Прочитаний :  3078
|
Творчість |
Біографія |
Критика
КОЛОСКИ
1
Стерня горіла на таврійськім полі,
Ловив за очі теплорукий дим,
Сльозою обрій заплива поволі,
І степ чорнів під полум'ям рудим.
Іржало сонце, як лошатко чале,
Десь потойбіч вогненної ріки.
І колоски загублені кричали,
Згоряючи, немов єретики.
Хтось говорив про мудрість агронома,
Про швидкісний і золотий погній...
Мені ж боліла колосків содома,
Так ніби вчув я голос батька в ній.
Я знав, що позбирати неможливо
Все до зернини в зорянім степу...
Вогонь як плату брав маленьке жниво
За працю невблаганну і сліпу.
Він випасався, як бичаче стадо,
Нещадно язиками землю пік,
І колоски дивилися нерадо,
Як він до них підходив оддалік.
Готуючи під засів ниву жизну,
Вони згоряли віддано - дотла...
Так воїни згоряють за Вітчизну,
Аби вона міцнішою була.
2
Молоді та зажурені жниці
Колискову співали мені.
Колоски золотої пшениці
Колисали мене в борозні.
А сьогодні у поле безкрає
Викликають мене колоски,
І пшенична земля припадає,
Як дитя, до моєї руки.
І, здається, з моєї долоні
Вирушають, співаючи, в путь
Колоски, як солдати в колоні,
Що свободу і щастя несуть.
А коли за межею сумною
Я приляжу спочити в гаю,
Колосок, наче кінь, наді мною
Схилить сонячну гриву свою.
3
Ми вийшли в поле. Батько на долоні
Розтер пшеничний колосок: - Поглянь! -
І я дививсь на зернятка червоні,
Немов на ватри мерехтливу грань.
Та що мені пшениця та ядерна
І той вогонь, у сні чи наяву, -
Я був малий, і палахтливі зерна
Здмухнув з руки отецької в траву.
Я біг ромен зірвати чи бриндушу,
Я, мов бджола, кружляв навколо них.
Не знав, що бачив щойно власну душу
На мозолях, мов гори, кам'яних.
4
Вже над стернею листя пролітає,
Немов червоногруді снігурі.
І ти летиш в його веселій зграї,
Подібен до крилатої зорі.
Листок на поле сяде, наче птиця,
І, відпочивши, знову полетить...
А ти впадеш від стоми, як зірниця,
Зламаєш крила і згориш за мить.
Але твій слід не пропаде ніколи,
Не згине з людським серцем правди суть,
Крилаті колоски за видноколи
Душі твоєї світло понесуть.
5
На асфальті пшеницю сушили,
Повз хліба пролітали машини,
Ядровите зерно, ніби гравій,
У смолі потавало тужавій,
Набивалося в репані скати,
Обертало колеса в дукати,
В лопухи придорожні летіло,
В моїм серці, мов кулі, горіло.
Там я став, наче в камені вкритий,
Там зерном, ніби шротом, забитий,
На дорогу я впав, а дорога
Обвивалася клаптями смога
І гула, як порожня цистерна;
Я лежав і видовбував зерна,
Ніби зорі, з камінної тверді,
І себе відбирав я від смерті.
А на дюнах зерна загоряли
І сміялися юні вандали:
"Що за птиця видзьбує збіжжя,
Наче золото, із подоріжжя,
Вириває зернини з асфальту,
Як з мозаїки древньої смальту,
Діаманти докупи складає
І краваткою шлях підмітає!"
Та на бітум сльоза моя впала -
Спалахнула дорога й пропала.
Тільки чорного попелу галич
Піднялася й полинула в далеч.
Ні шляху, ні людей, ні пшениці.
Та не знали ті варвари ниці,
Що збрирав я зернини зів'ялі
Не від бідності, а від печалі.
6
Тріщав церковний мур. До вікон у дзвіниці
Підводилась гора пшениці-яровиці,
Та ще підносили мішками довбуші
Зерно, а батько мій веретяні ковші
Перекидав, горів з натхнення та з утіхи
І водіям шпурляв назад порожні міхи.
Хотів руками він до дзвонів дотягтись,
Збудити глиб земну і наднебесну вись
Хвалою хлібові - сильніше якомога
Сказати: понад хліб нема на світі бога!
Перетворив колгоспи дзвіницю на шпихлір,
Бо розгулялася бідненька нива гір
І видала зерно червоне та здорове,
Співуче та тверде, як брусся яворове.
Важка робота йшла до ранку, а коли
На сонце батько мій зійшов і потекли
Пшеничні промені згори на всі Карпати,
У грудях почало боліти й затерпати
Могутнє серце. Він до пояса в зерні
Стояв і, стоячи, забувсь навіки в сні.
Так він помер, але до смерті в мідні дзвони
Заграв про те зерно здорове і червоне,
Що вознесло його, як волі хоругва, -
Немає понад хліб на світі божества!
Печальний досвітку, журбо моя груднева,
Не тільки колоски і не лишень дерева
Вмирають стоячи!.. Тих кілька зеренець,
Що їх у кулаці затиснув мій отець,
Відходячи в засвіт, тих кілька насінинок
Не хліба, а душі на золотий ужинок
Дісталося мені - благословенний дар,
Тягар життя й землі, і колоска тягар.
7
На стіні в гробниці фараона
Фреска: там пашить стерня червона,
І збирають злотні колоски
Граціозно схилені жінки.
Я подумав: це не та картина,
Бо на тій була іще дитина, -
Тобто мати, і сестра, і я...
Де ж це ти, голівонько моя?
Певно, цар сказав замалювати
Образ надто скорботного дитяти,
Що опухло з голоду й плачу,
Колосок несло, немов свічу.
8
Виходить сонце на поля
Незаймане, як немовля;
Тремтить на колосках роса,
А в серці дзвонять небеса.
Під небом день такий стоїть,
Що видно далину століть,
Мого життя безмежний лан:
З Дніпра по Тихий океан.
Ось на казахській рівнині
Мчить колосок мій на коні,
В сибірську трепетну блакить
Полова, як багрець, летить.
І на алтайському плато,
Куди ще не ступав ніхто,
Він камінь до води прогриз -
Росте, неначе кипарис.
І на Паміру білий дах
Злітає колосок, як птах,
І на правічній мерзлоті
Здіймає крила золоті.
9
На чорнім спаленім стернищі,
Там, де вогні пройшли найвищі,
Коло загублених стежок
Лежить нетлінний колосок.
Це той, що в полум'ї не гине,
Що з вогнедишної лавини,
Із хвиль палючої руди
Виходить, наче птах з води.
Це той, що з пекла, із інферна,
Живцем виносить правди зерна,
Це той, що вносить смак ганьби
В брехнею спечені хліби.
Він дивовижним світлом сяє,
Мов єретик, що воскресає,
Розвалюючи надра тьми
Палахкотливими крильми.
Я не знайшов його, та знаю:
В глибинах збіжжяного краю
Він мусить бути, він там є,
Він сущий, як життя моє.
1977-1986
|
|
