|
Зимовий день… довкола білосніжно, відблиск срібла й золота придає чарівності. У світлому залі ресторану, галас то стихає, то раптом виринає гучніше. Під стелею крутиться дзеркальна диско-куля, виблискує, переливається магічним світлом. Велика зала поринає у веселкових кольорах, то раптово, немов потрапляє під дощові краплини золота й срібла.
А інколи, на якусь мить, присутнім засліплює очі. Місцева молодь, любить погуляти, завжди в піднесеному настрої, усміхнені, веселі. Офіціантки в основному з України. Молоді привітні, уважні жінки, в однаковій формі одягу, із скромними зачісками, на обличчі усмішки. Обслуговування клієнтів завжди на вищому рівні. Дружня команда, один одного підтримують, а якщо й треба виручають.
За барною стійкою, стрункий, молодий чорнявий чоловік на ім’я Вадим, готує напої, коктейлі. Інколи, від блиску кулі, морщиться, примружує очі, але за мить усміхається до присутніх. Зі сторони й не подумаєш, що в нього є якісь проблеми, що тривожать душу. Насправді ж, настрій такий же, як і погода за вікном. Завиває вітер, на скло великих вікон приносить пасма снігу, по яких мерехтять розвішані різнокольорові гірлянди.
Від думки про Маргариту, як вона там, стискається у грудях. Десь через місяць має народити сина. Вкотре погляд до зали, на столах у вазах червоні троянди, на якийсь час відволікають від тривоги, втішають душу. Йому здається, що Маргарита десь тут, поряд, адже вона в цьому ресторані працювала дизайнером. Обожнює червоні троянди. Тому кожного ранку приносила великий букет, квіти розставляла у вази, прикрашала, освіжаючи залу, придавала чарівності та комфортності. Господар ресторану був задоволений дизайном. В основному, тут тусувалася молодь, а червоні троянди, як символ кохання і пристрасті. Магія квітів викликає тільки позитивні емоції.
Вадим і Маргарита познайомилися, коли навчалися у Львівській національній академії мистецтв, на факультеті «Дизайн середовища». Але з такою професією важко знайти роботу в Україні, тому й вирішили працювати за кордоном. Зупинилися в Польщі, хоч і винаймали квартиру й нелегко на роботі, бо було й по вісімнадцять годин працювали, але воно того варте. Вони одружені вже три роки і майже весь час були разом. Від батьків допомоги не мали, а жити разом з ними в однокімнатній квартирі, чи в невеликому будинку на околиці міста, не надихало для сімейного життя. Бажання жити окремо, мати свій улюблений куточок, придавало сили й віру, що їм вдасться це зробити.
На жаль, пандемія порушила плани, навесні карантин на ковід - 19, вибив з колії. Повернулися додому, але це не втішало, гроші попливли не за призначенням. Чекали нагоди знову повернутися на роботу. Але після карантину він мав їхати один. Адже вже чекали на дитя. За тиждень до від`їзду, все ж обоє здали тест на коронавірус. Він поїхав сам, хоча тест не показав вірусу, але за дружину турбувався, ходе в лікарню, хоча б не підхопила хвороби.
В другій половині вагітності, в основному жінки мають кращий апетит і дитя набирає вагу й самі повніють. А вона ж дитя носила, немов приклавши кульку до себе, худенька, як берізка. Інколи він так і називав її, коли вона журилася, що схудла. Підбадьорював, що народить гарненького карапузика, а вагу набере й згодом. На столі, у вазі завжди є червоні троянди, як і колись, він не переставав їх дарувати. А вечорами в теплих обіймах втішав, як маленьку дитину, розповідав смішні історії.
