій  тоді  схильностей  до  будь-якої  містики  не  мав  і  в  чудеса  не  вірив.  

Але  він  вірив  мені  –  і  не  міг  заперечити  того  єдиного  дрібного  доказу  –  цигарки,  яка  випадково  стала  «часовим»  фактором  і  фактом,  що  час  не  минав,  поки  я  вибиралася  з  першого  поверху  наверх,  або  ж,  що  я  справді  якимось  дивом  перенеслася  знизу  догори  миттєво…    Або  я  йшла  додому  поза  часом,  про  що  свідчить  цигарка,  що  не  встигла  «перевірено»  згоріти,  або  –  поза  простором…  тобто,  перемістилася  з  однієї  точки  в  іншу  –  без  проходження  проміжних  точок  (поверхових  майданчиків  у  даному  випадку,  ну  і  прольотів  зі  сходами),  тобто  -  телепортувалася,  отакий  залишався  вибір  для  пояснень  дивного  явища  і  моєї  чудесної  пригоди…

Багато  разів  я  обдумувала  цю  подію:  що  все  це  може  означати?  Сам  факт  «переміщення    об'єкта»  у  мене  сумнівів  не  викликав  –  це  сталося,  тобто  стався  факт  «спонтанної  телепортації  мене  спільно  з  фізичним  тілом  моїм»  з  першого  поверху  і  одразу  на  сьомий.  Але  що  спричинило  таку  подію?  Хто  мене  «переніс»  і  для  чого,  для  чого  було  йому  –  комусь  тому  –  це  робити?  Що  сталося  тоді  особливого,  завдяки  чому  вдалося  мені  порушити  непорушні  закони  фізики,  та  й  чи  мені  те  вдалося,  чи  тільки  «зі  мною»?..

Як  і  чи  можна  таке  повторити?..  Адже  наука,  та  й  кожен  логічно  мислячий  індивід,  визнає  факт  чи  явище  тільки  в  тому  випадку,  коли  це  можна  експериментально  потвердити,  тобто  результат  повторити  стільки  разів,  скільки  в  ньому  бажає  пересвідчитися  дослідник-експериментатор.

Щодо  повторень,  то  одразу  ясно,  що  це  неможливо.  Я  і  не  намагалася  ніколи.  Бо  не  я  себе  тоді  здіймала,  не  мені  та  сила,  чи  механізм  телепортації  належать  і  підвладні  –  це  ясно  і  навіть  аналізу  не  вимагає:  ніяких  надздібностей  за  собою  не  знаходжу  і  не  відчуваю  –  звичайна  людина,  як  і  всі.  Ну,  з  деякими,  нехай,  інколи  не  від  мене  залежними  дивацтвами  –  не  більше  того.

І  все  таки  –  факт  переміщення  в  просторі  мав  місце  –  не  вірити  собі  підстав  не  вбачаю.  І  якось  же  те  пояснюється  –  не  механізм  сам,  але  скажімо  так  –  можливі  причини,  які  його  запустили.  

Причина  можлива  одна  –  психічний,  душевний  тобто  –  стан.  Хтось  –  (а  Хто  саме?  Може  Янгол-Хранитель,  чи  й  сам  Ісус  Христос  –  а  чому  ні,  адже  Він  –  неодмінно  перебуває  в  серці  (в  Душі)  кожного  з  нас,  як  перебуває  в  кожному  з  нас  Совість  –  постійно  і  десь  є  таке  місце,  де  Совість,  тобто  –  Бог,  у  нас  перебуває,  хоч  ми  і  не  знаємо,  де  саме…)  –  то  Він,  перебуваючи  і  в  мені,  як  у  кожному,  чув  і  бачив  ту  втому  і  той  несподіваний  відчай,  коли  виявилося,  що  ліфт  не  працює.  Чи  була  та  обставина  досить  вагомою,  щоб  Вища  Сила  –  Янгол,  Господь?  –  чи  як  я  називаю  Друг  –  то  отже,  чи  досить  вагомою  була  ситуація,  що  склалася,  побутова  можна  навіть  сказати,  ситуація,  щоб  Друг  вирішив  допомогти  та  ще  й  таким  чудесним  способом?  Врешті,  життю  там  нічого  не  загрожувало.  Що  ж  спонукало  чудо  –  статися?

Може  те,  що  опинившись  перед  несподіваним  додатковим  випробуванням,  людина  не  обурилася,  не  звинуватила  когось  стороннього  (якась  же  реальна  рука  у  якомусь  реальному  приміщенні  відімкнула  струм,  і  ліфт,  на  який  так  сподівалася  втомлена  до  краю  людина  –  вмер,  отже  –  винуватець,  на  якого  можна  було  б  обрушитися  з  обвинуваченнями,  хай  невидимо,  але  існував),  не  впала  у  відчай  –  хіба  тільки  на  одну  коротку  мить,  від  несподіванки,  не  скаржилася,  не  дорікала,  а  прийняла  ситуацію  і,  не  вийшовши  з  себе,  повелася  спокійно  і  розсудливо:  вирішила,  що  помаленьку,  але  треба  йти  вгору,  хоч  сил  на  те  і  не  залишилося,  але  треба  їх  у  собі  знайти.  Усе,  що  там  думалося  і  відчувалося  –  було  правдою,  і  втома,  і  безвихідь,  і  вихід  із  безвиході  тієї.  Був  розрахунок  тільки  на  себе  саму,  не  було  прохань  чи  закликів  про  допомогу  –  тобто,  спроб  перекласти  випробування  на  чиїсь  плечі  –  чи  крила))))

Як  можна  те  пояснити  глибоко  і  до  решти:  от  світ  –  безмежний  з  усіма  несподіванками  і  труднощами,  і  от  людина  –  безпомічна  і  безсила,  але  яка  не  скаржиться,  а  -  йде…  робить,  що  може  і  мусить  –  не  зупиняється,  не  канючить,  але  йде…

Хтось  –  Друг?  –  зауважив  те  (може  й  випадково,  «пролітаючи»  мимо,  а  може  й  не  випадково  –  перебуваючи  поруч  з  любові-дружби)  –  і  поспівчував,  бо  справді  втомилася,  і  так  та  тепла  ванна  і  спочинок  були  потрібними  і  близькими.  А  наразі  –  геть  віддалилися…  Пройнявся  емпатією  до  конкретної  людини  і  її  конкретного  дрібного  наразі  клопоту…  який  зблизька  не  здавався  таким  щоб  уже  і  дрібним…

Що  цікаво  у  викладених  вище  обставинах:  Друг  почув,  що  йти  вгору  –  сил  не  залишилося  і  то  була  правда  –  це  перше,  друге  –  в  думках  фігурував  «сьомий  поверх»  -  туди  треба  було  добратися  (хоч  то  була  і  проміжна  мета)…  Таким  чином  «вознесено»  було  не  на  дев`ятий  -  додому,  а  на  сьомий,  бо  саме  ця  цифра  була  конкретизованою  в  думках-намірах-бажаннях…  виходить,  Друг  не  знав,  на  якому  поверсі  я  мешкаю  –  що  таке  врешті  поверхи  поза  нашими  людськими  умовностями?..

Хоча  можливо  й  інак:  піднесли  на  сьомий,  бо  дев`ятий  поверх  –  останній,  то  щоб  не  «промахнутися»  і  не  винести  в  небо  –  над  покрівлю  будинку,  про  безпеку  дбали,  допомагаючи…  але,  не  думаю,  що  «промах»  можливий,  хоча  –  хто  зна…  та  все-таки,  сьомий  у  думках  людини  був  як  бажана  мета,  а  не  дев`ятий  (тому  й  кажуть  –  мрійте  обережно,  бо  мрії  збуваються,  тобто,  бажання  мають  бути  чіткими,  щоб  ті,  хто  їх  захоче  здійснити  для  вас  –  бачили  чітко  і  однозначно,  чого  саме  ви  хочете,  а  не  чогось  проміжного  чи  й  протилежного  –  якщо  людина  вперто  думає  про  те,  чого  НЕ  хоче,  а  не  про  те  чого  ХОЧЕ…  там  –  не  існує  частки  НЕ,  там  є  ОБРАЗ,  візуалізація,  картинка,  принцип  такий:  якщо  хочете  миру,  то  думайте  про  мир,  а  не  про  те,  що  НЕ  ХОЧЕТЕ  ВІЙНИ…  якщо  хочете  машини,  а  НЕ  мотоцикла,  то    НЕ  зникає  і  залишається  –  що?  залишається  «хочу  мотоцикла»  -    цей  механізм  описує  «Трансерфінг  реальності»  і  він  потверджується  навіть  оцим  моїм  випадком  телепортації  –  думалося  ж  про  сьомий  поверх,  а  не  про  свій,  дев`ятий…)

І  головне:  ким  і  був  би,  точніше  –  ким  і  є  Друг,  Помічник,  Заступник  чи  Хранитель  –  він  завжди  Є  Ісус  Христос,  Господь,  бо  без  волі  Божої  і  Любові  його  до  кожного  з  нас  окремо  і  до  всіх  разом  –  жоден  листочок  на  дереві  не  ворухнеться…  якщо  ж  «допомога»  не  від  Бога  –  то  вона  й  не  допомога,  а  тільки  зваба,  стежка  в  пастку  і  западню.  

Описана  тут  допомога  була  від  Світлих  Сил  –  я  це  знаю.  А  щоб  довести,  якщо  потрібні  доведення  публічні,  то  скажу:  Світлі  Сили,  Друг  –  ніколи  не  вимагають  плати  за  чин  їхній,  не  виставляють  боргів,  не  зобов`язують,  не  наполягають  і  не  змушують.  Вони  допомагають  з  любові  і  все.  І  тільки,  коли  самі  того  хочуть,  а  не  коли  людина  чекає-вимагає-вимолює…  Хоч  і  прохання-молитва  не  відкидаються,  а  враховуються,  і  якщо  вони  щирі  і  на  добро,  то  можуть  бути  реалізованими  за  допомогою  Світлих  Сил.  Свого  Часу.

22.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719671
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 22.02.2017

ПТАХА ПЕН

невиразною
сірувато-бурою
хмарою,
покривалом
стьобаним*  -
стоголосі-стодзьобі-столиці  
горобці
упали  –
рясно  пообсідали  
кущі  повію́
і  простеньку  свою
невтримно  щасливим  хором
славень-пісню  защебетали:

обітованому  посланцю  –
славень-пісню  
весняному  Сонцю

тремтить  і  вирує
горобина  симфонія  голосна  –
весна!  весна!  

псалмують
хмарою,
сірувато-бурою,
горобці
на  крутосхилій  дзвіниці,
і  радість  їхня  дрібна,
горобина,
віддається  луною
об`ємною
у  кожному  серці

горобина  радість  на  крутосхилі  –
хоч  розсипчаста  і  дрібна,
та  нітрохи  не  менша  вона
за  безмежну,  безмірну  радість  птахи  Пен**,
що  ширяє  із  найдавніших-давен  –
на  відстані  у  дев`яносто  тисяч  лі
ввись  од  Землі…

20.02.2017

*  СТЬОБАТИ  -  прошивати  що-небудь  стібками.

**Пен  -  гігантська  птаха  в  старокитайської  міфології.  
Вперше  згадується  в  книзі  філософа  Чжуан-цзи
 (IV  століття  до  н.  е.),  де  описано  її  походження  
від  велетенської  риби  Кунь  шляхом  метаморфози.  
Використання  образу  Пен  в  даоської  традиції  
може  бути  витлумачений  як  символ  свободи,  
і  навіть  як  втілення  вищого  даоського  ідеалу  
рівності  перспектив,  як  істота,  яка  не  краща  
і  не  гірша  цикад  і  маленьких  пташок,  з  якими  
порівнюється.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719330
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2017

ЙТИ

як  добре  –  йти…
вагу  планети
з  ноги  на  ногу
перекидати,
як  наче  спритно
м`ячиком  зеленим
грати

як  добре  –  йти,
собою  атмосферу
зеленої  планети
розтинати,
а  за  собою  –  вихрити,
наче  повітряні  вершки  
збивати

іти  –  в  колінах  
ноги  вдоволено  пружинити,
під  снігом  мокрим  віднайти
свої  маршрути
і  –  бігти…
ритмічно  дихати  
і  весело  –
через  весну  у  літо  –
біг-ти

о  як  прекрасно  –
вільно-незалежно  йти
і  бігти  –
то́му  
лише  відомо,
хто  знає,  як  то
між  подушок,
недугою  прикованим  –  сидіти…
лежати

хай  Бог  благословить  не  знати,
яке  то  справді  щастя  –  йти:
стопу  стопою  обганяти,
зелений  ряст
топтати

19.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719140
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.02.2017

ВІБРАЦІЇ

зацікавлено
чорно-біло-руденька  
трикольорової  кішечки
мордочка  молоденька
витикається  з  нірки  –
віддушини-дірки,
що  виходить  з  підвалу
столичної  дев`ятиповерхівки:

роздивляється  на  підталу
горностаєву  мантію  під  стіною,
делікатно  поводить  носиком:
ммм…  пахне  весною…

ще  обіцяють  прогнози  
нічні  морози,
та  скоро  зміняться  декорації:
вже  тротуарами  і  навмання
пливуть
ароматів  білого  танення
тонкі  вібрації

…кажуть,  приносять  щастя  
кішечки  
трикольорової  масті

18.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718993
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.02.2017

ЧОРНИЙ КІТ (Чудеса, проза)

Мені  сказали,  що  котам  до  вподоби  імена,  в  яких  присутні  звуки  «ма»,  «ар…»,  «ур..»  –  тоді  їм  здається,  ніби  людина  до  них  «муркоче».  Так  воно  чи  ні,  але  ім`я  чорненькому  котикові  –  Мавр  –  підбирали  саме  з  урахуванням  таких  котячих  начеб  уподобань.

Маврика  привезли  мені  кошеням  –  зовсім  ще  малятком.    Оскільки  в  нього  не  було  родичів,  які  вчили  б  полювати-захищатися,  то  цей  труд  взяла  на  себе  я  –  як  уміла,  так  і  вчила:  грою…  Підносила  до  нього  руки  з  загрозливо  розчепіреними  пальцями  –  і  він  нападав,  боровся,  кусався,  дер  задніми  лапами  –  одне  слово,  відпрацьовував  бойові  навики.  Без  кровопролить,  звичайно  ж  –  коти  гру  прекрасно  розуміють.

Коли  Маврик  підріс  і  вийшов  на  вулицю  –  почалася  проти  нас  із  ним  уже  не  навчально-тренувальна,  а  справжня  війна:  місцеві  коти,  які  вважали  наш  двір  своєю  територією,  хотіли  позбутися  конкурента  і  переслідували  мого  малюка,  щоб  убити…  Мавр  швидко  бігав…  я  ж  мусила  постійно  слідкувати,  щоб  вчасно  його  захистити.

Особливо  насідав  один  здоровань  –  патлатий,  у  біло-руді  плями.  Врешті,  ворог  наш  зник,  а  згодом  стало  відомо,  що  він  втопився  у  криниці  у  власному  ж  дворі…  Ми  йому  поспівчували,  але  зітхнули  з  полегкістю.

Багато  було  в  нас  різних  пригод,  але  одна  подія  так  і  залишається  дивною  і  незабутньою.  

СПОЧАТКУ  ПРО  КОШМАР  

Люди  часто  повторюють  слово  «кошмар»,  хоч  і  не  знають,  що  насправді  це  означає.  Страшні  сни  майже  всі  називають  «кошмарними»,  але  страшний  сон  –  це  ще  «дитячий  лемент  на  лужку»  в  порівнянні  з  таки  кошмаром.

І  різниця  між  ними  в  тому,  що  страшний  сон  лякає,  але  не  утримує  –  людина  прокидається,  злякавшись,  заспокоюється,  зрозумівши,  що  то  був  тільки  сон,  ну  і  все  на  тому.  Засинає  і  спить  собі  до  ранку.

Кошмар  –  то  зовсім  інше.  Людина  уві  сні  бачить  і  переживає  якісь  події  –  вони  можуть  бути  зовсім  незначними  і  не  страшними,  вони  дуже  подібні  до  реальних,  вони  логічні  і  послідовні,  тому  в  якийсь  момент  виникає  питання  –  я  сплю,  чи  де  це  я?..

