Скотилося щастячко з мідної гори,
Часто озиралося, дивилось на двори.
Хотіло спинитися та не на день, два,
Крутилася від бажання його голова.
Довго щастячко те йшло, уже випав й сніг,
Але в хати не пускали, навіть на поріг.
Задивлялося у вікна, стукало у двері,
Давно мало такі звички, це в його манері.
По дорозі білі хати, щастя там вже є,
Там не чув ні сліз, зітхання - далі воно йде.
Бачить хата кривобока, тихо, як у вусі,
Зайшло в хату ненароком, глянув - там бабуся.
Свого віку доживає, хвора чиясь ненька,
Мабуть, щастячка немає. Чом одна, старенька?
Примостилось поряд щастя. Приймаєш, рідненька?
Подивилася бабуся, заболіло враз серденько.
Та не треба мені щастя, я була щаслива,
А тепер стара і хвора, рано стала сива.
Десь поїхали синочки край свій захищати,
Поспіши до них швиденько, поки жива мати...
Розкажи, як їх чекаю, подаруй їм щастя,
Може, їх іще зустріну, якщо мені вдасться...
Дуже зворушливо написані рядки, дорога Надюшко! Кожній матері головне щастя, коли її діти здорові і живі. Нехай згине проклята війна і наші сини із перемогою живими повернуться додому! Дякую Вам за проникливий вірш. Натхнення Вам та благополуччя!
Гарно,винахідливо,але в першому катрені четверта строка на мій погляд потребує уваги. стосується ритму.
я хвилин десять думав як покращити ,але на жаль поки варіантів немає.
Зворушливо...
Скільки ось таких бабусь чекають синів,онуків.Серце рветься на шматки...
Важко,вже давно в розлуці. Справді, їх бачити старим,оце справжнє щастя. Дай Боже щоб дочекалися усі перемоги й воїнів -героїв додому живими і здоровими! Дякую!
Зворушливо... 
Дякую! 