У ресторані звучить тиха, спокійна мелодія. Вадиму навіює спогади про кохану. Він витирає келихи, час від часу відволікається до клієнтів, але перед очима ніби бачить її. Під зоряним небом у шифоновій, святковій сукні, в якій була після закінчення навчання. Зелені очі з блиском оксамиту, в яких готовий був втопитись. І на обличчі чарівну усмішку, привабливі уста, кольору стиглої вишні. Від поцілунків обоє п`яніли, тішились, що залишилися сам на сам. А ті червоні троянди, що він того вечора їй подарував, нектаром збуджували обох. Пора весняна, квіти, які обожнювала, спонукали на гарячі почуття.
Минуло кілька днів. Вранці Вадиму зателефонувала мама, повідомила, що в зв’язку з обставинами, для Маргарити довелося визвати швидку допомогу. Її забрали в лікарню.
Розхвилювався, чому це? Адже за підрахунками, народжувати зарано. Та по телефону всього не дізнаєшся, що і як, довго не будеш говорити. Вирішив, потрібно поговорити з господарем ресторану та їхати додому. Але буквально через годину передзвонила Маргарита, запевнила, що нічого страшного не сталося, кілька днів буде під наглядом лікарів, швидше за все підхопила звичайний грип.
Три дні в напруженні, хоч і коротке спілкування з коханою та їй вдалося його заспокоїти. З господарем ресторану домовився, що через два тижні матиме можливість поїхати додому.
Позаду десять днів. Ранок видався сніжним, холодним. Мороз градусів десять, під ногами скрипить сніг. Зірвався вітер, здіймався дрібний сніг, б’є в обличчя, холод проймає все тіло. Вадим поспішає в ресторан. На півдорозі, його зупинив дзвінок від тещі. Плакала, просила, щоб терміново приїхав. Хоча Рита й просила її, щоб не дзвонила йому, але жінка наполягла на приїзді. В цей день йому довелося відпрацювати.
На ранок, зібравши потрібні папери, він поспішав додому. На потяг квитків не було, вирішив їхати автобусом. Та з квитками на автобус теж проблема, мав виїхати тільки на наступний день. І то треба їхати з пересадкою, на прямі сполучення квитків не було. Адже добиратися майже через всю Польщу, треба немало часу. Дзвонив додому, але йшов збій зв’язку. Дружині послав СМС, що виїхав, але їде з пересадкою. На жаль, відповіді не отримав. Смута, відчай, паніка охопили його.
Змарнілий, пригнічений, схиливши голову сидів у автобусі. Він майже не чув голосів, в голові гуділо, не звертав уваги на оточуючих. Весь час позирає на телефон, можливо хоч Маргарита щось напише, чи передзвонить.
За вікном, погода зовсім зіпсувалася, завиває вітер, сипле густий сніг. Підкрадались неприємні думки, на душі гірко, серце ятрить безпорадність. По дорогах затори, транспорт ледь їхав.
Вечоріє… він пересів у автобус прямого сполучення. Для коханої, в руках тримає п’ять червоних троянд, їх кількість означає побажання удачі, благополуччя і щастя. Дивлячись на них, відхиляє всі сумління, навіщо хвилюватись, то ж вона під наглядом лікарів, все має бути добре.
Автобус вирушив до кордону з Україною. За кілька хвилин, від батька отримав СМС - » Ти де синку? Коли будеш?».
Ну от, хоч якась звістка і то добре. Відразу набрав його номер, але телефон був у зоні недосяжності. Йому послав СМС, передбачав на ранок бути вдома. Думки плетуться павутинно, хоч СМС і то добре, мабуть таки зв`язок поганий, що не дзвонять. Поклав квіти на багажну полицю і зручно всівшись, провалився в сон.
Але проспав недовго, гучні розмови розбудили його. Їхати до кордону залишалося кілометра три, не більше.
Але попереду, один за одним, щільно стоїть транспорт. Водій попередив, що снігоприбиральні машини розчищають трасу, автомобілі, автобуси погрузли в снігу.
Надворі ніч, сніг не вщухає. Автобус немов черепаха наближався до кордону. Погода нічого доброго не віщала. Вадим навіть не хотів уявляти, якщо і надалі такою буде траса, то коли ж він добереться додому?
