Олександр Мачула

Кривавий місяць

Ідуть  в  минуле  поспіль,  кожну  мить,
усмішки,  голоси,  зітхання,  взори…
Уже  нізащо  їх  не  зупинить,
як  не  впадуть  дощу  краплини…  вгору.

Відходить  світ,  який  любили  ми,
а  з  ним  і  ті,  кого  ми  так  кохали,
та  хочеться  троянд  серед  зими,
залишених  морозам  на  поталу…

Охолоділи  парки  і  двори,
а  плетива  стежок  –  не  упізнати…
Не  чутно  гамірної  дітвори,
яку  до  хати  пізно  кличе  мати.

Тікає  щастя,  лише  б  зберегти
тепло  душі,  хоч  крихту  щиросердя.
Перед  очима  ти,  одна  лиш  ти,
і  кинуте  «така  я»  спересердя…

Кривавий  місяць  знову  угорі
ховається  зрадливо  у  хмарину,
під  ноги  стелить  плетиво  доріг,
лукаво  визирає  зі  шпарини…

26,27  жовтня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2021

Українська – зброя

Мертвечуки,  монатіки  і  ківи  –
настали  шмарклів  нелегкі  часи.
А  те  з  Оману  знову  на  Мальдіви!
Тож  в  Україні  –  Господи  єси…

У  той  же  час  хапутік  спить  і  мріє,
кого  б  іще  наразі  «захистить»,
а  трут  війни  який  уже  рік  тліє
і  може  запалати  в  кожну  мить!

І  як  ніколи:  українська  –  зброя,
адже  життя  обернуто  на  треш…
«Ти  не  молися  мовою  чужою,
бо  на  колінах  стоячи  помреш»!

19.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2021

Божевілля сподівань

Сонним  містом  іду,
спочивають  бульвари  і  парки…
Під  ногами  асфальт,
як  пергамент  далеких  віків.
Промайну  находу
у  мелодій  засніжену  арку,
де  замріяний  альт
огортає  у  легкість  шовків.

Під  ногами  риплять
міріади  крихких  діамантів,
та  уява  чомусь
повертає  у  літо  бажань,
а  смичок  скрипаля,
все  лунає  зі  світу  вагантів…
Я  безмежно  боюсь
божевільних  своїх  сподівань!

12.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2021

Безмежжя

                             [i]Олександру  Блоку
                             на  «Когда  ты  загнан  и  забит»
[/i]
Буває  –  втомлений,  убитий,
забутий  Богом  і  людьми,
як  у  бенкет  після  чуми,
волаєш  «Геть!»  несамовито…
У  відчаї,  змарнілий  весь,
ти  повертаєшся  додому,
клянеш  буття  свого  судоми,
хоча  живим  лишився  днесь.

Тебе  знесилив  лютий  треш,
лише  напівживий  віднині,
укрив  чоло  і  вії  іній  –
обличчя  геть  не  розбереш…
Але  спинись  хоча  б  на  мить,
поринь  у  благодатну  тишу
і  віднайди  завітну  нішу,
душа  якою  здавна  снить.

У  мить  оту  розтане  сніг,
любов  розтопить  серця  кригу,
і  ти  побачиш  неба  книгу  –
найкращу  книгу  поміж  книг!
І  де  б  не  був  у  час  нічний,
ішов  ти  вулицею,  парком,
ступи  під  зір  небесну  арку
і  вийди  з  марева  завій.

Усе  благословиш  тоді,
коли  життя  відчуєш  серцем,
мільярди  подолаєш  терцій
і  не  підкоришся  біді.
І  не  страшний  нещадний  треш,
утонеш  в  благодаті  Бога,
збагнувши  суть  життя  другого,
не  слухом  –  серцем  осягнеш!
Життя  людське  не  має  меж…

10-11.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2021

Маестро

                 [i]Володимиру  Горбенку
[/i]
В  сім‘ї  і  місті  корабелів,
де  стрілися  Інгул  і  Буг,
у  світ  прийшло  хлоп‘я  веселе,
майбутній  майстер  п‘єс  і  фуг.

Не  зрадив  корабельній  прозі,
та  повернув  не  згаряча  –
ріжкового  змінив  невдовзі
він  на  скрипкового  ключа.

Талант  до  музики  від  Бога
отримав  юний  корабел  –
в  мелодій  світ  його  дорога
поміж  басових  «каравел».

Маестро  він  на  нотнім  стані,
на  сцені  майстер-віртуоз
і  кожен  твір  немов  останній  –
всього  життя  апофеоз!

Сім  нот,  а  далі  –  творчі  муки
і  талану  складний  сюжет…
Художник  він  у  світі  звуків,
у  світлі  музики  –  поет!

Назву  іще  одну  чесноту  –
вокалу  справжній  він  Орфей,
фальшиву  чує  кожну  ноту
педагогічний  корифей!

Хай  за  плечами  повноліття
і  років  плідних  ціла  рать  –
з  четвертим  Вас  двадцятиліттям
дозвольте  щиро  привітать!

Нові  дієзи  та  бемолі
нехай  лягають  на  вірші
і  серце  не  пече  від  болю,
й  лунають  флейти  у  душі!

04-10.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2021

Просто дощ

Погода  –  клас!  А  дощ?  Він  просто  йде…
Сльозами  струменять  краплини  смутку…
Один  як  перст  іду  серед  людей
і  голову  ховаю  в  комір  куртки.

Звучить  меланхолійно  дивний  блюз
і  раптом  ти  з  ментальними  боргами…
Він  гамами  стікає  на  картуз,
перетворившись  у  життєвий  гамір.

І  гойдалка,  і  дивовижний  сон,
і  фобій  нескінченна  партитура  –
чергове  коло  вже  який  сезон…
Прелюдія,  банальна  увертюра?

Упевнено  крокуєш  до  мети!
Минувшини  уроки  осягнула
і  роздала  борги  ментальні  ти.
Лише  про  мене,  крихітко,  забула…

Вже  добігає  до  свого  кінця
стрімка  пора  п‘янкого  полювання.
Здуває  вітер  пломінь  каганця,
а  дощ  змиває  машкару  кохання…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2021

Народження вічності

Ніч  оксамитова  погляд  лохиновий
вперла  у  купу  руїн.
Тихо…  Укутаний  в  саван  сатиновий,
сумно  тече  часоплин…
Місяць-сновида  у  сутінок  плетиві
склепом  небесним  пливе.
Скрипка  кленова,  як  вирок  поетові,
душу  бере  за  живе…

В  мешти  елегії  струни  рогозові
час  упліта  зазвичай.
Мрії  поезії  істини  прозою
гріє  прийдешнього  чай.
Крила  лелечі  –  як  присмаки  кавові
мороку  стомлених  мрій.
Мешканця  пустище  часу  кульгавого
жде  на  руїнах  надій.

Камінний  замок  із  баштами-шпилями
зводив  натхненно  весь  вік.
Шторми  поволі  мінялися  штилями,
змінам  тим  втрачено  лік.
В  небі  блакитному  пісню  самотності
раптом  заводить  борвій.
Знову  дарує  псалом  високосності
кляштор  несправджених  мрій…

«Вчора»  забутого  гості  непрошені,
вип‘єм  солоне  вино.
Лебеді  білі,  в  сніги  запорошені,
вже  відлетіли  давно…
Досвід  життєвий  –  ознака  епічності,
сивої  мудрості  злет.
Завтра  що?  Свято  народження  вічності…
Думу  гадає  поет.

20.09.2021

[i]*  Роздуми  з  приводу  твору  Шона  Маклеха  Патріка  "Свято  руїн",  http://maysterni.com/publication.php?id=153083  
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2021

+Козацька шабля

Візьму  у  руки  шаблю  вікову,
від  часу  потемніла  її  криця.
Гетьманську  пам‘ятає  булаву
ця  бунтівна  домаха-блискавиця
і  старшини  козацького  пернач,
і  загрубілі  у  боях  долоні,
і  вітру  свист,  коли  степами  вскач
баскі  літали  запорожців  коні.

Не  милував  зручне  руків‘я  час,
все  потьмяніло,  не  у  позолоті…
Стискав  його  отаман  і  не  раз,
як  прагнув  крові  недруга  і  плоті.
Пощерблений  звитягами  клинок,
поточене  іржею  гостре  лезо,
пуститись  мріє  у  п‘янкий  танок
між  ворогів  підступних  і  тверезих.

Зустрілися  через  десятки  літ
сьогодні  ми  з  тобою  не  на  святі.
Пройшли  часи,  та  не  змінився  світ,
і  вкотре  сталі  дзвін  у  власній  хаті.
Чи  знову  не  упустимо  ми  шанс,
уся  у  ранах  Україна-мати.
Йдучи  за  плугом  полем  у  наш  час,
ще  рано  шаблю  з  пояса  знімати.

18.09.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2021

Келих літа

На  дні  лишилась  дрібка  літа
у  вічній  сулії  часу.
Іде  воно  у  мандри  світом,
хліба  зібравши  у  косу.

Поволі  серпень  догорає,
сюрчать  вечірні  цвіркуни.
Усе,  що  видавалось  раєм,
засне  невдовзі  до  весни.

Наповню  келихи  я  літом,
щоб  смакувати  восени.
В  букет  зберу  суцвіття  літер,
порину  у  янтарні  сни…

серпень  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021

Лицарі Дикого поля

Ми  родом  із  Дикого  поля
і  предки  у  нас  козаки.
Наш  прапор  свобода  і  воля  –
було  так  і  буде  віки!

Із  ризиком  браття  по  крові,
ми  лицарі  вільних  степів.
У  полі  наш  дім  і  діброві,
а  небу  не  треба  стовпів.

У  кожного  шабля-домаха,
а  ще  запорукою  честь.
Од  гетьмана  до  сіромахи  –
завада  ворожих  нашесть.

Опора,  надія  країни  –
ми,  доньки  її  і  сини.
Не  даймо  свою  Україну
згубити  в  горнилі  війни.

10.08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2021

Козацькі могили

Розкидані  степами  України
уздовж  Славути  протягом  віків
простують  у  майбутнє  неупинно
могили  запорозьких  козаків.
Дрімає  у  курганах  тих  звитяга
і  потяг  до  свободи  віковий…
Але  куди  бреде  народ-нетяга
у  мареві  розхристаних  завій?

Кургани,  козацькі  могили,
обабіч  стежин  і  доріг  –
місця  незборимої  сили,
русинів  святий  оберіг.

Заговорили  волю  нашу,  славу
підступні  споконвічні  вороги.
Продати  землю  –  втратити  державу!
Невже  це  нам  блаженним  до  снаги?!
Спираймося,  брати,  на  власні  сили,
єднаймося  у  оріанський  круг!
Воскресне  лише  там,  де  є  могили,
нетлінний,  родовий  козацький  дух!

Здолаємо  спільно  руїну,
гуртуймо  Сварогову  рать,
відродимо  нашу  країну
і  буде  народ  панувать!

04.08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021

Перші ластівки

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелах  «Оберіг»,  «Талісман»  і  «Повернення»)[/i]

Надвечір  Олесь  стояв  біля  контрольно-пропускного  пункту  таможні  і  на  відстані  любувався  двома  новенькими  мікроавтобусами,  що  тільки-но  перетнули  державний  кордон.  Невдовзі,  отримавши  від  кур‘єра  ключі,  він  неспішно  став  оглядати  пригнані  машини,  які  були  переобладнані  чеськими  партнерами  спеціально  для  перевезення  інвалідів-крісельників.  Для  цього  салони  довелося  звільнити  від  стандартних  сидінь,  замінивши  їх  частину  трансформерами,  і  відповідним  чином  устаткувати  місця  для  розміщення  інвалідних  крісел.  Універсальні  фіксатори  мали  забезпечувати  надійне  утримання  візків  під  час  руху  машин  у  будь-яких  дорожніх  умовах.  Крім  того  буси  оснастили  підйомними  пандусами-рампами,  на  які  доволі  легко  могли  заїхати  практично  всі  види  інвалідних  колясок.  У  менший  автобус  їх  уміщувалося  шість  одночасно,  а  в  більший  –  цілих  вісім.  До  того  ж,  на  випадок  виникнення  якоїсь  форс-мажорної  ситуації,  останній  був  обладнаний  двома  відкидними  лежачими  місцями  та  спеціальною  шафою  для  надання  першої  медичної  допомоги.
Лишившись  задоволеним  попереднім  оглядом,  юнак  сів  на  лаву  неподалік  і  зморено  заплющив  очі.  Пригадалося,  як  пів  року  тому  йому  довелося  терміново  шукати  додаткові  кошти,  оскільки  виручених  від  реалізації  перехідного  призу  «Спінального  братства»  не  вистачало.

*  *  *
–  Чому  так  дорого?  –  цікавився  потенційний  покупець,  який  приїхав  на  оглядини  аж  із  Чернігова.  –  За  таку  суму  я  можу  купити  хорошу  іномарку!
–  А  це  і  є  хороша  іномарка,  та  ще  й  спеціального  призначення.  Наразі  іншої  такої  в  Україні  ви  не  знайдете.  Кілька  років  тому  я  особисто  привіз  її  аж  із-за  океану,  –  спокійно  пояснював  Олесь.  –  Окрім  зручності  та  відмінних  ходових  якостей,  цей  візок  має  ще  багато  унікальних  опцій.  Його  система  контролю  стежить  за  основними  життєвими  показниками  пасажира,  збираючи  дані  про  артеріальний  тиск,  частоту  пульсу  та  дихання  хворого,  а  також  тиск  у  шинах,  рівень  заряду  акумулятора,  запас  ходу  та  багато  чого  іншого,  –  продовжував  хлопець.  –  Зокрема,  візок  оснащений  GPS-навігатором,  трьома  відеокамерами,  його  підключений  до  мережі  інтернет  бортовий  комп‘ютер  здатен  самостійно  привести  крісло  у  задану  голосом  точку,  а  при  необхідності  –  викликати  медичну  допомогу  за  власною  ініціативою!
–  Гаразд,  переконав.  Це  саме  те,  що  потрібно  моєму  синові,  –  кинув  бізнесмен,  заплатив  гроші  та  велів  своєму  водієві  вантажити  візок  до  не  менш  крутого  авто.  –  Буде  потрібна  допомога  –  телефонуй,  –  чолов‘яга  простягнув  Олесю  візитку  і,  міцно  потиснувши  на  прощання  руку,  повіз  «перехідний  приз»  у  північному  напрямку.
Через  кілька  тижнів  по  тому,  дізнавшись  про  фінансову  скруту  і  характер  мети,  на  реалізацію  якої  у  хлопця  не  вистачало  коштів,  північний  гість  яскраво  підтвердив  реноме  істиного  господаря  свого  слова.
–  Скинь  номер  рахунку,  –  долинув  зі  слухавки  його  голос.
–  Дякую!  –  зрадів  Олесь.  –  Я  постараюсь  протягом  року  повернути  борг.
–  Зроби,  що  плануєш  і  того  буде  досить,  –  знову  пролунало  із  трубки  і  розмова  обірвалась.
Зібрати  решту  необхідної  суми  пластунам  допомогли  місцеві  меценати  і  Шон  Маклех,  з  яким  молодий  провідник  поділився  своїми  труднощами  під  час  останньої  розмови.

*  *  *
За  тими  споминами  Олекса  і  не  помітив,  як  до  нього  підійшло  пару  незнайомців.
–  Це  вам  потрібно  відігнати  два  буси  до  Одеси?  –  запитав  один.
–  Так,  але  не  зовсім,  –  посміхнувся  юнак.  –  Не  до  Одеси,  а  до  Миколаєва.
Кілька  годин  тому  він  зустрічався  з  провідником  львівських  пластунів  і  просив  допомогти  водіями.  Той  пообіцяв  щось  придумати.
–  Одна  холєра  у  той  бік,  –  доброзичливо  вів  далі  чоловік,  –  Я  Василь,  а  це  Тарас.  Пан  Ярослав,  керівник  місцевої  організації  «Пласту»,  де  проходять  вишкіл  наші  діти,  попрохав  вам  допомогти.
–  Дуже  добре,  –  продовжував  усміхатися  Олекса.  –  Коли  ми  зможемо  виїхати?
–  Та  хоч  зараз!  Ми  уже  готові  гарувати,  –  долучився  до  розмови  Тарас  і  вони  дружно  рушили  до  автомобілів.

*  *  *
Звістка  про  те,  що  миколаївські  пластуни  під  орудою  Олеся  розпочали  втілення  в  життя  проєкту  «Соціальний  транспорт»  самотужки,  була  сприйнята  Юрієм  Йосиповичем,  як  особиста  образа.  Хоча  виділені  міськрадою  з  громадського  бюджету  кошти  підпорядкованим  чиновнику  комунальним  підприємством  були  освоєні  на  папері  повністю,  ніхто  з  інвалідів  міста  навіть  не  бачив  того  фантастично-дорого  спеціалізованого  транспортного  засобу.
Натомість  початок  роботи  пластового  проекту  ознаменувався  велелюдним  заходом  майже  під  вікнами  кабінету  чиновника.  Уже  за  пів  року  після  тієї  пам‘ятно-неприємної  для  Олеся  розмови  два  уквітчані  різнокольоровими  кульками  мікроавтобуси  з  написами  «Соціальний  транспорт»  і  «Пласт-Миколаїв»  на  бортах,  під  звуки  клаксонів  навколишніх  авто  та  шквал  аплодисментів  натовпу,  поважно  зупинилися  на  центральній  площі  міста.  Коли  їх  двері  відчинилися,  за  допомогою  спеціального  обладнання  на  землю  спустилися  півтора  десятки  інвалідних  візків,  які  під  овації  юрби  вишикувалися  півколом  посередині.
–  Мені  дуже  приємно  вітати  всіх  вас!  –  звернувся  Олесь  до  присутніх.  –Сьогодні  ми  починаємо  реалізацію  власного  проєкту  «Соціальний  транспорт».  Перед  вами  його  перші  дві  ластівки.  Щиро  вдячний  усім  небайдужим  громадянам  міста  і  не  тільки  за  фінансову  допомогу.  Спасибі  вам,  що  знайшли  час  аби  своєю  присутністю  підтримати  цей  важливий  крок,  –  закінчив  хлопець  під  потужні  оплески.
Потім  провідниця  Ганя  запросила  до  мікрофону  очільника  крайової  організацій  «Пласту»,  який  привітав  усіх  із  непересічною  подією  та  висловив  сподівання,  що  цей  дієвий  приклад  миколаївських  пластунів  не  тільки  розширить  коло  їх  палких  прихильників,  але  і  стане  своєрідним  взірцем  для  наслідування,  в  т.ч.  органами  місцевої  влади,  особливо  окремими  її  представниками.  На  останніх  словах,  пан  Андрій  красномовно  повернув  голову  в  бік  мерії.
Почувши  це,  Юрій  Йосипович  як  ошпарений  відскочив  од  вікна.  Нечистоплотному  чиновникові  здалося,  що  провідник  пластунів,  незважаючи  на  запопадливо  опущену  штору,  все-таки  розгледів  його.
Останнім  виступав  батько  одного  із  членів  Олесевого  підрозділу,  який  на  час  вирішення  організаційно-правових  питань  надав  «ластівкам»  прихисток  під  дахом  свого  приватного  підприємства  та  укомплектував  їх  досвідченими  водіями.
–  Упевнений,  що  це  тільки  початок  доброчинності!  Така  благородна  справа  не  може  не  мати  прихильників  і  свого  продовження,  –  сказав  коротко  пан  Євген.  –  А  тепер  запрошую  безпосередніх  «винуватців»  урочистостей,  у  першу  чергу  Олеся  з  його  командою,  зробити  коло  пошани  на  цих  прекрасних  машинах,  які  відсьогодні  починають  таку  необхідну  роботу,  –  завершив  він  свою  промову  і  особисто  сів  за  кермо  першого  бусика.
Простір  знову  наповнився  гучними  оплесками  та  вигуками  «браво».  Залунав  марш  січових  стрільців  і  пластуни-крісельники  стали  вантажилися  до  салонів  авто.  За  кілька  хвилин  обидві  «ластівки»  повільно  обігнули  площу  і  уже  під  звуки  пісні  «Ой,  у  лузі  червона  калина»  відправилися  у  свій  перший  політ.
–  На  жаль,  мені  пора,  –  невдовзі  звернувся  до  Гані  та  Олеся  пан  Андрій.  –  На  мене  ще  очікують  наші  колеги  з  Херсонщини.
–  Можна  я  вас  трохи  проведу?  –  посміхнулася  Ганя.  –  Гадаю,  що  Олесь  тут  і  сам  справиться,  –  додала  вона  і  з  гордістю  подивилася  на  хлопця.
–  Звичайно,  тим  паче,  що  я  хотів  з  вами  порадитись,  –  якось  загадково  посміхнувся  у  відповідь  крайовий  провідник  і,  міцно  потиснувши  юнакові  руку,  направився  за  жінкою  до  найближчої  зупинки  громадського  транспорту.
Та  гамірлива  юрба  не  спішила  розходитися  по  домівках.  Люди  збиралися  у  окремі  купки  і  ще  довго  обговорювали  різні  сторони  нового  проєкту  місцевих  пластунів,  ділилися  враженнями,  а  також  висловлювали  свої  думки  стосовно  його  подальших  перспектив.
–  А  де  ви  збираєтесь  брати  кошти  на  паливно-мастильні  матеріали,  обслуговування  та  ремонт  своїх  «ластівок»,  –  запитав  у  Олеся  якийсь  чоловік  статечного  віку  з  ціпочком.
–  Наразі  ми  готуємо  реєстраційні  документи  і  паралельно  з  основною  статутною  діяльністю  розглядаємо  питання  надання  платних  транспортних  послуг,  –  не  забарився  з  відповіддю  юнак.
–  Але  ж  це  суперечить  заявленій  вами  ідеї  безкоштовності  соціальної  допомоги!  –  несподівано  пішов  у  наступ  дідуган.
–  Зовсім  ні,  –  спокійно  парирував  Олесь.  –  Обслуговування  інвалідів-візочників,  у  першу  чергу  членів  пластової  організації,  буде  здійснюватися  виключно  на  некомерційні  основі.  Платні  послуги  за  встановленими  міськрадою  тарифами  планується  надавати  фінансово-спроможним  категоріям  громадян,  –  упевнено  стояв  на  своєму  Олесь.
–  Навряд  чи  можна  буде  уникнути  конфлікту  інтересів,  –  висловила  сумнів  скромно  одягнена  жіночка  середніх  років,  що  стояла  неподалік  і  уважно  слідкувала  за  розмовою.  –  Нерідко  вам  доводитиметься  вибирати  між  безкоштовними  послугами  і  спокусою  заробити  гроші,  –  виголосила  вона,  звертаючись  уже  безпосередньо  до  Олеся.
–  Не  бачу  ніякої  проблеми,  просто  не  потрібно  штучно  розмежовувати  ці  два  боки  одного  процесу,  –  посміхнувся  хлопець.  –  Уявіть  собі  таку  ситуацію:  одна  з  наших  «ластівок»  виконує  замовлення  по  доставці  двох  інвалідів  із  Балабанівки*  до  реабілітаційного  центру.  Чому  б  водієві  по  дорозі  не  підвезти  ще  декількох  звичайних  пасажирів,  які  вимушені  чекати  на  зупинці  громадського  транспорту  в  години  пік,  і  не  заробити  пару  копійок  на  пальне  та  запчастини.  Або  зробити  ходку-дві  по  місту,  доки  наші  пластуни  будуть  зайняті  відновленням  здоров‘я  у  тренажерній  залі?
–  Коли  так,  то  звичайно,  –  була  вимушена  погодитися  жіночка.
Десь  лише  надвечір  решта  пластунів,  що  не  помістилися  в  салонах  «ластівок»,  разом  із  юним  провідником  у  піднесеному  настрої  чи  не  останніми  залишили  Соборну  площу.

*  *  *
Після  отримання  середньої  освіти  Олесь  успішно  склав  іспити  і  вступив  до  медичного  вишу.  Зі  своєю  майбутньою  професією  він  визначився  ще  кілька  років  тому,  за  океаном,  коли  перебував  на  лікуванні  в  Чикаго.  З  часом  це  його  рішення  тільки  зміцнилося  і  викристалізувалося.  Розпрощавшись  із  милицями,  хлопець  уже  достеменно  знав,  що  піде  вчитися  на  хірурга.  Значною  мірою  на  таку  позицію  вплинув  і  приклад  його  старшого  друга  –  лікаря-реабілітолога  Миколи  Івановича,  який  від  самого  їх  знайомства  став  приділяти  величезну  увагу  «Спінальному  братству».  Надану  ним  організаційно-методологічну  допомогу  переоцінити  було  важко.  Ця  людина  мала  чи  не  найбільший  вплив,  якщо  тільки  не  брати  до  уваги  Ганю  і  Ясю,  на  формування  характеру  і  активної  життєвої  позиції  юнака.
Навчання  у  виші  Олесь  успішно  поєднував  із  продовженням  інтенсивної  реабілітаційної  роботи  в  очолюваному  ним  підрозділі,  чисельність  якого  невпинно  зростала.  Коли  вона  перевалила  за  третій  десяток,  природньо  постало  питання  створення  самостійного,  спеціалізованого,  осередку,  що  безпосередньо  б  увійшов  до  обласної  організації.
–  Прийми  мої  вітання,  колего,  –  зробила  акцент  на  останньому  слові  Ганя  після  закінчення  спільних  організаційних  зборів  обох  підрозділів.  –  Якщо  справи  ітимуть  у  такому  ключі  і  надалі,  то  через  кілька  років  ти  можеш  очолити  обласну  організацію  «Пласту»,  –  щиро  посміхнулася  вона  і  на  якусь  мить  ніжно,  по  материнськи,  пригорнула  Олеся  до  себе.
–  Для  мене  то  не  головне,  –  не  менш  щиро  посміхнувся  у  відповідь  юний  провідник  новоствореного  осередку  спінальників.
Хлопця  дуже  тішило  те,  що  за  цей  час  спільними  зусиллями  пластунів,  за  активної  допомоги  меценатів,  проєкт  «Соціальний  транспорт»  все-таки  вдалося  оформити  організаційно.  Новостворене  дочірнє  підприємство  отримало  назву  «Ластівка»  і  поповнилося  третьою  транспортною  одиницею,  вантажно-пасажирською.  Але  найбільшим  досягненням  свого  першого  студентського  року  Олесь  уважав  те,  що  ще  троє  його  друзів-пластунів  стали  на  ноги,  змінивши  інвалідні  візки  на  милиці,  а  один  –  пару  тижнів  тому  навіть  відмовився  від  послуг  останніх.
Та  окрім  позитивних  результатів  за  цей  час  трапилося  досить  і  прикрих  неприємностей.  Зокрема,  минулого  місяця  невідомими  були  порізані  всі  шини  у  восьмимісної  «ластівки».  Сталося  це  вночі  біля  будинку  водія,  у  якого  несподівано  захворіла  мала  дитина  і  він  не  встиг  поставити  машину  на  стоянку.  Чисельність  і  характер  пошкоджень  свідчили  про  те,  що  зловмисників  було  кілька  і  вони  намагалися  заподіяти  максимально-непоправну  шкоду.  Зокрема,  кожна  із  чотирьох  шин  мала  не  менше  двох  великих  розрізів  у  вигляді  літери  «Х».
«Цікаво,  кому  вони  перейшли  дорогу  і  чому  не  спрацювала  сигналізація»,  –  розмірковував  Олесь,  уважно  оглядаючи  місце  події  і  нарахувавши  на  загал  не  менше  десятка  пошкоджень.
Оперативно-слідча  група  прибула  лише  за  пару  годин  після  виклику.  Не  по  літам  вгодований  слідчий,  одразу  безапеляційно  заявив,  що  це  «дохлий  номер»  і  зайва  писанина,  оскільки  за  браком  доказів  практика  розшуку  безпосередніх  виконавців  злочину  в  подібних  випадках  невтішна.  Стосовно  особи  його  організатора  чи  замовника  взагалі  не  йшлося.
–  То  що,  будемо  писати  протокол?  –  невдоволено  кинув  поліціянт,  не  дочекавшись  реакції  Олеся  на  свої  вочевидь  передчасні  висновки.
–  Пишіть,  –  твердо  заявив  хлопець  і  став  ретельно  оглядати  ділянку  газону  навколо  буса  з  пошматованими  шинами.  –  Погляньте,  ось  вам  і  доказ,  –  невдовзі  підійшов  він  до  слідчого  і  простягнув  невеликий  шматок  візитівки,  вимазаний  у  якусь  речовину  темно-сірого  кольору,  на  лицьовій  стороні  якого  можна  було  розгледіти  ініціали  «Ю.Й.»  –  Знайшов  у  траві  з  того  боку,  біля  переднього  лівого  колеса,  –  старався  надати  максимум  інформації  Олесь.
–  Не  бачу  ніякого  стосунку  до  справи,  –  покрутивши  шматок  візитівки,  слідчий  з  невдоволеним  виглядом  відкинув  його  в  сторону.  –  При  бажанні  тут  таких  «доказів»  можна  знайти  десятки,  а  то  й  сотні,  –  буркнув  він  і  продовжив  щось  нотувати  від  руки  на  окремому  аркуші  паперу.
–  Дивно,  –  тихо  промовив  уже  сам  до  себе  хлопець,  знову  піднявши  шматочок  візитівки.  Його  увагу  привернуло  те,  що  клаптика  від  основної  частини  було  відрізано  чимось  гострим.  «Це  могло  статися,  коли  візиткою  витирали  забруднене  лезо  ножа»,  –  продовжував  розмірковувати  він.
Через  кілька  тижнів  із  місцевого  відділку  поліції  Олесь  отримав  повідомлення  про  те,  що  підстав  для  відкриття  кримінального  провадження  за  фактом  заподіяння  матеріальної  шкоди  не  виявлено.  На  той  час  невідомими  було  порізано  шини  і  у  іншої  «ластівки».  Сталося  це  уже  серед  білого  дня,  коли  водій  на  десяток  хвилин  зайшов  пообідати,  залишивши  машину  прямо  перед  вікнами  кафе.
«Нас  попереджують  чи  хочуть  залякати»,  –  розмірковував  хлопець,  намагаючись  найти  якісь  додаткові  зачіпки  аби  розгадати  цей  кросворд,  але  писати  заяву  до  поліції  уже  не  став.

*  *  *
Хоча  наступний  місяць  минув  досить  спокійно,  та  голову  Олеся  не  покидала  думка  про  те,  що  на  цьому  пригоди  не  скінчилися.  Тому  він  уперто  намагався  віднайти  шлях  убезпечення  майна  організації  від  подальшого  знищення.  Хлопець  був  переконаний,  що  обидва  випадки  не  просто  пов‘язані  між  собою.  Це  ланки  одного  ланцюга,  справа  рук  однієї  особи,  яка  просто  так  від  них  не  відстане,  і  доки  він  не  дізнається  її  ім‘я  –  ефективно  протидіяти  зловмиснику  буде  дуже  тяжко.  Однак  провідник  здаватися  не  збирався.
–  Як  ви  дивитеся  на  те,  щоб  у  вашому  осередку  започаткувати  секцію  східних  єдиноборств?  –  запитав  у  Гані  хлопець  при  першій  же  нагоді.
–  А  хто  буде  вести  заняття?  –  зрозумівши  молодого  колегу  з  півслова,  питанням  на  запитання  відповіла  досвідчена  провідниця.
–  Є  у  мене  тут  одна  кандидатура,  –  посміхнувся  Олесь.  –  Зі  мною  на  одному  курсі  навчається  кандидат  у  майстри  спорту  по  карате,  неоднократний  переможець  обласних  і  призер  всеукраїнських  змагань.  Останнім  часом  ми  зблизилися  на  ґрунті  розробки  нової  методики  реабілітації  після  спортивних  травм.  Гадаю,  мені  вдасться  з  ним  домовитися,  –  детально  виклав  свій  план  юнак.
–  Це  було  би  просто  чудово!  Увечері  я  переговорю  зі  своїми  пластунами,  –  задоволено  підсумувала  Ганя.
Результати  перемовин  були  більше  ніж  обнадійливими  –  осередок  провідниці  у  повному  складі  виявив  бажання  розпочати  тренування  негайно.  Навіть  дівчата  були  налаштовані  рішуче,  як  вона  не  намагалася  переконати  їх  у  доцільності  зачекати  другої  хвилі  набору.  Залишалося  знайти  відповідну  залу,  але  то  вже  була  справа  техніки.

*  *  *
У  подарунок  до  цьогорічного  дня  народження  Олесь  отримав  від  батьків  спортивного  велосипеда  і  з  радістю  став  активно  підкоряти  навколишні  простори.  Особливо  йому  подобалося  подорожувати  в  сторону  Херсону  та  Кривого  Рогу,  оскільки  ширина  дороги  і  якість  покриття  між  іншими  напрямками  там  вирізнялися  на  краще.  Останнім  часом  компанію  хлопцеві  стали  складати  троє  друзів,  що  завдяки  його  прикладу  і  безпосередній  допомозі  досить  впевнено  стали  на  власні  ноги.  Невдовзі  до  новоствореної  команди  приєдналася  і  Яся  з  подругами,  яка  після  закінчення  школи  теж  вступила  до  медичного  вишу,  але  на  лікувальний  факультет.  Поступово  сформувалася  нова  велоспільнота,  що  кожних  вихідних  вирушала  кудись  у  мандри,  які  тривали  весь  світлий  час  доби.
От  і  сьогодні,  у  останню  неділю  травня,  Олесь  із  Ясею  з  самого  ранку  рушили  за  місто,  де  на  об‘їздній  дорозі  перед  подорожами  зазвичай  збиралася  вся  команда.  Діставшись  східної  розв‘язки,  вони  лишили  велосипеди  зі  спорядженням  біля  відбійника,  а  самі  подалися  на  узбіччя,  щедро  вкрите  молодою  зеленою  травою.  Яся  заходилася  збирати  перші  степові  квіти  і  плести  віночок,  а  Олесь  допомагав  їй  різноманітним  матеріалом.  Хвилин  за  десять-п‘ятнадцять  підтяглася  і  решта  членів  команди.
–  Куди  сьогодні?  –  запитав  провідник,  привітавшись  із  кожним  окремо  за  руку  після  традиційного  «СКОБ».
–  Давайте  до  «Замку  тамплієрів»,  –  запропонувала  Наталка,  яка  одна  із  останніх  долучилася  до  «Пласту»,  але  вже  встигла  органічно  влитися  до  велоколективу.
–  Я  б  не  радив,  –  відгукнувся  Ілля.  –  Там  половину  дороги  ремонтують,  будемо  мати  проблеми,  –  пояснив  далі  він.
–  Звідки  знаєш?  –  засумнівалася  Наталка.
–  Подивився  дорожні  новини  зранку,  –  упевнено  парирував  той.  –  Краще  їхати  в  напрямку  Кривого  Рогу,  там  зараз  дорога  –  хоч  каші  кинь!
–  А  ти  що,  так  засидівся  в  інтернеті,  що  не  встиг  і  поснідати?  –  не  здавалася  завзята  Наталка.
–  То  існує  таке  прислів‘я,  –  втрутився  Олесь,  аби  покінчити  із  суперечкою.  –  Інші  пропозиції  є?  –  звернувся  він  до  команди.
Оскільки  інших  пропозицій  не  надійшло,  традиційно  проголосували  і  більшістю  голосів  вирішили  їхати  в  північному  напрямку,  де  за  пів  сотні  кілометрів  розкинулася  Баштанка  –  столиця  славетно-відомої  колись  однойменної  республіки.
Їхали  неспішно.  Розмовляли,  ділилися  враженнями  і  останніми  новинами.  Колону  вів  досвідчений  Олесь,  якому  раніше  не  раз  доводилося  їздити  в  тому  напрямі.  Хоча  якість  дорожнього  покриття  була  доброю,  він  кожну  годину  робив  невеликі  зупинки,  оскільки  пластуни  його  осередку  все  ще  потребували  перепочинку,  та  і  дівчата  теж.  Подолавши  близько  трьох  десятків  кілометрів,  коли  ліворуч  показався  лісовий  масив,  хлопець  повернув  убік.
–  Зараз  я  покажу  вам  дещо  цікаве!  –  гукнув  голосно  він  і  вся  валка  дружно  подалася  слідом.
Обігнувши  ліс  польовою  дорогою,  вони  виїхали  до  мальовничої  річки,  що  лежала  за  ним  у  широкій  долині.  Олесь  зупинився  біля  самого  берега,  даючи  друзям  можливість  насолодитися  цим  унікальним  для  їх  південних  широт  розмаїттям.
–  Комусь  відома  назва  цієї  річки?  –  поцікавилася  Яся.
–  Інгул,  –  відгукнувся  хтось  із  самого  хвоста  вервечки.
–  Цілком  вірно,  –  підтримав  Олесь.  –  Саме  в  дельті  Інгулу  в  1788  році  було  заснована  перша  миколаївська  корабельня,  а  у  місці  злиття  річки  з  Південним  Бугом,  яку  в  давнину  наші  предки  називали  Гіпанісом,  археологами  ще  у  минулому  столітті  розкопано  стародавнє  городище  «Дикий  сад».  Воно  було  побудовано  далекими  кімерійцями  більше  трьох  тисяч  років  тому.  Це  древнє  місто  і  є  насправді  пращуром  нашого  Миколаєва,  –  дав  коротку  історичну  довідку  юний  провідник.
–  І  звідки  ти  тільки  все  те  знаєш?  –  усміхнулася  Яся,  в  душі  радіючи  за  товариша.
–  Із  книжок,  музейних  експозицій,  інтернету,  та  чи  мало  звідки  зараз  можна  черпати  інфу,  –  відповів  їй  такою  ж  добродушною  посмішкою  Олесь  і  скочив  у  сідло.  Пришпоривши  свого  «мустанга»,  він  направив  його  польовою  дорогою  вдовж  річки,  проти  течії,  і  вся  компанія  дружно  кинулась  навздогін.
Ділянки  молодого  соснового  лісу  чергувалися  із  листяними  масивами,  основу  яких  складали  берест,  акація,  дуб.  Нікому  із  велосипедистів,  окрім  Олеся,  раніше  тут  бувати  не  доводилось,  а  тому  швидкість  руху  упала  до  мінімуму.  Всі  з  цікавістю  поглядали  в  різні  боки,  любуючись  навколишніми  місцевими  красотами.  Від  щедро  збагаченого  киснем  свіжого  повітря  і  пташиного  співу  голова  йшла  обертом.  Особливо  у  захваті  були  дівчата.  Поступово  висота  дерев  ставала  більшою  і  невдовзі  команда  дісталася  справжнього  пляжу,  опорядкованого  на  березі  річки  білим  піском  та  обладнаного  дерев‘яними  містками.
–  Ох  ти,  лише  грибків  з  лежаками  не  вистачає,  –  захоплено  вигукнута  Яся,  зупиняючи  свого  велосипеда  прямо  біля  води.
–  Якби  знала,  що  тут  такий  крутезний  пляж,  неодмінно  б  узяла  купальника!  –  підтримала  подругу  Наталка.
–  Хто  ж  його  знав,  що  ми  сьогодні  втрапимо  саме  сюди,  –  дещо  виправдовувався  Олесь  за  неналежний  рівень  комунікації.  –  Це  місце  називається  «Маріїне  урочище»,  –  ніби  в  якості  компенсації  повідомив  простодушно  він.
Вся  команда  дружно  спішилася.  Пластуни  розмістили  своїх  двоколісних  коней  у  тіні  найближчих  дерев  і  по  двоє-троє  поволі  розбрелися  навколишнім  лісом.  Коли  остання  група  розтанула  у  зеленому  розмаїтті,  Олесь  нерішуче  узяв  Ясю  за  руку.
–  Ходімо,  я  тобі  хочу  щось  показати,  –  так  загадково  посміхнувся  він,  що  дівчина  навіть  і  не  подумала  йому  перечити.
–  Ми  тут  не  заблукаємо?  –  лише  і  вимовила  вона,  після  чого  покірно  пішла  за  хлопцем,  повністю  покладаючись  на  його  щирість  і  порядність.
З  десяток  хвилин  вони  йшли  мовчки.  Дзвінкоголосе  птаство  супроводжувало  їх  чарівним  співом.  Щедро  напоєне  киснем  і  лісовими  пахощами  повітря  п‘янило  обох.  То  тут,  то  там  із  трави  визирали  яскраві  квіти.  Дівчина  йшла  так  близько,  що,  здавалося,  Олесь  відчуває,  як  б‘ється  її  серце.  Він  продовжував  мовчки  тримати  Ясю  за  руку,  збираючись  із  силами.
–  То  що  ти  хотів  мені  показати?  –  нарешті  порушила  тишу  вона  першою.
–  Я  тебе  люблю!  –  несподівано  випалив  хлопець  і,  випустивши  руку  дівчини,  зупинився.
Від  хвилювання  юнакові  перехопило  горло.  Він  розгублено  дивився  в  очі  коханій,  ніби  просячи  пробачення  за  свою  відвертість.
–  Я  тебе  теж  люблю,  –  посміхнулася  дівчина  після  невеликої  паузи,  зробила  крок  назустріч  і  ніжно  поцілувала  Олеся  в  щоку.  –  А  я  все  думала,  коли  ж  ти  насмілишся,  –  якось  таємниче  додала  вона  і  неспішно  рушила  стежкою  углиб.
Юнак,  нарешті  починаючи  приходити  до  тями,  побрів  слідом.  «Скільки  разів  він  уявляв  своє  освідчення.  Ретельно  добирав  слова,  якими  змалює  глибину  своїх  почуттів.  Відшукував  сотні  самих  ніжних  епітетів,  знаходив  десятки  яскравих  метафор.  А  тут  «Я  тебе  люблю»  і  все,  на  що  спромігся…»  –  розмірковував  він,  безжально  картаючи  себе.
Так  заглибившись  у  роздуми,  Олесь  не  помітив,  як  наздогнав  Ясю,  що  несподівано  зупинилась,  повернулась  назад  і  вони  опинилися  лицем  до  лиця,  відчуваючи  схвильований  подих  одне  одного.
–  Я  тебе  теж  люблю!  –  повільно  повторила  вона  свою  фразу,  роблячи  чіткі  наголоси  на  кожному  слові,  потім  швидко  звелася  навшпиньки,  ніжно  обвила  руками  шию  хлопця  і  міцно  поцілувала  його  прямо  в  губи.
Вибух  емоцій  затьмарив  розум  обох.  Повінь  відвертих  почуттів  накрила  їх  з  головою.  Злива  взаємних  поцілунків  не  вщухала  декілька  хвилин  поспіль.  «Моя  ти  ластівко!»  –  все  повторював  Олесь.  «Люблю!  Люблю!  Люблю…»  –  лунало  у  відповідь  із  вуст  дівчини.  Тільки  острах  бути  поміченими  змусив  закоханих  через  деякий  час  розімкнути  міцні  обійми,  з  яких  Яся  випурхнула  щасливою  пташкою.
–  Так  що  ти  мені  хотів  показати?  –  рівним  голосом  невдовзі  запитала  дівчина.
–  Зараз  побачиш,  –  остаточно  опановуючи  емоціями,  уже  майже  спокійно  вимовив  хлопець  і  знову  взяв  її  за  руку  та  повів  за  собою.
Через  кілька  десятків  метрів  він  звернув  праворуч,  на  ледь  помітну  серед  лісових  заростів  стежину,  а  незабаром  вони  потрапили  на  галявину,  вкриту  залишками  якихось  будівель  і  споруд.
Дівчині  на  мить  здалося,  що  вона  потрапила  до  якогось  фільму  жахів,  де  неймовірних  розмірів  монстри-інопланетяни,  перебуваючи  в  пориві  невимовного  гніву,  напали  на  споруджене  посеред  мальовничого  лісу  з  велетенського  дитячого  конструктора  «Лего»  казкове  містечко  ельфів  і  перетворили  його  на  купу  страхітливих  руїн  та  сміття.  Рештки  наполовину  оголених,  без  головних  уборів-дахів,  будівель  сиротами  тулилися  одна  до  одної,  жалібно  поглядаючи  порожніми  очицями  віконних  отворів  у  різні  боки.  Шмаття  битої  цегли  і  залізобетонних  плит,  уламки  шиферу  та  черепиці,  залишки  знівечених  вікон  і  дверей  були  розкидані  невідомою  силою  навколо.  Над  цим  жахіттям  цивілізації  мовчки,  у  глибокій  зажурі  схиливши  голови-крони,  стояли  високі  стрункі  сосни,  огрядні  дуби  і  липи,  а  також  занедбані  вишні,  яблуні  та  груші.  З  невимовним  сумом  вони  намагалися  ховати  від  людських  очей  те  варварство  третього  тисячоліття,  щедро  засіяним  за  останній  десяток  років  і  поступово  підростаючим  молодняком  своїх  синів  і  доньок.
Побачене  настільки  приголомшило  дівчину,  що  її  і  до  того  великі  очі  збільшилися  чи  не  вдвічі.
–  Що  це?  –  тільки  й  спромоглася  через  кілька  хвилин  глухої  мовчанки  видавити  із  себе  вона.
–  Це  залишки  піонерського  табору  того  суднобудівного  заводу  із  двохсотлітньою  історією,  про  який  я  говорив  годину  тому,  –  сумно  посміхнувся  Олесь.
–  А  звідки  ти  дізнався  про  цей  табір?
–  Від  мами.  Вона  колись  тут  працювала  кухаркою.  Саме  тут  вона  зустріла  мого  татка,  який  був  шофером  і  возив  продукти  до  їдальні,  –  тихо  продовжував  хлопець.
–  А  хто  і  навіщо  знищив  ті  будівлі?  –під  враженням  побаченого  не  вгавала  Яся.
–  Нові  заморські  хазяї  та  їх  столичні  посіпаки,  які  за  копійки  приватизували  пів  заводу.  Забрали  найцінніше,  вирізали  метал  і  кинули  напризволяще  простих  робітників.  Залишили  людей  ні  з  чим,  як  залишають  зараз  без  суднобудування  усю  країну…  –  сумно  схиливши  голову,  закінчив  свою  розповідь  Олесь.
Обоє  мовчки  пішли  містечком,  повільно  обходячи  руїну  за  руїною.  Їх  не  покидали  відчуття  нерозуміння  існуючих  реалій  та  невимовної  туги  за  рідною  Батьківщиною,  яку  з  невідомих  причин  народ  віддав  на  поталу  якомусь  страхітливому  монстру  не  з  їх  планети.
–  Тиша,  річка,  ліс,  свіже  повітря  –  таке  чудове  місце,  –  підсумувала  Яся,  коли  вони  повернулися  до  води.  –  Можна  тільки  уявити,  як  було  добре  отим  піонерам!  –  повела  вона  далі,  оскільки  хлопець  продовжував  мовчати,  з  головою  занурившись  у  роздуми.  –  До  речі,  а  хто  такі  піонери?
–  Ну,  це  майже  пластуни  чи  скаути,  тільки  радянські…  –  нарешті  відволікся  від  своїх  думок  Олесь.  –  Вони  теж  ходили  строєм,  співали  пісень  про  щасливе  дитинство  і  свого  вождя,  дідуся  Леніна,  палили  свою  піонерську  ватру,  збирали  металобрухт  і  макулатуру,  захищали  природу  і  тварин,  допомагали  літнім  людям…
–  Тобто  вони  були  нашими  колегами?  –  зраділа  Яся.
–  Майже,  але  не  зовсім…
–  Чому?  –  не  розуміла  вона.
–  Та  як  тобі  сказати…  Можливо  тому,  що  чим  далі  вони  підростали,  стаючи  комсомольцями,  а  потім  деякі  і  членами  партії  комуністів,  тим  більше  принципи  і  лозунги  у  них  розходилися  з  діями  та  реальним  станом  справ.  Особливо  це  стосувалося  посадових  осіб.  Говорили  одне,  думали  друге,  а  робили  третє…  Одним  словом  –  лицемірство!  –  раптом  категорично  відрубав  Олесь.
–  І  що,  всі  вони  були  лицемірами?
–  Та  ні…  Розумієш,  на  мою  особисту  думку,  переважна  їх  більшість  була  порядними  людьми,  а  лицеміри  зазвичай  вибивалися  в  керівництво  і  очолювали  систему  та  її  підрозділи.
–  А  зараз  хіба  щось  суттєво  змінилося?  –  несподівано  відверто  запитала  Яся,  дивлячись  хлопцеві  прямо  у  вічі.  –  То  чесні  і  порядні  люди  розвалили  той  піонерський  табір  у  цьому  казковому  місці?  Чи  вони  своїми  руками  заробили  ті  кошти,  за  які  придбали  половину  одного  із  найбільших  заводів  країни?  –  яскраві  вогники  в  очах  у  дівчини  запалали  із  такою  силою,  що  Олесь  на  якусь  мить  злякався  аби  від  них  не  спалахнула  залишена  кимось  на  узбіччі  пляжу  купа  хмизу,  на  якій  лежало  пару  велосипедів.
–  Ти  маєш  рацію,  –  погодився  хлопець.  –  Але  ж  те  комуністичне  і  комсомольське  керівництво  після  отримання  Україною  незалежності  нікуди  не  поділося.  Воно  лише  перефарбувалось  у  бізнесменів  і  політичних  діячів  нової  формації,  які  за  вкрадені  кошти  написали  нову  казку  про  щасливе  майбутнє,  про  світ  нових  можливостей,  та  під  цими  привабливими  гаслами  розтягли  переважну  більшість  державних  активів,  над  створенням  яких  народ  працював  десятками,  а  то  й  сотнями,  років.  За  які  у  свій  час  стільки  наших  предків  віддали  найцінніше  –  життя.  Наразі  дійшла  черга  і  до  землі…  –  невтішно,  але  не  по  літам  зріло,  підсумував  хлопець.
–  І  що  нам  тепер  потрібно  робити?
–  Учитись,  гуртуватись  з  однодумцями,  нести  правду  до  людей,  систематично  і  цілеспрямовано  боротися  за  Україну!  Нічого  кардинально  нового  досі  не  придумано,  –  рішуче  посміхнувся  Олесь  і  міцно  стиснув  зуби.
–  Ось  вони  де  сховалися!  –  раптом  долинув  Наталчин  голос  з  боку  колишнього  піонерського  табору  і  декілька  друзів  показалися  із-за  дерев.
–  Та  ми  далеко  і  не  ходили,  –  напівжартома  відповіла  Яся,  коли  група  підійшла  ближче.
За  пів  години  зібралася  вся  команда  і  пластуни,  осідлавши  відпочилих  коней,  дружно  рушили  у  зворотному  напрямку.
Ніхто  з  компанії  тоді  навіть  подумати  не  міг,  що  незабаром  їх  переважна  більшість  повернеться  і  до  цього  лісу,  і  цього  пляжу,  і  цих  руїн,  які  зіграють  в  житті  кожного  свою,  відведену  їм,  роль.
Ніхто,  окрім  однієї  людини,  але  вона  того  і  сама  напевно  ще  не  знала.

[i]*  Балабанівка  –  найвіддаленіший  район  міста  Миколаєва.
[/i]
16-19.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2021

Повернення

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелах  «Оберіг»  і  «Талісман»)[/i]

Коли  колеса  літака  торкнулися  рідної  землі,  Олесь  полегшено  видихнув.  Він  уже  зачекався  цієї  миті.  Перша,  до  того  ж  самостійна,  подорож  за  межі  рідного  міста,  а  тим  паче  за  рубежі  цілої  країни,  закінчилася  доволі  успішно.  За  ці  кілька  місяців  хлопець  добряче  скучив  за  ріднею  та  друзями.  Він  сподівався  на  скору  зустріч  з  ними,  але  що  це  станеться  так  швидко  і  уявити  не  міг.
Заїхавши  прямо  зі  злітної  смуги  до  приміщення  аеровокзалу,  Олесь  іще  здалеку  побачив  свою  бабусю,  яка  очікувала  на  нього  біля  стійки  для  прибульців.
–  Вітаю  тебе,  мій  рідненький!  –  лише  й  промовила  вона,  перед  тим  як  міцно  обійняти  онука.  –  Як  же  я  за  тобою  скучила,  –  причитала,  цілуючи  хлопця  в  обидві  щоки  та  щедро  зрошуючи  його  маруловий  самов‘яз  сльозами  радості.
–  Ну,  що  ти,  що  ти.  Все  добре.  Я  вже  вдома,  –  старався  заспокоїти  Олесь  стареньку.  –  Ти  сама  приїхала?  –  натомість  поцікавився  хлопчина.
–  Не  зовсім,  –  ухилилася  від  прямої  відповіді  бабуся  і,  взявши  невелику  спортивну  сумку  онука,  подибала  за  його  електровізком  до  виходу.
Виїхавши  на  вулицю,  Олесь  завмер  від  несподіванки  –  за  порогом  його  зустрічали  мама  з  татом,  а  також  добрих  два  десятки  хлопців  та  дівчат  у  пластовій  формі  на  чолі  з  Ганею.  Серед  них  було  і  кілька  незнайомих  облич.
–  Ви  вже  повернулися?  –  тихенько  запитав  Олесь,  коли  мама  виціловувала  хлопця,  а  тато,  як  дорослому,  тиснув  сину  руку.
–  Так,  любий,  –  коротко  відповіла  мати  і  опустила  очі.
–  Поки  що,  –  якось  невизначено  додав  тато.
Нарешті  настала  черга  друзів-пластунів,  які  вишикувались  у  дві  шеренги  неподалік,  біля  центральної  клумби.  Синхронно  піднявши  правиці  під  дружне  «СКОБ»,  вони  гамірливою  юрбою  оточили  Олеся.  В  Ясіних  руках  невідомо  звідки  з‘явився  невеликий  букетик  польових  ромашок,  серед  яких  голубими  очима  виділялась  пара  волошок.
–  Це  тобі,  –  зніяковіло  промовила  вона,  простягаючи  квіти  хлопцеві,  і  привітна  посмішка  засяяла  на  її  обличчі.
–  Дякую,  –  дещо  збентежено  видихнув  Олесь,  який  за  своє  коротке  життя  не  звик  отримувати  квіти,  а  тим  більше  польові  та  ще  й  від  дівчини.
Як  твоє  здоров‘я?  Звідки  таке  шикарне  крісло?  Яка  у  нього  швидкість?  Що  там  цікавого  за  океаном?  –  сипались  з  усіх  боків  запитання,  на  які  хлопець  ледве  встигав  відповідати.  Батьки  з  бабусею  зупинилися  поряд  і  з  цікавістю  оглядали  свою  рідну  кровиночку,  яка  за  цей,  здавалося  б,  незначний  час  встигла  досить  помітно  окріпнути  і  подорослішати.
Хвилин  за  десять  Ганя  підняла  руку  і  попрохала  уваги  присутніх.  Коли  гамір  стихнув,  вона  познайомила  Олеся  з  новими  пластунами,  серед  яких  були  дві  дівчинки  і  три  хлопця.  Після  цього  провідниця  запросила  всіх  до  автобуса,  що  очікував  на  парковці  неподалік.  Дорогою  до  міста  діти  дружно  розповідали  Олесеві  останні  новини  осередку,  ділилися  яскравими  враженнями,  а  потім  ще  встигли  заспівати  кілька  пластових  пісень.
Початок  повернення  для  хлопця  склався  досить  добре,  аби  не  одна  невелика  пригода.  Коли  сідали  до  автобуса,  люб‘язно  виділеного  меценатами  для  цієї  зустрічі,  з‘ясувалося,  що  електровізок  не  тільки  вільно  не  проходить  через  вхідні  двері,  але  для  нього  не  вистачає  і  місця  всередині.  Тому  батькові  довелося  заносити  сина  до  салону  на  руках,  а  водієві  ламати  голову  над  тим,  де  і  як  розмістити  інвалідне  крісло,  ціна  якого  значно  перевищувала  балансову  вартість  самого  транспортного  засобу.  Зрештою  спільними  зусиллями  Олесевого  боліда  вцуприкували  через  задні  двері  і  примостили  на  останніх  сидіннях  автобуса.

*  *  *
Процес  реабілітації  у  Олеся  протікав  не  так  швидко,  як  би  того  йому  хотілося.  Через  кілька  місяців  з‘ясувалася  потреба  у  додатковій  невеликій  операції.  Після  кількох  сеансів  відеозв‘язку  місцевих  медиків  з  американськими  колегами  було  прийнято  спільне  рішення  щодо  проведення  незначного  оперативного  втручання  в  умовах  столичної  клініки.
Хоча  формально  операція  була  безкоштовною,  але  вартість  «додаткових»  лікарських  препаратів  та  медичних  засобів  склала  кругленьку  суму.  Ось  тут  і  стали  в  нагоді  гроші,  зароблені  батьками  хлопця  за  кордоном,  поки  він  лікувався  в  Сполучених  штатах.
–  Вони  як  знали,  що  цим  не  закінчиться,  коли  вирішили  продовжити  заробітки,  –  скрушно  хитала  головою  бабуся,  дізнавшись  про  те,  скільки  сотень  тисяч  гривень  коштує  те  «безкоштовне»  лікування.
Повернувшись  за  кілька  тижнів  із  київської  клініки,  Олесь  цілковито  зосередився  на  виконанні  настанов  медиків  стосовно  курсу  реабілітації.  Хлопець  щоденно  виконував  цілий  комплекс  рекомендованих  спеціалістами  та  підібраних  самостійно  фізичних  вправ,  що  були  направлені  на  розвиток  і  зміцнення  різних  груп  м‘язів,  в  першу  чергу  ніг,  розробку  хребта  та  суглобів,  покращення  фізичного  тонусу  всього  організму.
Велику  фізичну  і  моральну  підтримку  в  тому  йому  надавали  друзі-пластуни.  Особливо  це  стосувалося  Ясі,  яка  наполегливо  шукала  і  знаходила  всілякі  можливості,  аби  майже  кожен  день  відвідувати  хлопця.  Їй  подобалося  спостерігати  за  другом  на  спортивному  майданчику,  коли  той  тренувався  до  сьомого  поту,  виконуючи  десятки  різноманітних  фізичних  вправ.  При  необхідності,  дівчина  охоче  допомагала  Олесеві,  притримувала  візок,  страхувала  на  тренажерах  чи  подавала  еспандери,  гантелі  та  інші  знаряддя,  а  інколи  і  сама  безпосередньо  долучалася  до  процесу  тренування,  паралельно  виконуючи  окремі  нескладні  елементи.
За  цей  час  зовнішність  малої  панянки  змінилась  на  краще.  Вона  підросла,  відпустила  красиве  хвилясте  волосся,  яке  часто  заплітала  в  товсті  коси,  перевзуючи  їх  жовто-блакитними  стрічками.  Поступово  у  неї  почали  вимальовуватися  груди  та  красива  жіноча  талія.  Частенько  спостерігаючи  за  їх  спільними  тренуваннями,  бабуся  щиро  раділа  за  обох  і  потайки  молила  бога,  щоб  ця  дружба  мала  щасливе  продовження.
Протягом  останнього  року,  за  допомоги  осередку  «Пласту»  та  їх  спонсорів,  сусідньою  будівельною  організацією  було  проведено  реконструкцію  порогів  квартири,  в  якій  проживав  Олесь  із  бабусею,  та  під‘їзду  їх  будинку,  а  також  поряд  зі  східцями  обладнано  відповідний  пандус.  Тепер  підліток  у  будь-який  час  міг  самостійно  їздити  на  тренування,  не  відволікаючи  стареньку  від  домашніх  справ  чи  відпочинку.

*  *  *
–  Щирі  вітання!  –  почув  Олесь  добре  знайомий  голос,  коли  одягав  рукавички  для  тренування.
–  Вітаю,  Асю!  –  весело  відгукнувся  хлопець.  Саме  так  він  став  її  називати  після  повернення  з  міжнародних  мандрів.  Далеко  не  останню  роль  у  цьому  зіграла  кумедна  звичка  дівчини  відповідати  на  звернення  до  себе  отим  незвично-суржиковим  «ась».
–  Як  справи?  Що  новенького?  –  торохтіла  вона  ніби  й  не  було  тих  півгодинних  перемовин  телефоном  із  самого  ранку.
–  З  годину  тому  на  електронку  прийшло  повідомлення  про  поштове  вілправлення  з  Ірландії.  Мабуть  сюрприз  від  Шона  Маклеха,  про  який  він  говорив  під  час  останнього  сеансу  зв‘язку,  –  поділився  свіжою  новиною  Олесь.
Їх  стосунки  з  далеким  нащадком  стародавніх  русинів  тривали  уже  більше  року.  Шон  дотримувався  своєї  обіцянки  і  кожного  місяця  телефонував  хлопцеві.  Вони  годинами  спілкувалися  на  різні  теми.  Тепер  це  було  легко  робити  в  численних  соціальних  мережах  за  допомогою  різномаїття  електронних  додатків.  Підліток  ділився  з  іменитим  ірландським  другом  останніми  пластовими  новинами,  розповідав  про  свої  здобутки  на  тренуваннях,  зокрема,  як  він  власними  зусиллями  вже  спинається  на  ноги,  може  самостійно  зробити  кілька  десятків  кроків  і  з  часом  їх  кількість  невпинно  зростає.  Останнє  особливо  цікавило  Шона,  він  щиро  радів  успіхам  хлопця  і  всіляко  підтримував  його.  Натомість  старий  літератор  оповідав  про  Ірландію,  її  народ,  боротьбу  за  незалежність,  розказував  цікаві  історії  зі  свого  життя,  а  інколи  читав  юному  другові  власні  твори.  На  прохання  Олеся  вони  обмінялися  свіжими  світлинами.
–  То  може  разом  підемо  на  пошту?  –  з  хитрою  усмішкою  поцікавилась  Ася,  коли  за  пару  годин  хлопець  закінчив  тренування,  натякаючи  на  своєму  бажанні  однією  із  перших  дізнатися  про  таємничий  сюрприз  старого  кельта.
–  Звичайно,  –  щиро  кинув  хлопець  у  відповідь.  –  Тільки  мені  потрібно  прийняти  душ  і  переодягтися.  Зачекаєш  на  мене?  А  заодно  спробуєш  бабусині  вареники  з  сиром.  Вона  обіцяла  сьогодні  приготувати  до  обіду.
–  Дякую.  Я  бережу  фігуру.  Краще  прогуляюся  парком,  назбираю  листя  і  сплету  тобі  вінок,  –  як  завжди  з  гумором  відповіла  дівчина.  –  А  то  невдовзі  задощить  і  доведеться  до  самої  весни  чекати  гарної  погоди,  –  уже  серйозним  тоном  закінчила  вона.
–  Гаразд,  я  хутко,  –  майже  стрибаючи  до  інвалідного  візка,  помахав  їй  рукою  Олесь  і  погнав  у  напрямку  свого  будинку.
У  поштовому  відділенні  на  Олеся  чекав  сюрприз  у  вигляді  стандартного  пакунку  середніх  розмірів.  Не  виходячи  з  приміщення  він  відкрив  пакет,  у  якому  виявилася  картонна  коробка  із  зображення  ноутбука.  Яся  відразу  ж  помітила,  як  у  очах  товариша  спалахнули  яскраві  іскорки.  Це  була  його  давня  мрія,  оскільки  старенький  стаціонарний  батьківського  ПК  був  майже  удвічі  старший  за  хлопця.  Коли  Олесь  тремтячими  від  хвилювання  руками  дістав  із  середини  сріблястого  ноута  з  написом  «DELL»  на  кришці,  у  приміщенні  поштового  відділення  стало  удвічі  видніше  –  то  свою  справу  зробила  зоресяйна  посмішка  хлопця.  Кращого  подарунку  він  і  чекати  не  міг.
–  Що  скажеш?  –  з  неприхованою  радістю  запитав  підліток.
–  Саме  те,  чого  тобі  так  бракувало,  –  посміхнулася  Ася  і,  знявши  з  себе  щойно  сплетений  із  яскравого  осіннього  листя  вінок,  увінчала  ним  голову  щасливого  друга  ніби  справжнім  лавровим.
Наступні  кілька  годин  минули  у  приємних  клопотах,  пов‘язаних  із  вивченням  необхідної  довідкової  інформації  та  відповідними  налаштуваннями.  Тільки  надвечір  дівчина  раптом  пригадала,  що  на  завтра  вона  ще  має  виконати  домашні  завдання  з  історії  та  української  мови,  швиденько  попрощалася  з  бабусею  і  непомітно  розтанула  за  дверима  квартири.

*  *  *
Наступні  пів  року  наполегливих  тренувань  привели  до  того,  що  Олесь  таки  змінив  свій  шикарний  візок,  аналогів  якому  не  було  у  всьому  місті,  на  пару  хоча  й  сучасних,  але  звичайних  милиць,  на  місцевому  діалекті  костилів.  Та  хлопець  був  неймовірно  радий  такій  рокіровці.  В  цьому  його  активно  підтримували  і  друзі  по  «Пласту».
Після  повернення  із-за  океану,  у  різних  місцях  і  за  різноманітних  обставин,  доля  нерідко  зводила  Олеся  з  такими  ж  обездоленими  підлітками-інвалідами,  яким  донедавна  був  і  він  сам.  У  процесі  спілкувань  та  обміну  інформацією,  в  нього  виникло  і  стало  кріпнути  бажання  якось  допомогти  цим  одноліткам,  як  у  свій  час  прийшли  на  допомогу  йому  друзі  із  «Пласту»,  поділитися  своїм  уже  немалим  досвідом,  подарувати  тим  нещасним  надію  на  щастя  і  спільними  зусиллями  упевнено  будувати  щасливе  майбутнє.
Ці  роздуми  привели  Олеся  до  того,  що  він  на  власному  прикладі  переконав  кількох  таких  підлітків  вступити  до  «Пласту».  Невдовзі,  попередньо  порадившись  із  Ганею,  в  осередку  було  започатковано  окремий  підрозділ  для  осіб  із  інвалідністю,  який  вони  іноді  жартома  називали  «Спінальним  братством».  Зовні  воно  нічим  не  відрізнялося  від  решти  ланок,  за  винятком  своєрідного  спецкурсу  по  фізичній  підготовці.  Метою  цієї  спеціальної  фізичної  підготовки  була  адаптація  дітей-інвалідів  до  максимально  повноцінного  дорослого  життя.
Звичайно,  провідником  підрозділу  одностайно  було  обрано  Олеся.  Виходячи  із  власного  досвіду,  збагаченого  порадами  особистого  лікаря  та  доступною  з  інтернету  інформацією,  він  розробив  програму  реабілітації  для  всього  «братства».  Основні  елементи  програми  ним  були  попередньо  протестовані  на  собі,  а  потім  адаптовані  до  індивідуальних  особливостей  кожного  із  членів  команди  однодумців.
Не  останню  роль  у  формуванні  підрозділу  і  мотивації  на  досягнення  максимальних  результатів  його  членів  грав  Олесів  супервізок,  який  невдовзі  отримав  статус  перехідного  призу.  В  кінці  кожного  тижня  члени  «братства»  таємним  голосуванням  визначали  переможця  за  звітний  період  у  категорії  «найнаполегливіший»  і  щасливець  отримував  можливість  цілу  неділю  гасати  на  унікальному  інвалідному  суперкарі.  Хоча  ім‘я  його  власника  і  не  вносилося  до  списку  претендентів  на  нагороду,  але  він  мав  право  вирішального  голосу  при  їх  рівності.
Загальні  заняття  підрозділу  по  спецпідготовці  Олесь  проводив  чотири  рази  на  тиждень,  по  дві-три  години,  залежно  від  погоди  і  самопочуття  членів  команди.  Решту  днів  неділі  він  тренувався  індивідуально,  але  допомагав  всім,  хто  бажав  займатися  фізичними  вправами  одночасно  з  ним.  Більше  того,  друзям-пластунам  було  достеменно  відомо  навіть  те,  що  їх  провідник  займається  фізпідготовкою  двічі  на  добу.  Багато  з  них,  наслідували  його  приклад,  хоча  й  не  кожного  дня,  але  коло  охочих  поступово  зростало,  як  неухильно  зростала  і  чисельність  їх  підрозділу.
Цьому  сприяло  і  започаткування  відповідного  сайту,  який  Олесь  назвав  «Пласт  –  разом  до  повноцінного  життя»,  та  кількох  сторінок  у  популярних  соціальних  мережах.  Там  він  ділився  власним  досвідом  подолання  недуги,  публікував  витяги  зі  своєї  реабілітаційної  програми  з  детальними  коментарями  до  них.  Поступово  чисельність  підрозділу  хлопця  виросла  настільки,  що  складала  майже  половину  осередку.
–  Невдовзі  буду  рекомендувати  тебе  до  обрання  провідником  всього  осередку,  –  чи  то  жартома,  чи  то  серйозного  говорила  хлопцеві  Ганя,  щиро  радіючи  за  успіхи  Олеся  і  його  команди.
Траплялося,  що  діти-інваліди  ставали  випадковими  свідками  його  занять  у  парку.  Дехто  починав  цікавитися  тим  процесом  і  в  ході  спостережень  поступово  долучався  до  тренінгів,  а  потім  –  і  до  самого  «Пласту».  Більш  за  те,  у  групі  з‘явилися  три  дівчинки-колясниці,  які  за  своєю  наполегливістю  в  досягненні  мети  нічим  не  поступалися  хлопцям,  а  по  деяким  показникам  навіть  перевершували  їх.  Особливо  радувало  Олеся  і  те,  що  в  переважної  більшості  учасників  команди  з‘явилась  чи  суттєво  покращилась  позитивна  динаміка  в  подоланні  захворювань.

*  *  *
Якось  уже  весною  Олесь  звернув  увагу  на  літнього  чоловіка  у  великих  окулярах  з  роговою  оправою.  Невідомий  був  одягнутий  у  довгий  шкіряний  плащ  темного  кольору  і  такий  же  капелюх  з  широкими  полями.  Він  сидів  неподалік  на  лавці  і  з  неприхованою  цікавістю  спостерігав  за  процесом  тренуванням,  час  від  часу  щось  ретельно  нотуючи  звичайним  простим  олівцем  у  записник  незвичайно  великих  розмірів.  Через  кілька  днів  дідок  знову  з‘явився  на  тій  же  лавці  і  знову  старанно  щось  записував  у  своєму  чудернацькому  «гросбусі»,  зацікавлено  спостерігаючи  за  пластунами.
Наступного  разу  той  чолов‘яга  настільки  набрався  сміливості,  що  упритул  підійшов  до  спортивного  майданчика  і  уже  зовсім  відверто  продовжив  свої  спостереження,  час  від  часу  роблячи  якісь  короткі  помітки  кульковою  ручкою  в  записник  дещо  менших  розмірів.
–  Шановний  юначе,  можна  вас  на  хвилиночку?  –  піднявши  руку  і  привертаючи  до  себе  увагу,  майже  прокричав  невідомий,  коли  Олесь  закінчив  чергову  вправу  і  відійшов  од  тренажера  аби  перепочити.
–  Добрий  день.  Я  до  ваших  послуг,  –  промовив  хлопець,  підійшовши  до  незнайомця.
–  Доброго  здоров‘я,  –  дуже  доречно  привітався  той.  –  Мене  звати  Микола  Іванович.  Я  за  спеціальністю  лікар-хірург,  –  досить  приємним  голосом  продовжував  він.  –  Наразі  я  працюю  завідувачем  реабілітаційного  центру  військового  шпиталю.
–  А  мене  звати  Олесем,  –  спокійно  відповів  хлопець.  –  Це  мої  друзі-пластуни,  він  обвів  рукою  всю  спортивну  площадку,  на  якій  не  менше  десятка  дітей-інвалідів  продовжували  наполегливо  займатися  різними  фізичними  вправами.
–  Я  тут  вкотре  спостерігаю  за  вами,  за  процесом  тренування,  і  хотів  би  з‘ясувати  для  себе  деякі  питання.  Якщо  ви  не  заперечуєте,  –  продовжив  лікар.
–  Та  я  помітив,  –  відверто  зізнався  підліток.  –  Будь  ласка,  –  знизав  він  плечами.
–  Ви  б  не  могли  коротко  розповісти  мені  про  причини,  які  вмотивовують  вас  особисто  так  цілеспрямовано  займатися  цими  досить  незвичними  фізичними  вправами?
–  Міг  би,  –  доброзичливо  посміхнувся  Олесь,  –  але  не  зараз,  вибачте.  Тепер  мені  потрібно  допомагати  своїм  друзям.
–  Звичайно-звичайно,  –  поспішив  погодитися  лікар.  –  Не  могли  б  ми  зустрітися  з  вами  завтра,  в  другій  половині  дня  у  мене  в  кабінеті?  Я  тут  працюю  зовсім  недалеко,  –  він  витяг  із  внутрішньої  кишені  плаща  невеликий  аркушик  світлого  картону  і  простягнув  його  хлопцеві.
–  Гаразд,  я  підійду,  –  не  по  літам  впевнено  промовив  той,  попередньо  оглянувши  візитівку,  після  чого  повернувся  на  площадку,  де  на  його  допомогу  вже  очікувало  кілька  таких  же  підлітків.
Наступного  дня  Олесь,  як  і  обіцяв,  завітав  до  Миколи  Івановича,  попередньо  зателефонувавши.  Той  зустрів  його  на  вході  до  реабілітаційного  центру  і  провів  до  свого  кабінету.  Розмова  тривала  більше  години.  Спочатку  лікар  розповів  хлопцеві  про  те,  що  центр  займається  відновленням  здоров‘я  військовослужбовців,  які  отримали  поранення  під  час  російсько-української  війни  на  сході.  Потім  Олесь  на  його  прохання  коротко  повідав  свою  історію  –  історію  хвороби,  лікування  і  реабілітації.  Уважно  вислухавши  підлітка  і  задавши  кілька  уточнюючих  запитань,  Микола  Іванович  запропонував  йому  та  його  друзям  свою  допомогу.  Той  з  радістю  прийняв  таку  пропозицію  і  вони  оглянули  тренажерний  зал  центру.  Затим  Микола  Іванович  подарував  Олесю  кілька  своїх  монографій  по  методиці  відновлення  функцій  кінцівок  та  хребта,  після  чого  провів  його  аж  до  самого  виходу.
–  Значить  домовились,  по  середам  з  п‘ятнадцятої  до  сімнадцятої,  якщо  дозволятиме  погода,  я  буду  навідуватися  до  Європейського  скверу,  а  по  суботам,  з  десятої  і  до  дванадцятої,  наш  тренажерний  зал  у  вашому  розпорядженні.  В  подальшому  я  постараюсь  домовитися  з  керівництвом  госпіталю,  аби  в  зимовий  період  ваші  пластуни  мали  можливість  тренуватися  в  нашому  залі  не  менше  двох  разів  на  тиждень,  –завершив  він,  міцно  потиснувши  хлопцеві  руку  на  прощання.
–  Гаразд,  домовились.  Велике  вам,  Миколо  Івановичу,  спасибі  за  небайдужість,  –  посміхнувся  юний  провідник  і  енергійно  пошкандибав  на  власних  підпорах,  як  він  жартома  називав  милиці,  в  напрямку  свого  будинку.

