Ольга Калина

Його чекали вдома рідні (Олександр Миколайович Вохромєєв)

[i]Олександр  Миколайович  Вохромєєв  
(09.10.1973  р.    –    21.07.2014  р.)
 Апостолове  Дніпропетровської  області.

Молодший  сержант,  навідник  танку  93-ої  окремої  механізованої  бригади.  
Загинув  21  липня  2014  р.  у  підбитому  танку  о  10:00  під  час  бою  в  селі  Піски  (Ясинуватський  район)  поблизу  Донецька.  Разом  з  Олександром  загинули  капітан  О.  Лавренко  (командир  танкової  роти)  та  старший  солдат  А.  Кулягін  (механік-водій).
Місце  поховання:  м.  Апостолове,  Дніпропетровська  область.
Указом  Президента  України  №  873/2014  від  14  листопада  2014  р.,  "за  особисту  мужність  і  героїзм,  виявлені  у  захисті  державного  суверенітету  та  територіальної  цілісності  України,  вірність  військовій  присязі",  нагороджений  орденом  «За  мужність»  III  ступеня  (посмертно).
Указом  №  22  від  2  квітня  2017  р.  нагороджений  відзнакою  "Народний  Герой  України"  (посмертно).

[/i]
Його  чекали  вдома  рідні:
Дружина,  батько,  донька,  син.
Без  них  у  дні  липневі,  літні
Сум  відчував  не  він  один.

Було  багато  побратимів  –  
Там  поєднала  їх  війна.  
На  Сході  всім  ділився  з  ними,
Бо  всі  бійці  –  сім’я  одна.    

В  хвилини  тиші,  на  дозвіллі,  
Де  кожен  згадував  сім’ю,
Гортав  й  свої  світлини  милі  –
Не  бачив  так  давно  рідню.  

Бійцям  показував,  хвалився:
Красуня-донька,  гарний  син.  
Якби  в  відпустку  відпросився,  
Щоб  всі  побачилися  з  ним.  

Та  не  судилося  ніколи
Живим  вернутися  з  війни,  
Не  відправляти  вже  до  школи
Й  не  обійнятися  з  дітьми.  

Проходять  дні  в  журбі  та  горі,  
Живе  у  смутку  вся  рідня…
Віддаймо  шану  ми  Герою  –
За  нас  поклав  своє  життя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2026

Валентині Василівні Павленко

Звичайна  жіночка,  привітна.
В  ній  стільки  ніжності  й  тепла,  
В  душі  та  в  серці  сяє  світло
І  впевнена  її  хода.

Ніхто  не  знає,  що  на  серці
Чимало  горя  й  гірких  сліз…
Той  жах  війни  в  постійнім  герці
У  душу  зболену  приніс.  

Ніхто  не  знає,  що  ночами
Ні  сну,  ні  спокою  нема,
Що  серце  крається  у  мами  –
Все  вкрила  кригою  зима.  

Ніхто  не  зможе  в  ній  зламати,  
Жіночність,  материнський  дух,
Адже  вона  –  бабуся  й  мати!  
Свій  хрест  несе  крізь  біль  розлук.

А  ззовні,  жіночка  –  привітна,
Тихенька,  добра,  хоч  й  сумна…
Хтось  співчутливо  мовить:  "..  бідна..."
Та  впевнена  її  хода.  

Пройде  протореним  тим  шляхом,  
Яким  онук  і  син  ішли,  
І  віддали  життя  на  плаху,  
Щоб  вільно  й  мирно  всі  жили.  






********************************************

[b]Навік  лишився  на  війні  (Ярослав  Володимирович  Строй)[/b]

Ярослав  Володимирович  Строй
(17.11.1976  р.  –  10.09.2022  р.)
 Народився  у  с.  Кропивна  Хмільницького  р-ну  Винницької  обл.
Гранатометник  стрілецького  відділення  стрілецького  взводу  в  складі  59-ї  окремої  мотопіхотної  бригади.
Поліг  у  бою  10  вересня  2022  року  при  виконанні  бойового  завдання  між  населеними  пунктами  Тернові  Поди  та  Любомирівка  Миколаївської  області.
Місце  поховання:  с.  Садове  Літинської  ТГ  Вінницького  р-ну.