Ось  приклад  одного  з  кошмарних  снів:  я  прокинулася  в  санаторній  кімнаті,  добре  вже  знайомій,  бо  жила  там  з  тиждень,  чи  й  довше.  День.  Велике  вікно.  На  вікні  –  тюль.  Проз  тюль  і  шибку  –  сосни.  

Сонце  якраз  перейшло  на  цю  сторону  і  проз  соснові  гілки  проникає  в  кімнату  пасами.    Вітер  погойдує  верхівки  сосен  і  на  стінах  плавають  світлотіні.  Все  як  звичайно.  

Тоді  якийсь  шерех,  дивлюся,  аж  на  сусідньому  ліжку,  воно  стоїть  у  моєму  тимчасовому  помешканні  порожнім,  хоч  прибране  і  застелене,  але  там  нікого  не  буває  –  у  двомісній  кімнаті  я  живу  сама,  –  та  наразі  на  тому  ліжку  сидить  циганка.  

Молода,  убрана  за  їхньою  традицією  циганською,  у  куцу  тонку  кофтину  і  рясні  спідниці,  одна  поверх  іншої.  А  навколо  несподіваної  гості  –  купа  циганчат:  як  і  належить  такій  дітворі,  неохайно  вбрані,  не  дуже  часто  вмивані-чесані,  у  всіх  чорні,  як  вуглини,  цікаві  і  швидкі  блискучі  очі  –  роздивляються  мене,  хто  пальця  смокче,  хто  край  спідниці  материної  в  руках  мне  –  від  непевності,  либонь,  а  хто  просто  сидить  на  ліжку,  ногами  вигойдує,  чи  й  на  підлозі  коло  ліжка,  і  дивляться,  чекають,  що  скажу,  чи  зроблю,  бо  ж  прокинулася  –  чужа...

Я  закрила  очі:  такого  не  може  бути.  Моя  знайома,  завідувачка  одного  з  відділень  санаторію,  тим  і  зманила  пожити  в  тиші,  перепочити  трохи  від  постійного  бігу-лету,  що  пообіцяла  окреме  помешкання,  без  підселенців.  І  от  –  цілий  натовп,  та  ще  й  дітвора.

Цього  не  може  бути,  ще  раз  подумала,  може,  я  все  ще  сплю  і  мені  сниться…  

Відкрила  очі  –  вікно,  тюль,  сосни,  сонце,  жовто-бліді  стіни  без  будь-яких  прикрас,  на  ліжку  навпроти  сидить  циганка  –  молода,  дітвора  вже  дещо  обживається:  хто  на  підлозі  розлігся,  качається,  хто  на  ліжко  виліз  –  у  вікно  визирає,  ті  посварилися  і  смикають  якусь  ганчірку  кожен  до  себе  –  змагаються.  Циганка  прилягла,  відкинувшись  навзнак  упоперек  ліжка,    звісивши  ноги  долу  та  підмостивши  подушку  під  спину…

Ні,  подумала  я,  треба  вставати  і  йти  до  Ольги  Дмитрівни,  хай  мене  виписує,  поїду  я  додому…  Але  ж  такого  просто  не  може  бути,  хоча  ось  воно  –  є…

Знов  закрила  очі.  І  почала  роздумували  спокійно  і  логічно:  циганка  з  натовпом  дітей  тут  просто  не  можлива,  звідки  б  їй,  циганці,  тут  узятися,  хто  б  її  сюди  заселив?  Та  ще  й  з  такою  ґерелицею  циганчат.  Щось  тут  не  так,  я  точно  сплю,  виходить,  треба  мені  проснутися…  А  як?..  треба  зробити  зусилля  і  прокинутися…

Зробила  зусилля,  навіть  відчула,  як  свідомість  моя  ніби  здіймається  з  якоїсь  глибини  і  виринає  в  реальність,  як  ніби  з  нижчої  сходини  на  вищу  вибирається:  ну  от,  тепер  проснулася…  відкриваю  очі  –  вікно,  тюль,  сонце-сосни,  промені  сонячні  уже  трохи  під  іншим  кутом  падають,  світлотіні  на  стіні  перемістилися  і  змінили  форму  –  більш  витягнуті  тепер,  а  тоді  були  круглішими…  ясно  ж,  день  триває,  сонце  змінило  небесну  свою  "точку  зору",  і  –  це  моя  кімната,  це  моя  до  деталей  вивірена  реальність,  я  прокинулася…  на  сусідньому  ліжку  задрімала  вже,  згорнувшись  на  цей  раз  клубочком,  молода  циганка,  зовсім  не  зважаючи,  що  циганчата  повилазили  на  ліжко,  тримаються  одне  за  одного,  хто  за  поренчата  і  стрибають  там,  як  на  гамаку…  

Це,  виходить,  таки  не  сон,  мені  таки  підселили  циганку  з  дітворою…  треба  вставати,  збирати  речі  і  додому…  Закрила  очі  –  а  може  я  все  ще  не  прокинулася,  може  я  все  іще  сплю?

Знов  зусилля  –  щоб  прокинутися,  ледь  вловимий  політ  знизу  вгору,  знов  відкриваю  очі  –  вікно,  тюль,  сосни  і  циганка  з  циганчатами…  та  що  ж  це  відбувається?  Де  я…  ось  же  я  сплю  на  своєму  ліжку  в  номері,  і  ніякої  циганки  тут  бути  не  може,  бо  це  госпітальний  санаторій  …  Ольга  Дмитрівна…  треба  встати  і  йти  до  Ольги  Дмитрівни,  виходить,  я  все  ще  сплю  і  все  оце  тільки  сон…  

І  нарешті  прийшов  здогад  –  це,  певно,  і  є  те,  що  називають  «кошмарними  снами»  –  усе  в  ньому,  сні,  занадто  реальне,  тільки  щось  в  цій  реальності  –  не  так…  і  проснутися  ніяк  не  виходить:  просинаючись  –  щоразу  опиняєшся  ніби  в  наступному  кадрі,  але  того  самого  абсурду…  Що  робити,  як  видертися  з  цього  сну?  Як  прокинутись?..

Ще  кілька  разів  намагалася  прокинутись  і  прокидалася,  але  циганка,  вже  подрімавши,  то  годувала  котрого  з  малюків,  то  вгамовувала  тих  з  дітлахів  своїх,  котрі  занадто  розходилися…  

Врешті  подумала,  що  не  варто  лякатися,  бо  не  можу  видертися  зо  сну,  і  що  в  кошмар  потрапила  -  буде  ще  гірше,  тут  треба  якось  інакше  діяти  –  може,  прочитати  «Отче  наш…»?  Прочитала,  дивуючись  при  тому,  що  і  в  сні  пам`ятаю  молитву.  

Чергова  спроба  прокинутися  була  схожою  на  поїздку  у  швидкісному  ліфті  знизу  догори,  коли  аж  ноги  в  колінах  трохи  підгинаються  від  перевантаження.  Отже,  кошмари  –  це  десь  глибоко  внизу,  люди  туди  провалюються  ніби…  Знов  одкрила  очі  –  все  як  і  належить  –  вікно,  тюль  знайома,  сосни-сонце…  все  так  само…  визирнула  обережно  з-за  краю  ковдри  –  циганки  на  сусідньому  ліжку  нема  –  тихо,  порожньо,  я  сама…  слава  Богу  –  вирвалась…

Ольга  Дмитрівна,  дізнавшись  про  мої  пригоди,  відмінила  призначені  раніше  транквілізатори  –  хотіла,  щоб  я  трохи  поспала,  відпочила  повноцінно,  але  мій  організм    сприйняв  методологічну  турботу  за  несанкціоноване  втручання  і  дав  отаку  реакцію  –  кошмарну  в  прямому  смислі  слова…  З  тих  пір  –  ні  за  яких  умов  –  ніяких  транквілізаторів…

Але  то  був  перший  кошмар,  як  ніби  пробний.  І  стежка,  якою  він  приходив,  не  стерлася.    З  часом  все  почало  повторюватися,  а  тоді  й  зачастило.  Це  завжди  були  дуже  реальні  картини,  все  в  них  банально,  майже  нічого  не  відбувалося,  як  мало  що  видатного  відбувається  в  таких  само  банальних  ситуаціях  в  «реальній  реальності»,  а  не  вві  сні.  

Та  щоразу  в  тих  невизначних  і  банальних  обставинах  з`ясовувалося  одне  і  те  ж:  все  тут  так,  все  звичайно,  але  трохи  щось  не  так…  ага,  отже,  знову  кошмар,  і  знову  спроби  прокинутися…  знов  «Отче  наш…»  по  десять  разів  чи  й  більше…  врешті,  пішли  і  жахливі  сценарії,  після  них  –  серцеві  напади,  карети  «швидкої  допомоги»…

МАВРИК

…Я  купила  хату  в  селі,  бо  дуже  хотіла  жити  «на  землі»  –  щоб  не  висіти  між  небом  і  землею  у  міській  багатоповерхівці.  Туди,  в  село,  мені  і  привезли  Маврика.

Уже  ми  з  ним  років  зо  два  прожили  спільно,  коли  якогось  вечора,  ідучи  лісом  від  електрички  –  з  роботи  верталася,  подумалося  ненароком:  давно  я  вже  кошмарів  не  бачу,  в  хаті  сама,  діти  в  місті,  не  приведи,  Боже,  що  –  сюди  швидка  допомога  не  приїде…

Тієї  ж  ночі  кошмар  і  повернувся.  Сюжет  був  простеньким,  ніби  я  стою  у  вестибюлі  якогось  готелю.  Все  там  конкретне,  все  як  і  має  бути  –    ходять-метушаться  люди,  стоять  якісь  речі-валізи,    за  конторкою  заклопотаний  служник:  тим  подає  ключі,  іншим  виписує  якісь  папірці,  третім  пояснює  як  потрапити  до  буфету,  перекусити  з  дороги  –  звична  метушня,  одне  слово.  

Тільки  я  стою  посеред  тієї  метушні,  як  вежа,  і  не  можу  пригадати,  як  тут  опинилася  і  що  збираюся  робити  далі…  Спостерігаю  за  вправними  рухами  і  діями  служника:  він  цілком  звичайний,  аж  дещо  надто  звичайнісінький,  ніби  трохи  аж  підкреслено  –  служник-служником  і  нічого  більше.  

Навчена  попереднім  досвідом,  починаю  здогадуватися  –  де  я:  у  кошмарі  либонь,  бо,  згадую  чітко  і  ясно,  нікуди  їхати  я  не  збиралася,  тим  паче  посеред  робочого  тижня,  а  вчора,  йдучи  лісом  з  роботи,  подумала  про  колишні  кошмари  –  і  от,  прошу,  кошмар  не  забарився  –  ось  він,  тут  як  тут.  

Так,  думаю,  стоячи  посеред  готельного  того  вестибюля,  насамперед  –  спокійно,  спокійно  і  непомітно  треба  вийти  звідси  на  вулицю  і  кошмар  зникне,  бо  там,  на  вулиці,  ходять  люди…  

Ніби  почувши  мою  думку,  служник  відреагував  надто  пильним  поглядом  –  він  мене  стереже,  хоч  і  робить  вигляд,  що  зовсім  не  помічає,  подумала  я,  треба  вийти  звідси  чим  швидше  –  і  пішла  до  вхідних  дверей,  спокійно,  щоб  не  привертати  зайвої  уваги.  

От  і  двері,  дерев`яні,    важкі,  лаковані  –  лак  місцями  стерся,  а  де  й  відлущився,  масивна  металева  ручка,  я  хапаюся  за  неї,  як  за  порятунок,  вчиняю  двері,  переступаю  порога,  ось  і  вулиця,  треба  лише  зачинити  за  собою  –  тягну  за  ручку,  відчуваю  долонею  холод  металу,  з  якого  її  виготовлено,  двері,  хоч  і  повільно,  та  наближаються  до  одвірка  –  ось  зараз  і  зачиняться,  але  в  останню  мить  виникає  якась  несподівана  перешкода  –  двері  зупиняються,  я  смикаю  за  ручку  –  ні,  зачинити  не  вдається.  

Озираюся  –  служник  залишив  свою  конторку,  перемістився  слідом  до  дверей  і  встиг  вставити  ногу  у  щілину  між  дверима  і  порогом,  заблокувавши  таким  чином  можливість  зачинити  двері.  

Смикаю  ручку  до  себе,  бачу,  як  деформується,  кривиться  взуття  на  його  нозі,    вставленій  у  куток  між  порогом  і  дверима,  будь  що  намагаюсь  зачинити  двері.  Врешті  хапаюся  за  ручку  обома  руками,  тягну  з  усієї  сили,  але  те  нічого  не  дає  –  двері  заблоковані  і  зачинити  їх  не  вийде…  Люди,  що  йдуть  мимо  по  тротуару,  спостерігають  мимохіть  за  тим  змаганням,  дивуються  але  обходять  стороною,  і  я  починаю  кликати  їх  на  допомогу,  кричати,  але  ніхто  не  має  наміру  втрутитися,  щоб  допомогти…  люди  чужі  і  байдужі.

…треба  прокинутися!..  –  врешті  нагадую  собі,  –  змусити  себе  прокинутися  і  –  «Отче  наш!..»

Прокинулася  –  з  першої  ж  спроби,  в  хаті  тихо  і  спокійно,  у  вікна  дивляться  зірки,  встала,  увімкнула  світло,    –  я  вдома,  все  добре,  м`ятні  краплі  заспокоюють  від  пережитого  у  кошмарі  дистресу…  скоро  й  ранок,  скоро  й  на  роботу…  але  –  це  тільки  перший  кошмар,  далі  будуть  страшніші  і  нав`язливіші  –  що  робити,  як  знов  їх  позбутися…  певно,  доведеться  вертатися  в  місто,  поближче  до  «швидкої  допомоги»…

На  ту  пору  Маврик  мій  став  уже  Мавром  –  міцним,  дорослим,  серйозним  і  навіть  трохи  похмурим  котом.  Чорним,  як  осіння  ніч,  з  великими  круглими  золотими  очима.  

Я  любила  свого  котика,  і  Маврик  мене  любив.  Але  вівся,  як  і  належить  справжньому  котові,  цілком  незалежно.  Почав  зникати  з  дому  –  спочатку  на  добу,  тоді  на  три,  а  далі  вже  й  тижнів  по  два  не  вертався.  Я  журилася,  бо  вболівала,  щоб  не  сталося  з  ним  якого  лиха,  бігала  навіть  його  шукати,  але  кота  не  знайдеш,  бо  тільки  йому  відомі  потаємні  його  стежки.  

Маврик  щоразу  повертався,  я  раділа,  трохи  йому  дорікала,  він  відсипався,  від`їдався,  а  тоді  знов  подавався  у  мандри.  Дослідники  котячих  повадок  запевняють,  що  дорослий  кіт  за  одну  ніч  може  віддалятися  від  домівки  на  12  кілометрів…  

Одне  слово,  Маврик  дому  не  дуже  тримався,  але  й  не  покидав  назовсім,  так  ми  і  жили  –  він  зникав  і  являвся,  я  його  чекала  і  виглядала.  

Коли  заявився  перший  у  сільському  моєму  житті  кошмар,  якраз  був  березень  і  Маврика,  звісно,  дома  не  бувало.  Березень  –  пора  особливих  котячих  клопотів…

БИТВА

Він  прийшов  під  вечір  у  п`ятницю.  Їв  поспіхом,  і  я  вже  знала,  що  одразу  ж  і  піде  з  дому  –  і  знов  надовго.  Коли  ж,  поївши  і  підійшовши  до  дверей,  які  я  мала  йому  вчинити  –  постояв  там  і  наче  передумав.  

Вернувся.  Вмостився  на  моєму  ліжку  і  задрімав.  Дивно,  подумала  я  собі,  втомився  певно,  вирішив  трохи  спочити  –  виспиться  і  піде.

Коли  вже  й  собі  спати  зібралася,  щоб  розстелити  ліжко,  довелося  котика  потурбувати  –  він  перебрався  в  крісло  і  так  ми  й  поснули.  Я,  перед  тим,  як  заснути,  ще  раз  подивувалася,  що  Мавр  залишається  ночувати  в  хаті  –  давно  такого  не  було.

