Таке відчуття, що забув удома ключі,
Або ще гірше – забув, чи закриті двері,
До мене верталися із колишніх усі,
Хтось у квітні, а хтось в спекотному червні.
І я приймав їх за стіл,
Хоча вони просилися у постелі,
Їхня сталева гордість перетворювалась у акрил,
І вони обнімали мої солдатські шинелі.
Напували своїм поглядом так,
Що мені здавлювало пульсуючу сонну,
Їхні пальці у поцілунку готові вирвати мені карк,
Якщо я не прийму їх муки в свою долоню.
Але де ж ви були, коли мені було зле,
Коли кашляв сумлінням між поліклінік, і між лікарень,
Коли передсердя зупинялися: то ліве, то праве,
Коли стаціонарний січень переходив в амбулаторний травень.
Де ви були, коли я не міг писати вірші,
Коли засохли чорнила, і навіть осінь була морозна,
Коли я ходив по воді, але не ходив по траві,
І я знав, що хочу, але не знав, чи можна.
Отож бо й воно. Не тягніться за мною, бо жарко,
І я люблю птахів із новим подихом крил.
У мене в серцях війська Ганнібала Барки,
У вас у душі – розведений сталлю акрил.
Боже, скільки болю...Читати нестерпно..."Коли стаціонарний січень переходив в амбулаторний травень"...Хіба можна ТАК писати??? Цеж надлюдська напруга в душі! мабуть і правда, у багатьох у душах - розведений сталлю акрил. а то й просто - чорнило. Але НЕБО ЗАВЖДИ дарує зустріч з рідною ДУШЕЮ.
