Сторінки (7/620): | « | 1 2 3 4 5 6 7 | » |
Sir Th.Wyatt Go, burning sighs, unto the frozen heart
Источник оригинала: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригинал:
THE LOVER SENDETH SIGHS TO MOVE
HIS SUIT
Go, burning sighs, unto the frozen heart.
Go break the ice which pity’s painful dart
Might never pierce; and if mortal prayer
In heaven may be heard, at last I desire
That death or mercy be end of my smart.
Take with thee pain whereof I have my part
And eke the flame from which I cannot start,
And leave me then in rest, I you require.
Go, burning sighs.
[10] I must go work, I see, by craft and art
For truth and faith in her is laid apart.
Alas, I cannot therefore assail her
With pitiful plaint and scalding fire
That out of my breast doth strainably start.
Go, burning sighs.
Мой перевод:
Влюбленный посылает вздохи, чтобы помогли его ухаживанию
Горячие вздохи! К сердцу холодному вас отсылаю,
Разбить ту льдину, что жалости дротик отбила, желаю.
И коли молитву смертную на небесах услыхать,
Одного лишь я страстно, без устали буду желать:
Пусть со смертью иль с милостью муки конец я узнаю.
Возьмите с собою ту боль, от которой я так страдаю,
Ей пошлите огонь, в котором сейчас я сгораю,
Так покой получу, об этом я вас умоляю,
Горячие вздохи!
Нужен мне труд, к хитрым уловкам я прибегаю,
Ведь правды и верности в ней вовсе не замечаю.
Но, увы, чтоб сдалась, я бессилен ее побуждать,
Хоть звучать горьким жалобам, и в груди огню не стихать,
От которого боль жестокую я ощущаю,
Горячие вздохи!
Перевод 04.06.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041067
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.06.2025
Sir Thomas Wyatt. BEHOLD, Love, thy power how she despiseth перевод
Оригинал:
REQUEST TO CUPID FOR REVENGE OF
HIS UNKIND LOVE.
BEHOLD, Love, thy power how she despiseth ;
My grievous pain how little she regardeth :
The solemn oath, whereof she takes no cure,
Broken she hath, and yet, she bideth sure,
Right at her ease, and little thee she dreadeth :
Weaponed thou art, and she unarmed sitteth :
To thee disdainful, all her life she leadeth ;
To me spiteful, without just cause or measure :
Behold, Love, how proudly she triumpheth.
I am in hold, but if thee pity moveth,
Go, bend thy bow, that stony hearts breaketh,
And with some stroke revenge the displeasure
Of thee, and him that sorrow doth endure,
And, as his lord, thee lowly here entreateth.
Behold, Love !
Мой перевод:
Просьба к Купидону отомстить его недоброй возлюбленной
Амур, погляди, как тобой она пренебрегает,
Боли тяжкой моей вовсе не замечает!
Клятвы своей она не соблюдала,
Забыла ее, будто и не давала.
Спокойной сила твоя не пугает,
Ты вооружен, она оружьем не обладает,
Живет, и к тебе презренья не оставляет,
Ко мне же злобу лишь проявляла.
Амур, погляди, как она побеждает!
Я - узник. Когда ты тот, кто жалость знает,
Возьми лук, что из камня сердца разбивает,
И пусть бы расплату она узнала
За тебя и за того, кого оскорбляла,
Кто тебя, господина своего, умоляет,
Амур, погляди!
Перевод 04.06.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041065
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.06.2025
Оригинал:
Ah, my heart, what aileth thee
To set so light my liberty,
Making me bond when I was free?
Ah, my heart, what aileth thee?
When thou were rid from all distress,
Void of all pain and pensiveness,
To choose again a new mistress,
Ah, my heart, what aileth thee?
When thou were well, thou could not hold;
To turn again, that were too bold;
Thus to renew my sorrows old,
Ah, my heart, what aileth thee?
Thou know'st full well that but of late
I was turned out of Love's gate;
And now to guide me to this mate,
Ah, my heart, what aileth thee?
I hoped full well all had been done;
But now my hope is ta'en and won;
To my torment to yield so soon,
Ah, my heart, what aileth thee?
Мой перевод:
Сердце, что тебе неможется,
Быть свободным уж не хочется?
Кто был волен - в цепи просится.
Сердце, что тебе неможется?
Жить бы, да покою радоваться,
На тревоги не оглядываться, -
Нет, велишь ты новой кланяться...
Сердце, что тебе неможется?
И, спокойствия не жалуя,
Снова ты взялось за старое,
Принесло мне боль немалую...
Сердце, что тебе неможется?
Ты страдание усвоило:
Нас любовь прогнать изволила ...
Западню ты приготовило.
Сердце, что тебе неможется?
Я надеялся, что беду изжил,
Но недолог век у надежды был:
Хоть боролся я, все же уступил.
Сердце, что тебе неможется?
Перевод 18 - 19.10.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040985
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.06.2025
Sir Th. Wyatt. Ah, my heart, what aileth thee український переклад
Оригінал:
Ah, my heart, what aileth thee
To set so light my liberty,
Making me bond when I was free?
Ah, my heart, what aileth thee?
When thou were rid from all distress,
Void of all pain and pensiveness,
To choose again a new mistress,
Ah, my heart, what aileth thee?
When thou were well, thou could not hold;
To turn again, that were too bold;
Thus to renew my sorrows old,
Ah, my heart, what aileth thee?
Thou know'st full well that but of late
I was turned out of Love's gate;
And now to guide me to this mate,
Ah, my heart, what aileth thee?
I hoped full well all had been done;
But now my hope is ta'en and won;
To my torment to yield so soon,
Ah, my heart, what aileth thee?
Мій український переклад:
Серденько, чому страждаєш,
Мою волю зневажаєш,
Скути вільного бажаєш?
Серденько, чому страждаєш?
Зовсім ти турбот не знало,
Біль і сум ти відкидало –
Та нову любов обрало.
Серденько, чому страждаєш?
Доброго ти не трималось,
До старого поверталось,
Знов до прикрості вдавалось…
Серденько, чому страждаєш?
Знаєш ти, що нещодавно
Вийшов я з любові брами,
Та штовхаєш ти до дами.
Серденько, чому страждаєш?
На кінець я сподівався,
Та з надією розстався,
Швидко з мукою спізнався…
Серденько, чому страждаєш?
Переклад 4-5.06.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2025
Гвидо Кавальканти. Баллада
Оригинал:
GUIDO CAVALCANTI. BALLATA.
Perch’io non spero di tornar già mai,
ballatetta, in Toscana,
va tu leggera e piana
dritt’a la donna mia,
che per sua cortesia
6ti farà molto onore,
Tu porterai novelle di sospiri
piene di doglia e di molta paura;
ma guarda che persona non ti miri.
che sia nemica di gentil natura:
chè certo per la mia disaventura
tu saresti contesa,
tanto da lei ripresa
che mi sarebbe angoscia:
dopo la morte poscia
pianto e novel dolore.
Tu senti, ballatetta, che la morte
mi stringe sì che vita m' abandona,
e senti come ’l cor si sbatte forte
per quel, che ciascun spirito ragiona.
Tant’è distrutta già la mia persona
ch’io non posso soffrire.
Se tu mi voi servire
mena l’anima teco,
molto di ciò ti preco.
quando uscirà del core.
De! ballatetta mia, a la tu’ amistate
quest’anima che trema raccomando:
menala teco nella sua pietate
a quella bella donna a cui ti mando.
De! ballatetta, dilli sospirando,
quando li se’ presente:
— questa vostra servente
ven per istar con voi,
partita da colui,
che fu servo d’amore. —
Tu, voce sbigottita e deboletta,
ch’esci piangendo de lo cor dolente,
co’ l’anima e con questa ballatetta
va ragionando de la strutta mente.
Voi troverete una donna piacente,
di sì dolce intelletto,
che vi sarà diletto
starle davanti ognora.
Anim’, e tu l’adora
sempre nel suo valore.
Перевод:
Гвидо Кавальканти. Баллада
Вернуться уж не надеюсь,
В Тоскану, балладушка, я,
Затем шлю тихонько тебя.
Лети прямиком к моей милой!
Она в доброте очевидной
Тебя примет, любезность узнаешь.
Ты ей расскажешь о вздохах
Полных скорби, великой боязни,
Но пусть не увидит только
Тот, кто к нежности неприязнен
Тебя: приведешь меня к казни.
Ведь милая возмутится
И станет с тобою браниться.
А это меня удручит,
После смерти боль причинит,
Новых слез причиной ты станешь.
Балладушка, время пришло,
Смерть велит, чтоб с жизнью расстался,
Сердце бьется так тяжело...
Дух каждый в том убеждался.
Я так страданью предался,
Что не в силах боль выносить.
Если мне ты хочешь служить,
То, как только моя душа
Из сердца выйдет, спеша,
Пусть к милой ее отправишь!
Ах, балладушка! Будь любезна
К душе, что дрожит, умоляя.
Отправь ее ты к чудесной,
Жалость в этом ко мне проявляя.
Ты так скажи милой, вздыхая,
Как явишься перед ней:
«Вы – со служанкой своей,
А тот, кто любви был слугой,
Прислал ее к вам, дорогой!»
Пусть так обо мне ей скажешь!
Ты, голос, утративший силы,
Что из сердца с плачем выходит,
С душой и с балладушкой к милой
Лети: ум страдающий просит.
Пусть принять она вас соизволит!
Так она нежна и мила,
Что всегда бы радость была
Рядом с нею вам оставаться.
Душа моя, ей восхищаться
Никогда ты не перестанешь!
Перевод 03-04.06.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040914
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.06.2025
Мыслитель и политик, и поэт,
Был властью ты, но сделался изгнанник,
В цветущем городе тебя уж нет.
Порой навяжется другой начальник,
Возьмется не по-старому судить -
От гибели спасаться должен странник.
Ты помнишь, что Любовь смогла открыть,
Когда в дороге странником явилась:
Забудь тоску, с другой, вернувшись, быть.
Такая встреча уж не повторилась:
Дороги новой должен ты искать,
Возможность возвращенья отдалилась.
И на дороге новой повидать
Тебе изрядно встречных – жизнь когда-то
Назвал ты новой, где – любви сиять.
Тебе порою скажут: сложновато…
Описываешь ты загробный мир,
Но многим ли живым то чтенье надо?
Иные скажут: ясной мысли пир.
Здесь образы – страх, суд и возвышенье
К прекрасному. Не будет автор сир.
Найдет читателей произведенье
Твое лишь раз, а может – вновь придет
И сложное их очарует чтенье.
Ты людям показал высокий взлет,
Чтоб знали, как дух поднимает выше,
И возвращенье так произойдет
К тому, что Солнце, и светила движет.
31.05.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040851
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.06.2025
Приписывается Ричарду Тарлтону
великому английскому комику XVI в.
Источник оригинала: https://quod.lib.umich.edu/e/eebo2/B16042.0001.001?rgn=main;view=fulltext
The Authours iudgement of such rashe verdicts as are gyuen in dispraise of Poets. Перевод
Оригинал:
The Authours iudgement of such rashe verdicts as are gyuen in dispraise of Poets.
IF men may credite such records,
as inke and paper showes
To spring from Poets learned heads,
which cunningly disclose
The strange varieties of things,
the choice of mens delites,
The heaue;s, the earth, the seas, the shoare,
the gods, and ghostly sprites,
The secreate mysteries of Starres,
and planets in degr;e,
description
With euery sundry office, that
to them belonging be.
How creatures first receivde their shapes,
how monsters beare the bell,
The glory of celestiall powers,
which in the heauens dwell:
How crooked Chao• was disperste,
which lay in loathsome lumpes,
Vnfurnished with Natures gifts:
how al things in their dumpes
Lay drownde in silence fearfull pawes,
til rocks were rent asunder,
How at the laste one Lambe by death,
did shew his workes of wonder,
Howe earthly Princes had their rule,
howe came in noble blouds,
How first the artificiall barkes
did cut the foming floudes:
How Sun and Moone do k;epe their course,
how all things in their kinde,
Y;elde reuerence to the sacred seates
of god with harte and minde.
If these things be of true reporte,
as sure no doubt they be,
description
Deny not Poets their due praise
whose works are lefte to s;e:
Their watchfull toile, their busie care,
their quaking hand and quills,
Their whetted wits for knowledge sake:
profoundnesse in their skills,
Doth serue vs as a Christall glasse
to gaze vpon our folly,
Wherin our faults are portrayde out,
though shewes do make vs holy.
But some, whose ydle mindes are bent
to leade a carelesse daunce,
And f;ede the present time, without
regarde of future chaunce,
Thinke Nature hath bestowde hir gifts
with such sufficient store,
That Arte can stande them small in st;ede,
to make their knowledge more.
Thus Fancie f;edes their fond conceits,
whereby the sw;ete delites,
That auntient writers erst haue had
to cheare their dulled sprites,
Are drowned in Obliuions denne,
so wrested, and so wrung,
description
That all their scrolls and sw;ete records,
must n;eds decay ere long.
The carping crue that holds in spite,
that best contents the wise,
In finding faults with others workes
haue Argus hundred eies:
They rifle volumes leafe by leafe,
verbatim to suruay
The substaunce, or the circumstance:
and then in scorne they say:
This probleme here is ill applide,
that tearme is much abusde.
Here is a lame discourse ind;ede,
there Priscians pate is brusde:
Thus are the Poets toste and turnde:
their labours rent to ragges:
And all the sw;etenesse of their time,
truste vp in Tinkers bagges:
The silly labourer that toiles
in shoures of haile and snow,
Doth make a pastime of his paine,
a welfare of his woe.
Such is his hope, that Vesper commes,
and Phoebus turnde to rest,
description
He shall receiue his earned due,
to vse as he thinkes best.
So lights the writers lot,
who beates his busied braine,
For no rewarde, but to receiue
goodwill to quite his paine.
The houering Bee that houereth long
about the fragrant floure,
With hoppes and skippes to searh and s;eke
the sw;ete leafe from the soure,
Doth at the laste in quiet hiue
sucke vp the pleasante hony,
Which to hir selfe doth pleasure bring,
and y;eldes hir maister mony.
The labouring Horse, whiche in the yoke
goeth grudging euery day,
At night receiues in shewe of thankes,
both litter, corne and hay.
Then since that neither Bee nor Beast
do thankefulnesse eschue,
Let busy Findfaults cease to grudge,
giue Caesar C•sars due.
But what meane I on such reproofe
to argue all this while?
description
As though that for a Poets praise
I writ this ragged stile?
Not so, I neuer scalde the cliffe
whereas the sacred nurse
Of learning, hath hir residence,
so much my hap's the worse.
I neuer dranke the dainty drops
that issue from the font,
Wheras eche scholler claimes degr;e
to rest in high account,
Yet am I as a subiect sworne
to reuerence their d;eds,
And to refreshe their worthy worke,
that darke obliuious w;eds
Not ouergrowe their fragrant floures,
whose vertues do surpasse,
To open secreate mysteries,
which else eclipsed was.
But if my former ydle daies
to study had bin bent,
Or if that God and Fortune to
had giuen their consent,
That I amongste the learned might
haue claimde but lowest roome,
description
Then in great letters all of golde
vpon Apolloes Toombe,
I woulde haue writ such memories
in honor of his name,
That should haue bin a double meanes
to beautifie his fame.
But wishes nought preuaile,
I y;elde to losse of time,
Sith verse and I so diffrent are,
Ile presse in ragged rime,
To manifest the m;ere goodwill
that I to learning owe,
No painted words, but perfect d;eds,
shall my inuention showe.
Not that I prease for praise,
I shoote not at that white,
But for to conquere sluggish slouth,
I choose this newe delite:
And if these trifles fondly pende
which I present in place,
Not wittily, though willingly
may win your graunt of grace,
Then haue I scalde the doubtfull forte,
the victorie is mine.;1+ pages missing;
Мой перевод:
Мнение автора о поспешных приговорах, осуждающих поэтов
Коль можно верить нам в рассказ бумаги и чернила,
В то, что поэтам сведущим ученость их открыла –
В разнообразие существ и виды наслажденья,
И в небо, землю и в моря, в богов и в приведенья,
Какие тайны есть у звезд и что за уровни планет,
Какое изобилье дел, которым движим целый свет:
Созданьям формы как даны, как правили гиганты,
Какие силы в небесах – их нам восславить надо;
Как хаос был распространен, везде валялся в комьях,
Природой не украшенных, как все тела в бесформье
Сжимало лишь молчание – но скалы растворились,
И Агнец принял смерть, и так нам чудеса явились;
Земные государи как царили, сделав сколько;
Как созданные корабли пересекли потоки,
Каков путь Солнца и Луны, и как их все подобье,
Умом и сердцем Господу свершает славословье, -
Коль правда то, что говорят –а в этом нет сомненья,
поэтам не откажем мы в любви и прославленье.
Они внимательны в трудах и перьев не бросают.
Ум острый – знанию слуга, и ловкость проявляют.
Все вместе – зеркало для нас, чтоб дурь в нем отражалась.
Ведь, глядя на свои грехи, мы обретаем святость.
Иные все ж, чей ум ленив и в пляске беззаботной,
Кому из настоящего предвидеть не угодно,
Считает, что Природа так дары распределила,
Что уж Искусство знанья их обогатить не в силах.
Воображение им льстит, а славные созданья,
То, что писали древние для их образованья,
Должно забвенье поглотить: ведь все в них так неверно,
Что свиткам, содержащим их, - истлеть уж несомненно.
Придирчивость жестокая не пощадит, цепляясь,
Того, что мило мудрецам, глядит в сто глаз, как Аргус.
Тома она пропашет и усердно изучает
Суть или обстоятельства, а после замечает:
Нет, тема не раскрыта здесь, слова звучат так странно,
Стиль, право, слишком неуклюж, вот шишка Присциану.
Поэты так унижены, в трудах их – лишь помехи,
И сладость вся их времени – во власти неумехи.
Работник глупый тот, что града, снега груды сыплет,
Доволен этой болью, благодать свою в ней видит.
Надеется, что вечером, как Солнце отдыхает,
Получит он, что заслужил, как хочет, тратить станет.
Поэтов участь легче так, что мозг свой утруждают.
Не за награду, просто так пусть муку отпускают.
Пчела, что всюду порошок сбирает ароматный,
Что ищет, как бы заменить ей горечь на отраду,
В уютном улье наконец вкушает мед чудесный,
Приносит это радость ей, хозяину же - средства.
А лошади, что днем в трудах, работает усердно,
Ночами отдых настает, дают зерно, и сено.
Так, раз и лошадь, и пчела награду получают,
Пускай придиры бормотать о должном прекращают.
Но для чего же нужно мне сейчас ворчанье это,
Как будто грубо так пишу я в похвалу поэтам?
Нет, не взбирался я на гору ту, где обитает
Святое просвещение, что знаньем насыщает.
Не пил и вкусных капель я, тех, что со лбов струятся
Всех школяров, что к степеням отличия стремятся.
Нет, только тот я, кто являет к их делам почтенье
И хочет их труды спасти от мрачного забвенья.
Не превзойти мне сладости, чья добродетель явна,
И не удастся мне раскрыть хранимой прежде тайны,
Но если б прежде не гулял, учился со стараньем
И если бы Господь с Судьбой свое согласье дали,
То на последнем месте был бы я среди ученых
И золотыми буквами на гробе Аполлона
Во славу имени его такое написал бы,
Что преумножить я сумел бы эту славу дважды.
Но это лишь желание, я время лишь теряю,
Не мне писать стихи, и строки грубые слагаю,
Чтоб добровольно выразить свой долг перед ученьем.
Пусть добрым делом выскажусь, не ярким изреченьем.
Не похвалы себе прошу, не мастерством блистаю,
Но, чтобы леность покарать, забаву выбираю.
И если той безделицей, что создал я с любовью,
Не ловко, но с желанием, вы будете довольны,
То крепость грозную я взял, победа мне досталась.
(окончание утрачено)
18, 20.05.- 22.05.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040394
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.05.2025
великому англІйському коміку XVI в.
Оригінал:
If these things be of true reporte,
as sure no doubt they be,
Deny not Poets their due praise
whose works are lefte to sée:
Their watchfull toile, their busie care,
their quaking hand and quills,
Their whetted wits for knowledge sake:
profoundnesse in their skills,
Doth serue vs as a Christall glasse
to gaze vpon our folly,
Wherin our faults are portrayde out,
though shewes do make vs holy.
Мій переклад:
Приписується Річардові Тарлтону
Як правда те, що я кажу –
а сумнівів немає,
нехай поетів прославлять
ніхто не забуває.
Адже уважна праця їх
і пір’я їх невтомні,
дотепність – засіб знань значних,
уміння безумовні.
Все разом – дзеркало для нас,
свою щоб дурість знали,
щоб, бачачи свої гріхи,
ми святість здобували.
Переклад 19.05.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025
великому английскому комику XVI в.
Оригинал:
If these things be of true reporte,
as sure no doubt they be,
Deny not Poets their due praise
whose works are lefte to sée:
Their watchfull toile, their busie care,
their quaking hand and quills,
Their whetted wits for knowledge sake:
profoundnesse in their skills,
Doth serue vs as a Christall glasse
to gaze vpon our folly,
Wherin our faults are portrayde out,
though shewes do make vs holy.
Мой перевод:
Коль правда то, что говорят –
а в этом нет сомненья,
поэтам не откажем мы
в любви и прославленье.
Они внимательны в трудах
и перьев не бросают.
Ум острый – знанию слуга,
И ловкость проявляют.
Все вместе – зеркало для нас,
Чтоб дурь в нем отражалась.
Ведь, глядя на свои грехи,
Мы обретаем святость.
Перевод 18.05.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040032
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.05.2025
Моєму татові,
доктору фізико-математичних наук
Сергію Володимировичу Ржевському
(1951 – 2023)
Про сера Томаса Ваєтта і родину Тюдорів
Одна з причин цікавитись на початку XXI ст. добою Відродження може бути в тому, що між цими двома епохами помітні, за бажання узагальнювати, деякі спільні риси: значні досягнення в інтелектуальній сфері й політична нестабільність, те, що людину ставлять у центр Всесвіту, даючи їй можливість проявити свою нікчемність – як, втім, і свої позитивні риси. У часто цитованому прозовому монолозі Гамлета чоловік – і «окраса всесвіту», і (в уявленні розчарованого героя) «квінтесенція праху» 1.
Поширений погляд, що в Англії Відродження розпочинається за царювання знаменитого короля Генріха VIII Тюдора (1491–1547, при владі з 1509). Можливо, пригадаєте, що Генріх спочатку одержав від папи римського титул Захисника Віри за твір на підтримку католицизму, але потім порвав з папським престолом і сам очолив церкву в Англії, що він хотів бути гарним закоханим чоловіком, але одружувався шість разів, і двох з шести його дружин було страчено… Одна з дійових осіб цієї драматичної доби – сер Томас Ваєтт2 ((Sir Thomas Wyatt або Wyat, 1503–1542)1503–1542), поет і дипломат. Ці життєві ролі взаємодіяли, бо він запровадив до англійської літератури форми поезії, які розвинулися за кордоном.
Життя Ваєтта та декількох поколінь його родини виявилося тісно переплетеним із життям знаменитої королівської династії Тюдорів. Як відомо, ця династія прийшла до влади внаслідок вторгнення з-за кордону і воєнної перемоги: в битві при Босворті 22 серпня 1485 р. війська англійського короля Річарда III (1452–1485) з династії Йорків були переможені військами претендента на англійський престол Генрі Тюдора, графа Річмонда (1457–1509). Річард загинув у битві і згодом став прототипом великого літературного персонажа, уособлення неситого владолюбства. (Як, можливо, пригадаєте, в сучасній історичній науці триває суперечка, наскільки обґрунтована така оцінка саме історичного Річарда, адже нова династія була зацікавлена в його інтенсивній демонізації, проте образ Річарда III з шекспірівської п’єси зберігає значення саме як яскраве художнє узагальнення певних людських якостей, незалежно від конкретних імені, місця й часу). Генрі став першим монархом династії Тюдорів Генріхом VII і одружився з небогою померлого Річарда, принцесою Єлизаветою Йоркською. Генріхові VII довелося утверджувати свою владу, і він увійшов в історію як сильний король.
Батько Томаса Ваєтта, дворянин з графства Кент Генрі Ваєтт (близько 1460–1536), за Річарда ІІІ зазнав утисків як прибічник Генрі Тюдора, але новий король виявив йому ласку: Генрі Ваєтт увійшов до Таємної ради. Коли у 1509 р. воцарився юний – 18-річний – Генріх VIII, Генрі Ваєтт зберіг місце в Таємній раді і увійшов до кола осіб, призначених наглядати за справами під час юності нового короля. Він мав і декілька інших відзнак. Синові Томасу Генрі Ваєтт дав гарну освіту. Заведено вважати, що Томас вступив до коледжу Святого Іоанна в Кембриджі.
Томас Ваєтт був одружений з Елізабет Брук, дочкою лорда Кобема, проте їх шлюб, формально зберігаючись, фактично розпався, бо Томас звинуватив дружину в невірності. Подружжя Ваєттів стало жити окремо десь з 1526 р.
В історії європейських міжнародних відносин це була доба так званих «італійських воєн» (1494–1559) – суперництва за землі і панівне становище в Італії, яка ще не була єдиною державою, між Францією та Іспанією, король якої з 1516 р. Карл I Габсбург (1500–1558) був також з 1519 р. імператором Священної Римської імперії під іменем Карла V. Генріх VIII, який був одружений з тіткою імператора Карла, Катериною Арагонською (1485–1536) і мав мрію здобути славу завойовника Франції, змінював свою позицію у цьому протистоянні, укладаючи союзи то з тією, то з іншою стороною, залежно від обставин. Його лорд-канцлер, архієпископ Йоркський Томас Вулсі (1473?–1530), намагався забезпечити для Генріха роль арбітра в цих конфліктах 3.
З 1527 р. Генріх став вживати заходів для того, щоб анулювати шлюб з Катериною Арагонською: він прагнув одружитися з молодшою коханою, яка народила б йому сина. Від шлюбу з Катериною Генріх мав дочку Мері (1516–1558), яка була на той час його спадкоємицею, проте король хотів, щоб йому спадкував саме син: це зміцнило б молоду династію, допомогло б уникнути її залежності чи від іноземної держави, чи від внутрішньої аристократії (адже дочка-спадкоємиця мала б коритися чоловікові). Те, що королева Катерина доводилася тіткою імператорові, відіграло роль при організації її спротиву рішенню чоловіка покинути її.
Дипломатична діяльність Томаса Ваєтта в 1526 та 1527 рр. у Франції, Венеції та Римі стосувалася створення Коньякської Ліги – союзу проти імператора Карла, куди увійшли король Франції Франциск I (1494–1547), який звільнився з полону імператора і відкинув договір з ним як нав’язаний в полоні, папа римський Климент VII (Джуліо Медічі, 1478–1534), правителі Мілану, Флоренції та Венеції. Генріх VIII офіційно був протектором Ліги і надав їй фінансування. Ваєтт був помічником головного представника Англії, який здійснював дипломатичні доручення щодо Ліги, але у 1527 р. головний представник зламав ногу і його завдання перейшли до ще зовсім молодого Ваєтта. У 1526 р. найманці на службі імператора вдерлися до Італії, протидіючи Лізі; Ваєтт потрапив у полон і був викуплений. Широко відомим трагічним епізодом цієї війни стало розграбування Риму найманцями імператорської армії у травні 1527 р. – il Sacco di Roma. Під тиском імператора Карла папа Климент не міг задовольнити бажання короля Генріха й анулювати його шлюб; це і призвело врешті-решт до розриву Генріха VIII з папським престолом. Кардинал Вулсі, який не зміг організувати анулювання шлюбу, втратив у 1529 р. посаду лорд-канцлера і був би страчений, якби не помер.
Є підстави вважати, що Томас Ваєтт співчував королеві Катерині Арагонській: він присвятив їй переклад твору Плутарха «Про спокій духа» (його переклад – «The Quyete of mynde»), який зробив з латинського перекладу наприкінці 1527 р. і який було опубліковано 1529 р. Цей переклад Ваєтта став майже єдиною його працею, опублікованою за його життя, єдиною, дата створення якої точно відома, однією з дуже небагатьох, які мають очевидну посвяту і яка прив’язана до конкретних місця й часу. 4 Доброчесна, сильна духом королева Катерина, молодша дочка знаменитих «католицьких королів» Іспанії Фердинанда й Ізабелли, була популярна в Англії, проте, можливо, Ваєтт мав і особисті причини не схвалювати анулювання королівського шлюбу.
Пізніше, у 1537–1538 рр. та 1539–1540 рр. Томас Ваєтт був англійським послом в Іспанії. На шляху туди в 1537 р. він написав листа своєму синові, який нещодавно одружився, із закликом до доброчесного життя і побажанням шлюбу, щасливішого за шлюб батьків. Повідомляють, що у 1537 р. на шляху до імператорського двору під час перетину кордону між частинами Іспанії, Каталонією та королівством Арагон, англійську місію зупинили та обшукали. Коли Ваєтт як посол заперечив проти сплати мита, йому відповіли: «Якби Христос або святий Франциск йшли з усіма учнями, і їм не вдалося б врятуватися». Посланець імператриці, який віз від неї імператорові шовкову квіточку, яку вона зробила, теж був підданий обшуку . 5.
У цей час ставлення до Англії в католицькому світі було зіпсоване через розрив Генріха VIII з папою римським. Становище далі ще ускладнилося, коли з’явилася перспектива франко-іспанського перемир’я. Ваєтт мав покращити стосунки Генріха VIII з імператором Карлом і не допустити союзу імператора з Франциском I проти Генріха VIII. Існувала можливість династичного шлюбу, який зміцнив би зв’язки між імператором та англійським королем — шлюбу між двоюрідними сестрою й братом Мері, дочкою Генріха VIII та Катерини Арагонської, та принцом з королівської сім’ї Португалії — інфантом Луїшем (1506—1555). Вони були двоюрідними братом і сестрою імператора Карла V, бо і Карл, і Луїш, і Мері були дітьми сестер — іспанських принцес, дочок Фердинанда й Ізабелли. Проте жодна зі сторін насправді не хотіла цього шлюбу. Згодом, у 1554 р., як відомо, англійська королева Марія I вийшла заміж за сина Карла V, отже – свого двоюрідного небожа, майбутнього великого короля Іспанії Філіппа II (1527–1598). Шлюб їх не вважається щасливим; Марія померла раніше за чоловіка і виявилася другою з чотирьох його дружин. Запобігти такому договору між імператором Карлом та Франциском I, де не брав би участі й англійський король, теж не вдалося. У травні 1538 р. Ваєтт був відісланий імператором до Англії з пропозиціями до Генріха VIII. Імператор обіцяв не укладати договору з Франциском I, якщо Ваєтт повернеться протягом 25 днів. За відсутності Ваєтта 18 червня 1538 р. між імператором і королем Франції було укладено Ніццьке перемир’я на 10 р.; Ваєтт повернувся 22 червня. У грудні 1538 р. папа римський Павло III (1468–1549) відлучив Генріха VIII від церкви, що підсилило небезпеку спільного іспано-французького вторгнення до Англії; проте імператор і король все ж замало довіряли один одному, і такого вторгнення не відбулося.
Ваєттові переважно не щастило у виконанні дипломатичних доручень, він пережив небезпеки і мав нагоди переконатися у мінливості долі. Проте під час перебування у Франції та Італії він одержав змогу наблизитися до їх культурних здобутків, міг навіть особисто познайомитися з цікавими для нього іноземними письменниками-сучасниками. Дипломатія, як і література, показувала йому можливості слів як засобу. У культурній сфері Томас Ваєтт виявився успішнішим дипломатом, ніж у політичній, хоча цікавість до політичних умов його діяльності, як дипломатичної, так і літературної, зберігається, що відображено і в художніх творах.
Сер Томас Ваєтт (він був посвячений у лицарі в 1535 р. 6) вважається засновником ліричної поезії англійського Відродження, автором, який запровадив до англійської поезії форми сонета і рондо; він використовував також дантівські терцини. Його відносять до поетів-петраркістів, тобто літературних наступників великого Франческо Петрарки (1304–1374), який оспівав свою любов до мадонни Лаури, прекрасної й недосяжної. Загалом творчість Ваєтта багата на різні форми та жанри: окрім сонетів і рондо він писав пісні, балади, епіграми, сатири, переспіви псалмів.
Форма сонета виникла, як вважається, в Італії у XIII ст.., назва походить від провансальського слова sonnet (пісенька). Сонет завжди складається з 14 рядків, розташування рим у них на практиці допускає різні варіанти, хоча найбільше відомі окремі типи, що виникли в італійській та французькій поезії. Це та з твердих форм європейської поезії, яка одержала найбільше поширення 7. Ваєтт для зручності застосування англійської мови створив форму сонета з трьох катренів 8 і кінцевого двовірша; властива його сонетам система рим — abba abba cddc ее. Форма рондо виникла у французькій поезії XIV ст. Класичне рондо має складатися з 15 рядків у трьох строфах по дві рими за схемою aabba, abbr, aabbar, де r — це рефрен, що не римується і повторює перші слова першого рядка 9.
Популярність сонетів Петрарки сприяла популярності форми сонета. Томас Ваєтт і перекладав англійською сонети Петрарки, і писав оригінальні твори, використовуючи петрарківські теми й образи. Іноді він міг перекласти лише першу строфу петрарківського сонета, а далі надати запозиченому образу свою інтерпретацію 10. Ваєтт продовжував відому поетам, включаючи Петрарку, традицію: до того, що вже існує, додавати нове 11. Часто, дуже часто кохана ліричного героя Ваєтта жорстока до нього, міняється до нього, насміхається з нього… Ліричний герой, втім, – також непостійний у своїх почуттях, у чому зізнається. Коментатори радять читачеві і пам’ятати про явище «куртуазної любові», гри в кохання, яка була важливим складником культури того часу, хоча іноді – невідомо, коли – гра могла перетворюватись на серйозне. Нарешті, переважна більшість поетичних творів Ваєтта була опублікована після його смерті – у 1557 р,, у колективній збірці, яка за іменем свого видавця, Річарда Тоттеля (близько 1530 – близько 1594), має в літературознавстві скорочену назву «Тоттелівська збірка» («Tottel’s Miscellany»). Заголовки у цій збірці редакторські. Там, де заголовок черговий раз сповіщає про почуття закоханого, можливо, первісно йшлося про інші переживання – кар’єрні або сприйняття політичних подій, почуття не автора, а інших осіб 12. Ваєтт у своїй поезії говорить не лише від імені коханця, що переживає пригоди, а й від імені царедворця, знайомого з усталеними формами придворного життя, з його спокусами та загрозами, його вишуканою грою та непевністю. Серед тем творів Томаса Ваєтта присутня і тема змін – коли на гірше, коли на краще, і не завжди це можна тлумачити лише як зміни у коханні.
У традиційній відповіді на питання «хто був прототипом жорстокої коханої» – ще один зв’язок між долею Ваєтта і долею королівської родини (або, можна сказати, між мистецтвом і політикою). Вважається, що нещасливий у шлюбі, але гарний і талановитий Ваєтт був закоханий в Анну Болейн (близько 1501–1536) – чарівну й освічену фрейліну, майбутню другу дружину Генріха VIII, причину розриву короля Англії з папою римським, яка стала вінчаною королевою Англії і матір’ю великої Єлизавети I (1533–1603), але несподівано була страчена за звинуваченням – навряд чи справедливим – у багаторазовій подружній зраді. Непрямі підтвердження версії про любов Ваєтта до Анни і про те, що до шлюбу Анни з королем вони були коханцями, коментатори знаходять у творах Ваєтта. За бажання гратися в асоціації і наполягати на зв’язку часів, можна побачити в темноокій брюнетці Анні Болейн (чи, точніше, героїні ваєттівських творів) попередницю «смуглої леді» шекспірівських сонетів. Принаймні, можна твердити, що таке тлумачення творів Ваєтта вплинуло на художній образ – чи то пак образи – Анни Болейн у інших авторів. Відомо, що Ваєтт згодом зустрів іншу кохану, Елізабет Даррелл, фрейліну Катерини Арагонської – про те, що ліричний герой має нове кохання, сповіщають і твори Ваєтта.
Та також відомо, що Ваєтт був у дружніх стосунках з організатором як умов для анулювання шлюбу Генріха VIII з Катериною Арагонською, так і пізнішої загибелі Анни Болейн – знаменитим головним радником Генріха VIII і своїм черговим тезкою Томасом Кромвелем (близько 1485 — 1540), юристом, який теж відвідав Італію, сином коваля, який зробив кар’єру другої людини в країні, став графом Ессексом, але був страчений, коли втратив королівську милість. Існують дві основні, такі, що взаємодіють, версії загибелі королеви Анни Болейн. За однією, король Генріх захотів позбавитися колись коханої дружини у такий спосіб, щоб законність його нового шлюбу не викликала сумнівів: Анна народила дочку Єлизавету, але не змогла народити сина. За іншою, ініціатором загибелі Анни вважається сам Томас Кромвель: у нього зіпсувалися стосунки з Анною, і крім цього, Кромвель став працювати на зближення Англії з імператором Карлом V, і з огляду на це позбавитися Анни було б корисним 13. Після смерті Анни Болейн, Генріх взяв шлюб з Джейн Сеймур (1508—1537), яка вважається контрастною за вдачею до Анни, тихою та лагідною, народила йому такого бажаного спадкоємця-хлопця, майбутнього короля Едварда VI (1537—1553), але померла за дванадцять днів по тому. Король Едвард помер зовсім юним – 15-річним – і найбільше відомий навіть не політикою утвердження протестантизму в Англії, а як прототип героя-принца з роману Марка Твена «Принц і жебрак» (1881). Зі свого боку, Томас Кромвель втратив ласку й захист короля тоді, коли у пошуках протестантського альянсу організував Генріху четвертий шлюб (1540) – з німецькою принцесою Анною Клевською (1515—1557), яка при особистій зустрічі не сподобалась королю, і їх шлюб було майже одразу анульовано.
Через близькість до Томаса Кромвеля сер Томас Ваєтт став персонажем сучасної нам художньої літератури: він з’являється у серії романів видатної письменниці Гіларі Мантел (1952—2022) «Вулфголл», «Везіть тіла» і «Дзеркало і світло», де звичайний негідник англійської історії, хоча й важливий будівельник англійської державності, творець королівської зверхності над церквою в Англії, отже – англійського суверенітету Томас Кромвель постає як змальований з очевидною авторською симпатією головний герой. Безпосередньо від письменниці сер Томас Ваєтт одержує облесливу характеристику як «джентльмен необмеженого інтелекту» 14, а романний Томас Кромвель висловлюється про сера Томаса Ваєтта так (дещо вульгарно, але з захопленням):
«Він говорить не для того, аби послухати свій голос, сперечається не лише через бажання довести свою перевагу. Ваєтт не складає любовних віршів одразу шести жінкам, як Джордж Болейн 15 , що сподівається заманити в темний куток хоча б одну і засунути в неї свій член. Ваєтт пише, коли хоче застерегти або засудити, – і не заради того, щоб зізнатись у своїх почуттях, а з метою їх приховати. Йому відома честь, але не відомі хвастощі. Ваєтт – чудовий придворний, проте добре знає, що цього замало. Вивчає світ без презирства, приймає без заперечення. Він утратив ілюзії, проте в нього залишилися надії 16. Його очі розплющені, а вуха чують те, чого не чують інші» 17 .
Син сера Томаса Ваєтта від його шлюбу, сер Томас Ваєтт Молодший (1521–1554), згодом за царювання королеви Марії I, дочки Генріха VIII і Катерини Арагонської, був незадоволений бажанням королеви вийти заміж за іспанського принца Філіппа, тому взяв участь у змові в інтересах дочки Генріха VIII і Анни Болейн Єлизавети і був страчений. Його ж син Джордж Ваєтт (1554–1624) став першим біографом Анни Болейн.
Сер Томас Ваєтт декілька разів за своє життя був ув’язнений. У травні 1534 р. він потрапив до в’язниці Фліт через бійку з лондонською сторожею (the Serjeants of London), у якій одного зі сторожі було вбито, але швидко дістав волю. Мабуть, найвідоміший широкому читачеві факт біографії Ваєтта: у травні 1536 р. він перебував у Тауері одночасно з Анною Болейн і її п’ятьма гаданими коханцями, але і тоді дістав волю. (Іноді припускають, що ціною цього могли стати свідчення проти Анни і звинувачених у перелюбі з нею 18). Ще інший раз був у січні 1541 р.: Ваєтта було обвинувачено у державній зраді за зневажливий відгук про короля і контакти з родичем Генріха VIII, який став ворогом короля, кардиналом Реджинальдом Поулом (1500–1558). Раніше Ваєтт планував вбити Поула 19 ; це не вдалося, проте ми можемо вважати, що не лише Поулові, але й Ваєттові пощастило. Відома написана Ваєттом захисна промова, у якій він намагався спростувати гадані обвинувачення і, зокрема, звернув увагу на те, що зміна в слові одного складу, чи на письмі, чи усно, може для розуміня правди дуже прислужитися чи спричинити хибу 20. Тоді Ваєтт до суду дістав помилування на прохання п’ятої дружини Генріха VIII, юної Катерини Говард (близько 1521–1542), кузини Анни Болейн. Томас Кромвель на той час вже наклав головою – в день весілля Генріха й Катерини Говард (28 липня 1540), але і Катерину згодом було страчено за звинуваченням у подружній зраді… Генріха пережила, хоча не надовго, його шоста дружина, Катерина Парр (1512–1548), розумна, навіть письменниця, для якої король був третім чоловіком. Після смерті короля Катерина Парр взяла четвертий шлюб — з братом Джейн Сеймур Томасом, але невдовзі померла.
Сер Томас Ваєтт не дожив до сорока років, але помер не на ешафоті — від хвороби. У своїй національній літературі він мав значних спадкоємців. Його слова — і вияв діалогу культур, і ілюстрація до популярної у нащадків різноманітної епохи, і слід, який людина, навіть не розкриваючи вповні своєї особистості, залишила по собі в поезії.
1. В. Шекспір. Гамлет, принц Датський (дія друга, сцена 2), переклад Л. Гребінки.
2. Передають також як Вайєтт або Ваятт. Щоб відрізнити від його сина Томаса, поета називають також сером Томасом Ваєттом Старшим.
3. Детальніше про це, наприклад: Ржевська В. Договірно-правова діяльність короля Англії Генріха VIII та кардинала Томаса Вулсі як складова «італійських війн» у XVI ст.. Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2012. – Вип. 127, ч.II. – С. 90 – 103.
4. Brigden S. Thomas Wyatt. The Heart’s Forest. . London: Faber & Faber, 2012. P. 132.
5. Letters and papers, foreign and domestic, of the reign of Henry VIII. London: Printed for her Majesty’s Stationery Office. 1891. Vol.XII, Part II. P.45.
6. Table of Dates. Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978. P. 35.
7. Гаспаров М. Л. Сонет // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. урков. — М.: Сов. энцикл., 1962—1978.
Т. 7: «Советская Украина» — Флиаки. — 1972. — Стб. 67—68.
https://feb-web.ru/feb/kle/kle-abc/ke7/ke7-0671.htm
8. Катрен — чотирирядкова строфа, що містить в собі завершену думку. А. Квятковский. Поэтический словарь. Москва: Советский писатель, 1966. С. 132.
9. Гаспаров М. Л. Рондо // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков. — М.: Сов. энцикл., 1962—1978.
Т. 6: Присказка — «Советская Россия». — 1971. — С. 392.
https://feb-web.ru/feb/kle/kle-abc/ke6/ke6-3922.htm
10. Детальний науковий огляд лірики Ваєтта і її значення: Боковець А. Лірика Томаса Вайєтта у контексті англійської ренесансної поезії першої половини XVI століття. Ренесансні студії. – 2012. – Вип. 18–19. – С. 3 – 34.
11. Brigden S. Op.cit. 6, ‘P.157.
12. Цю ідею розвиває Н.Шулман у книзі: Shulman N. Graven with Diamonds. The Many Lives of Thomas Wyatt. Courtier, Poet, Assasin, Spy. London: ShortBooks, Ltd. 2012.
13. Цю версію висловлено: Ives E. The life and death of Anne Boleyn: 'the most happy'. Oxford: Blackwell Publishing, 2005. P. 312–315.
14. Буквально ‘a gentleman of unlimited intellect’.У перекладі В. Михалюка «джентльмен, людина напрочуд розумна».
15. Джордж Болейн (близько 1503/1504–1536) – молодший брат Анни Болейн, відомий у свій час як поет і страчений серед гаданих коханців Анни. Втім, один з віршів, приписуваних Томасу Ваєтту, приписується також Джорджеві Болейну.
16. Буквально «Він не має ілюзій, та має надії ». (‘He has no illusions but he has hopes’).
17. Мантел Г. Везіть тіла. Роман / Пер. з англ.. В. Михалюк. –- Харків: Вид-во «Ранок»: «Фабула», 2024. – С. 302-303.
18. N. Shulman. Op.cit. P. 194.
19. N. Shulman. Op.cit. P. 283-284, 288.
20. N. Shulman. Op.cit. P. 328-336.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038849
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2025
Шуточный, конечно, ответ на знаменитое стихотворение Анны Андреевны Ахматовой "Эпиграмма" (1958) из цикла "Творчество:
Могла ли Биче словно Дант творить,
Или Лаура жар любви восславить?
Я научила женщин говорить,
Но, Боже, как их замолчать заставить?!
Наш ответ Анне Андреевне
Поэтом Биче не решилась быть,
Лауры строф судьба не сохранила,
Но мненье есть, что та могла творить,
Кого ославило перо Уилла.
23. 02. 2020
Анна Андреевна, как известно, была "нестратфордианцем", но популярный кандидат на роль прототипа "смуглой леди сонетов", дама-поэт Эмилия Бассано Ланье/Ланьер (1569 - 1645), подходит для ответа на "Эпиграмму". Историк А. Л. Рауз объявил о своей уверенности, что это Эмилию следует считать прототипом "смуглой леди", в 1970-е годы, уже после кончины Анны Андреевны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038395
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2025
Сонет о Гамлете, вдруг пожелавшем жить
- Мой принц! Ты правда хочешь умереть?
Запомнили, как ты провозглашаешь,
Что злобу мира нет уж сил терпеть,
Но искренне ли смерти ты желаешь?
Ты призывал ее, но сам убил.
Хоть признаешь, что с этим стал ты страшным,
Еще друзей-предателей казнил,
И радуешься, что живой пока что.
- Меня рукой карающей своей
Избрали небеса… Служу задаче.
Нет больше милой – и уйду я к ней.
Когда, не знаю – но не быть иначе.
Актер я, часть большой игры чужой…
Но подлости не послужу игрой!
24.04.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038386
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2025
Раніше робила [url="https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937956"]російський переклад[/url] цієї міської поеми, тепеп зробила український.
Ізабелла Вітні (роки життя невідомі, публікувалася в період 1567–1573). Перша в історії англійської літератури професійна поетка або принаймні перша в історії англійської літератури жінка, яка опублікувала світську поезію. Про життя Ізабелли вкрай мало точних відомостей, окрім того, що вона опублікувала дві збірки віршів – у 1567 та у 1573 рр., першу – видимо, у співавторстві. Судячи з творів, Ізабелла належала до дрібного дворянства, певний час, як було заведено, служила в Лондоні у знатнішої пані і вважала, що може займатися літературною діяльністю доти, доки не вийде заміж і не присвятить себе родині. Найзнаменитіший твір – опублікована у збірці 1573 р. міська поема «Спосіб її заповіту, і що вона залишила Лондону» («The Manner of Her Will, and What She Left to London»), у якій авторка, уявляючи Лондон як недоброго до неї коханого, з яким розлучається, складає опис Лондона другої половини XVI ст.
Мій український переклад:
Ізабелла Вітні
Спосіб її заповіту, і що вона залишила Лондону
Авторка, хоча не бажає полишати міста, за дружнього сприяння змушена поїхати. Тому вона уявляє, що готується вмерти, і складає заповіт у наступний спосіб: перераховує товари й багатства, які залишила тут в такому достатку, і призначає Лондон єдиним виконавцем своєї останньої волі
Вступ. Звернення до Лондона
Вже скоро маю від’їжджать –
Прощай же, місто славне!
На жаль, не можу пригадать,
Щоб милість ти являло.
Тому причин я для нудьги
Багато не згадаю,
Та маю визнати: я з тих,
Хто довго полишає.
Жінки є (я серед таких),
Що люблять так негідних,
Що, віддаляючись від них,
Страждають дуже сильно.
Час тільки допоможе нам:
З ним можемо навчитись,
Зміцніти нашим як серцям
Чи краще примиритись.
Твою жорстокість нині я
Доречно б пригадала:
У скруті, серед сум’яття,
Підтримки я не мала.
І року на твоїй землі
Даремно не прожити,
І завжди мусила тобі
Я за вбрання платити.
Так, так, жорстоким ти було,
Добрішим вже не станеш,
Та що було – то вже спливло,
Як йдеш, то пробачаєш.
З любов’ю й милосердям свій
Я заповіт складаю.
Які скарби лишу тобі,
У ньому називаю.
Тож відійди і зачекай,
Мені ж – майно ділити.
Кого згадаю, поважай,
Не спробуй обдурити!
Заповіт
Здорова я й при розумі,
Та грошенят замало.
Що є, тим я розпоряджусь,
Допоки гірш не стало.
Спочатку тілу і душі
Я долю призначаю:
На службу Господу хай йдуть,
Допоки мову маю.
Як замовчу, до Господа
Душа, в могилу – тіло,
Допоки не примусять встать,
Щоб нас усіх судили.
Тоді вони зустрінуться,
Щоб вічно радість мати,
І вірю: друзів всіх моїх
Нещастям не спіткати.
Таке ось рішення моє
Про тіло і про душу.
Засвідчіть: розум мій міцний,
Це проявити мушу.
Тепер про речі вирішу,
Які тут полишаю.
Хай ті, кому призначу їх,
Мої бажання знають.
Я залишаю Лондону –
Бо тут зросла до того –
Палаци й храми, навіть весь
Собор Павла Святого.
Ще будуть гарні вулиці,
На них людей все більше.
Це все утримувати слід,
То залишу я й інше.
Лишу для їжі м’ясників –
Вбиватимуть щоденно.
Край Темзи – пивоварів ще
І пекарів численних.
А посту хто додержує ,
Ті риби потребують.
Аж дві ось з нею вулиці,
Де часу не марнують.
На Вотлінг-Стріт і Кантвік-стріт
Є з вовною крамниці,
Як не брехня, на Фрайдей-стріт
Шукати льон годиться.
А тим, чий норов вже такий,
Що треба їм дорожче,
Лишу крамниці, де – шовки,
Нехай беруть, що хочуть.
На Чіп чепуруни хай йдуть,
Із шовком поруч прямо
Я ювелірів залишу –
Щасливі будьте, дами!
Тут є і блюда – вам в буфет,
Для поглядів принади.
Із сріблом, як і з золотом,
Для вашої відради.
Берети, капелюшки тут
І нескінченні, видко.
Не пасуватиме одна –
То іншу знайдеш швидко.
Як треба вам мережива –
Ось галерея Біржі .
Тут будуть тасьма, рукави
І пречудові брижі .
Якщо дрібниць потрібно вам –
Там, гребінець чи ножик –
Край Стокс лишаю хлопчика,
Знайти вам допоможе.
На Бірчін-лейн панчохи я
Всіх розмірів лишаю.
Хай пані будь-яка і пан,
Що схоче, обирає.
Як черевиків треба вам –
Сент-Мартін хай всміхнеться,
А ліжка будуть в Корнвеллі ,
З усім, що додається.
Жіночих треба вам кравців –
Живе край Боу більшість.
Там знайдете такого, що
Послужить якнайліпше.
Кравців для кавалерів теж
Є вулиці, й чимало.
Вам зроблять до землі плащі
З облямуванням гарним.
Край Темпл-Бар – артилерія,
Край Тауер-Гілл – пістолі.
Край Фліта є мечі й щити,
Їх знайдете доволі.
Поїли ви та одяглись,
Все – за моїм бажанням.
Для рота і для черева
Теж треба піклування.
Лишаю вам аптекарів –
Й солодким щоб поїли,
Для хворих – лікарів лишу,
Хвороби щоб спинили.
І забіяки теж тут є –
Без бійок їм не жити.
Щоб заспокоїти таких,
Їм треба кров пустити.
Знавців-хірургів їм лишу –
Хай ліки призначають,
Живуть хай довше крутії
І чесні не вмирають.
Вам треба солі, круп, свічок –
Чого іще шукати?
Це є у багатьох місцях,
Не стану шкодувати.
Вам доведеться оплатить
Покупки, достеменно.
Потреба у монетах є –
Тому ось Двір монетний.
Ось Двір Сталевий . Вина тут,
Сумним щоб веселитись,
І красені, що поки що
Не можуть оженитись .
Вони у пошуках дівок
(Якихось вдасться стріти).