Заснувши,  я  одразу  ж  і  потрапила  до  лабет  кошмару,  але  сюжету  його  не  пам`ятаю,  бо  те,  що  сталося  слідом,  вразило  так  сильно,  що  попереднє  просто  стерлося  з  пам`яті,  як  щось  незначне.

Те  ж,  що  пам`ятаю,  вибудовується  у    таку  послідовність:  усвідомивши  у  сні,  що  знов  опинилась  під  владою  кошмару,  почала  вириватися,  але  позбутися  навіяного  не  вдавалося:  цього  разу  кошмар  був  особливо  чіпким,  в`язким  і  агресивним.  Страх  наростав  лавиною  і  даремно  я  намагалася  хоч  якось  заспокоїтись  –  нічого  не  виходило…  «Отче  наш…»    –  молитва  читалася  вже  сама  собою,  без  зупинок,  і  ніби  віночком  –  без  передиху,  тим  сегментом  свідомості,  який  був  ще  вільним  від  боротьби  і  протистоянням  з  кошмаром.  

Бачила,  що  не  можу  справитися  і  те  ще  більше  жахало.  Настав  момент,  коли  розуміла,  що  можу  піддатися  відчаю,  а  це  було  б  чимось  остаточно  страшним…  я  заметалася,  починаючи  панікувати,  але  кошмар  не  відступав,  і  тут  –  біль…  тонкий,  живий,  справжній  біль,  як  струна...  гострий,  проникаючий  крізь  сон  і  плоть  -  як  звук  срібної  ж  таки  струни  –  пробрався  у  свідомість  біль.  Він  був  таким  несподіваним,  чітким  і  різким,  а  головне  –  реальним,  що  я  миттєво  одкрила  очі.  

Слід  зауважити,  що  в  кошмарних  снах  завжди  відсутні  будь-які  звуки,  все,  що  там  відбувається  –  триває  у  німій  тиші,  і  цієї  обставини  ніби  й  не  помічаєш,  бо  чуєш  там  тільки  власні  свої  думки,  тому  біль  саме  "прозвучав"  у  тому  кошмарі  –  проник,  сягнув  саме  як  звук,  а  не  як  «тактильне  чуття».

Я  миттєво  одкрила  очі  –  несподівано,  як  для  себе  самої,  так  і  для  тієї,  як  виявилося,  сутності,  що  була  потаємним  мучителем,  зодягнутим  у  сюжет  кошмару,  чи  й  самим  кошмаром.  

…В  хаті  -  тихо:  ніч  залишалася  беззоряною,    і  темрява  в  кімнаті  моїй  була,  можна  сказати,  цілковитою.  Але…  На  тлі  тієї  природної,  реальної  нічної  темряви  одразу  ж  розрізнила,  чи  вирізнила  я  зором  своїм  –  як  ніби  силует  ще  густішої  –  абсолютної  –  пітьми…  

Як  можна  побачити  чорне  на  чорному  уночі?  Можна,  бо  пітьма  та  –  вона  була  іншою.  Пітьма  та  була  густішою,  щільною,  і  вона  була  порожньою  –  не  знаю,  як  це  вдалося  відчути  –  чим?  –  але  в  пітьмі  тій  не  було  молекул  і  атомів  повітря  –  вона  була  чорною  порожнечею,  чимось  НЕ-живим,  не  природним,  неможливим  –  але  я  її  бачила  і  відчувала,  аналізувала  навіть  –  але  не  думкою,  не  мозковим  розумом  –  а  якимось  механізмом  знання…

…я  лежала  горілиць  і  дивилася  в  мертву  чорну  порожнечу,  що  простяглася  наді  мною:  чорнота  та  мала  витягнуту  форму,  розмістилася  і  висіла  сантиметрах  може  в  сорока  над  усім  тілом  моїм,  повторюючи  тим  самим  ніби  людський  силует…  досить  близько,  але  ніде  не  доторкаючись.

Жодної  думки  в  голові  моїй  ще  не  встигло  промайнути  і  ми  з  тією  чорнотою  просто  дивилися  одне  на  одного:  чорнота  на  мене  також  дивилася,  хоч  ніяких  очей  у  неї  не  було…  ніби  хмара,  чи  пласт  важкого  чорного  диму  у  безвітрі,  у  непорушності  атмосфери…

Наступної  миті  я  відчула,  як  мертва  та  порожнеча,  ніби  щось  усвідомивши,  нараз  зіщулилась,  з`їжачилась,  ніби  злякалась  –  вжахнулася  несподівано,  захотіла  миттєво  втекти,  розтанути,  зникнути,  але  залишалася  висіти,  як  ніби  пришпилена  чим.  «Моїм  поглядом  пришпилена»,  –  подумала  я,  і  це  була  перша  думка,  що  майнула  в  тій  ситуації.  –  «Не  можна  відводити  очей»,  –  прозвучала  наступна  думка,  і  я  не  відводила  –  дивилась,  ніби  устромивши  в  порожню  темряву  не  погляд,  а  меча.  

Темрява  хотіла  втекти  але  не  могла  –  це  я  вже  чітко  відчувала,  і  от,  почала  вона  як  ніби  напружуватися  сама  всередині  себе,  ніби  прибував  і  ріс  у  ній  якийсь  заряд  –  дуже  схожий  на  електричний.  Темрява  зрозуміла,  що  її  піймано,  дивно,  але  саме  поглядом  було  піймано  її  і  звільненою  людською  свідомістю,  либонь.

Я  продовжувала  тримати  ворога  поглядом,  ніби  пришпиливши  його  до  нашої  реальності,  ворог  же  панікував  і  напруга  в  ньому  росла  дуже  швидко,  невдовзі  почало  здаватися,  що  хмара  та,  те  тіло  кошмару  нічного,  почало  вібрувати,  нечутно  бриніти  всередині  себе.    –  «…від  перенапруження»,    –  пояснилося  мені,  –  «…але  так  воно  скоро  лусне,  вибухне»,  –  подумала  я.  

І  примара  також  знала,  що  скоро  лусне,  але  зникнути,  зіслизнути  з  погляду  людського  –  не  могла,  тому  тільки  роздувалася  внутрішньо.

Напруга  у  тій  мертвій  чорноті  сягнула  краю,  і  я  мало  не  заплющила  очей,  розуміючи,  що  ось  зараз  воно  і  вибухне  –  розірветься  і  розлетиться,  і  це  буде  щось  жахливе  –  стільки  зібралося  в  ньому  заряду  –  страху-відчаю  либонь  –  енергії…  чорної  енергії,  і  руйнівної…  але  очей  я  не  заплющила  і  от:  широка,  чорно-чернона,  зето-подібна  (Z)  смуга  –  як  змія,  як  блискавка  –  вирвалася  з  середини  тієї  чорноти  –  десь  акурат  навпроти  мого  сонячного  сплетіння  –  і  гострим  своїм  кінцем  врізалася,  влучила  –  шарахнула!  –  упритул  до  правого  мого  боку,  обминувши    тіло  моє  якимось  дивом.

Від  того  виверження  хмара,  що  висіла  наді  мною,  зникла  –  перейшла  у  ту  блискавку,  і  в  кімнаті  залишилася  тільки  звичайна  хатня  ніч…  Ліва  рука  моя  зацікавлено  побралася  туди,  де  закопалася  гостряком  в  ліжку  поруч  зі  мною  чорна  блискавка,  ніби  там  могло  щось  залишитися  –  таке,  що  можна  дослідити  пальцями  на  дотик.  Звісно,  то  був  вияв  рефлекторний  –  помацати,  щоб  пересвідчитися,  що  там  нічого  немає  …  

Але  там  –  було…  пальці  одразу  ж  торкнулися  і  впізнали    м`якеньке  бархатне  хутерце  –  там  був  Маврик…  мій  котик,  виявляється,  лежав  упритул  під  правим  моїм  боком,  витягнувшись,  і  все  мені  стало  ясно  в  ту  ж  мить.

Це  Мавр,  бачивши,  що  на  мене  напав  і  мучить  кошмар,  вставив  кігтя  мені  в  руку  –  де  шкіра  дуже  тонка  і  чутлива  –  трохи  нижче  від  ліктя  з  «лицьової»,  внутрішньої  сторони  передпліччя  –  кігтя  великого  свого  пальця  –  бо  укол  був  один,    і  не  подряпина,  а  саме  укол  –  глибокий,  тому  біль  стався  різкий  і  проник  у  свідомість,  вирвавши  її  несподівано  з  глибин  кошмару.  

Звідки  ж  Маврик  знав?..  –  вигукнула  я  подумки,    –  звідки  він  знав,  що  мене  мучить  кошмар?  І  як  треба  діяти,  щоб  порятувати?...  –  

Отже,  він  знав,  бачив…  отже  –  коти  знають…  То  он  чого  він  вирішив  сьогодні  залишитися  вдома!  Маврик  наперед  знав,  що  прийде  до  мене  уночі  кошмар,  і  залишився,  щоб  його  не  тільки  прогнати,  а  й  знищити…

Маврик  знав,  що  варто  розбудити  мене  різко  і  несподівано  для  сутності,  яка  мучить,  щоб  годуватися  енергією  людського  страху,  і  сутність  та  потрапить  у  пастку,  у  безвихідь,  бо  людський  погляд  для  неї  –  як  шпилька  для  метелика…  

Маврик  знав,  що  припнута  поглядом  чорнота  муситиме  луснути  і  зійти  із  себе  блискавкою,  знав,  що  мене  та  блискавка  може  вбити,  тому  притягнув  ту  страшної  сили  чорно-червону  енергію  до  себе…  

Відомо  ж,  що  котам  негатина  енергія  не  шкодить  -  вони  її  забирають,  а  потім  виносять  і  скидають,  витрусивши  себе  десь  на  вулиці  у  безпечній  місцині:  тому  котів  першими  і  впускають  до  нового  помешкання  -  і  там,  де  кіт  ляже  -  не  ставлять  ліжка,  бо  кіт  показує,  де  струмує  з-під  земні  негативна  енергія.  Але  все  це  станеться  так,  якщо  кіт  -  "захоче"  захистити  людину  свою...

Я  погладила  Маврика  і  злякано  подумала,  чи  не  зашкодив  той  надто  сильний  удар  йому…  На  цю  мою  думку  Маврик  ворухнувся,  підвівся,  потягнувся,  стрибнув  на  підвіконня  і  дав  мені  зрозуміти,  що  чекає,  коли  вчиню  вікно,  бо  пора  йому  на  вулицю  –  там  березень,  там  стільки  справ…

Я  встала,  підійшла  до  вікна  –  випустити  кота,  бо  він  того  чекає.  «Може,  побудеш  дома  хоч  до  ранку,  –  спитала,  вже  простягаючи  руку  до  ручки  на  вікні.  –  Маврик  озирнувся,  і  таким  був  у  нього  вираз  на  обличчі,  ніби  він  уголос  і  сказав:  «…яке  там  до  ранку…  я  і  так  уже  добряче  забарився  –  дістала  ти  мене  зі  своїми  кошмарами…»,  –  і  це  при  тому,  що  було  темно,  ніч  залишалася  хмарною  і  беззоряною,  але  я  бачила  свого  Маврика  так,  ніби  і  в  мене  котячий  зір  прорізався.

Маврик  вистрибнув  у  відхилене  вікно.  Там,  на  вулиці,  він  струсонув  собою,  як  це  вміють  робити  коти,  що,  здається,  аж  іскри  від  них  відлітають,  і  подався,  не  озираючись,  наздоганяти  згаяну  через  мене  березневу  свою  ніч.

КОРОТКИЙ  ВИСНОВОК

Виходить,  що  кошмар  –  це  сутність,  якийсь  енергетичний  згусток  щонайменше,  і  може  вона  діяти,  лякаючи  людину  вві  сні,  тільки  в  тайні  –  поки  людина  про  неї  нічого  не  знає.  Кошмари  бояться  бути  побаченими  –  людський  погляд  ніби  прошиває  їх  і  пришпилює  до  нашого  виміру,  до  нашої  реальності,  а  тут  вони  залишатися  не  можуть.

Друге,  кошмар  –  це  якась  сила,  що  полонить  людину  вві  сні  і  смокче  з  неї  енергію  страху  –  отже,  це  сутність  адська.

І  ще  одне  спостереження:  ця  сутність  тягне  свідомість  людини  кудись  донизу,  у  якусь  глибину  –  чорну,  страшну,  і  вибратися  з  тієї  глибини  дуже  не  просто,  як  з  липкої  павутини.

Наостанок,  коти  бачать  тих  сутностей  і  знають,  як  з  ними  справлятися.  Як  розправився  з  такою  мій  Маврик,  чорний  мій  котичок,  Ви  вже  знаєте.

16.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017

СВОЄ

люди  –  
смакують:
оцінюють,
приміряються,
заперечують,
хвалять  –  інколи
для  годиться…
а  найчастіше,
відкрито  чи  скритно,  гудять  –
каже  Янгол  мій:
служи  Господу,
а  не  людям,
бо  такий  ще  під  Місяцем  не  вродив,
щоб  усім  догодив…

…люди
бачать  не  те,  що  Є,
але  кожен  шукає
і  скрізь  знаходить  себе  і  своє

16.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718547
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 16.02.2017

АТАКАМА

п’ять  сотень  років  –
ні  краплини  дощу,  ані
навіть  туманів

пісок,  сіль  і  кислотні  потоки  –
ад!
Атакама,  
між  двома  гірськими  хребтами
Анд  –
найсухіша  пустеля,
мертва  віками

без  води…

аж  недавно  
зафіксували  прилади,
що  їх  встановили  люди,
як  у  спраглу  суху  долину
пробралась  дощу  –  єдина-
одна  краплина

проз  товщу  пісків  і  солі
відчула  мертва  долина
любові  цілющий  смак
і  сказала:  це  гарний  знак  
Неба  і  Долі

так,
гарний  Знак

по  якомусь  
незначному  порівняно  часі
у  мертву-суху,  як  на  Марсі,
місцину
завітав,  молодий  і  щасливий,
за  півтисячі  літ  –  перший  
живий  небесний  ливень:
хлинув-ринув  –
і  за  ніч  єдину  
змив  і  напоїв  долину

од  сну  –  віками-віками  –
прокинулась  Атакама:
воскрес-ла…
і  на  ранок
усіма  можливими  барвами-
кольорами
поспіхом  зацвіла  

забуя-ла

ні,  у  безнадії  не  вмерла
і  насіння  квіток-зела  –
життя  і  любові  колишньої  –
у  собі  зберегла…

…колись  же  настане  
той  довгожданий
обітований  День
рине  і  в  нашу  духовну  пустелю
і  поруйновану  рідну  оселю  –
цілющий  ливень  
Божих  благословень:  

поля,  городи  і  квітники  –
зацвітуть  вишневі  садки,
зазеленіють  лужки-бережки  
у  потоптаній  ворогом  стороні  –

жива!  Жива!  

