Візьми мене до рук своїх -
Не відпускай!..
Допоки вітер, поки сніг
Мете за край,
Допоки вишні сплять в саду
І сонце снять,
Не відпускай, бо я впаду
У жар багать...
Тримай мене за крила снів,
За сяйво рим,
За сіру тугу журавлів,
За сльози ринв.
Тримай міцніше - не пусти
Моїх долонь,
Бо лиже язиком мости
Страху вогонь...
Ти знаєш, не боюсь падінь -
Боюся втрат...
Дзвенить тривожно височінь,
Немов набат,
Бо Звір Страшний на волі знов,
Що душі п'є...
І ставить на зеро любов
Старий Круп'є...
Тримай мене - не відпусти
В буремний час -
Хисткі руйнуються світи
Довкола нас.
Холоне сонце у бруньках -
Мете зима.
І тільки ниточка тонка
Мене трима...
Ти знаєш--- не боюсь падінь-- боюся втрат-- основна розгадка Вашої лірики...Любо, там маленька описка:дзвенить тривожно височінь, не тревожно.. Все чудово....
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой, точно, проґавила... Дякую!!!
І за відвідини теж.
Мені чомусь здалося, що вірш написаний на межі відчаю... Хай ЛГ почує благання закоханого серця!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо чесно, то вірш написався ще у березні, коли на проліски випав сніг... Я чомусь важко реагую на весняний снігопад. От і вилилось в отаке...
Дякую, Олю, що завітали!!! Вам тут завжди раді.
Важко ж даються такі прохання жінкам... Найчастіше ми приймаємо найпростіше рішення - шукати власної рівноваги, не спирачись ні на кого...
З душевним надривом, Любо - зворушує
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ти права. Найчастіше самі себе тримаємо (ну намагаємось...) і такі прохання - то не тільки велика рідкість, а і ознака великої довіри...
Дякую, Єлю!
точно, проґавила... Дякую!!! 
