Олександр Мачула

Я повернусь

[i]У  лікарні  Миколаєва  помер  11-річний
хлопчик,  якого  після  московського  ракетного
удару  по  місту  і  шести  годин
перебування  під  завалами  витягли  рятувальники
(голова  Миколаївської  ОВА  Віталій  Кім)[/i]


Вибух  ракети.  В  очах  потемніло.
Ру́хнули  стеля  і  стіни  униз…
Ноги  заклякли  і  каменем  тіло,
давить  на  груди  бетонний  карниз…

Темно  навколо,  бракує  повітря,
кров  заливає  дитяче  чоло,
балка  у  спину  упилася  вістрям.
Холодно.  Ніч  забирає  тепло…

Хочеться  жити…  Як  хочеться  жити!.
Лише  одинадцять  років  спливло,
та  чи  настане  дванадцяте  літо?
Скільки  дітей  у  війні  полягло!.

Збуджений  голос  і  промені  світла,
дужа  рука  підіймає  бетон…
Житиму?  Житиму!  –  думка  розквітла.
Ось  він!  Нарешті!  –  гуде  баритон.

Хочеться  жити!.  Як  хочеться  жити!
Мчить  до  лікарні  хлопчину  швидка.
Гинуть  дорослі,  старі,  навіть  діти…
Шию  стискає  загуби  рука.

Ниє  нестерпно,  болить  усе  тіло,
скоро  лікарня  і  мукам  цим  край!
Раптом  все  стихло…  Душа  відлетіла…
Попрямувала  на  небо,  у  рай…

Мамо,  не  плачте,  я  ще  повернуся
градом  небесним,  дощем  упаду,
маком  червоним  у  рідному  лузі…
Лише  здолайте  московську  орду!

Я  повернуся…  Я  ще  повернуся
цвітом  волошок  і  зеленню  віт.
Витри  сльозину,  кохана  матусю,
ми  переможемо.  З  нами  весь  світ!

15.10.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2022

Від ребра до печінки

[i]І  перетворив  Господь  Бог  те  ребро,  що  взяв  із  Адама,  на  жінку,  і  привів  її  до  Адама.
(Біблія,  Новий  Заповіт,  Буття,  вірш  2:22,  переклад  І.  Огієнка)

І  знайшов  я  річ  гіршу  від  смерти  то  жінку,  бо  пастка  вона,  її  ж  серце  тенета,  а  руки  її  то  кайдани!...  Хто  добрий  у  Бога  врятований  буде  від  неї,  а  грішного  схопить  вона!
(Біблія,  Старий  Заповіт,  Еклізіяст,  вірш  7:26,  переклад  І.  Огієнка)
[/i]
Не  має  цінності  усе,
за  гроші  що  купити  можна.
Журу  твоя  любов  несе,
вона  загибелі  тотожна.

Вона  –  то  пастка  для  душі.
У  жінки  серце,  що  тенета,
кайдани  –  руки…  Ці  вірші
лягають  сповіддю  поета?

Але  це  вигадав  не  я!
Отак  було  здавен,  віками!
Вина  у  тому  не  моя,
що  кров  висмоктують  п’явками.

Якщо  зробив  такою  бог  –
від  смерти  гірше  лише  жінка,
то,  попри  сотні  засторог,
їй  біс  нехай  гризе  печінку!

12.10.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2022

Всі разом

Я  не  кацап  і  я  не  московит  –
в  мені  нуртує  кров  мого  народу!
У  цьому  ми  переконали  світ,
відважно  захищаючи  свободу.
І  я  не  орк  чи  дикий  гамадрил,
не  представник  мокшанської  еліти,
що  об’єднала  сотню-другу  рил
і  прагне  нині  керувати  світом.

Ні,  я  не  ниций  виродок  війни,
що  позбавляє  права  існування
моєї  Неньки  доньок  та  синів
і  хоче  вбити  навіть  сподівання
на  мир  і  щастя,  віру  і  любов,
саму  надію  на  святе  –  прийдешнє!
Мордує,  убиває,  цідить  кров…
Опам’ятайтесь,  він  вже  нетутешній!

Задумайтесь  нарешті  хоч  на  мить  –
чекає  людство  участь  ця  кривава!
Кому  дітей  майбутнє  ще  болить,
закінчувати  треба  ту  забаву!
Я  представник  незламної  сім’ї,
маленький  син  великої  родини,
якій  співають  рідні  солов’ї.
Ми  разом  всі  і  всі  ми  з  України!

30.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022

Кукурудзяне поле

Після  закінчення  медичного  коледжу  Орися  уже  два  з  половиною  роки  працювала  медсестрою  у  хірургічному  відділенні  однієї  з  миколаївських  лікарень.  Московське  повномасштабне  вторгнення  застало  її  у  плановій  відпустці,  але  вже  о  восьмій  ранку  вона  була  на  роботі.
–  Чого  приперлася  так  рано?  –  зустріла  її  не  зовсім  коректним  по  формі  запитанням  подруга.
–  Що  ти  маєш  на  увазі?  –  зробила  великі  очі  Орися.
–  Як  що?  У  тебе  більша  половина  відпустки  ще  попереду!  –  не  приховувала  свого  здивування  колега.
–  Хто  його  знає…  –  якось  невизначено  відповіла  відпускниця  і  подалася  до  завідувача  відділенням.
У  досить  просторій  приймальні  шефа  вже  зібралася  ціла  купа  народу.  Окрім  лікарів  тут  був  присутній  майже  весь  середній  медичний  персонал  і  навіть  лаборанти  та  технічні  працівники.  Оскільки  все  одно  всім  місця  не  вистачало,  більша  частина  колег  стояла  в  коридорі.  Настрій  був  пригнічений.  Чекали  завідуючого  відділенням,  який  затримувався  на  нараді  у  головного  лікаря.
Єдиною  темою  розмов  була  війна,  зокрема  ранкове  бомбардування  аеродрому  та  інших  військових  об’єктів  обласного  центру.  Переважна  більшість  присутніх  відкрито  засуджувала  московитів,  хоча  багато  з  них  мали  родичів  на  території  країни-агресора.  Дехто  у  натовпі  зовсім  мовчав,  очевидно  уже  побоюючись  відкрито  висловлювати  свої  сепаратистські  настрої.
Невдовзі  підійшла  старша  медична  сестра  відділення  і  оголосила,  що  Іван  Онуфрійович  звільниться  десь  за  пів  години.  Крім  того  вона  передала  прохання  завідувача,  аби  всі  зібралися  у  приміщенні  столової  стаціонару,  оскільки  там  було  місця  значно  більше.  Останні  слова  старшої  колеги  наздогнали  Орисю  уже  по  дорозі  до  ординаторської.  Схопивши  свою  куртку  і  шапку,  вона  подалася  до  виходу,  одягаючись  на  ходу  в  різні,  аби  не  пропустити  когось  зі  знайомих.

На  великий  подив  дівчини  у  військовому  комісаріаті  відвідувачів  практично  не  було.  Та  і  працівники  установи  також  траплялися  досить  рідко.  У  приймальні  начальника  її  відділу  було  зовсім  порожньо.  Вона  обережно  відхилила  двері  до  кабінету.  За  службовим  столом  сидів  чоловік  у  цивільному  і  перебирав  якісь  папери.
–  Дозвольте?  –  попередньо  постукавши  у  зачинену  половину,  запитала  Орися.
–  Вибачте,  але  я  зараз  зайнятий  мобілізацією…  –  якось  невизначено  і  знервовано  відповів  чоловік.
–  А  я  до  вас  саме  з  цього  питання,  –  твердо  промовила  вона  і  рішуче  переступила  через  поріг.
–  Але  тут  військомат…  –  не  дуже  упевнено  ще  продовжував  пручатися  господар  кабінету.
Однак  Орися  мовчки  зробила  кілька  кроків  назустріч,  витягнула  із  внутрішньої  кишені  куртки  документи  і  простягнула  їх  чоловікові  у  штатському.  Тому  нічого  не  лишалося,  як  взяти  папери.  Уже  без  зайвих  слів  він  подивився  її  паспорт,  військовий  квиток  і  диплом  про  освіту,  після  чого  наморщив  лоба,  ніби  щось  пригадуючи.
–  Ви  часом  не  та…  –  почав  повільно  чоловік.
–  Так,  я  саме  та,  як  ви  мене  тоді  називали  «неповнолітня»,  якій  два  роки  тому  вами  особисто  було  відмовлено  у  направленні  на  східний  фронт.
–  В  зону  антитерористичної  операції,  вірніше  операції  об’єднаних  сил,  –  спробував  було  поправити  «неповнолітню»  начальник  призовного  відділу,  а  це  був  саме  він,  але  Орися  не  дала  йому  такої  можливості.
–  Навіщо  ця  гра  слів?  Фронт  він  і  в  Африці  фронт,  а  нинішня  війна  була  нахабно  розпочата  московією  ще  в  2014-му!  На  превеликий  жаль  ви,  пане  капітане,  і  такі,  як  ви,  не  хотіли  визнати  цього  відразу…
–  Майоре,  пане  майоре,  –  перебив  її  начальник  відділу.  –  Я  мав  відповідні  приписи  і  вказівки…  –  він  знову  було  спробував  повернути  розмову  в  русло  з’ясування  несуттєвих  формальностей,  але  це  йому  також  не  вдалося.
–  Гаразд,  хай  буде  «пане  майоре»,  але  погони  на  вашій  новій  формі  чомусь  відсутні,  –  явно  натякаючи  на  його  цивільний  «прикид»,  не  упустила  нагоди  дещо  збити  пиху  з  цього  самозакоханого  індика  Орися.  –  Я  не  прийшла  скаржитися  чи  з’ясовувати  стосунки  з  вами  особисто.  Гадаю,  зараз  ви  не  станете  заперечувати,  що  місце  медичної  сестри  саме  на  фронті,  –  чітко  і  переконливо  сформулювала  свою  позицію  дівчина.
–  Добре,  напишіть  рапорт  і  йдіть  до  спецчастини  оформлятися,  –  уже  без  зайвих  реверансів  відповів  їй  начальник  відділу  і  повернув  документи.
Замість  очікуваного  майором  прояву  вдячності  чи  хоча  би  розуміння,  Орися  якось  недоброзичливо  блиснула  на  нього  своїми  гарними  блакитними  очима,  що  тому  стало  аж  не  по  собі  і  він  не  вимовив  більше  ні  слова.

За  неповну  годину,  без  додержання  цілої  низки  раніше  таких  необхідних  формальностей,  дівчина  уже  тримала  в  руках  відповідний  припис.  В  документі  зазначалося,  що  вона,  сержант  медичної  служби,  не  пізніше  шостої  години  ранку  наступної  доби,  зобов’язана  прибути  у  розпорядження  командира  указаної  в  ньому  військової  частини,  яка  дислокувалася  на  території  міста.
Звичайно  Орися  не  стала  чекати  ранку  наступної  доби,  оскільки  по  обіді  подруга  із  Херсону,  з  якою  вони  разом  училися  у  медичному  коледжі,  повідомила  телефоном,  що  колони  рашистів  уже  на  підступах  до  її  міста.
–  Зараз  саме  іде  бій  за  Антонівський  міст,  –  говорила  вона.  –  Виходячи  із  відсутності  необхідної  артилерійської  підтримки  і  недостатньої  кількості  наших  військових,  вирішення  питання  захоплення  переправи  через  Дніпро  ворогом  займе  не  більше  кількох  годин.
–  А  чому  ж  наші  його  не  підривають?  –  розпачливо  крикнула  в  трубку  Орися.
–  Що  ти  у  мене  запитуєш?.  –  відізвалася  слухавка.  –  Я  б  сама  хотіла  почути  відповідь  на  це  питання,  –  сумно  завершила  подруга.
Але  коліжанка  помилилась  –  непідірваний  міст  було  захоплено  значно  швидше  і  колона  танків  разом  із  іншою  військовою  технікою  та  живою  силою  московського  агресора,  обігнувши  Херсон  по  об’їздній  автодорозі,  посунула  на  Миколаїв,  майже  не  зупиняючись.

Орися  поспіхом  зібрала  у  наплічник  найнеобхідніше,  поцілувала  маму  та  молодшого  брата,  їх  батько  загинув  у  Іловайському  котлі  ще  в  серпні  2014  року,  і  відправилась  до  місця  дислокації  військової  часини.  По  дорозі  вона  устигла  зв’язатися  зі  старшою  медсестрою  відділення  і  повідомити,  аби  з  відпустки  її  не  чекали.
Як  добре,  що  я  не  стала  дожидатися  наступного  дня!  –  думала  дівчина,  коли,  прибувши  за  місцем  призначення,  після  обов’язкових  у  таких  випадках  формальностей,  вона  дізналася,  що  медична  служба  разом  із  частиною  невдовзі  висувається  у  північно-західному  напрямку.
–  Як?!  –  не  вірила  своїм  вухам  Орися.  –  А  на  кого  ж  ми  залишаємо  місто,  його  мешканців?!  –  майже  кричала  вона,  але  нічого  не  могла  вдіяти.  Відтепер,  як  сержант  медичної  служби,  вона  була  вимушена  виконувати  накази  свого  командування  під  страхом  кримінальної  відповідальності  за  законами  військового  часу.
Пізнього  вечора  їх  автомобільна  колона,  з  дотриманням  усіх  правил  світломаскування,  покинула  територію  військової  частини  і  через  Варварівський  міст  перетнула  Південний  Буг.  У  Орисі  ще  теплилась  надія,  що  вони  поїдуть  у  бік  Одеси,  але,  коли  за  містом,  перед  шляхопроводом,  голова  колони  повернула  у  київському  напрямку,  вона  зовсім  засумувала.
Уже  далеко  за  північ  вервиця  техніки  виїхала  на  одеську  автостраду  в  районі  Кривого  Озера.  На  першій  же  зупинці  для  дозаправки  дівчина  вийшла  із  пересувного  медпункту  і  довго  спостерігала  за  безліччю  різноманітних  авто,  які  також  рухалися  в  північному  напрямку.  То  були  численні  військові  автомобілі  з  особовим  складом,  поліцейські  спецмашини,  цивільні  легковики  і  різноманітні  автобуси.
Обидва  ряди  дороги  в  напрямку  столиці  були  забиті  транспортом.  Чимало  легкових  авто,  і  навіть  автобусів,  рухалися  в  лівому  ряду  зустрічної  полоси  автостради.  На  ці,  такі  грубі  в  мирний  час,  порушення  правил  дорожнього  руху  ніхто  з  представників  поліції  зараз  не  звертав  жодної  уваги.  Навпаки,  деякі  поліцейські  машини  рухалися  по  зустрічній  полосі  разом  із  представниками  цивільного  населення.
–  Чому  і  на  кого  ви  залишаєте  Миколаїв?  –  запитала  Орися  у  групи  молодших  офіцерів,  коли  наступного  разу  вони  зупинились  десь  у  районі  Умані.
–  Такий  наказ  зверху,  –  після  досить  тривалої  і  незручної  мовчанки  нарешті  промовив  найсміливіший  із  них  та  вказівним  пальцем  правої  руки  якось  таємниче  показав  угору,  після  чого  знову  опустив  очі  долу,  як  і  решта  його  супутників.
Дівчина  уже  не  стала  уточнювати,  хто  саме  віддав  той  наказ  –  головнокомандувач,  верховний  чи,  може,  сам  Господь-Бог…  Пізніше,  від  херсонських  поліцейських,  їй  стало  відомо,  що  вони  везуть  службову  документацію  аж  у  столицю  і  що  їх  колеги  на  численних  службових  авто,  зокрема,  і  з  її  рідного  Миколаєва,  це  далеко  не  гірші  представники  правоохоронних  органів.  Багато  поліціянтів  Мелітополя,  Херсону  і  області  уже  перейшли  на  сторону  загарбників  та  зустріли  їх  чи  не  хлібом-сіллю.  Її  сіра  речовина  майже  закипала  під  новеньким  військовим  головним  убором  з  такою  ж  кокардою  Збройних  сил  України.

Тільки  майже  за  тиждень  поневірянь  підрозділ  Орисі  нарешті  прибув  до  місця  дислокації,  у  Харківську  область,  і  зайняв  оборону  на  північно-східних  околицях  обласного  центру,  де  уже  точилися  запеклі  бої  з  ворогом.  Дорогою  вони  мали  кілька  невеликих  привалів,  один  із  яких  завершився  бойовою  сутичкою  з  ворожою  диверсійно-розвідувальною  групою.  Дівчина  ніяк  не  могла  зрозуміти  стратегію  головного  командування.  Зокрема  їй  не  давала  спокою  думка  про  те,  чим  її  рідний  Миколаїв  чи  сусідній  Херсон  були  гіршими  за  першу  столицю  України.
Навіщо  було  гнати  стільки  народу  і  техніки  за  багато  сотень  кілометрів,  аби  кинути  їх  у  бій  з  іншого  боку  країни,  оголивши  увесь  її  південь?  –  думала  вона  і  не  знаходила  відповіді  на  те  запитання.  Можливо  їй  удалось  би  це  зробити,  якби  ще  раніше,  задовго  до  початку  агресії,  вона  слухала  бундючні  промови  кількаразового  уклоніста  і  номінального  верховного  головнокомандувача,  а  ще  дивилася  його  відосики,  щодо  «безпідставності»  нагнітання  обстановки  з  приводу  небезпеки  московського  нападу  на  Україну.  Особливо  там,  де  він  розповідав,  що  не  має  часу  і  не  здатен  мислити  стратегічно,  а  тому  у  своїй  визначній  державотворчій  діяльності  обмежується  лише  тактикою.  Але  такої  можливості  у  дівчини  не  було,  та  і  бажання  теж.
Невдовзі  підрозділ  Орисі  перейшов  до  активних  бойових  дій  і  її  думки  зосередились  виключно  на  виконанні  своїх  безпосередніх  службових  обов’язків.  А  війна  їх  добавила  щедро,  навіть  з  надлишком.  На  превеликий  жаль,  поранених  було  набагато  більше,  ніж  того  б  хотілося,  та  і  убитих  –  також.  Інколи  відпочивати  доводилося  лише  по  кілька  годин  на  добу,  та  і  то  прихапцями,  а  часом  навіть  в  окопі,  на  самому  нулі.  Тому,  за  кілька  місяців,  які  минули  з  початку  повномасштабного  вторгнення,  суворий  сержант  медичної  служби  Орися,  як  жартома  називали  її  побратими  за  крутий  характер,  тільки  пару  разів  і  змогла  більш-менш  спокійно  поговорити  телефоном  із  мамою  та  молодшим  братом,  детально  дізнатися  про  їх  бідування  через  постійні  обстріли  міста  та  відсутність  питної  води  внаслідок  знищення  загарбниками  водогону,  що  до  цього  забезпечував  Миколаїв  питною  водою  із  Дніпра-Славути.