заколосяться  щедрі  Жнива  
у  Богом  обраній  Україні,
 
бо:  надія  без  Віри  –  можлива,  
а  Віра  –    без  Надії  щоб  –  ні…

13.02.2017

на  фото:  так  цвіте  Атакама  -  знімок  з  інтернету

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2017

ПРАВДА

над  струмком  у  долині  –  
крига
товщею  сірою  нароста,
життя  –  
прочитана  книга,
перед  небом  розгорнута…

…роки-літа…  

янгол  минулого  літа  
подумки
горта  сторінки  –
та
на  сторінках  –  пустота

…порожнеча  і  пустота
незвична,
нема  ані  букви,  ні  фрази,
а  так  починалося  все  
класично:  
«Десь,  якось,  одного  разу…»

так  романтично  –  
мімоза  в  руках…
захоплення-вірші-побачення,
та  не  зосталося  
на  сторінках  
ані  титла,  ні  крихти  значення

…такими  зближеними  були,
навзаєм  кумирів  собі  зростили,
і  ось  тобі  -  стався  крах:  
чужі  і  сторонні…  

…а  чисту  Правду  читають  янголи  
не  в  книжках,
а  у  кожного  –  на  долоні

12.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717793
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 12.02.2017

ЯКЩО ЛЮБОВ

якщо  людина
Любила  людину,
а  тоді,
з  якоїсь  причини,
образилась  надто,  сильно,  
то  
все  одно,
рано  чи  пізно,
найтяжча  образа,
як  у  воді  каламуть  –
сіллю,  каменем,  мулом
осяде  на  дно,  
коли-небудь,

а  Любов  залишиться    
і  пре-буде
істинно,  первород-но

бруду
домішки  випадкові  
скаламутять  емоції-воду,
та  не  змінять  Природи
і  води,  і  Любові

04.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2017

ЧОРНА ВАТА

голова  –
як  султан  рогозовий,
набита  ватою  чорних  думок…

життя  
долиною  тіла  тече,  
співаючи,
як  безтурботний  струмок…

дозріває  
думок  чорна  вата,
облазить  клаками,  
над  струмком  вита  –
осідає  
і  пророста…

роками
множаться  в  головах  
чорні  ватні  думки  –
заростають  
артерії  тіла  –
життя  струмки…

дозріває  –
сіється-сіється  чорна  вата,
пророста
і  русла  джерельні
захаращує  у  болота…

з  головами,
сповненими  огуди,
як  султани  болотної  рогози  –
скаржаться  люди,  
на  гнилі,  замулені  самочуття,
сварять  життя

відмовляються  знати  –
думати,
що  життя  –  джерельний  струмок,
захрясає  
у  самосійних  заростях
болотних  заздрощів,  намірів  і  думок…

життя  і  смерті  енергії
циркулюють  у  думці-слові,
виявляються  у  здоров`ї  
чи  не-здоров`ї:
якість  
залежить  від  екології  
думок  у  людській  голові

щастя  –  
чистота  і  потужність  безтурботної  течії

03.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716041
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.02.2017

НА ОБОЧИНАХ

досконало  прямі
поміж-зоряні  траси,
радіуси
у  необмеженій  сфері  –
безкрайому  Просторі,
у  доцільній  усій
геометричній  красі,
наче  спиці  у  колесі  –
від  умовного  обода
до  Центру-Осі
у  всесвіті-космосі

сяють-міняться
міжгалактичні  траси
серед  безмежних  полів
Простору-Часу

зоряним  пилом  злежаним
оторочені
космічних  доріг
обочини

на  безпечній  відстані
від  швидкісних  трас  –
системи  зоряні  і  світи,
наче  земні  мальовничі  села,
несказанної  красоти

та  на  обочинах  тих
не  видно  трави-зе́ла
і  не  цвітуть  прості
самосійні  квіти,
бо  на  космічних  швидкостях
ніхто  не  встигне  їх
побачити-розрізнити

хіба  задумає  пілігрим  який
не  летіти,
а  скраєчку  траси
пішки  йти…

то  й  знадобляться
для  довершеної
Радості  і  Красоти  –
придорожні  трави  і  квіти,
щоб,  ідучи,  споглядати…
бачи-ти

може,  ти
колись  захочеш  краєчком  траси  
космічної  йти?..
 
тому-то  кожного  дня
я  набираю  повні  кишені
з  квіток  насіння,
розворушую  пил  на  обочинах  трас
грабельками,
а  де  –  то  й  руками,
пальчиками…
кінчиком  гострої,  як  молодик,  сапки
пропорюю  рівчачки
і  в  кришталево-сріблясто-білі
небесні  рі́́ллі
висіваю  квітки

як  мріяла  і  хотіла,
та  не  знайшлося  мені
місця  вільного  на  Землі

вузлики  ганчір'я́ні,
паперові  пакетики  –
яких  тільки  у  мене
квіток  нема:
не  пропали,  виходить,  дарма,
знадобилися  насіння́
у  житті  минулому  
невідь  для  чого  зібрані  
навмання

на  обочинах  трас  –
трава,  квітки  і  квітки:
заростями  
помаранчевими  нагідки,
килимами  ліловими  чебреці,
а  паса́стими  –  маргаритки-стокротки;
жовто-бордовими  царствами  –
чорнобривчики,
палають,  як  небо  сонце-по-західне,  маки;
щирим  золотом  сяють  у  травах  кульбабки;
синіють  озерами  воло́шки  і  сокирки́,
гукають  барвінки,
вбирає  очі  льону  атласного  голубінь,
іпомеї  в`ється
багряна,  блакитна  і  фіолетова  повінь…

у  мене  завчасу  припасено
ще  більше  всяких  насінь:

не  забудь  же,  не  обмини  –
посій  бурячкові,  білі,  рожеві  косми́ни,    
на  горбочках  постав  на  ча́ті
барвистих  мальв  вітряні-крилаті  
млини,
і  гнучкі  півонії,  і  яскраво-червоні  жоржини,
гостро-патлаті,
а  ще  –  білі  з  вишневим  –  рябі-строкаті…

виблискують  грабельки:
конвалії,  підсніжники-проліски,
ромашки  –
сію  і  загортаю  майбутні  квітки
без  оглядки  

…якоїсь  днини  янгол  мій
пішки  по  трасі  буде  йти,
щоб  запитати:
«…то  чому  ж  на  свої  квіти,  
щоб  милуватися,  –  не  озираєшся  ти?..»

відповім:
«…творчі  мої  труди  –
не  задля  собі  нагороди…

не  стільки  мета  –  як  путь:

не  мені,  але  Тобі,  Господи,
і  всім,  хто  квітки  любить…

я  і  себе  радості  не  позбавляю  –
бо  знаю,
ЗНАЮ  –
як  прекрасно  вони  цвітуть…»

Путь
до  Тебе,  Господи…

і  мовив  Господь:
«…від  нині  і  назавжди  –
куди  
задумаєш  ти
іти,
їхати  чи  летіти  –
на  узбіччях  твоїх  стежок
трави  будуть  рости,
свіжі  і  соковиті,
і  цвісти  розмаїті
квіти  –

скрізь,  де  тільки  сама  
будеш  того  хотіти»

01.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715776
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.02.2017

ТАЄМНИЦІ ЗИМИ

білі  котики,
білі  киці
заполонили  
вулиці
нічної  столиці  –
мчать  
газонами  і  тротуарами,
поодинці-гуртами-не-розлий-вода-парами

слідом-наглядці

мов  космічні  туманності,  ліхтарі  
у  нічному  дворі  –
Альфа  Кентавра  у  кожному  центрі  
завірюх  і  вихорів:
у  магічному  танці  –
білі  киці  і  котики
у  всякій  освітленій  сфері,
наче  промені-пелюстки  
у  –  з  серцевиною  жовтою  –  білій  айстрі,
нічній  зорі
на  бетонній  опорі
у  міському  дворі

мерехтять  лапки
пухкі  і  білі  –
хтозна  відки
набіглі,
стрімкі-веселі  –
ніжно-лагідно
по  землі

вправні  котики,  
спритні  киці  –  
тишком-нишеч-ком
біла  пухка́  
ніжна  лапка  
з  гострішим  від  криці,
твердішим  –  кігтиком…

льодяні  
нерозгадані  таємниці  
зими  –

у  серці
за́шпорами  

29.01.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715091
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.01.2017

Найпрозоріша акварель

коли  на  Дніпрі  –
лід  став,
а  поверху  –  сніг  ліг,
а  тоді  потепліло  і  сніг  
розтав  –
увечері
увімкнулися  ліхтарі
на  набережній  ріки,
низкою    –  буцімто  зорі,  
і  перекинулись  їхні  відбитки,
наче  з  горнят  липневі  меди,  
порозтікалися  світлом  
у  тонкій  плівці  води
над  пластом  льоду  –  
молодим  і  прозорим  

вервечкою  вечірні  ліхтарі
у  непорушному  прозорому  Дніпрі  –
на  чорно-синьому  розлиті  смуги  золота  

з  висот  Північного  моста  –
вражаюче  довершено  проста
найпрозорішої  із  акварелей  красота

02.01.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709836
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.01.2017

ЦИНІЗМ

                                         [i]Ти  на  пчіл  [бджіл]  поглянь:  є  робучії,  
                                         Але  й  трутні  є  неминучії  [/i]
                                                                                             (Степан  Руданський)

українські  жінки
по  всіх  європах  
наводять  порядки:
прибирають  чужі  домівки,
з-під  старих  і  хворих
виносять  нічні  горшки  –
за  центи,  тобто  за  копійки

заробітчанки…

радіють
забезпечені  європейки  –
затишок  і    чистота,
домашні  лади-порядки,
доглянуті  матері  
старі
і  
батьки  –
обходяться  їм  в  копійки…

«цивілізовані»  
рабовласники

дешевенькі  
«цінності»  прагматичні  –
довготривалі,  та  не  вічні…

…я  не  застану,
але  прийде  ж  пора
обітова́на  –
збудеться  сказане:
«…не  буде  більше
так,  щоб  одні  сіяли,
а  плоди  пожинали  інші»

цивілізовані  європейці  –
такі  ж  рабовласники
як  і  москалі-ординці:
усієї  різниці  –
у  привабливій  упаковці…
яскравій  обгортці  –  
повапленій
глянсом  обкладинці

а  під  обгорткою  –
тільки  гроші,
гроші!  і  бариші

українці  –
«дешева  робоча  сила»,
щоб  пиха  чужа  –
різномаста  ну́жа  –
множилась  і  багатіла:
скрізь  попідтинню  люди  наші
трудяться  за  гроші́,
як  викинуті  з  кубла
осиротілі  сірі  миші

…поприбирайте  їм  у  хатах,  дівчата,
бо  самі  собі  –  
без  наймитів  і  рабів  –
ради  не  годні  дати

29.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709097
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.12.2016

СТАРІ

люди  старі  –
як  і  старі  дзиґарі:
почасти  –
в  іншому  вимірі…

у  квартирі
йдуть-ідуть  собі,  ніби  звично,  
а  насправді  
ритм  уповільнюють  –  
відстають  
хронічно…  

не  помічають,
що  випали  
з  часового  плину  і  ходу,
вийшли  
з  ужитку  і  моди:
постирали  зубки́
коліщатка  і  трибики
за  довгі  минулі  роки  

аритмічно  
тупають  без  упину
усередині  власного  
часового  плину:
не  підганяйте  -  вийде  завод
ослабленої  пружини
і  мертва  тиша  –  
останньою  з  нагород

28.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708906
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.12.2016

ВЕРШНИКИ

два  вершники
летять  невпинні,
як  буревії  по  стерні

плащі  
за  вітром  розпустили,
немов  підбиті  шовком  крила

один  –  
на  білосніжному    коні,
його  товариш
старший  –  
на  воронім

в  стрімкім  галопі  коні  -
дві  блискавки  
спрямовані,  
чи  сфокусовані  –
два  промені

плащі
полощуть,  наче  крила:
на  старшім  –  чорний,
на  молодшім  –  білий

а  з  вивороту  навпаки:
під  чорним  –  із  атласу  біла,
під  білим  чорна  –  у  плащів  підбивки…

і  вершники,  і  їхні  коні
у  леті  спільнім  –
напружені
і  зосереджені,
водночас  –  відсторонені,
у  вічнім  навзаємнім  перегоні,
у  споконвічному  змаганні  –
безпристрасні…

то  білий  вирветься,  
пришпоривши  коня,
то  чорний  білого
на  постать  обганя:

безкрая  
під  копитами  стерня

та  не  безкрая…
і  вершники  обидва  мають
передчуття  туманної  межі:
коли  з  галопу  упові́льняться  на  рись  –
уважно  придивись  –
в  обличчях  їхніх  упізнаєш  
наявну  схожість  власних  рис…

передчуття  туманної  межі...

поміж  осок,  на  воднім  рубежі,
обидва  спішаться  –  і  переможний  приз
чорний  із  вершників  отримає  по  праву

та  не  журись:
на  берег  протилежний  –
вічно  квітучий  і  безмежний  –
лиш  білий  вершник  знає  переправу…

чи  перевіз

26.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016

Ясен-Світу

у  дзвіницю  серця,
на  чотири  боки  
хрестом  одкриту,
завітає  промінь  
сонячного  привіту  –
різдва  Ясен-Світу

линуть
кола  радості  
долиною  щастя,
грає  неба  
блакитноокий  кінь  –
ізабельно-лілової  масті

25.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708487
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.12.2016

КОЛІР ЧАСУ

спресована  біла  маса
часу
капежем  з  карнизу  –
донизу…

тане  час  –
і  
з-під  стелі
скапує  до  землі

лине
різноколірними
краплинами

відкілясь  із-під  стелі  –  
проз  книжкових  полиць
космічні  траси  й  туманні  пустелі,
розібрану  вірність  постелі,
відчужений  блиск  натертих  столів  –
усе  спостережене,
наче  піймане  –  тим  обмежене,
стане  часткою  
і  щоб  згаснути  –
спішить  до  землі…

реальність  квантова
енергетичних  полів

…у  свободи  –
незалежна  природа  –  
усе-проникної  хви-лі…

...згусток  Часу
може  мати  колір  і  масу
тільки  у  нас  тут  –
на  Землі…  

23.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708075
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 23.12.2016

ДЕМАГОГИ

«…Ви  ж  не  зовіться  учителями,  
один  бо  ваш  учитель  –  Христос;  усї  ж  ви  брати.
Ані  наставниками  не  звіться,  
один  бо  ваш  Наставник  –  Христос.  
Хто  себе  вивищить,  той  буде  принижений,  
а  хто  себе  принизить,  той  буде  вивищений…»
                                                                         
                                                                                                           (від  Матея)


…порожні  стіни,  
брудна  кімната,
страхом  
і  сумнівами  пойнята;
стола  
поверхня  гола,
груба,  непокрита;
уздовж  –  корита
з  їдучими  
фарбами  штучними,
з  лаком  і  клеєм  -  слоїки,
з  позолотою  –  мисочки…

шмаття  обрізки

квачі-пензе́лики-щітки,
яскраві  стружки,
нитки,
бавовна,  дротики…

навкіл  стола  –  лавки  
без  спинки:
сидять  поети,  сидять  поетки,
сидять  поетики  –
щодуху
майструють  з  мотлоху  
для  вічності  квітки

лещатка-шильця-колодочки…
машинками
у  шматті  –  вити́скують  прожи́лки,
вправляють  дротики
 
ще  початківці  –
отара-вівці:  хто  як  уміє,  то  так  і  піє…
колись  наловчаться,  пора  приспіє  –
стане  доступним  руці  умілій  
нетлінний  образ  пасастих  лілій…

…красот  нев`янучих  прислужники,
застольних  справ  робітники  –
либонь,  ледачі,
тому  на  них  статкують  
старі  розсудливі  наглядачі:

хоч  самозвані,  та  неофітів
крохмальних  пелюсток  і  мертвих  квітів
повчають  і  карають;  часто  плачуть
робо́чичі  і  робітниці,
бо  їм  за  промахи  й  невдачі  
майстри-наглядачі
під  ребра  штурхають,  
б`ють  по  руках,  ламають  пальці...

