І прорости,
вчепитися корінням,
Як тільки сила, - ми такі земні...
Твоїм творінням бути - вже везіння,
Твоє ж везіння, Боже, - у мені.
І прорости.
Цвісти, не відболіти
самій собі, не знидіти комусь.
Везіння, часом, - вміти полетіти,
Думками вгору.
Тихо озирнусь,
А там роки-роки...
і за роками
Видніє світло вічної мети.
В життя вчепися впевнено руками
І прорости...
Гарний. Все так. А ще: "Життя - це перманентне присвоєння та захоплення чужої енергії". Мені, у зв'язку з цим думається: Скільки людина поглинає чужої енергії за своє життя? Виправдати це можна лише своїм осмисленим, конструктивним існуванням. Щось важливе, потрібне, корисне залишити на землі потрібно. Інакше життя не тільки втрачає будь-який сенс, а ще й стає по-справжньому чимось паразитарним.
Втім, не морочившись на те що: "Ми постійно когось їмо ", можна тішити себе думкою, що головне джерело - Сонце. Його вистачить на всіх.