Якось  на  зорі  до  польового  медпункту  забіг  молодий  капітан  із  сусіднього  полку.  То  був  командир  розвідроти.  Так  сталося,  що  одна  із  його  груп  напоролася  на  засідку,  коли  поверталася  із  ворожого  тилу  додому.  Під  ранок  хлопці  повернулися  з  чотирма  трьохсотими,  два  з  яких  були  тяжкими.  Оскільки  після  нічного  бою  у  полкових  медиків  скінчилися  знеболювальні  і  кровоспинні  засоби,  він  особисто  примчався  до  сусідів,  аби  перед  відправкою  поранених  у  тил  перехватитися  хоча  би  необхідним.
У  приміщенні  медпункту  Орися  була  одна,  а  тому,  порадившись  по  рації  зі  своїм  безпосереднім  начальством,  швидко  приготувала  офіцеру  все,  чим  могла  допомогти  у  власній  скруті,  і  той  поспішив  назад,  навіть  не  встигнувши  назвати  своє  ім’я.
–  Щиро  вдячний  вам,  сестричко!  Дасть  Бог,  ще  побачимося,  –  тільки  і  встиг  вигукнути  він,  перед  тим,  як  зник  у  викопаній  на  швидку  руку  неглибокій  траншеї,  що  вела  до  сусідів.
–  Може  і  побачимося…  –  з  якимись  нотками  суму  в  голосі,  радше  до  самої  себе,  тихо  промовила  Орися,  оскільки  симпатичний  капітан  уже  сховався  за  поворотом  окопу  і  вочевидь  не  міг  її  чути.
Десь  за  пару  тижнів  на  тій  ділянці  фронту,  де  тримав  оборону  і  підрозділ  Орисі,  було  гаряче.  З  самого  ранку  рашисти  відкрили  шквальний  вогонь  по  українським  позиціям.  Через  годину  інтенсивної  артпідготовки  ворог  посунув  у  масовану  атаку.  Зважаючи  на  велику  перевагу  московитів  у  живій  силі  і  техніці,  оперативне  командування  ЗСУ  прийняло  рішення  тимчасово  відступити  на  запасні  позиції.  Однак,  не  все  склалося  гладко  для  медперсоналу,  який  не  хотів  втрачати  залишки  дорогоцінних  медикаментів,  що  надійшли  лише  напередодні.
Пакуючи  медичну  сумку  і  наплічника,  дівчина  дещо  відстала  від  своїх,  які  також  загубили  її  з  поля  зору.  Наздоганяючи  побратимів  і  ще  не  зовсім  добре  орієнтуючись  на  незнайомій  місцевості,  вона  дещо  заблукала  і  змістилася  в  сторону  позицій  сусіднього  полку,  з  якого  кілька  тижнів  тому  і  приходив  молодий  капітан.
Водночас  ворожа  артилерія  поступово  стала  переносити  вогонь  у  тил  відступаючим  частинам  ЗСУ.  Снаряди  свистіли  прямо  над  головою  Орисі,  а  крупнокаліберні  міни  вибухали  то  з  одного,  то  з  іншого  боку.  Ситуація  дещо  покращилася,  коли  дівчина  дісталася  великого  поля  кукурудзи,  рядки  якого  йшли  майже  в  потрібному  їй  напрямку.  Однак  ворог  продовжував  активно  «насипати»  і  це  суттєво  ускладнювало  її  рух.  Інколи  міни  розривалися  зовсім  близько,  але  за  характерним  звуком  їх  польоту  Орисі  удавалося  завчасно  притискувати  до  землі  своє  тендітне  тіло.
Після  одного  з  таких  вибухів,  коли  курява  трохи  розвіялась,  дівчина  підхопилась  на  ноги  і  вкотре  побігла  міжряддям.  Невдовзі  вона  знову  упала,  перечепившись  через  щось  м’яке.  Огледівшись,  медсестра  зрозуміла,  що  причиною  її  падіння  стало  тіло  українського  бійця.  В  останньому  вона  не  сумнівалась,  оскільки  чітко  бачила  у  нього  на  руці  розпізнавальну  пов’язку  відповідного  кольору.
Звільнившись  від  сумки  та  ранця,  Орися  підповзла  до  тяжкопораненого  бійця,  який  то  втрачав  свідомість,  то  на  нетривалий  час  знову  приходив  до  тями.  Осколком  міни  йому  обрізало  стопу  лівої  ноги.  Больовий  шок  і  велика  втрата  крові  завадили  бійцеві  накласти  турнікет  належним  чином.  Відкривши  свою  медичну  сумку,  дівчина  швидко  дістала  все  необхідне,  зробила  протишоковий  укол  і  наклала  новий  турнікет  вище  рани  травмованої  ноги.  Обличчя  молодого  офіцера  було  залите  кров’ю,  яка  цебеніла  із  рани  на  лобі,  а  тому  медсестра  також  продезинфікувала  її  і  забинтувала  йому  голову.
Коли  капітан  поступово  став  приходити  до  тями,  вона  протерла  йому  залиті  кров’ю  в  перемішку  із  землею  очі.  Той  відкрив  повіки  і  з  останніх  сил  несподівано  посміхнувся.  Спочатку  це  дуже  здивувало  дівчину,  але,  придивившись  уважніше,  вона  впізнала  в  пораненому  командира  роти  розвідників,  який  раніше  прибігав  за  медикаментами  із  сусіднього  полку.
–  Ти…  –  тільки  і  зміг  вимовити  капітан,  після  чого  знову  втратив  свідомість,  але  сліди  чарівної  посмішки  ще  деякий  час  не  полишали  його  обличчя.
–  Я,  –  тихо  відповіла  Орися  у  нікуди  і  гірко  заплакала.
Плакала  вона  не  від  болю,  бо  не  мала  жодної  подряпини,  не  від  страху  за  себе  через  небезпеку  потрапити  у  полон  до  лютого  ворога  чи  загинути  у  цім  пеклі.  Вона  плакала  через  безсилля,  розуміючи,  що  не  зможе  швидко  доправити  тяжкопораненого  до  своїх,  аби  спасти  йому  життя.  Однак,  зібравши  всю  силу  волі  у  свій  маленький  кулачок,  вона  вирішила,  що  не  залишить  помираючого  на  полі  бою,  чого  б  це  їй  не  вартувало.
Водночас  Орися  розуміла,  що  не  зможе  винести  і  медикаменти,  і  пораненого,  а  тим  більше  його  зброю,  а  тому  потрібно  було  щось  залишати.  Прийдеться  лишити  автомат,  магазини  з  набоями,  гранати,  каску,  свого  наплічника,  він  тяжчий,  а  сумка  ще  може  знадобитися,  –  гарячково  думала  вона.  Закінчивши  розвантажування,  медсестра  закинула  сумку  з  медикаментами  за  спину  і  знову  потягнула  непритомного  у  напрямку  своїх  позицій.  Той  лише  стогнав  від  болю,  коли  на  короткий  час  приходив  до  тями.
–  Залиш  мене,  пуцьвірінку,  спасайся  сама!  –  сказав  розвідник,  вкотре  прийшовши  до  тями.  –  Залиш  мені  автомат  з  набоями  та  гранати  і  мерщій  біжи  до  наших.
–  Мовчи,  бережи  сили!  –  відрубала  вона  рішуче.  –  Пізно  вже  про  зброю  думати,  повертатися  немає  ні  часу,  ні  можливості.
Подолавши  таким  чином  відстань  ще  у  кілька  десятків  метрів,  Орися  зупинилася,  аби  перевести  подих.  У  цей  час  вона  звернула  увагу  на  те,  що  вибухи  уже  лунали  далі,  десь  в  районі  запасних  позицій,  а  потім  і  зовсім  стихнули.  Водночас  не  було  чутно  і  наближення  ворога.  Можливо,  орки  обмежилися  захопленням  їх  лінії  оборони?  –  подумала  дівчина,  але  тут  її  різонула  інша  думка  –  А  куди  ж  поділася  ліва  ступня?  Потрібно  повернутися  і  спробувати  відшукати  відірвану  ногу!  –  майнула  уже  зовсім  шалена  ідея  в  Орисиній  голові.  Хоча  вона  і  розуміла,  що  це  безумство,  але  залишила  медичну  сумку  поряд  із  пораненим,  а  сама,  напівзігнувшись,  таки  поспішила  назад.
Віднайти  ранець  із  медикаментами  великих  зусиль  не  склало,  оскільки  вона  тягла  пораненого  одним  і  тим  же  міжряддям.  Оглянувши  прилеглу  територію,  дівчина  досить  швидко  знайшла  і  відірвану  стопу,  яка  лежала  за  кілька  метрів  від  калюжі  крові.  Діставши  із  ранця  все  необхідне,  вона,  наскільки  це  було  можливо,  очистила  закривавлене  місце  відриву  од  бруду  та  огорнула  його  стерильними  салфетками.
Орися  вже  було  кинулася  бігти  назад,  але  знову  зупинилася,  висипала  із  наплічника  прямо  на  землю  більшу  частину  медикаментів,  зняла  з  відірваної  ноги  взуття,  поклала  її  до  ранця  і  з  таким  незвичним  вантажем  поспішила  назад,  до  капітана.  Поранений  марив  у  безпам’ятстві.  Медсестра  знову  закинула  ранець  за  плечі,  повісила  набік  сумку  з  червоним  хрестом  і  потягнула  капітана  далі.  За  сотню  метрів  вона  знову  зупинилася,  зняла  з  офіцера  бронежилет,  рукою  витерла  чоло  від  рясного  поту  і  продовжила  шлях  з  перепочинками  через  кожні  кілька  десятків  метрів.
Те  кукурудзяне  поле  довжиною  до  кілометра,  та  балку  за  ним,  шириною  в  пару  сотень  метрів,  під  палючим  сонцем  вони  долали  не  менше  кількох  годин.  Ось  тут  і  стали  у  нагоді  кілька  років  її  активних  занять  спортом,  інтенсивних  тренувань  у  спортивному  залі  коледжу.
Лише  надвечір  їх  помітили  дозорці  з  українських  позицій  і  повідомили  командуванню.  Сам  командир  полку,  уважно  оглянувши  в  бінокль  балку  і  побачивши,  як  мале  дівча  із  медичного  сумкою  на  плечі  та  ранцем  за  спиною  цуприкує  непритомного  пораненого,  негайно  вислав  назустріч  групу  бійців  із  ношами.  За  пів  години  всі  благополучно  повернулись  на  позицію.
–  Та  це  ж  командир  нашої  розвідроти!  А  ми  думали,  що  загинув  наш  герой,  –  посміхнувся  підполковник  і  потиснув  маленьку  руку  медсестри.  –  І  звідки  ви,  рятівнице,  будете?  –  поцікавився  він  у  Орисі,  а  коли  та  відповіла  –  наказав  розвідникам  негайно  доставити  її  прямо  до  сусідів.
–  А  що  з  пораненим?  –  схвильовано  запитала  дівчина.
–  Не  турбуйтесь,  все,  що  від  вас  залежало,  ви  вже  зробили.  Далі  справа  за  медсанбатом  і  авіацією.  Якраз  вантажиться  черговий  борт.  За  годину  разом  з  іншими  пораненими  буде  у  Мечникова.  Обласна  лікарня  у  Дніпрі,  –  додав  він,  помітивши  в  очах  Орисі  запитання.  –  Занотуй  координати  медсестрички  і  організуй  перекусити,  а  потім  проконтролюй  особисто,  щоб  аж  до  самого  медпункту!  –  кинув  своєму  ординарцеві  підполковник  і  поспішив  на  командний  пункт.
–  Ранець  із  ногою  не  забудьте!  –  спохватилася  дівчина.
–  З  якою  ногою?  –  не  зрозумів  ординарець.
–  З  відірвано  вибухом,  –  показала  вона  на  ранець,  що  лежав  на  краю  ношів  поряд  із  непритомним  капітаном.  –  Льоду  б  туди,  а  то  така  спека…
–  Не  турбуйтесь,  зараз  все  зробимо  у  найкращому  вигляді.  Скоро  і  капітан,  і  нога  будуть  у  хірургії,  –  сказав  молодший  лейтенант.  –  Ну  і  дівка!  Огонь  та  й  годі,  –  похитавши  головою,  додав  він  уже  неголосно,  не  приховуючи  свого  захоплення  поведінкою  молодої  медсестри.
Не  пройшло  і  години,  як  Орися  уже  була  у  своєму  підрозділі.  Командир  і  побратими  зустріли  її  не  менш  радісно,  ніж  сусіди  свого  капітана-розвідника.
–  А  ми  уже  боялися  і  живою  тебе  не  побачити,  –  приказував  начальник  медпункту,  обіймаючи  свою  підлеглу.  –  Давай-но  хутко  митися,  їсти  і  відпочивати.
–  А  можна  з  кінця,  відразу  відпочивати?  –  лише  встигла  промовити  вкрай  знеможена  дівчина  і,  як  підкошена,  повалилася  на  тапчан,  навіть  не  знімаючи  взуття.

Поступово  спливали  військові  будні.  Підрозділ  Орисі  перекинули  на  іншу  ділянку  фронту.  Потім  розпочався  контрнаступ  ЗСУ  і  у  неї  не  було  жодної  можливості  дізнатися  про  долю  капітана-розвідника,  з  яким  її  так  несподівано  вдруге  звела  не  зовсім  щаслива  фортуна.  До  того  ж,  вона  не  мала  ні  номера  його  телефону,  ні  інформації,  куди  пораненого  після  лікування  відправили  на  реабілітацію.  Інколи,  в  короткі  часи  затишшя,  дівчина  заплющувала  очі  і  бачила  симпатичного  молодого  офіцера,  з  сумом  пригадуючи  те  кукурудзяне  поле,  палюче  серпневе  сонце,  щільний  вогонь  ворожої  артилерії,  його  відірвану  ногу  і  кілька  годин  виснажливої  боротьби  за  життя.
Десь  уже  пізньої  осені  Орися  отримала  короткострокову  відпустку  і  відбула  до  рідного  Миколаєва,  який  московія  не  змогла  захопити  сходу  і  тепер  методично  обстрілювала  чи  не  кожної  доби,  цілеспрямовано  знищуючи  цивільну  інфраструктуру:  житлові  будинки,  школи,  лікарні,  дитячи  садочки  і  безжально  убиваючи  мирне  населення.  Діставшись  додому,  вона  відразу  ж  потрапила  в  гарячі  обійми  мами  та  брата,  а  потім  –  подруг  і  колег  по  роботі.
Хоча  дівчина  мала  можливість  змінити  місце  служби  на  одну  з  військових  частин,  які  захищали  рідне  місто,  але  вона  твердо  вирішила  повертатися  на  схід,  де  її  чекали  побратими.  А  ще  на  Слобожанщину  її  штовхала  надія  на  те,  що  там  вона  матиме  більше  можливостей  дізнатися  про  долю  капітана-розвідника,  якому  врятувала  життя.  Однак  всі  її  подальші  намагання  отримати  будь-яку  інформацію  про  нього  не  мали  жодного  успіху.
Так  у  боях  і  нечисленних  відносно  спокійних  фронтових  буднях  минуло  ще  пів  року.  Орися  подорослішала  і  ще  більше  змужніла.  За  цей  час  вона  врятувала  життя  не  одному  захисникові,  а  також  сама  була  легко  поранена  уламком  міни  в  ліву  руку.  Дівчина  відмовилась  від  однієї  ротації  і  вже  наближалась  наступна,  а  вона  все  розмірковувала,  що  їй  робити  далі.
Якось  по  обіді,  під  час  чергування,  Орися  залишалася  в  приміщенні  медсанчастини  одна.  Сонце  котилося  на  захід,  а  зі  сходу  знову  долинали  звуки  канонади  нашої  артилерії.  Московські  загарбники  все  більше  і  більше  втрачали  мотивацію  у  цій  війні  і  будь-яким  чином  старалися  її  уникнути,  масово  здаючись  у  полон  чи  намагаючись  дезертирувати  додому.  Навіть  об’явлена  недопалком  часткова  мобілізація  нічого  суттєво  на  фронті  не  змінила.  ЗСУ  поступово,  але  упевнено,  рухали  його  лінію  у  зворотному  напрямі.  Дівчина  стояла  біля  вікна  і  мовчки  дивилася  на  верхівки  дерев,  через  які  пробивалися  сонячні  промені.  Несподівано  у  двері  постукали.
–  Будь  ласка,  заходьте,  –  не  повертаючи  голови,  в  задумі  відповіла  вона.
Було  чутно,  як  відчинилися  вхідні  двері,  хтось  увійшов  до  приміщення  медпункту  і  зачинив  їх  за  собою.  Орися  повернулася  до  гостя  і,  не  акцентуючи  уваги  на  особі  відвідувача,  механічно  зробила  кілька  кроків  йому  назустріч.
–  Слухаю  вас,  –  промовила  вона  на  автопілоті  і  тут  же  завмерла  від  несподіванки.
Знайома  посмішка  осяяла  усе  навколо.  Цю  усмішку  останні  пів  року  дівчина  бачила  майже  у  кожному  своєму  сні.  Ця  усмішка  стояла  у  неї  перед  очима  чи  не  кожну  вільну  хвилину.  Побачити  цю  усмішку  наяву  вона  мріяла  весь  час  після  тих  подій  на  кукурудзяному  полі.  На  полі,  яке  спасло  їй  життя,  а  вона  –  йому,  власнику  цієї  єдиної,  наймилішої  в  усьому  світі  усмішки.
Несподівано  у  Орисі  запаморочилася  голова,  все  навколо  закружляло.  Підлога  стала  вислизати  із-під  її  ніг,  а  сама  вона  –  провалюватися  у  якийсь  приємно-теплий  вир  чарівних  відчуттів  і  звуків.
Коли  дівчина  у  білому  халаті  прийшла  до  тями,  вона  зрозуміла,  що  лежить  тут  же,  у  приміщенні  свого  медпункту,  на  тапчані,  а  над  нею,  посеред  зими  весняним  сонцем,  сяяла  найчарівніша  посмішка  у  світі.
–  Вітаю  тебе,  моя  крихітко,  –  приємним  чоловічим  голосом  промовила  усмішка  і  ніжно  поцілувала  Орисю  у  ще  бліду  щічку.
Дівчина  обома  руками  міцно  обхопила  шию  молодого  чоловіка  у  офіцерській  формі  з  новими  погонами  майора  і  прилипла  до  його  щоки  своєю,  заплющивши  очі  від  невимовного  задоволення.
–  Любий,  а  як  тебе  звати?  –  ледве  прошепотіла  вона.
–  Андрієм,  –  так  же  пошепки  відповів  він.
Коли  Орися  через  деякий  час  розчепила  руки  і  відпустила  розвідника  зі  своїх  міцних  дівочих  обіймів,  той  дістав  із  кишені  маленьку  оксамитову  коробочку  жовто-блакитного  кольору,  став  перед  дівчиною  на  одне  коліно  і  відкрив  її.  Всередині  була  весільна  обручка,  на  якій  вигравали  відблиски  його  усмішки.
–  Ти  вийдеш  за  мене,  кохана?  –  коротко,  але  лагідним  голосом,  запитав  Андрій,  простягнувши  їй  багряну  оксамитову  коробочку,  у  якій  виднілася  весільна  обручка.
Орисі  здалося,  що  через  заклеєні  навхрест  прозорою  плівкою  вікна  медпункту,  всередину  приміщення  полилися  яскраві  промені  тисячі  сонць  і  зараз  все  навколо  спалахне,  якщо  не  від  світла,  то  від  її  почуттів  і  емоцій.
–  Так!  –  так  же  коротко,  як  і  личить  військовим,  але  ніжно,  як  притаманно  чуттєвій  жінці,  промовила  вона.  –  Так!  Так!  Так!  –  все-таки  не  втрималась  дівчина  і  знову  кинулась  на  груди  коханому,  міцно  обійнявши  його  шию.

24-27.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Ранковий дощ

Надворі  тихо  плаче  дощ
і  сльози  краплями  стікають
до  келиха  минулих  прощ,
а  я  жалкую,  та  не  каюсь…

А  я  несу  душі  тепло,
у  грудях  –  серця  свого  стукіт,
яке  розіб’ється  як  скло
у  невблаганній  часу  ступі…

Прониже  сотні  часу  товщ,
аби  заглянути  в  минуле!
Ранковий  тихо  плаче  дощ
і  небо  хмари  затягнули…

Життя  –  не  має  вороття,
назад  вернутися  несила…
Але  яке  це  відкриття,
аби  одразу  скласти  крила?!.

27.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Нарешті додому

Мобілізація!  –  лунає  як  набат.
Тікають  від  призиву  «патріоти»…
Штампує  все  нові  закони  кат,
одна  дорога  їм  –  до  ешафоту.

Шляхи  заполонили  в  Казахстан,
у  Грузію,  Монголію,  Європу…
Кацапи  залишають  рідний  стан,
ховаючи  від  фронту  власну  _опу.

Під  юртою  монгольський  аксакал
вдивляється  у  «трусичів»  колону…
–  І  Київська  їм  Русь  вже  не  така?
Нарешті  повертаються  у  лоно!

25.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022

Проти кого?

Москва.  Червона  площа,  мавзолей.
Мобілізація!  –  усюди  лине  вістка…
Наряд  в  військовій  формі  і  «старлєй»
вручає  «насєлєнію»  повістки.

–  А  воювати  з  ким?  –  питає  хтось,
не  вірячи  у  власну  перемогу.
–  З  фашистами!  –  відповідає  «лось».
–  Це  зрозуміло…  Ну,  а  проти  кого?

24.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2022

Усвідомлений вибір

[i](або  філософія  самотності)
[/i]

Самотність  –  філософія  душі,
витримують  її  лиш  дужі  люди.
Картини  пише  хто,  а  хто  вірші,
та  часто  там  герой  один  –  іуда…

У  самоті  бувало,  і  не  раз,
знаходили  від  шатії  розраду,
хто  натерпівся  глуму  і  образ,
чи  підлість  пережив  і  ницу  зраду.

Кому  посікли  душу  зла  ножі,
зневіри  стріли  зрешетили  спину,
хто  зупинявся  лише  на  межі  –
свідомо  обирає  самотину.

22.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022

Сурма кличе

Збирайся,  сину,  вже  сурма  зове
і  кличе  небайдужих  у  дорогу.
Гуртується  сьогодні  все  живе,
аби  Вітчизну  боронити.  З  Богом!
На  схід  тобі  дорога  пролягла,
щоб  серце  України  захистити.
Уже  немає  міста  чи  села,
де  б  не  чекали  оборонців  діти,
батьки,  дружини  і  простий  народ,
якому  доля  Неньки  небайдужа.
Коли  нарешті  вигонять  заброд  –
вони  чекають  ту  годину  дуже!

22.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022

Небесне правосуддя

[i](Аляудський  «висяк»)
[/i]

Цього  року  кінець  липня  видався  спекотним.  Південні  широти  лише  підіймали  градус  теплової  напруги,  перетворюючи  пообідні  години  у  справжнє  пекло.  Начальник  слідчого  відділу  обласного  управління  поліції  Олекса  Кондус  добре  розумів,  що  піти  у  відпустку  раніше  кінця  листопада  чи  початку  грудня  йому  не  випаде,  а  тому  вирішив  хоч  на  трохи  знівелювати  власну  «офіцерську»  засмагу,  а  заодно  обновити  свої  плавки,  які  не  залишали  шухляди  платтяної  шафи  уже  кілька  років  поспіль.  На  свій  страх  і  ризик  він  жартома  запевнив  начальника  управління,  що  цими  вихідними  у  місті  все  буде  спокійно,  і,  отримавши  «добро»  генерала,  у  п’ятницю  надвечір  подався  в  напрямку  моря.
Уже  дорогою  Олекса  зателефонував  своєму  доброму  університетському  товаришеві,  курортний  бізнес  якого  упевнено  стояв  обома  ногами  на  причорноморських  землях.
–  Мої  вітання,  Олеже!  –  промовив  він,  коли  на  протилежному  кінці  взяли  слухавку  і  з  навушника  долинуло  знайоме:  «Алло,  на  дроті».  –  Їду  в  твоєму  напрямку,  маю  пару  днів  вільного  часу  для  відпочинку.  Вирішив  помочити  ноги  у  смарагдових  водах  Дніпро-Бугського  лиману,  а  якщо  повезе  з  нашою  вітряною  тітонькою  розою  та  напрямком  прибережної  течії  –  то  і  Чорного  моря.
–  Ну,  нарешті!  Хоч  поговоримо  по-людськи,  а  то  забув  уже,  коли  останній  раз  і  бачилися,  –  знову  долинуло  з  динаміка.  –  Але  я  сьогодні  буду  пізно.  Сам  розумієш,  кінець  тижня.  Потрібно  завершити  деякі  термінові  справи.  Одначе  не  турбуйся,  зараз  зателефоную  дружині  і  вона  влаштує  все  якнайкраще.  Снідаємо  завтра  обов’язково  разом  і  не  заперечуй!  –  завершив  товариш,  після  чого  відразу  ж  поклав  трубку.
І  отак  завжди,  скільки  він  пам’ятає  їх  взаємини  після  закінчення  вишу.  Пару  коротких  фраз  у  телефонному  режимі,  кілька  хвилин  випадкової  зустрічі  і  бігом  далі.  У  кожного  свої  невідкладні  справи,  ділові  чи  службові  побачення  тощо.
Валентина  стрінула  його  теплими  обіймами  біля  воріт  їхнього  заміського  будинку,  котрий  вони  побудували  років  десять  тому  прямо  на  березі  моря,  неподалік  свого  туристичного  комплексу.  Вона,  як  зазвичай,  виглядала  значно  молодше  свого  віку.  Свіжа,  струнка,  підтягнута.  Одним  словом,  як  прийнято  нині  говорити  у  таких  випадках  –  доглянута.
Віддавши  куплений  по  дорозі  спеціально  для  неї  букет  місцевих  троянд  і  поцілувавши  дружину  товариша  в  щічку,  Олекса  попрямував  слідом  за  хазяйкою  вглиб  розкішного  готельного  комплексу,  головний  корпус  якого  у  формі  круїзного  лайнера  розрізав  навколишній  сосновий  ліс  навпіл.  Його  очі  радували  численні  клумби  прекрасних  троянд  та  інших  різноманітних  квітів,  що  були  розбиті  навколо  досвідченим  майстром  і  доглянуті  турботливими  руками  персоналу.  З  висоти  пташиного  польоту  складалося  враження,  що  велетенський  білосніжний  теплохід  перетинає  зелену  косу  на  шляху  з  лиману  в  море  чи  навпаки.  Захоплююче  видовище  магнітом  притягувало  туристів  зі  всієї  країни  і  навіть  близького  зарубіжжя.
–  Як  справи?  Що  новенького?  Ще  не  одружився?  –  щебетала  жінка.
–  Нічого  особливого.  Якщо  перефразувати  широко  відомий  у  часи  нашої  юності  вислів  одного  із  класиків  хибної  ідеї  світового  устрою  –  робота,  робота  і  ще  раз  робота!  –  посміхнувся  він.  –  Сама  розумієш,  на  особисте  життя  просто  не  вистачає  часу,  –  уже  з  серйозним  виразом  обличчя  розвів  руками  Олекса.
–  То  може  хоч  «генерала»  уже  отримав?  –  не  вгавала  Валентина,  вправно  відкриваючи  двері  одного  з  номерів  будинку  для  гостей,  які  виходили  прямо  на  пляж.
–  Та  де  там,  –  красномовно  махнув  рукою  сищик.  –  То  робота  дурнів  любить,  а  чини  та  звання  шанують  у  першу  чергу  спритних,  –  знову  посміхнувся  детектив,  але  ця  усмішка  у  нього  вийшла  уже  не  такою  яскравою.
–  Гаразд,  не  буду  тобі  докучати  з  дороги.  Олег  сьогодні  буде  пізно,  а  тому  за  пів  години  прошу  до  вечірнього  нашого  столу.  Я  особисто  складу  тобі  компанію.
–  Вибач,  Валентинко,  та  я  уже  перекусив  у  придорожній  кав’ярні,  коли  купував  тобі  квіти,  а  тому  не  турбуйся.  Велике  тобі  спасибі  за  запрошення,  але  хочу  прогулятися  берегом.  Зустрінемося  вже  завтра  за  сніданком,  коли  Олег  буде  вдома.  Гаразд?
–  Ну,  як  знаєш,  –  мило  усміхнулась  вона.  –  Тим  паче,  що  я  о  цій  порі  –  лише  воду  п’ю.  Гарної  прогулянки  і  приємних  снів!
–  Доброї  ночі!  –  промовив  у  відповідь  Олекса  і,  кинувши  свою  невелику  спортивну  сумку  з  нехитрим  курортним  скарбом  прямо  на  підлогу,  біля  свіжозаправленого  ліжка,  замкнув  двері  номера  та  попрямував  на  привабливий  шурхіт  морських  хвиль.
Про  цю  мить  він  мріяв  уже  кілька  років.  Просто  забути  про  злочини,  викинути  з  голови  всі  кримінальні  справи  і  версії  досудового  слідства,  висновки  судово-медичних  і  криміналістичних  експертиз,  занурившись  з  головою  у  чарівні  хвилі  такого  любого  йому  Чорного  моря.  А  тому,  підійшовши  до  води,  він  хутко  зняв  верхній  одяг,  акуратно  склав  його  на  свої  чорного  кольору  шкіряні  кросівки  і  вже  хотів  було  з  розгону  поринути  у  трепетну  морську  стихію,  але  раптом  зупинився.  Уважно  просканувавши  вечірні  сутінки  навколо  і  блискавично  оцінивши  ситуацію,  він  швидко  зняв  рештки  одягу,  які  слугували  чоловікові  так  званим  фіговим  листком.  Залишившись  у  костюмі  Адама,  ще  досить  молодий  чоловік  кинувся  назустріч  вечірньому  морю  і,  прямо  влетівши  у  приємно  освіжаючу  воду,  енергійно  поплів  у  морську  далечінь.
Проплававши  не  менше  години  і  трохи  втамувавши  жагу  за  морськими  ваннами,  Олекса  неспішно  повернувся  до  берега.  Улучивши  момент,  коли  поблизу  його  одягу  не  було  жодного  із  нічних  пляжників,  швидко  вибрався  на  берег  і  одягнув  сухі  плавки.  Не  цього  разу  –  посміхнувся  він  сам  до  себе.  Взявши  до  рук  джинси,  футболку  та  кросівки,  новоприбулий  відпочивальник  босоніж  повільно  пішов  по  крайці  моря  туди,  де  на  обрії  ще  виднілися  ледь  помітні  сліди  зорі  на  ім’я  Сонце.  Досить  інтенсивний  вечірній  бриз  не  давав  комарам-нахабам  можливості  завадити  продовженню  цієї  неперевершеної  вечорової  казки.
Десь  за  пів  години  Олекса  зупинився  біля  однієї  із  численних  прибережних  таверн,  що  мовби  гриби  після  дощу  зустрічалися  йому  на  шляху,  і  вирішив  під  плескіт  хвиль  випити  кухоль  пива  з  місцевими  дарами  моря.  Неспішно  одягнувшись,  він  знайшов  вільний  столик  на  відкритій  терасі,  зручно  вмостився  на  одному  зі  стільців  і  взяв  до  рук  меню,  яке  на  диво  лежало  тут  же.  Не  встигли  очі  відвідувача  добігти  до  кінця  переліку  страв  та  напоїв,  як  біля  столу  виріс  статний  молодий  офіціант.
–  Раді  вітати  вас  у  нашій  таверні!  Чого  забажаєте  скуштувати?  –  чемно  посміхнувся  юнак  і  витяг  із  кишені  записника  з  невеликим  гостро  заточеним  олівцем.
–  Кухоль  холодного  темного  пива  і  креветки,  будь  ласка,  не  менш  чемно  коротко  зробив  замовлення  Олекса  і  під  музику  прибою  з  головою  занурився  у  спогади  своєї  юності.
Пригадалася  перлина  біля  моря,  яку  він  любив  називати  українською  південною  Пальмірою,  Французький  бульвар  з  його  першою  в  Європі  безшумною  бруківкою,  затишний  «Дельфін»  із  чистим  прибережним  піском  та  рестораном  «Глечик»,  що  заховався  в  глибині  саду,  за  імпровізованою  лісою,  а  також  вишукана  Аркадія  з  її  багатолюдними,  гамірливими  курортними  набережними.  Водночас  він  із  невимовним  задоволенням  безтурботно  спостерігав,  як  за  декілька  метрів  ті  ж  морські  хвилі,  але  через  кілька  десятків  років,  лагідно  облизують  мокрий  берег,  залишаючи  на  піску  невеликі  шматочки  білосніжної  цукрової  вати,  що  так  смакувала  в  дитинстві.
За  якийсь  десяток  хвилин  вправний  офіціант  приніс  замовлення  і  Олекса  із  апетитом  переключився  на  пиво  з  креветками.  Цьому  процесу  плотської  і  духовної  насолоди  не  заважала  навіть  галаслива  компанія,  на  яку  детектив  звернув  увагу  відразу,  тільки-но  піднявся  на  терасу.
Семеро  молодиків  розташувались  у  протилежному  кутку  дерев’яного  помосту,  навколо  зсунутих  до  купи  кількох  столиків.  Посередині,  на  здоровенній  тарелі,  височіла  величезна  гора  морепродуктів.  То  була  досить  крупна  місцева  чорноморська  креветка  в  перемішку  з  мідіями  та  рапанами.  Навколо  здоровезної  купи  так  званого  морського  коктейлю,  приготовленого  рукою  невибагливого  кулінара,  по  краю  тарелі  розташувалося  з  півтора  десятки  крабів  червоного  кольору,  які  мабуть  за  задумом  автора  повинні  були  надати  блюду  імпозантності,  а  то  і  помпезності.  Всю  цю  розкіш  південних  широт  компанія  смакувала,  беручи  ту  смакоту  просто  руками,  як  і  рибу,  птицю  чи  молодицю,  та  апетитно  запивала  світлим  кеговим  пивом.  Купи  креветкової  та  крабової  шкаралупи,  а  також  півтора  десятки  пустих  кухлів,  на  імпровізованому  столі  були  свідками  того,  що  молодики  сиділи  тут  уже  не  першу  годину.
Зі  всього  гурту  виділявся  кремезний  чолов’яга,  середнього  росту  з  досить  великим  животом.  Його  шию  прикрашав  товстий  ланцюг  жовтого  металу  із  таким  же  масивним  золотим  хрестом,  оздобленим  дорогоцінним  камінням.  Далеко  не  кожен  священнослужитель  міг  похвастатись  культовою  атрибутикою  таких  розмірів,  як  і  не  кожен  ювелір  –  такою  кількістю  дорогоцінного  металу  та  каміння.  Те  розп’яття  практично  лежало  на  неабияких  розмірів  череві  свого  власника.  На  вигляд  йому  було  років  п’ятдесят,  тоді  як  вік  решти  не  перевищував  і  сорока.  Навіть  неозброєним  оком  можна  було  помітити,  що  цей  черевань  користувався  беззаперечним  авторитетом  серед  інших  членів  компанії.  Поводження  його  оточення  більше  нагадувало  Олексі  запопадливу  поведінку  «шісток»  на  зоні,  ніж  звичайне  застілля  колег  чи  друзів  у  кінці  робочого  тижня.  Щось  схоже  на  «сходняк»,  –  майнула  думка,  але  він  відкинув  її  у  самому  зародку,  намагаючись  абстрагуватися  від  особливостей  своєї  професії.
Невдовзі  до  таверни  увійшла  елегантна  пара.  Це  був  чоловік  середнього  віку,  одягнений  у  світлі  штани,  такі  ж  бежеві  туфлі  і  фірмову  теніску.  Його  супутниця  виглядала  років  на  тридцять.  На  ній  було  також  світле  легке  плаття.  Відпочивальниці,  зазвичай,  одягають  такі  перед  вечірніми  вилазками  до  ресторанів  та  барів  побережжя.  Доповнювали  вбрання  молодої  жінки  елегантні  кросівки  від  «Gucci»  кремового  кольору,  які  дозволяли  почуватися  комфортно  на  пляжному  піску.
Окинувши  нових  відвідувачів  закладу  безстороннім  поглядом,  Олекса  знову  зосередився  на  вечірньому  прибої  та  прохолодному  пиві  зі  свіжими  креветками.  Однак  такий  стан  невимушеності  та  розслабленості  продовжувався  недовго.  Поволі  у  цю  ідилію  стала  втручатися  його  професійна  пам’ять,  все  більше  і  більше  додаючи  відчуття  якогось  дискомфорту.  До  музики  прибою  та  приємного  смаку  креветково-пивного  коктейлю,  десь  на  рівні  підсвідомості,  поступово  стали  домішуватись  якісь  незрозумілі  візії.  Пам’ять  усе  настирніше  виривала  нечіткі,  розмиті  фрагменти  не  зовсім  далекого  минулого  із  дещо  кримінальним  забарвленням.  Він  усе  більше  ловив  себе  на  думці,  що  уже  десь  бачив  цього  елегантного  чоловіка,  але  в  іншій  обстановці.  Поступово  перед  очима  детектива  спливло  фото  людини,  яке  пару  років  тому  приніс  молодий  слідчий-практикант  із  лікарні  швидкої  медичної  допомоги.  То  була  світлина  непритомного  чоловіка,  життя  якого  напередодні  дивом  удалося  врятувати  лікарям.

