Глухо об шибу:"Бух",- якесь величеньке і кругле тільце стукнулось, ніби зап"яніло від сонця і як хвилею від скелі , від шиби засмокталось й кануло у світло сьогоднішнього квітневого дня. Невже джміль? Уже?
- Сьогодні буду заміжньою. - вирішила.
На пальчик - сонячний зайчик. Закільцюю, нехай гріє і нагадує про нього. У нього зараз своя історія і на мене немає часу. А коли у шлюбі понад двадцять років, час бути одруженими є? Та є. Але саме зараз він дуже заклопотаний, дуже втягнутий в іншу людину. Людину складну, дорослу, амбітну... Вона приїхала у Дублін до нього, щоб зробити документи по воз"єднанню сім"ї і просто побути з ним. Вона - наша з ним донька. Вона - урвище, водоворот. І він утопивсь в ній до самого переполоху і вишукування опорних точок спілкування, а я відчула себе зовсім вільною, майже незаміжньою тут, зараз - у квітневому Львові.
День пробігала, все стежила чи є ще "обручка". Є.
А надвечір впав дощ. Крапелинно і під гострим кутом до сонця й був він майже сліпим, лишень трішки роззосередженим. У квартирі в старому польському будинку з каміном і гамірними сусідами, з виглядом на одну глуху стіну з лишень єдиним прорубаним кимсь вікном. Стіна змокла на косо і там, де залишались ще острови штукатурки стала насичено сірою, ніби асфальтованою. А перед нею, як на тлі - стара акація, наче тріщини розкинула гілля. Така стара! Невже вона от зовсім скоро зацвіте? Зацвіте несамовито, собою заполонить усю глуху стіну з єдиним вікном. Проковтне всю її. Затопить.
Тоді і бджоли, і джмелі по праву стукатимуться у вікно.
Скільки перснів і обручів станеться тоді до носіння, до брязкання: заміжня, заміжня, заміжня...