Дівки ж без заохочення
Не стануть їх любити.
Будинки поруч залишу,
Де б відпочили люди.
Хай тут вони змивають бруд –
Повітря чистим буде.
Хай щосуботи страдники,
Від праці вже безсилі,
Сюди приходять відпочить –
Гарнішають в неділю.
Коли потрібно щось шукать,
Не буде пошук довгим:
Я в Лондон мало принесла,
Та не взяла нічого.
Ось так я з городянами
Старалась поділитись.
Тепер причину бідним дам
Про мене щоб молитись.
В’язницям дещо я лишу,
Хоча і небагато,
Та за пожертву їм я все ж
Їх згадки буду варта.
Спочатку Каунтер. Хай боржник
Розтрати уникає.
Буває, що і чесний хтось
Від неї потерпає.
Як друзі їх не викуплять,
То грізна буде доля.
Лиш Яма випадає їм
З кімнаткою Тісною .
Хай Ньюгейт має сесію,
На місяць раз проводить.
Заразі злочинів нехай
Зростати не дозволить.
Суд декому життя лиша,
Тавро їм тільки ставить,
Та захист дорогий такий,
Що шле на жебри навіть.
А тих, хто смерті заслужив, -
Присяжні так вважають –
На Голборн-Гілл нехай везуть :
Ганьбу так довшу знають.
Та шкапу залишу я їм –
Вона їх муки зменшить.
Вона доправить їх туди ,
Де стратять їх нарешті.
Хоч Фліт не поблизу стоїть,
Як раптом не згадаю
Його, мене він прокляне
Скоріш, ніж поховають.
Нехай йому – папіст старий,
Це буде стовп під дахом,
Й для милостині скриньку дам
Я в’язням-бідолахам.
Що, перехожі, дивно вам,
Чом смієтесь таємно?
Тому, що не згадала я
Ще Ладгейта , напевно.
Не маю наміру брехать
Чи жартувать сьогодні.
Вважала, що для мене він,
Як вистачить здоров’я
І як мені повірить хтось
Так, щоб заборгувала:
Коли надійде час платить,
Сховатись тут бажала.
Я б заховалась серед тих,
Хто впертості не зрадить:
Вже краще боржником помре,
Ніж кредитору платить.
Та надто нині я слабка,
Ніхто не довіряє…
Інакше буде: Ладгейту
Банкрутів залишаю.
А палітурникам-майстрам,
Що край Павла Святого,
Бажаю я в достатку жить:
Їх праця – до вподоби.
Хай серед них мій видавець
Також прибуток має:
Хто друг мені, за твором цим
До нього завітає.
Дівчатам бідним удівців
Лишаю я багатих.
Хай поберуться, та живуть:
Їх щастя знайде раптом.
А вдів багатих молоді
Хай наречені мають.
Наказую їм: хай жінок
Належно поважають.
Не можна, щоб прикраси їх
У хаті нудьгували.
А з грішми луснуть гаманці:
Порожні швидше б стали!
Нехай край брами кожної,
Де в’їхать в Лондон можна,
Торговки фруктами усіх
Стрічають перехожих.
Лишить щось маю Смітфілду :
Колись тут проживали
Мої батьки. Безпам'ятність
Негарною б назвали.
Тому нехай торгують тут
І кіньми, і биками,
І буде тут лікарня хай
З кульгавими й сліпцями.
Бедлама не забуду теж:
Я часто тут бувала.
Йому лишаю багатьох,
Хто мовить геть без ладу.
Лишу сторожу Брайдвеллу ,
Де грішниць покарають;
Хай ріжуть крейду, хай прядуть
І млин хай обертають.
Не можете спокійно жить
І любите судитись –
Я в іннах судових лишу
Старанних вам юристів.
Згадаю Канцлерський я суд:
В його лишаю іннах
Чимало я молодиків,
І жвавих, і кмітливих.
Ось книги їм у торгівців –
Є скрізь, знайти не важко!
Від Лондона усіх скарбів
Нехай їм буде частка.
Як від навчання втомляться,
Розваг як побажають –
Танцюють хай, фехтують хай
І хай у теніс грають.
Неділями принаймні хай
Ще матимуть розваги:
Хай їм актори про дива
Показують вистави.
Ось що лишаю, Лондоне.
Дари розподіляла
І зовні, і всередині
Тебе, і пригадала
Все те, що користь принесе.
Дивись, будь доброчесний:
Коли мене не буде тут,
Роздай мій спадок чесно.
Нічого не назвала я,
З чим в путь піду останню,
Але ж я буду на землі
Саме роздратування.
Хай тільки саван матиму,
Що від ганьби вкриває.
Ховають хай без галасу
Й ніхто вже не згадає.
Ні дзвонів, ні оплакувань
Не треба замовляти,
Не хочу я і поминок:
Без сенсу це розтрата.
А краще порадій, що я
З нікчемного йду світу
І що, щоб всі мої дари
Як слід, розподілити,
Єдиний виконавець – ти:
Бо я тебе любила,
І, щоб дарунки іншим дать,
Довір’ям наділила.
Тобі згодиться помічник –
Про нелегке прошу я -
Тож доленька щасливая
Тобою хай керує
І розоритись не дає.
Живи щасливо й мирно;
Нехай дні, щастя служники,
Дадуть все, що потрібно.
Прийми ж цю допомогу, хай
Веде тебе в усьому…
Вже стомлена я і слабка,
Тому скінчу на цьому.
Тим, хто захоче розпитать,
З тобою як розсталась,
Скажи, що поспішала я
І коротко прощалась.
Як зичить хтось мені добра
Чи скучить хтось за мною,
Звели їм менше сумувать
Для любого спокою.
Як шкода їм, що я пішла,
То нагадай, що гірко
Я тут страждала, та від них
Не здобула підтримки.
Прощай же тисячу разів!
Нехай зло не спіткає,
Нехай звитяжцем будеш ти,
А ворог твій тікає!
І хоч вже не побачимось –
Я маю певність в тому –
Щоб завжди був щасливим ти,
Бажатиму невтомно.
Двадцятий нині жовтня день,
Як календар нам каже,
Рік нині тисяча п’ятсот
Сімдесят третій також
Від часу, як Христос родивсь.
Я власноруч писала
І заповіт свій Лондону
Вручила, як сказала.
А свідки – ось вони: Папір,
Перо та ще й Чорнило,
І Час мені пообіцяв,
Що берегтиме силу
Моїх велінь. Нехай рідня
Не буде заважати…
На цьому замовкаю я,
Бо маю від’їжджати.
Finis . Ізабелла Вітні
Переклад 21 - 23.04.2025
Країнознавчі коментарі будуються на коментарях у виданні: Women Writers in Renaissance England. An Annotated Anthology edited by Randall Martin. Pearson Education Limited, 2010.
У 1563 р. державою було встановлено три пісні дні, коли було заборонено їсти м’ясо; від посту звільнялися хворі. Судчи з висловлювання в оригіналв – ‘and such as orders do observe’, «для таких, хто додержує посту» – піст не всіма додержувався однаково суворо.
Чіп – Чіпсайд, можливо, найулюбленіша для городян і приїжджих з вулиць Лондона.
Галерея Біржі – в оригиналі її назва Pawn. Це крита галерея Королівської біржі, де велася торгівля.
Брижі – в оригіналі назва ruff (раф).
Стокс – ринок в центрі лондонського Сіті, названий так, ймовірно, тому, що раніше на цьому місці стояли колодки.
Сент-Мартін — ймовірно, Сент-Мартін-ле-Гран (St Martin-le-Grand) у східному кінці Сент-Мартінс Лейн (St Martin’s Lane), де продавалися дешеві одяг й взуття.
Корнвелл (Cornwall) – ймовірно, це помилка в оригіналі й має читатися Корнгілл (Cornhill), де був великий ринок.
Боу – церква Сент-Мері-ле-Боу.
Двір Сталевий (Stillyard) – подвір’я купців Ганзи, де продавалися рейнські вина.
Не можуть оженитись – підмайстрам заборонялося одружуватись протягом семи років їх служби.
Каунтер — далі перераховуються декілька лондонських в’язниць (можливо, тому, що Ізабелла побоювалася потрапити до в’язниці за борги). Каунтер – дві в’язниці для боржників.
Яма (‘the Hole’) – камера для ув’язнених зовсім без грошей. Ув’язнені в ній мали простягати кошик, щоб перехожі кидали туди їжу.
З кімнаткою Тісною (в оригіналі little ease) – тісна камера, де в’язень не міг ані стояти, ані сидіти.
Ньюгейт – знаменита лондонська в’язниця для злочинців. Колись її було відремонтовано за гроші, що залишилися після знаменитого лорд-мера Річарда Віттінгтона (якому легенда подарувала кішку).
На Голборн-Гілл нехай везуть – через Голборн засуджених до смерті везли до місця страти на Тайберн.
Вона доправить їх туди – буквально «або зламає їм шиї, або помчиться від натовпу».
Фліт – знаменита в’язниця для тих, кого визнали винуватими Зоряна палата чи Канцлерський суд (і туди ж відправляють сера Джона Фальстафа і його компанію наприкінці другої частини шекспірівського «Генріха IV»).
Ладгейт – в’язниця для боржників і банкрутів.
Мій видавець – його звали Річард Джонс.
Смітфілд – в ньому знаходились ринок коней і шпиталь Святого Варфоломія, а також проводився Варфоломіїв ярмарок (див. однойменную п’єсу Бена Джонсона).
Бедлам — знаменитий дім душевнохворих у лікарні Святої Марії Віфлеємської (див. «Короля Ліра»). Туди ходили дивитися на них для розваги.
Брайдвелл – там знаходилася жіноча в’язниця.
Інни – судові (the Inns of Court, і зараз існують) і Канцлерського суду (the Inns of Chancery) – служили центрами підготовки юристів. Їх називали третім університетом Англії.
Finis — кінець (лат.).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025
На сцене Бенедикт и Беатриче,
Дразниться, как сойдутся, — их обычай.
И зритель смотрит на смешную пару
В комедии прославленной и старой.
Он слишком знает, дальше что случится:
В конце должны насмешники жениться.
А ведь могли они и разбежаться,
И колкостей взаимных испугаться.
Они могли всегда шутить, встречаясь,
В серьезном и себе не признаваясь.
Их подтолкнула дружеская шалость,
Но дело довершить беде досталось.
Вот говорят о горе и обиде,
И нежный огонек впервые виден,
И нет острот блестящего тумана,
Который им мешал признаться явно.
Среди беды — пусть зритель удивится —
Любви благословение родится.
04.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038315
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.04.2025
18.04.2025. Сьогодні керувала секцією на студентській науковій конференції. Дуже скоро після початку було оголошено повітряну тривогу. Довелося спускатися до підвалу й проводити конференцію там.
Керівництво, бажаючи показати, які ми сучасні, спустило тему «Штучний інтелект та міжнародні відносини». (Спустило не до підвалу, а як загальну тему конференції). Тема нашої секції, відповідно – «Штучний інтелект і міжнародне право».
Студенти, до мого задоволення, впоралися добре. Розповідали про вплив штучного інтелекту на правила ведення війни і на діяльність міжнародних судових установ: в тому числі, на одержання доказів і на їх можливу підробку з допомогою deepfake.
Мені спало на думку обговорити зі студентами, як штучний інтелект міг би вплинути на вирішення справи в шекспірівському «Венеціанському купці». Студенти п’єси не знали, але вислухали переказ сюжету й мої пропозиції з цікавістю.
Як, ймовірно, пам’ятаєте, там йдеться про фунт людського м’яса, який негативний, та яскравий і неоднозначний лихвар-єврей Шейлок думає відсудити (тобто вирізати) як пеню в купця Антоніо, позитивного, та антисеміта й, видимо, таємного гея. А гарна дівчинка Порція, перевдягнена юним доктором права Балтазаром, вирішує справу й рятує Антоніо, оскільки вексель не дає Шейлокові права пролити кров Антоніо чи вирізати хоч трохи більше чи менше, ніж фунт м’яса (що практично неможливо реалізувати).
Студенти одразу ж розумно припустили, що такий договір про фунт м’яса має бути визнаний недійсним. Так воно й мало б бути. Людське м’ясо не є об’єктом цивільного обігу, і сам Шейлок спочатку пропонує укласти договір жартома. Чинність договору можна було б оспорити, та сама Порція проти цього, щоб не створювати прецеденту. (У їх Венеції є прецеденти).
Я спробувала розвинути думку, що, якби справу вирішував штучний інтелект, міг би вирішити її і на користь Шейлока, і на користь Антоніо.
1) На користь Шейлока. Це, ймовірно, легше. Штучний інтелект в ролі судді не боровся б за милосердя, прочитав би договір поза контекстом (закон проти іноземців, що посягають на життя венеціанців, на який посилається Порція) і присудив би фунт м’яса позивачеві. Таким чином, концепція п’єси гине. Штучний інтелект був би неупереджений і не прагнув би, як Порція, врятувати Антоніо.
2) На користь Антоніо. Це складніше, але також можливо.
A) Штучний інтелект як виконавець міг би вирізати в Антоніо точно фунт м’яса, але навіть він не зміг би не пролити крові.
B) Штучний інтелект міг би вирізати фунт м’яса не в живого, а в штучного Антоніо – комп’ютерної моделі, персонажа мультфільму: щоб і задовольнити позивача, і уникнути вбивства.
C) Одна гарна студентка в своїй доповіді зауважила, що рішення штучного інтелекту залежать від завантаженої до його пам’яті практики. У цьому випадку міг би вирішити справу на основі італійської новели, яка послужила джерелом сюжету шекспірівської п’єси.
Та обрати, який спосіб застосує штучний інтелект, яку програму запустити, все одно мала б людина. Все одно потрібна людина для вирішення справи, навіть якщо машина буде суддею.
В підвалі витратили час із сенсом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2025
До числа послідовників Джеффрі Чосера (біля 1342/43 – 1400), найбільшого поета англійського Середньовіччя, належить Джон Лідгейт (біля 1370 – біля 1451), монах бенедиктинського монастиря в Бері-Сент-Едмундс. Він народився в селищі Лідгейт, у графстві Саффолк, був освічений, відвідав Париж, писав у багатьох жанрах і став виключно плідним автором: вважається, що написане ним складає близько 145 тисяч рядків. Деякі твори приписувалися йому, але згодом його авторство було спростоване. Сучасники визнавали його найталановитішим з послідовників Чосера.
Лідгейт жив у часи Столітньої війни, і це мало відобразитись у його творчості. За його життя Англія досягла найбільших за цю війну успіхів і згодом їх втратила.
Серед найзначніших творів Лідгейта – «Книга про Трою» (Troy Book), переклад, а точніше – переказ «Historia destructionis Troiae» («Троянської історії») італійського автора Гвідо делле Колонне. Книга Лідгейта написана між 1412 та 1420 на замовлення Генріха, принца Уельського, який став королем Англії Генріхом V (царював у 1413 – 1422) і одним з англійських героїв Столітньої війни: він одержав перемогу у битві при Азенкурі 25 жовтня 1415 р., досяг укладення у 1420 р. миру в Труа, за яким Англія й Франція, залишаючись двома окремими державами, мали перебувати під владою англійських королів з династії Ланкастерів, одружився з дочкою французького короля і помер в статусі спадкоємця французького престолу; тесть, душевнохворий король Франції Карл VI (царював у 1380 – 1422), пережив його майже на два місяці.
Король Генріх – герой поеми «Облога Гарфлера і битва при Азенкурі, 1415», опублікованої вперше близько 1530 р.
4
без імені автора. Джон Лідгейт часто визнається автором цієї поеми (найправильніше буде сказати, що вона йому приписується), яка містить художні вільності, але показує жорстокість середньовічної війни. Характер короля Англії зображено тут як складний, чого і слід було очікувати: король то висловлює увагу до радників, то азартний, то жорстокий, то побожний і милосердний. Автор висловлює королю свою симпатію, хвалячи його побожність, відвагу і прив’язаність до рідної землі.
Лідгейт писав і вірші про куртуазну любов, і недобрі сатири проти жінок, але на честь Богородиці створив вірші, що прославляють Її як Даму серця автора напередодні Валентинова дня. У цьому творі перераховані й інші жінки, гідні поваги чи просто цікавості, яких слід було знати поетові цієї епохи, та всіх їх перевершує Богородиця. Цей твір звернений до вдови Генріха V і матері його сина, Генріха VI – Катерини де Валуа (1401 – 1437), дочки короля Франції Карла VI, знаменитої красуні з не найлегшою долею, яка могла б стати королевою одночасно і Англії, і Франції, якби Генріх V прожив трохи довше. Згодом королева-мати Катерина вийшла заміж за валлійця Оуена Тюдора, і вони стали предками знаменитої англійської королівської династії Тюдорів (1485 – 1603). У «Хвалі миру», де кожна зі строф завершується словом peace («мир»), автор із допомогою численних біблійних і частково античних асоціацій переконує читачів у цінності миру.
Належна до історії світової літератури творчість Джона Лідгейта – дзеркало його часу, але також може слугувати зв’язку часів, бодай і дуже віддалених між собою.
З глибокою повагою,
перекладачка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037387
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2025
Among the followers of Geoffrey Chaucer (c. 1342/43 – 1400), the greatest poet of the English Middle Ages, is John Lydgate (c. 1370 – c. 1451), a monk in the Benedictine abbey of Bury St. Edmunds. He was born in the village of Lydgate, Suffolk, was well-learned, visited Paris, wrote in many genres and became a most prolific author: it is believed, that he has written about 145 thousand lines. Some works were attributed to him, but later his authorship of them was denied. Contemporaries believed him to be the most talented of Chaucer’s followers.
Lydgate lived in the times of the Hundred Years War, and this had to be reflected in his works. During his life, England achieved its greatest success in this war and then lost it.
Among the most significant of Lydgate’s works is ‘Troy Book’, which is a translation, or, to be exact, a retelling of ‘Historia destructionis Troiae’ (‘History of the destruction of Troy’) of an Italian author Guido delle Colonne. Lydgate’s book was written between 1412 and 1420 on the commission of Henry, Prince of Wales, who became King of England Henry V (reigned in 1413 – 1422) and one of the English heroes of the Hundred Years War: he won the battle of Agincourt 25 October 1415, in 1420 achieved the conclusion of the Peace of Troyes, according to which England and France, though remaining two separate states, were to be ruled by English kings of Lancaster dynasty, married the daughter of the French king and died having the status of the heir to the French throne; his father-in-law, the mentally ill King of France Charles VI (ruled in 1380 – 1422), outlived him for almost two months. King Henry is the character of the poem ‘The Siege of Harfleur and the Battle of Agincourt, 1415’, first published c. 1530 with no author’s name. John Lydgate is often recognized as the author of this poem (it will be most correct to say that it is
6
attributed to him), which, though obtaining a poetic license, demonstrates the cruelty of medieval war. The character of the King of England is expectedly depicted here as complex: the king is sometimes attentive to his councillors, sometimes hazardous, sometimes cruel, sometimes pious and merciful. The author expresses his sympathy to the king, praising his piety, bravery and devotion to his motherland. Lydgate wrote both verses on courtly love and unkind satire against women, but in honour of Our Lady, he created verses that praise Her as the Lady of the author’s heart on the eve of St. Valentine’s Day. In this work, other women worthy of respect or just of interest, whom a poet of the epoch had to know, are also named, but Our Lady excelles them all. This work is addressed to Henry V’s widow, Catherine de Valois (1401 – 1437), daughter of French king Charles VI, a renowned beauty whose fate was not the easiest, and who might have become Queen of both England and France, had Henry V lived a bit longer. Later Queen Mother Catherine married a Welshman Owen Tudor, and they became ancestors of the famous English royal dynasty, the Tudors (1485 – 1603). In ‘A Praise of Peace’, where each stanza ends with the word ‘peace’, the author persuades his readers of the value of peace with the help of numerous Biblical and partly Graeco-Roman associations.
Belonging to the history of world literature and being the mirror of their author’s time, the works of John Lydgate may also serve the joining of times, even though the distance between those times may be a large one.
With best regards,
the translator
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037358
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.04.2025
К числу последователей Джеффри Чосера (ок. 1342/43 – 1400), крупнейшего поэта английского Средневековья, принадлежит Джон Лидгейт (ок. 1370 – ок. 1451), монах бенедиктинского монастыря в Бери-Сент-Эдмундс. Он родился в деревне Лидгейт, в графстве Саффолк, был образован, посетил Париж, писал во многих жанрах и стал исключительно плодовитым автором: считается, что написанное им составляет около 145 тысяч строк. Некоторые произведения приписывались ему, но затем его авторство было опровергнуто. Современники признавали его наиболее талантливым из последователей Чосера.
Лидгейт жил во времена Столетней войны, и это должно было отразиться в его творчестве. При его жизни Англия достигла крупнейших за эту войну успехов и затем их утратила.
Среди наиболее значительных произведений Лидгейта – «Книга о Трое» (Troy Book), перевод, а точнее – пересказ «Historia destructionis Troiae» («Троянской истории») итальянского автора Гвидо делле Колонне. Книга Лидгейта написана между 1412 и 1420 по заказу Генриха, принца Уэльского, ставшего королем Англии Генрихом V (царствовал в 1413 – 1422) и одним из английских героев Столетней войны: он одержал победу в битве при Азинкуре 25 октября 1415 г., добился заключения в 1420 г. мира в Труа, по которому Англия и Франция, оставаясь двумя отдельными государствами, должны были находиться под властью английских королей из династии Ланкастеров, женился на дочери французского короля и умер в статусе наследника французского престола; тесть, душевнобольной король Франции Карл VI (царствовал в 1380 – 1422), пережил его почти на два месяца.
Король Генрих – герой поэмы «Осада Гарфлера и битва при Азинкуре, 1415», опубликованной впервые около
8
1530 г. без имени автора. Джон Лидгейт часто признается автором этой поэмы (правильнее всего будет сказать, что она ему приписывается), содержащей художественные вольности, но показывающей жестокость средневековой войны. Характер короля Англии изображен здесь как сложный, чего и следовало ожидать: король то высказывает внимание советникам, то азартен, то жесток, то благочестив и милосерден. Автор выражает королю свою симпатию, хваля его благочестие, отвагу и привязанность к родной земле. Лидгейт писал и стихи о куртуазной любви, и недобрые сатиры против женщин, но в честь Богородицы создал стихи, прославляющие Ее как Даму сердца автора в канун Валентинова дня. В этом произведении перечисляются и другие женщины, достойные уважения или просто интересные, которых следовало знать поэту той эпохи, но всех их превосходит Богородица. Это произведение обращено к вдове Генриха V и матери его сына, Генриха VI – Екатерине де Валуа (1401 – 1437), дочери короля Франции Карла VI, знаменитой красавице с не самой легкой судьбой, которая могла бы оказаться королевой одновременно и Англии, и Франции, если бы Генрих V прожил немногим дольше. Впоследствии королева-мать Екатерина вышла замуж за валлийца Оуэна Тюдора, и они стали предками знаменитой английской королевской династии Тюдоров (1485 – 1603).
В «Хвале миру», где каждая из строф оканчивается словом peace («мир»), автор при помощи многочисленных библейских и частично античных ассоциаций убеждает читателей в ценности мира.
Принадлежащее к истории мировой литературы творчество Джона Лидгейта – зеркало его времени, но также может служить связи времен, пускай и очень отдаленных между собой.
С глубоким уважением,
переводчица
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037357
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.04.2025
Посвящение и вступление к моему сборнику : И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. С. 3, 5.
Моей маме.
Переводчица
К читателю
Женщины любят читать о женщинах, в особенности о сильных личностях, чьи истории жизни занимательны, – это если не безупречная истина, то распространенное мнение. Женщины любят писать о женщинах – это мнение столь же распространено. Переводить написанное авторами-женщинами, жившими в эпоху Возрождения, – значит объединять эти увлекательныe занятия.
В этом сборнике участвуют: одна великая королева, две знатные дамы и две дамы не столь знатные, но красноречивые. Высказываются они на довольно разнообразные темы. Их стихи – о религии и о политике; о страданиях, опасностях и победах; о шутках судьбы и ее серьезности; об утратах, тоске и преданности; об обидах и прощении. О семейных привязанностях. О мире большого города и о настроении природы в поместье. О необходимости справедливости и защиты женского достоинства. Конечно, было бы очень заметно отсутствие чего-то ожидаемого, если бы отсутствовала тема любви.
Почти все эти женщины были музами других авторов – или же существуют такие предположения.
При помощи стихов они могут приблизиться к нам, а мы – посетить их в их мире, увидеть из него наш и, – если захотим, – беседуя с ними, себя самих рассмотреть лучше.
Будем благодарны им за это.
С уважением и пожеланиями здоровья,
переводчица
Иллюстрация: обложка с фотографиями, которые сделал папа.
В оформлении книги использованы фотографии С.В. Ржевского. В верхнем ряду слева направо: купол собора Святого Петра, Ватикан; Вестминстерское аббатство, Лондон. В нижнем ряду слева направо: Кафедральный собор Пресвятой Девы Марии, Солсбери; Дворец дожей, Венеция
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037250
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.04.2025
Биографическая статья из моего сборника: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. C. 7-12.
Виттория Колонна, маркиза ди Пескара
(1490/1492–1547)
Италия эпохи Возрождения – не единое государство, и несколько из числа итальянских государств той эпохи нужно назвать, чтобы представить читателю Витторию Колонна. Семья Колонна принадлежала к высшей аристократии Рима; из этой семьи происходил один из римских пап, Мартин V (Оддоне Колонна, 1369–1431, понтификат с 1417). Отец Виттории, знаменитый кондотьер Фабрицио Колонна (ум. 1520) – персонаж трактата Никколо Макиавелли (1469–1527) «О военном искусстве», где выступает как выразитель идей Макиавелли об этом предмете. Мать Виттории, Агнесе ди Монтефельтро (1470–1523) была из рода герцогов Урбино.
Брак Виттории (1509) с Ферранте (Фернандо) д'Авалосом, маркизом ди Пескара (1490–1525), был заключен в знак союза ее семьи с аристократической семьей жениха из Неаполитанского королевства. Оно ко времени их свадьбы находилось под властью короля Арагона – одного из государственных образований в основе Испании.
Виттория была предана мужу и писала, что они – плоть единая. Но известно, что Ферранте увлекался другими женщинами; детей в браке не было; к тому же Ферранте долго был на войне, выступая на стороне императора Священной Римской империи Карла V, он же – король Испании Карл I (1500–1558) против короля Франции Франциска I (1494–1547). Все же по крайней мере один раз Ферранте послушался совета жены. Ферранте обеспечил Карлу победу в знаменитой битве при Павии (1525), когда Франциск был взят в плен, но за этот успех Ферранте не был достаточно вознагражден. Когда ему затем предложили участвовать в изгнании Карла из Италии, Виттория возразила. Ферранте не стал выступать против Карла, а, напротив, – выступил против Милана, власти которого предложили этот план. Осаждая герцогский замок в Милане, Ферранте умер от ран – или, предположительно, от яда.
После смерти мужа Виттория прожила вдовой немногим больше двадцати одного года. Сперва она хотела уйти в монастырь, причем выбрала монастырь с очень строгим уставом. Но этому воспротивился сам папа римский Климент VII (Джулио Медичи, 1478–1534, понтификат c 1523), попросту запретив монахиням принимать ее под страхом отлучения от церкви. Виттория, однако, могла жить при монастыре в качестве гостьи, не становясь монахиней.
В дальнейшем Виттория так и постаралась уподобить свою жизнь в миру монашеской. Она жила в монастырях как гостья, оплакивала мужа, предавалась размышлениям о религии. Вместе с тем она оставалась сиятельнейшей маркизой ди Пескара – знатной дамой, авторитетной фигурой, обладающей политическим влиянием, которое иногда могла использовать. Но более известна она благодаря своей добродетельной жизни, своей поэзии, сперва распространявшейся только в рукописях, своим религиозным исканиям и своей дружбе с людьми литературы и искусства, тянувшимися к ней и глубоко уважавшими ее.
В поэзии Виттории Колонна выделяют две темы. Одна – тоска по умершему любимому мужу. Здесь в Виттории усматривают последовательницу великого Франческо Петрарки (1304–1374) и его сонетов к мадонне Лауре, хотя лирика Виттории обладает своеобразием. Другая тема – религия. Исследователи отмечают, что религиозная лирика Виттории отражает ее интерес к идеям протестантизма, распространявшимся в то время в Европе. Виттория никогда не порывала с католической церковью, но была согласна, что ее необходимо реформировать.
Среди друзей Виттории были Бальдассаре Кастильоне (1478–1529), автор популярнейшего трактата «Придворный», и Пьетро Бембо (1470–1547) – кардинал, поэт и литературный критик, автор трактата «Рассуждение в прозе о народном языке». Она переписывалась с сестрой Франциска I Маргаритой Наваррской (1492–1549), также писательницей, увлекшейся идеями протестантизма.
Духовным наставником Виттории, которым она всей душой восхищалась и к которому чрезвычайно привязалась, был кардинал Реджинальд Поул (1500–1558), происходивший из английской королевской семьи Йорков и, следовательно, – родственник со стороны матери английского короля Генриха VIII Тюдора (1491–1547, царствовал с 1509). А король Генрих, как известно, долго не имел наследника мужского пола, что делало йоркских родственников потенциально опасными и создавало для них опасность. Кардинал Поул был сторонником реформы католической церкви, но не разрыва Англии с папским престолом. Разрыв этот произошел вследствие «Большого дела короля» (the King's Great Matter, 1527–1533). Знаменитейший исторический сюжет, семейная драма с национальными и международными последствиями: Генриху VIII потребовалось аннулировать брак с королевой Екатериной Арагонской, а с помощью Климента VII сделать этого не удалось. Тогда на помощь королю Англии пришли решительные меры: вывод церкви из подчинения папе и подчинение ее королю. Генрих VIII ожидал поддержки Реджинальда Поула, которому сперва оказывал милость, но тот и словом, и делом выступил против короля. Генрих ответил грозно: были казнены брат и мать кардинала Поула. Мать, племянница двух королей Англии, лично не виновная в действиях против царствующего короля, умерла особенно мучительно (1541).
Поул попросил Витторию Колонна стать его приемной матерью, хотя разница в возрасте между ними была недостаточной. Виттория сделала его своим наследником – однако кардинал был вынужден отказаться от наследства маркизы в пользу ее родни. Позднее кардинал Реджинальд Поул стал в Англии архиепископом Кентерберийским. Это произошло в правление королевы Марии I (1516–1558, царствовала с 1553) – дочери Генриха VIII и Екатерины Арагонской, старавшейся защитить память матери и вернуть страну к католицизму. По совпадению, как бы знаменующему конец этапа в истории страны, королева и архиепископ умерли в один день.
Самый знаменитый, самый любимый потомками из друзей Виттории Колонна – великий скульптор Микеланджело Буонарроти (1475–1564). Скульптор – и художник, и архитектор, и военный инженер, и поэт. Если заходит речь о Виттории Колонна – ее представляют как друга Микеланджело; в биографиях Микеланджело есть и должно быть место для Виттории Колонна. Они встречались, с удовольствием беседовали, обменивались письмами и подарками. Виттория подарила Микеланджело рукопись своих духовных стихов, Микеланджело делал ей в подарок рисунки и посвящал стихи.
Она – жена, но муж в ней говорит,
И даже божество; и так случилось:
Cо мной, внимавшим, чудное свершилось,
Кто мною был – мне не принадлежит.
Я, право, рад, и чудо не страшит: Тот бывший «я», вознесшись, стал мудрее,
Он с жалостью вниз смотрит на меня.
И так влечет ее прекрасный вид,
Что мыслить суетно уже не смею:
В красе других лишь смертность вижу я.
Спасительница дивная моя,
В огне и водах к счастью Вы ведете,
Пусть мне меня назад Вы не вернете!1.
Ирвинг Стоун в своем романе о Микеланджело «Муки и радости» («Агония и экстаз») (1961) изобразил чувство Микеланджело к Виттории как позднюю страсть, оставшуюся без ответа из-за верности маркизы покойному мужу. Все же биографы чаcто считают поздней любовью Микеланджело прекрасного юношу Томмазо Кавальери, а Витторию именно другом. Судя по сохранившимся свидетельствам, Виттория и Микеланджело дорожили этой дружбой и знали, что оба дорожат ею. В одном из сонетов Микеланджело говорит Виттории, что может создать их общий портрет – в камне или в красках, подчеркивая, как Виттория прекрасна и как он жалок, чтобы их видели вместе спустя столетия. Этот портрет должен был дать обоим долгую жизнь и свидетельствовать о любви Микеланджело к маркизе. Биографы с тех пор создают их общие портреты в слове, хотя и не такие, как предлагается в этом сонете – подчеркивая скорее не контраст, а душевную близость.
Первый биограф Микеланджело, художник Асканио Кондиви (1525–1574) сообщает, что Микеланджело был влюблен в божественный дух маркизы2. Он также передает воспоминание Микеланджело, часто упоминаемое с тех пор в биографиях. Микеланджело пережил Витторию и жалел о том, что, когда пришел к ней, уже лежащей на смертном одре, поцеловал не ее лоб или лицо, а только руку3.
Cтихи Виттории Колонна были впервые изданы в 1538 г. без ее разрешения, и до ее смерти вышло всего 12 их изданий. Вслед за этим примером в Италии было опубликовано множество сборников стихов, написанных женщинами.
1 Перевод В. Ржевской.
2 Condivi A. Vita di Michelagnolo Buonarroti raccolta per Ascanio Condivi da la Ripa Transone. URL: http://archiv.ub.uni-heidelberg.de/artdok/volltexte/2009/714/ P. 47.
3 Condivi A. Op. cit. P. 48.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037249
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.04.2025
Биографическая статья из моего сборника: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. - С.23-26.
Елизавета Тюдор
(королева Англии Елизавета I)
(1533–1603, царствовала с 1558)
Превосходное образование и склонность к творческой деятельности – важные черты образа Елизаветы I, знаменитой Глорианы, способствующие длительному интересу к ее личности. Елизавету часто представляют как актрису на престоле, использующую артистизм в политических целях, но при этом отдают должное и другим ее талантам – в том числе музыканта и писателя.
Первый историк царствования Елизаветы Уильям Кемден (1551–1623) во вступлении к книге о ее царствовании «Анналы» с восторгом пишет об образовании и одаренности своей героини. Еще до восшествия на престол Елизавета изучила латынь, греческий, французский и итальянский языки4 (впоследствии она владела не менее, чем семью языками, в число которых входили также испанский и уэльский5, в каком-то объеме известный ей с детства6, предположительно, от ее прислужницы Бланш Парри (1507/8–1590)). Под руководством своего учителя Роджера Аскэма7 (1515?–1568) Елизавета в юности прочла многих классиков античной литературы (всего Цицерона, многое из «Историй» Тита Ливия, речи прославленного афинского оратора Исократа, две из которых Елизавета перевела на латынь, трагедии Софокла), прочла Новый Завет на греческом языке, а также познакомилась с догматикой протестантизма в изложении немецкого гуманиста и теолога Меланхтона (Филиппа Шварцерда, 1497–1560). Роджер Аскэм восхищался способностями воспитанницы: «Ее ум свободен от женской слабости, ее упорство равно мужскому, и ее память долго удерживает то, что быстро схватывает»8. На основе знакомства с классиками Елизавета выработала свой литературный стиль; по сообщению Кемдена, она ежедневно читала и предавалась литературному творчеству «не суеты ради, но ради упражнений в жизни и добродетели, так что по учености она была даже чудом среди государей своего времени»9.
Склонность к чтению и литературную одаренность Елизавете было от кого унаследовать. Ее знаменитый отец Генрих VIII, кроме прочих причин для долгой славы, был отлично образован, писал стихи и музыку. Известно два стихотворения, приписываемых матери Елизаветы, королеве Анне Болейн (ок. 1501–1536), а также ее двустишие, адресованное Генриху VIII и сохранившееся в записи ее рукой. Брат Анны, следовательно – родной дядя Елизаветы, Джордж Болейн (ок. 1503/1504–1536) писал стихи, хотя в наше время уже невозможно установить, какие именно принадлежат ему. Вероятно, к ним относится одно из стихотворений, приписываемых его сестре Анне, 'Oh Death, rock me asleep'. Родственником со стороны матери Елизавете приходится один из наиболее значительных поэтов эпохи Генриха VIII, Генри Говард, граф Сарри10 (1517—1547), как и мать Елизаветы, и Джордж Болейн, казненный ее отцом, человек весьма беспокойный и один из основоположников формы сонета в английской литературе, а также основоположник в ней белого стиха. Писательницей была и последняя мачеха Елизаветы – шестая жена Генриха VIII, королева Екатерина Парр (1512–1548).
Известные стихи Елизаветы читаются как поэтические иллюстрации к ее биографии. Так, в 1554 г. Елизавета подозревалась в участии в заговоре против своей сводной сестры, королевы Марии I. Вначале Елизавета была заключена в Тауэр, а затем около года находилась под арестом в королевской резиденции в Вудстоке, дабы ее контакты с сообщниками были исключены. Ко времени этого заключения относятся стихи «Надпись на стене в Вудстоке».
Соперничество королев Елизаветы Тюдор и Марии Стюарт (1542—1587) носило не только политический, но и личный характер. Среди многих причин для сопоставления двух королев, ставшего таким популярным и в науке, и в художественных произведениях, — также и то, что обе они были образованными женщинами и поэтами. Стихотворение Eлизаветы 'The doubt of future foes exiles my present joy' (в этом сборнике — «Тень новой смуты гонит прочь покой») написано, по-видимому, около 1568 г. под влиянием бегства Марии, лишившейся престола, из Шотландии в Англию. Елизавета опасается угрозы своей власти со стороны Марии, которую называет в этих стихах «дочерью раздора» ('daughter of debate').
Вероятно, самое известное стихотворение Елизаветы – 'On Monsieur's Departure' («На отъезд Месье», в этом сборнике — «Елизавета Тюдор — на отъезд французского принца», приводятся русский и украинский переводы). «Месье» («Господин») – это титул Франсуа11, герцога Алансонского и Анжуйского (1555—1584), младшего брата королей Франции Франциска II, Карла IX и Генриха III, младшего сына другой знаменитой государственной дамы эпохи – королевы Екатерины Медичи (1519–1589). Переговоры о браке между ним и Елизаветой были длительны; Месье дважды приезжал в Англию. Он был много моложе предполагаемой невесты и некрасив. Елизавета, по всей видимости, хотела воспользоваться этой возможностью все-таки создать свою семью, однако перспектива брака королевы с женихом-католиком вызвала резкое неприятие части подданных Елизаветы, и в 1582 г. ей пришлось проститься с Месье, как выяснилось, навсегда. К этому времени и относят появление стихотворения 'On Monsieur's Departure', в котором Елизавета сожалеет о том, что роль королевы вынуждает ее скрывать и подавлять свои истинные чувства. Авторы художественных книг и фильмов иногда предполагают, что недостижимый возлюбленный, о котором идет речь в этих стихах, – другая, более давняя привязанность Елизаветы, ее друг детства, а затем — фаворит Роберт Дадли, граф Лестер (1532/1533–1588). Елизавета не могла выйти за него замуж по политическим причинам, но его последнее — предсмертное — письмо сохранила до конца своих дней.
Елизавета любила заниматься литературным переводом. Среди авторов, которых она переводила, – сестра Франциска I Маргарита Наваррская, Цицерон, Гораций, Плутарх, Сенека, Боэций.
В силу своего исключительного положения и благодаря созданному ей образу королева была главной музой своей эпохи в своей стране. Она стала музой, в частности, для великого поэта Эдмунда Спенсера (1552/1553–1599) и для своего фаворита сэра Уолтера Роли (ок. 1552/1554 – 1618).
4 Camden W. The Introduction. Annales Rerum Gestarum Angliae et Hiberniae Regnante Elizabetha (1615 and 1625) with the annotations of Sir Francis Bacon. A hypertext critical edition by Dana F. Sutton. The University of California, Irvine. Posted March 27, 2000. Revised February 1, 2001. URL:
5 Queen Elizabeth I facts and myths. Royal Museums Greenwich.
URL:
6 Education of Queen Elizabeth I. Elizabethan Era. URL:
7 Передают также как «Ашэм» или «Эшем».
8 Plowden A. Tudor Women, Queens and Commoners. Cheltenham: The History Press, 2002. P. 123.
9 Camden W. Op. cit.
10 Передают также как «Серрей» или «Суррей».
11 Eго полное имя было Эркюль Франсуа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037199
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.04.2025
Биографическая статья из моего сборника: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. С. 32-35.
Изабелла Уитни
(годы жизни неизвестны, публиковалась в период 1567–1573)
Изабеллу Уитни называют первой профессиональной поэтессой в истории английской литературы или, по крайней мере, первой в истории английской литературы женщиной, опубликовавшей светскую поэзию12. О жизни ее известно с достоверностью лишь то, что она опубликовала два сборника стихов в 1567 и 1573 гг. Первый сборник, видимо, был коллективным сборником, в котором она участвовала: два стихотворения в нем подписаны инициалами Is. W. Выводы о жизни и личности Изабеллы можно делать, толкуя ее стихи. Но делать предположения о личности автора на основании его художественных произведений – увлекательное занятие, требующее строгой оговорки: выводы не будут безупречны, так как автор может фантазировать. Фантазий автора даже следует ожидать. Однако именно тот образ, который им создан, прежде всего воспримет читатель.
Произведения подсказывают, что Изабелла Уитни принадлежала к мелкому дворянству и находилась на службе в Лондоне в 1560-е гг. По-видимому, она служила у более знатной дамы, как было принято; по-видимому, однажды лишилась этой службы. Также судя по стихам, Изабелла нуждалась в деньгах и не могла похвастаться крепким здоровьем. Однажды она уехала из Лондона. В то время, как были написаны ее изданные стихи, она не была замужем – может быть, у нее был неудачный роман (это, опять же, то, что стихи позволяют и даже побуждают вообразить). Она считала, что может заниматься литературной деятельностью лишь до тех пор, пока не выйдет замуж и не погрузится в следующие из этого заботы. У нее было также по крайней мере три сестры и два брата, которым она адресовала письма в стихах.
Предполагают, что Изабелла была младшей сестрой Джеффри Уитни (ок. 1546 – ок. 1601) родом из Чешира, опубликовавшего в 1586 г. книгу «Выбор эмблем» ('The Choice of Emblems'). В завещании Джеффри не упомянута сестра по имени Изабелла: или Джеффри ее пережил, или она вышла замуж и упоминается в завещании брата под своей новой фамилией.
Первый сборник, где опубликованы произведения Изабеллы, – «Копия письма, недавно написанного в стихах молодой благородной дамой ее неверному любовнику. С предупреждением всем молодым благородным дамам и просто девушкам опасаться мужской лести. Сочинение Из. У. Дополнено любовным письмом молодого человека, наивернейшего в любви, непостоянной и вероломной девице» ('The Copy of a letter, lately written in meeter, by a yonge Gentilwoman: to her unconstant Lover, With an Admonition to al yong Gentilwomen, and to all other Mayds in general to beware of menns flattery. By Is. W. Newly ioyned to a Loveletter sent by a Bacheler, (a most faithfull Lover) to an unconstant and faithles Mayden'). Изабелла признана автором двух стихотворений, опубликованных в этом сборнике. Одно – письмо к возлюбленному, который женится на другой. Лирическая героиня его не без труда прощает и желает ему обрести невесту, сочетающую в себе всяческие достоинства. Другое стихотворение – то самое предупреждение девушкам и женщинам, что мужчина, объясняющийся им в любви, может быть неискренен. Чтобы избежать страданий, его следует испытать. (Мысли этих стихов можно противопоставить мысль знаменитой баллады Фридриха Шиллера «Перчатка»: если возлюбленная испытывает – значит, она не любит). Хотя название «копия письма» как будто располагает читателя поверить, что стихи вдохновила подлинная история, здесь сказалось и влияние великого поэта Древнего Рима Публия Овидия Назона (43 г. до н.э. – 17/18 г. н.э.), певца любви и затем изгнанника. В «Копии письма» заметно знакомство с поэмой Овидия «Героиды», где героини античной мифологии пишут письма мужьям и возлюбленным. «Предупреждение» прямо содержит ссылку на поэму Овидия «Искусство любви»: вот где учат, как обманывать доверчивых... Два последних стихотворения в сборнике – конечно, мужские жалобы на женскую неверность.
Другой сборник Изабеллы Уитни – «Милый букетик, или симпатичное собрание, содержащее сто десять философических цветов» ('A Sweet Nosegay, Or pleasant Posye: contayning a hundred and ten Phylosophicall Flowers'). Сто десять цветов – это сто десять четверостиший, афоризмов в стихотворной форме. В сборник «Милый букетик» вошли также письма автора в стихах родственникам и друзьям, а также три ответа на эти письма. Сюда вошло и наиболее знаменитое произведение Изабеллы Уитни – ее поэма «Завещание Лондону» ('The Manner of Her Will, and What She Left to London').
Сюжет этой городской поэмы строится на двузначности выражения «я оставляю» – «я расстаюсь» и «я отдаю по завещанию». Лирическая героиня, собираясь расстаться с Лондоном, осматривает его на прощанье и завещает разным объектам в нем то, что там и так есть, а некоторым лицам в нем – то, что у них уже есть, либо то, что им хотелось бы получить. Долго рассказывает, где какие покупки можно сделать; затем переходит к перечислению тюрем, на основании чего предполагают, что Изабелла опасалась попасть в тюрьму за долги; упоминает и другие пункты. Все вместе складывается в длинное, но живое описание Лондона второй половины XVI в. Авторский юмор поэмы временами – грубый, временами – грустный. Голос автора звучит как голос человека, который долго шутит, потому что опечален. Лирическая героиня еще и представляет себе Лондон как возлюбленного, с которым расстается. Она желает ему счастья, хотя признает, что он не раз огорчил ее.
К сожалению, нельзя с уверенностью сказать, была ли чьей-нибудь музой Изабелла Уитни, но, должно быть, ее музой был Лондон. И, может быть, теперь она – одна из его муз.
12 Isabella Whitney on False Lovers. Female & Male Voices in Early Modern England. An Anthology of Renaissance Writing / edited by Betty S. Travitsky and Anne Lake Prescott. New York: Columbia University Press, 2000. P. 357.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037198
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.04.2025
Биографическая статья из моего сборника: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. С.62-66.
Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук
(1561–1621)
Поэт, переводчик и меценат Мэри Сидни принадлежала к семейству, стоявшему вблизи трона Англии. Ее дед по материнской линии, Джон Дадли, герцог Нортумберленд (1504–1553), был на вершине власти в стране в конце царствования cына Генриха VIII, юного короля Эдуарда VI (1537–1553, царствовал с 1547). Джон Дадли принял меры к тому, чтобы после смены монарха власть осталась у семьи Дадли. Король решил изменить порядок наследования, лишая прав на престол своих сестер – Мэри и Елизавету. Вместо них его преемницей должна была сделаться леди Джейн Грей (ок. 1537–1554), юная родственница королевской семьи по боковой линии, брак с которой Джон Дадли устроил одному из своих сыновей. План не удался, и в царствование Марии I Джон Дадли был казнен – как и погубленные интригой Джейн и ее муж. Но один из других сыновей Джона Дадли, Роберт, впоследствии граф Лестер, стал фаворитом следующего монарха – Елизаветы I. Отец Мэри, сэр Генри Сидни (1529–1586), занимал должности лорда председателя совета Уэльса и марки14, а также лорда наместника Ирландии. Мать Мэри (тоже Мэри, между 1530 и 1535 – 1586), дочь Джона и сестра Роберта Дадли, была приближенной придворной дамой королевы Елизаветы I.
Из этой семьи происходит даже несколько поэтов, самый известный из которых – старший из братьев Мэри, сэр Филип Сидни (1554–1586).
Один из героев своей страны, сэр Филип Сидни имеет славу «последнего английского рыцаря» и рыцаря протестантизма. В отличие от осторожной королевы, он считал, что бороться за протестантское дело открыто с оружием в руках необходимо. Хотя Филип Сидни и был крестником самого короля Испании Филиппа II (1527–1598)15, он воспитывался как протестант; решающим образом его взгляды определило, по всей видимости, то, что, будучи юным путешествующим дворянином, он оказался в Париже во время Варфоломеевской ночи (1572)16. Филип ожидал, что активно проявит себя в государственной деятельности, но длительное время должен был ограничиваться участием в придворных турнирах и меценатством. Выступив против брака королевы с Франсуа Алансонским и Анжуйским, Месье, он попал в немилость к королеве, хотя она и стала впоследствии крестной его дочери. Временное удаление от двора способствовало той славе, какую в конце концов получил Филип Сидни: у него появилось больше возможностей для литературной деятельности. Среди его произведений – пасторальный роман «Аркадия», посвященный им своей сестре и другу Мэри, в замужестве – графине Пембрук. Мэри была образованна и любознательна: знала латынь и греческий, а также французский и итальянский языки, искусно вышивала, интересовалась химией.
Когда же сэр Филип Сидни был, наконец-то, отправлен в Нидерланды оказывать поддержку на войне с Испанией, он был ранен в стычке у города Зютфен и умер от последствий ранения незадолго до того, как ему исполнилось бы тридцать два года. Смерть его вызвала в Англии скорбь многих, выражавшуюся, в частности, в сочинении поэтических произведений, посвященных памяти покойного.
Для Мэри Сидни, в замужестве – Герберт, графини Пембрук, было существенным то, что она – сестра героического Филипа Сидни. Она посвятила себя сохранению памяти брата, отредактировала и издала его произведения. Филип Сидни начал перелагать английскими стихами псалмы Давида. Мэри продолжила и окончила эту работу, выполнив большую ее часть. Переводы псалмов Мэри сопроводила стихами в честь королевы, которую, выражая восхищение ее одаренностью и политическими достижениями, она сравнивает с царем Давидом, и в честь ангельского духа сэра Филипа.
Псалмы в английском стихотворном переводе стали наиболее известным трудом Мэри Сидни Герберт, графини Пембрук, доставив ей славу переводчика и религиозного поэта. Они распространялись в рукописи и были популярны. К другим произведениям Мэри принадлежат перевод «Превосходного рассуждения о жизни и смерти» французского писателя и политика-гугенота Филиппа Дюплесси-Морне (де Морне, 1549–1623), перевод трагедии французского поэта и драматурга Робера Гарнье (1544–1590) «Антоний» о знаменитом политике и полководце Древнего Рима, возлюбленном Клеопатры, а также перевод «Триумфа смерти» Франческо Петрарки. Из оригинальных (не являющихся переводами) стихов Мэри сохранилось мало. Одно из этих произведений – диалог в стихах по поводу планировавшегося визита королевы Елизаветы в поместье Пембруков Уилтон-хаус. В этой сценке двое пастухов прославляют королеву под именем Астреи, богини справедливости.
От брака (1577) с Генри Гербертом, графом Пембруком (ум. 1601), заключенного, когда невесте было пятнадцать лет, а жениху – за сорок, у Мэри было четверо детей. К несчастью, две дочери умерли рано. Двум сыновьям, Уильяму (1580–1630) и Филипу (1584–1650), посвящена при своем издании одна из великих книг мировой литературы – сборник пьес «Господина Уильяма Шекспира комедии, истории и трагедии», иначе «Первое Фолио» (1623). Распространено мнение, что старший из братьев, Уильям Герберт, граф Пембрук (также писавший стихи) мог быть прототипом (или одним из прототипов) «прекрасного друга» из шекспировских сонетов. Якобы Мэри, желая таким оригинальным способом побудить сына жениться, заказала Уильяму Шекспиру (1564–1616) написать первые семнадцать сонетов (в одном из которых, третьем, упоминается, хотя не названа по имени, мать их адресата). В пользу этой версии высказался, например, известный современный британский писатель Питер Акройд в своей биографии Шекспира17. Она отражена также в книге «Смуглая леди. Три новеллы о Шекспире» советского писателя Юрия Домбровского (1969). Джордж Бернард Шоу считал, что Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук – прототип одного из шекспировских персонажей, вдовствующей графини Руссильонской, матери Бертрама, из комедии «Все хорошо, что хорошо кончается» (значит, как Бертрам изображен, наверное, Уильям Герберт)18. Все же Уильям Герберт, граф Пембрук как прототип «прекрасного друга» уступает в популярности другому аристократу, старше его по возрасту – Генри Ризли, графу Саутгемптону (1573–1624).
Среди поэтов, принадлежащих к кругу Мэри, были Эдмунд Спенсер и Сэмюэл Дэниэл (1562–1619), посвятивший ей свои сонеты к Делии и написавший трагедию о Клеопатре, парную трагедии «Антоний». Графине Пембрук посвятила стихотворение, ища ее покровительства, другая женщина, также английский религиозный поэт того времени – Эмилия Бассано, в замужестве Ланье.
14 Пограничный район Англии и Уэльса.
