Травневе сонечко лагідно лоскотало своїми променями старе, але все ще кругле,
повновидне обличчя. Воно ніби загравало з бабою, раз по раз ховаючись
за білими, кудлатими, мов баранці, хмарами. Пройшла злива, і від того повітря
ще дужче просякло запахами цвіту. Дивна була та суміш: бузок, акація,
яблуні — з ледь відчутною ноткою молодого кропу, що тільки-но прорізався в садку.
Бз… бз…
Стара поглянула на рукав свого квітчастого халату.
— А що ж ти робиш? — усміхнулась Ганя. — Довподоби тобі мої квіточки,
але ж меду в них не назбираєш. Яке ж воно мале, а яке трудяще —
і вправду Божа комашка. Ану, давай, лети до своїх. Онди акація зацвіла,
або й на поле — як схочеш. Спеціально для вас люцерки насіяла.
У нас віддавна вулики. Дідо якось вроки з малої дитини зняв —
то йому бджолами відплатили. Що з тим робити? Гонь його бери,
але поставили в садку — то най стоїть. Тако помаленьку:
то книжку яку прочитає, то в газеті щось напишуть,
а мо й по радіо почує — так і розвели бджіл.
А як вроки знімав, питаєш? А думаєш, я знаю?
Щось там шептав, щось знав. До нього люди і з села,
і аж з Ковля їхали. А як у кого худоба пропадала — теж допомагав.
Тілько він усе на себе брав, того на старості геть немічний став.
Я би, може, й не повірила, але як ми поженились,
то їхали автобусом — хай йому грець, не пригадаю куди.
Мені так зле стало, а дід руку на чоло поклав,
трохи пошептав — і мені відразу полегшало.
Він, як по молодості на заробітки їздив,
то його якась стара баба й навчила.
А більше нічого мені не казав.
Бджоли його любили. І не кусали.
А якось ото кумедія була…
Пішов дід пчоли дивитись та й кричить мені:
— Ганю, Ганю, мерщій біжи!
Вже й не згадаю, чого бігла — мо рій втікав,
або інша яка холєра трапилась.
А я біжу та думаю: капелюх із сіткою в нас один — дідів.
То я хутенько до комори, беру мищину емальовану,
кладу на голову, а зверху — тюль.
Ну чім не капелюх?
Біжу — і зі сміху ледь не конаю.
Дідо як уздрів мене, то й сам ледве вулик від сміху не перекинув.
А внуки з хати у вікно дивляться та й регочуть —
думають, геть баба здуріла.
А як дід помер — то й бджоли пропали.
Кілька літ їх не було, поки сусід не побачив роя
на дереві в садку. Ми його хутенько зловили,
у вулик посадили — так і розвели знов.
Тепер уже мене бджоли не кусають.
А як син приїжджає, то ми разом до вуликів і беремось.
— Ну що ж ти все по халату лазиш? —
знову озвалась Ганя. —
Лети онди на акацію, бабі меду принесеш.
Комашина ще трішки поповзала,
а тоді змахнула крильцями й полетіла —
генди, на саму верхівку старезної акації.
ID:
1057108
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Усмішка
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 10.02.2026 19:57:24
© дата внесення змiн: 10.02.2026 19:57:24
автор: Livera
Вкажіть причину вашої скарги
|