Трапилося  те  пізньої  осені,  в  останніх  числах  листопада.  Уже  зарядила  холодна,  осоружна  мряка.  Ночами  температура  повітря  опускалась  до  нульової  позначки  і  на  ранок  жителі  міста  мали  сумнівну  приємність  любуватися  дивовижним  крижаним  вбранням  навколишніх  дерев,  кущів,  авто  і  всього,  на  що  падали  дрібні  краплини  осіннього  дощу,  які  юний  дід  мороз,  особливо  не  зволікаючи,  перетворював  у  кришталеві  шати.  Саме  о  тій  порі  до  чергової  частини  відділу  поліції  Центрального  району  обласного  центру  надійшов  незвичайний  дзвінок.  Телефонували  двоє  затятих  рибалок,  які  навіть  у  цю  погоду  вирішили  спробувати  свого  нелегкого  рибальського  щастя.  Мабуть  саме  про  таких  говорять,  що  охота  –  гірше  неволі.  Вони  повідомили  про  те,  як  у  прибережному  очереті  річки  Інгул,  на  Аляудському  півострові,  знайшли  труп  невідомого  чоловіка  зі  знівеченим  обличчям.  Людина  була  напівзатоплена,  без  верхнього  одягу  і  в  закривавленій  сорочці.
У  той  час  неподалік,  на  Другій  набережній,  завершувала  роботу  оперативно-слідча  група  райвідділу  і  черговий,  старинний  Олексин  товариш  і  колега  майор  Комашка,  негайно  спрямував  її  до  місця  нової  події.  Досвідчений  керівник  групи,  оперативно  оглянувши  «труп»  невідомого  чоловіка  середніх  років  і  встановивши,  що  в  ньому  ще  тепляться  незначні  залишки  життя,  негайно  викликав  швидку.  «Загиблому»  повезло  знову,  оскільки  з  розташованої  на  півострові  військової  частини  до  лікарні  швидкої  медичної  допомоги  міста  направлялося  спеціалізоване  авто.  Ним  закривавленого  «потопельника»  і  було  невідкладно  доставлено  до  медичної  установи,  а  лікарі-професіонали  змогли  витягти  його,  так  би  мовити,  з  того  світу.
В  процесі  розслідування  вдалося  установити  особу  постраждалого.  Ним  виявився  досить  відомий  у  місті  бізнесмен,  який  тривалий  час  успішно  займався  автоперевезаннями.  Окрім  спотвореного  обличчя  на  грудній  клітині  потерпілого  лікарі  нарахували  п’ять  ножових  ран.  Як  говориться  в  подібних  випадках,  він  народився  в  сорочці,  оскільки  жодна  з  них  не  виявилась  смертельною.
Мабуть  убивця  не  був  упевнений  у  стовідсотковому  результаті,  бо  притопив  свою  жертву  в  безлюдному  місці,  сподіваючись  на  те,  що  вода  і  холод  у  будь-якому  випадку  довершить  задумане.  До  того  ж  кількість,  характер  та  локалізація  поранень  практично  не  давали  шансів  потерпілому  на  спасіння  без  сторонньої  допомоги,  а  тому  ті  два  відчайдухи,  фанати  осінньої  рибалки,  стали  чи  не  вирішальною  ланкою  в  ланцюгу  випадковостей,  які  дали  змогу  медикам  отримати  остаточну  перемогу  над  смертю  героя  світлини.
Одначе  відпрацювання  слідчих  версій  бажаних  результатів  не  дало.  Хоча  були  всі  підстави  вважати,  що  чи  не  єдиною  причиною  замаху  на  вбивство  постраждалого  була  його  професійна  діяльність,  а  найбільш  імовірним  замовником  убивства  –  його  прямий  конкурент,  також  відомий  у  місті  автоперевізник,  але  досудове  слідство  забуксувало  на  самому  старті.  Підозрюваний  не  тільки  категорично  заперечував  будь-яку  свою  причетність  до  цієї  пригоди,  але  і  мав  стовідсоткове  алібі.  За  кілька  днів  до  того  він  з  коханкою  вихав  за  межі  країни  на  відпочинок  і  повернувся  із-за  кордону  уже  після  госпіталізації  постраждалого.  Про  це  красномовно  свідчили  штампи  відповідних  служб  у  закордонних  паспортах  обох.  Окрім  того  ці  обставини  підтвердили  допитані  в  якості  свідків  у  справі  коханка  та  дружина  підозрюваного.
Тому  Олекса  розумів,  що  без  встановлення  особи  конкретного  виконавця  чи  виконавців  злочину,  посадити  на  лавку  підсудних  замовника  убивства  йому  не  вдасться.  Тоді  він  і  віддав  ту  безперспективну  справу  молодому  слідчому-практиканту,  який  входив  до  складу  групи  під  час  її  розслідування  «по  гарячих  слідах»,  оскільки  відділ  був  завалений  роботою  по  самі  вуха,  якщо  не  з  головою.  Як  би  там  не  було,  але  через  закінчення  відведеного  процесуальним  законом  максимального  терміну  досудового  слідства  провадження  у  справі  довелося  призупинити,  а  сама  вона  перейшла  в  розряд  так  званих  «висяків».  За  місцем  виявлення  постраждалого,  у  відділі  за  нею  закріпилася  неофіційна  назва  «Аляудський  висяк».

Чим  уважніше  Олекса  вдивлявся  у  риси  обличчя  чоловіка  за  сусіднім  столиком,  тим  більше  зростало  його  переконання  у  тому,  що  це  був  дійсно  потерпілий  по  «аляудській»  справі.  Останньою  краплею  у  келиху  тієї  упевненості  стала  ледве  помітна  родимка  біля  мочки  його  лівого  вуха.  Вона  значилась  серед  особливих  прикмет  зниклого  без  вісти  бізнесмена.
Зробивши  замовлення,  пара  перейшла  до  обговорення  сьогоднішньої  подорожі  на  яхті  навколо  Кінбурнської  коси,  подробиці  якого  Олексу  не  цікавили.  Він  перевів  свій  погляд  у  бік  моря,  де  на  обрії  яскравими  вогниками  переливався  пасажирський  лайнер,  що  прямував  із  Одеси  курсом  на  Крим,  аж  доки  той  не  сховався  за  обрисами  острова  Березань.  Але  ще  за  інерцією  детектив  продовжував  тримати  пару  в  полі  зору.  Професійна  інтуїція  підказувала  йому,  що  ця  випадкова  зустріч  може  мати  якесь  продовження.
Говорила  переважно  жінка,  а  чоловік  здебільшого  обмежувався  короткими  репліками  або  інколи  просто  кивав  головою  на  знак  згоди  чи  заперечення.  Раптом  його  увагу  привернув  ватажок  гамірливої  компанії,  який  гукнув  кельнеру,  аби  той  приніс  ще  свіжого  пива.  Сусід  несподівано  утратив  інтерес  до  розмови  зі  своєю  супутницею  і  повністю  зосередився  на  череваневі.  Помітивши  різку  зміну  у  поведінці  співрозмовника,  жінка  замовкла.  Деякий  час  чоловік  у  світлому  уважно  дивився  у  бік  нетверезої  компанії,  а  потім  повільно  підвівся  і  так  же  неспішно  пішов  у  її  напрямку,  не  відводячи  зосередженого  погляду  від  ватажка.  За  кілька  метрів  бізнесмен  зупинився  і  продовжував  мовчки  дивитися  на  товстуна,  ніби  щось  пригадуючи  чи  в  чомусь  сумніваючись.  Невдовзі  той  також  звернув  увагу  на  чоловіка  у  світлому.
–  Ну,  чого  вирячився?  –  уже  не  витримавши,  грубо  запитав  опецьок,  а  його  оточення  відреагувало  вибухнуло  п’яного  реготу.  Розв’язна  поведінка  молодиків  яскраво  демонструвала  присутнім,  що  вони  тут  контролюють  ситуацію.  Але  бізнесмена  це  зовсім  не  збентежило.
–  Ви  що,  не  впізнаєте  мене?  –  впевнено,  спокійним  голосом,  запитав  він  ватажка,  не  звертаючи  жодної  уваги  на  поведінку  його  оточення.
–  Ні,  –  уже  не  так  хамкувато,  але  досить  категорично  промовив  опецьок.  –  Чому  це  я  маю  тебе  впізнавати?  –  перехопив  він  ініціативу.  –  Я  що,  тобі  дитину  христив  чи  ти  мені  свічку  тримав?  –  знову  став  кепкувати  він  і  цю  останню  репліку  п’яна  компанія  знову  підтримала  дружним  реготом.
–  Ні,  не  христив  і  не  тримав,  але  мене  звати…  –  і  тут  він  чітко,  на  всю  терасу  вимовив  своє  прізвище,  ім’я  та  по  батькові.
–  І  що?  Хоч  сам  Папа  Римський,  –  брутально  кинув  черевань,  зробивши  кілька  ковтків  пива  з  кухля,  який  тримав  у  лівій  руці.
–  А  те,  що  я  тоді  не  ґиґнув  там,  на  Аляудах,  –  дивлячись  прямо  в  очі  товстопузому  та  роблячи  ще  кілька  повільних  кроків  йому  назустріч,  знову  чітко  і  упевнено  промовляв  бізнесмен.  –  А  ти,  всадивши  лезо  ножа  кілька  разів  мені  прямо  в  груди  і  кинувши  у  воді  посеред  інгульського  очерету,  не  сподівався  на  таку  зустріч?  –  чоловік  у  світлому  раптом  перейшов  на  «ти»,  але  так  же  незворушно  продовжував  ставити  свої  запитання.
Несподівано  за  столом,  як  і  на  всій  терасі,  настала  цілковита  тиша.  Очі  ватажка  якось  неприродньо  вирячились,  ніби  у  здоровенної  жирної  жаби,  що  сиділа  на  купині  посеред  свого  болота  і  зібралась  було  проквакати  в  черговий  раз.  Він  повільно,  мовби  щось  пригадуючи,  поставив  недопитий  кухоль  на  стіл  і  неквапливо  піднявся  на  зім’яклі  ноги.  Ледве  переставляючи  їх  по  черзі,  черевань  подибав  назустріч  привидові,  в  якому  поступово  став  упізнавати  свою  колишню  жертву.  Діставшись  до  неї  на  відстань  витягнутої  руки  і  все  ще  до  кінця  не  вірячи  своїм  очам,  кілер  повільно  простягнув  уперед  праву  руку,  ніби  намагаючись  пересвідчитись,  що  перед  ним  не  марево,  а  жива  людина.  Водночас  його  вирячені  очі  досягли  таких  розмірів,  що  здавалось  вони  ось-ось  випадуть  і  покотяться  дерев’яним  помостом  прямо  під  імпровізований  стіл.  Колір  лиця  найманого  вбивці,  яке  у  цей  час  скоріше  нагадувало  свиняче  рило,  став  поступово  мінятися  з  червоного  на  синій  і  невдовзі  досяг  темно-фіолетового  відтінку.
–  Ти?.  Ти?!.  Не  може  бути…  –  ледве  прохрипів  він  і  повільно  став  осідати  на  підлогу,  так  і  не  змігши  дотягнутися  рукою  до  воскреслого  привида,  що  незворушно  стояв  напроти  і  жоден  м’яз  не  сіпнувся  на  його  обличчі.
Коли  ноги  череваня  підкосилися  остаточно  і  він,  ніби  бурдюк  із  рідиною,  рухнув  на  підлогу  таверни,  навколо  запанувала  мертва  тиша.  Було  чутно  навіть,  як  у  декого  із  п’яної  компанії  задзвеніло  у  вухах.  Мабуть  саме  той  дзвін  і  привернув  увагу  господаря  закладу,  бо  той  вперше  за  весь  вечір  увійшов  до  зали.  Побачивши  на  помості  посинілого  череваня  без  жодних  ознак  життя,  він  завмер  із  безпорадним  виглядом  прямо  на  півкроку.  Невдовзі  прийшовши  до  тями,  питомий  представник  курортного  сервісу  тремтячими  руками  витяг  із  кишені  власного  мобільника  і  похапцем  став  викликати  швидку.
У  цей  час  бізнесмен  повернувся  до  свого  столика  і  допоміг  присісти  збентеженій  супутниці,  яка  за  весь  цей  час  не  промовила  жодного  слова.  Потім  він  кивнув  Олексі,  в  якому  зрештою  упізнав  детектива,  що  приймав  участь  у  його  кількагодинному  допиті  молодим  слідчим  після  виписки  зі  стаціонару,  а  затим  опустився  на  стілець  поряд  із  дамою  у  світлому.
Олекса  навпаки  підвівся  із-за  столу,  підійшов  до  нерухомого  череваня  і  під  товстим  шаром  жиру  спробував  було  нащупати  у  того  пульс.  Спочатку  на  зап’ястку,  а  потім  на  шиї.  Але  це  йому  так  і  не  вдалося.  Потім  детектив  також  дістав  свого  мобільника  і,  дещо  відійшовши  в  сторону,  набрав  номер  телефона  чергової  частини  обласного  управління  поліції.  Коли  з  навушника  долинуло,  що  майор  Комашка  слухає,  він  коротко  змалював  ситуацію  і  попросив  того  терміново  направити  оперативно-слідчу  групу  до  курортної  зони  «Коблево».
–  Чи  ви  хоч  ноги  встигли  намочити,  пане  полковнику?  –  жартома  запитав  колега  і  повідомив,  що  група  виїжджає  за  п’ять  хвилин.
–  Доки  хлопці  дістануться,  я  ще  встигну,  –  в  унісон  колезі  і  старому  товаришеві  відповів  Олекса  перед  тим,  як  покласти  трубку.  –  Всім  залишатися  на  місцях  до  приїзду  швидкої  та  поліції!  –  уже  голосно  звернувся  він  до  присутніх  і  представився.
Карета  швидкої  із  місцевої  лікарні  приїхала  лише  за  пів  години.  Оглянувши  пацієнта,  лікар  констатував  смерть  попередньо  внаслідок  інфаркту  міокарда.
На  цьому  моя  спроба  відпочинку  на  морі  і  закінчується,  –  з  сумливою  посмішкою  на  обличчі  подумки  констатував  Олекса.  –  Але  поїздка  дарма  не  минула  –  все-таки  удалося  трохи  поплавати,  побачитись  і  поспілкуватися  з  дружиною  товариша-однокурсника,  а  головне  –  нарешті,  хоча  й  цілком  несподівано,  розкрити  «Аляудський  висяк»!
А  ще  детектив  упіймав  себе  на  думці  про  те,  що  це  чи  не  єдиний  випадок  у  його  житті,  коли  небесне  правосуддя  звершилося  раніше  за  земне.

18-21.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022

Всього лиш

Лише  дві  сотні…  На  мертвечука!
А  тисячі  на  кого  залишили?
Для  зе  чи  пе,  а  може  ярмака?!
Як  антураж  для  братської  могили
в  Оленівці,  де  міни  рвуться  знов
і  вибухають  краплені  ракети?
На  ваших  лапах  кров,  одна  лиш  кров,
а  в  шафах  ще  не  знайдені  скелети…

22.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022

Доленосна зустріч

Зустрілися  тоді  на  полі  бою,
уламком  міни  ногу  відтяло  –
в  конвульсіях  він  корчився  від  болю
і  заливала  кров  бліде  чоло…

З’явилася  негадано,  маленька,
в  медичній  формі,  що  оте  дитя…
Як  лише  відпустили  тато  й  ненька?  –
майнула  думка  ніби  співчуття.

Джгутом  перетягнула  вправно  рану,
забинтувала  голову  за  мить.
Під  кулями  тягла  із  поля  брані,
аби  він  змогу  мав  іще  пожить.

Та  опритомнів  лише  у  палаті
і  здивувався  –  цілі,  дві  ноги!
А  медсестра  у  білому  халаті
поволі  поправляла  ланцюги…

–  А  що?.  А  як?.  –  спіткався  на  півслові.  –
А  звідки?.  –  простогнати  ледве  зміг.
–  Сестра  із  поля  бою,  в  рюкзакові,  –
поясненнями  лікар  допоміг.

А  через  рік,  під  Мендельсона  гами,
долаючи  відчутний  біль,  не  страх,
упевнено  і  власними  ногами
її  він  до  вінця  ніс  на  руках!

А  через  рік,  під  Мендельсона  гами,
долаючи  відчутний  біль,  не  страх,
упевнено  і  власними  ногами
її  він  до  вінця  ніс  на  руках!

18.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022

Справжні є

Все  менше  у  тобі  того,
що  так  раніше  чарувало,
згасає  у  душі  вогонь,
чуття  лишивши  на  поталу…
Свічадо  гасне  в  вишині,
під  ноги  осідає  вечір
у  нерушимій  тишині
і  сумом  огортає  плечі.

Не  умирай  поки  живеш,
але  живи  і  після  смерти!
Життя,  обернене  на  треш,
не  уникає  круговерти,
коловороту  сподівань
і  виру  звичок  та  рутини,
а  заздрощі,  огидна  твань,
взнаки  даються  щогодини…

Живи  розкуто,  ніби  птах,
як  вітер  у  небесній  висі,
із  посмішкою  на  вустах
і  гаслом  на  фамильнім  списі:
«Не  вір,  не  бійся,  на  проси!»,
бо  у  житті  усе  минає,
і,  як  було  у  всі  часи,
воно  само  –  на  небокраї…

Тому  живи  і  пий  до  дна
свою  гірко-солодку  чашу
чи  келих  доброго  вина,
не  забувай  про  дружбу  нашу!
Зустрінемося  ще  не  раз
у  інших  виміру  площинах,
та  пам’ятаймо  повсякчас  –
у  світі  справжні  є  мужчини!