прискіпливі  наглядачі  –  мерці:
мерці  живі  –
що  в  почуттях  лакованих,
а  що  в  муміфікованому  
слові…

не  знають  творчості  і  Бога
здоровоглузді  демагоги

прийоми-техніки  навік  усталені,
як  літа-зими,
на  дротиках  -  крохмальні  рими,
сто  раз  замизкані-докучні,  
зате  полічені  і  точні,
мов  квіти,
шматтяно-паперово-штучні  
на  вічній  штучній  зелені  –
вінки  дешеві  ритуальні,  
і  вічна  слава  –
фальшива  і  лукава  –
нетлінна  у  повапленій  труні

лілеї  зроблені  -  красиві,
та  не  живі

22.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707931
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 22.12.2016

КОД

нам  закодовано  в  гени  –
жовте  +  синє  дає  зелене:
духовно-земних  основ  і  начал
творче  поєднання  і  любовне  злиття
у  субстанцію  
вічно  оновлюваного  Життя

нам  закодовано  в  гени
принцип  Гармонії  –  Красоту
Всесвіту

наші  вишивки  –
розквітчані  заполоччю  сорочки,
пошивки-рушники:
традиційних  узорів  хрестики
символізують  сонця  і  зірки  –
різноколірні-розмаїті
у  безкінечно  красивому  
гармонійному  Всесвіті

сонця  і  зірки  –
вишиті  світлом  хрестики
на  полотні  космічному  
вічному

…подільської  гладі  яскраві  стібки  –
покривають  щільно  узори,
мов  кольорові  промінчики  
від  сонць  і  зірок  згори
весняної  життєрадісної  пори…

засиляють  подільські  жінки
промінчики  зоряні  у  голки
і  вишивають  з  відтінками
трояндові  і  виноградні  листки,
оранжеві-сині-червоні  трояндові  пелюстки
і  в  симетричних  гронах  –  фіолетові  ягідки…

співає  зимами  тепла  хата
у  рушниках  вишитих,  кольорах-ароматах:
роздивляються  
на  символічні  мамині    виногради
новонароджені  немовлята
і  виявляють  там  незабуті  космічні  сади,
куди  з  часом  повернуться  назавжди…

…і  традиційні  наші  вінки  –
у  кола  сплетені  квітки-колоски:
радість  земна  і  окраса  дівоча  ніби,
а  насправді  глибокі  спогади
про  ореоли-німби  –
сяєво  Красоти  над  головами:
закодовано-приналежні
закону  Гармонії  ми…

Всесвіт  –  Гармонія-Красота:
вишивка,
Бого-Матір`ю  вишита

20.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016

ПОЗЕМКИ

розсипчасті  зграї
голубів  білогрудих,
як  у  змові,  
ударять  водночас  крильми  –
шугонуть  угору  і  знов  осідають
розрізненими
сніжинами  плавними…
маневри,  натяк  чи  просто  гра?
а  виходить  –  наче  здуває  грудень
поземки  зимові
назад  у  небо  із  хутряного  коміра…  

…і  кому  цікаві  ті  випадкові  враження
вранішнього  крізь-віконного  споглядання?
може  й  нікому…
та  смисл  і  значення  в  тому,
що  реальність  –  своєрідна  програма,
узагальнена  панорама:
спостереження  до  спостереження  –  і  знання,
образ-бачення
виловлене  свідомістю  з  небуття  –  до  існування

14.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706587
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2016

ЗА ПРУГОМ

б`ється  вітер  крилами  у  шибки,
мов  полонена  птаха
о  ребра  клітки…

з  усього  розмаху  –  у  вікно…
наче  птах,    
пручаючись  відчайдушно  –  
усупереч  перешкоді  рветься  на  волю,
тіло  нівечить  –  болю
собі  завдає,
а  біль  –
швидко  приборкує…

ні,  не  зрушать  
у  прозорій  оманливості  шибки…

кине  дух  покалічене  тіло…

розтривожених    сосон  верхівки
ґрунтують  небо
у  однотонне  сіре  тло  

…б`ється  душа  крилами  у  вікно…

життя  –  власноруч-приватно
добутими  фарбами  
заґрунтоване  і  написане  полотно:
які  кольори  обрано,
у  яких  пропорціях  змішано,
сюжети-манери-прийоми  засвоєно  –
таким  і  виявиться  воно

відтінки-тони́,
колорити-освітлення-настрої:
на  холодні  стіни  
Галереї
тунеле-на́́скрізної  -  
кожен  почепить  
шедеври  нетлінні  свої:

натюрморти,  пейзажі,  портрети  –  автопортрети
у  бутафорній  пишності  чи  вишуканій  простоті:
яким,  себто,  характер  бачився  і  власне  лице…

...сягнути  б  висот  довершеної  майстерності  –
щоб  доручили  писати  небо,  
коли  за  вечірній  пруг  заходить  сон-це  

10.12.2016
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2016

ЛЮБОВ ЧИ СМЕРТЬ?

сухі  дерева
здіймають  чорні  гілки,  
наче  старі  покручені  руки  –
у  мовчазній  мольбі,
так  здіймають  
агресивні  люди
судомно  стиснуті  кулаки  –
у  безсилій  злобі:
небо  над  ними    –  сіра  дуга  ярма,
сонця  нема  –  
сон-смерть-зима?..

агресивні  люди  обов`язково
у  гнівливій  завжди  боротьбі
вимагають  мук  і  крові
всім  порівну  –  і  собі…

супроти  всього  живого
підносять  чорні  висохлі  кулаки:
хто  світло  в  пітьмі  бачить  –  зрадники!
бо  відмовляються  трепетати
від  насолодної  мазохістської  муки  

усуціль  зазублини  і  жорсткі  тертя  –
фанатично  мусолять  догми
і  чужі  нав`язані  поняття,
почуття:
чому  у  центрі  уваги  –  Подвиг  муки  розп`ятя,
а  не  Воскресіння  –  символ  Радості    і  Безсмертя?..

символ  Любові  і  Перемоги  Життя…

…сіють  бездарно  ненависть  і  страхи
духовні  євнухи  –
рабам  погоничі  і  пастухи

04.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2016

ВИМІР

видихають  
посріблені  інеєм  сни
прозорими
голубими  димами
кадильниці-сосни  –
пахне  світ  ладаном  і  псалмами,
гармонійно  поєднаними
сопрано-басами  –
чистими  
церковними  хорами-голосами…    

у  бору  сосновім  –
білий  двокрилий  високий  дім,
зимами  тепло  і  затишно  в  нім;
у  літню  спеку,
як  у  тінистому  квітнику  –  свіжо  і  прохолодно…
у  небо  вікно  
в  темно  вишневий  дах  умонтовано:
дивитися  на  зірки,
і  як  дощі  розсипають  разки,  
невагомі  витають  сніжинки…
як  міняють  хмари
форми  і  кольори…
слухати
тишу  і  різдвяні  казки…  

…там,  у  дитячій  твоїй  вірі,
жоржини  цвітуть  у  засніженому  дворі  –
вір!  щоб  цвіли,  бо  у  тіла  віри
немає  органу  тактильного  сприйняття  –  шкіри:
не  залежать  її  виміри  від  холоду  чи  жари…

і  якими  снігами  і  війнами  б  замело  –
на  тебе  завжди  чекає
білого  дому  під  соснами  праве  крило:
затишок  і  тепло…
приходь,  коли  захочеш  прийти  
додому  –
і  знову  з  дому  піти:
завжди  і  в  усьому
вільний  і  незалежний  ти…

…зірки-планети-світи…
Бога  любити  –
у  любові  і  мирі  жи-ти

хай  буде  так!  -  себто  "амінь"
безумовна  віра  -  сонячний  промінь

02.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704219
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2016

ГЕРАНІ

раненько  сьогодні
сонце  вибігло  на  газон  –  босе,
обмінялися  мимовільно  ми  
потаємно-схвальними  
посмішками:
бо  –  на  газоні  трава  
зелена-жива,  
хоч  уже  й  на  самому  дні
календарна  осінь…  

та  одразу  ж  чиясь  ревнива  рука  
розгорнула  припасену  штуку  марлі,
покотилась  кульгаво  штука
і  полинули  до  землі  
білі  м`які  хвилі  –
воланами-рюшами  заметілі

побігло  сонце  простоволосе  
одягтися,  взутися    у  вовняні  чобітки,
чи  биті  біленькі  валянки…

довго  видно  його  не  було,
вже  й  до  вечора  діло  йшло,
вікно
у  гераневий  сон  хилило,
коли  ж  
на  хвилину  ясну
одну  –  визирнуло:
овва!
яка  невпізнанна  
красива  панна  –
Снігова  
Королева…

у  горностаєвій  білій  накидці,
у  високій  песцевій  шапочці  ,
рукавичках  пухових  –
у  дорогих  зимових  обновах:
білі  шеврові  сріблом  цяцьковані  чобітки,
на  золотих  підборах  –  срібні  підківки

сонце  
глянуло  схвально  
на  своє  відображення  у  вікні,
потайки  усміхнулось  мені,
і  на  кухонному  підвіконні  –
білі-рожеві-червоні  –
зацвіли  герані…

29.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703684
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.11.2016

РУДОМУ

вечір  як  вечір…
тільки  зяє  
вирва-воронка
на́скрізної  порожнечі

ворон-ка…
більш  непотрібна  мисочка
для  теплого  молока  –
для  руденького  котика…

я  не  хочу,
щоб  сонце  сідало  рано
і  довшали  ночі  –
не  хочу

але  сонце  сідає  рано
і  довшають  ночі
у  циклічному  русі  сфер

…що  Рудий  вмер  –
не  хочу

та  Рудого  нема:
хата  стоїть  та  сама  –
та  сама,  та  не  така…

біля  порога  –  порожня  мисочка
для  молока

…кажуть,  Рудий  з  верхівки  верби  
зловчивсь  і  устрибнув  на  небо  –
там  зірки  жартома  ловити:
і  в  молоці,  і  в  теплі  з  печі-плити
не  знає  більше  потреби…

…так  само  терпко,
так  само  хвилями
розгойдують  цвіркуни
чорно-синє  важке  покривало  ночі:
ні,  не  вони  –
то  Рудий  надпиває  
з  непокритої  повні  солодкі  вершки,
вмиває  вуса,  підмощує  хмари  собі  під  боки,
як  набиті  снами  пуховими  подушки  –
і  щасливо  муркоче…

під  порогом  –  мисочка  з  молоком:
завтра  сонце  зійде  з-за  тину
рудим  клубком

20.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701711
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.11.2016

ПОЛІГАМІЯ

його  дружина
була  балерина:
ручки  тоненькі  –  ніж-ні…
і  ніжки  –  
мов  льодяники  недосмоктані,
тендітні  дитячі  ступні,
щоб  нечутно  ступати,
об  паркети  не  гупати  –
не  заважати  йому  спати…

його  коханка  
була  селянка:
як  озера  –  глибокі  пригоршні,
і  наче  рибацькі  човни  –  
пороли  і  ра́лили
грубі  підлоги  міцні
нефарбовані  дощані
сорок  першого  розміру  капці  її  вовняні

пристрасні
побачення  потаємні  –
обійми  вогняні…
крадені

ночі  безсонні

а  по  тім  удома  –
хандра  і  втома…
обережні  
нечутні  кроки  паркетні,
зітхання  лаковані  –
стишені-стримані
аристократичні

у  товариства  вишукані  
на  звану  богемну  гулянку  
вів  під  руку  тендітну  свою  пір`їну  –
у  прозорих  білих  шовках  балерину,
не  громіздку  ж,  і  справді,  селянку…
 
отак  повелося,  отак  і  тривало  воно  –
жилося  
і  повнокровно,  і  зручно…

і  во  плоті  відчутно,  й  зманіже-но

кажуть,  усе  тут  правильно,
так-бо  запрограмовані  
чолові́ки  всі  полігамні

хто,  нахвалившися  дорогими  ляльками  –
і  вдома  грається  у  дорогі  ляльки?
їх,  витончені  і  крихкі,
ставлять  назад  на  мармурові  полички…

…заким
у  шлюбній  опочивальні  
овальній
балерина  скидала  на́  ніч  свої  шовки,
розшнуровувала  атла́сні  пуантики,
він    уже  міцно  спав,  
і  борознили  його  нефарбовані  сни
сорок  першого  розміру  вовняні  човни…

17.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016

ПРИВІТ

привіт  тобі!  у  цей  привітний  ранок...

кущ  таволги
за  ніч  підсмаживсь,  як  медяник,
точніше,    як  «мідяник»  –
до  слова  «мідь»

у  осені  
в  червоно-жовтих
частотах  спектра  –  сповідь

12.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700030
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.11.2016

ТАМ

там
у  бездонні
віконні  шибки
запливають  зірки
зграйками  –
вививають  шиї  віньєтками*
і  плещуть  крильми:
купаються  і  пірнають
лебедями  і  лебідками

…а,  
пригадуєш?..  
ми…

там,
у  домнешти  кроні  
поснулій,
сяють  
дванадцять  повень,
наче  посріблені  ртутні  кулі  –
прикрасами  
непогасними  

…а,  
пам`ятаєш,  
ми…

там,  
за  причілком,
на  мармуровому  троні,
золотими  листками
горіховими  інкрустованім,
королівські  шати  зими  –
конваліями
розсипаними…

там  
білі  хати  –  
як  придворні  дами
з  кавалерами  в  чорному  –  коминами

…а?..
та  Бог  з  нами…

там  –
у  виступцях  вовняних
на  підошвах  сап`янових,
довго  взуваних  –
не  нових,
з-за  престольного  лісу,
з-поза  сонячної  гори  
обережно  до  вікон
підкрадаються  вечори:
дивитися  у  шибки,
де  купаються-сяють  зірки,
танцюють  лебеді  і  лебідки,
де  
у  низьких  кніксенах  хати  
з  галантними
фрачниками-коминами  
перед  престолом  зими

а  на  престолі  –  
троянди  червоні  й  білі:
Кай  і  Герда…  а,  може  –  ми…

...може,  ми
за  шибками  -
з  приплюснутими  
до  скла  носами...


11.11.2016

[i][/i]Віньєтка  -  фр.  vignette  похідне  від  фр.  vigne  —  виноград  -  (витка  лінія,    лоза?..)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699964
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2016

РОЗБИТЕ ДЗЕРКАЛО

непотрібне  
стало  нікому  –
дзеркало  
винесли  з  дому,
лицем  притулили  
до  металевого  ящика  –  
тепер  у  огляді  дзеркала
тільки  брудна  бокова  стінка
біляпід`їздного  смітника

вміє  –    то  хай  заплаче:
не  обирає  безвільне  дзеркало
куди  дивиться  і  що  бачить…

з  діда-прадіда  повелося,  і  нині  є:
от  і  звикло
дзеркало,
що  кут  його  зору  завжди  спрямовує
на  свої  потреби  стороння  рука:
у  безвільних  дзеркал  –  
доля  така…

то  що  є  добро,
і  що  є  зло?...

од  страху  тремтить  крихке  дзеркало
притулене  до  сміттє-ба́ка  
під  занадто  гострим  кутом  –
а  ось  і  доля  не  забарилася,
йде-наближається  дворовим  котом…

прийшла,  
мимохіть  торкнула,
перекинула  
і  об  асфальт  на  куски-скалки
розбила  
дзеркало:
і  яка  різниця,  скільки  чужих  облич
у  собі  за  минуле  життя  воно  бачило…  

розбите  дзеркало
кожним  гострим  уламком
зазирнуло  нарешті  в  себе,
а  там  -  Небо…
…Небо!
чисте  безмежне  вільне  високе  блакитне  небо!

на  небі  ж  –  Сонце:
Сонце!
ось  яке  воно  є  -
справжнє  МОЄ  
лице…

…прийшов  двірник,
визбирав  на  асфальті  розбите  небо,
змів  до  крихти  і  викинув  у  смітник…

зникло  у  чорній  утробі  дзеркало,
ніби  і  не  було:
та  у  мить  останню
небо  в  собі  знайшло…

і  Сонце
зникло
зі  зметеного  на  совок  бачення,
але  те  вже  не  мало  
значення…

09.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2016

МАРЕВНІ ТАНЦІ

місяць  
зачепив  ненароком  
і  перекинув  дійницю  –
з  молоком
парни́м  -  по  краї-по  вінця:
котиться
між  зірок  дійниця  –
хвилею  
молоко  ллється,
затоплює
щонайближчу  планету

і  видається  
самозванцю-поету  
як  у  прозорому  конусі  
з  молочного  маркізету,
що  стримить  вершиною  в  місяці,
у  маревному  русі,
у  дивному  
та  послідовному  танці  –
плавно  рухається
силует  білої  кобилиці

жмутком  зібгані
у  космічному  кулаку  –
промені
на  земній  поверхні  
малюють  –  наче  арену  цирку:

ось  вона
вигне  шию
дугою  красивою,
гойдне  над  копитами,
наче  бархатами-оксамитами,
пишною  гривою  –
срібно-сивою
літньою  зливою…
зазирне
у  глибини  
лукавим  оком:
дожени…
упіймай  мене  –
і  навті́ч  обмине
граційним  скоком

…прозорі  танці
білої  кобилиці
у  конусі  світла  маревні,
як  на  примарній
цирковій  арені…

…образ
у  творчого  задуму  плинній  красі
знайти-побачити-передати  –
у  маркізетове  світло  ввійти,
кобилицю  білу  у  маревному  конусі
загнузда-ти

06.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2016

ВІКНО

людина  –  
у  стіні  непроникній    –  вікно…
прозоре-скляне  обоюдно,
та  зашторене-зафіранчене,  
закрите  щільно,
щоб  не  було  вид-но…  

необхідно  
так  задумано  –  
розділити
потойбічні  світи:
відносно  вікна  –  потойбічні  взаємно

…та
коли  з  глибини  кімнати
є  кому  зірки  проз  вікно  спозирати,
то  і  зірки  –
у  глибину  кімнати
приловчаться    
як  заглядати

проникнути

вікно  між  світами  –  ти:
не  забувай  про  закон  
розфіранченої  чистоти...