Село  Кропивна  на  Поділлі…
Хатина...  Матінка  –  одна…  
На  вишні  опустилось  гілля,
Спадає  листя  до  вікна.  

Осінній  смуток  навіває,  
А  туга  в  хаті  аж  кричить…
Синочка  рідного  немає  –
Портрет  лиш  на  столі  стоїть.  

Не  вірить,  що  нема  синочка:
Десь  загубився  на  війні.
А  чи  почує  голосочок,  
Чи  промайне  тінь  у  вікні?

Нема…  Не  прийде  на  світанні  
І  тихо  в  хату  не  зайде,  
Розмов  не  буде  й  привітання
І  не  побачить  вже  ніде.  

І  серце  мами  ниє  болем,
Не  хоче  вірити  ніяк…
Ось  дим  розвіється  над  полем,  
Війна  затихне  у  боях

І  повернеться  син  додому.
Хоча  б  легеньким  вітерцем,  
Обніме.  В  дотику  такому
Притишить  біль  матусі  й  щем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2026

Біленька хатина

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=wadSPDYfnRs[/youtube]

За  Панським  ставком  на  горбочку,
Де  корінь  пустив  родовід,
Стояла  хатина  в  садочку,
Яку  збудував  ще  мій  дід.

Ця  мазанка  біла,  як  іній,
Віконця  маленькі  в  стіні.
На  ній  візеруночки  сині
Були  найгарніші  мені.

Під  стріхою  сіра  покрівля  -
В’язали  з  соломи  снопи.  
Долівка  застелена  зіллям,
Ще  свіжим  його  занесли.

Коричнева  глина  на  призьбі,
Жовтесенька  смужка  навкруг,
Всміхалося  сонечко  в  небі
До  рівно  наведених  смуг.

Ріс  знизу  під  тином  барвінок,
Під  вікнами  мальви  цвіли.
Від  груші  старої  затІнок  -  
Дерева  розлогі  росли.

Тягнулась  стежина  до  хати,  
Яка  поросла  споришем...  
Моєї  матусеньки  мати
Усіх  пригощала  борщем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055982
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2026

Бій на блокпосту (Андрій Олександрович Кулягін)

[i]  Андрій  Олександрович  Кулягін

(03.09.1992  р.  –    21.07.2014  р.)  
Носи  Полтавської  області,  Шишацького  району.

Старший  солдат,  механік-водій,  93-ої  бригади.

Загинув  21  липня  2014  р.  у  підбитому  танку  о  10:00  під  час  бою  в  селі  Піски  Ясинуватський  району  Донецької  області.  Разом  з  Андрієм  загинули  капітан  О.  Лавренко  та  молодший  сержант  О.  Вохрамеєв.
[/i]


Ворожий  блокпост  на  розбитій  дорозі…
Колона  іде  українських  бійців.  
Попереду  танк…  Екіпаж  –  у  тривозі.
Колону  прикрити  їм  ротний  велів.    

Тож  пильно  вдивлявся  на  шлях  просування
Боєць  молоденький  Кулягін  Андрій.  
Здійснити  поставлене  треба  завдання,
А  в  цьому  він  танку  –  механік-водій.  

Потрапили  в  засідку  –  бій  зав'язався…
Бандити  засіли  з  надійним  щитом:
Два  танки  у  полі  та  ще  заховався
Загін  мінометний  за  їх  блокпостом.    

Нерівний  був  бій  та  бійці  не  здавались,  
Із  першого  пострілу  влучили  в  танк,  
А  потім  і  другому  також  дісталось…
Вгорі  вже  свистів  мінометний  снаряд.  