17.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Тріо

Візьми  мене  як  насолоду,  –
ти  шепотіла  у  свій  час.  –
Смакуй  мою  дівочу  вроду!
Нехай  вона  підніме  нас
аж  до  заласся  і  утіхи,
та  до  небачених  висот!
Нещастя  вищезне  і  лихо,
як  під  сапою  зла  осот.

Розрадою  опісля  втішся
та  гіркотою  закуси
чи  зупинися  на  узвишші
і  випий  залишки  роси…
Три  діви  разом,  поодинці
окрасять  дійство  те  п’янке,
життям  даровані  гостинці
і  долі  щастя  нетривке…

15.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Батальйони просили вогню

Батальйони  благали  вогню,
оборонці  молили:  «Підмоги!»
Я  нікого  ні  в  чім  не  виню,
мо’,  не  мали  очільники  змоги…

Небо  вкрила  густа  порохня
від  розривів  ворожих  снарядів.
Хоч  стріляли  вони  навмання,
та  до  біса  гатило  в  нас  «градів»!

Хто  віддав  той  злочинний  наказ  –
не  чіпати  ворожу  навалу?
А  чому  не  виводили  нас
і  лишали  чому  на  поталу?!

Хто  загнав  нас  тоді  у  котел,
де  веригами  Мінські  угоди?
І  чому  вже  черговий  обзел
потішається  знов  над  народом?!

15.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Про зайців і шакалів

[i](байка)
[/i]

Сім’я  зайців  жила  в  зеленім  гаї,
у  глушині  –  шакаляча  сім’я.
Усім  ставало  місця  в  тихім  краї,
та  слухали  недовго  солов’я…

Орда  шакалів  вдерлася  до  лісу,
аби  зайців  змінити  на  кролів.
Домовився  Шакал  з  сім’єю  Лиса
і  рижу  тічку  вже  від  них  повів.

Напали  рано-вранці  –  убивали
та  ґвалтували  навіть  немовлят.
Зайці  не  сподівалися  навали
і  захопив  їх  нори  підло  кат.

Але  безчинство  довго  не  тривало,
на  спротив  разом  стали  в  ряд  зайці.
Тримали  оборону  всім  загалом
і  дременули  іроди-бійці…

Вже  апелює  дикий  пес  до  Лева,
у  Лігу  звірів  прутень  шле  гінців  –
шакалів  кігті  й  челюсті  сталеві
привласнили  негідники  зайці!

Вони  усі  порушили  закони  –
у  наступ  несподівано  пішли!
Шакалу  недалеко  і  до  скону,
його  орду  зайці  перемогли!

14.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022

Ласий пан

[i](байка)
[/i]

До  курника  повадилась  лисиця,
щоночі  курку  гарбає  руда!
Начальник  цеху,  Никанор  Гнилиця,
забив  на  сполох:  «Людоньки,  біда!»

Запер  ворота,  двері  у  курятник,
набої  у  рушницю  зарядив.
Привів  Рябка  із  дому  для  порядку,
та  на  ланцюг  собаку  посадив…

Небачену  донині  ввів  систему:
до  курника  –  лише  по  пропусках!
Активно  просував  безпеки  тему
і…  більшого  купив  собі  паска́!

А  чом  діру  лишив  у  огорожі,
як  втілював  отой  амбітний  план?
Не  менше  за  лисицю,  аж  до  дрожі,
куря́тину  шанує  ласий  пан!

13.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022

Логістика від найвеличнішого

Давним-давно  у  гаї  правив  Лев,
та  до  смаку  порядок  не  усім.
–  Уже  занадто  виросло  дерев,
заїхати  не  можна  на  таксі!  –
Шакал  ідею  спритно  увернув
і  позирнув  лукаво  на  Тхора.
Той  пособити  вчасно  зметикнув:
«Огиділи  вже  віти  і  кора!»

–  Їх  пластиком  потрібно  замінить,
щоб  листя  не  літало  восени!  –
окреслили  розлого  красну  нить
гірські  два  круторогі  барани.
–  Усе  зроблю,  –  Осел  заголосив,  –
сформую  із  лисичок  вар’єте!
Не  пожалію  часу  я  і  сил,
якщо  царем  мене  оберете!

І  лідором  обрали  Віслюка,
бо  надоїв  занадто  мудрий  Лев.
Стежки  топтати  став  у  байраках,
поменшало  гілля  й  самих  дерев…
Змінилось  все  і  лиси  правлять  бал,
пішов  у  хід  пластмасовий  контент.
Уже  новий  сформовано  кагал,
щовечора  квартал  дає  концерт.

Аж  раптом  налетіли  дикі  пси,
стежками  промайнули  прямо  в  гай.
Гризуть,  шматують  –  отакі  часи.
–  Зайців  негайно  на  передній  край!  –
скомандував  Осел,  а  сам  у  тил
отару  із  прибічників  повів.
Усе  повивертав  на  свій  копил,
на  варті  залишивши  ішаків.

Скажені  пси  лютують  і  гарчать,
але  стіною  став  лісний  народ.
Ідуть  загони  молодих  зайчат,
щоб  захистити  праліс  од  заброд…
Гарує  Тур  із  друзями,  несе
тягар  війни  поміж  гаїв,  лісів…
Та  доки  керуватиме  Осел,
не  вигнати  з  діброви  диких  псів!

08.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022

Тигр і Віслюк

[i](байка)
[/i]
Зустрівся  якось  Тигр  у  лісі
із  заблукалим  Віслюком.
Здолав  той  в  суперечці  Лиса,
що  заховався  за  пеньком.

Вухатий  заєць  на  копитах
до  Тигра  сміло  підійшов.
Брудні  почухав  поли  свити,
на  пузі  перевірив  шов…

–  Чому  трава  у  лісі  синя?  –
зухвало  в  Тигра  запитав.  –
Така  смакує  лише  свиням!
Не  бачив  схожих  я  отав…

–  Ти  помиливсь,  вона  зелена!  –
упевнено  промовив  Тигр.
То  колір  хвої,  листя  клена,
як  у  лісничого  мундир…

–  Е,  ні!  –  з  тобою  я  не  згоден.
То  синій  колір  –  от  і  все!
Очима  кліпнув  рижий  воїн  –
І  що  оцей  вухань  верзе?!

–  Чому  зелена?  Звісно  синя!  –
усе  репетував  Віслюк.
Із  глузду  з’їхав,  дурнів  сину,
чи  укусив  якийсь  павук?!

Ходім,  спитаємо  у  Лева,
хай  вирішить  дебати  цар!
У  Тигра  нерви  не  сталеві,
та  все  ж  погодився.  Нездар

таких  він  бачив  небагато,
але  достатньо  на  віку.
Послухав  Лев  уважно  хвата
і  каже:  «Синя»  Ішаку.

Зрадів  Осел,  гукає  Леву:
«О,  Царю,  Тигра  покарай!
Синіє  хай  трава,  дерева  –
нехай  панує  синій  рай!»

–  Гаразд,  покараним  він  буде  –
на  рік  затихне  його  рик.
А  ти  ступай,  словесний  блуде,
у  вухах  вже  мені  твій  крик!

І  Лева  вироку  скорившись,
Тигр  лише  мовив:  «Чому  так?»
А  ще  додав,  уже  знітившись:
«Зело  –  зелене,  знає  всяк…»

–  Звичайно,  сумніву  немає,  –
спокійно  виголосив  Цар.  –
Але  ж  ти  Тигр,  окраса  краю,
а  не  якийсь  Ішак-кошмар…

І  ти  велична,  горда  кішка,
до  спору  із  Ослом  дійшов!
А  потім,  ніби  у  насмішку,
на  суд  до  мене  з  ним  прийшов!

Схиливши  голову,  смугастий
до  лісу  тихо  почвалав.
Таке  траплялося  не  часто  –
на  рік  залишив  він  анклав!

А  через  рік  вернувся  знову
додому  із  чужих  країв
і  впав  у  очі  Віслюкові…
Згадав  той  марення  свої!

Але  у  відповідь  –  ні  слова,
розрізав  лише  тишу  рик.
Фортуна  зрадила  Ослові,
то  був  його  останній  брик!

Ще  довго  грива,  хвіст,  копита
валялись  між  зелених  віт,
аби  осли  несамовиті
не  мордували  цілий  світ.

06.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022

Огенрівське

Життя  всього  найкращі  миті
спадають  стрімко  на  асфальт.
Волає  скрипка,  плаче  вітер
і  в  унісон  зітхає  альт…

Журні  сонати  у  концерті
отім  під  назвою  «Буття».
Шопен,  Бетховен,  Моцарт,  Верді
лунають  аж  до  забуття…

Рояль  на  сцені,  літня  дама,
неспішно  лине  вокаліз  –
кінчається  життєва  драма
останній  лист  летить  униз…

06.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022

Орди наносці

Поблякли  громадські  закони
знівелювався  піїтет…
Коли  юрбою  править  клоун  –
і  «Лисий»  вже  авторитет.
Усім  війна,  а  їм  забава:
ток-шоу,  жарти,  шлунків  зов…
А  у  полоні  кат  кривавий
мордує  зраджений  «Азов»!.

Казки  лунають  для  народу
про  різні  фобії,  страхи…
Кому  ж  дістались  нагороди?
Артистам-друзям!.  А  пихи
з  екранів  ллються  нові  тонни.
Як  гинуть  доньки  і  сини,
найкращим,  з  п’ятої  колони,
воно  вручає  ордени!.

03.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Найбільша дивина

Відлітував  п’янкий  ясмин  –
День  знань  прийшов  до  українців.
Військовий  розклад  принесли
до  школи  цьогоріч  ординці…

За  парти  сіли  не  усі,
багато  вчителів  на  фронті.
Вони  та  інші  татусі
тепер  працюють  у  піхоті…

А  школа  нині  –  полігон,
подвір’я  –  бойова  арена…
Триває  з  орками  агон,
де  замість  дзвоника  –  сирена…

І  знань  сьогоднішня  ціна
така  висока,  як  ніколи,
але  найбільша  дивина  –
йти  вперше  у  житті  до  школи!

01.09.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022

Дарма

Розділи  Україну  –  гола  й  боса!
Старалися  усі:  чужі  й  свої…
Тепер  лиш  позирають  хитро,  скоса,
чи  довго  ще  триватимуть  бої.

Оте  чекання  вже  одних  зморило,
вони  давно  втомились  од  війни.
Коли  опустить  вже  та  птаха  крила?  –
шепочуться  Ізраїлю  сини…

Натомість  інші  просто  скаженіють,
їм  унітази,  пралки  подавай!
Вони  про  «лади»  вже  відкрито  мріють,
своїх  синів  штовхаючи  у  рай…

Але  існують  досі  ще  і  треті,
які  не  встигли  вчасно  утекти.
Їм  місця  мало  на  усій  планеті!
Такий  собі  всесвітній  детектив…

Ну,  що  сказати  вам,  пани  хороші,
на  кожного  чекає  «макінтош».
Які  б  украсти  не  зуміли  гроші,
там  буде  зайвим  і  австрійський  грош…

31.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Драма

У  чому  України  драма?
Нас  прирівняли  до  сміття!
Вони  нас  бачили  рабами
без  права  на  саме  життя!
Означили  нам  стан  придатка,
як  це  було  впродовж  віків,
і  роль  одве́ли  їх  порядки
не  козаків,  а  чумаків.

Аби  орали  і  збирали,
або  по  сіль  волами  в  Крим…
Й  ховали  рила  під  забрала,
як  тільки  скаже  «третій  Рим»!
Але  вони  прорахувались.
Так,  ми  нащадки  чумаків.
Та  як  би  орки  не  старались,
ми  внуки  славних  козаків!

У  наших  жилах  не  водиця,
гаряча  українська  кров!
А  роду  нашого  криниця
ще  не  зміліла  до  основ!
Бо  потягу  до  волі  –  море,
і  терен  зайвий  у  вінець,
а  їх  Содому  і  Гоморі  –
вже  не  за  горами  кінець!

31.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Майва

Тріпочеться  над  головою  майва,
жовто-блакиттю  небо  затягло.
Під  тином  кров’ю  ружавіє  мальва,
уже  не  вся  родина  за  столом…

Іде  війна  і  гинуть  оборонці  –
кладуть  життя  за  Неньку  молоді,
за  місце  на  своїй  землі  під  сонцем,
за  Україну  і  за  рідний  дім.

Поблимує  під  образом  лампада,
а  скільки  ще  попереду  звитяг…
Відлунює  ворожа  канонада,
та  майорить  жовто-блакитний  стяг!

24.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

Коту під хвіст

Пройдоха  лис  понадивсь  у  курник
залазити  щоночі  і  під  ранок.
Тягав,  душив  курей  рудий  м’ясник,
лишався  закривавлений  підранок…
І  на  нараду  півень-голова,
зібрав  найближчих  курок  і  пулярок.
Лунали  переконливі  слова,
та  душу  огортав  якийсь  пригарок…

–  Негайно  треба  нам  у  дзвони  бить,
у  розшук  об’явити  куроїда.
Не  обірве́мо  мародерства  нить  –
від  курника  не  лишиться  і  сліду!
Верховного  підтримав  секретар,
казав  –  Резерви  варто  пошукати.
А  ще:  у  небезпеку  –  жодних  чвар,
аби  не  дати  шансу  супостату!

І  раптом  на  ворину  піднялась
облуплена  маловідома  курка:
–  А  я  вважаю,  не  настав  ще  час,
аби  чіпати  лисого  «окурка».
Бо  зараз  ласий  лише  терорист,
і  то  де-факто,  а  не  на  папері.
Потуги  наші  всі  –  коту  під  хвіст,
як  визнаємо  лиса  живодером.

А  що,  і  дійсно,  треба  постривать!  –
гуртом  закудкудакали  дзьобаті.
Рябка  під  тином  покладемо  спать,
а  ми  перечекаємо  у  хаті.
***
Яйцеголовим  чи  поможе  пліт,
як  у  дворі  очеретяний  кіт?!

21,22.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022

Все в одному

Порядний,  скромний  мов  дитина,
в  німецькій  мові  напівбог,
відверта  у  житті  людина,
непересічний  педагог.
Письменник  і  поет  од  Бога,
перекладач  і  дипломат.
Осадчий  Толя  ще  до  того
й  Мельничуківський  лавреат!

А  як  він  ранком,  ще  з  росою,
загінку  травами  веде!
Працює  дід  не  лиш  косою,
город  для  нього  –  як  едем.
Пройтися  лісом  не  бариться,
гриби  та  ягоди  –  сюрприз.
Давно  зустрів  свою  синицю,
а  журавель  їм  –  справжній  приз!

Уміє  все,  як  два  в  одному:
тут  –  Голіаф,  а  там  –  Давид.
Працює  на  роботі,  вдома
і  ось  дозрів  нарешті  плід!
Він  учнів  має  скрізь  і  всюди,
його  вітають  звідусіль.
Приємно  –  поважають  люди,
але  іще  б  на  хліб  і  сіль…

З  роси  й  води  тобі,  козаче!
Сто  років  будь  таким,  як  є.
Хай  гірко  вороги  заплачуть,
а  друзі  вип’ють  за  твоє
здоров’я,  людяність  і  силу!
Працюй  надалі  і  твори,
аби  відчути  щастя  крила,
і  від  життя  усе  бери!

17.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Невже?

То  не  людина,  то  істота,
скажений  виродок  Неви…
А  скільки  болю  і  скорботи
ще  принесе  народам  він?!.

Кипить,  вирує  параноя,
недопалок  волосся  рве:
учора  бачили  ковбоя,
сьогодні  –  карло  він  криве.

То  міль,  замотана  у  кокон,
не  шовку,  а  шматок  лайна.
Веде  упевненим  він  кроком
усіх  у  прірву.  Ця  війна

остання  вже  у  долі  людства,
ретельно  вивірений  план
у  світі  горя  і  розпустства…
Невже  то  наш  гіркий  талан?!

18.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Квиток

Візьму  квиток  на  скорий  потяг,
перед  очима  все  твоє,
і  щирий  надприродний  потяг
мені  споко́ю  не  дає…

Інтимний  потяг,  серця  протяг,
і  нежить  –  органів  злиття,
а  під  ногами  лише  одяг
і  почуття  до  забуття!

Візьму  квиток  на  скорий  потяг
і  раптом  –  Стій!  Усе  було…
Остався  лиш  природний  потяг
і  тільки  зморщене…  чоло.

16.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Розберемося потім

Мишки́  жили  посеред  поля,
колонія  у  сотню  нір,
і  їжі  в  них  було  доволі,
але  змінився  командир.
Миша́  обрали  молодого,
що  складно  говорити  вмів,
бо  халамидника  старого
із  сірих  мало  хто  терпів.

Надалі  дружно  до  комори
зерно  носили  у  жнива,
а  восени  закрили  нори,
ключа  сховали  од  хліва.
Та  з’ясувалося  невдовзі,
ще  не  настав  і  новий  рік,
в  хліву  запертім  пусто  зовсім…
Мороз  і  голод  –  на  поріг!

Загальні  збори  мишоферми,
питання  в  черзі  не  одно  –
турбує  мишок  наших  вельми:
Куди  поділося  зерно?
У  кого  ключ?  Чи  цілі  двері?
Як  люту  зиму  пережить?
Чи  все  в  порядку  на  папері?
Що  їсти,  чим  дітей  кормить?!

А  як  утихла  колотнеча,
до  слова  вийшов  отаман,
учора  жінку  і  малечу
одвів  він  на  сільський  гарман.
Розмазав  висівки  по  пиці,
від  злоби  майже  знавіснів:
«Куди  поділася  пшениця  –
розберемося…  повесні».

10-15.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Шахова війна

Війна  ця  –  партія  у  шахи,
такий  собі  стрімкий  гамбіт,
де  захотів  шкільний  невдаха,
покласти  на  лопатки  світ.
«Адін  нарот»  ялозив  перло,
а  планував  дитячий  мат.*
Я  покажу  їм  «Ще  не  вмерла»,
сконає!  –  хитро  думав  кат.
І  першим  хід  зробив  підступно,
під  пеленою  темноти
радянські  полетіли  «ступи»**  –
таке  ось  «Я  іду  на  ти»…
Ригали  смерть  гарматні  пащі
в  донецький  ласий  бутерброд.
Молов  у  фарш  і  гнав  у  хащі  –
отой  таки  «адін  нарот»!
Конвертувать  його  у  трупи,
«корита»***  з  орками  погнав…
Азовцям  кліті  варять  тупо,
ба  гонг  іще  не  залунав.

На  іншім  боці  шахівниці  –
сам  «нестратег»  усіх  часів,
який  демонстрував  сідниці
та  все  від  армії  «косив»!.
Старався  партію  віддати,
але  все  стало  навпаки…
Бо  не  погодились  солдати  –
то  не  оманські  пішаки!
Про  лаври  нобелівські  мріє,
леліє  план  –  убить  ферзя.
Він  ярмака****  зберіг,  не  «Мрію»,*****
бо  новий  комплекс  гору  взяв…
Триває  партія  у  шахи
і  на  війні,  як  на  війні,
легкі  фігури  –  бідолахи,
але  бувають  прохідні!

А  що  там  рефері,  Європа
і  демократії  оплот,
вони  води  набрали  в  рота.
Усіх  турбує,  аби  фронт
за  межі  нені-шахівниці
не  вийшов  раптом,  до  «братів»,
і  до  московської  столиці
їх  HIMARS-дідо******  не  влетів!
Нам  не  дають  оголосити
убивці-кату  навіть  шах…
Лишилося  лиш  голосити
і  бідкатись…  Оце  розмах!.
Бо  осінь  майже  на  порозі,
проблема  теплоносіїв,
а  там  і  вибори  на  носі…
Коб  виборець  не  посині́в!
Отак  ця  партія  триває,
на  видноколі  мітельшпіль,
і  всі  з  цікавістю  чекають,
хто  першим  зробить  «оверкіль»!*******

Триває  знову  цирк  на  дроті…
Ой,  не  ступити  б  у  кізяк!
Чи  хочуть  знову  «бутербродів»,
чекають  нового  ферзя?
Питання  голову  мордує  –
Навіщо  клята  та  війна?
А  ти  подумай  –  що  вартує
і  вигідна  кому  вона!
14.08.2022

*  Мат  у  чотири  ходи.
**  Йдеться  про  авіатехніку  вироблену  у  часи  Радянського  союзу,  метафора,  аналогія  зі  ступою  баби  Яги.
***  Мова  йде  про  бронетехніку  виробництва  часів  СРСР,  метафора,  аналогія  з  коритом  старої  з  «Казки  про  рибака  і  рибку»  О.  Пушкіна.
****  Ярмак  –  ярмарок,  базар.
*****  Тут  найбільший  та  найпотужніший  у  світі  транспортний  літак  Ан-225  «Мрія»,  створений  київським  КБ  імені  Антонова.
******  Йдеться  про  ракету  MGM-140  ATACMS  американської  реактивної  артилерійської  системи  HIMARS,  розробленої  наприкінці  90-х  років  минулого  століття,  поставку  яких  Україні  США  розпочали  після  24.02.2022  року.
*******  Дослівно  –  вверх  дном.  Тут  йдеться  про  крах  однієї  з  держав,  Московії  чи  України.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Чи є межа?

Чи  є  межа  крутійству  і  цинізму?
У  цьому  я  затятий  песиміст:
якщо  Росія  спонсор  тероризму,
то  хто  ж  тоді  насправді  терорист?!

13.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

В процесі

Панєнку  запримітив  гу́цул  в  місті:
ошатну,  симпатичну  і  струнку.
Відразу  видко  –  не  сільського  тіста!
Та  до  смаку  припала  юнаку.

Але  лебідка  довго  не  дрімала.
Село!  –  майнуло.  –  Здобич  надлегка!
Кормою  розвернулась  до  загалу
і  попливла  вперед,  на  юнака.

–  Мої  вітання!  Чому  вас  не  знаю?
–  Я  не  місцевий,  –  мовити  і  встиг.
–  До  ресторації?  По  філіжінці  чаю?
Коханий,  а  який  смачний  пиріг!.

Та  і  хлопака  був  не  валом  шитий,
він  до  ведмедя  лазив  у  барліг.
Примружив  ліве  око  діловито,
оглянув  дівку  з  голови  до  ніг.

–  Ви  про  яке  говорите  кохання?
До  чого,  вибачійте  тутка  чай?
Готовий  я  завжди  до  спілкування,
а  решта  –  у  процесі,  зазвичай!

12.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Насіння перемоги

Під  жахливі  сирен  голосіння
та  розриви  снарядів,  ракет  –
посадили  звитяги  насіння
у  надії  на  сходів  букет.
Ми  саджали  своєї  звитяги  насіння,
зупиняли  кривавий  бенкет!

Ще  трудились  удень  і  ночами,
не  кида́ючи  з  рук  автомат,
хоронили  братів  у  печалі
і  шаленстві  в  мільйон  мегават.
Хоронили  братів  зі  сльозами  печалі,
та  тремтів  кровожерливий  кат.

Ми  пололи  гаї  і  діброви,
виривали  бур’ян  у  полях,
не  жаліли  ні  сили,  ні  крові,
щоб  рашистів  розвіять  у  прах.
Не  щадили  ні  часу,  ні  сили,  ні  крові
і  нарешті  здолали  той  жах.

Під  нестямне  сирен  голосіння
і  під  шурхіт  крилатих  ракет  –
зростимо  перемогу  з  насіння
і  зламаємо  оркам  хребет.
Перемогу  зростим  зі  звитяги  насіння,
подолаєм  рашизму  бенкет!

12.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Наймиліше слово

В  розірвані  війною  дні  і  ночі,
під  голосіння  збурене  сирен,
те  слово  я  повторюю  пророче,
що  душу  у  полон  мою  бере.

Що  серце  полонить  моє  і  розум,
і  непокоїть  часу  мого  плин.
Воно  зрідні  поезії  чи  прозі,
що  вибиває  завше  клином  клин.

Воно:  надія,  віра  і  підмога,
як  молот  Тора  і  тополі  пух.
Це  слово  наймиліше,  перемога,
для  сотень  тисяч  українських  вух!

11.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022

Тест тридцятиліття

За  тридцять  літ  нічого  не  зробили?
Невже  дарма  ми  змарнували  час?!
Гадали,  що  в  запасі  доста  сили
і  часу  також  вистачить  у  нас.

