Постаріти за рік ледь не вдвічі насправді можливо,
Дожимаючи нутрощі у переброжений сік
Після сутінків щастя і сподівання на диво...
Надто пусто, надто безвітряний рік...
Видихати бажання в повітря ракетних прильотів
Через млу божевіль нетверезих чужих заборон,
Через сотні забутих сталевих розкопаних дотів,
Що служили для прихистку зляканих ранком ворон...
Проживаючи дні без бурління у клапанах серця,
Без пітьми серед складок сплетених спомином душ,
Десь під вечір, на березі скутого снігом озерця,
Ти стискаєш у мить всю величність омріяних суш,
Де ти ще не бував, де тобі не бувати ніколи,
Тих людей, що в землі, тих людей, що пройшли по краям,
Тих світів і часів, де в столицях палають престоли,
І метал гільйотин йде по надто сміливим життям...
Те озерце бурлить і фарбується в брудно-червоний,
В відображенні очі сотень перерваних Я...
Світ з'являється в гулі копит диких вогняних коней...
Рік стихає. Йде сніг. Засинає замерзла земля...