15 Филипп, тогда еще – не испанский король, а наследник престола, стал мужем английской королевы Марии I. Когда для семьи Дадли наступили тяжелые времена из-за неудачной попытки Джона предотвратить воцарение Марии, Филипп способствовал улучшению положения этой семьи, возвращению ей земель и титулов.
16 Володарская Л.И. Первый английский цикл сонетов и его автор. Сидни Филип. Астрофил и Стелла. Защита поэзии. Москва: Наука, 1982. С. 259.
17 Ackroyd P. Shakespeare: The Biography. London: Vintage Publishing, 2009. P. 284–285.
18 Эту мысль Шоу высказал в предисловии к своей комедии «Смуглая леди сонетов» (1910).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037152
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.04.2025
Биографическая статья из моего сборника: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. С. 74-80.
Эмилия Бассано Ланье
(1569–1645)
Эмилия Бассано, по мужу Ланье, была дочерью, женой и матерью английских придворных музыкантов; она пережила и отца, и мужа, и сына. Отец ее, Баптиста Бассано (ок. 1512–1576), принадлежал к известной семье придворных музыкантов, приехавшей из Венеции. Он был, вероятно, крещеный еврей. С матерью Эмилии, Маргарет Джонсон (ок. 1544–1587), они не были повенчаны. Эмилия воспитывалась при дворе Сьюзан Берти, вдовствующей графини Кентской (1554–после 1596), где получила хорошее образование и, должно быть, впервые познакомилась с идеями защиты достоинства женщин.
В историю литературы Эмилия вошла как первая женщина, опубликовавшая сборник стихов на английском языке в XVII веке, как религиозный поэт и как женщина, уверенно и красноречиво высказывающая в своем творчестве идеи необходимости защиты женского достоинства, по тем временам вызывающие.
Рано оставшись сиротой, Эмилия сделалась еще прежде, чем ей исполнилось двадцать лет, любовницей женатого человека, много старше ее и принадлежавшего к высшей знати страны. Это был Генри Кэри, барон Хансдон (ок. 1524/26–1596) – двоюродный брат королевы Елизаветы I, сын ее тетки со стороны матери Мэри Болейн. Вероятно, он был не только двоюродным, но и сводным братом королевы – непризнанным внебрачным сыном Генриха VIII, почему и получил имя Генри. Когда Эмилия забеременела, Хансдон выдал ее замуж (1592) за Альфонсо Ланье, также придворного музыканта. Имя сына Эмилии, Генри (1593–1633), должно, по-видимому, указывать на то, что отцом его был лорд Хансдон.
Альфонсо растратил приданое жены, и хотя он участвовал в предприятиях фаворита королевы Роберта Девере, графа Эссекса (1565–1601), благосостояния семье это не принесло. У Альфонсо и Эмилии была общая дочь, которая, к несчастью, умерла маленькой. Альфонсо умер в 1613 г.
В 1597 г. Эмилия консультировалась о будущем у астролога Саймона Формана (1552–1611). Форман, кроме прочего, знаменит своим дневником, ставшим одним из источников по истории Лондона конца XVI – начала XVII вв. В дневнике есть записи об Эмилии и о том, как Форман пытался сделать ее своей любовницей. По-видимому, это ему не удалось, что вызвало его раздражение против Эмилии, отразившееся в записях19.
В 1611 г. Эмилия издала сборник стихов 'Salve Deus Rex Judaeorum' – «Привет Тебе, Господи, Царь Иудейский». Собственно 'Salve Deus Rex Judaeorum' – это поэма, обращенная к Маргарет Расселл, в замужестве Клиффорд, графине Камберленд (1560–1616), добродетелями которой автор продолжительно восхищается. Эмилия прибегает к библейскому сюжету Страстей Господних, чтобы воспеть женщин из Библии. Наиболее известным местом поэмы стало «Оправдание Евы», в котором автор доказывает, что Ева виновна лишь в доверчивости и в любви к мужу, с которым хотела поделиться обретенным знанием, и провозглашает, что вина Евы перед человечеством меньше, чем вина мужчин, казнивших Христа.
Кроме того, сборник содержит несколько обращений в стихах и прозе к читательницам и в особенности к тем из них, кто мог бы оказать покровительство поэту. В их числе – королева Анна (1574–1619), жена нового короля Иакова I, и Мэри Сидни Герберт, графиня Пембрук. В стихах к королеве Анне соседствуют библейские образы и образы античной мифологии. Автор прославляет царствующую королеву, прося ее о покровительстве, но при этом высказывается с уважением и о королеве Елизавете I.
В сборник вошло и большое стихотворение «Описание Кукема» ('The Description of Cook-ham'). В нем Эмилия вспоминает, как составляла компанию графине Камберленд и ее дочери Анне во время их пребывания в поместье Кукем. Эмилия, должно быть, была учительницей Анны. «Описание Кукема» считается первым в английской литературе стихотворением об усадьбе ('a country-house poem'). Интересно оно описанием того, как природа выражает определенное настроение: все в Кукеме счастливо принимать леди Маргарет и грустит, когда леди Маргарет готовится к отъезду. Интересно оно также сетованиями автора на общественное неравенство, разделяющее людей, которые иначе могли бы всегда быть друзьями.
В сборник вошли отдельные обращения к леди Маргарет (в прозе) и к ее дочери Анне (в стихах). Стихи к Анне, в замужестве – графине Дорсет (1590–1676), исполнены глубокого религиозного чувства и восхищения их адресаткой, которую автор призывает во имя Бога посвятить себя делам милосердия. При этом стихи содержат и элементы социальной критики: по мнению автора, знатность определяется не происхождением, а личными качествами человека.
Отзывов современников о сборнике Эмилии не осталось20. Автору пришлось пережить новые испытания. Школа, которую Эмилия открыла, оказалась неудачным предприятием; Эмилия была арестована за долги21; ее сын Генри умер при жизни матери, хотя оставил ей двух внуков. От двора Эмилии удалось добиться пенсии.
Интерес к личности и сборнику Эмилии Ланье вызывают не только ее феминистические идеи, но и биографическая версия, способная пробудить воображение тех, кто ее узнает, – хотя необязательно убедить.
В 1973 г. историк А.Л. Рауз, изучавший дневники Саймона Формана, заявил с уверенностью, что это Эмилия – прототип знаменитой «смуглой леди сонетов». То есть, это она была любовницей Шекспира, заставлявшей его страдать от ревности и изменившей ему с его покровителем. Рауз допустил неточности, и его идентификация легендарной роковой женщины не стала общепризнанной, хотя имеет сторонников и вызвала к жизни исторические романы, где Шекспир и Эмилия изображены как любовники.
Конечно, рекомендуется помнить, что «смуглая леди» может быть вымышленным персонажем или если не вполне вымышленным, то собирательным образом. Женившемуся в восемнадцать лет на беременной невесте и долго жившему отдельно от семьи Шекспиру приписывают многочисленные любовные похождения в его «лондонский период» – по вкусу того, кто приписывает, хотя и не вовсе без оснований. Знаменит анекдот из серии «актерские проказы» о том, как молодой Шекспир отбил у молодого Ричарда Бербеджа (ок. 1567–1619), главного актера их труппы, неизвестную даму, назначившую свидание исполнителю роли Ричарда III. Эмилия Ланье остается одним из возможных прототипов образа возлюбленной из сонетов. Не лишним будет привести замечание о Шекспире его друга-соперника, также великого драматурга и также не отличавшегося в молодости целомудрием Бена Джонсона (1572–1637): «Свои пороки он искупал своими добродетелями, в нем было больше такого, чем следует восхищаться, нежели такого, что следует прощать»22. (Бен Джонсон, однако, сделал эту запись в связи с творчеством, а не с личной жизнью). Но версия о том, что великий поэт и драматург мог любить женщину, также известную как поэт, обращает на себя внимание пишущих женщин. Было высказано мнение, что публикация 'Salve Deus Rex Judaeorum' в 1611 г. – это ответ Эмилии на публикацию шекспировских сонетов в 1609 г.23
Наверное, весомый аргумент в пользу версии, что Эмилия Ланье была прототипом «смуглой леди» – то, в каких контекстах в шекспировских пьесах появляется имя Эмилия. Например, по мнению Алисон Финдлей, автора словаря «Женщины у Шекспира», это имя ассоциируется у Шекспира, по-видимому, с привязанностью между женщинами, с женской общностью и силой24. Нельзя не вспомнить жену Яго – соответствующий персонаж есть в новелле Джамбаттисты Джиральди Чинтио (1504–1573), послужившей источником сюжета трагедии «Отелло», но там у жены негодяя-поручика нет имени и она остается в живых в финале. Некоторые реплики, относящиеся к Эмилии в пьесе, приобретают, как кажется, особое звучание, если предположить: они написаны из расчета на то, что их услышит бывшая любовница, находящаяся в публике, и она должна себя узнать. Объясняя Дездемоне, что жены изменяют, потому что мужья заслуживают («Отелло», акт 4, сцена 3), Эмилия рассуждает в духе «Оправдания Евы», хотя к моменту написания «Отелло» (ок. 1603) оно еще не издано. Когда Эмилия называет Бьянку, любовницу Кассио, проституткой (strumpet), та отвечает: «Я не проститутка, но веду жизнь такую же порядочную, Как и вы, так оскорбляющая меня» ('I am no strumpet, but of life as honest As you that thus abuse me') («Отелло», акт 5, сцена 1); между тем Бьянка – действительно, куртизанка. При всем том Эмилия – положительный персонаж. Она только невольно способствует гибели своей госпожи и подруги и сама погибает, разоблачая клевету Яго. А ведь есть еще и другие Эмилии. Есть аббатиса в «Комедии ошибок»: она объясняет ревнивой жене Адриане, что не следует из ревности слишком сильно упрекать мужа, а то он с ума сойдет, и объявляет о своем намерении излечить мужа Адрианы от якобы настигшего его именно по этой причине безумия («Комедия ошибок», акт 5, сцена 1). Если Эмилия – имя любовницы, то вся сцена может быть недоброй шуткой молодого Шекспира в адрес его многострадальной супруги. Есть придворная дама королевы Гермионы, несправедливо обвиненной мужем в неверности в «Зимней сказке», – пьесе, сюжет которой напоминает «Отелло», но конец счастливый. Есть принцесса в «Двух знатных / благородных родичах»25 ('The two noble kinsmen') – написанной в соавторстве пьесе, сюжет которой взят из «Кентерберийских рассказов» Чосера. Из соответствующего «Кентерберийского рассказа» – «Рассказа рыцаря» – в пьесу пришло и имя Эмилия (точнее, у Чосера – Эмили). Принцесса становится предметом любовного соперничества между главными героями, но сама не влюблена ни в кого из них. Сперва она ничего не знает об их любви, а узнав, затрудняется выбрать из двоих одного. Эмилия добра и просит о милосердии к обоим героям, когда им угрожает казнь (акт 3, сцена 6), но может показаться, что в способности вызвать зрительские симпатии она несколько уступает другому женскому персонажу пьесы, хотя и считающемуся в литературной критике задуманным как комический26, – Дочери тюремщика, влюбленной в одного из героев, Паламона, который и становится мужем Эмилии.
Все эти построения увлекательны, хотя не до конца убедительны. Как бы то ни было, образ Эмилии-поэта оказался дополнен образом Эмилии-музы. И наоборот, сторонникам соответствующей версии «смуглая леди» представляется не только как музыкант (об этом прямо говорится в сонете 128), но и как поэт.
19 Woods S. Lanyer. A Renaissance Woman Poet. New York, Oxford: Oxford University Press, 1999. P. 27.
20 Brackett V. The Facts on File Companion to British Poetry, 17th and 18th Centuries. New York: Facts On File, Inc., 2008. P. 252.
21 Brackett V. Op. cit. P. 251.
22 Jonson Ben. On Shakespeare. Timber: Or Discoveries. URL: http://home.hiwaay.net/~paul/jonson/discshake.html
23 Pogue K.E. Shakespeare’s Friends. Westport, CT: Praeger, 2006. P. 65. 24 Findlay A. Women in Shakespeare. A Dictionary. London & New York: Continuum, 2010. P. 126.
24 Findlay A. Women in Shakespeare. A Dictionary. London & New York: Continuum, 2010. P. 126.
25 Заглавие в переводе Н.А. Холодковского – «Два знатных родича», в переводе С.Б. Лихачевой – «Два благородных родича». Второй вариант перевода заглавия более близок к содержанию пьесы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037151
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.04.2025
Стихи Елизаветы I часто переводят.
Несколько моих переводов, сделанных в разное время. Тексты оригиналов - в основном с сайта Luminarium.
WRITTEN ON A WALL AT WOODSTOCK.
by Princess Elizabeth (Elizabeth I)
O FORTUNE! how thy restless wavering State
Hath fraught with Cares my troubled Wit!
Witness this present Prison whither Fate
Hath borne me, and the Joys I quit.
Thou causedest the Guilty to be loosed
From Bands, wherewith are Innocents inclosed;
Causing the Guiltless to be strait reserved,
And freeing those that Death had well deserved:
But by her Envy can be nothing wrought,
So God send to my Foes all they have thought.
ELIZABETH PRISONER.
A.D. M.D.LV.
Надпись на стене в Вудстоке
Судьба-изменщица, как можно мне
изыскивать все новые печали?
Гляди-ка: мне досталось быть в тюрьме,
и радости немногие пропали.
По милости твоей свободен грешный,
а праведник — в темнице, безутешный.
Безвинный держит чувства взаперти,
злодею же открыты все пути.
Но завистью победы не добиться;
пускай врагам удел мой отомстится!
Елизавета, узница,
1555 г.
Перевод 19.01.2014
Следующее знаменитое двустишие имеет, оказывается, более, чем один вариант оригинала. Потому возможно разное прочтение. Изменяется субъект действия.
WRITTEN WITH A DIAMOND ON
HER WINDOW AT WOODSTOCK.
by Princess Elizabeth (Elizabeth I)
Much suspected by me,
Nothing proved can be,
Quoth ELIZABETH prisoner.
Надпись алмазом на окне в Вудстоке
Многое могу подозревать,
ничего не в силах доказать.
Елизавета, узница
Перевод 19.01.2014
Такой оригинал я нашла на сайте Luminarium и сделала соответствующий перевод.
Но другой вариант текста оригинала опубликован в издании: Marcus, Mueller and Rose (eds), Elizabeth I: Collected Works, p. 46.
Much suspected [of] me,
Nothing proved can be.
Quoth Elizabeth, the prisoner
Что можно передать как:
Могут многое подозревать,
ничего не в силах доказать.
Елизавета, узница
Перевод 24.03.2020
(что представляется более близким к тогдашнему положению Елизаветы).
WRITTEN IN A FRENCH PSALTER.
by Princess Elizabeth (Elizabeth I)
No crooked leg, no bleared eye,
No part deformed out of kind,
Nor yet so ugly half can be
As is the inward, suspicious mind.
Your loving mistress,
Elizabeth
Надпись во французской псалтыри
Хромого, кривого зовем мы «урод»,
за тела изъян попрекаем людей,
но тот, кто таится и зла всюду ждет,
названья урода достоин верней.
Ваша любящая госпожа
Елизавета
Перевод 19.01.2014
Следующее стихотворение представляет собой перевод Елизаветы из знаменитого трактата «Утешение философией», написанного римским философом и государственным деятелем начала VI века Боэцием (в тюрьме, в ожидании казни).
Queen Elizabeth’s Translation of
Boethius’ The Consolation of Philosophy
[All human kind on earth]
ALL human kind on earth
From like beginning comes:
One father is of all,
One only all doth guide.
He gave to sun the beams
And horns on moon bestowed;
He men to earth did give
And signs to heaven.
He closed in limbs our soul
Fetched from the highest seat.
A noble seed therefore
Brought forth all mortal folk.
What crake you of your stock
Or forefathers old?
If your first spring and author
God you view,
No man bastard be,
Unless with vice the worst he feed
And leaveth so his birth.
(Wr. 1593; pub. 1899)
Как я попробовала это перевести:
(Елизавета переводит из Боэция)
Имеет род людской
Один живой исток:
Один у всех Отец
Помог прийти нам в мир.
Он солнцу дал лучи,
Согнул луны рога,
Дал звезды — небесам
И дал земле — людей.
Нам душу ниспослал
Из горних Он высот,
И свыше род ведет
Всяк смертный человек.
Что ж хвалит он вовек
Со знатным родом связь?
Коль помнишь, что Господь —
Отец наш и Творец,
Ублюдков в мире нет,
Но тот, кто пестует порок,
Тем предает род свой.
Перевод 08.— 09.01.2014
In defiance of Fortune
Never think you Fort;ne can bear the sway
Where virtue’s force can cause her to obey.
В пренебрежение судьбе
Не верьте, что судьба — всему глава:
У добрых дел — творить судьбу права.
Перевод 09.01.2014, 26.02.2021.
The doubt of future foes exiles my present joy
And wit me warns to shun such snares as threaten mine annoy;
For falsehood now doth flow, and subjects’ faith doth ebb,
Which should not be if reason ruled or wisdom weaved the web.
But clouds of joys untried do cloak aspiring minds,
Which turn to rain of late repent by changed course of winds.
The top of hope supposed, the root of rue shall be,
And fruitless all their grafted guile, as shortly ye shall see.
The dazzled eyes with pride, which great ambition blinds,
Shall be unsealed by worthy wights whose foresight falsehood finds.
The daughter of debate that discord aye doth sow
Shall reap no gain where former rule still peace hath taught to know.
No foreign banished wight shall anchor in this port;
Our realm brooks not seditious sects, let them elsewhere resort.
My rusty sword through rest shall first his edge employ
To poll their tops that seek such change or gape for future joy.
Тень новой смуты гонит прочь покой,
Засады всюду видит разум мой.
Повсюду ложь и лесть, не верят мне,
Что значит: мудрость не царит в стране.
Но честолюбцы — те оживлены,
Надежды призраком возбуждены.
Да только моему ростку — взойти,
А привитой измене — не цвести.
Того, кто предал, жалок, слеп, спесив,
Мне верный ум укажет, прозорлив.
Раздора дочь плодов удачи не пожнет:
Любовь к согласию на помощь мне придет.
Врагу в моих пределах не стоять,
Мятежной проповеди не звучать.
Мой ржавый меч, да будешь ты со мной,
Гордыню укротишь, вернешь покой.
Перевод - ноябрь 2010.
ON MONSIEUR’S DEPARTURE
by Elizabeth I, Queen of England
I grieve and dare not show my discontent;
I love, and yet am forced to seem to hate;
I do, yet dare not say I ever meant;
I seem stark mute, but inwardly do prate.
Since from myself another self I turned.
My care is like my shadow in the sun —
Follows me flying, flies when I pursue it,
Stands, and lies by me, doth what I have done;
His too familiar care doth make me rue it.
No means I find to rid him from my breast,
Till by the end of things it be supprest.
Some gentler passion slide into my mind,
For I am soft, and made of melting snow;
Or be more cruel, Love, and so be kind.
Let me or float or sink, be high or low;
Or let me live with some more sweet content,
Or die, and so forget what love e’er meant.
1582
Елизавета Тюдор — на отъезд французского принца
Так горько мне, — а с виду я беспечна,
Люблю, — а ненавидящей кажусь.
Свои дела я отрицаю вечно,
Храню молчанье, а в душе бранюсь.
Я и не я, и лето, и зима,
Себя другую я играть должна.
Со мной печаль моя, как тень моя, —
Преследует, но не услышит зова;
Привязанность его гнетет меня,
Любовь свою я проклинать готова.
Но этой старой страсти колдовства
Мне не избыть, покуда я жива.
Хочу искать себе любви иной,
Лечить страданье нежностью целебной,
А нет — со смертью пусть придет покой:
Жестокость эта будет милосердна.
Любовь, мне дай утешиться и жить
Иль позабыть, что значило «любить».
Перевод 9.09. 2013.
Переводы (кроме переводов "Надписи алмазом на окне в Вудстоке") опубликованы на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С. 27-31.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037010
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.04.2025
Aemilia Lanyer. To the Queenes most Excellent Majestie. Перевод
Перевела стихотворение, целью которого является обратить внимание августейшей особы на скромного автора и испросить для него (точнее, для нее) покровительства этой особы.
Уже известная мне госпожа Эмилия Бассано, в замужестве Ланье, обращается в стихах к новой королеве - Анне Датской, супруге Иакова VI и I, покорнейше предлагая ее вниманию свою книгу 'Salve Deus Rex Judaeorum' ("Привет Тебе, Господи, Царь Иудейский'). Королева - одна из аристократических дам, которым Эмилия адресовала стихи в поисках их покровительства, но, конечно, наиболее высокопоставленная.
В этих стихах можно заметить несколько женских персонажей: королеву, достоинства которой автор восхваляет, самого автора, сетующую на свои невзгоды (в надежде, что королевская милость положит им конец), предыдущую королеву - Елизавету I, которую автор любит и расположения которой некогда удостоилась, и Еву, которую автор уважает и защищает.
Что может быть интересно в этих стихах: соседство мифологических персонажей с библейскими. Что, вероятно, несколько затрудняет восприятие стихов - хотя, конечно, выражает дух эпохи.
Понятно, что этот жанр - похвала монарху, чтобы монарх отблагодарил, просьба о вспоможении, облеченная в поэтическую форму, - может вызывать читательскую иронию, и распространенность жанра такой иронии способствует. Но критика, с которой я ознакомилась, предлагает увидеть в этих стихах и известную долю аккуратно скрытой авторской иронии: автор напоминает нынешней королеве о славе королевы предыдущей, которая хорошо относилась к автору. Опять же, эти стихи - еще одна возможность для автора заявить о своем уважении к Еве.
Источник оригинала: Whitney I., Sidney M., Lanyer AE. Renaissance Women Poets / edited by Danielle Clarke. London: Penguin Books, 2000.
Оригинал:
Aemilia Lanyer
To the Queenes most Excellent Majestie
Renowned Empresse, and great Britaines Queene,
Most gratious Mother of succeeding Kings;
Vouchsafe to view that which is seldome seene,
A Womans writing of divinest things:
Reade it faire Queene, though it defective be,
Your excellence can grace both It and Mee.
For you have rifled Nature of her store,
And all the Goddesses have dispossest
Of those rich gifts which they enjoy’d before,
But now great Queene, in you they all doe rest.
If now they strived for the golden Ball,
Paris would give it you before them all.
From Juno you have State and Dignities,
From warlike Pallas, Wisdome, Fortitude;
And from faire Venus all her Excellencies,
With their best parts your Highnesse is indu’d:
How much are we to honor those that springs
From such rare beauty, in the blood of Kings?
The Muses doe attend upon your Throne,
With all the Artists at your becke and call;
The Sylvane Gods, and Satyres every one,
Before your faire triumphant Chariot fall:
And shining Cynthia with her nymphs attend
To honour you, whose Honour hath no end.
From your bright spheare of greatnes where you sit,
Reflecting light to all those glorious stars
That wait upon your Throane; To virtue yet
Vouchsafe that splendor which my meannesse bars:
Be like faire Phoebe, who doth love to grace
The darkest night with her most beauteous face.
Apollo’s beams doe comfort every creature,
And shines upon the meanest things that be;
Since in Estate and Virtue none is greater,
I humbly wish that yours may light on me:
That so these rude unpollisht lines of mine,
Graced by you, may seeme the more divine.
Look in this Mirrour of a worthy Mind,
Where some of your faire Virtues will appeare;
Though all it is impossible to find,
Unlesse my Glasse were chrystall, or more cleare:
Which is dym steele, yet full of spotlesse truth,
And for one looke from your faire eyes it su’th.
Here may your sacred Majestie behold
That mightie Monarch both of heav’n and earth,
He that all Nations of the world controld,
Yet tooke our flesh in base and meanest berth:
Whose daies were spent in poverty and sorrow,
And yet all Kings their wealth of him do borrow.
For he is Crowne and Crowner of all Kings,
The hopefull haven of the meaner sort,
Its he that all our joyfull tidings brings
Of happie raigne within his royall Court:
Its he that in extremity can give
Comfort to them that have no time to live.
And since my wealth within his Region stands,
And that his Crosse my chiefest comfort is,
Yea in his kingdome onely rests my lands,
Of honour there I hope I shall not misse:
Though I on earth doe live unfortunate,
Yet there I may attaine a better state.
In the meane time, accept most gratious Queene
This holy work, Virtue presents to you,
In poore apparell, shaming to be seene,
Or once t’appeare in your judiciall view:
But that faire Virtue, though in meane attire,
All Princes of the world doe most desire.
And sith all royall virtues are in you,
The Naturall, the Morall, and Divine,
I hope how plaine soever, beeing true,
You will accept even of the meanest line
Faire Virtue yeelds; by whose rare gifts you are
So highly grac’d, t’exceed the fairest faire.
Behold, great Queene, faire Eves Apologie,
Which I have writ in honour of your sexe,
And doe referre unto your Majestie,
To judge if it agree not with the Text:
And if it doe, why are poore Women blam’d,
Or by more faultie Men so much defam’d?
And this great Lady I have here attired,
In all her richest ornaments of Honour,
That you faire Queene, of all the world admired,
May take the more delight to looke upon her:
For she must entertaine you to this Feast,
To which your Highnesse is the welcom’st guest.
For here I have prepar’d my Paschal Lambe,
The figure of that living Sacrifice;
Who dying, all th’Infernall powers orecame,
That we with him t’Eternitie might rise:
This pretious Passeover feed upon, O Queene,
Let your faire Virtues in my Glasse be seene.
And she that is the pattern of all Beauty,
The very modell of your Majestie,
Whose rarest parts enforceth Love and Duty,
The perfect patterne of all Pietie:
O let my Booke by her faire eyes be blest,
In whose pure thoughts all Innocency rests.
Then shall I thinke my Glasse a glorious Skie,
When two such glittring Suns at once appeare;
The one repleat with Sov’raigne Majestie,
Both shining brighter than the clearest cleare:
And both reflecting comfort to my spirits,
To find their grace so much above my merits
Whose untun’d voyce the dolefull notes doth sing
Of sad Affliction in an humble straine;
Much like unto a Bird that wants a wing,
And cannot flie, but warblesforth her paine:
Or he that barred from the Suns bright light,
Wanting daies comfort, doth comend the night.
So I that live clos’d up in Sorrowes Cell,
Since great Elizaes favour blest my youth;
And in the confines of all cares doe dwell,
Whose grieved eyes no pleasure ever view’th:
But in Christs suffrings, such sweet taste they have,
As makes me praise pale Sorrow and the Grave.
And this great Ladie whom I love and honour,
And from my very tender yeeres have knowne,
This holy habite still to take upon her,
Still to remaine the same, and still her owne:
And what our fortunes doe enforce us to,
She of Devotion and meere Zeale doth do.
Which makes me thinke our heavy burden light,
When such a one as she will help to beare it:
Treading the paths that make our way go right,
What garment is so faire but she may weare it;
Especially for her that entertaines
A Glorious Queene, in whome all woorth remains.
Whose powre may raise my sad dejected Muse,
From this lowe Mansion of a troubled mind;
Whose princely favour may such grace infuse,
That I may spread Her Virtues in like kind:
But in this triall of my slender skill,
I wanted knowledge to performe my will.
For even as they that doe behold the Starres,
Not with the eie of Learning, but of Sight,
To find their motions, want of knowledge barres
Although they see them in their brightest light:
So, though I see the glory of her State,
Its she that must instruct and elevate.
My weake distempred braine and feeble spirits,
Which all unlearned have adventur’d, this
To write of Christ, and of his sacred merits,
Desiring that this Booke Her hands may kisse:
And though I be unworthy of that grace,
Yet let her blessed thoghts this book imbrace.
And pardon me (faire Queene) though I presume,
To doe that which so many better can;
Not that I Learning to my selfe assume,
Or that I would compare with any man:
But as they are Scholers, and by Art do write,
So Nature yeelds my Soule a sad delight.
And since all Arts at first from Nature came,
That goodly Creature, Mother of Perfection,
Whom Joves almighty hand at first did frame,
Taking both her and hers in his protection:
Why should not She now grace my barren Muse,
And in a Woman all defects excuse.
So peerelesse Princesse humbly I desire,
That your great wisedome would vouchsafe t’omit
All faults; and pardon if my spirits retire,
Leaving to ayme at what they cannot hit:
To write your worth, which no pen can expresse,
Were but t’ecclipse your Fame, and make it lesse.
Мой перевод:
Эмилия Бассано Ланье
Ее Превосходнейшему Королевскому Величеству
Британии властительница, мать
Властителей, в ком вам настанет смена,
Вот то, что редко можно повстречать:
Труд женский - о божественном поэма.
Пускай несовершенна, но прочтите -
И милость совершенства окажите.
Сокровища природы все - у вас,
Богинь лишили вы их украшений:
У вас - дары богатые сейчас,
Какими славились они издревле.
Парис, когда б судьей был в наше время,
Вам присудил бы яблоко немедля.
Величественны, как Юнона, вы,
Подобие Паллады - в мудрой силе,
Венерой щедро вы одарены -
Достоинства богинь соединили.
Как должно будет чтить потомков ваших?
Они от той родятся, кто всех краше.
Муз числите средь подданных своих,
Все мастера идут для вас трудиться.
Сатиры и толпа богов лесных
При вашем торжестве спешат склониться.
И Цинтия сама, и нимф собранье
Чтят вас, чье бесконечно почитанье.
Так на величья небосводе вы
Звезд отражаете сиянье ясных,
Что служат вам. И с этой вышины
Блеск - скромной добродетели дать властны.
Подобны будьте в том прекрасной Фебе,
Что свет дарует ночи в темном небе.
Созданьям всем лучи шлет Аполлон,
Не хочет отказать в них и последним.
Нет выше добродетели ни в ком,
Затем прошу: свой луч пошлите мне вы,
Чтоб эти строки, хоть небезупречны,
Смогли напомнить все-таки о вечном.
Вот зеркало достойной мысли - вам.
В нем - вашим добродетелям являться,
Но все они заметны здесь едва ль:
Все - лишь в стекле чистейшем отразятся.
Мое же тускло, но чиста в нем правда,
В него взглянуть - стыдиться вам не надо.
В нем виден Тот могучий Властелин,
Кто правит небесами и землею,
Кто всем народам мира - Господин,
Но скромную избрал меж смертных долю.
Страдал Он, в бедности Он обретался,
Но от Него - монархов всех богатство.
Он коронует всю земную власть
И радует надеждами подвластных.
Нам от Него дано ту весть узнать,
Что в Царствии Его наступит счастье.
Он нам во всех невзгодах помогает,
В недолгой нашей жизни утешает.
Мое богатство все - в Его краях,
Мне Крест Его дарует утешенье.
В Его лишь Царствии - моя земля,
Надеюсь там не ведать униженья.
Здесь многие я знаю неудачи,
Но, может быть, там буду жить иначе.
Пока же, государыня, принять
Прошу вас добродетели творенье.
Неловко перед вами ей предстать:
Свой дар подносит вам в одежде бедной.
Но добродетель, пусть и не нарядна,
Для всех властителей земли желанна.
Природы, нравственности, божества
Наделены вы лучшими дарами,
Что следуют монарху. И слова
Примите даже в скромном сочетанье,
Коль пишет добродетель: одарили
Вас ею, чтоб вы всех превосходили.
Взгляните, как стараюсь защитить
В честь пола вашего стихами Еву.
Прошу вас по прочтенье рассудить,
Пересказала ли Писанье верно.
А если так, зачем жен обвинили
Мужья, хоть сами больше согрешили?
Я госпожу достойнейшую здесь
Одела, как ей следует, богато -
В одежды чести, чтобы вам смотреть
Приятней было на нее: ведь надо
Ей выступить для вас хозяйкой пира,
Где ожидает вас нетерпеливо.
Пасхальный Агнец явится на нем,
Живущий Тот, чье Жертвоприношенье:
Он принял смерть - и ад Им побежден,
А нам - дано с Ним в Вечность воскрешенье.
Пусть Агнец драгоценный вас насытит
И взор ваш добродетель вашу видит.
И та, чья совершенна красота,
Кто вам во всех чертах своих подобна,
В ком набожность высокая чиста,
Кто посвящает жизнь любви и долгу,
В чьих помыслах царит невинность дивно, -
Благословит пусть взглядом эту книгу.
Тогда сравню не с зеркалом ее,
А с небом, где два солнца засияли:
Одно - явив величие свое,
И оба - свет яснейший затмевая,
А также - утешенье мне даруя,
Дав сверх заслуги благодать такую.
Груб голос мой, и в нем печаль слышна.
Пою я о лишениях, о скорби, -
Как птица, что осталась без крыла,
Взлететь бессильна, но поет о боли,
Иль тот, к кому свет солнца не проникнет:
В тоске о дне, он ночь хвалить привыкнет.
Так я в темнице горести живу,
Хоть милости Элизы знав великой.
Печалей только вижу череду,
Утехи от меня теперь неблизко.
Но сладость есть в страдании Христовом -
Я с ней и скорбь, и гроб воспеть готова.
А та, кому - с любовью мой почет,
Кого от юных лет моих я знаю,
Вовек святых одежд не предает,
Себе упорно верность сохраняет.
То, что мы делаем по принужденью,
Она свершает из благого рвенья.
Должно быть, бремя женское легко,
Когда она нести его поможет.
Той, кто от зла уводит далеко,
В прекраснейший наряд одеться можно,
Как той, кто с вами должен повстречаться, -
C владычицей, в которой все прекрасно.
Вы к радости способны вознести
Мою привыкшую к упадку Музу,
Чтоб в вашу славу мне - свой вклад внести,
В ответ на милость, что покончит с грустью.
Но, хоть усердствовала я немало,
Жалею, что мне знаний недостало.
Ведь тот, кто будет звезды наблюдать,
Не прибегая к помощи ученья,
Не может о движенье их узнать,
Хоть без препятствий видит их свеченье.
Пусть мне дано величье ваше видеть,
Дано лишь вам - наставить и возвысить.
Мой беспокойный ум, мой слабый дух
Внушили мне при недостатке знанья
Мысль о Христе писать, чтоб этот труд
Мог ваших рук коснуться, их лобзая.
Пусть благодати я такой не стою,
Примите книгу мыслью вы благою.
Прошу простить, что смела посягнуть
На то, что лучше делают другие:
Ученостью не думаю блеснуть
И не стремлюсь подобной быть мужчине.
В руках мужчин - искусство как орудье,
Но мне природа утешеньем будет.
Начало всех искусств - она одна,
Мать совершенства, чудное творенье.
Юпитер создал ведь ее сперва,
Защита он - и ей, и тем, кто с нею.
Она простит стихам - слог, бледный cлишком,
Простит и то, что в женщине не вышло.
О несравненная, прошу и вас:
Простите неудачу, коль заметно,
Что в цель порой не удалось попасть,
Хоть к ней присматривалась я усердно.
Портрет ваш точный, будь такой возможен,
Прекрасным слишком счесться был бы должен.
Перевод 14.-20.06.2021
Британии властительница - Анна Датская (1574 – 1619), дочь короля Дании Фредерика II и жена Иакова Стюарта (1566 –1625) , короля Шотландии (как Иаков VI) и Англии (как Иаков I). Была известна как меценат; в особенности любила представления в жанре масок, в которых участвовали и профессиональные актеры, и придворные.
Цинтия (Кинфия) и ниже Феба - другие имена богини Дианы.
Смогли напомнить все-таки о вечном - буквально: "чтобы эти грубые, неотделанные строки мои, вознагражденные вами, казались более божественными".
И та, чья совершенна красота - дочь королевы Анны, принцесса Елизавета Стюарт (1596–1662), впоследствии - жена курфюрста Пфальцского Фридриха V и недолго - королева Богемии.
Элиза - королева Елизавета I.
Себе упорно верность сохраняет - девиз Елизаветы I был 'Semper eadem' - "Всегда одна и та же".
Прекрасным слишком счесться был бы должен - буквально: "описать ваши достоинства, что неподвластно никакому перу, означало бы затмить вашу славу и уменьшить ее".
Перевод опубликован на бумаге в сборнике: И музы, и творцы. Несколько поэтесс эпохи европейского Возрождения / сост. и пер. Валентины Ржевской. 2-е изд., доп. – Одесса : «Фенікс», 2021. – С.81-86.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037009
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.04.2025
Может быть, помните остроумные стихи Александра Иванова "Хлопцы и шекспиры", пародию на стихи другого поэта. В ответ на них у меня получилось зарифмованное сочинение о шекспировских героинях (не всех). Оно много длиннее, чем стихотворение А. Иванова.
Девчата и шекспиры
Не надо, хлопцы, нам шекспиров,
Они мой вызывают гнев.
Не надо гениев, кумиров,
Ни просто "гениев", ни "евг".
А. Иванов, пародия на стихи М. Годенко
Нет, хлопцы, нам шекспиров надо.
Девчата также говорят,
Что им ни складу нет, ни ладу,
Когда строптивицы молчат
И той игры не продолжают,
Где паре отвечать - закон.
Пусть шуткой Кати побеждают
И Петька будет укрощен!
А как же милая Джульетта?
Ведь так с Ромео хороша.
А королева Маб? Ведь это
Меркуциев всех госпожа.
Нужны шекспиры. Мы отыщем,
Кто смог бы слово заточить.
Ну как же нам без Беатриче,
Чтоб Бенедикта покорить?
Так много в мире неурядиц,
Шекспирам труд - их описать.
Не обойдемся без проказниц,
Чтоб сэра Джона наставлять.
А как Титанию забудем?
Когда Основа к ней пришел,
Из сказки вывод не был труден:
Любви достоин и осел.
И Порция нам пригодится:
Жестокость ей отвращена.
Девчат, чтоб праву поучиться,
Сумеет вдохновить она.
Переодетая Виола
Так своевременно нашлась!
И Розалинда, право слово,
На счастье в брюки облеклась.
Принцесса Кейт немного скажет,
Но все же мир приблизит так.
Уж не разят в военном раже,
И грозный Генрих – вновь остряк.
И мавр красноречив влюбленный,
Ведь вдохновенье получил:
Его жалеет Дездемона
(А дальше – Яго навредил).
Есть оклеветанная Жанна
И Маргарита слишком зла…
Вот это жаль, хоть и не странно:
Ошибка в пьесы путь нашла.
Да и Макбетова супруга:
Хоть любит, пакостная столь…
Вред принесла ее услуга,
Зато – великая ведь роль!
Припомним также Клеопатру:
Красотку долго не бранишь.
Вот украшение – театру:
Грешит – а восхищает лишь.
Вы скажете о «смуглой леди»:
Клеймит неверную сонет!
На замечание ответим:
Брюнеткой найден свой поэт.
Что сострадаем мы не всуе,
Напомнят героини вновь:
Вот вам Офелии безумье
И вот Корделии любовь.
Миранда новизне открыта:
Хоть средь чудес она живет,
От острова устала, видно,
И больший мир ее зовет.
Девчата в зеркала глядятся –
Затем Шекспир и нужен им,
Ведь зеркало – театр. Коль злятся
Порою хлопцы – защитим!
29, 30.03.2025
Порция - в данном случае героиня "Венецианского купца". Жанна - Жанна д'Арк, демонизированная в первой тетралогии шекспировских хроник. Маргарита - Маргарита Анжуйская, жена Генриха VI.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036736
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.04.2025
Оригінал:
THE LOVER DESPAIRING TO ATTAIN UNTO
HIS LADY’S GRACE RELINQUISHETH THE PURSUIT.
WHOSO list to hunt ? I know where is an
hind !
But as for me, alas ! I may no more,
The vain travail hath wearied me so sore ;
I am of them that furthest come behind.
Yet may I by no means my wearied mind
Draw from the deer ; but as she fleeth afore
Fainting I follow ; I leave off therefore,
Since in a net I seek to hold the wind.
Who list her hunt, I put him out of doubt
As well as I, may spend his time in vain !
And graven with diamonds in letters plain,
There is written her fair neck round about ;
‘ Noli me tangere ; for Cæsar’s I am,
And wild for to hold, though I seem tame.’
Переклад:
Закоханий у відчаї відмовляється добиватись коханої
Гей, хто на лови? Оленицю знаю.
Було, хотів її я домогтись…
Дарма! І мрії навіть мав зректись:
Вперед мисливих почет пропускаю.
Хоч не далася, міцно все ж тримає:
Куди летить, туди й мені тягтись,
Я ледь при тямі…Годі, відступивсь:
Облишу, сіть-бо вітру не спиняє.
Хто ще женеться — відчай жде і їх.
На шийці в олениці гра намисто,
Там напис з діамантів променистих,
Щоб всяк дізнатись про загрозу міг:
«Мене не руш! Лиш Цісарева буду.
Хоч ніжна я, та муки вам здобуду.»
Переклад 06.11.2015
Найвідоміший сонет Ваєтта, який обіграє образ сонета 190 Франческо Петрарки. У сонеті Петрарки з’являється біла лань (una candida cerva, в українському перекладі А. Перепаді «Пречиста лань на травах лугових На сході сонця весняної днини»); лань має також золоті роги, які мають нагадувати коси Лаури. Навколо шиї лані у Петрарки – напис діамантами й топазами «Nessun mi tocchi (…)libera farmi al mio Cesare parve» (у перекладі А. Перепаді «Не руш мене! (…) Сам Кесар дарував мені свободу»). У сонеті Петрарки переслідувач лані один; у Ваєтта їх, видимо, декілька, і характер переслідуваної олениці з очевидністю інший, ніж у джерелі.
Поширений, хоча не єдиний, погляд, що сонет Ваєтта натхненний його коханням до Анни Болейн, яка належить Генріхові VIII. Висловлювався також погляд що під Цісарем, якому належить олениця, може матися на увазі імператор Карл V (адже Ваєтт був послом в Іспанії), і тоді йдеться про іншу жінку.
«Мене не руш!» В оригіналі латиною: «Noli me tangere». Це слова Христа до Марії Магдалини після Воскресіння: «Не торкайся до Мене» (переклад І. Огієнка). Петрарка використав легенду, за якою через триста років по смерті Цезаря спіймали оленя з діамантовим написом на шиї «Не торкайся до мене, я належу Цезарю» . Латинський девіз «Noli me tangere quia Caesaris sum» («Не торкайся до мене, я належу Цезарю»), був, як вважають, написаний на ошийниках олениць Цезаря (імператора).
Недоліком перекладу можна вважати слова «Лиш Цісарева буду», адже оленицю вже відзначено як належну Цісареві. Однак це можна тлумачити і в тому сенсі, що Цісар – той, кому здасться олениця як своєму панові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2025
- Складати маєте рядки, коли
Любов велить – чи з ніжністю, чи з болем.
Щоб почуття жило, слова знайшли
Вас легко, чи трудились ви доволі.
Та ворога бажаєте картать
Чи вразити – і засіб ваш той самий.
Щоб яскравішим осудові стать,
Віршуєте – й з любові віршували.
Принижувати нащо засіб цей,
Тому відразі нащо слугувати,
Що для любові вас знайшло? – Усе
Без змін, насправді: треба нам сказати.
- Як вірш складеш, щоб виражати злобу,
Твоя поезія - це тільки мова.
23.03.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025
- Вы строки составляете, когда
Любовь велит – изящно иль грубее.
Легко приходят иль не без труда
Слова, чтоб чувству в них предстать живее.
Но вот врага желаете бранить
И уязвить – и то же средство ваше.
Чтоб осужденью явственнее быть
Взялись за слово – как с любовью раньше.
Зачем же средство это унижать
И ставить отвращению на службу
То, что любви служило? – Избежать
Нам строк нельзя и здесь: сказать ведь нужно.
- Коль злобу выразить стихам позволишь,
Твоя поэзия – язык. Всего лишь.
23.03.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036127
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.03.2025
Слова однієї з пісень композитора Джона Дауленда (Доуленда, Давленда, Довленда), можливо, написані композитором.
Оригінал:
Now, O now, I needs must part,
Parting though I absent mourn.
Absence can no joy impart:
Joy once fled cannot return.
While I live I needs must love,
Love lives not when Hope is gone.
Now at last Despair doth prove,
Love divided loveth none.
Sad despair doth drive me hence,
This despair unkindness sends.
If that parting be offence,
It is she which then offends.
Dear, when I am from thee gone,
Gone are all my joys at once.
I loved thee and thee alone,
In whose love I joyed once.
And although your sight I leave,
Sight wherein my joys do lie,
Till that death do sense bereave,
Never shall affection die.
Dear if I do not return
Love and I shall die together,
For my absence never mourn,
Whom you might have joyed ever.
Part we must, though now I die.
Die I do to part with you.
Him despair doth cause to lie,
Who both lived and died true.
Мій український переклад:
Час, так, час розлуки нам
Настає, я маю в путь.
Як розлука, то сумна,
Радості не повернуть.
Як живу я, то люблю,
Без Надії не любить.
Відчай вчить, я узнаю,
Що любові не ділить.
Відчай мій жене мене,
Шле його недоброта.
Як провина в цьому є,
Лиш її – провина та.
Як тебе залишу я,
Втіхи всі залишу теж.
Тільки ти – любов моя,
Щастя тільки ти несеш.
Радість у тобі була –
Вже тебе не бачить знов.
Доки смерть ще не взяла,
Не помре моя любов.
Відчай мій жене мене,
Шле його недоброта.
Як провина в цьому є,
Лиш її – провина та.
Як уже не повернусь,
То помру з любов’ю разом.
Не сумуй, що не з’явлюсь,
Тішитись могли б ми красно.
Нам – розлука, смерть – мені,
Смерть – тебе щоб залишить.
Відчай змусив до брехні,
А хотілось в правді жить.
Відчай мій жене мене,
Шле його недоброта.
Як провина в цьому є,
Лиш її – провина та.
Переклад 12.03.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2025
Красивая песня Джона Дауленда, он же Доуленд (John Dowland). Слова неизвестного автора, может быть - самого композитора. Постаралась перевести.
Предположительно, это песня о вынужденном расставании Франсуа "Месье" с Елизаветой Генриховной (услышала в передаче на BBC).
Источник оригинала: https://en.wikipedia.org/wiki/Now_o_now_I_needs_must_part Там еще есть аудиоролик с красивым исполнением.
Оригинал:
Now, O now, I needs must part,
Parting though I absent mourn.
Absence can no joy impart:
Joy once fled cannot return.
While I live I needs must love,
Love lives not when Hope is gone.
Now at last Despair doth prove,
Love divided loveth none.
Sad despair doth drive me hence,
This despair unkindness sends.
If that parting be offence,
It is she which then offends.
Dear, when I am from thee gone,
Gone are all my joys at once.
I loved thee and thee alone,
In whose love I joyed once.
And although your sight I leave,
Sight wherein my joys do lie,
Till that death do sense bereave,
Never shall affection die.
Dear if I do not return
Love and I shall die together,
For my absence never mourn,
Whom you might have joyed ever.
Part we must, though now I die.
Die I do to part with you.
Him despair doth cause to lie,
Who both lived and died true.
Мой перевод:
Час, да, час разлуки нам
Наступил, и я грущу.
Так удел в печали дан,
Счастья уж не возвращу.
Коль живу, Любовь нужна,
Без Надежды ей не быть.
Вот Отчаянья стена:
Сердца ведь нельзя делить.
Я, отчаявшись, уйду,
Гонит та, что недобра.
Коль увидят здесь вину,
То виновна лишь она.
Как тебя оставлю я,
Уж не будет мне утех.
Только ты – любовь моя,
Был с тобой мой счастлив век.
На тебя уж не взгляну –
Не порадуюсь я вновь,
Смерть однажды я приму –
Лишь тогда умрет любовь.
Я, отчаявшись, уйду,
Гонит та, что недобра.
Коль увидят здесь вину,
То виновна лишь она.
Коль я не вернусь к тебе,
То умру с любовью вместе.
Не печалься обо мне,
Счастья опустеет место.
Расстаемся, смерть принять
Должно мне – уйду я так.
От отчаянья солгать
Должен лжи всегдашний враг.
Я, отчаявшись, уйду,
Гонит та, что недобра.
Коль увидят здесь вину,
То виновна лишь она.
Перевод 10.03.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035150
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2025
Лис-мастер
(по мотивам словенской сказки «Лис»)
Так бывало уж не раз и нынче жаль:
В дальний край везет дочь царскую корабль.
Чужеземный царь украл, чтоб взять женой
И красавицей гарем пополнить свой.
Так бывает – сценка эта не из сна:
Вот в охранника царевна влюблена.
Добрый юноша приставлен стражем к ней,
И она для стража стала всех милей.
Так бывает – и не в первый раз сказать:
Вот влюбленные задумали бежать.
Вот они садятся втайне на челнок,
Через море путь их неизвестный лег.
Так случается: вот встретили корабль
Из отечества царевны. Послан вдаль
Он спасти ее, но ловок капитан:
Сброшен юноша, потехой морю дан.
- Эй, лис! Ты за доску держись!
Давай-ка сговоримся:
Коль ты в беде товарищ мой,
С бедой вдвоем сразимся!
Вон берег близок впереди:
Встречает нас удача!
Держись, держись! Мы приплывем,
И отдых я назначу.
- Вот и приплыли, человек!
Недолгим отдых будет.
Тебя зовут еще дела,
Вернуться надо к людям.
Да, я умею говорить,
Оставь-ка удивленье.
Не просто так связало нас
Морское приключенье.
Слыхал ты часто: лис хитер, –
Что ж, убеждайся нынче!
Ты отдохни, и путь домой
Мы сообща поищем.
- Ты, лис, изрядно удивил,
Но подчиняюсь только.
Чтоб смог явиться к милой я,
Вдвоем построим лодку!
Капитан царевне мужем хочет стать,
Но ее заданье должен исполнять:
Пусть он мастера умелого наймет,
Тот – палаты для царевны возведет
И распишет новый для неё дворец…
Угодит – пойдет царевна под венец.
Два дворца уж для царевны возвели,
Но заказчицу сердитой лишь нашли
Исполнители. Остался третий раз –
Юный стражник хочет пробовать сейчас.
Днем рабочим раздает приказы он,
Ну а ночью в чертежи лис погружен.
Вот и время, чтобы завершен был труд.
Царь, царевна, с ними – капитан идут
Посмотреть дворец, что уж расписан был.
Объясняет мастер, что изобразил:
– Прошу на лестницу ступить:
Царевнино рожденье –
Картина первая. За ней
Продолжим восхожденье.
Вторая вот картина. Здесь
Царевна с первой куклой.
Наивность детства передать
Зовут задачей трудной,
Но сделал я. А третья вот:
Царевна с книгой первой.
Что будет умницей расти –
Я показал отменно.
Царевна вот – в кругу семьи:
Сюжет всегда уместный.
Я постарался показать
Прекрасную невесту.
Но вот – похищена врагом.
Нельзя здесь воздержаться,
Чтоб подлеца не осудить…
Прошу теперь спускаться.
Улыбается царевна: «Милый друг!
Ты нашелся – объявлю об этом вдруг».
Капитан разгневан, но молчит пока,
Сжала рукоять меча его рука.
– Вот дальше воин молодой:
Царевной он пленился
И помогает ей бежать,
В несчастье пригодился.
Здесь их изобразил вдвоем:
Что воин смелый, видно,
Героев взгляды говорят,
Что чувства их взаимны.
Но вот какой-то персонаж
Украсть победу хочет
И в море воина столкнул…
Уж не обманет больше.
Капитан из ножен тянет меч: хотел
Он соперника убить, но лис успел
Под ноги ему скользнуть и друга спас.
Вместо лжи пускай раздастся правды глас.
Всем, что видит, царь, понятно, удивлен,
Объясненья получить желает он,
И царевна руку милого берет,
О спасении своем рассказ ведет.
Ну, а лис? Как оглянулись – он пропал,
Вместо лиса пред собраньем муж предстал.
Ясен взор его, мозоли – на руках,
И о том, кто был он, рассказал он так:
– В великом городе служил
Я мастером усердным.
Исполнил не один заказ,
Природу видел верно.
Но конкурент… Хотел вредить
Из зависти позорной
И чары на меня наслал.
Ох, интриган он вздорный!
Не то, чтоб был всегда я чист,
Но все ж не опускался
До средств таких. И в лисьей я
Вдруг шкуре оказался.
Условье было: вновь вернусь
Я в облик человечий,
Коль человек мне жизнь спасет,
А я – добром отвечу.
Ты, парень, пожалел меня,
Хоть видел только зверя,
И я тебе сумел помочь,
В свое искусство веря.
Что ж, вот для молодых – дворец,
Создатели – мы оба:
Жених, что нужно, рассказал,
Я стал – помощник слова.
Так бывало много раз, и скажем вновь:
Жениха с невестой тешит пусть любовь.
Так бывало много раз, и хорошо:
Чудный мастер пусть их радует еще.
25.02.2025
Источник сюжета этой сказки – словенская сказка «Лис» (перевод И. Макаровской // Сказки народов Югославии. Москва: «Художественная литература», 1984, С.147-151).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034135
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.02.2025
Дневниковая заметка июня 2016 г.
Наказанная надежда
О романе Александра Грина «Дорога никуда» и двух его экранизациях.
