Коли в мені прокинеться все ж совість,
Я, щоб не виглядіть сумним,
Розвію попіл і роздам її, натомість
Залишусь з Фаустом я вічно молодим.
Коли в мені кричатимуть голодні діти,
Проситимуть все щастя і тепла,
Я розділю між них душі своєї світло,
І сам зостанусь з тінню ліхтаря.
Коли в мені мовчатиме свідомість,
Закриюсь серед стін я на замок,
Щоб не писать життям змарнілу повість,
Не набридать і не вдивляться в смог.
Коли в мені прокинеться людина,
Яка кохатиме - тоді я зупинюсь,
Згадати щоб, яка я ще дитина,
Як щиро потребую й віддаюсь...