…радіють  зірки
сві́тельцю  за́тишному  у  вікні-
людині
і  думають:
ми  –  світлом  спільні,
світлом  поєднані,
Світлом  Єди-ні

23.10.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016

ФЕЄРВЕРК

яскраві  враження  –
несподівані,
полонять  увагу-уяву  –
яву  –
на  довгі  наступні  дні,
на  довгі  безсонні  ночі:
сумую  за  Вами…
думаю-згадую...
знову  чути-бачити  хочу…

яскраві  враження  –
несподівані-незабутні,
наче  дитячі-юні
безтурботні  казкові  дні,  
феєрверкові-різноколірні
весняні  

…не-вивітрені,
як  етерні  олії…

а  тоді  –  ностальгії
світлі  осінні…  
а  ще  по  тому  асоціації  –
невловимі  тіні

…сердечні  зв`язки  –
враження-феєрверки…

закорковані  спогади  раю  –
асоціації-ностальгії,
ароматичні  етерні  олії…

яскраві  враження,  
як  вогнеграї  –
безпечні  сонні  
розмаїті  вогні,
до  пори  у  патроні  
картоннім
заховані,  
замкнені,
ув`язнені,
утаємниче-ні…

яскраві  враження
самовільно  злітають,
стрімко  неба  сягають,
наче  запущені  невідь  ким  вогнеграї…

од  на-все-небо-вражаючої  красоти
заворожено  погляду  не  одірвати…
не  відвести

та
що  палко  горить  і  яскраво  сяє  –
швидко  никне-згасає

зникає  
мить  –  і  немає…

і  не  можна  його  втримати,
навіть  якщо  у  картоннім  снаряді  
у  потаємній  темній  шухляді
під  ліжком  ховати  і  стерегти

не  вберегти

аби  феєрверк  побачити  –
знову  захоплено  пережити,
доведеться  його  на  волю  –
у  небо,  як  горлицю,  відпустити…
випустити…

лети,  феєрверку,  лети  –
сон-казка-спогад  і  мрія  ти…

не  вдасться  тебе  утримати…
але  можна  в  уяві,  як  блискітку,  берегти,
з  пам`яті  лагідно  діставати  –
радіти-згадувати  –
люби-ти

…феєрверку  мій,  вогнеграю…
хто  найяскравіше  сяє,
того  –  мить  –  і  нема-Є…

…декоративне  полум`я
я

19.10.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695477
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2016

У ТАЙНІ АЛЕЙ

за  ким  ти  плачеш,  осене  золота?
кого  у  холодні  цілуєш  уста…
і  не  втішають  тебе
радісні  сходи  озимого  жита

алеї  твої  порожні,  
алеї  твої  мовчазні,
наче  ви́ступці  вовняні  –  нечутні
алеї
твої
розтинають  стерильні  тумани  
на  прохолодні  вогкі  бинти  –
гоїти  рани,  
рани  гої-ти!
колишні  
обпечені-вогняні
дні

за  ким  же  плачеш,  осене  золота,
танеш,  як  воскова  свіча?
...нема  у  нього  обличчя?
натомість  –  біль  і  темнота…
і  холодні  бліді  вуста…

нема  у  нього  лиця?
то  нема  і  серця…

за  ким  же  плакати?..  лем
за  невиразним
у  тайні  твоїх  алей  –  мучите-лем…

15.10.2016

[i]«лем»  -  означає    «тільки»  (лише),  «певно»[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694582
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 15.10.2016

ГРИБНІ ДОЩІ

люди  вийшли  з  лона  трамвая,
наче  гриби  з  лона  землі  –
порозгортали  поспіхом  
парасолі…

поодинці-парами,
а  де  позбивались  у  зграйки-купки́
і  навпрошки  –
через  протоптані  на  газонах  стежки  –
розбігаються  жваво  у  всі  напрямки:
геть-тобі-чисто  –  гриби-рядовки…

фіолетові,  жовті,  сірі  –
різноколірні
скупчені  парасольки
грибні

…а  там,  бачиш,  відстала  трохи
парасоля  темно-червона
у  крупні  білі  горохи  –
принадна…  та  краще  тобі  не  чіпати,
стороною  безпечніше  обійти
довгоногу  ошатну  цю
мухоморицю…

09.10.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693370
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 09.10.2016

ЗАКОН ГАРМОНІЇ

наш  двірник
узяв  до  рук  віник  
з  тоненьких  гілок  березових    
і,  змітаючи  порох,  на  тротуарі
випадково  намалював  перисті  хмари,
тим  негадано  зобразив  
основоположну  тезу:
«що  угорі  –
то  і  внизу…»

Ісус,  Будда,  Зороастр,  Лао-цзи(…)
у  різночассі    засвідчили
істинність  даної  тези  

«що  зліва,  то    і  справа,
що  всередині,  то  і  ззовні»  –
Істини,  здавалось  би,  і  не  складні,
а  –  основополож-ні

Все́світо-будовні…

«що  всередині,  то  і  ззовні»  –
означає:  
усе,  що  появиться    
у  підсвідомім  людськім  уявленні  –
виникає
і  на  Часу-Простору  образному  екрані…

виходить  так,  що  усі  ми:
і  кожне  я,  і  кожне  ти  –
творимо  власні  окремі  
і  спільні  космічні  світи…
можна  спробувати  уявити
наскільки  перед  собою,  
Богом,  Всесвітом  і  людьми
за  кожен  образ  відповідальні    ми…

Закон  Рівноваги…  Закон  Гармонії…

наші  ідеї,
наші  думки-слова,  віри-невіри-надії  –
все  приймає  реальну  форму  
у  оточенні,  стані  або  поді-ї…

…наш  двірник,
узяв  до  рук  віник  
з  гілок  березових    
і  порохом  на  тротуарі
без  умислу  намалював  перисті  хмари,
негадано  зобразив  
основоположну  тезу:
«що  угорі  –
то  і  внизу…»

перисті  хмари  –
то  коли  в  небі  високо  дмуть  вітри  –
до  переміни  погоди  перисті  хмари…

і  що  ж?
а  те,  що  скоро  доба,  як  витанцьовує  дощ
по  бляшаному  підвіконню  підківками  
дрібни́ми-срібними  
блискавка-ми

05.10.2016

Те́за,  тезис  (грец.  θέσις)  —  Це  слово  має  грецьке  походження.  У  перекладі  українською  мовою  «thesis»  означає  думка,  наукове  положення

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016

ОСІННІ БАЛИ

перевдягають  плющі
літні  зелені  буйнощі
на  вересневі  брунатні  
притлумлені  радощі…  

кращі?...

оздоблює  осінь  бальну  залу
до  прощального  балу

наввипередки
настроюють  струни  джерельні  струмки,
цвіркуни  каніфолять  смички
і  скрипочки,  
завивають  крізні  тумани
у  хвилясті  складки-шлярки  –  
старанно
трудяться-лапки-непокладанно
всюдисущі  паву́чки
і  павучки́,
жовто-блакитні  синички
на  канделябри  калини
становлять  чашки  рубінові,
а  у  чашки  –  свічки  
вощані  :
хай  освітять  
усі  закутки
темні  

скоро  грянуть  поважно  і  дбало
краков`яки,  мазурки,  польки,
попливуть  у  вихорі  балу
туманні  шлярки  –
легкі  білі  прозорі  шовки

плющі  
поскидали  зелені
важкі  ба́рхати  літньо-щоденні,
у  порфіри  вбралися,  як  великі
монархи-владики,  
їхні  дами  –  
шипшини-вужини:
королеви-мами,
доньки-принцеси,  королеви-дружини  –
пливуть  маркізетами,
линуть  паркетами
у  парчі  золотій,
скільки  гідності  і  достоїнства
у  кожній  лінії  в  кожному  платті…

ось  і  вітри
вдарили  у  тулумбаси  –
мають  дощі
принести  плющівнам  царські  прикраси,
та  образились  і  не  йдуть  дощі  –  
отакі
передсвяткові  прикрощі…

не  несуть  діамантів    до  балу  дощі…
лише  голуби,  біло-сизо-безпечно,  
летять  з-поза  мурів  замку  фортечного,
наче  прості  камінчики  з  пра́щі…

відкружеляють  осінні  бали:
любили-кохали…

…в  опочивальнях  монарших  –
хрумтять  простирадла  крохмально-білі:
осіннього  балу  королеви  і  королі  
голі
глибоко  сплять,  облетілі…

переплелись  
і  під  заметами  спочивають  звично:
без  убрань  і  прикрас  –
схематично-графічно

29.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2016

ПОТРЕБА

плющі  
накинули  мантії  пишні  –
темно-зелені  плащі  розкішні,
з  чорним  флісом  у  складках  тіней  –
на  металеві  прозірчасті
чотиригранні  опори  
високовольтних    ліній…

хто  народжений  любити  і  прикрашати  –
завжди  знайде  на  кого  повішати
своїх  піклувань  королівські  шати

27.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691021
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.09.2016

МІЖВІРШІВ`Я

вірші  –  знаменні  дати:
дні-місяці-роки

міжвіршів`я  –  прочерки

гнізда,
що  залишили,
визрівши  в  них,  лелеки
чи  ластівки

долоні  і  дотики:
міжвіршів`я  –  квітки,
вірші  –  метели-ки


26.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690862
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 26.09.2016

СИНЬ

повисідалися,
як  античні  матрони,
на  домашні  дзиґлики,  
як  на  престоли  і  трони  -
капусти  в  долині,
наче  ліс
на  обширі  вдалині  -
сині:
не  зелені,
а  сині...

упереміш  капустяній  сині  -
чорнобривців
помаранчеві  острівці:
вишукані
смаки  художні
у  невідомої  господині,
що  порядкує  над  річкою  у  долині,

і  у  небесних  мистців

17.09.2016
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689415
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.09.2016

КОЛИ СПИТАЮТЬ

…і  спитають  мене:  де  ти  хочеш  жити  -
у  палаці  з  мармуру,
у  фортеці-за́мку  з  малахіту-граніту,
у  маєтку  з  аквамарину,  яхонтів,  лазуриту?..

...і  двері  щоб  -  з  дуба  мореного,
від  чужих  замовленого-заговореного?..

...і  вікна  –  з  білого  оніксу
чи  бойківського  кришталю?..

відповім:  
я…
ліси  люблю…

11.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2016

ЛЕГКО-МІНОРНО

над  верхівками  яблунь  у  моєму  саду  –
сигналять,  
намічені    ледве  помітно
пунктирним,  
невидимим  оку  світлом,
маршрути  і  траси  ключів  лелечих:
вересень  –  літа  погожий  надвечір…

маршрути  і  траси  ключів  лелечих  –
орієнтовані  на  силові  лі-
нії  поля  геомагнітного  –
захисної  пелюшки  Землі
від  пагуби  галактичного  вітру

вирій…  вир…
краєвид-обшир…
філігрань  зо́лота:
чомусь  обминають  лелеки
великі  міста…

може,  тому,  що  ми  
ходимо  
з  понурими  головами?

а  десь  далеко  –
над  верхівками  яблунь  похилими,  
стомлено  обважнілими
врожаями  не-зібрано-перезрілими,
над  відчуженим  
самотнім  садком  –
плавним,  широким,
на  все  небо  відкритим  живим  трикутником
метуть  лелеки  за  навігатором-вожаком  –  
біло-пери́стими  крилами:
зоряний  пил  змітають
на  обширі  залишають  
небо  глибоке  –  чисте-синьо-прозоре
безбережне  осіннє  море…

черкне  по  синьому  золотом
дороговказна  зірка

пір`їною  
западає  в  посохлу  траву
шурхітлива  розлука,
як  перезрілі  яблука
у  погожий  вересень  
відлученого  садка…

…  вітер  
на  осиках  розгойдує  віти  –  
листя,  од  сонця  блискуче,
дрібно  тріпоче  
і  наче  
ув  ирій  тече…
 
09.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2016

ГУЛІ-ГУЛІ

з  піднебесного  даху  моєї  журби
сухо  вистрілюють  крилами,  
злітаючи,  голуби:
мовби  
надзвукові  літаки,
ударної  хвилі  породжують  звуки  –
несподівані  вибухи  –  
різко  б`ючи  у  повітря  крильми,
білими-сизими,
неперелітні  міські  птахи…

не-пере-літні…  гулі-гулі-гулі,
жалі
поснулі…

05.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2016

ЧИ БУДЕ ЗИМА?. .

мо-скальське  ска́жене  пекло
наблизилось  небезпечно  –
кипить  ненавистю,
плюється  брехнею,
сірчано-отруйною:
з  усіх
інформаційних  проріх
тхне  війною

шкварчать  аналітики,
політтехнологи,  політики-цвіркуни:
не  обминути  крові-смерті-війни,
не  обминути  загину
за  незалежну  нашу
материзну-ба́тьківщину  Україну

уже  гог-і-магогівські  бомбовози
у  землі  і  в  небі  панахають  борозни,
рвуть  повіддя  упритул  з  кордонами  –
упритул  з  усіма  нами…

державні  зло́дії
либонь  уже  тайкома  повиводили  
родини-сім`ї  свої  у  панами-
колумбії…
а  «масові»  українці,
ледве  з  кінцями  зводячи  кінці,  
знов  на  ритуальне  заклання
приречені  у  лукавих  європах  –  
у  дев`ятих  валах  і  потопах
інформаційної  істерії  –
збирають  щедрі,  
Богом  викохані  врожаї…

…на  зиму…
а  чи  БУДЕ  зима?...
гарантій  жодних  нема…

чи  не  здаємося  ми
надто  безпечними
перед  війною  людьми?
дивни-ми…

за  скляними  вітринами
ті  торгують  цукерками-кришталями-вазонами,
інші  водять  собак  на  шнурках  газонами,
метуть  тротуари  і  поливають  чахлі  від  спеки  квітки
невтомні  мурахи  –  міські  двірники…
ділові  чоловіки-жінки
будять  ранками  сонні  автівки
і  у  півсонних  автівках
спішать  по  робо-тах:
звичка  у  мирі  жити  переважає  страх?

онде  уже  упритул  –  на  кордонах  
ревма-реве  пекельно-здиблена  «раша»!

…чи  ми  у  вічне  життя  без  сумніву  віримо
і  порятує  нас  Віра  наша?..

чи  ми  безстрашні?
чи  ми  наївні?
чи  так  і  не  навчені  
плазуванню  рабському
у  кількасот-літній  московській  катівні?
чи,  може,  приречені?
ягнята  -  своєї  жертовної  вищої  місії  
освідомлені?...
чи  справді  –  
білим  над  нами  у  небі  Хрестом
захищені?

ні  –  пеклу  і  кацапні!
ні  –  москалям  і  нахабно-брудній
нав`язаній  ними  війні!

ось  уже  завтра…  зараз  уже  війна!
повно-масштаб-на...
а  містом  спішать  у  справах  люди  –
гарно  зодягнені,  
мирними  клопотами
заклопотані  -
пожина,  
Богом  даровані  врожаї,  
Україна:
ні  –  ординській  агресії

ні  -  кацапській  війні…

…мордорське  пекло
знов  наблизилось  небезпечно:  
кипить  ненавистю,
плюється  брехнею,  
сірчано-отруйною  –
з  усіх
інформаційних  проріх
тхне  війною

а  ми  –  вікна  в  хаті  склимо,
до  зими  ущільнюємо
(чи  БУДЕ  для  нас  зима  –
обіцянок  ні  гарантій  нема…)
жартома  гадаємо  -
чи  до  перших  москальських  бомб  
досклити  устигнемо  мо`б...