Одно свидетельство того, как мир меняется неожиданно для своих жителей. «Дорога никуда» начинается с того, что у кафе под названием «Отвращение» проблемы с клиентурой, а в наше время, наверное, это был бы успешный проект… Правда, он остался бы проектом, что называется, «на целевую аудиторию», но аудитория была бы много шире. Только хозяину пришлось бы завести еще какое-нибудь оформление, соответствующее обманчивому названию: в окнах фигурки уродцев с большими масками-лицами поставить, что ли…И собирались бы на его вкусную и здоровую пищу все любители страшненького в округе…
Я запомнила телеспектакль «Человек из страны Грин» всего лишь по каким-то кадрам, виденным в детстве. Решила, что раз теперь есть такая возможность, неплохо бы посмотреть его полностью. Заодно посмотрела экранизацию киностудии Довженко и прочла сам роман. Пишу заметку ради замеченных отличий между романом и обеими экранизациями.
Сначала я решила (согласно сравнительному методу, к которому я привыкла), что роман «Дорога никуда» разрабатывает ситуацию «Больших надежд» Диккенса: человека поманили мечтой о счастье, а потом ее разрушили. Я неправильно решила. В «Дороге» это только завязка сюжета, и речь идет не о подарке, который оборачивается против одаряемого, а о том, что в конце самых больших усилий и слишком большой надежды стоит ничего. Сюжет второй части — очень распространенная жизненная история. Например (мне рассказывали), молодой человек шел вечером по парку. Увидел, как группа гуляк пристает к незнакомой девушке. Он вступился за нее, потому что не мог не вступиться, и его избили до полусмерти, а девушка убежала.
Что мне больше всего нравится в романе как читателю — это сочетание необычных фраз и созданных в слове образов с названием, которое встречается не только здесь. «У нее была несчастная любовь» — можно было бы так сказать, а сказано «Жизнь сердца уже неласково коснулась ее», и это здорово сказано. Речь идет о печальном, но удовольствие от того, что встречены такие слова, может даже перевесить печаль. И при этом — название, которое уже было, название уже существующей картины. Я думаю, нужно иметь большую смелость, чтобы, умея так придумывать с помощью слов, взять не стремящееся быть единственным название.
Об односерийном фильме «Дорога никуда» не хочется много говорить. Самая заметная черта этого фильма — недостаток денег при его создании. Но один из простых и удачных приемов здесь: роль дома Футроза играет киевский «дом с химерами». Когда главный герой, Тиррей, входит в него, он как бы входит в чудесный интересный мир…который скоро его вынудят оставить.
А вот зато двухсерийный фильм «Человек из страны Грин» по сценарию Вадима Коростылева — это трагическая фантазия, даже несколько изменяющая идею самого романа. Идея романа, по-видимому, в строках письма умирающего Тиррея: однажды жизнь может привести к мысли, что слишком сильное желание наказуемо, а лучшие люди не нужны. «Чего я хотел? Вероятно, всего лучшего, что может пожелать человек. Я хотел так сильно, как, видимо, опасно желать…. я много мог бы сделать, но в такой стране и среди таких людей, каких, может быть, нет!» А идея этого фильма, наверное, в том, что жизнь страшно испытывает совершающих добрые дела. Она испытывает их не только опасностью для них самих, которая может возникнуть (как в истории Тиррея). Она испытывает сознанием того, что их попытки бесполезны, значит — их жизнь бесполезна. И все же такой человек не откажется от своих дел, потому что не может отказаться. Именно он так устроен, что не боится идти «дорогой никуда».
В обоих фильмах главной заметной фигурой рассказанной истории — если не вообще главным героем — получается Галеран. (В двухсерийном фильме главными получаются два персонажа: Галеран (Юрий Гребенщиков) и Стомадор (Алексей Петренко), сделанный из романных Стомадора и Кишлота). Происходит это, может быть, потому, что в романе для создания образа Тиррея очень важен внутренний монолог — не обязательно его речь от первого лица, как в письме, а описание того, что он думает, чувствует, что с ним происходит. Ни в одном из фильмов этого передать не удалось, еще и потому, что герой очень юный — и моложе, чем в романе.
(Узнала с интересом, что в фильме «Человек из страны Грин» Тиррея играют братья: мальчика — сын Юрия Яковлева Антон, а взрослого — его брат по матери Александр Сергеев. Все комментаторы, чьи отзывы я читала, в восторге от мальчика в этом фильме…видать, я — самая сдержанная. Но то, что исполнявшие роль Тиррея Давенанта ребята в родстве с великим поручиком Ржевским, очень мне льстит).
Кого сильно изменили в обоих сценариях — это отрицательного папашу. В романе он просто дурной и гадкий, и сказано, что началось это с его слабохарактерности. В фильме «Человек из страны Грин», где его играет Евгений Евстигнеев, этому образу добавили вызывающего содержания. Папаша Давенант вдруг становится устрашающе силен, потому что провозглашает в лицо папаше Футрозу идею, которая звучит убедительно и найдет своих сторонников: благотворительность — это несерьезно и не поможет. Это всего лишь установление зависимости. «Кусочек коры, найденный под ногами во время прогулки. Кусочек коры, из которой вы начали строгать кораблик…Охотно верю, что вы этот кораблик выстругаете, но обычно эти кораблики пускают в лужи…» Так папа Франк Давенант ломает жизнь сыну потому, что сломал свою, но под видом ложного благодеяния — якобы возвращения свободы от богатого покровителя. Вот это называется — искушение, и папаша Футроз в исполнении Юрия Богатырева — тот из положительных персонажей фильма, кто его не выдерживает, отказавшись после этой беседы помогать мальчику.
(В этом месте я вспоминаю песню Босоножки о султане и мудреце из перевода «Сирано де Бержерака», сделанного Вл. Соловьевым. Папа Франк Давенант-Евстигнеев провозглашает ту же мысль, которая в песне Босоножки считается мудростью, но только в устах папы-Давенанта она звучит как жестокая ложь).
А в фильме «Дорога никуда» папу Давенанта заметно реабилитировали: он не один ломает сыну жизнь, отправившись вымогать у Футроза, но подпал под влияние какого-то сообщника, который его и заставляет. Ближе к концу фильма они оба получают возможность немного исправиться в глазах зрителя, когда помогают Тиррею и Галерану бежать из тюрьмы. И Футроз в этом фильме — совсем не гриновский Футроз: это человек, умеющий быть властным, а не добряк, всегда погруженный в чтение и потому никаких особых высот, несмотря на деньги, не добившийся. Видно, что этот Футроз сделал какую-то карьеру; в таком случае могут странно прозвучать его слова, которыми он в фильме объясняет разрыв с Тирреем после того, как неожиданно узнал, что у Тиррея есть отец-проходимец: «Я ненавижу ложь». Не привыкает ли ко лжи человек, делающий успешную карьеру? Но, может быть, здесь и нет противоречия: этот Футроз ненавидит ложь именно поэтому, и чужую, и случавшуюся свою. На Футроза из книги гораздо больше похож тот же персонаж в фильме «Человек из страны Грин», в исполнении Юрия Богатырева. Хотя его не представляют так подробно, как в книге, всю рассказанную в книге историю его и его семьи можно угадать по этому человеку, по тому, как он входит и разговаривает.
Главную героиню, освобождающую Тиррея из тюрьмы, в обоих фильмах также изменили очень заметно по сравнению с романом. В романе выходит так, что Тиррей, хоть и умирает, спасает Консуэло из ее брака с Ван-Конетом. Это более-менее сохранилось в фильме «Дорога никуда», но там Консуэло объединили со старшей дочерью Футроза Роэной (ее играет Екатерина Стриженова). А в фильме «Человек из страны Грин» можно предположить, что брак заключается по расчету и Консуэло все же выйдет замуж за человека, которого теперь точно не уважает. Во всяком случае похоже, что жених в этом уверен…хотелось бы мне, чтоб Консуэло его таки бросила!
Название кафе «Отвращение» и принцип контраста в романе и в фильме «Человек из страны Грин» придумал хозяин кафе, а Галеран произносит монолог о том, почему эта оригинальность не оправдывается. В фильме «Дорога никуда» совсем наоборот: сам Галеран придумал название. Может быть, это показывает, насколько изменились люди, а может быть — на монолог Галерана в фильме не хватало времени.
Еще несколько отличий между романом и фильмом «Человек из страны Грин» возникли из-за того, что фильм адресован детям, а роман недетский. В первой части романа Тиррею 16 лет, в первой части этого фильма — 13. Нехороший папа Франк Давенант в романе предлагает сыну обольстить старшую дочку Футроза Роэну, которая старше Тиррея на три года. В детском фильме такого поворота быть не может, но то, что главный герой здесь — мальчик и, стало быть, его краткое счастье — детское впечатление, придает всей истории еще более пронзительное звучание.
В сцене в таверне антигерой Георг Ван-Конет говорит о любви, что это «поплевывание в дверную щель». Марта, таким образом, оскорблена тем, что любовь он сводит к физиологии и говорит о ней грубо. В детском фильме такого откровенного образа быть не может, Ван-Конет говорит просто (но озлобленно): «Любовь — это тьфу!» Фраза не настолько четкая, как в романе, но из-за того, что исчезло вульгарное упоминание секса, оказывается, что Ван-Конетом оскорблена любовь в более широком смысле, чем чувство жениха и невесты — Любовь во всех проявлениях. За нее и заступается Давенант.
В книге Франк Давенант поет уличную песню о проститутке. Потом он эту песню цитирует сыну применительно к себе. Это должно означать «Я стал проституткой», в смысле «Для меня нет непродажного». (Впоследствии в романе появляется две девушки нестрогого поведения, одна из них — инфернальная женщина Рыжая Катрин — положительный персонаж. Так что папа Давенант — даже хуже). В детском фильме звучит песня «О вате в ушах», которая провозглашает основную тему первой серии: спасения не должно быть, так как всем — все равно. Эта песня предвосхищает сцену диалога Франка Давенанта с Футрозом и то, что папа Давенант заявит благотворителю своего сына: оставь его в покое!
В романе есть намеки, по которым можно угадать: в другой, несостоявшейся жизни, если бы Тиррей не расстался с семьей Футроза, он мог бы стать женихом его дочери Элли. Почему именно ее, если он влюблен в обеих девушек? Потому что в конце романа нам показывают: Тиррей умер, а разошедшаяся с ним Элли стала несчастной, именно ее семейная жизнь не устроена. Она встретила кого-то ошибочного. У нее тоже есть какая-то «дорога никуда», которая как бы равняется такой же дороге Тиррея. Но эта ошибка для нее уже стала дороже воспоминания, поэтому ее последние слова, завершающие роман: «Я помню. Ты права. Но я и без того не в духе, а потому – прости, не сумею сказать.»
В фильме «Человек их страны Грин» настолько безнадежного финала быть не может — у зрителя не должно быть впечатления, что юные приятельницы Тиррея его забыли. Это означало бы, что папа Франк Давенант был прав, утверждая, что благотворительность для их семьи — ничего не значащее занятие от скуки. Элли, узнав о судьбе Тиррея, плачет: «Я все помню, все помню!» В смысле: и как мы могли допустить такую несправедливость! (Здесь Элли, может быть, не несчастна в любви: в сцене в таверне Тиррея Баркет упоминает, что она должна открыть брачный сезон).
По обоим фильмам видно, что роман экранизировать трудно. В фильме, наверное, нельзя поставить две «дороги никуда» — дорогу Тиррея в первой части и работу над подкопом в тюрьму, чтобы освободить его, во второй — так, чтобы они переживались, как при чтении, поэтому в фильмах нужно было еще что-то изобрести. Видно, что у авторов экранизаций были разные прочтения романа и не одни и те же цели при постановке. В фильме «Человек из страны Грин», кажется, стремились внушить: вы можете подумать, что главный герой жил и погиб зря, но на самом деле — не зря, потому что мы, авторы и зрители, к которым фильм обращается, на его стороне. «Дорога» — это жизнь, которой не надо бояться, несмотря ни на что (и на шастающих по ней Ван-Конетов и Давенантов-старших). А в более позднем фильме «Дорога никуда», хотя кое-что в истории смягчили, осталось впечатление падения в бездну (главный герой погибает в океане) и, действительно, пути никуда.
Я случайно знаю, откуда взялась фамилия Давенант. Это фамилия известного английского драматурга XVII века сэра Вильяма Давенанта (1606 -1668), который считался или крестником, или незаконным сыном Шекспира.
Стало интересно, случайное это заимствование или со смыслом. Вот, например, одна из героинь «Бегущей по волнам», Биче Сениэль, наверное неслучайно названа так, потому что «Биче» — это уменьшительное от «Беатриче», а этот персонаж — притягивающая героя, но недостижимая для него возлюбленная. Фамилия Тиррея тоже при всех многочисленных отличиях может иметь в виду ссылку: мальчик, который хотел бы иметь другого отца. А Галеран — тот, кто нуждался в сыне
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033827
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.02.2025
1) Оригинал:
ПЕСНЯ О ВЛЮБЛЕННОМ МЕНЕСТРЕЛЕ
(Муз. М. Таривердиева, сл. В. Коростылева)
Идет по свету менестрель,
Поет не "тра-ля-ля"
Он песню бережно несет
Про дочку короля.
За что бродячий менестрель
Ей стал однажды люб,
Пускай узнает вся земля,
Узнает добрый люд.
Вот перед ней, вот перед ней,
Вот перед ней какую трель рассыпал менестрель.
Два озера - твои глаза,
Я в них окончу путь
Я просто выбрать не могу,
В каком мне утонуть…
Я просто выбрать не могу
И я покуда жив,
Но я, как в песне соловей,
Перед тобой не лжив
Вот перед ней, вот перед ней,
Вот перед ней какую трель рассыпал менестрель.
И руки нежные твои
Струятся как ручьи
Они текут, творя добро,
Они пока ничьи…
Манят пришельца два ручья,
Чтоб он напился всласть
Я только выбрать не могу,
К которому припасть.
Вот перед ней, вот перед ней,
Вот перед ней какую трель рассыпал менестрель
Твои глаза, твои глаза -
Высоких два окна
И люди говорят, что в них
Любовь ко мне видна…
И я на цыпочки привстал,
Чтоб выше стать чуть-чуть,
Я только выбрать не могу,
В какое заглянуть.
Вот перед ней, вот перед ней,
Вот перед ней какую трель рассыпал менестрель.
Идет по свету менестрель,
Поет не "тра-ля-ля"
Он песню бережно несет
Про дочку короля.
За что бродячий менестрель
Ей стал однажды люб,
Пускай узнает вся земля,
Узнает добрый люд.
Вот перед ней, вот перед ней,
Вот перед ней какую трель рассыпал менестрель.
Мій переклад:
В. Коростильов. Пісня про закоханого менестреля
Іде по світу менестрель,
Співа не "тра-ля-ля".
Він пісню бережно несе
Про доньку короля.
Чому це мандрівний співак
Став до вподоби їй,
Хай вся дізнається земля,
Весь добрий люд мерщій.
Ось що співав, ось що співав,
Ось що для неї менестрель складав.
Два озера – в очах твоїх,
У них скінчу я путь.
Не можу просто вибрати,
В якому потонуть.
Не можу просто вибрати,
То поки що живий,
Проте, мов соловей в піснях,
Співак я щирий твій.
Ось що співав, ось що співав,
Ось що для неї менестрель складав.
І ніжні рученьки твої
Струмлять, мов ручаї.
Течуть, вчиняючи добро,
І поки нічиї…
І ваблять ручаї мене,
Щоб спрагу вгамував,
Не можу просто вибрати,
З якого б пити став.
Ось що співав, ось що співав,
Ось що для неї менестрель складав.
А очі, очі – два вікна,
Високих та ясних,
І люди кажуть, що любов
До мене видно в них…
Навшпинячки підвівся б я,
Щоб трохи вищим стать,
Не можу просто вибрати,
В яке з них заглядать.
Ось що співав, ось що співав,
Ось що для неї менестрель складав.
Іде по світу менестрель,
Співа не "тра-ля-ля".
Він пісню бережно несе
Про доньку короля.
Чому це мандрівний співак
Став до вподоби їй,
Хай вся дізнається земля
Весь добрий люд мерщій.
Що заспівав,
Що заспівав,
Що їй у мандрах менестрель складав.
Переклад 20.02.2025
2) Оригинал:
ПЕСНЯ ГРУСТНОГО МЕНЕСТРЕЛЯ
(Муз. М. Таривердиева, сл. В. Коростылева)
Я б хотел глухим родиться — да, да, да,
Я б хотел глухим родиться — не беда,
Но зато бы не услышал да, да, да,
Что меня ты не полюбишь,
Что меня ты не полюбишь,
Что меня ты не полюбишь,
НИ-КОГ-ДА!
Я б хотел немым родиться — да, да, да,
Я б хотел немым родиться — не беда,
Но зато бы не сказал я — да, да, да,
Что тебя не разлюблю я,
Что тебя не разлюблю я,
Что тебя не разлюблю я,
НИ-КОГ-ДА!
И слепым готов я даже- да, да, да,
И слепым готов я даже- не беда,
Но зато на белом свете — да , да, да,
Я тебя бы не приметил,
Я тебя бы не приметил,
Я тебя бы не приметил,
НИ-КОГ-ДА!
Только это все напрасно — да, да, да,
Слышу, говорю и вижу — вот беда,
Слышу, говорю и вижу
Слышу, говорю и вижу
Но тебе не стану ближе,
Но тебе не стану ближе,
Но тебе не стану ближе,
НИ-КОГ-ДА!
Мій переклад:
В.Коростильов
Пісня сумного менестреля
Краще б я глухим родився – так, так, так,
Краще б я глухим родився, та не вкляк,
Бо тоді я не почув би, так, так,
Що мене ти не полюбиш,
Що мене ти не полюбиш,
Що мене ти не полюбиш,
Вже ніяк!
Краще б я німим родився – так, так, так,
Краще б я німим родився, та не вкляк,
Бо тоді я не сказав би так, так,
Що тебе не розлюблю я,
Що тебе не розлюблю я,
Що тебе не розлюблю я,
Вже ніяк!
І сліпим я був би навіть – так, так, так,
І сліпим я був би навіть, та не вкляк.
Бо тоді у цілім світі, так, так,
Я тебе б геть не помітив,
Я тебе б геть не помітив,
Я тебе б геть не помітив,
Вже ніяк!
Тільки скаржуся даремно – так, так, так,
Голос, слух і зір зі мною – та я вкляк,
Голос, слух і зір зі мною,
Голос, слух і зір зі мною,
Та не буду я з тобою,
Та не буду я з тобою,
Та не буду я з тобою,
Вже ніяк!
Переклад 20.02.2025
3)
Оригинал:
ПЕСНЯ О ВЧЕРАШНЕМ ПРАЗДНИКЕ
(Муз. М. Таривердиева, сл. В. Коростылева)
Вчерашний всегда осыпается праздник,
Но память об этом сегодня нас дразнит
Кричат огоньки из вчерашнего счастья,
Которым сегодня ты веришь отчасти.
Которым сегодня ты веришь отчасти,
Огонькам из вчерашнего счастья.
А в общем и целом — конечно, не веришь
Вчера — это значит, захлопнуты двери.
Но завтра придет к человеку не просто
Взрослеет любовь как вчерашний подросток
И солнышко блещет, блестит и блистает,
Но завтра — оно без вчера не настанет.
Но завтра — оно без вчера не настанет,
И солнышко блещет, блестит и блистает.
А в общем и целом — конечно, не веришь
Вчера — это значит, захлопнуты двери.
Мій переклад:
В.Коростильов
Пісня про вчорашнє свято
Вчорашнє завжди осипається свято,
Та треба його нам сьогодні згадати,
Зі щастя вчорашнього вогники кличуть,
Сьогодні хоч трохи їм вірити зичать,
Сьогодні хоч трохи їм вірити зичать,
Зі щастя вчорашнього кличуть.
Проте взагалі їм звичайно не віриш:
Учора – це значить, дверей не відчиниш.
Та завтра не просто знаходить людину,
Зростає любов, мов вчорашня дитина,
І сонечко – ясне, ярке та яскраве,
Та завтра – без вчора воно не настане,
Та завтра – без вчора воно не настане,
І сонечко – ясне, ярке та яскраве.
Проте взагалі їм звичайно не віриш:
Учора – це значить, дверей не відчиниш.
Переклад 21.02.2025
4)
Оригинал:
В. Коростылев. Песня о сказке
А сказка - фонарик, что светит в ночи
Для тех, кто при сказке сидит и молчит,
И смотрит на сказку, и верит, и верит,
Что в сказку ведут не поэты, а двери.
Откроешь и выйдешь,
Откроешь и выйдешь,
Откроешь и выйдешь,
И сказку увидишь.
Конечно, в нее не все вместе въезжают,
У каждого сказка своя, не чужая,
А сказкой захочешь с другим поделиться,
Другой тебе скажет: плетешь небылицы.
И даже про двери,
И даже про двери,
И даже про двери
Не очень поверит.
Конечно, у каждого тайные сказки,
А тайные сказки не терпят огласки,
Там очень прекрасно, там очень опасно,
А сказка - она не бывает напрасной.
Светла и печальна,
Светла и печальна,
Светла и печальна,
Ведь сказка - молчанье.
Мій переклад:
В. Коростильов. Пісня про казку
А казка – ліхтарик, що світить вночі
Для тих, хто при казці сидить і мовчить,
Її споглядає, і віру в те має,
Що казку не слухає він – відчиняє.
Дверцята штовхаєш,
Дверцята штовхаєш,
Дверцята штовхаєш
І казку побачиш.
Звичайно, до неї не спільно в’їжджають,
У кожного казка своя, не чужая,
А казкою з іншим захочеш ділитись,
І інший тобі відповість: ет, дурниці.
Що є там дверцята,
Що є там дверцята,
Що є там дверцята,
Він вірить не надто.
Для кожного казка – своя таємниця,
Таємне для всіх відкривать не годиться,
Там щось зачарує, а щось налякає,
А казка – вона просто так не буває.
Там світло й печалі,
Там світло й печалі,
Там світло й печалі,
Бо казка – мовчання.
Переклад 20.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2025
Лісова королівна
Судять липи, немов сусідоньки,
Як приходить гість знов до гаю:
«Не утішився анітрішечки.
Чи від туги приємність має?
Довго тут ходив і загадував,
Що повернеться його втрата…
Та від змін даремно б хто утікав,
Що пішло, те слід відпускати».
Так шепочуть розумне бачення,
Та гість в шепоті слів не чує.
Про ту помилку, що не пробачити,
Знов король-удівець міркує.
«День нудний, принцеве народження,
Був тоді: бали та промови,
Та чекання красунь стривожених:
З ким до танцю мені завгодно.
В смерку я – до гаю від святечка.
Раптом тут між лип – сяйво гарне,
Й на галяві – маленька лялечка,
Та краса її бездоганна.
«В замку вашім натовп – такий страшний,
Тут тебе привітати можна?»
Хоч початок здався мені смішний,
Голосок я слухав би довше.
- Незрівнянну радий зустріти я!
Ти до нас із якого краю?
- Тут живу я, хазяйка вільная.
Над цим гаєм я владу маю.
- На моє тоді зазіхаєш ти –
Отже, будемо воювати! -
Бачу в неї я вираз сумоти,
Спохватився: - Не бійсь, це жарти!
Миру знак пожалуй! Охоче я
Стану твій найвірніший лицар.
Рукавичка її зеленая
Пасувала мені для мізинця.
- На розмову ще прийдеш ти сюди?
- Вже служитиму без осуди.
Як себе я з дивом зв’язав– то жди,
Повели – приходити буду.
Сперш до неї ходив я з жартами,
Щоб нудота не так гнітила
Біля трону. З малям балакати
Не наука для здоровила.
Та вона, як стрічались радо ми,
На очах моїх підростала,
І вже не малою принадою,
А красою вищою стала.
Загравав з дівчатами вже – та їх
Після неї не пригадаю.
Лиш пістряве шмаття я бачу в них,
А вона – свіжий квіт, живая.
Два несхожі щастя той час єднав,
Щастя спільне з них поставало.
Я байки розказувать зволікав,
Як для мене вона співала.
Я у вечір новий під липами
Попросив: «Будь мені за жінку!»
Так відповіла: «Нероздільні ми,
Як чужим ти не станеш тільки».
- І не помишляй, щоб настав кінець
Нероздільності любій нашій! -
І одяг я їй золотий вінець
На вінець із ясних ромашок.
Віддалялись наші найкращі дні,
І відкрилась відмінність хутко.
Мріяли про спільне майбутнє ми,
Та я мірив мрію рахунком.
Уявляв я місто, куди ідеш,
Щоб хвалити його до неба,
А вона мені: – Ліс – це місто теж,
Лише натовпів тут не треба.
Найміцніше хотів я побудувать,
Щоб нам довше не забуватись,
А вона: - Є міць, ти її не зрадь,
За промінчик треба триматись.
Спір за спором, вона ріст втрачала свій,
Говорили ми вже інакше,
І тепер не вищу красу я в ній,
А наївне малятко бачив.
День тяжкий був, прощання з батечком,
І пишнота вкривала горе.
Дядькова дочка, біль мій бачачи,
Підійшла тужити зі мною.
Хитромудру вела розмовоньку,
У гірку годину – медвяну.
Є на суті її темна родимка,
Хоч краса її бездоганна.
Слухав я, горюючи, панночку
І подумав: «От був би вибір!»
Загубилась тут моя лялечка…
Я собі все казав, що виграв.
Помічницею стала інша та,
Вимагала також немало…
І до гаю знов водить сумота
Закликать, що видінням стало.
«Як велить потреба, так і обрав», –
Я брехав би, як хто спитає,
Та розкаявся, як старіти став,
Почуття вини не лишає.
Чи жива вона? Все до небуття
На шляху – оминуть хто може?
Так, вона живе – якщо кличу я,
Її суджений, хоч несхожий!
18.02.2025
За мотивами казки боснійських сербів «Маленька віла».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2025
А над всем этим срамом
Та церковь была -
Как невеста!
Дмитрий Кедрин
Вот поэт с чистым сердцем.
Жесток
Он порою бывает:
Потому, что всем сердцем желает
Победы добра.
То, что мило ему, он, себя не щадя,
Воспевает,
Не жалея той грязи, что многим
Привычки дала.
В перемену большую для всех
Он однажды поверил,
Ведь она так нужна!
Но пришло за ней новое зло…
Снисходить он не стал,
Опыт взглядом и мыслью
Измерил,
И то слово, что ищет людей,
Его также нашло.
И о том, что сперва он сказал,
Иногда он жалеет.
Ведь продолжилась жизнь,
Больше он увидал и узнал.
Но принудить себя
К должной гибкости
Он не умеет.
Продолжает писать,
В чем неправ был, в стихах он признал.
Залезал он когда-то в чулан,
Там смотрел безделушки,
И рассказы о жизнях он складывал
Из мелочей.
И нашли его темы:
О прошлом
Сказать ему нужно,
Чтоб вослед за мгновенностью длительность
Стала видней.
И о прошлом он пишет,
В рассказ
Собирает детали,
Чтоб добавить к ним вымысел –
Так он картину создаст.
Что считают известным, ученые
Пересказали,
Ну а он – предположит
И плоть обобщенью придаст.
И судачат поэты его,
Кто всех гаже и глуше
В их собранье, а больший талант
В этом споре молчит.
И идет его грешник –
Иных слишком праведных лучше,
О цветении яблонь,
Любуясь, легко говорит.
И стоит его церковь…
На прошлых злодеев клевещет
Он порой,
Несвершенное зло приписав,
Но не пестует лжи:
Ради правды той, что недалече,
Он легенду сказал,
Правде вымысел
В помощь призвав.
Он сейчас на войне,
И для жалости сердце открыто.
Говорит он о бедах войны,
Неудобен, как был.
И запомнят картинки его:
Очень точные, видно.
Примут, как документ,
То, что знавший
Строкой закрепил.
Он при мире погибнет…
Какая же страшная милость –
За желанье победы добра
Дать страдальца венец!
Но, быть может, затем, чтобы то, что сказал,
Не забылось,
Должен сын то изведать,
Что прежде
Изведал отец.
А слова,
Размышленья, мечты –
Повторят, будут помнить…
Утешенье утратившим
Просит себя принимать.
И, заметив ошибки,
Возьмутся читатели спорить,
Как придумку и правду
Возможно
В стихах сочетать.
13.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033407
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2025
Edward Herbert,
Lord Herbert of Cherbury (1583 - 1648)
To His Watch When He Could Not Sleep
Uncessant minutes, whilst you move you tell
The time that tells our life, which, though it run
Never so fast or far, your new begun
Short steps shall overtake; for though life well
May scape his own account, it shall not yours.
You are Death's auditors, that both divide
And sum what ere that life inspir'd endures
Past a beginning, and through you we bide
The doom of Fate, whose unrecall'd decree
You date, bring, execute; making what's new
Ill, and good old, for as we die in you,
You die in Time, Time in Eternity.
Мій переклад:
Едвард Герберт, лорд Герберт з Чербері (1583 - 1648)
Моєму годиннику під час безсоння
Хвилини невпинні, минаєте, повідомляєте
Час, в нім – міра життя. Швидке воно чи повільне,
Все ж обірветься колись, ви ж продовжите рівно
Далі потроху йти. Рахунок життя ви складаєте,
Хоч людина того, що зробила в нім, і не рахує.
Ви у Смерті рахівниками. І розділити,
І скласти ви маєте те, що до розв’язки прямує
З того, що на початку було. Так нам терпіти
Долі вирок: вона велить, і робите ви покірно.
Є нове - ви торкаєтесь, щоб так воно гірше стало;
Старість ви шлете тому, що кращим колись визнавали…
І як ви – нас, так само вас – Час, а Час – Вічність поглине.
Переклад 04.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2025
John Harington
The Author to his wife.
Mall, once in pleasant company by chance,
I wisht that you for company would dance,
Which you refus'd, and said, your yeeres require,
Now, Matron-like, both manners and attire.
Well Mall, if needs thou wilt be Matron-like,
Then trust to this, I will a Matron like:
Yet so to you my loue may neuer lessen,
As you for Church, house, bed, obserue this lesson.
Sit in the Church as solemne as a Saint,
No deed, word, thought, your due deuotion taint.
Vaile (if you will) your head, your soule reueale
To him, that onely wounded soules can heale
Be in my house as busie as a Bee,
Hauing a sting for euery one but mee,
Buzzing in euery corner, gathering hony.
Let nothing waste, that costs or yeeldeth mony.
And when thou seest my heart to mirth incline,
The tongue, wit, bloud, warme with good cheere and wine,
And that by lawfull fancy I am led,
To clyme my neast, thy vndefiled bed
Then of sweet sports let no occasion scape,
But be as wanton, toying as an Ape.
Мій український переклад:
Джон Гарінгтон
Жінці
Молл, якось серед друзів товариства
Я думав: танцювать тобі годиться,
Та ти, незгодна, на літа послалась
І буть поважною зобов’язалась.
Що ж, як повагу хочеш викликати,
Повір, тебе я буду поважати.
Та, щоб моє не зменшилось кохання,
Люб’язно на оці зваж побажання.
У церкві до святої будь подібна,
Дрібне покинь, високому лиш вірна.
А вдома поринай до справ, мов бджілка,
Жаль будь-кого, мене помилуй тільки.
Дзвени по всіх кутах і мед збирай,
А статки і рахуй, і здобувай.
Як веселюсь, зі мною веселися,
Від жартів і вина не відвернися.
А як побачиш, що закон шаную
Й до ліжка чистого твого прямую,
Відповідай негайно, а не згодом –
Мов мавпочка, поринь до насолоди!
Переклад 03.02.2025
John Harington
Comparison of the Sonnet, and the Epigram.
Once, by mishap, two Poets fell a-squaring,
The Sonnet, and our Epigram comparing;
And Faustus, hauing long demurd vpon it,
Yet, at the last, gaue sentence for the Sonnet.
Now, for such censure, this his chiefe defence is,
Their sugred taste best likes his likresse senses.
Well, though I grant Sugar may please the taste,
Yet let my verse haue salt to make it last.
Мій український переклад:
Джон Гарінгтон
Порівняння сонета й епіграми
Раз два поети лаялися марно,
Щоб порівнять сонет і епіграму.
Над спором довго Фауст міркував,
Сонету перевагу він надав.
Для рішення його обґрунтування:
До солодощів – ласих поривання.
Солодке завжди є кому хвалить,
Як вірш мій з сіллю, довше буде жить.
Переклад 03.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2025
John Harington
The Author to his wife.
Mall, once in pleasant company by chance,
I wisht that you for company would dance,
Which you refus'd, and said, your yeeres require,
Now, Matron-like, both manners and attire.
Well Mall, if needs thou wilt be Matron-like,
Then trust to this, I will a Matron like:
Yet so to you my loue may neuer lessen,
As you for Church, house, bed, obserue this lesson.
Sit in the Church as solemne as a Saint,
No deed, word, thought, your due deuotion taint.
Vaile (if you will) your head, your soule reueale
To him, that onely wounded soules can heale
Be in my house as busie as a Bee,
Hauing a sting for euery one but mee,
Buzzing in euery corner, gathering hony.
Let nothing waste, that costs or yeeldeth mony.
And when thou seest my heart to mirth incline,
The tongue, wit, bloud, warme with good cheere and wine,
And that by lawfull fancy I am led,
To clyme my neast, thy vndefiled bed
Then of sweet sports let no occasion scape,
But be as wanton, toying as an Ape.
Мой перевод:
Джон Харингтон
Жене
Молл, в обществе мы как-то были вместе
И думал я: плясать тебе уместно,
Нот ты сказала: возраст, неудобно,
Быть следует солидной, как матрона.
Что ж, Молл, матронам хочеш подражать –
В тебе матрону стану уважать,
Но чтоб любить не стал я менше, нет,
Прими любезно вот такой совет:
Коль в церкви ты, святой уподобляйся,
От веры ни на что не отвлекайся,
А дома погрузись в дела, как пчелка,
Жаль всякого, меня помилуй только.
Жужжи по всем углам, мед собирай,
Веди расход, достаток умножай.
Коль весел я, со мною веселись,
От шуток и вина не отвернись.
А как увидишь, что иду законно
К постели я твоей неоскверненной –
Не скромничай, не надо медлить слишком,
Забаве предавайся, как мартышка!
Перевод 03.02.2025
John Harington
Comparison of the Sonnet, and the Epigram.
Once, by mishap, two Poets fell a-squaring,
The Sonnet, and our Epigram comparing;
And Faustus, hauing long demurd vpon it,
Yet, at the last, gaue sentence for the Sonnet.
Now, for such censure, this his chiefe defence is,
Their sugred taste best likes his likresse senses.
Well, though I grant Sugar may please the taste,
Yet let my verse haue salt to make it last.
Мой перевод:
Джон Харингтон
Сравнение сонета и эпиграммы
Однажды два поэта побранились:
Сравнить сонет и эпиграмму тщились.
Над спором долго Фауст размышлял
И в победители сонет избрал.
Обоснованье этого решенья:
У лакомок всех к сладкому влеченье.
Пусть сладость строк поклонников найдет,
Раз стих мой солон, дольше проживет.
Перевод 03.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032258
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.02.2025
Джерело оригіналу: Elizabethan Poetry: An Anthology (Dover Thrift Editions), edited by Bob Blaisdell, 2005.
Оригінал:
Edward Herbert,
Lord Herbert of Cherbury (1583 - 1648)
Kissing
Come hither, Womankind, and all their worth,
Give me thy kisses as I call them forth;
Give me thy billing kiss; that of the dove,
A kiss of love;
The melting kiss, a kiss that doth consume
To a perfume;
The extract kiss, of every sweet a part;
A kiss of art;
The kiss which ever stirs some new delight,
A kiss of might;
The twacking smacking kiss, and when you cease,
A kiss of peace;
The music kiss, crotchet and quaver time;
The kiss of rhyme;
The kiss of eloquence which doth belong
Unto the tongue;
The kiss of all the sciences in one,
The kiss alone.
So 'tis enough.
Мій переклад:
Едвард Герберт,
лорд Герберт з Чербурі (1583 – 1648)
Цілунки
Сюди, жіноцтво, підійди! Тебе я все скликаю,
Цілунків нині види всі пізнати я бажаю.
Пестить оцей і збурює кров –
Так цілує любов.
Цей розчиняє, ним знищено сум –
Він як парфум.
В одному цім уся розкіш дається,
Він – від мистецтва.
Цей – чим міцніший, тим більше чарує.
Так сила цілує.
Цей – дзвінкий, суперечку припинить, ще й як!
Миру він знак.
Цей – музичний, гармонію чути дозволить.
Вірш його творить.
Цей – говірливий і мовить непросто,
В нім – красномовство.
Цей, премудростей всіх поєднання –
Цілунок без порівняння.
На цьому й все.
Переклад 02.02.2025
[url="https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014305"]Мій російський переклад[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
Оригинал:
John Harington (1561–1612)
Treason doth never prosper, what’s the reason?
For if it prosper, none dare call it Treason.
Еще и мой перевод:
Джон Харингтон (1561–1612)
Об измене
Измена никогда не побеждает:
Коль победит, названье изменяет.
Перевод 31.01.2025
Широко известен перевод С.Я. Маршака:
Простая истина
Мятеж не может кончиться удачей.
В противном случае его зовут иначе.
И он очень точно выражает общую мысль оригинала, почему и так популярен. Но все-таки почему может понадобиться уточнение: понятие измены (treason) в английском праве шире, чем мятеж. Согласно Статуту Эдуарда III 1352 г. оно включает, например, прелюбодеяние с королевой, или подделку печати, или фальшивомонетничество. Кроме государственной измены (high treason) существовала еще малая (petty treason),которая включала убийство человека, в отношение которого существовала обязанность верности: например, мужа женой. Созвучие treason и reason тоже имеет смысл обыграть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031971
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2025
Оригінал:
John Harington (1561–1612)
Of treason
Treason doth never prosper, what’s the reason?
For if it prosper, none dare call it Treason.
Мій переклад:
Джон Гарінгтон (1561–1612)
Про зраду
Ніколи зради перемог не мають.
Чому? Як мають, то ім’я міняють.
Переклад 31.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025
Замок Каменец. Время
Река большой, хоть и тихой, прыти. Себе на уме несветлая гладкость тянет речную грязь как стайки птичек на плаву и на перекатах разрывается на бегущие водяные пелены. Нет в ней нормальной рыбы, стоящей басен и сплетен. Но эта река умеет сделать, чтобы неслучайные взгляды отдавали ей. Потому ее зовут Смотрич: за дар ненасытного зрения. Ему в придачу – мгновенная шутка высоты, вползающей под ноги к тем, кто смотрит.
Дело Смотрича – открывать каменные основы украинского Подолья. Брюзжащее течение проложило себе одному дорогу-каньон, настолько глубокую, что страх от высоты при встрече с ней бывает не таков, как удивление неожиданному простору. Еще дальше раздвинуты его берега – плечи пропасти, застланные густой и живой пеной парка. Прохожие на тощем Новоплановском мостике, ведущем в исторический центр города Каменца-Подольского, глушат тайное желание измерить взглядом тягучую глубь. В нее с шиком летает разная дрянь и портфели с книгами – как упадет, школьники радуются. Туристы нагибаются над худыми перильцами, чтобы среди зеленых плакучих ив, черных скатов крыш с антеннами и суеты рябых кур показалось им ложе Смотрича – водяного змея. Подсаживают на закорки малышей. Расспрашивают о наводнениях и несчастных случаях. Местные отвечают им безразлично. На другом мосту поставлен аттракцион банджи-джампинга для желающих с воплями смешанных чувств сигануть на тросе вперед и вниз. Студенты во дни благого рвения выволакивают тонны мусора со дна обживаемой щели.
Белый отсвет прилепился к разнообразию листьев. Это коронованный гипсовый олень, поставленный и так забытый на краю обрыва. Олень, банальный до незаметности, слушает низкое движение воды.
Прихоть Смотричевого нрава – петля на Восток. Река про себя прикидывает – не вернуться ли? – небрежно поддается настроению и вдоль пройденного русла начинает возвращаться, но, как пуганая, вздрагивает, раздумав. Она шарахается и следует прежним путем от места сомнений, которых не выдержала, закольцевав между двумя правыми берегами устрашающего ущелья остров.
На острове построился Подольский город Каменец и когда-то – некогда прославился как место встречи и ратной сечи креста с полумесяцем. В нем есть университет, аграрная академия, цементный завод и много завлекательного прошлого. Прежний Каменец с наклонными, будто им скользко, улицами, поднимается со скороговоркой Смотрича, как невидимые воды. Ради финансовых целей теперешнего Каменца он удачно вместился в рамку открытки.
Против острова, там, где замыкается петля отчаянного и раскаявшегося Смотрича, Старая крепость сидит на мысу. Ее стены на отклик реке вытянуты в петлю. Башни целые и разрушенные, зрячие и слепые, круглые, квадратные и многоугольные, в надвинутых острых колпаках, с флюгерами-флажками и гербами благотворителей, напрягают шеи и приседают на корточки. Со стороны города крепость представляется как в корзине, развесившей тяжелые бока, выставив головы и головки башен над корзинными краями. Над башнями протянулось поле, и на нем, видны издали, ходят стада.
На старинных картах у Каменца очертания пышной отцветшей гвоздики, ломкой и сохраняемой между страницами. Или тугого засаленного кошеля. Город был торговый. Узел путям семи народов. Здесь постоянно существовали три общины, три магистрата и три рынка. Армяне провожали караваны, толмачили на переговорах, давали деньги, чтобы строить водопровод (вода оказалась кислая и решили, что ни к чему). Поляки отвечали за крепость и в качестве действующей власти блюли регулярную посещаемость лобного места. Русины (иначе – украинцы) берегли свое слово и тайно, и дерзко, торговали беспошлинно по всему Подолью, держали обжорный базар. Шершавая и морщинистая крепость прежде старости работала на свою славу. Пограничный замок на меже двух миров, он же – тюремная жаровня. Кому – красота надежды, для кого – мрак без выхода.
Так жили. Случалось, что жили весело.
Герои
От дней, когда под каменецкую гармонию закрадывалось течение, замку и городу остались два главных героя. Один в кандалах, другой с блестящей сабелькой. Одному принадлежит крепость, другому – костел на площади близко от нее.
Крепость – территория Устима Кармалюка, непокорного невольника и беглого рекрута, народного богатыря и мстителя. За больную лавинную правду, которой ревностно следовал, его заточили в наибольшей, шестиугольной, башне. Так башня получила его имя – роковое, оно ширилось хищным заманчивым шепотом, потемками уходило с пожаров и живилось до часа воровским скрипом в подполе. При солнце всевозможные пичужки гнездятся на деревянном настиле, покрывающем бывшее узилище.
Сотрудники музея должны проводить экскурсии только с группой не меньше трех человек. Некоторые начитанные каменчане пользуются этим. Локоть к локтю со в меру любознательным гостем бегает, залезает на галереи и в подвалы башен мальчишка в закатанных джинсах, пересыпает незапамятными числами "тысяча шестьсот" и "тысяча семьсот". Экскурсионная дама с перекисной шевелюрой, в сарафане с прямыми алыми складками, подметающими землю, посылает вслед конкуренту взгляд бытовой ненависти. Затем она набирает в грудь воздуха и запевает песню одного дыхания "о славной древности и вечной юности города Каменца-Подольского". Рассказ о Кармалюке во дворе крепости, в тени Кармалюковой башни, когда из вихрастой зелени вспыхивает разнокрапчатая бабочка, – хозяйственно-урочный счет пеням и карам, принятым за недолгий срок жизни, и народная песня от первого лица, страдательное самооправдание. В песне – тоска о жинке и детях, оставленных неведомо где, откуда трудно и далеко держатся за них истлевшие канаты его памяти. Кармалюк бежал из крепости. Кончился от пули предателя. А молве предоставил гадать, какая из влюбленных светских дам способствовала вырваться на волю.
Беломраморному памятному знаку воинам-«афганцам» на одной из каменецких площадей приданы черты Кармалюка. Изваян так, будто падает с обрыва, но в полете его тело вот-вот превратится в стрелу молнии, и произойдет это раньше, чем успеет упасть.
Еще другой Кармалюк – при въезде в недалекий город Летичев, где его, преданного, по-разбойничьи погребли во рву кладбища. Стоит плечистый и черный цирковой силач и по-силачьему тянет цепи, а у подножья – букет лютиков.
Кафедральный костел Петра и Павла, возле турецкого минарета, за аркой, которая, по расхожему в туристических местах поверью, исполняет сокровеннейшие желания, бережет славу пана Юрия-Ежи Володыевского, героя последней турецкой осады Каменца. Очарование рыцаря в том, что он считается последним. Ради него очереди путешествующих поляков приезжают в Каменец семьями и автобусами, оставляют монетки в узких, как колбаски, жерлах крепостных пушек. Под городом было жаркое и длительное стояние, турецкие и татарские тьмы взяли город мертвым кольцом. Католические монашки приглядываются из-под ладони к пушечному ядру, – его вмонтировали хитрые зодчие под кровлей одной из башен, – и воображают, что башня именно в ту легендарную осаду набила лоб. Была осада, был обидный невнятный мир, отступление и взрыв в крепости, укор отступникам. Вознесло на облаке взрыва победительную панову душу.
Туристам, если они читали про пана роман Сенкевича или видели фильм Ежи Гофмана, хочется и ждется, чтобы крепость оторвалась от земли. Горячий каравай в корзине стен и башен загудел бы, пронял бы гору дрожью, обернулся бы вокруг себя и повис бы на воздухе, рассыпаясь жгучими горстями разноцветных крошек. Открываешь глаза – на своей горе стоит крепость, из-за обода с башенками курится белый дымок.
Во вратах костела – шевеление света. Пылинки в солнечном луче ведут свой медленный танец. Свернутые стяги потушенными факелами расставлены вдоль скамей. В сводах, на уровне труб органа, готовится ожидание торжества, ослепительного, как звезда над еловыми ветвями, но, как свет от нее, разяще чистого. На стенах видны памятные доски в честь почивших епископов. Латинские вязи пронизали дерево: "Подобен лучезарному ангелу, в небесах воссиявшему". Одна доска, серокаменная, стоит на полу, прислонена к стене нарочито на время. Слова в память последнего рыцаря Посполитой и силуэт всадника на полном скаку, плащ за спиной мнется и наполняется ветром, на шапке с меховым отворотом приколото удалое перышко. Лицо пана Володыевского неизвестно.
Кругленький расторопный учитель в синей куртке – почти слива с бородкой и бачками – водит по костелу. То и дело, прерываясь на полумгновение, он пружинит на согнутое колено перед иконой в простенке или священниками в черных рясах, которые в уголке болтают очень вежливо между собой; при этом показывается его наметившаяся ранняя лысина. Он, кажется, точно был раньше учителем, может быть – учителем истории. Его закрутило, забило, потом отпустило, и он водворился в истинном своем призвании при вратах кафедрального костела, за фигурной аркой, где пышные завитки белого камня и скульптуры с умиленными лицами. Он учтив, он гостеприимен и ненавязчиво проповедует.
Почему доска на полу? Печальное недоразумение. Очень хотелось бы видеть ее на месте подвига пана, то есть в крепости. Директор музея, однако, не впускает доску в крепость. По его убеждению, позиция пана есть акт предательства. Католическая община Каменца оставила мемориальную доску здесь, пока не воцарится счастливое взаимопонимание.
Так ведь Сенкевич пишет, что пан Володыевский был поляк.… Какой же он предатель, если защищал свою державу?
Огоньки нежного вдохновения вспыхивают в глазах учителя. В семнадцатом веке, говорит он, не было важно, кто украинец, кто поляк, а кто турок. Было важно вероисповедание. Даже освободительная борьба Украины начиналась как религиозная война. Есть данные, что пан происходил из местного украинского рода, перешедшего из православия в католичество. Но вправе ли мы осуждать человека, погибшего за веру? Он говорит, на руке его серебрится колечко, от колечка расходятся терновые шипы. Отвергнутый пан молча протестует против пристрастности крепостного начальства.
Бессловесный спор о владении крепостью завис в городе Каменце. Он известен немногим туристам и местным заинтересованным лицам. Город на потеху своим гостям затевает противоборство теней, возрастающих от вечернего солнца. Город тянет ладони к теплу от двух вспышек далекого прошлого. А что если два человека – два настоящих человека, зажегших эти огни, – не с нашей стороны сидят себе в одном секторе, может быть даже пьют пиво и забивают козла? Смотрич свел их, Смотрич-взгляд и Смотрич-встреча назло спорщикам выдумал каверзу. Каменец кормят их легенды – кому есть дело до них, настоящих?
Другие герои
В Каменце и окрестностях бывали пожары, от которых звоны плавились на колокольнях. Последний насытился Подольским областным архивом. И вот, архивные девушки, устроившись в новом пристанище кто на корточках, кто на коленях, ровняют по полу в долгие полосы и малые стопки почерневшие, распадающиеся в руках листы с обугленными краями. Одна работает без мыслей, другая устала и, привстав с пола, берется командовать, третья с обрывками королевского указа в одной руке и с ошметками брачного свидетельства в другой, пытается сравнить, соображая, что из них годится оставить. Безнадежно ясно, что оба придется выбросить.
Фактическую скукоту съело, и предание стало над временем. Но крепость – не только та, что на скале. Отражаться в судьбах людей – ее личное заклятье. Совсем не одинаково это подтверждают два поповича, сведения о которых могли сгореть и в Подольском архиве.
Двух поповичей для начала объединяет, что каждый из них давал деру из Каменецкой семинарии. Бегали независимо друг от друга, так как не были современниками. Это не тот случай, когда схожесть поступков означает схожесть характеров.
Старший семинарист, Михаил, сбежал из Каменца в Москву, в Медико-хирургическую академию. Получился неприветливый врач. На войне с Наполеоном он работал в русских лазаретах. Для кого "двенадцатый год" – непокоренные знамена, гордость нравственной победы, тяготение к свободе. Для него – зрелище человеческих страданий, которое ничем ни смягчить, ни приукрасить. Нрав и без того был докучливый и циничный. После – служба в Московской лечебнице для неимущих. Место врача во внушительном особняке за входом с колоннами на улице скорбей Божедомке. Отставной штаб-лекарь по жизни был влачитель лямки, а лямка больно режет. Лямка попадала по окружающим, по жене и детям. Отец семейства берег от них свою черствость. Так иные берегут воспоминания счастья – чтобы выжить. Здесь выживания не получилось ни для кого.
Сочувствующие, но чужие для этой семьи люди-исследователи восстановили в больших подробностях, как лелеял крепость внутри себя бывший штаб-лекарь Михаил Достоевский. Хрестоматийно известно, что его нашли на дороге убитым своими же крестьянами не то из мести, не то из страха крестьян перед последствиями какого-то с ним скандала. После ранней смерти жены лекарь отдал двух сыновей в Главное инженерное училище, что в Михайловском замке. Ему хотелось, чтобы его дети строили крепости. Знаменитый второй сын Федор, действительно, узнал в жизни много крепостей.
Имени доктора Достоевского не вспоминают в Каменце, когда закрывают больницы и освобождают здания для частных гостиниц, а тяжелобольных сваливают в одно помещение. Тем более не вспоминают тогда имени его сына.
Младший семинарист, Микола, не единожды, но с возвратом, сбегал из родной бурсы. Он бегал ради музыки на спектакли приезжей оперы. Был нелегалом, недоступным для раскаяния, потому что семинаристам опера запрещалась. Получился хоровой композитор. А раньше, чем узнали, что есть композитор Микола Леонтович, был учитель пения, географии и арифметики, собиратель народных песен и народных хоров в домике на станции при железной дороге. Заложенная в нем крепость была – преданность своему делу. Так иные берегут тепло в домах – чтобы выжить. Неизвестный музыкант менял по стране места службы. Позже в Киеве учил, руководил оркестром, и веселые флаги цвета неба и жита, флаги споров за волю реяли вокруг него.
Киевский хор студентов исполнил ту его песню, которая сейчас известнее других, рождественский "Щедрик". Когда слушаешь ее, как и многие другие хоры Леонтовича, слышно чародея. Рука зимнего сказочника: с черного неба рвать дрожащие от мороза звезды, веять их в бурной и бойкой метели, зажигать от них свечи трепетными огоньками. Слушать его, не думая про черного человека, который однажды в зимнюю ночь постучался к сельскому священнику, когда у того был в гостях сын-композитор. Утром вышел от них и пропал черный человек, ограбив их и оставив у отца на руках мертвого сына.
… Женские руки разбираются в остатках истории города. На верхушке минарета, пристроенного завоевателями к костелу и похожего на строгий старческий палец, в густо-синем небе лепесток света солнца, поглощая контуры статуи девочки в звездном венке, посылает всему городу свой отблеск. В старом и строящемся городе Каменце, разведя руки, развевая солнечные покрывала, Мадонна танцует над щебенкой.
Поворот реки как знак руки: превращает боль в подвиг, смерть в легенду, горе – в песню о горе. Каждой стороне свой черед перевешивать.