Дітей  своєї  мови  не  навчили,
не  захистили  власні  Крим,  Донбас,
бо  сили  вельми  переоцінили
і  невблаганно  пролетів  той  час…

А  вороги  закляті  не  дрімали,
уперто  просувались  до  мети.
Невже  ми  їхніх  намірів  не  знали?
Надіялись  усе  ж  перемогти?

Чого  вартують  лише  два  майдани!
За  честь  і  гідність  хто  з  нас  не  стояв.
За  шість  каденцій  –  жодного  Гетьмана!
Лиш  феєрверк  амбіцій  і  заяв…

І  ось  війна,  безжальна  і  кривава,
тестує  Україну  і  народ…
Одні  життям  боронять  Неньки,  славу,
другі  –  в  тилу  чекають  нагород.

Питання  мозок  мій  заполонили:
яка,  у  чому  і  чия  вина?
За  тридцять  літ  усе,  що  ми  зробили,
покаже  нам  усім  оця  війна…

10.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Епідемія

В  країні  епідемія  якась  –
охрипли  гауляйтери  зелені.
Хоча  чимдуж  напружують  легені,
та  не  виходить  видавити  бас…

Театр  пішов  у  маси!  Як  на  біс,
ті  силяться  зобразити  величчя,
але  свої  приземлені  обличчя
за  маскою  не  скрити  –  тисне  ніс.

А  орган  той  у  кожного  в  пуху́
і  хвіст  солідний  тягнеться  позаду:
«Фокстроти»,  «Епіцентри»,  «Ельдорадо»  –
не  тільки  на  виду,  а  й  на  слуху…

То  що,  панове,  будете  робить?
Шукати  коваля,  місити  «колос»*
чи  зліпите  собі  черговий  «Голос»
і  знову  Раду  підете  бомбить?!

09.08.2022

[i]*  Йдеться  про  так  званий  колос  на  глиняних  ногах  царя  Вавилонії  Навуходоно́сора  II.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Діагноз

Є  у  світі  бездушшя  країна,
осередок  сваволі  і  зла.
Усередину  глянеш  –  руїна,
а  столиці…  достатку  анклав.

На  добробут  у  них  мораторій,
а  джерела  достатку  –  сини.
Там  театр,  що  тобі  крематорій,
телевізор  –  як  засіб  війни!

Сотні  років  існують  грабунком,
тягнуть  все:  від  земель  до  трусів,
Ті  істоти  керуються  шлунком:
«Ми,  –  кричать,  –  спадкоємці  Русі!»

Я  не  стану  часу  марнувати,
а  відверто  скажу,  без  прикрас:
«Пацієнти  тієї  палати  –
безнадійні,  бо  хворі  на  сказ!»

Ще  чекають  од  підлості  ліки
їх  столиці:  Москва,  Петербург…
Але  ницим  моральним  калікам
не  поможе  і  лікар-хірург!

08.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Еволюція душ

Як  не  спіймати  вітра  в  полі,
а  серця  щастям  не  спекти  –
не  випросиш  чужої  долі
і  від  своєї  не  втекти…

Можливо  квапимося  дуже,
а  може  збилися  смаки,
але  упевнений  –  байдужість
дається  нам  таки  взнаки…

Навіки  щастя  у  подолі  –
усе  одно  не  принесеш!
То  варто  ґвалтувати  долю
і  смакувати  різний  треш?

08.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Нізащо

Яку  це  тільки  совість  мати  треба,
аби  вбивати  підло  мирний  люд?
Летять  ракети  і  палає  небо,
пологовий  будинок  –  ціль  іуд!

І  гинуть  діти,  навіть  немовлята,
заручником  уже  увесь  народ…
Тих  мародерів  народила  мати?
Яких  вони  чекають  нагород?

Бомблять  Охтирку,  Харків,  Мелітополь.
Палають  Суми  під  осколків  свист…
Перетворити  прагне  у  некрополь
країну  міжнародний  терорист!

Мій  Миколаїв,  Київ  і  Одесу,
Чернігів,  Запоріжжя  і  Дніпро  –  
це  наслідки  від  здачі  Херсонесу,
тяглися  з  Криму  щупальця  заброд…

Тепер  їх  мирний  атом  зацікавив…
Енергодар  –  розстрілюють  АЕС!
Знеструмив  і  Чорнобиль  кат  лукавий  –
шантажувати  людство  хоче  пес!

Скажений  пес  вбиває  і  ламає
зі  зграєю  собак  таких,  як  сам…
Та  сонце  сходить  знов  над  ріднокраєм,
не  скоримось  нізащо  ми  катам!

березень  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Віє вітер

Понад  степом  віє  вітер,
завиває  у  пітьмі.
Вже  той  вітер  пам’ять  витер:
ми  сліпі,  глухі,  німі…
Міркувати  перестали,
змарнували  часу  плин,
замінили  ум  канали…
Ні  –  один,  канал  новин!

Вітер  віє  над  степами,
завиває  із  пітьми.
Ніби  житніми  снопами
поле  вкрилося  людьми.
Вічним  сном  поснули  вої,
серце  зболене  пече,
а  лукавий  в  однострої
сам  ніяк  не  утече…

Чи  утихне  врешті  вітер,
чи  підніме  буревій?
І  народ  нетяга-митар,
все-таки  сформує  стрій!
Не  одділимо  ми  зерня
від  полови  укінець,
то  плести  із  цього  терня
доведеться  нам  вінець.

04.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022

Не пізно

Коли  надворі  пізня  осінь,
а  скроні  засипає  сніг  –
усе  частіше  ноги  босі
несуть  на  батьківський  поріг.
Чи  не  щоночі  казка  сниться,
де  мама  вічно  молода,
моєї  юності  криниця,
що  потонула  у  садах…

Уже  зима,  уже  морози,
як  не  крути  –  життя  одне.
Пролинули  весняні  грози,
і  чаша  та  не  омине…
Та  рано  ще  співати  тризну,
хай  буде  святом  кожна  мить.
Допоки  дихати  не  пізно  –
не  пізно  жити  і  любить!

03.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022

Місто героїв

Є  місто  над  Південним  Бугом,
відоме  з  глибини  віків,
на  захід,  за  Великим  лугом  –
край  запорозьких  козаків.

Форпост  на  півдні  України,
героїв  місто  і  краси.
Удар  щоденно,  щогодини,
тримає,  як  у  всі  часи!

Не  знаю  кращого  у  краї
поміж  ланів  рясних  і  нив.
Відважне  серце  –  Миколаїв,
орду  рашистів  зупинив!

Одеса  тихо  споглядає,
в  надії  дивиться  Херсон.
Усьому  півдню  Миколаїв  –
немов  для  Греції  Ясон!

Ми  з  України!  Слава  Богу
і  волонтерам,  ЗСУ!
За  нами  буде  перемога!
Ми  одоліємо  москву!

Миколаєве  мій,  Миколаїв,
ти  як  скеля  і  острів  надій.
Миколаєве  мій,  Миколаїв,
місто  сили,  героїв  і  мрій!

02.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022

Характерник

Запалало  зранку  небо
громовиці  тишу  ріжуть  –
то  війна  іде  до  тебе,
в  твою  хижу.
Хижа  война  –  вуйна  клята,
сіє  лихо,  біди,  болі…
Та  шикуються  солдати
в  «Дикім  полі».

Під  жахливий  гуркіт  бою
характерник  брів  між  зіллям.
Очі  мага  повні  болю
й  божевілля…
Хлопців  мертвих  брав  за  руки,
клав  їм  жито  у  долоні,
уявляв  нестерпні  муки…
у  полоні.

До  грудей  торкав  щокою,
до  чола  –  холодне  тіло.
Не  повернуться  із  бою,
відлетіли…
Нелегку  обрали  долю  –
боротьбу  проти  свавілля!
Сльози  капали  від  болю
і  безсилля…

Став  між  ними  на  коліна
і  знімав  сталеві  лати  –
вже  не  діждуться  дружини,
діти,  мати…
Але  їх  чекають  діти
і  не  скінчені  ще  справи…
Жаль  героїв  хоронити,
Боже  правий!.

–  Боже  правий,  Боже  сильний,
забираєш  чому  кращих?
На  землі  доволі  підлих
і  пропащих…
–  Надійшла  лиха  година,
бо  молилися  не  дуже  –
я  беру  свою  данину…
за  байдужість.

І  злетів  мольфар  до  неба,
шаблю  вихопив  із  піхов  –
Воювати  нині  треба…
з  лихом!
Підіймаймось,  козаченьки,
щоб  у  цю  лиху  годину
захистити  нашу  Неньку  –
Україну!

Війна,  війна,  війна  –  во́йна!
Сіє  горе  вона  гойно.
Гучить,  гучить,  гучить  тризна,
та  на  стягах  горить  –  тризуб!

01.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022

Кривава дійсність

                                   [i]Пам’яті  загиблих  воїнів
                                   полку  «Азов»
[/i]
Їх  зрадили  усі.  Ну,  майже  всі…
А  першими  –  хто  віддавав  накази!
Бо  гасло  тих,  і  це  відомо  всім,
незмінне  і  донині  –  Все  й  одразу!.

І  що  тепер?  Одні  –  ні  пари  з  уст,
а  інші  –  «відкривають  полювання»…
Відлунює  у  тиші  воїв  хруст  –
сувора  дійсність  меле  сподівання!

Кривава  дійсність  визнала  ще  раз:
не  викликає  більшої  відрази
«верховного»  виконувать  наказ  –
на  здачу  у  полон  давать  накази!

Я  лише  думу  висловив  свою,
але  питання  маю  до  загалу:
Що  гірше  –  смерть  прийняти  у  бою
чи  на  поталу  здатися  шакалам?.

31.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022

Не моє

Музикант  із  короткими  пальцями  –
ніби  заєць  із  довгим  хвостом
або  чорний  нарцис  на  акації,
чи  перерваний  голод…  постом.

Як  білети  в  театрі  кінчаються,
контрамарки  прямують  у  хід,
а  до  зали  глядач  запускається,
зазвичай,  через  задній  прохід.

Сумно  слухати  дівку  «на  пенсії»
про  цнотливість  і  спрагу  душі…
Доки  в  серці  існує  потенція,
я  писатиму  краще  вірші.

27.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022

Череповище

Над  головою  люто  вітер  свище.
Залишилося  мало,  кілька  кроків…
Не  слухали,  на  жаль,  своїх  пророків.
Попереду  уже  –  Череповище!

За  тисячу  років  цю  путь  тернисту
ми  подолали  босими  ногами,
у  боротьбі  з  собою  й  ворогами,
і  це  нам  лише  додавало  хисту.

Але  коли  ми  схибили  і  в  чому?
На  роздоріжжі  опинившись  долі,
утратили  умить  жагу  до  волі
і  землю  віддали  під  Орка  чобіт!

Ми  гетьмана  шукаємо  віками,
у  спорах  розпорошуємо  сили…
Ці  пошуки  ведуть  нас  до  могили  –
ми  стали  один  одному…  вовками.

Але  здолати  в  силі  ми  Аїда
і  оминути  Неньчину  Голготу  –
це  виявити  зрадникам  турботу,
не  залишивши  ні  одної  гниди!

27.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022

Найкращі люди

Прекрасні  люди  в  Коломиї!
І  не  важливі  вік  чи  стать  –
вони  сваритись  не  уміють,
готові  все  толерувать.

Пів  року  майже  волонтерю
в  компанії  цих  диваків  –
усім  відкриті  у  них  двері
і  не  було  поміж  вовків…

Та  раптом,  боже,  що  я  бачу  –
пробиті  шини  у  авто!
Очам  не  вірю,  ледь  не  плачу…
Чому,  за  що  і  власне  хто?

Мо,  стяги,  жовте  і  блакитне,
під  шклом  прийшлись  не  до  смаку?
Чи  номер  видався  елітним
якомусь  нині  диваку?

А,  може,  сталася  незгода,
що  наразився  на  шантаж…
Отак  підкралася  нагода
відвідати  шиномонтаж.

І  де  взялася  та  сволота?
Та  невимовно-сіра  тля,
що  ріже  скати  патріотам
немовби  клятим  москалям!

Прекрасне  місто  Коломия,
найкращі  люди  на  Землі!
А  пригадаю  –  серце  ниє,
і  тут  до  біса  москалів…

26.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022

Ідеальний образ

Не  запалали  наші  зорі
улітку,  навіть  восени.
Наслухався  щемких  історій
про  чарівні  дитячі  сни,
рожеві  мрії  дівич-спальні
під  мерехтіння  каганця…
Для  тебе  образ  ідеальний  –
сліпо-німого  гаманця.

26.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022

Гадати не буду

Багато  часу  ти  чекала,
коли  ішли  мої  човни?
Де  твоє  серце  мандрувало,
як  швартувалися  вони?

Шукала,  мила,  ти  недовго
незаборонені  слова  –
перевдягла  чергову  тогу,
пішла  уверх  життя  крива!

Невже  ридає  досі  скрипка,
як  демон  рветься  з  глибини?
Шторми  в  душі  у  тебе,  рибко,
не  пара  у  житті  вони!

Але  гадати  я  не  буду,
чия  рука  трима  стерно.
Буяння  хвиль  –  лише  облуда,
усе  в  минулому  давно.

25.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022

Сірій миші

Постійно  у  своїй  личині,
життя  твоє  –  суцільна  гра.
Стара  принцесо  на  мачині  –
до  тями  вже  прийти  пора!

Пора  лишити  задзеркалля
і  у  люстерце  зазирнуть,
покинуть  зайве  причандалля,
з  душі  зцідити  каламуть.

А  ти,  звичайна  сіра  миша,
перетворила  все  у  треш
і  на  порозі  царства  тиші
іще  у  візіях  живеш…

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022

Український хліб війни

У  поле  вийшли  хлібороби
під  бомби,  вибухи  ракет,
бо  не  було  другої  спроби…
Який  у  вбивці  етикет?!.

Їм  не  дали  другого  шансу
криваві  гопники  війни.
Під  обстрілами,  поміж  шанців,
цьогоріч  сіяли  вони.

Садили  майже  по  зернині
на  замінованих  полях
і  кожна  виросла  в  хлібину  –
така  у  нас  свята  земля!

На  український  хліб  і  нині
у  світі  попит  немалий,
але  стискають  Україну
всесвітні  пута  кабали…

Усе  ми  робимо  з  любов’ю,
та  гниди  з  вошами  живі  –
хліб,  потом  зрощений  і  кров’ю,
ті  знову  топлять  у  крові…

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Найлютіший ворог

Любіть  на  відстані,  в  думках,
у  мріях  і  у  сподіваннях,
бо  побут  спалює  у  прах
найнеймовірніше  кохання.

У  буднях  гаснуть  почуття
їх  убиває  часу  мжичка.
То  діалектика  життя,
а  найлютіший  ворог  –  звичка!

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Штурмова "сотка"

                                                         [i]Продовження  сюжетної  лінії,  розпочатої  у  першому  творі  циклу
                                                         "Хроніки  московсько-української  війни"  –  «Винищувач  танків»
[/i]

Амбітні  плани  рашистів  на  чолі  з  оскаженілим  недопалком  у  короткі  терміни  захопити  увесь  схід  і  південь  України,  аби  пробити  шлях  суходолом  до  анексованого  Московією  Криму  та  самопроголошеного  при  її  підтримці  Придністров’я,  не  справдились.  Цьому  здебільшого  завадили  активні  дії  простого  українського  народу,  ніж  вищого  керівництва  країни,  частина  якого,  відразу  ж  після  повномасштабного  московського  вторгнення  вранці  24  лютого  2022  року,  гайнула  до  Буковелю,  а  то  й  за  кордон.  Дехто  з  високопосадовців  умудрився  відправити  власні  сім’ї  навіть  заздалегідь,  а  потім  пояснював  своє  «цнотливе»  мовчання  небажанням  створювати  ажіотаж  серед  населення  і  сіяти  паніку  в  рядах  громадянського  суспільства.  Про  цинічні  відповіді  світовим  лідерам  на  зразок  «не  нагнітати  обстановку»  і  популістські  поради  своєму  електорату  «спокійно  готуватися  смажити  шашлики  на  травневі  свята»  окремі  представники  так  званої  української  еліти  взагалі  «забули»  відразу  ж  після  повномасштабного  вторгнення  агресора.
Але  нащадки  запорозьких  козаків,  несподівано  для  тих  та  інших,  рішуче  взяли  до  своїх  рук  зброю  і  негайно  згуртувалися  на  активний  спротив.  Великий  досвід  часів  гайдамаччини,  походу  гетьмана  Сагайдачного  на  Москву  і  Хотинської  битви,  національно-визвольних  змагань  початку  двадцятого  століття,  героїчної  боротьби  вояків  УПА  і  уже  сучасної  оборони  донецького  аеропорту  та  інші  славетні  сторінки  історії  українського  народу  не  пропав  дарма.  Однак  на  початках  віроломної  агресії  «братнього»  народу,  озброєні  представники  якого  неодноразово  та  безпричинно  розстрілювали  навіть  стариків,  жінок  і  дітей,  не  говорячи  вже  про  інше  цивільне  населення,  захисникам  України  прийшлося  дуже  важко.
Оскільки  озброєння,  як  говориться  у  народі,  було  і  є  ще  довоєнним,  адже  міжнародна  допомога  стала  надходити  не  відразу,  та  і  далеко  не  в  достатніх  об’ємах,  українцям  доводилося  воювати  переважно  умінням  і  винахідливістю.  В  хід  пішли  вогняні  коктейлі,  які  отримали  колоритну  інтернаціональну  назву  «Бандера-смузі»,  мисливські  дробові  рушниці  та  нарізна  зброя  і  багато  чого  іншого.  Загартовані  восьмирічною  війною  з  московитами  Збройні  сили  України,  за  активної  підтримки  місцевих  формувань  територіальної  оборони  і  масового  волонтерського  руху,  зупинили  наступ  ворога  на  основних  напрямках,  а  подекуди  навіть  стали  контратакувати.
Не  останню  скрипку  в  такому  народно-військовому  оркестрі  грала  і  погода.  Весна  цього  року  виявилась  холодною  і  дощовою.  Слава  богу,  влада  не  встигла  покрити  асфальтом  усі  дороги  сходу  і  півдня  країни,  що  в  народі  отримало  назву  «велике  крадівництво».  Нарешті  спрацювали  в  плюс  народні  поговірки:  «Своя  сорочка  ближче  до  тіла»  і  «Запас  кишеню  не  обтяжує».  Важка  ворожа  техніка  при  спробі  маневрів  і  необхідності  з’їхати  з  автостради  часто  тонула  у  жирних  українських  чорноземах.  Наступ  московитів  несподівано  для  них  самих  пригальмував.

Закінчивши  епопею  з  панцерниками  орків,  дід  Микола  подався  по  сусіднім  хуторам  збирати  свою  мисливську  бригаду.  До  кого  зайшов  особисто,  кому  зателефонував.  Уже  надвечір  до  його  хати  завітало  шестеро  бравих  козаків  ще  досить  працездатного  віку.  Кожен  був  укомплектований  берданкою  крісом,  а  то  й  карабіном  чи  трьохлінійкою,  ще  часів  Другої,  а  то  і  Першої,  світових  воєн.  Внаслідок  нетривалої  наради  залишенці  із  навколишніх  напівзакинутих  населених  пунктів  прийняли  одноголосне  рішення  про  об’єднання  у  так  зване  партизанське  лісове  товариство.  Його  верховним  головнокомандувачем,  також  одностайно,  було  обрано  старшого  за  віком  Миколу,  а  заступником  –  молодшого  од  нього  на  кілька  місяців,  Левка.  Сам  він  називав  себе  не  інакше,  як  начальником  генерального  штабу.
–  Вийшло  майже  відділення  стрілецького  взводу,  –  посміхнувся  останній  перед  тим,  як  розходитися  по  домівках.
–  Ет,  нам  би  ще  коней  з  десяток…  –  посміхнувся  Микола.  –  Ми  б  організували  ескадрон  лісовиків  летючих  і  тоді  у  окрузі  лише  підкови  мерхотіли  б.
–  Згадала  баба,  як  дівкою  була…  –  кинув  глузливо  Омелько.  –  Серед  нас  лише  у  Тараса  конячина,  та  і  тій  уже  за  десяток…
–  То  сідлайте  корів,  –  знайшовся  останній.  –  А  дехто  може  і  бичка  під  сідло  поставити,  –  уже  відверто  глузуючи,  Тарас  хитро  подивився  на  Миколу.
–  Гаразд,  повеселились  і  доста.  Всім  бути  на  зв’язку  цілодобово!  –  підвів  риску  той.

