Скрині із серцями зрощених левів зростають,
й з часом перетворяться на дітей із інструментами
першопочатків,
вони гратимуть мелодію хворого поля,
котре невдовзі стане чиїмось вічним братом
і грітиме сонце цвіт сонної землі,
й плач зупиниться десь на серединних меридіанах блакиті,
й полетить сон-трава у чиїсь засніжений вимір,
і вимре туга,
а на її грудях проросте паросток радості
й загукає горлянка високого замку
щосили:
гуди, мій корабельний друже,
гуди
аж доки океан не відчинить браму літа.
Аж доки океан не ступить на поріг нового року
і не буде темної сили на цей шмат видимого щастя,
і не буде меланхолійного крику, що з’їсть всю цю прекрасність,
і не буде ні голодних духів, ні втомлених мандрівників,
ні мертвих чайок, ні засмучених котів,
не буде мікрокультури темінні,
вона віджила своє,
на її місце повинно прийти освітлення,
на її місце повинен прийти ти
це знає кожен, хто пройшов засніженими дорогами Валгалли,
хто покинув свою домівку,
та усім нам, напевне, потрібно повертатись,
бо нас зачекались,
ми довго були відсутні