30.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2016

ПОРА ЛАГІДНОСТІ

зелений  мій  клене,
прихились  до  мене,
одкрий  мені  душу:
шу-шу-шу
шу-шу…

літечко  холоне…
кришталеві  дзвони…
прихили  до  мене
буйну  твою  крону:
шу-шу-шу…

ллються  промені  навскісно  –  
змию  чуба,  ополісну,
яхонтовим  гребінечком
красно  причешу:
шу-шу…

листя,  зжовкле  передчасно,  
потай  обтрушу  

27.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2016

ТРАНС

…і  спозираю  я
чорного,  
мов  надмогильного  кру́ка  –
величезного  літака,  
мовби  яструба,  
гачкувато-дзьобастого,
хижою  плямою    
на  все  небо  розпластаного  –
над  містами  і  селами,
над  усіма  нами
і  над  нашими,
догори  задертими,
непокритими  
головами…

почвара  армагеддонна,
ніби  армада  жахна,
грубими  швами  докупи  спаяна  –
так,  ніби  спільна  у  неї  платформа,
металево-чавунно-чорна
із  обрубано-гострими
чорними
крилами  –  
суне
над  містами  і  селами,
над  шляхами,
над  задертими  догори,
непокритими  нашими  головами  –
над  усіма  нами…

сама  лише  тінь  її,
величезна-страшна,
під  себе  усе  живе
підмина

і  спозираю  я:
акурат  на  курсі  чорного  ісполіна
стоїть,
лагідно  сонцем  осяяна,
білостіна
невеличка  весела  хатина  –
безпечно  стоїть  собі
на  зелененькому  пагорбі
у  простеньких  
ситчикових  квітках  –
чиста  і  гарна,  така,
здається,  беззахисна  і  крихка,  
як  Великодня  кра́шанка…

і  спозираю  я,  
наче  хатина,
ясно-радісно-білостіна  оця  –
домівка  моя
назавжди  єдина:  
ось  біля  неї  
сестри,  онука  моя  і  я,
а  також  покійні  вже  мама  і  бабця:
українського  нашого  Роду,
дяка  Господу,
непереривна  жіноча  лінія…
(символічна  причетність
Душі  Народу?..)

…і  спозираю
як  суне,  грізна  і  руйнівна,
чорна
залізна  громада  та,
і  видно  вже,  що  ціль  її  і  мета  –
беззахисна  наша  хата,
і  усі  ми  –
з  догори  задертими
непокритими  головами…  

густо,  низько  і  страшно  гуде:
бомби  метати  лаштується  –
на  пониження  йде

і  відчуваю-бачу  я  –
ось  ще  трохи-трохи
і  все  –  у  сажу  ,  у  попіл,  
у  обгорілі    глиняні  ку́ряви-порохи́  –
ось  іще  трохи-тро-хи…

…і  спозираю  вже  я,
що  білостіна,  
сонячна,  як  Великодня  писанка,  
весела  моя  хатина  –
це  Україна…
і  суне  на  неї  з  неба  –  невідворотна,
ніким  неспинна
чорна  залізна  гора,  
страхітлива  москальська  почвара

але  так  само  
лагідно,  
сонячно  і  зати́шно  
усміхається  символічна  
хата:
чи  вона  -  
дитинно-наївна,
чи  перед  Богом  свята…  

і  споглядаю,  що  черевом,
грубо-чавунно-кованим,
неодмінно  проя́ва  зачепить  
беззахисну  ту  хатину
за  солом`яний  дах,
як  Великодню  писанку  –  
геть  шкереберть  перекине
розчавить  ущент  хатину  
черевом  грубо-кованим,
але  стоїть  вона  –  
сонячна,  
мовби  замолена-зачарована,
наче  витає  у  інших  
віщих  далеких  снах  
…мов  наперед  своє
щось  знає,
і  чорна  тінь  страховидла  її  не  сягає,  
і  обминає
наведений  чудиськом  страх:
сяє  навстріч  віконцями,
наче  трьома  сонця́ми…

…мов  наперед  щось  знає  –
Знає  і  Вірить  вона,
і  Віра  її  –  безсумнівна

і  споглядаю,
як  велетенським  
ветхим  ворогом-змієм
з  неба  сповзає  
собою  ніби  сама
загрозлива  чорна  платформа,
грубо-залізно-склепана,
і  за  якусь  хвилину  –
промимо  хати  –  у  безодню  долину,
у  чорну  земну  
западину,
падає  
у  далекий  за  пагорбом  мертвий  яр:
і  чую  могутній  вибух,  
і  слідом  чую  об  землю  могутній  удар…

завалилася  гадина  чорна,
рухнула  глибою-брилою  з  неба,
бо  так  їй  і  треба  

…і  відчуваю,  
як  під  ногами  заворушилась  земля,
як  судомить  планетне  тіло
глобальної  сили  ударна  хвиля  –
як  поверхня  всієї  Землі  гойднулася-затремтіла,
як  пройнялися  тремтінням  пласти  в  глибині,
у  –  до  ядра  самого  –  планетному  лоні…

отак  поза  хату  нашу  рухнуло,
навіки-віків  згинуло
всепланетне  зло,
що  півтисячі  років  тому  
на  Гнилій  Воді  звило  
було
останнє  –  третє  –  своє  кубло

…а  хатина  біла
стоїть  на  зеленому  пагорбі  –  уціліла:
стоїть  непорушно,  снопами  житніми  пишно  вшита,
сонцем,  як  чаша  причасна,  по  вінця  налита,
обіч  жовтої  призьби  –  сині  дрібненькі  квіти,
і  даровано  їй  вічно  жити  
і  жити  –
сама  вишукана  Простота
і  перед  Господом
чистота  свята…

22.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2016

ПІЛАТИ

є  люди  -
ще  на  порі  зародків
зіпсуті  лукавством  Фокерни  -  плоди...

у  цьому  розмислі
наречем  їх  умовно  "пілати":
це  ті,  що  їм  руки  вчасно  дано  умивати
і  на  чужі  втрати  -
як  мухам,  що  обліпили  гниль  і  гної  -
лапки  передні  свої
потайки  і  вдоволено  потирати

на  чужі  втрати...

личини  лукаві  корчити,
нав`язливо  співчувати,
а  насправді,  недремно  контролювати  -
щоб  як  настане  крихкий  момент  -  не  проспати
і  собі  шмат  вигоди  увірвати

люди,
мов  у  тінях  під  вербами,  
тонкі  і  цибаті,
рогози  анемічні  зарості  -
хилять  голови  набито-пухнаті
за  вітром,  а  то  і  без  вітру  -  туди-сюди

люди  -
багачі-злидарі...
тільки  порожні  слова  -
гуна  невігластва,
бо  насправді  усі  ми  -  Божого  орендарі

усі  голі-босі-
простоволосі
і  ні  в  кого  свого  нічого  нема:
"моє"  -
умовність-омана  сама,
бо  все,  що  де  тільки  є  -
Боже...
усім  Бог  дає...

подай  же  їм,  Господи,  так  багато,
щоб  повні  у  них  жмені-кишені-роти,
щоб  жувати-не-пережувати,
щоб  не  мали
часу́    а  ні  сили
облизуватись  
на  чужі  втрати

вчасно
умито-рукі  пілати

19.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2016

Пейзаж з ніжністю

житня  копичка  -
сонячно-золота,
наче  капличка
на  честь  і  на  славу  літа

рукотворна
велично  храмова  і  соборна
красота...

господарська  доцільність
і  вишукано  проста
Красота

житня  копичка  -
сонячно-золота,
у  серпневому  полі
швидкоруч  складена
тимчасова  споруда  -
не  зашкодить  
мокра  погода
згусткам  сонця,
що  визрівають  поволі
у  людському  серці
і  у  кожнім  зеренці
жита

...котяться  весело
житні  копички
долами-схилами,
мов  золоті,
денцями  догори  перевернуті
церковно  причасні  чаші  -
радіють  у  Вишніх
предки  -  близькі  у  часі  
і  найдальші  наші,
бо
щедро  благословляє  Бог
нащадків  творчі  Труди
Любов`ю  і  Хлібом  -

дяка  і  слава  Тобі,  Господи...

...невеличка
житня  копичка  -
пишна  і  спритна,
заквітчана,
як  у  розшитій
синіми  сокирками
по  золотій
плахті  -
молодичка...

12.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683166
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.08.2016

ПЕНСИ

(не  всі,  але  багато)

брудні  помийниці  –
у  них  роти:
не  те,  щоб  неприємний  запах  мали  з  рота,
багато  гірше:
слова,  що  звідти  виповзають  –  сама  підлота

і  жодні  «дезодори»  не  спасуть
напівзогнилу
некрофільну  суть

дерева  падають,
почувши  ненароком,
що  вони  плещуть  і  несуть…

стоять  колоною
непробивною  –
щоб  пенсії  забрати  в  банку  –
з  самого  ранку,
ні,  не  радіють  –
сичать,  як  змії
на  все:
фізично-емоційні  піврозвалини  –
і  кличуть  Сталіна  
 
«…за  Сталіна  –  ото  життя  було  –
щомісяця    дешевшало
їдло…»

о,  стадо  тупості,
невігластва,  ненасиття,
за  вбивцею  і  людоїдом  плаче,
хоч  пенсію  –  
уперше  на  заярмлених  кацапами  просторах  –
Хрущов,  задовго  після  Сталіна,  призначив…

при  сталінові  пенсій  -  НЕ  було

за  сталіна  –  усе  що  вижило  –
за  «трудодні»  ,  безплатно  тобто,
ярмо  тягло,  у  ярмах  падало…
забуло?

хіба  не  бидло
лоботомоване?
«За  сталіна»  і  дармовий  срібняк,  
на  землю,  що  його  годує,  
війну  прикликало

все  мало-мало  –  скиглить  без  упину,  
навіть  тепер,
коли  за  вільну  Батьківщину
сини  й  онуки  гинуть…

хіба  не  бид-ло?...

…якби  ж  то  тільки  ці
манкуртили
помийники  й  помийниці...

07.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682243
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.08.2016

ПУСТЕ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ

мовчки
на  газонах  від  спраги  вмирають
зовсім
маленькі  ще  деревця  –
і  яка  кому
з  перехожих  різниця?..

06.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682114
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 06.08.2016

ЕМПАТИКИ

співчувають  люди  деревам,
що  ті  –  все  життя  непорушно
на  місці  стояти  змушені…
і  лише  устремлінням  до  висоти  –
глибину  
полону
прагнуть  перемогти*…

а  ми,  люди,  
ходити  
можемо  скрізь  і  всюди

співчувають  людям  пташки,  
бо  не  можуть  люди  -  великі-малі
одірватися  од  землі,
хіба  –  незграбно  і  почергово
переставляють  
то  одну,  то  другу  ногу  –
а  більш  нічого…

і  радіють  за  себе,  
бо  підкорили  –  
крила!  –
простір  до  неба

…дивляться  з  неба  янголи…

і  посміхаються  всім  нам
лагідно-співчутливо  –
ув`язненим,  
гравітаційно  залежним  –  земля-нам…


05.08.2016

*  -  думка,  що  дерева  прагнуть  перемогти  глибину  за  рахунок  висоти,  належить  Метерлінку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682038
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.08.2016

УТАЄМНИЧЕНИМ

весело  
і  обережно,  
щоб  нікому  нівроку*,
линути  
хвилею  попри*  і  впоперек
через  Простір,  
доєднавшись  одним  кінцем  
до  Джерела-Витоку  –
до  Бога  тобто  
віддано  люблячим  серцем…

проникати  крізь  і  всюди,
проз  обмеження-перешкоди,
як  проникають  зримі  хвилі  води
проміж  густими  стеблами  комишів  –
безперешкодно  вільно  линути,
завдяки  хвильовій  природі  душі

летячи-плинучи  –  думкою  на  ходу  творити
сфери-світи
Любові-Миру  і  Красоти  –
спів-Твори-Ти
і  водночас  щасливо  спостерігати  -
спогляда-Ти
сфери-світи
Любові-Миру  і  Красоти

із  Джерелом-своїм-Витоком
завжди  єднатися  вільним  кінцем  –
власним  прохолодно-прозорим  
срібно-чисто-співзвучним  серцем  –
і  чужий  щоб  не  чув  і  бачив  
натхненну  Богом  співтворчість  твою,  
бо  під  вагою  заздрого  погляду
хвиля  стає  
часткою  
і,  полонена,  падає  
відособленим  камінцем  
на  дно  озера  у  каламутну  воду…

для  відособленого  камінця  
товща  води  –
назавжди…
але  не  
для  люблячого,
що  вічно  прагне  до  Бога  –  серця

із  каламуті  і  мулу  дна  
стежка  є  одна  висхідна  –
потаємна:
забути  себе  і  мул,  і  дно  –
до  Джерела-свого-Витоку  прагнути  зосереджено,
орієнтовано  –  до  зірок,  що  бачать  проз  товщу-воду
і  здійнятися  врешті  у  висі  знов,
віднайшовши  душі  власної
неодмінно  даровану  хвильову  природу…

знов…

не  помиляєтесь,  так  і  є  –  
рима  пряма-примітивно-проста  підказує,
що  споглядання  серцем  Бога  –  і  є  Любов

Любов…

знов
весело  –  і  щоб  нікому  нівроку  –
линути  хвилею  попри  і  впоперек
через  Простір,  
доєднавшись  вільним  кінцем  
до  Джерела-Витоку  
свого  –
щиро  люблячим  серцем…

проникати  крізь  і  всюди,
проз  обмеження-перешкоди,
як  проникають  зримі  хвилі  води
між  очеретів  густими  
стеблами…

Краса  і  Щастя  Свободи…

Свобо-ди

03.08.2016

*нівроку  –  тут  у  значенні  –  щоб  не  нашкодити
*попри  –  тут  у  значенні  –  уздовж  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681638
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.08.2016

ЛЮБОВ І СТРАСТЬ

сердечна  любов
у  світі  страстей  
сприймається  прохолодною,
не-кіношно-модною…

не  шкварчить,
як  «пахітоска»  відома,
сердечна  любов  –  
як  чистота  і  затишок
непоказово-постійні  
удома…

сердечна  любов
спокійна  і  навіть  звична  –
зовсім  не  тричі-оклична(!!!)

світло-тепло,  а  не  страсті:
буревійні  стихії  молодості
і  руйнівні  буреломи  старості

давно  зауважили  мудрі:
тільки  у  тихому  озері-
морі
відображаються  зорі…

…для  мешканців  пекла-аду,  
засвідчує  Сведенборг*,
Сонце  Небесної  Високості,
тобто  Всевишній  Бог  –
видається  холодним…

їх  зігрівають  і  спалюють,
карають,  яко  огненні  мечі,  
внутрішні-власні  страсті,  
непогамовно  палаючі…

03.07.2016

*Эммануил  Сведенборг.  "О  Небесах,  о  мире  духов  и  об  аде"  

(http://lib.ru/HRISTIAN/SWEDENBORG/nebo.txt)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681558
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.08.2016

ЛЕГІОНИ І ТЬМИ

тільки  Любов
дарує  Свободу…
(тут
не  про  ту,
що  спонукає  продовженням  роду,  
тимчасово-тілесні  дає  плоди,
а  яка
чекає  Вдома),
та  Любов  –  першо-причинно  відома
кожному  з  нас  –  свідомо
чи  підсвідомо

чи  можлива  Любов
без  абсолютної  Правди?

ні

то  пекло-ад  –
зиждиться  
на  ненависті  і  брехні

ми  –
любимо  правду,
і  звемось  людьми

вони  –
освідомлені  брехуни  –
присоски  і  щупальця  сатани

нащадки  орди  –
кацапи  і  москалі:
і  роздуті  гординею,  і  нікчемно  малі  –  
усе  оте  
є  зміїне  гніздилище  планетарного  зла,
упевнені,  що  лукава  брехня  –
велика  їхня
непереможна  сила

імперія  ненависті  і  брехні  –
рептилії  примітивні

позагрузали  у  зловонній  брехні,
як  у  болоті-трясовині-твані,
американські  і  європейські,
і  доморощені  наші  брехливі  чини  –
продажні  
кремлівські  прихвосні  –
рептилії-перевертні  

їх  багато  –  легіони  і  легіони,
тьми  і  тьми
прихвоснів
москальщини-трясовини  –
слуг  сатани  –
та  перемоги  брехні
у  вселенських  масштабах  є  тимчасовими

нас  уже  зовсім  мало  
стало,
але  є  всюди  –
ті,  хто  бачить  єхидну  брехню  –
і  хоче  правди  –
нормальні  люди

бачимо  і  мовчимо  –
не  віримо?..

