Він натиснув на клавішу ніби на свіжу рану. Крапка. Вже зовсім пізно аби засинати і надто рано аби прокидатись. Вікно пашіло ворожнечею з січневим холодом, воно не збиралось зазнавати поразки у цій битві. Тепло так, що починає мучати совість за те тепло. Він знову втупився в плаский екран лептопу і читав отриманого листа:
«Ненавиджу. Цей холодний театр, ці крісла, що нумеровані датами смерті, тиша і галас. Мить і всі починають аплодувати, а я ненавидіти тебе. За що? Все просто, ти всотуєш виставу лише через чужі оплески, вони тобі стали сигналом до дії. І ти аплодуєш, а я ненавиджу...
Краватка схожа на залізний нашийник, аби весь світ знав, що ти відчуваєш землю під ногами. Так, ти впевнено крокуєш, тобі нема чим дорікнути.
Електронний хрест робочого столу має властивість важчати від поглинутого часу. Задоволений? Ти ж не відстав ні на крок від брата, друга, що перестали бути другом і братом вже дуже давно... але ж їх треба якось називати, аби потім рівнятись на них. Ненавиджу.
Чому я пишу? Все просто. Я покладаю надії на дитину в тобі. Так, саме на дитину, яка не дозволить ближньому мучатись і не знатиме слова «гріх». Мені потрібна крапка, всього лише. Це договір, яким я не заберу душі, а подарую її тобі.
Крапка.»
Від прочитаного йому важче стало дихати, розмахуючи руками він жбурнув на підлогу рамку з сімейним фото і розлущив його. Навколо була темрява, босими ногами він відчував зиму, її чисту суть. Так було завжди – чужі долі долаються ногами, поспіхом. Навздогін він вже чув лист:
«Ненавиджу. Ти здатен лише ховатись, заплющувати очі і зупиняти дихання. Так, звісно, чого мені чекати від тебе? Справи, справи, не до цього зараз...»
В цій кімнаті були облущені стіни, пахло цвіллю і ліками, з коридору доносились зойки. Він не розумів чому його рухи завязані на вузлик, йому хотілось написати листа, але тепер він був далеко від дому. Він не зміг подарувати собі крапку і залишалось лише слухати:
«Ненавиджу! Як же я тебе ненавиджу!».