Перші  дні  лісові  вояки  новоствореного  партизанського  загону  активно  вели  розвідку,  фіксували  кількість  і  напрямки  пересування  техніки  та  живої  сили  ворога,  не  привертаючи  до  себе  його  особливої  уваги  з  огляду  на  досить  статечний  вік.  Про  наслідки  спостережень  командир  по  такому  ж  старенькому,  як  і  сам,  телефону  регулярно  доповідав  своєму  старшому  онукові,  що  служив  у  лавах  ЗСУ  і  уже  на  цілу  голову  обскакав  діда  у  військовому  званні  та  посаді.
Першим  відчутним  доробком  партизанського  загону  стало  знищення  будівлі  школи  в  одному  із  сіл  сусіднього  району.  Там,  за  інформацією  лісовиків,  розмістилося  до  роти  спецпризначенців  із  десятком  одиниць  бронетехніки  та  паливозаправником.  Вдосвіта,  коли  ще  загарбники  солодко  спали,  їм  несподівано  і  прилетіли  гостинці  від  української  артилерії.  Хоча  ті  дарунки  і  стерли  з  лиця  землі  стареньку  школу,  але  вона  стала  дійсно  братською  могилою  майже  для  сотні  орків.
Невдовзі  після  закінчення  обстрілу  дід  Микола  з  двома  своїми  «однополчанами»,  прихвативши  з  собою  мисливську  зброю  і  ризикуючи  життями,  навідались  на  територію  зруйнованої  школи.  Доки  московські  недобитки  приходили  до  тями,  зализуючи  рани  у  навколишньому  лісі,  вони  підібрали  на  згарищі  кілька  десятків  ручних  гранат,  чотири  справні  автомати  і  навіть  РПГ-7В  та  кілька  пострілів  до  нього.  Ці  трофеї  дуже  потішили  старих  вояків.
Невдовзі,  реалізуючи  інформацію  лісового  загону,  підрозділи  ЗСУ  працювали  по  скупченню  ворожої  техніки  і  живої  сили  уже  в  іншому  селі.  Але  дід  Микола  не  був  би  самим  собою,  якби  не  контролював  цей  процес.  Коли  українська  артилерія  розпочала  обстріл,  він  зі  своїм  найближчим  другом  і  заступником  Левком  потаємними  стежками,  через  майже  непрохідний  ліс,  обережно  дісталися  околиці  села  і  сховалися  в  ущелині  гранітної  скелі,  що  нависала  над  невеличким  потічком.  Лише  артобстріл  скінчився,  а  у  хід  пішла  стрілецька  зброя,  лісовики  вирішили  і  собі  дещо  просунутись  углиб  населеного  пункту.  Тим  паче,  що  вони  уже  були  озброєні  автоматами  і  гранатами.
Неподалік,  на  краю  присілка,  вони  побачили  стару  бабусю.  Та  сиділа  під  хатою  на  лавці  і,  не  звертаючи  уваги  на  досить  інтенсивний  бій,  звуки  якого  долинали  з  іншого  боку  села,  гладила  кота,  що  зручно  вмостився  у  неї  на  колінах.
–  Чи  вона  глуха…  –  здивувався  Микола,  коли  кілька  куль  просвистіли  неподалік.
–  Можливо,  –  лаконічно  висловив  припущення  Левко,  який  пересувався  дещо  позаду,  прикриваючи  командира.
–  Тобі  що,  жити  надоїло,  –  майже  у  вухо  старої  закричав  дід  Микола,  коли  короткими  перебіжками  дістався  крайньої  хижі.  –  Ану  мерщій  до  погреба!
–  Та  куди  там!  Все  забито…  –  сумно  відповіла  стара.  –  І  не  треба  так  репетувати,  я  все  добре  чую,  –  уже  сердито  додала  вона.
–  Невже  діти  з  міста  повернулися?  –  з  подивом,  але  тихіше,  запитав  він.
–  Якби  то,  –  сумливо  усміхнулася  баба.  –  «Асвабадітєлі»  поховалися,  коли  наші  хлопці  дали  їм  прикурити!
–  І  скільки  їх  там?  –  лукава  посмішка  ледь  визирнула  з-під  дідових  вусів.
–  Точно  не  знаю.  Десь  троє-четверо,  бо  більше  у  мій  погріб  не  залізе.  Там  усе  полицями  з  консервацією  заставлено.
–  Ех,  жаль  такого  добра…  –  знімаючи  з  ременя  ручну  гранату,  сумно  з  боку  в  бік  похитав  головою  Микола.  –  Ану,  візьми  на  приціл  двері  погрібника,  –  неголосно  звернувся  він  до  Левка,  що  уже  підкрався  тихо  ззаду.
Той  мовчки  зняв  трофейного  «калаша»  із  запобіжника  і  зайняв  позицію  за  дебелим  сухим  дубовим  стовбуром,  що  в  якості  опори  підтримував  кут  даху  старої  хатини.  В  цей  час  баба  щось  пригадала  і  помахала  Миколі  скоцюрбленою  рукою.
–  Постій,  соколе!  От  уже,  зовсім  стара.  Геть  забула…  –  бідкалася  вона,  не  зводячи  очей  із  гранати.  –  Там  позаду  погрібника  стримить  вентиляційна  труба.  Вона  веде  прямо  до  погребу.  Але  ти  тільки  тихенько  грибок  зніми,  він  легко  подається.
–  А  труба  з  якого  матеріалу,  металева  чи  азбоцементна?  –  уточнив  командир.
–  Та  яке  там…  –  махнула  рукою  стара.  –  Звичайна,  пластикова.  Минулого  року  онук  на  ровері  з  міста  завіз,  бо  металева  зовсім  згнила.  Але  ж  він,  бісів  син,  полінився  завести  її  до  погреба  збоку,  як  годиться.  Нашвидкоруч  пробурив  у  стелі  дірку,  увіткнув  сторчака  шмат  голої  труби,  заляпав  зверху  цементним  розчином  і  все…  Ледве  потім  допросилася,  аби  «грибок»  зверху  поклав,  а  то  дощ  прямо  всередину  періщив.
–  Товста?  –  спитав  Микола.
–  Хто?  –  відповіла  здивовано  питанням  на  запитання  баба  і  краєм  ока  глипнула  на  себе.
–  Труба,  –  посміхнувся  той.
–  Отака,  –  баба  склала  півколами  покручені  часом  і  важкою  працею  пальці  обох  рук  таким  чином,  що  крізь  отвір  легко  міг  прослизнути  людський  кулак  середніх  розмірів.  –  Онук  говорив  «сотка».  Так  і  сказав:  «Нумо,  бабуню,  за  «сотку»  по  «соточці»!
–  Значить  все  повинно  вийти  добре,  –  мовив  собі  під  ніс  Микола  і  вже  було  направився  в  обхід  погрібника.
–  Постривай,  –  знову  зупинила  його  стара.  –  Забула  ще  тобі  сказати,  парубче.  Я  на  ніч  вентиляційну  трубу  знизу  до  цього  часу  ганчіркою  затикаю,  щоб  мороз  у  погріб  не  вліз.  А  сьогодні,  через  цю  заворуху,  ще  не  встигла  витягти  оту  затичку…
–  Ось  тобі  й  на…  –  легко  ляснув  себе  долонею  по  ляшці  Микола.  –  Велика  ганчірка?
–  Та  ні,  –  закліпала  очима  баба.  –  У  мене  уже  сили  не  вистачає  носитися  з  великою.  Я  її  так,  скраєчку.
–  На  яку  довжину  виступає  труба  зі  стелі?  –  знову  поцікавився  Микола.
–  Сантиметрів  на  п’ятнадцять-двадцять,  –  повільно  видавила  з  себе  стара,  очевидно  побоюючись  помилитися.  –  Мені  майже  на  рівні  очей,  а  головою  до  стелі  я  не  дістаю  сантиметрів  п’ять-десять.
–  Гаразд,  повинно  вистачити,  –  буркнув  Микола  і,  показавши  жестами  руки  Левкові  бути  напоготові,  обережно  рушив  у  обхід  бабиного  культового  холодильника  часів  минулого  тисячоліття.
Колись  давно,  ще  при  комуністах,  він  служив  у  мінометному  підрозділі  мотострілецького  полку,  але  і  дотепер  добре  пам’ятав  основні  закони  мінометної  справи.  В  цьому  випадку  труба  –  той  же  міномет.  Як  би  сильно  баба  не  заткнула  її  внизу,  жодна  ганчірка  не  зможе  конкурувати  з  мінометною  плитою,  навіть  якщо  граната  вибухне  вище  рівня  перекриття,  а  тому  про  всяк  випадок  він  зняв  із  паска  іще  одну  лимонку.  В  будь  якому  разі  перша  звільнить  дорогу  для  другої,  а  та  завершить  почату  справу,  –  розмірковував  командир  на  ходу.
Підібравшись  до  грибка,  що  на  добрий  метр  височів  над  погрібником,  Микола  акуратно  зняв  його.  Легко  подався,  мабуть  ганчірка  сидить  не  туго  і  тепле  повітря  з  погреба  не  дало  ранішньому  морозцеві  прихватити  кріплення  шляпки  до  труби,  –  подумав  він.  Вирвавши  чеку  з  першої  репанки,  дід  ніжно  опустив  її  у  трубу,  ніби  до  ствола  свого  гранатомета,  а  сам  хутко  упав  на  землю  під  стіною  погрібника.  Почувши  через  кілька  секунд  зсередини  глухий  вибух,  він  миттю  підхопився  на  ноги,  вирвав  чеку  з  другої  гранати  і  уже  не  так  лагідно  опустив  її  в  майже  непошкоджену  зверху  трубу,  а  сам  поспішив  до  виходу,  знімаючи  автомат  із  запобіжника.
–  Операція-дерашизація  пройшла  успішно!  –  не  без  помітного  задоволення  вигукнув  побратим  Левко,  йдучи  спокійно  від  хижі  йому  назустріч  з  автоматом  наперевіс.  –  Жодних  ознак  присутності  живих  істот  всередині.
Другим  вибухом  двері  погрібника  остаточно  зірвало  з  петель  і  з-під  них  валив  сизий  дим.  Через  кілька  хвилин,  коли  дим  розвіявся,  Левко  обережно  прослизнув  до  погріба,  а  невдовзі  повернувся  з  трьома  спорядженими  «калашами»,  хоча  й  зі  слідами  подряпин.
–  Можна  викликати  похоронну  команду.  Всі  три  –  двохсоті.  Там  ще  броники  і  півтора  десятки  магазинів  з  набоями  треба  забрати,  –  посміхнувся  він  товаришеві.  –  А  вашим  закруткам  теж  труба,  –  кинув  він  бабі,  яка  обережно  визирала  із-за  своєї  хатини.
–  Та  ви  лише  допоможіть  вибити  отих  харцизяків  із  нашої  землі.  Після  перемоги  я  накручу  стільки  закруток,  що  не  на  один  партизанський  загін  вистачить!  –  посміхалася  стара.  Сльози  радості  і  болю  текли  по  її  зритому  нелегкими  роками  обличчю.
–  Обов’язково  виб’ємо  загарбників  у  пень  і  звільнимо  нашу  рідну  землю  до  останнього  сантиметра,  –  лагідно  сказав  на  прощання  Микола  і,  забравши  броники  мертвих  окупантів  разом  із  уже  непотрібними  оркам  набоями,  поспішив  за  Левком  до  лісу.

22.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954080
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022

Близнюки

В  одному  далекому  селі,  десь  на  півдні  України,  мешкала  невелика  сім’я:  мама,  тато  і  два  сини-близнюки.  Малюків  звали  Андрійко  та  Олексійко.  Брати  дуже  любили  своїх  батьків  і  один  одного.
Жили  вони  на  околиці  села,  в  покинутій  хатині,  яку  татко  так-сяк  підремонтував,  коли  кілька  років  тому  через  фінансову  скруту  сім’я  була  вимушена  залишити  місто.  Довелося  продати  квартиру,  аби  погасити  борги  за  лікування  матусі,  а  решта  вирученої  суми  пішла  на  ремонт  невеликої  занедбаної  сільської  будівлі.
Але  сім’я  жила  дружно.  Татко  продовжував  працювати  в  місті  шофером,  оскільки  іншої  роботи  не  було.  Здоров’я  матінки  поступово  покращувалося  і  вона  вже  потихеньку  поралася  по  господарству,  яке  складалося  із  кози  Зойки,  придбаної  невдовзі  по  приїзду  у  самітного  дідуся,  що  вікував  недалеко  у  такій  же  старій  хижі,  а  також  приблудних  пса  Барбоса  та  кота  Матроса.
Барбос  і  Матрос  пристали  до  дому  майже  разом.  Першим  з’явився  кіт,  коли  матуся  увечері  пішла  доїти  Зойку.  Він  нечутно  підійшов  з  боку  хвіртки  і  лагідно  тернувся  об  ногу  молодої  жінки,  майже  обвивши  її  своїм  довгим  і  пухнатим  хвостом.  Коли  хлопці  побачили  несподіваного  приблуду,  що  забіг  за  матінкою  до  хати,  їх  радості  не  було  меж.  Довелося  ділити  вечірній  удій  уже  на  трьох.  Хоча  приблуді  дісталося  все-таки  менше,  але  він  радів  і  тому.  Швидко  впоравшись  зі  своєю  часткою  і  піднявши  трубою  пухнатого  хвоста,  він  гордо  походжав  по  кімнаті,  голосно  наповнюючи  її  задоволеним  котячим  муркотінням.  Складалося  таке  враження,  що  самовпевнений  котисько  уже  давно  був  господарем  цього  помешкання.  У  всякому  разі  питання  видворення  нахаби  з  хати  ніким  навіть  не  порушувалось  і  з  мовчазної  згоди  батьків,  при  повній  підтримці  дітей,  сім’я  поповнилася  ще  одним  членом.
А  наступного  ранку,  коли  матуся  вийшла  на  подвір’я  доїти  козу,  біля  повітки  її  уже  зустрічав  середніх  розмірів  рудий  кудлатий  пес.  Він  стояв,  радісно  помахуючи  таким  же  пухнатим  хвостом,  і  довірливо  дивився  жінці  прямо  в  очі,  а  з  його  роззяпленого  рота  звисав  великий  рожевий  язицюра.
–  А  це  що  за  гості?  –  тільки  і  встигла  промовити  господиня,  як  за  спиною  почулися  голоси  дітей.
–  Ой,  який  симпатичний  собачка!  –  захоплено  скрикнув  Андрійко  і,  навіть  не  давши  мамі  опам’ятатись,  підбіг  до  непроханого  гостя,  намагаючись  його  погладити.
–  А  звідки  він  тут  узявся?  –  запитав  Олексійко,  находу  продираючи  сонні  очі,  і  теж  погладив  незнайомого  собаку,  який  продовжував  радісно  метеляти  хвостом.
–  Мабуть  розшукує  свого  друга,  –  жартівливо  обізвався  з  порога  батько  і  кивнув  на  кота,  що  терся  йому  об  ноги.
–  Так  ніякого  молока  не  напасешся,  –  удавано  суворо  промовила  мама  і  пішла  до  повітки  доїти  Зойку,  а  тато  поспішив  на  трасу,  аби  їхати  до  міста  на  роботу.
Цілий  день  хлоп’ята  по  черзі  захоплено  гралися  з  обома  приблудами,  а  вранішню  молочну  пайку  довелося  ділити  вже  на  чотирьох.  Увечері  вся  родина  зібралась  на  нараду.  Потрібно  було  терміново  вирішувати,  що  робити  з  несподіваними  гостями.  Хлопці,  які  за  день  вже  встигли  їх  полюбити,  одноголосно  пропонували  прийняти  кота  та  собаку  до  складу  сім’ї.  Тато  не  заперечував  проти  такої  пропозиції,  хоча  і  не  висловлював  великого  захоплення,  розуміючи,  що  це  важка  ноша  для  їх  сімейного  бюджету.  Лише  мама  з  тих  же  міркувань  була  проти.
В  процесі  колективного  обговорення  з’ясувалося,  що  діти  вже  навіть  імена  приблудам  дали.  Пса  Андрій  назвав  Барбосом,  оскільки  той  любив  бешкетувати,  легенько  хапаючи  хлопців  за  руки  та  ноги.  А  Олексій,  зважаючи  на  світло-сірі  смужки  на  шубі  кота,  нарік  того  Матросом.
–  Доведеться  голосувати,  –  посміхнувся  тато,  коли  сторони  так  і  не  прийшли  до  одностайності.
Рішення  було  прогнозованим.  Два  голоси  «за»,  один  «проти»,  при  одному  «утримався».  До  того  ж  мамине  «ну,  гаразд»  по  наслідкам  голосування  можна  було  теж  зарахувати  до  графи  «утрималися».
Та  що  не  говори,  а  цю  небагату  на  смаколики  вечерю  сім’я  вимушена  була  ділити  не  на  чотирьох,  а  уже  на  шість  ротів.
–  Не  все  в  житті  людини  вимірюється  рівнем  матеріальних  статків,  –  сказав  потім  якось  задумливо  чоловік  дружині,  дивлячись  як  їх  діти  захоплено  бавляться  на  подвір’ї  з  Барбосом  та  Матросом.
–  Так,  я  повністю  з  тобою  згодна,  –  тихо  промовила  жінка  і  ніжно  пригорнулася  до  широких  грудей  господаря.

Одного  осіннього  вечора,  коли  діти  вже  спали,  тато  привіз  додому  два  невеличкі  саджанці  дуба.
–  Їздив  по  роботі  до  сусідньої  області.  По  дорозі,  біля  лісосмуги,  зупинився  перекусити.  Уже  зібрався  їхати,  а  тут  бачу  –  під  кремезним  дубом  причаїлися  два  молоді  дубочки.  Ну  вилиті  наші  хлоп’ята!  Думаю,  не  скоро  вам  доведеться  посунути  старого  велета,  а  потім  взяв  з  кузова  лопату  і  викопав  їх,  адже  у  нас  біля  двору  ні  деревини.  Посадимо  завтра  разом,  –  посміхнувся  він  до  дружини.
–  Так,  хлопці  завтра  зрадіють.  І  пам’ять  добра  буде,  і  тінь  у  спеку  не  завадить,  –  відповіла  вона  чоловікові  такою  ж  щирою  усмішкою.
Наступного  дня  була  неділя.  Прямо  після  сніданку,  вся  сім’я  подалася  за  двір  садити  дерева.  Андрій  з  мамою  стали  копати  ямку  зліва  від  воріт,  а  Олексій  з  татком  –  праворуч.  Навіть  Матрос  із  Барбосом  радо  бігали  поряд,  а  останній  навіть  пробував  допомагати,  вправно  вигрібаючи  камінці  із  лунки  Андрія.
–  Обережно!  –  покрикував  той  на  рудого.  –  А  то  лапу  пораню.
Хлопці,  незважаючи  на  малолітній  вік,  завзято  працювали  лопатами,  але  Олексій  з  татом  впорались  раніше.  Мабуть  далася  взнаки  ведмежа  допомога  Барбоса.  Коли  вони  запропонували  мамі  з  Андрійком  підсобити,  останній  категорично  запротестував.
–  Ні,  ми  самі,  –  безапеляційно  заявив  він,  вперто  налягаючи  на  ще  завеликого  для  нього  роскаля,  а  мама  тільки  посміхалася,  час  від  часу  вибираючи  шуфлею  свіжий  ґрунт  з  невеликої  ямки.
Батько  теж  доброзичливо  усміхнувся  і,  взявши  з  сараю  два  великі  будівельні  відра,  пішов  до  копанки,  що  знаходилась  неподалік  за  селом,  в  глибині  ізвору.  Олексійко,  прихопивши  маленьке  відерце,  і  собі  поспішив  за  ним  слідом.  Коли  обоє  повернулися  з  водою,  Андрійко  з  мамою  уже  завершили  роботу  і  всі  разом  щедро  полили  свіжозрихлену  землю,  яку  тато  попередньо  сформував  у  лунки.  Отак  кожен  із  близнюків  посадив  своє  перше  в  житті  дерево.

Час  від  часу  хлопці  поливали  свої  дубочки,  стежили,  аби  Зойка,  не  дай  бог,  не  обгризла  їх  ще  маленькі  гілочки.  До  морозів  обидва  деревця  встигли  пустити  в  кам’янисту  землю  досить  цупке  коріння.  Та  коли  помірна  зима  уже  добігала  свого  кінця  і,  здавалося,  ніщо  не  віщувало  біди,  сталася  подія,  яка  круто  змінила  життя  усіх  мешканців  цього  будиночка  на  околиці  невеликого  південного  села.
Рано-ранці  24  лютого  2022  року  раптом  всі  прокинулися  від  моторошних  вибухів,  що  долинали  з  боку  міста.  Якась  невідома  сила  безжально  трусила  землю,  час  від  часу  дзеленькали  чайні  ложечки  хлопців,  залишені  ними  на  столі  прямо  у  філіжанках.  Батько  миттєво  вискочив  на  вулицю,  а  повернувшись  через  деякий  час,  сумно  промовив:  «Війна…  Московія  бомбардує  військовий  аеродром».  Мама  присіла  на  край  ліжка  і  тихо  заплакала.  Ще  сонні  хлоп’ята,  обнявши  одне  одного,  сиділи  мовчки  в  самому  куті  і  розгублено  позирали  то  на  неньку,  то  на  татка.  Матрос  складав  їм  компанію,  а  Барбос  злякано  забився  аж  під  ліжко.
–  Таки  насмілилися,  виродки!  –  знову  промовив  тато  і,  заспокоюючи  дружину,  обняв  її  за  плечі.  –  Мені  терміново  треба  дістатися  міста,  піду  до  військомату,  –  підсумував  він  коротко,  як  офіцер  запасу,  і  став  збиратися  в  дорогу.
Через  пів  години  інтенсивних  зборів  чоловік  ще  раз  обняв  дружину,  по  черзі  поцілував  синів  і,  схопивши  наплічника  з  самими  необхідними  речами  та  документами,  розтанув  за  дверима.  «Бережіть  одне  одного»,  –  на  прощання  тепло  долинув  його  рішучий  голос.

Подальші  події  розвивалися  стрімко.  Видно  було,  як  зі  сходу  дорогою  в  сторону  обласного  центру  рухались  колони  цивільних  авто,  різного  роду  спецмашин,  військової  техніки.
–  Що  ж  вони  роблять?  На  кого  вони  нас  покидають?  –  бідкалась  матуся.
Хлопці  з  сумом  дивились  їй  в  очі  і  не  знали,  що  казати,  чим  допомогти.  Її  пригнічений  настрій  передався  не  лише  дітям,  а  і  Барбосу  з  Матросом.  Кіт  виліз  на  горище  і  причаївся  десь  на  бантині,  а  собака  облюбував  собі  місце  в  сараї,  поряд  із  Зойкою.
Надвечір  зателефонував  тато  і  повідомив,  що  його  зарахували  командиром  одного  з  підрозділів  територіальної  оборони  міста,  що  найближчим  часом  він  намагатиметься  їх  забрати  і  евакуювати  на  захід  країни,  але  це  малоймовірно.
Наступного  дня  хлопці  у  вікно  побачили  колону  ворожих  танків  та  іншої  військової  техніки,  яка  рухалась  дорогою  в  напрямку  міста.  Через  кілька  годин  звідти  стали  доноситися  звуки  інтенсивних  вибухів,  які  то  затихали,  то  знову  наростали.
Татко  більше  не  телефонував,  але  через  кілька  днів  до  мами  подзвонили.  Незнайомий  чоловічий  голос  повідомив,  що  їх  тяжкопораненого  батька  відправили  на  південь,  в  госпіталь  іншого  обласного  центру.
Потяглися  сірі,  похмурі  дні  війни.  Малолюдне  і  в  кращі  часи  село  –  ніби  вимерло.  Переважна  більшість  його  мешканців,  похватавши  найнеобхідніше,  устигли  помандрувати  на  захід.  Не  додавала  радощів  навіть  весна.  Мабуть  налякана  війною,  вона  теж  запізнилась  на  кілька  тижнів.  Хлопці  пасли  козу,  допомагали  матусі  по  господарству.  Спільними  зусиллями  невдовзі  стали  потихеньку  садити  город.  Матінка  не  раз  із  сумом  говорила,  що  город  та  Зойка  –  то  все,  на  що  вони  можуть  розраховувати,  їх  двоєдина  надія.  А  ще  вона  стала  багато  молитися  і  долучала  до  цього  хлопців.  Молилися  за  батька,  за  Україну,  за  всіх  захисників,  просили  їм  божого  захисту  і  перемоги.
Московські  загарбники  в  селі  практично  не  з’являлися.  Одного  весняного  дня,  коли  хлоп’ята  гралися  з  Барбосом  і  Матросом  на  подвір’ї,  напроти  їх  хатини  зупинився  великий  невідомий  автомобіль.  Такого  малюки  ще  не  бачили.  Викрашений  у  темно-зелений  колір,  той  металевий  монстр  мав  аж  вісім  величезних  коліс.  З  кожного  боку  на  ньому  білою  фарбою  було  намальовано  якийсь  невідомий  знак  «Z».  Хоча  брати  вже  знали  всю  абетку,  але  такої  літери  там  не  було.
–  Ей,  пацани,  мужчіни  в  сєлє  єсть?  –  не  зовсім  зрозумілою  дітям  мовою  владно  запитав  чужий  чоловік  у  військовій  формі,  висунувши  круглу  червону  пику  із  верхнього  люка.
Про  всяк  випадок  близнюки  мовчки  похитали  головами  з  боку  в  бік  і  монстр,  заревівши  хижим  звіром,  рвонув  у  напрямку  центру  села.  Більше  їх  ніхто  не  турбував,  окрім  вибухів  з  боку  міста  та  якихось  довгих  балонів  сірого  кольору,  з  вентилятором  і  невеликими  крильцями,  що  інколи  майже  беззвучно  пролітали  невисоко  над  їх  хатою  у  бік  обласного  центру.  Пізніше  зі  слів  старших  їм  стало  відомо,  що  то  були  крилаті  ракети,  які  від  «дружнього»  московського  народу  несли  смерть  усьому  живому,  руйнуючи  дитячі  садочки,  школи,  лікарні,  цивільні  фабрики  і  заводи  України.
В  проміжках  між  випасанням  кози  та  роботою  на  городі  Олексійко  брав  своє  маленьке  відерце  і  чи  не  щодня  бігав  до  копанки  за  водою,  якою  щедро  поливав  свій  дубок.  Спочатку  з  ним  ходив  і  Андрійко,  але  потім  перестав.  Коли  його  брат  хапав  відеречко  і  спішив  по  воду,  той  сідав  на  лавицю,  біля  воріт,  і  щось  тихенько  говорив  сам  з  собою,  час  від  часу  поглядаючи  на  небо.
–  Що  ти  робиш?  –  якось  запитав  його  Олексій.
–  Молюсь,  –  спокійно  відповів  йому  Андрійко.
–  Про  що?  –  здивувався  брат.  –  Ми  ж  разом  з  мамою  молимося  кожного  дня,  вранці  і  увечері.
–  Щоб  ішов  дощ  і  мій  дубок  прийнявся  та  виріс  великий-превеликий,  –  серйозно  продовжував  той.
–  То  ти  гадаєш,  що  цього  досить?  –  посміхнувся  Олексійко  і,  не  чекаючи  відповіді  брата,  побіг  до  ізвору  за  водою,  аби  власноруч  напоїти  свого  підопічного.
Поступово  спливали  дні.  Час  від  часу  було  чутно  вибухи  з  різних  боків,  але  в  селі  панувала  тиша.  У  обідню  пору  сонце  забиралося  вгору  все  вище  й  вище  і  на  кінець  квітня  температура  повітря  часто  сягала  тридцяти  градусів.  Андрійко  продовжував  чемно  молитися,  а  Олексійко  наполегливо  носити  воду  з  криниці  і  поливати  свого  дубка.  Тепер  він  робив  це  майже  щоденно.
Хоча  деревце  Андрія  також  прийнялось  і  його  невеличка  крона  вкрилася  зеленим  листячком,  але  дубок  Олексія  помітно  випереджав  його  в  об’ємі  зелені,  а  головне  –  на  ньому  стали  рости  нові  гілочки,  які  суттєво  збільшували  крону  порівняно  з  сусідом.  Весна  видалась  сухою,  дощів  практично  не  було.  За  три  місяці  –  кілька,  та  й  то  невеличкі.  Незважаючи  на  це,  деревце  Олексійка  почувалося  досить  комфортно,  його  крона  збільшилася  в  кілька  разів,  помітно  потовщав  стовбур.  Натомість  дубок  Андрія  практично  зупинився  в  рості,  а  згодом  став  поступово  в’янути.  Молитви  його  господаря  не  приносили  бажаних  наслідків.
До  осені  деревце  не  дотягло.  Якось  на  початку  серпня  брати  вийшли  за  ворота  і  Олексійко  скрикнув:  «Ой,  дивись,  Андрійку,  твій  дубок  зовсім  засох!»
–  Так,  –  сумно  відповів  той.  –  Мабуть  я  не  досить  багато  і  щиро  молився.
–  А  може  причина  не  в  тому  і  все  простіше?  –  посміхнувся  брат  і  красномовно  подивився  на  свого  друга,  що  продовжував  зеленіти,  незважаючи  на  майже  сорокаградусну  спеку,  та  бадьоро  шелестіти  на  вітрі  соковитим  листям.
–  Мабуть  ти  правий,  –  невесело  погодився  Андрійко  і  теж  подивився  на  деревце  брата,  що  вже  кидало  помітну  тінь  на  спраглу  землю.  –  Можна  я  буду  разом  з  тобою  ходити  до  криниці  по  воду  і  допомагати  тобі  поливати  дубок?  Коли  з  часом  на  ньому  поспіють  жолуді,  я  посаджу  одного  з  них  в  лунку  і  вирощу  його  сина.
–  Гаразд,  домовились!  –  посміхнувся  Олексій  і  брати  міцно  обнялися.