Из всех достославных рек Смотрич относится к тем, у кого характер верен превратностям. Лошади клонят гривы в полях над Старой крепостью. На замковом дворе за деньги, риск и славу режутся всецветные витязи, а у порога гостиницы ждет репейный ребенок и просит гривну на хлеб. Пируют хозяева жизни, арендаторы древних ветхостей, и пушистые белки разбегаются от них по ветвям сада. В окнах цветочные заплетения, венчики красные с белым, под окнами – спины коз, невозмутимые в бурьяне. Возле Замкового моста художники торгуют выложенными из хрупко сияющих осколков янтаря портретами крепости, в залихватски заломленных колпаках и со впалыми щеками – во всех видах. У запустелого магазина "Мебель" сидят торговки сигаретами и минеральной водой. Вертолет тащит половинку скорлупы ореха на натянувшихся тросах – новому собору Александра Невского золотой купол. В парке Танкистов и на круглом пруду в парке "Бассейн" гуляют и грызут тучи семечек. Тени пар, некоторые с колясками, перемещаются между клумбами львиного зева.
Кроме людей здесь по вечерам под надзором хозяина-фотографа отдыхают расседланные кони. Рыжий, вороная и жеребенок днем возят клиентов по кругу, а в конце дня жадно, быстро переступают по газону, насыщаясь при заходе солнца. Дурному беспризорному щенку нечем себя занять, и он набросился на них, лая, как очередь выстрелов. Вороная презирает его, рыжий прогоняет его фырканьем, а темно-рыжий жеребенок запрокидывает голову, кричит снизу вверх пронзительно и трется нижней челюстью о тумбу или о скамейку.
Так длится, пока коварство Смотрича не подскажет ему очередной невероятный взбрык ради новой, неожиданной обыденности.
2006 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031898
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 30.01.2025
Оригінал:
John Lyly (1554? — 1606)
Apelles'Song / Cards and Kisses
Cupid and my Campaspe play’d
At cards for kisses — Cupid paid:
He stakes his quiver, bow, and arrows,
His mother’s doves, and team of sparrows;
Loses them too; then down he throws
The coral of his lips, the rose
Growing on’s cheek (but none knows how);
With these, the crystal of his brow,
And then the dimple of his chin:
All this did my Campaspe win.
At last he set her both his eyes —
She won, and Cupid blind did rise.
O Love! has she done this for thee?
What shall, alas! become of me?
Мій переклад:
Джон Лілі (1554? — 1606)
З комедії «Кампаспа»
Пісня Апеллеса
Купідон із моєю Кампаспою в карти
Сів пограть за цілунки, та мав тільки втрати.
Він поставив колчан, лук і стріли свої,
Материнських горобчиків і голубів;
Це програв – і корал своїх губок додав,
А зі щічок своїх він троянду зірвав
(Як вона там зросла – невідомо нікому);
На кону – і чолу його бути ясному,
А за тим він поставив у грі також ямку
З підборіддя… Й Кампаспа красі цій – хазяйка.
Наостанок він ока обидва поставив –
І підвівся сліпий. Її успіх не зрадив.
О Любове! Вона повелась так з тобою?
То в подальшому як іще вчинить зі мною?
Переклад 28.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025
John Lyly. VULCAN'S SONG український переклад
Оригінал:
John Lyly.
VULCAN'S SONG :
IN MAKING OF THE ARROWS.
MY shag-hair Cyclops, come, let's ply
Our Lemnian hammers lustily.
By my wife's sparrows,
I swear these arrows
Shall singing fly
Through many a wanton's eye.
These headed are with golden blisses,
These silver ones feathered with kisses,
But this of lead
Strikes a clown dead,
When in a dance
He falls in a trance,
To see his black-brow lass not buss him,
And then whines out for death t'untruss him.
So, so : our work being done, let's play :
Holiday ! boys, cry holiday !
Мій переклад:
Джон Лілі
Пісня Вулкана за ковкою стріл
Гей, циклопи ви кошлаті,
Молотам час працювати!
Клянусь горобцями я жінки,
Що стріли летітимуть швидко
Й співатимуть дзвінко,
Влучать і в крутія, і в крутійку!
Із золотом – щоб потішатись,
Зі сріблом – щоб поцілуватись,
А ця ось свинцева стрілка
Хай блазня вражає стрімко,
Як він іде танцювати
Та стане гірко зітхати,
Що чорноброва не поцілувала, –
Тоді він життя цінуватиме мало.
Що зроблено, те полишаймо.
Хлопці, відпочиваймо!
Переклад 28.01.2025
Клянусь горобцями я жінки - бо Венері були присвячені горобці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025
Оригинал:
John Lyly.
VULCAN'S SONG :
IN MAKING OF THE ARROWS.
MY shag-hair Cyclops, come, let's ply
Our Lemnian hammers lustily.
By my wife's sparrows,
I swear these arrows
Shall singing fly
Through many a wanton's eye.
These headed are with golden blisses,
These silver ones feathered with kisses,
But this of lead
Strikes a clown dead,
When in a dance
He falls in a trance,
To see his black-brow lass not buss him,
And then whines out for death t'untruss him.
So, so : our work being done, let's play :
Holiday ! boys, cry holiday !
Мой перевод:
Джон Лили.
Песня Вулкана за ковкой стрел
Ну, косматые циклопы,
Нынче молотам – работа!
Клянусь воробьишками женки,
Что стрелы скуете вы ловки
И запоют звонко,
Плута сразят и плутовку!
С золотом – чтоб наслаждаться,
С серебром – чтоб целоваться,
А эта свинцовая стрелка
Глупца поражает пусть метко,
Как станет плясать,
Да горько вздыхать,
Что не целовала его чернобровка, –
Тогда он решит, что живет слишком долго.
Ну, потрудились, как надо,
Теперь отдыхаем, ребята!
Перевод 28.01.2025
Клянусь воробьишками женки - Венере были посвящены воробьи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031728
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.01.2025
Оригінал:
John Lyly.
Sappho's Song
O cruel Love, on thee I lay
My curse, which shall strike blind the day;
Never may sleep with velvet hand
Charm thine eyes with sacred wand;
Thy jailors shall be hopes and fears;
Thy prison-mates groans, sighs, and tears;
Thy play to wear out weary times,
Fantastic passions, vows, and rimes;
Thy bread be frowns ; thy drink be gall,
Such as when you Phao call;
The bed thou liest on be despair,
Thy sleep fond dreams, thy dreams long care;
Hope, like thy fool, at thy bed's head,
Mock thee, till madness strike thee dead,
As, Phao, thou dost me with thy proud eyes;
In thee poor Sappho lives, for thee she dies.
Переклад:
Джон Лілі. Пісня Сафо
Любове люта! Ось тобі
Прокляття, щоб затьмарить дні.
Очей твоїх приємний сон
Хай не торкне святим жезлом;
В тюрмі надії й страху будь,
Плач, стогін поряд хай живуть;
Щоб час нудний заповнить – грай,
Дури та віршики складай;
Їж гіркоту і жовч лиш пий,
Фаон на клич не прийде твій.
А відчай – ліжком будь твоїм,
Снам довіряй лише сумним.
Надія хай тебе цькує,
А відчай хай тебе уб’є,
Як ти мене уб’єш, Фаоне, певно:
В тобі – життя СафО, і смерть – для тебе.
Переклад 27.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025
Путевой очерк о путешествии в Венецию в августе 2010 г. Ранее выложен в Жж. Строится на литературных ассоциациях.
Кого можно встретить в Венеции. Шутка
Подъехали мы к берегу моря. Там сидит эффектная старуха, рыжая и с золотым зубом, покрыв плечи шалью, связанной из разноцветных ниток, и на всех европейских языках с сильным акцентом предлагает нам выпить с ней кофе и за три с половиной евро с носа узнать наше прошлое, настоящее и будущее.
- Сударыня, прошлое мы уже знаем, будущее лучше пусть будет секретом, а вот настоящее нам очень интересно: здесь где-то должна быть Венеция...
- О, мадонна и святые угодники! Как это не вовремя! Подождите, сейчас я переоденусь, а к вам покуда пришлю Труффальдино, - и она прыгнула в моторку и умчалась, развевая волосы и шаль по ветру, так быстро, словно стыд гнался за ней, прыгая через волны, а мы смотрели вслед усталыми глазами. После Рима, Сиены, Пизы и Флоренции куда уместиться новому любопытству?
И даже когда приехал бравый Труффальдино с татуировкой на руке, усадил нас чин-чинарем на морской трамвайчик и повез в город святого Марка по его "рабочему" и более широкому каналу Джудекка, сознание того, что я наконец-то увижу - уже вижу - ту самую госпожу Венецию, прославленную на все стороны света плутом, стяжателем и мечтателем, не овладело мною сразу, а вырастало постепенно, по мере того, как дома вдоль канала выстраивались и смотрели на нас, как на многих до нас. Так семьи, регулярно гуляющие с детьми в большом парке, посматривают на новых прохожих на соседних аллеях.
Впрочем, кого-то я заприметила блуждающим между этими домами. У меня есть приятель в венецианской Джудекке, старый друг моего детства, который, несомненно, был бы рад меня видеть, не будь он так встревожен из-за своей беды, вернее - из-за беды человека, которого он очень любит. Панталоне это, старый моряк Панталоне, которого взяли воспитателем принца Дженнаро. Принц вырос, и теперь невероятно чудит. Ни с того, ни с сего он погубил коня и сокола, привезенных в подарок брату своему, молодому королю Миллону, с которым прежде был дружен, как Кастор с Поллуксом, а теперь еще и ходит весь сумрачный-печальный и вызывает естественные подозрения, так как именно сейчас готовится свадьба брата-короля с прекрасной Армиллой, которую сам Дженнаро и похитил для брата у ее отца, могучего волшебника...Принц влюблен? Он ревнует? Он стал соперником брата, которого прежде так чтил и любил? Старина Панталоне всем сердцем желал бы знать правду, но от него, как и от всех, таится его непонятный воспитанник. Вон, край его плаща мелькнул на другой стороне канала, но тщетно ловит его взглядом бедняга Панталоне. Для принца он - друг и старый смешной слуга, но принц для него - как дорогой сын. Погруженный в свои благородные думы, замечает ли он, как больно старику от его недоверия? Я-то знаю, в чем там дело, - и вы тоже, если знаете пьесу Карло Гоцци "Ворон", - но Панталоне сказать не могу. Тогда ведь Дженнаро придется еще тяжелее, а на его драматическом пути и так предвидится довольно страстей-мордастей. Нет, лучше пусть все идет, как идет, покуда принц Дженнаро не докажет, какой он отличный парень, верный друг и брат, а хитрый синьор Гоцци - что и детская сказка с самыми невероятными ситуациями может захватывать сердца зрителей, как высокая трагедия. Так что покамест бедный Панталоне мучается неизвестностью, а принц бродит один, продолжая совершать безумные поступки и мучась над сложным философским вопросом.
Пока я их вспоминала, мы причалили.
Солнце приветливо лезло в усталые глаза. Со всех сторон, со стендов на набережной ухмылялись и щурились маски, значительно молчали, как признанные красавицы, и, как паяцы, корчили рожи лукавых мудрецов: "Купи! Как же не купишь?!" - но это были те же самые маски, которые мы видели уже на таких же стендах и в Пизе, и во Флоренции. Поэтому зря они были так уверены, что на них вот-вот набросятся люди, которые уже успели потратиться в долгом путешествие, и которых, к тому же, предупредили, что они прибыли в самый дорогой из городов Италии. Да и выбрать сложно, когда видишь: на тебя смотрят все, но в особенности - никто.
О всещедрая Венеция! О гостеприимная госпожа! Ты заботишься об удовольствиях гостей своих со всего мира и заслуженно оставляешь себе их золото, но до чего же измаялся любимый сын твой Труффальдино!* Ты давно уже город туристов в большей степени, чем повседневных жителей, и ему приходится разделяться на десятки, на сотни лиц, чтобы везде успеть, всем приезжим господам угодить и заработать. Такая уж его судьба - труффальдить до упаду, но упасть - Боже сохрани! Ведь проказник так знаменит, что приезжие, лишь оказавшись в Венеции, норовят везде именно его увидеть. А раз клиент зовет, нужно предстать перед клиентом, но каждый раз - в новом обличье. Труффальдино повсюду: он и туристов водит, и стеклянных лошадок из легендарного венецианского стекла у них на глазах мастерит, и сувенирами торгует, и кошельки, бывает, тоже ворует. И сколько не притворяйся, что ты, мол, - не ты, всегда тебя узнают, да ты, по-моему, и сам не прочь благосклонно быть узнанным...Смеральдина, подруга его, и остальная компания, тоже вкалывают помаленьку, но ведь главный герой - Труффальдино. По нраву ли парню такая жизнь - сказать не могу, спрашивать не пыталась, ибо, как всем известно, правда из него выходит лишь при экстремальных обстоятельствах.
Венеция на один день в большой группе проездом - это серьезно, очень серьезно для первого знакомства, когда нужно получить первое, свое, а не заимствованное, впечатление от города. Нужно постараться увидеть Венецию в целом, а как это лучше сделать? - дебютировать в роли пассажира гондолы. Что мы успешно и сделали, поэтому я могу сказать, что, несмотря на спешку и насыщенность после прошлых городов, видела-таки Венецию изнутри.
Путешествие (первое путешествие) на гондоле для меня - морская болезнь наоборот. Когда ковчежик отдаляется от причала, находит чувство восторга, который был бы совершенно идиотским, если бы не был оправданным. Я слышу непотребный писк, пытающийся воспроизвести мелодии классических баркарол сперва - Чайковского, затем - Оффенбаха, и оказывается, что это мое веселье поет таким голосом и совсем не боится позориться. Ладья идет медленно, чуть покачиваясь, кругом в воде шныряет мелкая рыбешка. Гондольеры, встречаясь, здороваются и переговариваются между собой. Иногда они тихонько напевают. А наш гондольер свистит. Он мужчина немолодой, но мощный, мог бы в кино играть если не капитана, то выдающегося боцмана.
Прогулка на гондоле - это аттракцион, когда зритель, чтобы получше рассмотреть декорации, входит в них и сам становится актером. С мостиков и берегов на тебя глазеют пешеходные туристы - в основном туристы - ты ощущаешь себя барыней, или того больше - сиятельной персоной на отдыхе. Делаешь им ручкой, поддразниваешь, они тебя фотографируют, сопровождающие лица говорят им успокоительно: "А вы тоже будете кататься на гондоле". Ты приехала всего лишь поглазеть на Венецию, но ты - уже ее часть.
Гондола поворачивает, и вот уже больше нет других зевак, ваша компания - наедине с домами Венеции. Можно писать портрет каждого дома - получилась бы галерея образов пожилых дам в кружевных покрывалах, занятых своими делами. Кто смотрится в зеркало, кто глядит на проезжих или над их головами вдаль, кто кормит голубей, кто вяжет, кто читает. Высокая стопка книг лежит за окном, как в библиотеке или универе, но совсем на уровне воды, и я из гондолы могу дотянуться рукой до оконного стекла, которое разделяет книги и воду. Теперь ты уже не актриса, ты опять - зрительница, пришедшая за кулисы после спектакля, когда уже все его участники разошлись, но декорации и реквизит не убраны. Жутковатое впечатление наступившего для этого города "конца истории": была - могучая держава, остались лишь декорации, только что с туристами и голубями. Но ведь можно прочесть и по-другому: какая могучая держава выстояла в этом городе снов, не на жизнь, а на смерть в течении веков состязавшемся с морем! Как хорошо примерять здесь маску философа, играть понятиями: прочная иллюзия, иллюзорная прочность...и раз, и другой, исподтишка, играя, касается волны твоя ладонь.
Закрытые жалюзи, спущенные шторы: дома Венеции - молчаливые дамы. Впрочем, нет. Вот впереди особняк с балконами. За спущенными шторами - голоса: перебранка хорошо слышна на сонной водяной улице. Я прислушиваюсь - ну конечно же: "Синьор Распони из Турина умер!" - "А я его внизу живым оставил!" Чтобы они, да утихомирились! Когда мы совсем близко, из-за шторы, отирая руки о передник, выбегает девушка. Она тотчас же снова скрывается, но я уже узнала Смеральдину.
Гондола выходит опять на многолюдье и скоро причалит. Вот здание с флагом ООН, а возле него ребята болтают ногами в воде. А что вон там за очередь? Тоже туристы или, может быть, потенциальные женихи гордой принцессы, загадывающей загадки?
C причала я ору на прощание нашему гондольеру: "Грацие, фантастико!", и он отвечает из лодки: "Grazie, amore!"
Возле собора святого Марка я учинила тревогу, настойчиво предупреждая всех, кто поближе, что ни в коем случае нельзя даже нечаянно проходить между теми самыми двумя колоннами. Ибо есть поверье, что тогда умрешь нехорошей смертью. Как дож Марино Фальеро, который попытался произвести в аристократической республике госпереворот, и за то ему отрубили голову. Но братья наши по наглости и ротозейству, туристы со всего мира о запрете то ли не слышали, то ли на него неустрашимо начхали: по тому месту их ходит столько, что запросто могли бы колонны снести. Неисцелимые туристы!
Cобор, поблескивающий золотом во тьме, с первого раза не очень понравился. Слишком он напомнил мне внутри Cофию Киевскую, а в чужой стране ждешь увидеть что-нибудь новенькое...и чтобы не будило тоску по дому. Не понравился бы и Палаццо Дукале, если бы мы не застали там несколько сценок, участники которых нас не видели и, верно, думали, что их не видят.
В зале суда некий юноша, наряженный как правовед времен Возрождения, миловидный и подозрительно женоподобный, волнуясь, произносил речь, пытаясь убедить старого прижимистого ростовщика в непреходящей ценности милосердия. Узнав оратора, я подмигнула ему, но он точно меня не заметил. А в зале Cената сидели на своих местах все сенаторы и даже дож - уж не скажу, какой дож - с красным "рожком" на голове, и статный темнокожий генерал республики в алом плаще стоял перед ними. Этому собранию государственных мужей он говорил с необыкновенным воодушевлением о своей любви к женщине, о любви, рожденной опасностями и жалостью. Задержалась бы послушать, но нам нельзя было останавливаться надолго, довольно было и услышанного.
А когда мы сидели в большом зале совета, и наш гид, сердитая пожилая дама с рыжими волосами, рассказывала печальную историю дожа Фальеро, к ней приблизилась вдруг как из картины вышедшая или после карнавала потерявшаяся фигура в черной мантии, треуголке и белой маске, скрывающей лицо до подбородка. Гид посмотрела на нее, как на знакомую, кокетливо заулыбалась и спросила, что угодно. Тогда человек этот как нельзя любезнее попросил вывести его отсюда, так как он был на балу и немного заблудился. Она, усмехнувшись в сторону, показала ему выход, а после его ухода обратилась к нам.
- Это знаете был кто? Призрак Казановы. Все не может забыть, как он сбежал из тюрьмы. Очень гордится своим планом, и как ему тогда повезло. Только ему могло так повезти: он был очень умный и интеллигентный. Поэтому мы его не обижаем. Я вам расскажу все, как он сделал, и вы тоже теперь пойдете в тюрьму. - И повела нас к мосту Вздохов.
В конце дня забрели мы опять на площадь святого Марка. Здесь играл оркестрик, гости кормили голубей, и я подумала, что все мы - такие же ненасытные голуби в этом городе. Мне стало весело, и я, заприметив изображение Марка на колокольне, махнула ему рукой: "Чего там сидишь? Слезай, потанцуем!" Марко слез, и мы с ним протанцевали смесь танго и хип-хопа так, что видевшие рукоплескали...жаль, у папы моего опять кадры закончились.
Выходили мы из города уже по Большому каналу и тут насмотрелись и на мост Риальто, и на череду дворцов во всей красе. Хозяйка теперь дразнила нас тем, что мы могли бы увидеть лучше, если бы остались дольше. Но, когда попутчики заохали: где еще видано такое чудо? - я проворчала, что не люблю города, где так мало деревьев. Следовало быть, конечно, вежливее и благодарнее, отзываясь о городе святого Марка, но не довольно ли захвалили и обогатили яснейшую, чтобы она слишком привыкла к похвалам?
Выйдя из катера, я оглянулась: мадонна Венеция стояла над морем и прощалась с нами. Солнце гладило ее золотые волосы, разноцветная шаль развевалась в ее вытянутых руках и даже издали можно было не увидеть, а угадать, как играет улыбка победоносной обольстительницы на свежем лице ее.
*Мы помним, что Труффальдино - из Бергамо и, следовательно, приемный сын Венеции. Но он давно уже принят ею, как свой.
Декабрь 2010 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031663
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.01.2025
Путевой очерк о путешествии во Флоренции в августе 2010 г. Ранее выложен в ЖЖ. Содержит литературные ассоциации.
Считается, что Беатриче Портинари на самом деле похоронена в другом месте, но в церкви, о которой здесь идет речь, туристам показывают ее надгробную плиту, из-за которой и появился этот очерк.
Как известно, Флоренция - "город цветов". Цветы орнаментов вьются по стенам флорентийских соборов, цветы человеческого духа живут во флорентийских музеях, цветы богатства, тщеславия и приятных мелочей сверкают на Золотом мосту и цветы просто так, с лепестками и листьями, лежат на могиле женщины, которая была любима поэтом Данте Алигьери.
Церковь маленькая, фасад суров и скромен - голая стена, вход без особых ожиданий легко принять за очередной подъезд старинного дома на старинной улочке-щелке, козырек со свисающим фонариком особенно располагает к такому уверенному самообману. Можно представить себе, что ныряешь в пещеру или в подземелье замка - но это уж дело воображения.
Внутри там тоже без чрезвычайных ухищрений, а те, что есть, украшения живут при свете Благодати, но не при ярком освещении. Алтарная картина - работы художника XV века Нери ди Биччи: мадонна с младенцем на троне, окруженная святыми женами как придворными дамами, и в ногах у нее, между двумя ангелами, стоящими на коленях - картина в картине, маленькая сцена распятия с мадонной и плачущим святым Иоанном на золотом фоне. У левой стены - маленький боковой алтарь, над ним - горельеф со сценой Рождества и под ним - могила Беатриче Портинари.
Церковь посвящена Святой Маргарите, но, как гласит табличка, столь же официально называется "церковью Данте", и не менее официально в народе - "церковью Данте и Беатриче". А могла бы называться она и "церковью троих", или "церковью треугольника", так как находилась под покровительством семьи Донати, и жена Данте, Джемма Донати, видимо, тоже была погребена здесь.
В убранство церкви входят три картины на темы великой любви Данте. На двух - встречи Данте и Беатриче у дверей этой церкви. На третьей - новобрачная мадонна выходит из нее же на сияющую улицу под руку с мужем, им сыплет под ноги цветы девочка, которая наверняка бегала по улицам Флоренции не в XIII, а в 20-е годы ХХ века, со всех сторон все любопытствует и ликует, и красная фигура Данте удаляется, прижав к губам книгу как свирель.
Три главных героя всех картин - Данте, Беатриче и вход в эту церковь, впускавший их обоих, но вместе - никогда. Их обоих венчали здесь, но не венчали друг другу. По сохранившейся традиции венчают в приходской церкви невесты. Значит, этот порог переступали обе его суженые - и воспетая, и обойденная молчанием.
Вот и все. Но, если бы нужно было выбрать самое сильно впечатление от первого визита во Флоренцию, из всего встреченного и увиденного я выбрала бы "Церковь Данте и Беатриче". Меня никто не предупреждал, что я увижу ее. Нас завели туда всего на пару минут утром между беглым осмотром других достопримечательностей, каждая из которых была достойна большего. Но эта пара минут неожиданно тронула меня почти до слез, и, хотя впереди был день в цветочном городе, я дала себе слово не забыть сюда вернуться.
Что в этой церкви главная ловушка - в ней играет музыка. Подумаешь! - нет, не орган и не духовные песнопения, а инструментальная светская музыка в записи. Она могла бы быть в каком-то фильме, название которого ты забыла сто лет назад. Мелодия из тех, которые называют "Рассвет", "Пробуждение", "Встреча с любовью". Медленно распускается большой цветок.
И действует это как последняя капля зелья, создающего очарованное пространство "церкви Биче". Не одна, понятно: в сочетании с полумраком, картиной, где девушка протягивает руку молчащему мужчине, живыми цветами на могильной плите и чувством, что теперь и ты здесь, и это то самое место - все они размягчают вдруг твое сердце, уже заранее готовое открыться для долгожданных и удивительных переживаний. Ты заготовила мешок восторгов, как мешок новогодних подарков; его тесемки развязаны, и почти все содержимое грозит вырваться и осесть здесь, у ног донны поэта. А ведь впереди еще боги и герои.
Один наш день во Флоренции стоит отчета в нескольких главах. Обычно посетители этого города жалуются на постоянный дождь - но флорентийское солнце милостиво улыбнулось нам и позволило увидеть, должно быть, максимум того, что уместилось бы в один день. Утром мы были перед Санта Мария дель Фиоре и видели, как она, словно травы и лилии, тянется ввысь, в прохладный воздух. Внутри, в самом соборе, на месте преступления я слушала историю о братьях Лоренцо и Джулиано, о заговоре Пацци и семнадцати ударах кинжалами в святой день, о брате убитом и брате-мстителе. Я видела Барджелло, глядящий верхними окнами, как равнодушными глазами, и с рядом каменных арок, вызывающим мысль о пустых крючках, под крышей, видела дом, где жил молодой Микеланджело и две его скульптуры через музейное окно, одну из них - Вакха навеселе, высокомерно подставившего спину жадным или равнодушным взглядам. На площади Синьории среди статуй и "живых статуй", гримасничавших в белых балахонах, мы видели специально отмеченный кружок, где с собратьями своими был задушен и сожжен брат Джироламо Савонарола, по призыву которого ранее здесь же сжигали как "суеты и анафемы" детей духа человеческого. Я поймала ненавидящий взгляд Давида в сторону Геркулеса работы Бандинелли, врага создателя его. Геркулес с жалким видом, но все же хорохорится перед Давидом, даром что Давид - копия, а он - оригинал.
Бронзовый кабан, если сойдет со своего места, не может войти в собор Санта-Кроче, но может заглянуть в двери, а человек может, приласкав кабанчика и пожелав себе счастья, пойти в Санта-Кроче, осмотреть там витражи и гробницы славных. Мы осмотрели витражи поздоровались с Россини, поклонились Микеланджело и купили книжечку с репродукциями разных "Благовещений". Ненадолго, но зашли в капеллу принцев, а затем - в Новую ризницу, что называется "поздороваться": над могилой тех же контрастных братьев, везучего и не столь удачливого, я шепотом читала стихи везучего о прекрасной молодости, потом повернулась к скульптурам Микеланджело и об одной из них сказала то, что увидела: "Дышит".
В один день повезло увидеть оба главных художественных музея Флоренции и с помощью двух отличных гидов. По Уффици, как и по городу нас водила Ира, у которой было много терпения и очень добрые черные глаза. Мы с ней вошли в галерею, как в цветущий сад с августовской улицы, обошли всех садовников - от Джотто до Веронезе и дальше, и впервые в жизни я сидела на лужайке посреди волшебного леса Боттичелли, разглядывая его жителей в их доме. А в придачу к ангелам, нимфам и богиням в галерее Уффици обнаружился настоящий сатир, сидящий при выходе на продаже книг и фильмов. Он, конечно, для отвода глаз был переодет современником и всячески демонстрировал хорошие манеры, но выдавал сатирическую натуру по повышенной эмоциональности и разговорчивости. И это была находка, чтобы попрактиковать начатки итальянской разговорной речи, потому что даже краткую деловую фразу он не мог оставить без ответа.
Галерея Питти напоминает мне киевский музей западного и восточного искусства имени супругов Ханенко. Идея та же - картины в интерьерах, картины - хозяева жилого дома и принимают вас в гостях. Но в Киеве это богатый дом, а галерея Питти во Флоренции - это дворец. Ее открыла для нас дщерь флорентийская Ванесса, красноречивая и великолепная. Она могла бы играть в кино - любопытного, обаятельного и бесстрашного детектива-искусствоведа, или (по совместительству) подругу отважного борца с мафией. Было видно, что она любит то, о чем рассказывает и хочет всем объяснить, почему любит. Ванесса рассказывала очень просто, но в то же время профессионально, показывая, "как сделана" каждая картина и чем она замечательна, не забывая посвящать нас в подробности личной жизни авторов и моделей.
- А вот это, видите, покровитель Рафаэля, кардинал Бибиенна. Он хотел, чтобы Рафаэль женился на его племяннице. Рафаэль не женился, потому что любил Форнарину - молодец!
А это, взгляните сюда, еще портрет работы Рафаэля. Это его страсть. В Сиене Рафаэль встретил девушку. Они полюбили друг друга. Потом он приехал в Рим, она тоже случайно туда приехала. ...А почему она так одета? Это же невеста римская. В конце девятнадцатого века мы нашли документы, из которых следует, что они тайно венчались. А вот еще видите - жемчуг у нее в волосах? Как будет жемчуг по-гречески? знаете? нет, перл - это по-латыни, а по-гречески? кто знает? Маргарита, молодец! И еще, Рафаэль умер - это тихонько нужно, конечно, сказать - Рафаэль умер от сифилиса, и Форнарина тоже, и некоторые - не все, но некоторые - ученые считают, что она похоронена там же, где он.
Я впервые видела так близко лицо Маргариты в покрывале. Лицо стесняющейся нежной девушки.
Но самое главное, что сюда уже приехал и нас ожидал неистовый живописец синьор Микеле. В двух галереях разместилась выставка "Караваджо и караваджисты во Флоренции".
На экскурсии в Уффици я впервые видела в большом количестве произведения маньеристов - идейных противников Караваджо. Не могу сказать, чтобы они вовсе не заинтересовали или смертельно раздражили меня. Но довольно скоро я заметила, что работы маньеристов, несмотря на все причуды, как-то однообразны и даже кажутся написанными одним художником, тогда как работы Караваджо своеобразны и всегда имеют сказать свое слово. В залах маньеристов я видела стены, покрытые картинами. На картинах Караваджо я вижу других людей "в окна". Иногда они видят также меня, и некоторые даже бывают не прочь со мной "поразговаривать". Но главное, что мне нравится в его картинах - то, что я люблю и в жизни: луч света, преображающий темноту. Порой можно даже почувствовать тепло этого луча чуть ли на своих щеках - такое на минуту произошло со мной в римской церкви при встрече с "Призванием Матфея".
В Уффици из картин основоположника была кричащая Медуза, а остальные - братцы и сестрицы караваджисты, которые не только манеру основоположника передали, но и сюжеты его себе облюбовали, а некоторые даже превзошли мастера в том, что касается "пострашнее", так что от некоторых изображенных ими сцен насилия человека над братом своим без должной моральной подготовки можно стать заикой на два часа пятнадцать минут. Больше работ самого Караваджо было в галерее Питти: еще один Вакх, Амур спящий или мертвый и остросюжетная картина "Зубодер". Смысл ее в том, чтобы показать со стороны граждан, наблюдающих, каждый - в своей манере, за пациентом и "стоматологом". Рекомендуется к просмотру лицам, уверенным в крепком здоровье своих зубов.
А когда мы после галереи шли обратно мимо разных лавочек по направлению к Золотому мосту, "Маленький больной Вакх" подмигнул мне с какого-то полотенца.
Боги и герои, нимфы и лешие, духи и люди плясали вокруг нас целый день, то расширяя, то сжимая кольцо и приглашая присоединиться к пляске. На площади Республики летала карусель, полная детишек, такая, словно сошла с картинки в книжке - я знала, что именно такой она должна быть, и все-таки увидела ее впервые - но на нее уже не было ни сил, ни кадров.
На исходе насыщенного дня я настояла на том, чтобы вернуться в церковь Беатриче и Данте. Найти ее оказалось несложно, так как сворачивать во флорентийском центре приходилось все время под прямым углом. Был еще риск, что она уже закрыта, - но церковь была открыта, и музыка все так же играла в ней.
Куда как к месту было бы обозвать ее заезженной шарманкой, но мне хотелось не этого, а присесть на скамью и послушать....
... Не знаю, бывает ли и у вас такое: действительность, о которой знаешь только с чужих слов - например, читаешь - отчасти приравнивается к вымыслу. Они как бы тонут в одном облаке чужого рассказа, сквозь которое я смотрю на них. Подобно тому, как в историческом романе "реальные" лица общаются с "вымышленными", но те и другие - такие, как представляет их автор; читая без подготовки и полностью ему доверившись их можно даже смешать. Можно всегда знать о существовании какого-то человека, но встретив его в жизни поймать себя на том, что удивляешься: так он существует на самом деле? Или, если этот человек был давно до тебя, лишь попав в его страну, его дом, увидев его вещи, вполне понять: он был, и его книга, которую ты читала, не "сочинилась без автора".
Я много лет знала о чувстве Данте к Беатриче, и со слов других, и с его собственных, но только когда я попала в церковь Беатриче эта история обрела для меня реальность, и очень хрупкую, к которой хотелось отнестись нежно и позволить ей увлечь себя...
Все мои мысли об этой любви не вмещаются в пять или десять минут, проведенных в той церкви августовским вечером, когда нужно было спешить в гостиницу. Разве что можно было их вспомнить. Но я успела передумать их раньше, и все обрушу сюда.
Боккаччо в своей биографии Данте пишет, что тот в зрелые годы "очень стыдился" книги "Новая жизнь" - своих комментированных сонетов к Беатриче. Сам Боккаччо тут же заявил, что книжечка "все же полна красот и будет нравиться читателям, особенно не слишком искушенным" (С). Хотел, должно быть, и указать на строгость самооценки мэтра, и поддержать эту оценку на правах знатока, но восхищенного. Для наших дней "большеротик" не угадал. Книжечка вышла на гурмана или на того, кто пожелает им казаться: язык символов хорош, но с пояснениями - еще лучше, сплошные видения и встречи как видения, рассказ о любовных переживаниями перемежается с теорией литературы: "Этот сонет делится на четыре части ..."
Так сразу и не поймешь, о чем эта странная книжечка. О теразаниях неразделенной любви? О неловкостях влюбленного чудака и мужании человека через страдание? Или о становлении поэта?
Если необходимо сравнение, я бы, наверное, рискнула увидеть в "Новой жизни" предшественника, например, "Доктора Живаго". Тоже роман поэта о поэте, тоже - утраченная любовь, тоже - история о том, из чего рождаются стихи. Тоже - роман как бы "для этих стихов", и они становятся самым любимым в этом романе.
Я люблю "Новую жизнь" за нечто, что меня в ней заинтересовало. Данте известен нам как человек гордый - и по произведениям, и по портретам, и по народным анекдотам. Если он и мог плакать и преклонять колени, слава его гордости велика. Но его смирение прежде всего сказывается в истории любви к Беатриче, и как для меня оно поразительно.
Он бы мог, наверное, проклясть ее, после того, как она над ним насмеялась при людях. Мог обидеться на нее, как после обиделся на Флоренцию. Насмеяться как-нибудь так, чтобы эта насмешка затмила прежние баллаты, канцоны и сонеты. Кто осудил бы его после такого легкомысленного и грубого ответа мадонны на его обожание? - напротив, многие неглупые и не черствые душой люди, узнавшие позднее его историю, предпочли бы, чтобы он поступил так. Но он предпочел хранить эту любовь, причинившую ему горе. Вместо обиды и забвения он плакал вместе с ней, только стоя за стеной, когда умирал ее отец.
Он даже как будто не сделал ничего, чтобы положение хоть немного изменилось - хотя бы ее мнение о нем. Зачем не отослал он ей сочиненную для нее баллату? Зачем он хотел хранить ей верность даже после ее смерти, и, когда увидел, что другая женщина жалеет его и сам потянулся к той женщине сердцем, запретил себе это новое влечение, как преступную слабость?
Правда, в трактате “Пир” он рассказывает, как на место любви к умершей Беатриче пришла любовь к другой даме – Философии. И, так как в “Новой жизни” появляется сострадательная дама, комментаторы полагают, что вначале конец “Новой жизни” был другим, Но в “Пире” он называет умершую Беатриче блаженной и прославленной и выражает веру в то, что после этой жизни перейдет в другую, где живет теперь она.
Он долго прятался за "Донн Защиты", служивших, не зная об этом, прикрытием его истинного чувства. Он был женолюбив, и кто-то из его женщин принес ему радость, за которую он даже был благодарен, но символом своего спасения в жизни вечной сделал ту, кто обидел его.
Видимо, благодарность пересилила обиду.
Что за странный дар судьбы - неразделенная любовь? Какое от нее благо? Зачем ее ценят и охраняют более ревниво, чем данное в руки простое счастье?
Данте считал, что поклон Беатриче и возможность писать стихи о ней - это его благословение. И благословением ей ответил. Это был непрошеный дар. Беатриче, кажется, совсем не было нужно и даже сердило его поклонение. Может быть, способность вызывать любовь уберегает человека от каких-то несчастий? Но от каких, если другие несчастья настигают его? Беатриче умерла от родов в двадцать четыре года. Может быть, за способность быть любимым, человеку прощаются какие-то грехи? Ценен дар нечаянный.
Может быть, вся история Данте и Беатриче - о том, как люди, встретившись в жизни, могут одарить друг друга. Беатриче - "та, кто благословляет", а Данте, как читает его имя Боккаччо, - "тот, кто тебя одаряет". Он щедро одарил, но как причудливо его благословили...
Если поэт обессмертил имя своей музы и могуществом слова поднял ее к престолу Богородицы, другие поэты не обязаны разделять его влюбленное мнение.
Поэтесса моей страны Леся Украинка, заступница отвергнутых женщин, в стихах "Забута тінь" строго пристыдила Данте за небрежение к законной жене и матери четверых детей его Джемме Донати, которая была его спутницей на земле, но не удостоилась от мужа ни строчки в бессмертных творениях.
"Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози...
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в країну слави - Беатріче!" (С)
Cправедливое негодование, хотя не вполне обоснованное фактами: cупруга Данте, по-видимому, его товарищем в странствиях не была, но, по свидетельству Боккаччо, спасла от разграбления часть имущества под тем предлогом, что это было ее приданое. Правда, синьор Джованни, как и Леся, наверняка не знает, но пытается строить предположения, только в обратную сторону: к несчастной покинутой супруге божественного поэта он куда как менее расположен.
Есть также мнение комментаторов, что сострадательная дама из “Новой жизни” - это Джемма Донати, и тогда она перестает быть “забытой тенью”.
Анна Андреевна Ахматова позволила себе поэтически съязвить насчет того, что музы великих поэтов, как правило, недостойны их по своим талантам: "Могла ли Биче словно Дант творить, Или Лаура жар любви восславить?" (С)
И уж не в пику ли величавой и недосягаемой возлюбленной Данте, которая не говорит, а только великолепно шествует и умопомрачительно кланяется, Шекспир дал ее имя неугомонной, болтливой и дерзкой на язык, но любящей своих близких и остро переживающей несправедливость девице, которая сама ищет любви шикарного и недоступного Бенедикта, но слишком горда, чтобы в этом признаться без игры слов. Зато когда эта пара во всех отношениях достойных друг друга изысканных возлюбленных таки соединится, благородный Бенедикт окажется по уши благословенным. И оправдает свое имя.:)
Но насчет совпадения имен, оказывается – вряд ли это нарочно. Для тех, кто знаком с произведениями обоих поэтов, версия привлекательна – она как бы напрашивается из-за того, что оба они знамениты- но все-таки эта связь считается маловероятной. Произведения Данте знал и хвалил Чосер, но в ренессансной Англии они были известны слишком мало. Полагают, что Шекспир мог что-то знать от Джона Флорио, переводчика, также учившего итальянскому графа Саутгемптона. Но, чтобы ассоциация была успешно обыграна в пьесе, желательно ведь, чтоб у аудитории пьесы она легко возникла… Остается быть довольной тем, что она возникает у читателей позднейших эпох без длительного приглашения.
Раздумывая о таком странном для меня отсутствии гнева Данте по адресу Беатриче и его неизменном перед ней благоговении, я для себя решила, что, возможно, есть какие-то обстоятельства, которые все проясняют, но Данте деликатно умалчивает о них. Вот как неясно говорит он об обстоятельствах смерти Беатриче:
"И хотя, быть может, было бы желательно ныне рассказать нечто об ее уходе от нас, однако нет у меня намерения рассказывать об этом по трем причинам: первая - та, что это не относится к настоящему сочинению (...); вторая - та, что (...) язык мой не сумел бы рассказать об этом, как надлежало бы; третья - (...) не пристало мне рассказывать об этом, потому что, рассказывая, пришлось бы мне восхвалять самого себя, каковая вещь до крайности позорна для того, кто делает ее; и поэтому я оставляю рассказ об этом другому повествователю" (С).
Любопытной любопытно, что значит здесь "восхвалять самого себя"? Может быть, какое-то подобие объяснения все-таки состоялось, или Данте иначе узнал, после ее смерти или раньше, что Беатриче пожалела о таком своем поведении? Или даже что она не была не так уж безразлична к нему? А ну как он в конце концов тронул ее сердце? - так ведь нельзя было открыто показать этого. Или даже он просто хотел верить, что она пожалела. Можно навертеть в уме кучу сцен: как Данте получает последний привет от Беатриче. Мелодраматично получается (у меня), но жизнь иногда любит мелодрамы. Дальше этого я в их тайну не полезу: может статься, ее и не было.
А может быть, несчастливая любовь - это дар, который создает поэтов? Из тех, кто может ими стать. Ведь когда ты долго молчишь, а потом решаешь заговорить, уже не можешь сказать какими угодно словами?
Может быть, Данте не мог иначе смотреть на Беатриче потому только, что его голос, проснувшийся благодаря ей, запрещал ему это, и внезапно замолчать было все равно, что источнику живой воды - вдруг остаться пустым?
Как бы то ни было, нечаянный дар благодатной донны ее поэту зачелся ей и был стократ возвращен ей его нарочным даром. Конец философии.
В углу на столике в церкви Беатриче я заметила книжечку, посвященную церкви в единственном экземпляре. За столиком сидела симпатичная бабуля...то есть приятная пожилая синьора, и я, конечно, решила, что она продает эту книгу. Подошла, поинтересовалась ценой. Спросила и о картинах, выставленных в церкви. Кроме картин на темы любви Данте там вдоль стен были размещены картины на темы из жизни Иисуса в милой мне манере наивной живописи - как детские рисунки. Наверняка это временная выставка. "Не скажете ли, кто автор? - "Я".
Остолбенелая я выразила синьоре восторги, и между нами произошел оживленный и исполненный взаимного уважения разговор, в котором, боюсь, каждый из собеседников слышал больше себя, чем другого. Оказалось, что художницу зовут Бьянка Нелли, и кроме этих картин у нее есть также серия работ, посвященных Пиноккио. (Знаю ли я, кто это? - еше бы. Я даже знаю, кто такой Буратино, но это не суть). Книжечку репродукций своих картин из пиноккийской жизни синьора Нелли тут же любезнейшим образом подарила мне, а также, уступив моим настояниям, подписала купленную книжечку о церкви, сочинение приходского священника. (Зачем подписать? - Cейчас...слово забыла...чтобы не забывать, вот. - И так она и подписала: "Чтобы не забывать" с датой. Надо было просить у нее автограф на ее книге, а не на книге падре. Но я не сообразила этого от радостного волнения). Наверное, мы могли бы еще побеседовать, но становилось уже отвратительно поздно, и пришлось отбыть в гостиницу, предварительно попрощавшись и с добродушной художницей, и с мадонной Беатриче, которая к прочим своим заслугам познакомила меня с ней.
Декабрь 2010 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031552
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.01.2025
Оригинал:
Sappho's Song
O cruel Love, on thee I lay
My curse, which shall strike blind the day;
Never may sleep with velvet hand
Charm thine eyes with sacred wand;
Thy jailors shall be hopes and fears;
Thy prison-mates groans, sighs, and tears;
Thy play to wear out weary times,
Fantastic passions, vows, and rimes;
Thy bread be frowns ; thy drink be gall,
Such as when you Phao call;
The bed thou liest on be despair,
Thy sleep fond dreams, thy dreams long care;
Hope, like thy fool, at thy bed's head,
Mock thee, till madness strike thee dead,
As, Phao, thou dost me with thy proud eyes;
In thee poor Sappho lives, for thee she dies.
Мой перевод:
Джон Лили. Песня Сафо
Любовь жестокая! Тебя
Прокляв, лишаю света дня.
Пусть глаз твоих приятный сон
Не тронет, чар своих лишен,
Надежда, страх – тебя запрут,
Стон, вздохи, плач – не отойдут.
Играй, чтоб время занимать,
Страсть выдумать, стишки кропать.
Да ешь ты горечь, желчь да пьешь,
Когда Фаона призовешь.
Ложись в отчаянья постель
И только снам тревожным верь.
Надежде пусть – тебя дразнить,
Безумию – тебя убить,
Как убиваешь ты меня, Фаон, гордец,
В тебе – жизнь САфо, для тебя – ее конец.
Перевод 25.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031551
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.01.2025
Опубліковано: Право і суспільство, №2/2023, с. 271-278.
DOI https://doi.org/10.32842/2078-3736/2023.2.2.39
УДК 341.1/8
Ідея імперії як засобу підтримки миру у творах Данте Аліг’єрі
Розглядається розвиток ідеї імперії як універсальної світської влади у творах великого поета і мислителя Данте Аліг’єрі (1265–1321). Найдетальніше ця ідея обґрунтована ним у трактаті «Монархія», але присутня і в інших творах Данте – у трактаті «Бенкет», у декількох листах, які стосуються військової кампанії у Італії імператора Священної Римської імперії Генріха VII (1269/1275–1313), який прагнув об’єднати імперію під своєю владою і якого Данте вітав як можливого поновлювача миру в Італії, у славетній поемі «Божественна комедія». Оскільки Данте не розглядає імперію як таку, що скасовує держави в її межах, – навпаки, вважає, що імператор має враховувати відмінність у правопорядках між складовими імперії, – і вбачає призначення імперії в утвердженні й захисті миру, має сенс вважати його політико-правові погляди, висловлені у зв’язку з ідеєю імперії, такими, що мають значення для розвитку міжнародно-правової думки.
Джерелом походження імперії Данте вважає Божественне Провидіння і, бажаючи довести це, поєднує докази, які знаходить і в античності, і в християнстві. Влада імперії не залежить від влади католицької церкви, хоча має поважати останню. Призначення імперії Данте вбачає у встановленні миру й справедливості, а передумову здійснення цього призначенея імперії вбачає в тому, що імператор, верховний володар, не бажатиме збільшення своїх володінь – у такий спосіб нахил людини завжди бажати більше, ніж вона має, буде подолано, й імператор зосередиться на збереженні тих, що існують, кордонів в межах імперії. До функцій імператора належить мирне вирішення спорів між складовими імперії. Говорячи про здійснення імператором правосудля, Данте визнає, що насамперед від імператора очікується милостивість, однак щодо супротивників своєї влади імператор має право бути суворим. Данте визнає також межі імператорської влади і можливість її небезпечності, яка має бути виключена шляхом взаємної підтримки авторитетів імператора та філософа.
Ключові слова: історія міжнародного права, історія міжнародно-правової думки, міжнародна інтеграція, підтримка миру, монархія, імперія, релігія і міжнародне право.
Rzhevska V. S. The idea of the Empire as means of peace maintenance in the works of Dante Alighieri
Investigated is the development of the idea of the Empire as universal secular power in the works of the great Italian poet and thinker Dante Alighieri (1265–1321). The idea is advocated by him most fully in the treatise ‘The Monarchy’, but it is also present in Dante’s other works, namely, in the treatise ‘The Banquet’, in some epistles concerning the military campaign in Italy led by the Holy Roman Emperor Henry VII (1269/1275–1313), who aspired to unite the Empire under his power and whom Dante welcomed as the possible restorer of peace in Italy, in the famous poem ‘The Divine Comedy’. Dante does not see the Empire as cancelling realms within it – on the contrary, he believes that the Emperor has to consider the difference in law and order among the Empire’s parts – and sees the establishment and maintenance of peace as the Empire’s purpose, so it makes sense to estimate his political and legal thoughts, expressed in connection with the idea of the Empire, as those that matter for the development of the international law thought.
Dante sees the Divine Providence as the source of the Empire’s coming into being, and in his desire to prove this, he joins the arguments found in Antiquity and Christianity. The Empire’s power is independent from that of the Catholic Church, though should respect the latter. Dante sees the purpose of the Empire in the establishment of peace and justice, and the premise of achievement of this purpose in the absence of the Emperor’s desire as the supreme lord to increase the Emperor’s dominions. This way the human inclination to desire more than there is in one’s possession will be overcome, and the Emperor will concentrate on the preservation of the borders existing within the Empire. The peaceful settlement of disputes between parts of the Empire is among the Emperor’s functions. Speaking on the Emperor’s performing of justice, Dante acknowledges that clemency is expected of the Emperor first of all, but the Emperor has the right to be severe regarding the opponents of his power. Dante also acknowledges the limits of the Emperor’s power and the possibility of its being dangerous, which is to be excluded by the mutual support of the authorities of the Emperor and of the philosopher.
Key words: history of international law, history of international law thought, international integration, peace maintenance, monarchy, Empire, religion and international law
Вступ. Хоча трактат «Монархія» (‘De Monarchia’) є тим твором великого поета і мислителя Данте Аліг’єрі (1265–1321), де ідея імперії, універсальної світської влади, обґрунтовується ним найдетальніше, ця ідея присутня і в інших його творах, у тому числі у його найзначнішому поетичному творі – славетній поемі «Божественна комедія». Данте вбачає призначення імперії в утвердженні й захисті миру і не розглядає імперію як таку, що скасовує держави в її межах, тому має сенс вважати погляди Данте, висловлені у зв’язку з цією ідеєю, такими, що мають значення для розвитку міжнародно-правової думки, з поправками, звичайно, на особливості епохи. Розгляд у сукупності тих творів Данте, де ним тією чи іншою мірою висвітлюється ідея імперії, дозволяє побачити цю ідею повніше, ніж при зосередженні лише на «Монархії», а також побачити, як Данте пов’язував цю ідею з політичними подіями життя Італії початку XIV cт., а саме – із військовим походом у 1310–1313 рр. до Італії імператора Священної Римської імперії Гeнріха VII (Генріха, графа Люксембурзького (1269/1275–1313), обраного королем Німеччини/римським королем у 1308 р., коронованого імператором у 1312 р.), який здійснював цей похід, щоб об’єднати імперію під своєю владою.
Серед авторів, які писали про політико-правові ідеї Данте у зв’язку з його життям та творчістю, – Л.М. Баткін [1], Ф. Вегеле [2], Е.Н. Вілсон [3], І.М. Голєніщєв-Кутузов [4], Р.В.Б. Льюїс [5], Дж. Рууд [6], М. Стріха [7].
Постановка завдання. Метою цього дослідження є розгляд розвитку ідеї імперії у творчості Данте Аліг’єрі шляхом поміщення трактату «Монархія» у контекст інших його творів.
Результати дослідження. У четвертій книзі трактату «Бенкет» (‘Il convivio’), написаного близько 1304–1306 рр. [6, с. 249], Данте у зв’язку з поняттям благородства стисло розглядає призначення Mонархії (‘Monarchia’) і завдання імператора. Тут він надає визначення Монархії як єдиної держави, єдиного князівства (‘uno solo principato’) [8, c. 223]. Існування Монархії, очолюваної однією людиною, Данте пояснює декількома причинами, що взаємодіють: з одного боку – тим, що для щасливого життя люди потребують допомоги інших людей і тому потребують об’єднання (Данте вбачає щасливе життя метою, заради досягнення якої створене людське суспільство), а з іншого боку – властивістю людської природи завжди бажати більшого, ніж те, чим людина вже володіє. В останній властивості Данте вбачає причину воєн, і для запобігання ним, на його погляд, і має існувати Монархія: «Тому, щоб покласти край цим війнам і їх причинам, необхідно, щоб вся земля, яку надано у володіння людському роду, була Монархією, тобто єдиною державою, і мала єдиного державця, який, володіючи всім і не маючи бажання мати більше, тримав би держави (буквально «королівства» (li regi)) в межах їх кордонів, щоб між ними був мир, у якому перебували б міста, і у цьому стані сусіди любили б одне одного, у цій любові дома задовольняли б кожну свою потребу, через що людина жила б щасливо, для чого вона і народжена» [8, c. 222–223]. Варто помітити, як Данте будує ланцюг між організацією життя людства як найбільшої спільноти, менших спільнот у її рамках і щастям кожної окремої людини. Природні схильності людини виступають головним чинником порушення суспільного ладу, проте заради щастя кожної людини суспільство існує. Державець Монархії за Данте не має бажати надбання більших територій, бо для нього просто не існуватиме бажання збільшити свої володіння як стимулу порушення миру; отже, зазначена Данте природна схильність людини завжди прагнути більше, ніж в неї вже є, для державця Монархії приборкана через її максимальне задоволення. Саме тому цей державець запобігатиме порушенню миру іншими учасниками очолюваної ним спільноти. Можна також одразу помітити, що, хоча Данте називає Монархію єдиною державою, існування в її межах держав зі своїми кордонами не розглядається ним як суперечність цьому.