Кажуть одна біда не ходить, двигун автобуса почав гарчати. Добре, що два водії, кажуть одна голова добре, а дві краще. Хоч і витратили близько години часу на усунення пошкодження, але пасажири все ж були задоволені, що знову безпечно вирушили в дорогу.
Світає… автобус на кордоні простояв майже чотири години. Виснажені поїздкою, пасажири вже майже не спілкувалися. Більшість намагалася вгамувати своє незадоволення уві сні, або просто заплющивши очі.
Вадим позирав у вікно, полегшено перевів подих, сніг втратив свою силу, як пух, пролітають поодинокі сніжинки. Зазирнувши на телефон, намагався зателефонувати до Рити, але знову немає мережі. Чи там світла немає, чи що? Може телефон розрядився? Але почувши гудки, що вже йшли до батькового телефону, заспокоївся. Він не встиг й слова сказати, як батько закричав,
- Ну нарешті, а я вже не знаю, що й думати, на кордоні застряг, чи що? Чи так завіяло, як і в нас?
- Так тату, привіт! Скрізь навіяло й по трасі бачу, ще не скрізь розчищена дорога, то ж не знаю коли доберуся.
В телефоні зарипіло, зв`язок перервався. Ну, це ж треба! Від злоби стиснув кулаки, адже не встиг запитати про дружину.
Раптово, автобус зупинив даішник, попередив водія, щоб з пів години не їхав, грейдер розчищає дорогу.
- Оце так поїздка,- шепотіли пасажири,- Ну й повезло нам.
В салоні автобуса відчутний запах апельсин. Думки роїлись, як оси, ну це ж треба, як комусь їдло лізе в рота? Чи це так нерви заспокоюють? Тут ні їсти, ні пити немає бажання.
Утішають троянди, що лежать на полиці. Як добре, що додумався в поліетиленовий пакет покласти вологий папір. Риточко, кохана моя, може не зів`януть, поки я доїду до тебе. Зіронько моя ясна, я так шкодую, що поїхав один. Якби ти була поруч, у нас би все було інакше. Здається й ми ж хотіли, щоб було краще. Але ж нині, тобі дуже потрібна моя підтримка. Якби ти знала, як болить душа. Я хоча б на мить став птахом, то вже б давно був біля тебе, моя ясноока берізко.
Думки злегка зняли напругу, відчай. Він тупо зирив у вікно. Небо світліло, навіть деінде видніються маленькі шматки блакиті. Це ніби сонячний промінь надії проник до душі, здавалося небо віщувало щось добре. І так поступово, ближче до полудня, сірі хмари розступились, нарешті виринуло яскраве сонце. Довкола все, іскриться, сріблиться й раз-по-раз миттєві золотисті іскринки засліплюють очі.
Попереду автобуса, вже майже немає автомобілів. Погода водіям дала зелене світло. Автобус мчав на дозволеній швидкості, за вікном, по обіч дороги, в снігових заметах, траплялися вантажівки.
Вадим зателефонував до батька, перше, що запитав, де зараз знаходиться його дружина? Батько заспокоїв, щоб не хвилювався, сказав, що вона в лікарні. В якій лікарні не сказав, попередив, що його зустріне на автовокзалі. Що за секрети? Можливо народила? Та, якби так, то мене би вже вітали. Але ж мовчать!
Він вкотре набирав телефон тещі, але знову в зоні недосяжності. Міркував, чи через погоду зв`язку немає? Де подіти, як заспокоїти муки свого сумління, як вгамувати нестерпне хвилювання?
Автобус під`їжджає до міста. Всі заметушилися, готуються до виходу. Вадим знервовано здійнявся з місця, щосили стиснув два кулаки й тихо про себе,
- Це на удачу! Дай Боже, щоб було все добре.
З полиці зняв букет троянд і вже за мить навіть усміхнувся. На душі потепліло, адже це для коханої.
