Літній спекотний день добігає до кінця. Та часу ще достатньо поки стемніє. Але насичені вологою хмари, швидко пливуть над містом, ховають сонячні промені. Ніби попереджають про можливий дощ. Поривчастий вітер, вже приносить поодинокі краплинки.
Маленькі, як намистини, впали на плечі Руслана. Від несподіванки, хлопець здригнувся, думка як легка пір’їна, ой, вже потрібно йти додому, досить, добряче наскакався! Він підняв руку, гукнув до друзів,
- Друзі, па-па! Удачі!
В гарному настрої повертається з волейбольного майданчика. Волейбол - це його захоплення, ще після закінчення третього класу. Саме на часі тренуватися, розвиватися, щоби мати закалку, треба пройти багато випробувань. Сам собі хотів довести, що в житті спроможній чогось досягти, тим паче це корисно для здоров’я. При настанні перехідного віку фізичні нагрузки особливо потрібні і він це зрозумів. Енергія, фонтаном била по всьому тілу, її треба було позбутися. Вгамовував почуття нового життя в школі, відводив душу на змаганнях.Інколи вночі не спалося, відчував гучне серцебиття, знав, треба більше фізичної загрузки. Щоби ввечері упасти в ліжко і безпробудно спати до ранку.
Хоч з часом все минулося та волейбол так і не покинув. Після школи вже другий курс в університеті, а дворовий волейбольний майданчик й досі манить до себе. Особливо влітку, коли молодь поверталася на канікули, було гучно, весело.
Нині, він другий місяць поспіль, має розвагу на східцях свого під’їзду. Ліфт не працює, а квартира на дев’ятому поверсі, то ж є можливість потренувати ноги. Звичайно багатьом мешканцям не до вподоби, але що поробиш, поки дійде черга до ремонту, треба перетерпіти. Ще й не знати скільки часу, то ж потрібно якісь запчастини, які на жаль, на даний час у дефіциті.
А що йому легеню ті сходи?! Уявляє себе птахом, розставляє руки ніби крила, робить помах і немов перелітає по дві сходинки.
Батько не раз бачив, тішився сином, хвалив,
- Молодець! Так тримати!
А мати вкотре пожаліє, рукою ніжно торкнеться змокрілого чола й усміхнена скаже,
- Ну-ну! Що то молодість! Все себе випробовуєш?! А тепер хутко у ванну кімнату! Чистий одяг у шафі!
Щоразу війшовши до ванни, думки про життя вражали.Чому так швидко час летить? Колись одяг готувала мама, тепер все роблю самостійно. Та радів, його батьки в усьому підтримують. Інколи скажуть посміхаючись,
- Домашній хлопець!
Та то ж таким, його зробило виховання. Батьки працюють в університеті. Мама в бібліотеці, батько викладає англійську мову.
Тут напевно було би й соромно виховати по-іншому. Інколи з друзями й пішов би в нічний клуб та все зваживши, не хотів засмучувати рідних.
Хоча інколи приємна і комфортна атмосфера кав’ярні задовільняла його, любив провести вільний час з друзями, розслабитися, послухати музику.
- Основне ніякого алкоголю, – говорив вслід напутні слова батько.
Його це влаштовувало, адже не хотів втрачати спортивної форми.
Руслан підходив до під’їзду, краплі дощу частіше ляскають по обличчю, плечах,
- А ось і дощик! Це добре, в останні дні виснажується грунт, земля ніби горить, під сліпучим сонцем.
За мить він був на другому поверсі. Пролунало чиєсь буркотіння, дрижанням відбивалося по кутках під’їзду, зупинився, прислухався, тихо. Та враз розбірливо почув жіночий мелодійний голос,
- Оце так удача. Кажуть у місті скрізь комфортно. Оце так комфорт, ліфт не працює. Казала мамі, навіщо скільки всього наклала. Це ж треба, як цю сумку заперти на дев’ятий поверх?!
Її голос та останні слова заінтригували його, здається в нашому під’їзді таких немає, ще й на мій поверх.
Сміливо, навіть присвиснув, не торкаючись ручних поручнів, кілька кроків вперед і вже був на третьому поверсі. На даний момент жіноча чи дівоча постать, для нього, як червоне світло для потяга. Між третім і четвертим поверхом на проміжній сходовій площадці стоїть білявка. Вона не чула його ходу, зате він її навіть добре міг розгледіти. Зачіска під каре, тендітна, невисокого зросту. Морського кольору майка і джинси облягають тіло, підкреслюють струнку фігуру.
О, якщо я не помиляюсь,то це не жінка, а дівчисько. Іще й низенька на зріст, подумки зробив висновок.А вбрана ніби в одяг морських хвиль і що це за чайка, що вирвалася з моря?! Цікаво яке ж у неї личко? І хто вона? Може познайомитися?! А чому б і ні? Та до кого ж вона приїхала?! Ну звичайно приїхала, підтвердив свою думку, он валіза. І сумка в клітинку, то ніби з якогось села. Може й справді із села, якби з міста то напевно б одягла шорти. В таку жару можна було з плеч і волосся зібрати за допомогою шпильок. І до кого на дев’ятий поверх?
Щоб її не злякати, тихо кашлянув. Не відриваючи від неї погляду, підіймався вище, ставав на кожну сходинку. Вона, як сполохана пташка, різко розвернулася. Раптовий блиск її очей вразив, то ніби сонце попало в його очі. Здавалося, що він ніколи не бачив таких красивих очей і зацікавленого погляду. Їх блиск, часте миготіння, подібне сонячним зайчикам збуджували його.