*  *  *
Одного  разу  Олесю  на  очі  попалось  відео  про  те,  як  працюють  соціальні  служби  якоїсь  звичайнісінької  європейської  країни.  Зокрема,  його  увагу  прикував  спеціалізований  автобус,  яким  інваліди-колясники  доправляються  до  медичного  закладу  для  проходження  лікування  чи  реабілітації.  На  вигляд  то  був  звичайний  мікроавтобус  із  широкими  боковими  дверима  на  рейковому  механізмі.  Водночас  через  задні  двері,  обладнані  розкладним  пандусом  та  електричною  лебідкою,  людина-інвалід  могла  вільно  потрапити  в  салон  такого  транспортного  засобу  прямо  на  візку,  а  потім  без  зайвого  клопоту  повторити  все  те  у  зворотному  порядку.
Хлопець  пригадав  свій  старий  візок  зразка  минулого  тисячоліття,  який  не  проліз  би  в  жодну  маршрутку,  а  також  недавню  свою  зустріч  в  аеропорту,  коли  навіть  модернове  інвалідне  крісло  довелося  транспортувати  у  сучасному  автобусі  з  такими  потугами.  А  тому  в  нього  виникла  думка  створити  щось  подібне  у  рідному  місті.
Олесь  так  захопився  цією  ідеєю,  що  через  невдовзі  поділився  своїми  роздумами  з  Ганею.
–  Дуже  цікаво,  а  головне  –  конче  необхідно,  адже  в  нашому  місті  інвалідів-колясників  вистачає.  А  ти  щось  чув  про  «Громадський  бюджет»?  –  поцікавилась  в  свою  чергу  провідниця.
–  Ні,  –  кинув  він.  –  У  цьому  сенсі,  окрім  сімейного  бюджету,  мене  нічого  не  цікавило,  –  додав  відверто  хлопець.
–  Тоді  послухай,  –  посміхнулась  Ганя  і  розповіла  йому  про  міську  програму  розподілу  громадських  коштів  за  участі  самих  містян  та  порадила  подумати  над  тим,  аби  скористатися  нею  в  цьому  сенсі.
Олесеві  настільки  сподобалась  така  пропозиція,  що  він  протягом  тижня,  за  безпосередньої  допомоги  Гані,  підготував  і  відправив  до  міськради  свій  соціальний  проєкт,  який  так  і  назвав  «Транспорт  для  інвалідів».  Ідея  полягала  в  придбанні  та  адаптуванні  двох  звичайних  мікроавтобусів  для  відповідного  обслуговування  колясників,  у  першу  чергу  перевезення  їх  до  медичних  установ  і  назад.
Та  ідея  припала  до  душі  не  тільки  членам  «Спінального  братства»,  але  і  всім  іншим  пластунам  осередку.  Вони  спільно  розгорнули  таку  інтенсивну  агітаційно-роз‘яснювальну  компанію,  що  проєкт  набрав  необхідну  кількість  голосів  і  з  першої  ж  спроби  увійшов  до  числа  переможців.  Але  то  був  тільки  перший  крок  до  мети.  В  подальшому  несподівано  виникли  труднощі,  які  поставили  під  сумнів  саму  реалізацію  проєкту.
–  Молодий  чоловіче,  не  все  так  просто,  як  ви  собі  уявляєте,  –  масно  посміхався  Юрій  Йосипович,  керівник  одного  із  управлінь  мерії,  через  пів  року  по  тому.  –  Останнім  часом  різко  зросла  інфляція.  Закупівельні  ціни  значно  збільшилися.  Виділених  коштів  на  дві  машини  не  вистачає.  Доведеться  обмежитися  однією,  та  і  то  вітчизняного  виробництва,  –  зверхньо  дивився  він  на  Олеся  зі  шкіряного  крісла  службового  кабінету  і  всім  своїм  виглядом  демонстрував  тому  безвихідність  ситуації.
–  Але  ж  я  кілька  днів  тому  надав  вам  письмові  гарантії  закордонних  партнерів  щодо  поставки  двох  уже  переобладнаних  мікроавтобусів,  вартість  яких  не  перевищує  ціни  одного  ще  неадаптованого  транспортного  засобу,  який  пропонуєте  ви!  –  ледве  стримував  себе  Олесь,  щоб  не  перейти  на  крик  відчаю.
–  Шановний  юначе,  як  ви  не  розумієте  усього  масштабу  і  специфіки  нашої  роботи…  –  чиновник  зам‘явся,  намагаючись  ретельно  підбирати  слова.  –  Так,  ваш  соціальний  проєкт  переміг  у  «Громадському  бюджеті»  і  в  нагороду  вам  –  уся  слава  переможця,  але  гроші,  вибачте,  –  нам.  По  іншому  і  бути  не  може.  Це  на  наше  управління  виділені  кошти  з  бюджету  міста  і  нам  вирішувати,  у  кого,  за  яку  ціну  і  скільки  купувати  тих  автобусів.  Вони  будуть  стояти  на  балансі  комунального  підприємства  і  його  керівництву  вирішувати,  як  їх  комплектувати,  переобладнувати  та  в  якому  режимі  експлуатувати,  –  цинічно  робив  наголоси  на  словах  «ми»,  «нам»,  «наше»  чиновник,  дивлячись  мимо  хлопця,  кудись  на  протилежну  стінку  свого  респектабельного  кабінету,  прикрашену  різними  картинами.
Олесь  несподівано  зрозумів,  що  виділені  під  ідею  допомоги  інвалідам  кошти  громади  завдяки  цьому  бюрократу  до  інвалідів  швидше  за  все  не  дійдуть.  Переважна  більшість  їх  осяде  в  кишенях  так  званих  виконавців  його  проєкту-переможця  і  на  залишки  від  корупційного  бенкету  на  вулиці  міста  в  кращому  випадку  виїде  одна  машина  «вітчизняного  виробництва»  сумнівної  комплектації.  До  того  ж,  кого,  куди  і  в  якому  режимі  вона  возитиме  будуть  вирішувати  ось  такі  чинуші  із  жадібним  поглядом  і  липкими  руками.
–  Тоді  поверніть  кошти  в  міський  бюджет  і  хай  вони  підуть  на  задоволення  інших  потреб  містян!  –  випалив  Олесь,  намагаючись  хоч  якось  вплинути  на  ситуацію.
–  На  жаль,  а  можливо  й  на  щастя,  процедура  реалізації  громадських  проєктів  передбачає  повернення  виділених  коштів  до  бюджету  лише  в  разі  неможливості  їх  освоєння,  –  неприємно-зневажлива  посмішка  знову  розпливлася  на  масній  пиці  бюрократа.  –  А  ми  неодмінно  знайдемо  шляхи  і  можливості  для  їх  освоєння,  –  закінчив  він  уже  з  саркастичним  виразом,  оскільки  Олесь  не  дочекався  кінця  цієї  промови  і,  грюкнувши  дверима,  пострибав  на  своїх  милицях-підпорах  до  кабіни  ліфту.
Від  такої  несправедливості  суміш  люті  і  розпачу  переповнювала  груди  хлопця.  «Цей  здоровий,  вгодований  кліщ  фактично  смокче  кров  із  інвалідів  цілого  міста.  Молодих  і  літніх  людей,  яким  важко  постояти  за  себе»,  –  емоційно  розмірковував  хлопець,  йдучи  вулицею.  Раптом  він  зупинився,  несподівана  думка  мелькнула  в  його  голові  –  «А  що  як  нам  самим  спробувати  купити  ті  два  автобуси!»  У  глибокій  задумі  Олесь  якось  автоматично  переклав  ліву  милицю  у  праву  руку,  а  вільною  почухав  нахмуреного  лоба,  потім  поволі  взяв  обидві  підпори  під  праву  пахву  і  потихеньку  пішов  у  напрямку  Європейського  скверу,  розмірковуючи  над  деталями  своєї  нової  ідеї.
–  Оце  тобі  й  на!  А  прикидаєшся  інвалідом,  –  десь  із  далеку  долинуло  до  свідомості  хлопця,  коли  він  уже  був  на  півдорозі  до  власного  будинку.
Піднявши  голову  він  побачив  Асю,  яка  з  розкинутими  руками  і  незмінною  посмішкою  на  обличчі  білокрилою  чайкою  летіла  йому  назустріч.  Хлопець  різко  зупинився,  спочатку  не  розуміючи,  про  що  йдеться,  а  потім  опустив  очі  вниз  і  ледве  не  упав  від  несподіванки  –  він  весь  цей  час  упевнено  дибав  власними  ногами,  тримаючи  милиці  під  пахвою,  і  навіть  не  помічав  цього.
Яся  міцно-міцно  стисла  Олеся  в  своїх  обіймах  і  довго  не  відпускала.  Сльози  радості  якось  самі  собою  котися  по  щокам  у  обох,  але  їм  і  на  думку  не  спадало  це  приховувати.  Прийшовши  нарешті  до  тями,  друзі  взялися  за  руки  і  повільним,  але  упевненим,  кроком  рішуче  пішли  уперед.

13  –  15.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919613
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021

Прощальне бажання

Ілона  сиділа  на  прохолодному  піску  вранішнього  пляжу,  намагаючись  зосередитись  на  медитації  в  останній  день  свого  цьогорічного  відпочинку.  Навколо  жодної  живої  душі.  Курортники  ще  спали  після  нічних  оргій,  які  зазвичай  супроводжують  традиційне  святкування  Івана  Купала,  що  тривали  майже  до  самого  ранку.  Неподалік  над  залишками  попелища  подекуди  підіймалися  поодинокі  цівки  сизого  диму.  Ранкове  сонце  намагалося  визирати  із-за  густого  плетива  хмарин,  але  це  йому  давалось  вельми  нелегко.
Зануритися  у  приємний  світ  спогадів  юності  сьогодні  Ілоні  ніяк  не  вдавалось.  Чарівна  гойдалка  дитинства  уперто  не  хотіла  виринати  із  хмаровиння  сірої  дійсності.  Їй  уже  цілих  сорок  п‘ять!  Аж  страшно  подумати…  Як  мить  промайнуло  сорок  п‘ять  довгих  років,  а  свій  справжній  цвіт  папороті  зрештою  вона  так  і  не  відшукала.  Це  відчуття  останнім  часом  переслідувало  її  все  більше  і  більше,  але  ж  тоді  вона  була  переконана  у  зовсім  іншому.  Кожного  разу  думала,  що  то  саме  він,  той  єдиний  і  неповторний,  що  раз  і  на  все  життя.  Та  проходило  зовсім  небагато  часу  і  свято  перетворювалось  у  буденність,  поступово  приходило  розуміння  того,  що  вона  знову  помилилась.
Сріблясті  хвилі  теплого  моря  грайливо  горнулися  до  її  схрещених  ніг.  Чудернацькі  шматочки  ніжного  шумовиння  навколо  переливалися  у  відблисках  сонячних  променів,  яким  час  від  часу  все-таки  вдавалося  вигулькнути  з  вузеньких  шпарин  поміж  хмаринами.  Віддзеркалившись  у  невеликих  брижах  від  хвилювання  морського  свічада,  вони  пестили  ніжну  шкіру  ще  досить  гарного  обличчя  молодої  жінки.
Вкотре  Ілона  намагалася  переконати  себе  у  тому,  що  все  буде  добре,  але  невтішні  думки  зрештою  продовжували  котитися  до  її  милої  голівки  мовби  хвилі  до  розпластаного  під  нею  піщаного  берега.  Одна  за  другою,  одна  за  другою,  як  не  старалася  вона  їх  гнати  геть.  Під  дією  гравітації  ті  помисли  поволі  опускалися  нижче  і  нижче  аж  доки  не  потрапляли  прямо  у  зболену  душу.  Зрештою  її  щось  відволікло  і  вона  збилася,  заплуталася  та  не  знайшла  нічого  кращого  ніж  розплющити  очі.
Несподіванок  не  сталося.  Перед  нею  була  та  сама  блакитно-синя  гладінь  моря,  над  якою  незмінно  кружляли  серпокрилі  чайки.  На  рейді  стояли  кораблі,  що  якірними  ланцюгами  проросли  у  морські  глибини.  Вдалині  крейсерська  яхта  упевнено  тримала  курс  на  захід,  поступово  розчиняючись  у  прозорому  серпанку.  Нарешті  визирнуло  сонце  і  до  нього  звідусіль  почали  підтягуватися  люди,  щоб  після  ранкової  прохолоди  виніжитися  під  приємно-теплим  промінням.  Прозоре  повітря  просякло  десятками  відтінків  різних  запахів,  від  пахощів  степових  чебрецю  і  полину  до  настою  бурих  водоростей,  які  море  ще  уночі  прибило  до  берега…

*  *  *
Пару  років  тому,  коли  Ілона  вирішила,  що  все  суттєве  в  її  житті  уже  відбулося,  їй  приснився  дивний  сон.  Кольоровий  сон  з  величезною  небесною  гойдалкою,  на  якій  вона  побачила  Його.  Того,  про  кого  мріяла  ще  з  дитинства.  Високого,  статного,  з  русявим  волоссям  і  небесно-голубими  очима.  Він  дивився  уважно  їй  прямо  у  вічі  і  ніжно  посміхався,  розгойдуючи  незвичайних  розмірів  чарівну  орелю  до  самого  виднокола.
Незабаром  той  сон  перетворився  у  яву,  коли  вона  випадково  потрапила  на  одну  із  творчих  зустрічей  свого  колеги.  То  було  щось  неймовірне,  а  Його  «Сліди  на  піску»  залишили  незабутній  слід  у  її  серці.  Світ  розквітнув  сотнями  і  тисячами  нових,  яскравих  барв  і  кольорів.  Але  їх  стосунки  тривали  недовго,  занадто  багатьом  доброзичливцям  із  оточення  жінки  вони  муляли  очі  і  викликали  таку  ядучу  оскому,  що  слина  капала  їм  аж  на  мешти.
–  Покористується  тобою  і  лишить!  –  переймалися  одні.
–  Заволодіє  майном  і  кине,  зостанешся  голою  і  босою,  –  нашіптували  інші.
–  У  нього  таких  як  ти  було  десятки,  а  то  й  сотні!  Коли  він  з‘явився  на  світ,  Казанова  невтішно  ридав,  –  побивалася  підстаркувата  з  багатим  досвідом  відповідних  стосунків  подруга,  яка  у  свій  час  мітила  на  її  місце,  але  отримала  відкоша  і  ніяк  не  могла  знести  таке  подвійне  фіаско.
Витримати  такий  шалений  натиск  Ілоні  не  вистачило  сил  і  невдовзі  вона  несподівано  сховалась  до  своєї  двокімнатної  мушлі,  що  причаїлася  з  південного  боку  дев‘ятиповерхового  рифу.  Налякана  потенційна  жертва  обмежила  своє  спілкування  зі  світом  до  мінімуму  і  довгих  пів  року  приходила  до  тями,  розмірковуючи  над  тим,  що  сталося  і  навіщо  все  те  було  їй  потрібне.
Зрештою,  детально  проаналізувавши  події  і  тверезо  зваживши  всі  «за»  та  «проти»,  молода  жінка  прийшла  до  висновку,  що  знову  помилилась.  Ні,  це  саме  Той,  на  кого  вона  чекала  все  своє  життя,  –  твердо  вирішила  вона  і  наново  кинулась  назустріч  своєму  уявному  щастю,  з  головою  занурившись  у  безкрає  море  романтичних  стосунків.  Але  надовго  її  знову  не  вистачило.  Через  пару  місяців  з  тих  же  причин  Ілона  раптом  вдруге  утекла  до  своєї  фортеці,  закрила  на  всі  можливі  засуви  броньовані  двері,  відключила  засоби  зв‘язку  зі  всесвіттям  і  з  головою  поринула  у  вир  детального  психоаналізу.
Як  не  дивно,  але  цей  процес  самокопання  тривав  і  донині.

*  *  *
Рука  Ілони  автоматично  потяглася  до  кишені,  в  якій  надійний  прихисток  знайшов  флакон  Його  парфумів.  Це  може  видатися  божевіллям,  але  вона  не  втрималася,  щоб  не  купити  їх  уже  невдовзі  після  розлучення.  Аромат  Його  парфумів,  запах  Його  тіла  зводили  її  з  розуму!  Для  неї  це  були  своєрідні  ліки!  Ліки  від  самотності,  туги  і  душевного  болю.  Коли  сили  терпіти  уже  не  вистачало,  Ілона  брала  флакон  з  написом  «LAMBRE  №  29»  на  етикетці  і  обережно  підносила  до  свого  обличчя.  Торкаючись  губами  тієї  чарівної  пляшечки  ніби  Його  щоки,  уявляла  їх  разом.  Серце  завмирало  в  очікуванні,  а  тіло  наповнювалося  несамовитим  бажанням.
Що  це:  збочення,  пристрасть,  любов,  а  може  якась  інша  незбагненна  потреба  її  загадкової  душі?  Можливо  це  кохання,  яке  вона  намріяла  ще  в  дитинстві,  а  потім  вимолила  монологами  героїнь  своїх  творів?  Відповіді  на  ті  запитання  вона  шукала  кілька  місяців  поспіль.  Шукала  і  не  знаходила.
За  ці  довгі  пів  року  Ілона  полюбила  ніч,  яка  дарувала  їй  самотність  і  тишу,  залишаючи  наодинці  з  міркуваннями  про  Нього.  Полюбила  думки,  в  яких  вона  уявляла  себе  знову  поряд  з  Ним,  на  відстані  витягнутої  руки.  В  них  вона  могла  безперешкодно  дивитися  у  Його  неймовірної  краси  сіро-голубі  очі.  Вона  стала  обожнювати  Його  погляд,  який  постійно  відчувала  на  собі.
У  такі  нічні  години  Ілоні  подобалося  пригадувати  легку  неголеність  Його  обличчя,  Його  сильні  й  водночас  такі  ніжні  руки,  що  робили  її  тіло  невагомим;  Його  довгі  музичні  пальці,  які  вона  так  любила  цілувати;  ніжні  долоні,  в  яких  намагалася  сховатися  від  усього  світу.  Нічого  подібного  у  своєму  житті  вона  раніше  не  відчувала.  Її  пальці  пам‘ятали  на  дотик  Його  коротке  шовковисте  волосся.  Вона  пригадувала,  як  постійно  торкалася  Його  тіла,  щоб  вкотре  переконатися  в  реальності  Його  існування.  Тоді  вона  ще  не  знала,  що  з  часом  ота  пам‘ять  рук  стане  єдиним,  що  залишиться  у  неї  без  Нього.
Я  сама,  але  я  з  Тобою,  –  тихо  шепотіла  вона  спраглими  губами  немовби  Він  міг  її  почути.  –  Ти  маєш  це  відчувати  і  ти  таки  відчуєш,  –  уперто  повторювала  вона  ніби  мала  дитина.  –Ти  повинен  бути  подумки  зі  мною,  коли  вранці  на  кухні  заварюєш  каву  чи  імпровізуєш  із  чаєм.  Ти  маєш  усвідомлювати,  що  я  стою  у  тебе  за  спиною,  стримуючи  бажання  міцно-міцно  обійняти  і  ніжно  пригорнутися  всім  тілом,  чи  сиджу  навпроти  й  не  відводжу  пристрасного  погляду,  коли  Ти  смакуєш  за  столом  ранковим  трунком.  Ледве  торкаючись  Твоєї  долоні,  я  повільно  підіймаюся  за  Тобою  сходами  наверх,  до  нашої  спальні.  Грію  постіль,  коли  Ти  збираєшся  лягати  у  ліжко,  незважаючи  на  те,  що  Ти  надаєш  перевагу  холоду.  Ятрю  Тобі  душу  солодкими  спогадами  про  нашу  близькість  і  божеволію  від  бажання  ще  раз  відчути  Твоє  дихання,  Твої  поцілунки,  Твоє  тіло,  усього  Тебе.

*  *  *
Уже  не  один  рік  у  неї  перед  очима  незмінний  морський  пейзаж.  Зазвичай  в  останній  день  відпочинку  Ілона  подумки  кидає  у  хвилі  теплого  моря  своє  бажання  повернутися  сюди  наступного  літа,  на  це  місце  тиші  і  спокою.  Цьогоріч  вона  вирішила  змінити  традицію  і  на  прощання  загадати  інше  бажання  –  щоб  доля  припинила  випробовувати  її  на  міць  і  дозволила  бути  просто  щасливою.  Щасливою  з  Ним,  одним-єдиним.
Як  несамовито  вона  цього  бажає!  Такого  з  нею  ще  не  було  ніколи…
Несподівано  сонце  визирнуло  із-за  хмарини  і  його  ласкава  посмішка  осяяла  все  навколо.
Благословляю.  У  тебе  все  вийде,  –  раптом  почулося  їй  згори.

12.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919349
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2021

Щеплення

–  Привіт,  любий!  –  відразу  беручи  ініціативу  в  свої  руки,  Ілея  підставила  рум‘яну  щічку  для  поцілунку  Денису.
–  Вітаю,  кохана,  –  тепло  посміхнувся  той  і  ніжно  цьомнув  її  у  відведене  для  цієї  урочистої  церемонії  місце.
–  Давно  чекаєш?  –  поцікавилася  з  простодушним  виглядом  дівчина  ніби  і  не  помітила,  що  спізнилася  на  побачення  на  добру  годину.
–  Та  ні,  ось  лише  встиг  купити  тобі  морозиво,  –  зовні  спокійно  промовив  молодий  чоловік  і  простягнув  Ілеї  маленький  яскравий  пакуночок  із  написом  «Крем-брюле».
–  А  собі  ж  чому  не  взяв?  –  як  нічого  й  не  сталося  поцікавилася  юнка.
–  Я  своє  уже  з‘їв…  –  знічено  відповів  Денис.
–  А  думки  мене  дочекатися  не  виникало?  –  зовсім  уже  безцеремонно  запитало  дівчисько.
–  Та  я  чекав,  але  потім  побоявся,  що  воно  зовсім  розтане…  –  почав  було  виправдовуватися  Денис.
–  То  чому  ж  тоді  і  моє  не  з‘їв?  –  в  аналогічному  форматі  пролунало  наступне  запитання.  –  Що  мені  тепер  робити  з  цим  «молочним  коктейлем»  –  продовжувала  уже  сама  до  себе  Ілея,  тримаючи  двома  пальцями  пакетика,  з  якого  починала  капати  рідина  білуватого  кольору.
–  Не  знаю,  –  знизав  широкими  плечами  хлопак  під  два  метри  зростом.  –  Може  давай  я  викину?
–  Я  сама,  –  дівчина  окинула  поглядом  навколо  і,  помітивши  в  кількох  метрах  металевий  кошик  для  сміття,  зробила  невеликий  крок  назустріч  та  мов  досвідчений  баскетболіст  вправно  закинула  пакет  з  «молочним  коктейлем»,  який  ще  годину  тому  називався  морозивом,  прямо  в  кільце.  –  Три  очка!  –  задоволено  посміхнулася  вона  і  переможно  підняла  догори  затиснуту  в  кулак  праву  руку.

*  *  *
Вони  познайомилися  більше  двох  років  тому.  Це  було  в  міському  палаці  спорту  під  час  гри  місцевої  баскетбольної  команди,  куди  Ілею  затягнула  її  подруга.  Хлопець  Юлі  професійно  займався  баскетболом  і  грав  тоді  у  складі  команди  господарів  площадки.  Під  час  перерви  вони  вийшли  в  хол,  щоб  випити  кави  в  одному  із  буфетів.  Оскільки  марнувати  час  не  хотілося,  Юля  підійшла  до  товариша  свого  хлопця,  що  стояв  десь  всередині  довжелезної  черги,  і  попросила  пропустити  їх  вперед.  Денис,  а  то  був  саме  він,  охоче  погодився,  а  коли  інші  любителі  кави  та  різного  роду  смаколиків,  що  розташувалися  позаду,  стали  активно  висловлювати  своє  обурення  такою  поведінкою,  пояснив,  що  це  його  дівчина  з  подругою,  з  якими  він  разом  завітав  на  гру.  Юлі  нічого  не  лишалося  як  тільки  познайомити  Дена  з  Ілею,  що  вона  і  зробила  не  без  задоволення.  Після  закінчення  гри  Денис  біля  виходу  з  палацу  дочекався  на  дівчат  і  запросив  їх  до  кафе,  а  потім  провів  Ілею  додому.  Так  поміж  ними  виникла  взаємна  симпатія  і  відтоді  вони  стали  регулярно  стрічатися.

*  *  *
Сьогодні  вони  домовились  зустрітися  в  міському  саду  з  самого  ранку,  аби  мати  змогу  прогулятися  перед  щепленням.  Рік  тому  дівчина  вступила  до  клубу  морських  подорожників  і  Денис  від  її  імені  щомісяця  вносив  кошти  на  відповідний  рахунок.  Накопичена  за  цей  час  кругленька  сума  та  бонуси  клубу  давали  їм  можливість  на  десять  днів  орендувати  двомісну  каюту  на  круїзному  лайнері,  який  мав  їх  доправити  на  екскурсію  до  Об‘єднаних  арабських  еміратів  і  назад.  Однак  несподівано  на  перешкоді  планів  мандрівників  стала  всесвітня  коронавірусна  пандемія.
Ілея  давно  уже  пропонувала  Денису  щепитися  проти  COVID19,  оскільки  це  було  обов‘язковою  умовою  туристичної  поїздки,  але  він  чомусь  уперто  не  погоджувався.
–  Ти  що  боїшся?  –  десь  за  пів  року  до  цієї  зустрічі  запитувало  дівча  вагою  близько  п‘ятдесяти  кілограмів  і  зростом  ледь  більше  півтора  метра,  зазираючи  прямо  в  очі  двометровому  велету  масою  з  добрий  центнер  живої  ваги.
–  Ні,  –  спокійно  відповідав  той.  –  Просто  на  сьогодні  ще  повністю  не  вивчена  природа  цього  захворювання.  Та  і  те,  що  вони  називають  вакцинами,  ще  не  є  такими.  Повір  мені,  я  не  даремно  закінчив  чотири  курси  медичного  вишу,  хоча  й  за  спеціалізацією  «Спортивна  медицина»…
–  Але  ж  розробкою  сироватки  займаються  провідні  лабораторії  світу!  Ліки  пройшли  випробування  і  сертифіковані  для  застосування,  –  наполягала  мала.
–  Не  можна  розробити  ефективні  і  безпечні  ліки  від  хвороби,  природа  якої  остаточно  не  досліджена,  –  спокійно,  але  впевнено  стояв  на  своєму  Денис.  –  Ти  лише  подивись  телевізор,  люба,  і  зверни  увагу  на  те,  як  чи  не  щотижня  змінюється  позиція  так  званих  фахівців.  Спочатку  вони  стверджували  про  необхідність  однократної  вакцинації,  потім  деякі  виробники  стали  говорити  про  потребу  повторної.  Далі  –  гірше:  мало  того,  що  щеплення  не  дають  стовідсоткової  гарантії,  але  їх  захист  обмежується  лише  половиною  року.  До  того  ж  в  медичних  колах  немає  одностайної  позиції  стосовно  непоодиноких  фактів  захворювань  і  навіть  летальних  випадків,  які  мали  місце  саме  після  щеплення  проти  коронавірусу!  Більше  за  те,  згодом  з‘явилися  ствердження,  що  люди,  які  перехворіли  на  COVID19,  взагалі  не  набули  належного  імунітету  проти  нього!  Хіба  це  не  нонсенс?  –  закінчив  свою  мінілекцію  недипломований  медик.
–  Однак  нічого  іншого  на  сьогодні  світова  медицина  не  вигадала!  –  не  вгавала  Ілея.
–  Саме  не  вигадала,  а  не  створила,  –  сумливо  посміхнувся  Денис.  –  Треба  зачекати,  –  стояв  на  своєму  він.  –  Не  можна  без  достатніх  досліджень  вторгатися  в  генетику  людського  організму.  Це  тобі  навіть  не  генетично-модифіковані  продукти  з  надписами  «Без  ГМО»  на  упаковці,  що  останнім  часом  прямо  заполонили  прилавки  магазинів.
Час  ішов,  а  в  царині  протидії  ковідній  пандемії  нічого  не  змінювалося  в  кращу  сторону.  Навпаки,  стали  з‘являтися  нові,  більш  агресивні,  різновиди  вірусу,  а  розробки  противірусної  вакцини  буксували  на  місці.  Ніяких  ефективних  препаратів  у  світі  вакцин  не  з‘являлося.  Медики  лише  радили  обмеження  контактів,  збільшення  кількості  і  частоти  вакцинацій.  Така  невтішна  динаміка  зрештою  допомогла  Ілеї  дотиснути  Дениса  і,  коли  вони  підібрали  відповідний  круїз,  той  таки  вимушений  був  погодився  на  вакцинацію  існуючими  препаратами.

*  *  *
–  Може  посидимо  в  парку  на  лавці  чи  вип‘ємо  кави?  –  звернувся  тихо  Денис  до  Ілеї.  –  У  нас  до  візиту  в  лікарню  ще  є  пару  годин.
–  А  ти  як  думаєш?  –  відповіла  панянка  на  питання  запитанням  і  не  чекаючи  відповіді,  схопила  молодого  чоловіка  за  руку  та  поцуприкувала  його  до  літнього  майданчику  кав‘ярні,  що  розташувалася  на  території  міського  саду.
Замовивши  каву,  а  дівчині  ще  і  морозиво,  Денис  знову  поринув  у  роздуми  стосовно  прийдешньої  вакцинації  і  це  не  могло  залишитись  поза  увагою  Ілеї.  Серед  її  дівочих  «цнот»  була  одна,  яка  особливо  додавала  головного  болю  обранцеві.  Із  завидною  постійністю,  не  рідше  одного  разу  на  тиждень,  вона  знаходила  будь-який  привід  для  «виносу  мізків»  на  ґрунті  ревнощів.  Її  зазвичай  не  турбувало,  що  підстав  для  цього  не  було  жодних.  Ілі  подобався  сам  процес,  ритуал  принесення  пожертви.  Як  пожартував  хтось  із  оточення  Дениса,  ритуал  поїдання  сірої  речовини,  прозоро  натякаючи  на  його  занадто  м‘який  характер.  З  часом  дівчуля  без  цього  уже  просто  не  могла  жити,  а  він  дещо  звик  і  пристосувався,  намагаючись  слухати  її  мовчки,  лише  киваючи  або  крутячи  головою,  залежно  від  ситуації.  Дехто  з  друзів  став  насміхалися  над  ним,  дехто  –  співчувати.  Він  навіть  сам  собі  не  міг  відповісти  на  питання  –  Навіщо  йому  було  потрібно  оте  «щастя»?  Скоріше  за  все,  це  і  є  її  бачення  справжнього  кохання,  –  приходив  укотре  до  висновку  чоловік,  слухаючи  уже  звичні  сцени  ревнощів  Ілеї.
–  Тобі,  любий,  не  здається,  що  ти  занадто  багато  уваги  приділяєш  своїй  колишній?  –  примруживши  очі,  колючим  тоном  запитала  вона.
–  Ні,  я  з  нею  практично  не  спілкуюсь.  Тільки  у  виключних  випадках  і  лише  стосовно  нашого  сина,  –  здвинув  плечами  Денис.
–  А  вчора  про  що  ти  з  нею  говорив?  –  не  забарилася  кохана  з  наступним  запитанням.
–  Про  сина,  –  брови  хлопа  злетіли  догори,  але  він  миттєво  потушив  свої  емоції.  –  Олег  збирається  до  літнього  табору  пластунів  і  йому  терміново  потрібен  спортивний  костюм,  оскільки  напередодні,  під  час  змагань,  він  невдало  упав  і  роздер  штани…  –  продовжував  уже  зовсім  спокійно  Денис.
–  А  що  зашити  не  можна  було?  –  перебила  його  на  півслові  Ілея.
–  Мабуть  не  можна.  До  того  ж,  яка  в  цьому  необхідність?  –  досить  категорично  кинув  чоловік  і,  не  чекаючи  відповіді  на  своє  риторичне  запитання,  продовжив,  –  Я  не  можу  собі  дозволити,  аби  мій  єдиний  син  уперше  у  своєму  житті  їхав  до  літнього  табору  крайового  «Пласту»  з  подертою  спортивною  формою,  –  тихо,  але  упевнено,  вів  він  далі.  –  До  речі,  а  звідки  тобі  це  відомо?  –  у  свою  чергу  поцікавився  раптом.
–  Ой,  нам  уже  пора,  –  зиркнувши  на  свого  золотого  наручного  годинника,  несподівано  скрикнула  Ілея.  –  Швиденько  розраховуйся  і  пішли,  а  то  запізнимося  на  вакцинацію.  Я  тебе  ждатиму  на  вулиці,  –  защебетала  вона  і,  не  чекаючи  на  реакцію  Дениса,  поспішила  на  вихід.
Розрахувавшись  із  кельнеркою,  той  також  направився  до  центральних  воріт  парку,  де  він  залишив  своє  авто.  Звідки  їй  стало  відомо?  –  крутилося  питання  в  голові.  Його  телефонну  розмову  напередодні  могли  чути  лише  двоє.  В  одному  з  них  він  упевнений  на  сто  відсотків.  Цікаво…  –  так  непомітно  за  роздумами  чоловік  вийшов  на  вулицю,  де  біля  його  автомобіля  на  нього  чекала  Ілея.
–  Швидше,  любий,  я  згадала,  що  мені  ще  потрібно  терміново  заїхати  в  аптеку.
Так  он  же  ж  аптека,  на  іншій  стороні  вулиці,  в  двадцяти  метрах  напроти,  –  ледве  не  випалив  Денис,  але  своєчасно  зупинився.  Цікаво…  –  непомітно  посміхнувся  він  у  вуса  і  мовчки  відкрив  дівчині  дверцята.

*  *  *
Мало  того,  що  вони  приїхали  в  лікарню  на  пів  години  раніше  призначеного  їм  часу,  так  виявилося,  що  вакцинація  взагалі  ще  не  розпочалася  і  біля  маніпуляційного  кабінету  зібралася  солідна  юрба.  Люди,  переважна  більшість  яких  була  без  медичних  масок,  жваво  обговорювали  можливі  причини  затримки.  Хтось  висловлював  думку,  що  вакцину  не  привезли,  інший  припускав  що  медсестри  похворіли.  Раптом  двері  кабінету  відчинилися  і  в  коридор  вийшов  статечний  здоровань  середнього  віку  в  білому  халаті,  масці  і  окулярах  та  гумових  рукавичках.
–  Шановні  пацієнти,  прошу  вибачення  за  затримку.  Нашої  вини  в  цьому  немає.  Вакцина  повинна  прибути  з  хвилини  на  хвилину.  Щеплення  будуть  проводитися  за  встановленою  раніше  чергою,  але  з  відповідним  зміщенням  у  часі.  Заходити  за  попереднім  запрошенням  по  дві  особи.  Підготуйтеся  заздалегідь,  аби  не  було  додаткової  затримки,  –  виголосив  він  авторитетно  і,  не  чекаючи  реакції  обуреного  натовпу,  сховався  за  дверима.
Люди  стали  з‘ясовувати  між  собою,  кому  на  який  час  призначено,  та  формувати  живу  чергу,  яка  розтягнулася  на  кілька  десятків  метрів  і  сягала  вхідних  сходів  будівлі  поліклініки.
–  Це  моє  місце!  –  зарепетувала  якась  немолода  жінка  з  розкішними  формами,  у  великому  червоному  капелюсі.
–  Покажіть  ваш  талон,  будь  ласка,  –  спокійно  відповідав  їй  літній  чолов‘яга  з  дивним  костуром  небаченого  розміру.  –  У  мене  ось  талон  на  10.30,  –  він  дістав  з  кишені  папірець  і  тицьнув  ним  під  ніс  розлюченій  жінці.
–  Я  свій  талон  забула  вдома,  –  категорично  заявила  дама  в  червоному  капелюсі.  Обличчя  у  неї  густо  почервоніло  і  поступово  злилося  з  її  розкішним  брилем.
–  І  в  мене  на  10.30,  –  долучилась  до  розмови  молода  струнка  панна  у  світлому  брючному  костюмі,  тут  же  демонструючи  усім  свій  талон.
–  Більше  двох  чоловік  на  один  час  бути  не  повинно,  значить  у  вас  щось  не  сходиться,  –  непохитно  звернувся  до  дами  в  капелюсі  літній  чолов‘яга  і  взявся  рукою  за  свою  не  менш  розкішну,  але  уже  сиву,  бороду.  –  Доведеться  вам  іти  за  талоном,  часу  вистачає,  –  безапеляційно  завершив  він.
–  У  мене  немає  талона,  я  записувалась  по  телефону,  –  несподівано  змінила  позицію  огрядна  дама  і  колір  її  обличчя  став  яскравішим  за  капелюшок.
–  Раніше  ніж  за  дві  години  ми  не  справимося,  –  звернувся  Денис  до  Ілеї,  спостерігаючи  за  цією  життєвою  виставою.  –  Виходячи  з  чисельності  присутніх  із  талонами  на  більш  ранній  час,  ми  можемо  спокійно  подихати  свіжим  повітрям.
–  Гаразд,  –  на  диво  швидко  погодилась  з  ним  Ілея  і  вони,  попередивши  сусідів  по  черзі,  вийшли  на  вулицю  та  у  сквері  поблизу  лікарні  знайшли  вільну  лаву.
Розмова  не  клеїлась,  а  тому,  діставши  смартфони,  кожен  із  них  поринув  у  світ  всемежжя.  Денис  відкрив  стрічку  новин  на  Ютубі,  а  Ілея  безоглядно  віддалася  переписці  з  подругами  у  Вайбері.
Увагу  чоловіка  привернув  ролик  з  відеозвітом  його  автора  про  подорож  на  острів  Балі.  Зокрема,  ведучий  розповідав  про  тисячолітній  обряд  посвячення  в  дорослі  місцевих  жителів,  який  зводився  до  урочистого  обпилювання  зубів.  Місцевий  священник  звичайним  терпугом,  без  будь-якої  анестезії,  хвацько  обтесував  кандидатам  в  доросле  життя  емаль  передніх  зубів,  особливо,  ікл.  На  заваді  церковному  коновалу  не  ставало  навіть  пошкодження  зубного  нерву  і  мовчазні  судоми  вірянина  від  нестерпного  болю  внаслідок  такої  екзекуції.  На  екрані  Денисового  смартфона  місцеві  жителі,  молоді  і  не  дуже  люди,  докладаючи  нелюдських  зусиль,  стійко  зносили  тортури,  щиро  вірячи  в  необхідність  цієї  релігійної  процедури  з  тисячолітньою  історією.
Невже  в  наш  час  вони  не  усвідомлюють  не  тільки  всю  абсурдність  цього  звичаю,  але  і  шкідливість  його  для  здоров‘я.  Кому-кому,  а  священнослужителям  це  повинно  бути  відомо.  Тим  паче,  що  немало  і  учасників  обряду  виглядали  далеко  не  юнаками.  До  того  ж,  як  зазначав  ведучий  у  своїх  коментарях,  мали  місце  непоодинокі  випадки,  коли  окремі  жителі  острова  не  встигали  пройти  цей  обряд  за  життя  і  його  доводилося  проводити  навіть  над  покійником.  Однією  з  причин  такого  зсуву  «здорослення»  корінного  населення  в  часі  стає  його  досить  солідна  вартість,  яка  сягає  трьох  тисяч  доларів  США.  Тому  кандидати  в  доросле  життя  часто  кооперуються  в  групи,  зазвичай  родинні,  таким  чином  знижуючи  фінансове  навантаження  на  сімейний  бюджет.
Ця  тисячолітня  релігійна  дикість  настільки  вразила  Дениса,  що  його  думки  самі  собою  повернулись  до  нинішньої  процедури  вакцинації.  Чому  не  новий  медичний  ритуал  з  неабияким  фінансовим  ефектом,  –  розмірковував  він.  Правда  шкода  не  така  болюча  і  очевидна,  як  у  спилюванні  зубної  емалі,  але  ж  це  тільки  початок,  коронавірусній  пандемії  стукнуло  всього  пару  років…  Коли  у  двадцять  першому  віці  населення,  керуючись  тисячолітньою,  хоче  й  вочевидь  шкідливою  звичкою,  свідомо  іде  на  ризик  позбутися  зубів,  то  що  тоді  говорити  про  опосередкований  і  не  такий  наочний  ризик  змінити  генетику  людини,  зробити  з  неї  істоту  невідомого  генотипу,  мутанта  з  непрогнозованою  поведінкою.  Як  далеко  в  цьому  зайде  людство  і  що  його  чекає  уже  в  найближчому  майбутньому?  Такі  думки  шуліками  кружляли  в  голові  Дениса.  Як  він  не  намагався,  але  не  знаходив  відповідей  на  численні  запитання.
–  Хочеш  переглянути  ролик  про  те,  як  аборигени  Балі  з  доброї  волі  втрачають  своє  здоров‘я?  –  звернувся  він  нарешті  до  Ілеї.
–  А  конкретніше,  –  невдоволено  кинула  дівчина,  нехотя  відволікаючись  від  екрану  смартфона.
–  Терпугом  пиляють  зуби  без  наркозу  під  час  обряду  посвяти  в  дорослі,  –  максимально  скоротив  зміст  повідомлення  Денис.
–  Навіщо  мені  витрачати  час  на  цих  несповна  розуму  істот,  –  зверхньо  прорекла  Ілея.  –  Пішли  краще  до  лікарні,  а  то  чергу  можемо  проґавити,  –  закінчила  вона  незаперечним  тоном  і,  підхопившись  на  ноги,  попрямувала  в  указаному  напрямку.
Денису  нічого  не  залишалося  як  погодитися.  Наздогнавши  Ілею  за  кілька  кроків  до  входу,  він  галантно  відчинив  перед  нею  двері.  Біля  процедурної  черга  суттєво  зменшилась  і  склала  не  більше  третини  від  початкової.  Перед  ними  зоставалося  всього  кілька  чоловік.
–  У  тебе  відмінна  інтуїція,  люба,  –  посміхнуся  Денис.
–  А  то!  –  демонстративно  закопилила  губу  дівчина.  –  Слухайся  мене  і  в  тебе  буде  все  в  порядку!  –  з  милою  посмішкою  уже  серйозно  прошепотіла  вона  на  вухо  молодому  чоловікові.
–  Так  я  так  і  роблю,  –  знизав  плечами  чоловік  і  знову  посміхнувся.
За  кілька  хвилин  із  процедурної  вийшли  двоє  привитих  щасливців  і  через  відкриті  двері  казенно  пролунало  –  «Наступна  пара!»  Денис  пропустив  Ілею  вперед,  прикрив  за  собою  двері  і  на  невербальну  пропозицію  медичної  сестри  примостився  на  вільний  стілець.  На  іншому  з  виразом  безмежного  задоволення  на  обличчі  вже  сиділа  його  кохана.  Засмак  майбутньої  морської  подорожі  легко  читався  на  її  гарненькому  обличчі.
Засукавши  лівий  рукав  сорочки,  Денис  сидів  мовчки  і  спокійно  спостерігав,  як  «його»  медсестра  легко  взяла  з  холодильника  невеликий  флакон  із  прозорою  рідиною,  за  протоколом  продемонструвала  йому  цілісність  упаковки  та  дату  придатності,  вправно  зняла  захисне  покриття  і  занурила  всередину  голку  щойно  розпакованого  одноразового  шприца.  Набравши  необхідну  кількість  вакцини,  вона  ретельно  видалила  зі  шприца  залишки  повітря,  пустивши  догори  невеликий  фонтанчик.  Затим  узяла  вільною  рукою  шматочок  вати,  віртуозно  змочила  його  в  спиртовому  розчині  і  продезинфікувала  йому  ділянку  шкіри  вище  ліктя.  Затиснувши  вату  між  мізинцем  і  безіменним  пальцем  лівиці,  великим  і  вказівним  вона  дещо  стисла  оброблену  ділянку.  Її  правиця  зі  шприцем  вже  було  рішуче  розпочала  рух  на  зближення  з  його  лівою  рукою.
Несподівано  якась  невідома  сила  змусила  Дениса  зіскочити  з  табурета  і  вирватися  з  тендітних,  але  досить  упевнених,  обіймів  жінки  у  білому.  Він  швидко  став  на  ноги  і  енергійно  махнув  головою,  ніби  струшуючи  якусь  машкару.
–  Прошу  пробачення,  –  звернувся  він  у  простір  якимось  незнайомим  навіть  для  себе  голосом,  –  мені  конче  потрібно  вийти,  –  якось  відчужено  завершив  фразу  і  рішуче  попрямував  до  дверей.
Навздогін  медична  сестра  щось  говорила  про  необхідність  закінчити  процедуру,  що  ця  доза  може  бути  використана  тільки  для  нього,  але  Денис  її  уже  не  чув.  Він  взагалі  не  чув  нікого  і  нічого,  окрім  голосу  своєї  покійної  матері,  який  долинав  зверху.  «Синку,  спасайся!»  –  лунало  десь  із  піднебесся.
Прийшовши  до  тями,  чоловік  зрозумів,  що  сидить  у  сквері  на  тій  же  лавці,  де  за  пів  години  до  цього  дивився  обрядове  відео.  Поряд  з  ним  стояла  Ілея.
–  Що  сталося,  любий?  –  зазираючи  йому  в  очі,  стурбовано  запитувала  вона.
–  Не  знаю.  Сам  нічого  не  розумію,  –  ледве  вимовив  Денис.
–  Чому  ти  раптом  підхопився  і  втік  з  процедурної?  Їм  же  якось  потрібно  тепер  списати  твою  дозу!  –  з  докором  вичитувала  йому  дівчина.
–  Я  й  сам  не  знаю…  –  очманіло  знову  повторив  він.  –  Мама  мені  наказала  спасатися…  –  продовжував  бурмотіти  Денис.
–  Яка  мама?  Ти  ж  говорив,  що  вона  померла  більше  десяти  років  тому!  –  вихопилось  у  Ілеї  спересердя.  –  Гаразд,  почекай  тут.  Я  сама  все  залагоджу,  –  кинула  вона  уже  на  ходу  і  подалася  назад  до  лікарні.

*  *  *
Круїзна  подорож  до  еміратів  відбулася  на  «відмінно».  Від  побаченого  і  відчутого  Ілея  була  просто  в  захопленні.  Фонтануючи  емоціями,  вона  щедро  ділилася  враженнями  з  друзями  та  знайомими,  демонструвала  на  екрані  свого  новенького  смартфона  численні  яскраві  фото  і  відео.
Хоча  Денису  теж  подорож  сподобалася,  але  він  був  набагато  стриманішим.  Питання  з  вакцинацією  вирішилось  чудово.  Денис  виконав  настанову  матері,  Ілея  «полиняла»  на  двісті  гривень,  які  представники  лікарні  прийняли  зі  вдячністю  разом  з  її  підписом  у  відповідній  графі  про  списання  препарату  і  всі  були  задоволені  результатом.  Але  на  цьому  неймовірні  пригоди  не  скінчилися…
Десь  за  пару  тижнів  після  повернення  з  подорожі  один  із  її  учасників  раптом  занедужав.  Як  не  дивно,  це  була  Ілея.  Спочатку  у  дівчини  підвищилась  температура  тіла,  її  став  турбувати  сухий  кашель.  Перший  же  тест  на  COVID19  дав  позитивний  результат.  Коли  у  неї  з‘явилася  задишка  і  біль  в  грудній  клітині,  дівчину  терміново  госпіталізували,  а  невдовзі  підключили  до  апарату  штучної  вентиляції  легень.  Нажаль  це  не  привело  до  покращення.  Навпаки,  поступово  стали  проявлятися  інші  симптоми  хвороби  у  вигляді  порушення  мови  і  рухових  функцій.  Десь  за  пару  днів  дівчина  взагалі  упала  в  кому,  а  на  восьму  добу  серце  Ілеї  зовсім  зупинилося.

*  *  *
Криваве  сонце  сідало  за  обрій.  Холодним  багрянцем  затягло  третину  неба  на  заході.  Осінній  поривчастий  вітер  без  жалю  обривав  із  гілок  навколишніх  дерев  останнє  листя  і  з  пронизливим  свистом  ніс  його  у  невідомість.  Денис  мовчки  стояв  біля  свіжого  насипу  землі  в  дальньому  кутку  міського  цвинтаря,  невтішно  опустивши  голову.  На  могилі  коханої  лежав  великий  букет  сніжно-білих  троянд.  Ось  уже  другий  місяць  він  приїздив  сюди  щодня,  після  роботи,  з  букетом  свіжих  квітів,  які  вона  так  любила.
Сьогодні  рівно  сорок  днів,  як  її  не  стало.  Чому,  чому  так?  –  це  питання  виносило  йому  мозок  усі  ці  сорок  довгих  діб.  Чого  із  них  двох  занедужала  саме  вона,  хоча  щепленням  знехтував  він?
–  Мамо,  пощо  так  сталося?  –  Денис  підняв  до  неба  очі,  повні  туги  і  сліз.
Небо  мовчало,  сумно  схилившись  у  зажурі.

10.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919208
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2021

Шульга або кінець вурдалака

Вечірнє  сонце  поволі  ховалося  за  обрієм  і  сутінки  тихо  укривали  все  навколо.
–  Пора,  –  визирнувши  із-за  шафи  і  виряченими  бінокулярами  скануючи  навколишній  простір,  подумав  вурдалак  Сеня.  –  Ой,  як  же  хочеться  перекусити,  аж  живота  скорчило!  –  розмірковував  він,  акуратно  нарізаючи  концентричні  кола  кімнатою  і  обираючи  належний  об‘єкт  для  полювання.
Вибір  виявився  зовсім  невеликим.  Окрім  якогось  нетверезого  чолов‘яги,  що  розкинувся  по  діагоналі  на  холостяцькому  ложі,  в  приміщенні  не  було  нікого.
–  Вхідні  двері  замкнено,  до  іншої  кімнати  потрапити  не  видається.  Доведеться  обмежитися  цим  алконавтом,  –  про  себе  відзначив  упир  і  тихо  присів  на  поручень  крісла,  що  стояло  напроти  дерев‘яного  ліжка.  –  Трохи  почекаю,  нехай  засне  міцніше,  –  хижо  розмірковував  він.
Як  тільки  перші  могутні  характерні  вібрації  сколихнули  навколишнє  повітря,  кровопивця  шулікою  упав  на  оголену  шию  жертви.  З  розмаху  увігнавши  в  людську  плоть  на  всю  глибину  своє  довге  шило,  він  почав  жадібно  смоктати.  Червона  запашна  рідина  з  присмаком  дешевого  алкоголю  нестримним  потоком  хлинула  йому  всередину,  наповнюючи  неповторним  відчуттям  блаженства  усі  члени  чудовиська.
Напившись  уволю  і  сп‘янівши  від  свіжого,  добре  розбавленого  спиртним,  енергетика,  вурдалака  повернувся  до  крісла  і  від  задоволення  теж  поринув  у  солодкий  сон.  Пробудившись  через  кілька  десятків  хвилин,  він  удруге  накинувся  на  майже  непритомну  жертву,  занурюючи  свого  буравчика  у  різні  частини  її  тіла  та  ласуючи  свіжиною.  Цей  кривавий  шабаш  тривав  аж  до  самого  ранку.  Од  випитого  кровосос  уже  тріщав  по  швах,  але  жадібне  бажання  знову  і  знову  примушувало  його  повертатися  до  місця  бенкету,  де  все  повторювалося  за  попереднім  сценарієм.
Коли  через  віконну  шибку  до  кімнати  несміло  зазирнули  перші  сонячні  промені,  упир  уже  було  хотів  сховатися  за  шафою,  але  якась  нестримна  сила  зупинила  його.
–  Ні,  іще  один  захід,  –  майнула  спокуслива  думка.  –  Ще  разочок  і  все,  –  ніби  хтось  солодко  шепотів  йому  на  вухо  і  те  звабливе  шепотіння  зовсім  затьмарювало  розум  потвори.
Вурдалака  тихо  зависнув  у  повітрі,  повільно  зробив  пологий  віраж  і,  опустивши  елерони,  пішов  на  посадку,  підбираючи  якнайніжнішу  ділянку.
–  Саме  те,  –  подумав  Сеня  і  безпечно  гепнувся  на  шию  жертви  праворуч.  –  Лівою  рукою  він  мене  не  візьме,  швидкість  і  точність  не  ті,  –  посміхнувся  кровожер.  Уже  не  переймаючись  маскуванням,  він  по  самі  баньки,  щедро  залиті  свіжою  кров‘ю,  увігнав  свого  буравчика  в  людську  плоть  і  хотів  було  включити  насоса,  але  така  зухвалість  не  могла  лишитися  непоміченою.
Громом  серед  ясного  неба  пролунав  дзвінкий  несподіваний  ляпас.
–  А,  трясця  його  матері!  Яка  жалість…  –  лише  й  устиг  подумати  нахаба  за  мить  перед  тим,  як  яскраво-червоний  нектар  чвиркнув  на  всі  боки  із  його  пересиченого  тіла  і  кровосос  багряною  плямою  розплився  на  шкірі  сонного  чоловіка.
–  І  то  ж!  Все  йому  мало…  –  обурено  вимовив  шульга,  з  огидою  витираючи  зі  своєї  добряче  подірявленої  за  ніч  шкіри  рештки  вурдалака  Сені.

03.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021

Талісман

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелі  «Оберіг»)
[/i]
Син  сонця,  що  пробивався  крізь  мілке  листя  акації,  упав  на  подушку  поряд  з  головою  Олеся,  ковзнув  по  його  лівому  вуху  і  зупинився  у  хлопця  прямо  на  переніссі.  Від  подиху  легенького  вітерця,  який  застряг  у  гіллі  розлогої  крони  і  заходився  пустувати  зі  смарагдовим  листом  дерева,  промінець  затремтів  на  обличчі  підлітка  і  той  поволі  розплющив  свої  голубі  очі.
Де  я?  –  подумав  він  і  став  оглядати  довкілля  одним  лише  поглядом,  оскільки  всі  члени  його  тіла  ніби  закам‘яніли.  Спочатку  хлопцеві  навіть  здалося,  що  якийсь  злий  чарівник  жартома  переніс  його  мозок  у  чиєсь  знерухомлене  тіло.
Він  лежав  на  чужому  ліжку.  Один-однісінький  у  незнайомій  кімнаті.  Навколо  жодної  живої  душі.  Від  білосніжної  стелі  віяло  чистотою  і  легкістю.  Велике  вікно  ліворуч  наповнювало  приміщення  м‘яким  світлом  та  приємною  прохолодою.  Гілки  акації,  щедро  укриті  молочними  гронами,  зазирали  прямо  у  відчинену  кватирку.  Незважаючи  на  стійкий  запах  якихось  ліків,  ніжні  пахощі  «кашки»  долинали  до  Олеся  і  нагадували  йому  весняні  аромати  рідного  міста.  
Поряд  стояв  штатив  з  майже  порожньою  крапельницею,  прозора  трубка  від  якої  змійкою  тяглася  до  його  правої  руки.  Силіконові  шланги  та  дроти  від  невідомого  приладу,  що  стояв  праворуч,  теж  прямували  до  ліжка  і  ховалися  десь  за  головою,  якою  підліток  був  не  в  змозі  навіть  поворохнути.
Зненацька  двері  тихо  відчинилися  і  до  кімнати  увійшла  темношкіра  молода  жінка  у  білому  халаті.  В  руці  вона  тримала  якийсь  невеликий  згорток  темно-червоного  кольору.
–  Hello!  How  are  you?*  –  звернулась  вона  привітно  чомусь  англійською  і  лагідна  посмішка  засяяла  на  її  обличчі.
У  відповідь  Олесь  спромігся  лише  кілька  разів  розгублено  кліпнути  повіками.  Медична  сестра,  а  це  була  саме  вона,  поправила  його  правицю  і  натиснула  котрусь  із  кнопок  на  пульті  небаченого  ним  раніше  апарату.  Розвернувши  згорток  і  повісивши  на  бильце  ліжка  невідомо  звідки  взятий,  але  такий  знайомий,  маруловий  самов‘яз,  вона  розтанула  за  дверима  так  же  несподівано,  як  і  з‘явилася.
Поступово  пам‘ять  хлопця  стала  відновлюватись  і  він  почав  пригадувати  уривки  останніх  подій.  Нагадалися  епізоди  із  його  проводів  друзями-пластунами  у  аеропорту  рідного  міста,  зустрічі  з  представником  американської  клініки  в  аеровокзалі  Борисполя  і  пересадки  на  інший  літак,  а  також  карета  швидкої  медичної  допомоги  на  летовищі  Чикаго,  яка  забрала  його  від  самого  трапу  «Боїнга»  і  доправила  до  клінічного  містечка…  Раптом  перед  очима  спливло  обличчя  Ясі,  її  кумедні  хвостики  вогнистого  кольору,  яскрава  ватра  посеред  Матвіївського  лісу  і  маруловий  самов‘яз…
Невдовзі  Олесеві  спомини  перервав  інший  візит.  Це  був  чоловік  середнього  віку.  Такий  же  білий  халат  і  його  упевненість  та  манера  триматися  давали  підстави  припустити,  що  це  був  лікар.  Разом  з  ним  до  палати  з  течкою  в  руках  увійшла  ще  зовсім  юна  особа,  яка  в  подальшому  виявилась  перекладачем.
–  Hello!  How  are  you?  –  почув  Олесь  від  лікаря  уже  знайому  фразу,  яку  тут  же  українською  неголосно,  але  досить  чітко,  продублювала  його  супутниця.
–  Мої  вітання!  Усе  гаразд…  –  докладаючи  немалих  фізичних  та  інтелектуальних  зусиль,  відповідав  Олесь  своєю  добре  зрозумілою  англійською,  мимоволі  позбавляючи  перекладачку  її  роботи.
–  Мене  звати  доктор  Прайс,  –  продовжував  лікар.  –  Вчорашня  операція  пройшла  успішно,  але  це  тільки  перший  крок  до  видужання.  Знаю,  ти  мужній  хлопчик  і  справжній  скаут,  а  тому  в  мене  є  всі  підстави  бути  з  тобою  відвертим.  Ти  готовий  до  цього?  –  закінчив  він  першу  частину  своєї  промови  запитанням.
–  Так,  –  після  невеликої  паузи  відповів  Олесь,  намагаючись  ствердно  кивнути  головою,  але  останнє  йому  зробити  цього  разу  так  і  не  вдалося.
–  Через  кілька  тижнів  на  тебе  чекає  друга  операція,  яка  у  боротьбі  з  хворобою  повинна  стати  вирішальною.  Потім  два-три  місяці  ти  проведеш  у  реабілітаційному  відділенні  нашої  клініки,  –  вів  далі  доктор  Прайс,  уважно  спостерігаючи  за  реакцією  пацієнта,  особливо,  коли  увага  Олеся  переключалась  на  перекладача.  –  Але  і  це  ще  не  все.  Процес  повного  відновлення  опорно-рухового  апарату  буде  поступовим  і  займе  немалий  проміжок  часу.  Можливо  це  триватиме  навіть  кілька  років.  Його  успіх  буде  залежати  в  першу  чергу  від  тебе  самого.  Від  ступеню  твого  бажання  стати  здоровим.  Доведеться  заново  учитися  ходити,  розробляти  суглоби,  тренувати  кінцівки,  нарощувати  м‘язи.  Тільки  систематична  і  наполеглива  робота  в  цьому  напрямку  може  стати  запорукою  загального  успіху.  Власну  роботу  ми  зробимо  якнайкраще,  але  дуже  багато  зале́жатиме  і  від  тебе,  юний  скауте!  Ти  усе  зрозумів?  –  знову  запитанням  закінчив  свою  промову  хірург.
–  Так,  мені  усе  зрозуміло,  пане  лікарю,  –  уже  з  меншою  напругою  відповів  Олесь  і  навіть  посміхнувся.  Слухаючи  доктора  Прайса,  йому  все-таки  удалося  поворушити  пальцями  лівої  руки,  яка  на  той  час  була  вільною  від  крапельниці.
–  Якщо  твої  справи  і  надалі  йтимуть  за  планом,  то  через  кілька  днів  чекай  гостей,  –  загадково  посміхнувся  у  відповідь  лікар  і  разом  з  перекладачкою  залишив  палату.
Дивно,  хто  б  це  міг  бути,  адже  у  нього,  за  виключенням  бідних  батьків-заробітчан,  навіть  у  близькому  зарубіжжі  ні  родичів,  ні  знайомих…  А  тим  паче  у  Сполучених  штатах!  –  ще  довго  розмірковував  Олесь,  але  так  і  не  зміг  вибудувати  якоїсь  конкретної  версії.

***
За  пару  днів  функції  верхньої  частини  тіла  хлопця  повністю  відновилися.  Він  став  самостійно  підіймати  тулуб,  рухати  головою  і  руками,  навіть  розпочав  читати  подаровану  пластунами  у  день  відльоту  книгу,  яку  завбачливо  поклав  до  наплічника  разом  із  Ясіним  самов‘язом,  що  нині  красувався  на  бильці  його  ліжка.  Водночас  загіпсованих  до  самого  тазу  ніг  Олесь  майже  не  відчував.  Максимум,  що  йому  вдавалося,  це  злегка  поворушити  кінчиками  пальців  правої  ноги.  Ліва  і  цього  робити  уперто  не  хотіла.
Якось  пообіді,  після  завершення  крапельниць  і  фізпроцедур,  до  палати  знову  завітав  доктор  Прайс.  Оглянувши  хворого  і  поцікавившись  його  самопочуттям,  лікар  загадково  посміхнувся  і  запитав,  чи  готовий  Олесь  до  прийму  гостей.
–  Звичайно,  –  з  певним  хвилюванням  і  відвертою  цікавістю  промовив  той.  –  А  хто  це?
–  Зараз  дізнаєшся,  –  коротко  відповів  лікар  і  з  таємничою  усмішкою  на  обличчі  вийшов  із  палати.
Олесь  прямо  прикипів  поглядом  до  виходу  та  нетерпеливо  став  чекати  появи  загадкового  гостя.  Через  кілька  хвилин  двері  повільно  відчинилися  і  до  палати  увійшли  троє  незнайомців  у  скаутській  формі.  То  був  невисокого  зросту  вже  доволі  літній  чоловік  із  невеликими  сивими  вусами  та  двоє  різностатевих  підлітків,  приблизно  одного  з  Олесем  віку.  Їх  захисного  кольору  однострої  прикрашали  різноманітні  шеврони  і  значки.  Голови  гостей  були  увінчані  темно-зеленими  пілотками,  а  довершували  вбрання  яскраво-сині  галстуки.  Слідом  за  трійцею  увійшла  вже  знайома  хлопцеві  панна  перекладачка.
Скаути  дружно  привіталися  з  Олесем,  енергійно  піднявши  до  чола  праву  руку  з  випрямленими  пальцями,  і  літній  чоловік,  який  назвався  Джоном,  представив  йому  своїх  юних  колег  Моніку  та  Стівена.  Оскільки  для  гостей  у  палаті  був  лише  один  стілець,  на  нього  одностайно  усадили  юнку,  що  тримала  в  руках  барвисту  паперову  торбинку  з  плетеними  ручками.  Потім  Джон  коротко  розповів  про  їх  місцеву  скаутську  організацію.
–  Як  твої  справи,  –  чемно  звернувся  зі  стандартним  запитанням  Стів,  хоча  в  глибині  його  голосу  відчувалися  нотки  військової  виправки.
–  Перша  операція  пройшла  успішно.  Попереду  друга,  вирішальна,  –  губи  у  хлопця  зрадливо  затремтіли,  але  він  зібрав  у  кулак  всю  волю,  щоб  не  дати  собі  геть  розчулитися.  –  Все  буде  добре,  –  змусив  себе  посміхнутися  Олесь.
–  А  у  нас  для  тебе  подарунок,  –  поспішила  на  допомогу  Моніка,  намагаючись  якось  підняти  настрій  хворому.  З  милою  посмішкою  на  обличчі  вона  простягла  хлопцеві  паперову  сумочку,  яку  весь  час  тримала  в  руках.  –  Це  від  наших  скаутів.
–  Дякую.  Що  то?  –  дещо  сором‘язливо  узяв  торбинку  Олесь,  але  заглядати  в  середину  не  спішив.  Одначе  іскорки  цікавості  в  його  очах  виказували  бажання  зробити  це  якнайшвидше.
–  Відкрий  і  побачиш,  –  грайливо  відповіла  Моніка.
Олесеві  нічого  не  залишалось,  як  дістати  зсередини  невеликий  предмет  прямокутної  форми,  акуратно  завернутий  у  різнокольоровий  цупкий  папір.  Інтрига  тривала.  Витративши  ще  кілька  хвилин  на  те,  щоб  зняти  прозорий  скоч,  хлопець  нарешті  дістав  із  упаковки  новеньку  коробку  з  крутим  смартфоном.  Від  несподіванки  він  деякий  час  сидів  мовчки,  поглядаючи  то  на  подарунок,  то  на  нових  знайомих.
–  Це  не  тільки  для  того,  щоб  ти  мав  постійний  зв‘язок  з  нами,  але  і  міг  зателефонувати  своїм  рідним  чи  друзям  на  батьківщину,  –  прийшов  на  виручку  розгубленому  пластуну  уже  Джон.
–  Щиро  вдячний!  Напевно  він  коштує  купу  грошей…  –  ніяковіючи  промовив  Олесь,  який  отримав  такий  дорогий  подарунок  чи  не  вперше  у  своєму  житті.
–  Володій  на  здоров‘я  і  надто  не  переймайся!  У  скаутській  спільноті  штату  Іллінойс  існує  спеціальний  фонд,  який  поповнюється  не  тільки  завдяки  благодійним  внескам  небайдужих  осіб,  але  і  зусиллям  самих  скаутів.  Нерідко  і  ми  на  платній  основі  виконуємо  різні  посильні  роботи,  а  кошти  надходять  на  відповідний  рахунок,  –  продовжував  Джон.  –  Велику  фінансову  допомогу  фонду  надають  також  ветерани  скаутського  руху,  які  досягли  певних  висот  у  бізнесі,  їх  діти,  друзі  чи  просто  знайомі.  Якраз  учора  ми  силами  свого  осередку  на  околиці  міста  висадили  кілька  сотень  молодих  дерев,  а  на  зароблені  кошти  придбали  для  тебе  ось  цей  мобільний  сюрприз.
–  А  як  же  ви  дізналися  за  мене?  –  розгублено  запитав  Олесь.
–  Дуже  просто!  –  защебетала  Моніка,  тільки  й  чекаючи  свого  часу.  –  Про  тебе  нам  повідомило  скаутське  керівництво  штату,  а  з  ними  спілкувався  хтось  із  провідників  твого  «Пласту».
–  Разом  ми  велика  сила!  –  нарешті  дочекався  своєї  нагоди  знову  долучитися  до  розмови  і  Стівен.  –  Там,  у  пам‘яті  телефону,  уже  є  наші  номери.  Моніка  постаралася.  Телефонуй  у  будь-який  час,  а  ми  ще  тебе  провідаємо  і  не  раз,  –  весело  посміхнувся  він  на  прощання.
Після  того,  як  двері  палати  за  гостями  зачинилися,  Олесь  ще  довго  не  міг  прийти  до  тями.  Почуття  радощів  і  вдячності  переповнювали  його  груди.  Він  був  зворушений  не  тільки  увагою  українських  колег-пластунів  до  своєї  скромної  особи,  але  і  щирим  піклуванням  місцевих  скаутів.  Десь  тільки  за  пів  години  по  тому  хлопець  нарешті  розпакував  смартфона  і  набрав  номер  телефону,  який  він  знав  напам‘ять.
–  Ало.  Я  вас  уважно  слухаю,  –  почув  невдовзі  він  такий  знайомий  і  рідний  голос  своєї  бабусі.
Потім  були  батьки,  друзі-пластуни  і,  звичайно  ж,  Яся…  Він  навіть  не  помітив,  як  швидко  промайнув  час  і  у  палаті  виключилося  світло,  а  це  означало,  що  уже  потрібно  було  лягати  спати.

***
Друга  операція  теж  пройшла  успішно.  Олесь  мужньо,  як  і  личить  справжньому  пластуну,  зносив  тягар  лікувального  процесу  і  подальшої  реабілітації.  Зазвичай,  не  рідше  одного  разу  на  тиждень  хтось  із  місцевих  скаутів  відвідував  підлітка.  За  пару  місяців  у  нього  з‘явилося  багато  нових  друзів,  а  сам  він  настільки  підвищив  рівень  володіння  англійською  мовою,  що  майже  перестав  користуватися  послугами  перекладача.  Водночас  хлопець  научив  американських  колег  не  одному  десяткові  українських  слів,  а  привітання  «Слава  Україні!»  –  «Героям  слава!»  поступово  стало  візитівкою  їх  зустрічей.  Наприкінці  останнього  реабілітаційного  місяця  з  дозволу  лікаря  він  почав  пробувати  самостійно  підійматися  на  ноги,  але  це  у  хлопця  ще  не  дуже  виходило.
Якось  під  час  однієї  із  прогулянок  парком  клініки,  Олесь  звернув  увагу  на  чоловіка  вельми  статечного  віку  з  довгою  сивою  бородою  і  таким  же  волоссям  на  голові.  Спираючись  на  масивну  палицю,  той  повільно  рухався  кленовою  алеєю,  вздовж  якої  стояли  масивні  дерев‘яні  лави.  Ти  поглянь,  справжній  Гендальф  із  фільму  «Володар  кілець»,  –  майнула  думка  у  хлопця.  Несподівано  дідо  випустив  свого  ціпка,  схопившись  правою  рукою  за  серце,  зробив  кілька  непевних  кроків  і  прихилився  до  стовбура  найближчого  клена.  Постоявши  так  з  пів  хвилини,  старий  спробував  було  дотягтися  до  своєї  палиці,  що  залишилася  лежати  за  півтора  метра  на  краю  хідника,  але  те  намагання  успіху  не  мало.  Мабуть  йому  зле,  –  подумав  Олесь  і  негайно  метнувся  на  допомогу.
Підкотивши  візком  до  самого  краю  тротуару,  хлопець  вправно  підхопив  дідів  ціпок  чудернацької  форми  і  простягнув  його  власнику.
–  Велике  спасибі!  –  промовив  той  несподівано  чистою  українською.  –  Ви  мені  дуже  допомогли.
–  Ви…  Ви  що…  Ви  з  України?  –  у  Олеся  від  здивування  округлилися  очі.
–  Ні,  я  з  Ірландії  –  спокійно  відповів  невідомий.  –  Шон  Маклех,  письменник,  –  відрекомендувався  він.  –  А  як  звати  тебе,  щиросердний  юначе?
–  О…  Ол…  Олесем,  –  нарешті  вимовив  збентежено  хлопець.  –  Тоді  звідки  ви  так  гарно  знаєте  українську  мову?  –  одночасно  поцікавився  він,  поступово  опановуючи  собою.
–  О,  це  довга  історія,  юначе…  Але  я  можу  повідати  тобі  її,  коли  маєш  трішки  часу,  –  відповів  задумливо  Шон  і  поволі  почвалав  до  найближчої  лавиці,  спиною  відчуваючи,  як  візок  Олеся  їде  слідом.  –  Це  було  так  давно,  ще  напочатку  минулого  століття,  –  посміхнувся  він  у  свої  сиві,  з  легкою  позолотою,  вуса.
–  Чудово,  з  насолодою  послухаю  вашу  історію,  оскільки  за  три  з  половиною  місяці  я  уже  вельми  скучив  за  рідною  мовою,  –  охоче  погодився  Олесь.
–  Гаразд,  –  кинув  доброзичливо  старий,  зручно  вмощуючись  на  лаві.  –  Сам  я,  як  і  мої  батьки,  родом  зі  смарагдової  країни,  що  зветься  Ірландією  і  розташована  на  однойменному  острові,  що  півночі  Європи.  Можливо  тобі  доводилося  чути  про  таку  раніше?
–  Звичайно,  це  мені  відомо  зі  шкільної  програми  по  географії,  –  не  забарився  з  відповіддю  Олесь.  –  А  ще  я  читав,  що  частина  ірландських  земель  і  до  цього  часу  залишається  у  складі  Великої  Британії  під  назвою  «Північна  Ірландія».  Це  щось  на  кшталт  українського  Криму  у  складі  Росії  чи  окремих  районів  Донеччини  та  Луганщини  в  моїй  країні.
–  Саме  так,  а  ще  це  своєрідний  Нагірний  Карабах  у  Азербайджані  чи  Південна  Осетія  та  Абхазія  у  Грузії…  –  із  сумом  продовжив  дідуган.  –  Але  повернімося  до  моєї  історії.  Мій  тато  був  вояком  ІРА,  що  боролася  за  свободу  Ірландії,  колонізованої  Англією  приблизно  вісімсот  років  тому…
–  Вибачте,  а  що  означає  абревіатура  ІРА?  –  мимоволі  вихопилось  у  хлопця.
–  Це  Ірландська  республіканська  армія,  яка  ще  з  початку  минулого  століття  вела  активну  боротьбу  з  англійськими  поневолювачами  за  незалежність  моєї  батьківщини,  –  продовжував  Шон.  –  Наприкінці  1914  року,  у  одному  із  запеклих  боїв  із  урядовими  військами,  тато  загинув.  Мені  тоді  виповнилося  лише  рік,  а  тому  я  його  зовсім  не  пам‘ятаю…
–  Так  скільки  ж  тоді  вам  років  зараз?!  –  знову  не  втримався  Олесь,  поринувши  з  головою  у  вир  подій  столітньої  давнини.
–  А  ти  порахуй  сам,  –  посміхнувся  старий  Гендальф  і  продовжив  далі.  –  Твоєї  мови  мене  навчив  гувернер-українець,  який  до  того  приймав  участь  у  Першій  світовій  війні,  а  у  1922  році  попав  до  Ірландії  аж  із  Канади.  Моє  зацікавлення  українською  пояснюється  ще  й  тим,  що  згідно  давніх  ірландських  легенд  наші  предки  примандрували  на  Остів  Долі  з  берегів  Борисфену,  так  у  давнину  називали  ріку  Дніпро,  зі  старої  і  сивої  Скіфії  –  попередниці  Київської  Руси.  Тепер  тобі  зрозуміло,  звідки  я  знаю  твою  рідну  мову?  –  закінчив  свою  коротку,  але  від  того  не  менш  захоплюючу,  розповідь  старий  ірландець.
–  Так,  –  посміхнувся  Олесь.  –  А  чим  же  ви  увесь  цей  час  займались?  –  поцікавився  він.
–  За  своє  довге  життя  я  перепробував  багато  професій.  Після  отримання  освіти  був  моряком,  вантажником,  кухарем,  крамарем,  продавцем  пива,  вуличним  музикантом,  двірником,  вчителем  географії,  фермером,  водієм  велосипеда,  пожежником,  кондуктором,  журналістом,  газетярем,  проповідником  істини,  помічником  археолога,  шукачем  скарбів…
–  І  що,  знайшли  якийсь  скарб?  –  вкотре  не  зміг  утриматися  від  запитання  Олесь,  настільки  цікавою  була  розповідь  цього  майже  казкового  героя.
–  Так,  мені  поталанило.  Пам‘ятаєш  острів  Монте-Крісто  у  Олександра  Дюма?
–  Звісно,  хто  ж  не  читав  «Графа  Монте-Крісто»  цього  славетного  французького  письменника!  –  тепер  уже  підставно  втрутився  у  розповідь  Олесь.
–  У  свій  час  я  знайшов  власний  острів  скарбів  і,  назбиравши  трохи  грошенят  на  старість  років,  відпочиваю  тепер  від  трудів  праведних,  а  ще  займаюсь  літературною  творчістю.  Англійською,  мовою  цих  зайдів  англо-саксів,  які  досі  поневолюють  частину  моєї  країни,  мені  творити  не  личить.  Тому  у  свій  час  я  вирішив  писати  вірші  мовою  моїх  далеких  предків.  Крім  української  для  віршування  використовую  також  ірландську  мову  –  гелтахт.  Ось  така  моя  історія,  шановний  юначе,  –  завершив  свою  розповідь  Шон.
Після  цього  випадку  вони  майже  кожного  дня  зустрічалися  в  парку  і  по  кілька  годин  проводили  в  захоплюючих  бесідах.  Наслідком  такого  несподіваного  знайомства  стала  унікальна  дружба  двох  чоловіків,  двох  людських  світів.  Навряд  чи  багато  хто  на  земній  кулі  може  похвалитися  щирими  і  безкорисливими  стосунками  з  особою,  яка  має  різницю  у  віці  в  ціле  століття.  Перед  самим  від‘їздом  Олеся  Шон  ретельно  занотував  його  анкетні  дані  та  номер  телефону,  пообіцявши  хлопцеві  дзвонити  щомісяця.