Слова «Імперія» (Impero) та «Імператор» (Imperadore) Данте використовує для характеристики обов’язків глави пропонованої людської спільноти: «Для досконалості ладу всезагальної спільноти (religione) людського роду потрібний один, начебто керманич, який, беручи до уваги різні умови світу і різноманітні й необхідні обов’язки для впорядкування, мав би всезагальний і безспірний обов’язок наказувати. І цей виключний обов’язок названий Імперією, поза сумнівом, оскільки він є наказом для всіх інших наказів. І той, хто має цей обов’язок, названий Імператором, бо для всіх наказів він є тим, хто наказує, і те, що він каже, є законом для всіх, якому всі мають підкорятися, і кожен інший наказ одержує від нього силу й авторитет. І так виявляється, що імператорські велич і авторитет найвищі у людському товаристві» [8, c. 223–224]. Так надається найзагальніша характеристика внутрішньої організації імперії: імператор постає як верховний правотворець і джерело обов’язкової сили усіх обов’язкових актів. Нижче у цьому ж трактаті Данте дає пояснення значення слова авторитет (autoridade) як «дії автора», вказуючи, що автор (autore) – це будь-яка особа, гідна, щоб їй довіряли й підкорялися [8, c. 231].
Однак безпосередня причина, чому Данте вдається у цьому трактаті до характеристики імперії, полягає в тому, що він не згоден з поглядом імператора Фрідріха II Швабського Гогенштауфена (1194–1250, коронований імператором у 1220 р.) на те, чим є благородство, – що це стародавнє багатство й добрі звичаї – і бажає цей погляд спростувати. Для цього Данте, по-перше, доводить, що помилковий погляд імператора поширений через авторитет, яким той володіє, а по-друге, доводить, що він має право сперечатися з цим поглядом імператора. Для цього Данте вказує у своєму міркуванні на межі імператорської влади, які випливають із розуміння її призначення. Це призначення Данте визначає як правотворчість і захист права: імператор є посадовою особою, яка існує для запису, оприлюднення й виконання писаного закону (la Ragione scritta – буквально «писаного розуму»), а писаний закон був винайдений для визначення й наказу справедливості (equitade) [8, c. 244]. Справедливість же існує у діях людини, які підкорені розуму й волі – отже, на ці дії поширюється влада імператора і ними ж вона обмежується. На погляд Данте, образно обов’язки імператора можна уявити як обов’язки такого, що їздить на людській волі, вершника (lo cavalcatore de la umana volontade) [8, c. 245]. Причому важливо, що цей вершник не постає як поневолювач, як той, чиє існування може зашкодити, – навпаки, він має слугувати збереженню й досягненню миру, отже, на краще. Образ імператора як вершника, який потрібний для ладу, права – як вузди, яка не має сенсу без вершника, та позбавленої миру Італії як коня, здичавілого без належного керівництва, з’являється також у найславетнішому творі Данте – «Божественній комедії», у пісні шостій «Чистилища». Тут згадується знаменитий імператор-законодавець Юстиніан I (483–565, імператор з 527 р.) і засуджується король Німеччини/король римлян Альберт Габсбург (1255–1308, король Німеччини з 1298 р.), який не з’являвся в Італії, нехтуючи своїми обов’язками вершника:
«Поглянь по берегах морського ширу,
Злощасна, і на себе зір зведи, —
Чи є куток, який радів би миру?
Юстініан узду був назавжди
Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, —
Тож сором став би менший без вузди.
А ви, святоші, кесаря нового
Та посадили б до його сідла,
Якби ви Бога слухали живого.
Та кінь здичавів з неслухнянства й зла
Бо від острог тоді став одвикати,
Як ваша цю вузду рука взяла.
Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,
Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,
А ти ж в сідло повинен був сідати.
Бодай Суддя правдивий присуд свій
На кров твою з зірок небесних кинув
Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!»
(«Чистилище», пісня шоста, 85–102) [9, с. 228].
Для читача, який слідкує за образністю Данте-великого поета в його нехудожніх творах, може бути цікавим, що Данте у «Бенкеті» порівнює імператора ще й з митцем та майстром, які досягли досконалості у своїй професії: авторитет імператора має ті самі засади, що й їх авторитет, і діяльність імператора Данте характеризує теж як мистецтво. Проте визначення того, що є благородством, не належить до повноважень імператора, тому в цій сфері з ним можна не бути згодним. Отже, Данте у «Бенкеті» висловлює всіляку повагу інститутові імператора й обґрунтовує його необхідність, однак при цьому доводить, що імператор не є всевладним і його повноваження мають межі, за якими підкорення імператорові має припинятися. Якщо через авторитет імператора поширюється якесь хибне твердження, погоджуватись із цим твердженням не слід.
Говорячи у «Бенкеті» про авторитет імператора, Данте розглядає його у зв’язку з авторитетом верховного філософа. На думку Данте, ці два авторитети мають діяти спільно, підтримуючи один одного. Авторитет імператора без авторитета верховного філософа небезпечний, а авторитет верховного філософа без імператорського ніби слабкий через безлад серед людей. Тому для доброго й досконалого правління авторитети імператора й філософа мають, на думку Данте, поєднуватись [8, c. 234]. Данте, отже, визнає у цьому міркуванні, серед іншого, що авторитет імператора може бути небезпечний, і обстоює авторитет філософа як засіб виключення цього.
Порівняння четвертої книги «Бенкету» з трактатом «Монархія», написаним пізніше (на поширений погляд, у 1313 р.), дозволяє помітити наступне:
У обох цих творах проводиться думка про те, що існування імперії має бути запорукою миру і що глава імперії має бути гарантом миру саме тому, що не може бажати збільшення своїх володінь [10, с. 46-47]. Значення назви «імперія» детально пояснюється Данте саме у четвертій книзі «Бенкету». У «Монархії» Данте зауважує, що імперією звичайно називають світську монархію, яку він визначає тут як «єдину владу, яка стоїть над усіма владами в часі і понад те, що вимірюється часом» [10, c. 22].
У обох цих творах обґрунтовується необхідність існування саме імперії, очолюваної Римом, право римського народу на імперію. У «Бенкеті» Данте посилається заради цього на Провидіння. У «Монархії» цьому його твердженню надається детальніше обгрунтування, якому присвячена друга з трьох книг – складових цього трактату. На користь цього твердження Данте висуває наступні аргументи:
Римський народ одержав імперію як найзнатніший, бо батьком римського народу був славний цар Еней, втікач з Трої, який успадкував знатність як від предків, так і від своїх дружин. При цьому остання дружина Енея, Лавінія, походила з Італії, яку Данте характеризує як «найзнатнішу область Європи» [10, c. 62].
Вдосконалення Римської імперії підтримувалося дивами, з чого випливає, що ця імперія до вподоби Богу, бо дива творить лише Бог [10, c. 63]. Серед див, які у цьому зв’язку перераховує Данте – знаменитий порятунок Риму гусем [10, c. 64].
Підкорюючи собі світ, римський народ мав на меті загальне благо, що підтверджується його подвигами [10, c. 66]. Данте наводить приклади відомих особистостей з римської історії, чиє життя було присвячене загальному благу. На погляд Данте, римський народ одержав право підкоряти світ, бо загальне благо є метою права, а «будь-який, хто має на увазі мету права, одержує право» [10, c. 71].
Рим і його народ самою природою призначені владарювати світом [10, c. 75].
Римський народ одержав імперію у двобої з іншими народами, що боролися за владу над світом, – отже, це відбулося згідно Божого рішення і згідно права. Це твердження надає Данте змогу висвітлити уявлення про правила війни за аналогією до правил двобою. Як такі правила він називає необхідність попереднього вичерпання мирних засобів вирішення спору і саме встановлення справедливості за спільною згодою сторін як мету боротьби, надаючи особливе значення відсутності матеріальної зацікавленості як її причини [10, c. 79–89].
Римська імперія була визнана Христом на початку і наприкінці місії. З народження Христа у час, коли римський імператор оголосив перепис населення в імперії, випливає визнання Христом справедливості наказу про цей перепис, виданого Августом від імені римського народу, і юрисдикції, яка є основою цього наказу [10, c. 91]. Як визнання Христом Римської імперії має також, на погляд Данте, розглядатися страта Христа за вироком повноважного судді: у цей спосіб було покарано гріх Адама, тому суддя мав володіти юрисдикцією щодо всього людства [10, c. 92–94].
Можливо, більше значення, ніж те, чи погоджується сучасний нам читач з аргументами, які наводить Данте на користь Римської імперії, має cтаранна розробка Данте аргументації, яка мала бути зрозумілою для його сучасників, співвітчизників і єдиновірців.
У «Монархії», на відміну від «Бенкету», розглядається роль імперії для забезпечення справедливості і монарха/імператора як суб’єкта мирного вирішення спорів. Монарх зможе вирішувати спори між іншими правителями саме тому, що матиме більші, ніж вони, повноваження, оскільки рівний над рівним не має влади [10, c. 36], [11, с. 317]. Найвищу силу справедливість має тоді, коли властива тому, хто володіє найвищою в світі волею й владою, тобто монархові [10, c. 38].
У «Монархії» детальніше, ніж у «Бенкеті», мовиться про те, що монарх має керувати різними складовими імперії за збереження їх правопорядків: «Адже народи, королівства й міста мають свої особливості, які належить регулювати різними законами» [10, c. 48].
Якщо у «Бенкеті» пара носіїв авторитета, які можуть бути протиставлені, але мають доповнювати один одного для загальної користі, – це імператор і філософ, то у «Монархії» подібною парою стають монарх/імператор і Папа Римський. У випадку «Монархії» протиставлення значно драматичніше і має важливіші політичні наслідки, бо пов’язане із характерною для Середньовіччя і, зокрема, для Італії боротьби за владу. Данте у третій книзі «Монархії» ґрунтовно доводить, що влада монарха/імператора має своїм джерелом волю Бога, а не римського первосвященика, але наприкінці книги закликає Цезаря, тобто імператора, виявляти Петрові, тобто Папі Римському, таку повагу, яку первородний син виявляє до свого батька [10, c. 138].
Характеристика монарха/імператора, надана у «Монархії», дозволяє бачити в ньому «наднаціонаональну особу», якає водночас є джерелом піклування інших правителів про їх підданих і піклується про всіх в універсальному масштабі [11], [12].
Окрім великих творів, ідея імперії розвивається Данте також у декількох листах, пов’язаних із введенням військ до Італії Генріхом VII.
У листі, зверненому до всіх королів Італії, сенаторів Вічного міста, тобто Риму, герцогів, маркізів, графів і народу, не датованому, але написаному, ймовірно, в січні 1311 р., коли Генріх VII коронувався в Мілані королівською короною Італії і Данте був при цьому присутній [4, c. 284], Данте закликає їх вітати Генріха VII, якого називає новим Мойсеєм і нареченим Італії, та підкоритися його владі. У цьому листі висвітлені ролі імператора як неодмінного встановлювача миру і захисника справедливості, що передбачає здійснення з його боку і покарання, і помилування, а також пояснюється походження імператорської влади. Імператор знищить мечем лиходіїв і здасть свій виноградник в оренду іншим землеробам, які нададуть плід справедливості у час збору врожаю, але він же буде милосердним, бо пробачить усіх, хто попросить милості, оскільки він є Цезарем і його велич витікає з джерела милосердя. Імператор також принесе порятунок тим, які страждають, пригнічені. Данте доводить, що влада імператора дана Богом, включаючи у своє доведення слова Христа, звернені до Пілата, що повноваження намісника Цезаря, якими той хвалився, походять з неба. Тому будь-які сумніви в тому, що імператор є державцем, посланим Італії Богом, мають бути відкинуті: «визнайте, що Пан неба і землі призначив нам короля» [13, с. 383].
Данте використовує у цьому листі на підтримку Генріха VII також посилання на благословення, одержане імператором від Папи Климента V (1264–1314, понтифікат з 1305), наступника апостола Петра. Однак згодом Климент V повівся із Генріхом VII підступно, тому Данте у «Божественній комедії» засуджує Папу вустами своєї коханої Беатріче:
«Префект на божім форумі такий:
З ним зовні буде приятель, а тайно
Штовхатиме його на шлях тяжкий».
(«Рай», пісня тридцята, 142–144) [9, с. 529].
За провіщенням Беатріче, Климент V має по смерті потрапити до Пекла, а на Генріха VII чекає трон у Раю.
У датованому 31 березня 1311 р. листі, зверненому до найнегідніших флорентійців, які перебувають в місті, – на противагу йому, який незаслужено є вигнанцем, – Данте висловлює гнів і презирство своїм співвітчизникам за їх небажання визнати владу Генріха VII. Данте починає цей лист, виголошуючи, що священна Імперія римлян виникла за рішенням милостивого провидіння вічного Царя, і що її призначення –- спокій людського роду і його життя відповідно до права, так, як вимагає природа. Ближче до кінця листа Данте зауважує також, що імператор прийшов заради не свого, а загального добробуту. Небажання визнати владу імператора є запереченням вищої волі, яке не заслуговує на милосердя, і Данте змальовує досить страшну картину покарання засліплених жадібністю флорентійців за непокору імператорові. Данте оголошує співвітчизникам, що вони повстають проти справжньої свободи заради хибної. Щодо найвищої свободи Данте запитує: «Справді, чим вона є, якщо не вільним перекладом волі у дію, що закони полегшують для тих, хто їм слідує? Тому, оскільки вільні лише ті, хто добровільно підкоряється закону, ким вважаєте себе ви, які, хоча заявляєте про любов до свободи, змовляєтеся, попри всі закони, проти державця законів?» [14, c. 395]
У листі, датованому 17 квітня 1311 р. і зверненому до самого імператора, Данте закликає його вирушити до Тоскани для повалення тамтешньої тиранії, яка чинить спротив імператорській владі. Данте говорить у цьому листі не лише від свого імені, але й від імені усіх тосканців, які бажають миру. На погляд Данте, імператор має знищити самий зародок спротиву своїй владі, щоб не припустити поширення цього спротиву. Характеризуючи тут імператорську владу, Данте одразу ж, вже у зверненні до свого адресата, вказує на Божественне провидіння як на її джерело; проголошує у перших рядках листа, що імператор має захищати спадщину миру, на яку через свою заздрість посягає диявол; згодом Данте називає імператора наступником Цезаря й Августа, «посланцем Бога, сином церкви і просувачем римської слави» [15, c. 403], зазначає, що Христос своїм народженням визнав імператорську владу, і нагадує, що територіально ця влада не обмежується ані Італією, ані Європою. Таким чином помітно, як у своєму обґрунтуванні імператорської влади Данте спирається і на античність, і на християнство – і на історію Римської імперії, і на Євангелія.
Висновки. Розгляд ідеї імперії у творах Данте Аліг’єрі дозволяє побачити, що Данте визначає божественне Провидіння – як джерело походження імперії, поєднуючи на доказ цього античність і християнство, встановлення миру та справедливості – як призначення імперії і те, що імператор не бажатиме збільшення володінь, – як передумову здійснення її призначення. Захоплений ідеєю імперії, Данте все ж визнає, що влада імператора не є необмеженою і може бути небезпечною – останньому можна запобігти, якщо авторитет імператора діятиме спільно з авторитетом філософа. До завдань імператора належить мирне вирішення спорів між іншими, належними до імперії, правителями та керівництво складовими імперії при тому, що їх правопорядки зберігаються. Хоча насамперед від імператора очікується милостивість, він має право бути суворим, караючи супротивників своєї влади, бо ця влада походить від божественного Провидіння і тому, що імператор має захищати загальне благо – отже той, хто повстає проти нього, заради хибної свободи посягає на справжню.
Список використаних джерел:
Баткин Л.М. Данте и его время. Ленинград: Наука, 1965. 199 c.
Вегеле Ф. Данте Алигьери. Его жизнь и сочинения / перевел с нем.,с третьего изд. Веселовский А. Москва : Издание Солдатенкова К.Т., 1881. 446 c.
Wilson A.N. Dante in love. New York : Farrar, Straus and Giroux, 2011. 386 p.
Голенищев-Кутузов И.Н. Данте. М: Молодая гвардия, 1967. 288 с. (Жизнь замечательных людей).
Lewis R.W.B. Dante. A life. New York : Penguin Books, 2009. 205 p.
Ruud J. Critical Companion to Dante. A literary reference to his life and work. New York: Facts on File, 2008. 566 p.
Стріха М. Данте Аліг’єрі та його «Божественна комедія». Здолавши півшляху життя земного… : «Божественна комедія» Данте та її українське відлуння / пер. з італ. та упоряд. М. Стріха. Київ: Факт, 2001. С. 9 – 28.
Dante Alighieri. Il Convivio. Tutte le opere. Opere minori: nel 2 vol./ a cura di F. Chiappelli, E. Fenzi, A. Jacomuzzi, P. Gaia. Torino: Unioine Tipografico-Editrice Torinese, 1986. Ristampa 1997. V. 2. P. 9–322.
Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / переклад з італійської та примітки Євгена Дроб’язка. К: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1976.
Данте Алигьери. Монархия / пер. с итал. В.П. Зубова; комментарии И.Н. Голенищева-Кутузова. Москва: Канон-пресс–Ц–Кучково поле, 1999. 192 c.
Ржевська В.С. Міжнародно-правові ідеї Данте Аліг’єрі щодо підтримки миру. Часопис Київського університету права, 2013, №1. C. 316–320.
Ржевская В.С. Империя в представлении Данте Алигьери: «вечный мир», а не «коллективная безопасность». Международное право как основа современного миропорядка. Liber Amicorum к 75-летию проф. В.Н. Денисова : моногр. / под ред. А. Я. Мельника, С. А. Мельник, Т.Р. Короткого. Киев; Одесса : Фенікс, 2012. C.424–441.
Dante Alighieri. Epistola quinta. Tutte le opere. Opere minori: nel 2 vol./ a cura di F. Chiappelli, E.Fenzi, A.Jacomuzzi, P. Gaia. Torino: Unioine Tipografico-Editrice Torinese, 1986. Ristampa 1997. V. 2. P. 375–385.
Dante Alighieri. Epistola sesta. Tutte le opere. Opere minori: nel 2 vol./ a cura di F. Chiappelli, E. Fenzi, A. Jacomuzzi, P. Gaia. Torino: Unioine Tipografico-Editrice Torinese, 1986. Ristampa 1997. V. 2. P. 386–399.
Dante Alighieri. Epistola settima. Tutte le opere. Opere minori: nel 2 vol./ a cura di F. Chiappelli, E. Fenzi, A. Jacomuzzi, P. Gaia. Torino: Unioine Tipografico-Editrice Torinese, 1986. Ristampa 1997. V. 2. P. 400–411
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031537
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Хотіла перекласти цей вірш. Знайшла в Мережі збірку криворізької поетки Любові Баранової [url="https://www.calameo.com/read/00615336566a79c5bc8c3"]"Переклик голосів"[/url], переклади Ахматової українською. Там є переклад цього вірша, досить точний, за одним лише винятком: у перекладі Флоренцію названо пітьмою святош. Ні, Данте вигнали не святоші.. Але в іншому переклад точний, а вариантів мало. Постраждала дві доби, вирішила свавільничати.
Оригінал:
Данте
Il mio bel San Giovanni
Dante
Он и после смерти не вернулся
В старую Флоренцию свою.
Этот, уходя, не оглянулся,
Этому я эту песнь пою.
Факел, ночь, последнее объятье,
За порогом дикий вопль судьбы.
Он из ада ей послал проклятье
И в раю не мог ее забыть,—
Но босой, в рубахе покаянной,
Со свечой зажженной не прошел
По своей Флоренции желанной,
Вероломной, низкой, долгожданной...
1936
Мій переказ:
З Анни Ахматової
Данте
Il mio bel San Giovanni
Dante
І померлий він не повернувся
У стару Флоренцію свою.
Цей, хто, ідучи, не обернувся,
Цей, для кого пісню цю творю.
Факел, ніч, востаннє обійняти…
Долі дикий вий покликав в путь.
В пеклі був – її щоб проклинати,
В раї був – не міг її забуть, –
Та як той, кого розплата давить,
В соромі й спокуті не пройшов
По Флоренції, що в серці править,
Тій, що дурить, зраджує, так вабить…
Переклад 25.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Две картинки из киевского метро 90-х
2. Распространитель
Технически образованный человек с независимым характером и потребностью творческого самовыражения нашел наконец работу.
Работа заключалась в распространении билетов на всякие, в основном приезжие, шоу. И находилась на обочине подземного пути: невдалеке от стеклянных дверей в вестибюль окраинной станции метро, около кассы, в самом конце, он же – начало, плотно населенного перехода. В таком месте живущий в нормальном ритме пассажир думает о том, чтобы пойти на шоу, две с половиной секунды для себя незаметно.
Через два с половиной месяца регулярные посетители перехода поняли: рядом с ними – артист. Этот переход – любопытнейшее место, к сожалению, мало удостоенное внимания. Его в тесноте, но не в обиде, населяют механические, биологические и человеческие раздражители. Если заходить с улицы, переход начинается как низкий узкий коридор. Здесь стоит завесой розовый запах, гогочут и перезваниваются женские голоса. Цветочницы ведут в раскрашенных и усыпанных блестками зарослях неугомонную общую жизнь – ежедневно ткут ее из до предела натянутых упорных нитей. Потом будет поворот. Проходить его надо ловко: он приходится на пространство между двумя столами, с которых чуть не осыпаются веселые картинки, смешные новости, обнадеживающие телепрограммы, безнадежные анекдоты, четырехуровневые кроссворды с сюрпризом, числовые ребусы, отечественные узоры для вышивок, рецепты народной медицины, полезные советы отовсюду. Поворот налево – ворота в продолжение перехода. Здесь попросторнее. Стены расступаются, по средней линии бежит полоса приземистых прямоугольных колонок, сверху опоясанных орнаментом: треугольники, бежевые на желтом, сложенные из трех четырехугольных бежевых плиток, две – по краям, одна – между ними, пониже. Стены и колонны подпирают, поделив участок на условные квадраты, одиночные продавцы закусок и игрушек, побрякушек и кандидатов в домашние любимцы. Уникальное было бы место по многообразию, пестроте и количеству мало надеющихся на спрос предложений, но – слишком много таких переходов.
Свой сегмент рынка распространитель билетов выкроил настойчивым призывом:
- Граждане уважаемые пассажиры! Не спешим, не торопимся. Не торопимся и не спешим.
Повторяя это через неравные промежутки времени, он по пять шагов туда-обратно прохаживается на своем участке. Возвышение у входа в метро служит подмостками для него, для двух очередей, протянувшихся к кассам, и для еще нескольких беспокойных, топчущихся перед телефонами-автоматами, заключенными в большие висячие панцири. Между двумя воображаемыми границами в размазанном пятне желтого света он вращается, от точки к точке и назад, как ножка циркуля, бесконечно наводящая один и тот же фрагмент окружности. На верхушку циркуля бывает натянута лыжная шапочка с помпоном. Больше, проходя, особенно не рассмотришь: темно и некогда.
Он должен говорить о «звездах»: так было задумано. На стене в пределах его территории висит до трех афиш с портретами, а то и три сразу. Одна «звезда» аккуратная, элегантная, с букетом ландышей или подснежников и с приятной улыбкой. Она исполняет популярные мелодии. Другая, обычно центральная «звезда» - нестареющая, пышно-страстная, с отвязным выражением лица и глазами тоскливыми. Она поет вечные шлягеры. Третья «звезда» чаще всего коллективная и состоит из нескольких прыгучих певцов юного возраста. Эти жарят горячие хиты. Продавец билетов в зависимости от сценического образа мысленно делит «звезд» на скелеты, махаонов красочных и голопузиков. К портретам гастролеров иногда присоединяются какой-нибудь гитарист на черном фоне и фасад городского цирка. О них продавец не шутит: они – его любимые. Потолок подземки – не ночной небосвод, и для других звезд на нем не место.
… Сперва он делал, как надо. Он говорил нараспев о будущих концертах, разнообразя объявления прибаутками и сплетнями. Но ему стало чудиться, что потенциальные клиенты заранее знают, что он хочет сказать, даже если никто не успел с утра купить ни одного издания из украшавших столы в переходе. Если он имеет сообщить большой и скандальный секрет, который сам придумал, его уже угадали. Жизнь «звезд» выглядит лучезарной, известной и ненужной. Он был в этом уверен. Редко-редко лицо проходящей старушки просветлялось в ответ на отсутствующий взгляд портрета, причисленного им к категории скелетов. Или девицы при виде махаона или голопузиков начинали будоражиться и игриво шептаться. Этих крохотных проблесков симпатии он почти не замечал. А замечая, презирал и не верил, хотя для него они значили деньги.
Как-то, в честь приезда очередного известного гитариста, он прервал традиционную рекламную фразу и через весь коридор, пересекая его обыденное течение, провозгласил строчку из стихов на музыку этого гитариста. Слова ее несли печаль отчаяния, но ритм выражал отвагу действовать каждым шагом. Фраза упала по-шлагбаумному и перерубила бег в переходе. Зашарили несколько всполошившихся взглядов. Одна шеренга повернула головы. Блеснула чья-то улыбка. Он был раздавлен собственным впечатлением от своей выходки. Если чужие люди решили, что у тебя не все дома, по-настоящему стыдно только тогда, когда сам ты с ними согласен.
Заливая злость, он перешел на анекдоты. Он знал много и любил такие, которые не в бровь, а в глаз, не заботясь о приличиях. У него самого не получалось придумать анекдот как следует: получалось точно, но не смешно. Но кто на ходу услыхал начало анекдота, тот уже не расслышит конец. Общее впечатление не лучше, чем от выкинутых из песни слов, и он опять не мог устроить, чтобы самому не было скучно.
Его скребло безучастие. Он знал, и на глазах подтверждалось, что среднее за сезон количество покупателей билетов не зависит от него и определяется законом, известным ему и существующим вне его. Их будет так мало, что непонятно, зачем понадобилось ставить его и вешать пятнистые фотофизиономии в этом галдящем, ползущем переходе. Это-то ему было неприятно. Негодование от никчемности стегало его и заставляло изобретать выкрутасы, чтобы разворошить рутину и забыть о своей роли ходячего приложения.
Он теперь говорит все про всячину. Он отзывается на новости дня, цитирует затасканные хохмы и удобряет все это «звездными» шалостями, произнося их с важной таинственностью, как прогноз погоды. Не было для него такой заумной сложности, которую нельзя сказать простым словом. Его укола не выдержит никакая фальшь, а вместе с фальшью возвышенные идеи хромают от гирьки-смешка, которую он им привесил. Он отражает и обиду на безразличие, и скрытый лживый или смешной смысл того, о чем говорит, и отвращение к себе самому за то, что хочет показаться на ходу остроумным и добровольно корчит идиота. Из этих обид создалось и заточилось шило азарта; оно колет его, когда иссякают слова, дополнительной злостью, и он кричит с бессильной важностью:
- Не спешим, господа пассажиры! Не торопимся и не спешим!
- Неохотно он всегда говорил о политике. Уж тут-то, кажется, можно было сказать, но как раз тут он ощущал тесноту. Он считал себя разумным человеком, а цель разума видел в том, чтобы жизнь была уютной и удобной - пусть не сразу счастливой. (Особенно очевидно это было поздней осенью и зимой, когда он глядел на вяло текущее либо приступами мчащееся человечество с расколотым в отдельных лицах выражением усталости от преодоления препятствий). Политику он представлял себе такой скользкой плоскостью, на которой все только и стремятся извратить цель разума. Можно было мстить им словами. Но шутки над политикой возвращали его к горечи собственной беспомощности. Там, кстати, говорили на таком извилистом языке, который был создан для пародии, но у него получалось только перевести все короткой понятной фразой вроде: «Все они тупицы!» или «Нужно жить, хотя все они сволочи».
- Прежде, чем привыкнуть, его запомнили. Его стали касаться любопытные взгляды, усмешки, улыбки. Два раза в день, а то и чаще, проходя обычным маршрутом, люди, незаметно для себя, поджидали, как услышат мерно вещающий голос, и, еще не разобрав ни слова, начинали кто морщиться, кто – посмеиваться. В этом смехе выражается признание – «стоящий человек» - но со стороны оно может задеть, даже больно. Его узнавали, почти не видя, и помнили, едва обращая внимание. Когда он чувствовал спиной и плечами эти вспышки интереса, они согревали его и он юродствовал со вдохновением. Если подошедшая купить билеты в цирк мамаша или знающий любитель приезжих рокеров оказывались недостаточно расторопны, им было несдобровать. Они включались в представление. Без единой откровенной обиды, но так, что от гнева перехватывало дух, подземный продавец билетов издевался над их воображаемой глупостью. Он заводился еще пуще, не переставая изображать подобострастную вежливость, если видел, что клиент отчаянно не понимает, в чем дело. Дело было в сцене.
Не портреты, приросшие к стенам, а болтливый продавец стал «звездой» обывателей этого перехода. На него, со временем, распространили то же отношение, какое бывает к «звездам», - равнодушное внимание, смешанное с усталостью от повтора.
Что бы он ни придумывал, чему бы ни улыбались случайно услышавшие его прохожие, каждый из них мог бы повторить на память только фразу, которую он использовал, когда нечего было сказать или для раскачки. Он по-прежнему был беспощаден к другим, но и сам получал и в спину, и в лицо:
- А этот чувак все не торопится….
- Мужик, ты торопиться когда-нибудь начнешь?
Паразиты унижают творчество. Продавец скалил зубы и подальше посылал неопознанного. Но тот еще раньше уносился в потоке людей.
Ему все чаще хотелось молчать. Бытовая тема не бездонная, она лишь сперва кажется такой. На деле это все те же не деньги, а их количество, мужчины, женщины и дети в разных комбинациях, лапша на уши и уши для лапши. Ими была наполнена приплюснутая подземная змея, они двигались к обоим ее концам и просеивались высверком стеклянной двери. Очевидно причудливое и многообразное возможно было повторить, только втиснув в надоевшие шаблоны. И перебирать это мертвое богатство, притворяясь, что знаешь его подноготную, такой мудрый гуру – самообман, обман, пустошь.
Неожиданное, но предсказуемое, произошло однажды. Он остановился, отдыхал, сложив руки за спиной, вцепившись в локти, и не думал о том, какое у него сейчас лицо. К нему сзади кто-то пристроился, подождал немного, и заговорил женский голос, поборовший нерешительность:
- Репродуктор, здравствуйте! Всегда мечтала с вами познакомиться…
Признание его обрадовало и даже осветило. Почти впервые он выступил из темноты, и отважно-веселые каштановые глаза глянули с благодарностью на девушку.
Но об истории отношений с девушкой стоило бы больше говорить, если бы она отменила переход с его бесконечным движением. В жизни репродуктора она развивалась своим путем, подчиняясь отдельным превратностям и создавая особенные закоулки. А переход никуда не исчез, и равнодушное движение в нем хотя и спадает временами, но продолжается…
Через каждый час над переходом останавливается электричка. Над потолком тогда что-то большое гулко перекатывается, и раздается тяжелый, как спросонья или от лени, неохотный удар, за ним другой. От ударов появляется ожидание: «Ну вот, опять…» «Еще раз…» И точно, со всех сторон спрыгивают, скатываются, соскакивают суетливые люди и наполняют переход своим стремлением к известным им целям снаружи. Коридор по обе стороны от ряда колонок на глазах заполняет толпа, объединенная общим негодованием, что надо быстрее… Когда толпа проходит и между колоннами появляется простор, после многих шагов и голосов в переходе стоит приглушенный непрерывный шорох, словно разрывают и разбрасывают густые и мягкие, лежащие слой на слой, пласты листьев, невидимо разлетающихся.
Продавцы раскладывают аккуратными рядами разноцветные коробки сигарет или хохлятся над мешками, где насыпаны груды семечек, черных, как земля. Хозяйка колеблет пуховой мячик на шнурке под носом у серого, гладенького котенка; пузатого лобастого щенка отдают в руки покупателю, а на полу щенок-игрушка верещит, качается, мигает и кивает, из себя выходит, только бы на него обратили внимание. Цветочницы заворачивают букеты в хрустящие бумажные листы. Проникая в переход через боковые входы с лестницами, солнце днем мажет облицованные стены кое-где островками и полосами блеска, а по утрам и по вечерам под потолком горят лампы, как больные глаза. Торговцы и милиция, которая появляется, чтобы их выгнать и некоторое время затем контролируют вновь занятые владения, поддаются оцепенению усталости. У колонн и под стенами они приспособились изображать живые декоративные фигуры.
У себя в углу говорящий циркуль останавливается и смотрит на них, отключив и голос, и мысли. Он отводит глаза от бегущих людей, но и не глядя, так же чувствует их перемещение, как и холод на щеках.
У него вздрагивает подбородок, и он перелетает взглядом с одного на другое. Орнамент на стене напротив под потолком тот же, что и на колоннах: треугольники, бежевые на желтом, сложенные из трех четырехугольных бежевых плиток, две – по краям, одна – между ними, пониже. Он смотрит бессознательно долго, потом проскальзывает идея, что рисунок на что-то похож.
«Собака», думает он. «Точно, собачья морда». И представляет: совершенно беспородная мордашка, серьезная, хитрые огоньки в ожидающих чего-то от тебя глазах. С лохматыми висячими ушами и с крупинкой света на подрагивающем носу. «Это лицо, - думает он, - не морда, а лицо, как в том анекдоте. Лицо, потому что есть вы-ра-же-ние…» Сотни изображений лиц, убегающих в разные стороны, протянувшихся по стене цепочкой, для портрета слишком абстрактные, ну да ведь за такой схемкой – настоящие лица…»
От придуманного сравнения ему стало неожиданно хорошо и любопытно прислушиваться и к самому себе, и к тому, что кругом делается. В нем просыпается необъяснимая радость, и тем лучше, что причина ее почти сразу же забылась. Он опять увидел бесконечное человеческое мелькание, а немного спустя, услышал, как сверху стукнула электричка. Улыбнулся мысли, что их не исправить. Вдохнул, расправил плечи и завелся по-новому, прохаживаясь вдоль стены со «звездами»:
- Господа пассажиры, я вас люблю. Взялись вы на мою голову! Не торопимся и не спешим…
3.11.2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031317
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.01.2025
Две картинки из киевского метро 90-х
1.Кобзарь
В переходе между двумя центральными станциями киевского метро еще несколько лет назад замечали старинного музыканта.
Вот как это бывало.
Объявлена станция. Размыкаются двери, и по двое – по четверо пассажиров высыпаются из каждого вагона на освещенный белыми лампами перрон. Огибают стены, по которым вьются глазастые, распахнутые или мечтательно сомкнутые цветы: узоры из цветов впечатаны в станционные пилоны. Из основного зала на пересадку ведет арка с лестницей, и в нее, ступень за ступенью, забирается, с шорохом и кашлями, волнующееся многоголовое полотно проезжающих.
Переход – широкий и наполненный ярким светом коридор с закругленным потолком. По нему движутся все в одну сторону, без встречи и возврата. Торговля здесь мелкая, и уже в самом начале коридора слышен одинокий мужской голос. Он что-то говорит громко и с возвышающейся интонацией. Не то декламирует, не то заклинает, не то причитает.
Чем ближе, тем голос делается бодрее. В его одиночестве не слышно, кажется, ничего устрашающего – не так, как у сумасшедших, которые вещают всем и никому. Еще ближе – звенят струны. А-а, это кобзарь…
Спиной к стене на низком стульчике сидит широкоплечий старик. Единичные любопытные взгляды на долю минуты цепляются за него и, словно отталкиваясь от него, отпускают. В холодное время на нем серое длинное пальто и мохнатая шапка. Когда тепло – ухоженный черный костюм; поверх черного светят белые с красным язычки – краешки воротника густо вышитой рубахи. На коленях его – бандура: половина огромного зерна, пустившего кверху загнутый росток – шейку с грифом. Звучит высокими всплесками и глубокими низами, как будто горстки брызг от руки или от весла, умножающих солнце, нарушают светлую гладь воды с долгими темными отражениями деревьев. (Была ли у него коробка или банка для денег? Ей полагалось быть). Смуглое лицо в глубоких струящихся морщинах обращено поверх бандуры и текущих мимо людей. Глаза – обжигающие орехи.
Песня, издалека звучащая унылым заклинанием, вблизи изменилась. Теперь это плясовая. Что-то радостное, удалая, довольная собой слава идет вприпрыжку, и припев про вареники. Если и не весело, то забавно, тем более, что голос у старого кобзаря – не очень. Раньше явно был замечательный: сильный, но мягкий, не гордящийся силой. Сейчас – оглушился, треснул и стал как сухой стебель.
Около места, где сидит кобзарь, пол коридора делает незаметный наклон. Как раз тогда, когда можно разобрать слова песни – одну строчку – шаги прохожих поневоле убыстряются. У каждого, кто идет по переходу, шаги делаются быстрее и попадают в ногу, и сложившиеся на ходу в толпе волны вытягиваются молниями – резкими направленными вперед зигзагами. От шаркания ног, совпадающего топота, шуршания одежды в переходе мерещится больше людей, чем есть на самом деле, словно их общее отражение в звуках плывет за ними под сводом.
Это почти дождь, катящиеся капли. Всякий знает, что идет сам по себе, потому что на склоне нельзя не руководить своим шагом и не удерживать его от бега. Но напор сзади нигде не ощутим так, как здесь. Всех сразу нечаянное образовавшееся единство, обгоняя мысли, сносит к концу коридора, где поворот налево, где очередная арка просеет и выпустит их.
21.06.05
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031316
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.01.2025
Robert Herrick. A kiss український переклад
Оригінал:
A KISS.
by Robert Herrick
WHAT is a kiss ? Why this, as some approve :
The sure, sweet cement, glue, and lime of love.
Мій український переклад:
Роберт Геррік
Цілунок
Що є – цілунок? Вам підтвердять знов:
Солодка суміш, зміцнює любов.
Переклад 10.01.2025
R. Herrick. To his Valentine on St. Valentine's day український переклад
Оригінал:
TO HIS VALENTINE ON ST. VALENTINE'S DAY.
by Robert Herrick
OFT have I heard both youths and virgins say
Birds choose their mates, and couple too this day ;
But by their flight I never can divine
When I shall couple with my valentine.
Мій український переклад:
Роберт Геррік
Його коханій у Валентинів день
Від юнаків і юнок чув я сам:
Сьогодні паруватись час пташкам.
Та по польоту птах узнать несила,
Коли спарується зі мною мила.
Переклад 10.01.2025
R. Herrick. To his Valentine on St. Valentine's day український переклад
R. Herrick. What kind of mistress he would have український переклад
Оригінал:
WHAT KIND OF MISTRESS HE WOULD HAVE.
by Robert Herrick
BE the mistress of my choice
Clean in manners, clear in voice ;
Be she witty, more than wise,
Pure enough, though not precise ;
Be she showing in her dress
Like a civil wilderness ;
That the curious may detect
Order in a sweet neglect ;
Be she rolling in her eye,
Tempting all the passers-by ;
And each ringlet of her hair
An enchantment, or a snare
For to catch the lookers-on ;
But herself held fast by none.
Let her Lucrece all day be,
Thais in the night, to me.
Be she such, as neither will
Famish me, nor overfill.
Мій український переклад:
Роберт Геррік
Яку він хотів би коханку
Я ось яку коханку мати хочу:
Манери гарні, голос, мов дзвіночок,
Щоб розум гострий мудрувать не брався –
Щоб чисто міркував, та не чіплявся.
В одежі стиль такий хай обирає,
Щоб був мов глухомань, де думка грає,
Щоб завжди споглядач цікавий визнав:
У безладі сховали лад умисно.
Хай погляд жвавий матиме і пильний,
Щоб спокушав усіх, кого зустріне.
Хай кожне кучерів її колечко
Чарує чи веде в полон сердечний.
Нехай би всіх зустрічних підкоряла,
Проте сама б свободу зберігала.
Нехай була б Лукрецією днями,
Та Таїс – як ми будем вдвох ночами.
Нехай моє пробуджує бажання
Без голоду та без переїдання.
Переклад 11.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2025
Оригинал:
A KISS.
by Robert Herrick
WHAT is a kiss ? Why this, as some approve :
The sure, sweet cement, glue, and lime of love.
Мой перевод:
Роберт Геррик
Поцелуй
Что значит - поцелуй? Найдут вам подтвержденье:
Смесь сладкая. Она – любви скрепленье.
Перевод 10.01.2025
Оригинал:
TO HIS VALENTINE ON ST. VALENTINE'S DAY.
by Robert Herrick
OFT have I heard both youths and virgins say
Birds choose their mates, and couple too this day ;
But by their flight I never can divine
When I shall couple with my valentine.
Мой перевод:
Роберт Геррик
Его возлюбленной в Валентинов день
Он и она твердить не устают:
Сегодня птицы пары создают.
Но указать не мог мне птиц полет,
Когда соединенье с милой ждет.
Перевод 10.01.2025
Оригинал:
WHAT KIND OF MISTRESS HE WOULD HAVE.
by Robert Herrick
BE the mistress of my choice
Clean in manners, clear in voice ;
Be she witty, more than wise,
Pure enough, though not precise ;
Be she showing in her dress
Like a civil wilderness ;
That the curious may detect
Order in a sweet neglect ;
Be she rolling in her eye,
Tempting all the passers-by ;
And each ringlet of her hair
An enchantment, or a snare
For to catch the lookers-on ;
But herself held fast by none.
Let her Lucrece all day be,
Thais in the night, to me.
Be she such, as neither will
Famish me, nor overfill.
Мой перевод:
Роберт Геррик
Какую он хотел бы любовницу
Пусть будет вот какой моя «она»:
Изящные манеры, речь ясна,
Ум будет лучше остр, чем глубок,
Чтоб мог ценить, цепляться же не мог,
В одежде стиль такой пусть изберет,
Как глушь, куда прозрение войдет –
Чтоб всякий, пожелавший наблюдать,
В небрежности порядок мог признать.
Пусть будет взор внимателен и жив,
Всем встреченным запомнится, прельстив.
Пусть каждый ее локон виться б стал
Так, чтобы чаровал иль в плен чтоб брал.
Пусть всякого она б привлечь смогла,
Притом сама б свободу сберегла.
Лукрецией была б она для дней,
Но страстной Таис для моих ночей.
Пусть станет пробуждать мое желанье
Без голода и без перееданья.
Перевод 11.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030492
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.01.2025
Оригінал:
Robert Herrick THE STAR-SONG : A CAROL TO THE KING
SUNG AT WHITEHALL.
The Flourish of Music ; then followed the Song.
TELL us, thou clear and heavenly tongue,
Where is the Babe but lately sprung ?
Lies he the lily-banks among ?
Or say, if this new Birth of ours,
Sleeps, laid within some ark of flowers,
Spangled with dew-light ; thou canst clear
All doubts, and manifest the where.
Declare to us, bright star, if we shall seek
Him in the morning's blushing cheek,
Or search the beds of spices through,
To find him out ?
Star. No, this ye need not do ;
But only come and see Him rest
A Princely Babe in's mother's breast.
He's seen, He's seen ! why then around
Let's kiss the sweet and holy ground ;
And all rejoice that we have found
A King before conception crown'd.
Come then, come then, and let us bring
Unto our pretty Twelfth-tide King,
Each one his several offering ;
And when night comes, we'll give Him wassailing ;
And that His treble honours may be seen,
We'll choose Him King, and make His mother Queen
Мій український переклад:
Роберт Геррік.
Пісня до зорі
Різдвяна пісня до короля, що співали у Вайтголлі
Лунає урочиста музика, далі - пісня
Небесний віснику, скажи,
Де Немовля нове лежить.
Між лілій, може? Покажи!
Чи у ковчежці із квіток
Спить, любе, серед пелюсток,
Росою вмите? Можеш ти
Вказати, де Його знайти.
Чи ранок щічку ніжну дав
Рожеву, щоб Маленький спав?
Чи в запашному квітнику
Він, зоре ясна?
Зоря. Вам ріку,
Що ви шукаєте не там.
На грудях Матері – наш Пан.
Хор. Ось! Ось! Цілунки почали
Землі дарить, куди прийшли.
Радійте, що Того знайшли,
Хто – Цар раніш, ніж зачали.
Прийдіть! Нам треба прославлять
Царя, дванадцять днів гулять,
Дари свої Йому вручать.
Хор. Ніч буде – час бенкетувать.
Щоб славили потрійний дар,
Цариця – Мати, Син же – Цар.
Переклад 09.01.2025
Потрійний дар – видимо, дари волхвів: золото, ладан і мірра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2025
Robert Herrick THE STAR-SONG : A CAROL TO THE KING
SUNG AT WHITEHALL.
The Flourish of Music ; then followed the Song.
TELL us, thou clear and heavenly tongue,
Where is the Babe but lately sprung ?
Lies he the lily-banks among ?
Or say, if this new Birth of ours,
Sleeps, laid within some ark of flowers,
Spangled with dew-light ; thou canst clear
All doubts, and manifest the where.
Declare to us, bright star, if we shall seek
Him in the morning's blushing cheek,
Or search the beds of spices through,
To find him out ?
Star. No, this ye need not do ;
But only come and see Him rest
A Princely Babe in's mother's breast.
He's seen, He's seen ! why then around
Let's kiss the sweet and holy ground ;
And all rejoice that we have found
A King before conception crown'd.
Come then, come then, and let us bring
Unto our pretty Twelfth-tide King,
Each one his several offering ;
And when night comes, we'll give Him wassailing ;
And that His treble honours may be seen,
We'll choose Him King, and make His mother Queen
Мой перевод:
Роберт Геррик.
Песня к звезде
Рождественская песня королю, исполненная в Уайтхолле
Раздается торжественная музыка, затем следует песня
Небесный вестник, нам скажи,
Где Новорожденный лежит.
Средь лилий, верно? Покажи!
В ковчежце, может, средь цветов
Он видит много сладких снов,
Росой умыт? Нам разъяснить
Ты можешь, как к нему прибыть.
На розовой утра щеке
Иль в ароматном цветнике
Искать нам, яркая звезда?
Звезда. Все смотрите вы не туда.
Чтоб Царственного чтить, приди:
У материнской Он груди.
Хор. Он здесь! Он здесь! И прах, что свят,
Целуйте много раз подряд!
Царя нашли мы – всякий рад,
А Царь Он прежде, чем зачат.
Придите! Должно прославлять
Царя, двенадцать дней гулять,
Дары свои Ему вручать.
Хор. Ночь будет – время пировать,
И, чтоб тройной был славен дар,
Царица – Мать, а Сын – наш Царь.
Перевод 08.-09.01.2025
Тройной дар - по всей видимости, дары волхвов: золото, ладан и мирра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030303
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.01.2025
Оригінал:
CHRIST'S BIRTH.
by Robert Herrick
ONE birth our Saviour had ; the like none yet
Was, or will be a second like to it.
Мій переклад:
Роберт Геррік
Народження Христа
Спаситель наш народжений лиш раз –
Нема й не буде іншого для нас.
Переклад O7.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2025
Оригинал:
CHRIST'S BIRTH.
by Robert Herrick
ONE birth our Saviour had ; the like none yet
Was, or will be a second like to it.
Мой перевод:
Роберт Геррик. Рождение Христа
Однажды лишь Спаситель наш рожден.
Он не был и не будет повторен.
Перевод 06.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030234
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.01.2025
Оригінал:
Saint Distaffs day, or the morrow after
Twelfth day.
Partly worke and partly play
Ye must on S. Distaffs day:
From the Plough soone free your teame;
Then come home and fother them.
If the Maides a spinning goe,
Burne the flax, and fire the tow :
Scorch their plackets, but beware
That ye singe no maiden-haire.
Bring in pailes of water then,
Let the Maides bewash the men.
Give S. Distaffe all the right.
Then bid Christmas sport good-night;
And next morrow, every one
To his owne vocation.
Мій переклад:
Роберт Геррік.
День прядки
(перший день по Святках)
Поряд з працею – пограти,
Час нам прядку шанувати.
Коні плуг хай полишають
Скоро, та відпочивають.
Як дівчата стануть прясти,
Кужіль хай палає ясно!
Можеш одяг їх палити,
Та волосся слід жаліти!
Ллють дівчата воду – швидше
Стануть парубки чистіші.
Прядка нині за святого,
З ким Різдву – прощальне слово.
Завтра вже не будем гратись,
Кожному – до праці взятись.
Переклад 07.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2025
Оригинал:
Saint Distaffs day, or the morrow after
Twelfth day.
Partly worke and partly play
Ye must on S. Distaffs day:
From the Plough soone free your teame;
Then come home and fother them.
If the Maides a spinning goe,
Burne the flax, and fire the tow :
Scorch their plackets, but beware
That ye singe no maiden-haire.
Bring in pailes of water then,
Let the Maides bewash the men.
Give S. Distaffe all the right.
Then bid Christmas sport good-night;
And next morrow, every one
To his owne vocation.
Мой перевод:
Роберт Геррик
День прялки
(первый день после окончания Святок)
Потрудись да порезвись –
Прялке нынче поклонись.
Пусть недолго тащат плуг
Кони – корм им и досуг.
Коль девицы станут прясть –
Жги кудель, трудам – пропасть.
Платьев чуть огнем коснись,
Только не волос девиц!
А девицам – воду лить,
Чтоб ребятам чище быть.
Прялка нынче – тот святой,
С кем вслед Рождеству – покой,
С кем нам праздник провожать,
Завтра ж – к делу приступать.
Перевод 07.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030153
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.01.2025
TWELFTH NIGHT : OR, KING AND QUEEN.
by Robert Herrick
NOW, now the mirth comes
With the cake full of plums,
Where bean's the king of the sport here ;
Beside we must know,
The pea also
Must revel, as queen, in the court here.
Begin then to choose,
This night as ye use,
Who shall for the present delight here,
Be a king by the lot,
And who shall not
Be Twelfth-day queen for the night here.
Which known, let us make
Joy-sops with the cake ;
And let not a man then be seen here,
Who unurg'd will not drink
To the base from the brink
A health to the king and queen here.
Next crown a bowl full
With gentle lamb's wool :
Add sugar, nutmeg, and ginger,
With store of ale too ;
And thus ye must do
To make the wassail a swinger.
Give then to the king
And queen wassailing :
And though with ale ye be whet here,
Yet part from hence
As free from offence
As when ye innocent met here.
Мій переклад:
Година для втіх!
Родзинки – в пиріг,
Де біб – то король для розваги.
А ще додаєш:
Горошині теж
Як до королеви - повага.
Тепер обирай,
В цю ніч визначай,
Хто нині – ватаг достеменний.
Хто стане – король,
Чия буде роль
Дня дванадцятого королеви!
Хлібці у вині,
Нам будуть смачні,
І хай тут не буде такого,
Хто чари б не взяв
І пити б не став
За здоров’я їх – знову й знову!
Руно агнця взять,
Ним чарку звінчать!
Ось імбир і горіх ось мускатний,
Ще цукру додай
І ель наливай –
Різдвяний це пунш буде славний!
Король наш хай п’є,
Королеві наллє,
І хоч ви перепилися,
Вам доля така:
Піти без гріха,
Як тут без гріха ви зійшлися.
Переклад 6.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025
Оригинал:
TWELFTH NIGHT : OR, KING AND QUEEN.
by Robert Herrick
NOW, now the mirth comes
With the cake full of plums,
Where bean's the king of the sport here ;
Beside we must know,
The pea also
Must revel, as queen, in the court here.
Begin then to choose,
This night as ye use,
Who shall for the present delight here,
Be a king by the lot,
And who shall not
Be Twelfth-day queen for the night here.
Which known, let us make
Joy-sops with the cake ;
And let not a man then be seen here,
Who unurg'd will not drink
To the base from the brink
A health to the king and queen here.
Next crown a bowl full
With gentle lamb's wool :
Add sugar, nutmeg, and ginger,
With store of ale too ;
And thus ye must do
To make the wassail a swinger.
Give then to the king
And queen wassailing :
And though with ale ye be whet here,
Yet part from hence
As free from offence
As when ye innocent met here.
Мой перевод:
Потехам - часок!
С изюмом пирог,
Где боб – королем развлеченья.
И следует знать:
Горошину звать
Королевой хотим с уваженьем.
Давай, выбирай,
Сегодня решай,
Чей черед – для потехи отменной:
Кто станет - король,
А чья будет роль
Дня двенадцатого королевы!
Итак, решено,
А булки – в вино!
И пусть не найдется такого,
Кто чаши б не взял,
Без просьб пить не стал
За здравье их – снова и снова!
Шерсть агнца нам взять,
Ей чашу венчать!
Вот имбирь и орех вот мускатный,
И сахар – подлей
С охотой к ним эль:
Рождественский пунш будет славный!
