У мене не було жодного дідуся, обидва померли задовго до мого народження. Обидва мої рідні дідусі були учасниками Першої світової війни, обидва повернулися, хоч і виснаженні та зраненні, але живі. Та згодом, одного незаконно репресували та виселили, де він і помер, а другого разом з бабусею забрав голодомор. Отож з найближчої рідні у нас була лише мама та бабуся, та ще мамина молодша сестра, яка була нам і любимою тітонькою, і порадницею, і нянькою. Бабусю ми дуже любили. Вона була малограмотна. У дитинстві вона була найстаршою у сім"ї, тому була нянькою для всіх її молодших братиків і сестричок, а їх було аж 9. За навчання ніхто й не думав, бо треба було і молодших доглядати, і по господарству допомагати. Та вже після одруження бабусю навчив читати і писати її чоловік, який був освічений. У бабусі була якась дуже стара книга, здається Евангіліє. До бабусі приходили старенькі люди і вона їм читала з цієї книги про Ісуса Христа, читала дуже повільно, тому як тільки я пішла до школи і навчилася читати, бабуся залучила і мене до читання. І хоча книга була написана старослов"янською мовою, я її швидко зрозуміла і з задоволенням долучилася до цього читання. У мене це виходило значно швидше і всі слухачі були задоволені. Бабуся часом мене зупиняла і деякі описи тлумачила так, як вона це розуміла, а була вона глибоко віруючою людиною.
Як на мій тоді ще дитячий розум, бабуся була дуже мудрою людиною. Вона всьому могла дати раду. Вміла заспокоїти будь-яку людину. Для цього вона знаходила і потрібні слова, і мудрі поради, а в разі потреби й ліки. У неї завжди були зібрані і засушені різні трави, корінці, плоди. Зверталися до неї не лише знайомі, а й зовсім чужі люди, яким хтось порадив звернутися до Насті. І вона ніколи нікому не відмовляла.
Вміла вона заспокоїти і нас, дітлахів, і не лише своїх онуків, а й сусідських дітей. Якщо між дітлахами виникали суперечки, хтось гукав бабусю Настю. Вона приходила до гурту і все ставало на свої місця.
Пам"ятаю, як бувало, найменша з нас трьох, Галинка розплачеться, бо скучила за мамою, а ми з братом не можемо її втихомирити, то й гукаємо бабусю Настю. Вона робила це дуже просто. Запитувала Галинку: "Хто ж так плаче?" "А як?"- дивувалося крізь сльози дитя. "А ти стань біля хати, ось тут, і плач. Тільки голосно-голосно. Мама почує, кине своїх поросяток, та й прибіжить, тебе заспокоїть і знову до поросяток повернеться..."
Дівчинка сприймала все за "чисту монету", ставала біля хати і намагалася плакати голосно-голосно. Час від часу вона зупинялася і запитувала: "Я так плачу, бабусю?" "Так, так! Тільки треба ще голосніше!" Дитя ще трішки поголосить і замовкає, заявляючи: "Я голосніше не можу!", - та й біжить гратися.
А ще бабуся знала багато прислів"їв, приказок, бувальщин, казок, загадок. Вміла їх розповідати, вміло надаючи звичайним природним явищам якісь подоби землі:людей, тварин, рослин, предметів. Хмари - то коні,що мчать понад хатами, садами, лісами і полями у незвідану даль. Сонце - золота діжа, Місяць - срібна куля, Зорі - то вівці, а небо - то поле, де вони пасуться.
Бувало рано- раненько будить мене: "Валю, сонько, досить спати! Поглянь, яка золота діжа котиться по небу!" Я схоплювалася і підбігала до вікна. Зачудовано дивилася і бачила величезну яскраву золоту діжу, яка визирала з-за обрію і все навкруги вкривалося золотими перлами. Ох і краса! А чарівна діжа піднімалася вище й вище, розсипаючи свої чарівні перли на верби, дерева в садку, квіти біля хати, і все те вигравало, світилося, манило. Де вже той сон?! Я бігла бігцем босими ногами по траві, намагалася вловити сонячні промінці, підставляла своє обличчя сонечку і радості моїй не було меж. А вечорами ми дуже любили слухати бабусині казки, оповідки, розгадувать загадки...
Свою любов бабусі посилаю, вона відчує там, у небесах,
що її мудрість є і буде з нами, й допомагає нам долати біль і страх...
Якби від наших прадідусів та прабабусів теж збереглися подібні спогади, то можна було б складати історію кожного роду. Мені здається, це дуже цікаво, і зовсім не те, що нам нав'язують зі шкільних підручників. Але у теперішнього покоління особливого інтересу до історії чи шани до пращурів нажаль, не дуже помітно. Втім, завдяки таким творам, дасть Бог, на доброму ґрунті щось і зійде...
Дякую, Ярославе! Да, цікаво було б скаласти історію свого роду, я якось почала складати "родове дерево", та й вийшло що знаю лише три покоління,а пам"ятаю, що читала про людей, які склали сім поколінь...
у мене теж вже не було дідусів при моєму народженні ...різниця тільки в тому, що ОБИДВА загинули в ДРУГУ Світову Війну((....і тільки оттакі розповіді, як Ваша, і збережуть рідним память про своїх предків....
Дякую, Миколо! У мене був двоюрідний дідусь, рідний брат моєї бабусі, дуже цікава особистість, попробую якось про нього написати, бо й самій цікаво пригадати...
Гарно!!! Добре,що застали бабусю , а ,я своїх ні одної не бачила,остання в сім*ї,коли народилася,їх вже не було ,пішли в той світ.
Мама моя мала 14 онуків, няньчила їх,то я вже навчилася з дітьми,ледь пішла до школи. То сама маю 7 онуків,теж няньчуся,а ,що поробиш таке.,життя. З ними веселіше,хоч і тяжкувато.Успіхів Вам,шановна!!!
Дякую,Ніно, і співчуваю, що вам не дісталося насолоди спілкування з бабусею. Моя відійшла в інший світ, коли я навчалася у 7 класі, а я й до цього часу пам"ятаю її розмови з нами. А ще я радію, що у вас аж 7 онуків; у мене їх лише 4, і я теж відчувала насолоду спілкування з ними допоки вони були школярами, а тепер лише по телефону, або через скайп, та я цим тішуся. Всього вам найкращого!
Якби від наших прадідусів та прабабусів теж збереглися подібні спогади, то можна було б складати історію кожного роду. Мені здається, це дуже цікаво, і зовсім не те, що нам нав'язують зі шкільних підручників. Але у теперішнього покоління особливого інтересу до історії чи шани до пращурів нажаль, не дуже помітно. Втім, завдяки таким творам, дасть Бог, на доброму ґрунті щось і зійде... 