***
У  день  від‘їзду  проводжати  Олеся  прийшло  уже  кілька  десятків  нових  друзів.  З  огляду  на  чисельність  такої  компанії,  церемонію  прощання  вирішили  зробити  в  парку  клінічного  містечка.  З  помітним  хвилюванням  підліток  слухав  теплі  побажання  та  доброзичливі  настанови  американських  друзів  і  стурбованими  очима  безуспішно  шукав  у  юрбі  непосидючу  Моніку.
–  А  чому  Моніка  не  прийшла?  –  зрештою  не  витримав  він  і  тихенько  запитав  у  Стіва.
–  Зачекай  трохи.  Скоро  про  все  дізнаєшся,  –  таємниче  посміхнувся  той.
Нарешті  всі  бажаючі  висловилися  і  гамір  дещо  затих,  а  тому  Джон  підняв  руку,  закликаючи  до  загальної  уваги.
–  Яким  би  приємним  не  було  спілкування  з  нашим  українським  побратимом,  але  воно  колись  все  ж  має  завершитися.  На  превеликий  жаль,  процес  реабілітації  у  Олеся  протікає  не  так  успішно,  як  би  всім  того  хотілося.  Наш  європейський  друг  ще  не  в  змозі  самостійно  піднятися  трапом  літака,  який  понесе  його  на  Батьківщину,  але  я  переконаний,  що  видужання  уже  не  за  горами,  –  звернувся  до  загалу  Джон,  розпочинаючи  завершальну  частину  зустрічі.  –  Тому  представники  скаутських  організацій  штату  Іллінойс  вирішили  по-своєму  вплинути  на  цей  процес,  настільки  це  можливо,  –  продовжив  він,  уже  безпосередньо  звертаючись  до  хлопця.  –  Скаутська  спільнота  Чикаго  при  підтримці  нашого  благодійного  фонду  підготувала  на  добру  згадку  прощальний  подарунок.  Він  неодмінно  стане  тобі  в  нагоді  аж  до  завершення  реабілітаційного  періоду,  –  чоловік  знову  підняв  догори  праву  руку  і  тричі  голосно  луснув  великим  і  середнім  пальцями.
Мов  би  за  помахом  чарівної  палички,  із-за  рогу  ближньої  будівлі  з‘явилася  Моніка.  Вона  швидко  наближалася  до  гурту,  сидячи  в  суперовому  інвалідному  електровізку,  що  був  схожим  на  спорткар  останньої  моделі  як  за  зовнішнім  виглядом,  так  і  за  його  вартістю.  Діти  розступилися  і  дівчина  швидко  дісталась  Олеся.
–  Це  тобі  від  усіх  нас,  –  вставши  з  крісла,  звернулась  вона  до  хлопця,  мило  усміхаючись.  –  На  ньому  ти  легко  зможеш  навіть  подорожувати.
Останні  слова  дівчини  потонули  в  бурхливих  оплесках  і  веселих  вигуках.  Цього  разу  Олесь  не  зміг  утриматися  від  зрадливої  сльози  вдячності  і  дещо  схилив  голову,  намагаючись  приховати  свої  емоції.  Коли  загальне  піднесення  трохи  стихло,  Джон  разом  зі  Стівом  допомогли  пластуну  пересісти  з  лікарняного  візка  до  щойно  подарованого  і  той  під  шалені  аплодисменти  зробив  почесне  коло  навкруг  гамірливої  юрби.  Тоді  ще  ніхто  не  знав,  що  цей  подарунок  відіграє  у  подальшому  житті  Олеся  далеко  не  останню  роль.

***
Коли  Олесь  на  своєму  новому  візку  під‘їхав  до  кінця  черги,  що  вела  до  стійки  реєстрації  пасажирів  у  аеропорту  О‘Хара,  він  відчув  ніжний  дотик  чиїхось  рук,  які  затулили  хлопцеві  очі  ззаду.
–  Моніка,  –  тихо,  але  впевнено,  промовив  він.
Миттєво  розвернувши  свій  спецболід  на  сто  вісімдесят  градусів,  Олесь  побачив  усміхнене  обличчя  скаутки.  Поряд  із  нею  стояв  не  менш  веселий  Стівен.
–  Ми  все-таки  вирішили  особисто  провести  тебе  до  летовища,  –  лагідно  промовила  Моніка  і  лукаво  зиркнула  на  Стіва.  –  А  це  тобі  талісман,  –  дівчина  вправно  приколола  на  груди  Олесевого  однострою  особливу  відзнаку  американських  скаутів,  на  якій  англійською  було  написано  «За  мужність».  –  Це  його  нагорода,  вона  приносить  удачу!  –  урочисто  виголосила  вона  і  знову  поглянула  на  товариша-скаута,  але  уже  із  повагою  і  навіть  захопленням.
–  А  як  же…  –  почав  було  Олесь,  ніяково  дивлячись  на  друга.
–  Не  переймайся,  я  собі  ще  виборю!  –  поплескав  той  Олеся  по  плечу  і  на  його  обличчі  засяяла  така  щира  посмішка,  що  зняла  будь-які  сумніви  та  заперечення.
–  Велике  спасибі  вам,  друзі!  –  захоплено  промовив  Олесь  і  всі  троє  міцно  обнялися.
–  Пора,  твоя  черга,  –  тихо  мовив  представник  клініки,  який  супроводжував  Олеся,  і  хлопець  з  певним  сумом  спрямував  свій  візок  до  стійки  реєстрації  пасажирів.
Вдома  його  уже  з  нетерпінням  чекали  старі  друзі  і  рідня.  Чекали  нові  зустрічі,  пригоди  і  сюрпризи.

[i]*  Вітаю.  Як  твої  справи?[/i]

27  –  29  червня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2021

Сито

Давай  просієм  через  сито
усі  тривоги  і  жалі,
коханням  долі  сплатим  мито
та  ще  й  відсотки  чималі…

Давай  пропустимо  стосунки
крізь  решето  пустих  утрат,
щоб  трунку  вищого  ґатунку
позаздрив  Гете  і  Сократ.

Зерно  відділим  від  полови,
із  медом  горщик  від  бджоли,
пусте  базікання  від  слова,
хай  навіть  ти  сама  Джолі.

Ще  хіть  відсієм  від  любові,
від  перелюбу  дикий  блуд
і  стануть  почуття  готові
пройти  через  небесний  суд.

24.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2021

Подаруй мені крила

Мости  розведено  укотре,
а  ми  на  різних  берегах…
І  знов  стоїть  питання  гостро,
і  доля  знову  на  вагах…

А  міг  би  світ  мій  стати  нашим?
Напевно  міг,  але  не  став…
Чому  спили  гіркої  чаші
мої  вуста,  твої  вуста?

Вони,  на  жаль,  усе  мовчали,
тепер  не  знають,  що  казать,
бо  невимовної  печалі
на  них  лежить  гірка  печать…

Мости  розведено  сьогодні…
Навіщо  ти  їх  розвела?
Щоб  подолати  ту  безодню  –
мені  потрібні  два  крила.

23.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2021

+Чи буде

Кому  потрібні  ці  табу,
червоні  лінії  і  вето?
Постійні  виверти,  секрети
нову  спотворюють  добу…

В  житті  я  спробую  усе,
щоб  перед  вічності  порогом
без  жалю  стрінутися  з  богом
і  долі  завершить  есе…

Щоб  не  тужити  уві  сні
і  не  картатися  ночами
смакуючи  вино  печалі,
що  згасла  молодість  як  сніг.

Життя  –  шалена  боротьба
за  щось,  із  кимось  і  собою
як  в  ополонку  з  головою.
Чи  буде  та  нова  доба…

19  –  21  червня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2021

Орлуші

Уроки  Донбасу  і  ваші  в  Криму
наочно  доводять  до  суті  –
московську  забув  би  я  лише  тому,
що  нею  кувікає  Путін.

09.06.21

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2021

Оберіг

Погожого  суботнього  дня  Олесь  сидів  на  лавці  у  Європейському  сквері.  Зазвичай  початок  жовтня  на  півдні  України  досить  теплий  і  сьогодні  погода  також  була  вельми  комфортною.  Із-за  кулястих  хмарин  час  від  часу  пробивалися  лагідні  промені  осіннього  сонця.  Перше  жовте  листя  тихо  кружляло  в  повітрі,  вкриваючи  хідники  і  газони  золотисто-багряним  покривалом.
У  хорошу  погоду,  доки  бабуся  готувала  їсти  та  порядкувала  в  квартирі,  десятилітній  Олесь  по  кілька  годин  проводив  на  садовій  лавці  під  крислатим  каштаном.  Читав  книжки,  слухав  музику,  дивився,  як  навколо  гуляють  перехожі,  граються  діти,  на  спортивному  майданчику  тренуються  спортсмени-аматори.
Змалечку  хлопець  страждав  на  рідкісну  патологію  суглобів.  З  часом  хвороба  тільки  ускладнювалася  і  кілька  років  тому  прикувала  його  таки  до  інвалідного  візка.  Олесеві  терміново  була  потрібна  складна  і  дорога  хірургічна  операція  в  умовах  спеціалізованої  закордонної  клініки,  але  його  батькам  ніяк  не  вдавалося  зібрати  необхідну  суму.  Тому  цієї  весни  обоє  вирушили  на  заробітки  до  Європи,  а  він  залишився  вдома  удвох  з  бабусею.
Майже  кожного  дня  бабуся  вивозила  Олеся  до  скверу,  розташованого  прямо  під  вікнами  їх  багатоповерхівки.  Допомігши  онуку  сісти  на  лавку,  вона  залишала  візок  за  її  спинкою,  а  сама  поверталася  поратися  по  господарству.  Хоча  їхня  квартира  і  знаходилася  на  першому  поверсі,  але  старенькій  було  нелегко  туди-сюди  качати  ту  незручну  і  тяжку  колісницю  зразка  минулого  тисячоліття.
Несподівано  увагу  Олеся  привернула  невелика  група  дітлахів  на  чолі  з  молодою,  симпатичною  жінкою.  На  фоні  інших  відвідувачів  парку  ця  ватага  виділялась  своєю  злагодженістю  та  незвичайною  формою.  Бачити  раніше  таку  йому  не  доводилося.  Хлопці  були  одягнені  у  брунатні  штани,  а  дівчата  –  у  такого  ж  кольору  спідниці.  Їх  пісочно-вохристі  сорочки  прикрашали  якісь  різнокольорові  емблеми  та  відзнаки,  а  довершували  вбрання  яскраві  марулові  самов‘язи.
–  От  би  і  мені  таку  форму!  –  раптом  промайнула  думка  у  Олеся,  але  його  очі  мимоволі  опустилися  донизу  і  він  сумливо  подивився  на  свої  ноги.  Останні  кілька  років  їх  йому  заміняли  колеса  інвалідного  візка.
Тим  часом  група  дітей  в  одностроях  енергійно  заполонила  спортивний  майданчик.  По  команді  жінки  дітлахи  хутко  стали  у  дві  шеренги  і  під  її  орудою  почали  виконувати  нехитрі  фізичні  вправи.  Один,  два,  три  –  ритмічно  лунав  її  приємний  голос.  Невдовзі  компанія  поділилася  на  дві  команди  і  стала  гратися  у  м‘яча,  якого  провідниця  дістала  зі  свого  наплічника.  Хлопці,  яких  було  менше  половини,  намагалися  забрати  у  дівчат  барвисту  шкіряну  кулю  і,  коли  це  їм  удавалось,  все  повторювалося  навпаки.  Олесь  із  цікавістю  спостерігав  за  тією  жвавою  грою.  Очі  підлітка  пломеніли  захопленням  і  навіть  заздрістю,  так  йому  хотілося  опинитися  серед  цієї  веселої  юрби  своїх  однолітків.
У  розпалі  гри  м‘яч  випадково  ковзнув  по  руці  одного  із  гравців  і  стрімко  відлетів  убік,  підкотившись  прямо  до  ніг  Олеся.
–  Кидай  мерщій  його  сюди!  –  гукнув  хтось  із  ватаги,  але  хлопець  лише  мовчки  нахилив  голову.  Тоді  одна  з  дівчат  підбігла  до  лави,  підняла  м‘яча  і  жбурнула  його  своїм  друзям.
–  Як  тебе  звати?  –  поцікавилася  вона,  переводячи  дух.
–  Олесем,  –  тихо  відповів  хлопчина.
–  А  мене  Маринкою,  –  посміхнулася  дівчинка.  Гайда  з  нами  грати  у  м‘яча,  –  запропонувала  вона.
–  Я  не  можу,  –  сумно  промовив  Олесь  і  його  очі  мимоволі  дещо  зволожились.
–  Батьки  не  дозволяють  водитися  з  чужими?  –  поцікавилася  Маринка  і  знову  щира  посмішка  осяяла  її  дівоче  лице  з  хитро  примруженими  очима.
–  Ні,  –  ще  більше  знітився  Олесь.  –  Просто  не  можу…  Не  можу  ходити,  –  закінчив  він,  глибоко  зітхнувши.
–  Упав  з  велосипеда  чи  захворів?  –  не  відставало  допитливе  дівча.
–  Це  у  мене  від  народження…  Якась  рідкісна  патологія  суглобів,  –  неохоче  зізнався  хлопець,  зовсім  опустивши  голову  і  уже  не  бачачи,  як  Маринка  раптом  метнулася  до  своєї  компанії  і  стала  збуджено  щось  розповідати  друзям,  активно  жестикулюючи  руками.
Як  не  старався  Олесь  опанувати  собою,  кілька  зрадливих  сльозин  все-таки  бризнули  з  під  його  повік,  покотилися  по  блідих  щоках  і  окропили  поли  демісезонної  куртки.  Із  внутрішньої  кишені  він  тут  же  дістав  невелику  хустинку  і  поквапом  звільнив  свої  очі  та  ніс  від  залишків  несподіваної  вологи,  намагаючись  це  робити  максимально  непомітно,  особливо  для  дітей  у  незвичній  формі.
За  кілька  хвилин  вся  компанія  перемістилася  під  крону  каштана.
–  Моє  ім‘я  Ганна,  а  пластуни  називають  мене  просто  Ганею,  –  чемно  привітавшись,  промовила  жінка.  –  Ти  щось  чув  про  пластунів?  –  запитала  привітно  вона.
–  Ні,  –  хитнув  головою  Олесь.
–  А  хочеш  дізнатися?  –  втрутився  в  розмову  один  із  хлопчаків,  який  назвався  Максимком.
–  Так,  –  уже  впевненіше  відповів  Олесь.
–  «Пласт»  –  це  українська  національна  скаутська  організація.  Він  був  створений  у  Львові  ще  на  початку  минулого  століття,  невдовзі  після  заснування  у  далекому  1907  році  Робертом  Бейден-Пауелом  міжнародного  скаутського  руху,  –  продовжила  Ганя.
–  У  нас  є  друзі  по  всій  країні  і  навіть  за  кордоном,  –  пристала  до  розмови  невисока  дівчинка  з  чудернацькою  зачіскою  у  вигляді  трьох  невеликих  хвостиків,  що  стирчали  у  різні  боки.  Її  руде  волосся  майже  зливалося  з  осіннім  листям.  Та  й  ім‘я  у  пластунки  виявилося  не  менш  кумедним  –  Яся.  Раніше  такого  імені  Олесю  чути  не  доводилося.
–  У  Миколаєві  також  є  пластуни  і  наш  осередок  входить  до  складу  всеукраїнської  організації!  –  з  неприхованою  гордістю  раптом  заявив  найменший  за  віком  хлопчак,  що  назвався  Михайликом.
–  А  чим  ви  займаєтеся?  –  в  свою  чергу  поцікавився  Олесь.
–  Ой,  та  чим  ми  тільки  й  не  займаємося!  –  защебетала  висока  дівчинка  з  довгими  темними  косами,  яка  лише  і  чекала  нагоди,  щоб  долучитися  до  бесіди.  –  Збираємося  на  сходини,  спілкуємося,  вивчаємо  історію  рідного  краю  і  пластунського  руху,  ходимо  на  екскурсії  і  в  походи,  граємося  у  різні  цікаві  ігри,  палимо  ватру,  співаємо  пісень…  –  сипала  як  горохом  Настя.
–  А  що  таке  ватра?  –  вихопилося  здивовано  у  Олеся.
–  Ватра  –  це  таке  вогнище,  багаття,  по-місцевому  костер,  –  нарешті  приєднався  до  розмови  і  огрядний  на  вигляд  хлопак,  якого  друзі  називали  Данилком.
Бесіда  так  захопила  всіх,  що  Ганя  спохватилася  лише  після  сигналу  таймера  свого  телефону.
–  А  ти  не  хочеш  завтра  скласти  нам  компанію?  Ми  збираємося  на  центральну  площу,  до  фонтанів,  –  раптом  звернулася  вона  до  Олеся.
Від  такої  несподіванки  той  навіть  розгубився  і  тільки  збентежено  дивився  то  на  Ганю,  то  на  дітей,  то  на  свої  ноги.
–  Гаразд,  –  озвалася  жінка,  щоб  якось  вийти  зі  скрутної  ситуації,  не  в  останній  мірі  спровокованої  її  неочікуваним  запитанням,  –  завтра  ми  підійдемо  у  цей  же  час.  Порадься  з  дорослими  і,  якщо  надумаєш,  візьмемо  тебе  з  собою.  Правда  діти?
Так!  Звичайно.  Оце  здорово!  –  посипалось  звідусюди,  після  чого  пластуни  дружно  попрощалися  з  Олесем  і  організовано  пішли  вулицею  у  напрямку  центру  міста.
Вечірні  перемовини  хлопця  з  бабусею  вилились  у  справжню  дискусію.  Спочатку  вона  категорично  була  проти.  Внукові  довелося  довго  розповідати  про  деталі  зустрічі,  про  пластунів,  про  їх  керівничку.  Зрештою  бабуся  дещо  пом‘якшала  і  заявила,  що  завтра  сама  погляне  на  незнайомців  і  вирішить,  як  бути  далі.
Весь  вечір  Олесь  роздумував  про  свою  майбутню  зустріч  з  новими  знайомими,  про  подорож  до  фонтанів  і  про  кумедну  Ясю,  яка  йому  сподобалася  найбільше.

*  *  *
Наступного  дня  стояла  тепла  безвітряна  погода.  Мабуть  осінь  вирішила  порадувати  містян.  На  небі  –  ні  хмариночки.  Яскраве  осіннє  сонце  щедро  дарувало  приємне  тепло.  Настала  казкова  пора  бабиного  літа.  Перехожі  були  одягнені  незвично  легко.  Траплялися  навіть  сміливці  у  одних  лише  цупких  кофтинах  чи  баєвих  сорочках.
Викотивши  візок  з  Олесем  на  вулицю,  бабуся  залишилася  поряд  у  очікуванні  нових  знайомих  онука.  Ті  не  примусили  на  себе  довго  чекати  і  рівно  об  одинадцятій  гамірливою  юрбою,  яка  зовні  виділялася  серед  перехожих,  показалися  із-за  рогу.  Підійшовши  і  дружно  привітавшись  таким  незвичним  для  південного  міста  «Слава  Україні!»,  вони  щільним  кільцем  обступили  бабусю  з  онуком.  Кількахвилинні  перемовини  не  залишили  у  старенької  жодних  сумнівів  щодо  щирості  та  серйозності  намірів  пластунів.  Особливо  їй  сподобалася  Ганя,  яка  була  осереддям  компанії,  її  рушійною  силою.  Своєю  доброзичливістю  та  комунікабельністю  вона  просто  підкорила  опікунку  і  та  зі  спокійним  серцем  відпустила  внука  на  прогулянку  з  його  новими  друзями.
Візок  Олеся  пластуни  котили  по  черзі.  Спочатку  це  були  Максимко  з  Михайликом.  Потім  естафету  перехопили  Яся  з  Настею.  Невдовзі  їх  змінила  Маринка,  якій  допомагала  Ганя.  Весь  час,  діти  ділилися  враженнями,  жартували,  весело  сміялися.  Коли  попереду  показалась  центральна  площа,  за  справу  взявся  міцний  Данилко.  Побачивши  фонтани,  той  разом  з  Олесем  так  прискорився,  що  решті  дітей  довелося  бігти  за  ними.
–  Обережно,  Данилку!  –  закричала  Ганя  і  теж  подалася  слідом.
Олесь  був  просто  у  захваті  від  такої  швидкої  їзди,  від  фонтанів,  які  бачив  уперше,  від  його  нових  друзів.  Емоції  зашкалювали.  Спілкування  з  пластунами  захопило  хлопця  настільки,  що  на  деякий  час  він  навіть  забув  про  свій  інвалідний  візок.  Так,  непомітно  для  всіх,  обумовлений  з  бабусею  час  закінчився  і  Ганя  дала  команду  про  збір.
–  Давайте  погуляємо  ще!  –  благально  подивився  на  провідницю  Олесь  і  його  підтримали  інші  діти.
–  Обов‘язково  ще  погуляємо.  Іншого  разу,  –  доброзичливо,  але  досить  рішуче,  мовила  Ганя.  –  Тепер  ми  будемо  тебе  відвідувати  регулярно.  Правда  діти?  –  продовжувала  вона  впевнено.
Так.  Правда.  Звичайно!  –  залунало  звідусіль  і  компанія  організовано  рушила  у  зворотному  напрямку,  де  у  сквері  на  них  уже  з  нетерпінням  чекала  бабуся.  Побачивши  дітей  і  свого  внука,  на  обличчі  якого  сяяла  щаслива  посмішка,  вона  і  сама  полегшено  усміхнулася.
–  Щиро  вам  дякую!  –  звернулася  старенька  до  Гані  та  дітей.  –  Приходьте  ще!  Наступного  разу  я  вас  свіжими  пиріжками  пригощу.  З  яблуками  і  гарбузом,  –  вдячно  запрошувала  вона.
Провівши,  Олеся  з  бабусею  до  самого  під‘їзду  і  закотивши  візок  прямо  до  квартири,  пластуни  весело  почимчикували  далі.  На  них  уже  чекала  обласна  дитяча  бібліотека,  куди  вони  кожної  неділі  полюбляли  заходити  за  різними  цікавинками.

*  *  *
Такі  візити  стали  систематичними.  Пластуни,  чисельність  осередку  яких  за  останні  пів  року  збільшилася  майже  вдвічі,  взяли  собі  за  правило  не  рідше  двох  разів  на  місяць  провідувати  Олеся  та  його  бабусю.  Весною  вони  всі  разом  здійснили  мандрівку  до  місцевого  зоопарку,  який  мав  славу  кращого  у  країні.  І  дійсно,  ці  спільні  відвідини  із  захопливим  катаннями  на  конях,  смачним  морозивом  та  кумедними  мавпочками  додали  адреналіну  і  запам‘яталися  надовго  всім.
А  рівно  через  рік  потому  відбулася  незабутня  поїздка  до  Матвіївського  лісу,  де  пластуни  разом  із  Олесем  та  його  бабусею  збирали  гриби,  палили  ватру,  варили  смачний  козацький  куліш,  співали  своїх  улюблених  пісень.  Та  головною  подією  цієї  подорожі  стало  дещо  інше.
Перед  поверненням  додому  по  команді  Гані  пластуни  вишикувалися  біля  багаття  в  шеренгу  і  під  звуки  гімну  України  провідниця  урочисто  оголосила  про  прийняття  Олеся  у  свої  ряди  і  вручила  справжню  пластунську  форму,  а  Яся  сама  пов‘язала  йому  на  шиї  маруловий  галстук.
–  Це  оберіг,  від  мене  особисто.  Учора  увечері  я  зшила  його  спеціально  для  тебе,  –  прошепотіла  вона  ледве  чутного  на  вухо  пластуну-новобранцю.
Від  тих  урочистостей  хлопець  був  просто  у  захваті.  Йому  бракувало  необхідних  слів,  щоб  висловити  друзям  усю  свою  вдячність,  а  щаслива  бабуся  лише  тихенько  заплакала.
Та  і  на  цьому  приємні  несподіванки  не  закінчилися.  Коли  відлунали  привітання  і  побажання,  дещо  уляглися  радощі  прийому,  увагу  молодих  пластунів  привернув  високий,  стрункий  чоловік  у  пластовій  формі  з  нашивками  вищого  рангу,  який  несподівано  з‘явився  невідомо  звідки.  За  командою  Гані  вони  знову  вишикувалися  в  шеренгу  і  та  доповіла  незнайомцеві  про  прийняття  Олеся  до  лав  пласту,  а  потім  представила  присутнім  провідника  Андрія,  керівника  крайового  проводу.
–  Радий  вітати  юних  пластунів  Миколаївщини,  а  Олеся  також  поздоровити  зі  вступом  до  нашої  скаутської  спільноти,  –  звернувся  він  до  присутніх  твердим,  але  доброзичливим,  голосом.  –  Повертаючись  із  наради  керівників  південного  регіону,  я  вирішив  особисто  поспілкуватися  з  вами,  а  також  повідомити  важливу  новину,  –  продовжував  він.  –  Зокрема,  мені  приємно  сповістити,  що  пластунському  братству  всієї  країни  за  допомогою  інших  благодійних  організацій  та  багатьох  небайдужих  громадян,  удалося  зібрати  необхідні  кошти  для  лікування  Олеся.  Більш  за  те,  за  сприяння  наших  американських  побратимів,  з  керівництвом  спеціалізованої  клініки  досягнуто  домовленості  про  проведення  йому  в  найближчий  час  хірургічної  операції.  Лікування  буде  здійснюватися  кращими  фахівцями  медичного  закладу.  Я  привіз  відповідний  сертифікат,  який  зараз  хочу  вручити  нашому  товаришеві.
У  цілковитій  тиші  Андрій  підійшов  до  збентеженого  Олеся,  потис  тому  руку  і  віддав  хлопцеві  невеликого  кольорового  аркуша  цупкого  паперу.  Тільки  через  кілька  секунд  лісова  галявина  вибухнула  феєрверком  радісних  емоцій.  Прийшовши  до  тями  від  такої  несподіваної  звістки,  діти  стали  кричати  «ура»,  енергійно  підстрибувати  і  веселим  хороводом  кружляти  навколо  Олеся.  Обличчя  хлопця  прикрашала  відкрита  дитяча  посмішка,  по  якій  текли  сльози  радості,  вдячності  і  надії.

*  *  *
–  Тримайся,  подумки  ми  всі  з  тобою,  –  міцно  обнявши  Олеся  за  шию  і  поцілувавши  у  щоку,  щиро  сказала  Яся,  коли  за  два  тижні  миколаївські  пластуни  в  міському  аеропорту  проводжали  хлопця  за  океан.
–  Не  турбуйся,  у  Києві,  а  потім  і  Чикаго,  прямо  біля  трапа  літака  тебе  зустрічатимуть  представники  клініки.  Все  буде  добре,  –  запевнила  хлопця  Ганя.  –  Ми  ще  пошпацируємо  разом!  –  посміхнулася  провідниця  і  всі  діти  підтримали  її  дружними  оплесками.
Уже  сидячи  в  салоні  біля  ілюмінатора,  Олесь  очима,  повними  щасливих  сліз,  спостерігав,  як  його  побратими-пластуни  з  оглядового  майданчика  будівлі  аеровокзалу  завзято  махали  йому  на  прощання,  бажаючи  щасливої  дороги.  Поміж  дитячої  юрби  стояла  і  його  бабуся.  Сльози  радості  і  вдячності  самі  собою  текли  у  старенької  нескінченним  потоком.
Усе  буде  добре!  –  впевнено  подумав  Олесь,  стискаючи  рукою  кінці  свого  марулового  оберега,  коли  шасі  авіалайнера  відірвалися  від  злітної  смуги  аеродрому.

02.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915645
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021

Джура

Увечері  малий  Юрасик  за  звичкою  пішов  спати  до  повітки.  Він  полюбляв  запах  складеного  там  свіжого  сіна,  вечірні  концерти  цвіркунів  і  ранні  переспіви  околишніх  півнів,  що  долинали  крізь  ранковий  сон.  А  ще  йому  подобалося  до  пізньої  ночі  дивитися  на  зоряне  небо  і  рахувати  яскраві  зорини,  які  час  від  часу  падали  у  траву  далеко  за  річкою.  Він  годинами  міг  мріяти  про  те,  як  підросте  і  помандрує  аж  до  самого  лісу,  що  ледь  виднівся  під  небокраєм,  та  назбирає  ціле  відро  тих  блискіток,  якими  потім  прикрасить  новорічну  ялинку  для  своїх  молодших  сестричок.  Домашні  уже  звикли  до  його  уподобань  і  не  намагалися  цьому  противитися,  знаючи  упертий  характер  хлопця,  який  малому  дістався  від  прадіда  –  діда  Пилипа.

*  *  *
А  прадід  Юрася  був  грізним  козарлюгою.  Ще  замолоду  він  утік  від  пана  на  Запорозьку  січ  і  повернувся  тільки  через  кілька  десятків  років,  коли  йому  уже  стало  бракнути  сили  одним  ударом  грізної  шаблюки  під  час  бою  стинати  по  дві,  а  то  й  три,  бусурманські  голови.  Не  гірше  він  володів  і  пістолем.  Говорять,  що  в  молоді  літа  дідо  влучав  без  промаху  в  підкинуті  мідяки  разів  по  десять  поспіль.
Та  й  сама  козацька  шаблюка  була  дійсно  славною.  Юрась  своїми  очима  бачив  її  під  сволоком  кузні,  коли  на  минулий  Великдень  разом  із  батьком  ходив  у  гості  до  діда  Пилипа.  Тоді  йому  навіть  удалося  потримати  у  власних  руках  ту  грізну  зброю.  Ну,  як  потримати…  Скоріше  потриматися  за  масивне,  відшліфоване  майже  до  блиску,  руків‘я  та  доторкнутися  пальцем  до  рясно  пощербленого,  але  ще  вельми  гострого,  леза  клинка.
Дід  тоді,  випивши  з  батьком  по  чарці  горілки  та  закусивши  поділеною  навпіл  крашанкою,  уперше  зняв  ту  дивовижну  зброю  зі  сволока,  де  вона  була  прилаштована  на  двох  масивних  ухналях,  і  витяг  із  помережених  піхов.  Очі  старого  якось  блиснули,  заграли  ледь  помітними  яскравими  іскорками,  а  з-під  його  пишних  вусів  на  мить  сяйнула  молодецька  усмішка.  Ту  дивину  він  поклав  на  довжелезну  лаву,  прямо  перед  Юрасем,  а  коли  малий,  потримавши  шаблю  за  руків‘я,  хотів  було  попробувати  і  лезо  на  дотик  –  суворо,  але  з  якимось  теплом  у  голосі,  сказав:  «Обережно,  внучку,  не  поріж  пальці!»  
Селом  ходили  уперті  чутки,  що  до  того,  як  повернутися  додому  і  стати  ковалем,  дід  Пилип  був  не  просто  січовиком,  а  справжнім  козаком-характерником.  Односельці  говорили,  що  відповідними  знаннями  і  навичками  за  Дніпровими  порогами  йому  довелося  опановувати  протягом  довгих  двох  десятків  років,  а  потім  ще  стільки  ж  часу  поглиблювати  та  шліфувати  їх  в  далеких  походах  і  боях  з  різними  бусурманами.
Зимовими  вечорами  в  дідовій  кузні  довго  горів  каганець,  а  згодом  увагу  односельчан  стали  привертати  якісь  кремезні  постаті,  що  час  від  часу  навідувалися  до  нього  після  заходу  сонця.  Раніше  тих  незнайомців  ніхто  поблизу  не  бачив.  Невдовзі  люди  стали  помічати,  що  в  кузні  дивно  пахне  якимись  травами,  сіркою  і  навіть  порохом.  
–  Та  то  звичайний  чебрець  із  ромашкою,  нюхальна  сіль  чи  зілля  від  болю  в  попереку  або  суглобах,  –  залежно  від  ситуації  щиро  посміхався  коваль.  –  Вам  просто  здалося  чи  випадково  вітром  занесло,  –  інколи  говорив  дід  Пилип  занадто  прискіпливим  відвідувачам  свого  помешкання.


*  *  *
Нарахувавши  десять  десятків  падучих  блискіток,  а  саме  до  стількох  у  свої  п‘ять  рочків  умів  лічити  Юрасик,  він  хотів  було  уже  засинати,  але  увагу  малюка  привернуло  підозріле  гавкання  сусідського  Рябка.  Той  щосили  рвався  з  ланцюга  в  сторону  городу.  Зіп‘явшись  на  ноги,  хлопчик  щосили  втупився  очима  у  темряву,  але  нічого  розгледіти  не  міг.  Водночас  до  його  чутливих  вух  долинув  зовсім  тихий  хрускіт  сухої  гілки.  Тут  же  Рябка  підтримав  і  пес  діда  Федора,  а  потім  ще  кілька  собак  ближче  до  околиці  села,  за  якою  стояла  дідова  кузня.
Щось  тут  не  так  –  подумав  Юрасик,  намацав  свого  брилика,  натягнув  його  на  русяву  голівку  і  миттю  спустився  драбиною  додолу.  Хоча  йому  і  було  боязко  одному  уночі  мандрувати  кущами,  але  цікавість  пересилила  страх.  До  того  ж  хлопчик  орієнтувався  у  навколишніх  заростях  не  гірше,  ніж  удень,  та  й  сільські  собаки  на  нього  не  звертали  уваги,  бо  уже  знали  малого  пастушка  навіть  по  запаху.    
Собачий  лемент  поступово  утихнув.  Запанувала  така  тиша,  що  стало  чути  голос  пса  із  сусіднього  хутора.  Пройшовши  поза  городами  аж  до  околиці  і  не  помітивши  нічого  підозрілого,  хлоп‘як  уже  було  хотів  повертати  додому.  Він  ще  раз  поглянув  здалеку  на  дідову  кузню,  обриси  якої  чорніли  на  фоні  зоряного  неба,  але  раптом  у  темряві  наступив  на  колючку  і  поранив  босу  ногу.  Кожен  подальший  крок  завдавав  малому  нестерпного  болю.  Шпичка  застряла  прямо  посеред  підошви  лівої  ноги  і  той  сів  на  землю  та  спробував  витягти  її  зубами.
Раптом  Юрась  звернув  увагу  на  те,  що  двері  кузні  відчинилися  і  в  світлі  каганця  промайнула  висока  постать  дебелого  незнайомця  в  плащі,  з-під  якого  визирало  щось  схоже  на  велику  палицю.  Забувши  про  шпичака,  він  напружив  свій  зір  з  такою  силою,  що  у  відкритий  рот  могла  б  улетіти  величезна  муха,  якби  це  було  удень,  та  ще  й  не  одна.  Чоловік  тінню  прослизнув  усередину  і  двері  за  ним  тихо  зачинилися.
Доки  Юрасик  розмірковував  про  те,  хто  б  це  міг  бути  і  які  справи  у  незнайомця  до  його  діда  о  цій  пізній  порі,  в  кількох  метрах  від  нього,  в  напрямку  кузні,  потайки  пройшов  ще  один  кремезний  чолов‘яга  у  порохівнику  з  накинутою  на  голову  відлогою.  Чужак  не  помітив  малого  лише  тому,  що  той  сидів  з  протилежного  боку  куща.  
 Оце  тобі  й  на!  –  ледве  не  вирвалось  у  Юрася,  коли  він  побачив  щось  схоже  на  дідову  шаблюку,  яка  визирала  з-під  поли  накидки  незнайомця.  Але  цікавість  знову  подолала  страх  і  він,  забувши  про  колючку,  попрямував  назирці  за  невідомим.  Коли  до  кузні  лишалося  кілька  десятків  метрів,  хлоп‘як  зупинився  біля  крайнього  куща,  не  бажаючи  бути  поміченим.  Тепер  він  уже  впізнав  свого  діда,  який  відчинив  чоловікові  після  умовного  перестуку  в  масивні  двері  кузні.
Цікаво,  що  ж  вони  там  роблять,  –  роїлися  думки  в  дитячій  голові.  Не  зібралися  ж  вони  уночі  клепати  зброю.  Та  і  характерних  звуків  дідового  молотка  не  чути.  Але  несподівано  увагу  Юрасика  прикував  ще  один  чолов‘яга,  що  підійшов  до  кузні  з  протилежної  сторони.  Так  само  постукавши  у  двері,  той  не  став  заходити  всередину,  оскільки  дід  сам  вийшов  йому  назустріч  із  якимось  довгим  предметом  у  руках.  За  ним  показались  два  інші  незнайомці  і  всі  разом  вони  пішли  у  напрямку  річки.
Юрась  добре  знав  ці  місця,  бо  уже  кілька  місяців  тут  самотужки  пас  своїх  та  сусідських  кіз,  допомагаючи  батькам  і  заробляючи  на  якийсь  кусок  хліба  для  немаленької  сім‘ї,  де  він  був  старшою  дитиною.  Восени  йому  виповниться  вже  цілих  шість  літ!  Сестри  Марійка  з  Оксанкою  мають  чотири  і  три  відповідно,  а  Даринці  ще  немає  і  року.
Йдучи  назирці  за  чоловіками,  малий  розмірковував,  намагаючись  усе-таки  угадати,  що  ж  вони  збираються  робити  о  такій  пізній  порі.  Невже  рибу  вудити?  Так  не  голими  ж  руками!  Хоча  у  діда,  та  й  інших  двох,  він  бачив  якісь  палиці…  Коли  група  сховалася  поміж  верболозів,  Юрась  став  крастися  ще  обережніше,  щоб  ненароком  не  зіткнутись  носом  до  носа  з  кимось  із  незнайомців.  Присутність  діда  в  цій  таємничій  компанії  дещо  нівелювала  почуття  страху,  але  у  дітвака  зовсім  не  було  упевненості  у  тому,  що  старий  коваль  зрадіє  його  появі.
Таким  чином,  майже  навпомацки,  хлопчина  дістався  поляни,  що  заховалася  серед  верболозів.  Зазвичай  на  ній  весною  і  на  початку  літа  батько  з  дідом  та  прадідом  косили  траву  на  сіно,  а  потім  він  у  цій  місцині  до  самої  осені  пас  кіз.  Але  те,  що  відкрилось  очам  Юрася  на  краю  галявини,  занурило  його  в  глибокий  ступор.  Від  несподіванки  він  просто  не  знав,  що  і  робити:  кричати,  бігти  на  допомогу  чи  навпаки  –  за  допомогою.
Його  дід  стояв  у  центрі  галявини  зі  своєю  шаблюкою  в  правій  руці.  В  лівій  у  нього  теж  була  домаха,  але  дещо  менших  розмірів.  З  усіх  боків  старого  коваля  обступили  незнайомці.  Кожен  з  них  стискав  таку  ж  зброю.  Раптом  вони  разом,  як  за  командою,  накинулися  на  діда  Пилипа,  намагаючись  нанести  тому  удари  в  різні  частини  тіла,  а  він  ніби  вітряк  у  бурю  став  розмахувати  своїми  шаблями-крилами,  відбиваючи  безліч  смертельних  випадів  своїх  суперників.  То  було  щось  неймовірне.  Юрась  навіть  поглядом  не  встигав  за  всіма  ударами,  що  сипались  на  його  діда  з  трьох  сторін.  Правда  у  цьому  хлопцеві  допомагали  іскорки,  які  щедро  сипались  від  кожної  зустрічі  металу  з  металом.  Брязкіт  криці  то  наростав,  то  дещо  стихав.  Це  був  дивовижний,  кривавий  танок  смерті  під  шалений  цокіт  сталі.  Нічого  подібного  у  своєму  короткому  житті  малюкові  бачити  ще  не  доводилося.  Затамувавши  подих  і  міцно  стиснувши  дитячі  кулачки,  Юрась  спостерігав  за  тим,  як  незнайомці  зі  всіх  сил  намагалися  порубати  діда  на  шмаття,  а  той  блискавично  відбивав  їхні  удари.  Інколи,  як  хтось  із  нападників  від  влучного  удару  коваля  раптом  падав  на  землю,  той  сам  блискавично  переходив  у  атаку  на  інших.  Таким  свого  діда  малюк  не  бачив  ніколи  і  навіть  уявити  не  міг,  що  це  старому  ще  до  снаги.
Іскри,  що  сипалися  з-під  криці,  сліпили  йому  очі,  брязкіт  зброї  дзвонами  лунав  у  вухах,  але  зрештою  хлопець  став  потихенько  приходити  до  тями.  Поступово  до  свідомості  Юрасика  стало  доходити  те,  що  молодим  нападникам  навіть  утрьох  було  непросто  подолати  його  діда  Пилипа.
Цей  танець  козацької  звитяги  настільки  захопив  малого,  що  він  не  звернув  уваги  на  обережні  кроки  позаду  себе.  Коли  сильна  рука  міцно  затисла  йому  рота,  а  інша  прикувала  хлопчака  до  землі,  він  не  зміг  ні  поворушитися,  ні  навіть  писнути.  
–  Ти  що  тут  робиш,  пуцьвірінку,  –  на  саме  вухо  суворо  запитав  невідомий  грубим  голосом,  а  потім,  не  відпускаючи  рота  хлопця,  підхопив  його  іншою  рукою  і  упевнено  поніс  до  центру  галявини.
Коли  четверо  лицарів  нарешті  побачили  цей  тандем,  вони  були  здивовані  не  менше  за  малюка.  Лише  коли  несподіваний  ескорт  наблизився  майже  впритул,  занепокоєння  на  обличчі  у  коваля  раптом  змінилося  посмішкою.  
–  Де  ти  зустрів  мого  джуру,  Свириде?  –  не  без  нотки  гумору  в  голосі  запитав  він  у  поневолювача.
–  А  я  вже  було  подумав,  що  це  таємний  підси́лач,  ¬–  жартівливо  парирував  той.
Всі  вибухнули  дружним  сміхом,  неспішно  уклали  шаблі  у  піхви  і  зійшлися  докупи,  з  цікавістю  роздивляючись  спантеличеного  джуру,  якого  Свирид  уже  встиг  поставити  на  ноги  прямо  перед  його  дідом  Пилипом.  Один  Юрась  ще  довго  не  міг  вимовити  жодного  слова,  а  тільки  із  захопленням  дивився  на  свого  прадіда  і  ніяково  посміхався.

*  *  *
З  того  часу  хлопчина  потайки  став  відвідувати  майже  щотижня  майстер-класи  свого  прадіда,  сільського  коваля  і  козака-характерника,  який  готував  собі  достойну  зміну  з  кращих  представників  прилеглих  повітів  Січеславщини,  яку  згодом  кляті  московити  стали  називати  принизливим  словосполученням  «Єкатєрінославская  ґубєрнія»,  а  Гетьманщину  –  якоюсь  малоросією.
До  осені  дід  Пилип  викував  справжню  шабельку  і  подарував  її  Юрасеві  на  шості  роковини.  Невдовзі  під  час  однієї  із  нічних  звитяг,  у  присутності  чотирьох  своїх  учнів,  він  урочисто  посвятив  того  у  джури,  козацькі  зброєносці,  а  затим  став  учити  основним  навичкам  володіння  різними  видами  холодної  зброї  і  не  тільки.  Велика  увага  приділялася  фізичній  і  психологічній  підготовці.  Коли  Юркові  виповнилось  десять  років,  його  рівень  володіння  зброєю  мало  чим  поступався  майстерності  звичайного  рекрута,  з  яким  хлопець  міг  би  битися  нарівні.  У  свої  чотирнадцять  підліток  уже  входив  до  десятка  кращих  бійців  сотні,  а  у  вісімнадцять  –  не  в  кожному  полку  царського  чи  королівського  війська  можна  було  відшукати  вояка,  що  зміг  би  протистояти  джурі  на  рівних.
Справжній  полковник  і  майбутній  характерник,  –  посміхаючись  у  сиві  вуса,  думав  старий  Пилип  Мишуста,  з  гордістю  спостерігаючи  за  тим,  як  його  двадцятирічний  правнук  Юрко,  вправно  граючи  двома  грізними  дома́хами,  доволі  легко  справляється  одночасно  з  десятком  уже  досвідчених  молодих  козаків,  його  вихованців.  –  Доки  на  рідній  землі  житимуть  такі  козарлюги,  слава  України-Руси  не  померкне!  

30.05.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915400
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2021

Русалка

Цей  кредит  Віолі  був  потрібен  як  повітря,  мов  ковток  прохолодної  води  посеред  Сахари  опівдні  влітку.  Від  позитивного  вирішення  фінансового  питання  фактично  залежала  доля  фірми,  на  якій  після  закінчення  вишу  вона  працювала  уже  п‘ять  років.
Тиждень  тому  один  необачний  крок  керівника  поставив  підприємство  на  межу  банкрутства.  Необхідно  було  терміново  поповнювати  обігові  кошти,  розмір  яких  упав  практично  до  нуля.
–  Треба  їхати  на  південь.  Там  левова  частка  наших  потужностей,  –  сказав  їй  бос,  запросивши  напередодні  до  себе.  –  Інакше  –  банкрутство,  потрібно  буде  починати  все  спочатку.  Сьогодні  це  можеш  зробити  тільки  ти…  –  закінчив  він  майже  в  формі  прохання.
Відмовити  вона  не  могла.  Залишатись  без  такої  роботи  не  хотілося.  А  ще  учора,  перед  самим  від‘їздом,  головний  інженер  попередив,  що  буде  дуже  непросто.
–  Людина-кремінь,  –  коротко  охарактеризував  він  начальника  кредитного  відділу  досить  відомого  регіонального  банку.  –  Не  дає  і  не  бере.  Навіть  керівництво  його  побоюється,  а  що  стосується  питань  кредитування  –  просто  зубр.  Для  нього  жодних  авторитетів  не  існує.  Навіть  колеги  по  роботі  за  очі  називають  його  «містер  параграф».
Тому  переважну  більшість  часу  в  купе  спального  вагона  швидкого  потягу,  що  мчав  зі  столиці  в  південному  напрямку,  вона  сиділа  мовчки,  заглибившись  у  свої  вельми  непрості  роздуми,  які  грозовими  хмарами  нависали  над  її  русявою  голівкою.  Численні  намагання  сусіда  розважити  Віолу  бесідою  щоразу  розбивались  об  холодний  мовчазний  погляд  великих  блакитних  очей  супутниці.

*  *  *
В  приймальні  було  порожньо.  Секретарка  зміряла  Віолу  пронизливим  поглядом,  від  якого,  незважаючи  на  середину  літа,  їй  захотілося  укутатись  у  щось  тепле.  Вислухавши  коротку  інформацію  щодо  причин  візиту,  юна  фурія  розтанула  за  дверима  з  табличкою:  «Начальник  кредитного  відділу  Мовчан  О.М.»  Невдовзі  вона  повернулась  і  поважно  повідомила,  що  Олег  Михайлович  зайнятий  підготовкою  нагальних  документів,  прийняти  її  зможе  лише  хвилин  за  десять-двадцять.  Всім  своїм  виглядом  довгонога  церберка  давала  зрозуміти  цій  симпатичного  вигляду  відвідувачці  про  своє  переважне  становище.  
–  Гаразд.  Я  зачекаю,  –  доброзичливо  промовила  Віола,  зібравши  залишки  своїх  сил  в  кулак.  Оскільки  інших  варіантів  поведінки  у  неї  не  було,  традиційна  для  подібних  випадків  посмішка  лише  на  мить  прикрасила  її  гарненьке  обличчя.
Десь  через  пів  години  пролунав  дзвінок  внутрішнього  зв‘язку.  Секретарка  не  зволікаючи  підняла  трубку,  після  чого  неохоче  запросила  її  до  кабінету  свого  патрона.  Молода  жінка  пружиною  підхопилась  зі  стільця  і,  прихопивши  свою  елегантну  сумочку  багряного  кольору  та  паперову  течку,  рішуче  ринулась  вперед.
Переступивши  поріг,  Віола  несподівано  зупинилась  майже  на  півкроці  –
мило  посміхаючись,  їй  назустріч  ішов  високий  симпатичний  чоловік  років  сорока,  одягнений  у  легкий  світлий  костюм  і  літні  туфлі,  в  тон  паскові  з  крокодилячої  шкіри.  Верхній  ґудзик  його  оливкової  сорочки  був  розстебнутий,  а  шикарну  картинку  «прикиду»  довершував  вишуканий  галстук  кремового  кольору.
Помітивши  вагання  відвідувачки,  Олег  Михайлович  по  дорозі  узяв  один  зі  стільців,  які  довгою  шеренгою  вишикувались  вздовж  стіни  його  немаленького  кабінету,  і  люб‘язно  запросив  жінку  присісти  до  масивного  приставного  столу  зі  світлого  ясеня.  
Сказати,  що  Віола  дещо  розгубилася  –  не  сказати  нічого.  Вона  була  просто  спантеличена,  оскільки  розраховувала  побачити  такого  собі  коротконогого  фінансового  монстра  передпенсійного  віку,  з  товстими  пальцями  і  лисиною,  одягненого  в  чорний  костюм  і  білу  сорочку,  з  великим  животом  і  подвійним  підборіддям.  А  цей  ще  досить  молодий,  стрункий,  мило  посміхається  і  смачно  пахне  Gucci.  Тут  домашня  заготовка  не  спрацює,  –  миттєво  сяйнула  бентежна  думка.  
–  Уважно  слухаю  вас,  –  долинуло  до  її  акуратних  вух,  прикрашених  натуральними  перлами  розміром  з  добірну  горошину,  коли  Олег  Михайлович  присів  на  своє  місце.  Його  голос  звучав  щиро  і  приємно.  Це  ще  більше  схвилювало  Віолу.
–  Моє  ім‘я  Віо…  –  не  встигла  закінчити  вона,  поступово  приходячи  до  тями.
–  Я  знаю,  –  коротко  кинув  банкір,  не  давши  їй  зробити  це.  –  Мені  телефонував  ваш  бос,  –  продовжив  він,  побачивши  німе  запитання  в  жіночих  очах.
–  Тоді  мені  і  додати  нічого.  Ви  все  знаєте…  –  з  погано  прихованим  розчаруванням  тихо  промовила  вона.
–  Не  все.  Тільки  про  факт  і  мету  вашого  візиту,  –  вів  далі  чоловік.  –  Що  стосується  обсягів,  термінів  та  інших  подробиць  угоди  –  сподіваюсь  отримати  інформацію  з  ваших  уст.  Особливо  хотілося  б  почути  переконливі  аргументи  щодо  її  привабливості  для  банку,  оскільки  внесення  коректив  до  кредитного  плану  в  такі  короткі  терміни  майже  неможливе.
Його  конкретність  і  діловий  підхід  тільки  укріпили  думку  Віоли  про  те,  що  взяти  фортецю  сходу,  таким  собі  кавалерійським  наскоком,  їй  не  удасться.  Невідкладно  був  потрібен  якийсь  нестандартний  хід,  що  хоча  б  урівняв  її  шанси,  якщо  вже  не  надав  переваги.
–  Ви-бач-те,  щось  мені  зле…  –  тихо  вимовила  жінка  майже  по  складам  і  несподівано  схилилась  над  столом.  –  Мабуть  це  наслідок  не  досить  комфортної  дороги,  спеки  і  моєї  непристосованості  до  південних  широт,  –  продовжувала  вона  так  же  неголосно.
–  Викликати  швидку?  –  стурбовано  запитав  Олег  Михайлович  і  його  рука  повільно  потяглася  до  телефонного  апарату.
–  Ні-ні,  не  треба!  Гадаю  буде  досить  склянки  води…  і  невеликого  відпочинку,  –  після  нетривалої  паузи  втомлено  закінчила  Віола.
Банкір  мовчки  дістав  з  мінібару  пляшку  прохолодної  мінералки,  налив  у  пузатий  кришталевий  келих  і  простягнув  жінці.  Зробивши  кілька  маленьких  ковточків,  та  взяла  свою  сумочку,  неспішно  підвелася  на  гострі  каблуки  і,  забувши  на  столі  папку,  невпевнено  побрела  до  дверей.  Уже  біля  самого  виходу  вона  раптом  зупинилась,  ніби  щось  пригадуючи.  
–  Вибачте,  а  ви  не  могли  б  мені  допомогти?  –  несподівано  повернувшись  і  уважно  подивившись  прямо  в  очі  Олегу  Михайловичу,  майже  благальним  тоном  запитала  Віола.
–  Вас  провести?  –  підхопився  він.  –  Чи  викликати  таксі?  –  в  його  тенорі  не  прозвучало  жодної  фальшивої  ноти.  
–  Ні…  –  дещо  зам‘ялась  жінка.  –  Справа  в  тому,  що  я  вперше  у  вашому  місті,  а  сьогодні  у  мене  день  народження…  Чи  не  могли  б  ви  скласти  мені  компанію  увечері?  Не  хочеться  одній  відмічати  таку  подію…
Фактор  несподіванки  спрацював  бездоганно.  Олег  настільки  не  очікував  на  такий  крутий  поворот,  що  не  одразу  визначився  зі  своєю  відповіддю.  Він  ще  раз  оглянув  доладну  фігуру  відвідувачки,  обриси  якої  досить  чітко  проглядались  крізь  легку,  напівпрозору  сукню,  що  майже  повністю  приховувала  її  довгі,  стрункі  ноги,  взуті  в  світлі  відкриті  туфлі  на  високих  підборах.
–  Гаразд,  –  несподівано  навіть  для  самого  себе  тихо  промовив  він.  –  Тільки  до  двадцятої  я  буду  зайнятий.  Нагальні  виробничі  справи,  –  ніби  вибачався  чоловік.  –  Якщо  вам  підходить  такий  варіант,  зателефонуйте,  –  закінчив  уже  впевненіше  і  простяг  Віолі  свою  візитку.
–  Дякую,  обов‘язково!  –  усміхнулася  та  своєю  чарівною  посмішкою  і,  взявши  візитівку,  пташкою  випурхнула  з  кабінету,  мимоволі  ставлячи  під  загрозу  весь  подальший  хід  щойно  вигаданої  багатоходівки.
Її  спасла  лише  випадковість  –  Олег  настільки  був  приголомшений  несподіваним  розвитком  подій  і  своєю  нерішучою  поведінкою,  що  не  звернув  на  те  належної  уваги,  як  і  на  теку  з  документами,  ніби  випадково  залишену  іменинницею  на  його  столі.

*  *  *
Шість  годин  безперервної  інтенсивної  роботи  пролетіли  майже  непомітно.  Сьогодні  Олегу  було  необхідно  закінчити  фінансовий  звіт  за  минуле  півріччя  і  підготувати  пропозиції  по  збільшенню  ефективності  використання  кредитних  коштів  на  другу  половину  року.  Тому  він  попросив  секретарку  ні  з  ким  його  не  з‘єднувати  і  замість  обіду  обмежився  чашкою  кави  з  чорним  шоколадом.  Навіть  генеральний  не  турбував  його,  знаючи,  що  то  все,  чим  він  міг  сьогодні  допомогти  своєму  «кредиторові».  Саме  так  називав  він  Олега,  коли  був  у  доброму  гуморі.
Вдруге  перевіривши  основні  цифри  і  викладки  на  екрані  монітора  свого  ПК,  той  полегшено  зітхнув.  Окрім  нього  в  будівлі  банку  залишалася  лише  охорона.  Настінний  годинник  показував  за  пару  хвилин  двадцяту.  Випроставшись  у  кріслі,  Олег  закрив  очі  і  подумки  поринув  у  лазурову  глибину  Червоного  моря.  Як  же  він  скучив  за  його  підводними  красотами!
Несподівано  цю  коротку  медитацію  перервав  дзвінок  мобільного.  Хто  б  то  міг  бути  у  такий  час,  –  майнула  думка.
–  Добрий  вечір,  –  почувся  зі  слухавки  приємний  жіночий  голос.  –  Як  ви?
–  Все  добре,  –  відповів  він  неспішно,  намагаючись  пригадати,  кому  належить  той  знайомий  голос  невідомого  абонента.
–  У  вас  не  змінились  плани  щодо  відзначення  мого  дня  народження?
Нарешті  Олег  пригадав  обідній  візит  незнайомки  зі  столиці  і  дану  ним  обіцянку  скласти  їй  компанію  на  вечір  з  нагоди  уродин  цієї  юнки.  
–  Ні,  домовленість  залишається  в  силі,  –  бадьоро  кинув  він.  –  Куди  мені  під‘їхати  через  пів  години?  –  поцікавився  в  свою  чергу.
–  Давайте  зустрінемося  у  «Білім  парусі»,  –  донеслося  зі  слухавки  і  розмова  обірвалася.

*  *  *
Увійшовши  до  ресторану  за  пів  години,  Олег  побачив  Віолу  у  протилежному  боці  зали,  неподалік  сцени.  Вона  сиділа  за  столиком  одна  у  вечірній  сукні  вишневого  кольору.  Темно-червоні  туфлі  на  високій  шпильці  доповнювали  вбрання,  яке  завершувала  багряна  сумочка,  котру  він  уже  бачив  кілька  годин  тому.  Довге  русяве  волосся  було  акуратно  укладене  майстром  своєї  справи.
Безперешкодно  подолавши  практично  порожню  залу,  чоловік  галантно  привітав  юну  іменинницю  букетом  білих  троянд.  Вона  виглядала  так,  ніби  опівдні  нічого  і  не  трапилось.  Мила  посмішка  сяяла  на  її  дитячому  обличчі,  а  зачіску,  з  лівого  боку,  прикрашала  невелика  рожева  троянда.
–  Дякую,  –  приємно  посміхнулась  вона.  –  Я  уже  ризикнула  зробити  замовлення,  –  дещо  грайливо  завершила  білявка.
–  Тоді  я  пла-чу,  –  посміхнувся  їй  у  відповідь  Олег,  сідаючи  напроти  і  характерною  вимовою  мабуть  натякаючи  на  неоднозначність  цього  дієслова.
Приємно-витончена  бесіда  на  абстрактні  теми  під  смак  шампанського  і  морепродуктів,  кави  і  солодощів  тривали  уже  пару  годин.  Час  від  часу  цю  насолоду  порушувала  людина-оркестр,  яка  з  огляду  на  порожній  зал  сильно  не  напружувалась,  виконуючи  по  одній  пісні  на  кожні  пів  години.  Як  би  там  не  було,  але  під  час  третього  танцю,  незважаючи  на  справну  роботу  кондиціонерів,  Віола  поскаржилася  на  задуху.
–  Як  ви  дивитеся  на  те,  щоб  гайнути  до  моря?  –  раптом  запитала  вона  таким  спокусливим  тоном,  що  відмовити  їй  було  майже  неможливо.  –  Хочеться  трохи  освіжитись,  –  закінчила  уже  з  нотками  прохання  в  голосі,  коли  музика  зовсім  стихла  і  вони  повертались  до  столика.
–  Сьогодні  день  несподіванок  не  закінчується  і  плавно  перетікає  у  ніч  сюрпризів…  –  повільно  промовив  Олег,  дещо  вагаючись.  –  Гаразд,  –  раптом  рішуче  закінчив  він  і  покликав  кельнерку  для  розрахунку.
Хвилин  за  п‘ятнадцять  вогні  міста  корабелів  залишилися  позаду  спортивного  авто,  яке  мчало  до  моря  свого  господаря  з  прекрасною  незнайомкою  у  елегантному  вечірньому  платті  вишневого  кольору.

*  *  *
За  приємного  розмовою  година  дороги  промайнула  непомітно.  Невдовзі  вони  звернули  з  траси  і  перед  капотом  автомобіля  показалось  неймовірних  розмірів  свічадо,  у  невеличких  хвилях  якого  виблискували  близнюки  місяця  та  зірок.  Коли  стрімкою  польовою  дорогою  стали  спускатися  до  берега,  у  Віоли  перехопило  дух  і  вона  заплющила  очі,  а  своїми  тендітними  пальчиками  міцно  вп‘ялася  у  поручні  крісла.  
Олег  зупинив  автомобіль  за  якийсь  десяток  метрів  до  води.  Капот  машини  він  крайки  моря  відділяла  неширока  смужка  піщаного  пляжу.  Навкруги  не  було  ні  душі.  Тільки  різнокольорові  сигнальні  вогні  теплоходів  на  рейді  нагадували  двом  нічним  шукачам  пригод  про  те,  що  вони  все-таки  не  одні.
–  Прошу  пані,  –  промовив  чоловік,  вимкнувши  запалення.
–  Дякую,  –  відкривши  очі  і  загадково  посміхнувшись,  відповіла  жінка.  –  А  в  мене  немає  купальника…  –  грайливо  додала  вона.
–  Тоді  пропоную  уявити,  що  ми  попали  до  раю,  –  посміхнувся  у  відповідь  Олег.  –  До  земного  едему,  –  поспішив  додати  він,  помітивши  певне  збентеження  на  обличчі  Віоли.
–  Тобто?  –  зробила  вигляд,  що  не  зрозуміла  вона,  але  з  цієї  миті  залишки  її  невпевненості  ніби  рукою  зняло.
–  Скористаємося  одягом  Адама  та  Єви,  оскільки  я  теж  не  розраховував  на  нічне  купання,  а  пляжні  магазини,  як  бачите,  уже  зачинені,  –  пожартував  чоловік.
–  Якось  незвично…  Нічне  купання  у  морі  та  ще  й  оголеною…  Зі  мною  таке  вперше,  –  якось  загадково  продовжувала  жінка  уже  для  годиться.
–  Не  переймайтесь,  уявіть  себе  русалкою,  знімайте  одяг  зі  свого  боку  авто  і  хутчіш  у  воду!  Я  відвернуся,  –  переконливо  запропонував  вихід  із  ситуації  Олег  і,  не  чекаючи  відповіді,  повернувся  спиною  до  Віоли  та  став  знімати  сорочку.  Свій  піджак  він  кинув  на  заднє  сидіння  ще  при  виході  з  ресторану.
 Одягнувши  морський  костюм  пращура  людства,  він  не  став  очікувати  на  супутницю  і  з  розгону  кинувся  до  води,  щоб  відкрити  свій  цьогорічний  купальний  сезон.  Вода  приємно  освіжала.  Енергійно  пропливши  кілька  сотень  метрів  від  берега,  він  занурився  з  головою,  зробив  під  водою  кульбіт  і,  виринувши  на  поверхню,  повільно  поплив  у  зворотному  напрямку.  На  березі,  у  місячному  сяйві,  було  видно  стрункий  силует  Віоли,  яка  нарешті  розібралась  зі  своєю  вечірньою  сукнею,  зачіскою  та  іншими  атрибутами  жіночих  приваб  і  непоспіхом  ішла  йому  назустріч.  Розпущене  русяве  волосся  спадало  на  мармурові  плечі.  Елегантною  ходою  вона  поволі  занурювала  своє  красиве  жіноче  тіло  у  морську  пучину,  доки  вода  не  сягнула  її  невеликих  чарівних  грудей,  а  потім  попливла  йому  назустріч.
–  Ну,  просто  русалка,  –  лише  і  встиг  подумати  Олег,  перш  ніж  пучина  пристрасті  поглинула  їх  обох.
То  було  щось  неймовірне.  Принаймні  для  Віоли,  яка  виросла  і  жила  далеко  від  моря.  На  добру  годину  вони  забулися  і  забули  про  все  та  всіх.  Для  цього  обом  не  потрібно  було  докладати  великих  зусиль,  оскільки  лише  сивий  Нептун  з  певною  заздрістю  спостерігав  за  тим  неземним  дійством,  а  казкова  морська  стихія  тільки  підсилювала  русалчині  чари.

*  *  *
Додому  Олег  повернувся  на  світанні.  Швидко  змивши  залишки  морської  солі  і  русалчиних  парфумів,  він  одразу  ж  поринув  у  задзеркалля,  яке  чекало  на  нього  за  порогом  спальні.  В  уяві  пропливала  нічна  гладь  південного  моря,  що  сріблилася  неповторними  переливами  під  сяйвом  зоряного  неба,  теплі  оксамитові  хвилі  і  вона,  чарівна  русалка,  німфа,  морська  богиня,  що  так  несподівано  виринула  у  нього  по  курсу,  вмить  заполонивши  собою  всесвіття.
Але  зумер  будильника  телефону  був  невблаганним.  Уже  о  шостій  він  нагадав  своєму  господареві,  що  пора  підійматися.  Робота  не  чекатиме  і  Олег  підхопився  як  зазвичай.  Навіть  ранками  він  не  дозволяв  собі  розкоші  марнувати  час.  Коротка,  але  інтенсивна,  зарядка,  водні  процедури,  легкий  сніданок  –  і  в  дорогу.  Доки  вулиці  міста  ще  не  заполонили  чотириколісні  мурахи  з  логотипами  «Toyota»,  «Hyundai»,  «Chevrolet»  та  інших  відомих  і  не  дуже  марок.  В  половині  на  восьму  він  мав  уже  бути  на  робочому  місці.  Тим  більше  сьогодні,  коли  на  нього  чекав  такий  відповідальний  день  і  такий  приємний  вечір.
Нарада  відбулася  в  штатному  режимі.  Олег  доповідав  у  її  другій  половині.  Запитань  по  звіту  не  було.  Кредитна  програма  на  друге  півріччя  теж  не  викликала  зауважень,  якщо  не  зважати  на  здивування  генерального,  яке  він  висловив  запитанням:  «Олеже  Михайловичу,  а  чому  таке  несподіване  збільшення  об‘єму  кредитних  коштів  і  включення  до  списку  дебіторів  маловідомої,  хоча  й  столичної,  фірми?»
Добре,  що  зранку  він  встиг  оформити  весь  пакет  документів,  мабуть  невипадково  залишений  Віолою  учора  в  нього  на  робочому  столі.  Але  завдяки  своєму  великому  досвіду,  високому  професійному  рівню  і  бездоганній  репутації,  Олегу  все-таки  удалось  переконати  раду  директорів  у  необхідності  схвалення  цих  змін,  хоча  об‘єм  додаткових  кредитних  коштів  і  складав  майже  третину  від  загального  їх  обсягу.  За  двадцять  років  його  роботи  в  цьому  банку  таке  сталося  вперше.  
Тільки  надвечір  серед  вчорашніх  дзвінків  чоловік  зміг  відшукати  номер  Віоли.
–  Вітаю,  дорога!  Вибач,  тільки-но  звільнився.  Як  ти?  –  радісно  запитав  він.
–  Все  гаразд,  любий.  Як  наші  справи,  –  в  свою  чергу  поцікавилась  вона.
–  Якнайкраще,  мені  удалося  переконати  раду.  Твоє  питання  вирішено  позитивно!
–  Щиро  вдячна,  –  якось  несподівано  буденно  пролунало  з  трубки  і  це  не  змогло  залишитися  поза  увагою  Олега.
–  Ми  з  тобою  сьогодні  зустрінемося?  –  уже  не  так  піднесено  запитав  він.
–  Не  знаю,  –  з  деякою  затримкою  нерішуче  відповіла  Віола.  –  Зателефонуй  мені  хвилин  за  десять,  –  долинуло  зі  слухавки  і  зв‘язок  знову  обірвався.
Ці  десять  хвилин  показались  для  Олега  вічністю,  перед  очима  миготіли  картинки  попереднього  дня,  особливо  ночі.  Він  намагався  відшукати  причину  несподіваної  зміни  настрою  його  русалки.  Пригадалася  така  ж  раптова  зміна  її  поведінки  учора,  коли  він  повідомив  про  труднощі  в  отриманні  кредиту,  а  також  збіг  приїзду  німфи  з  її  днем  народження,  несподівана  пропозиція  нічної  подорожі  до  моря  і,  звичайно  ж,  морська  феєрія.
Чітко  в  означений  час  він  зателефонував  знову.  Замість  Віоли  чийсь  неприємно-казенний  голос  повідомив:  «Абонент  знаходиться  поза  межами  досяжності.  Зателефонуйте  пізніше».  Мабуть  помилився  номером,  –  подумав  Олег  і  набрав  знову  –  відповідь  була  аналогічною.  Він  машинально  хотів  було  зробити  третю  спробу,  але  в  останню  мить  його  палець  раптом  завмер  над  зеленою  кнопкою  мобілки.  Підійшовши  до  робочого  столу,  уважно  подивився  на  свіжу  кредитну  справу  і  відкрив  папку.  Погортавши  папери,  зупинився  на  копії  паспорта  представника  позичальника.  З  фото  на  нього  дивилося  уже  знайоме  обличчя  з  грайливою,  чарівною  посмішкою.  Дієва  жіноча  зброя,  –  промайнуло  в  голові.  Але  що  це!  –  увагу  чоловіка  привернула  дата  народження,  зокрема  число.  Воно  не  співпадало  ні  з  вчорашнім,  ні  з  сьогоднішнім,  та  й  од  назви  місяця  повіяло  зимовою  хугою.  Олег  приголомшено  опустився  у  крісло  і  ще  довго  сидів  за  столом,  підперши  обома  руками  опущену  голову.  Перед  його  очима  серед  сріблястих  хвиль  теплого  моря  час  від  часу  зрадливо  мелькав  русалчин  хвіст.

*  *  *
Незважаючи  на  розуміння  очевидного,  Олег  ще  протягом  року  час  від  часу  набирав  номер  Віоли,  та  безуспішно  –  абонент  був  поза  зоною,  а  то  й  просто  не  брав  трубку.  Поступово  номер  її  телефону  загубився  серед  численних  своїх  братів.
Однак  доля  не  розвела  їх  на  завжди.  Десь  через  пару  десятків  років,  коли  він  пішов  на  пенсію  та  пригадав  своє  юнацьке  захоплення,  вони  таки  зустрілися.  Правда  ця  зустріч  сталася  віртуально,  в  безмежній  мережі  світової  павутини.  Віола  сама  відшукала  Олега.  Спочатку  вона  інкогніто  читала  твори  майстра  та  писала  на  них  захопливі  коментарі,  але  поступово  той  вирахував  особу  їх  автора.  Час  від  часу  він  пригадував  їх  єдину  і  таку  яскраву  зустріч.  Русалка!  –  посміхався  він  сумливо  в  уже  посивілі  козацькі  вуса.
А  зовсім  недавно  Олег  несподівано  отримав  листа  наступного  змісту:
Думками  повертаюсь  у  минуле
і  спогади  торкаються  чола.
Ту  неймовірну  силу  не  забула,
вона  мене  до  тебе  привела.
Закутана  у  мрії  і  кохання
лише  тобою  марила-жила.
Свої  надії,  віру,  сподівання
я  тихо  в  юнім  серці  берегла.
Воно  тоді  так  солодко  щеміло
і  тануло  від  погляду  твого!
Все  промайнуло,  цвітом  облетіло,
але  не  гасне  у  душі  вогонь…
Життя  дивує  нас  своїми  несподіванками!  Що  нам  готує  день  грядущий?..  –  знову  філософська  усмішка  визирнула  з-під  вусів  майстра.

26-29  травня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2021

+Плаха

                                 [i]Усім  загиблим  від  чуми  третього
                                 тисячоліття  присвячую
[/i]
Час  не  лікує  і  не  не  гоїть  рани,
задавнює  хворобу  зазвичай…
Хоч  думати  про  плаху  іще  рано,
та  знайде  всяк  од  вічності  ключа.

Свіча  поблимає  і  все-таки  погасне,
пітьма  укриє  весь  блакитний  світ.
І  станеться  усе  те  передчасно,  
на  переломі  не  найгірших  літ…

Чого?  Чому?!  –  питання  точать  мозок,
Кому  потрібен  був  такий  фінал?
Бездушна  фраза  «він  почив  у  бозі»  –
немов  на  злітній  полосі  стіна…

У  світі  цім  нічого  не  вмирає,
нічого  не  буває  просто  так  –
їх  душі  світлі  там,  за  небокраєм,  
і  крає  наші  душі  долі  знак…

Та  добра  пам‘ять  подолає  вічність,
вона  у  дітях,  внуках  і  ділах.
Загиблі  пересилять  потойбічність  
і  долі  переборють  сотні  плах!

27.05.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2021

+Разом і назавжди́!

(ода  коханню)

Вона:
Як  жила,  сама  не  знаю,
та  зустріла  я  тебе.
Серце  туга  вже  не  крає,
я  люблю,  люблю  тепер!

Приспів:
Він:  Ти  найкраща!
Вона:  Ти  найкращий!
Обоє:  І  віднині  ми  удвох…
Він:  Ти  найкраща!
Вона:  Ти  найкращий!
Обоє:  З  нами  щастя,  з  нами  Бог!

Він:
Найпрекрасніша  у  світі,
справжнє  чудо  із  чудес,
а  усмішка  сонцем  світить
і  підносить  до  небес.
Вона:
Ти  мій  милий,  моя  доле,
буду  віддана  тобі.
Я  люблю  тебе,  соколе,
мій  коханий  чоловік.

Приспів:  (той  же)

Обоє:
Зачаровані  коханням
я  і  ти,  в  руці  рука,
бо  із  вечора  до  рання
нас  несе  Любов-ріка.
Ми  кохатимемо  вічно
під  биття  палких  серць.
Ця  мелодія  велична
привела  нас  під  вінець.

Приспів:  (той  же)

Обоє:
Разом  в  радості  і  горі,
у  багатстві  і  журбі.
Ми  удвох  здолаєм  гори  –
обіцяю  я  тобі!

Приспів:  (той  же)

серпень  2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2021

+Чудова річ

Надія  –  небезпечна  річ!
Від  неї  скаженіють  люди,
а  уповання  тиснуть  груди,
як  божевілля  протиріч.

Вона  –  то  вічності  маяк,
зорею  в  небі  ярко  сяє.
У  сподіваннях  виднокраєм
уява  стелеться  моя…

Шалено  помилявся  Фрейд  –
не  оправдався  розрахунок
і  життєдайний  долі  трунок
у  світовий  ввірвався  тренд.

Та  ранок  переможе  ніч,
горить  зоря  на  небокраї,
алюзії  не  умирають.
Надія  –  це  чудова  річ!

