Зацвіли у житах
Синьоокі розкішні волошки,
А над ними злітав
Розтривожений дійсністю птах.
Надивлявся згори,
Мов на ситець у синім горошку,
Що його підкорив, –
То жита половіли в полях.
Розляглись небеса
Понад жовтим замріяним полем,
Вітерець колисав
Ту, небачену досі красу,
Та здалося на мить:
Стрівся птах із невимірним болем,
Й огорнув його сум,
Адже поле… зі сходу… димить…
Запалали жита
І волошки у кучерях синіх,
Птах ще вище злітав,
Щоби крику не чути рослин.
А в золу колосок…
Сипав зернятка чорного жита –
То матусі синок…
Кров губив... Він не стріне... весни…
Осінь пройде, зима,
Ручаями весна заголосить…
Та картина німа
Буде птаха не раз турбувать:
Не волошки й жита -
Срібло дивне у маминих косах…
І вона, у літах...
Все виходить... синка виглядать…
4.04.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