Король наш пусть пьет,
Королеве нальет,
И хоть вы уж в эле плескались,
Вам участь легка:
Уйти без греха,
Как здесь без греха повстречались.
Перевод 6.01.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030099
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.01.2025
Оригинал:
Когда, обвенчанный с Удачей,
Я гордо шел от алтаря,
Народ сочувственно судачил,
Зазря, мол, все это, зазря…
Не верят!…Так или иначе,
Но я на свадебном пиру:
«Удачи, родненький, удачи!»
Себе отчаянно ору.
Но все верна воспоминанью,
Другому все еще верна, —
«Прости, соколик… Помираю…» —
Тихонько шепчет мне она.
И гость, поднявшийся для тоста,
Едва не расплескав вино,
В растерянности сел и просто
Добавил: «То-то и оно…»
Мій український переклад:
Коли зі Щастям повінчався
Й від вівтаря я гордо йшов,
До співчуття народ вдавався,
«Дарма!» лунало знов і знов.
Не вірять!.. Вірити не змушу,
Та зичу за столом собі
Горланячи прекраснодушно:
«Рідненький, хай щастить тобі!»
Та Щастя спогад зберігає
І іншого не зрадить, ні.
«Пробач, соколику… Вмираю…» —
Тихенько мовило мені.
І гість, який для тосту звівся,
Вина ледь-ледь не розплескав.
Він сів тоді, бо розгубився,
І просто так «Еге ж…» додав.
Переклад 29.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024
Оригінал:
After great storms the calm returns
And pleasanter it is thereby.
Fortune likewise that often turns
Hath made me now the most happy.
Th’heaven that pitied my distress,
My just desire, and my cry
Hath made my languor to cease
And me also the most happy.
Whereto despaired ye, my friends?
My trust alway in him did lie
That knoweth what my thought intends,
Whereby I live the most happy.
Lo, what can take hope from that heart
That is assured steadfastly?
Hope therefore ye that live in smart,
Whereby I am the most happy.
And I that have felt of your pain
Shall pray to God continually
To make your hope your health retain
And me also the most happy.
Мій український переклад:
За бурею знов буде тиша
І ще прикрасить наші дні,
А посміх долі був не гірший,
І щастя випало мені.
Жаліли небеса, як чули
Правдиві заклики мої,
Від мене лихо відвернули,
І щастя випало мені.
Тож, друзі, чом втрачать надію?
Бог вів мене в часи скрутні.
Він знав, які думки лелію,
І щастя випало мені.
Надію серце як відпустить,
Коли підтримано її?
Надійтесь, що біда відступить,
Бо щастя випало мені.
Була нагода біль ваш взнати,
Й Господня милість будь мольбі
Надію вашу зберігати,
Як щастя випало мені!
Переклад 25.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2024
Оригинал:
After great storms the calm returns
And pleasanter it is thereby.
Fortune likewise that often turns
Hath made me now the most happy.
Th’heaven that pitied my distress,
My just desire, and my cry
Hath made my languor to cease
And me also the most happy.
Whereto despaired ye, my friends?
My trust alway in him did lie
That knoweth what my thought intends,
Whereby I live the most happy.
Lo, what can take hope from that heart
That is assured steadfastly?
Hope therefore ye that live in smart,
Whereby I am the most happy.
And I that have felt of your pain
Shall pray to God continually
To make your hope your health retain
And me also the most happy.
Мой перевод:
Вслед буре тишина вернется,
Придет, еще приятней став.
Так и удача вновь смеется,
Счастливый случай мне послав.
Мне жалость небеса явили,
Призыв мой к правде услыхав,
Мои страданья прекратили,
Счастливый случай мне послав.
Друзья, зачем бросать надежду?
Бог знал: я верю, не солгав.
Он мысль мою прочел, как прежде,
Счастливый случай мне послав.
Надежду сердце как отпустит,
Поддержки силу в ней признав?
Надейтесь, что беда отступит,
Счастливый случай мне послав.
И я, кто знает горе также,
Молитву Господу сказав,
Прошу хранить надежду вашу,
Счастливый случай мне послав.
Перевод 24.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029561
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.12.2024
Джерело оригіналу:
Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригінал:
THE LOVER REJOICETH THE ENJOYING
OF HIS LOVE.
ОNCE, as methought, Fortune me kissed
And bade me ask what I thought best,
And I should have it as me list,
Therewith to set my heart in rest,
I asked but my lady’s heart,
To have for evermore mine own ;
Then at an end were all my smart ;
Then should I need no more to moan.
Yet for all that a stormy blast
Had overturn’d this goodly day ;
And fortune seemed at the last
That to her promise she said nay.
But like as one out of despair,
To sudden hope revived I ;
Now Fortune sheweth herself so fair,
That I content me wondrously.
My most desire my hand may reach,
My will is alway at my hand ;
Me need not long for to beseech
Her, that hath power me to command.
What earthly thing more can I crave ?
What would I wish more at my will ?
Nothing on earth more would I have ?
Save that I have, to have it still.
For Fortune now hath kept her promess,
In granting me my most desire :
Of my sovereign2 I have redress,
And I content me with my hire
Мій український переклад:
Закоханий радий, що насолоджується коханням
Щаслива доля цілувала
Мене – чи так я уявляв.
Чого бажаю, запитала,
Щоб я у серці спокій мав.
Про серце милої прохання —
Назавжди стало щоб моїм.
Тоді б скінчилося страждання,
Я б розлучився з болем злим.
Та раптом буря увірвалась,
Щоб день мій ясний засмутить,
І долі присудом здавалось
Відмовити в останню мить.
Проте від відчаю раптова
Мене надія підняла,
І доля знов така чудова,
Що похвалу лиш здобула.
Вже близько те, чого бажаю,
Своїм хотінням я велю,
Тієї довго не вмовляю,
Чиї накази визнаю.
Із благ земних іще що любо?
Чого ще хочу досягти?
Вже на землі шукать не буду,
Що маю, хочу зберегти.
Дала, що обіцяла, доля,
І маю те, чого бажав.
Відшкодували брак спокою,
Платні достатньо, що дістав.
Переклад 24.12.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2024
Источник оригинала: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригинал:
THE LOVER REJOICETH THE ENJOYING
OF HIS LOVE.
ОNCE, as methought, Fortune me kissed
And bade me ask what I thought best,
And I should have it as me list,
Therewith to set my heart in rest,
I asked but my lady’s heart,
To have for evermore mine own ;
Then at an end were all my smart ;
Then should I need no more to moan.
Yet for all that a stormy blast
Had overturn’d this goodly day ;
And fortune seemed at the last
That to her promise she said nay.
But like as one out of despair,
To sudden hope revived I ;
Now Fortune sheweth herself so fair,
That I content me wondrously.
My most desire my hand may reach,
My will is alway at my hand ;
Me need not long for to beseech
Her, that hath power me to command.
What earthly thing more can I crave ?
What would I wish more at my will ?
Nothing on earth more would I have ?
Save that I have, to have it still.
For Fortune now hath kept her promess,
In granting me my most desire :
Of my sovereign2 I have redress,
And I content me with my hire
Мой перевод:
Влюбленный рад, что наслаждается любовью
Раз поцелуй судьбы счастливой
Я, как казалось, получил.
Что нужно мне, она спросила,
Чтоб я спокоен сердцем был.
Была о сердце милой просьба –
Моим чтоб стало навсегда:
Тогда б не знал я беспокойства,
Моя б окончилась беда.
Но буря ворвалась — смятенье,
А день был прежде добр и тих.
Казалось, что судьбы решенье —
Мне отказать в последний миг.
Но от отчаянья внезапной
Надеждой был я воскрешен.
Судьба столь сделалась приятна,
Что нынче ею восхищен.
Уж близко то, чего желаю,
Своим хотениям велю.
И долго уж не умоляю
Той, чьи приказы признаю.
Из благ земных еще что манит?
Еще хочу что получить?
Мне на земле уж благ достанет,
Что есть, хочу я сохранить.
Судьба сдержала обещанье,
Дала мне то, чего желал,
Возмещены мои страданья,
И платой я доволен стал.
Перевод 24.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029432
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2024
У віршах обіграється слово hap — випадок. У першому вірші випадок щасливий, хоча постає з нещасливих обставин, у другому — навпаки. Заголовки в обох випадках редакторські, тому можливо, що у віршах йдеться не про кохання.
Джерело оригіналів: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
The lover rejoiceth against fortune that, by hindering his suit, had happily made him forsake his folly
In faith I not well what to say,
Thy chances been so wondrous,
Thou Fortune, with thy diverse play
That causeth joy full dolourous
And eke the same right joyous.
Yet though thy chain hath me enwrapped,
Spite of thy hap, hap hath well happed.
Though thou me set for a wonder
And seekest thy change to do me pain,
Men’s minds yet may thou not order,
And honesty, an it remain,
Shall shine for all thy cloudy rain.
In vain thou seekest to have me trapped.
Spite of thy hap, hap hath well happed.
In hindering thou diddest further
And made a gap where was a stile.
Cruel wills been oft put under.
Weening to lour thou diddest smile.
Lord! how thyself thou diddest beguile
That in thy cares wouldest me have lapped!
But spite of thy hap, hap hath well happed.
Закоханий радіє всупереч долі, яка створила перешкоди для його залицяння і, на щастя, спонукала його відмовитись від його безумства
Я, справді, що сказать, не знаю:
Хоч спершу гарно все було,
Інакше раптом доля грає:
За гарним вслід гірке прийшло,
Та це до щастя привело.
Хоч твій ланцюг мене тримав,
Неуспіх мій успішним став.
Хоча мене ти і вражаєш,
І можуть зміни біль нести,
Та розуму не направляєш,
І чесності – перемогти,
Як сонцю – за дощем зійти.
Дарма ти хочеш, щоб я впав,
Неуспіх мій успішним став.
Тепер ти хочеш шкодить далі:
Мости на річці – скинеш їх,
Жорстокі захист твій дістали,
Ждуть плачу – твій почують сміх.
Та ось в тенетах ти своїх:
Турбот тяжких я не дістав,
Неуспіх мій успішним став.
Переклад 22.12.2024
Of the contrary affections of the lover
Such hap as I am happed in
Had never man of truth, I ween.
At me Fortune list to begin
To shew that never hath been seen –
A new kind of unhappiness.
Nor I cannot the thing I mean
Myself express.
Myself express my deadly pain,
That can I well if that might serve.
[10] But why I have not help again,
That know I not unless I sterve
For hunger still amidst my food –
So granted is that I deserve
To do me good.
To do me good what may prevail?
For I deserve and not desire
And still of cold I me bewail
And raked am in burning fire.
For though I have – such is my lot –
[20] In hand to help that I require,
It helpeth not.
It helpeth not but to increase
That that by proof can be no more:
That is the heat that cannot cease,
And that I have, to crave so sore.
What wonder is this greedy lust:
To ask and have, and yet therefore
Refrain I must.
Refrain I must, what is the cause?
[30] Sure, as they say, ‘So hawks be taught.’
But in my case layeth no such clause
For with such craft I am not caught.
Wherefore I say, and good cause why,
With hapless hand no man hath raugh
Such hap as I.
Про суперечливі почуття закоханого
Той випадок, що нині стався,
Ще вірному не випадав.
Зі мною першим він спіткався,
Ніхто ще не переживав,
Щоб так – нещастю наставати.
Про це ще й марно намагався
Я сам сказати.
Я сам сказати, як страждаю,
Зумів би, щоб це послужило,
Та допомоги не стрічаю,
Смерть помогла б, коли б спостигла.
Голодний, хоч харчів чимало.
Мене так вдячність одарила,
Щоб краще стало.
Щоб краще стало, що спіткає?
Заслуги є, нема бажання.
І холод все мене терзає,
І полум’я – без погасання.
Хоч те в руках – зізнатись гірко –
Від чого мав би я сприяння,
Нема підтримки.
Нема підтримки, лиш підсилить
Те, що вже має припинятись.
Лютує жар, мене не звільнить,
Що є, до того мушу й рватись.
Порив не може вдовольнитись.
Хоч спразі і не вгамуватись,
Слід ухилитись.
Слід ухилитись, в чім причина?
Так, кажуть, соколів навчають, –
Їх не годують, та безвинно
Мене цим засобом карають.
Та випало це не для вигадок.
Нехай уважні помічають
Той випадок.
Переклад 23.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2024
В оригиналах обыгрывается слово hap – cлучай. Первый случай счастливый, хоть получился из несчастья, второй – наоборот. Заголовки в обоих случаях редакторские, поэтому речь может идти не о любви.
Источник оригиналов:
Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
The lover rejoiceth against fortune that, by hindering his suit, had happily made him forsake his folly
In faith I not well what to say,
Thy chances been so wondrous,
Thou Fortune, with thy diverse play
That causeth joy full dolourous
And eke the same right joyous.
Yet though thy chain hath me enwrapped,
Spite of thy hap, hap hath well happed.
Though thou me set for a wonder
And seekest thy change to do me pain,
Men’s minds yet may thou not order,
And honesty, an it remain,
Shall shine for all thy cloudy rain.
In vain thou seekest to have me trapped.
Spite of thy hap, hap hath well happed.
In hindering thou diddest further
And made a gap where was a stile.
Cruel wills been oft put under.
Weening to lour thou diddest smile.
Lord! how thyself thou diddest beguile
That in thy cares wouldest me have lapped!
But spite of thy hap, hap hath well happed.
Влюбленный радуется вопреки судьбе, которая,
Создав препятствия его ухаживанию, к счастью, побудила его отказаться от его безумия
Я, право, что сказать, не знаю,
Вначале все чудесно было.
Иначе вдруг судьба играет
И радость в горесть обратила,
Но этим все же угодила.
Хоть цепь твоя меня держала,
Удачной неудача стала.
Хоть ты меня и поражаешь,
И хочешь ранить переменой,
Умами ты не управляешь
И честность будет непременно
Сиять, за тучей – солнце следом.
Зря ищешь, что б меня сковало:
Удачной неудача стала.
Препятствуя, идешь ты дальше,
Мост над потоком разрушаешь,
Укроешь зло свершивших раньше,
Ждут плача – смехом отвечаешь.
Но иногда – себя обманешь:
Хоть мне забота угрожала,
Удачной неудача стала.
Перевод 22.12.2024
Of the contrary affections of the lover
Such hap as I am happed in
Had never man of truth, I ween.
At me Fortune list to begin
To shew that never hath been seen –
A new kind of unhappiness.
Nor I cannot the thing I mean
Myself express.
Myself express my deadly pain,
That can I well if that might serve.
[10] But why I have not help again,
That know I not unless I sterve
For hunger still amidst my food –
So granted is that I deserve
To do me good.
To do me good what may prevail?
For I deserve and not desire
And still of cold I me bewail
And raked am in burning fire.
For though I have – such is my lot –
[20] In hand to help that I require,
It helpeth not.
It helpeth not but to increase
That that by proof can be no more:
That is the heat that cannot cease,
And that I have, to crave so sore.
What wonder is this greedy lust:
To ask and have, and yet therefore
Refrain I must.
Refrain I must, what is the cause?
[30] Sure, as they say, ‘So hawks be taught.’
But in my case layeth no such clause
For with such craft I am not caught.
Wherefore I say, and good cause why,
With hapless hand no man hath raugh
Such hap as I.
О противоречивых чувствах влюбленного
Такого случая, признаюсь,
Покуда с верным не случалось.
Ему я первым подвергаюсь,
Еще такого не встречалось –
Чтоб так – провалу наступать.
Об этом также затрудняюсь
Я сам сказать.
Я сам сказать, как я страдаю,
Сумел бы, если б кстати было,
Но помощи не получаю.
Смерть помогла б, когда б настигла.
Еда вокруг, но голод cушит.
Так благодарность одарила,
Чтоб было лучше.
Чтоб было лучше, что настанет?
Заслуги есть, но нет желанья,
И холод все меня терзает,
И все не утихает пламя.
Хотя мои то руки держат,
В чем – помощи мне обещанье,
Но нет поддержки.
Но нет поддержки, лишь усилит
То, что не может продолжаться.
Что жжет меня, то не остынет,
К тому, что есть, я должен рваться.
Охвачен жаждой я недужной,
Но, хоть ей и не униматься,
Сдержаться нужно.
Сдержаться нужно, в чем причина?
Хоть соколов так обучают,
Лишая пищи, мне обидно:
Приемы эти не прельщают.
Случайно все же так не мучают.
Я дал пример – пусть обсуждают –
Такого случая.
Перевод 23.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029283
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.12.2024
Ну можно ли представить мир без шуток?!
Панталоне Леонида Филатова
Больной поэт стихи жене диктует,
О невысоком весело толкует.
Защиту шутки темой он избрал
Затем, что вновь страдание узнал.
Бывал он в драках, знает, как бороться.
Хвалить за это не любой возьмется,
Но есть внимание к его словам,
Что совестно таскаться по судам.
Актер он, ролью бабника прославлен.
В опасности отвагой не оставлен
Усатый соблазнитель женских душ.
Но в жизни это нежный, верный муж.
И сказку написал. Она смешная,
Ей слов крылатых выпущена стая,
Любезная для стольких шутников!
Не тем, что нет суда на дураков.
Он принцев друг, а этот принц – бедняга,
Который влип в презлую передрягу,
Причины называет, чтоб не быть…
А друг его повадился шутить.
Но принц от горя ох как шуткой ранит,
И друг серьезности не забывает.
Вот пара прочная – слеза и смех,
Чтоб рядом быть, не признают помех.
Больной поэт стихи жене диктует,
Умолкнув, долго он забыт не будет.
Сложил он множество удачных строк,
Чтоб вновь читатель радоваться мог.
14.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029213
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2024
Быть может, это шутка? Как странна
И паузу сомнений вызывает!
Она ведь очевидно не смешна
И раздражает, даже обижает.
Быть может, это шутка? Но звучит
Она как о великом объявленье.
И помолчать почтительно велит,
Запустит раньше смеха размышленье.
Быть может, это шутка? Говорят,
Что нам полезно больше улыбаться,
Но также признавать не запретят,
Что за улыбкой может боль скрываться.
Суд злой и грубой шутке будет грозный:
Ведь этой шуткой пробужден серьезный.
14.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029212
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2024
Джерело оригіналу: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригінал:
THE LOVER SENDETH SIGHS TO MOVE
HIS SUIT
Go, burning sighs, unto the frozen heart.
Go break the ice which pity’s painful dart
Might never pierce; and if mortal prayer
In heaven may be heard, at last I desire
That death or mercy be end of my smart.
Take with thee pain whereof I have my part
And eke the flame from which I cannot start,
And leave me then in rest, I you require.
Go, burning sighs.
[10] I must go work, I see, by craft and art
For truth and faith in her is laid apart.
Alas, I cannot therefore assail her
With pitiful plaint and scalding fire
That out of my breast doth strainably start.
Go, burning sighs.
Мій український переклад:
Закоханий надсилає зітхання, щоб допомогти його залицянню
Гарячі зітхання! До серця холодного вас надсилаю,
Розбити ту кригу, що жалості дротик відбила, бажаю.
І якщо смертну молитву на небесах можливо сприйняти,
Лиш одне це бажання палке невтомно я буду плекати:
Хай зі смертю чи з милістю врешті мука моя дійде краю.
Візьміть ви з собою той біль, від якого я так потерпаю,
Поширте на неї вогонь, від якого рятунку не маю,
Я ж так спокій здобуду, цього я нині від вас вимагаю,
Гарячі зітхання!
Мистецькі витівки, зручні хитрування я нині вживаю,
Бо те, що нещира й невірна вона, надто добре я знаю.
Та, на жаль, я не здатний ніяк, щоб здалась, її спонукати,
Хоч лунати скаргам гірким, і в грудях вогню не вщухати,
Від якого жорстокий, невпинний я нині біль відчуваю,
Гарячі зітхання!
Переклад 22.12.2024
Перші п’ять рядків – переклад першої строфи сонета 153 Петрарки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2024
Источник оригинала:
Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригинал:
OF THE FOLLY OF LOVING WHEN THE
SEASON OF LOVE IS PAST.
YE old mule !1 that think yourself so fair,
Leave off with craft your beauty to repair,
For it is time without any fable ;
No man setteth now by riding in your saddle !
Too much travail so do your train appair ;
Ye old mule !
With false favour though you deceive th'ayes,
Who so taste you shall well perceive your layes
Savoureth somewhat of a keeper's stable ;
Ye old mule !
Ye must now serve to market, and to fair,
All for the burthen, for panniers a pair ;
For since gray hairs ben powder'd in your sable,
The thing ye seek for, you must yourself enable
To purchase it by payment and by prayer ;
Ye old mule.
Мой перевод:
О том, какая глупость – любить, когда пора для любви прошла
Мулица старая, себя все красоткой считаешь,
Но напрасно к искусству для этого прибегаешь,
Ведь та истина вовсе сомнений не вызывает,
Что в седло к тебе сесть уж больше никто не желает.
Слугам – много трудов, и от них лишь вред получаешь,
Мулица старая!
Для спасения тщетно уловки употребляешь,
Кто обману поддастся, того легко убеждаешь,
Что в постели твоей разврат, и всегда, обитает,
Мулица старая!
И теперь уж на рынок товары ты доставляешь,
И для груза тяжелого ты бока подставляешь.
Седина уже в твоей гривке явилась, мелькает.
Чтобы то получить, чего тебе так не хватает,
Заплати и получше молись, а то – потеряешь,
Мулица старая!
Перевод 21.12.2024
Мулица старая - слово mule (мулица, ослица) употреблялось для обозначения развратницы. Также враги так называли Анну Болейн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029049
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.12.2024
Джерело оригіналу: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригінал:
OF THE FOLLY OF LOVING WHEN THE
SEASON OF LOVE IS PAST.
YE old mule !1 that think yourself so fair,
Leave off with craft your beauty to repair,
For it is time without any fable ;
No man setteth now by riding in your saddle !
Too much travail so do your train appair ;
Ye old mule !
With false favour though you deceive th'ayes,
Who so taste you shall well perceive your layes
Savoureth somewhat of a keeper's stable ;
Ye old mule !
Ye must now serve to market, and to fair,
All for the burthen, for panniers a pair ;
For since gray hairs ben powder'd in your sable,
The thing ye seek for, you must yourself enable
To purchase it by payment and by prayer ;
Ye old mule.
Мій український переклад:
Про те, яка дурість – любити, коли пора для любові минула
Мулице стара, себе гарною все ще вважаєш,
Та даремно для цього хитре мистецтво вживаєш,
Бо та істина сумнівів зовсім не викликає,
Що жоден більш до сідла твого не бажає.
Слугам праці занадто, то шкоду лиш здобуваєш,
Мулице стара!
Порятунку собі в дурнім хитруванні шукаєш,
Хто піддасться обману, того ти переконаєш,
Що в твоєму ліжку розпуста помешкання має.
Мулице стара!
І на ринок тепер з товарами ти вирушаєш,
І тягар важкий на боках ти при цьому тримаєш.
Порошок сивини в твоїй гривці уже проглядає,
Щоб здобути те, чого тобі так не вистачає,
Заплати за таке і молись, інакше – втрачаєш.
Мулице стара!
Переклад 21.12.2024
Мулице стара - слово mule (мулиця, віслючка) вживалося на позначення розпусної жінки; вороги також називали так Анну Болейн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2024
Sir. Th. Wyatt BLAME not my Lute ! for he must sound Мій український переклад
Джерело оригіналу: Luminarium: Anthology of English Literature. Веб-сайт: http://www.luminarium.org
Оригінал:
THE LOVER’S LUTE CANNOT BE BLAMED
THOUGH IT SING OF HIS LADY’S UNKINDNESS.
BLAME not my Lute ! for he must sound
Of this or that as liketh me ;
For lack of wit the Lute is bound
To give such tunes as pleaseth me ;
Though my songs be somewhat strange,
And speak such words as touch thy change,
Blame not my Lute !
My Lute ! alas ! doth not offend,
Though that perforce he must agree
To sound such tunes as I intend,
To sing to them that heareth me ;
Then though my songs be somewhat plain,
And toucheth some that use to feign,
Blame not my Lute !
My Lute and strings may not deny
But as I strike they must obey ;
Break not them then so wrongfully,
But wreak thyself some other way ;
And though the songs which I indite
Do quit thy change with rightful spite,
Blame not my Lute !
Spite asketh spite, and changing change,
And fals;d faith must needs be known ;
The fault so great, the case so strange ;
Of right it must abroad be blown :
Then since that by thine own desart
My songs do tell how true thou art,
Blame not my Lute !
Blame but thyself that hast misdone,
And well deserv;d to have blame ;
Change thou thy way, so evil begone,
And then my Lute shall sound that same ;
But if ’till then my fingers play,
By thy desert their wonted way,
Blame not my Lute !
Farewell ! unknown ; for though thou break
My strings in spite with great disdain,
Yet have I found out for thy sake,
Strings for to string my Lute again :
And if, perchance, this sely rhyme
Do make thee blush, at any time,
Blame not my Lute !
Мій переклад:
Лютню закоханого не слід винуватити,
хоча вона співає про те, що його пані недобра
Ти лютні не вини: так грає
Вона, як я їй грать звелю.
Чуттів і розуму не має,
Лиш волю здійснює мою.
Хоча може, справді, вона дивувати,
Про зраду твою часом розповідати –
Ти лютні не вини!
Даремно шкодиш їй: не вільна
Вона свій наспів обирать.
Мені лише вона покірна,
Хто чує, з тим їй розмовлять.
Хоч досить нехитрі пісні я складаю,
Хоч в них лицемірство чиєсь викриваю –
Ти лютні не вини!
Її струні не відхиляти
Моїх велінь – брехню вражать.
Несправедливо – струни рвати,
Не рвися лютню покарать!
Нехай ти мене розлютити зуміла,
Й картаю в піснях тебе, бо заслужила —
Ти лютні не вини!
На кривду відповідь – теж кривда,
Хай знають про такий обман.
Яка значна твоя провина,
В піснях повім я світу сам.
Якщо ти співця гарно так надихала,
Щоб пісня про вірність твою повідала —
Ти лютні не вини!
Ceбе вини, невірна, краще,
За гріх – і карі наставать.
Як поведешся ти інакше,
І лютні – ніжно заспівать.
Як хочеш невірною ти залишатись,
І лютні до тебе – суворо звертатись.
Ти лютні не вини!
Прощай! Тебе не називаю.
З презирством струни лютні рвеш,
Та ось нові ще приєднаю –
Їх закидів не уникнеш.
Якщо так зробити їх пісня зуміє,
Що зрадниця з сорому почервоніє –
Ти лютні не вини!
Переклад 21.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Джерело оригіналу: Luminarium: Anthology of English Literature. Веб-сайт: http://www.luminarium.org
Оригінал:
Sir Thomas Wyatt.
THE LOVER COMPLAINETH THE UNKINDNESS OF HIS LOVE.
MY lute awake, perform the last
Labour, that thou and I shall waste,
And end that I have now begun :
And when this song is sung and past,
My lute ! be still, for I have done.
As to be heard where ear is none ;
As lead to grave in marble stone ;
My song may pierce her heart as soon.
Should we then sigh, or sing, or moan ?
No, no, my lute ! for I have done.
The rocks do not so cruelly
Repulse the waves continually,
As she my suit and affection :
So that I am past remedy ;
Whereby 2 my lute and I have done.
Proud of the spoil that thou hast got
Of simple hearts through Love’s shot,
By whom, unkind, thou hast them won :
Think not he hath his bow forgot,
Although my lute and I have done.
Vengeance shall fall on thy disdain,
That makest but game on earnest pain ;
Think not alone under the sun
Unquit 3 to cause thy lovers plain ;
Although my lute and I have done.
May chance thee 4 lie withered and old
The winter nights, that are so cold,
Plaining in vain unto the moon ;
Thy wishes then dare not be told :
Care then who list, for I have done.
And then may chance thee to repent
The time that thou hast lost and spent,
To cause thy lovers sigh and swoon :
Then shalt thou know beauty but lent,
And wish and want as I have done.
Now cease, my lute ! this is the last
Labour, that thou and I shall waste ;
And ended is that we begun :
Now is this song both sung and past ;
My lute ! be still, for I have done.
1 This charming Ode is ascribed to Lord Rochford in
Nug; Antiqu;, ii.400, edit. Park ; but it is contained in
Sir Thomas Wyatt’s own MS, and is signed with his name
in his own handwriting.—Nott’s Wyatt, p.20.
2 Wherefore.
3 Unacquitted, free.
4 It may chance you may, &c.
Мій переклад:
Закоханий скаржиться на жорстокість коханої
(приписується також Джорджу Болейну, віконтові Рочфору, братові Анний Болейн)
Лютне, прокинься! Мені ще зіграєш
І для розриву в пригоді ти станеш.
Скінчимо так те, що я починав.
Як доспіваю, лунать перестанеш:
Досить вже, лютне! Своє я сказав.
Там я співав, де нема кому чути.
Марно хотів серця мармур торкнути
Співом я тим, що для неї складав.
Що ж, заридати, завити, зітхнути?
Ні, я не буду! Своє я сказав.
Скелі, що наступи хвиль зустрічають,
Все ж менш жорстоко їх відкидають.
Я же за ніжність презирство дістав.
Засоби жодні не допомагають.
Лютня замовкне. Своє я сказав.
Здобич тебе, мабуть, вже засліпила:
Так ти наївних легко скорила.
Ти не сама – то Амур їх вражав.
Лук свій забув він? Вважать так не варто,
Хоч я байдужий. Своє я сказав.
Знай, від розплати ще не врятувався
Той, хто зі щирого болю сміявся.
Кожен жорстокий помсту прийняв.
Хай би й тобі такий вирок дістався,
Та я байдужий. Своє я сказав.
Хай як постарієш, сивою будеш,
Ніччю зимовою ти засумуєш.
Хай би лиш місяць, як плачеш ти, знав.
Ти б побажала, чого не здобудеш, -
Будь-кому скаржся! Своє я сказав.
Ти б пригадала і пожаліла
Час, що без сенсу ти загубила,
Скаргам ніхто б не відповідав,
Як ти коханців мучила вміло…
Скажеш: даремно. Своє я сказав.
Лютне, вже досить! В пригоді ти стала,
Пісні розриву ти підіграла.
Скінчено те, що я починав.
Біль свій я виспівав, ти ж замовчала:
Скінчено, лютне! Своє я сказав.
Переклад 20.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Хоча редакторський заголовок вказує на страждання закоханого, за зауваженням коментатора Р.Ребгольца, можливо, Ваєтт написав цей подвійний сонет хворий в ув'язненні.
Джерело оригіналу: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригінал:
The Lover describeth his restless state
The flaming sighs that boil within my breast
Sometime break forth and they can well declare
The heart’s unrest and how that it doth fare,
The pain thereof, the grief, and all the rest.
The watered eyes from whence the tears do fall
Do feel some force or else they would be dry.
The wasted flesh of colour dead can try
And something tell what sweetness is in gall.
And he that list to see and to discern
[10] How care can force within a wearied mind,
Come he to me: I am that place assigned.
But for all this no force, it doth no harm.
The wound, alas, hap in some other place
From whence no tool away the scar can rase.
But you that of such like have had your part
Can best be judge. Wherefore, my friend so dear,
I thought it good my state should now appear
To you and that there is no great desert.
And whereas you, in weighty matters great,
[20] Of fortune saw the shadow that you know,
For trifling things I now am stricken so
That, though I feel my heart doth wound and beat,
I sit alone, save on the second day
My fever conies with whom I spend the time
In burning heat while that she list assign.
And who hath health and liberty alway,
Let him thank God and let him not provoke
To have the like of this my painful stroke.
Закоханий описує свій неспокій
Горить у грудях – так зітхання палять.
Назовні вириваються порою:
Адже немає серцеві спокою,
Що відчуваю в горі, виявляють.
З моїх очей невпинні сліз потоки,
В очах джерела, бо сухі б вже стали.
Блідим зробили муки й доказали,
Які вони для жертв своїх солодкі.
А той, хто забажає подивитись,
Що думка стомлена переживає
У скруті, хай до мене завітає.
Та вже з цим болем вмів я замиритись.
У місці іншому я маю рану,
І там назавжди залишатись шраму.
Та ти, хто сам з таким уже знайомий,
Найкраще зрозумієш. Друже мій,
Ось кара – і провині незначній.
Тобі хай буде присуд цей відомий.
Ти, хто вирішуєш великі справи
Лихої долі вже побачив тінь,
Я ж за мале впав в горя глибочінь,
І серце муки відчува від рани.
Я сам. Буває, через день чи два
Немилосердний жар мене охопить.
Щоб я інакше жив, він не дозволить.
Як милують хвороба і тюрма,
То будьте Господу за ласку вдячні,
Щоб, як мене, не вразило, обачні.
Переклад 16.-17.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2024
Перевела еще сонет сэра Томаса Уайетта, состоящий из двух. Редакторский заголовок - о страданиях влюбленного, но комментатор, Р.А. Ребхольц, замечает, что, возможно, Уайетт написал сонет в 1541 г, когда болел, будучи в тюрьме.( Свернуть )
Источник оригинала: Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978.
Оригинал:
Sir Thomas Wyatt.
The Lover describeth his restless state
The flaming sighs that boil within my breast
Sometime break forth and they can well declare
The heart’s unrest and how that it doth fare,
The pain thereof, the grief, and all the rest.
The watered eyes from whence the tears do fall
Do feel some force or else they would be dry.
The wasted flesh of colour dead can try
And something tell what sweetness is in gall.
And he that list to see and to discern
[10] How care can force within a wearied mind,
Come he to me: I am that place assigned.
But for all this no force, it doth no harm.
The wound, alas, hap in some other place
From whence no tool away the scar can rase.
But you that of such like have had your part
Can best be judge. Wherefore, my friend so dear,
I thought it good my state should now appear
To you and that there is no great desert.
And whereas you, in weighty matters great,
[20] Of fortune saw the shadow that you know,
For trifling things I now am stricken so
That, though I feel my heart doth wound and beat,
I sit alone, save on the second day
My fever conies with whom I spend the time
In burning heat while that she list assign.
And who hath health and liberty alway,
Let him thank God and let him not provoke
To have the like of this my painful stroke.
Мой русский перевод:
Сэр Томас Уайетт
Влюбленный описывает свое беспокойство
Горит в груди, меня сжигают вздохи,
Порою вырываются наружу,
Давая знать, как сердцем я недужен,
Насколько горе, боль со мной жестоки.
Глаза мои слез лить не прекращают,
Источник в них, иначе были б сухи.
Как мертвый, бледен - доказали муки,
Какую сладость в желчи открывают.
А тот, кто пожелает поглядеть,
Что горе с мыслью делает усталой,
Пусть смотрит: мне примером быть пристало.
Но все это могу еще терпеть.
В ином мне месте причинили рану,
И навсегда там оставаться шраму.
Но ты, кто сам уже знаком с подобным,
Поймешь всех лучше. Что же, милый друг,
Узнай, что за беда со мною вдруг,
Как за ничтожное карать угодно.
Ты, кто вершит дела с большим значеньем,
Тень злой судьбы вблизи уже видал,
А я за мелочи так пострадал,
От раны сердце ведает мученья.
Один, но только через день-другой
Бываю жаром яростным охвачен.
Не позволяет жить он мне иначе.
Кто пощажен болезнью и тюрьмой,
Пусть Господа благодарит и станет
Стеречься: боль моя пусть не достанет.
Перевод 16.-17.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028773
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.12.2024
Th. Wyatt. WAS never file yet half so well yfiled мій український переклад.
Серед значень слова file в англійській мові – напилок і пройдисвіт. Вони обіграються в цьому сонеті.
Текст оригіналу – з сайту Luminarium.
Оригінал:
THE ABUSED LOVER SEETH HIS FOLLY, AND INTENDETH TO TRUST NO MORE.
WAS never file yet half so well yfiled,
To file a file for any smith's intent,
As I was made a filing instrument,
To frame other, while that I was beguiled :
But reason, lo, hath at my folly smiled,
And pardoned me, sins that I me repent
Of my lost years, and of my time misspent.
For youth led me, and falsehood me misguided.
Yet, this trust I have of great apparence:
Since that deceit is aye returnable,
Of very force it is agreeable,
That therewithal be done the recompense :
Then guile beguiled plained should be never ;
And the reward is little trust for ever.
Мій український переклад:
Ображений закоханий бачить своє безумство і не має наміру більше довіряти
Обпилений напилок не бував,
Щоб майстрові з ним згодом працювати,
Так, як обману вмів я уступати:
Для іншого обману слугував.
Від розуму я посмішку дістав,
За каяття він згодний пробачати
Те, що роки я марно міг втрачати,
Бо юність і брехню я шанував.
Проте тому не можна не коритись,
Що за обман розплата настає.
Незмінне вповні судження моє,
Що черга карі за вину здійснитись.
Брехню спокутував, бо обдурили,
Скараю же відсутністю довіри.
Переклад 13-14.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024
Среди значений слова file в английском языке – напильник и пройдоха. Они обыгрываются в этом сонете.
Текст оригинала – с сайта Luminarium.
Оригинал:
THE ABUSED LOVER SEETH HIS FOLLY, AND INTENDETH TO TRUST NO MORE.
WAS never file yet half so well yfiled,
To file a file for any smith's intent,
As I was made a filing instrument,
To frame other, while that I was beguiled :
But reason, lo, hath at my folly smiled,
And pardoned me, sins that I me repent
Of my lost years, and of my time misspent.
For youth led me, and falsehood me misguided.
Yet, this trust I have of great apparence:
Since that deceit is aye returnable,
Of very force it is agreeable,
That therewithal be done the recompense :
Then guile beguiled plained should be never ;
And the reward is little trust for ever.
Мой перевод:
Обиженный влюбленный видит свое безумие
и не намерен больше доверять
Напильник так опилен не бывал,
Чтоб мастеру в работе пригодиться,
Как я умел обману подчиниться:
Чтоб был другой обманут, средством стал.
Но разум мне улыбкой отвечал,
За покаянье – праздности проститься:
В года, которым – уж не возвратиться,
И юности, и лжи я уступал.
Все ж за обман ответу должно быть,
Такого правила не отвергаю,
Но в убежденье твердом пребываю,
Что за вину придется заплатить.
Обман лжеца – обмана искупленье,
А мой ответ – отсутствие доверья.
Перевод 13.12.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028541
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.12.2024
Джерела оригіналів: Sir Thomas Wyatt, the Elder (1503–1542). Luminarium, an Anthology of English Literature, Веб-сайт: https://www.luminarium.org/renlit/wyatt.htm;
Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978. Це видання також – джерело коментарів.
The lover describeth his being stricken with sight of his love
The lively sparks that issue from those eyes
Against the which ne vaileth no defence
Have pierced my heart, and done it none offence,
With quaking pleasure more than once or twice.
Was never man could any thing devise,
Sunbeams to turn with so great vehemence
To daze man's sight, as by their bright presence
Dazed am I ; much like unto the guise
Of one stricken with dint of lightning,
Blind with the stroke, and cying1 here and there :
So call I for help, I not2 when nor where,
The pain of my fall patiently bearing :
For straight after the blaze, as is no wonder,
Of deadly noise hear I the fearful thunder
Закоханий описує, як був вражений поглядом коханої
Від іскорок живих з очей її
Я захисту не можу відшукати.
Уміють серце солодко вражати,
Хоч не дратують почуття мої.
Іще шукаєм засоби свої
Від сонця променів, що чарувяти
Спроможні так, що будуть осліпляти.
Зі мною так вчинили, осяйні.
Мов блискавиця вдарила, одначе,
Живу: такий, не бачачи, блукає.
По допомогу клич мій не змовкає,
Біль від падіння зношу я терпляче.
За спалахом – немає дива в тім –
Відмови чую я жорстокий грім.
Переклад 7.12.2024
Вільне наслідування сонета 258 Петрарки.
Hе payeth his lady to be true ;
for no one can restrain a willing mind
Though I myself be bridled of my mind,
Returning me backward by force express,
If thou seek honour to keep thy promise,
Who may thee hold, my heart, but thou thyself unbind?
Sigh then no more since no way man may find
Thy virtue to let though that forwardness
Of fortune me holdeth; and yet as I may guess,
Though other be present, thou art not all behind.
Suffice it then that thou be ready there
[10] At all hours, still under the defence
Of time, truth, and love to save thee from offence,
Crying, ‘I burn in a lovely desire
With my dear master’s that may not follow,
Whereby mine absence turneth me to sorrow.
Він просить свою пані зберігати вірність, бо ніхто не може обмежити бажання
Невільний я з моїм бажанням бути,
Від нього вимушено від’їжджаю,
Та, серце, хто розстатись спонукає
Тебе, як ти не хочеш відштовхнути?
То не зітхай, нікому не звернути
Чесноти до негоди, що чекає,
Хоч доля вдалині мене тримає.
Є інші, та тебе теж згодні чути.
Достатньо, що готовність в тебе є,
І є надійна охорона: разом
Час, вірність і любов женуть образу –
Гукни: «Палке бажання це моє,
Як в мого пана! Тут його відсутність
Дає йому пізнать розлуки скрутність».
Переклад 6.12.2024
Наслідування сонета 98 Петрарки.
The lover laments the death of his love
The pillar perished is whereto I leant,
The strongest stay of mine unquiet mind;
The like of it no man again can find –
From east to west still seeking though he went –
To mine unhap, for hap away hath rent
Of all my joy the very bark and rind,
And I, alas, by chance am thus assigned
Dearly to mourn till death do it relent.
But since that thus it is by destiny,
[10] What can I more but have a woeful heart,
My pen in plaint, my voice in woeful cry,
My mind in woe, my body full of smart,
And I myself myself always to hate
Till dreadful death do cease my doleful state?
Закоханий оплакує смерть своєї коханої
Стовп, на який спирався я, упав,
Мій неспокійний розум не втихає.
Ніде йому подібного не має,
Хоча б і цілий світ хто обшукав.
Ось випадок, що щастя відібрав –
Так дерево, бува, кору втрачає.
Це жереб мій, скорбота не лишає,
Зі смертю я відраду би дістав.
І, як дожив до присуду такого,
То що лишилось, як не горювать?
Пером – скорбота, голос болю – мова,
Мій розум плаче, тілу – все страждать.
Ненавиджу себе я безнастанно,
Лиш смерть лиха – то край лихому стану.
Переклад 06.12.2024
Наслідування сонету 269 Петрарки, де Петрарка оплакує смерть свого покровителя, Джованні Колонни, та Лаури. Можливо, тут Ваєтт оплакує смерть свого покровителя, Томаса Кромвеля.
The lover unhappy biddeth happy lovers rejoice in May, while he waileth that month to him most unlucky
You that in love find luck and sweet abundance
And live in lust and joyful jollity,
And live in lust of joyful jollity,
Arise for shame, do way your sluggardy :
Arise, I say, do May some observance.
Let me in bed lie dreaming in mischance ;
Let me remember my mishaps unhappy,
That me betide in May most commonly ;
As one whom love list little to advance.
Stephan1 said true, that my nativity
Mischanced was with the ruler of May.
He guessed (I prove) of that the verity.
In May my wealth, and eke my wits,2 I say,
Have stond so oft in such perplexity :
Joy ; let me dream of your felicity.
Нещасливий закоханий закликає щасливих закоханих насолоджуватись травнем, а сам оплакує цей місяць як най нещасливіший для себе
Ви, хто в любові розкіш милу знає,
Хто весело утіхам віддається,
Вам сором! Лінь прогнати доведеться,
Нехай повагу травень викликає!
А я посплю. Хай сон мій нагадає,
Як випадок нещасним обернеться.
Зі мною часто в травні це стається,
Як з тим, кого кохання не вітає.
Мав Сефам рацію: так народився
Я, що із травнем завжди я в незгоді.
Я це підтверджую, із цим вже звикся,
Для мене травень – місяць втрат, та й годі!
Загрози статкам і життю траплялись.
Нехай мені насниться ваша радість!
Переклад 11.12.2024
Сонет містить декілька відсилань до Чосера.
Зі мною часто в травні це стається — у травні 1534 та у травні 1536 Ваєтт був ув’язнений. У травні 1536 р. було страчено Анну Болейн.
Сефам – можливо, астролог Едвард Сефам.
The lover confesseth him in love with Phyllis
If waker1 care ; if sudden pale colour ;
If many sighs, with little speech to plain :
Now joy, now woe, if they my chere
distain ;
For hope of small, if much to fear therfore ;
To haste, or slack, my pace to less, or more :
Be sign of love, then do I love again.
If thou ask whom : sure, since I did refrain
Brunet, that set my wealth in such a roar,
Th' unfeigned cheer of Phyllis hath the place
That Brunet had ; she hath, and ever shall.
She from my self now hath me in her grace ;
She hath in hand my wit, my will, and all.
My heart alone well worthy she doth stay,
Without whose help scant do I live a day.
Закоханий зізнається у коханні до Філіс
Сплю мало й бліднути я раптом став,
Зітхаю часто і недовго скаржусь,
То посміхаюся, то побиваюсь,
Надії мало, страх великий взнав.
То я спішу, то зволікать обрав…
Як це – ознаки, що з любов’ю знаюсь,
То знов люблю. Кого? – тепер зізнаюсь.
З бунтаркою чорнявою порвав,
І Філіс її місце посідає,
Що щира і назавжди вже прийшла.
Вона до мене благодать являє,
Думки та хіть мої до рук взяла.
За справжню цінність закохався я,
Нема, щоб не підтримала, ні дня.
Переклад 07.12.2024
Чорнява (в оригіналі «Brunet») – можливо, Анна Болейн.
Філіс - нова кохана Ваєтта, можливо Елізабет Даррелл.
Вона до мене благодать являє - Відповідний рядок оригіналу «She from myself now hath me in her grace» («Всупереч мені тепер має мене у своїй благодаті»). Як зауважує Р. Ребгольц, за змістом це протестантська релігійна метафора: благодать – це любов і доброта Бога, спрямовані на грішників, незалежно від їх невартості.
Думки та хіть мої до рук взяла. Відповідний рядок оригіналу «She hath in hand my wit, my will, and all» («Вона тримає в руці мій розум, моє бажання/волю, і все»). Оскільки will – це ще й назва чоловічого статевого органу, можливо, дуже непристойний образ в оригіналі.
Ілюстрація: кадр з серіалу "Тюдори". Ваєтт і Анна Болейн
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2024
Источники оригиналов: Sir Thomas Wyatt, the Elder (1503–1542). Luminarium, an Anthology of English Literature, Веб-сайт: https://www.luminarium.org/renlit/wyatt.htm;
Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R.A. Rebholz. Penguin Random House 1978. Последнее издание – также источник комментариев.
The lover describeth his being stricken with sight of his love
The lively sparks that issue from those eyes
Against the which ne vaileth no defence
Have pierced my heart, and done it none offence,
With quaking pleasure more than once or twice.
Was never man could any thing devise,
Sunbeams to turn with so great vehemence
To daze man's sight, as by their bright presence
Dazed am I ; much like unto the guise
Of one stricken with dint of lightning,
Blind with the stroke, and cying1 here and there :
So call I for help, I not2 when nor where,
The pain of my fall patiently bearing :
For straight after the blaze, as is no wonder,
Of deadly noise hear I the fearful thunder
Влюбленный описывает, как был поражен взглядом возлюбленной
От искорок живых из глаз ее
Не удаётся мне найти защиты.
Ведь поразили, хоть и без обиды
Не раз уж сердце сладостью моё.
Мы ищем средство все еще свое
От солнечных лучей, что с мощью слиты
Такой, что ослепляют. Ярким видом
Их поражен и я. Влачу бытье,
Как тот, кто молнией сражен. Тоскливо
Ударом ослепленный, он блуждает.
На помощь я зову – не отвечают.
Сношу боль от паденья терпеливо.
И вслед за вспышкой – нет ведь чуда в том –
Отказа слышу я жестокий гром.
Перевод 7.12.2024
Вольное подражание сонета 258 Петрарки.
Hе payeth his lady to be true ;
for no one can restrain a willing mind
Though I myself be bridled of my mind,
Returning me backward by force express,
If thou seek honour to keep thy promise,
Who may thee hold, my heart, but thou thyself unbind?
Sigh then no more since no way man may find
Thy virtue to let though that forwardness
Of fortune me holdeth; and yet as I may guess,
Though other be present, thou art not all behind.
Suffice it then that thou be ready there
[10] At all hours, still under the defence
Of time, truth, and love to save thee from offence,
Crying, ‘I burn in a lovely desire
With my dear master’s that may not follow,
Whereby mine absence turneth me to sorrow.
Он просит свою госпожу сохранять верность, так как ничто не может ограничить желания
Я несвободен быть теперь с желанной,
Ее оставить нынче принужден,
Но, сердце, кто достаточно силен
Тебе велеть, коль хочешь доброй славы?
Так не вздыхай: ведь не найдется, право,
Того, кто был бы все же награжден
Добру в ущерб, хоть я судьбой пленен.
Не позади ты, хоть других немало.
Довольно, что готовность есть твоя
Всегдашняя, с защитой непростой:
Ведь время, верность и любовь - с тобой, -
Воскликнуть: «Так горю желаньем я,
Как господин мой. Здесь он быть не может,
Затем его печаль в разлуке гложет».
Перевод 6.12.2024
Подражание сонета 98 Петрарки.
The lover laments the death of his love
The pillar perished is whereto I leant,
The strongest stay of mine unquiet mind;
The like of it no man again can find –
From east to west still seeking though he went –
To mine unhap, for hap away hath rent
Of all my joy the very bark and rind,
And I, alas, by chance am thus assigned
Dearly to mourn till death do it relent.
But since that thus it is by destiny,
[10] What can I more but have a woeful heart,
My pen in plaint, my voice in woeful cry,
My mind in woe, my body full of smart,
And I myself myself always to hate
Till dreadful death do cease my doleful state?
Влюбленный оплакивает смерть своей возлюбленной
Столп, что служил опорой мне, упал,
Мой беспокойный ум уж не уймется.
Нигде ему подобья не найдется,
Хотя б весь мир желавший обыскал.
Случилось, что я счастье потерял –
Так дерево бескорым остается.
Вот жребий мой, и горесть не прервется,
Лишь в смерти утешенье б я узнал.
Но если мне дана такая участь,
Что остается, как не горевать?
Мне скорбь – пером, не говорю, а мучусь,
Ум страждет, телу – боль лишь испытать,
Себя я ненавижу неизменно,
Смерть горькая готовит перемену.
Перевод 06.12.2024
Подражание сонету 269 Петрарки, где Петрарка оплакивает смерть своего покровителя, Джованни Колонны, и Лауры. Возможно, в этом сонете Уайетт оплакивает смерть Томаса Кромвеля.
The lover unhappy biddeth happy lovers rejoice in May, while he waileth that month to him most unlucky
You that in love find luck and sweet abundance
And live in lust and joyful jollity,
And live in lust of joyful jollity,
Arise for shame, do way your sluggardy :
Arise, I say, do May some observance.
Let me in bed lie dreaming in mischance ;
Let me remember my mishaps unhappy,
That me betide in May most commonly ;
As one whom love list little to advance.
Stephan1 said true, that my nativity
Mischanced was with the ruler of May.
He guessed (I prove) of that the verity.
In May my wealth, and eke my wits,2 I say,
Have stond so oft in such perplexity :
Joy ; let me dream of your felicity.
Несчастный влюбленный призывает счастливых влюбленных наслаждаться маем, тогда как он оплакивает этот месяц как самый несчастный для себя
Вы, кто в любви достаток, счастье знает,
Кто страсти все в веселье предается,
Стыдитесь! Леность вам прогнать придется,
Пусть май вам уважение внушает!
А я посплю. Пусть сон напоминает,
Как случай неудачным обернется.
Мне в мае часто горечь достается,
Как тем, кого любовь не поощряет.
Был Сефам прав. И впрямь мое рожденье
В разладе с тем, кто управляет маем.
Я этому доставил подтвержденье,
Обыкновенно маем обираем.
Богатством, жизнью рисковать случалось.
Пускай во сне увижу вашу радость!
Перевод 11.12.2024
Сонет содержит несколько отсылок к Чосеру.
Мне в мае часто горечь достается – в мае 1534 и 1536 гг. Уайетт был в заключении. В мае 1536 г. была казнена Анна Болейн.
Сефам – возможно, астролог Эдвард Сефам.
The lover confesseth him in love with Phyllis
If waker1 care ; if sudden pale colour ;
If many sighs, with little speech to plain :
Now joy, now woe, if they my chere
distain ;
For hope of small, if much to fear therfore ;
To haste, or slack, my pace to less, or more :
Be sign of love, then do I love again.
If thou ask whom : sure, since I did refrain
Brunet, that set my wealth in such a roar,
Th' unfeigned cheer of Phyllis hath the place
That Brunet had ; she hath, and ever shall.
She from my self now hath me in her grace ;
She hath in hand my wit, my will, and all.
My heart alone well worthy she doth stay,
Without whose help scant do I live a day.
Влюбленный признается в любви к Филис
Сплю мало и бледнеть внезапно стал,
Вздыхаю часто, жалуюсь же кратко.