24.05.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2021

+Лише ми

А  час  летить,  усе  минає…
Ніщо  не  стале  на  Землі.
Розтануть  ген  за  небокраєм
тривоги,  радощі,  жалі…

Ніхто  не  може  жити  вічно,
усе  свій  має  вік  і  строк…
На  жаль,  це  доля  пересічна
світів,  галактик  і  зірок.

Кохання  наші  рани  гоїть,
але  ж  воно  і  ранить  нас.
Лиш  ти  і  я…  Лиш  ми  з  тобою
у  змозі  зупинити  час.

23.05.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

Розрита могила (завершення)

[i]Моє  бачення  завершення
незакінченого  твору  Т.Г.  Шевченка
"Розрита  могила"
з  огляду  на  сучасні  реалі[/i]ї

Світе  тихий,  краю  милий,
Моя  Україно,
За  що  тебе  сплюндровано,
За  що,  мамо,  гинеш?
Чи  ти  рано  до  схід  сонця
Богу  не  молилась,
Чи  ти  діточок  непевних
Звичаю  не  вчила?
«Молилася,  турбувалась,
День  і  ніч  не  спала,
Малих  діток  доглядала,
Звичаю  навчала.
Виростали  мої  квіти,
Мої  добрі  діти,
Панувала  і  я  колись
На  широкім  світі,
Панувала...  Ой  Богдане!
Нерозумний  сину!
Подивись  тепер  на  матір,
На  свою  Вкраїну,
Що,  колишучи,  співала
Про  свою  недолю,
Що,  співаючи,  ридала,
Виглядала  волю.
Ой  Богдане,  Богданочку,
Якби  була  знала,
У  колисці  б  задушила,
Під  серцем  приспала.
Степи  мої  запродані
Жидові,  німоті,
Сини  мої  на  чужині,
На  чужій  роботі.
Дніпро,  брат  мій,  висихає,
Мене  покидає,
І  могили  мої  милі
Москаль  розриває...
Нехай  риє,  розкопує,
Не  своє  шукає,
А  тим  часом  перевертні
Нехай  підростають
Та  поможуть  москалеві
Господарювати,
Та  з  матері  полатану
Сорочку  знімати.
Помагайте,  недолюдки,
Матір  катувати».
Начетверо  розкопана,
Розрита  могила.
Чого  вони  там  шукали?
Що  там  схоронили
Старі  батьки?  Ех,  якби-то,
Якби-то  найшли  те,  що  там  схоронили,
Не  плакали  б  діти,  мати  не  журилась.

Начетверо  розкопана,
Розрита  могила.
Чого  вони  там  шукали?
Що  там  схоронили
Старі  батьки?[b]  Ех,  якби-то,
відкрили  кургани
славних  прадідів  великих
правнукам  поганим
щиру  правду  про  свободу,
про  славу  і  волю,
щоб  здобути  для  народу
нині  справжню  долю.
Щоб  вернути  в  Україну
справжній  дух  козацтва
відродити  сплюндровані
честь  святу  і  братство,
запросити  тії  цноти
до  рідної  хати…
Годі  вже  їм  по  могилах
марно  пропадати!
[i][/i][/b]
24.02.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

Парі

Андрій  повертався  до  міста  уже  надвечір.  За  сім  годин  подорожі  під  колесами  його  велосипеда  лишилося  більше  сотні  кілометрів,  хоча  якість  дороги  була  далеко  не  найкращого  ґатунку.  Впродовж  останніх  кількох  років  він  старався  не  зраджувати  своїй  традиції  і  хоча  би  пару  разів  на  місяць  «пропускати  соточку».  Саме  так  чоловік  жартівливо  називав  свої  велосипедні  прогулянки  до  найближчого  обласного  центру  і  назад.
Він  традиційно  полюбляв  поїздки  в  сторону  Херсону,  оскільки  сусіди  вже  давно  реконструювали  свою  частину  дороги  і  це  додавало  позитивних  емоцій  від  таких  прогулянок.  Коли  нарешті  вдасться  вирватись  до  Європи,  аби  хоч  трохи  задовольнити  спрагу  за  нормальним  шосе,  –  розмірковував  він,  під’їжджаючи  до  закритого  залізничного  переїзду  перед  самим  Миколаєвом.
Зупинився  на  узбіччі,  перед  шлагбаумом.  Із  протилежного  боку  уже  зібралося  кілька  вантажівок.  Зліва  ледве  сунув  товарний  потяг,  а  справа  долинали  характерні  звуки  меткої  електрички,  яка  теж  поспішала  до  міста.
Поряд  зупинився  новенький  BMW  X6.  За  кермом  сидів  імпозантний  молодик  років  тридцяти,  поряд  з  ним  –  симпатична  юнка  з  довгим  білявим  волоссям.  На  задньому  сидінні  авто  лежав  новий,  ще  у  фабричній  упаковці,  крутий  велобайк,  а  точніше  тільки  його  рама  з  передньою  вилкою  та  рулем,  бо  колеса  були  прилаштовані  окремо,  за  спинками  передніх  сидінь.  Мабуть  лише  з  магазину,  –  мимоволі  майнула  думка  у  чоловіка,  хороші  велосипеди  здавна  були  його  слабкістю.
–  А  ви  нє  боітесь  виєжать  так  далєко  от  дома  на  етом  діназаврє?  –  з  іронічною  посмішкою  молодик  зверхньо  промовив  до  Андрія,  вимкнувши  запалення  і  прозоро  натякаючи  на  його  старенького  «Туриста».
Білявка  лукавенько  хихикнула,  явно  поділяючи  позицію  свого  супутника,  і  теж  демонстративно  втупила  не  обтяжений  інтелектом  погляд  у  Андрієву  двоколісну  конячину,  яка  за  віком  була  практично  удвічі  старшою  за  неї.
–  Ні,  –  коротко  відповів  Андрій,  оскільки  під  кінець  досить  інтенсивної  подорожі  йому  не  хотілося  дарма  витрачати  залишки  сили  на  пусті  теревені.  –  Мабуть  дорогий  «лунохід»,  –  все-таки  не  втримався  він,  красномовно  указавши  поглядом  на  заднє  сидіння  авто.
–  Нє  бєспокойтєсь,  дєдушка,  на  сотню  ваших  хватіт,  –  миттєво  наніс  укол  жартівник.  –  Трі  штукі  зєльоних  амєріканскіх  презідєнтов,  –  просто  розплився  він  у  посмішці.
Нарешті  проповз  останній  вагон  вантажного  потягу,  назустріч  якому  по  розбитих  стиках  рейок  залізничного  переїзду  своїми  металевими  каблучками  вже  встигла  процокотіти  стара  електричка.  Невдовзі  піднявся  шлагбаум  і  круте  авто  жартівника  зі  своєю  супутницею  розтануло  у  вечірньому  мороці,  наостанок  ще  кілька  разів  підморгнувши  чоловікові  величезними  червоними  ліхтарями.  Але  не  минуло  і  тижня  як  ця  буденна  історія  несподівано  отримала  продовження.

Через  кілька  днів  Андрій  на  своєму  «Туристі»  зразка  восьмидесятих  років  минулого  століття  заїхав  до  міського  саду,  щоб  повернути  знайомцеві  щойно  прочитану  книгу.  На  зворотному  шляху,  прямо  біля  центральних  воріт,  довелося  зупинитися  аби  пропустити  молоду  жінку,  яка  з  дитячим  візочком  наближалася  до  єдиної  відчиненої  хвіртки.  «Стариє  знакомиє!»  –  почув  раптом  чоловік  зовсім  поряд  і,  повернувши  голову  на  голос,  побачив  недавнього  водія-жартівника.  Але  тепер  той  був  уже  на  своєму  крутому  велобайку,  що  за  тиждень  лежав  без  коліс  на  задньому  сидінні  його  шостого  ікса.
–  Какая  встрєча!  –  знову  фамільярно  і  дещо  зверхньо  додав  байкер,  навіть  не  привітавшись.  –  Ето  чудо  тєхніки  прошлого  тисячєлєтія  у  вас  єщьо  нє  рассипалось?  –  продовжував  уже  відверто  глузувати  він.
У  Андрія  на  обличчі  з’явилась  ледь  помітна  сумлива  усмішка,  яку  його  старі  друзі  прозвали  філософською.  Через  зарості  вусів  і  бороди  розгледіти  її  було  майже  неможливо,  а  зараз  цьому  заважав  ще  і  пронизливий  погляд  його  сіро-голубих  очей.  Він  без  жодного  слова  спокійно  сканував  жартівника  і  той  зрештою  не  витримав  такої  мовчазної  дуелі.
–  А  что,  может  напєрєгонкі?  –  знову  промовив  молодик  задерикувато,  хизуючись  своїм  новеньким  велосипедом.  –  Ілі  слабо?  –  додав  він,  зробивши  наголос  на  кінці  останнього  слова,  оскільки  Андрій  мовчки  продовжував  уважно  вивчати  уже  його  велосипед.
А  подивитися  дійсно  було  на  що:  карбонова  рама,  дискові  гальма,  взуті  в  мішелінівську  кросову  гуму  легкосплавні  ободи,  на  загал  тридцять  шість  передач  у  двох  крутих  шімановських  манетках,  як  гарантія  широкого  спектру  можливостей  для  різних  дорожніх  умов.  Іншими  словами  –  останній  зойк  веломоди.  Екіпіровка  жартуна,  від  розцяцькованого  шолома  до  розкішних  кросівок  зі  світломузичною  установкою,  також  відповідала  високому  статусу  його  ровера,  а  опис  усіх  її  атрибутів  і  родзинок  зайняв  би  ще  не  менше  половини  сторінки.
–  Ти  хочеш  викликати  мене  на  дуель?  –  десь  майже  за  хвилину  питанням  на  запитання  спокійно  відповів  Андрій.
–  А  что,  єсть  самнєнія?  –  в  тому  ж  дусі  продовжив  молодик.
–  А  то  як  же,  –  знову  спокійно,  хоча  і  не  зовсім  зрозуміло  для  нього,  промовив  чоловік.  Далі  з  нагрудної  кишені  вітрівки  він  дістав  ще  один  раритет,  своєрідний  фінський  автомат  Калашникова,  легендарну  Nokia  3310.  Глянувши  на  дисплей  і  мовчки  повернувши  її  назад,  несподівано  запитав,  –  Як  тебе  звати?
–  Сєрж,  –  дещо  розгублено  відповів  жартун,  оскільки  був  упевнений  у  тому,  що  набагато  старший  за  нього  чоловік,  та  ще  і  на  такому  старому  велосипеді,  ніколи  не  зважиться  прийняти  його  виклик,  а  тому  все  закінчиться  лише  публічним  приниженням  аборигена.
–  І  який  же  приз  переможцю?  –  поцікавився  той  деталями  пропозиції  велофранта.
Серж  дещо  зам‘явся.  Незважаючи  на  свою  очевидну  перевагу  у  віці,  фізичному  стані  і  технічному  оснащенні,  він  несподівано  відчув  якусь  невпевненість  і  вирішив  фінансово  унеможливити  запропоноване  самим  же  парі.
–  Моя  «беха».  Сто  штук  баксов!  –  випалив  він  напівжартома  і  в  самого  від  такої  несподіванки  серце  шубовснуло  аж  у  п‘ятки.
Хоча  на  той  час  у  парку  відвідувачів  було  достатньо,  навколо  запанувала  цілковита  тиша.  Можливо  то  адреналін  зробив  свою  справу  і  кров‘яний  тиск  підскочив  настільки,  що  на  якусь  мить  обом  позакладало  вуха,  а  можливо  то  їм  лише  здалося.
–  Сто  ти-сяч  до-ла-ров  Се-Ше-Ааа,  –  повільно  повторив  Серж,  оскільки  візаві  мовчки  продовжував  дивитися  на  нього.
Жоден  м‘яз  не  напружився  на  обличчі  Андрія,  лише  в  миттєво  примружених  очах  на  долі  секунди  промайнув  непомітний  промінець.  Саме  на  основі  променів  такого  спектру  працює  рентгенівська  апаратура.
–  Гаразд.  Я  приймаю  твій  виклик,  –  уже  без  паузи  і  зовсім  несподівано  для  ініціатора  парі  твердо  відповів  Андрій.  –  Оскільки  я  вдвічі  старший  за  тебе,  мій  кінь  теж  годиться  в  дідусі  твоєму  жеребцеві,  умови  гонки  викладу  я,  –  додав  він  безапеляційно.
Тричі  повторений  займенник  «я»  для  більш  спостережливої  і  проникливої  людини  міг  би  дати  достатньо  інформації  стосовно  особливостей  характеру  і  досвіду  суперника,  але  велофрант  не  звернув  на  це  належної  уваги.
–  Давай,  єслі  ти  нє  будєш  требовать  сєбє  какіх-лібо  прєімуществ,  –  погодився  він  не  без  помітних  вагань,  спонтанно  перейшовши  на  «ти».
–  Тоді  слухай  умови  парі,  –  спокійно  продовжував  Андрій.  –  Формат  –  марафон  без  обмежень  у  часі  аж  до  припинення  однією  із  сторін  руху  чи  визнання  своєї  поразки,  чиєїсь  фізичної  неможливості  продовжувати  гонку  або  втрати  візуального  контакту  з  провідником.  Швидкість  перегонів  задається  останнім.  Провідник  –  я.  Зупинки:  технічного  характеру  тривалістю  до  п‘яти  хвилин  –  на  вимогу  одного  із  учасників  через  кожні  дві  години;  привали  –  до  тридцяти  хвилин  через  кожні  шість  годин,  а  також:  на  заборонний  сигнал  світлофора,  при  проколі  шини  чи  поломці  велосипеда,  іншому  форс-мажорі  –  по  фактично-необхідним  затратам,  в  т.ч.  для  ремонту,  але  не  більше  п‘ятнадцяти  хвилин  на  кожен  випадок,  –  Андрій  говорив  неголосно,  але  упевнено  і  чітко.  Поступово  очі  Сержа  ставали  все  більшими  і  більшими.  –  З  собою  можна  брати  без  обмежень:  воду,  їжу,  медичну  та  вело  аптечки,  інструмент,  телефон,  запасну  і  теплу  одежу  тощо.  Користування  послугами  третіх  осіб  під  час  гонки  забороняється.  Стартуємо  звідси,  завтра  рівно  о  шостій.  Маршрут:  Миколаїв  –  Дніпро  –  Харків  –  Полтава  –  Київ  –  Одеса  –  Миколаїв.  Гадаю  цього  вистачить.  Неявка  на  старт  означає  програш.  Скасування  парі  чи  зміна  його  умов  можливі  лише  за  попередньою  обопільною  згодою  учасників.  Приз  переможця  –  сто  тисяч  доларів  США  чи  підтверджений  належним  чином  інший  матеріальний  актив  не  менше  зазначеної  вартості.  Розрахунок  безпосередньо  після  закінчення  гонки,  –  так  же  чітко  закінчив  чоловік.
Можливо  очі  візаві  од  неприхованого  перфекціонізму  Андрія  і  зовсім  би  повилазили  із  орбіт,  якби  той  нарешті  не  зупинився.  Однак  з  викладених  умов  парі  жартівник  не  міг  заперечити  жодного  пункту  з  підстав  його  дискримінації,  оскільки  для  цієї  ситуації  всі  вони  були  абсолютно  рівноправними  і  коректними.  Тому  на  пропозицію  чоловіка  вони  направилися  на  літню  площадку  кафе,  що  ще  працювало  прямо  на  території  парку,  і  хвилин  за  двадцять  уточнили  деталі  та  оформили  угоду  на  папері.
Спочатку  писав  Андрій,  оскільки  він  був  автором,  а  також,  зважаючи  на  характер  його  діяльності,  мав  при  собі  папір  і  ручку.  Тим  часом  Серж  заспокоївся  і,  розуміючи,  що  по  всім  параметрам  перевага  на  його  боці,  неспішно  переписав  досягнуті  домовленості,  поставив  дату  і  підпис,  після  чого  суперники  обмінялися  документами.  На  перешкоді  оформлення  парі  могло  стати  питання  ідентифікації  осіб  його  учасників,  але  обидва  мали  при  собі  банківські  картки  з  фото.
–  Дякую,  –  із  сумливою  посмішкою  чемно  сказав  Андрій,  поклавши  свій  екземпляр  угоди  до  сумки.  –  Не  спізнюйся.  Чекаю  не  більше  п’яти  хвилин.  Старт  має  відбутися  за  будь-якої  погоди.
У  відповідь  Серж  тільки  мовчки  кивнув  головою.  На  цьому  вони  і  роз’їхалися.
*  *  *
До  центральних  воріт  міського  саду  Андрій  під‘їхав  хвилин  за  десять  до  шостої.  Потрібно  було  ще  вирішити  питання  з  експертизою  призу.  Молодик  із  солідним  рюкзаком  за  плечима  уже  чекав  на  нього.  Наплічник  чоловіка  був  удвічі  меншим.  Стримано  привітавшись,  вони  присіли  на  крайню  лавку.  Серж  витяг  зі  свого  ранця  солідний  прес  із  десяти  бандеролей  по  сотні  стодоларових  банкнот  у  кожній.  Пересвідчившись  у  наявності  стандартної  банківської  упаковки  та  відповідного  маркування,  Андрій  мовчки  кивнув  головою,  після  чого  гроші  подолали  зворотній  шлях.  На  запитальний  погляд  візаві  чоловік  показав  кулак  своєї  правиці.
–  Ти  что,  мнє  угрожаєш?  –  недобре  посміхнувшись,  Серж  уже  було  став  підійматися  на  ноги.
–  Не  нервуйся,  дивись  уважно,  –  спокійно  промовив  Андрій  і  розчепірив  пальці  майже  у  того  перед  носом.
Лише  тоді  суперник  звернув  увагу,  що  на  одному  з  них  красується  масивний  золотий  перстень  із  величезним  діамантом  овальної  форми.  Хоча  він  досить  добре  розбирався  в  коштовностях,  але  таких  великих  і  чистих  камінців  ще  бачити  не  доводилось.  Серж  близько  хвилини  прискіпливо  розглядав  камінь,  який  важив  щонайменше  чотири  карати,  поступово  приходячи  до  тями.
–  І  что  тєпєрь,  іскать  ювєліра?  –  нарешті  видавив  він  із  себе  протяжно.
–  Ні,  –  без  зайвих  слів  сказав  Андрій  і  простягнув  тому  складений  у  кілька  разів  аркуш  паперу.
–  Что  ето?  –  зі  здивуванням  запитав  Серж,  беручи  папірець.
–  Читай,  –  коротко,  але  упевнено,  кинув  Андрій.
Молодик  розвернув  аркуша  і  став  читати  експертний  висновок  загальновідомої  ювелірної  компанії  про  те,  що  вартість  лише  одного  діаманта  була  еквівалентна  ста  п‘ятдесяти  тисячам  доларів  США.  Внизу  три  підписи,  кругла  печатка  і  фото  прикраси,  яка  звабливо  пускала  зайчиків  прямо  йому  в  очі  з  середнього  пальця  чоловіка.
–  Всьо  понятно,  нікакіх  возраженій,  –  дещо  збентеженим  голосом  знову  процідив  Серж.  –  У  мєня  прєдложеніє  –  давай  аставім  мої  дєньгі  і  твой  перстєнь  в  городє.  Нє  таскатца  же  с  німі  по  дороге…
–  Я  проти!  –  коротко  відповів  Андрій,  а  побачивши  подив  у  очах  суперника,  додав,  –  Якщо  хочеш,  можеш  покласти  свої  гроші  в  мій  наплічник.  Безпосередня  присутність  призу,  на  мою  думку,  буде  тільки  додавати  інтриги  в  процес  перегонів  та  вносити  в  них  живий  інтерес.
Чоловік  зняв  перстень  і,  акуратно  завернув  його  носову  хустину  і  поклав  до  лівої  нагрудної  кишені  вітрівки,  після  чого  одів  на  руки  шкіряні  велосипедні  пальчатки,  ціна  яких  в  кілька  разів  перевищувала  вартість  його  велосипеда.  Більше  аргументів  у  молодика  не  знайшлося  і  обоє  рушили  в  напрямі  Баштанської  траси.
У  такий  ранковий  час  транспорту  було  мало  і  новоствореній  мікрокоманді  не  склало  значних  зусиль  без  пригод  залишити  Миколаїв.
За  умовами  парі  Сержу  потрібно  було  триматися  Андрія,  який  на  власний  розсуд  задавав  темп  руху.  В  місті  молодик  рухався  слідом  на  відстані  кількох  метрів,  щоб  не  відстати  на  світлофорі,  а  коли  виїхали  на  трасу,  розрив  поступово  збільшився  майже  на  порядок.
Стояла  чудова  осіння  погода.  На  півдні  жовтень  для  велопрогулянок  чи  не  найкраща  пора.  Уже  не  жарко,  але  ще  і  не  холодно.  Андрій  напередодні  увечері  подивився  прогноз.  За  маршрутом  руху  помірна  хмарність,  без  опадів,  незначний  боковий  вітерець.  Схоже  метеочарівники  цього  разу  не  помилились,  кращої  погоди  годі  і  бажати,  –  відзначив  він  подумки.
Вчора  перед  сном  він  розмірковував  над  стратегією  і  тактикою  цієї  гонки,  зважував  наявні  плюси  і  мінуси.  На  перший  погляд  останніх  було  значно  більше:  молодий  вік,  фізичний  стан,  технічне  оснащення  –  здавалось  би,  всі  переваги  на  боці  суперника.  В  той  же  час  дещо  надмірна  вага,  відсутність  належного  досвіду  і  манера  їзди  давали  підстави  вважати,  що  велоперегони  –  не  саме  сильне  місце  суперника.  До  того  ж  так  званий  «Гірняк»,  на  якому  рухався  Серж,  хоча  і  був  майже  останнім  словом  техніки,  але  призначався  для  їзди  в  дещо  інших  умовах.  От  ганятися  з  ним  степами  і  перелісками  України  на  своєму  «Туристі»  Андрій  би  не  наважився.  Але  на  асфальті  його  старичок  в  цій,  певною  мірою,  авантюрі  уже  майже  нічим  тому  диву  не  поступався.
Останньому  сприяли  як  шосейні  шини  з  мілким  малюнком  протектора,  так  і  більший,  принаймні  на  кілька  дюймів,  діаметр  коліс  «Туриста»,  що  в  сукупності  знижувало  його  коефіцієнт  тертя  при  коченні.  Якщо  на  незначних  відтинках  шляху  це  не  дає  помітної  переваги,  то  на  великій  відстані  воно  може  бути  одним  із  суттєвих  чинників,  що  впливають  на  загальний  результат.  А  ще,  в  минулому  він  дещо  реконструював  свого  коника,  замінивши  руль,  сідло,  манетки  з  тросиками,  зірочки  передач  і  педалі  на  сучасні,  а  рік  тому  –  і  заднє  колесо.  Звичайно,  металева  рама  –  це  не  пластикова,  а  дванадцять  передач  –  не  тридцять  шість,  але  при  їх  умілому  використанні  для  комфортної  і  динамічної  їзди  по  трасі  цього  цілком  вистачає.  Крім  того,  тими  байківськими  наворотами  ще  потрібно  вміти  добре  користуватися,  оскільки  коробку-автомат  для  нього  поки  що  не  придумали.
Переважно  такими  думками  була  зайнята  голова  Андрія  і  після  виїзду  на  трасу.  Залежно  від  навколишніх  умов  і  дорожньої  обстановки,  він  рухався  з  прийнятною  для  себе  швидкістю  в  15-20  кілометрів.  Дотримання  візуального  контакту  входило  в  обов‘язки  суперника,  а  тому  він  лише  час  від  часу  повертав  голову  назад.  А  ще  Андрієві  було  очевидним  те,  що  цей  поєдинок  триватиме  не  одну  і  не  дві  години,  а  переможе  той,  хто  не  тільки  виявиться  сильнішим  фізично  і  морально,  але  і  правильно  поєднає  стратегію  з  тактикою,  зважаючи  на  всі  фактори  об‘єктивного  і  суб‘єктивного  характеру.  Можливо  для  виявлення  переможця  знадобиться  цілий  десяток  годин,  а  можливо  і  не  один.  Тому,  окрім  візуального  контролю  за  характером  навколишньої  дорожньої  обстановки  та  поведінкою  суперника,  його  постійна  увага  була  зосереджена  на  оперативному  моніторингу  свого  фізичного  стану.  Більш  за  все  його  турбувало  питання,  чи  вистачить  для  перемоги  трьох  літрів  води  і  п‘ятої  точки  опори.
Спочатку  їхали  мовчки.  За  містом  Серж  відпустив  Андрія  майже  на  пів  сотні  метрів  уперед  і  лише  тримав  у  полі  зору.  Благо  те  йому  вартувало  мінімальних  зусиль,  оскільки  ця  ділянка  дороги  не  мала  крутих  поворотів  і  перепадів,  та  і  транспортних  засобів  у  попутному  напрямку  було  мало.  Як  не  як  вихідний.  Одначе  відставати  на  більше  він  не  наважувався,  тому  що  суперник  систематично  контролював  його  присутність.
Менш  ніж  за  годину  Сержу  набрид  такий  темп  руху,  оскільки  парі  могло  затягнутися  надовго,  а  це  не  входило  в  його  плани.  Він  був  упевнений  у  своїй  перевазі  і  остаточній  перемозі,  а  спокуса  легкої  поживи  у  вигляді  досі  небаченого  призу  спонукала  його  активніше  тиснути  на  педалі.  Тому  невдовзі  він  догнав  Андрія  і  щільно  сів  йому  на  колесо,  намагаючись  своєю  присутністю  морально  примусити  чоловіка  прискоритися.  Коли  ж  суперник  залишив  той  маневр  поза  увагою,  він  став  намагатися  досягти  мети  іншими  зусиллями.
–  Маестро,  ви  єщьо  случайно  нє  уснулі?  –  кинув  він  першого  камінця,  знову  перейшовши  на  «ви».  Не  отримавши  відповіді  на  своє  риторичне  запитання,  Серж  продовжив,  –  Баюсь,  что  нас  скоро  будуть  абганять  і  карови,  которих  во-он  уже  гонят  на  пашу.
Потім  у  хід  пішли  пропозиції  на  кшталт  підживитися  прихопленою  ним  шоколадкою  чи  енергетиком,  взяти  на  буксир  та  інші  гострі,  на  його  погляд,  репліки,  які  Андрієм  повністю  ігнорувались.  Коли  ж  Серж  починав  утрачати  надію  на  позитивний  результат  і  знижував  інтенсивність  колючого  обстрілу,  той  час  від  часу  кидав  суху  скіпку  в  багаття  молодецького  запалу  у  вигляді  короткого  запитання  чи  дошкульної  репліки,  як  то:  «І  це  все?»,  «Та  й  тільки…»,  «Глянь  у  люстерко!»,  «Час  покаже…»  тощо.  Такі  провокативні  дії  чоловіка  мали  відповідні  наслідки  і  байкер  ще  протягом  майже  години  старався  досягнути  своєї  мети,  але  даремно.
Десь  тільки  перед  Баштанкою  він  остаточно  облишив  розминати  свого  язика,  дещо  збільшив  дистанцію  і  став  полоскати  горло  з  об‘ємної  пластикової  фляжки,  яка  за  допомогою  спеціальних  кріплень  була  припасована  до  рами  його  байка.  Затим  у  хід  пішов  інший  допінг  у  вигляді  цукерок,  шоколадок,  печива  та  подібних  смаколиків.
Це  добре,  –  мелькнуло  у  Андрія,  коли  він  вкотре  повернув  голову  назад.  –  Далі  буде  веселіше,  –  посміхнувся  собі  у  вуса  і  трохи  додав  швидкості.
Місто  Баштанку  вони  проїхали  без  пригод  і  у  більш  високому  темпі.  Андрій  добре  розумів,  що  систематична  зміна  швидкості  для  непідготовленої  особи  теж  матиме  свої  негативні  наслідки.  Як  би  там  не  було,  але  тільки  наприкінці  четвертої  години  руху  Серж  озвучив  вимогу  про  короткочасну  зупинку.
–  Нада  атлить!  –  коротко  долинуло  до  Андрія  із-за  спини.
–  Гаразд.  Через  триста  метрів,  біля  кущів,  –  не  забарився  він  з  відповіддю.
Зупинившись,  обидва  без  зайвих  слів  залишили  коней  на  узбіччі,  біля  дорожнього  знаку  «Ремонтні  роботи»,  і  похапцем  розійшлися  прилеглими  заростями.  Водночас  Андрій  нагадав  про  п‘ятихвилинний  ліміт  і  попередив,  що  більше  чекати  не  буде.  Рівно  через  п‘ять  хвилин  він  осідлав  свого  «Туриста»  і  браво  рушив  під  гору.  Через  кілька  секунд  із  гущавини  вискочив  і  Серж,  одягаючи  по  дорозі  наплічника,  хутко  скочив  у  сідло  свого  байка  і  енергійно  закрутив  педалями.
Ось  тут,  на  підйомі,  у  нього  перевага,  –  майнула  думка  у  Андрія.  –  Все-таки  тридцять  шість  передач  –  це  не  дванадцять…  –  і  знову  сумлива  усмішка  ковзнула  по  його  вустах,  але  він  упевнено  додав  сили,  щоб  не  втрачати  темпу.
Коли  наприкінці  шостої  години  руху  на  горизонті  показався  Новий  Буг,  чоловік  знову  почув  ззаду  «Абєд!»  Нічого  не  говорячи,  він  звернув  на  узбіччя  і  зупинився  під  однією  з  крислатих  акацій,  що  по  обидва  боки  оточили  дорогу  в  цьому  місці.  Невдовзі  до  нього  підкотився  і  Серж.  Звіривши  годинники  і  знявши  наплічники,  обоє  мовчки  повалилися  прямо  на  суху  траву,  поряд  з  велосипедами.  У  них  було  пів  години  для  відпочинку,  харчування  і  задоволення  решти  нагальних  потреб.
Цілих  тисяча  і  вісім  сотень  миттєвостей!  –  задоволено  подумав  Андрій,  розкинувши  ноги  і  руки  в  різні  боки.  Полежавши  так  нерухомо  кілька  хвилин  і  відчувши  запах  ще  досить  теплої  у  цей  час  південної  землі,  він  перевернувся  на  бік,  дістав  із  бокової  кишені  свого  невеликого,  акуратного  ранця  пластикову  пляшку  з  мінералкою,  відкрив  її  і  ретельно  прополоскав  у  роті,  після  чого  проковтнув  цінну  вологу.  Повторивши  аналогічну  процедуру  ще  кілька  разів,  чоловік  знову  ліг  на  спину,  випростав  руки  вздовж  тулуба  і,  дивлячись  мовчки  у  майже  безхмарне  небо,  спробував  максимально  розслабитися.  Ще  через  пару  хвилин,  поставивши  на  таймері  свого  телефону  число  десять,  закрив  очі  і  подумки  поринув  у  смарагдову  глибочінь  теплого  моря.  В  цей  час  неподалік  Серж  діставав  зі  свого  рюкзака  якісь  харчі  і  розкладав  їх  прямо  на  траві.
Майже  через  мить,  як  здалося  Андрієві,  пролунав  дзвінок,  сповіщаючи  про  закінчення  відміряних  десяти  хвилин.  Чоловік  бадьоро  піднявся  на  ноги,  ще  випив  води,  зробив  декілька  нескладних  фізичних  вправ  для  релаксації  м‘язів,  витер  руки  вологою  серветкою  і,  діставши  пару  солідних  бутербродів  з  шинкою  та  сиром,  зручно  вмостився  біля  стовбура  дерева  та  заходився  ретельно  їх  пережовувати,  поступово  наповнюючи  організм  такою  необхідною  йому  зараз  енергією  і  поглядаючи  час  від  часу  на  годинника.  Все  це  забрало  ще  близько  десятка  хвилин.  Від  погляду  Андрія  не  сховалося,  що  Серж  уже  закінчив  обід  і  насолоджувався  гарячою  кавою  із  пузатого  термоса.  Так  тримати!  –  подумки  привітав  він  його  дії  і  поспішив  у  кущі,  оскільки  часу  залишалось  менше  п‘яти  хвилин.  Повернувшись,  чоловік  енергійно  зібрав  свого  наплічника,  перевірив  роботу  ліхтарика  та  заднього  червоного  маячка  і  секунд  за  десять  до  закінчення  обумовленого  часу  був  готовий  продовжувати  рух.
–  Может  єщьо  мінут  дєсять  атдахньом?  –  уже  без  іронії  запитав  Серж,  завершуючи  пакувати  рюкзак,  але  побачивши,  що  Андрій  стрибнув  на  свого  «Туриста»,  чимдуж  одягнув  того  на  плечі  і  теж  пришпорив  свого  байка.  Відтепер  його  категорична  упевненість  у  своїй  швидкій  перемозі  стала  поступово  блякнути,  рештки  бравади  принишкли,  а  згодом  і  зовсім  заховалися  десь  далеко  усередині.
Далі  рухалися  мовчки,  без  пригод.  Серж  постійно  тримався  приблизно  за  десяток  метрів  позаду.  Перед  самою  Казанкою  продзвенів  двогодинний  сигнал  таймера  і  Андрій  зупинився  уже  за  своєю  ініціативою.  Так  же  мовчки  побігли  в  кущі,  а  затим  дружно  поповнили  запаси  вологи  в  організмах  і  за  кілька  хвилин  уже  крутили  педалі  в  сторону  Кривого  Рогу.  Ще  через  дві  години,  дістались  перехрестя  на  аеропорт.  Перед  самим  містом  злагоджено,  майже  без  відхилень,  повторили  процедуру  попереднього  сценарію,  тільки  вже  у  променях  надвечірнього  сонця,  що  починало  сідати  за  досить  високі,  стрункі  дерева  лісового  масиву.
Ще  добра  година  пішла  на  переїзд  Кривого  Рогу.  Хоча  швидкість  упала  і  Серж  намагався  триматися  неподалік,  але  на  одному  із  останніх  перехресть  йому  все  ж  не  вдалося  встигнути  за  провідником,  а  інтенсивний  рух  транспорту  в  поперечному  напрямку  просто  не  дав  йому  проскочити  на  червоне  світло.  Своєчасно  помітивши  це,  Андрій  знизив  швидкість  майже  до  нуля  і  дав  наздогнати  себе  супернику,  наочно  продемонструвавши,  що  інший  метод  вирішення  парі  для  нього  неприйнятний.  Разом  з  тим  Серж  теж  не  залишив  поза  увагою  цей  момент  і  його  впевненість  у  своїй  остаточній  перемозі  стала  ще  менш  категоричною  і  однозначною.
Виїхали  за  місто  уже  в  сутінках.  За  об‘їзною,  коли  закінчилося  зовнішнє  електричне  освітлення,  довелося  включати  ліхтарі.  Зупинилися  по  команді  Андрія.  Спереду  у  нього  був  звичайний  акумуляторний  ліхтарик,  а  позаду  –  спеціальний  проблисковий  маячок  червоного  кольору.  У  Сержа  все  було  на  значно  вищому  рівні  –  і  передня  фара  як  чайне  блюдце,  і  світломузична  установка  позаду  солідніша.  Вся  процедура  зайняла  не  більше  пари  хвилин,  та  на  подальший  темп  руху  це  суттєво  не  вплинуло.  На  загал  середня  швидкість  упала  і  складала  в  районі  10-12  кілометрів.  Давалась  взнаки  не  тільки  темрява,  але  уже  і  фізична  втома.
Коли  приблизно  за  годину  пролунав  черговий  зумер  хронометра,  обидва  зупинилися  як  по  команді  десь  на  околиці  невеликого  придорожнього  села.  Повезло,  в  пару  десятках  метрів  від  дороги  справа,  під  молодим  деревом,  в  променях  поодинокого  ліхтаря  ледь  виднілася  невелика  копиця  сіна,  а  до  першої  хати  було  метрів  сто.  Не  змовляючись,  обидва  залишили  своїх  коней  на  краю  кювету  і  подибали  до  стіжка.
Десь  у  глибині  двору  найближчої  будівлі  загавкала  собака.  Тут  же  їй  відповіла  інша,  далі  ще.  Назустріч  проїхала  фура,  друга,  але  інтенсивність  руху  поступово  падала.  Хоча  погода  і  була  ще  досить  теплою,  та  лягати  розпаленим  на  землю  Андрій  уже  не  ризикнув.  Брати  сіно  на  підстилку  з  копиці  –  теж  не  наважився.  Він  добре  знав  йому  справжню  ціну  ще  з  дитинства,  коли  разом  із  мамою  граблями  збирав  докупи  скошену  батьком  свіжу  траву,  допомагав  вантажити  її  на  гарбу  та  сушив  удома,  за  городом.  Затим  старшокласником,  нарівні  з  батьком,  ходив  уже  з  косою  нелегкими  травневими  покосами  та  червневими  отавами,  а  потім  клав  скирти.  Тому,  встановивши  таймер  мобілки  на  пів  години,  Андрій  мовчки  сів  прямо  під  копицю,  прихилившись  до  неї  спиною.  Серж  тихо  наслідував  його  приклад,  більше  не  намагаючись  жартувати  чи  спілкуватися.
Процедура  першого  привалу  була  відтворена  майже  дзеркально.  Хіба  що  дрімати  довелося  сидячи  і  до  вітру  не  треба  було  бігти  далеко.  Невдовзі  напроти  них  зупинився  мікроавтобус,  водій  якого,  опустивши  бокове  скло,  запитав,  чи  правильно  він  їде  на  Софіївку.  Окрім  того,  Серж  не  так  активно  налягав  на  харчі,  хоча  пив  більше.  Покінчивши  з  термосом  кави,  він  дістав  велику  пляшку  «Кока-коли»,  що  не  могло  не  викликати  посмішки  у  суперника,  але  ніч  благородно  закрила  її  собою.
А  ще  байкер  не  міг  бачити  дещо  саркастично-співчутливої  усмішки  Андрія,  коли  з  метою  відновити  баланс  вологи  в  організмі  той  широкою  морською  ходою  пошкандибав  у  темряву.  Стало  очевидним,  що  навичок  їзди  на  велосипеді  у  спаринг-партнера  явно  не  вистачає,  а  на  далекі  дистанції  –  тим  паче.
Незважаючи  на  свій  доволі  великий  досвід  і  те,  що  рано  вранці  він  обачно  замінив  спортивне  сідло  свого  «Туриста»  на  більш  м‘яке,  прогулянкове,  дві  сотні  подоланих  кілометрів  добре  далися  взнаки  і  Андрієві.  Все  частіше,  особливо  на  спусках  і  підйомах,  доводилось  крутити  педалі  прямими  ногами,  дозволяючи  сідничним  м‘язам  дещо  перепочити.  Що  робив  Серж  у  цьому  сенсі,  йому  не  було  видно,  але  побачене  зараз  із  великою  імовірністю  давало  підстави  припустити  –  надовго  того  не  вистачить.  Це  тільки  додало  упевненості  Андрієві.
Коли  пролунав  сигнал  таймера  він  рішуче  піднявся  для  продовження  подорожі,  перед  тим  запропонувавши  байкеру  набрати  свій  номер  телефону.
–  Зачєм?  –  здивувався  той.
–  На  той  випадок,  якщо  ти  знову  не  встигнеш  перескочити  перехрестя  на  зелений  сигнал  світлофора  чи  подібної  ситуації.  Ніч  уже  надворі…  –  пояснив  Андрій.
Мабуть  ці  аргументи  виявилися  досить  переконливими,  бо  Серж  відразу  дістав  із  кишені  крутих  спортивних  штанів  такий  же  крутий  смартфон  і  мовчки  набрав  запропонований  візаві  номер.  З  часом  його  впевненість  у  загальному  успіху  падала  все  нижче  і  нижче.  Він  уже  смутно  уявляв,  як  доторкнеться  своєю  п‘ятою  точкою  опори  до  сідла  велосипеда,  а  якийсь  спокусливий  голос  віднедавна  взагалі  почав  тихенько  нашіптувати  на  вухо  –  Ну,  скажі  всєго  адно  лишь  слово  і  твоі  мукі  вміг  закончатся…  Тільки  страх  утратити  своє  авто,  а  саме  під  його  заставу  він  отримав  гроші  для  парі,  ще  зупиняв  його  від  цього  кроку.
Діждавшись  вхідного  дзвінка,  Андрій  вголос  розбірливо  прочитав  номер  абонента  і  не  чекаючи  відповіді,  скинув  виклик.  Далі  він  набрав  на  таймері  дві  години,  сховав  слухавку  до  кишені,  одягнув  наплічника,  включив  освітлювальні  пристрої,  сів  на  велосипед  і,  не  обертаючись  назад,  досить  впевнено  рушив  у  напрямку  Дніпра,  до  якого  залишалося  ще  більше  сотні  кілометрів.  Обернувшись  через  пару  хвилин  по  тому,  за  кілька  десятків  метрів  він  побачив  ліхтар  байкера.  Гаразд,  тепер  вся  увага  уперед,  мені  обов‘язково  потрібно  протриматися  до  сходу  сонця,  –  подумав  він  і  рішуче  натиснув  на  педалі,  додаючи  темпу.
Середня  швидкість  дещо  виросла,  але  менш  ніж  за  годину  упала  знову  і  складала  не  більше  десяти  кілометрів.  Так  ми  до  ранку  до  міста  не  дотягнемо,  –  мигнула  думка.  А  навіщо  нам  Дніпро?  –  знову  відгукнулося  в  голові  у  Андрія.  Тепер  уже  можна  зовсім  не  спішити.  Час  працював  на  нього.  Переможе  той,  хто  загартованіший,  у  кого  міцніша  сила  волі,  –  знову  кружляли  в  голові  непосидющі  думки.
Наступна  година  для  Андрія  показалась  як  на  війні  –  за  три.  Все  більше  турбували  сідничні  м‘язи.  Через  фізичну  втому  починало  хотітися  спати.  Ось  тут  і  стали  в  нагоді  завбачливо  прихоплені  пігулки  глюкози  та  аскорбінки,  які  він  переклав  з  наплічника  до  куртки  під  час  другого  привалу,  біля  стіжка.  А  ще  досить  ефективно  діяли  шматочки  чорного  шоколаду  без  цукру,  покладені  ним  тоді  ж  до  іншої  кишені.  В  останні  пів  години  він  навіть  не  намагався  контролювати  швидкість,  яка  ще  помітно  впала.  Єдиною  метою  було  час  від  часу  тримати  в  полі  зору  ліхтар  Сержа,  відстань  до  якого  уже  складала  кілька  сотень  метрів  і  поступово  росла.  Для  цього  Андрієві  інколи  доводилось  повільно  розвертатися  прямо  посеред  дороги,  аби  не  втратити  рівноваги  і  не  упасти.  Часом  йому  навіть  здавалося,  що  суперник  взагалі  стоїть  на  місці.
Коли  сигнал  таймера  сповістив  про  закінчення  чотирнадцятої  години  руху,  Андрій  зупинився  на  узбіччі.  Небо  щільно  укрилося  хмарами,  а  тому  розгледіти  можна  було  тільки  фари  авто,  що  інколи  пролітали  мимо,  та  ліхтар  Сержа,  коли  він  не  ховався  за  поворотом  дороги  чи  між  складками  місцевості.  Проїжджих  машин  було  небагато  і,  скориставшись  повною  темрявою,  Андрій  дозволив  собі  сходити  до  вітру  прямо  з  уступу  кювету,  абсолютно  не  ризикуючи  привернути  чиюсь  увагу.  Потім  він  попив  води  і  витяг  телефон.  Годинник  показував  21  год.  20  хв.
Ліхтаря  суперника  видно  не  було  і  Андрій  поволі  пішов  правим  краєм  асфальтобетонного  покриття  в  напрямку  Дніпра,  тримаючи  велосипед  лівою  рукою  і  залишивши  ввімкнутою  лише  червону  блимавку.  Скільки  так  минуло  часу,  він  не  знав.  Можливо  десять,  п‘ятнадцять  чи  двадцять  хвилин,  але  точно  набагато  більше  передбачених  п‘яти.  Декілька  разів  зупинявся  і  дивився  вслід  поодиноким  зустрічним  машинам,  намагаючись  у  світлі  їх  фар  розгледіти  позаду  Сержа  з  його  байком,  але  з  того  нічого  не  виходило.  Пару  раз  він  робив  це  у  повній  темряві,  сподіваючись  побачити  світло  його  доволі  потужного  ліхтаря,  та  знову  безуспішно.
Андрій  уже  не  знав,  як  йому  краще  вчинити.  Він  вкотре  зупинився,  дістав  з  кишені  телефон  і  подивився  на  годинник.  Той  показував  за  хвилину  двадцять  другу,  тобто  з  моменту  останньої  технічної  зупинки  минуло  майже  сорок  хвилин.  Знайшовши  номер  Сержа,  він  натиснув  на  клавішу  виклику.  Слухавку  ніхто  не  брав.  Чоловік  повторив  виклик,  але  так  же  безуспішно,  і  тільки  після  третьої  спроби  він  помітив  силует  велосипедиста,  що  неспішно  доганяв  його  по  крайці  асфальту.  Одночасно  з  тим  до  його  вух  долинула  мелодія  власного  виклику  зі  смартфона  суперника,  яка  через  мить  обірвалася.  Хороше  чутно,  мабуть  скоро  піде  дощ,  –  майнула  думка.  Не  минуло  і  хвилини,  як  Серж  зупинився  біля  Андрія,  похитуючись  ніби  п‘яний.
–  Що  трапилось?  –  здивовано  запитав  той.  –  Чому  без  світла?
–  Упав,  розбив  ліхтар,  –  стомлено,  але  несподівано  уже  українською,  пробурмотів  суперник.  Весь  його  вигляд  вказував  на  форс-мажор.
–  А  світломузична  установка  чому  не  працює?  –  підозріло  поцікавився  Андрій,  голос  якого  звучав  значно  впевненіше.
–  Не  знаю,  не  звернув  уваги.  Може  батарейка  сіла…  –  продовжував  так  же  українською  бубніти  візаві.
Андрій  зняв  зі  свого  велосипеда  ліхтар,  увімкнув  його  і  оглянув  його  колегу  на  байку.  У  того  дійсно  було  розбите  скло,  а  на  тильній  частині  кисті  лівої  руки  Сержа  через  розірвану  рукавичку  виднілися  свіжі  криваві  подряпини.
–  Давно?  –  кивнув  на  пошкодження  чоловік.
–  Може  з  пів  години  тому,  –  якось  невпевнено  продовжував  байкер  і  неозброєним  оком  було  видно,  що  він  чомусь  нервується.
–  Кістки  цілі?  –  продовжував  цікавитися  Андрій.
–  Ніби  так,  –  знову  нерішуче  відповів  той.
Чоловік  поклав  свого  «Туриста»  біля  відкосу  і  з  ліхтарем  став  обходити  «Гірника».  Оглянув  його  задній  проблисковий  маячок,  який  виявився  цілим  і  запрацював  у  штатному  режимі,  тільки-но  він  натиснув  на  клавішу  вмикача.
–  Дивно…  –  якось  задумливо  промовив  Андрій.  –  А  чому  не  зателефонував?
Серж  зовсім  знітився.  Став  говорити,  що  розгубився,  що  спочатку  намагався  полагодити  ліхтар  самотужки,  потім  кинувся  навздогін,  що  дуже  нервувався  з  приводу  можливості  зарахування  йому  технічної  поразки…
–  Гаразд,  –  зупинив  його  Андрій,  –  заспокойся.  Якщо  б  я  хотів  перемоги  за  технічними  умовами,  то  міг  би  це  зробити  ще  у  Кривому  Розі,  коли  ти  не  встиг  перетнути  перехрестя.  Чи  не  так?
–  Так,  –  мимоволі  вихопилося  у  Сержа.
–  Можеш  рухатися  далі?  –  запитав  спокійно  Андрій,  а  про  себе  відмітив,  що  його  суперник  насправді  ніякий  не  байкер,  а  банальний  байкар,  і  в  цьому  парі  вже  потрібно  ставити  крапку.  Достойну,  жирну  крапку.
–  Так,  можу,  –  майже  видавив  із  себе  молодик.
–  Тоді  тримайся  за  мною  на  відстані  кількох  метрів.  Я  буду  їхати  повільно.  В  разі  чого  –  відразу  ж  гукай.  Домовились?
–  Так,  –  знову  майже  приречено,  але  досить  чітко,  промовив  байкар.  В  його  тоні  не  було  і  натяку  на  якісь  жарти  чи  оптимізм.
Андрій  підняв  свого  залізного  коня  і,  відчуваючи  присмак  уже  недалекої  перемоги,  майже  скочив  у  сідло.  Він  дотримувався  свого  слова  і  не  збирався  щосили  тиснути  на  педалі,  але  і  волочитися  зі  швидкістю  пішохода  наміру  не  мав.  Так  вони  проїхали  не  менше  години  і  подолали  орієнтовно  десяток  кілометрів  шляху,  перш  ніж  до  нього  долинув  глухий  звук  падіння  із  синхронним  зойком  Сержа.  Зупинившись  майже  миттєво,  він  побачив  того  розпластаним  на  узбіччі  дороги  поряд  зі  своїм  байком.
–  Пропоную  зупинитися  на  півгодинний  відпочинок,  –  несподівано  лібералізував  свою  позицію  стосовно  умов  парі  Андрій  і  підійшов  до  Сержа,  який  не  робив  жодних  спроб  підійнятися.
–  Я  згоден,  –  відразу  майже  простогнав  той,  не  заставляючи  суперника  повторювати  сказане  двічі.
Андрій  поволі  зняв  наплічника  і,  поклавши  свого  «Буцефала»  поряд  та  спустивши  ноги  прямо  в  кювет,  присів  поблизу.  Діставши  останню,  майже  порожню  пляшку,  він  повільно,  з  невимовною  насолодою  зробив  кілька  добрих  ковтків,  неспішно  смакуючи  ними  кожним  окремо  і  всіма  разом.
–  В  тебе  є  що  пити?  –  раптом  запитав  він  у  байкаря.
–  Ні,  з  останньою  вологою  я  покінчив  після  того,  як  розбив  ліхтар,  –  сумно  зізнався  той,  опустивши  очі.
Андрій  уважно  подивився  на  нього,  ніби  хотів  щось  запитати  чи  сказати,  а  потім  мовчки  розкрив  свого  наплічника,  знайшов  один  з  двох  завбачливо  прихоплених  паперових  стаканчиків,  вилив  до  нього  залишки  своєї  води  і  простягнув  супернику,  який  продовжував  лежати  нерухомо.  Із  помітним  зусиллям  той  підняв  голову  і  в  округлених  очах  байкаря  чоловік  побачив  щире  здивування.  Мабуть  тому  ніяк  не  вдавалося  осягнути,  як  цей  «дєдушка»,  якого  він  ще  вчора  не  вважав  повноцінною  людиною,  над  якою  відверто  потішався,  навіть  збиткувався,  і  яку  збирався  просто  обібрати,  будучи  на  двісті  відсотків  упевненим  у  своїй  перемозі,  ділиться  з  ним  останніми  краплинами  своєї  води,  незважаючи  на  те,  що  спір  остаточно  не  завершено  і  попереду  може  трапитися  будь-яка  несподіванка,  навіть  у  разі  виграшу  цього  дивака.
Але  почуття  спраги  перемогло.  Серж  тремтячими  руками  взяв  паперовий  стаканчик  і,  незважаючи  на  коронавірусну  пандемію,  жадібно  опорожнив  його  до  останньої  краплі.  Його  не  зупинило  навіть  те,  що  до  цього  Андрій  пив  прямо  з  пляшки.  Байкар  поглинав  ті  залишки  вологи  сумнівного  походження  і  стану  з  такою  жадібністю,  ніби  то  була  джерельна  роса  чи  вода  з  антарктичного  льодовика,  доставленого  спеціально  для  нього  прямо  з  Південного  полюса,  а  її  ціна  складала  не  менше  сотні  баксів  за  пляшку.
–  Що  будемо  робити  далі?  –  запитав  Андрій,  піднявшись  на  ноги  через  пів  години  і  наочно  демонструючи  свою  готовність  продовжувати  гонку.
Серж  сидів  мовчки,  опустивши  голову  на  груди,  але  підійматися  не  поспішав,  а  тому  чоловік  повторив  своє  запитання  і  нагадав,  що  фактична  відмова  від  продовження  руху  буде  розцінюватися  як  визнання  поразки  зі  всіма  передбаченими  угодою  наслідками.
Тоді  Серж  зібрав  останні  зусилля,  підвівся  на  ноги,  мовчки  заліз  на  свій  байк  і,  зціпивши  зуби,  повільно  поїхав  у  північно-східному  напрямку.  Накинувши  наплічника,  Андрій  поставив  таймер  на  дві  години,  доволі  легко  сів  у  сідло  і  подався  слідом.
–  Я  за  тобою!  –  гукнув  він  супернику,  вирішивши  змінити  тактику.
Сівши  байкареві  на  колесо,  Андрій  фактично  віддав  йому  роль  провідника.  В  цій  ситуації  то  була  єдина  можливість  постійно  тримати  суперника  в  полі  зору,  а  що  така  необхідність  існувала,  він  уже  не  сумнівався.  Швидкість  руху  коливалась  в  районі  шести-семи  кілометрів  на  годину  і  навіть  пішохід  міг  скласти  їм  компанію.  Андрій  розумів,  що  разом  з  останніми  фізичними  силами  противник  невпинно  втрачає  і  надію  виграти  парі,  але  робитиме  все,  щоб  не  віддати  грошей.  Справу  буде  вирішено  ще  до  зумера  таймера,  –  мелькнула  думка.  Він  навіть  не  підозрював,  як  тоді  помилявся.
Серж  іноді  майже  зупинявся  і  тоді  траєкторія  руху  його  байка  нагадувала  пологу  синусоїду.  Слава  Богу,  що  справа  не  доходила  до  сюрплясу,  а  то  б  терміново  потрібно  було  відновлювати  старі  навички,  –  подумав  Андрій,  завмираючи  на  місці  на  якусь  мить.  Але  безкінечно  так  продовжуватися  не  могло.  Десь  за  годину,  коли  вони  проминули  досить  крутий  спуск  і  стали  вибиратися  на  гору,  приблизно  в  пару  сотнях  метрів  до  її  вершини,  байкар  несвоєчасно  переключився  на  понижену  передачу  і  через  брак  сили  таки  зовсім  зупинився,  а  за  секунду-другу  завалився  на  правий  бік.  Добре,  що  він  упав  на  узбіччя,  а  то  водій  зустрічного  авто  із-за  обмеженої  видимості  навряд  чи  зміг  би  своєчасно  його  розгледіти  на  швидкості.
Під‘їхавши  ближче,  Андрій  не  відмовився  від  нагоди  спробувати  відновити  свої  навички  в  трекстенді.  Хоча  йому  і  вдалося  простояти  на  місці  не  більше  п‘яти  секунд,  та  для  цього  випадку  то  було  зовсім  непогано.
–  Допомога  потрібна?  –  запитав  він.
–  Ні,  –  буркнув  Серж.
–  Тоді  підіймай  свою  дупу  і  поїхали  далі,  –  рішуче  промовив  Андрій,  але  той  і  не  поворухнувся.  –  Якщо  не  можеш  або  не  хочеш  їхати,  то  так  і  скажи.  Віддай  гроші  і  розбіжімося,  –  не  менш  категорично  продовжував  чоловік.
Слово  «гроші»  магічно  подіяло  на  суперника  і  той  активніше  став  подавати  ознаки  життя,  а  за  хвилину-другу  піднявся,  з  великими  зусиллями  забрався  на  велосипед  і  чи  не  на  найнижчій  передачі  таки  посунув  нагору.
Андрій  знову  їхав  позаду.  Його  позиція,  хоча  це  і  не  відповідало  вимогам  Правил  дорожнього  руху,  давала  можливість  досить  безпечно  крутити  педалі  з  вимкненим  переднім  ліхтарем,  який  добряче  вже  підсів,  а  до  ранку  здох  би  напевно.  Але  цього  не  трапилось,  бо  невдовзі  супротивник  вибився  із  сил  настільки,  що  зовсім  утратив  орієнтацію  в  просторі.  Під  час  чергового  спуску,  коли  швидкість  суттєво  збільшилась,  він  поступово  став  забирати  вправо  і  виїхав  на  узбіччя.  Зрозумівши,  що  то  не  для  зупинки,  Андрій  закричав,  попереджуючи  про  небезпеку,  але  було  уже  пізно.  Фактично  некерований  своїм  господарем  байк,  діставшись  краю  урвища,  під  гострим  кутом  з  усього  маху  пірнув  донизу.  За  кілька  секунд,  зробивши  декілька  кульбітів,  вони  приземлились  на  дні  глибокого  кювету.
Андрій  загальмував  так  швидко,  наскільки  зміг,  кинув  на  узбіччі  свого  «Туриста»  і  майже  на  п‘ятій  точці  спустився  вниз.  Зробити  це  було  не  дуже  складно  навіть  в  темноті,  оскільки  на  цій  ділянці  дороги  нещодавно  скінчилась  реконструкція  і  рівні,  стрімкі,  під  кутом  майже  в  сорок  п‘ять  градусів,  схили  оновлених  придорожніх  кюветів  ще  не  встигли  покритися  заростями.  Це  у  великій  мірі  спасло  Сержу  життя,  оскільки  при  падінні  на  його  шляху  не  трапилось  нічого  такого,  що  могло  б  спричинити  смертельну  травму.
Поверхово  оглянувши  візаві,  який  лежав  вниз  обличчям,  не  подаючи  ознак  життя,  Андрій  не  став  його  чіпати,  побоюючись  можливої  травми  хребців  шиї,  а  дістав  із  медичної  аптечки  нашатирний  спирт,  намочив  ним  шматок  вати  і  миттєво  тицьнув  постраждалому  під  ніс.  Через  кілька  секунд  молодик  став  приходити  до  тями,  крутячи  головою  і  намагаючись  вільною  рукою  відвести  ті  пахощі  подалі  від  себе.  Іншу  руку  він  притис  до  землі  тулубом  свого  масивного  тіла.  Ще  кілька  хвилин  знадобилось  Сержеві  для  того,  щоб  остаточно  оговтатися  і  зрозуміти,  що  з  ним  трапилося.
–  Як  ти,  їхати  далі  зможеш?  –  стандартно  запитав  його  Андрій.
–  Нєт,  нє  магу,  –  майже  проскиглив  той  знову  російською.  –  Всьо  прієхалі,  больше  нє  магу…  і  нє  хачу,  –  продовжував  скиміти  байкар.
–  Тоді  віддавай  програш  і  відпочивай,  –  твердо  сказав  Андрій.
–  А  дєнєжек  то  нєту,  –  раптом  єхидно  заявив  суперник  і  на  його  обличчі  з‘явилася  відверто-неприємна  посмішка,  яку  можна  було  розгледіти  навіть  у  темряві.
–  Як  немає?  –  здивувався  Андрій.  –  А  куди  ж  вони  поділись?
–  Тю-тю,  патєрялісь,  –  в  голосі  суперника  знову  з‘явились  нотки  зверхності  і  навіть  презирства.
–  Звідки  ти  знаєш?  –  вихопилось  у  Андрія,  але  той  мовчав.  –  Давай  гроші,  а  то…  –  не  встиг  він  закінчити  фразу.
–  А  то  чіто?  –  перекривив  його  Серж,  який  уже  оговтався  настільки,  що  знову  міг  збиткуватися.
–  А  то  сам  візьму,  –  закінчив  свою  погрозу  Андрій  і  потягся  рукою  до  рюкзака  суперника.
–  Нєт  праблєм,  –  той,  уже  сидячи,  сам  зняв  свого  речмішка  і  кинув  його  чоловікові  під  ноги.  –  Пажалуста!
Андрій  мовчки  повідкривав  усі  застібки  і  витряс  уміст  рюкзака  на  землю,  прямо  перед  Сержем.  Потім  увімкнув  свій  ліхтарик  і  уважно  оглянув  речі.  Грошей  не  було.
–  Ну,  что,  убєділся?!  –  посмішка  переможця  вінчала  обличчя  байкаря.
Андрій  без  жодного  звуку  неспішно  зібрав  медичну  аптечку,  яка  валялася  поряд,  поклав  її  до  свого  наплічника  і,  одягаючи  його  на  ходу,  повільно  подряпався  наверх.  Вибравшись  на  дорогу,  він  повернув  свого  «Туриста»  на  сто  вісімдесят  градусів  і  потихеньку  пішов  проти  руху  в  сторону  Кривого  Рогу,  подумки  перебираючи  в  пам‘яті  події  останньої  доби.  Хвилин  через  п‘ять  він  з  розгону  раптом  скочив  у  сідло  і  невдовзі  сховався  у  темряві.  Тільки  поодинокі  зорі,  що  знову  стали  визирати  із-за  поріділого  хмаровиння,  могли  розгледіти  на  його  обличчі  фірмову  усмішку  філософа.
Проїхавши  так  з  годину,  чоловік  помітив  попереду  якийсь  мікроавтобус,  що  чатував  на  узбіччі  з  вимкненими  габаритами.  Мабуть  водій  ліг  відпочити,  –  майнула  думка.  –  Дарма  він  не  ввімкнув  хоча  б  стоянкові  вогні,  –  долучилась  до  неї  друга.  –  Десь  я  бачив  цього  буса!  –  несподівано  посіяла  сумніви  третя.  Раптом  його  увагу  привернули  миколаївські  номери.  Ще  раз  кинувши  погляд  на  Mercedes  Vito  кольору  металік  сріблястий,  Андрій  пригадав,  що  бачив  схожий  мінівен  учора  на  виїзді  з  Кривого  Рогу.  Так,  саме  такий  неспішно  їхав  за  Сержем,  коли  той  забарився  на  перехресті  і  спішив  догнати  його,  –  виринуло  з  глибини  пам‘яті.  А  ще  водій  такого  ж  бусика  запитував  дорогу  на  Софіївку,  коли  вони  потім  відпочивали  під  копицею.  Тоді  йому  здалося,  що  то  одне  і  те  ж  авто,  водій  якого  заблукав.
Коли  Андрій  оминав  загадковий  Vito,  його  водійські  дверцята  несподівано  відчинилися  і  з  середини  пролунало  –  Може  підвезти?  Не  збавляючи  швидкості,  він  мовчки  проїхав  мимо,  але  нехороші  відчуття  тільки  посилились.  При  цьому  складалося  враження,  що  він  уже  десь  чув  цей  голос.  Заспокойся,  на  фоні  перевтоми  у  тебе  починаються  галюцинації,  –  звернувся  він  подумки  сам  до  себе.  –  Та  воно  й  не  дивно,  такого  фізичного  і  емоційного  напруження  протягом  останніх  десятка  років  у  нього  не  було,  –  погодився  знову  сам  з  собою.
Від  подальших  роздумів  Андрія  відволік  той  же  загадковий  мінівен,  який  на  невисокій  швидкості  обігнав  його  і  зупинився  за  сотню  метрів  відразу  ж  за  пологим  правим  поворотом.  Так,  пригоди  не  скінчилися,  –  подумав  він  зупинившись  і,  діставши  із  наплічника  свого  менш  старого  дванадцятизарядного  друга  на  ім‘я  «Форт»,  положив  його  до  кишені  спортивних  штанів.  Оскільки  по  обидва  боки  дороги  лежали  зорані  поля  і  шанс  сховатися  в  рідких  придорожніх  кущах  був  мінімальним,  а  змагатися  в  швидкості  з  авто  в  цій  ситуації  було  б  повним  безглуздям,  Андрій  вирішив  не  уникати  зустрічі.  Тому  не  став  сідати  в  сідло,  а  неспішно  пішов  уперед,  взявши  велосипед  у  ліву  руку.  Праву  він  лишив  вільною,  щоб  мати  можливість,  у  разі  необхідності,  вчасно  потиснути  руків‘я  молодшого  друга.
Коли  до  буса  залишалося  кілька  метрів,  дверцята  водія  раптом  відчинились  і  на  дорогу  вийшов  чоловік  спортивної  статури,  в  новенькому  тренувальному  костюмі  і  кросівках.  Верхня  частина  його  обличчя  ховалась  у  тіні  полотняного  капелюха,  доволі  масивне  підборіддя  від  якого  відділяли  нахабно-рижі  вуса.  За  долі  секунди  у  Андрія  перед  очима  чомусь  промайнули  і  ланцюгова  петля  на  шиї  після  випускного,  і  свинцева  злива  над  Салангом,  і  криваві  світанки  Кандагару,  і  дерево  в  центрі  Кабулу.
І  тільки?  –  з  певним  сарказмом  подумав  старий  шукач  пригод,  зупиняючись  за  пару  кроків.  –  Ні,  не  розслабляйся,  решта  в  салоні,  –  намагався  тримати  себе  в  тонусі  він,  а  права  рука  уже  було  потяглася  до  кишені  штанів.  Раптом  позаду,  із-за  повороту,  на  великій  швидкості  вискочило  легкове  авто.  Коли  світло  його  фар  упало  на  обличчя  незнайомця,  Андрій  ледве  не  випустив  з  руки  свого  велосипеда  –  назустріч  йому,  сяючи  усіма  трьома  десятками  зубів,  наближався  Ярослав.  Таких  сюрпризів  долі  за  останній  час  і  пригадати  важко,  –  знову  мелькнуло  в  голові  у  Андрія.  Схрестивши  погляди,  обидва  кілька  секунд  стояли  мовчки,  а  потім  міцно  обнялися.  Єдиним  свідком  цієї,  здавалось,  несподіваної  зустрічі  став  велосипед,  який  сумно  відпочивав  на  околиці  асфальту,  відтоді  як  Андрій  все-таки  випустив  його  із  рук,  обійнявши  товариша.
–  Ну,  привіт,  чортяко  везучий!  –  радісно,  але  з  якимось  незрозумілим  підтекстом,  вигукнув  Ярослав,  плескаючи  друга  по  спині.
–  Пити  щось  є?  –  натомість  тихо  поцікавився  Андрій,  який  ледве  тримався  на  ногах.
–  Звичайно!  –  схаменувся  Ярослав  і  кинувся  до  салону  авто  за  життєдайною  вологою.
Напившись  вволю  і  допомігши  товаришеві  завантажити  велосипед  прямо  до  салону,  Андрій  скинув  наплічника  і  з  неймовірним  задоволенням  примостився  поряд  з  водійським  сидінням.  Через  кілька  секунд  він  відпустив  свої  бажання  і  його  сонні  очі  сховалися  за  оксамитовими  фіранками,  а  незабаром,  в  складі  справжньої  команди,  він  мчав  у  південному  напрямку.
Але  сюрпризи  на  цьому  не  скінчилися.  Однак  тут  варто  дещо  повернутися  назад,  аби  коротко  змалювати  причини  цієї,  на  перший  погляд  несподіваної,  зустрічі.
*  *  *
Стосовно  парі  Ярослав  був  у  темі  від  самого  початку,  оскільки  саме  він  на  прохання  Андрія  організував  золотий  перстень  з  діамантом  і  експертний  висновок.  Гарантією  повернення  коштовності  був  єдиний  підходящий  актив  –  власний  будинок  останнього,  а  тому  він  не  став  покладатися  на  волю  випадку.  Знаючи  загальний  план  гонки,  Ярослав  вирішив  інкогніто  підстрахувати  товариша  на  випадок  якогось  неприємного  сюрпризу  з  боку  молодого  суперника  чи  його  оточення.  Для  здійснення  задуманого  йому  довелося  також  терміново  позичати  підходящий  транспортний  засіб,  купувати  нове  вбрання  і  навіть  зі  старої  жінчиної  перуки  самотужки  майструвати  вуса.
Наступного  ранку  він  завчасно  прибув  до  місця  зустрічі,  непомітно  оглянув  прилеглі  вулиці,  двічі  об‘їхав  навкруг  парку,  потайки  пробігся  поміж  дерев  вздовж  його  головної  алеї  і,  не  виявивши  нічого  підозрілого,  зайняв  зручну  для  спостереження  позицію  за  сотню  метрів  від  центрального  входу.  З  урахуванням  своєї  професії  і  досвіду  роботи,  це  для  нього  не  склало  великих  зусиль.  Весь  подальший  супровід  проходив  штатно  аж  до  другого  привалу,  де  Андрій  не  зміг  упізнав  його  у  водієві  мікроавтобуса,  що  нібито  збився  з  дороги.
Але  найцікавіше  почалося  далі,  коли  стемніло.  Поступово  відставши  від  провідника,  Серж  скористався  темрявою  і  звернув  на  польову  дорогу,  що  вела  до  якоїсь  закинутої  будівлі.  Оскільки  блимавка  велосипеда  Андрія  уже  заховалася  за  поворотом  і  той  не  міг  бачити  цього  маневру  суперника,  Ярослав  залишив  авто  на  трасі,  а  сам  побіг  за  байкером  у  темряву.
Біля  входу  до  старої  ферми  він  помітив  велобайк  молодика,  а  всередині  –  відблиски  ліхтаря.  Обережно  зайшовши  з  іншого  боку,  через  один  із  віконних  отворів  Ярослав  розгледів  силует  людини,  що  схилилася  над  великою  купою  каміння  в  глибині  приміщення.  Несподівано  до  нього  долинув  голосний  зойк  і  якісь  звуки,  схожі  на  падіння  якогось  масивного  предмету.  Майже  одночасно  з  тим  світло  ліхтаря  згасло.  Почулася  добірна  лайка  російською,  яка  поступово  стала  віддалятися  в  напрямку  велосипеда.  За  кілька  хвилин  він  помітив  червоний  веломаячок,  що  рухався  уже  в  сторону  траси.  Переконавшись  у  тому,  що  Серж  повернув  за  Андрієм,  Ярослав  поспішив  до  купи  каміння  і  увімкнув  ліхтарик  свого  телефону,  а  з‘ясувавши  причину  зупинки  байкера,  подався  до  мінівена  для  продовження  супроводу.  Його  підозри  справдились  –  суперник  Андрія  вирішив  не  залишати  тому  жодного  шансу.
Обігнавши  Сержа,  що  рухався  в  повній  темряві,  ризикуючи  потрапити  під  колеса  попутного  авто,  Ярослав  поїхав  далі  і  невдовзі  побачив  попереду  червону  блискітку  Андрієвого  велосипеда,  який  той  поволі  котив  узбіччям.  Але  він  не  став  зупинятися  аби  не  викликати  жодної  підозри  і  дати  можливість  кожному  учаснику  цієї  п‘єси  довести  свою  партію  до  її  завершення.
Як  показав  розвиток  подальших  подій,  це  йому  вдалося  якнайкраще.

*  *  *
За  кілька  хвилин  після  несподіваної  для  гонщика  зустрічі  він  уже  міцно  спав,  схиливши  голову  на  груди,  на  передньому  сидінні  мінівена,  поряд  з  водієм,  який  з  піднесеним  настроєм  гнав  авто  у  напрямі  Миколаєва.  Ярослав  пообіцяв  повернути  машину  власникові  якомога  швидше  і  звичці  «тримати  своє  слово»  зраджувати  не  збирався.
З  першими  променями  сонця  Андрій  звично  розплющив  очі.  Три  години  забуття  для  нього  пролетіли  як  одна  мить  і  тепер,  дещо  відпочивши  та  прийшовши  до  тями,  він  першим  ділом  привітався  з  товаришем.
–  Спасибі,  друже,  –  із  вдячністю  в  голосі  і  щирою  посмішкою  на  обличчі  промовив  він,  –  а  то  я  і  до  вечора  мабуть  би  не  дістався  додому.
–  Як  парі?  –  натомість  запитав  Ярослав,  однією  рукою  здираючи  нарешті  бутафорські  вуса,  і  теж  усміхнувся.
–  Виграв,  –  коротко  відповів  Андрій  і  його  посмішка  тихенько  сховалась  десь  глибоко  у  посивілих  вусах.
–  А  виграш?  –  не  вгавав  друг.
Андрій  непомітно  дістав  з  кишені  перстень,  одягнув  його  на  середній  палець  правиці,  після  чого  мовчки  показав  кулак  товаришеві,  а  потім  зняв  коштовність  і  простягнув  йому  зі  словом  «спасибі».
–  На  жаль,  а  може  і  на  щастя,  це  все,  –  якось  задумливо  завершив  поволі  він.
–  А  що  б  ти  робив,  якби  зараз  прямо  на  дорозі  знайшов  сотню  тонн  зелені?  –  несподівано  запитав  Ярослав.
–  Розділив  би  їх  з  тобою,  –  не  роздумуючи,  щиро  посміхнувся  другові  Андрій.
–  Тоді  відкрий  бардачок  і  зроби  це!  –  майже  вигукнув  той  і  така  ж  щира  посмішка  засяяла  на  його  обличчі.
Далеко  попереду,  біля  самого  виднокола,  показались  обриси  рідного  міста.  Їх  чекав  новий  день,  нові  справи  і  нові  пригоди.

травень  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914280
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2021

Повітря, що спресоване в вірші

Олександр  Мачула

Повітря,  що  спресоване  в  вірші

Лірика

Миколаїв
«Іліон»
2019 

УДК          821.161.2
ББК            84-5
М  37

Мачула  О.М.  
М  37  Повітря,  що  спресоване  в  вірші:  лірика  /  О.М.  Мачула  –  Миколаїв  :  Іліон,  2019.  –  92  с.

ISBN  978-617-534-533-7

«Повітря,  що  спресоване  в  вірші»  –  сьома  книга  Олександра  Мачули,  яка  вмістила  в  собі  до  сотні  творів,  написаних  поетом  з  грудня  2018  року.  Місце  творчої  людини  в  громадянському  суспільстві  та  відображення  громадських  процесів  у  її  переживаннях,  вічна  тема  –  кохання,  та  концентровані  і  влучні  мініатюри  із  натури  –  ось  напрямки,  які  знайшли  відлуння  в  трьох  розділах  цієї  поетичної  збірки.
Книга  розрахована  на  широке  коло  читачів.
Видавництво  подає  твори  у  редакції  автора,  мовою  оригіналу.