Кінець  побратимів  ще  був  не  на  часі  –
Багато  бандитів  убили  тоді.  
Вони  підірвались  уже  на  фугасі,
Коли  розвертались  в  цій  бійні  страшній.  

Андрій  з  Олександром  загинули  зразу,  
Живим  залишався  іще  командир.  
Тож  він  підірвав  і  себе,  й  танк  відразу,  
Щоб  ворог  трофей  цей  собі  не  лишив.  

Боролися  мужньо  вони  й  героїчно.
Себе  не  жаліли  –  поклали  життя!  
Аби  в  Україні:  міцній  та  єдиній,
Без  воєн,  у  мирі  було  майбуття.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2026

Вірш 5 "ГІЛАС" Андре Шеньє переклад

                                           [b]    V

                                           ГІЛАС*


                       Лицарю  Панге[/b]


Звичайна  подорож  і  судно  як  завсіди  
Тримало  курс  аж  до  розкішної  Колхіди.  
Та  втомлені  були  всі  люди  без  спочинку
Й  погодили  у  гавані  зробить  зупинку.  
Причалили.  Спокійний  берег  і  шикарний                                                      5
Лісів  Пенея*  зустрічав  героїв  гарно.    
Всі  готувались  до  бенкету  й  відпочинку.
Сюди  б,  джерельної  водиці  хоч  краплинку.  
І  взявши  глиняну  посудину  з  собою,  
Рішає  Гілас,  що  повернеться  з  водою.                                                          10
Він  йде  шукати  чистий  потічок  в  заплави.
Наяди*  помічають  юнака  у  травах:
Те  сяюче  чоло,  вуста,  прекрасні  очі,  
Що  сяють  як  зірки  на  небі  серед  ночі.  
Із  трьох  сторін  беруть  його  в  полон  дівиці.                                            15
Вмить  Гілас  забуває,  що  йшов  по  водицю.    
Лиш  вітерець  йому  тихесенько  шепоче,  
Та  проти  чар  красунь  зробить  ніщо  не  може.  
А  перед  ним  у  травах  квіти  роквітають.
Його  рука  за  блиском  тягнеться  й  збирає:                                                20
Одну,  а  потім  другу,  третю…  Так  багато…
І  він  спішить…  мерщій  спішить  їх  позбирати.  
Не  може  зупинитись  і  сказати:  «досить»,  
А  квіти  нові  розквітають  перед  носом.
Їх  блискіт  й  розмаїття  кольорів  прекрасних                                            25
Помалу  вивели  на  бережок  піщаний.
І  Гілас  течією  трішки  милувався,  
В  посудину  набрати  воду  нахилявся…  
І  три  наяди  із  густого  очерету,
Із  трьох  боків:  іззаду,  боку,  та  переду,                                                            30
Миттєво  хлопця  обступили  молодого,
За  руки  взявши,  підхопили  так  раптово,  
Його  поклали  в  ложе  з  очерету  й  моху  –
Не  вирветься  і  не  покличе  допомогу.
Втішали  діви  ті  медовими  словами,                                                                      35
Співали  про  кохання,  пестили  руками,
Сміялись  і  раділи  щиро,  і  журливо
Вмовляли,  щоб  хлопчина  залишився  з  ними.    
Він  злякано  дивився  і  не  вірив  цьому:
Невже  він  сам  не  зможе  вирватись  з  полону.                                      40

В  цей  час  Алсід  і  люди  Гіласа  шукали,
Його  на  йменя:  «Гілас!»,  «Гілас!»  –  все  гукали.  
По  березі  вони  ходили  дуже  довго
Й  не  чули  те,  як  Гілас  звав  на  допомогу.    

О,  лицарю  Панге,  тобі  цей  вірш  дарую!                                                45
Про  Гіласа  зберіг  щоб  пам'ять  ти  святую.  
Ідилію  богиня  юна  заспіває.  
Лице,  чоло  й  прекрасні,  ясні  очі  має.  
Коли  богиня  ця  торкається  до  флейти,  
То  музику,  що  ллється,  з  пам’яті  не  стерти.                                  50
З  мелодії  навколо  квіти  розквітають.
Богиня  краще  німф  лісів  на  Сегре,  грає.  