Вона трохи розгублено,
- Я вам дорогою поступлюся, напевно поспішаєте.
Де й взялась в нього сміливість, випалив,
- Та ні, дякую! Ви така маленька, не годиться надриватися сумками. Давайте познайомимося. Я Руслан! Чув вам треба на дев’ятий поверх, мені теж туди, то ж допоможу.
На якусь мить вона заклякла, легкий рум’янець покрив її щічки, здвигнувши плечами, трохи розгублено сказала,
- Та я… мені незручно, сумка важка. А мене звати Світлана.
Він так і стояв, подумав, така низенька, як стану на площадку буде нахилятися. Мабуть дівчина почуватиметься не комфортно.
Посміхнувся, увагу привернув її кирпатий носик, кілька ластовинок, ніби прикрашали його. Враз гучно забилося серце, уста кольору вишні, манили до поцілунку. Мабуть іще не ціловані, на якусь мить уявив поцілунок та враз наче пробудився від її слів,
- Може я якось сама долізу до того, дев’ятого поверху.
- Ви що не бачите якої я статури.Та хіба можна, такій крихітці, піднімати великі речі, та ще й кажете важкі.
Йому хотілося сказати та ще й такій гарненькій, але передумав, скаже причепився, як реп’ях.
- Ну добре, ви сумку беріть, а я валізу вже якось сама дотяну.
- Ні-ні, ніяких сама. Я йду вперед, а ви за мною.
Підхопивши валізу і сумку, він піднімається по сходах.
Думка-оса, оце так сумка! У неї що цеглу поклали? Тут вже птахом не полетиш. Як вона її несла, навіть уявити важко!
Він поставив валізу й сумку біля дверей своєї квартири. Вона за мить стояла поруч, відразу,сміливо натиснула на кнопку дзвінка,
- О! Як ви дізналися, що мені сюди треба?!
Від здивування його обличчя зарожевіло, тихо про себе,
- Оце так номер! А може помилилась?
Не встиг зібратися з думкою, що їй сказати, чи запитати, як різко відчинилися двері. Навпроти них його мама, спілкувалася по телефону,
- Так, я зрозуміла.
Не покидаючи розмови, рухом руки дала зрозуміти, щоб заходили. Відразу взялася за ручку дверей, щоб зачинити їх й продовжила спілкування по телефону,
- Є вона, не хвилюйтеся, вже є Світланка.Треба було раніше попередити, ми б її зустріли на вокзалі. Ну вже як є, добре, потім зідзвонимося, бувайте здорові.
І тут же звернулася до сина,
- А ти де її зустрів? Цікаво, але ж упізнав. Ви ж років десять назад бачилися. Що то рідна кров, на відстані відчувається зв’язок.
Світлана збуджено звернулася до неї,
- В мене є ваш номер телефона та мій телефон розрядився. Але ж мої батьки мали вам передзвонити. Вчора зранку до нас подзвонили з університету, що треба приїхати допомогти з ремонтом. Ось відразу й приїхала, тим паче мені місце в гуртожитку пообіцяли.
- То добре, все нормально, проходь, будь, як вдома!
Руслан почувався приголомшеним, заніс сумку на кухню,
- Я до ванної кімнати.
-Добре синку, тільки ж недовго. Племінниця з дороги, теж треба освіжитися.
- Там, у сумці гостинці, м’ясо, ковбаса, сало. І вина домашнього тато передав,- проходячи в кімнату, сказала Світлана.
В квартирі пахне копченостями. За вечерею дівчина розповідала про рідне містечко. Мати слухала із захопленням, напевно спогади викликали емоції,
- Я там була, ще до одруження, мабуть містечко розширилося. Гніванський кар’єр, річка, є де працювати й відпочивати.Ти після закінчення університету мабуть поїдеш додому працювати?
- Так. Мрію дітям викладати математику, інформатику, це ж зараз саме на часі.
Руслан у своїй кімнаті вже лежить у ліжку, за вікном моросить тихий дощик. Мелодійний звук дощу заспокоює його. Як добре, що я не встиг до неї позалицятися, ото б зганьбився. Навіть уявити собі не міг, що це маминого брата донька. Ох, ці родинні зв’язки!
В душі зізнався, що її не пам’ятав. Хоча за вечерею мати й розповідала
що десять років назад, влітку, вона приїжджала в гості. Та він і не міг її пам’ятати, адже не бачив. Того року все літо з однокласниками мешкав на базі відпочинку в Одесі. При розмові мовчав, просто слухав, не хотів нагадувати, вважав це недоречним.
Та все ж це знайомство, як сонячний промінь, що зігріває душу, в ній проснулося щось потаємне. Ніби торкнулися якоїсь струни, що пробудила перше незбагненне почуття невідомого. Він би не проти зустріти таку тендітну, милу, симпатичну дівчину.
Поринаючи в сон, роздумував, а може це й на краще, ще не на часі змінити своє життя. Треба закінчити університет, а потім, як доля, можливо й зустріну свою половинку із зеленими, світлими очима, схожу на неї..
2021р.
ID:
988698
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.07.2023 08:33:32
© дата внесення змiн: 30.10.2025 20:51:08
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