УДК  821.161.2
ББК  84-5

ISBN  978-617-534-533-7                                                                                    ©  Мачула  О.М.,  2019
 
Вступне  слово

В  попередній  збірці  «По  лезу  бритви»,  що  побачила  світ  наприкінці  2018  року,  миколаївський  поет  і  просвітянин  Олександр  Мачула,  визначаючи  місце  поезії  в  своєму  житті,  у  вірші  «Хто  вона»  пророче  написав:
Поезія  –  дружина  і  коханка,
а  також  повсякденний  стан  душі.
Вона  не  тимчасова  забаганка  –
повітря,  що  спресоване  в  вірші.
Мабуть  ніхто  не  стане  заперечувати  проти  того,  що  знайомство  читача  з  кожною  новою  книгою  починається  з  її  назви.  Назва  нової  збірки  поезій  Олександра  Мачули  досить  символічна  ще  й  тому,  що  повітря  –  одна  зі  складових,  без  якої  неможливе  життя  на  Землі.  Згадаймо,  що  за  народними  повір’ями  «повітря  –  стихія,  сфера  перебування  душ  і  різних  невидимих  демонічних  сил»  і  що  «простір,  заповнений  повітрям»,  вважався  ширшим  і  більшим,  ніж  земля.  Йдучи  за  східними  філософами,  можна  відзначити,  що  повітря  є  своєрідним  сховищем  життєвої  енергії  людського  тіла,  а  ось  для  Ніцше  повітря  було  «найтоншою  формою  матерії,  з  якої  зіткана  свобода  людини».
Отже,  у  трьох  розділах  збірки  кожен  читач  знайде  сконцентровану  силу  духу,  прагнень  і  сподівань,  найтонших  переживань  автора,  який  віршами  передає  рух,  динаміку  змін,  торжество  і  жалі,  віру  і  сподівання  на  краще  як  в  духовній,  так  і  в  матеріальній  сфері  України.
Вступним  віршем  «Пілігрим»  наш  поет  десь  проникає  в  сутність  діянь  «мандрівних  дяків»,  водночас  щиро  замислюючись  над  своїм  місцем  у  суспільстві.  Цей  твір  перегукується  з  позицією,  викладеною  у  вірші  «Ліра»,  яким  О.  Мачула  знову  наголошує  себе  продовжувачем  традицій  Тараса  Шевченка.
Громадянськими  мотивами  позначені  у  першому  розділі  особливо  твори  «Віче»,  «Біля  підніжжя  Голгофи»,  «Просинайся»,      «Чи    зможемо?»      «Новорічне    привітання», 
«З  новим  марафоном»,  «Із  моря  погоди»,  «Поезія  не  на  часі?»,  «На  порозі  зими».  Досить  свіжі  і  актуальні  алегорії  щодо  сучасних  українських  реалій  подибуємо,  наприклад,  у  поезіях  «Кінець  епохи  титанів»,  «Місто  порожнечі»,  «Впали  на  калину  горобці»:
Обліпили  рідну  горобці,
опустила  калинонька  віти…
Не  здолаєм  спритників  оцих  –
розбредемось  неозорим  світом!
Філософськими  роздумами  на  морально-етичні  проблеми  позначені  поезії  «Гординя  і  гордість»,  «Велесова  ніч»,  «Молодість»,  «Згусток  сонця»,  «На  волю».  Остання  передає  волелюбність  поета,  що  в  свою  чергу,  гадаю,  в  немалій  мірі  пов’язано  і  з  генетикою,  адже  автор  –  нащадок  козацького  роду,  людина  вольова,  з  активною  життєвою  позицією  українського  патріота  і  просвітянина.  Тож  не  випадково  у  день  свого  шістдесятиліття  він  написав:
А  я  люблю  дітей,  Вітчизну
та  добродушний  свій  народ,
плекаю  ще  свою  харизму
і  не  чекаю  нагород.
А  я  надіюсь,  що  Вкраїна
нарешті  встане  із  колін
і  буде  нація  єдина!
На  все  ж  лихе  –  чекає  тлін.
Як  і  у  попередній  збірці  «По  лезу  бритви»,  Олександр  Мачула  акцентує  увагу  читача  на  величі  дару  Божого  –  кохання.  Розділ  другий  «Сповідь  зрілої  любові»  має  заспів  –  вступ  до  «Поеми  кохання»,  над  якою  автор  ще  працює.  Його  образна  система  складається  із  яскравих  барв  весняного  неба,  мрій-сподівань,  що  пробуджує  весна,  поєднаних  палким  почуттям,  щасливих  митей  і  «не  дуже».  Цікавий,  іронічний  настрій  віддзеркалює  поезія  «Березнянки»,  з  досить  реалістичним  і,  водночас,  романтичними  котами.
Любовна  лірика  цієї  збірки  наповнена  традиційними  мотивами  оспівування  краси  очей,  душі,  усмішки,  щирості  та  вірності  закоханих.  Зокрема,  особливо  яскраво  це  проявляється  в  поезіях  «Горобина  ніч»,  «Осіння  хризантемність»,  «Пристрасті  осені»,  «Чому  не  спиться?»,  «На  шовку  спогадів»,  «Очі».  Так,  очі  милих  «світять  зірками  по  ночах,  сяють  промінням  удень  наяву».  Смуток  від  втрати  коханої  –  один  із  провідних  мотивів  «Сповіді  зрілої  любові».  Минуле  не  вернути,  але  незабутніми  залишаються  постава  коханої,  вуста,  пишне  волосся  на  плечах,  «лагідне  море  у  милих  очах».  Біль  від  утраченого  кохання  пронизує  поезії  «Заповітне  бажання»,  «Любити  не  перестану»,  «Ти  на  землю  упала  снігами»,  «Якщо  зустріну».  Є  у  збірці  й  пристрасні  відгомони  пошуку  ідеального,  «правильного»  кохання.  Зокрема,  як  у  віршах  «Подивись  мені,  люба,  у  вічі»,  «Магія  минувшини»,  «Гордіїв  вузол»,  «Даремно»,  «Відспівав»,  «Краще  пізно»,  «Знову».  Досить  привабливим  є  образ  ліричного  героя,  який  акцентує  своє  завітне  бажання:  «Завітне,  люба,  маю  я  бажання  –  щасливим  хочу  бути  і…  правим!»
Стислий,  але  насичений  смислами,  третій  розділ  «Мініатюри  із  натури».  В  них  викриваються,  нерідко  в  гумористичні  формі,  такі  неприйнятні  для  суспільства  явища,  як  лукавство,  жадність,  псевдопатріотизм,  недалекоглядність,  самообман  та  ін.,  а  у  позитивному  звучанні  –  заклик  до  єдності,  віра  у  власні  сили  українців:
Давайте  візьмемось  за  руки,
русини,  щирі  українці,
у  ці  тяжкі  часи  розпуки,
щоб  не  пропасти  поодинці!
І  як  підпис  під  вищезгаданими  темами,  мотивами,  як  візитівка  –  поезія  «Старий  поет  з  душею  молодою».
Тож  світлого  і  свіжого  повітря  Вам,  Олександре  Миколайовичу,  для  подальшого  шляху  на  дорогах  літератури.  А  збірці  –  щирого  і  вдумливого  читача.

Владлена  Руссова,  літературознавець,
кандидат  філологічних  наук  


Розділ  1.  Пілігрим

Пілігрим

Він  одинокий  пілігрим,
завжди  самотній  подорожній  –
десь  у  пилюці  придорожній
лежить  його  природний  грим…

Безлюдний  все  торує  шлях,
бо  рідний  дім  його  –  пустеля.
То  вічний  храм  його,  оселя…
Лиш  тінь  усмішки  на  вустах.

Він  клоун,  блазень,  арлекін,
сумний  паяц  із  чулим  серцем,
що  калатає  в  ритмі  терцій,
а  на  обличчі  –  часу  плин…

Талан  у  нього  –  як  сума!
Іще  від  отчого  порога
так  пролягла  його  дорога
й  шляху  назад  уже  нема…
 
 


Ліра

Невже  заснула  ліра,  задрімала,
розладилася  чарівна  струна?
Мереживо  думок  моїх  загалу
нести  невже  стомилася  вона?

Хіба  й  надалі  будемо  незримо
топтатися  на  місці  мов  дитя?
Невже  ми  в  цьому  світі  пілігрими,
із  пустоти  прямуєм  в  небуття?!.

Мелодії  кружляють  падолистом
в  моєї  ліри  завше  восени.
Чому  ж  під  весняного  вітру  свистом
у  душах  не  відлунюють  вони?

Невже  не  в  силі  зараз  ми  народом
одним  себе,  у  єдності,  явить,
щоб  повернути  віру  і  свободу,
щоб  волю  і  майбутнє  захистить?!

Лише  тоді  яскраво  нам  засяє
щасливого  прийдешнього  зоря,
як  біблії  з  вождями  поміняєм
на  український  томос  –  «Кобзаря»!
 

Віче

Каштани  знову  запалили  свічі,
ввіткнули  пірамідки  у  блакить,
а  я  думки  свої  зберу  на  віче,
бо  в  грудях  все  від  болю  клекотить…

Присяду  під  старим,  крислатим  дубом,
що  сотні  років  дивиться  на  світ.
Чи  козарлюга  той  гадав,  чи  думав,
що  пишно  так  розквітне  пустоцвіт…

Куди  поділась  тяга  до  свободи,
чому  пропала  здатність  міркувать?
Чом  не  хватає  розуму  народу
хоча  б  на  пальцях  рук  порахувать…

Кого  ми  обираємо  в  гетьма́ни,
кому  вручаєм  знову  булаву?..
Не  вистачило  чому  двох  Майданів,
утриматись  хоча  би  на  плаву?!

Мовчить  сердега,  нахиливши  віти,
лише  журливо  листом  шелестить.
Ми  довго  будем  пам’ятать  цей  квітень,
як  осінь  зможем  й  зиму  пережить…
 



Із  моря  погоди

Сама  природа  навіть  розгубилась,
весна  до  нас  прийшла  якась  не  та.
У  квітні,  вочевидь,  ми  помилились,
лягла  на  груди  сумнівів  плита…

То  дощ,  то  сонце,  вітер  і  негода,
критично  мало  зав’язі  в  саду.
Якась  непевність  шириться  народом
і  засіває  в  серце  пустоту…

Не  ваблять  очі  маки  полум’яні,
яскравий  швидко  зронять  цвіт  вони.
Чим  зійдуть  наші  помилки  весняні
і  що  збирати  будем  восени?!.

Вже  на  врожай  розкрили  ласі  рота,
але  до  сквири*  варто  чи  звикать?..
Бур’ян  щоб  в  ріднім  полі  побороти  –
погоди  з  моря  нічого  чекать!

*  Негода,  сніг  із  вітром.
  


 

Впали  на  калину  горобці

Впали  на  калину  горобці,
полюбились  грона  її  пишні,
і  такі  завзяті  молодці  –
мало  їм  черешні  вже  чи  вишні.

Налетіли,  жадібно  клюють,
до  смаку  плоди  їм  соковиті.
Між  гіллям  із  галасом  снують  –
всі  такі  вгодовані  і  ситі.

Обліпили  рідну  горобці,
опустила  калинонька  віти…
Не  здолаєм  спритників  оцих  –
розбредемось  неозорим  світом!

  




Невже?

Як  сиро  й  пусто  на  душі,
немов  прийшла  остання  осінь,
і  не  спасають  вже  вірші,
і  музика  не  лине  зовсім,
і  серце  крають  лемеші…

І  знову  хочеться  за  руль,
й  колеса  просяться  в  дорогу,
і  вкотре  доля  креслить  нуль…
Невже  оте  в  догоду  Богу?
Хіба  набив  я  мало  ґуль?..

Чи  все  то  невимовна  гра,
не  в  силах  котру  я  збагнути,
а  на  очах  –  лише  мара
і  душу  оповили  пута?!.
Чи  з  цим  кінчати  не  пора?
Що  скажеш,  Господи?
Пора?!

 
 



Гординя  й  гордість

Гординя  й  гордість  –
зовсім  різні  речі,
в  них  спільного  –
як  в  водню  і  води.
Одна  –  платок,
накинутий  на  плечі,
чи  в  білоцвіті
навесні  сади.

Друга  –  корона
з  сяйвом  діамантів
в  софітів  променях
і  «браво»  голосах.
Всього  лиш  гріх,
де  мало  варіантів,
і  снігу  блиск
на  різних  полюсах!

Гординя  й  гордість  –
сестри,  але  звідні,
далекі  родичі,
а  не  близька  рідня.
Хоча  обидві  дами
й  вельми  видні  –
не  варто  гріх
зі  цнотою  рівнять.
 

Молодість

Молодість  –  то  лише  миті,
пройде,  розтане  як  дим.
Найщасливіший  у  світі
той,  хто  живе  молодим.

Хто  молодіє  душею
весь,  без  оглядки  на  вік.
Не  опинись  за  межею  –
жінка  ти  чи  чоловік.

Бо  перетнувши  дочасно
власної  долі  рубіж,
ми  переводим  сучасність
у  площину  роздоріж.

Кожного  з  нас  перехрестя
завтра  чекає  своє:
слава,  достаток,  безчестя…
Все  те  для  кожного  є.

Молодість  скінчиться  скоро,
перегорить,  ніби  хмиз,
й  піде  дорога  під  гору,
ну  а  життя  –  під  укіс.

Встигнете  бути  дорослим,
краще  живіть  молодим.
В  старість  поринути  просто  –
молодість  тане  як  дим… 


Старе  дзеркало

Дивлюся  в  припорошене  люстерце,
у  гості  завітавши  в  рідний  дім,
і  спомин  огортає  сумом  серце,
бо  бачу  в  нім  себе  ще  молодим.

Перед  очима  знову  мами  руки,
що  вишивають  хрестиком  рушник,
печаль  лунає  нотками  розлуки,
у  грудях  тоне  мій  безмовний  крик.

Зрадливо  сльози  застеляють  очі,
дитинство  в  лету  кануло  давно
і  дзеркало  вже  юність  не  пророчить,
бо  час  назад  вернути  не  дано…

Про  неї  нагадають  лиш  світлини,
що  з  часом  пожовтіли  на  стіні.
Та  і  вони  життя  мого  третину
назад  повернуть  тільки  уві  сні…
  


 

Передвесіння

Лунає  голос  скрипки  на  зорі,
вона  мене  в  безмежні  далі  манить.
Легких  і  ніжних  звуків  чути  рій,
мелодія  чарівністю  дурманить.

В  обличчя  дме  легенький  вітерець,
і  сонце  жваво  грає  промінцями.
Вони  зими  пришвидшують  кінець,
як  птаство  розлітались  табунцями.

Коли  почнеш  з  такого  ранку  день,
взапій  твоя  душа  співати  буде,
а  вистачить  їй  радісних  пісень  –
і  святом  стане  пересічний  будень!

 
 


 

Передноворіччя

Небо  вкрили  зірок  міріади,
переповнився  перлами  дзбан  –
накриває  долини  й  левади
то  Чумацького  шляху  туман…

Місяць  котиться  чинно  над  лісом,
володіння  обходить  свої,
де  смерічок  струнких  гострі  списи
переходять  в  діброви  й  гаї.

Тихо  всюди,  ні  тріску,  ні  свисту,
лише  днина  остання  сплива
і  тихцем  по  опалому  листу
новорічні  мандрують  дива…

  


Новорічне  привітання

В  рутину  нас  затягує  прогрес  –
ми  перестали  особисто  спілкуватись!
Як  наслідок  –  хандра,  нервовий  стрес,
до  серця  ближнього  уже  не  докричатись…

Ми  в  інтернеті  майже  живемо…
Та  й  чи  життя  то  вже,  бо  як  не  тривіально,
упнемось  в  ґаджета  і  тупо  мовчимо  –
існуємо,  та  й  то  лиш  віртуально!

Наліпки,  лайки,  смайлики,  контент  –
живі  усмішки  і  слова  нам  замінили.
Який  письменник  там,  прозаїк  чи  поет,
від  іграшки  як  відірватись  бракне  сили?!.

На  носі  Новий  рік  вже  і  Різдво,
вітаю  щиро  з  ними  особисто!
Цих  свят  прадавніх  істинне  єство
хай  додає  здоров’я  вам  і  хисту  –

щоб  мали  вдосталь  розуму  і  сил
ви  справжні  зерна  відрізняти  від  полови,
не  купувались  на  словесний  пил,
який  так  щедро  розсівають  людолови!
  




З  новим  марафоном!

Я  не  їм  вже  цукерки  „Рошен“
й  не  катаюся  на  Буковелі.
Мене  нудить  від  боксу  уже,
де  не  панчери,  а  пустомелі…

Блазні,  клоуни  і  співуни,
цінувальники  інших  розко́шів,
діти  ангела  дна  –  сатани,
вони  ладні  на  все  ради  грошей…

А  коли  на  кону  ласий  шмат,
ще  й  у  вигляді  трону  держави,
то  росте  на  порядок  їх  штат  –
кандидатів,  охочих  до  слави…

Починається  знов  марафон
в  переддень  вже  наступного  року.
Крутить  кожен  з  них  свій  патефон  –
тож  згадаймо  минулі  уроки!

  

Біля  підніжжя  Голгофи

Я  –  Україна.  Люди,  я  вмираю!
Хто  допоможе,  Господи,  мені?!
Де  ті,  у  кого  хата  скраю,
хто  першим  ворога  стрічає?
Тону  і  захлинаюсь  у  багні…

Я  Україна-мати.  Мої  діти,
куди  ви  із  домівки  подались?
Чому  ви  розбрелися  світом,
забувши  Батька  заповіти,
чи  вернетесь  до  хати  вже  колись?..

Я  –  Україна.  Де  ж  ви,  мої  любі?
Невже  тихенько  бавитесь  вином,
у  Телеграмі  чи  Ютубі,
на  тренажері  в  фітнес-клубі
чи  вже  заснули  летаргічним  сном?!

Я  –  Україна.  Люди,  вас  благаю
про  допомогу,  серце  рвуть  свати!
Останнє,  землю,  забирають,
вінець  терновий  одягають,
а  до  Голгофи  скільки  тут  іти…

  

Ве́лесова  ніч

В  магічну  Ве́лесову  ніч
жахи  блукають  між  хата́ми
і  марять  іншими  світами
в  палахкотінні  зоресвіч.

То  душі  предків  кожен  рік
з  небес  приходять  на  гостину,
даруючи  себе  частину  –
благословінь  гірський  потік.

Бо  Коло  року  Білобіг
вже  вкотре  вручить  Чорнобогу
й  ворота  з  «Наві»  для  Сварога
відкриє  наче  оберіг.

Чарівну  музику  віків
зіграє  Велес  на  сопілці,
а  частування  на  тарілці  –
залишмо  душам  прабатьків!..

В  сакральну  Ве́лесову  ніч,
страхи  здолавши  підсвідомі,
здобудеш  силу  й  у  содомі
і  скинеш  тягарі  із  пліч!

  

 

Вже  віє  груднем

Рипить,  скрипить,  та  меле  на  страждання
шматки  жури  старий  дідівський  млин
і  жорнами  надії-сподівання
перетирає  він  на  сірий  тлін.

Крильми  вітряк  сухий  хапає  вітер,
пресує  миті  у  години,  рік,
шикуючи  слова  із  сотень  літер
в  годину  смутку  –  двадцять  перший  вік…

Скрипить  душа  і  тяжко  ниє  серце
за  мій  народ,  що  тане  у  імлі.
Де  декабристи,  «Колокол»,  де  Герцен?!
Лиш  дзвін  лунає  по  батьків  землі…

  


Водохреща

В  мороз  тріскучий  чи  густу  сльоту
пливуть  гріхи  омиті  за  водою,
а  в  звільнену  душевну  пустоту
уже  нових  пакуємо  сувої…

Кого  й  чому  христили  до  Христа,
коли  купе́лі  ще  були  не  святом?
Обряди  ці  творили  неспроста  –
щоб  кожен  почувався  винуватим?!

З  Йордану  Водохрещу  принесли,
щоб  перестали  бути  ми  собою,
а  заблукавши  в  нетрях  Кабали,  –
у  ополонку  скопом,  з  головою?!.

Життя  одне  і  жити  варто  так,
щоб  Вічність  зустрічати  із  любов’ю,
бо  підлу  душу  не  спасти  ніяк,
а  гріх  можливо  змити  тільки  кров’ю!

  

Кінець  епохи  титанів

Людці  зелені  захопили  Крим,
багаття  запалили  на  Донбасі,
перетворивши  вибори  в  екстрим,
гризуть  діру  у  просторі  і  часі.
Вона  невпинно  шириться,  росте,
поглинула  три  четверті  суспільства…
Невже  усе,  що  зроблено,  пусте?
Невже  настала  ера  лицемірства?!.

Епоха  карликів  підкорює  весь  світ,
титанів  нині  знищують  дощенту.
Нам  очі  застеляє  пустоцвіт  –
муляж  зелений  горе-резидентів!..
Домислити  могли  в  страшному  сні,
що  знову  будуть  правити  чужинці?!
Що  знову  залунають  їх  пісні
й  братами  знову  зватимуть  ординців!..

Персей  і  Зевс  осядуть  у  селі
і  рибу  апатично  будуть  вудить  –
нові  ж  нащадки  Кракена  зі  слів
нам  хутко  сіті-щупальця  спорудять.
Людці  зелені  захопили  все,
а  в  першу  чергу  –  грішні  наші  душі.
Ця  маячня  добра  не  принесе,
нам  боком  вилізуть  довіра  і  байдужість!
 


Місто  порожнечі

Ми  прагнули  побудувати  місто
свободи,  благоденства  і  добра,
та  місимо,  насправді,  інше  тісто  –
бо  очі  затуманює  мара́.

Те  місто  містить  лише  порожнечу,
у  лозунгах  втонувши  нанівець,
за  гаслами  ховає  ворожнечу
і  видає  за  трасу…  путівець.

На  звалищах  непотребу  із  істин,
нагору  рвуться  полчища  щурів,
де  форма  верх  уже  взяла  над  змістом,
зіпхнувши  глузд  і  логіку  у  рів.

Будуємо  ми  місто  лицемірства,
брутальності,  єхидства,  маячні.
Із  дому  вийди,  пересиль  блюзнірство  –
скажи  йому  своє  рішуче  «ні»!

  

Театр  життя

Життя  –  театр  і  на  його  підмостях
акторів  натовп  різних  кольорів:
червоні,  білі,  сині…  Що,  не  доста?
Зелений  врешті-решт  замайорів…

Уже  приївся  нам  жовто-блакитний?
Чого  бажає  український  люд?
Слугою  заміни́ть  баригу?  Спритно
нам  влаштували  переміну  блюд!

Старими  ж  тільки  страви  залишились,
«нового»,  гляньте  лише,  в  чому  суть  –
«нові»  старі  «демократичні»  сили
місця  в  новий  парламент  продають!..

Куми,  свати  і  друзі  без  освіти  –
країну  перетворюють  в  «квартал»…
Вони  хоч  молоді,  та  вже  не  діти,
і  апетит  дорослий  на  фінал!

Приїхав  цирк  –  тож  балом  править  клоун,
паяци,  блазні,  інший  контингент.
Бажаєте  почути  новий  сло́ган  –
готуйтесь  на  новий  експеримент.

  


Поезія  не  на  часі?

Якого  роду-племені  ви,  люди?
Куди  лежить  тепер  ваш  битий  шлях?
Чекаєте  якого  й  звідки  чуда?
Чиє  колосся  зріє  у  полях?

Чия  нога  топтатиме  віднині
долини  предків,  пам’ять  їх,  кістки?..
Над  ким  проллють  високе  небо,  синє,
сльозами  вже  Давидови  зірки?

Куди  поділись  слава,  честь  і  розум?
На  побрехеньки  вкотре  повелись
і  надали  ви  перевагу  прозі,
поезію  лишивши  на  колись!..

Вже  тане  те  «колись»  за  виднокраєм
і  мусить  пам’ятати  кожен  гой,
що  хліба  і  видовищ  хто  бажає  –
свободу,  зазвичай,  втрачає  той!

  

На  порозі  зими

Часу  все  менше,  блискавки  креше
кінь  з-під  копит.
Доля  нас  теше,  блазень  нам  бреше  –
то  не  санскрит!

Шаблі  у  піхвах,  звірі  у  лігвах,
псів  чути  рик.
Десь  загубився  мов  розчинився
розуму  крик.

Браття  і  сестри,  на  перехресті
дзенькіт  оков.
Труби,  оркестри,  люди  без  честі,
стогін  і  кров…

Завтра  вже  грудень.  Нивам  у  грудді  –
скоро  кінець?
Як  воно  буде  –  думайте  люди.
З  нами  Творець!

Застигла,  згусла  кров  у  венах
чи  щось  змінилось  в  наших  генах?

  


Чи  зможемо?

Ніч  укриває  балдахіном,
розшитим  маревом  зірок,
вогонь  згасає  у  каміні,
планиди  зведено  курок…

Чекає  нас  невтішне  завтра,
хіба  цього  хотіли  ми?
Лунає  знов,  немовби  мантра,
що  від  суми  та  від  тюрми…

Дивлюсь  в  майбутнє  України,
в  густий  як  молоко  туман.
Зуміли  ми  пройти  руїну.
Чи  вдасться  нам  здолать  обман?!.

  

Прокидайся

Згустилися  хмари,  сльота  скаженіє,
країна  іде  з  молотка,
негода  останні  розвіює  мрії…
Вже  скоро  танок  на  кістках?
Уже  незабаром  свою  годівницю
побачимо  в  ситих  руках?
Нащадкам  залишеться  лиш  під  гробниці,
дзвіниці,  каплиці  і  прах?!

Прокидайся,  Україно,
ворог  п’є  за  упокій.
Не  лякайся,  Батьківщино,
покажи  характер  свій!
Прокидайся,  Україно,
підіймися  із  колін.
Не  віддаймо  Батьківщину,
ворогів  зведем  на  тлін!

То  хто  ж  ми?  То  що  ж  ми?  Куди  ж  ми,
небоги…
У  себе  ладу  не  дамо?!
Сама  не  настане  в  війні  перемога,
ніхто  з  нас  не  скине  ярмо!
У  чільному  кріслі  не  просто  блаженний,
що  тягне  усіх  під  укіс.
 

Народ  український  паяц  навіжений
утопить  у  морі  зі  сліз.

Прокидайтесь,  українці,
не  спішіть  за  упокій.
Не  лякаймося  ординців,
покажімо  норов  свій!
Прокидайтеся,  русини,
підіймімося  з  колін.
Лише  нація  єдина
ворогів  зведе  на  тлін!


Командиру

Так  ти  говориш  –  ми  в  одній  команді
і,  значить,  інтереси  в  нас  одні?
Чому  ж  ти  п’єш  «Мускат»,  «Мартіні»,
«К’янті»,
коли  командна  більшість  у  багні?!

Чому  ти  на  Мальдівах  чи  Багамах,
загін  же  миє  ноги  в  куширях?
Команду,  братку,  ти  змінив  на  банду,
а  зараз  просто  око  тисне  страх!

  


На  волю!

Я  заблукав  у  місті  смутку,
де  на  престол  зійшла  печаль.
Нуди́  попід  ногами  згустки
і  серце  огортає  жаль…

У  голові  мінорні  мислі,
а  зверху  –  розпач  та  журба.
Нудьга  фіранками  повисла
як  руки  відчаю  раба.

В  жало́бі  думи  потонули,
скорбота  змінює  журу́,
а  спогад  –  постріл  у  минуле,
та  це  мені  не  по  нутру́.

Я  вириваюсь  з  міста  сму́ти,
із  міста  су́му  і  сухо́т,
зриваю  з  се́бе  туги  пута,
як  іпохо́ндрії  оплот!

Я  стрімголов  лечу  на  волю,
до  міста  щастя,  з  міста  чвар,
бо  власної  господар  долі,
бо  сам  собі  слуга  і  цар!
 

Справжньому  русину

Шону  Маклеху  Патріку  –
ірландському  дивакові
з  руською  душею

Радієш  сонцю,  мій  ірландський  друже!
Не  зустрічав  тебе  уже  давно…
Скучаю  за  високим  штилем  дуже,
зеленим  білих  віршів  полотном,

бурхливо-прохолодно-ніжним  морем
із  видом  сивих  замків,  як  і  ти.
Дивує  щира  українська  мова,
що  навела  з  русинами  мости!

Вже  другу  сотню  топчеш  торфовище
за  себе  і  за  батька…  Молодець!
Було  всього  і  зараз  вітер  свище
над  головою,  й  це  ще  не  кінець.

Бо  недарма  ж  говорять  мудрі  люди,
що  суть  життя  –  постійна  боротьба.
Хай  святом  стане  пересічний  будень,
ще  довго  зве  вперед  твоя  труба!

 
 

 

Земне  і  небесне

На  цвинтарі  щебечуть  солов`ї…
Звучать  мелодії  із  самого  світання.
Виконують  прелюдії  свої
вони  у  царстві  тіней…  про  кохання!

Співають  оди  радості  життю,
здавалося  б,  у  недоречнім  місці.
Немов  псалом  вселенському  злиттю
всіх  душ,  що  відлетіли  в  небо  чисте,

З  душею  тіла  де  нема  війни,
гармонії  найвищій  у  природі…
На  цвинтарі  виспівують  вони
свій  гімн  святий  –  любові  і  свободі!

  

 

Чорна  субота

Дмитру  Кременю  –
людині  і  поету

Розверзлося,  на  землю  впало,  небо
потоками  гірких,  невтішних  сліз  –
довкілля  у  мінорі  править  требу.
Природа  публікує  прес-реліз…

Сумує  Миколаїв,  Україна,
в  журі  схилились  літні  й  молоді,
ридає  ридма,  тужить  вся  родина  –
пішов  з  життя  письменник,  батько,  дід…

Та  музика  з-за  мурів  не  стихає
й  Господнє  літо  скоро,  вже  за  мить*,
і  «Скрипка  з  того  берега»  лунає,
й  «Лампада  над  Синюхою»  горить!

*  Маються  на  увазі  збірки  Дмитра  Кременя  «Замурована  музика»  і  «Літо  Господнє».

  

 

Пісня  солов’їна

Назарію  Яремчуку  –
карпатському  соловейку

Його  життя  немов  метеорит
з  небес  на  землю  впало  передчасно,
але  душа  палає  на  весь  світ
і  щедро  дарить  невимовне  щастя.

Дарує  гарну  пісню  на  віки́
карпатський  соловейко  неутомно.
Тьмянішають  і  губляться  зірки́,
як  скрипка  грає  на  шляху  додому.

Він  знову  й  знову  проситься  у  сни,
в  гаю  з  черешень  гнеться  яворина…
Від  осені  крізь  зиму  й  до  весни
веде  безсмертна  пісня  солов’їна!

  

Слугам  Мельпомени

До  85-річчя  Миколаївського
академічного  художнього  
драматичного  театру

Сьогодні  в  художнім  театрі  річниця  –
вже  вісім  десятків  і  п’ять
сезонів  натхненні  їх  бачимо  лиця
і  «Браво!»  нам  в  радість  кричать.

Сини  Мельпомени  і  доньки,  не  слуги,
тим  паче  не  ниці  раби.
Наповнюють  гордістю  ваші  заслуги,
не  дай  же  вам,  Боже,  ганьби!

Дай,  Господи,  вам  талану  і  натхнення,
наснаги  і  хисту  творить.
Най  випаде  щастя  минуть  сіродення,
хоча  весь  народ  іще  спить.

Пошли  глядачів  небайдужих  і  вдячних
та  крісел  порожніх  позбав.
На  сцену  хай  буде  вам  вийти  не  лячно,
про  поміч  ніхто  б  не  благав.

Натхненно  співати  кінчаю  потуги
осанну  високим  речам.
Віват  Мельпомені!  Віват  її  слугам!
Театру  віват  й  глядачам!
 

З  ювілеєм

Свято!  Свято  у  родині  –
вісімнадцять  господині!
Ось  і  ми  прийшли  на  свято  –
поетесу  привітати.

І  зайшли  ми  неспроста,
бо  зустріли  ми  кота.
Ніс  той  кіт  аж  у  «Ліски»
від  Чижової…  казки!

Збірку  умикнув  котисько  –
вибачавсь,  вклонявся  низько,
та  з  нагодою  такою
ми  взяли  Мурка  з  собою.

У  Чижової  Людмили
вчора  борщику  зварили
ще  й  вареничків  пухнатих,
бо  сьогодні  справжнє  свято!

Тож  набилося  гостей  –
як  у  вулик,  всіх  мастей!
Тут  відомі  і  не  дуже,
тут  меткі  і  небайдужі!

Тут  прозаїки,  поети
і  майстри  писать  куплети.
Співаки  тут  і  артисти,
різні  тут  спеціалісти  – 

і  широкі,  і  вузькі,
тут  і  рідні,  і  близькі.

Видавці  і  рецензенти,
що  швидкі  на  компліменти,
тут  і  критиків  доволі,
як  іржі  в  життєвім  полі…

Тож  сьогодні  справжня  казка  –
ось  і  бубликів  Вам  в’язка.
Хай  поетку  окриляє
нескінченність  колограєм
і  живеться  їй  у  казці
років  сто,  як  у  цій  в’язці!

А  щоб  час  не  марнувати  –
ми  продовжуєм  вітати
знану  для  дітей  майстриню.
Їй  бажаєм  цілу  скриню
і  здоров’я,  і  наснаги,
і  суспільної  уваги.

Щоб  читалось  і  писалось,
й  відпочить  часу  лишалось.
Щоб  і  їлось,  і  пилося,
і  на  все  грошей  знайшлося.

Щоб  пеклися  пиріжки
і  виходили  книжки.
Ми  вітаєм  з  ювілеєм
дітлахів  казкову  фею! 


Втрата  ДНК

Віднині  осінь  вже  не  золота
і  літо  відтепер  уже  не  тепле,
а  красень-дуб  –  відстій  і  блекота?!
Калина,  жито,  льон,  пшениці  стебла…

Це  та  подібне  втрапило  під  ніж
маститого,  із  досвідом,  поета  –
дивися,  насолоджуйся  чи  їж
гарячий  спіч  естета-римоплета…

Тож  чорнобривцям  мами  у  житті
і  Україні-Неньці  вже  не  бути?
Червоні  мальви,  верби  золоті
кайданами  навік  тепер  прикуті?!

Для  молоді  ці  «штампи»  вже  табу,
бо  їх  маститим  геть  не  вистачає?
Баріста,  селфі,  руфер,  марабу…
Отак  ми  рідну  мову  і  втрачаєм!

  



Його  душа

А  все-таки,  його  душі  лиш  двадцять,
ще  можна  й  міні-юбку  їй  одіть,
нагрянути  на  дискотеку  хвацько
і  «відірватись»,  ну  хоча  б  на  мить.

А  все-таки,  його  душа  –  дитина,
що  заблукала  в  полі  навесні.
У  дивосвіт  вона  чи  не  єдина
співати  манить  радісні  пісні.

А  все-таки  його  душа  ще  юна,
бо  не  зморилась  віддано  любить.
Звучать  казково  срібні  її  струни
і  серце,  мов  у  юності,  щемить.

А  все-таки  його  душа  невтомна,
бо  не  ліниться  вірить  знов  і  знов
в  єдину  Україну,  неповторну,
у  відданість,  порядність  і  любов!
  



В  день  ювілею*

Секунди  падають  під  ноги,
хвилини,  миті  і…  роки,
а  я  живу  по  волі  Бога
й  не  претендую  на  віки…

А  я  пишу  про  те,  що  бачу
про  все,  що  чую,  чим  живу,
бо  серце  щире  і  гаряче
іще  тримає  на  плаву.

А  я  люблю  дітей,  Вітчизну
та  добродушний  свій  народ,
плекаю  ще  свою  харизму
і  не  чекаю  нагород.

А  я  надіюсь,  що  Вкраїна
нарешті  встане  із  колін
і  буде  нація  єдина!
На  все  ж  лихе  –  чекає  тлін.

*  Цей  твір  написано  мною  в  день  свого  шестидесятиліття.
  


Згусток  сонця

Яким  він  буде  твір  мій?  Той,  останній…
Не  знаю  і  сказати  не  берусь…
Одне  мені  відомо  вже  зарання  –
про  нашу  Неньку,  Київськую  Русь.

Про  ту  Вітчизну,  що  тверда  мов  камінь,
що  у  борні  за  волю  до  кінця.
Такий,  що  в  душах  житиме  віками,
єднатиме  нескорені  серця!

Що  навіть  через  сотні  тисяч  років,
палатиме  і  зватиме  у  бій,
будитиме  невизнаних  пророків…
Як  згусток  сонця  твір  я  бачу  свій!

  


Розділ  2.  Сповідь  зрілої  любові


Поема  кохання
(вступ)

Весняним  днем  у  висі  голубій,
я  напишу  поему  про  кохання.
В  ній  розмотаю  дум  своїх  сувій,
повідаю  про  мрії-сподівання.

На  килимі  смарагдів  і  парчі
вінки  катренів  пересиплю  болем  –
нехай,  мов  зорі,  сяють  уночі
і  гріють  блиском  пересічну  долю.

У  покривало  золота  дібров
вплету  рядки  щасливі  і  не  дуже,
а  в  казку  цю  запрошую  любов,
як  у  букет  ромашок  пишну  ружу!

 
 

 

Якщо  зустріну

Якщо  зустріну  на  стезі
тебе,  свою  завітну  мрію  –
наперекір  буття  азів
зорею  в  небі  заяснію.

А  у  години  дощові,
між  невимовною  журбою,
від  хуги  і  життя  завій  –
тебе  закрию  я  собою.

Не  вистачить  у  світі  слів
ясити  радості  моєї  –
з  яким  би  щастям  володів
тобою,  люба,  однією!

 
 


Горобина  ніч

Ой,  не  до  сну  у  горобину  ніч,
яка  на  землю  казкою  спадає,
бо  папороть  палає  в  сотні  свіч
і  кожен  свою  мавку  виглядає.

Чи  спиться  у  такі  хвилини  тим,
хто  щиро  прагне  чистої  любові?
Кому  кохання  стелиться  як  дим
до  ніг  у  ці  години  вечорові…

А  з  неба  миготить  Чумацький  шлях
у  тисячі,  мільйони  переливів,
промінням  місячним  розпечена  Земля,
дарує  прохолоду  ліс  кмітливим…

Купальска  ніч  –  це  чудо  із  чудес!
Хіба  її  не  кожен  пам’ятає?
Цієї  ночі  линуть  до  небес
і  тануть  почуття  за  небокраєм…

  

 

Осіння  хризантемність

Хризантемно  в  моєму  саду,
опадає  з  дерев  жовте  листя.
Їй  черлене  також  до  ладу,
цій  панянці  в  шовках  золотистих.

Осінь  знов  несподівано  так
завітала  до  нас  на  гостину  –
бурштиново-солом’яний  смак
розмішала  у  склянці  цитрину.

І  смакує  янтарністю  чай,
і  лимонна  на  часі  вже  тема…
Казку  осені  ти  зустрічай  –
я  приніс  чарівні  хризантеми.

  

Гармонія

Гармонія  не  тільки  милозвучність,
взаємна  відповідність  всіх  частин,
вона  –  краса  буття,  найвища  сутність,
то  досконалість,  неповторний  стиль!

Це  єдність  протилежностей  в  природі,
мов  квітки  маку  ніжні  пелюстки
чи  скрипки  голос  у  вінку  мелодій,
зіркове  небо  в  дзеркалі  ріки.

Молитва  щира,  що  єднає  з  Богом,
хвилює  душу,  манить  у  блакить.
Чумацький  шлях  як  зоряна  дорога  –
нагадує  про  вічність  в  кожну  мить.

Гармонія  життя  –  велика  сила,
вона  мов  хліб  –  усьому  голова,
людині  кожній  розправляє  крила,
як  лик  святий  земного  божества.

Гармонія  –  це  восьме  чудо  світу,
то  щастя  пік,  душевна  теплота,
зірницею  усім  звабливо  світить,
мета  життя,  найвища  висота!
 

 

Пристрасті  осені

Пошию  плащ  собі  прозорий
з  ниток  осіннього  дощу
і  плавно  в  далі  неозорі
свою  уяву  відпущу.

До  зір  полину  ніби  птаха,
в  казкові,  неземні  краї,
де  почуття  часу  і  страху
вже  чари  втратили  свої.

Ще  уявлю  себе  коханцем,
втону  в  любові  міражу
і  повість  пристрастей  багрянцем
на  тлі  осіннім  напишу.

 
 

 

Чому  не  спиться?

Стікає  ніч  краплинами  хвилин
по  склу  віконнім  у  твоєму  домі.
В  пітьмі  ступає  тихо  часоплин,
секунди  розсипає  невагомі.

Зірниця  підсвітила  неба  край  –
вже  скоро  перший  промінь  заіскриться.
Кохана,  ти  знайшла  свій  Божий  рай,
але  ж  чому  тоді  тобі  не  спиться?

Чому  до  ранку  ти  своїх  очей
зімкнути  і  на  мить  ніяк  не  можеш?
Хай  зніме  Бог  тягар  з  твоїх  плечей,
я  ж  –  оберегом  стану  на  сторожі.

 
 

На  шовку  спогадів

Я  краю  крайнощі  як  хліб
зі  спогадів  мого  життя,
перевертаю  сотні  глиб
у  пам’яті  до  забуття.

Я  хмари  слухаю  сумні,
що  вітру  шепчуть  «зачекай»,
і  ніжусь  в  плетиві  зі  снів,
що  розтяглись  за  небокрай…

Я  чую  музику  вітрів,
що  дують  в  сопілки  печер.
Пече  у  грудях  із-під  брів
твій  погляд.  Крає  як  мечем!

Твій  образ  подумки  пишу
на  шовку  спогадів  своїх.
У  серці  згадки  ті  ношу,
складаю  у  дірявий  міх…

Дивлюсь  у  дзеркало  віків,
де  вічний  холод  і  туман,
де  за  завісою  шовків
видніє  сутність…  із  оман.

  


 

Вір  мені

Хризантемно  чомусь  на  душі,
навіть  більше  скажу  –  полиново.
Не  рятують  як  завжди  вірші
і  не  тішить  барвистістю  слово.

Несподівано  так  листопад
тротуари  вкриває  багрянцем,
а  невдовзі  й  красуня-зима
вже  запросить  у  коло  до  танцю.

Замете,  закружля,  занесе,
вкриє  пам’ять  легким  покривалом
і  забудеться,  вір  мені,  все.
Не  хвилюйся  –  і  гірше  бувало!

 
 


Новорічна  зустріч

Та  зустріч,  майже  випадкова,
у  магазині  для  прикрас
запам’яталось  через  слово  –
Який  у  вас  чудовий  бас!..

Тендітна,  зведена  в  пружину,
в  смартфоні  оператор  «Лайф»,
вона,  дружина  на  годину  –
була  для  нього  просто  в  кайф!

Та  відлунав  салют  шампанським,
додолу  впали  конфеті,
сумливі  проводи  з  «Цимлянським»
у  новорічну  заметіль…

А  потім  –  тільки  кіт  учений,
в  мінорі  музика  сумна.
Мій  випадковий  наречений,  –
невтішно  думала  вона…

 
 


Березнянки

Коти…  Зібрались  на  даху  коти
і  спати  знову  не  дають.
Кати!  Дістали  ці  мене  кати,
але  вони  на  все  плюють…

Весна…  В  життя  приходить  знов  весна
і  березнем  духмянить  світ.
Вона…  Мене  чекає  десь  вона,
я  спізнююсь  на  сотні  літ…

Любов…  Крокує  всесвітом  любов
і  у  полон  бере  серця.
Оков…  Лишає  спокою  оков,
зведе  в  долину  з  путівця…

Талан…  Щасливий  і  сумний  талан,
завжди  у  кожного  він  свій.
Волан…  Під  небеса  летить  волан
із  наших  сподівань  і  мрій.

Коти…  Діжу  життя  свого  коти
удаль,  за  світлий  неба  край.
Світи…  Як  тепле  сонечко  світи
і  душу  грішну  зігрівай.

 


Очі

Холодних  не  люблю  очей.
В  очах  уся  душа  людини.
Вони  у  радості  хвилини
горять  у  тисячі  свічей.
Вони  пронизують  наскрізь,
чутливе  будоражать  серце
і  у  потоках  рим  і  терцій
перетікають  у  каприс.

Лагідне  море  у  милих  очах.
Світять  зірками  вони  по  ночах,
сяють  промінням  удень  наяву.
Морем  казковим
коханню  назустріч  пливу.

Ці  очі  ніжністю  мене
та  глибиною  полонили
і  все  життя  давали  сили,
хай  щастя  їх  не  омине.
Їх  незбагненна  таїна
мене  поглинула  навіки.
Кохання  повноводні  ріки
дарує  нам  завжди  вона.

 



Прийди

З  розпущеним  волоссям  на  плечах
мене  умить  навіки  полонила.
Не  можу  спати,  люба,  по  ночах,
твої  вуста  забуть  мені  несила…

Постійно  бачу  лиш  тебе  одну,
у  думи  знову  ти  мої  приходиш.
Не  можу  пробудитись  віді  сну,
мене  з  ума  своїм  коханням  зводиш.

Прийди,  кохана,  –  знов  тебе  молю,  –
і  подаруй  легку  свою  усмішку.
Але  не  ту,  не  сповнену  жалю,
а  від  душі  –  ласкаву,  добру,  ніжну!

Мила,  кохана,  зоре  моя,
пташко  жадана,  спів  солов’я.
Вкрилися  цвітом  знову  сади,
серце  шепоче,  –  Люба,  прийди!

  



Знак  долі

Якщо  тобі  нестерпно  в  самоті,
поклич  мене,  переборовши  страх,
і  не  тримай  бажання  взаперті
та  суму  тінь  на  зболених  устах.

Взаємних  ми  позбавившись  боргів,
назустріч  вже  зробили  перший  крок.
Відчуй  мене  на  відстані  снігів,
на  віддалі  галактик  і  зірок.

Візьми  собі  на  згадку  щастя  мить,
гарячого  цілунку  ніжний  смак,
а  серце  хай  як  в  юності  щемить
і  птахом  б’ється  щирій  пісні  в  такт.

Лиши  мене  в  своїй  душі  навік,
у  мріях  світлих  і  ранкових  снах.
Не  буде  ближчим  жоден  чоловік
уже,  кохана.  То  планиди  знак!

  



 

Останнє  бажання

Хотів  з  тобою  заблукати
у  світлих  споминах  своїх
і  ніжні  губи  відчувати,
тепло  та  щедру  ласку  їх.

Торкатись  спраглими  вустами
твого  тендітного  плеча.
Насолодитись,  як  востаннє,
допоки  блимає  свіча.

Бажав  з  тобою  загубитись
в  безмежнім  подиху  зірок
і  назавжди  серцями  злитись,
останній  той  зробивши  крок.


  


 

Що  ж  насправді?

Тебе  так  хочуть  мої  очі
і  руки  хочуть,  і  вуста!
І  серце  пташкою  тріпоче,
а  в  голові  гроза  гуркоче
і  лине  музика  проста.

Та  музика  несе  за  хмари,
за  обрій,  в  неба  височінь!
Напевне  то  кохання  чари,
а  може  –  відчуття-примари
і  від  любові  лише  тінь…

 
 


 

Магія  минувшини

Гадали  ми,  що  щиро  покохали,
що  інше  почалося  в  нас  життя,
та  одного  ми  зрештою  не  знали  –
минувшини  не  вмерли  почуття…

Ті,  самі  перші,  що  ввійшли  у  звички,
заповнили  собою  весь  наш  світ,
що  сонце  перетворюють  на  мжичку,
безжально  нищать  навіть  суперхіт…

Ми  магії  минувшини  не  знали,
вона  нас  не  лишала  ні  на  мить,
за  дійсність  лиш  уяву  видавали,
але  природу  –  не  перехитрить!..

 
 



Даремно

Пробач,  принцесо,  знову  помилився,
захоплення  прийнявши  за  любов…
Із  таланом  даремно  не  мирився
і  пробував  позбутися  оков.

Оков  самотності,  кайданів  самотини,
свавілля  часу,  промайнулих  літ.
У  творчості  –  життєвої  рутини
не  просто  подолати  моноліт…

Але  в  душі  хай  музика  лунає,
а  серце  ще  хвилює  пташки  спів.
Порадує  весна  п’янким  розмаєм
і  для  катренів  вистачає  слів.

Перед  очима  Ольжина  картина*,
де  грації  змішалися  на  мить…
Тож  хай  не  заважає  горошина,
а  решту  –  значно  легше  пережить!

*  Мається  на  увазі  картина  миколаївської  художниці  Ольги  Артим  «Три  грації».
 

 

«Чума»

Не  попадаєш  ти,  не  попадаєш…
І  я  себе  запитую  –  чому?
Ти  відчуття  гармонії  не  маєш
чи,  може,  просто  граєшся  в  «чуму»?

У  гру  свою,  веселу  і  не  дуже,
хоч  правила  у  ній  писала  ти.
Учасники  її  тобі  байдужі,
як  не  турбують  спалені  мости.

У  ритм  не  попадаєш  і  у  душу,
хоч  вдалині  й  відлунює  сурма,
але  усе  ж  тобі  сказати  мушу  –
мені  набридла  вже  твоя  «чума»!

  


Не  треба  слів

Не  називай  себе  погано
і  не  картай  єство  своє.
Не  винести  собі  догану,
що  зробиш  –  ти  така,  як  є…

Не  говори  мені  про  Бога,
олжею  не  плямуй  святе.
Це  не  прохання  –  засторога!
Тобі  не  відомо  про  те…

Не  копирсайся  у  стосунках,
не  заїкайся  про  любов  –
її  шукає  у  лаштунках
твоя  уява  знов  і  знов…

Не  знаєш  ти  і  про  високе  –
тобі  несила  линуть  ввись.
Усе  пройшло,  минули  строки…
Не  треба  зайвих  слів!
Молись.

  


Варто  подумати

Навіщо  ти  трудила  свої  очі?
У  них  тонули  відблиски  жалю,
та  я  про  це  і  думати  не  хочу.
Краплинами  рідкого  кришталю,
наповнились  вони  аж  по  повіки,
коли  ми  розлучалися  навік,
бо  драмам  за  весь  час  забракло  ліку…
Те  витримати  може  чоловік?*

Відомо,  за  минулим  ти  сумуєш
і  спогади  ще  спати  не  дають,
і  вулицями  все  одна  мандруєш,
пригадуючи  свій  буремний  путь…
Не  збудували  ще  машину  часу,
щоб  у  минуле  раптом  завітать.
Подумай,  не  пора  одіти  рясу
і  тільки  книгу  пам’яті  гортать.

*  В  сенсі  людина.
  




Любити  не  перестану

Любити  я  тебе  не  перестану
в  глибинах  власної  душі,
твою  ласкаву  посмішку,  кохана,
твої  пісні,  твої  вірші…

Твій  голос  ніжний  і  шовкові  руки,
солодкі  та  п’янкі  вуста.
Ті  миті  після  довгої  розлуки
і  всі  розмови  про  Христа…

Хай  Бог  пошле  тобі  щасливу  долю
і  спокій  душу  сповнить  вщерть,
спокус  позбавить,  сумнівів  і  болю
та  устаткує  коловерть.

Щоб  у  минуле  той  період  канув,
пісні  роїлися,  вірші,
а  я  любить  тебе  не  перестану,
але  на  відстані,  в  душі.


  



Гордіїв  вузол

Життя  все  торував  дорогу  вгору,
свій  ніс  уперто  Богом  даний  хрест.
Поволі  увійшов  в  осінню  пору,
здолавши  долі  сотні  тисяч  верст.

А  на  шляху  всього  зустрів  немало,
було  удосталь  і  добра,  і  зла,
та  серцю  в  мандрах  цих  не  вистачало
людського  розуміння  і  тепла…

Воно  чекало  довго  душу  рідну,
якій  могло  б  відкрити  біль  і  щем,
роботі  спільно  порадіти  плідній
під  сонцем  лагідним  і  навіть  під  дощем…

І  ось  така  зустрілась  по  дорозі,
її  послав  беззаперечно  Бог,
а  серце  б’ється  в  радості  й  тривозі  –
невже  нарешті  до  кінця  удвох?!

Невже  нарешті  та,  у  снах  що  бачив,
що  довгі  роки  мріяв  і  жадав!
Та  доля  знов  сміється,  серце  плаче  –
заміжню  жінку  Бог  тобі  послав…
 



Та  й  то  не  все…  Вона  Його  служниця!
«Свобідна»  донька,  Господа  раба…
Вона  душею  у  його  в’язниці,
хоч  волею  і  тілом  ще  слаба…

Крім  мене  хто  їй  бідній  допоможе?
Мені  ж  без  неї  теж  лише  страждать…
Дай  розуму  і  сил,  великий  Боже,
щоб  го́рдіїв  цей  вузол  розв’язать!


Ти  на  землю  упала  снігами

Ти  на  землю  упала  снігами,
розчинилась  в  лісах  і  воді,
закружляла  в  повітрі  з  вітрами,
промайнула  в  міській  слободі…

Залишився  від  тебе  лиш  спомин,
смак  цілунку  на  спраглих  губах.
Сколихнула  життя  мого  човен
і  розтанула  в  небі  як  птах…

  


Визначена  невизначеність

Нарешті!  Все!  Досягнуто  мети,
немов  і  не  було  семи  тих  років!
Всі  «спалені»  відновлено  мости  –
півдня  хватило…  і  півсотні  кроків.

Приємне  море,  тепле  й  голубе,
сім’я  стара,  але  нові  знайомства,
і  свіжі  очі  радують  тебе,
і  номер  телефону  ніби  помста…

Потоки  легковажно-марних  слів,
захоплень,  хобі,  справ  як  пустоцвітів
ще  й  усмішка  на  милих  жартів  тлі  –
нагадує  чомусь  рибацькі  сіті…

У  тебе  все  не  так  як  у  людей,
а  може,  то  й  нормально,  навіть  краще  –
не  треба  нових,  ні  оновлених,  ідей
чи  знову  лізти  в  непролазні  хащі…

Мов  підкорити  простір,  часу  плин,
тобі  нічого  вже  не  жалко  і  не  жасно  –
обдарувати  ще  до  роковин
і  взяти  подарунок  передчасно…
 

Відспівав

Усе  життя  він  був  максималістом,
як  ненавидів  люто  чи  кохав…
Бувало  формі  не  хватало  змісту,
та  ні  собі,  ні  іншим  не  брехав.

І  вже  як  підоспіло  відмічати
тридцятирічний  вдруге  ювілей,
здавалось  пощастило  покохати
єдину  ту,  що  оспівав  Орфей!

Якій  повірив  і  розтав  душею,
з  якою  мріяв  стрінути  кінець,
пуститися  в  останню  одіссею,
в  огонь  і  воду,  навіть  під  вінець…

У  дійсності  ж  не  сталось,  як  гадалось,
бо  Еврідіка  мала  інший  план  –
вона  лише  в  піснях  його  купалась
і  все  плекала  тільки  свій  талан…

Та  скільки  б  тій  мотузочці  не  витись,
але  настане  все  ж  і  їй  кінець…
Дарма  не  варто  в  стіну  лобом  битись,
це  в  огород  Орфея  камінець.

Він  жив,  співав,  творив  –  усе  для  тебе,
та  інші  плани  вкрали  майбуття,
але  без  тебе  –  й  музика  не  треба,
що  за  подвійне  й  говори́ть  життя… 



Краще  пізно*

Ти  твердила  –  потрібно  зачекати
так  довго,  що  уже  пройшли  віки!
Але  в  чеканні,  доки  зникнуть  грати,
пройшли  ми  неповернення  крапки…

Не  розгорівшись,  згасли  свічі  наші
і  невідомо,  в  тім  чия  вина.
Лиш  пригубити  видалось  із  чаші,
не  осушити,  випивши  до  дна…

Знов  лицар  помилився  в  сподіваннях,
подавшись  захищати  Камелот.
Кохання  іспит  не  пройшло  чеканням,
бо  виявився  міражем  оплот…

Під  одягом  ховались  душі  різні,
та  має  свій  кінець  найдовший  сон.
«Ніколи»,  кажуть,  гірше  аніж  «пізно»  –
у  всі  віки  такий  життя  закон.

*За  мотивами  фільму  „Перший  лицар“.

  

 

Знову

Пробач,  кохана,
знову  помилився  –
бо  лицедійство
за  любов  прийняв.
На  люди  знов
даремно  появився,
на  що  свій  спокій
вкотре  проміняв…

Такий  талан,  планида,
підла  доля,
щоб  залишок  життя
знівечить  так.
Охота,  кажуть,
гірше  за  неволю,
й  тепло  душі  –
уже  недобрий  знак…

  



 
Подивись  мені,  люба,  у  вічі

Подивись  мені,  люба,  у  вічі
і  відверто  мерщій  розкажи,
чому  згасли  зіниць  наших  свічі,
як  дістались  тієї  межі…

Чом  потухли  іскринки  кохання,
все  закрила  хмарин  пелена,
чом  ковтала  слова  ти  останні
і  між  нами  вставала  стіна?..

Ти  повідай  нарешті,  кохана,
напівзваба  –  то  майже  не  гріх?
Чи  в  очах  твоїх,  птахо  жадана,
я  побачив  лиш  відблиск  своїх?!.


  


Бадмінтон

Як  хутко  переправила  волан
вже  на  мою  ти  половину  поля,
порадивши  мені  писати  план
півріччя  –  як  я  бачу  свою  долю…

Зізнаюсь  чесно,  навіть  не  чекав
такого  я  зухвалого  напору,
бо  планів  перед  тим  я  змалював
на  все  життя,  рожевих,  цілу  гору…

Про  творче  і  сімейне  майбуття,
про  наші  спільні  вечори-світанки,
в  минуле  що  немає  вороття,
мені  що  ти  дружина,  не  коханка!

Але  у  тебе,  мабуть,  власна  гра
і  правила  її  сама  ти  пишеш…
Мені  б  оте  давно  збагнуть  пора,
та  я  вслухався  безнадійно  в  тишу…

Пора  скінчати  гру  ту  в  бадмінтон,
де  перемогу  віддано  зарання.
Любов  програла  черговий  аґон,
на  справедливість  марні  сподівання.
 


Завітне  бажання

Прави́м  бажаєш  бути  чи  щасливим?  –
запитувала  ти  мене  не  раз.
Які  тобою  керували  сили?  –
собі  питання  ставив  я  всякчас…

Зі  щастям  разом  правота  у  парі
не  здатна  мирно  по  життю  іти?
Жахливих  уникати  як  пожарів,
щоб  не  палали  зведені  мости?

Невже  щасливим  можна  бути  в  світі,
лиш  вічно  потакаючи  брехні,
і  як  це  пояснити  нашим  дітям,
уникнувши  неправди  й  маячні?

Невже  прави́м  себе  відчути  можна
лише  на  попелищі  почуттів?
Чому  людина  нині  неспроможна
в  полеміці  знайти  належних  слів?

Чому?  Невже?  Коли?  –  одні  питання
і  тане  у  душі  комфорт  як  дим…
Завітне,  люба,  маю  я  бажання  –
щасливим  хочу  бути…  і  прави́м!

 



В  одному  королівстві

Скажи,  красуне,  що  то  за  любов,
що  тільки  у  розлуці  й  розквітає?
Вона  боїться  так  тепла  оков,
що  близькість  її  бідну  убиває?!

Яку  собі  ти  визначила  роль,
чому  вона  така  у  тебе  різна
і  хто  в  такому  випадку  король,
якщо  екстаз  завжди  міняє  тризна?

Коли  твоя  позиція  сталева,
а  статус  твій  –  для  грішних  аксіома,
принцесо,  чом  в  гостях  ти  й  королева,
рабиня  ж  і  жебрачка  в  себе  дома?!.

Повідай,  невиправна  лицедійко,
у  чому  сенс  подвійного  життя?
Король  давним-давно  не  парубійко,
та  й  ти  уже  не  тягнеш  на  дитя!..

Зустрінемось  колись  ми  неодмінно,
зіграєш  до  кінця  ти  свою  роль.
Все  буде  так  же  пафосно  й  картинно,
та  буде  іншим  там  уже  король.

 



До  моря!

Життя-життя  –  то  безперервна  школа,
а  кожен  день  –  завжди  якийсь  урок…
Хоч  за  плечима  й  досвіду  стодола,
та  ризик  є  зробити  хибний  крок.

Усе  на  тім  шляху  не  прорахуєш,
бо  верх  беруть  частенько  почуття.
Ступнув  лише,  а  за  спиною  чуєш,  –
Помилочка!  Таке  воно  життя…

В  дорозі  різних  вчителів  багато  –
хороших  і  лихих,  буває  все…
Частенько  попадаються  загати
і  не  завжди  повз  неї  пронесе.

Отак  попав  негадано  в  заплаву
гірський  ручай,  життя  мого  потік.
Мороз  перетворив  на  сніжну  лаву,
на  вічний  спокій  той  струмок  прирік?

Та  ні,  не  спорудили  ще  затори,
лунає  в  серці  пісня  солов’я,
бо  десь  там  вдалині  чекає  море!
Кохання  море,  вчителько  моя.
 


 
Вже  час

Отак  хотіла  виграть  поєдинок,
що  й  почуття  поставила  на  кін.
У  цьому  ти  бажанні  не  єдина,
та  по  таким  давно  лунає  дзвін.
Пристрасть  –  шалене  безумство,
душу  спустошила  ти…
Але  не  вічне  чаклунство,
час  вже,  кохана,  іти.

Життєвий  простір  –  театральна  сцена,
буття  всякчас  для  тебе  –  лише  гра.
Тобі  стосунки  –  циркова  арена,
та  це  фінал,  уже  іти  пора.  
Все  залишаю  за  бортом,
витівкам  втрачено  лік.
Йди  собі  з  Богом  чи  Чортом  –
лиш  би  подалі  й  навік!

  




Позолота

Куди  поділась  казки  світла  мить,
чому  не  ваблять  березневі  ранки
і  серце  вже  не  рветься  у  блакить,
повисли  сумно  руки  мов  фіранки?

Прийшла  весна,  та  де  ж  ті  солов’ї?
Нестерпно  лине  лише  мертва  тиша…
Не  діють,  люба,  чари  вже  твої
чи  «дурачок»  нарешті  поумнішав?

Прозрів  нарешті  сивий  молодець,
осінніх  мрій  злетіла  позолота?
Підкрався  непомітно  все  ж  кінець
порі  кохання  у  одні  ворота?!.

Бо  то  була  не  просто  забаганка,
не  сумнівайся,  люба,  ні  на  мить:
Поезія  –  дружина  і  коханка
й  тобі  уже  нічого  не  змінить!

  


Розділ  3.  Мініатюри  із  натури


Рожевий  туман

Ми  завше  бачим  те,  що  бачить  хочем,
кохання  ж  часто  вдягнене  в  туман;
нам,  зазвичай,  любов  туманить  очі…
Як  легко  там  ховається  обман!

Форма  і  суть

Стоїть  чемненько,  вся  свята  та  гожа
немов  мадонна  істинна  вона,
на  ангела  обличчям  вельми  схожа,
а  у  душі  –  то  чистий  сатана!

Кому  що…

Їжачок  комусь  в  тумані,
а  комусь  карась  в  сметані,
комусь  пташка-перепілка,
а  комусь  у  зріст  весь  –  грілка!

  


Необізнані

Знак  достатку  всіх  часів  –
у  сметані  карасі,
але  ті  цього  не  знають  –
у  сметану  не  бажають!

Букет

Бузку  букет  зів’яв  у  вазі,
забракло  красеню  води!
Отак  і  ти  в  своїй  оазі
засохти  можеш  назавжди…

На  прощання

З  минулим  потрібно  прощатись  рішуче!
Ту  кішку  не  варто  тягнути  за  хвіст,
бо  спомини  щемні,  а  часом  колючі,
майбутнього  стежку  ведуть  під  укіс.

Радіти  рано

Радіє  кінь  –  звільнився  все  ж  від  пут,
нарешті  піде  чвалом  він  щосили!
Та  невтямки  гнідому,  що  хомут
натомість  не  дарма  йому  оділи.
 


Гірке  похмілля

Недовго  на  кредит  бенкетували,
стіни  не  вийшло  –  збудували  тин,
але  Європу  майже  обігнали…
За  цінами  на  м’ясо  і  бензин!

Таки  ні

За  стиль  і  смак  все  можна  видавати,
для  творчості  не  може  бути  норми,
але  убогість  змісту  не  сховати
за  будь-якими  вивертами  форми…

Олігарху

Подумай,  що  зробив  ти  для  народу,
в  історії  який  залишиш  слід,
яку  хотів  би  мати  нагороду
в  найближчу  сотню  тисяч  літ!  

В  одному  напрямку

Як  висріблить  нам  скроні  густо  іній,
згадаємо  Ісуса  чи  Сварога,
бо  всі  прямуємо  у  царство  тіней,
лише  своя  у  кожного  дорога.
 


Дещо  про  чесність

Вигода  чесна  –  повія  цнотлива,
в  їхніх  кишенях  відлуння  монет,
охлосу  Іродом  впарене  диво,
казки  старої  новенький  сюжет!

Все  важче

Суспільство  перекисло  ніби  бражка,
гірчить  все  більше  Батьківщини  дим…
Усім  останнім  часом  жити  важко:
одним  –  брехати,  вірити  –  другим!

Щоб  не  пропасти

Давайте  візьмемось  за  руки,
русини,  щирі  українці,
у  ці  тяжкі  часи  розпуки,
щоб  не  пропасти  поодинці!

Тільки  разом

Разом  –  ми  звернемо  гори
і  подолаємо  горе.
Тільки  в  великій  родині,
тільки,  коли  ми  –  єдині!
 


Голубооким

Усе  співав  про  заповітні  мрії,
на  попіл  їх  перетворивши  й  дим.
У  тебе  честі  менше  від  повії,
рожевий  коню,  з  оком  голубим.

Перші  «здобутки»  влади

Солдат  ми  повернули  й  кораблі,
захисників  углиб  вернули  й  бази
(нічого,  що  узимку  й  на  ріллі),
кінець  вже  скоро  і  самій  землі…
Лишилося  вернути  унітази!

Унітазіада  триває

Віват!  Воно  уже  перемогло!  –
натужена  мов  видавлена  фраза.
Мале  з  дорослим  стрінеться  брехлом,
це  вам  не  з  наших  суден  унітази…  

Мана́  в  тумані

Мана́  в  тумані  зелена  завела  в  оману
усіх,  сама  відправившись  в  Оман...
Прем’єр  же  повідомив  щодо  стану,  –
У  резидента  в  голові  туман! 

Вовча  жалість

Вовк  корову  пожалів,
хвіст  у  косу  їй  заплів,
залишились  від  корови  –
лиш  коса  та  чорні  брови!

Вовк  телицю  пожалів,
про  кохання  їй  наплів,
залишились  край  дороги  –
шкура,  ратиці  і  роги!

Вовк  кобилу  пожалів,
гриву  косами  заплів,
залишились  край  діброви  –
хвіст,  копита  і  підкови.

Пожалів  ослицю  вовк,
нарядив  її  у  шовк,
залишились  від  віслючки  –
довгі  вуха  та  каблучка!

Так,  закручена  спіраль,
та  у  чому  тут  мораль:
не  ганяйтесь  за  шовками  –
дружбу  не  водіть  з  вовками!

  

Безвихідна  ситуація

Прожили  п’ятнадцять  років
з  Василем  Наталка  –
примелькались,  але  ж  діти…
Розлучатись  жалко!
До  психолога  звернулись,
закінчивши  з  ринком.
Той  сказав,  –  Вивчать  анамнез
розпочнемо  з  жінки.

З  півгодини  слухав  лікар
про  її  турботи,
але  тільки  поцілунком
й  зміг  закрити  рота.
Потім  мовив  чоловіку,  –
Це  дієве  зілля.
Так  робити  рівномірно
тричі  на  неділю!

Тут  Василь  наморщив  лоба,
щоб  прийти  до  тями,
а  піднявшись,  безпорадно
лиш  розвів  руками,  –
В  середу  і  понеділок
привезу,  не  жалко,
а  у  п’ятницю  не  можу,
бо  у  нас  –  рибалка!
 

Обережно  –  склероз!

Халахупа  Катря  круте,
дбає  про  фігуру.
Потім  бігає  до  річки  –
водні  процедури!
А  щоб  груди  не  звисали  –
вправи  згідно  списку…
Раз  їй  дід  шматочок  сала
положив  у  миску.

–  Ой,  дідусю,  що  ви,  що  ви!
Це  ж  якась  отрута.
Із  м’ясного  їм  лиш  курку,
врешті-решт  –  когута,
щоб  надалі  зі  здоров’ям
клопоту  не  мала,
бо  склероз  бува  від  сала.
Вчені  доказали!

Дід  у  вуса  посміхнувся,
підморгнув  лукаво
і  промовив  так  онуці,
розмішавши  каву,  –
Правда.  Кусень  на  сніданок
з’їм  і  не  страждаю,
бо  до  вечора  про  голод  –
зовсім  забуваю!
 


 

Старий  поет  з  душею  молодою

Старий  поет  з  душею  молодою
у  гариві  завзято  йде  вперед.
Ще  всюди  чутно  відголоски  бою,
та  в  голові  його  новий  куплет.

З  Вітчизною  крокує  у  майбутнє
і  горе  з  радістю  у  них  завжди  навпіл.
Свята  бувають,  та  частіше  будні,
усе  під  гору  й  рідко  коли  схил.

Іде  вперед  бадьорою  ходою
і  погляд  свій  спрямовує  увись.
Старий  поет  з  душею  молодою
у  серце  вам  постукає  колись…

   
Заключне  слово


Пам’ятаєте  один  постулатів  фізики  ще  зі  шкільної  програми  –  атом  існує  доти,  доки  електрони  рухаються  навколо  ядра?  Коли  ж  електрони  втрачають  кінетичну  енергію,  вони  стикаються  з  ядром  і  атом  гине…
Цей  процес  мені  нагадує  людське  життя.  Людина  живе  тільки  в  русі.  Зупинка  означає  її  загибель,  навіть  коли  людина  ще  продовжує  фізично  існувати…
Тому  всім  читачам  бажаю  здоров’я.  Фізичного  і  духовного.  Останнє  не  менш  важливе.  Щоб  його  вистачало  для  постійного  руху.  Для  пошуків  шляхів  виходу  із  кризи  громадянського  суспільства,  що,  в  свою  чергу,  неможливо  без  кардинального  підвищення  рівня  культури  і  свідомості  основної  його  маси.
Тільки  усвідомлення  того,  що  ніхто  не  подарує  нам  достойне  життя,  окрім  нас  самих,  тільки  усвідомлення  необхідності  згуртуватись  для  відновлення,  а  скоріше  за  все  утворення,  такої  реалії,  як  український  народ  нової  формації,  може  дати  нам  шанс  вижити.  Ми  повинні,  та  просто  зобов’язані,  спробувати  скористатися  цим  шансом  навіть  не  стільки  для  себе,  скільки  заради  наших  дітей,  онуків  і  правнуків,  виховання  яких  –  один  із  головних  напрямів  спасіння  держави,  народу,  нації!
Свіжі  і  відібрані  мої  твори  можна  знайти  сторінці  «Українська  поезія  Олександра  Мачули»  у  Фейсбуці  (https://www.facebook.com/groups/2720261807995204/),  а  більш  повні  версії  –  на  тих  же  інтернетресурсах,  що  і  раніше.  Це  відповідні  сторінки  сайтів:  „Поетичні  майстерні“  (http://maysterni.com/user.php?id=8406,  козак  Дума),  „Клуб  Поезії“  (http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25192,  Richter)  чи  „Стихи.ру“  (http://www.stihi.ru/avtor/richterrr,  Олександр  Мачула),  а  також  на  моїй  сторінці  у  фейсбуці.  Ще  зі  мною  можна  сконтактуватися  електронною  поштою  за  адресою:  oma4o@ukr.net  чи  телефоном  за  номерами:  +38(097)773-66-96  або  +38(050)943-20-40.

Буду  вдячний  тим  небайдужим  людям,  що  знайдуть  небагато  часу  аби  поділитися  зі  мною  своїми  враженнями  від  прочитаного,  висловити  побажання  чи  пропозиції,  сформулювати  зауваження  чи  конструктивну  критику,  можливо,  дати  певні  поради,  а  ще  більше  –  грошей  для  довидання  існуючих  чи  наступних  збірок  моїх  поезій.

Маю  надію,  що  такого  роду  контакти  принесуть  не  тільки  взаємну  насолоду  від  спілкування,  але  і  будуть  сприяти  розвитку  нашої  української  поезії  та  підвищенню  її  рівня.

З  повагою,  автор
 
Зміст


Вступне  слово  3
 
Розділ  1.  Пілігрим  
Пілігрим  6
Ліра  7
Віче  8
Із  моря  погоди  9
Впали  на  калину  горобці 10
Невже? 11
Гординя  й  гордість 12
Молодість 13
Старе  дзеркало 14
Передвесіння 15
Переднововіччя 16
Новорічне  привітання 17
З  новим  марафоном! 18
Біля  підніжжя  Голгофи 19
Велесова  ніч 20
Вже  віє  груднем 22
Водохреща 22
Кінець  епохи  титанів 23
Місто  порожнечі 24
Театр  життя 25
Поезія  не  на  часі? 26
На  порозі  зими 27
Чи  зможемо? 28
Прокидайся 29
Командиру 30
На  волю! 31
Справжньому  русину 32
Земне  і  небесне 33
Чорна  субота 34
Пісня  солов’їна 35
Слугам  Мельпомени 36
З  ювілеєм 37
Втрата  ДНК 39
Його  душа 40
В  день  ювілею 41
Згусток  сонця 42

Розділ  2.  Сповідь  зрілої  любові
Поема  кохання  (вступ) 43
Якщо  зустріну 44
Горобина  ніч 45
Осіння  хризантемність 46
Гармонія 47
Пристрасті  осені 48
Чому  не  спиться? 49
На  шовку  спогадів 50
Вір  мені 51
Новорічна  зустріч 52
Березнянки 53
Очі 54
Прийди 55
Знак  долі 56
Останнє  бажання 57
Що  ж  насправді? 58
Магія  минувшини 59
Даремно 60
«Чума» 61
Не  треба  слів 62
Варто  подумати 63
Любити  не  перестану 64
Гордіїв  вузол 65
Ти  на  землю  упала  снігами 66
Визначена  невизначеність 67
Відспівав 68
Краще  пізно 69
Знову 70
Визначена  невизначеність 70
Подивись  мені,  люба,  у  вічі 71
Бадмінтон 72
Завітне  бажання 73
В  одному  королівстві 74
До  моря 75
Вже  час 76
Позолота 77

Розділ  3.  Мініатюри  із  натури 78

Вовча  жалість 83
Безвихідна  ситуація 84
Обережно  склероз 85
Старий  поет  з  душею  молодою 86

Заключне  слово 87
 





Літературно-художнє  видання

Мачула
Олександр  Миколайович



Повітря,  що  спресоване  в  вірші

Лірика
Українською  мовою


______________

Формат  60х84  1/16.  Ум.  друк.  арк.  3,02.
Тираж  200  пр.  Зам.  №  534-533.