[i][b]Гілас  (Hylas)  [/b]—  прекрасний  юнак  давньогрецької  міфології,  улюбленець  героя  Геракла,  який  супроводжував  його  в  поході  аргонавтів;  під  час  зупинки  корабля  «Арго»  в  Місії,  Гілас  пішов  за  водою,  але  був  викрадений  німфами  джерела,  зачарованими  його  вродою,  що  призвело  до  розпачливих  пошуків  Геракла  та  появи  культу  вшанування  юнака,  який  став  символом  нездійсненного  кохання  та  втрати.

[b]Бог  Пеней:  [/b]У  давньогрецькій  міфології  –  бог  річки  Піньйос  у  Фессалії,  син  Океана  та  Тефіди.

[b]Колхіда  —[/b]  це  давня  історична  область  у  Східному  Причорномор'ї,  що  відповідає  сучасній  Західній  Грузії,  відома  в  грецькій  міфології  як  місце,  куди  аргонавти  пливли  за  золотим  руном,  а  з  історичної  точки  зору,  це  було  царство  з  високою  культурою,  що  взаємодіяло  з  давньогрецькими  колоніями

[b]Наяди[/b]  (від  грец.  Ναϊάδες)  —  це  німфи  в  грецькій  міфології,  духи-покровительки  прісних  водойм  (джерел,  річок,  озер),  дочки  Зевса,  що  уособлюють  їхню  силу,  були  пов'язані  з  родючістю  та  лікуванням,  а  також  це  супутник  планети  Нептун  та  личинкова  стадія  розвитку  комах.

[b]Сегре  (Segre)  [/b]—  це  назва  річки  у  Франції  та  Іспанії,  що  впадає  в  річку  Ебро.
[/i]


                                                                                             [b]    Оригінал

                                                                                                             V

                                                                                                     HYLAS

_Au  chevalier  de  Pange._
[/b]

   Le  navire  éloquent,  fils  des  bois  du  Pénée,
   Qui  portait  à  Colchos  la  Grèce  fortunée,
   Craignant  près  de  l'Euxin  les  menaces  du  Nord,
   S'arrête,  et  se  confie  au  doux  calme  d'un  port.
   Aux  regards  des  héros  le  rivage  est  tranquille;                                      5
   Ils  descendent.  Hylas  prend  un  vase  d'argile,
   Et  va,  pour  leurs  banquets  sur  l'herbe  préparés,
   Chercher  une  onde  pure  en  ces  bords  ignorés.
   Reines,  au  sein  d'un  bois,  d'une  source  prochaine,
   Trois  naïades  l'ont  vu  s'avancer  dans  la  plaine.                                  10
   Elles  ont  vu  ce  front  de  jeunesse  éclatant,
   Cette  bouche,  ces  yeux.  Et  leur  onde  à  l'instant
   Plus  limpide,  plus  belle,  un  plus  léger  zéphire,
   Un  murmure  plus  doux  l'avertit  et  soupire.
   Il  accourt.  Devant  lui  l'herbe  jette  des  fleurs;                                  15
   Sa  main  errante  suit  l'éclat  de  leurs  couleurs;
   Elle  oublie,  à  les  voir,  l'emploi  qui  la  demande,
   Et  s'égare  à  cueillir  une  belle  guirlande.
   Mais  l'onde  encor  soupire  et  sait  le  rappeler.
   Sur  l'immobile  arène  il  l'admire  couler,                                                  20
   Se  courbe,  et,  s'appuyant  à  la  rive  penchante,
   Dans  le  cristal  sonnant  plonge  l'urne  pesante.
   De  leurs  roseaux  touffus  les  trois  nymphes  soudain
   Volent,  fendent  leurs  eaux,  l'entraînent  par  la  main
   En  un  lit  de  joncs  frais  et  de  mousses  nouvelles.                                25
   Sur  leur  sein,  dans  leurs  bras,  assis  au  milieu  d'elles,
   Leur  bouche,  en  mots  mielleux  où  l'amour  est  vanté,
   Le  rassure  et  le  loue  et  flatte  sa  beauté.
   Leurs  mains  vont  caressant  sur  sa  joue  enfantine
   De  la  jeunesse  en  fleur  la  première  étamine,                                          30
   Ou  sèchent  en  riant  quelques  pleurs  gracieux
   Dont  la  frayeur  subite  avait  rempli  ses  yeux.
   'Quand  ces  trois  corps  d'albâtre  atteignaient  le  rivage,
   D'abord  j'ai  cru,  dit-il,  que  c'était  mon  image
   Qui,  de  cent  flots  brisés  prompte  à  suivre  la  loi,                            35
   Ondoyante,  volait  et  s'élançait  vers  moi.'