За кілька хвилин, біля таксі помітив батька. Лише кілька кроків, вже його обійняв,
- Привіт тату? Що з Ритою, з дитиною? До неї не можу додзвонитися.
- Привіт, сину. Все гаразд, в мене її телефон, впустила на підлогу, перестав працювати. Оце тільки з ремонту забрав. Досить розмов, таксі лічить гроші, поїхали.
Батько всівся біля водія. Вадим, обережно тримаючи квіти, присів на заднє сидіння. Наче вдихнув ковток свіжого повітря, коли батько сказав, що все гаразд. Це ж треба, впустила телефон! Чому на якийсь час ніхто свій не дав? Адже я так хвилювався.
Батько не став синові ятрити душу, щоб охопив його страх, коротше не скажеш, як все відбувалося. А довго, навіщо передавати ті хвилювання, які їм довелося пережити за три тижні. Адже три тижні назад, Маргарита захворіла на ковід - 19. Від нього всі і все тримали в таємниці. Дякувати Богу, це було в більш-менш легкій формі. Тому вона й попросила всіх, щоб мовчали. Але ж в такому стані, без допомоги лікарів не обійтися. Добре, що знаходилася в окремій палаті. що не дійшло до зараження легенів, але інколи було дуже важко дихати, підключали кисень.
Батько озирається на заднє сидіння до сина, полегшено переводить подихи. Добре, що приїхав, саме вчасно, сьогодні Риту мають виписати з лікарні, вдома буде не сама, то ж на душі спокійніше.
Біля лікарні на них чекали батьки Маргарити.
Він привітався, відразу запитав,
- То в якому відділенні вона?
- Ну, от і добре! - вперед вийшла теща,- Вже Риту виписали, одягається. Зараз вийде.
- А я вже думав, що народила.
- Та ні! Пологове відділення в іншій будівлі.
До них під`їхав Бус, за кермом сидів дядько Олександр, сусід Маргарити,
- Ну, що там? Де Рита? Я готовий везти, тільки скажіть куди.
Через хвилин двадцять Маргарита виходила з будівлі, позаду неї медсестра несла пакет з речами. Побачивши Вадима здивувалася,
- О! Ти приїхав?!
Він кинувся їй назустріч,
- Риточко, берізко моя!- ніжно обійняв, поцілував в щоку. Ой, це ж тобі кохана!Такі, як ти любиш.
Вручив їй квіти.Ніжна усмішка, сонячний блиск в очах, відчуття радості й щастя переповнили її душу. Гучно забилося серце. Вона обійняла червоні троянди, від задоволення закрила очі. Але за мить, як в сполоханої пташки, по всіх забігали очі. Скривилася й ледь присіла, розгублено до нього,
- Ой, напевно я буду народжувати.
Від такої несподіванки, батьки запанікували, загомоніли.
Вадим не слухав їх, холодний піт покрив чоло, зблід,
- Як, прямо зараз?
- Так! Здається так,- ледь стримуючи біль, сказала тихо.
Він ніс її до пологового відділення. А вона, щоб вгамувати біль, притискала до себе червоні троянди. Позаду догнав батько,
- Рито, доню візьми ж телефон.
Минув тиждень… Біля пологового будинку на Маргариту чекала вся родина. Вадим тримав два букети червоних троянд. Один віддав медсестрі, яка вручила йому сина. А інший букет, з солодким поцілунком, із словами подяки, подарував дружині. Вона з відчуттям задоволення, радості, із сяючими очима прийняла червоні троянди. Усмішка щастя розіллялася по її обличчю,
- Дякую, коханий. Троянди, це ж мої улюблені квіти.
14.02.2021р
ID:
904876
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2021 10:07:39
© дата внесення змiн: 14.11.2025 08:16:37
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудово, Ніночко! Вам легко вдається доторкнутися до душі своїми творами!Подобається Ваша проза! Дякую! 