ВИДАВЕЦЬ  І  ВИГОТОВЛЮВАЧ
Товариство  з  обмеженою  відповідальністю  фірма  „Іліон“.
54029,  м.  Миколаїв,  вул.  Бузника,  5/1.
Свідоцтво  суб’єкта  видавничої  справи  ДК  №  1506  від  25.09.2003  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913768
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2021

Високосний вік (закінчеення)

Розділ  8.  Новели  та  есе

Гойдалка

Фантастична,  із  самого  піднебесся,  гойдал-ка  звисала  над  велетенським  обривом,  що  майже  на  півтори  сотні  метрів  стрімко  підно-сився  над  лиманом.  По  ліву  від  Олекси  руку  Бо-рисфен  і  Гіпаніс  уже  спільними  зусиллями  не-сли  свої  бірюзові  води  до  Чорного  моря,  а  те  радо  зустрічало  їх  з  правого  боку,  відразу  ж  за  островом  Березань.
Несподівано  десь  із  юності  виринули  ряд-ки:  «Де  во́ди  рік  Дніпра  і  Бугу  та  мо́ря  чиста  бі-рюза,  через  віки  пливе  фелюга  –  містичний  ос-трів  Березань…»
Олексій  босими  ногами  упевнено  стояв  на  ретельно  витесаній  невідомим  майстром  ши-рокій  сосновій  дошці  і,  міцно  тримаючи  в  руках  грубі  льняні  линви-кодоли,  розгойдувався  все  вище  і  вище.  Коли  та  величезна  колиска  линула  вперед,  він  пролітав  прямо  над  островом  і  подумки  занурювався  у  смарагдові  хвилі  лиману,  а  на  зворотному  шляху  –  поринав  поміж  легкі  хмарини,  що  білими  лебедями  пливли  за  вітром.
Великі  голубі  Олексині  очі  просто  світили-ся  радістю  і  майже  зливалися  то  з  прозорою  бірюзою  води,  то  з  клаптиками  небесної  блакиті,  що  мелькала  між  невагомих  хмарин.  Він  давно  вже  не  відчував  такої  легкості.  Напевне  ще  зі  студентських  років,  коли  після  закінчення  десятирічки  перша  хвиля  юнацького  кохання  накрила  його  з  головою  та  щодуху  понесла  у  новий  світ  людських  стосунків  і  незнайомих  досі  некнижкових  реалій.  Щира,  добродушна  посмішка  грала  на  його  ледь  відкритих,  витончених  вустах  під  першими  промінцями  весняного  сонця,  що  починали  несміливо  пробиватися  із-за  рідколісся  Кінбурнської  коси,  над  якою  зі  сходу  нависала  дивовижна  багряниця.
З  глибини  кришталевої  товщі  лиману  на  Олексія  уважно  дивилися  два  великих  смараг-ди,  ніби  пронизуючи  його  наскрізь  і  зазираючи  в  саму  душу.  Спочатку  йому  здалося,  що  це  очі  великої  кішки,  пуми  чи  пантери.  Можливо  до  такого  висновку  чоловіка  схиляв  янтарно-жовтий  відтінок  тих  коштовних  каменів,  але  невдовзі  біляві  гребені  хвиль,  що  нагадували  елегантні  русі  кучері  зачіски  німфи  чи  русалки,  остаточно  переконали  його  в  тому,  що  ці  диво-очі  належать  людині.  Молодій  і  красивій  жінці,  яка  через  товщу  води  уважно  спостерігає  за  кожним  його  рухом.
Несподівано  погода  різко  змінилася.  З  мо-ря  налетів  поривчастий  вітер  і  за  лічені  хвили-ни  небо  затяглося  важким,  сірим  хмаровинням.  На  землю  спустилися  сутінки  і  все  навколо  утонуло  в  густому  мороці.
Одначе  так  тривало  недовго.  Через  незна-чний  відтинок  часу  перед  очима  чоловіка  знову  з’явилася  та  сама  небесна  гойдалка,  але  тепер  вона  уже  поважно  спадала  поміж  двох  темних  грозових  хмар,  що  закривали  собою  майже  весь  небосхил.  Якась  невидима  рука  розгойдувала  велетенську  орелю,  нижній  край  якої  зі  свистом  час  від  часу  пролітав  настільки  близько  від  голови  Олекси,  що  груба  дошка  майже  торкалася  кінчиків  його  коротко  стриженого  волосся.  Від  того  у  чоловіка  мимоволі  перехоплювало  подих,  а  коли  вона  в  черговий  раз  просвистіла  за  кілька  міліметрів  від  самої  маківки,  той  мимоволі  увібрав  голову  в  плечі,  ніби  ухиляючись  від  смертоносного  леза  імпровізованої  небесної  сокири.
Саме  це  знаряддя  середньовічної  інквізиції  і  примусило  Олексу  прокинутись  задовго  до  світання.  Він  широко  відкрив  очі  і,  змахнувши  долонею  краплини  холодного  поту  з  розпаленого  чола,  зупинив  свій  погляд  на  червоній  плямі  світлодіода  електроперемикача,  що  ніби  морський  маяк  у  негоду  невтомно  вказував  йому  дорогу  до  світла.
–  І  отак  все  життя…  –  сумливо  подумав  Олекса.  –  Вперед-назад,  вгору-вниз…  Та  ще  й  дивись,  щоб  голову  не  знесло!  Такі  думки  ір-жею  осідали  в  його  підсвідомості  і  уперто  гнали  геть  сон-дрімоту.  Не  в  останній  мірі  цьому  сприяли  і  янтарно-зелені  очі  незнайомки,  що  продовжували  уважно  розглядати  його  із  загадкової  товщі  морських  глибин.
Покрутившись  у  ліжку  ще  з  пів  години  та  зрозумівши,  що  вже  не  зможе  заснути,  він  під-нявся,  накинув  халат  і  попрямував  на  терасу  свого  будинку  над  Інгулом.  На  небосхилі,  рясно  уквітчаному  діамантами  далеких  галактик,  жодної  хмаринки.  Місто  спочивало  у  повній  тиші.  З  величезного  свічада  ріки,  по  обидві  сторони  Аляудського  півострова,  на  нього  з  цікавістю  позирали  близнюки  як  небесних  світил,  так  і  гірлянд  вогнів  рідного  міста.  На  сході  уквітчане  коштовностями  небесне  шатро  ледь  помітно  стало  світлішати,  ховаючи  свої  скарби  подалі  від  людського  ока,  і  у  цій  передранковій  ідилії  над  Інгулом  поступово  починав  народжувався  новий,  ще  невідомий,  день.
–  Нехай  він  буде  добрим  для  всіх!  Без  со-кир,  гільйотин  і  подібних  жахіть…  –  подумав  Олекса  і,  вдихнувши  кілька  разів  на  повні  груди  свіжого  річкового  повітря  та  відчувши  легке  запаморочення  в  голові,  попрошкував  униз  готувати  собі  ранкову  каву.
 

Нічний  візит

Доки  мала  стрілка  годинника  ледве  пере-валила  за  дванадцяту,  велика  непомітно  на-ближалась  до  розпадку  циферблата.  Густі  суті-нки  огортали  кімнату.  Елегантна  настільна  ла-мпа  у  вигляді  лілії  самотньо  стояла  на  підві-конні  і  рівномірно  сіяла  навколо  тепле  світло,  знімаючи  напругу  з  очей.  Ліна  сиділа  на  ліжку,  забившись  у  самий  куток  і  міцно  обнявши  зіг-нуті  в  колінах  свої  стрункі  ноги.  Більше  обійня-ти  не  було  нічого  і  нікого.  Донька  уже  кілька  годин  тихенько  спала  разом  зі  своїм  татусем  в  сусідній  кімнаті.  Коти  теж  дрімали  хто  де.
Проте  Ліна  ніскільки  не  переймалася  та-ким  усамітненням.  Це  традиційно  був  її  час.  Час  польоту  найпотаємніших  думок  і  найкарколо-мніших  фантазій.  Час  самотнього  комфорту  і  найвибагливіших  ілюзій  в  світі  її  творчості.  Са-ме  такими  пізніми  вечорами,  що  плавно  пере-тікали  в  ночі  романтичної  уяви,  вона  найбіль-ше  любила  ділитися  з  аркушами  паперу  чи  ек-раном  ноутбука  своїми  потаємними  думками.  А  втім  сьогодні  чомусь  не  писалось,  та  і  вчора  теж…
Поклавши  біляву  голівку  підборіддям  на  коліна,  вона  вже  хвилин  десять  уважно  дивилася  на  великий  настінний  годинник  і  намагалась  уявити,  як  тече  час.  Намагалася  уявити,  звідки  він  береться  і  куди  дівається,  як  секунди  крапельками  спадають  у  чашу  людського  буття  і  розчиняються  в  ньому,  поступово  віддаляються  і  стають  невидимими…
Несподівано  десь  із  глибин  пам’яті  вири-нуло:  «Секунди  падають,  хвилини  та  роки,  ле-тять  в  безодню  як  осіннє  листя  і  зазирають  в  урвище  зірки  –  їм  теж  не  спиться  в  космосі  ім-листім…»
Звідки  це?  Ліна  спробувала  зосередитися,  наскільки  це  було  можливо  для  неї  у  такий  піз-ній  час,  але  так  і  не  змогла  пригадати  ні  автора  рядків,  ні  назви  твору,  ні  навіть  того,  де  і  коли  вона  їх  вперше  почула  чи  прочитала.
Останнім  часом  натхнення  все  частіше  ста-ло  ігнорувати  її.  За  пів  року  вона  написала  дуже  мало.  Всього  кілька  невеликих  оповідань.  Але  таке  траплялось  і  раніше.  Зокрема,  десять  років  тому,  коли  вона  закінчила  роботу  над  своїм  першим  великим  твором.  Тоді  світ  побачив  «Наречену  чорного  ангела»,  її  психологічний  роман.  Хоча  насправді  книга  являла  собою  збірку  із  півтора  десятка  невеликих  за  об’ємом  так  би  мовити  психологічних  етюдів,  головними  героїнями  яких  були  жінки  її  віку,  зовнішності  і  долі…  Та  саме  за  цю  свою  книгу  молода  авторка  була  відзначена  дипломом  одного  з  найпрес-тижніших  літературних  конкурсів  країни.
То  був  її  зірковий  час  –  червона  доріжка,  бурхливі  оплески,  квіти,  шампанське  і…  повна  самотність.  Від  шлюбу  лишилося  одне  попели-ще.  Десятилітня  донька  за  кількасот  кілометрів  на  вихованні  у  бабусі,  її  матері.  Викладацька  робота  і  додаткові  навантаження  в  пошуках  засобів  для  існування  виснажували,  а  поряд  –  жодної  душі,  яка  б  могла  зрозуміти  її  і  підтримати.  Можливо  саме  тому  Ліна  протягом  кількох  років  не  змогла  написати  жодного  рядка,  хоч  як  не  намагалась  заставити  себе  це  зробити…
Таке  ж  відчуття  внутрішньої  спустошенос-ті  не  полишало  її  уже  з  осені  минулого  року.  Розуміння  того,  що  причина  криється  не  тільки  в  систематичних  п’янках  батька  її  молодшої  доньки  та  його  непоодиноких  походах  в  пошуках  нових  емоцій,  твердо  оволоділо  її  свідомістю  і  не  полишало  голову  кілька  останніх  місяців.
–  Справа  в  тому,  що  тобі  самій  уже  не  ви-стачає  нових  вражень  і  свіжих  емоцій,  –  раптом  тихо  долинуло  до  неї  з  протилежного  кутка.
Ліна  аж  підхопилась  від  несподіванки,  оскільки  була  переконана,  що  в  кімнаті,  окрім  неї  самої,  немає  нікого.  Уважно  обвівши  погля-дом  навколишню  напівтемряву  і  переконав-шись,  що  вона  тут  одна-однісінька,  поступово  прийшла  до  тями.  Невже  це  її  внутрішній  голос,  друге  я,  Его,  озвучило  те,  чого  останнім  часом  вона  не  наважувалась  сказати  собі  сама?  –  несподівана  думка  обпекла  свідомість  жінки.
–  Так,  –  тихо  погодилась  вона,  таким  чином  вступаючи  в  діалог  сама  з  собою,  –  але  я  не  зовсім  це  мала  на  увазі.  Не  фізичну  близькість  з  людиною  протилежної  статі.  Мені  б  цілком  вистачило  духовного  контакту  на  емоційному  рівні!  –  дещо  голосніше,  наскільки  це  було  можливо,  щоб  не  побудити  сімейне  оточення,  продовжувала  Ліна.
–  Тільки  не  потрібно  займатися  самообма-ном,  –  знову  спокійно,  але  досить  твердо,  про-мовило  Его.  –  Себе  можливо  тобі  і  удасться  на-дурити,  але  ж  тільки  не  мене.  Тобі  потрібні  щи-рі,  не  штучні,  емоції,  а  без  природніх  вчинків  їх  просто  не  буває…
–  Я  можу  фантазувати,  писати  зі  слів,  спо-гадів  інших  осіб.  У  мене  вже  є  такий  досвід  і  він  виявився  доволі  успішним,  –  продовжувала  Лі-на  відстоювати  свою  позицію.
–  Так,  але  то  тільки  незначний  епізод.  До  того  ж  він  схожий  на  твої  власні  спогади,  які  склали  основу  попередніх  творів.  Образ  скрив-дженої  долею  і  сильною  статтю  жінки,  яка  му-жньо  долає  всі  життєві  труднощі,  давно  і  рете-льно  виписаний  тобою  зі  всіх  боків.  Він  посту-пово  почав  набридати  читачеві,  –  впевнено  за-перечило  Его,  безцеремонно  усівшись  уже  чо-мусь  на  її  звичне  робоче  місце,  за  письмовий  стіл.  –  Варто  освіжити  палітру  сюжетних  ліній,  подумати  над  розширенням  арсеналу  засобів  подання  інформації,  а  без  нових  контактів  тут  тобі  ніяк  не  обійтися,  –  спокійно  стояло  воно  на  своєму.
–  Але  ж  у  мене  є  Жора,  наші  друзі,  колеги,  знайомі…  –  ще  за  інерцією  продовжувала  опи-ратися  Ліна,  хоча  і  сама  уже  починала  розуміти,  настільки  сильною  була  позиція  її  співрозмовника.
Так  тривало  впродовж  кількох  годин.  На-пруга  полеміки  то  спадала,  то  знову  сягала  свого  апогею.  Далеко  за  північ  так  же  несподівано,  як  і  з’явився,  співбесідник  залишив  Ліну,  непомітно  розтанувши  у  темряві  вікна.  Та  і  нічого  дивного  –  це  ж  її  відображення,  а  вона  сама  послідовністю  і  передбачуваністю  ніколи  не  страждала.
Уже  залишившись  наодинці  та  перебираю-чи  в  уяві  своїх  товаришів,  колег  і  знайомих,  во-на  піймала  себе  на  думці,  що  серед  них  відсутні  яскраві,  харизматичні  постаті,  які  б  виявились  здатними  зарядити  її  новими  позитивними  враженнями  та  емоціями.  Все  таке  звичне  і  бу-денне  –  сумно  розмірковувала  вона.
Несподівано  у  цей  хід  роздумів  втрутився  звуковий  сигнал  її  смартфона.  Від  когось  на-дійшло  повідомлення  по  «Viber»  –  підсвідомо  відзначила  Ліна.  Хоча  вона  надавала  перевагу  мовчазливому  «Messenger»,  але  наважитися  ві-дключити  «Viber»  ще  не  могла.  Можливо  все  тому,  що  він  пов’язував  її  з  тією  частиною  ми-нулого,  порвати  з  якою  Ліна  ще  не  була  готова.
Поглянувши  на  екран  гаджета,  вона  з  по-дивом  з’ясувала,  що  майже  незнайомий  колега  запрошував  її  відвідати  свій  вечір  української  поезії,  який  мав  розпочатися  уже  сьогодні  в  музичній  вітальні  одного  із  музеїв  міста.
З  Олексою  письменниця  познайомилася  випадково.  Трапилось  це  восени  позаминулого  року.  Якось  її  подруга  запропонувала  відвідати  творчу  зустріч  з  тоді  ще  маловідомим,  але  досить  цікавим,  місцевим  поетом.  Інтриги  додавало  і  те,  що  писати  він  почав  досить  пізно,  після  виходу  у  відставку,  а  до  цього  все  своє  життя  займався  зовсім  іншою  справою.  Як  би  там  не  було,  але  інтуїція  їй  підказувала,  що  буде  цікаво,  і  вона  прийняла  запрошення.
Виступ  мав  відбутися  в  кафе  з  красномов-ною  назвою  «РокХата»,  розташованому  в  центрі  міста.  Ліні  раніше  не  доводилось  бувати  в  цьому  закладі  і  те  тільки  додавало  інтриги.  Потрапивши  всередину,  вона  відразу  звернула  увагу  на  відповідну  обстановку.  Обидві  зали,  розташованого  в  підвальному  приміщенні  ба-гатоповерхівки,  закладу  були  оформлені  в  сти-лі  «Рок»:  старі  музичні  інструменти,  пластинки,  артистичні  аксесуари,  книги  та  інші  цікаві  експонати,  масивні  столи  і  стільці,  а  особливо,  справжнісінький  кумир  її  дитинства  –  мотоцикл  «Ява»!
–  Мені  вже  тут  подобається,  –  сказала  з  по-смішкою  Ліна  подрузі,  ледве  переступивши  по-ріг  кафе  і  занурюючись  в  його  атмосферу.
Виступ  Олекси  загалом  також  справив  на  неї  позитивне  враження.  Його  твори  були  до-вершеними  за  формою  і  глибокими  за  змістом.  Свою  тонку,  чуттєву  лірику  він  декламував  теж  на  належному  рівні.  Не  меншу  повагу  у  Ліни  викликала  принципова  громадянська  позиція  його  творів.  Приємно  здивувало  те,  що  у  практично  російськомовному  місті  абсолютно  всі  твори  звучали  українською.  З  лірики  їй  найбільше  запам’яталися  його  «Сліди  на  піску».  Такий  собі  автопортрет  в  ретроспективі.  Зокрема,  у  творі  йшлося  саме  про  час  і  його  швидкоплинність  в  умовах  всесвіту…
Ліна  неспішно  піднялася  з  ліжка  і  підійшла  до  книжкової  шафи.  Відкривши  дверцята,  свої-ми  тендітними  пальчиками  вона  стала  переби-рати  шеренги  книжок,  знайшла  потрібну  і  по-вернулась  до  ліжка.  То  були  «Срібні  струни  ду-ші»,  одна  із  перших  поетичних  збірок  Олекси,  яку  вона  отримала  від  нього  в  подарунок  в  кін-ці  зустрічі.  «З  добром»  –  прочитала  короткий  як  постріл  дарчий  напис  автора  у  верхньому  лівому  куті  титульної  сторінки.
–  Не  густо,  –  подумала  вона,  роздивляю-чись  рівний  і  досить  симпатичний  почерк.
Прилігши  головою  на  подушку,  Ліна  на-вмання  відкрила  книгу  і  несподівано  побачила  продовження  теми,  яка  останні  кілька  годин  крутилась  в  її  голові:
В  морське  свічадо  сонце  зазирає,
промінням  сипле  по  хисткій  воді.
Світило  з  днем  новим  усіх  вітає,
своїй  радіє  вроді  молодій.
На  п’ятому  мільярді  власних  років
під  ноги  світоч  стелить  оксамит
котромусь  диваку,  життя  якого
у  вимірах  зірок  одна  лиш  мить…
–  Як  же  це  звучить  в  унісон  з  її  думками,  що  не  дають  їй  спокою  останнім  часом!  –  констатувала  молода  жінка  і  знову  поринула  в  коловерть  часоплину:
По  крайці  моря,  лінії  прибою,
піщаним  берегом  удаль  іде  юнак.
У  постаті  знайоме  щось  до  болю,
вже  зустрічався  десь  той  одинак…
–  За  останній  час  Олекса  зробив  великий  крок  уперед,  –  подумала  вона,  знову  мимоволі  зробивши  зупинку  так  і  не  закінчивши  читати  вірш.  –  Так,  саме  щось  до  болю  знайоме,  як  об-раз  зі  снів  юної  пори…
–  Тепер  його  твори  користуються  досить  широкою  популярністю  як  в  місті,  так  і  далеко  за  його  межами.  Особливо  громадянська  ліри-ка,  –  продовжувала  розмірковувати  Ліна.  –  В  той  же  час  чудовою  лірикою  поета  захоплю-ються  переважно  жінки.  Цьому  не  в  останню  чергу  сприяли  не  тільки  потужні  концертні  програми  перед  різними  аудиторіями  міста  та  в  мережі  Інтернету,  але  і  його  активна  проукраїнська  громадянська  позиція.  Можливо  це  саме  те,  що  мені  зараз  потрібно!  –  несподівано  сяйнула  думка  у  Ліни  і  вона  ще  раз  прочитала  запрошення.
–  А  досить  поважна  різниця  у  віці?  –  рап-том  нагадало  про  себе  її  Его,  що  знову  з’явилося  з  нізвідки.
–  Це  не  головне,  –  вельми  категорично  від-повіла  Ліна  пошепки.  –  Тим  більше,  що  він  ви-глядає  значно  молодшим  свого  віку.  Та  і  мені  уже  далеко  не  вісімнадцять…
–  Не  скажи,  –  не  здавалося  Его,  –  можливо  невдовзі  тобі  доведеться  згадати  відоме  прис-лів’я  про  те,  що  в  сорок  п’ять  баба  ягідка…
–  Що  буде  згодом,  не  знає  ніхто!  –  знову  тихо,  але  досить  категорично,  перебила  його  жінка.
Можливо  та  упевненість  спиралась  на  кі-лька  випадкових  зустрічей  з  Олексою,  які  мали  місце  за  останній  рік  під  час  різного  роду  твор-чих  заходів,  і  тільки  посилили  загальне  приєм-не  враження.  Як  би  там  не  було,  вона  подякува-ла  за  запрошення  і  написала,  що  буде  обов’язково.  Потім  поклала  книгу  під  подушку,  виключила  смартфон,  потушила  світло  і  золо-тою  рибкою  пірнула  під  ковдру.  Солодкий  сон  не  заставив  довго  чекати  на  себе.

Зустріч

До  початку  вечора  української  поезії  зали-шалося  п’ять  хвилин.  Гості  стали  підходити  ак-тивніше.  Музична  вітальня  одного  з  централь-них  музеїв  міста  була  майже  заповнена.  Олекса  намагався  приділити  увагу  кожному  із  запро-шених  –  зустрічав,  проводив  до  вільних  місць,  допомагав  присісти.
Невдовзі  підійшла  і  Ліна.  Вона  мала  непе-ревершений  вигляд:  світло-бежеве  демісезонне  пальто  гармоніювало  з  волоссям  кольору  спілої  пшениці,  елегантні  окуляри  в  темній  пластиковій  оправі  вигідно  підкреслювали  великі  янтарно-лазурові  очі,  додаючи  їй  привабливості  і  загадковості.
–  Я  маю  для  вас  сюрприз,  –  таємниче  про-мовила  молода  жінка,  тримаючи  в  руках  неве-ликий  пакунок  і  пильно  вдивляючись  йому  прямо  в  очі.
–  Мені  дуже  приємно  вас  бачити,  –  промо-вив  Олекса,  не  витримавши  її  пронизливого  погляду  і  мимоволі  опустивши  долу  свої  очі.  –  У  мене  теж  є  для  вас  невеликий  подарунок,  але  пропоную  питання  обміну  ними  залишити  на  опісля,  –  тихо  продовжував  він,  проводячи  жінку  до  заздалегідь  зарезервованого  для  неї  місця.
–  Добре,  –  з  якоюсь  теплотою  і  загадковіс-тю  в  голосі  погодилась  вона  і  невимушено  присіла  на  запропонований  поетом  стілець  майже  в  центрі  зали.
Подальша  коловерть  примусила  Олексу  на  певний  час  відволіктися  від  думок  про  Ліну  і  зосередитися  на  технічних  питаннях  творчої  зустрічі.

Незважаючи  на  деякі  вади  організаційного  характеру,  виступ  пройшов  досить  успішно,  хоча  спочатку  йому  ніяк  не  вдавалося  подолати  хвилювання.  То  десь  не  вистачило  повітря  щоб  розставити  акценти  або  чітко  закінчити  фразу,  то  голос  зрадливо  зривався  в  найвідповідальнішу  мить…  Тільки  після  кількох  прочитаних  творів  усе  стало,  так  би  мовити,  на  свої  місця.  Він  поступово  налагодив  візуальний  контакт  із  аудиторією,  яка  після  виконання  кожного  твору  відповідала  гучними  оплесками.
Лише  одне  довго  не  вдавалося  –  хоча  б  на  кілька  секунд  зупинити  погляд  на  Ліні,  а  тим  більше  глянути  їй  у  вічі.  «Чому?»  –  крутилося  в  голові  запитання,  але  відповіді  у  нього  не  було.  Навпаки,  поступово  воно  виокремилося  у  Олексиній  підсвідомості  і  почало  жити  своїм  самостійним  життям.

Дізнавшись  сьогодні  вночі,  що  Ліна  прийн-яла  його  запрошення,  Олекса  в  останню  мить  вніс  до  сценарію  творчої  зустрічі  невелику  ко-рективу.  Він  уже  знав,  що  їй  подобались  його  «Сліди  на  піску»,  а  тому    просто  не  зміг  утриматися  від  спокуси  включити  цей  вірш  до  програми.
В  завершальній  стадії  виступу,  коли  поет  перейшов  до  декламації  «Слідів…»,  все  зміни-лося  якось  ніби  само  собою.  Через  прочинену  квартирку  до  музичної  вітальні  мовби  залетів  казковий  мольфар  і  після  помаху  ним  чарівною  паличкою  невидимий  бар’єр  раптом  зник.  Читаючи  останні  катрени,  Олекса  спрямував  свій  погляд  туди,  де  сиділа  вона.
–  Дивак  радіє  сонцю  ніби  чуду,  мереживу  із  піни  та  води,  що  веселково  виграє  повсюди  і  тихо  злизує  залишені  сліди…  –  мелодійно  і  в  той  же  час  проникливо  на  всю  залу  звучав  го-лос  поета.
Ліна  сиділа  спокійно,  поклавши  ногу  на  ногу,  і  уважно  дивилася  прямо  йому  в  очі.  Їх  погляди  перетнулись,  змішались  і  закружляли  над  головами  присутніх.  Скориставшись  апло-дисментами,  обоє  декілька  секунд  візуально  поглинали  один  одного.
–  Тільки  для  тебе!  –  говорив  погляд  Олек-си.
–  Я  знаю!  –  вдячно  відповідала  йому  Ліна.
Дякувати  Богу,  що  все  те  залишилося  поза  увагою  слухачів  і  ледь  помітна  ніяковість  Олекси  по  закінченні  останнього  рядка  утонула  в  емоційних  оплесках  вибагливої  публіки.  Аналогічна  доля  спіткала  і  решту  заключних  творів.

Офіційна  і  неформальна  процедура  приві-тань  Олекси  колегами,  однодумцями  і  просто  пошановувачами  його  таланту  дещо  затягува-лася.  Звучали  привітання  в  прозі  і  віршах,  щирі  і  не  дуже.  В  очах  декого  навіть  проблискувала  не  зовсім  прихована  заздрість  чи  роздратуван-ня  –  це  ж  потрібно,  ще  пару-трійку  років  тому  про  такого  поета  в  місті  не  знав  ніхто!
Він  приймав  поздоровлення,  дякував  за  квіти  і  поетичні  експромти,  привітно  посміхав-ся,  але  з  нетерпінням  чекав,  коли  все  це  скін-читься.  А  ще  йому  не  давало  спокою  питання,  як  розпрощатися  зі  всіма  і  не  втратити  можли-вість  залишитися  з  Ліною  наодинці.
Певно  мольфар-чарівник  продовжував  опікуватись  подальшим  розвитком  подій,  бо  все  владналось  якось  само  собою.  Після  фотосесії  і  обміну  першими  враженнями  від  зустрічі  натовп  непомітно  розтанув.
Мовби  за  помахом  чарівної  палички  Олекса  з  Ліною  залишились  біля  гардеробу  тільки  удвох.
–  Це  вам  обіцяний  мною  сюрприз,  –  тихо,  але  підкреслено  чуттєво,  промовила  вона,  про-стягнувши  невеликий  пакунок.  –  Моя  друга  книга,  –  додала  жінка.
–  Чемно  дякую,  а  мій  подарунок  залишився  в  автомобілі,  –  ще  тихіше  сказав  Олекса,  допоміг  одягнути  пальто  і  запросив  її  до  виходу  з  музею.
На  його  щастя  вулиця  теж  виявилася  по-рожньою.  Взявши  із  салону  авто  свою  останню  поетичну  збірку,  Олекса  дещо  знітився.  Потріб-но  було  б  підписати  книгу,  але  як  це  зробити  стоячи.  Та  й  коліно  чи  капот  його  авто  теж  не  спасали  ситуацію.
–  Як  ви  дивитеся  на  те,  що  випити  по  чашці  кави?  –  несподівано  для  самого  себе  знайшовся  він.
–  Із  задоволенням,  –  відповіла  привітно  Ліна.
–  Якщо  не  заперечуєте,  тут  за  рогом  є  за-тишна  кав’ярня…
–  Жодних  заперечень,  –  посміхнулась  вона,  не  дочекавшись  завершення  фрази,  і  обоє  поволі  рушили  у  вказаному  Олексою  напрямку.
У  невеликому,  затишному  приміщенні  кав’ярні  в  цей  передвечірній  час  відвідувачів  майже  не  було.  Вони  без  жодних  проблем  обра-ли  вільний  столик  біля  вікна.  Питання  вибору  напоїв,  оскільки  обоє  приїхали  на  авто,  теж  спростилося  до  мінімуму.
–  Чай.  Зелений  чай  з  жасмином,  –  відповіла  досить  категорично  Ліна,  прочитавши  запи-тання  в  очах  Олекси.  –  Надмірна  вага.  В  моєму  віці  суворе  дотримання  режиму  конче  необхід-не,  –  не  без  кокетства  продовжувала  вона.
Дещо  оговтавшись  від  здивування,  Олекса  замовив  великий  глиняний  чайник  фірмового  гарячого  зеленого  напою  з  журавлиною  та  шматочками  яблука  і  піцу,  хоча  з  самого  ранку  йому  теж  чомусь  не  хотілося  їсти.  
–  Все-таки  хвилювання  дається  взнаки,  –  подумав  він,  обережно  поглядаючи  на  жінку.  –  Це  наслідок  сьогоднішнього  виступу  в  клубі  і  всього,  що  з  ним  пов’язано,  чи  першої  зустрічі  з  Ліною  наодинці?  –  продовжував  розмірковувати  чоловік,  чекаючи  подальшого  розвитку  подій.
За  столиком  вони  просиділи  не  більше  го-дини.  Посмакували  чаєм,  не  залишили  поза  увагою  і  піцу,  хоча  до  кави  справа  так  і  не  дійш-ла.  Розмова  точилася  навколо  нинішнього  ви-ступу,  творчих  планів  обох,  останніх  новин  у  літературному  світі  міста…  Як  говориться,  «ні  про  що».  При  цьому  Ліна  загадково  посміхалась  і  уважно  дивилась  своїми  зелено-жовтими  блюдцями  прямо  Олексієві  в  очі.  Він  же,  щоразу  відводячи  погляд,  ловив  себе  на  думці  про  те,  що  чи  не  вперше  у  своєму  некороткому  житті  не  може  витримати  погляд  співбесідниці.  А  ще  його  не  полишало  відчуття,  що  він  уже  десь  бачив  ці  глибокі  янтарно-лазурові  очі,  хоча  ніяк  не  міг  пригадати,  де  саме  і  коли.
Можливо  їх  перша  зустріч  так  би  і  закінчи-лась  нічим,  якби  не  одне  але.

–  Щиро  вдячний  Вам  за  те,  що  відгукнули-ся  на  запрошення  і  прикрасили  своєю  присут-ністю  мій  виступ,  –  промовив  Олекса,  провівши  жінку  до  її  автомашини.  –  Вибачте  за  недостат-ній  рівень  підготовки  і  певне  хвилювання…
–  Ну  що  ви?!  –  лагідно  зупинила  Олексу  Лі-на  знову.  –  Навпаки,  все  було  просто  чудово.  Я  отримала  величезне  задоволення  від  вас  і  ва-шої  поезії!
Вона  подала  йому  на  прощання  свою  мале-ньку  руку.  Чоловік,  легенько  стиснувши  її  тен-дітні  пальці  і  завагавшись  на  одну  лише  мить,  так  і  не  поспів  піднести  їх  до  своїх  вуст.  Жінка  раптом  хутко  піднялася  навшпиньки  і  ніжно  поцілувала  його  в  щоку.
Від  такої  несподіванки  Олекса  навіть  не  встиг  злякатися.  Миттєвий  дотик  ніжних  Ліни-них  губ,  враз  нагадав  йому  події  сорокарічної  давнини.  То  був  своєрідний  гейзер  із  полум’я  та  іскор  потужністю  в  кілька  десятків  тисяч  вольт,  який  несамовитим  вогнеграєм  ударив  майже  з-під  ніг  новоспеченого  студента  юрфаку  університету  південної  Пальміри,  загрожуючи  спопелити  все  живе  в  радіусі  кількох  метрів  навколо…
Цей  невинний,  на  перший  погляд,  поцілу-нок  ніби  блискавиця  за  якісь  частки  секунди  пронизав  Олексу  наскрізь,  проткнувши  його  як  ніж  масло  від  голови  до  ніг,  затьмаривши  на  якийсь  час  розум  і  паралізувавши  його  волю.  Він  не  знайшов  нічого  кращого  ніж  побажати  Ліні  гарного  вечора,  розвернутися  на  сто  вісім-десят  градусів  і  попрямувати  до  своєї  машини.  При  цьому  легке  запаморочення  в  голові  пере-слідувало  письменника  аж  до  самого  авто,  що  було  припарковане  в  кількох  десятках  метрів.
Тільки  коли  Олекса  сів  за  кермо  і  запустив  двигун,  туман  поступово  став  розвіюватися.  Рушив  не  озираючись,  але  дорогою  додому  ще  не  міг  повірити  в  те,  що  відбулося.  В  той  неспо-діваний  для  нього  поцілунок,  що  блискавицею  прошив  його  серце  і,  прийнявши  форму  остан-нього,  заходився  поступово  розтоплювати  в  ньому  багаторічний  лід.  При  цьому  він  боявся  зізнатися  навіть  собі,  що  майже  втік  з  місця  по-дії!
Що  ж  так  налякало  його?  Людину,  яка  уже  прожила  більшу  половину  свого  життя  і  на  своєму  шляху  бачила  майже  все!  Людину,  яка  не  один  раз  дивилась  у  вічі  смерті  в  буквальному  сенсі  цих  слів  і  не  відводила  погляду.  Останній,  в  поєднанні  з  аналітичним  складом  розуму,  був  основним  інструментом  її  професії  і  вивів  на  чисту  воду  сотні  і  тисячі  злочинців.  Людину,  яка  мала  справу  з  добрим  десятком  дівчат  і  жінок,  в  т.ч.  старших  за  Ліну  віком  і  з  більшим  життєвим  досвідом.
Дорогою  додому,  Олекса  не  міг  дати  собі  чітких  відповідей  на  ці  запитання.  Він  розумів  тільки  одне,  щось  змінилось  у  його  спокійному,  розміреному  останнім  часом  житті  і  беззаперечною  причиною  тому  є  ця  заміжня,  як  він  тоді  вважав,  досить  молода  жінка.  Також  він  віддавав  собі  звіт  у  тому,  що  це  суперечить  і  його  принципам  –  не  мати  стосунків  із  сімейними,  і  сформованій  за  останні  роки  позиції  –  не  мати  особистих  стосунків  із  жінками  взагалі.  Але  відчуття  того  дотику  ніжних  губ  Ліни  уже  не  полишало  його  на  рівні  підсвідомості,  як  він  не  намагався  заспокоїтися  і  повернути  свій  стан  у  вже  звичне  русло.
Діставшись  додому,  Олекса  залишив  авто  під  навісом  і,  взявши  подарунок  Ліни,  пішов  до  будинку.  Їсти  не  хотілося.  Знявши  верхній  одяг,  він  зайшов  до  вітальні,  де  зручно  умостився  в  кріслі  біля  каміну  і  відкрив  пакунок.  Це  була  друга  книга  Ліни  під  назвою  «Психологія  жіночої  помсти».  На  першій  сторінці  рукою  авторки  акуратно  було  виведено:  «Дорогому  пану  Олексі!  Для  пізнання  жіночої  душі  та  для  натхнення.  Щиро  Ваша  –  Ліна.  23.02.2020».
Заглибившись  з  головою  у  спомини  і  роз-думи,  Олекса  не  помітив  як  стемніло.  Відблиски  вогню  з  каміну  грали  в  його  очах,  які  дивилися  кудись  в  невідомість.  Він  не  знав,  скільки  так  минуло  часу,  але  його  повернув  до  дійсності  сигнал  телефону.  Надійшло  повідомлення  від  Ліни.
–  Дякую  за  чудовий  вечір,  гарну  розмову  і  мій  романтичний  настрій.  Такого  букету  емо-цій  у  мене  давно  не  було!  –  озвалася  вона  пер-шою.  –  Ви  людина  непересічна,  з  неприхованою  харизмою,  тонкий  лірик…  –  писала  далі.  –  Чого  там  душею  кривити,  я  люблю  ваші  поезії,  вони  мене  чіпляють  за  живе,  інколи  –  за  відмерле…  То  торкаються  якоїсь  особливої  струни,  а  то  тієї  –  що  уже  давно  порвалась  (бачу  стала  говорити  віршами).  У  нас,  прозаїків,  все  просто…  Для  запрошення  потрібно  –  запрошення.  Обхо-димося  без  червоної  доріжки  і  без  «червоної  шапочки»,  як  говорила  моя  бабця…
–  Я  теж  щиро  вдячний  Вам  за  підтримку,  подарунок  і  тепле  спілкування!  У  мене  аналогі-чний  емоційний  стан,  –  відповів  Олекса.
Він  не  міг  заснути  ще  кілька  годин,  подум-ки  перебираючи  уже  в  постелі  деталі  не  стільки  свого  виступу,  скільки  подальшої  зустрічі  з  Ліною.  Тільки  під  ранок  йому  нарешті  вдалося  згадати,  де  і  коли  він  бачив  ті  янтарно-лазурові  очі…  

Сіті

Давним-давно  біля  самого  синього  моря  жив  один  юнак  на  ім’я  Петро.  Його  батько,  діди  і  прадіди  були  рибалками.  Іще  змалечку,  як  і  майже  всі  чоловіки  їх  селища,  він  ходив  зі  ста-ршими  у  море  на  риболовлю.  То  було  чи  не  єдине  джерело  існування  для  родини.  Із  часом  його  син,  а  потім  і  два  онуки,  теж  не  зрадили  сімейним  традиціям  і  разом  з  ним  майже  поло-вину  всього  часу  проводили  в  морі.
Згодом  Петро  став  прадідом.  Все  важче  йо-му  було  змагатися  з  крутими  солоними  хвиля-ми  і  пронизливим  вітром.  Руки  поступово  втрачали  ту  силу,  що  з  легкістю  дозволяла  утягувати  до  човна  багатопудові  мокрі  сіті  разом  із  багатим  уловом  чи  під  час  танцю  тримати  в  кожній  по  гарній  дівці.
Оскільки  старий  рибалка  не  звик  довго  си-діти  без  діла,  то  заходився  потихеньку  віднов-лювати  навички  плетіння  сіток.  Цьому  ще  у  да-лекому  дитинстві  учив  його  дід  Михайло,  коли  у  свій  час  перестав  ходити  у  море.  Через  кілька  місяців  наполегливої  праці  дід  Петро  не  тільки  згадав  основні  хитрощі  сіткоплетіння,  але  і  став  це  робити  настільки  вправно,  що  за  день  з  його  рук  виходило  вже  по  кілька  метрів  добро-тної  сіті  вічка  середнього  розміру.  Згодом  він  почав  плести  і  на  замовлення,  а  ще  через  кілька  років  ця  робота  стала  приносити  сім’ї  прибутки,  які  за  своїми  розмірами  майже  не  поступалися  доходам  з  риболовлі.
Але  життя  знову  внесло  свої  корективи.  Дрібне  рибальство  поступово  стало  занепадати  через  неконтрольований  рибний  промисел,  як  говорять  останнім  часом,  великих  операторів  та  всезростаючого  забруднення  моря  наслідками  технічного  прогресу.  Так  поступово  дідове  плетиво  вийшло  на  перше  місце  в  формуванні  сімейного  бюджету.
Одначе  і  це  відносне  благополуччя  тривало  недовго.  Всі  карти  старому  сплутала,  як  він  полюбляв  казати,  велика  китайська  економічна  революція.  Виробництво  дешевих  китайських  сітей,  як  і  всього  іншого  ширпотребу,  на  початку  третього  тисячоліття  набрало  таких  стрімких  темпів,  що  дідів  бізнес  неухильно  став  занепадати,  а  останнім  часом  майже  зазнав  банкрутства.  Хоча  заморські  сіті  були  неякісними  і  служили  в  кілька  разів  менше,  але  через  брак  коштів  навколишні  рибалки  часто  вимушені  були  надавати  перевагу  більш  дешевому  продукту  китайської  революції.
Засумував  дід  Петро,  бо  на  горищі  у  нього  зібралась  уже  не  одна  сотня  метрів  нереалізо-ваної  сітки,  а  грошей  на  купівлю  ниток,  шнура,  свинцю  та  поплавків  хронічно  не  вистачало.  Та  одного  разу  вихід  зі  скрути  прийшов  звідти,  звідки  його  ніхто  і  не  очікував.
Якось  по  обіді  він  сидів  на  березі  моря,  зві-сивши  ноги  вниз  зі  скелястого  обриву,  і  вдив-лявся  в  синю  далечінь.  Стояв  мертвий  штиль  і  старий,  затягуючись  самосадом,  із  задоволен-ням  пускав  кільця  густого  диму  в  морський  безмір.  Останні  кілька  десятків  років  він  наби-вав  свою  стару  рибацьку  люльку  лише  тютю-ном,  який  традиційно  вирощував  у  себе  на  го-роді.  Всупереч  спеці,  старий  почувався  добре.  Цьому  не  в  останній  мірі  сприяв  його  великий  морський  досвід  стосунків  із  пекучим  півден-ним  світилом.
Раптом  із-за  спини  стали  долинати  звуки  чиїхось  кроків,  а  через  хвилину  дід  почув  зичне  «Добрий  день».  Повернувши  голову,  він  побачив  стрункого,  елегантно  одягненого,  молодика  років  тридцяти.  Незважаючи  на  таку  жару,  на  ньому  був  легкий  літній  костюм  кремового  кольору,  білосніжна  сорочка,  бежеві  краватка,  пояс  і  модельні  черевики  з  крокодилячої  шкіри  різних  відтінків.  Та,  очевидно,  що  головною  родзинкою  вбрання  незнайомця  був  елегантний  світло-брунатний  капелюх  з  широкими  крисами,  який  у  таку  неймовірну  спеку,  очевидно,  виконував  роль  літньої  парасольки.
Вартість  лише  цього  бриля  в  рази  переви-щує  ціну  моєї  сітки  середнього  розміру,  –  ми-моволі  мелькнула  думка  в  дідовій  голові,  –  а  за  одіж  цього  ферта  можна  купити  потримане  ім-портне  авто  в  непоганому  стані.  Протягом  всього  свого  життя  йому  тільки  одного  разу  довелося  бачити  щось  подібне.  То  було  майже  півсторіччя  тому,  коли  на  сцені  обласного  па-лацу  культури  він  разом  з  іншими  передовика-ми  області  отримував  з  рук  першого  секретаря  обкому  партії  орден  трудового  червоного  пра-пора,  –  промелькнуло  в  голові  у  старого.
В  той  же  час  молодий  франт  без  жодного  слова  продовжував  уважно  дивився  на  діда  зверху  вниз  з-під  широко  поля  свого  елітного  капелюха,  ніби  подумки  окреслював  черговий  бізнесплан.  Об‘єктиви  його  пронизливих  відео-камер-очей,  що  відсвічували  фіолетовим  відб-лиском  лінз,  були  сфокусовані  на  старому,  де-тально  скануючи  його  зовнішність.  Масним  по-глядом  незнайомець  майже  хвилину  блукав  поверхнею  діда,  оглядаючи  його  від  підошов  стоптаних  парусинових  черевиків  до  старень-кого  солом’яного  бриля,  заклеєного  в  кількох  місцях  прозорим  скотчем.
–  Добрий,  якщо  не  жартуєте,  –  нарешті  від-повів  дід  Петро  і  знову  втупив  свої  побляклі  з  часом  очі  в  бірюзу  південного  моря.
–  Ні,  жодних  жартів.  Я  до  вас  в  нагальній  справі,  –  жваво  защебетав  молодик.  –  Маю  честь  репрезентувати  себе  –  Жорж,  технічний  директор  вокально-інструментального  гурту  «Співочі  бікіні».  Прибув  зі  столиці.  Зараз  ми  за-кінчуємо  підготовку  нової  концертної  програ-ми  для  гастролей  країною  і  близьким  зарубіж-жям,  яка  буде  називатися  «Візьми  мене…»  –  не-сподівано  він  зупинився  від  крику  чайки,  що  пролетіла  над  самісінькою  його  головою.  Вона  шугонула  так  близько,  що  краєм  крила  мало  не  збила  з  незнайомця  дорогого  капелюха,  –  «…у-у-у  синю  даль»,  –  закінчив  той  дещо  збентежено,  невдовзі  прийшовши  до  тями.
Хоча  дід  і  не  зрозумів  ні  назви  гурту,  ні  хто,  кого  і  куди  повинен  був  узяти,  але  уточнювати  всі  ті  делікатні  моменти  в  молодика  не  став.
–  Даруйте,  чим  же  я  можу  вам  допомогти?  –  лише  і  вимовив  він  здивовано.
–  Справа  в  тому,  що  мені  рекомендували  вас,  як  відомого  майстра  сіткоплетіння,  –  про-довжував  Жорж,  завбачливо  тримаючи  свого  шикарного  бриля  уже  в  руках.
–  Ви  що,  під  час  гастролей  збираєтеся  ло-вити  рибу?  –  запитав  дід  з  легкою  лукавою  усмішкою,  що  ледве  показалася  з-під  довгих  сивих  вусів  старого.
–  Ну-у,  можна  сказати  і  так…  –  щедро  вкри-те  ластовинням  обличчя  молодика  прямо  роз-пливлося  в  солодкуватій  посмішці.  –  Вчора  мо-дельєр  групи  вкотре  забракував  партію  матеріалу  для  виготовлення  нових  костюмів  солісткам  ансамблю  через  низьку  якість  китайської  сировини.
–  Але  я  не  торгую  тканиною…  –  дещо  збен-тежено  намагався  донести  свою  думку  дід  Пет-ро.  –  Я  плету  і  продаю  риболовні  сіті…
–  Це  саме  те,  що  мені  потрібно!  –  аж  підско-чив  Жорж,  плеснувши  однією  рукою  себе  по  ляшці  і  не  даючи  старому  закінчити  думку.  В  іншій  він  продовжував  тримати  капелюха,  не  наважуючись  знову  одягти  його  на  голову,  оскільки  чайки  не  переставали  розсікати  гаря-че  повітря  навколо  своїми  гострими  крильми.
–  Все  одно  не  розумію  вас,  –  від  здивування  очі  старого  помітно  округлилися,  а  люлька  мало  не  випала  із  рота.
–  Ну,  це  зовсім  просто,  –  захоплено  продо-вжував  далі  технічний  директор.  –  З  метою  до-сягнення  максимального  ефекту  концертні  ко-стюми  молодих  солісток  ансамблю,  трусики  і  ліфчики,  було  вирішено  пошити  зі  звичайної  риболовної  сітки.  Так  би  мовити,  маркетинго-вий  хід!  –  зі  знанням  справи  знову  посміхнувся  прибулець.
Почувши  це,  дід  Петро  так  і  не  зміг  повніс-тю  скрити  своє  здивування.  Якщо  його  роззяп-лений  рот  хоч  якось  загубився  між  пишними  вусами  та  бородою,  то  вирячені  очі  так  і  не  змогли  сховатися  під  бровами  старого,  що  на-висали  густими  кущами  колючого  дроту,  щед-ро  пофарбованого  довгим  і  непростим  життям  у  сріблястий  колір.
Подробиці  подальшої  розмови  мені  не  ві-домі,  оскільки  дід  Петро  не  любить  ділитися  її  завершальною  частиною,  але  з  тих  пір  справи  у  нього  суттєво  покращились.  Принаймні  останнім  часом  старий  ходить  в  нових  чоботях,  хоч  і  не  з  крокодилячої  шкіри,  та  в  модному,  як  у  технічного  директора,  брунатно-бежевому  брилі  з  широкими  крисами.  Він  також  більше  не  скаржиться  на  відсутність  роботи  і  брак  коштів  на  закупівлю  ниток  та  іншого  реманенту  для  сіткоплетіння.
Мабуть  в  його  сіті  знову  стала  ловитися  риба,  хоча  й  дещо  іншого  характеру…

  

Два  апельсини

Якось  на  базарі  одного  північного  міста  зу-стрілися  два  ченці,  які  прийшли  за  продуктами  з  різних  навколишніх  монастирів.  Їх  увагу  при-вернули  досі  небачені  плоди  у  вигляді  помара-нчевих  куль.  Хоча  продукти  уже  були  куплені  і  всі  гроші  витрачені,  та  цікавість  все-таки  пере-могла.  Один  із  них  поцікавився  у  продавця  на-звою  тих  фруктів  незвичайного  кольору.
–  Апельсини,  дуже  смачні  південні  плоди,  –  посміхнувся  доброзичливо  статечний  торгі-вець  в  особливо-яскравому  халаті.  –  Купіть,  не  пожалкуєте!
–  Вибачте,  не  маємо  грошей,  –  відповів  ін-ший  і  обоє  було  зібралися  іти  далі,  але  старий  мовчки  простягнув  кожному  з  них  по  великому  спілому  апельсину,  до  яких  були  прикуті  погляди  монахів.
Вони  щиро  подякували  продавцеві  фруктів  і  відправились  кожен  у  відповідному  напрямку.
Повернувшись  до  своєї  обителі,  перший  з  них  уже  було  зібрався  насолодитися  смаком  екзотичного  плоду,  але  помітив  зацікавлений  погляд  мешканця  сусідньої  келії.  Дещо  поміркувавши,  він  напружив  зусилля  волі  і  подарував  апельсин  колезі.  Той  дуже  зрадів  нагоді  скуштувати  загадковий  плід  з  приємним  ароматом.
Подякувавши  брату  по  вірі,  він  поніс  пома-ранч  до  себе  в  келію.  Однак  по  дорозі  щасливий  монах  зустрів  свого  іншого  сусіда,  який  з  цікавістю  дивився  на  дивовижний  плід.  Щастям  потрібно  ділитися,  –  подумав  монах  і  віддав  апельсин  колезі,  чим  привів  того  в  цілковите  захоплення.
Аналогічна  історія  з  незначними  відмінно-стями  повторювалась  протягом  кількох  діб  де-кілька  десятків  разів,  аж  доки  апельсин  не  по-вернувся  до  ченця,  який  і  приніс  його  з  міста.  За  цей  час  плід  встиг  зм‘якнути,  укритися  пліснявою  і  став  неприємним  на  запах,  а  тому  монаху  нічого  не  залишалося  як  викинути  його,  так  і  не  скуштувавши.
Другий  же  апельсин  чекала  інша  доля.  Йо-го  власник,  прийшовши  до  свого  монастиря  і  побачивши  зацікавлений  погляд  товариша,  по-просив  того  зібрати  всіх  ченців.  Далі  він  узяв  ніж,  акуратно  зняв  з  невідомого  плоду  оранже-ву  шкірочку  і  розділив  його  поміж  усіма  коле-гами  порівну.  Хоча  кожному  дісталося  по  неве-личкому  шматочку,  але  смак  того  екзотичного  плоду  ченці  того  монастиря  запам’ятали  на  все  своє  життя.
Отака  різна  доля  спіткала  два  однакових,  на  перший  погляд,  апельсини.
 

Випадково  почута  розмова

Вчора  вирішив  сходити  на  спектакль.  На  гастролі  приїхав  відомий  театральний  колек-тив  з  іншого  міста.  Зателефонував  доброму  знайомому,  який  з  радістю  прийняв  пропози-цію  скласти  мені  компанію,  оскільки  мав  віль-ний  час.  Назву  його  для  зручності  –  Н.
В  фойє  театру  до  нас  підійшов  мій  колега,  знаний  письменник.  Зватиму  його  Л.  з  тих  же  міркувань.  Оскільки  він  не  був  знайомий  з  моїм  супутником,  я  представив  їх  один  одному.  Зав’язалась  формальна  розмова,  як  говорять  в  таких  випадках,  «ні  про  що».  За  хвилину-другу  задзвенів  мій  телефон  і  я  відійшов,  щоб  не  заважати  бесіді.
Коли  я  скінчив  перемовини  і  почав  набли-жатися  до  своє  компанії,  до  мене  став  долинати  загальний  зміст  розмови,  характер  якого  змусив  мене  зупинитися.  Йшлося  про  творчість  Л.  На  запитання  Н.  той  з  гордістю  розповідав,  що  його  доробок  склав  уже  більше  трьох  десятків  книг.  В  свою  чергу  він  поцікавився  літературними  успіхами  Н.  Той  відповів,  що  вже  на  пенсії  і  теж  останні  кілька  років  пише,  хоча  його  основна  професія  до  літератури,  а  тим  більше  до  поезії,  не  має  безпосереднього  стосунку.  На  запитання  Л.,  чи  він  уже  друкувався,  той  відповів  ствердно,  пояснивши,  що  наприкінці  минулого  року  вийшла  його  друга  поетична  збірка.
Далі  Л.,  привітавши  Н.  з  дебютом,  висловив  упевненість,  що  попереду  у  початківця  ще  багато  книг,  а  також  поцікавився,  чи  не  можна  якось  познайомитись  з  їх  змістом.  Той,  дещо  зніяковівши,  витяг  з  досить  об’ємної  барсетки  дві  свої  книги  і  спокійно  простягнув  їх  Л.
Реакцію  маститого  письменника  словами  передати  не  берусь.  Тут  потрібно  було  бачити  вираз  його  очей,  котрі  в  перші  миті  ледь  не  по-вилазили  зі  своїх  орбіт.  На  завершення  хочу  додати,  що  загальний  об’єм  двох  поетичних  збірок  Н.  сягав  близько  семисот  сторінок,  що  було  не  набагато  менше  загального  об’єму  трьох  десятків  книг  Л.
Чому  мені  захотілось  про  це  написати?  Ма-буть  тому,  що  кількість  виданих  книг  далеко  не  завжди  говорить  про  загальний  об’єм  творчості,  як  і  сам  об’єм  –  про  її  якість.

Королевам  можна  все?

Усе  життя  вона  прагнула  чогось  кращого,  хронічно  відчуваючи  внутрішнє  незадоволення  тим,  що  уже  мала.  Їй  хотілось  чогось  більшого,  чогось  яскравішого  і  романтичнішого…  Вона  сподівалась  і  помилялась,  шукала  і  терпіла  чергову  невдачу.  Вона  малювала  барвистий  план  і  це  у  неї  знову  не  виходило.  Вона  палко  жадала  і  вкотре  обманювалась  у  своїх  надіях…  Її  бажання  були  непереборними.  Кожного  разу  вони  спонукали  кидатися  в  обійми  невідомого  прийдешнього,  яке  видавалось  привабливішим  за  нинішню  сіру,  як  їй  видавалось,  дійсність.
В  той  же  час,  як  це  не  парадоксально,  страх  утратити  наявне  не  покидав  її  ні  на  мить.  Все-таки  сім’я,  чоловік,  діти,  дах  над  головою…  Хоч  і  випиває,  але  ж  свій,  вже  звикся,  має  більш-менш  стабільний  заробіток.  Житло  нехай  без  особливих  зручностей  і  не  в  центрі  міста,  одна-че  власне,  поряд  річка,  відносно  чисте  повітря,  невелика  присадибна  діляночка.  Авто  хай  і  не  «Ferrari»  чи  «Lamborghini»,  та  все  ж  на  ходу  і  має  досить  пристойний  вигляд…
Доводилося  поєднувати  непоєднуване:  по-бут  і  свято,  мрії  і  реальність,  чоловік  і  коханець,  а  часом  і  не  один…  Але  це  вдавалося  їй  далеко  не  завжди.  Як  наслідок  –  сімейні  сварки,  а  то  й  красномовні  сліди  від  них,  в  т.ч.  під  очима,  поєднувались  знову  і  знову  з  палітрою  нових  вражень,  надій  і  сподівань.
Та  і  свята  не  завжди  тривали  так  довго,  як  би  їй  того  хотілося.  В  одних  випадках  коханці  були  одруженими  і  до  їх  планів  не  входило  створення  нової  сім’ї  з  любаскою.  В  інших  –  на  перешкоді  ставали  її  ще  не  остаточно  визначе-не  сімейне  становище  чи  недостатньо  високий  статус  пасії.  Та  й  сама  вже  не  молоденька…
Ні,  теоретично  вона  була  давно  готова  за-лишити  свого  чоловіка.  Тим  більше,  що  форма-льно  сім’ї  уже  не  існувало.  Але  вона  шукала  не  просто  іншого,  навіть  не  просто  кращого.  Їй  потрібен  був  безпрограшний  варіант.  Їй  були  необхідні  надійні  гарантії!
Для  досягнення  мети  в  хід  пускався  широ-кий  спектр  засобів  впливу  –  від  привабливого,  на  свій  вік,  зовнішнього  вигляду  і  показово-вишуканих  манер  поведінки  до  випробуваного  життям  набору  різного  роду  прийомів  органі-заційно-психологічного  і  сексуально-гастрономічного  характеру.  Однак  поступово  все  зводилося  до  насадження  об‘єкту  уваги  своєрідного  алгоритму  –  Я  королева,  а  короле-вам  можна  все!  До  того  ж,  як  не  дивно,  завдяки  черговому  такому  роману  вона  тримала  на  ко-роткому  повідку…  батька  своїх  дітей.
До  чого  це  я?
По-перше,  королівство  передбачає,  як  пра-вило,  наявність  короля  і  усталену  ієрархію  його  стосунків  із  королевою;  по-друге,  статус  королеви  зобов’язує,  оскільки  складається  не  тільки  з  прав  та  привілеїв,  але  і  відповідних  обов’язків;  по-третє,  будь-які  стосунки  без  вза-ємності  недовговічні!
Видається,  що  ось  такі  королеви  вироста-ють  саме  із  принцес  на  горошині,  які  так  і  не  зуміли  зустріти  своїх  принців…

P.S.  А  ще  трапляються  й  імператриці!


Смертельне  коло

Тетяна  сиділа  з  низько  опущеними  плечи-ма.  Її  голова  безсило  впала  на  груди.  З  лівої  ру-ки,  що  безпомічно  лежала  на  колінах,  виглядав  клаптик  паперу  з  поспіхом  записаним  номером  телефону  сімейної  амбулаторії.  Права  ліаною  повисла  у  повітрі,  тримаючи  мобільний,  з  якого  долинали  характерні  уривчасті  звуки.
Величезна  маса  повітря,  вагою  в  сотні  кі-лограмів,  тиснула  на  жінку  і  позбавляла  її  мож-ливості  навіть  поворухнутися.  Вона  була  спус-тошена,  вичавлена  і  розтоптана  одночасно.  У  голові  продовжувала  вертітися  телефонна  розмова  з  сімейним  лікарем…
–  Допоможіть!  –  благала  вона  в  слухавку.  –  Вчора  у  мого  онкохворого  чоловіка  скінчилися  призначені  лікарем  медичні  препарати.
–  Так  у  чому  справа?  –  протяжно-сонним  голосом  запитала  співбесідниця.
–  Потрібен  новий  рецепт!
–  З  цього  питання  вам  необхідно  звернутися  до  спеціалізованої  лікарні,  а  не  до  сімейного  лікаря,  –  так  же  спокійно  і  розмірено  почулося  в  трубці.
–  Справа  в  тому,  що  у  чоловіка  уже  кілька  днів  підвищена  температура,  а  тому  вузький  спеціаліст  відмовляє  у  видачі  рецепта  до  її  но-рмалізації…  –  з  помітним  хвилюванням  у  голосі  намагалась  пояснити  Тетяна.
–  Чим  я  можу  вам  допомогти?  –  байдуже  чулося  з  іншого  боку.
–  Будь  ласка,  прийміть  виклик  додому,  ви  ж  дільничний  лікар,  –  попрохала  Тетяна  з  наді-єю.
–  По-перше,  не  дільничний,  а  сімейний.  По-друге,  вибачте,  не  можу.  В  зв’язку  з  епідемією  коронавірусу  ми  тимчасово  не  обслуговуємо  пацієнтів  удома,  –  спокійно  долинав  сонний  го-лос  зі  слухавки.
–  Тоді  я  привезу  чоловіка  до  вас  у  амбула-торію  на  таксі.
–  Навіщо?  –  байдуже  звучав  голос.
–  Можливо  у  нього  коронавірусна  інфекція  і  потрібно  зробити  відповідний  тест  та  призначити  лікування?  –  поступово  нервове  напруження  у  Тетяни  зростало  і  витримка  починала  їй  зраджувати.
–  Почекайте,  не  кричіть.  Я  добре  вас  чую,  –  холодно  зупинив  її  голос  на  іншому  боці.  –  Яка  температура  тіла  у  вашого  чоловіка?
–  Коливається  в  межах  37,2  –  37,6  градусів,  –  відповіла  Тетяна  і  вогник  надії  зрушити  з  місця,  механізм  розрекламованої  державної  реформи  системи  охорони  здоров‘я  хоча  б  у  окремо  взятому  випадку  зажеврів  у  неї  десь  глибоко  в  підсвідомості.
–  Ускладнення  дихання  є?  –  продовжував  ставити  запитання  голос.
–  Немає,  –  так  же  коротко  по  суті  відпові-дала  вона.
–  Ні,  це  не  ознаки  COVID-19,  –  спокійно,  але  категорично,  долинуло  зі  слухавки.  –  Везти  не  потрібно.  Таке  підвищення  температури  при  відсутності  симптомів  простудного  чи  іншого  захворювання  може  давати  сама  онкологія.  Це  не  наша  компетенція,  –  впевнено-монотонно  карбував  голос…
–  Що  ж  тоді  робити?!  –  приречено  майже  закричала  Тетяна.
–  Звертайтесь  в  онкологічний  диспансер.  –  якось  не  по  медичному  байдуже-категорично  відрубала  сімейна  лікарка  і  поклала  трубку.
Коло  замкнулося…

  

Останній  бастіон

Людина  влаштована  так,  що  їй  потрібно  мати  своє  заповітне  місце.  Місце,  про  яке  б  зна-ла  тільки  вона  одна.  Місце,  куди  б  вона  могла  прийти,  коли  вже  надіятись  більше  ні  на  що.  Місце  останньої  надії.
У  кожного  воно  своє.  Як  за  формою,  так  і  за  змістом.
Це  може  бути  стара  лава  під  крислатим  каштаном,  де  вона  вперше  почула  таке  бажане  «люблю»  від  коханої  людини  і  відчула  непо-вторний  смак  першого  в  житті  поцілунку;  ви-сока  гора,  з  котрої  видно  все  село,  в  якому  вона  народилась  і  виросла,  а  потім  помандрувала  цим  суперечливим  світом  в  пошуках  свого  міс-ця  в  ньому;  глухий  кут  старого  цвинтаря,  де  вічно  спочивають  мама  з  татом  та  інші  її  пращури…  Місце,  що  кожного  разу  спонукає  задуматись  над  тим,  хто  вона:  в  чому  її  суть  і  призначення,  звідки  прийшла  і  куди  прямує…
В  той  же  час,  таке  потаємне  місце  може  іс-нувати  лише  в  уяві  людини,  її  нетрях.  Але  важ-ливо,  щоб  воно  давало  їй  можливість  усаміт-нюватись,  навіть  серед  суєти  і  гамору  оточен-ня,  та  цілковито  поринати  у  безмежні  простори  всесвіту  в  пошуках  його  фундаментальних  істин…
Це  те  місце,  де  її  ніхто  і  ніщо  не  може  пот-ривожити  своєю  присутністю  навіть  за  крок  до  вічності.
Таке  місце,  як  останній  бастіон,  просто  має  бути  у  кожної  людини…

Право  вибору

–  Стій,  сидіти!  –  почув  Сірко  знайому  ко-манду,  коли  вони  підійшли  до  вітрини  магази-ну  «Все  для  тварин».  –  Обирай,  який  тобі  біль-ше  до  вподоби,  –  сказав  ласкавим,  але  впевне-ним  голосом,  господар.
–  Цей  чи  той?  –  замислився  Сірко,  вперши  свій  погляд  у  новенькі  вироби,  що  висіли  у  віт-рині,  уважно  оглядаючи  по  черзі  кожен  із  них.  –  Мабуть  той,  що  зліва.  В  нього  і  застібка  більша,  і  гаптування  гарніше…  А  може  той,  що  справа?  Він  приємнішого  відтінку,  а  візерунок  ідеально  пасуватиме  до  кольору  його  хутра…  Ні,  мабуть  лівий.  Він  з  натуральної  шкіри  і  буде  приємнішим  на  дотик…  Та  ні,  все-таки  правий.  Він  хоча  і  штучний,  але  ширший,  шию  менше  тертиме  і  швидше…  зноситься.  А  там  знову  новий  ошийник,  новий  вибір!..

  

Подарунок  рідній  школі

Цю  історію  я  почув  від  знайомого  директора  загальноосвітньої  школи.
Кілька  років  тому  він  прийняв  на  роботу  учительку  фізики.  Учитель  як  учитель,  після  закінчення  вишу  –  навички  професії  на  почат-ковому  рівні  і  незначний  досвід  педагогічної  праці.  Свою  роботу  дівчина  виконувала  досить  сумлінно,  але  нічим  не  виділялася  від  своїх  ко-лег  як  в  позитивному,  так  і  негативному  плані.  З  боку  керівництва  вона  мала  неодноразові  за-охочення,  а  рік  тому  молодий  педагог  отримала  від  школи  службове  житло,  хоча  для  цього  були  і  інші,  не  менш  достойні  кандидатури.
Декілька  днів  назад  від  керівника  міськ-відділу  освіти  йому  стало  відомо  про  те,  що  цей  молодий  педагог  продовж  останнього  року  вела  гурток  з  фізики…  в  іншій  школі.  Але  це  не  все.  Один  із  її  вихованців  не  тільки  отримав  перемогу  на  престижному  міжнародному  конкурсі,  але  і  зробив  відкриття,  яке  до  снаги  далеко  не  кожному  вченому,  а  тим  більше  простому  вчителеві!
Та  й  це  ще  не  все.  Найбільше  мого  знайо-мого  директора  шокувала  відповідь  молодої  колеги  на  його  запитання,  чому  вона  не  ство-рила  той  гурток  в  своїй  школі.  Кліпнувши  кіль-ка  разів  великими  симпатичними  оченятами,  вона  без  тіні  сумління  заявила,  що  це  не  має  суттєвого  значення.  Головне,  на  її  думку,  дося-гнутий  результат,  яким  вправі  гордитися,  зок-рема,  і  педагогічний  колектив  її  рідної  школи…


Казковий  ранок

Як  зазвичай  прокинувся  рано-вранці.  Не  встаючи  з  ліжка,  подумки  спустився  вниз,  зва-рив  міцну  каву  і  вилив  її  до  чашки  із  білосніж-ної  порцеляни;  потім  повільно  перелив  до  кришталевого  келиха,  став  біля  стінки  на  голо-ву,  вверх  ногами,  і…  випив  залпом,  закусивши  долькою  лимона.  Повернувшись  на  інший  бік,  тихенько  заплющив  очі  і  з  дитячою  посмішкою  на  вустах  заснув  знову.
Ранок  удався  на  славу!

 
 
Заключне  слово

Спасибі  кожному,  хто  дістався  кінця  книги  і  читає  ці  рядки.
З  моїми  вибраними  та  свіжими  творами  можна  познайомитися  у  приватній  групі  «Українська  скриня»  (поезія  Олександра  Мачули)  на  Фейсбуці  (за  запитом).  Пряме  посилання  https://www.facebook.com/groups/2720261807995204/,  а  також  на  сторінках  сайтів:  «Поетичні  майстерні»  (http://maysterni.com/user.php?id  =8406,  псевдо  -  козак  Дума),  «Клуб  Поезії»  (http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25192,  псевдо  -  Richter)  чи  «Стихи.ру»  (http://www.stihi.ru/avtor/richterrr,  Олександр  Мачула).  Ще  зі  мною  можна  сконтактуватися  за  електронною  адресою:  oma4o@ukr.net  чи  телефоном  за  номерами:  +38(097)773-66-96  або  +38(050)943-20-40.
Буду  вдячний  тим  небайдужим  читачам,  які  знайдуть  небагато  часу  аби  поділитися  зі  мною  своїми  враженнями  від  прочитаного,  ви-словити  побажання  чи  пропозиції,  сформулю-вати  зауваження  чи  конструктивну  критику,  можливо,  дати  певні  поради,  а  ще  більше  –  грошей  для  довидання  існуючих  чи  наступних  збірок  моїх  поезій.
З  повагою,  автор
 
Зміст

Вступне  слово  3
Частина  І.  Зоря  над  виднокраєм
Розділ  1.  Передчуття  прекрасного
Моя  любов  6
Боюсь  7
Не  спиться  8
Передчуття  прекрасного  9
Лілія 10
Нарешті  море 11
Пробач 12
Хто  ти? 13
Волошка 14
Закохала 15
Весняний  день 16
Залетіла  пташка  у  мій  сад 17
Все  менше 18
Незвичайний  початок 19
Не  можна 20
Я  буду  пахнути  тобою 21
Твої  очі 22
Обаві  край 23
За  нас 24
Будь  моєю 25
Наш  вальс 26
Розділ  2.  Літня  юдоль
Вперед 27
Навіщо? 28
Ілюзії  в  3D-форматі 29
Що  то  було? 30
Лише  міраж 31
Хай  мрії  здійсняться 32
Контрольний  постріл   33
Чому? 34
Тобі  усе  життя  жаліти! 35
Не  віддам 36
Кохай 37
Яка  різниця 38
Усмішка  на  піску 39
Серпневий  вечір 40
Хай  їм  грець! 41
На  крайці  літа 42
Чи  мислимо? 43
Наша  осінь 44
Тернова  пісня 45
Вітер 46
Планида  в  кожного  своя 47
Не  варто 48
Трунок  високосної  весни 49
Розділ  3.  Осінні  сполохи
Аби 50
Я  все  б  віддав 50
Дивуй  мене 51
Моя  маленька 52
Осіння  ностальгія 53
Я  не  можу  без  тебе 54
Дарунок  неба 55
Ранкові  аромати 56
Усе  чекає 57
Осіння  Галатея 58
Лише  тебе 59
Під  звуки  скрипки 59
Злива  кохання 60
Наша  ніч 61
Чекаю 62
Перший  крок 63
Наш  листопад 64
Вона  мені  сказала  «так» 65
А  ти  на  ранню  осінь  схожа 66
Гармонія  стосунків 67
Суголосся  листопаду 68
Несказані  слова 69
Розбита  скланка 70
Без  обмежень 71
Іди  з  Богом 72
Моя  водохреща 73
Напрочуд 74
Квитки  театральні 75
До  дна! 76
Весняна  повінь 77
Першопричина 78
Долі  знак 79
Два  в  одному 80
Пташка,  що  сидить  на  гілці 81
Тобі  це  вдалось 82
Вечірній  думопад 83
Уже 84
Несподівана  зустріч 85
Вечірній  мікс 86
Не  спасти 87
Візьми 88
Слід 89
Розділ  4.  Майже  толока
Не  спалось 90
Не  відпускай 91
Прости 92
До  тебе  93
Повірила  94
Метаморфози  фортуни  95
Саме  той  96
Розділ  4.  Жарти  всерйоз
За  любов  97
Груші  кохання  98
Бомба  для  поета  99
Пора  подумати 100
Наш  ендшпіль 101
Сувої  пам‘яті 102
Я  повернусь 103
Обережно  –  залежність! 104
Звіт 105
Нове  життя 106
Сама 106
Серебріє 107
Спасибі 107
Осінні  вітрила 108
Убивця  муз 109
Частина  ІІ.  Високе  і  земне
Розділ  1.  Пора  пастельних  кольорів
Рожеві  фламінго 111
Пора  кохання 112
Пора  пастельних  кольорів 113
Зорепад 114
Жага  яси 115
Симфонія  дощу 116
Небесний  вартовий 117
Сільський  едем 118
Спливає  літо 119
Замало 121
Насолода 122
Життєве  море 123
Господиня  тепла 124
Дідова  хата 125
У  сад 126
Ще  рано 127
Розділ  2.  Відлуння  часоплину
Березань 128
Ольвія 129
Соляна  дорога 130
Цитадель 131
Вітряки 133
Медитації  в  астралі 134
Вічно  юні 135
До  ірію 136
Кожному  своє 137
Мала  батьківщина 138
Хай  живе  книга! 139
Розділ  3.  Кінбурнські  саги
Кінбурн  кличе 140
Горить  коса 141
Кінбурнська  жара 142
Південний  степ 143
Степові  криниці 144
Жайвір 145
Побажання 146
Розділ  4.  Кураї  лихоліття
Сурма 147
У  затінку  думок 148
На  день  закінчення  війни 149
Кінець  епохи  гідності? 150
Думай 151
Вірус  корони 152
Набат 152
Не  туди 153
Метаморфози 154
Повінь 155
Долі  наперекір 156
Край 156
Поводирі 157
Роздуми  старого  дуба 158
У  Києві  дощ 159
Червоні  яблука 160
Пам‘ятаймо 161
Смолоскип 162
Чорним  по  чорному 163
Найбільший  гріх 164
Шоста  зима 165
Сини  Вітчизни 165
Шлях  до  перемоги 166
Пан  Ніхто 167
Розділ  5.  З  усмішкою
Зоремия 169
Козеріг 170
Відчуття  утрати 170
Накрапало 171
Козарлюга 172
Тости  від  козака  Думи   173
Деміург 175
Хто  швидше 177
Свічадо  віків 178
Не  аргумент 179
Зелень 179
Як  муха  на  мед 180
Не  докумекають 181
Бідолаха 182
Співець  всесвіту 183
Розділ  6.  Кришталеві  катрени 184
Розділ  7.  Переспіви
Чудо  із  чудес 191
Відмучився 192
Легенда  про  старі  ночви 193
Розділ  8.  Новели  та  есе
Гойдалка 205
Нічний  візит 209
Зустріч 218
Сіті 228
Два  апельсини 235
Випадково  почута  розмова 237
Королевам  можна  все? 238
Смертельне  коло 241
Останній  бастіон 244
Право  вибору 245
Подарунок  рідній  школі 246
Казковий  ранок 247
Заключне  слово 248

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2021

Високосний вік (продовження)

Цитадель

Переді  мною  свіжа  акварель,
де  води  древніх  Бугу  й  Борисфену
намили  в  гирлі  історичну  сцену
під  рукотворне  диво  –  цитадель!

Лиман  вона  тримала  на  замку.
Очаківська  в  її  основі  банка
та  Ольвії  мілетської  останки
в  Ачі-Кале  і  Кінбурна  вінку.
 

Чого  і  не  було  за  довгий  час
у  краї  цім  південнім,  чорноморськім…
Ватаги  тут  гуляли  запорозькі  –
турчина  воювали  і  не  раз!

Між  Кінбурном  і  Дашевим  колись
у  чайці  ген,  на  самому  обніжку,
отаман  спочивав,  Самійло  Кішка,
і  з  мілини  удалечінь  дививсь.

А  згодом  палі  вбили,  три  ряди
по  сотні,  за  наказом  Катерини,
насипали  піску,  каміння,  глини
і  острів  Батарейний  встав  з  води.

