На землю рясно сіяло промінці яскраве весняне сонечко. Дерева стояли наїжачені бруньками. Ось-ось розпуститься листя. Де-не-де обабіч дороги лежав старою пожовклою ватою сніг.
Весело розмахуючи рюкзаками бігли тією дорогою зі школи Марися та Вітько. Бігли не дарма – завтра свято. Треба мамам нарвати квітів. У сусідній леваді багато квітів виросло. І біленькі підсніжники, і синенькі проліски. Вітьку ж кортіло наламати для мами пухнастих вербових котиків.
- Кращі котики на самісінькому вершечку ростуть, - вигукнув Вітько скидаючи портфеля, і поліз на перше ліпше дерево.
- Дерева ламати – погано, – розсудливо сказала Марися, – до того ж ти на горіх поліз, а не на вербу.
- То й що? Видерусь вище і подивлюся де квітів більше. О! Бачу! Бачу! Щось на сусідній галявині біліє. Певно там квіточок твоїх багацько-пребагацько.
Але ніяких квіток на галявині не було. Там стояла справжнісінька снігова баба. Вона була біла-біла, ніби щойно її виліпили. Весело поблискував на сонці носик-бурулька і пашіли бурякові щічки. Баба була справжня чепуруха: на голові маленьке зелене відерце, а на шиї – біленький у рожеві цяточки шарфик. Такі самі, з рожевими цятками, рукавички стирчали і на руках-палицях Снігової Баби.
- Ти ба… - тільки й вимовив здивований Вітько.
- Не «ба», а БАБА – почулося у відповідь.
- Ех, Марисю, завжди ти мене повчаєш, - насупився Вітько.
- Та це не я, - злякано відповіла дівчинка.
- Ага, не вона, - підморгнула оком-вуглинкою снігова баба.
- А-А-А!!! Рятуйте! – закричала Марися і щодуху дременула зі страшної левади. Вітько - за нею.
- Ну ти даєш, а ще прикидаєшся на фізкультурі що бігати не вмієш – я ледве наздогнав тебе! Ото хлопці заздритимуть, як розкажу про бабу монстра. Слухай, та нам же ніхто не повірить. Марисю, діставай фотика, я її зніму і всій школі покажу.
- Я… я його у рюкзаку залишила біля ба-ба-а-аби-и-и… - залилася сльозами дівчинка.
- Ну, тоді нам все одно повертатися – за рюкзак тобі мама голову відрутить.
Озброївшись товстезною ломакою Вітько вирушив до галявини з бабою. Марися попленталась ззаду. Довго сиділи за кущами, причаївшись, – а що як баба стрибне, як справжнісінький ніндзя і почне їх дубасити своїми палками – ручиськами. Про життя монстрів Вітько знав майже все. Передивився по телику майже всі фільми про них. Але баба а ні стрибати, а ні битися не збиралася. Натомість вона стояла і … просто плакала.
- Ну, зовсім як дівчисько, - розчаровано мовив Вітько, - одне слово: «баба».
- Не БАБА, а ЖІНКА! – вступилася за снігову плаксу Марися. – У неї, певно, якесь горе. Ходімо спитаємо.
- Ну, ходімо, - неохоче підвівся Вітько та ломаки з рук не випустив.
- Ти плачеш… це ти так танеш? – запитала підходячи до Баби Марися.
- Я не можу розтанути. Я пообіцяла.
- Діду Морозу? – непевно запитав Вітько, - а що, коли вже баби снігові говорять, то може й Дід той десь живе, хто зна…
- Ні, діда вашого я не знаю. Я пообіцяла дівчинці, що мене зліпила, не танути, доки вона не прийде. А її все нема-а-а-є-є-є, - ще дужче заголосила Снігова Баба.
- Угу, всі вони дівчиська такі: пообіцяють і…
- Годі тобі, Вітьку. Здається я знаю хто тебе зліпив. Я впізнала чий на тобі шарфик і рукавички. Вони Надійчині. А Надійка застудилася і вже давно хворіє.
- Надійка з паралельного? Знаю, - підтакнув Вітько, - а ще знаю чого вона застудилася: куди ж взимку без рукавиць і шарфика…
- Ой. - Снігова Баба зніяковіло опустила блискучі оченята додолу. – Це я винна. Я… Але ж від цих подарунків я прокинулася і стала собою. То був щирий подарунок від самого серця.
- Клас! Наступної зими зліплю і я собі монстра, дам йому рукавиці хай оживе…
- Та ні, Вітьку, не кожному до снаги таке зробити. Тут треба щиро бажати і так сильно-сильно, щоб аж дух перехопило.
- А ще дівчинка пожаліла мене, що замерзну тут у лісі. От і залишила у подарунок рукавички і шарфик, - мовила Баба.
- Слухай, ти тут не тань поки що. А… ну так, ти ж не можеш. А ми цю Надійку до тебе приведемо, - пообіцяв Вітько.
Вже за півгодини Вітько та Марися стояли на порозі Надійчиної хати.
- Добридень, тітко Галино, а чи можна до Надійки навідатися. Ми з нею в школі разом вчимося. – Напрочуд чемно привітався Вітько.
- Та заходьте. Вона вже давно не хвора, але квола якась і зблідла. Сил немає щоб і з ліжка піднятися…
- Ми її хутко вилікуємо, - пообіцяла Марися.
- Ой, добре б, - зітхнула Надійчина мама, - лікарі руками розводять, не знають чим зарадити.
У напівтемній кімнаті на ліжку лежала бліда дівчинка. Марися ледве впізнала Надійку, так вона схудла і змарніла.
- Привіт, а ми твої рукавички і шарфик знайшли, - привіталася Марися.
- Ага, в калюжі серед левади… - кволо мовила Надійка.
- Та ні. На Бабі.
- На Бабі? Хіба вона не розтанула? – очі Надійки радісно заблищали.
- Та ні ж бо – тебе дожидається, - урочисто промовив Вітько, - Як обіцяла.
- Ма-а-амо!!! – підхопилася з ліжка хвора, - мені треба хутко йти!
- Ой! – сплеснула руками тітка Галина, вбігаючи до кімнати, - ой, ви лікарі мої маленькі. Таки вилікували, от молодці! Але сьогодні нікуди не пущу. Завтра. Приходьте завтра. Завтра ж свято - вихідний, от і погуляєте разом.
Про свято друзі зовсім забули. І про квіти, які збиралися нарвати – така історія трапилася… Тому з самого ранку потайки повибігали з хат і мерщій до Надійки. Вона їх вже чекала. Куди й поділась бліда та квола дівчинка. Надійка стояла біля хати здорова-здоровенька. Щічки – рожеві, очки від нетерплячки блищать. Разом вони побігли до левади. Але до Баби Надійка пішла сама. Так буде краще – погодилися і Вітько і Марися, хоча їм страшенно цікаво було послухати, про що говорить з Бабою дівчинка.
Минуло не багато часу, коли з галяви їх покликала Надійка. Друзі щодуху примчали і оніміли від подиву: баба кудись ділася а всенька поляна поросла великими білими квітками у рожеві цяточки. Зовсім як рукавички і шарфик Надійки. Прощальний подарунок від Снігової Баби.
ID:
317879
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.02.2012 12:13:32
© дата внесення змiн: 29.02.2012 12:14:20
автор: Людмила Калита
Вкажіть причину вашої скарги
|
