МАКСИМ САЛЬВА: Зустрічав такі дописи з сенсом: Ну, я давно вірші не пишу, і слава богу =))) Ви мене, мовляв, розумієте. Я щаслива, тож і сублімації не потребую. І в цьому велика доля істини. Бо коли людина почувається нещасною (хоча насправді, це етап трансформації) має виливати тупо лібідо у творчисть, фізичні навантаження чи агресію.
Але, як завжди, є але. Я дійсно повернувся до віршування за багато років підчас війни - і тут все легко зрозуміти. Нелегкі часи - і ось результат. Та, з іншого боку, я писав завжди прозу - ще з молодших класів і до сього дня. І це щось інше, глибинне, незбориме, незалежне від обставин. Тож, гадаю таки існують люди, які не можуть не писати в принципі, або раз за разом повертаються до цього після довгих пауз.
МАКСИМ САЛЬВА: Це вже точно. Жінці потрібна драма, чоловіку - печера чи діжка. Або й окоп. Так а хіба по-іншому поезія пишеться? Хоча... може ну б її до дідька ту поезію... А найкраще холоне як чай майже в ста відсотках випадків, нажаль. Люди поруч змінюються десь синхронно. А окремо змінюються незалежно одне від одного - і ось вже не можуть впізнати... Але нехай коли хтось знайде ту ромашку і відірве останню пелюстку - випаде "любить"
Чудовий вірш і мораль - дякую.
Вже як зрозумів, так і зрозумів, вибачте.
МАКСИМ САЛЬВА: Цілком згоден і з Вами і з Ремарком. Це наївний вірш, таке щось для розгрузки. Сам розумію, що рай - штука, яку обіцяють, на яку сподіваються, але чи він відбудется - залежить від кожного персонально.
Але ж хочеться інколи проявити слабкість і сподіватися просто так, без логічних на те передумов.
МАКСИМ САЛЬВА: На мою думку, вірш потребує коментаря.
Він містить багато припущень, більшість з яких належать авторові. Трипільці в моїй парадигмі - народ, що в ті часи був беззаперечним лідером цивілізації на планеті. Ніде більше не було міст на 3000 двоповерхових будинків, на 15-20 тис населення. Ніхто не винайшов рільництва в чистому полі - народи Маої Азії, Балкан, Сходу вирощували врожаї в поймах рік. Вважаю, трипільці звали себе лелегами і були автохтонами, хоч і суттєвим домішком переселенців з Балкан. Вважаю, арії вийшли з тіла лелезького народу і згодом заселили світ - від Японії, Нової Зеландії і Північного Китаю, до обох Америк. Причому суворі факти доводять, що лелеги ще пять тисяч років тому могли досягнути о-вів Середземного моря, Італії, Греції, Сирії, Єгипту, Китаю (Янгшао), Японії (айни) і навіть Мезоамерики. Паралелі у керамиці, звичаях, наборі символіки, релігії надто очевидні, щоб бути співпадінням. Автор намагається запропонувати версії розгадки загадок спалення трипільських міст, призначення унікальних здвоєних сосудів "біноклів", досить відльно дає ім'я богині-матері лелегів (Ой, Леле!), торкається тотемного культу лелеки, що дожив в українській традиції до наших днів. Як і мотиви трипільського символізму дійшли до нас у вишивці і писанці. Згадує зародження на українській землі комплексу вірувань і кастового ладу, що їх ми бачимо в ведичній Індії. Трипільці не зникли. Зміни клімату в Північному Причорномор'ї в 4 тис. до н.е. зумовили зміну способів виробництва. В епоху бронзи лелеги-землероби, що дотримувалися матріархату і культу богині-матері (відомого з часів раннього палеоліту), стали кочовими скотарями і перейшли до патріархату, хоч і не покинули рільництва зовсім. І стали аріями, а тоді скитами, сарматами, руссю, українцями.
Ще раз: за тисячі років до Шумеру, Єгипту, Вавілону, хеттів, цивілізації Китаю чи майя - лелеги створили за всіма ознаками цивілізацію, рівних якій не було тоді ніде. Навіть відомі древні міста Турції значно менші (2-3 тис.
МАКСИМ САЛЬВА: Клер, ти така молодець!
Найгірше, коли до цих снів, чи спогадів треба продиратися, обдираючи душу, а вони все одно ніби лише віддзеркаленя, примари, щось із чужого життя. І покинути б їх викривлені, заблоковані у підсвідомості. Але ж що тоді лишиться?
Піти не обертаючись, може, хтось і вміє, але не я.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
Красивий вірш