І  став  блок-форт,  гарматам  укриття,
з  десятками  масивних  казематів,
запасами  припасів  і  снарядів
на  захисті  цивільного  життя.

У  всі  часи  твердиня  –  ласий  шмат
була  і  є,  і  буде  для  загалу…
Тож  котики  морські  облюбували
ту  цитадель,  а  їм  і  біс  не  брат!
  


Вітряки

Млини...
Млини  ідуть  по  полю
і  мелють  вітер  на  шматки,
а  разом  з  ним  щербату  долю,
немов  посохлі  пелюстки...
Вони  ідуть  на  захід  сонця
чи  навпаки  –  йому  на  схід?
Руйнівники  чи  оборонці
лишають  в  душах  часу  слід?

Млини…
Млини  шматує  вітер,
здуває  з  ніг  і  крила  рве…
Уже  той  вітер  пам‘ять  витер
і  совість  витер  –  все  живе.
Ми  розбрелися  чорним  полем
мов  безпорадні  вітряки
і  серце  повнить  чорним  болем  –
байдужість  нам  далась  взнаки…

Млини…
Млини  бредуть  у  вічність…

 

Медитації  в  астралі

Дише…  астралом  мертва  тиша,
у  всесвіті  лиш  я…
Тиша…  Ум  запитання  пише,  –
У  чому  суть  моя?

Сокіл…  у  небесах  високо
долає  тугу  й  біль.
Поки…  прострація,  а  спокій  –
у  практик  вища  ціль.

Віхи…  занурюють  у  вихор
думок  моїх  і  мрій.
Тихо…  пиху́  здираю,  з  лихом
веду  в  астралі  бій.

П‘єса…  Постійні  біль  і  стреси
знецінюють  буття.
Престо…  лунає  неба  меса
чи  пізні  каяття?.

Діло…  Нове  астральне  тіло
пливе  у  товщі  хвиль.
Сміло…  страху  здолає  силу
медитаційний  стиль.
 

Тісно…  Меча  стискаю  міцно
надземного  ефес.
Вісті…  несу  селом  і  містом,
простую  до  небес!


Вічно  юні

Героям  бою  під  Крутами

Переворот  у  Пітері,  морози,
свобода,  воля,  ґвалт  більшовиків…
На  Київ  насувалася  загроза  –
полки  російські  в  тисячі  штиків.
Не  вміли  ще  кохати  і  стріляти,
в  активі  багатьох  лиш  юний  вік,
з  багнетами  свідомо  на  гармати…
Такими  й  залишилися  навік!
Студенти,  гімназисти,  просто  діти,
шинелі  багатьом  із  них  до  п’ят.
Їм  тільки  жити.  Жити  б  і  радіти!
Три  сотні  необстріляних  хлоп’ят
вступили  в  бій  за  Неньку-Україну,
за  клапоть  української  землі,
призупинивши  поступ  часоплину,
лишилися  навіки  на  ріллі.
 
Дітей  згадаймо,  у  часи  минулі
затоптаних  червоних  чобітьми,
що  зупинили  і  штики,  і  кулі
своїми  вічно  юними  грудьми!

До  ірію

Миколі  Пискуну  присвячую

Тече,  тече,  тече  життя  ріка,
попереду  десь  вічності  пороги.
У  Стікс  її  вода  перетіка,
а  там  Харон  завершує  дорогу…

До  ірію  летить  по  небу  клин,
«курли»  сумливе  зверху  долинає.
Неумолимо  лине  часоплин
і  вибору  у  нас,  на  жаль,  немає…

Багато  журавлів  у  тім  ключі,
між  них  уже  немало  друзів  наших…
Облишмо  крики,  зойки  і  плачі  –
усіх  чекає  ця  невтішна  чаша.

На  переломі  світла  і  пітьми
постійно  балансують  наші  душі.
До  клину  приєднаємось  і  ми,
настане  час  і  ми…  у  вічність  рушим.
 

Природи  подолавши  часоплин,
душа  його  уже  над  виднокраєм…
Свого  ключа  дістанеться  і  він,
та  вічно  зайчик  сонячний  хай  сяє!

Кожному  своє

А  сонце  сяє  для  усіх,
один  усім  нам  вітер  віє,
через  десятки  дат  і  віх
усіх  веде  завітна  мрія…

Вона  у  кожного  своя:
мала,  велика  –  заповітна.
Кохання,  слава  чи  сім‘я,
а  загалом  –  п‘янка  і  світла!

І  зоресяйні  промінці
милують  душу,  тішать  его,
амбіції  у  всі  кінці
летять  немовби  обереги…

А  сонце  сяє  для  усіх,
дарує  кожному  надію
і  гори  золота  до  ніг,
але…  не  всякого  зігріє.
 

Мала  батьківщина

Де  Вовча  й  Терса  котять  свої  хвилі
до  берегів  великого  Дніпра,
постав  між  нив  у  всій  красі  і  силі
оплот  надії,  щастя  і  добра.
Нас  Троїцька  громада  об‘єднала
у  працьовиту  і  міцну  сім‘ю.
Долати  гори  до  снаги  загалу
і  разом  досягти  мету  свою.

Квітує  у  селах  верба  і  калина,
буяють  навколо  жита  й  пшениці  –
це  наша  чарівна  мала  батьківщина
в  садів  вишиванці  й  волошок  вінці.

У  полі  дозрівають  паляниці,
під  сонцем  рум‘яніє  коровай
і  сонях  зазирає  у  світлицю  –
наш  павлоградський  благодатний  край.
Свій  хліборобський  рід  ми  пам‘ятаєм,
його  ведем  із  глибини  віків
у  Богом  данім  січеславськім  краї,
нащадки  запорозьких  козаків!
 

Жита  колосяться  і  квітне  калина,
стіною  у  полі  стоять  пшениці.
Це  наша  земля  і  ми  всі  –  Україна,
хай  маки  горять  на  ланів  рушниці!

Хай  живе  книга!

Баладу  про  лицаря  честі  Айвенго
ми  чули  не  раз  і  не  два…
Від  гомону  про  незнайомця  із  Менга
вже  кругом  іде  голова.

У  башті  чекає  красуня-принцеса,
в  дорогу  спішить  Ланцелот.
В  руці  ще  тремтить  пістолет  у  Дантеса
і  скаче  вперед  Дон  Кіхот…

Герої  дитинства  з  новел  і  романів
живуть  у  дорослих  серцях,
а  вірному  братству  читців-книгоманів  –
нехай  не  настане  кінця!
  

Розділ  3.  Кінбурнські  саги


Кінбурн  кличе

Проснувся  Кінбурн  з  подихом  весни
і  кришталевим  дзвоном  у  повітрі.
Дубів  та  сосен  погляд  заяснів
і  сонце  встало  із  південним  вітром.

Коса  втопає  в  щебеті  птахів,
буяють  цвітом  дикі  орхідеї.
Вони  несуть  із  глибини  віків
природні  саги1  древньої  Гілеї.2

А  пелікан,  рожевий  старожил,
злітає  птеродактилем  під  зорі,
він  погляд  назавжди  приворожив,
легенди  тінь  у  лазуровім  морі.

Іще  скриплять  реліктові  ліси
покриті  хмелем,  папороті  віттям.
Не  оминули  їх  скрутні  часи
на  зламі  третього  тисячоліття…

Я  хочу  зупинить  чарівну  мить
і  кличу  небайдужих  всіх  на  спротив  –
 

скарбницю  ми  ще  в  силі  захистить,
оспівану  великим  Геродотом!

1  Залишки  реліктових  лісів,  розташовані  в  піщаних  низи-нах,  переважно  дуб,  вільха,  береза,  сосна,  зарослі  диким  ви-ноградом,  хмелем,  папороттю  та  іншими  болотяними  рослинами  і  травами,  які  за  їх  таємничість  та  містич-ність  місцеві  жителі  традиційно  називають  «сагами».
2  Гілея  –  за  Геродотом,  назва  частини  Скіфії  в  гирлі  рік  Бо-рисфена  (нині  Дніпро)  та  Бог  чи  Гіпаніс  (нині  Південний  Буг).

Горить  коса

Горить  коса,  палає  літом  небо,
все  поглинає  полумʻя  стіна!
Природа  віддає  останню  требу  –
життя  життям  оплачує  сповна...

Заграва  підіймається  над  морем,
у  тому  пеклі  гине  все  живе
і  рани  залікуються  не  скоро,
не  скоро  серце  лісу  заживе...

Палає  Кінбурн,  вікова  окраса,
прамати  димом  лине  в  небуття.
За  все  платити  видається  з  часом,
за  все  спитає  зрештою  життя.
 


Кінбурнська  жара

Коса,  дорога,  рев  мотора,
пісок  розпе́чений,  жара...
До  моря,  вниз  і  знов  угору,
повзе  авто  на  всіх  пара́х.

Оба́біч  ліс,  столітні  со́сни,
вірніше  за́лишки  ліска́.
Було  їм  вирости  непросто,
у  них  планида  нелегка...

Надривно  кашляє  і  чхає
старий,  подертий  «Кадилак».
Під  колесо  ледь  не  втрапляє
поза  сценарієм  дивак...

Не  талани́ть  з  само́го  ранку,
та  і  увечері  жара...
Лишаю  недопиту  склянку  –
звертати  з  колії  пора!

  

Південний  степ

Південний  степ  –  ромашки  бенефіс,
волошки  трунок,  чебрецю,  полину,
а  з  материнки  запахом  покіс
чумацьким  шляхом  в  саму  душу  лине.

Вечірній  степ  –  казковий  дивограй,
наповнений  ущерть  п’янким  повітрям.
Шатро  зіркове  укриває  рай
під  охоронця  молодого  вістрям.

Південний  степ  –  букет  ефіру  трав
і  кольорів,  і  запахів,  і  стилю,
і  острівки  поміж  зела́  отав
із  ковили,  у  травні  посивілі.

І  жайворина  пісня  угорі,
і  цвіркунів  з  цикадами  концерти,
а  солов’їне  соло  в  дивогрі
із  гаю  розставляє  всі  акценти.

Південний  степ  –  дарунок  із  небес,
що  незрівнянний  у  своїм  розвої,
довершеність  і  чудо  із  чудес,
ніколи  не  надихатись  тобою!
 

Степові  криниці

Криниці  розповзлись  південним  степом,
десятки  метрів  часом  вглибину!
У  кожної  на  дні  шматочок  неба
свою  якусь  ховає  таїну.

Про  тих,  колись  що  викопав  те  диво
чи  із  каміння  стіни  мурував
і  не  чекав  дощу,  не  те  що  зливи,
а  щедро  все  довкілля  напував.

І  чумакам  до  солі  вистачало,
і  козакам  ставало  на  куліш,
як  південь  захищали  від  навали…
Тут  не  один  напився  вволю  кіш!

А  ще  діди  волів  своїх  поїли,
коли  поля  орали  під  жита,
і  вороним  батьків  давали  сили
у  вогняні  минувшини  літа…

Біжить  доба,  спливло  часу  немало,
уже  бракує  чистої  води,
та  як  би  прикро  часом  не  бувало  –
це  нашої  історії  сліди…



Жайвір

У  небі  бездоннім,
над  степу  розвоєм,
де  зелені  море
й  весняна  блакить,
між  променів  сонячних,
над  головою,
маленька  пташина
чарівно  бринить.
Заходиться  співом
казкової  днини,
виводить  рулади
свої  угорі
під  подихи  вітру
і  шепіт  калини,
в  палітрі  яскравих
сільських  кольорів.

Той  щебет  у  душу
спадає  рікою,
неначе  сріблястий
весняний  потік,
і  манить  дитинства
 

сягнути  рукою,
губами  торкнутися
милих  повік…
Здається,  нічого
уже  не  потрібно,
бо  радістю  серце
наповнено  вщерть.
Щебече  сіренька
пташина  привітно,
веселку  вплітає
в  земну  коловерть…

Побажання

Цей  світ  навколо  –  чудо  із  чудес,
нехай  дивує  вас  у  кожну  днину
і  почуття  підносить  до  небес,
і  сповнює  коханням  щогодини.

І  палко  ваше  серденько  болить
нехай  лише  від  щирої  любові,
і  пісня  не  покине  ні  на  мить,
і  сни  насняться  тільки  кольорові!
 

Розділ  4.  Кураї  лихоліття


Сурма

Сурма  лунає  ріднокраєм,
коругви  тягнуться  увись  –
то  гетьман  козаків  збирає
у  круг  звитяги  як  колись!

Вона  голосить,  зве  в  дорогу,
на  захист  рідної  землі.
Не  забуваймо  про  Сварога,
щоб  не  сконати  у  петлі!

Пліч-о-пліч  станьмо,  браття,  сестри,
за  правду  й  віри  моноліт,
щоб  Україна  знов  воскресла
і  міцно  встала  із  колін!

Сурма  підносить  Батьківщину,
шикує  русичів  полки
і  про  свободу  пісня  лине,
про  мир  і  щастя,  на  віки!
 


У  затінку  думок

У  затінку  моїх  думок
улітку  –  прохолода
і  досить  тепло  на  душі
без  сонця  в  зимній  день.
А  вранці  роздумів  димок
у  будь-яку  погоду
дарує  плетиво  віршів
і  музику  пісень.

Клубочаться  оті  думки
під  дахом  капелюха,
глашатаї  сумних  часів,
оракули  біди…
І  присмак  полину  гіркий
посилює  задуху,
від  сотень  тисяч  голосів,
що  линуть  із  орди.

Перед  очима  молода,
приваблива  феміна.
Уся  у  білому  вбранні,
від  голови  до  п‘ят…
 

Усе  настирніша  орда,
усе  непевніша  хода…
Невже  то  Україна?!
Вже  скрегіт  чується  мені  –
сокиру  гострить  кат!


На  день  закінчення  війни

Сьогодні,  в  день  закінчення  війни,
у  скону  день  найбільшої  із  воєн,
перед  очима  Неньчині  сини,
і  в  першу  чергу  –  невідомий  воїн.
А  скільки  їх,  що  канули  в  пітьму,
у  бездну  провалилися  навіки.
Кляну  війну,  ту  прокляту  війну!
Ті  горя,  поту,  сліз  кривавих  ріки…

А  скільки  тих,  що  згинули  в  полях
і  стали  українським  чорноземом…
Їх  кров’ю  щедро  зрошена  земля
іде  на  продаж…  Та  уклін  доземний
десяткам,  сотням  тисяч  юнаків,
що  скошені  упали  на  півкроку,
сформованих  кістлявою  полків
у  ці  сімдесят  п’ять  непевних  років.

Схиляю  голову,  та  серце  тисне  біль
за  ненароджених,  убитих  і  померлих,
а  ворог  б’є  і  знову  б’є  у  ціль,
та  ще  й  з  трибуни  розсипає  «перли»…
Ішла  війна  та  –  за  життя,  на  смерть,
а  переможці  –  там,  на  полі  брані.
Терпіння  чашу  сповнено  ущерть  –
кінчать  пора  її,  панове  й  пані!

Пом’янемо́  полеглих  на  фронтах,
невидимих,  невизнаних,  забутих,
за  Україну  хто  віддав  життя.
Загиблим  –  вічна  пам’ять.
Смерть  іудам!


Кінець  епохи  гідності?

Продати  землю  України  –
лише  частина  плану  юд!
Перетворити  у  руїну,
закабалити  бідний  люд
вони  поставили  метою,
звести  державу  нанівець.
Лишилось  «справитись»  з  війною
і  самостійності…  кінець!
 


Думай

Що,  знову  мильна  бульбашка?  Пузир!
Снопи  ледь-ледь  тримають  перевесла…
Наш  човен  лине  у  бездонний  вир  –
в  ріці  Буття  ми  погубили  весла…

Нам  двадцять  дев‘ять?  А  чому  не  сто,
п‘ятсот  чи  не  п‘ятнадцять  сотень  років?
Ми  вишивали  гладдю  і  хрестом
свої  ікони,  та  чужих  пророків…

Невігласів  приваблює  нуга,
а  інші  мріють  знов  тонути  в  славі.
Петрового  б  зірвати  батога
і  верхи  на  лозині  по  отаві…

Фотографи,  артисти,  шаурма…
Прийдешні  покоління  обікрали!
Тож  «Думай»,  «Думай»,  «Думай»  –  недарма
з  усіх  усюд  білборди  нам  кричали!

  


Вірус  корони

Відірваний  рукав  чи  комірець,
дірки  на  шта́нях,  спереду,  сідницях,
останнім  часом  –  майже  що  взірець!
Дебільні  жести,  рухи,  руки,  лиця…

Корону  носить  підле  і  пусте,
у  пазусі  цеглина,  навіть  бита…
Коронавірус  –  може  саме  те,
щоб  цей  нахабний  шабаш  зупинити?!


Набат

Казали,  що  слуги  народу,
а  вийшло  –  лакузи  кремля,
істоти  без  племені  й  роду…
І  першою  впала  земля!

За  нею  нальоти  на  мову,
на  армію,  захисників…
Вітчизну  утратити  знову
є  ризик,  на  сотні  віків!
 


Не  туди

Війну  скінчити,  меч  уклавши  в  піхви,
поставило  плацебо  за  мету
і  зазирає  все  у  вовче  лігво,
все  мостить  Україну  під  Орду.

Бісівський  шабаш  прямо  перед  ґанком
святині  русів  –  Каїна  вертеп!
Врядилися  вакханки  в  вишиванки,
а  під  ногами…  прапор!  Завтра  герб?

Вагон  в  кущах,  навколо  біомаса
і  на  трибуні  франкський  мажордом…
Як  не  згадать  великого  Тараса  –
ви  образ  Божий  не  скверніть  багном!

Все  тарабанив,  аж  кипіла  лімфа,
по  клавішам  рояля  згаряча…
Не  в  ті  укласти  силишся  ти  піхви
обрубаного,  куцого  меча!

Бо  терміни  ти  явно  переплутав,
ні  мови  ж,  ні  історії  не  вчив…
Воно  несе  електорату  пута,
отримавши  в  дарунок  вищий  чин!
 


Метаморфози

Який  короткий  нині  світ,
як  мало  місця  розгулятись.
Минуло  тільки  сотню  літ,
а  груди  давлять  часу  ґрати…

Як  низько  впали  небеса,
яке  повітря  непрозоре,
іржею  сиплеться  роса
і  повнить  ненависті  море…

Який  обмежений  народ,
а  може  то  звичайне  стадо
чи  від  природи  нагород
століттями  чекають  чада?

Які  прокурені  зірки,
просякли  тупістю  і  зиском,
бо  чистоту  туман  липкий
єхидно  поглинає  блиском…

  


Повінь

У  ревній  повені  думок
втопає  смуток  мій.
Над  нею  стелиться  димок
із  нездійсненних  мрій
і  тане  в  озері  зі  снів,
без  берега  і  дна,
поміж  затоплених  човнів
і  присмаку  вина…

Посеред  цвіту  і  парші
прямує  все  живе.
Кипить  у  марева  ковші
жахіття  вікове
і  меланхолія  хвилин
стікає  на  олтар.
Ті  краплі  сіє  часу  плин
із  шепотом  кіфар…

  


Долі  наперекір

Не  вір,  не  бійся,  не  проси,
іще  живі  Харибда  й  Сцілла.
Впродовж  віків,  у  всі  часи
змінити  долю  нам  не  сила…

Говорять,  пишуть  і  кричать
про  це  і  мудреці,  і  книги,
а  жирна  талану  печать
лишає  нас  життя  інтриги…

Не  вір,  не  бійся,  не  проси,
хай  ти  один  у  цілім  полі,
будь  воїном  у  всі  часи,
господарем  хиткої  долі!


Край

Ти,  Бруте,  другом  фарбувавсь,
ба  навіть  родичем  під  час,
та  рубікон  здолати  –  зась…
І  доля  розділила  нас.

 

Чи  міг  дивитись  вірний  друг,
як  четверо  на  одного?
Як  шию  обвивав  ланцюг,
чекав  нервово  –  хто  кого…

Я  зла  на  тебе  не  держу,
але  про  всяк  запам‘ятай:
ти  перейшов  свою  межу
і  ланцюгу  тому  вже  –  край!

Поводирі

Ідуть  степами  кобзарі,
ідуть  стежками  України,
несуть  калину  і  барвінок
у  надвечір’я,  на  зорі…

І  пісню  кожен  з  них  несе
про  горьове  життя  кріпацьке
і  щастя  січове  козацьке,
яке  народ  ачей  спасе.

Віками  так  собі  ідуть,
у  кожного  в  руках  бандура,
а  на  шляху  –  бездушшя  мури
тернисту  перетнули  путь…
 

Ідуть  в  прийдешнє  кобзарі,
в  серцях  лунають  кобзи  струни
про  нелегкий  свободи  трунок,
та  їх  ведуть…  поводирі!

Роздуми  старого  дуба

Мабуть  він  проріс  не  в  тому  місці,
паростки  пустив  не  в  добрий  час.
Їм  не  зеленіти  буйнолистом,
бо  не  дасть  весна  повторно  шанс…

Не  змогли  до  ґрунту  дотягтися,
прорости  корінням  у  землі…
Тож  до  сонця,  у  небесні  висі,
не  зрости  нащадкам  на  гіллі.

Бо  такі  закони  у  природи
і  погода  добра  не  для  всіх.
З  моря  хто  чекає  все  погоди,
пропускає  уперед  метких!

Дубу  їм  уже  не  підсобити,
мало  часу  й  сили  вже  не  ті.
Жолуді  для  нього  –  завжди  діти,
але  так  буває  у  житті…
 

У  Києві  дощ

У  Києві  дощ…
З  потоками  залишки  бруду
стікають  у  рів,
як  піна  минулого  дня.
Він  ревно  пере́,
змиває  чужинську  полуду,
щоб  серце  Руси
лиши́ла  уся  чортівня.

А  поряд  сліди,
вкарбовані  кроком  героїв,
що  схід  бережуть
і  з  ним  –  Україну  усю.
Краплини  дощу
їх  пестять  у  тому  розвої.
Я  Бога  молю  –
Помилуй,  щоб  ливень  не  вщух!

Учора  жара,
а  нині  і  стяг  під  ногами!..
Що  далі?  Либонь,
на  черзі  і  славень,  і  герб…
 

Між  голих  сідниць
мелькає  лукавий  з  рогами,
дрібний  малорос,
що  мріє  про  молот  і  серп.

Нещадно  пече…
Посуха  вбиває  країну
і  ша́баш  її
нуртує  усе  день  за  днем
У  Києві  дощ!
А  краще  б  по  всій  Україні…
Природа  зійшлась
у  двобої  зі  смерті  вогнем!


Червоні  яблука

Упали  яблука  червоні
на  теплу  землю  у  саду.
Не  встигли  підхопить  долоні
красу  ту  стигло-молоду.
Налиті  сонцем  і  любов‘ю
ясніють  мило  у  траві,
а  поряд,  весь  залитий  кров‘ю,
юнак  лежить…  Не  буревій
 

безжально  кинув  їх  додолу,
а  вибух  міни  у  дворі.
Бійця  лиха  спіткала  доля,
як  тільки  ранок  зазорів.
Упали  яблука  червоні…
Життя  –  запекла  боротьба…
Стискають  автомат  долоні,
а  серце  матері  –  журба.


Пам‘ятаймо

Згадаймо  всіх  полеглих  у  борні,
огні  війни,  жаристому  горнилі.
Вітчизни  вірних  доньок  і  синів,
що  вічно  спочивають…  у  могилі.

Згадаймо  всіх,  хто  Неньку  захищав
не  залишавши  ворогові  шансу,
як  ярко  вогник  в  їх  очах  блищав
і  про  ціну  життя  –  найвищу  таксу…

Хай  завжди  свічка  пам‘яті  горить
яскраво  і  нізащо  не  згасає.
Як  пам‘ятати  будем  кожну  мить  –
тоді  лише  герої  не  вмирають!
 

Смолоскип

Пси  Україну  рвуть  на  частки,
навколо  тисячі  щурів,
в  повітрі  чорнокрилі  чайки…
Та  то  не  чайки  угорі,
то  ненаситні,  хижі  круки.
Гієн  згуртовані  полки
чекають  зиску  від  розпуки,
як  це  було  впродовж  віки…

Усе  тісніше  їхнє  коло,
рукою  можна  вже  дістать…
А  де  ж  славетнії  соко́ли,
де  соколят  численна  рать?
Куди  поділись  генерали?
Чому  замовкли  гетьмани́?
Усі  сховались  під  забрала…
Для  них  також  нема  війни?!

Одна  знедолена  країна
та  розпорошений  народ…
Невже,  невже  таки  руїна…
Невже  не  спекатись  заброд?!
 

Хіба  не  бачить  це  Мазепа
і  Калнишевський  все  ж  осліп,
а  Полуботок  хоч  від  себе
не  вручить  старцю  смолоскип?!.


Чорним  по  чорному

У  чорнім  мареві  небес
чатує  чорний  кіт
як  порожнечі  вірний  пес.
На  сотні  тисяч  біт
він  засіває  неба  синь
печаллю  і  свинцем.
Він  чорного  бездушшя  син,
герой  дешевих  сцен.

Ступає  тихо  уночі,
пливе  в  пітьмі  густій.
Зелені  очі,  дві  свічі,
мелькають  між  хрестів.
На  чорноземах  його  слід
і  чорна  тінь  кругом.
Чорніє  чорний  сонця  схід
воронячим  крилом…
 

На  чорній  далечі  полів  –
чорниці  чагарі.
Лише  тиради  чорних  слів
клубочаться  вгорі…
Ще  Чорне  море  в  чорний  сум
підмішує  блакить,
та  чорний  саван  чорних  дум
опуститься  за  мить…

Найбільший  гріх

Усі  ми  грішні,  кожен  у  своїм…
Провин  завжди  на  душу  вистачає…
У  всякого  дещиця  є  змії,
хоч  яблуко  і  не  смакує  з  чаєм…

У  кожному  з  нас  Авеля  шматок
і  Каїнове  зілля  не  зів‘яло,
бо  Аріадна  згаяла  моток,
залишена  Тесеєм  на  поталу…

Гріхи  навкруг,  великі  і  малі…
Великий  гріх  свого  любити  ката.
Гріха  немає  більше  на  землі  –
його  за  цноту  ницо  видавати!
 

Шоста  зима

Ми  честь  свою  і  гідність  захистили
у  чотирнадцятім,  із  кров’ю,  на  снігу,
в  кулак  зібравши  свою  волю  й  сили.
Сьогодні  нам  говорять:  «Ви  в  боргу!»

Що  сталося?  Куди  бредеш,  народе,
уперши  більма  в  ясла,  і  мовчиш?!
Вже  не  потрібні  воля  і  свобода?
Віддати  землю  під  чужий  леміш!.

Розпорошили  ми  духовні  сили,
всього  шість  років,  а  яка  зима…
Лукаві  нас  майстерно  окрутили  –
Ні  гідності,  ні  честі,  ні  ума?!.

Сини  Вітчизни

Вони  розтанули  за  мир
і  розчинилися  за  волю,
ступивши  у  бездонний  вир
на  соняхів  донецькім  полі…

Очей  їх  більше  навесні
не  ніжитиме  цвіт  черешні
 

і  не  почути  їм  пісні
ні  про  минуле,  ні  прийдешнє…

За  Україну  і  народ
вони  життя  свої  поклали.
Нас  захищали  від  заброд,
щоб  ми  прийдешнє  з  вами  мали!


Шлях  до  перемоги

Йдемо  дорогами  війни
яку  вже  сотню  довгих  років,
втрачаєм  доньок  і  синів,
стікаєм  кров’ю  крок  за  кроком…

Не  відпускає  нас  вона,
а  пам’ять  не  дає  спокою.
Війна…  Триклята  ця  війна!
Як  розпрощатися  з  тобою?

Як  не  утрапити  у  вир?
Де  вірна  в  майбуття  дорога?
Запам’ятаймо:  справжній  мир  –
дає  лиш  справжня  перемога!
  

Пан  Ніхто

Не  дисидент  я  і  не  політв‘язень,
за  булаву  гетьманську  не  борець,
не  научився  говорити  в‘яззю,
іти  по  трупах  до  чужих  сердець…

Не  ліз  на  трактор  взимку  на  Майдані,
на  східнім  фронті  небо  не  тримав,
та  і  у  складі  жодного  із  кланів
Вітчизну  на  шматки  не  розривав.

Я  пан  Ніхто,  шматочок  чорнозему
землі  дідів  –  полів  її,  ланів.
Із  тих,  хто  щиро  любить  свою  землю,
волошок,  маків  син  і  полинів…

Я  пан  Ніхто,  я  відголос  природи,
один  із  сотень  тисяч  трударів,
питомий  представник  свого  народу  –
нащадок  козаків  і  кобзарів.

За  Кобзаря  згадав  я  недаремно,
такого  триста  років  не  було.
Зміліло  зовсім  за  часів  буремних
святої  Батьківщини  джерело…
 


Я  пан  Ніхто,  своєї  син  країни,
та  чи  важливі  нині  вік  і  стать…
На  терезах  майбутнє  України  –
гуртуймося  за  нашу  долю  встать!

А  хто  отой  Ніхто,  народе,  люде?
Де  гетьман  наш,  прийдешнього  маяк?
Хоч  підростають  генії  усюди,
іуд  і  дурнів  більше…  Долі  знак?

Тоді  не  вірю  я  у  ту  планиду,
талан  її  невтішний  і  гіркий!
Невже  у  Україні  лише  гниди
чи  сяють  нам  з  небес  чужі  зірки?

А  колективний  розум  де  подівся?
Хоча  би  кілька  сотень,  як  один!
Чи  не  тому  Тарас  наш  зажурився
і  всіх  дотисне  мудрий  карантин?..

Я  пан  Ніхто,  я  син  свого  народу,
нам  чубитися  треба  перестать.
Щоб  захистити  землю  і  свободу  –
пора  за  Україну  разом  стать!
  

Розділ  6.  З  усмішкою


Зоремия

Зберу  зірок  у  зоряне  відро,
що  у  траву  нападали  за  нічку.
Те  кришталеве  диво  –  у  цебро
й  на  зоремию  понесу  до  річки.

Помию  зразу  крупні  і  яркі,
а  потім  всі  підряд,  на  перекаті,
бо  мають  бути  чистими  зірки
і  неодмінно  на  ясу́  багаті.

На  березі  опісля  просушу,
на  вітах  у  заснулої  маслини,
а  сам  мерщій  додому  побіжу
і  величезну  принесу  драбину.

До  Місяця  приставлю,  а  затим
складу  зорини  знову  у  коновку,
полізу  в  ніч  і  сотворю  інтим  –
розвішаю  їх  на  небеснім  шовку!
 


Козеріг

А  ти  лежиш  і  дивишся  униз,
у  скелю  упираючись  рогами,
і  цілий  світ  у  тебе  під  ногами…
Увесь,  лише  ім‘я  йому…  карниз.

Над  головою  лиш  Великий  віз  –
ти  в  вишині  і  море  по  коліна!
Ти  майже  Бог,  а  не  якась  людина,
і  вдалині  –  безкрає  море…  кіз.


Відчуття  утрати

Мудрець  мені  теорію  повідав  –
людей  у  світі  є  лише  два  види.
Одні  на  вуха  нам  постійно  тиснуть,
все  нарікають,  скаржаться  і  киснуть…
З  такими  марно  тратимо  ми  час.
Але  бувають  інші  –  мов  окраса!
Вони  настільки  сяйвом  повнять  нас,
що  відчуття  втрачаємо  ми  часу!
 



Накрапало

Скажи  мені,  московський  люде,
в  якій  це  мові  ще  буває:
дивлюся,  «крапати»  є  всюди,
а  «крапля»  –  в  «словарях»  немає…

Хто  ж  вигадав  те,  вражий  сину,
англієць,  німець  чи  монгол,
від  української  краплини
укравши  вам  отой  «глагол»?!

Усе  бундючливо  повчали
та  губи  дули  всі  часи,
але  ніколи  ви  не  знали
і  чар  краплистої  роси!

Творити  варто  покаяння,
московська  вато,  східняки…
І  де  взяли  ви,  окаянні,
ті  безтолкові  словники?!
  

Козарлюга

Миколі  Євтушенку

Це  справжній  запорозький  козарлюга,
для  нього  навіть  біс  не  рідний  брат.
А  слово  гостре  –  ніби  шабля  друга,
його  боїться  ворог,  зрадник,  кат…

Усмішка  на  обличчі,  пишні  вуса,
а  вишиванка  –  то  фірмовий  знак.
Чуприна…  не  густа  вже  і  не  руса,
та  і  без  неї  він  таки  козак.

Шевченка  як  читає…  чи  Мачулу  –
мороз  по  шкірі,  аж  сльоза  бринить.
У  кожне  серце  слово  його  чуле
доріжку  віднаходить  вже  за  мить!

Геть-чисто  лицар,  друг  і  просвітянин,
митець:  співак,  художник  і  поет.
Упевнений,  підтримають  краяни,
що  Євтушенко  –  дійсно  президент!

Запал  у  вуйка  справді  молодечий,
та  схильності  не  має  до  химер.
Казки  юнак  цей  пише  для  малечі,
цікавий  сценарист  і  режисер…

А  знали  б  ви,  який  іще  рибалка!
Коли  маестро  йде  на  карася,
ні  Інна  не  завада,  ні  русалка…
Митця  у  цьому  сутність  майже  вся.

Коронавірус,  ця  чума  століття,
сум‘яття  дещо  вніс  до  наших  лав,
та  в  серпні  все  ж  своє  сорокаліття
успішно  він  удруге  відгуляв.

Тож  привітаймо  пана  й  ми,  Миколу,
здоров‘я  побажаймо  і  добра,
а  довго  не  ходити  щоб  по  колу  –
за  це  й  чайку́  вже  випити  пора!


Тости  від  козака  Думи

Давайте  вип‘ємо  за  дружбу,
її  вина  терпкий  букет,
сердець  порив,  не  в  борг  чи  службу,
не  з  переймань  про  етикет.

Давайте  вип‘ємо  за  друзів,
бо  друг  –  то  щастя  у  житті,
а  вірний  друг  у  виднокрузі
укаже  вірний  шлях  тобі.
 

Давайте  вип‘ємо  за  братство
студентське,  воїнське,  шкільне,
бо  братство  –  справжнє  то  багатство.
Хай  чаша  ця  нас  не  мине!

Давайте  вип‘єм  за  коханих,
за  їх  палких  сердець  тепло,
а  хто  віддав  коханню  шану  –
їм  світла  пам‘ять  стане  тлом…

Давайте  вип‘ємо  за  пам‘ять,
у  кожного  своя  сурма…
Найближчі  завжди  будуть  з  нами,
ми  їх  зустріли  недарма.

 Давайте  вип‘ємо  за  долю,
її  нам  дав  напевно  Бог,
та  не  остання  й  наша  воля,
що  нас  веде  до  перемог.

Давайте  вип‘ємо  за  щастя,
за  щастя  жити  і  творить,
воно  Всевишнього  причастя,
його  цінуймо  кожну  мить!

Давайте  вип‘ємо  за  старість,
що  у  обличчя  вже  сміється.
 

Вона,  як  і  батьківства  радість,
на  жаль,  не  кожному  дається.

Давайте  вип‘ємо  за  муки
і  за  мистецтва  народини.
Про  них  розкажуть  очі,  руки…
У  них  народжена  людина.

Давайте  вип‘ємо  за  болі!
Вітчизна  у  душі  болить.
Болить  дітей,  онуків  доля
і  не  змовкає  ні  на  мить.  

Давайте  вип‘єм  за  нащадків:
онуків,  доньок  і  синів.
Хай  буде  в  них  усе  в  порядку.
Щасливих  років  їм  і  днів!  


Деміург

Геннадію  Молчанову

У  Гени  гени  вищого  ґатунку,
тож  не  дарма  він  по  життю  мовчун.
Збирає  мовчки  долі  подарунки,
між  власних  шлях  торуючи  парсун.
 

Красуню-жінку  доля  дарувала
чи  в  долі  він  її  відвоював.
У  сина  й  доньку  душу  вони  вклали
і  народився  мовчунів  анклав!

І  у  житті  він  –  невгамовний  воїн,
при  тому,  що  характером  добряк.
А  міномет  і  слово  –  грізна  зброя,
не  звик  вестися  з  нею  абияк.

Художник  чи  прозаїк?  Те  і  інше.
А,  може,  у  майбутньому  й  поет?
Упевнений,  тихцем  ночами  пише
не  гірший  за  шекспірівський  сонет!

Сатири  вистачає  ювіляру,
дрімає  в  ньому  й  автор-драматург.
Мистецтва  щедро  розсіває  чари,
творець  він  від  природи,  деміург!

Уже  дістався  шістдесятиліття,
найкращої  для  розквіту  пори.
Нехай  рясніє  талану  суцвіття:
пиши,  малюй,  окрилено  твори!
  

Хто  швидше

Запалав  у  діда  хлів,
ледь  старенький  не  зомлів,
а  коли  зайнявся  тин
він  згадав  про  101.
Не  пройшло  і  пів  години
як  наїхали  машини,
наробили  куряви,
розіслали  рукави,
підключились  до  гідранта,
та  усе  змінилось  раптом…

Налетіла  чорна  хмара
і  зависла  над  пожаром,
пролилась  шалена  злива,
справжнє  трапилося  диво  –
з  неба  втрутилася  сила
і  пожежу  загасила!
В  чім  мораль  цієї  байки
і  за  що  їй  ставить  лайки?
Мабуть  має  Божий  син
також  номер  101!
 


Все  ж  хто  швидше?  Треба,  братці,
тут  серйозно  розібраться:
згідно  відомчих  вимог
за  пожежників  –  лиш  Бог!

Свічадо  віків

Двійки  з  нулями  –  магія  чисел,
дзеркало  тисяч  років.
В  рік  пересічної  білої  криси
ми  на  параді  віків!

Відьми,  мольфари,  всевидяче  око
людству  пророчать  кінець.
Спорять,  віщують,  торочать  нівроку,
що  там  задумав  Творець!

Тільки  поету  не  до  лицедійства,
ніби  заручник  душі
він  не  учасник  бісовського  дійства,
творить  тихенько  вірші…
  

Не  аргумент

Неув’язку  ув’язали
і  заклали  у  проєкт  –
помогли  зі  шматом  сала
пару  «штук»  і  комплімент.

Неув’язка  розв’язалась,
розвалився  весь  проєкт  –
мзду  украли,  з’їли  сало…
Комплімент  –  не  аргумент!


Зелень

Зелена  партія,  зелена…
Зелений  вельми  президент…
Зелені  майорять  знамена…
Зелено-збочений  контент…

Зелений  тин,  зелена  плісень,
зелений  стьоб,  зелений  мох…
Зелена  нудь,  зелений  слизень…
зелена  шмаркля  –  янелох.

 

Як  муха  на  мед

Зелена,  уїдлива  муха
до  офісу  шпарко  влетіла.
Недовго  літала  по  кругу,
на  кухлик  із  медом  присіла.

Відомо,  зеленій  потворі
звичайно  смакує  солодке.
Вона  облетіла  надворі
усі  смітники  зі  слободки.

А  тут  цілий  кухоль  із  медом,
такого  в  житті  не  бувало!
Ще  буде  й  не  те  попереду,  –
сказала,  відкривши  сьорбало.

На  горе  зеленій  в  кімнату
вернувся  господар  оселі,
узяв  мухобійку  плескату
й  прихлопнув  зажерливу  зелю!

  

Не  докумекають?

У  нас  не  збільшуються  ціни?
На  перший  погляд  –  не  ростуть.
Але  нас  дурять  і  невпинно!
У  чім  тоді  обману  суть?

Скажу,  наприклад,  на  гірчицю
чи  хрін  не  виросла  ціна,
але  на  ту  ціну  дещиця
гірчиці  в  банці  –  «ні  хріна»!

Прошу  пробачення,  не  хрону,
його  в  пакеті  обмаль  теж.
А  грошики  пливуть  до  схрону
й  жадобі  тій  немає  меж.

Об‘єм,  вага  всього  змаліли,
на  що  ще  ціни  «не  зросли»…
Не  докумекають  зебіли,
як  їх  зеботи  «розвели»?
  

Бідолаха

Душею  бідний  чоловік,
бо  із  багатства  лише  гроші…
Лукавив,  крав  увесь  свій  вік,
волік  ці  непосильні  ноші…

«Тримайте  злодія!»  кричав,
немає  совісті  і  честі  –
йому  вдається  зазвичай
на  лисині  настригти  шерсті!

Підніме  всякого  на  сміх,
за  я́ву  видає  плацебо.
Він  правил  хоче  для  усіх
і  тільки  виключень  для  себе!

Шанує  Бога  на  загал,
Христа  згадає  і  Алаха…
Так  до  душі  йому  кагал,
що  в  лахах  скніє  бідолаха.
  


Співець  всесвіту

Поезія  –  феєрія,  стихія,
система  незбагнених  ординат!
Кохана  вірна,  мрія  і…  повія,
соратник,  друг,  товариш,  просто  кат…

Вона,  вона,  вона,  вона  усюди!
Кипить  уява,  образність,  екстрим,
відступники,  герої,  звичні  люди,
а  на  загал  –  паяц  і  пілігрим…

Поет  –  він  хто,  пророк
чи  просто  хворий?
Кумир  стражденних,  блазень  і  дивак,
бруківки  шмат,  що  мов  кришталь
прозорий.
Він  подих  вітру,  космосу  співак!


  


Розділ  6.  Кришталеві  катрени

Замість  епіграфа

Давайте  краще  про  бали  і  квіти,
не  мацайте  руками  за  живе!..
Намарно  в  жінці  ангела  будити,
як  самка  богомола  в  ній  живе…

Богині

Богине,  ти  така  як  є
і  тут  нічого  вже  не  вдієш  –
ти  любиш  лиш  єство  своє,
кохати  інших  ти  не  вмієш…

Зневірі

Вершина  підлості,  єхидства  і  блюзнірства,
та  посмішка  Горгони  на  лиці.
Чи  є  межа  твоєму  лицемірству,
що  ніж  за  спиною  стискає  у  руці?!.
   

Зі  знанням  справи

Перечитав  творінь  твоїх  сувої
уважно  вдруге,  за  рядком  рядок  –
ти  пропустила  всіх  своїх  героїв
в  буквальнім  сенсі  через  передок.

Осіння  злива

Осіння  злива  за  вікном
змиває  бруд  сумного  літа
і  у  омитім,  чистім  світі
кохання  уп‘ємось  вином!

Трудоголічка

Вона  любила  готувати
постійно,  навіть  уві  сні,
як  у  дитинстві  вчила  мати!
Лиш  у  фейсбуці,  на  стіні…

  

«Нахабний  фрукт»

У  тебе  цнот  і  досвіду  немало,
та  матері  зразком  ти  не  була…
Яким  напоєм  доньку  частувала  –
і  наслідку  такого  досягла.

Немає  сенсу

Якщо  після  роботи  не  до  сексу
і  на  дружину  сили  вже  немає
хоча  вона  модель  і  справжня  «сексі»  –
у  шлюбі,  взагалі,  немає  сенсу,
бо  праця  повністю  тебе  задовольняє.

Пекельний  рай

Куди  потрапив  нині,  вже  й  не  знаю:
лунають  жарти,  саркастичний  сміх
і  янголів  навколо  цілі  зграї,
та  тільки  чорні  крила  чому  в  них?!.

  

Ера  зубожіння

Непросто  жить  за  бідності  межею,
до  кожного  підкралася  сума:
у  тих  нема  копійки  за  душею,
у  інших,  взагалі,  душі  нема!..

Контролер

Він  контролює  вся  і  все,
земельний,  мовний  рубікон,
і  влади  повноту  несе!
Лиш  віртуально  –  язиком…

Дочекалися

Яка  стратегія,  навчання  де  з-під  палки,
де  на  роялі  –  голим,  без  трусів,
де  президент  не  може  без  шпаргалки...
Діждалися  покращення  часів?!

  

Народна  зима

За  теплу  Богу  дякую  погоду:
і  газу  менше,  й  харчування  дрібно,
бо  переважній  більшості  народу
«вигулювати»  шуби  –  непотрібно!

Піррова  перемога

Перемогли  квартал  і  вулиця,
настали  нині  дні  сумні:
все  продається  і  купується,
а  справа  –  лише  у  ціні…

Розплата

До  США  готують  місію  зебілів
назад  вертати  новий  унітаз…
Надривно  виє  песик  Баскервілів  –
то  принесли  квитанцію  за  газ!

  

Сциклотрону

У  більма  вбивці  глянути  хотів
і,  стиснувши  обрізану  синицю,
повипускав  нахабно  «беркутів»…
Тепер  загиблим  в  очі  подивися!

Така  доля
(майже  за  Солженіциним)

Не  вір,  не  бійся,  не  проси  –
іще  живі  Харибда  й  Сцілла.
Як  у  тирана  проси,
змінити  долю  –  не  під  силу!

Коротко

Не  буду  слуху  милувати
своїм  окриленим  рядком.
Оскільки  часу  малувато,
я  коротенько  –  матюком…

  

Літературний  дисбаланс

Вузька  й  терниста  стежка  на  Парнас!  –
подібних  чув  немало  теревенів.
З  письменниками  нині  дисбаланс,
бо  в  Спілці  забагато  просто  членів…

Мрії  і  дійсність

Як  важко  відшукати  свій  едем,
серед  пустот,  нікчемності  і  пилу.
За  яву  часто  мрію  видаєм,
коли  останні  полишають  сили.

Чи  зможемо?

Дивлюсь  в  майбутнє  України,
в  густий,  як  молоко,  туман…
Зуміли  ми  пройти  руїну!
Чи  зможемо  здолать  обман?

  


Розділ  7.  Переспіви

Чудо  з  чудес*

Утону  у  очах  твоїх…  Ладно?
Це  для  мене  велике  щастя!
Підійду  і  промовлю,  –  Здрастуй,
я  кохаю  тебе!  Це  складно?

Ні  не  складно,  а  дуже  важко!
Вельми  тяжко  любити!  Віриш?
Упаду  як  з  небес  пташка.
Зупинити  мене  встигнеш?

Як  поїду  далеко…  Напишеш?
Хочу  разом  з  тобою  довго…
Дуже  довго,  навік!  Розумієш?
Будь  зі  мною  завжди.  Добре?

Я  відмови  боюсь  дуже…
Ти  відмов  мені,  тільки  мовчки,
а  очима  промов  «любиш»,
і  сльоза  не  зволожить  очі!
 

Якщо  ні,  то  молю,  благаю,
не  кори  мене  поглядом  гострим,
не  підштовхуй  у  вир,  до  краю,
не  роби  свій  останній  постріл…

Я  кохатиму,  люба,  можна?
Коли  навіть  не  можна,  буду!
Прилечу  будь-коли  на  поміч.
Ти  для  мене  –  з  чудес  чудо!

*  Ремейк  на  твір  Міхая  Емінеску.


Відмучився*

Побра́вся  у  недобрий  час
я  на  початку  місяця
і  у  полоні  тім  не  раз
тихцем  хотів  повіситься.

Сімейних  уникав  боїв,
усе  робив,  що  треба,
Бог  молитви  почув  мої  –
забрав  жону  до  себе!
 

Не  сорок  днів,  а  сорок  літ,
жили  у  зладі  разом,
пішла  вона  у  інший  світ
без  жодної  образи…

Збагнути  потойбіччя  світ
хотів  невипадково  –
опісля  «щастя»  довгих  літ
її  не  стріти  б  знову!

Пролив  гірких  немало  сліз
од  радості  тієї  –
боюсь,  не  взяв  до  пекла  біс
покійниці  моєї…

Вона,  гадаю,  у  раю,
бо  у  відлунні  грому  –
я  грізний  гуркіт  узнаю,
такий  мені  знайомий!

*  Ремейк  на  твір  Роберта  Бернса  «Щасли-вий  вдівець».
  

Легенда  про  старі  ночви*

Жив  старий  зі  своєю  старою
біля  самого  синього  моря,
бідували  у  ветхій  землянці
рівно  тридцять  та  ще  і  три  роки…
Дід  рибалив  на  березі  днями,
а  стара  свою  пряжу  сукала.
Їм  того,  зазвичай,  вистачало,
не  померти  із  голоду  лише.

Раз  у  море  закинув  свій  невід
дід  і  витяг  одне  баговиння.
Знову  сітку  старий  закидає  –
та  вертає  з  травою  морською.
Пощастило  із  третьої  спроби,
упіймалась  малесенька  рибка,
але  зовсім  якась  незвичайна  –
вся  лускою  горить  золотою.
Стала  рибка  журливо  благати,
діду  мовою  каже  людською:
–  Відпусти  мене,  старче,  до  моря,
дам  за  себе  я  викуп  безцінний,
відкуплюсь  уже  чим  забажаєш:
що  захочеш  –  зроблю  неодмінно.

Здивувався  старий,  налякався  –
тридцять  літ  і  три  роки  рибалив,
та  від  риби  не  чув  ще  і  слова,
а  тим  паче  така  ось  розмова…
Золоту  відпустив  усе  ж  рибку
і  промовив  до  неї  ласкаво:
–  Бог  з  тобою,  красуне  луската,
відкупного  твого  не  потрібно,
йди  здорова  до  синього  моря
і  гуляй  на  широкім  просторі!

Повернувся  тоді  до  старої,
розповів  їй  про  диво  велике:
–  Упіймалась  сьогодні  у  невід
не  проста,  а  із  золота,  рибка.
Говорила  людськими  словами,
повернути  у  море  молила
і  бажання  здійснити  у  відкуп
будь-яке  все  мені  обіцяла.
Не  посмів  з  неї  одкупу  взяти,
відпустивши  сердегу  до  моря,
поміж  хвилі  круті  і  шумливі,
у  глибини  до  діток  маленьких.
Засварила  горгона  старого:
–  Просторіка  ти,  тютя,  дурило,

не  зумів  навіть  викуп  узяти…
Хоч  коритом  у  неї  б  розжився,
бо  своє  розкололося  навпіл!

І  побрів  дід  до  синього  моря,
бачить  –  котяться  хвилі  у  берег.
Став  гукати  красуню  лускату,
припливла  та  і  тихо  питає:
–  Що  хотів  би  ти,  сивий  рибалко?
Їй  уклінно  старий  промовляє:
–  Пожалій,  государине-рибко,
заганьбила  злостива  дружина,
не  дає  мені  люта  покою  –
подавай  їй  новісінькі  ночви,
бо  свої  розкололись  від  часу.
А  у  відповідь  рибка  до  діда:
–  Не  журися,  іди  собі  з  Богом,
своє  слово  я  завжди  тримаю  –
нові  ночви  отримає  баба.

Повернувся  старий  до  старої  –
дійсно  дома  вже  ночви  новенькі.
Але  лається  більше  дружина:
–  Просторіка  ти,  телепень,  йолоп!
Попросив,  недолугий,  корито!


Чи  ж  багато  у  тому  кори́сті?!
Тож  негайно  назад  повернися,
поклонися  і  випроси  хату  –
для  лускатої  це  небагато.
Що  робити?..  Стара  не  дарує
і  нізащо  свого  не  полише,
вона  виїсть  усякому  мізки
за  дещицю,  тим  паче  за  хату!
І  вертає  старенький  до  моря,
з  горя  знову  іде  на  розмову…

Як  дістався  до  берега  старець,
помутилося  море  блакитне,
хвилі  стеляться  прямо  під  ноги,
із  сичанням  і  шумом  хлюпочуть.
Став  він  кликати  золото-рибку,
припливла  та  і  чемно  спитала:
–  Що  хотів  ти,  рибалко  старенький?
Їй  у  відповідь  дідо  з  поклоном:
–  Пожалій,  государине-рибко!
Ще  сильніше  стара  пащекує,
не  дає  мені  хижа  спокою  –
хижу,  стерво  старе,  вимагає.
А  у  відповідь  рибка  злотава:
–  Не  сумуй,  а  прошкуй  собі  з  Богом,

буде  хата  нова  господині
і  ворота  такі  ж  на  додачу.

Чимчикує  старий  до  землянки,
а  землянки  немає  і  сліду  –
перед  ним  мальовнича  господа
з  димарем  із  червоної  цегли
і  ворота  із  дощок  дубових.
На  причілку  усілась  ґаздиня
і  старого  чім  світ  проклинає:
–  Просторіка,  матютя,  дурило…
Недалекий  ти,  випросив  хату!
Недотепа,  яких  небагато…
Повернися,  хвостатій  вклонися  –
вже  селянкою  бути  набридло,
стовповою  дворянкою  хочу.

Знов  на  берег  старий  повертає,
сиву  голову  долу  схиливши.
Море  хмуриться  сталі  відтінком,
а  до  ніг  йому  котяться  хвилі…
Погукав  золоту  чарівницю,
припливла  та  і  тихо  спитала:
–  Що  стряслося,  похилий  рибалко,
щось  не  так  чи  хатини  замало?


Той  у  відповідь  рибці  уклінно:
–  Ще  сильніше  лютує  кобіта,
не  дає  бідоласі  спокою  –
вже  набридло  селянкою  бути,
подавай  стовбове  їй  дворянство.
А  у  відповідь  золото-рибка:
–  Не  сумуй,  повертайся  із  Богом.
Обіцяла  і  так  тому  бути  –
хай  потішить  тебе  господиня,
і  на  славу  дворянствуйте  разом.

Як  вернувся  старий  до  дружини,
то  побачив  хороми  високі.
Там  на  ганку  лютує  мегера
в  тілогрійці  із  хутра  ондатри,
а  на  маківці  кичка  парчева,
а  на  шиї  коралі  і  перли,
у  каблучках  коштовних  всі  пальці,
ноги  взуті  в  червоні  сап’янці.
Навкруги  запопадливі  слуги,
вона  б’є  їх,  за  кучері  смика…
І  промовив  старий  шанобливо:
–  Добрий  день,  сановита  дворянко!
Вдовольнила  урешті  ти  душу?
Але  гримнула  лише  гордячка,

слова  доброго  геть  не  сказала,
подивилася  тільки  з  презирством
і  на  стайню  послала  старого.

Ось  неділя  проходить  і  друга,
а  вона  ніби  з’їхала  з  глузду,
знову  шле  чоловіка  до  рибки:
–  Відшукай-но  свою  вертихвістку  –
вже  дворянкою  жити  набридло,
я  царицею  бути  бажаю,
вільно  правити  людом  окільним
і  до  щастя  його  навертати.
Налякався  старий,  став  благати:
–  Що  ти,  бабо,  дурману  наїлась?
Говорити,  ступати  не  вмієш,
насмішиш  ціле  царство  та  й  годі.
Закипіла  сердита  старчиня,
і  ляща  відпустила  старому.
–  Як  посмів  ти  перечити,  смерде,
стовповій,  благородній  дворянці?!
Йди  до  моря  і  зви  свою  рибку,
а  не  підеш  –  то  силою  змушу.
І  поплівся  дідуньо  до  моря,
ледве-ледве  волочачи  ноги…
 

Набурмосилось  море  блакитне,
хвилі  з  гуркотом  берег  шпарують.
Золоту  став  він  кликати  фею.
Та  приплинула,  чемно  питає:
–  Що  хотів  цього  разу,  дідусю?
Той  у  відповідь  рибці  з  поклоном:
–  Вже  дворянкою  бабі  замало,
захотіла  царицею  стати…
Золота  йому  рибка  говорить:
–  Не  сумуй,  повертайся  із  Богом!
Все  гаразд,  їй  царицею  бути,  –
і,  мелькнувши  хвостом,  розчинилась
поміж  хвиль,  в  пелені  шумовиння.

Як  дістався  додому  старенький,
бачить  –  царські  розкішні  палати,
там  гуляє  його  половина,
що  царицею  сіла  на  троні.
А  дворяни  з  боярами  служать,
наливають  заморські  напої;
на  закуску  їй  пряник  елітний,
навкруги  неї  грізна  сторожа  –
і  сокири,  й  шаблі  наготові…

 

Як  побачив  старий,  налякався!
Поклонився  властивиці  в  ноги
і  промовив:  «Добридень,  царице!
Задоволена  вже  ти  напевне?»
Навіть  погляду  та  пожаліла:
–  Геть  від  мене  подалі!  –  веліла.
Налетіли  бояри,  дворяни
і  старого  у  шию  погнали.
На  додаток  у  дверях  сторожа
ледь  не  вклала  сокирами  в  ложе,
на  шматки  не  посікши  мілкі.
А  нарід  над  старим  потішався  –
істерично  і  довго  сміявся:
–  Так  і  треба,  невдахо,  тобі!
На  майбутнє  хай  буде  наука  –
не  мостися  у  сани  чужі!

Тиждень,  другий  триває  сум’яття,
але  баба  ще  більше  дуріє  –
царедворцям  велить  чоловіка
розшукати  й  подати  до  неї.
Навіть  погляду  не  дарувавши,
прохолодно  до  діда  говорить:
–  Повертайся  і  рибці  вклонися,
вже  не  хочу  царицею  бути.

Володіти  просторами  моря
нині  дуже  мені  закортіло.
Жити  в  безмірі  хочу  морському,
окіяну  стихією  править
і  щоб  рибка,  прислуга  луската,
особисто  була  на  посилках!
Не  посмів  заперечити  дідо,
навіть  мовити  слова  незгоди,
а  поплівся  до  синього  моря,
золоту  чарівницю  шукати…

Буря  хижа  над  морем  вирує,
підіймає  розбурхані  хвилі,
лютовієм  страшним  завиває,
де  вже  рибка  старого  почує…
Та  покликав  свою  благодарку,
припливла  вона,  чемно  питає:
–  Що  потрібно  тобі  цього  разу?
Дід  у  відповідь  низько  схилився
і  промовив  за  мить  шанобливо:
–  Пожалій,  государине-рибко!
Що  із  бабою  стало,  не  знаю  –
їй  царицею  бути  замало,
вже  до  моря  кортить  перебратись.
Хоче  жити  у  сині  безмежжя,

окіяну  стихією  править,
щоб  прислугою  ти  особисто
чатувала  при  ній  на  посилках…
Не  промовила  рибка  і  слова,
лиш  плавцем  по  водиці  плеснула
і,  пірнувши  у  піну,  миттєво
розчинилась  у  хвилях  свинцевих.

Довго  берегом  дідо  скитався,
міряв  крайку  старими  ногами,
сканував  океанські  простори,
та  на  відповідь  не  дочекався…
Повернувся  назад,  до  старої,
і  побачив  знайому  землянку,
на  порозі  –  карга  у  лахмітті,
перед  нею  ж  –  розколоті  ночви!

P.S.
У  чому  суть  легенди  оцієї?
Вона  не  вельми  від  очей  укрита:
хто  не  скорив  таки  пихи  своєї  –
того  в  житті  очікує…  корито.

*  Ремейк  на  твір  Олександра  Пушкіна  «Казка  про  рибака  і  рибку».
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2021

Високосний вік (початок)

Олександр  Мачула

Високосний  вік

Поезія,  проза

Миколаїв
«Іліон»
2021
 
Мачула  О.М.
М  37  Високосний  вік:  поезія,  проза  /  О.М.  Мачула  –  Миколаїв  :  Іліон,  2021.  –  236  с.

«Високосний  вік»  –  десята  книга  Олександра  Мачули,  що  виходить  традиційно,  друком  в  папері.  Першу  її  частину  складає  вічна  тема  –  кохання  у  всіх  його  проявах.  До  другої  частини  ввійшли  різнопланові  твори,  в  т.ч.  і  прозові,  написані  автором  за  останні  півтора  року.
Книга  розрахована  на  широке  коло  читачів.
Видавництво  подає  твори  у  редакції  автора,  мовою  оригіналу.

Вступне  слово

Вихід  до  широкого  загалу  в  паперовій  сукні  цієї  ювілейної,  десятої,  книги  дещо  затримався…  Вона  мала  побачити  світ  ще  в  кінці  минулого  року  під  назвою  «Високосний  рік».  Причинами  затримки  стали  різнопланові  обставини  як  об‘єктивного,  так  і  суб‘єктивного  характеру.
З  одного  боку:  це  всесвітня  пандемія  з  приводу  так  званої  чуми  третього  тисячоліття,  необережно  чи  свідомо  випущеної  ніби  джин  із  лабораторної  мензурки  поки  що  невідомим  для  громадянського  суспільства  Аладином;  продовження  відкритої  збройної  агресії  яструбів  «братнього»  народу  на  сході  України,  а  дещо  завуальовано  –  і  на  всій  її  території;  остаточна  втрата  під  час  останніх  виборчих  перегонів  українським  лайнером  стерна,  а  затим  і  вітрил,  яка  потягла  за  собою  значне  поглиблення  його  осадки  та  суттєве  зниження  ходу,  що  на  тлі  державних  «реформ»  самодіяльних  керманичів  породило  для  переважної  більшості  пасажирів  цього  ковчега  загрозу  в  перспективі  взагалі  унеможливити  ступити  на  українську  землю…
З  іншого  боку:  необхідність  значних  затрат  сил  і  часу  на  боротьбу  за  українську  мову  в  Україні,  підготовку  та  реалізацію  різного  роду  культурно-просвітницьких  заходів  і  проєктів  в  умовах  карантину,  вирішення  питань  організаційно-адміністративного  характеру  в  процесі  керівництва  товариством  «Просвіта»  Миколаївщини.  А  ще  і  особисте  життя  ніхто  не  скасовував…  Тому  яскраві  враження,  почуття,  емоції  літературних  героїв  склали  основу  пропонованих  творів  автора,  особливо  першої  частини  збірки.
Однак  перелічені  та  інші  події  неоднозначного  характеру,  так  чи  інакше,  знайшли  своє  відображення  у  цій  книзі.  Серед  останніх:  світова  глобалізація,  загострення  конкуренції  між  світовими  економічними  лідерами  на  фоні  катастрофічного  забруднення  навколишнього  середовища,  знецінення  класичних  моральних  цінностей  і  заміна  їх  різноманітними  сурогатами,  що,  на  превеликий  жаль,  неухильно  веде  практично  до  виродження  всього  людства…
Ось  основні  маркери  ювілейної  і,  можливо,  крайньої  моєї  збірки  в  її  класичному,  паперовому,  форматі,  оскільки  тенденції  останніх  часів  свідчать,  що  все  йде  до  того…  Виключення  можуть  скласти  добірка  вибраних  творів  та  книги  для  дітей.
Незважаючи  на  весь  цей  невиправний  реалізм,  послідовним  прихильником  якого  я  продовжую  залишатися,  хочу  присвятити  цю  книгу  коханню,  оскільки  саме  воно,  на  моє  переконання,  в  широкому  розумінні  цього  слова  і  є  основним  стимулом  нашого  життя.  
Кохайте  і  будьте  коханими,  любі  мої  читачі!

Автор  




Частина  І


Зоря  
над  виднокраєм
 

Розділ  1.
Передчуття  прекрасного




Моя  любов

Моя  любов  –  безкрає  море,
безмежний  синій  океан,
його  глибини  і  простори,
та  невагомий  зір  туман.

Моя  любов  у  люту  хугу
зігріє  серце  й  почуття.
Вона  мов  вірне  слово  друга
і  безневинна  як  дитя.

Моя  любов  –  каскад  фонтанів,
свята  симфонія  душі.
Як  я  люблю  тебе,  кохана,
не  скажуть  всі  мої  вірші!

 
 


Боюсь

Все  не  прийду  ніяк  до  тями
від  поцілунку  в  тишині.
Гора…  Стрімка  гора  між  нами
й  бездонне  небо  в  вишині.

Боюсь  до  тебе  доторкнутись
хоча  би  подумки,  вві  сні,
щоб  ненароком  не  забутись
і  погляд  мій  не  завеснів…

Боюсь  еротики  обману,
ватаги  грубих  підошов.
Як  довго  я  шукав  кохану,
як  пізно  я  її  знайшов…

 
 

Не  спиться

Відкрию  щастю  настіж  двері,
впущу  кохання  на  поріг
і  ляжуть  думи  на  папері
відлунням  пройдених  доріг.

В  якому  ви  блукали  полі,
топтали  де  й  які  стежки?
Сумливо  усміхнуся  долі,
що  ділить  яву  на  стібки.

Буття  долати  п’ядь  за  п’яддю
і  в  скрині  часу  берегти  –
як  вишивати  лише  гладдю,
це  не  дорога  до  мети.

Не  спиться  вдосвіта,  під  ранок…
Новий  етап  о  цій  порі?
Босоніж  вийду  я  на  ганок  –
впущу  кохання  на  поріг!

 


Передчуття  прекрасного

У  тебе  цілий  всесвіт  в  голові,
як  раптом  із-під  ніг  земля  зникає,
і  пристрасті  на  відстані  снігів
емоціями  душу  огортають…

Два  озера  зелені  розлились
і  серце  моє  вщерть  заполонили.
В  очах  у  тебе  чиста  неба  вись,
вони  мені  уже  дарують  крила!

Моя  жадана,  зоре  чарівна,
негадано  зійшла  над  небокраєм  –
у  всьому  світі  ти  така  одна!
Не  можу  зупинитися…  Кохаю!

 
 



Лілія

Ти  квітка  сонячна  гілеї,
чарівна  усмішка  твоя.
Шалена,  дика  орхідея,
рожева  лілія  моя!

Тендітно-мила,  ніби  пташка,
зелена  повінь,  неба  синь…
Волошка,  польова  ромашка,
в  моїх  долонях  відпочинь!

Не  говори  мені  «кохаю»,
йди  просто  поряд  все  життя.
Я  мрії  кращої  не  знаю,
думками  лину  в  майбуття!

  



Нарешті  море*

Я  закохався  у  її  роман,
у  креатив,  наповнений  собою.
В  бездонний  вир  ілюзій…  Це  чума  –
тону  в  3D-форматі  з  головою!

Ти  пам’ятаєш,  я  колись  казав:
«Як  станеться,  дізнаєшся  ти  перша».
Ще  сумнів  дещо  мозок  мій  терзав,
але  планида  наші  долі  вершить…

Та,  безумовно,  я  не  жартував,
можливо,  як  тоді  тобі  здавалось.
Учителько  моя,  той  час  настав  –
на  щастя  чи  на  жаль,  але  це  сталось!

*  Другий  твір  диптиху  «До  моря».

 
 

Пробач

У  перший  день  останньої  весни,
яку  я  зустрічаю  наодинці,
переглядаю  знову  власні  сни
і  оду  не  своїй  співаю  жінці.

Пробач  мені,  що  я  тебе  не  знав,
що  пізно  наші  долі  перетнулись,
коли  долав  ріку  життя  уплав
і  ненароком  зазирнув  у  юність…

Пробач  мені,  що  щось  не  відбулось
й  відбутися  ніколи  вже  не  зможе,
за  всі  колись,  комусь,  чомусь,  чогось…
Що  квітами  тобі  не  вислав  ложе!

У  перший  день  чергової  весни
не  зміг  очей  зімкнути  до  світання…
Втомився  я  один  дивитись  сни,
хай  буде  ця  така  весна  –  остання!

  

Хто  ти?

Наснилася  сама  дружина  Фрейда,
відомого  у  світі  дивака.
В  полон  узятий  був  шаленим  рейдом,
та  я,  зізнаюсь  чесно,  й  не  тікав.

Пливу  по  філософії  стосунків,
пірнаю  у  її  кохання  вир.
Таких  коштовних  доля  подарунків
мені  ще  не  робила,  вір  –  не  вір!

Вона  не  психології  професор  –
знавець  душі  великий,  просто  маг!
Чарівна  жінка,  лагідний  агресор,
моя  вершина,  милий  Карадаг…

У  неї  очі  –  лісові  озера
й  сама  немовби  мавка  лісова.
Про  неї  не  писав  Микола  Зеров
лише  тому,  що  він  її  не  знав.

Я  закохався  у  зелені  очі,
в  її  осино-невимовний  стан,
у  дивовижні  вишні  губ  жіночих,
в  3D  відформатований  обман.
 

В  житті  я  зустрічав  жінок  немало,
та  певно,  люба,  ти  уже  остання.
Зізнайся  лише,  королево  балу,
ти  нагорода  все  ж  чи  покарання…


Волошка

Ти  айстра  маленька,  волошка,
ти  квітка  моя  чарівна.
У  платті  легкому  горошком
як  мавка  ти…  Справжня  весна!

Волошки,  волошки  у  полі,
краплинами  впали  з  небес.
Я  знову  в  життєвому  колі,
я  теж  ніби  фенікс  воскрес.

Волошка  моя  ти,  ромашка,
лілея  моя  чарівна,
прекрасна  маленька  комашка,
ти  пташка,  життя  ти  весна!

  


Закохала

Закохала,  квітонько,  у  себе,
у  свої  озера  лісові
і  мої  думки  летять  до  тебе,
і  лунає  Моцарт  в  голові…

Серце  ти  моє  заворожила,
спогади  мої  ти  заплела  –
тож  несе  непереборна  сила
до  душі  твоєї  джерела.

Пташкою  тендітною  літала,
мавкою  ходила  по  траві…
Ти  мене  у  себе  закохала,
у  свої  озера  лісові!

Ти  мене  навіки  полонила
у  тенета  дум  своїх  і  рук  –
маєш  силу  дарувати  крила
через  сло́ва  дивовижну  гру.
  


Весняний  день

Тягнеться  день  слимаком  по  алеї,
сонце  як  ґудзик  на  платті  весни,
свіжість  дзвінку  золотисті  лілеї,
хочуть  сховати  під  тінню  сосни.

Ти  моє  сонце,  ти  моє  небо,
ти  моя  пташка  на  гілці  в  гаю.
Не  уявляю,  як  жив  я  без  тебе,
ніби  відлюдник  в  чужому  краю…

Промені  ллються  з  жовтавої  миски,
сліплять  грайливо  крізь  листя  осик,
переливаються,  сповнюють  блиском
мов  ізумруди  у  перлах  росин.

Ти  моє  щастя,  ти  моя  зоре,
радісні  миті  в  палітрі  часу.
Гори  бажання  і  пестощів  море,
казку  душі  я  для  тебе  несу.
 
 


Залетіла  пташка  у  мій  сад

Залетіла  пташка  у  мій  сад
і  змінився  квітнем  листопад.
Зеленіє  все  навкруг,
розквітає  поле  й  луг,
співає  ворог  і  заклятий  друг.

Відчуття  нехай  не  підведуть,
почуття  в  життя  укажуть  путь,
бо  кохання  без  кінця
нам  наповнює  серця,
все  розставляє  на  свої  місця.

Світить  сонце  у  моїм  саду.
Пророкує  щастя  чи  біду?
І  нехай  сьогодні  дощ
змиє  пил  з  дахів  і  площ,
замінить  завтра  нам  десятки  прощ!

Чути  щебетання  солов’я.
Де  ж  тепер,  синице  ти  моя?
Хай  розтануть  всі  сніги
і  лунає  навкруги
весела  пісня,  що  додає  снаги!
 

Відчуття  нехай  не  підведуть,
почуття  в  життя  укажуть  путь,
бо  кохання  без  кінця
всім  наповнює  серця
і  все  поставить  на  свої  місця.


Все  менше

Як  добре,  що  ти  є  у  білім  світі,
як  гарно,  що  така  під  сонцем  є.
Закрию  очі,  а  усмішка  світить…
Твоя  усмішка,  серденько  моє!

Як  мило,  що  сама  мене  зустріла,
розгледіла  у  тьмі  той  віщий  сон.
Талан  не  завжди  розправляє  крила
і  почуття  формує  в  унісон.

Радію,  як  тримаю  ніжну  руку,
в  бездонні  очі  пристрасно  дивлюсь,
коли  у  серце  линуть  скрипки  звуки,
і  менше  й  менше  долі  я  боюсь.
  


Незвичний  початок

Горнятко  кави  з  молоком
і  фініків  десяток.
Казкові  мафіни  твої,
солодкі  –  ніби  мед!
Такий  уперше  у  житті
незвичний  дня  початок
ранковим  променем  небес
веде  мене  вперед!

Твій  погляд  гріє,  аж  пече,
крізь  хугу  і  туман.
Висить  дамокловим  мечем
еротики  обман…
Та  не  сховати  сонця  диск
і  тисячі  хмарин.
Нехай  не  згасне  чудо-блиск
очей  твоїх  жарин!

  

Не  можна

Не  можна,  мила,  словом  змалювати
те  щастя,  що  даруєш  ти  мені!
Сказать  «люблю»  –  нічого  не  сказати,
як  заметіль  квітнева  уві  сні…

Сказать  «кохаю»  –  ніби  теж  буденно,
про  зорі,  шлях  Чумацький,  древній  Віз…
Про  них  я  говорю,  пишу  щоденно,
щоночі,  аж  до  ранку,  аж  до  сліз…

Як  серце  візьмеш  у  свої  долонці,
я  забуваю  люте  слово  «жах»
і  блякнуть  в  небі  зорі,  навіть  сонце,
як  усмішка  засяє  на  вустах.

Кохана,  берегиня,  жінка,  мати,
у  сіру  днину  –  промінь  у  вікні.
Не  можна,  люба,  словом  змалювати
те  щастя,  що  даруєш  ти  мені!

  


Я  буду  пахнути  тобою

Я  буду  пахнути  тобою
під  серця  зрушене  биття.
Ми  розчинилися  обоє
у  наших  ніжних  почуттях…

В  очах  обоє  потонули,
нади́хатися  не  могли…
Лишивши  лихо  у  минулім,
ми  разом  подумки  пішли.

Коханням  вистелилось  ложе,
бажання  звали  в  таїну…
Тепер  і  Фрейд  не  допоможе
забути  ту  3D-війну!

У  пам’ять  врізались  до  болю
ті  пестощі  до  забуття…
Я  буду  пахнути  тобою,
моя  лебідко,  все  життя!
 
 

Твої  очі

У  тебе  очі  –  ніби  море,
аквамарину  свіжа  синь,
арктичні  голубі  простори,
прозора  неба  височінь.

У  тебе  очі  –  дві  волошки,
барвінку  квіти  у  траві,
краплини  бірюзи  горошком,
дзвіночки  ніжні  степові.

У  тебе  очі  –  мов  озера,
заплави  лазурові  плес,
Землі  блакитна  атмосфера,
сапфірне  дзеркало  небес!

У  тебе  очі  –  ясні  зорі,
у  них  небесна  глибина,
яскрава  музика  узорів…
Така  у  світі  ти  одна!

  

Оба́ві  край

Ти  вийшла  феєю  з  туману,
що  очі  густо  застеляв,
бо  «Еротичного  обману»
тоді  я,  мавко,  не  читав.
У  щастя,  що  упало  з  неба,
ніяк  повірити  не  міг.
Не  знаю,  як  я  жив  без  тебе,
та  глузд  здоровий  переміг!

Все  ближче-ближче,  крок  за  кроком
ми  наближались  уві  сні
наперекір  життя  урокам
і  сьогоденній  метушні…
Буття  ввійшло  в  чарівну  пору,
все  рідше  й  рідше  дні  сумні  –
ми  подолали  нашу  гору
і  море  видно  вдалині!

Уже  боятися  не  стану,
все  ближче  той  жаданий  час,
як  еротичному  обману
настане  край.  Кохання  нас
наповнить,  бажана,  по  вінця, 

зіллються  в  посмішці  серця
і  доля  всім  роздасть  гостинці,
і  приведе  нас  до  вінця!


