* * *
Хоронили городнього злодія.
У задумі стояли мовчки.
Винувато ховали очі.
І по-вовчому вила мелодія.
Не казали промов. Ятрилося:
і трудився ж, не пив багато,
і приносив добро до хати.
Навкруги стільки злого творилося.
А невдаха попавсь на "гарячому".
І, здається, й не крав, як інші.
Ніби й не попадавсь раніше.
Але били його по-звірячому...
Хоронила сім’я годувальника.
І себе, і його судили.
І було якось дико й дивно:
тих, що били, – не дуже й лаяли.
Поминальні хилили, зітхаючи, –
розганяли думок отару.
А мовчали про Божу кару,
і за нього, й за себе каючись.
...недавно хоронили "останнього злодія у законі"... у нашому викривленому світі подія виявилася вартою ЗМІ... до чого вже докотилися... таким чином, пане Олександре, вірш ваш -- винятково актуальний...
мовчать про Божу кару! і не каються...
Життя у непевності, страхові, часто - важкій праці робить людей жорстокими, без сприйняття чужого болю - так вже своє наболіло... І коли стається щось несподівано страшне й нелюдьське - це змушує відкрити очі. Ненадовго, в-основному...
Дякую за таку тему!
Часто ми вживаємо слово "по-звірячому". хоча... людей , мабуть, треба остерігатись більше. Колись я теж бачила, як якогось волоцюгу (той щось у нього вкрав) господар прив'язав до стовба в спеку, без води... Ні, звірі на таке не здатні.