То радость на лице, то горя краска,
Надеясь мало, страх большой узнал.
То я спешу, то шаг я придержал…
Коль эти признаки – любви повадка,
Люблю опять. Кого? – сказать не жалко.
C мятежницей чернявой я порвал,
И Филис ее место занимает,
Что искренна и навсегда пришла.
Она мне ныне благодать являет,
Мой ум, мои желания взяла.
Любовь – ее достоинствам ответ,
Ни дня без помощи ее мне нет.
Перевод 07.12.2024
Чернявая (в оригинале «Brunet») – возможно, Анна Болейн.
Филис – новая возлюбленная Уайетта, возможно Элизабет Даррелл.
Она мне ныне благодать являет – Соответствующая строка оригинала «She from myself now hath me in her grace» («Вопреки мне теперь имеет меня в своей благодати»). По замечанию Р. Ребхольца, по содержанию это протестантская религиозная метафора: благодать – это любовь и доброта Бога, обращенные на грешников, независимо от того, что они недостойны.
Мой ум, мои желания взяла. Соответствующая строка оригинала «She hath in hand my wit, my will, and all» («Она держит в руке мой ум, мое желание/волю, и все»). Так как will – это еще и название мужского полового органа, возможно, очень непристойный образ в оригинале.
Иллюстрация: кадр из сериала "Тюдоры". Уайетт и Анна Болейн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028378
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.12.2024
Aemilia Bassano Lanyer. The Salutation and Sorrow of the Virgin Mary. Український переклад
Мій український переклад уривку про Благовіщення з поеми Емілії Бассано Ланьє/Ланьєр Salve Deus Rex Judaeorum ("Привіт Тобі, Господи, Царю Іудейський").
Оригінал:
Aemilia Lanyer
The Salutation and Sorrow of Virgin Mary
His woeful mother waiting on her son,
All comfortless in depth of sorrow drowned;
Her griefs extreme, although but new begun,
To see his bleeding body oft she swooned;
How could she choose but think herself undone,
He dying, with whose glory she was crowned?
None ever lost so great a loss as she,
Being son and father of eternity.
Her tears did wash away his precious blood,
That sinners might not tread it under feet
To worship him, and that it did her good
Upon her knees, although in open street,
Knowing he was the Jesse flower and bud
That must be gathered when it smelled most sweet:
Her son, her husband, father, saviour, king,
Whose death killed death, and took away his sting.
Most blessed virgin, in whose faultless fruit
All nations of the earth must needs rejoice,
No creature having sense, though ne’er so brute,
But joys and trembles when they hear his voice,
His wisdom strikes the wisest persons mute;
Fair chosen vessel, happy in his choice,
Dear mother of our Lord, whose reverend name
All people blessed call, and spread thy fame.
For the almighty magnified thee,
And looked down upon thy mean estate;
Thy lowly mind, and unstained chastity,
Did plead for love at great Jehovah’s gate,
Who sending swift-winged Gabriel unto thee,
His holy will and pleasure to relate;
To thee most beauteous queen of womankind,
The angel did unfold his maker’s mind.
He thus began: ‘Hail Mary full of grace,
Thou freely art beloved of the Lord,
He is with thee, behold thy happy case.’
What endless comfort did these words afford
To thee that saw’st an angel in the place
Proclaim thy virtue’s worth, and to record
Thee blessed among women: that thy praise
Should last so many worlds beyond thy days.
Lo, this high message to thy troubled spirit,
He doth deliver in the plainest sense;
Says, thou shouldst bear a son that shall inherit
His father David’s throne, free from offence,
Calls him that holy thing, by whose pure merit
We must be saved; tells what he is, of whence,
His worth, his greatness, what his name must be,
Who should be called the son of the most high.
He cheers thy troubled soul, bids thee not fear,
When thy pure thoughts could hardly apprehend
This salutation, when he did appear;
Nor couldst thou judge, whereto those words did tend;
His pure aspect did move thy modest cheer
To muse, yet joy that God vouchsafed to send
His glorious angel, who did thee assure
To bear a child, although a virgin pure.
Nay more, thy son should rule and reign forever;
Yea, of his kingdom there should be no end;
Over the house of Jacob, heaven’s great giver
Would give him power, and to that end did send
His faithful servant Gabriel to deliver
To thy chaste ears no word that might offend:
But that this blessed infant born of thee,
Thy son, the only son of God should be.
When on the knees of thy submissive heart
Thou humbly didst demand, how that should be?
Thy virgin thoughts did think, none could impart
This great good hap, and blessing unto thee;
Far from desire of any man thou art,
Knowing not one, thou art from all men free:
When he to answer this thy chaste desire,
Gives thee more cause to wonder and admire.
That thou a blessed virgin should remain,
Yea, that the Holy Ghost should come on thee
A maiden mother, subject to no pain,
For highest power should overshadow thee:
Could thy fair eyes from tears of joy refrain,
When God looked down upon thy poor degree?
Making thee servant, mother, wife, and nurse
To heaven’s bright king, that freed us from the curse.
Thus being crowned with glory from above,
Grace and perfection resting in thy breast,
Thy humble answer doth approve thy love,
And all these sayings in thy heart do rest:
Thy child a lamb, and thou a turtle dove,
Above all other women highly blessed;
To find such favour in his glorious sight,
In whom thy heart and soul do most delight.
What wonder in the world more strange could seem,
Than that a virgin could conceive and bear
Within her womb a son, that should redeem
All nations on the earth, and should repair
Our old decays: who in such high esteem,
Should prize all mortals, living in his fear
As not to shun death, poverty and shame,
To save their souls, and spread his glorious name.
And partly to fulfil his father’s pleasure,
Whose powerful hand allows it not for strange,
If he vouchsafe the riches of his treasure,
Pure righteousness to take such ill exchange;
On all iniquity to make a seizure,
Giving his snow-white weed for ours in change:
Our mortal garment in a scarlet dye,
Too base a robe for immortality.
Most happy news, that ever yet was brought,
When poverty and riches met together,
The wealth of heaven, in our frail clothing wrought
Salvation by his happy coming hither:
Mighty messiah, who so dearly bought
Us, slaves to sin, far lighter than a feather:
Tossed to and fro with every wicked wind,
The world, the flesh, or devil gives to blind.
Who on his shoulders our black sins doth bear
To that most blessed, yet accursed, cross;
Where, fastening them, he rids us of our fear,
Yea for our gain he is content with loss,
Our ragged clothing scorns he not to wear,
Though foul, rent, torn, disgraceful, rough and gross,
Spun by that monster Sin, and weaved by Shame,
Which grace itself, disgraced with impure blame.
How canst thou choose, fair virgin, then but mourn,
When this sweet offspring of thy body dies,
When thy fair eyes beholds his body torn,
The people’s fury, hears the women’s cries;
His holy name profaned, he made a scorn,
Abused with all their hateful slanderous lies,
Bleeding and fainting in such wondrous sort,
As scarce his feeble limbs can him support.
Мій переклад:
Емілія Бассано Ланьє/Ланьєр
Скорбота Діви Марії і вітання Їй
(з поеми Salve Deus, Rex Judeorum («Привіт Тобі, Господи, Царю Іудейський»)
Його ось Мати і Слуга Йому.
Розради Їй нема в найгіршій долі.
Вмить знає всю страждання глибину,
Зомліла: вразив вигляд Сина крові.
Із Сином славу прийняла одну,
То як тепер з Ним не поділить болю?
Страшніших втрат не знав ніхто: так тяжко,
Бо Він – для вічності і Син, і Батько.
Сльозами стала кров Його змивать
З каміння, грішники щоб не топтали.
Їй стало легше, хоч, щоб слугувать,
На вулиці навколішки стояла.
Єссеїв квіт найкращий розквітать
Недовго міг: у розквіті зірвали.
Він, Батько їй і Цар, Дитя і Пара,
Іде на смерть, щоб втратила смерть жало.
Благословенна Діва: плід Її
Безгрішний всі народи прославляють.
Особи найбрутальніші, дурні
Як щастя з Ним розмову відчувають.
З Ним поряд інші мудреці – німі.
Обраницю ж заслужено вітають:
Ім’я Твоє в пошані, Мати Божа,
Повсюдно, і забуть Тебе не зможуть.
Звеличити Всевишній побажав
Тебе, помітив скромне існування.
Твої смирення й цноту привітав,
Край Божих врат – їх про любов благання.
До Тебе швидкокрилого послав
Він Гавриїла зі святим посланням.
Володарці жіноцтва, Найгарнішій
Повідав Ангел замисел найвищий.
Почав він: «Благодатная, радій,
Бо маєш Боже Ти Благословення!
Господь з тобою, і талан ось твій».
Це мала бути втіха нескінченна,
Як ангел у господі був земній,
Твою чесноту вихваляв знаменну.
Тебе благословенною назвали
Між жонами – для вічної то слави.
Стривожена посланням Ти таким,
Пояснює все ангел, як годиться:
Народиш Сина, успадкує він
Давидів трон, не буде це злочинством.
Твого зве Сина Благом тим святим,
Якому завдяки нам всім спастися.
Сказав, яке ім’я Тому слід дати,
Кого Всевишній буде Сином звати.
Твою тривогу бачить він і страх
Прогнати просить, та Тобі все ж складно
Збагнути, чом вітав Тебе він так
І означала що промова гарна.
Є привід у посланника словах
Задуматись – хоч і зрадіти, явно.
Тебе Господень ангел запевняє:
В Незайманій нове Життя заграє.
Так, справді, царюватиме твій Син,
Ні, дійсно, царювання не скінчиться.
Над домом Якова одержить Він
Від Бога владу. Сказане здійсниться,
Для того й Гавриїл з посланням цим.
Твій чистий слух цим словом не брудниться:’
Благословенна зродиться Дитина,
Твій буде Син – єдиним Божим сином.
Уклякла й «Як це станеться?» спитать
Наважилась Ти, серцем всім покірна;
Ти, чиста, знала, що завад назвать
Не можна, буде радість неодмінно,
А чоловіка жодного бажать
Не починала, від усіх їх вільна.
Як ангел відповів на це питання,
Причину ще надав для дивування.
Благословенна, цноту збережеш,
І злине Дух Святий, щоб це здійснилось.
Без болю в світ Дитину приведеш,
До Тебе Вища Сила прихилилась.
Як вдячних сліз від цього не проллєш,
Адже для скромності є Божа милість?
Ти жінка й мамка, мати і служниця
Для Того, Хто - Спаситель, райський Витязь.
Так Ти з небес увінчана була,
Так досконалість з милістю з’єднала.
Любов Ти відповіддю довела
І сказане все серцем пам’ятала.
В світ Голубиця Агнця привела
Й між жонами благословенна стала.
Той Тобі виразив прихильність слушно,
Хто радував найбільше серце й душу.
Де нам дивніше диво віднайти?
Бо зачала і виносила Сина
В утробі Діва, щоб Він зміг спасти
Народи всі, щоб наші всі провини
Спокутував Він і щоб піднести
Тих смертних міг Він, хто для Нього нині
Страх смерті, бідності, стида покинув -
Їх душі спас Син, слава Сина лине.
Життям Він Батькові вмів догодити.
Всевишній це дозволить побажав:
Коштовність цю Свою, Життя це чисте
Так кепсько – на гріхи – Він обміняв,
Щоб всю неправоту так припинити.
Одежу сніжно-білу Він віддав
За нашу, а вона – в червоних плямах.
Вдягатись так безсмертю – це замало.
Щасливіших новин ще не було:
Тепер багатство й бідність поєднались,
Багатство раю руб’я одягло,
З Його пришестям всі ми врятувались.
З Месією спасіння нас знайшло -
Від пір’я легших, що гріху вклонялись,
З якими всі вітри злодійські грають,
В яких світ, плоть чи чорт зір відбирають.
Із нашими гріхами на плечах
На хрест благословенний і проклятий
Іде Спаситель. Прожене наш страх,
За нас нести свою утрату радий.
Без глуму нашу одіж Він одяг,
Хоча вона брудна і груба надто.
На неї Гріх напряв, Безчестя ткало,
Від гани Благодать сама страждала.
Святая Діво! Як не горювать,
Як милий Син Твій нині умирає,
Як стали при Тобі його терзать,
Рев люті і жіночий плач лунає,
Як Праведного стали ображать,
Брехня ненависті Його картає?
Стікає кров’ю Він, іде, неможний,
Вже ледве на ногах триматись може…
Переклад 28-30.11.2024
[url="https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944293"]Те ж саме російською[/url]
Ілюстрація: Паоло Веронезе. Благовіщення (одне з Благовіщень), 1578. Венеція, Галерея Академії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024
Уривок поеми 'Salve Deus Rex Judaeorum' ("Привіт Тобі, Господи, Царь Іудейський") Емілії Бассано, у шлюбі Ланьє (Ланьєр) (1569–1645) - англійської поетки, за походженням, можливо, наполовину єврейки, першої жінки, яка опублікувала збірку віршів англійською мовою в XVII ст. ( 1611 р.), і висловлювала в своїй творчості переконання, які згодом стали характеризувати як феміністичні.
Поширений також (хоча не загальний) погляд, за яким це Емілія була прототипом знаменитої "смуглої леді сонетів".
У наведеному нижче уривку авторка намагається від імені дружини Понтія Пілата висловитись на захист праматері нашої Єви.
Оригінал:
Now Pontius Pilate is to judge the cause
Of faultless Jesus, who before him stands;
Who neither hath offended prince, nor laws,
Although he now be brought in woeful bands:
O noble governor, make thou yet a pause,
Do not in innocent blood imbrue thy hands,
But hear the words of thy most worthy wife,
Who sends to thee, to beg her saviour’s life.
Let barbarous cruelty far depart from thee,
And in true justice take affliction’s part;
Open thine eyes, that thou the truth mayst see,
Do not the thing that goes against thy heart,
Condemn not him that must thy saviour be,
But view his holy life, his good desert.
Let not us women glory in men’s fall,
Who had power given to overrule us all.
Till now your indiscretion sets us free
And makes our former fault much less appear;
Our mother Eve, who tasted of the tree,
Giving to Adam what she held most dear,
Was simply good, and had no power to see,
The after-coming harm did not appear:
The subtle serpent that our sex betrayed,
Before our fall so sure a plot had laid.
That undiscerning ignorance perceived
No guile or craft that was by him intended;
For had she known, of what we were bereaved,
To his request she had not condescended.
But she, poor soul, by cunning was deceived,
No hurt therein her harmless heart intended:
For she alleged God’s word, which he denies
That they should die, but even as gods, be wise.
But surely Adam cannot be excused;
Her fault, though great, yet he was most to blame;
What weakness offered, strength might have refused,
Being lord of all, the greater was his shame:
Although the serpent’s craft had her abused,
God’s holy word ought all his actions frame,
For he was lord and king of all the earth,
Before poor Eve had either life or breath.
Who being framed by God’s eternal hand,
The perfect’st man that ever breathed on earth,
And from God’s mouth received that strait command,
The breach whereof he knew was present death:
Yea, having power to rule both sea and land,
Yet with one apple won to lose that breath
Which God had breathed in his beauteous face,
Bringing us all in danger and disgrace.
And then to lay the fault on patience back,
That we, poor women, must endure it all;
We know right well he did discretion lack,
Being not persuaded thereunto at all;
If Eve did err, it was for knowledge sake,
The fruit being fair persuaded him to fall:
No subtle serpent’s falsehood did betray him;
If he would eat it, who had power to stay him?
Not Eve, whose fault was only too much love,
Which made her give this present to her dear,
That what she tasted, he likewise might prove,
Whereby his knowledge might become more clear;
He never sought her weakness to reprove
With those sharp words, which he of God did hear:
Yet men will boast of knowledge, which he took
From Eve’s fair hand, as from a learned book.
If any evil did in her remain,
Being made of him, he was the ground of all;
If one of many worlds could lay a stain
Upon our sex and work so great a fall
To wretched man, by Satan’s subtle train,
What will so foul a fault amongst you all?
Her weakness did the serpent’s words obey,
But you in malice God’s dear son betray.
Whom, if unjustly you condemn to die,
Her sin was small to what you do commit;
All mortal sins that do for vengeance cry,
Are not to be compared unto it:
If many worlds would altogether try,
By all their sins the wrath of God to get,
This sin of yours surmounts them all as far
As doth the sun, another little star.
Then let us have our liberty again,
And challenge to yourselves no sovereignty;
You came not in the world without our pain,
Make that a bar against your cruelty;
Your fault being greater, why should you disdain
Our being your equals, free from tyranny?
If one weak woman simply did offend,
This sin of yours, hath no excuse, nor end.
To which, poor souls, we never gave consent,
Witness thy wife, O Pilate, speaks for all;
Who did but dream, and yet a message sent,
That thou shouldst have nothing to do at all
With that just man; which, if thy heart relent,
Why wilt thou be a reprobate with Saul?
To seek the death of him that is so good,
For thy soul’s health to shed his dearest blood.
Мій український переклад
Еміля Бассано Ланьє/Ланьєр
Виправдання Єви (заради захисту жінок)
Пілатові слід справу розглядать,
І перед ним Ісус став безневинний.
Царів, закони вмів Він шанувать,
Але тепер в оковах, плачу гідний.
Правителю, не треба поспішать!
У кров святу ти не занур рук сильних.
Твоя достойна жінка так благає:
Її Спаситель хай спасіння має!
Жорстокість варварську геть прожени,
Жаліючи, судити чесно станеш.
Від істини очей не відверни:
Засудиш – і своє ти серце зрадиш.
Він – твій Спаситель! Кари не чини,
Коли життя й заслуги ти розглянеш!
Не дозволяй жіноцтву хизуватись,
Як схибить муж, що мав розпоряджатись!
Так хибі чоловічій - нас звільнить
І зменшити суттєво ту провинність,
Що Єва сміла від плодів вкусить
Й з Адамом любим ними поділилась.
Вона була лиш добра. Встановить
Була безсила, що тут зло таїлось.
Підступний змій усіх жінок так зрадив,
Щоб нас згубити, задум свій впровадив.
Вона ж з невинним розумом була
І хитрості не вміла розпізнати.
Якби, що втратимо, пізнать могла,
Не стала б хитрому відповідати.
Підступність для обману шлях знайшла,
А чиста зла не думала вчиняти.
Згадала слово Боже, змій же ствердив:
Змудріють, мов боги, й не буде смерті.
Та слушно б осуд і Адам дістав:
Значна провина в жінки, в нього ж - гірша.
Слабка давала, сильний би не брав,
Та взяв він. Сором більш, бо влада вища:
Хоч жінку хитрий змій переконав,
Та муж мав бути Богу найвірнішим.
Він над землею став владарювати
Перш, ніж жона розпочала зітхати.
Господь рукою вічною створив
Його, щоб був – істота досконала.
Знав чоловік, що Бог заборонив,
І знав: його б за ослух смерть спіткала.
Над морем і землею він царив –
Та яблуко грішити спонукало.
Життям від Бога ризикнув гарненько -
Приніс неславу нам та небезпеку.
Та докоряєте терпінню ви
І винуватите жінок нещасних.
Муж не послухав ради голови,
Зневажив він великий розум власний.
Бажання знань – шлях Єви до вини,
А чоловік згрішив, бо плід прекрасний.
До нього змій підступний не звертався.
Хотів він яблук сам. Хто б сперечався?
Не Єва, ні, бо гріх її – любов
Надмірна, з любим змусила ділитись,
Щоб нею знайдене і він знайшов,
Щоб розум мужа теж міг прояснитись.
Докорів Божих муж не мовив знов,
І жінки не примушував винитись.
Чоловіки знання свої великі
Одержали з рук Єви – наче з книги.
Якщо хоч трохи зла лишилось в ній,
То винний чоловік: постала з нього.
Як світ один у безлічі живій
Нас винуватить: ось знаряддя злого,
Біду чоловікам наслав так змій –
То ось ваш гріх. Не сором вам від цього?
Жона – слабка, і стала змія слухать.
Ви ж – злі, тому Син Божий звідав муки.
Якщо несправедлива смерть – Йому,
То Євин гріх – дрібне ще злодіяння.
Гріхи всі смертні, що до помсти звуть,
Не витримають з вашим порівняння.
Як декілька світів скликать на суд,
Де зробить Бог гріхів підсумування –
Ваш гріх один всю суму перевищить,
Мов Сонце, що за зірочку ясніше.
То волю хай знов матимемо ми –
Себе володарями не вважайте!
Страждаємо, щоб ви у світ прийшли –
Жорстокості до нас не проявляйте!
Ви впали до ще гіршої вини –
То ми вам рівні? Ви рабинь звільняйте!
Слабка згрішила жінка, це буденно.
Ваш гріх – не вибачений, нескінченний.
На нього згоди нашої нема.
За нас твоя, Пілате, жінка мовить:
Був сон лише, та вражена вона,
Помилувати Праведника просить.
Його жалієш ти, так не дарма.
Чом хочеш, мов Саул, ти зло дозволить?
Не погуби Його, добру Він служить,
Прийняв би смерть, та спас твою цим душу.
Переклад 27.11.2024
[url="https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938382"] Переклад російською [/url]
Ілюстрація: Якопо Робусті (Тінторетто). Адам і Єва. Венеція, галерея Академії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2024
Не так уж мало веры и любви
Провозглашенных, но не совершенных.
Так совершай! Настойчивей зови
И явятся, и наделят лишенных.
22.11.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027077
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.11.2024
COMPLAINT FOR TRUE LOVE UNREQUITED.
What vaileth truth or by it to take pain,
To strive by steadfastness for to attain
To be just and true and flee from doubleness,
Sithens all alike, where ruleth craftiness,
Rewarded is both false and plain?
Soonest he speedeth that most can feign;
True meaning heart is had in disdain.
Against deceit and doubleness
What vaileth truth?
Deceived is he by crafty train
That meaneth no guile and doth remain
Within the trap without redress
But for to love, lo, such a mistress
Whose cruelty nothing can refrain.
What vaileth truth?
Скарга на відсутність взаємності для щирого кохання
Що значить правда? Чом її вітати?
Що з прямотою можемо придбати,
Що дасть нам двоєдушності картання,
Як в світі, де царює хитрування,
Брехня і щирість рівну мають плату?
Успішний той, хто вміє удавати,
А щире серце звикли зневажати.
Як гнучкість, підлість мають шанування,
Що значить правда?
Того нечесним легко ошукати,
Хто вивертів не хоче замишляти, –
Він потерпає без відшкодування.
А як зустріне хтось таке кохання,
Що лиш жорстокість вміє проявляти, –
Що значить правда?
Переклад 28.10.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2024
Мы починяем примус. – Починяй,
Лукавого лукавый кот! Ты шутишь
С читателем – ну что же, развлекай,
Цитаты благодарные получишь.
К вам любящая женщина придет
В обличье ведьмы – ей подобных мало.
Для милого вам жертву принесет,
Чтоб был спасен, чтоб все, как было, стало.
Так страсть со смехом будете мешать
В рассказе занимательном и сильном,
Где и о милосердии читать:
Простит ту власть, что трусость проявила,
И как друзья в небесные края
Пойдут вдвоем казненный и судья.
02.11.2024
(Как оказалось, день рождения Елены Сергеевны Булгаковой).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025670
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.11.2024
COMPLAINT FOR TRUE LOVE UNREQUITED.
What vaileth truth or by it to take pain,
To strive by steadfastness for to attain
To be just and true and flee from doubleness,
Sithens all alike, where ruleth craftiness,
Rewarded is both false and plain?
Soonest he speedeth that most can feign;
True meaning heart is had in disdain.
Against deceit and doubleness
What vaileth truth?
Deceived is he by crafty train
That meaneth no guile and doth remain
Within the trap without redress
But for to love, lo, such a mistress
Whose cruelty nothing can refrain.
What vaileth truth?
Жалоба на отсутствие взаимности для искренней любви
Что значит правда? Как ее ценить?
Что с прямотой сумеем получить,
Что принесет обмана осужденье,
Коль в мире, где при власти – лицемерье,
За ложь и искренность – равно платить?
Успел, кто нужный вид смог напустить,
А искренним – презрения вкусить.
Когда двуличью, кривде – уваженье,
Что значит правда?
Того легко нечестным обдурить,
Кто без уловок думает прожить, -
Он получает вред без возмещенья.
А если есть сердечное влеченье
К той, кто жестокой лишь умеет быть,
Что значит правда?
Перевод 28.10.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025405
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2024
REQUEST TO CUPID FOR REVENGE OF
HIS UNKIND LOVE.
BEHOLD, Love, thy power how she despiseth ;
My grievous pain how little she regardeth :
The solemn oath, whereof she takes no cure,
Broken she hath, and yet, she bideth sure,
Right at her ease, and little thee she dreadeth :
Weaponed thou art, and she unarmed sitteth :
To thee disdainful, all her life she leadeth ;
To me spiteful, without just cause or measure :
Behold, Love, how proudly she triumpheth.
I am in hold, but if thee pity moveth,
Go, bend thy bow, that stony hearts breaketh,
And with some stroke revenge the displeasure
Of thee, and him that sorrow doth endure,
And, as his lord, thee lowly here entreateth.
Behold, Love !
Прохання до Купідона помститися його недобрій коханій
Амуре, поглянь, як тебе вона зневажає,
На біль мій тяжкий зовсім не зважає!
Присягу свою вона занедбала,
Забула її, наче й не давала.
Спокійної сила твоя не лякає,
Озброєний ти, вона ж зброї не має,
Живе й зневажать тебе не полишає,
До мене ж злобу лиш проявляла.
Амуре, поглянь, як перемагає!
Я – в’язень. Як той ти, хто жалість знає,
Візьми лук, що серця кам’яні розбиває,
І хай би відплата її спіткала
За тебе й за того, кого ображала,
Хто тебе, як пана, нині благає.
Амуре, поглянь!
Переклад 28.10.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2024
Джерела текстів оригіналів і коментарів: сайт Luminarium, an Anthology of English Literature, Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R. A. Rebholz. Penguin Random House 1978, Tottel’s Miscellany
Songs and Sonnets of Henry Howard, Earl of Surrey, Sir Thomas Wyatt and Others. Edited with an Introduction and Notes by
AMANDA HOLTON and TOM MACFAUL. Penguin Books, 2011.
THE LOVER COMPARETH HIS HEART TO
THE OVERCHARGED GUN.
THE furious gun in his most raging ire,
When that the bowl is rammed in too
sore,
And that the flame cannot part from the fire ;
Cracks in sunder, and in the air do roar
The shivered pieces. So doth my desire,
Whose flame increaseth aye from more to more ;
Which to let out, I dare not look, nor speak ;
So inward force my heart doth all to break.
Закоханий порівнює своє серце із занадто зарядженою гарматою
Гармата люта у найбільшім гніві,
Занадто щільно в ній заряд сидить,
І задихається в буремній силі,
І лускає – далеко рев стоїть.
Так почуття моє, вже непомірне,
Горить, росте, не можу зупинить,
Не зізнаюсь ні язиком, ні оком,
І серце розірве ось-ось жорстоко.
Переклад 23.10.2024
THE
LOVER THAT FLED LOVE NOW FOLLOWS
IT WITH HIS HARM.
SOMETIME I fled the fire, that me so
brent,
By sea, by land, by water, and by wind ;
And now the coals I follow that be quent,
From Dover to Calais, with willing mind.
Lo! how desire is both forth sprung, and spent!
And he may see, that whilom was so blind,
And all his labour laughs he now to scorn,
Meashed in the briers, that erst was only torn.
Закоханий, який колись втікав від кохання,
Тепер слідує за ним зі своїм болем
Був час, від цього я вогню тікав –
По морю, по землі, по водах і за вітром.
Жар від вугілля нині перестав –
Ось, з Дувра до Кале з холодним їду.
Бажання стихло, спокій я дістав,
Сліпий прозрів – помітьте переміну.
Що засмутило, нині сміху служить,
Навколо колючки – мені байдуже.
Переклад 25.10.2024
(Епіграма, як вважають, - про спільний візит Генріха VIII і Анни Болейн до Франції в жовтні 1532 р. Спонукає вважати, що Ваєтт належав до почту Анни)
Of the feigned friend
Right true it is and said full yore ago,
" Take heed of him that by thy back thee claweth,"
For none is worse than is a friendly foe.
Though they seem good, all thing that thee delighteth,
Yet know it well that in thy bosom creepeth:
For many a man such fire oft kindleth
That with the blaze his beard singeth.
Про брехливого друга
Ось правда – й сказано уже давно:
Слід підлабузників остерігатись.
Хтось дружній ворог – то найбільше зло:
Він наче добрий, кличе милуватись,
Та вміє до таємного закрастись.
Буває, лагідний вогонь привабить,
Підійдеш – бороду тобі він спалить.
Переклад 26.10.2024
A Riddle of a Gift
Given By a Lady.
by Sir Thomas Wyatt
A Lady gave me a gift she had not,
And I received her gift which I took not,
She gave it me willingly, and yet she would not,
And I received it, albeit, I could not,
If she give it me, I force not,
And if she take it again she cares not.
Conster what this is and tell not,
For I am fast sworne I may not.
Загадка про дарунок від дами
Дала дарунок дама й не вручила,
Я маю цей дарунок, хоч не взяв,
Вона дала охоче й не хотіла,
Не міг я брати, та з дарунком став.
Не змушував я, щоб вона вчинила,
Жорстока, як захоче, щоб віддав.
Що за дарунок був це, здогадайся,
Та не відкрий, бо я мовчать поклявся.
Переклад 26.10.2024
THAT SPEAKING OR PROFFERING BRINGS
ALWAY SPEEDING.
Speak thou and speed where will or power aught help’th.
Where power doth want, will must be won by wealth.
For need will speed where will works not his kind,
And gain, thy foes thy friends shall cause thee find.
For suit and gold, what do not they obtain?
Of good and bad the tryers are these twain.
Хто каже або пропонує, може завжди досягти бажаного
Бажання й влада можуть дати все.
Бажання владі гаманець несе.
Слабке бажання, то потребі – взять
І ворогів на друзів повертать.
Прохання й гроші чинять всі діла,
Вони – мірило для добра і зла.
Переклад 26.10.2024
(Епіграма, чий зміст не вповні зрозумілий: залежить від інтерпретації слова will. Засуджує продажність).
Description of a Gun
by Sir Thomas Wyatt
Vulcan begat me: Minerva me taught:
Nature, my mother: Craft nourish'd me year by year:
Three bodies are my food: my strength is in naught:
Anger, wrath, waste, and noise are my children dear.
Guess, friend, what I am: and how I am wraught:
Monster of sea, or of land, or of elsewhere.
Know me, and use me: and I may thee defend:
And if I be thine enemy, I may thy life end.
Гармата
Вулкан зачав мене, Мінерва вчила,
Природа мені мати, Вправність – годівник.
Харч – три речовини, Ніщо – то сила,
Нащадки – смерть, розвал, гнів, гам. Люблю я їх.
Вгадай, що я і що мене створило.
Я – страх морів й землі, страх, певно, я для всіх.
Вдасись до мене – зможу захистить,
Як я твій ворог – можу й погубить.
Переклад 27.10.2024
Ніщо – вакуум,
Три речовини - селітра, сірка й вугілля, з яких робиться порох.
A description of such a one as he would love
A face that should content me wondrous well
Should not be fair but comely to behold,
With gladsome look all grief for to expel,
With sober cheer so would I that it should
Speak, without words, such words that none can tell.
The tress also should be of crisped gold.
With wit, and these, might chance I might be tied
And knit again the knot that should not slide.
Опис тієї, кого він хотів би кохати
Лице, яким бажав би я втішатись,
Нехай не гарним – милим би було.
Веселий зір: щоб горю – не вертатись,
Люб’язний сміх: так, щоб без слів могло
Те виразить, над чим словам – старатись.
Волоссю колір золото б дало.
Заплутатись у ньому я б зумів
І вже розплутатись не захотів.
27.10.2024
Назва епіграми - зі збірки Tottel's Miscellany. Можливо, епіграма описує нову кохану Ваєтта, Елізабет Даррелл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2024
Источники текстов оригиналов и комментариев: сайт Luminarium, an Anthology of English Literature, Sir Thomas Wyatt. The Complete Poems. Edited by R. A. Rebholz. Penguin Random House 1978, Tottel’s Miscellany
Songs and Sonnets of Henry Howard, Earl of Surrey, Sir Thomas Wyatt and Others. Edited with an Introduction and Notes by
AMANDA HOLTON and TOM MACFAUL. Penguin Books, 2011.
THE LOVER COMPARETH HIS HEART TO
THE OVERCHARGED GUN.
THE furious gun in his most raging ire,
When that the bowl is rammed in too
sore,
And that the flame cannot part from the fire ;
Cracks in sunder, and in the air do roar
The shivered pieces. So doth my desire,
Whose flame increaseth aye from more to more ;
Which to let out, I dare not look, nor speak ;
So inward force my heart doth all to break.
Влюбленный сравнивает свое сердце со слишком сильно заряженной пушкой
Вот пушка злая в гневе наивысшем.
Заряд в ней плотно, бить ей нелегко,
И задыхается она, как дышит,
И лопается – слышно далеко.
Так и желанье, что в себе я слышу:
Еще растет, хотя уж велико.
Таю его, не высказав нисколько,
И сердце разорвет вот-вот жестоко.
THE
LOVER THAT FLED LOVE NOW FOLLOWS
IT WITH HIS HARM.
SOMETIME I fled the fire, that me so
brent,
By sea, by land, by water, and by wind ;
And now the coals I follow that be quent,
From Dover to Calais, with willing mind.
Lo! how desire is both forth sprung, and spent!
And he may see, that whilom was so blind,
And all his labour laughs he now to scorn,
Meashed in the briers, that erst was only torn.
Влюбленный, когда-то бежавший от любви,
теперь следует за ней со своей болью
Когда-то я бежал от этого огня –
В путь по морю, по суше, по воде, вслед ветру.
Остыли угли те, что жгли меня –
И вот, из Дувра до Кале я с ними еду.
Огонь желанья исчерпал себя,
Cлепой прозрел – заметьте перемену.
Над горем, что узнал, смеется он,
Шипами без опаски окружен.
(Эпиграмма, предположительно, - о совместном визите Генриха VIII и Анны Болейн во Францию в октябре 1532 г. Побуждает считать, что Уайетт находился в свите Анны).
Of the feigned friend
Right true it is and said full yore ago,
" Take heed of him that by thy back thee claweth,"
For none is worse than is a friendly foe.
Though they seem good, all thing that thee delighteth,
Yet know it well that in thy bosom creepeth:
For many a man such fire oft kindleth
That with the blaze his beard singeth.
О лживом друге
Вот правда – сказано уже давно:
Коль спинку чешут, льстя, – остерегайся.
Враг в виде друга – худшее то зло:
Он будто добр, внушит: «Мной восхищайся!»,
Но тайны твои вызнает – скрывайся!
Бывает, ласковый огонь горит,
А подойдешь – и бороду спалит.
Перевод 25.10.2024
A Riddle of a Gift
Given By a Lady.
by Sir Thomas Wyatt
A Lady gave me a gift she had not,
And I received her gift which I took not,
She gave it me willingly, and yet she would not,
And I received it, albeit, I could not,
If she give it me, I force not,
And if she take it again she cares not.
Conster what this is and tell not,
For I am fast sworne I may not.
Загадка о подарке дамы
Дала подарок дама – не вручая,
Я получил подарок – но не взял.
Дарила с милостью, не уступая,
Я брать не мог, а все ж с подарком стал.
Я принял дар ее, не принуждая;
Жестока, коль захочет, чтоб отдал.
Что это за подарок, догадайся,
Но нн скажи: ведь я скрывать поклялся.
Перевод 26.10.2024
THAT SPEAKING OR PROFFERING BRINGS
ALWAY SPEEDING
Speak thou and speed where will or power aught help’th.
Where power doth want, will must be won by wealth.
For need will speed where will works not his kind,
And gain, thy foes thy friends shall cause thee find.
For suit and gold, what do not they obtain?
Of good and bad the tryers are these twain.
Сказав или предложив, можно всегда добиться желаемого
Власть и желанье могут все добыть.
Власть повелит желание купить.
Нужда возьмет, коль нет желанья дать,
Врагов в друзей сумеешь превращать.
Прошенье и казна вершат дела,
Они – мерило для добра и зла.
Перевод 26.10.2024
(Эпиграмма, чей смысл не вполне ясен: зависит от интерпретации слова will. Осуждает продажность).
Description of a Gun
by Sir Thomas Wyatt
Vulcan begat me: Minerva me taught:
Nature, my mother: Craft nourish'd me year by year:
Three bodies are my food: my strength is in naught:
Anger, wrath, waste, and noise are my children dear.
Guess, friend, what I am: and how I am wraught:
Monster of sea, or of land, or of elsewhere.
Know me, and use me: and I may thee defend:
And if I be thine enemy, I may thy life end.
Пушка
Вулкан меня зачал, Минерва обучила.
Мне мать – Природа, нянькой стало Мастерство.
Три вещества – мой хлеб, ничто – мне сила.
Потомство – смерть, развал, гнев, гам. Люблю его.
Друг, угадай, что я и что меня творило.
Я – страх морей, земли, страх, верно, для всего.
Ко мне прибегнешь – я сумею защитить,
А коли ты мой враг – могу и погубить.
Перевод 27.10.2024
Ничто – вакуум,
Три вещества - селитра, серка и уголь, из которых делается порох.
A description of such a one as he would love
A face that should content me wondrous well
Should not be fair but comely to behold,
With gladsome look all grief for to expel,
With sober cheer so would I that it should
Speak, without words, such words that none can tell.
The tress also should be of crisped gold.
With wit, and these, might chance I might be tied
And knit again the knot that should not slide.
Описание той, кого он хотел бы любить
Лицо, которым любоваться стану,
Пусть будет не прекрасно, но мило.
Взгляд будет весел – горе чтоб изгнало,
Приятен смех – так, чтоб без слов могло
То выразить, чему слов было б мало.
Цвет локонам бы золото дало.
Тогда б я в них запутаться сумел,
Узла распутать больше б не хотел.
Перевод 27.10.2024
Название эпиграммы - из сборника Tottel's Miscellany. Предположительно, эпиграмма описывает новую возлюбленную Уайетта, Элизабет Даррелл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025255
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.10.2024
Of such as had forsaken him
Lucks, my fair falcon, and your fellows all,
How well pleasant it were your liberty!
Ye not forsake me that fair might ye befall.
But they that sometime liked my company
Like lice away from dead bodies they crawl.
Lo, what a proof in light adversity!
But ye, my birds, I swear by all your bells,
Ye be my friends and so be but few else.
О тех., кто eго бросил
Счастливчик-сокол и твои друзья,
Свободу очень любите, я знаю,
Но бедствовать не бросили меня,
А те, чьей близости не забываю,
Как с трупа вши, бегут – оставлен я,
Беда мала, а уж людей теряю!
Нет, бубенцами вашими клянусь:
Вы – те, чьей верностью теперь горжусь.
Перевод 26.10.2024
Примечание: сокол был эмблемой королевы Анны Болейн, второй жены Генриха VIII, в которую Уайетт был влюблен, когда она была фрейлиной.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025171
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.10.2024
Of such as had forsaken him
Lucks, my fair falcon, and your fellows all,
How well pleasant it were your liberty!
Ye not forsake me that fair might ye befall.
But they that sometime liked my company
Like lice away from dead bodies they crawl.
Lo, what a proof in light adversity!
But ye, my birds, I swear by all your bells,
Ye be my friends and so be but few else.
Про тих, хто його покинув
Щасливцю, мій соколику, та друзі
Твої – ви волю любите, це знаю!
Та не лишаєте мене ви в тузі,
А ті, кого я другом пам’ятаю,
Мов воші геть з мерця – не по заслузі
В легкій я скруті цю їх втечу маю!
Ні, вашими дзвіночками клянусь:
Ви – ті, чиєю вірністю хвалюсь.
Переклад 25.10.2024
Примітка: сокол був емблемою королеви Анни Болейн, другої дружини Генріха VIII, в яку Ваєтт був закоханий, коли вона була фрейліною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
П'ять сонетiв сера Томаса Ваєтта Старшого. Український переклад
Раніше переклала російською, тепер переклала українською.
TO HIS LADY, CRUEL OVER HER
YIELDING LOVER.
SUCH is the course that nature’s kind hath
wrought
That snakes have time to cast away their stings :
Against chain’d prisoners what need defence be sought ?
The fierce lion will hurt no yielden things :
Why should such spite be nursed then by thought ?
Sith all these powers are prest under thy wings ;
And eke thou seest, and reason thee hath taught,
What mischief malice many ways it brings :
Consider eke, that spite availeth nought.
Therefore this song thy faul to thee it sings :
Displease thee not, for saying thus my thought,
Nor hate thou him from whom no hate forth springs :
For furies that in hell be execrable,
For that they hate, are made most miserable.
До коханої поета, яка жорстока до свого сумирного залицяльника
Порядок так природа встановила,
Що навіть зміям труту витрачать.
Чи проти в’язнів ми шукаєм сили?
Не буде лев сумирних розривать.
Чому ж жорстокості ти не лишила?
Все зло це можеш у собі з’єднать.
Розсудливість давно тебе вже вчила:
Хто шкодить, має шкоди й сам зазнать.
Ніколи злоба щастя не творила,
Тож я про те, як хибиш, став співать.
Прийми ж ту мову, що думки розкрила,
Не злися: не хотів я ображать.
Бо навіть відьми в пеклі найгидкіші
Через свою ненависть в муках гірших.
Переклад 21 жовтня 2024.
THE LOVER’S LIFE COMPARED TO
THE ALPS
LIKE unto these unmeasurable mountains
So is my painful life, the burden of ire ;
For high be they, and high is my desire ;
And I of tears, and they be full of fountains :
Under craggy rocks they have barren plains ;
Hard thoughts in me my woful mind doth tire :
Small fruit and many leaves their tops do attire,
With small effect great trust in me remains :
The boisterous winds oft their high bounds do blast :
Hot sighs in me continually be shed :
Wild beasts in them, fierce love in me is fed ;
Unmovable am I, and they steadfast.
Of singing birds they have the tune and note ;
And I always plaints passing through my throat.
Життя закоханого порівнюється з Альпами
Схожий я на гори ці незмірні,
Живучи, розчавлений стражданням.
Як вони, високим є бажання,
Є струмки в них, як мій плач, нестримні.
Ось під скелями долини рівні –
Гострий біль лікують міркування.
Листя безліч, плід малий – чекання
Мало принесло, хоч мрії сильні.
В горах тішаться вітри доволі –
Я, мов вітер, повсякчас зітхаю.
Гори – звірів, я – любов ховаю,
Я – ні з місця, гори – нерухомі.
Горам музику птахи дарують,
Я, щоб скарги висловить, віршую.
Переклад 21.10.2024
A RENOUNCING OF LOVE
FAREWELL, Love, and all thy laws for
ever ;
Thy baited hooks shall tangle me no more.
Senec, and Plato, call me from thy lore,
To perfect wealth, my wit for to endeavour ;
In blind error when I did persever,
Thy sharp repulse, that pricketh aye so sore,
Taught me in trifles that I set no store ;
But scaped forth thence, since, liberty is lever1
Therefore, farewell ! go trouble younger hearts,
And in me claim no more authority :
With idle youth go use thy property,2
And thereon spend thy many brittle darts :
For, hitherto though I have lost my time,
Me list no longer rotten boughs to clime.
Відмова від кохання
Кохання, прощавай! Я полишаю
Закон твій, не мені – гачки ковтать.
Сенека і Платон мене хай вчать,
Багатство справжнє мудрості придбаю.
Був сліпо впертий: все ж ще почекаю.
Твою різку відмову мав прийнять
І втік, дрібниць не прагнучи збирать,
На волю, що ціннішою вважаю.
То прощавай! Молодших ти турбуй,
На мене влади знову не пошириш.
Ледачу юність чарами потішиш,
Для неї стріл численних не шкодуй.
Я ж стільки часу витратив – і марно,
По зламаних гілках вже лізть не стану.
21.-22.10.2024
THE LOVER FORSAKETH HIS
UNKIND LOVE
MY heart I gave thee, not to do it pain,
But to preserve, lo, it to thee was taken.
I served thee, not that I should be for-
saken ;
But, that I should receive reward again,
I was content thy servant to remain ;
And not to be repayed after this fashion.
Now, since in thee there is none other reason,
Displease thee not, if that I do refrain.
Unsatiate of my woe, and thy desire ;
Assured by craft for to excuse thy fault :
But, since it pleaseth thee to feign default,
Farewell, I say, departing from the fire.
For he that doth believe, bearing in hand,
Plougheth in water, and soweth in the sand.
Закоханий лишає свою жорстоку кохану
Тобі я серце не для мук віддав, –
Для того, щоб його ти зберігала.
Не став я служником, щоб занедбала, –
Від тебе нагороди я чекав.
Тобі служити я б не припиняв,
Та ти для дяки не знайшла нагоди.
Нема причини іншої в угоди –
Не гнівайся, її я розірвав.
Я ще люблю, а ти ще мною граєш,
Твої я примхи можу пояснить,
Та кажеш, що не можеш ти платить, –
То геть із пекла! Ти мене втрачаєш.
Гадав: візьму я плату, ще й яку…
Орав я воду, сіяв на піску.
Переклад 22.10.2024
THE DESERTED LOVER
WISHETH THAT HIS RIVAL MIGHT EXPERIENCE THE SAME
FORTUNE HE HIMSELF HAD TASTED.
To rail or jest ye know I use it not
Tho’ that such cause sometime in folks I find;
And tho’ to change ye list to set your mind,
Love it who list, in faith I like it not.
And if ye were to me as ye are not,
I would be loath to see you so unkind.
But since your faith must needs be so, be kind,
Though I hate it, I pray you love it not.
Things of great weight I never thought to crave:
This is but small: of right deny it not.
Your feigning ways as yet forget them not,
But like reward let other lovers have.
That is to say: for service true and fast
To long delays and changing at the last.
Залишений коханець бажає, щоб його суперника спіткала така сама доля
Я б лаятись мав, глузувати – та ні,
Знарядь цих чужих я не стану вживать.
Свої вподобання ти любиш мінять,
Хтось схвалить такі переміни, я – ні.
Була б ти прихильна до мене – хоч ні, –
Я б міг непостійність із болем сприйнять,
Та маєш природі своїй догоджать,
Так будь же їй вірна – не радий я, ні.
Ніколи надмірного я не просив,
Зроби зовсім трохи – о, не відмов, ні.
Не кидай дурити в майбутньому, ні,
Щоб інших твій норов не краще цінив.
Так само на відданість їх відгукнись:
Звели потерпіти, а згодом – змінись.
Переклад 22.10.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
Тепер переклала весь цикл "Учень".
Оригінал:
Пало прениже волн
Бремя дневное.
Тихо взошли на холм
Вечные — двое.
Тесно — плечо с плечом —
Встали в молчанье.
Два — под одним плащом —
Ходят дыханья.
Завтрашних спящих войн
Вождь — и вчерашних,Ма
Молча стоят двойной
Чёрною башней.
Змия мудрей стоят,
Голубя кротче.
— Отче, возьми в назад,
В жизнь свою, отче!
Через всё небо — дым
Воинств Господних.
Борется плащ, двойным
Вздохом приподнят.
Ревностью взор разъят,
Молит и ропщет…
— Отче, возьми в закат,
В ночь свою, отче!
Празднуя ночи вход,
Дышат пустыни.
Тяжко — как спелый плод —
Падает: — Сыне!
Смолкло в своём хлеву
Стадо людское.
На золотом холму
Двое — в покое.
19 апреля 1921
Примечания
• Змия мудрей… // Голубя кротче. — Согласно евангельской легенде, Христос обратился к апостолам со словами: «Будьте мудры, как змии, и просты, как голуби».
Мій переклад:
Впав, і понижче від хвиль
Вже тягар денний.
Тихо на пагорб зійшли
Двоє – не смертні.
Стали – плече з плечем, –
Слова не зронять.
Два – під одним плащем –
Дихання ходять.
Завтрашніх війн, що сплять,
Вождь – і вчорашніх,
Мовчки удвох стоять,
Чорна мов башта.
Від змія мудріші вони,
Невинніш, ніж голуб.
- Отче, в назад візьми,
В ніч свою. Досить!
Через все небо – дим
Воїнств Господніх.
Бореться плащ, двійний
Подих бо зводить.
РознялА ревність зір,
Проти і просить…
- Отче, у захід візьми,
В ніч свою. Досить!
Ночі святкуючи вхід,
Зітхають пустині.
Важко – мов стиглий плід –
Падає: - Cину!
Стадо людське в хліві
Більш не гомонить.
На пагорбі золотім
У спокої - двоє.
19 квітня 1921
Переклад 13 жовтня 2024.
Згідно євангелької легенди, Христос звернувся до апостолів зі словами «Будьте мудрі, мов змії, і невинні, мов голуби».
Оригінал:
Был час чудотворен и полн,
Как древние были.
Я помню — бок о́ бок — на холм,
Я помню — всходили…
Ручьёв ниспадающих речь
Сплеталась предивно
С плащом, ниспадающим с плеч
Волной неизбывной.
Всё выше, всё выше — высот
Последнее злато.
Сновидческий голос: Восход
Навстречу Закату.
21 апреля 1921
Мій переклад:
Була година чудотворна й повна,
Як давні були.
Мій спогад – біч-о-біч – на гору,
Мій спогад – як йшли…
Потоків, що падали, мова
Спліталась предивно
З плащем, що з плечей падав долу,
Невідбутна мов хвиля.
Все вище, все вище – висот
То злато останнє.
Сновидчий голос: Схід от,
Що Захід стрічає.
21 квітня 1921
Переклад 13 жовтня 2024.
Оригінал:
Всё великолепье
Труб — лишь только лепет
Трав — перед Тобой.
Всё великолепье
Бурь — лишь только щебет
Птиц — перед Тобой.
Всё великолепье
Крыл — лишь только трепет
Век — перед Тобой.
23 апреля 1921
Мій переклад:
Вся пишнота гарна
Сурм – лиш белькотання
Трав – перед Тобою.
Вся пишнота гарна
Бур – лиш щебетання
Птахів – перед Тобою.
Вся пишнота гарна
Крил – лиш тріпотання
Вій – перед Тобою.
23 квітня 1921.
Переклад 13 жовтня 2024.
Оригінал:
По холмам — круглым и смуглым,
Под лучом — сильным и пыльным,
Сапожком — робким и кротким —
За плащом — рдяным и рваным.
По пескам — жадным и ржавым,
Под лучом — жгущим и пьющим,
Сапожком — робким и кротким —
За плащом — следом и следом.
По волнам — лютым и вздутым,
Под лучом — гневным и древним,
Сапожком — робким и кротким —
За плащом — лгущим и лгущим…
25 апреля 1921
Мій переклад:
По горах – круглих і смуглих,
Під променем – сильним і пильним,
Чобітком - несмілим, невинним,
За плащем – червоним і рваним.
По пісках – жадібних, іржавих,
Під променем – а він п’є і палить,
Чобітком - несмілим, невинним,
За плащем – слідом і слідом.
По хвилях – лютих і здутих,
Під променем – гнівним і древнім,
Чобітком - несмілим, невинним,
За плащем – що бреше і бреше...
25 квітня 1921.
Переклад 13 жовтня 2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
Буває час, щоб думать про буденне
І господиню Марту поважать.
У цьому зізнаватись неприємно,
Проте цього не вдасться приховать,
Як скажуть: ти умієш надто мало.
Нічого, крім лиш слухання та слів.
Знай побут, що ти зверхньо відкидала!
Не будь-хто нахил цей тобі б простив.
І розумієш: слушне це веління,
Хоча його рекли без доброти,
Та створена ти бути, як Марія,
І зрадити себе не хочеш ти.
Не слід ганьбити тих, хто інше каже.
Про будні варто думати… не завжди.
12.10.2024
Цей сонет я задумала раніше, ніж стала перекладати «Уривки з Марти» Марини Іванівни. Хотіла взяти за основу першю строку знаменитого вірша Ліни Костенко ‘Не треба думати мізерно» і зробити «Буває треба думати мізерно». Потім вирішила, що краще буде так, як я зробила.
Ілюстрація: Ян Вермеєр Дельфтський або йому приписується. Христос у Марти і Марії.До 1654-1655 рр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
- Перекладаєш те, що вже сказали,
Шукаєш лиш для цього інших слів.
Не соромно? Тебе не пригнітало,
Що ти чуже, хоч славне, повторив?
Ти завжди другий. Можеш й сотим стати,
Як служиш тим, кого слід вихвалять.
Все менше варіантів. Досить складно
Вже знайдених знов не пропонувать.
Чимало тих, кому тебе й не треба:
Ти посередник, можеш обдурить.
Ти - мов актор. Нудним cтать – не халепа?
Те, що ти скажеш, перекреслять вмить.
-Рядок здобуть бажає іншу мову,
А автор трохи сили дасть чудово.
12.10.2024
[url="https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024122"]Те ж саме російською[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024