За  нас

Весняний  вітер  дме  у  шибку,
вологі  сушить  почуття,
та  я  не  стану  їсти  шинку,
а  просто  вип’ю  за  життя…

За  те,  що  вже  було,  що  буде,
за  тебе,  долю  і  блакить…
І  все  одно,  що  скажуть  люди  –
мені  з  тобою,  люба,  жить!

  


Будь  моєю

Не  знав,  що  знову  покохаю,
та  відшукала  мене  доля…
Без  тебе  жити  як  –  не  знаю,
волошко  у  безкраїм  полі!

Твоє  волосся  –  рута-м’ята,
лісні  озера  –  милі  очі…
Уже  не  можу  не  кохати,
лише  з  тобою  бути  хочу!

Набридли  ці  життєві  герці,
готовий  стати  чоловіком.
Руки  прошу  твоєї  й  серця,
щоб  разом  в  радості  довіку!

  

Наш  вальс

Ти  дивилась  загадково  у  вечірній  час,
бо  звела  невипадково  вперше  доля  нас.
Із  очей  моїх  неждано  спала  пелена
і  тепер,  моя  кохана,  в  світі  ти  одна!

Вальс  –  не  просто  бажання.
Вальс  –  це  щире  зізнання!
Вальс  –  це  танець  кохання!
Вальс,  наш  вальс…

Познайомився  з  тобою  на  свою  біду,
бо  не  відаю  спокою,  місця  не  знайду…
Ти  моя  прекрасна  згуба!  –  в  серці  я  пишу
і  до  танцю  вперше,  люба,  в  коло  запрошу.

Разом  підемо  по  світу  у  щасливий  час.
Хай  життя  дарує  квіти  і  чарує  нас,
у  серцях  нехай  розтануть  крига  і  сніги,
будні  хай  святами  стануть  –
це  нам  до  снаги!

  

Розділ  2.  Літня  юдоль


Вперед

Я  парасольку  зламану  відкрию
і  раннім  ранком  вийду  за  поріг.
Дай  Боже  уникати  чорториїв,
минулорічний  оминути  сніг…

Щоб  не  товкти  пусті  слова  у  ступі,
змахнувши  пил  зі  стоптаних  чобіт,
за  креативність  не  сприйняти  тупість
і  досягти  омріяних  орбіт.

Я  парасольку  зламану  відкрию,
це  краще  ніж  нічого  в  спеку,  дощ…
Іду  вперед,  бо  бачу  свою  мрію
і  ні  від  кого  не  чекаю  прощ.

 
 

Навіщо?

Навіщо  те  все  сталося?  Навіщо
в  життя  прийшла  буремна  та  весна!
Покинув  душу  спокій,  вітер  свище,
думки  в  астрал  закручує  вона…

Навіщо  розтопила  лід  у  серці,
занурила  уяву  у  блакить?
Червоним  притрусила  тіло  перцем
і  кинула  в  казан  –  нехай  кипить!

Навіщо  несподівано  наснилась
та  гойдалка  на  рубежі  світів…
Емоції  у  тебе  притупились
і  забажалось  нових  відчуттів?

Так  почуттями  де  навчилась  грати?
Тобі  й  кохання  навіть  не  святе,
бо  щире  серце  кинути  за  ґра́ти
вмирати  в  самотині…  А  проте,

ніколи  не  кохала  і  нікого…
У  вигаданім  світі  ти  живеш!
Тендітна  пташко,  ти  забула  Бога,
твоєму  віроломству  бракне  меж.

 

Ілюзії  в  3D-форматі

Ступаю  килимом  із  туги
у  суму  непроглядну  ніч
з  добірним  присмаком  наруги,
ілюзій  мерхотіння  свіч.

Бреду  тенетами  обману
по  кризі  світлих  почуттів
в  3D-химерності  оману,
до  ірреальності  в  житті.

Та  крига  під  ногами  тане,
поволі  кришиться,  тріщить
і  смак  еротики  обману
скуштую  скоро,  вже  за  мить…

Іду  із  вечора  до  рання,
за  кроком  свій  карбую  крок  –
несу  ілюзії  кохання
в  омегу  місива  зірок…

  

Що  то  було?

У  грудях  лише  туги  згустки,
нещадно  серце  рве  обман.
Сама  собі  обрала  пустку  –
розтанула,  пішла  в  туман…

Навіщо  ти  мене  влюбила,
надію  нащо  подала?
Злетіти,  Господи,  несила  –
обидва  зламано  крила…

Та  я  й  один  у  полі  воїн
і  це  говорить  не  пиха́.
Для  мене  нас  було  лиш  двоє,
як  палко  я  тебе  кохав!..

Усе  шукала  лиш  розраду,
писала  жалісні  листи…
Злякалась  помсти  ти  за  зраду?
Та  я  простив  і  відпустив.

Твоя  уява  заблукала,
наснилися  якісь  дива?
Чого  тобі  було  замало?
Слова...  Одні  пусті  слова!
 



Не  розпочавшись,  обірвалась,
розтала  в  безлічі  ідей...
Ти  все  ж  писати  намагалась
чи  серце  вирвати  з  грудей?!.


Лише  міраж

Своєю  мірялись  любов’ю,
кохалися  до  забуття…
Усе  однакове  з  тобою,
та  чом  же  різне  в  нас  життя?!.

Кудись  постійно  все  спішила,
усе  міняла  антураж…
Любов  твоя  була  фальшива,
зізнання  –  теж  лише  міраж…


  

Хай  мрії  здійсняться

Життя  уявляєш  своє
як  червону  доріжку,
немов  ескалатор,
що  стрімко  несе  на  Олімп.
Обличчя  твоє  прикрашає
чарівна  усмішка,
корона  відсутня,
та  сяє  небачений  німб…

Завад,  перепон  в  цілім  світі
для  себе  не  маєш  –
до  зір  через  терни,
упевнено  йдеш  до  мети!
Своє  і  чужі  ти  серця
мов  кришталь  розбиваєш,
та  душу  усе  ж  намагаєшся
власну  спасти…

Казковою  пташкою
линеш  у  кожну  пригоду
і  віриш  безмірно  щоразу
в  щасливий  кінець…
 


Хай  мрії  здійсняться  невдовзі
і  у  нагороду
ти  підеш  нарешті  під  той
довгожданий  вінець.


Контрольний  постріл

«…принижена  іншим  –  красивими
словами,  які  духовно  спустошили…
Контрольний  постріл  за  тобою!  Сподіваюсь  на  твоє  розуміння…
Прости  мене…»
(з  листа)


Вербова  гілочко  моя!
Така  вся  ніжна  і  пухната,
а  мова  –  щебет  солов’я!
І  стільки  тих  розмов  про  тата…

Моя  ти  мавко  лісова,
легка  лебідко  білосніжна,
волошко  синя  польова,
маленька  пташко,  звабо  ніжна…
 

Про  тебе,  твій  тендітний  стан,
смарагдово-зелені  очі
тобі  подібне  хто  писав
в  безсонні  березневі  ночі?..

Хто  одягнув  тобі  суму́,
не  розумію  знову  й  знову...
Була  принижена?  Чому?
Тим  щиросердним,  гарним  словом?!.

Назад  немає  вороття?
Лети  в  засиджені  пенати
і  Бог  один  тобі  суддя!
За  що  мені  тебе  прощати…

Чому?

Люблю,  люблю,  люблю,  люблю,  –
вдесяте,  всоте  говорила…
Куди  ж  поділася,  молю
скажи,  твого  кохання  сила?

Куди  пропала  ти  тепер,
чому  очей  своїх  не  кажеш?
Чи  в  тихій  зелені  озер
ховався  бісовщини  шабаш?! 


Тобі  усе  життя  жаліти!

Ти  будеш  все  життя  жаліти,
що  гендлювалася  собою,
що  розтоптала  щастя  квітень
і  душу  сповнила  журбою.

Ти  будеш  вічно  пам’ятати
свій  сон  і  гойдалку  до  неба!
Так,  дійсно  ти  не  краща  мати
і  не  врятує  жодна  треба…

Лихі  не  зітреш  обіцянки,
даремно  подані  надії  –
на  днищі  випитої  склянки
не  схоронити  мрії  злії…

А  осінь  вже  не  за  горами,
настане  час  і  піде  літо…
Вітрам  що  відчинила  браму  –
тобі  усе  життя  жаліти!

 
 

Не  віддам

Це  може  статися  з  будь-ким,
в  житті,  на  жаль,  таке  буває…
Розтане  вигадка  як  дим,
як  марево  за  небокраєм.
Насправді  витримка  –  не  сталь
і  в  полі  ти  одна  не  воїн,
і  слово  в  тебе  не  кришталь,
ти  не  стратег  сімейних  воєн…

Своє  сумління  на  картай.
Прощай.  Прощай,  моя  любове.
Той  дивограй  –  іще  не  край,
скінчилось  чудо  світанкове,
але  любов  таки  жива,
в  житті  то  не  остання  треба.
Дай,  Боже,  віднайти  слова,
щоб  написати  це  для  тебе…

Веселка  гратиме  з  дощем
і  розіллється  злива  перлів  –
любов  попереду  іще,
неправда,  що  вона  померла!
 

В  душі  лишилося  тепло,
чуття  безслідно  не  пропали.
Не  хмур,  лебедонько,  чоло  –
я  не  віддам  їх  на  поталу!


Кохай

Зі  стелі,  прямо  на  подушку,
спадають  маревом  вірші
і  неспокійно  на  душі,
і  душу  крають  лемеші  –
за  смужкою  чергову  смужку…

Спустошена  твоя  душа
на  попелищі  власних  істин:
хоч  надкусити,  як  не  з’їсти,
чи  круто  замісити  тісто,
а  у  фіналі  –  ні  гроша…

За  це  і  вип’ємо.  Нехай
у  келиху  мартіні  грає
і  мрії  линуть  дивограєм
у  височінь,  до  виднокраю,
а  на  загал  –  життя  кохай!
 


Яка  різниця

Тоді  я  тільки  вигадав  тебе
і  покохав  лише  свою  уяву…
У  ній  тебе  підніс  аж  до  небес  –
ту  ніжну,  милу,  лагідну,  ласкаву…

Я  вигадав  кохання  бенефіс
і  пристрасті,  і  сміх,  і  поцілунки…
Та  вигадка  згубилась  між  куліс,
коли  життя  з‘явилось  з-за
лаштунків…

Розтанула  уява  мов  туман,
немов  імла,  як  в  мареві  зірниця.
Від  тебе  залишився  лиш  обман…
Хай  еротичний,  та  яка  різниця?!.


  


Усмішка  на  піску

Навіщо  це  було  тобі  потрібно,
я  так  ще  до  кінця  й  не  зрозумів…
І  серце  ніби  пташка  билось  дрібно,
і  стільки  пролилося  ніжних  слів…

А  очі!  Зеленаво-жовті  очі  –
бездонний  вир  і  моря  глибина,
купальської  відлуння  диво-ночі,
як  папороті  квітки  таїна…

Не  склалося…  Не  оп‘янило  зілля
і  на  піску  розтанули  сліди…
Та  усмішка  шаленого  похмілля
зі  мною  залиши́ться  назавжди…


  

Серпневий  вечір

Турботливо-гаряче  сонце  літнє
ховається  в  люстерця  соняхів.
Лише  Петрів  батіг  уперто  квітне
здовж  павутиння  польових  шляхів.

Серпневий  вечір  тихо  догорає
і  медом  пахнуть  яблука  в  саду.
Він  свіжо  зустрічає  теплим  чаєм,
бо  літо  вже  пришвидшує  ходу.

Дощами  зорі  падають  із  неба,
ще  цвіркуни  співають  до  зорі,
а  мухи  віддали  вже  Спасу  требу
і  хочуть  спати  ситі  комарі…

Доносить  легіт  запах  матіоли
і  ти  сидиш,  закутана  у  плед…
Все  як  колись  під  звуки  радіоли  –
без  цукру  чай  і  твій  коханий…
Фрейд.
  

Хай  їм  грець!

Добігти  мріяв  я  до  виднокола
і  зазирнути  аж  за  небокрай,
здолати  серця  віковічний  холод,
бажань  душі  задовольнити  голод
і  відшукати  щастя  водограй.

Уперто  крокував  назустріч  сонцю,
десятки  років  йшов  за  горизонт…
А  зараз  від  душі  –  сріблястий  стронцій
і  лише  власна  тінь  у  охоронцях,
та  роздумів  зело  тісний  ескорт.

У  тебе  очі  –  ліхтарі  зелені,
янтарні  стріли  дикого  кота
з  відтінком  ізумруда,  листу  кленів.
Їх  дарував  тобі  спокуси  геній,
лиха  з  них  шармом  віє  доброта…

Іще  бракує  вражень  і  емоцій,
розбитих  в  друзки  келихів-сердець?
Твоїх  до  болю  фантастичних  лоцій,
з  еротики  смаком  на  кожнім  кроці
я  начитався,  люба…  Хай  їм  грець!
 


На  крайці  літа

Ось  і  літо  спливло  непомітно,
розчинилось,  сповзло  під  укіс,
замінило  усмішку  привітну
на  личину  зі  смутку  і  сліз…

На  годиннику  зорянім  неба
мерехтять  міріади  перлин.
У  осінній  альтанці  для  тебе
я  гаптую  зорю  із  жарин…

Догорає  поволі  багаття,
залишаючи  присок  віків,
і  розірвану  душу  на  шмаття
я  ховаю  у  легкість  шовків…


  

Чи  мислимо?

Не  спалося...
А  ніч  як  море
і  міркувати  є  про  що...
Не  склалося…
Волати  «горе»?
Навіщо  мовить  казна-що…

Не  вилилось…
А  чи  старались
ми  почуття  в  собі  знайти?
Не  видалось…
А  намагались
ми  навести  якісь  мости?

Не  визріло…
Кому  відомо,
чи  є  попереду  ще  час…
Чи  мислимо?
Одні  судоми…
Ніхто  не  вирішить  за  нас.
  

Наша  осінь

Мені  ти  снишся  по  ночах
і  кожен  день  тебе  я  бачу.
Тону…  Тону  в  твоїх  очах,
буяє  серденько  гаряче.

Розтану  у  душі  твоїй,
порину  думами  у  юність,
де  ми  позбулися  надій
і  знову  в  осінь  повернулись.

У  літо  бабине,  у  сон,
у  нашу  пісню  журавлину.
Нехай  з  дощами  в  унісон
кохання  музикою  лине.

Кружляє  листя  золоте
неспішно  вітерець  у  вальсі.
Так,  знову  осінь,  а  зате  –
ми  знову  зіллємося…
в  сальсі.
  


Тернова  пісня

Давай  посидимо  з  тобою
на  ґанку  й  просто  помовчим.
Давно  не  чули  ми  обоє,
як  вдалині  кричать  сичі…

Я  обійму  тебе  за  плечі,
зігрію  руку  у  руці
і  в  тихий  цей  останній  вечір
сльоза  просохне  на  щоці…

Поволі  серденько  розтане,
усмішка  знову  забринить
і  в  думах  я  тебе,  кохана,
вже  не  залишу  ні  на  мить!

Давай  посидимо  до  ранку,
як  голуби  на  рушнику.
Лише  для  тебе  колисанку
я  заспіваю…  в  тернику.
  

Вітер

Квилить  за  вікнами
майже  приречено  вітер,
гоне  по  небу  хмарини  в  далекі  краї.
Нині  зима,  але  всі  мої  мрії  про  літо,
в  літо  полинули  думи  кошлаті  мої.

Вітер…  Вітер  видуває  сотні  літер,
не  дає  зібратись  під  пером.
Вітер,  вітер…  Ти  душі  поет  і  ритор,
подаруй  надію  на  добро!

Прийде  вона
і  розтане  крижина  у  серці,
Груди  наповняться
лагідним  сонця  теплом
Серце  зігріє  хвилююче,  радісне  скерцо,
доля  укриє  у  спеку  і  хугу  крилом.

Вітер,  вітер…  Як  із  пам‘яті  ти  витер
всі  страхи-тривоги  і  жалі!
Вітер,  вітер…  Волоцюга  ти  чи  митар?
Принеси  кохання  на  крилі!
 

Вітер,  вітер…  Розжени  мої  по  світу
всі  страхи-тривоги  і  жалі!
Вітер,  вітер…  Ти  душі  моєї  митар,
принеси  кохання  на  крилі!
Вітер,  вітер…  Ти  душі  моєї  ритор,
принеси  кохання  на  крилі!

Планида  в  кожного  своя

–  Нас  не  дарма  звела  планида
і  доля  в  нас  тепер  одна,  –
ти  говорила.  –  Краєвиди
смакують  з  келихом  вина!

Іще  попереду  немало,
чекають  нас  нові  краї!  –
надію  щедро  дарувала
і  ти  ж…  позбавила  її.

Лунає  ще  твоє  «forever»,
та  я  планиду  не  клену  –
дивлюся,  як  ростуть  дерева,
і  чую  тишу  неземну…
  

Не  варто

Ти  шукала  пригод
в  монотоннім  життєвому  морі
і  нових  відчуттів,
і  не  звіданих  досі  висот.
Не  гадала,  мабуть,
заподіяти  болю  чи  горя,
як  не  мала  й  бажання  –
отримати  кулю  в  висок.

Тож  живи  і  радій,
і  пиши,  як  завжди,  коли  зможеш,
бо  за  тінню  сумлінь
не  сховати  душі  пустоту.
Та  на  когось  свої
прорахунки  складати  не  гоже,
як  не  варто  й  комусь
пам’ятати  свою  правоту…

 
 

Трунок  високосної  весни

Видавалась  весна  та  холодною…
Високосний  виною  в  тім  рік?
Таємниче  всміхалась  мадонною,
та  чомусь  повернула  убік…

А  давайте  ми  чаю  заваримо
з  бергамотом,  а  то  –  з  чебрецем…
Посмакуємо  запахів  чарами,
і  подякуєм  долі  за  це.

А  давайте  змішаємо  пахощі
медуниці  і  м‘яти  в  вінок.
Незрівнянні  емоції  радощів
подарує  нам  трунку  ковток!

В  їх  обіймах  шалених  утонемо,
нетерплячих,  відвертих,  палких,
і  поринемо  знову  у  спомини
потаємні,  а  часом  гіркі…

Тож  давайте  ми  чаю  заваримо
із  жасмином,  а  то  й  чебрецем,
бо  весняним  смакуючи  маревом,
я  сумую  за  вашим  лицем…
 

Розділ  3.  Осінні  сполохи

Аби

Упитись  хочу  чарами  твоїми,
у  ніжності  забутись  твоїх  рук,
зимою  чути  пісню  солов‘їну
під  пульсу  божевільний  перестук.

Поринути  у  вир  твого  волосся,
зануритись  у  серця  таїну…
Аби  усе  оте  лише  збулося  –
усе  б  життя  кохав  тебе  одну!


Я  все  б  віддав

Я  все  б  віддав  за  ту  весну,
за  вечір  зустрічі  з  тобою,
за  посмішку  твою  ясну,
за  промінь  в  пам‘яті  сувоях.

За  вітру  невимовний  шепіт,
за  відчайдушний  крик  душі,
за  серця  зболеного  трепет
і  за  найвищу  із  вершин…
 


Дивуй  мене

Дивуй  мене  своєю  добротою,
чарівністю  своєю  теж  дивуй,
а  восени  весняною  ходою
сюжет  у  бронзі  раптом  намалюй.

Дивуй  завжди  усмішкою  своєю
і  запахом,  і  смаком  своїх  губ,
і  ніжністю  з  вечірньою  зорею,
вершиною  прекрасних  твоїх  згуб.

Дивуй,  дивуй,  дивуй  мене,  кохана,
і  порухом,  і  дотиком  душі,
щоб  я  від  тебе  був  шалено-п‘яним
і  не  міліло  джерело  віршів.

  

Моя  маленька

Ходили  довго  манівцями,
нас  розділяв  підступний  тин,
та  поєдналися  серцями  –
злились  два  подихи  в  один.

Це  знову  сталося…  Нарешті!
Нарешті  знову  ми  удвох!
Квітують  восени  черешні
і  усміхається  нам  Бог!

І  знову  пахну  я  тобою,
і  знову  у  руці  рука,
і  знову  віримо  обоє,
і  нас  несе  любов-ріка!

У  косах  квіточка  біленька,
як  ніжна  посмішка  твоя…
Люблю  тебе,  моя  маленька,
жадана  дівчинко  моя!
  


Осіння  ностальгія

Баскими  кіньми  вдаль  біжать  роки,
життя  екватор  стрімко  перетнувши.
Нам  осінь  щедро  стелить  рушники,
руду  свитину  чинно  одягнувши.

Вечірнім  парком  пройдемось  удвох
у  світлі  ліхтарів,  під  вітру  свистом.
На  зламі  доль,  стосунків  і  епох
нас  осінь  зустрічає  падолистом…

По  різнобарв‘я  килиму  ідем
і  доля  шовком  стелиться  під  ноги.
Як  довго  ми  шукали  наш  едем,
але  таки  знайшли  свою  дорогу.

  

Я  не  можу  без  тебе

Ми  назустріч  ішли,
ми  долали  круту  свою  гору,
по  дорозі  зробивши
забагато  гірких  помилок.
Виринали  з  імли
в  не  найкращу  для  зустрічей  пору
і  чекали  у  тиші,
зупинившись  до  щастя  за  крок.

Ми  блукали  в  пітьмі
і  боялися  часом  кохати.
Нам  здавалось,  що  доля
дивовижно  несхильна  до  нас.
А  серця  у  ярмі
стукотіли  у  ритмі  стакато
і  волали  від  болю
за  даремно  утрачений  час.

Та  розтануло  все,
ми  нарешті  дісталися  краю,
щоб  злетіли  у  небо,
 


полиши́вши  усю  коловерть.
Нас  кохання  несе,
і  чарівна  соната  лунає…
Я  не  можу  без  тебе,
я  тобою  наповнений  вщерть!



Дарунок  неба

Цілує  вітер  посмішку  твою
і  промінцями  сонце  пестить  губи.
Я  осторонь  закохано  стою,
любуючись  тобою,  моя  люба.

Ти  –  ніби  келих  гарного  вина,
в  очах  іскряться  бісики  у  тебе.
Моя  кохана,  квітко  чарівна,
тебе  таку  мені  послало  небо!

  


Ранкові  аромати

Чим  пахнуть  ранки?  Росами  зірниць
і  молоком  туманів  на  світанні,
і  глибиною  погляду  зіниць
твоїх  очей,  наповнених  коханням.

Чим  пахне  день,  що  з  ночі  постає
на  обрії  ранковою  зорею?
Пташиним  співом,  що  єство  своє
натхненно  сіє  ранком  над  землею.

Твоє  волосся  манить  чебрецем,
із  домішкою  рути  і  любистку…
Підносячись  над  щастя  острівцем,
дарує  сонце  нам  надії  вістку!


 
 

Усе  чекає

Троянди  зачекалися  на  тебе
у  кришталевій  вазі  на  столі
і  з  вишини  в  Інгул  упало  небо,
а  ранками  уже  бракує  слів…

Нагадує  про  тебе,  моя  мила,
мартіні  келих,  лишений  цукат,
вчорашній  запах,  люба,  твого  тіла,
твого  волосся  ніжний  аромат…

Неприбраним  стоїть  і  досі  ліжко,
здається  вже  десятки  довгих  літ
усе  чекає  на  твою  усмішку  –
картини,  книги,  ружі,  навіть  кіт…

  


Осіння  Галатея

Тендітно-мила  і  струнка
крокує  жваво  по  алеї,
тримає  зонт  її  рука  –
земна,  прекрасна  Галатея.

Чарівна  осінь  навкруги,
кружляє  в  танці  жовте  листя  –
відлуння  літньої  жаги,
руде,  червоне,  золотисте…

Дощу  симфонія  звучить
під  перестук  її  підборів
і  не  змовкає  ні  на  мить
стакато  те  в  осіннім  хорі.


  


Лише  тебе

Осінній  дощ  змиває  поторочу
незрозумілих  дещо  почуттів,
але  твій  голос  я  почути  хочу,
а  бачити  тебе  –  і  поготів!

Поглянути  в  глибокі  твої  очі,
зануритися  в  серця  таїну…
Душа  нікого  бачити  не  хоче,
лише  тебе…  Тебе  лише  одну!


Під  звуки  скрипки

Чарівно  в  тиші  линули  слова,
у  келиху  іскрилося  мартіні…
Ти  сяяла  мов  квітка  польова,
зітхала  тихо  скрипка  Паганіні.

А  час  стікав  краплинами  хвилин
по  склу  буття  у  дощову  погоду.
Осіннім  вітром  линув  часоплин,
і  відтіняв  твою  небесну  вроду.
 


В  розпущене  волосся  до  плечей
вплітались  звуки  зірково́го  джазу…
Космічний  погляд  лагідних  очей
на  відстані  доводив  до  екстазу!


Злива  кохання

Осіння  злива  за  вікном
змиває  бруд  сумного  літа
і  у  омитім,  чистім  світі
кохання  уп‘ємось  вином!

Де  кожна  крапля  мов  нектар
божественно-смачного  трунку
чарівним  долі  поцілунком
спадає  на  часу  вівтар…

А  ми  удвох  під  тим  дощем
ідемо,  взявшися  за  руки,
забувши  тяготи  і  муки,
укриті  талану  плащем.

  

Наша  ніч

Давай  почнемо  все  спочатку,
я  запрошу  у  гості  ніч,
зніму  поношені  пальчатки
і  витру  помилки  до  цятки…
Ми  стрінемося  віч-на-віч!

Давай  поглянемо  у  вічі,
у  них  лиш  туга  і  печаль,
а  у  серцях  палають  свічі
і  душі  душать  протиріччя  –
не  зберегли  любов…  А  жаль!

Неправда  це,  усе  неправда…
То  божевілля,  машкара!
Твоя  любов  мені  відрада,
вона  в  мені  і  ти  десь  рядом…
Пора  зустрітися,  пора!

Давай  почнемо  все  спочатку,
я  запрошу  у  гості  ніч,
наллємо  кави  у  горнятка,
знайдемо  істини  зернятка…
Кохання  –  незбагненна  річ…
Нас  поєднає  наша  ніч! 

Чекаю

Зів‘яли  квіти  поступово,
не  дочекалися  тебе…
Та  я  своє  тримаю  слово  –
чекаю,  люба,  дотепер.

Іще  чекати  доста  буду
і  буду  марити  вночі
тобою,  мила  моя  згубо,
твоїм  волоссям  при  свічі…

Усупереч  пересторогам
і  талану  наперекір
собі  на  двох  одну  дорогу
обрали,  оминувши  вир.

Тебе  без  пам‘яті  кохаю!
Я  так  люблю  тебе…  Люблю!
Усе  душі  в  тобі  не  чаю,
від  тебе,  пташко,  у  хмелю́!

Мого  ти  серця  половина  –
у  всьому  світі  ти  одна!
Кохана,  бажана,  єдина,
рахую  миті  дотемна... 

Перший  крок

У  цьому  світі  просто  не  буває,
лякає  вже  взаємність  почуттів,
хоча  вони  і  сповнюють  розмаєм,
за  межі  мчать  галактик  і  світів!

А  може  все  залежить  від  бажання
і  від  потреби  віддано  любить?
Чи  є  межа  в  природі  у  кохання?
Немає,  бо  життя  всього  лиш  мить!

Немає,  не  було  й  не  може  бути.
Кохання  –  то  нестримна  течія,
кайдани  розриває,  ріже  пута.
У  світі  ми  одні  –  лиш  ти  і  я!

І  ми  пройшли  ці  два  бентежні  роки,
і  не  один  отримали  урок.
«Rock-Hata»  стала  першим  нашим
кроком
у  світ  любові  й  марева  зірок!

 

Наш  листопад

Гіркий  талан  мою  планиду  вершить,
крива  життя  гайнула  шкереберть.
Хай  всесвіт  перевернеться  як  вперше,
коли  зустріну,  мила,  я  тебе.

Я  так  чекав…  Я  щиро  сподівався,
у  снах  шукав  п‘янкі  твої  вуста,
а  доля  закружляє  нас  у  вальсі,
як  спалиш  ти  останнього  моста.

І  ти  прийшла  розгублена,  змарніла,
та  у  очах  палав  живий  вогонь,
а  посмішка  вселяла  в  мене  сили
і  щастя  пломеніло  між  долонь.

І  світ  перевернувся  під  ногами,
завирувало  барвами  життя,
шикуються  у  оду  щастя  гами,
кохання  нас  веде  у  майбуття!

Наш  листопад  вітає  на  порозі,
багряні  вистеляє  килими,
з  нудьгою,  люба,  нам  не  по  дорозі,
кохання  довго  так  чекали  ми!
 



Вона  мені  сказала  «так»

Вона  мені  сказала  «так»
своїми  милими  вустами  –
кохання  зазвучали  гами,
серця  забилися  у  такт!

Вона  мені  сказала  «так»
і  все  навколо  засіяло  –
життя  взяло  нове  начало,
то  неба  неповторний  знак!

Вона  мені  сказала  «так»
і  все  одно,  що  скажуть  люди.
Я  вірю  –  якнайкраще  буде,
душею  з  нею  я  юнак!
Вона  мені  сказала  «так»!

 
 


А  ти  на  ранню  осінь  схожа

Я  загубився  поміж  літа,
поринувши  в  казкові  сни,
шукав  волошку  серед  жита,
єдину,  з  самої  весни…

А  ти  на  ранню  осінь  схожа
в  новому  жовтому  пальто,
дивуєш  сміхом  перехожих,
коли  сідаєш  у  авто.

А  ти  яскрава  і  тендітна,
як  павутиночка  легка,
немов  ранковий  промінь  світла,
берізка  в  золоті  струнка!

Чарує  сонцем  наша  осінь,
дарує  казку  листопад
і  п‘яні  ми  від  щастя  зовсім
немов  багато  літ  назад!  
  

Гармонія  стосунків

Ти  суперечлива  така,
уся  така  непослідовна,
а  посмішка  твоя  п‘янка
нагадує  сузір‘я  Овна!

Розбіжностей  і  протиріч
в  тобі,  кохана,  вистачає,
але  усе  те,  дивна  річ,
мене  чарує  дивограєм!

Негаданості  далебі
в  стосунках  наших  не  бракує,
а  несподіваність  в  тобі
уже  з  раптовістю  межує!

І  все  ж  розважливість  думок
нам,  люба,  стане  подарунком,
а  логіки  легкий  димок
нехай  доповнює  стосунки!
  


Суголосся  листопаду

Поміж  сріблястої  пряжі  дощу,
під  парасолею  світлої  хустки
вгледів  тебе  і  уже  не  пущу
в  серце  бентежне  непевності  згустки.

Ти  саме  та,  що  так  довго  чекав,
марив  ночами,  пірнав  з  головою
в  різномаїття  липневих  отав,
прагнув  уволю  напитись  тобою.

Літо  у  леті  не  бавило  нас,
але  у  цім  надолужила  осінь.
Жовтень  –  найкращий  закоханим  час
і  листопаду  дзвінке  суголосся.

  


Несказані  слова

У  мушлю  часу  сонце  заховалось,
від  сяйва  зір  крутилась  голова
і  в  тиші  забриніли,  як  здавалось,
іще  ніким  несказані  слова…

Відкрив  обійми  вересневий  вечір
і  оксамитом  ніжно  огорнув
твої  тендітні,  аж  прозорі,  плечі,
перетворивши  втечу…  у  ману.

Ману  позицій,  поглядів  і  хисту.
Війну  віве́нді  мо́дусів,  цитат
чи  осені  стрімкого  падолисту,
манірності  і  марноти  утрат…

Як  довго  я  чекав  тебе,  жадана,
як  надто  швидко  гіркнула  халва!
Все  сказано,  –  упали  з  вуст  неждано
серед  зими  несказані  слова…
  

Розбита  склянка

Розбилась  склянка  уночі,
упала  раптом  на  підлогу.
Душі  утративши  ключі,
ми  добрели  до  епілогу.

Надія  тане  на  очах,
як  сніг  на  весняному  сонці,
кохання  паросток  зачах,
втонула  віра  в  ополонці…

Скінчився  дикий  водевіль,
упала  почуттів  напруга:
у  грудях  –  невимовний  біль,
на  серці  –  несказанна  туга…

Зриваю  залишки  оков
у  світлі  зір  нічного  неба.
Розбилась  склянкою  любов…
А  чи  була  вона  у  тебе?!.
  


Без  обмежень

Життя  летить  і  «Пошук!»  –  твій  девіз.
Мелькають  дні,  події,  кілометри…
А  ти  сама  його  волочеш  віз,
мажу  буття  свого  у  стилі  ретро…

Сумбур  думок:  колажі,  вітражі,
рожеві  хмари,  гойдалка  до  неба…
Кохання  потайки,  картинно,  на  межі,
але  чи  є  ота  межа  у  тебе?!.

Стереотипу  спекатись?  Табу!
Його  уже  позбутись  неможливо
і  «Лексуса»  міняєш  на  гарбу,
та  парасольці  все  ж  пасує  злива…

Емоцій  злива,  вражень,  почуттів,
новий,  незвичний,
креативний  стержень  –
щоб  вистачало  образів  і  слів,
і  музики…  без  будь-яких  обмежень!
  


Іди  з  Богом

Гірлянду  розвішу  в  кімнаті,
прикрашу  холодне  житло.
Уявні  сніжинки  пухнаті
присядуть  мені  на  чоло,
на  вії,  на  вуса,  на  щоки,
на  ковдру,  що  вкрила  мене…
Чекатиму  Нового  року,
а  то  він  повз  мене  майне.

Бо  ще  залишуся  у  цьому,
поміж  пандемій  та  судом,
і  затишок  власного  дому
розвіють  Гомора  й  Содом…
Ступай,  високосний,  із  Богом,
іди  і  з  собою  бери
усе,  що  підступно  за  рогом
сховалось  у  розпалі  гри…
  

Моя  водохреща

Злись  на  себе,  лиш  на  себе,  мила  –
я  своє  терпіння  змарнував.
Боже,  дати  відповідь  несила
на  питань  твоїх  шалений  сплав…

Ти  за  рік  не  витримала  й  тижня,
щоб  не  накрутити  бігуді…
Чим  ти  краща,  люба,  за  колишню?!
Тля  вагання  –  із  рідні  біді…

У  воді  хрища́тій  кисну  мовчки,
заморожу  всі  свої  гріхи.
Не  завада  ні  сини,  ні  дочки,
бо  мені  усе  те  до  снаги.

Після  пів  доби  у  ванні  мокну,
омиваю  кляті  порохи́.
Та  коли  не  вдасться  –  краще  здохну,
а  віддам  непро́щені  борги.

Не  закрию  зрештою  забра́ла,
бо  довіку  я  відкрито  жив.
Ти  себе,  маленька,  переграла  –
отепер  чекай  і  долі  жнив…
 

Ти,  волошко,  невимовна  штучка,
як  твоє  непевне  майбуття́…
Хай  та  діамантова  каблучка,
оберегом  стане  за  життя!



Напрочуд

Усе  життя  в  театрі…  За  куліси
іще  в  дитинстві  доля  привела.
Не  зустрічав  я  кращої  актриси.
Обидва  в  тебе  зламано  крила,
синці  і  шрами  по  усьому  тілу,
на  серці,  особливо  на  душі…
Палке  жадання,  як  того  хотіла,
постійно  закипає  у  ковші.
Кипить  щоденно,  булькає,  клекоче,
випалює  навколо  все  живе
і  той  вогонь  не  вбив  мене,  напрочуд,
та  рана  вряд  чи  скоро  заживе…

  



Квитки  театральні

Заглянемо  нарешті  до  театру,
подивимось  «Кохання  на  межі»?
Шаленою  прихильницею  арту
тебе  зробили  не  мої  вірші…

Ми  знайдемо  в  антракті
вільний  столик,
подалі  від  куліс  і  мізансцен,
а  замкнуте  обставинами  коло
горням  еспресо,  може,  розірвем…

Лежать  квитки  у  портмоне  самотньо,
летить  неумолимо-стрімко  час
і  зупинить  його  не  можуть  жодні
події,  сили,  люди…
окрім  нас.
  


До  дна!

Розчинимось  у  карамелі  часу,
у  всесвіті  казкової  нуги,
хай  ніжні  ритми  зоряного  джазу
обмежень  розтинають  ланцюги…

Розтанемо  в  кохання  ароматі,
різноголоссі  Еросу  пісень.
Зануримось  у  пристрасті  багаття,
де  з  ночі  постає  чарівний  день…

Як  душами  полинемо  до  сонця,
стрічатиме  нас  щебетом  весна
і,  залишивши  скит  ченця-афонця,
ми  чашу  щастя  вип‘ємо  до  дна!  

  


Весняна  повінь

Сьогодні  почалась  весна,
а  я  її  і  не  помітив…
Так  добреде  в  чергове  літо
моя  історія  сумна?

А  ти  ховаєшся,  мовчиш,
у  тебе  знову  власні  плани,
картаєш  долю  безталанну
і  час  марнуєш  ні  за  гріш…

Все  нарікаєш  на  страхи,
на  невимовні  перешкоди
незрозумілої  природи
та  річки  різні  береги…

Куди  несе  нас  течія,
лише  один  Всевишній  віда…
По  вінця  вже  терпцю́  у  відрах
і  тоне  віра  там  моя…
  




Першопричина

Не  вбий  в  мені  любов  мою,
кохання  пристрасне  до  тебе.
Я  над  обривом,  на  краю,
а  ти  про  нову  знову  требу…

Не  убивай  мою  любов,
як  це  раніше  намагалась.
Ми  наламали  доста  дров,
навіщо  був  увесь  цей  галас?!.

Хоч  почуття  іще  живі,
та  в  серце  линуть  суму  гами…
Причина  в  тебе  в  голові  –
гора,  напевне,  не  між  нами!

  




Долі  знак

Картина  впала  на  підлогу,
на  друзки  розлетілось  шкло…
Волає  серце  –  Допомоги!
А  розум  каже  –  Не  було.

Ні  грама  не  було  любові,
ні  йоти  щирих  почуттів…
Манірність,  гра  у  кожнім  слові,
а  у  поступках  –  поготів.

Душа  попала  у  облогу…
Чому  усе  пішло  не  так?
Картина  впала  на  підлогу  –
то  долі  неспростовний  знак.

  




Два  в  одному

Почуй  холодну,  люба,  вічність  –
секунди  краплями  кап-кап…
Все  ближче  люта  потойбічність,
матерії  новий  етап…

Катарсис  при  знятті  напруги
трансформувався  у  катар,
а  сублімація  наруги  –
у  низку  привидів-почвар…

У  чому  сенс  життя  такого,
де  сплін  і  туга  через  край?
Лиши  усе  за  перелогом,
живи  наповнено,  кохай!

  

Пташка,  що  сидить  на  гілці

Яка  привабливо-невинна,
забута  Богом  і  людьми…
Таку  безвихідну  картину
на  перший  погляд  бачим  ми.

Тяжке  дитинство,  господарство,
музична  школа  і  горо́д,
підступність  подруг  і  лукавство
та  містечковий  хоровод…

А  ти  лише  звичайна  жінка,
в  якої  слабкостей  вагон…
Ти  виїла  уже  печінку,
з  життя  створила  полігон.

Страхи  і  фобії  навколо,
самокопання  у  багні,
а  на  загал  –  чергове  соло…
За  що  усе  оте  мені?!.

Із  лицедійством  ти  у  спілці
у  спеку  люту  і  грозу.
Ти  –  пташка,  що  сидить  на  гілці,
і  бійся  кожен,  хто  внизу!..   


Тобі  це  вдалось

Ти  потушила  мої  очі
страхами  сумнівів  своїх.
Я  ж  копирсатися  не  хочу,
між  дат,  подій  пустих  і  віх…

Зсушили  душу  фемінізми
давно  розкручених  цитат,
що  пломеніють  через  призму
апокрифів  твоїх  утрат!

Безпомічно  упало  небо,
на  брук  розсипались  зірки…
Вже  не  підноситься  до  тебе
їх  погляд  зжурено-гіркий.

Я  так  любив!  Чи  хто  наврочив,
але  кохання  не  збулось.
Ти  потушила  мої  очі,
тобі  це,  люба,  удалось…
  


Вечірній  думопад

Над  урвищем  стою…  Уже  надвечір,
темніє  неба  голубий  сатин.
Ти,  увібравши  голову  у  плечі,
сховалася  за  часу  палантин…

І  тчеться  ніч,  і  сіється,  і  плине,
і  лащиться,  затягує  у  вир,
і  падають  розпечені  вуглини
моїх  думок  у  збайдужіння  звір…

І  сиплються  жарини  у  яругу,
на  саме  дно,  іскряться  і  сичать.
Ішов  так  довго  уперед…  по  кругу,
що  од  безсилля  аж  пече  кричать!

Але  у  сон  уже  не  повернутись
і  не  знайти  затоптані  сліди…
Усе  забути  хочу  і  забутись,
і  затишок  душевний  віднайти.  
  




Уже

Троянди  голови  на  тацю
схилили…  Тьмаряться  зірки
і  залишається  в  палаці
від  балу  аромат  гіркий…

Ще  свічі  капають  сльозами,
на  сході  ранок  зазорів,
та  ми  уже  усе  сказали,
замовкли  флейти  угорі…

Уже  світає  над  Інгулом,
на  видноколі  день  новий  –
у  ньому  нині  утонула
найпотаємніша  із  мрій…

  


Несподівана  зустріч

Зустрілись  якось  з  осінню  весна
на  середи́ні  сонячного  літа
у  зимню  пору…  Зустріч  та  сумна
мені  теплом  у  снах  донині  світить.

Не  говори  «кохаю»  чи  «люблю»,
скажи  лише,  що  я  тобі  потрібен.
Зрідні  те  слово  дзвону  кришталю́,
хоч  я  уже  й  не  зовсім  Мартін  Іден…

Ти  раптом  в  серце  увійшла  моє
на  теплих  берегах  чужого  моря.
Уява  феєрверком  виграє,
а  унизу  ще  безліч  ям  і  зворів…

Та  вірю,  Рут  попереду  іще,
чекають  нас  моря  і  океани…
Проллється  втіха  весняним  дощем,
розсіє  літо  осені  тумани!

  


Вечірній  мікс

Ми  вечір  цей  зміксуємо  на  двох
під  запашну  гарячу  львівську  каву.
Високий  замок  стріне  нас  обох,
він  і  раніше  з  нами  не  лукавив.

Стежки  свої  шукали  між  імли,
свої  дороги  слалися  під  ноги,
але  назустріч  все-таки  ішли
вагань  шляхами,  повними  тривоги.

І  ось  нарешті  стрілись  віч-на-віч
уперше  після  довгої  розлуки
і  у  очах  десятки,  сотні  свіч,
назустріч  потяглись  несміло  руки…

Невже…  Невже  це  сталося?  Невже!
Хіба  насправді  щастя  ще  можливе?
А  розум  крає  серце  як  ножем  –
ти  знову  хочеш  вірити  у  диво…

 
 

Не  спасти

Ми  намагалися  кохати
як  вперше,  щиро  і  не  раз…
Тебе  ж  тягло  в  свої  пенати
і  доля  розлучала  нас.

Її  ти  у  руках  тримала,
колишня  рибко  золота,
а  гру,  майстерну  для  загалу,
не  в  силі  скрити  пустота…

Спасибі  осені  лілеям
і  високосній  тій  весні.
Була  ти  феєю  моєю!
Усе  немовби  уві  сні…

Але  нарешті  я  проснувся,
вуаль  опала  із  очей.
Не  гнув  тебе  і  не  зігнувся,
лише  тягар  упав  з  плечей.

Існуй  собі  в  своїх  пенатах,
пиши  романи  і  листи…
Той  світ  уже  не  врятувати,
кохання  наше…  не  спасти.
 


Візьми

Візьми  собі  моє  життя,
вірніше  лиш  його  останки,
те  ефемерне  майбуття
на  дні  надщербленої  банки…

Так,  саме  банки,  літра  три…
Про  банк  наразі  вже  не  йдеться.
Бери…  Усе  цілком  бери,
а  на  додачу  рештки…  серця.

Згоріле,  випалене  все,
як  головешка  з  декорацій,
із  попелища  мнимих  сцен,
серед  мани  і  квазіграцій.

А  щоб  добитися  свого,
сховайся,  видали  із  чату…
Боятися  нема  чого,
кому  немає  що  втрачати.

 
 


Слід

Із  часом  навіть  зорі  в  небі  гаснуть,
а  змучене  кохання  й  поготів…
На  жаль,  ми  опинилися  невчасно
на  роздоріжжі  наших  почуттів…

Я  відблиски  шукав  свого  кохання
намарно,  люба,  у  твоїх  очах,
а  наше  «вперше»  стало  «уостаннє»
і  світла  промінець  таки  зачах.

Не  утаїти  у  торбині  шила,
поволі  образ  твій  і  зовсім  зблід…
У  пам‘яті  моїй  ти  залишила
із  обіцянок  невагомий  слід.

 
 

Розділ  4.  Майже  толока


Не  спалось

Не  спала,  слухала  весну
під  осені  свинцевим  небом.
Усі  думки  лише  про  тебе…
Світає,  мабуть  не  засну…

Не  спиться…  Сон  тікає  геть,
мандрує  за  високу  гору.
В  уяві  дика  коловерть…
Ні,  не  засну,  вставати  впору.

Ти  знаєш,  як  душа  щемить  –
аж  розриває  грішне  тіло!
І  не  змовкає  ні  на  мить,
вона  завжди  тебе  хотіла…

Тобою  марила  завжди,
у  всі  часи  тебе  шукала…
Усе  вдивлялася  в  сліди
серед  безликого  загалу…
 

Їй  так  хотілося  тепла,
їй  так  хотілося  кохання,
та  не  з  тими  життям  ішла,
свій  хліб  ділила  і  бажання…

І  ось  нарешті  –  тільки  ти,
коханий,  бажаний,  єдиний…
З‘єднати  хочу  назавжди
самотні  наші  половини!


Не  відпускай

Не  відпускай  мене  ніколи
і  хай  там  що…  Не  відпускай!
Нехай  метелики  чи  бджоли,
емоцій  вибух  через  край…

Не  відпускай  мене  нізащо,
горни  до  щирої  душі,
і  не  давай  вернути  в  хащу…
Пиши,  пиши  мені  вірші!
  


Прости

А  ти  пиши  мені  листи,
я  їх  на  відстані  читаю,
тебе  душею  відчуваю,
хоча  і  спалено  мости…

А  ти  пиши  мені  вірші
щодня,  вночі,  надвечір,  зрання…
Вони  підтримують  кохання
в  моїй  розірваній  душі!

А  ти  люби  мене,  люби
і  вір,  що  я  тебе  кохаю,
бо  у  мовчання  я  вплітаю
надії  кращої  доби…

А  ти  прости  мене,  прости,
мої  вагання,  ні  не  зраду,
і  подаруй  мені  розраду  –
той  шанс  дістатися  мети!
  



До  тебе

Я  не  живу,  а  виживаю,
писати  почала  вірші…
Живу  не  з  тим,  кого  кохаю,
кого  лелію  у  душі.

А  я  живу  не  так,  як  хочу,
і  в  тому  лиш  моя  вина.
Примара,  привид,  потороча…
Поміж  людей  сама…  Одна!

Не  те,  не  там,  не  так,  не  та  я…
Не  може  бути  це  завжди…
Лиш  одного  тебе  кохаю,
до  тебе  мрії  і  сліди!

  


Повірила

За  ширмою  заплющених  очей
душі  моєї  болю  він  не  вгледів
і  розпачу  опущених  плечей,
закутаних  у  збайдужіння  пледі…

А  ти  любив  мене  таку,  як  є,
і  у  безмежжя  кликав  за  собою,
де  ми  любові  щирої  зіп‘єм
та  размотаєм  пристрастей  сувої…

І  я  повірила,  відкрилася  й  пішла
за  щастям  у  свою  дитячу  мрію.
Уже  позаду  страху  кабала,
я  щастям  і  надією  зорію!

 
 




Метаморфози  фортуни

Весною  обернулась  наша  осінь,
ти  знову  запросив  мене  у  сни.
З  тобою  я  у  них  літаю  досі
і  не  бажаю  іншої  весни!

Ти  підійняв  увись  мене,  до  неба,
сіяю  щастям  посеред  зірок,
веселкою  спускаюся  до  тебе,
і  не  боюся  ставить  на  зеро.

І  осінь  ради  нас  змінила  плани,
і  вереснем  чарує  листопад.
У  юність  доля  повертає  плавно
і  не  лякає  грудня  снігопад.

І  хай  зима,  нехай  жаскі  морози,
та  я  вперед,  босоніж,  по  льоду…
Чекають  нас  весняно-теплі  грози  –
ми  подолали  сумнівів  сльоту!
  

Саме  той

Як  довго  я  тебе  чекала,
та  все  ж  обаві  віддала…
І  знову  зустрічі  шукала,
лише  надією  жила.

Хотіла  я  тебе  зустріти,
гляділа  подумки,  у  снах…
Спливло  таке  бентежне  літо
і  ось  залишив  душу  страх!

Ти  йшов  такий  близький-далекий,
в  задумі  хмурячи  чоло,
і  рідні  очі,  й  серця  клекіт…
Пів  року  ніби  й  не  спливло!

Той  самий  погляд,  синій-синій,
і  зайчик  сонця  на  щоці,
і  щира  усмішка  осіння,
і  парасолька  у  руці…

Нарешті!  Знову  я  зустріла,
наперекір  усім  судам,
тебе  того,  кого  хотіла,
й  уже  нікому  не  віддам!
 

Розділ  5.  Жарти  всерйоз


За  любов

Я  розсідлаю  конячину
і  тихо  заведу  у  двір  –
нехай  вона  вночі  спочине
й  забуде  про  життєвий  вир.

Обом  нехай  не  сняться  знову
нам  ясла  сіна  з  полинів
і  обіцянки  як  підкови
на  щастя  сяють  вдалині.

Давай  наповним  наші  чари
і  вип’єм  мовчки  за  любов,
щоб  наші  почуття-примари
гормони  не  зливали  в  кров.
  


Груші  кохання

Скажи  мені  відверто,  друже,
ти  їв  колись  солодку  грушу
із  рук  коханої  чаклунки
у  паузах  між  поцілунків?
Щоб  музика  лунала  всюди
і  трунок  скапував  на  груди…

Чи  ласував  ти  диво-соком,
за  мед  солодшим  що  нівроку?
А  цілував  вуста  духмяні
ущерть  наповнені  бажанням,
коли  вночі,  у  літню  пору,
млинець  небесний  плив  угору?

Під  небом,  зорями  укритім,
ти  смакував  чарівні  миті,
а  із  жаданою  до  рання
на  двох  ділив  п‘янке  кохання?
Згадай  свого  юнацтва  груші,
куди  там  роли  ті  чи  суші…
  

Бомба  для  поета

Уже  пішла  остання  електричка,
а  пішки  в  «Соляні»  далеко  йти,
та  я  не  знав,  що  ти  алкоголічка
й  ночами  любиш  з  кавою  торти…

На  вулиці  буяє  матіола,
над  головою  місяця  брильянт.
Стовпом  на  кухні  дим  сигар  з  ментолом,
розкурений  валяється  кальян…

Ганчіркою  мисливиця  за  міллю
не  довго  мила  кахлі  між  стільців,
посипавши  хвоста  котові  сіллю,
напризволяще  кинула  «стрільців»…

Я  в  розпачі,  мартіні  й  амарето,
картопля  з  салом,  баклажани-гриль…
Письменниця  –  це  бомба  для  поета,
як  Данко  і  феміна  Ізергіль…

  

Пора  подумати

Ти  мізки  виїси  любому,
нехай  на  голові  шолом!
Жене  оте  шаленство  з  дому
і  пробирає  до  судом…

Пішли  у  хід  котяча  їжа,
походи  разом  у  спортзал…
Як  масло,  без  ножа,  ти  ріжеш
і  провокуєш  на  скандал.

Чи  нерви  лиш  мені  лоскочеш
під  клич  високих  почуттів,
коли  сама  чого  захочеш  –
щоби  і  я  того  хотів?!.

Тобі  «пеньонзів»  мало  в  шафці  –
бажаєш,  щоб  в  зубах  носив?
Таке  не  снилось  навіть  Кафці,
бідую  із  останніх  сил…

Кохаю,  люба,  полум‘яно,
але  уже  втрачаю  такт…
Пора  подумати,  жадана,
про  шлюбний  все-таки  контракт!
 

Наш  ендшпіль

«У  тебе  є  я»
(з  листа)

У  мене,  виявляється,  «є  я»,
та  я  чомусь  цього  не  відчуваю…
Четвертий  місяць,  крихітко  моя,
тебе  від  мене  хто  чи  що  ховає?

А  слухавку  чому  ти  не  береш
і  мишкою  забилася  у  нірку?
Це  лицемірство  чи  черговий  треш?
Ще  пишеш  чи  уже  готуєш  збірку?..

А  сповідь  теж  для  красного  слівця?
«Пежуню»  жаль  не  встиг  купить…
для  сміху.
Чому  втекла  ти  майже  з-під  вінця?
Мене  і  бал  лишила  на  потіху…

А  «від  байдужості  моєї»,  о  ля-ля,
уже  «на  стінку  ти  готова  лізти»?
«Нагнути»  дама  хоче  короля,
а  далі  велелюдно  править  тризну?
 

Зі  стінки,  люба,  вже  сповзай  униз,
четвертий  місяць  я  тебе  чекаю,
та  обережно  –  унизу  карниз!
Він  роль,  йому  відведену,  зіграє…

Життя  твоє  –  це  безкінечна  гра,
а  в  мене  часу  майже  не  осталось…
Цю  партію  закінчити  пора,
бо  ти,  маленька,  зовсім  вже
загралась.



Сувої  пам‘яті

Ти  суперечлива  до  біса,
непослідовна  вся  така…
Неперевершена  актриса,
тендітно-мила  і  легка!

Моя  ти  чайко  білокрила,
чарівна  рибко  золота!
Невже  сьогодні  покорила
вчорашня  бестія  руда?..

Запланувала  все  зарання
чи  накрутила  бігуді?
 

Втопила  в  мареві  кохання
мої  роки  немолоді…

«Жінки  легкої  поведінки»  –
у  вухах  вироком  дзвенить,
неперевершені  картинки
перед  очима  кожну  мить…

Гортаю  пам‘яті  сувої
собі  на  щастя  чи  біду  –
я  марив  цілий  рік  тобою,
але  тепер  уже  не  жду.


Я  повернусь

Життя  летить  крізь  хугу  і  туман,
а  в  сонячну  годину  і  тим  паче.
Кінчається  нескінчений  роман,
душа  моя  рядками  тихо  плаче…

Про  чарівну  любові  заметіль
і  кришталево-росяні  світанки.
Про  серця  стукіт,  щем  і  навіть  біль
та  про  жагу  кохання  спозаранку.
 

Усе  навкруг  розсіється  як  дим,
не  слухай,  люба,  вигадок  пророків.
Я  повернусь  до  тебе,  лиш  другим,
через  десятки,  сотні  тисяч  років!


Обережно  –  залежність!

Уже  на  осінь  сонце  повернуло,
уже  під  гору  пролягли  стежки,
та  ми  свого  кохання  не  забули
і  почуття  не  вийшли  за  дужки…

Іще  душа  як  в  юності  співає
і  серце  прагне  віддано  любить,
і  тонемо  у  веснянім  розмаї,
і  думка  лине  птахом  у  блакить…

Пора  оця  триває  хай  безмежно,
у  грудях  пісня  зовсім  не  стиха,
але  з  коханням  будьте  обережні  –
воно  залежність  хутко  виклика!
  


Звіт

На  все,  любасю,  воля  Божа
і  щирі  співчуття  мої.
Нехай  Всевишній  допоможе
тобі  і  всій  твоїй  сім'ї.

Пошле  здоров'я  і  достатку,
комфорту  в  серце  і  любов,
і  буде  в  тебе  все  в  порядку,
і  повний  радощів  альков.

Усе  пройшло  учора  добре:
вірші  лунали  і  пісні,
летіло  «біс»  у  серці  року
і  крики  «браво»  голосні.

Бо  не  завадить  злива  з  градом,
негода,  навіть  буревій,
тому,  віддасть  хто  душу  радо
за  відголос  юнацьких  мрій!
  

Нове  життя

Неправильно  раніше  я  жила,
училась,  всіх  любила,  догоджала,
дітей  ростила,  тихою  була,
супи  варила,  прала,  прасувала…

Город  і  сад,  будиночок  і  двір
тримала  у  порядку,  навіть  квіти…
Життєвих  налаталася  я  дір!
Вже  виросли,  на  ноги  стали  діти.

Неправильно  жила  я  майже  вік,
здійсню  нарешті  заповітні  мрії  –
нехай  тепер  вже  новий  чоловік
мене  стару…  кохає  і  леліє!

Сама

Своєї  досягла  мети?
Кохаєшся  на  день  по  двічі?
В  стосунках  вже  нема  сльоти?
Чому  ж  тоді  палають  вічі?!
Чом  задоволення  нема?
Кого  чи  що  тепер  шукаєш?
В  душі  була  і  є  сама,
навряд  чи  серцем  покохаєш!..

Серебріє

Ранню  серебріє  в  небі  ранок,
іній  серебріє  на  гіллі,
а  рогач-пастух  отару  ярок
схоронити  хоче  у  імлі.

В  гамазеї  сонячного  неба,
в  ореолі  променів  ярких
заховати  від  усіх,  для  себе,
з  викликом…  Сіяючі  зірки!

І,  о  диво,  те  йому  вдається!..
Чи  не  так  буває  в  білі  дні?
Найчастіше  перед  носом  в’ється
те,  що  ми  шукаєм  вдалині…

Спасибі

Спасибі,  що  ти  кинула  мене
на  перехресті  непростої  долі,
серед  олжі  і  підлості  тенет,
у  відчаї,  жахів  смертельнім  колі…

Що  волю  я  свою  загартував,
чекати  научився  в  самотині…
 

За  найдорожче  –  віри  в  себе  сплав,
за  витримку,  що  служить  і  понині.

Щоденно  вторю  Господу  хвалу,
а  ще  роблю  це  з  вечора  й  до  рання,
що  переміг  зневіру  та  хулу
і  справжнє  відшукав  своє  кохання!

Осінні  вітрила

Вітрила  жовті  розпустила
і  попливла  удалечінь
твоя  уява  ніжнокрила,
твоїх  думок  безмежна  синь…

Уже  полинуло  у  осінь
весни  твоє  серцебиття.
Життя  хай  забілило  коси,
та  не  зів‘яли  почуття…

Осінні  розпустила  крила
і  піднялася  до  небес  –
ти  часу  плинність  покорила,
увіковічнила  себе!
  


Убивця  муз

Чоло  схилила,  плечі  опустились,
гірка  сльоза  стікає  по  щоці,
зеленим  мохом  ліра  її  вкрилась,
зів‘яла  ружа  в  стомленій  руці…

Стоїть  в  зажурі  одиноко  муза,
а  на  обличчі  невимовний  сум,
немовби  сицилійські  Сиракузи
безжально  часом  кинута  у  тлум…

Нещадний  кат,  убивця  муз  і  вроди,
суворий  цензор  юності  принад,
а  досвід  –  як  невтішна  нагорода
і  відголос  далеких  серенад…

  




Частина  ІІ


Високе  і  земне


 

Розділ  1.
Пора  пастельних  кольорів

Рожеві  фламінго

Рожеві  фламінго
пливуть  у  рожевім  промінні,
мінору  рожевого  линуть
рожеві  пісні  –
на  крилах  рожевих
по  неба  рожевім  склепінні
рожеву  несуть  вони  біль*
у  рожевому  сні.

Рожеві  фламінго  –
рожева  прийдешнього  мрія,
рожевої  квітки  пелюстка,
рожевий  листок,
рожевими  ранками
за́вжди  нехай  рожевіють,
дарують  повітря
із  запахом  ружі  ковток!

Рожеві  фламінго
в  рожевому  мареві  часу
 

долають  невпинно
рожево-густу  далечінь,
надії  рожевої  вічно
рожеву  окрасу
підносять  рожевими  пасмами
у  височінь!

*  Біль  –  в  цьому  випадку  яскраво-білий  колір,  білість.


Пора  кохання

Бешкетниця,  пустунка  рання  осінь
калину  заколола  в  жовті  коси,
із  глоду  на  грудях  її  намисто
і  усмішка  грайливо-золотиста.

До  ніг  барвистий  килим  постелила,
гаї  багрянцем  і  діброви  вкрила.
Сплела  вінок  з  рудого  листу  клена,
сережки  одягла  свої  черлені.

Я  попустую  залюбки  із  нею,
свою  зустрівши  загадкову  фею,
бо  осінь  –  то  таки  пора  кохання,
але  любити  треба,  як  в  останнє!
 



Пора  пастельних  кольорів

А  попере́ду  –  лише  осінь,
пора  яскрава  і  сумна…
Вона  –  це  верби  рудокосі,
безмежна  неба  далина,
у  багряниці  жовте  листя,
барвиста  музика  дощу,
калини  чарівне  намисто
і  павутиння  на  кущу…

А  попере́ду  –  ціла  осінь,
де  бронзи  й  золота  війна,
пташок  ватаги  стоголосі
і  келих  доброго  вина.
Тож  попере́ду  –  ціла  вічність!
Там  свій,  осінній,  колорит,
її  статечна  канонічність,
пора  пастельних  кольорів…

  

Зорепад

Стою  на  березі  стрімкім,
дивлюсь,  як  падають  зірки
і  плинуть  тихо  за  водою
у  хвилях  вічної  ріки.

Огляну  зорі  звечорілі
і  серце  огортає  сум
за  крила  в  герцях  обгорілі,
за  море  нездійснених  дум…

Минуло  віку  дві  третини,
на  старті,  мабуть,  забаривсь  –
ще  не  зробив  і  половини
того,  що  визначав  колись…

Стою  на  березі  стрімкім,
рахую  втоплені  зірки,
а  під  ногами  пропливають
шовки  нетлінної  ріки…

  

Жага  яси

Не  спить  моє  гаряче  серце,
карбує  відлік  часоплин
кристалами  незримих  терцій
в  густому  мороці  хвилин…

У  час  примарний  поторочі,
у  пору  візій  машкари,
не  можу  я  зімкнути  очі
цієї  ранньої  пори…

Воно  чекає  промінь  сонця,
уперто  линучи  на  схід,
немовби  схимника-афонця,
щоб  розтопити  туги  лід…

Щоб  потонути  у  заграві,
у  танці  сяйва  і  яси,
і  розчинитися  у  каві
зі  смаком  ніжної  роси.

Не  спить  моє  гаряче  серце,
душі  виблискує  свіча  –
звитягу  у  шаленім  герці
ясить  здобути  без  меча…
 

Симфонія  дощу

Відлунює  акордами  краплин,
шалений  дріб  дощу  у  ритмі  танго,
вплітаючи  у  марева  сатин
мелодії  ретро́  зі  сма́ком  манго.

Бринять  балади  гомоном  струмків,
під  гуркіт  грому,  соло  барабана…
І  блискавиці  зоряно-стрімкі,
і  сполохи  небесного  органа!

Лунають  фуги  вітру  і  води,
а  над  водою  –  чайки  серпокрилі
зірницями  здіймаються  туди,
литаври  де  звучать  на  небосхилі.

Я  слухаю  симфонію  дощу,
в  чохлі  сховавши  чорну  парасолю.
У  душу  знову  музику  пущу,
таку  далеку  і  близьку  до  болю…

  

Небесний  вартовий

Сивий  старець  у  но́чі  криницю
зазирає  і  сумно  мовчить.
Вартовий,  що  закований  в  крицю,
не  змикає  очей  ні  на  мить.

Чимчикує  невпинно  по  зорях
одиноко  Чумацьким  шляхо́м,
розглядає  у  дзеркалі  моря
свій  коштовно-яскравий  шолом.

Заховається  в  плетиві  во́вни
із  прозорих  пухнатих  перин
й  випливає  млинцем,  а  то  чо́вном,
з  дивовижно-казкових  шпарин.

Так  триває  не  вік  і  не  десять
у  світила  та  варта  нічна.
По  містах  він  мандрує  і  ве́сях
та  скінчиться  колись  і  вона…

  

Сільський  едем

Південна  ніч  у  лузі  виграє
піснями  цвіркунів  і  зорепадом.
Вони  бентежать  так  єство  моє  –
аж  почуття  хлюпочуть  водоспадом…

А  відчували,  пахнуть  як  хліба?
Із  нотками  волошки  і  полину!
Цих  запахів  симфонія  хіба
до  серця  о  нічній  порі  не  лине?!

А  ви  гуляли  влітку  у  степу?
Лише  удвох!  Хіба  що  місяць  третій…
А  ще,  усівшись  разом  під  копу,
найзаповітнішим  ділилися  секретом…

А  шепотів  вам  змовник-тепловій
на  вухо  про  розпалене  кохання,
коли  ішли  по  стежці  степовій
і  не  могли  зарадити  ваганню?

Небесний  смакували  ви  нектар
із  вуст  жаданої,  єдиної  навіки,
коли  нарешті  скинули  тягар
і  вийшли  з  берегів  кохання  ріки?
 

Не  рахували  зорі  в  вишині,
їх  не  ловили  прямо  у  долоні
і  не  губились  в  ночі  тишині,
як  осторонь  скубли  травичку  коні?

Тих  почуттів  бурливий  дивограй
не  відшукати  у  сільському  клубі…
Південний  степ  вночі  –  це  просто  рай,
а  для  закоханих  –  в  квадраті,
навіть  кубі!


Спливає  літо

Завітало  в  гості  мальовниче  літо
і  заколосились  сонячно  хліба.
Налилась  пшениця,  достигає  жито,
віти  свої  миє  у  ріці  верба.

Голубі  волошки  заплело  у  косу.
дарувало  щедро  лагідне  тепло,
та  лягли  у  лузі  морогу́  покоси
і  краси  тієї  як  і  не  було…
 

Відбуяло  цвітом  променисте  літо,
усихає  хутко  ще  поважний  день,
позбирало  в  копи  золотисте  жито,
усе  менше  чути  жайвора  пісень.

Відлунали  дзвони,  голосисті  грози,
зе́лень  поховалась  в  стиглі  пшениці.
Впали  на  покоси  прохолодні  роси
і  квітують  маки  вже  на  рушниці…

Світяться  світанки  у  серпневі  ранки
і  частіше  яром  стелиться  туман.
Журавлиний  клекіт,  в  небесах  лелеки,
укриває  рясно  ряскою  лиман…

Вже  за  видноколом  причаїлась  осінь,
зо́лота  й  багрянцю  до́ста  принесла.
Синім  підмалює  лазурову  просинь,
ви́стеле  дарунки  щедро  на  столах.

Та  господарює  літо  мальовниче,
у  валки́  на  полі  скошено  хліба.
Жайвори́на  ж  пісня  у  юнацтво  кличе
і  весняний  присмак  все  ще  на  губах…
 






Замало

Талант  важніше  за  талан
чи  навпаки?  А  хто  це  скаже…
Не  все  Всевишньому  хвала,
що  на  язик  халвою  ляже.

Хоч  хліб  усьому  голова,
та  хлів  далеко  ще  не  хижа.
Отак  і  бідному  халва  –
це  лише  трапеза,  не  їжа.

І  затрапезний  ще  не  суть,
а  сутність  –  то  іще  не  фатум.
Замало  лиш  коханим  буть,
важливо  віддано  кохати!

  

Насолода

Насолода  –  рано-вранці,
з  першим  променем  ласкавим,
пробудитись  і  босоніж
росянистим  споришем
йти  на  зустріч  із  майбутнім,
днем  новим,  у  світлі  сонця,
упиваючись  красою,
вслід  за  подихом  весни…

Насолода  –  в  літню  спеку
у  ріку  пірнути  стрімко
і  поринути  в  глибини
ізумрудної  води,
смакувати  прохолоду
річкового  дивограю,
кожну  краплю  відчувати
у  чарівний  літній  день…

Насолода  –  в  вечір  теплий
під  копицею  у  полі
прилягти  і  зорі  ясні
рахувати  в  тишині,
 

загадати  потаємне
те  омріяне  бажання,
що  ховається  у  серці,
як  зорина  упаде…



Життєве  море

За  хвилею  хвиля,  то  па́діл,  то  гребінь,
і  пусто  на  милі  округ.
В  пучину  безсило  і  знову  до  неба
злітає  життя  мого  струг…

Шторми,  урагани,  цунамі  і  шквали
чатують  його  на  шляху.
Вітрила  не  раз  і  не  два  шматували
вони  в  лютовій  і  пургу.

Та  лише  долине  мелодія  скрипки,
за  нею  озветься  кларнет  –
упевнено  знову  мілини  і  рифи
долає  вже  справжній  корвет!

  


Господиня  тепла́

Скибочка  Місяця  з  неба  вітається.
Мається,  кається,  крається  ніч…
Подумки  дума  за  думу  чіпляється,
теплістю  хату  наповнює  піч.

Пахне  борщем,  пиріжками  і  кашею,
булькає  в  горщику  смачно  куліш.
Тепла  хазяйка,  як  повною  чашею,
радо  стрічає,  запрошує  –  їж!

Темряву  пестять  оранжеві  сполохи,
лижуть  каглу́,1  зазирають  в  коми́н.
Тихо  у  за́пічку,  в  теплому  подиху,
сушаться  валянки  –  символ  зими.

Тепло  і  гоже,  черінь  запишалася,
туляться  збоку  товсті  казани.
Я  на  лежанці  до  ранку  лишаюся,
піч-господиня  навіює  сни.

1  Отвір  у  димоході  (до  стелі),  якого  затуляють  для  збереження  тепла  тощо.
 

Дідова  хата

Побіля  лісу,  прямо  під  горою,
сумливо  на  околиці  села
стоїть  хатина,  крита  осокою
рівнесенько,  стеблина  до  стебла.

Там  під  ногами  глиняна  долівка,
в  кутку  ікони,  а  навколо  пліт  –
стара  батьків  моїх  закинута  домівка,
лиш  вікна-очі  дивляться  у  світ…

Одвірки  покосилися  від  часу,
віконниці  схилились  до  землі,
давно  уже  не  совається  за́сув
і  тріщини  у  стелі  чималі…

Полинули  у  вирій  мама  й  тато,
лишилася  у  кинутім  селі
лампа́чева  дідівська  біла  хата
в  гаптованім  соломою  брилі…

Глиняна  дідова  хата,
рідна  батьків  сторона,
цвітом  ромашки  багата,
в  світі  така  ти  одна.
 


У  сад

Чарівну  квітку  в  кришталеву  вазу
ми  ставимо,  наливши  вщерть  води,
та  забуваємо  її  уже  відразу  –
нас  вабить  новий  образ,  хоч  убий…

А  що  ж  вона,  позбавлена  коріння,
духм’янить,  намагається  цвісти,
але  не  випаде  зродити  їй  насіння…
Цієї  квітки  дітям  –  не  зрости.

Такий  сумбур  трапляється  частенько…
Щоб  думам  пелехатим  дати  лад,
коріння  не  лишіть  себе  і  Неньку!
По  пахощі  й  красу  –  ідіть  у  сад.

  



Ще  рано

Пелюстки  зів‘яли,  облетіло  листя,
кумачеві  грона  вітер  обірвав
і  тепер  калині  в  крижанім  намисті
мариться  між  снігу  лоно  із  отав…

Задрімала  птаха  в  осені  долонях,
сниться  їй  зимова  неба  вишина
і  здається,  скоро  у  юги  в  полоні
назавжди  лишиться  скована  вона.

Не  спішіть  занадто  поринати  в  зиму,
як  би  ваші  скроні  сніжень  не  сріблив
і  морозом  лютим  видався  зазимок…
Ще  блукає  доля  між  осінніх  злив!

Не  швидкуйте  надто  канути  у  холод,
як  би  серце  ваше  скипень  не  скував.
Тамувати  рано  на  кохання  голод,
у  душі  високих  ще  багато  справ.

  

Розділ  2.  Відлуння  часоплину

Березань

Де  во́ди  рік  Дніпра  і  Бугу
та  мо́ря  чиста  бірюза  –
через  віки  пливе  фелюга,
містичний  острів  Березань.

Ще  Борисфеном  називали
той  клапоть  суші  в  давнину.
Через  шторми  у  десять  балів
свою  несе  він  таїну…

На  острові  останню  зиму
провів  славетний  Святослав
і  ореол  його  незримо
витає  між  Дніпра  заплав…

У  плескіт  хвиль  вплітали  струни
бандури  думи  козаків,
а  вікінгів  германські  руни
занурять  в  глибину  віків…

Сармати,  скіфи,  турки,  греки,
слов‘яни  там  лишили  слід.
 

По  черепках  мілетських  глеків
ішов  останнім  шля́хом  Шмідт…

Музей  історії,  не  острів,
і  хвиль  безкрая  бірюза…
Жалкує  навіть  Каліостро,
що  не  відвідав  Березань!


Ольвія

На  березі  Гіпанісу  високім,
у  теплому  південному  степу,
в  повітрі  балабан  шугає,  сокіл,
але  вже  не  зустрінете  скопу…

Давним-давно  полинуло  у  Лету
і  місто-поліс,  Ольвія  стара,
а  вихідців  із  древнього  Мілету
повільно  час  із  пам‘яті  стира…

Але  монети  з  ликами  дельфіна,
теме́нос  із  агорою,  зорять
і  нам  несуть  легенди  про  Афіни,
про  греків,  скіфів,  Скіла,  їх  царя…
 

І  у  Гомера  доста  ще  сюжетів
про  звички  їх,  культуру  і  уклад,
та  Буребісті  з  племенами  гетів
не  зміг  завадить  навіть  Мітрідат…

Колише  вітер  ковилу  у  полі,
яке  топтали  в  глибині  віків
баскі  сарматські  та  еллінські  коні,
відносячи  у  вічність  сідоків.

Стрімкі  завмерли  у  задумі  схили,
схилили  пасма  чемно  до  води,
ховаючи  всередині  щосили
ольвійської  минувшини  сліди…


Соляна  дорога

Чумацький  шлях  –  дорога  соляна
усім  Великим  степом,  аж  до  Криму.
Воли  –  тягло  не  тільки  на  ланах,
вони  –  брати  солоним  пілігримам!

На  захід  сонце  і  обоз  ожив,
жара  спадає,  знову  у  дорогу…
Риплять  колеса  повної  мажі,
міхи  із  крамом  –  на  звичайних  дрогах.
 

Ідуть  бики,  поскрипує  ярмо,
під  неба  край  дорога  простяглася
і  «соп-цабе»  для  чумака  –  кермо.
На  сотні  метрів  валка  розтяглася…

А  зверху  сяє  зоряне  шатро…
Усе  вперед,  які  вночі  привали!
Розсипане  по  небу  серебро  –
Чумацьким  шляхом  в  давнину  назвали.

Від  діда  чув,  тривало  довго  так,
аж  доки  збудували  залізниці,
і  завжди  їжа  мала  справжній  смак,
бо  сіль  була  чумацька  у  крамницях!