Від  тієї  розмови  минуло  немало  часу.  Брати  разом  систематично  носили  воду  і  щедро  напували  уже  спільного  зеленого  друга,  який  значно  випередив  їх  у  зрості.  Та  одного  разу,  коли  після  виснажливого  трудового  дня  вони  відпочивали  під  кроною  дерева,  дослухаючись  до  вибухів  снарядів  української  армії,  що  гнала  лютого  ворога  геть  з  рідної  землі,  на  дорозі  ледь-ледь  завиднів  силует  людини.  Чоловік  помітно  накульгував  і  повільно  рухався  в  їх  сторону.  Чимось  знайомим  віяло  від  його  статури,  але  солідна  відстань  не  давала  можливості  визначитись,  чим  саме.
–  Дивись,  якийсь  інвалід  повертається  з  фронту,  –  промовив  згодом  Андрій.
Брат  повернув  голову  у  бік  незнайомця  і  також  став  пильно  вдивлятися  в  силует,  який  поступово  наближався.
–  Так  це  ж…  –  раптом  вирвалось  у  нього  і,  миттю  підхопившись  на  молоді  босі  ноги,  Олексій  стрілою  помчав  у  напрямку  чоловіка.
–  Мамо  –  тато!  –  щосили  закричав  Андрій  і  ніби  та  блискавиця,  скочивши  з  лавиці,  полетів  слідом  за  братом.

20,  21.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953985
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022

Цвілізація

Салон  дверей,  салон  одвірків,
салон  сметани,  ковбаси…
Іду  селом,  в  кишені  дірка…
А  що  як  сала  попросить?

Крамниця  –  просто  сіра  хата,
а  продавець  уже:  «Камон!»
–  Мені  б  сальця,  хоч  небагато…
–  Ви  что,  у  нас  адін  хамон!

19.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022

Голий король по-українськи

Все  мріяв  стати  королем,
та  вчився  грати  на  роялі…
Із  безлічі  музичних  тем
він  підкорив  лиш  три…  педалі.

А  що  робити  штукарю,
як  руки  виросли  із  дупи?
Тому  майбутньому  царю
прийшлося  витягти…  халупу.

На  сцені  спуску  не  давав
клавіатурі  чорно-білій
і  не  ловив  даремно  ґав,
а  впевнено  ішов  до  цілі…

І  дурня  вдаючи  отак,
паяц  дістався  аж  до  трону:
одяг  народ  ні  за  п’ятак
монарху  голому…  корону.

16.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022

Крива

На  жаль,  чи  все-таки  на  щастя,
не  можна  повернути  час.
То  як  минувшини  причастя,
минуле  завжди  вабить  нас.

Про  те,  що  у  тобі  торкнуло,
мені  вже  не  кричить  сова
і  повертає  у  минуле
все  рідше  пам’яті  крива.

Лишилися  від  шарму  більма
й  густа  під  ними  синява…
Не  конотопська,  але  відьма  –
така  ж,  як  озеро,  крива.

15.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022

Не дамо

Вечірнє  небо  малювало
сумні  історії  війни,
де  кляті  гроші  правлять  балом…
Вони,  вони,  лише  вони!

Раби  прийшли  звільнити  вільних
від  волі,  статків  і  життя…
Кипить  війни  гірке  свавілля,
ґвалтує  кат  мале  дитя!

Убогі  тілом  і  душею
нам  знову  принесли  ярмо,
але  свої  встромити  шиї
у  нього  –  ми  їм  не  дамо!

14.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Будень війни

Півтори  сотні  діб  війни…
А  скільки  отаких  ще  буде?
Колише  вітер  полини,
війни  спливає  новий  будень…
Сідає  сонце  за  поля,
над  бруствером  спадає  спека.
За  день  розпечена  земля
чекає  ночі.  Недалеко
лунає  пісня  цвіркуна,
що  поріднився  із  окопом,
а  викрутаси  кажана
уже  нагадують  Европу…

14.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Інші

Сідає  сонце  у  смереки,
ховається  в  карпатський  ліс,
а  ми  від  дому  так  далеко…
Життя  гайнуло  під  укіс?
Лиха  війна  забрала  спокій,
калічить  душі  і  життя,
а  за  спиною  чую  кроки  –
то  хлопці  йдуть  у  небуття…

Ідуть  сини  за  Україну,
щоб  інші  мали  новий  день.
Втрачаєм  кращу  половину,
А  інші?  Ті  –  анітелень…
Отак  було  завжди,  віками  –
найкращі  завше  йшли  у  бій.
Така  у  патріотів  карма,
а  інші  –  лише  множать…  гній.

13.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022

Петля для рашизму

Петля,  петля  іще  петля,
за  ними  ґудзі,  знову  вузол…
Петляє  глицею,  петля
поет…  Яка  у  біса  муза?!.

А  незабаром  і  вінець  –
чергова  сітка  маскувальна.
Орді  наблизимо  кінець
і  нашим  хлопцям  річ  нагальна!

Захистимо  захисників
ми,  волонтери  з  Коломиї!
На  них  надія  з  правіків,
а  з  нами  Львів,  Одеса,  Київ…

Хай  помагає  лють  і  гнів
рашиста  гнати  з  України!
Усіх  здолаєм  ворогів
і  буде  нація  єдина!

13.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022

Не треба

Мені  пишеш  листи  із  весни,
та  бракує  їм  ласки  і  змісту.
Восени  ти  мені  подзвони,
коли  серце  укриється  листом.

Коли  визріє  в  ньому  любов,
не  до  себе,  до  іншого  світу,
і  з  теплом  пригадається  знов
те  дощами  утоплене  літо…

Не  носи  ти  образ  у  душі,
не  колися  печалями,  сумом…
Не  спіши  до  своєї  межі,
не  хизуйся  собою  над  тлумом.

липень  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Бухгалтерія кохання

Любов  –  не  лише  антураж:
зітхання,  квіти,  поцілунки…
Побачиш  не  один  пасаж,
коли  заглянеш  за  лаштунки!

Зустріти  мріяв  все  життя
одну  лише  –  ту,  рідну,  душу.
Але  кінчались  каяттям
бажання  оросити  сушу…

Отак  минув  любові  час,
утихнула  пора  зітхання…
Пора  підводити  баланс
душевним  потягам  кохання.

Ти  завжди  прагнув  почуттів
солодких,  як  медовий  трунок,
шукав  небачених  світів,
а  натрапляв  –  на  розрахунок…

12.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Вершина комфорту

Не  скинути  роки  як  опанчу,
залишити  ту  ношу  не  виходить!  –
кричу.  Кричу,  але  не  докричусь…
Невже  оте  до  тебе  не  доходить?

Даремно  марнувати  варто  час,
балансувати  на  краю  безодні?
Його  немає  зайвого  у  нас,
а  жити  треба  –  нині  і  сьогодні!

І  те  усе  прекрасно  знаєш  ти,
та  муляє  проклята  горошина…
Уже  я  не  боюся  самоти,
вона  комфорту  власного  вершина!

11.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022

Ранок після Купала

Як  звір,  ужалений  смертельно,
здолавши  серця  параліч,
маскує  потайки  ретельно
купальська  непроглядна  ніч
глибокі  рани.  Вже  на  сході
світліє  небо  вдалині  –
там  день  новий  чатує.  Згодом
він  забринить  у  вишині,
промінням  почастує  землю
і  оживе  птахами  ліс.
Зазолотиться  стигле  зерня,
що  збіжжям  ляже  у  покіс.
Свічадо  зсушить  ранній  ранок,
сипнувши  щедро  літепла,
і  в  серці  вигояться  рани,
дотліє  мороку  зола.

10,11.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022

Танці на костях

Танцювала  риба  з  раком,
як  із  шу́флею  роска́ль.
Горя  вже  не  буде  браку,
бо  війною  пре  москаль…

Треба  Неньку  захищати,
конче  землю  боронить!
Як  війна  прийшла  у  хату
з  нею,  любі,  не  прожить…

А  війна  та  –  ву́йна  клята,
хижа  тітка…  Хай  їй  грець!
Вертихвостам  –  мама  з  татом,
патріотам  же  –  капе́ць.

Не  тому  герої  гинуть
і  бідує  люд  простий,
що  ведуть  їх  на  погибель,
ніби  стадо  на  забій?

Хто  ж  вони,  оті  «херої»,
що  засіли  по  тилах
і  вождів  старих  горою
захищають?  Тихий  жах!.

Шашлики  нахабно  смажать,
статки  множать  на  війні,
а  народ  везе  у  ма́жах
хорони́ть  своїх  синів…

Доки  буде  це  тривати  –
кращі  ляжуть  у  борні!
Не  на  часі  виручати
наших  доньок  і  синів?

10.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022

Коломийське літо

Тепло  дарує  надмір  літо,
а  у  повітрі  –  білий  сніг!
То  липи  пригощають  цвітом,
що  пухом  тулиться  до  ніг.

У  Коломиї  квітнуть  липи
і  тридцять  три  зі  знаком  «плюс»,
а  за  вікном  –  воєнний  липень,
сирена  завиває  блюз…

01.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022

Діалектика сподівань

Ти  вимолив  свою  любов,
коли  гойдав  орелю  часу,
страхи  одвічні  поборов,
а  з  ними…  і  надії  разом.

Та  мішанина  сподівань
чогось  блаженно-неземного
і  завела  тебе  за  грань,
ба  навіть  попри  застороги…

І  де  тепер  ота  межа,
обніжок  яви  і  уяви?
Іржа,  реальності  маржа,
де  вчора  зеленіли  трави…

29.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022

Тоталконтроль

Хто  гроші  заробляє,  хто  карбує,
у  інших  є  до  збору  інтерес…
Той  моніторить,  що  твориться  всує,
та  контролює  хтось  увесь  процес!

29.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022

У кожного свій фронт?

                       [i]«Кожний  на  своєму  фронті»
                       (із  реклами  на  каналі  «Єдині  новини»)
[/i]
Усі  і  кожен  на  своєму  фронті,
куємо  перемогу  повсякчас:
«Поможем  у  доставці  і  ремонті!»
«У  нас  є  свіжі  раки,  пиво,  квас!»
«Дістанемо  пальне,  вино  чи  віскі,
пригонимо  автівку  з-за  «бугра»!
Проліземо,  де  вузько  і  де  слизько  –
таке  життя,  тепер  така  пора…
Одні  на  сході  Неньку  захищають,
життя  за  Україну  віддають,
«гуманітарку»  ж  інші  все  «пиляють»
і  шашличок  обіцяний  жують…

20.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022

Чути тишу

Є  вік,  в  якому  можна  все:
мучне,  солодке  і  солоне…
Якщо  нічого  не  спасе  –
живи  поки  не  охолонув.

Боятись  пізно  темноти,
коли  надворі  вечоріє,
а  саме  час  іти  «на  ти»,
здійснити  заповітну  мрію!

Красу  шукать  у  глибині,
бо  із  лиця  води  не  пити.
Душа  як  тане  у  вогні  –
черпати  воду  навіть  ситом…

Як  бездна  вічністю  жарить,
хай  забобони  не  колишуть.
Цінити  варто  кожну  мить,
уміти  чути  навіть  тишу.

06.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022

Гартуймо волю!

Палає  рідна  Україна,
горить  у  полум’ї  війни,
а  у  вогні  навали  гинуть
найкращі  доньки  і  сини…

Горять  у  пеклі  «Азовсталі»
незламні  наші  козаки…
Не  вистачає  п’єдесталу
звитяги  лицарям  таким.

Ідуть  на  небо  навіть  діти,
вже  третя  сотня  соколят…
Весну  війни  міняє  літо,
та  все  ще  крові  прагне  кат.

Стирає  прутень  безпощадно
міста  і  села,  все  живе.
Стискає  Неньку  у  лещатах
і  суне  дзеркало  криве.

Йому,  на  жаль,  допомагають
і  «наші»,  ниці  вороги.
Манкурти  ті  усе  плекають
спокусу  мати  хліб  легкий…

Гартуймо  волю,  побратими,
єднаймо  невимовний  гнів,
щоб  захистити  Україну,
усіх  здолавши  ворогів!

19.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022

Дружні поради

Будь  там,  де  раді  тобі  щиро,
живи  для  люблячих  тебе
і  Богу  не  забудь  офіру
за  все,  що  маєш  дотепер.
Мовчи  допоки  не  спитають,
закайся  радить  далебі
аби  не  опинитись  скраю
і  завжди  знай  ціну  собі.

16.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022

Кончина війни

Ти  шукаєш  загублену  тишу,
насолоду  нічних  сновидінь?
Але  гаривом  вибухів  дишуть
пошматовані  Буча,  Ірпінь…

Несподівано  затишок  ночі
опалила  кривава  війна?
Застороги  як  чути  не  хочуть  –
то  безпечності  чорна  ціна…

Плачуть  згорено  сироти-діти,
шаленіють  загиблих  батьки
і  сумливо  відлунює  світом
скону  дзвонів  мотив  гомінкий.

Але  тиша  сама  не  приходить
і  здобути  потрібно  ще  мир.
Захищати  на  часі  свободу
хай  ціною  численних  офір!

Тож,  братове  і  сестри,  до  бою!
Вірні  доньки  і  славні  сини
України,  звичайні  герої,
в  перемозі  кончина  війни!

08.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022

Винищувач танків

Бронетанковий  підрозділ  орків  у  складі  чотирьох  панцерників,  рятуючись  від  щільного  вогню  української  артилерії  дременув  до  найближчого  лісу.  Як  влада  не  старалася  впродовж  останніх  трьох  десятиліть,  але  лісів  на  Чернігівщині  ще  вистачало.  Кілька  годин  чотири  панцерника  з  жирною  літерою  «Z»  на  броні  блукали  розбитими  лісовими  дорогами,  намагаючись  вийти  до  своїх,  але  нічого  з  того  у  них  не  виходило.  Рацію  розтрощило  уламком  снаряда  під  час  артобстрілу,  а  акумулятори  мобільників  були  посаджені  остаточно  безплідними  перемовинами.
Надвечір  зупинились  у  чагарнику  на  узліссі,  побоюючись  авіації  противника.  Там  же  невдовзі  і  заночували.  Спали  недовго.  Незважаючи  на  початок  весни,  вночі  ударив  добрячий  мороз.  Палити  багаття  боялись,  щоб  не  демаскувати  позицію,  оскільки  не  виключали  появи  місцевих  партизан.  А  про  них  вони  вже  наслухались  доста.  Поміж  загарбників  уже  ходили  легенди  і  про  Гадячське  сафарі  на  Полтавщині,  і  про  полювання  баштанських  мисливців  на  Миколаївщині.
Солярки  в  баках  було  обмаль.  Колону  з  пальним  укри  розбомбили  напередодні,  а  тому  доводилось  економити.  Сухий  пайок  скінчився  ще  позавчора.  Змерзлі  і  як  чорти  голодні  екіпажі  повилазили  з  машин.  Скинули  залишки  вологи  прямо  на  засніжену  землю.  Характерні  плями  жовтого  кольору  на  свіжому  снігу  давали  можливість  навіть  не  дуже  спостережливому  слідопиту  скласти  уяву  про  чисельність  живої  сили  цього  угрупування,  яка  складала  не  більше  півтора  десятки  осіб.  Всі  зібралися  між  двома  танками,  щоб  визначитися  з  подальшими  діями.  Після  недовгих  перемовин,  вирішили  рухатися  в  напрямку  найближчого  села,  що  згідно  з  даними  дещо  застарілої  карти  повинно  було  знаходитися  в  кількох  кілометрах  на  захід,  біля  невеликої  річки.
Рухались  колоною.  За  пів  години  в  прицілі  головного  танку  з’явились  перші  хати.  Зупинились  на  кілька  хвилин  на  пустій  околиці.  Село  ніби  вимело.  Ознак  присутності  військової  техніки  українців  теж  не  було.  Рушили  вглиб  населеного  пункту,  в  надії  відшукати  пальне  чи  здобути  відповідну  інформацію.
Проїхавши  пустими  вулицями  і  не  зустрівши  й  натяку  на  АЗС,  автопідприємство  чи  фермерське  господарство,  знову  зупинились  на  якійсь  площі,  на  протилежному  боці  якої  височіла  досить  велика  церква.  Двері  культової  споруди  московського  патріархату  були  незамкнені,  але  всередині  не  було  нікого.  Мабуть  ці  ФСБшники  в  рясах  не  стали  чекати  наслідків  «братньої»  агресії  і  дременули  в  напрямку  рідного  дому.
Після  короткої  наради  екіпажі  панцерників  злили  залишки  соляри  з  двох,  більш  потріпаних  в  боях  з  бандерівськими  націоналістами,  танків  в  баки  інших.  Особовий  склад  «знекровлених»  машин  сів  на  броню  дозаправлених  і  всі  продовжили  рух  в  напрямку  сусіднього  села,  не  втрачаючи  надії  відшукати  пальне.
Ніхто  із  загарбників  навіть  не  підозрював  про  те,  що  за  всією  цією  процедурою  з  невеличкого  вікна  клуні  уважно  спостерігали  дві  пари  очей.  То  були  місцеві  жителі  дід  Микола  з  бабою  Тетяною,  які  відмовились  від  пропозиції  своїх  дітей  евакуюватися  до  рідні  в  сусіднє  містечко.
–  Як  гадаєш,  куди  це  вони  почесали?  –  з  хитрим  блиском  у  очах  поцікавилася  баба.
–  У  тебе  що,  стара,  за  тиждень  війни  зовсім  мізки  пересохли?  –  посміхнувся  дід  у  сиві  вуса  і  став  одягати  куфайку.
–  Куди  це  ти  зібрався,  трухлявий  пню?  –  не  забарилася  з  відповіддю  в  тому  ж  дусі  баба.
–  Де  там  ти  сховала  мою  бандерівську  самоідентифікацію,  яку  я  на  День  незалежності  вішаю  на  причілку?  –  питанням  на  запитання  відповів  дід.
–  У  миснику,  на  верхній  поличці,  праворуч,  –  здивовано  пробурчала  стара  услід  чоловіку,  який  уже  чимчикував  до  хати.
Невдовзі  старий  козак  вибіг  із  помешкання  з  невеликим  пакунком  під  пахвою  і  підтюпцем  направився  до  ворожих  панцерників,  підозріло  озираючись  на  всі  боки.  В  правій  руці  він  тримав  невелику  дерев’яну  драбину,  яка  зимою  слугувала  східцями  до  ями  з  картоплею.
«Куди  це  воно,  старе  шкарпіття?»  –  тільки  й  промайнуло  в  голові  баби  Тетяни.
Діставшись  першої  машини,  дід  вправно  приставив  до  гусениці  драбину,  не  по  своїм  літам  хвацько  заліз  на  броню  панцерника  і  в  його  руках  несподівано  замайорів  жовто-блакитний  стяг.  В  один  момент  старий  козарлюга  прилаштував  його  до  антени  радіостанції  ворожого  танка  і  в  повітрі  відразу  знову  запахло  Україною.
«Ну,  бісова  віра!  От  же  ж  молодець,  мій  Микола!»  –  посміхнувшись,  похитала  головою  баба  Тетяна,  а  зрадлива  сльоза  радості  сама  собою  скотилась  поміж  зморшок  правої  щоки  на  рідну  українську  землю.
В  той  час  її  Микола  досить  вправно  спустився  на  землю  і  таким  же  чином  прилаштував  на  радіоантені  іншого  панцерника  червоно-чорний  стяг  УПА.  «Ну,  старий  вояка»  –  продовжувала  посміхатися  баба,  спостерігаючи  за  своїм  посивілим  соколом  у  вікно,  аж  доки  той  не  повернувся  до  неї  в  клуню.  Обнявши  старого,  вона  вдячно  розцілувала  його  в  обидві  щоки.
Та  на  цьому  незвичні  пригоди  не  скінчилися.  Менш  ніж  за  годину  з  того  боку,  куди  поїхали  загарбники,  знову  став  долинати  гул  моторів.  Через  кілька  хвилин  він  дещо  стих,  а  потім  раптом  пролунав  гарматний  постріл.  За  ним  другий.  Ворожий  панцирник  під  червоно-чорним  прапором  спалахнув.  Знову  гухнули  вибухи  і  вже  запалав  другий,  під  жовто-блакитним  стягом.  Дід  плескав  у  долоні,  пританцьовуючи,  і  радів  мов  дитина.  Цьому  навіть  не  завадив  вибух  значно  більшої  сили,  який  відкинув  башту  одного  із  танків  на  кілька  метрів  в  сторону.
Зрозумівши  через  нетривалий  час,  що  розстріляли  свої  ж  танки,  загарбники  двома  машинами  рушили  до  містка  через  річку.  Дід  аж  підстрибнув  від  радості  і  знову  вибіг  на  вулицю.  Коли  після  невеликих  роздумів  перший  панцерник  рушив  через  річку,  дерев’яний  місток  не  витримав  його  маси  і  опори  підломилися.  Ворожий  танк  з  двоголовою  курицею  на  башті  клюнув  гарматою  вниз  і  став  завалюватися  на  бік,  прямо  у  воду.  Падаючи,  він  повільно  перевернувся  і  пішов  на  дно.  На  поверхні  лишилися  лише  кінцівки  його  гусениць.
Дивно,  але  екіпаж  останнього  панцерника  не  поспішив  на  допомогу  своїм  колегам,  які  так  з  води  і  не  з’явилися.  Останній  танк  поволі  рушив  вліво,  вздовж  річки,  а  через  кілька  десятків  метрів  проти  течії  спробував  переїхати  її  вбрід.  Коли  на  поверхні  води  залишилася  одна  башта  з  гарматою,  машина  уповільнила  хід  і  напружилася,  а  потім  і  зовсім  зупинилася.  Спроби  руху  в  зворотному  напрямку  позитивних  результатів  не  дали.  Навпаки,  панцерник  став  осідати  і  коли  на  поверхні  лишилася  третина  башти,  двигун  заглух,  а  десант  покинув  броню  і  поплив  до  протилежного  берега.  За  ними  поспішив  і  екіпаж,  що  з’явився  з  відкритих  верхніх  люків.
Уцілілі  рештки  живої  сили  ворожого  бронетанкового  підрозділу  чисельністю  у  сім  чоловік  лякливо  озирнулися  на  відкриті  кришки  люків  та  кінець  ствола  танкової  гармати,  що  продовжували  повільно  занурюватися  під  воду,  і  поспіхом  попрямували  в  сторону  лісу,  який  оточував  село  з  трьох  сторін.
«Ну,  це  ненадовго!»  –  весело  посміхнувся  дід  Микола.  Він  забіг  до  хати,  зняв  з  гачка  свого  перевіреного  часом  дробовика  та  патронташ,  що  висіли  в  кутку  під  стелею,  на  сволоку,  і  пішов  збирати  мисливську  бригаду  місцевих  ветеранів,  оскільки  сільські  хлопці  та  чоловіки  уже  тиждень  як  допомагали  тримати  фронт  на  околицях  Чернігова.

09.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941983
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2022

За нами буде перемога!

Які  у  маніяка  честь  і  совість?
Про  ці  чесноти  мова  тут  не  йде!
Для  виродків  малює  власну  повість,
уральський  збудувавши  свій  едем.