знову  користолюбно  схиляється  
побитий  міллю-облудою  
«світовий  лад»
Україну  запхати
на  поталу  в  москальський  ад  –  
нами  їм  зазвичай  торгувати-жертвувати,
тільки  б  шкуру  власну  спасти

Господи-Боже,  всесильний  і  справедливий  Ти  –
з  глибин  аду  земного  взиваємо  –  не  допусти!

не  залишилося  місця  для  нас  на  долонях  планети?  –
вірних  Твоїх  восхити…

бо  тільки  Любов  дарує  Свободу
окремій  людині  чи  мученику-народу,
а  Любов  –  є  Ти    

*зиждиться  –  із  церковнослов`янської  –  ґрунтується,  основується,  спирається  на  що-небудь
**восхитити-восхищати  –  ц-с.  –  здіймати  горі,  возносити  (до  Себе)

01.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681175
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.08.2016

ЛИЦЕМІРИ

[i](Під  час  фільтраційних  заходів  
столична  поліція  вилучила  у  парафіян  –  
учасників  хресного  ходу,  кілька  ножів).[/i]


ввішли  у  Київ  лицеміри
гундяєвської  віри:
трясуть  кулаччями  сухими,  
демонстративно  хрестячи  лоби
на  перехрестях  суєтних  і  всюди,
щоб  їх  побачили  і  похвалили  люди…

нечисть  –  це  від  «не-честь»,
відсутність  тобто  Честі…

терпляче  дивляться  з  небес  
отці-зиждителі  святі,
на  те,  
які  до  Києва  
нахабно  вдерлись  гості

насланці́  незвані,
діти  лукавого  -  
ворожі  
і  чужі  –
чу-жі…
за  пазухами  –  ненависть  і  камені,
під  ризами  –  *ножі…

лукаві  лицеміри  ви  –
намолені  віками  лики  Божі  
на  перехрестях    виставляєте,  як  власні  яз-ви…

відкине  Бог
лукаві  ваші  молитви,
забули  бо:

•    А  як  молитеся,  то  не  будьте,  
як  ті  лицеміри,  що  люблять  ставати  
й  молитися  по  синагогах  
та  на  перехрестях,  щоб  їх  бачили  люди.  
Поправді  кажу  вам:  вони  мають  уже  
нагороду  свою!  
•    А  ти,  коли  молишся,  
увійди  до  своєї  комірчини,  
зачини  свої  двері,  
і  помолися  Отцеві  своєму,  
що  в  таїні;  а  Отець  твій,  
що  бачить  таємне,  віддасть  тобі  явно.  
•    А  як  молитеся,  
не  проказуйте  зайвого,  
як  ті  погани,  бо  думають,  
ніби  вони  будуть  вислухані  
за  своє  велемовство.  
•    Отож,  не  вподобляйтеся  їм,  
бо  знає  Отець  ваш,  чого  потребуєте,  
ще  раніше  за  ваше  прохання!  
•    Ви  ж  моліться  отак:  Отче  наш,  
що  єси  на  небесах!  
Нехай  святиться  Ім'я  Твоє,  
•    нехай  прийде  Царство  Твоє,  
нехай  буде  воля  Твоя,  
як  на  небі,  так  і  на  землі.  
•    Хліба  нашого  насущного  
дай  нам  сьогодні.  
•    І  прости  нам  довги  наші,  
як  і  ми  прощаємо  винуватцям  нашим.  
•    І  не  введи  нас  у  випробовування,  
але  визволи  нас  від  лукавого.  
Бо  Твоє  є  царство,  і  сила,  
і  слава  навіки.  
Амінь.
(…)Ніхто  двом  панам  служити  не  може,  
бо  або  одного  зненавидить,  
а  другого  буде  любити,  
або  буде  триматись  одного,  а  другого  знехтує.  
Не  можете  Богові  служити  й  мамоні.
[i](Євангеліє  від  Матея)[/i]

*ножі  -    Під  час  фільтраційних  заходів  столична  поліція  вилучила  у  парафіян  –  учасників  хресного  ходу,  кілька  ножів.

http://ua.censor.net.ua/news/399333/pravoohorontsi_vyluchyly_u_viryan_
kilka_nojiv_grubyh_porushen_
pid_chas_hresnogo_hodu_poky_
ne_zafiksovano

27.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680429
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2016

ЯК ЦЕ БУЛО

сонце  виходить  з-за  хати,  
наче  кіт,
золотаво  рудий  –
упевнено  молодий…

земля,  
зо  сну  розніжена  і  пухка,  
наче  на  призьбі,
лапкою  чемно  умита  –
кішечка…  
біло-плямисто-сіра  

пора…

…десь  у  коморах,  
у  цупких  мішках,
позіхають  у  зернах
зародки  ярого  жита…

пора…
починається  шлюбна  гра  –
ніжні  дотики,  лагіднощі-пестинки:
на  вишнях-яблунях-кленах,
бубнявіють  і  набухають  бруньки…
гойдаються  на  верболозах  –  
золотаво-сіренькі  котики  
і  кішечки…

медом  Сонця  
і  Землі  молоком  –  повняться
комашині  шлунки
і  романтичні  пташині  серця…

ВСЕ
повториться

03.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2016

КАПУСТА

…скажеш  таке  –  капус-та
і  вияв  Бога  у  світі  нашому  –  Красота…  

тільки
інгредієнт  борщу  –
твоя  капуста  

капуста  –
широкі  міцні  листки,
наче  смарагдові  крила…
ніби  то  дивні  великі  пташки
з  того  берега  Річки
випадком  сюди  залетіли
і  на  городи-грядки
спочивати  сіли

дивні  пташки
рішили
молоком  землі
поновити  сили
і,  порадившись,  
корінчики  відпустили…

дивні  пташки
смарагдово  кри-лі  
і  не  знають  як  
тепер  
одірватися  од  землі…

щоб  позбирати  докупи  думки  –
мусять  спішно
зав`язувати  головки  

від  Сонця  і  від  Землі
вбирати-пити-рости,
щоб,  у  тиші  городній,
одна  одній  кивати  –
у  взаємній  згоді-
злагоді:
«…так-так,  
наступного  року  –
яко  лебеді  –
сядемо  спочивати  
уже  на  воді…»

капуста  –
така  проста
смарагдово-широко-крила
земна  Красота

…грає  сонце  вогнями  на  листі
у  капустяній  крупно-краплистій
ранковій  росі  –  
прозоро  і  лагідно
всміхається  Бог  у  вікно
у  кожній  земній  Красі  –
одній,
із  багатьох  Його,  
іпоста-сі

01.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679623
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.07.2016

БАДИЛЛЯ

дозріває  картопля  -

апатично,
штучно-механістично,
ніби  скінчився  завод
і  у  щелепах
ослабли  пружинки  -
дожовують
смугасті  жуки
бадилля
зів`ялі  рештки

злидні,
чорно-жовто-нахабно-огидні,
як  чуМоземно  занесені  в  Україну
георгієвські  стрічки

паразити,
псевдоімперські  виродки,
у  регресивнім  безсиллі
імпотентно  дожовують
омертвіле  бадилля

...шаную  мудру  природу
хоч  і  в  межах  одного  городу:
урожайні  бараболі́
і  поживні  смачні  картоплі́  -
не  там,  де  орудують  імперасти-жуки,
а  заховані  
на  поверхні
у  рідній  землі

03.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679424
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.07.2016

«Contra spem spero»

село
культурно-духовне  значення,
на  жаль,  остаточно  втратило,
як  носій  Духу  Нації  –  
себе  ізжило…  
позбуло-погуби-ло

мушу,  врешті,  констатувати  –
визнати  і  прийняти
очевидну  безповоротність  втрати

зараз  село  –  
жлобство-алкоголізм-мати…
де  там  –  співати,  
задушевно-мудрих  пісень  складати,
творчо  трудитися-працювати?
(«мати»  –  у  значенні  матюки…)

метушаться  у  споживацькім  чаді,
як  відверто  комахи  чи  паразити-жуки  –
де  б  що  поцупити,  вкрасти,    
привласнити,
проїсти-пропи-ти  –
і  чоловіки  сільські,  й  жінки

…їхні  діти  –
нічого  й  говорити

хочу  вірити,
що  у  відсотках  хоча  б  десяти
трапляються  винятки…

у  підміських  селах  
просунулися,  щоправда:  
хронічний  тон  –  прихована  ворожнеча,  
підступна  вражда,
усе  живе  топчуть-нищать-нівечать,  
злостиво  зиркають  у  парканні  шпарки,  
як  пацюки…  

…і  хижі  пацючі  зграї  і  затуркана  череда  –
не  за  графою  в  анкеті,
а  відповідно  внутрішній  суті  –
колгоспники

де  прихилити  голову
Душі  Народу?  
чи  попідтинню  з  торбою,
чи  з  моста  –  у  воду

без  пастухів  стада́
чи  хижі  щурячі  зграї  –
отакі  наразі  реалії
на  одвічних  просторах  
благодатного  краю

та  все-одно  відчуваю,
ЗНАЮ:
десь  Є  просвітлена-благородна
невмируща  Душа  народна

десь  є…

а  поки  –
прощай,  село,  остання  моя  надіє:
правда  зараз  про  тебе  
тобою  ж  розіп`ята,
натура  твоя  наразі  –  порепаноп`ята,
агресивно-п`яна,  примітивно-грубо-проста

і  єдине  можливе  спасіння  –
друге  пришестя  Христа…

а  поки  
висить  над  селами  тлуста  туша  –
еґреґор  невігластва  –
споживацька  спільна  брудна  душа:

воістину  «село  неначе  погоріло,    
неначе  люди  подуріли…»

найгірші  вороги  –  невидимі,
найгірші  люди  -  жлобством  одержимі…

а  двоного-прямоходячі  –
це  ще  не  люди…

…зглянься  над  Україною  і  прийди
єдиний  Спасителю-Господи

19.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016

ВОГНЕМ ПОВИТА

жне  Україна  жита  -
агні-повита...

на  долоні  житнє  зерня  -
символ
другого  в  Бозі  народження

а  під  ногами  стерня  -
символ
осіннього  тління...

Бгакгавад-Гіта  -
Пісня  Господня  
у  перекладі  із  санскриту

Бгакгавад-Гі-та  -
жне
Україна  жита,
вогнем  повита

18.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678749
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.07.2016

ЧЕКАННЯ. СТАН

чекання
переціджує  миті-хвилини,
ніби  тягучі  в`язкі  краплини
сиропу  з  малини:
проз  учетверо  складений  шмат  марлі
бубнявіють  нудно-поволі
важкі  краплі  -
темно-червоні  рубіни
і  протяжно  зриваються  до  землі

навпаки  -
наче  кінь  на  прив`язі,  скаковий-гарячий,
повіддя  рве,  копитами  б`є  нетерпляче  -
серце:
норовить
підковою  срібною  -
і  у  розбризки!  -
загуслого  часу  озерце

10.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016

БОТАНИ

у  річці
пере  хтось  перину,
пухку,  наче  піна
на  молоці
у  золотій  дійниці…

білу  перину
туго  набиту  пухом
вербовим  і  тополиним

білу-білу,
із  невловимо  ліловим  одливом  –
будемо  скоро  спати
солодко  і  щасливо…

сонця
ясно-червоне  півколо
проз  на-горбку-жито,  синьо-зелене  –
і  коли  тільки  встигло?..  
уже
на  лікоть  майже
вище  за  мене

ні,
планету
спалять  не  поети,
а  психопати,
різнокаліберні

…наївні  ж  і  безпомічні,  
як  діти  –
піїти
себе  не  здатні  захищати
від  егоїстів-психопатів,
куди  їм  до  планети?  

заплачуть  над  руїнами  і  годі  –
тоді
для  чого  нам  і  справді
здались  ботаніки-поети?

рожево-слиняві  метелики,
дрібних  красот  крихкі  апологети  –
безпомічні  ботаніки-поети…

переорати  б  їх  і  заскородити,
хай  сіються  армадами  і  сходять
армагеддонні  рупори-гармати!..

та  
Правду  не  треба  доводити,
Правду  в  собі  треба  мати

…зоря  зійде,
і  Правда  себе  доведе

а  поки  –
пере  хтось  перину
у  блакитній  безкраїй  ріці,
пухку,  наче  піну
на  теплому  молоці
у  золотій  дійниці

білу,  із  невловимо  ліловим  одливом  –
каже,  що  скоро  будемо  спати,  
солодко  і  щасливо

25.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2016

КРИТЕРІЙ

Той,  
Хто  мені  показує  ві́рші,  –
любить  саме  такі,
а  не  інші

інші  –  кращі-гірші  –  вірші́
люблять  інші…

усяка  Творчість
надихається  Богом  –
і  смішні
всі  ці  змагання-конкурси,
звання-премії-перемоги...

єдиний  критерій  оцінки  ві́ршів:  
кращим  став  завдяки  кожному  з  них  світ  –
чи  гіршим?*

18.06.2016

*ідея  оцінювати  будь-яку  діяльність  людини  за  принципом  "кращим  чи  гіршим"  став  світ,  чи  суспільство,  чи  окрема  людина  у  результаті  тієї  будь-якої  діяльності  -  належить  Сократу;  таку  думку  він  висловив  у  бесіді  з  риторами,  що  надзвичайно  пишалися  вмінням  догодити  своїм  "мистецтвом  гарно  і  переконливо  говорити"  олігархам,  чиновникам,  суддям  і  плебсу,  а  насамперед  -  отримати  вигоду  для  себе  самих.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673590
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.06.2016

БУТИ-НЕ-БУТИ

не  бути  здобиччю  –  не  бути  і  хижаком,  
бути  вітром  у  цій,  
коли  неминучою  стала  уже  –  погоні,
обтічно-стороннім  
незалежним  повітря  рухом,
чи  на  стежці  –  розсипчастим,
не  утрамбовуваним  піском…

не  буть  лялькою  
мотузяною  
чи  олов`яним  солдати-ком…

21.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673589
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.06.2016

МАКІВКА

…ходять  верби  
по  щиколотки  у    воді,
як  матушки-попаді
молоді,
підтикали
сукні  ясно-зелені  –
місяця  торочать
у  Гірському  Тікичі,  
на  срібні  нитки,
складають  у  жму́́тки:
для  окраси  храмів
тепер  натчуть  гобеленів,
будуть  вибивати
хрести  срібні  на  парчі  –  
на  достойне  облаче́ння  
для  панотців-кленів

поринає  в  не-явлене
рогозовий  шурхіт
і  зоряний  передзвін  –
виринає  в  проявлене
птаства  
різномастий  гомін…

…чапля  топить  білу  хустку  
у  Гірському  Тікичі  –
із  бубляха  ночі
сонця  випнулась  пелюстка
 
…  жертовну,
з  білого  онікса  чашу  церковну,
повну
ліловатого  молока  
поставила  на  підвіконні
опі́йна  маківка  –
з  темно-ліловим  хрестом  на  дні

16.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673391
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.06.2016

ЗАВТРА РАНО

пере  вечір  сонце  в  річці  –
у  Гірському  Тікичі:
летять  бризки-промінці
розплавлено-золоті,
сліплять  очі
проз  вербові  зарості

виполоще  і  почепить
на  ови́дній  нитці:
буде  вітер  ворушити  
уночі  –
у  Гірському  Тікичі
сонце  випране  –  
сушити

встанеш  рано,
мій  коханий,
мій  маленький  пта́шку,
одішлю  тобі  з  вітанням  
веселу  ромашку

пришпилю́  її  до  неба  –
там,  
де  тобі  треба

30.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673298
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.06.2016