Кривавий  карлик  кидає  невпинно
загарбників  дивізії,  полки.
Роздмухує  агресії  жарину
аби  спалити  європейський  дім.

Та  на  заваді  стали  Збройні  сили,
грудьми  за  Україну  став  народ!
Одна  дорога  кату  –  у  могилу,
чекає  пекло  орківських  заброд.

Щоб  землю  щедро  здобрити  костями,
до  Києва  вони  таки  дійшли
із  Єнісея,  Терека  і  Ками,
Москви,  Обі,  Амура,  Ангари…

Плюються  смертю  їх  гарматні  жерла,
багаті  у  носатої  жнива.
Єхидно  долинає:  «Ще  не  вмерла?»
У  відповідь  упевнено:  «Жива!»

Жила,  живе  і  далі  буде  жити,
а  звірам  тим  дорога  в  інший  світ.
Яснітиме  вона  вишневим  цвітом
десятки,  навіть  сотні,  тисяч  літ!

Із  Харкова  і  Сум,  із  Яготина
лунає  –  землю  рідну  не  здамо!
І  буде  Ненька  навіки  єдина,
і  лад  удома  ми  наведемо!

08,09.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2022

Весняний сніг війни

Весна  якась  цьогоріч  не  така…
Наразі  не  до  свята,  не  до  квітів.
Стискає  міцно  автомат  рука,
у  голові:  «А  як  дружина,  діти?»

А  попереду  ворога  орда,
загарбники  в  атаку  йдуть  уперто.
За  Україну  вмерти  –  то  біда,
та  не  дамо  ми  Україні  вмерти!

А  землю  щедро  засіває  сніг.
Чи  в  неї  упаде  насіння  інше?
Лиш  вибух  обриває  часу  біг
і  знову  тиша  лунко  смертю  дише…

Я  вірю,  переможемо  ми  зло
і  знову  мир  повернем  Україні,
відновимо  і  місто,  і  село,
і  в  душах  подолаємо  руїну!

08.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022

Місто-воїн

Рано-вранці  розрізали  небо
громовиці  московських  ракет  –
то  недопалок  ниций  ганебно
розпочав  свій  кривавий  бенкет.

Все  палає,  будівлі  і  хати,
школи,  доки,  дитячий  садок.
Над  загиблим  схилилася  мати,
з  нею  плаче  фабричний  гудок.

Сипле  смертю  зі  «смерчів»  і  «градів»
підлий  ворог  на  місто  моє.
Та  потугам  усупереч  гадів
миколаївське  сонце  встає.

Рідне  місто,  катів  не  лякайся,
у  метал  одягайся  і  дріт.
Миколаєве  мій,  підіймайся  –
вороги  уже  біля  воріт!

08.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022

Недобратам

Ви  прагнули  завжди  добра…  чужого.
Весь  час  уперто  лізли  за  моря.
І  нині  також,  попри  застороги,
у  бій  пішов  засалений  «Варяг».

Жилі  будинки,  старики  і  діти  –
в  прицілах  танків,  літаків,  гармат.
Відкрито,  на  очах  усього  світу,
вбиває  мирний  люд  цинічно  кат.

Ввірвались  «визволителі»  в  країну
і  хочуть  поневолити  народ,
який  стає  грудьми  за  Україну
і  виганяє  голіруч  заброд.

Куди  штовхає  біснувате  «карло»
гарматне  м’ясо  –  ваших  же  синів?
Опам’ятайтесь!  Сирії  вам  мало?
Погинете  самі  у  цій  війні!

Бо  захищають  українську  землю
потомки  запорозьких  козаків.
За  вами  небрати  –  лиш  сили  темні,
як  це  було  завжди,  споконвіків.

Однак  за  нами  буде  перемога,
ми  з  честю  подолаємо  цю  путь.
Агресору  ж  лише  одна  дорога  –
лише  у  пекло,  там  уже  вас  ждуть!

5,6.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2022

Українець із грецьким корінням

[i](балада  про  Миколу  Аркаса)
[/i]
В  сім’ї  поважній  грека  й  українки,
поміж  степів,  де  дивино́ю  ліс,
родили  хлопця,  мили  у  барвінку,
з  царевичем  на  яхті  часом  ріс…

Мав  бути  як  і  батько  –  адміралом!
Чекав  на  нього  Чорноморський  флот,
та  музика  життям  для  нього  стала,
пісні,  що  їх  співав  його  народ.

Любов  до  пісні  мати  прищепила,
та  берегиня  з  роду  козаків.
Софія  не  жаліла  часу  й  сили,
щоб  формувати  синові  смаки.

Пройшов  пів  України  він  завзято,
відвідав  сотні,  тисячі  дворів,
а  потім  ще  запрошував  до  хати
у  гості  бандуристів,  кобзарів…

Збираючи  перлини  ті  по  світу
і  пишучи  історію  Русі,
Микола  в  серці  виносив  «Просвіту»  –
дарунок  землякам  своїм  усім.

Він  залишався  сином  України,
серед  кумирів  першим  був  Тарас.
Шевченкову  поему  «Катерина»
перетворив  на  оперу  Аркас.

Про  волю  щиро  мріяв  і  свободу  –
тож  українські  школи  будував.
Для  Батьківщини  і  свого  народу
зробив  іще  немало  добрих  справ.

А  де  ж  проспект  на  честь  цього  героя?
Невже  навколо  тільки  сірий  тлум?
У  тім  виною,  друже,  й  ми  з  тобою,
як  віддано  історію  на  глум!

Скажу  відверто,  в  сотні  децибелів  –
Я  вірю,  що  невдовзі  прийде  час
і  Миколаїв,  місто  корабелів,
усмішкою  вітатиме  Аркас!

11.02.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022

Аркасівські леви

На  Соборній,  у  парку,  на  вході,
прилягли  боязливо  царі…
Зустрічають  бастарди  природи
миколаївців  ще  на  зорі.

А  колись,  за  завісою  часу,
як  природи  величні  сини,
біля  входу  палацу  Аркаса
на  сторожі  лежали  вони.

Ще  собор  Адміральський  напроти,
та  Миколи  у  іншому  сіль  –
він  писав  не  історію  флоту,
а  його  України-Русі.

І  народу  пісенні  перлини
ще  збирав,  не  блукав  навмання,
Кобзаря  видатну  «Катерину»
оперив  у  музичне  вбрання.

Жаль,  недовго  ходив  він  по  світу,
відійшовши  у  розпалі  жнив,
українську  народу  «Просвіту»
окрім  левів  своїх  залишив.

І  вартують  не  перше  століття,
надивились  вони  дивини…
Не  лякає  їх  часу  лахміття,
бо  нетлінні  обоє  вони.

Все  міняється  в  мареві  часу,
та  аркасівський  дух  не  зачах,
і  усмішку  Миколи  Аркаса
в  мармурових  їх  бачу  очах!

06,  07  лютого  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2022

Палає небо

Палає  небо  над  Інгулом
і  серце  ниючи  болить.
Невже  оте  було  загулом?
Хіба  вона  усе  забула?  –
не  покидає  ні  на  мить.

Можливо,  я  не  розумію,
але  можливо  –  навпаки…
Свої  у  кожного  з  нас  мрії,
у  різні  боки  вітер  віє…
А  правда  все-таки  за  ким?

У  чому  ціль  її  і  віра?
Вони  у  кожного  свої?
Свої  у  кожного  кумири,
мірила,  цінності,  офіри…
І  не  рідня  твої  моїм!

Усе  хотіла  перемоги…
Яких  вершин  жадала  ти?
Але  пусте  –  одна  дорога
лягла  обом  іще  з  порога,
та  урізнобіч  нам  іти.
Горять  запалені  мости…

05.01.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2022

Ялинка в лісі

Свято  у  дорозі.  Сніговій.  Зима.
Новий  рік  невдовзі,  а  тебе  нема…
Миколай  гостинці  різні  нам  приніс.
Що  там  у  торбинці?  Із  морквини  ніс…

А  іще  окраєць,  вірші  і  пісні.
Топче  сірий  заєць  сніжно-білий  сніг.
Падають  сніжинки  прямо  на  чоло,
а  навкруг  ялинки  –  лісу  чорне  тло…

Свято  на  порозі.  Заметіль.  Зима.
Новий  рік  невдовзі,  та  усе  дарма…
Між  ялин  і  сосен  лине  коляда  –
у  пітьмі  голосить  бестія  руда.

31.12.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2022

Не допалав огонь

Чергове  літо  сам,  один  –
уже  не  радує  самотність
і  роки  тануть  ніби  дим,
і  менше  вабить  безтурботність…

Частіше  хочеться  тепла…
Тепла  душі,  не  лише  тіла.
Не  допалав  огонь  дотла
і  листя  ще  не  облетіло.

Частіше  хочеться  гулять
удвох,  відчути  рідний  лікоть.
Роки  навтьоки  все  летять
і  втікачам  немає  ліку…

А  ти  чекаєш  десь  мене…
Тебе  виснажує  чекання.
Де  те  кохання  неземне?
Чи  є  у  світі  те  кохання?!

Та  доля  дасть  усе  ж  нам  шанс
в  повітрі,  морі  чи  на  суші…
Лише  потрібен  резонанс,
щоб  поєднались  наші  душі!

02.01.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2022

Ніч поглинає часоплин

У  новорічну  довгу  ніч
смакую  чаю  філіжанку
і  дим  уже  погаслих  свіч,
зневаги,  відчаю…  До  ранку
очей  на  крихту  не  зімкну,
а  по  зірковому  серпанку
полину  в  думу  неземну  –
володарку  мою  і  бранку…

В  затерте  аж  до  самих  дір:
«Уже  пора  збирать  каміння».
Під  тріскіт  гілля  у  каміні,
поміж  планет  нічних  і  зір…
Упору  підвести  баланс
земним  кільком  десяткам  років
і  покінчити  з  тим  оброком,
у  долі  сівши  диліжанс…

Бо  запашний  зелений  чай
біля  багаття  у  каміні
минулого  не  гріє  тіні,
та  їм  байдуже  зазвичай.
Вони  нуртують  у  душі,
у  ніч  голосять  новорічну,
аби  відлунювати  вічно
під  монотонний  шурхіт  шин.
Ніч  поглинає  часу  плин…

31.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2021

Помилка діда Гната

Знадвору  Гнатова  жона  вернулася  до  печі
і  запримітила  вона  –  дід  захмелів  надвечір.
Як  скельце  виглядав  вар’ят  іще  після  обіду…
Угледів  макогона  Гнат  і  їй  таке  повідав.

Сьогодні  баню  натопив,  змивать  років  пилюку,
а  перед  тим  води  попив,  щоб  не  схопити  глюка.
У  нормі  водяний  баланс  стараюся  тримати,
аби  не  дати  навіть  шанс  облудниці  кирпатій…

Прогрів  славетно  я  кістяк,  попарив  пузо,  крижі,
по  інших  ще  пройшов  місцях  –  уже  пора  й  на  лижі.
На  ноги  скочив  юнаком,  та  знову  на  полицю
зненацька  гепнув  клумаком  –  далась  взнаки  водиця!

За  пів  години  дочвалав  урешті  до  буфета
і  розбиратися  почав,  у  чому  суть  секрету.
Ковтнув  і  раптом,  от  біда,  яка  страшна  помилка!
У  пляшці  з  написом  «Вода»  –  ховалася  горілка…

27,28.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2021

Дев’ятий – на порозі

[i](або  смерть  на  Різдво)
[/i]
Зима.  Мороз!  Літають  феєрверки
і  майже  не  підняти  голови  –
частує  щедро  ворог.  Ті  «цукерки»
нагадують  зі  смерті  буревій…

Різдвяна  ніч.  Очікування  свята
і  вибуху  фонтан  лише  за  крок!
Ураз  не  стало  брата,  сина,  тата…
З  окопу  воїн  –  прямо  до  зірок.

А  новий  рік,  дев’ятий,  –  на  порозі.
Його  прихід  –  для  кожного  своє…
Нам  –  Неньку  боронити  на  морозі,
а  їм:  ікра,  шампанське,  олів’є…

25.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021

Безталання

Люба,  доле  моя  і...  нещастя  моє,
нам  рукою  б  махнути,  лишити  як  є.
Та  уперто  удвох  млості  топимо  лід  –
певно  знову  обох  манить  булого  слід.

Чи  любов  нетривка?  Поодинці  усе…
Нас  кохання  ріка  в  різні  боки  несе:
не  заклали  сім’ї,  а  позбулись  тепла  –
мабуть  душі  свої  спопелили  дотла.

Помарніли  чуття,  охололи  серця,
у  гонитві  звитяг  добрели  до  вінця.
Догорає  зоря,  нове  сонце  встає…
Доля  ти  –  не  моя,  щастя  я  –  не  твоє.

26.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021

Він і так усе знає

Малий  Андрійко  поглядом  ніби  прилип  до  екрана  свого  нетбука.  Він  уже  кілька  годин  поспіль  воював  із  гоблінами,  будував  птахоферми,  шукав  приховані  скарби  і  катався  на  своєму  улюбленому  танку  тилами  уявного  ворога.
–  Як  справи,  любий?  –  несподівано  із-за  спини  до  нього  долинув  спокійний  голос  батька.
–  Ти  вже  вдома?  –  натомість  здивовано  запитав  малий.  –  Я  навіть  не  чув,  коли  ти  повернувся  з  роботи.
–  Затримався  на  нараді,  а  потім  заскочив  до  магазину,  купив  нові  прикраси  для  новорічної  ялинки.  А  ти  все  воюєш?  –  батько  рукою  жартівливо  розкуйовдив  шовковисте  волосся  сина.
–  Обережно,  зруйнуєш  мені  всю  зачіску,  –  дещо  з  удаваною  серйозністю  наїжачився  малий,  закриваючи  акаунт  і  повертаючись  лицем  до  батька.
–  Ти  вже  написав  листа  Святому  Миколаю?  –  примирливо  запитав  той.
–  Ще  ні…
–  Чому?  –  здивувався  вже  батько.  –  Йому  ж  потрібно  ще  підготувати  багато  подарунків,  а  часу  залишилося  зовсім  обмаль.  Дивись,  синку,  він  любить  старанних  і  чемних  дітей.
–  Тату,  а  звідки  Святий  Миколай  дізнається,  чи  я  чемно  поводився  та  чи  був  старанним  і  ввічливим  протягом  року,  зокрема,  чи  слухався  тебе  з  мамою?  –  несподівано  поцікавився  Андрійко.
–  Він  усе  знає,  на  те  він  і  святий,  –  дещо  забарився  з  відповіддю  тато,  але  все-таки  достойно,  як  йому  здалося,  вийшов  зі  скрутного  становища.
–  Тоді  не  бачу  жодних  проблем  і  необхідності  марнувати  час  –  впевнено  промовив  син  і  знову  увімкнув  свого  нетбука.
–  Щось  я  тебе  не  зовсім  розумію,  –  ще  більше  здивувався  тато.  –  Ти  що,  не  хочеш  отримати  цього  року  подарунка  від  Святого  Миколая?
–  Хочу,  –  коротко  кинув  син,  уже  виводячи  із  ангара  свій  віртуальний  преміум  танк  максимальної  комплектації.
–  Тоді  твоя  поведінка  мені  є  абсолютно  незрозумілою…
–  А  ти  йому  часом  не  говорив,  що  я  просив  вас  із  мамою  купити  мені  айфона  останньої  моделі?
–  Як  би  я  міг  це  зробити?  –  тільки  й  зміг  вимовити  батько.  Одночасно  з  цим  його  брови  піднялися  і  зупинилися  за  мить  лише  десь  на  середині  лоба.
–  Навпаки,  все  дуже  просто,  –  невимушено  продовжував  випускник  старшої  групи  приватного  дитсадка  і  постійний  відвідувач  підготовчих  курсів  спеціалізованої  школи  з  поглибленим  вивчення  точних  наук.  –  Коли  він  дійсно  святий,  то  і  так  має  знати,  який  я  хочу  подарунок  до  Нового  року,  –  упевнено  закінчив  син  і  з  ледь  помітною  усмішкою  знову  занурився  у  вир  напруженого  танкового  бою.
Батько  уже  було  відкрив  рота,  щоб  висловити  своє  обурення,  але  вчасно  зупинився.  Він  упіймав  себе  на  думці,  що  ще  не  готовий  сформулювати  вголос  струнку  версію  свого  невдоволення  поведінкою  сина,  а  тим  більше  обґрунтувати  це  яскравими  і,  по  можливості,  наочними  прикладами.  Тому  він  у  задумі  ще  трохи  постояв  на  краю  арени  віртуального  бойовища,  а  потім  мовчки  почвалав  на  кухню,  де  його  з  вечерею  уже  чекала  дружина  виконуючого  обов’язки  Святого  Миколая.

10.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2021

Моя кара

Цю  кару  я  напевно  заслужив…
Та  ні,  я  переконаний  у  цьому!
Як  Агасфер,  немовби  вічний  жид,
усе  життя  блукав…  побіля  дому.

І  ось  нарешті  я  тебе  зустрів,
ти  поділила  все  на  «до»  і  «після».
Дарма  не  буду  марнувати  слів,
можливо  це  остання  моя  пісня…

Я  у  твоїм  романі  не  герой,
але  обмежитись  не  можу  чатом.
Насправді,  люба  крихітко,  я  той,
кому  в  житті  немає  що  втрачати.

А  кару  я  напевне  заслужив,
невипадково  випала  ця  карта.
Не  Агасфер  я,  не  міфічний  жид  –
я  п‘ю  свою,  життям  налиту,  кварту.

05.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

Уже пора

–  Уже  пора,  –  промовила  зима.
–  Іду-іду…  –  відповіла  їй  осінь.
–  Я  до  весни  лишаюся  сама,
як  це  робила  ти  без  мене  досі.

І  лише  лист,  життя  амбассадор,
опівночі  дістанеться  поволі.
Затемнення  спливає  коридор,
ти  губишся  у  коридорах  долі…

Настане  ранок  завтра  не  для  всіх,
бо  ти  із  ним  лишаєшся  в  сьогодні…
Сліди  мої  ховає  перший  сніг,
його  у  серці  –  ніби  у  безодні.

Буденно-непомітно  поплила
у  небуття  уже  не  наша  осінь.
Зимовий  ранок  не  несе  тепла,
зорею  догора  у  високоссі…

01,02.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Вечірнє дякую

                       [i]Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!
                       Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому.
                                                                 Ліна  Костенко[/i]

Вечірнє  сонце,  дякую  за  день,
за  перший  промінь  із-за  небосхилу
і  за  вінок  заливчастих  пісень
на  жайворини  тріпотливих  крилах.

Спасибі  щире,  сонце  золоте,
за  усмішку  твою  широколику,
утіху  –  щебіт  слухати  дітей,
окрилення  відчути,  честь  велику!

За  вчора,  що  зорею  одцвіло,
і  змогу  знов  у  завтра  зазирнути,
що  щедро  проросло  душі  тепло
у  серці  ревнім  пелюстками  рути.

Ще  за  приємність  радощів  життя
і  навіть  за  минулого  судоми,
що  інколи  кінчались  каяттям…
Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому!

29.11.2021

А  це  майже  те  саме,  але  в  іншому  розмірі:

[b][i]Ода  сонцю
[/i]
[/b]О,  сонце,  дякую  за  день,
за  перший  промінь  з  небосхилу,
вінок  заливчастих  пісень
на  жайвора  тендітних  крилах.

Спасибі,  сонце  золоте,
за  усмішку  широколику,
утіху  –  бачити  дітей,
а  ще  окрилення  велике!

Учора,  що  вже  одцвіло,
і  змогу  в  завтра  зазирнути,
тепло,  що  щедро  проросло
у  серці  пелюстками  рути.

За  миті  радощів  життя
і  за  минулого  судоми,
не  скінчені  ще  каяття…
О,  сонце,  дякую  за  втому!

[i]Якщо  вже  хтось  вирішить  висловити  свою  думку  в  формі  коментаря,  хотілось  би  дізнатися  -  який  варіант  сподобався  (не  сподобався)  більше.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2021

Один з них

                                   [i]Світлій  пам‘яті
                                   Анатолія  Золотухіна
[/i]
Окіл  іще  доволі  диваків…
Про  космос  все  один  леліє  мрії,
нейтрино  інший  протягом  років
руками  запустити  прагне  в  дію…

«Зелений  світ»  для  нього  не  бастард,
бо  кожен  день:  «сьогодні  –  як  востаннє»!
Гіпаніс  і  Ташлик,  і  Бузький  гард  –
відомі  віхи  гідного  зростання.

В  усьому  потаємний  бачив  сенс:
у  Пушкіна  і  Даля,  древнім  «Слові…»
Апокрифів  дослідження  процес
у  ньому  вирував  невипадково.

Сенсація  «Гомер  –  то  наш  земляк»
із  часом  стала  не  така  й  химерна…
Під  гомеричний  сміх,  неабияк,
уперто  сіяв  українства  зерна.

Надію  мав  –  зійдуть  колись  вони,
заколоситься  українське  поле
і  згинуть  ниці  діти  сатани,
і  стане  люд  у  оріянське  коло!

20-23.11.21

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021

Дві Ведмедиці

У  чому  філософія  життя,
як  у  душі  лунають  срібні  струни?
Під  стрілами  всесильного  Перуна
із  громовиці  зріє  почуття…

Воно  підносить  у  захмарну  вись
і  легкістю  наповнює  нам  груди.
Попереду  уже  тріскучий  грудень,
але  нову  шукаємо  ми  вісь.

Тобі  це  своєрідний  «Paradise»…
Колеса  доль  єднає  те  осердя,
хоча  тебе  моя  планида  сердить,
а  ще  –  обом  нам  сяє…  власний  Віз.

17.11.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2021

Перманентність у поезії

Вершина,  пік  майстерності  поета  –
це  своєрідний  майстер-клас  душі,
коли  не  рветься  творча  естафета
і  уві  сні  вже  пишуться  вірші.

29.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2021

Берегиня українського духу

                                               [i]Світлій  пам‘яті
                                               Людмили  Старовойт
[/i]
Коли  уже  на  ладан  дише  світ
і  Господу  потрібна  допомога,
суспільства  відлітає  білоцвіт…
То  людству,  очевидно,  засторога!
Ідуть  на  Небо  кращі,  зазвичай…
Чому  так?  Ну,  чому  –  скажи  нам  Боже!
Вона  уже  в  дорозі…  Зустрічай.
А  може  то  помилка?  Ну,  а  може…

Весела,  щира,  фахова…  Усе?
Не  стане  часу  те  перелічити!
І  розумію  –  ні,  не  пронесе…
Чудовий  друг,  божественний  учитель,
як  рано  відійшла  у  засвіти…
Стискає  груди  відчаю  задуха,
але  і  звідти  сонечком  світи,
як  українська  берегиня  духу!

03.11.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2021

Остання осінь

                   [i]Світлій  пам‘яті
                   Любові  Овсянниково[/i]ї

Ми  у  цьому  світі  –  подорожні…
Зазвичай  живе́мо,  як  умієм,
а  для  серця  справжній  подорожник  –
віра  щира  й  заповітна  мрія.

Ти  осанну  Господу  співала,
надиха́вшись  величчю  у  Бога.
Не  лишила  душу  на  поталу  –
відтепер  у  рай  твоя  дорога!

За  здоров‘я  пити  уже  пізно,
як  ступаєш  по  едемських  росах,
бо  життя  весняну,  світлу  пісню
доспівала  ця  невтішна  осінь…

30.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021

Добраніч

На  добраніч!  Спи,  кохана,
пізно  вже.
Хай  любов  твій  сон  до  рана
береже.
Укриває  землю  листом
листопад,
стеле  килими  барвисті
знову  сад…

Турбувать  тебе  не  стану
я  листом,
лиш  обмежусь  наостанок
цим  «постом».
На  чолі  зірковим  пилом  –
казки  слід,
а  в  душі,  мороз  по  тілу,
туга  й  лід…

Зорі  в  небі  сяють  сріблом,
як  завжди,
та  прощатися  потрібно.
Ні,  зажди́  –
світлом  місяця  тихенько
губ  торкнусь
і  на  спомини,  маленька,
обернусь…

29.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021

+Відродження

Несподівано  життя  моє  вернулось  –
так  же,  як  тоді  і  обірвалось…
Раптом  все,  що  сталося,  забулось,
а  давно  забуте  –  пригадалось.

Джерело  знайшов  води  живої,
серце  в  небо  полетіло  птахом.
Спраглу  душу  відновив,  загоїв
і  поклав  поезії  на  плаху.

08.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021