   Mais  Alcide  inquiet,  que  presse  un  noir  augure,
   Va,  vient,  le  cherche,  crie  auprès  de  l'onde  pure:
   'Hylas!  Hylas!'  Il  crie  et  mille  et  mille  fois.
   Le  jeune  enfant  de  loin  croit  entendre  sa  voix;                                  40
   Et  du  fond  des  roseaux,  pour  le  tirer  de  peine,
   Lui  répond  une  voix  non  entendue  et  vaine.

   De  Pange,  c'est  vers  toi  qu'à  l'heure  du  réveil
   Court  cette  jeune  idylle  au  teint  frais  et  vermeil.
   Va  trouver  mon  ami,  va,  ma  fille  nouvelle,                                            45
   Lui  disais-je.  Aussitôt,  pour  te  paraître  belle,
   L'eau  pure  a  ranimé  son  front,  ses  yeux  brillants;
   D'une  étroite  ceinture  elle  a  pressé  ses  flancs;
   Et  des  fleurs  sur  son  sein,  et  des  fleurs  sur  sa  tête,
   Et  sa  flûte  à  la  main,  sa  flûte  qui  s'apprête                                      50
   A  défier  un  jour  les  pipeaux  de  Segrais,
   Seuls  connus  parmi  nous  aux  nymphes  des  forêts.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2026

Вітаємо! Віталію Миколайовичу Капралюку

Вітаємо,  Віталіку,  зі  святом,  
З  прийдешнім  днем  народження  тебе,  
Хоч  привітань  тобі  пришлють  багато,  
Але,  на  жаль,  пройде  він  без  гостей.  

Ми  відкладем  застілля  це  на  потім,  
Коли  настане  у  всіх  мирний  час.  
Надіюсь,  зараз  ти  не  будеш  проти
Й  на  свято  ще  колись  запросиш  нас.  

Ну  а  сьогодні  тільки  привітаєм
Цієї  зимної,  холодної  пори
Та  щиросердно  ми  тобі  бажаєм:
Хай  Мати  Божа  береже  згори.  

Нехай  покриє  зверху  омофором
Й  тебе  затулить  від  усіх  невзгод,
Та  посилає  міцного  здоров’я  –
Це  є  найкраще  із  всіх  нагород.    

Життєвих  сил  бажаєм  і  терпіння,
Наснаги  і  душевної  краси.  
І  в  січні  з  Божого  веління,
Не  дістають  морози  та  сніги.  

Підтримки  від  всіх  побратимів,  
Порозуміння,  щирості  й  тепла.  
Щоби  Господь  почув  усі  молитви,  
Й  щоб  перемога  швидкою  була.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2026

Мої літа

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jBevTE7Q3vA[/youtube]

Ступають  так  поважно  й  величаво
Мої  літа  у  осінь  затяжну,
А  я  очима  все  шукаю  в  травах
Давно  минулу  молодість  свою.

Її  десь  я  недбало  загубила  –
Вважала,  що  на  все  ще  маю  час.
Для  мене  доля  вибір  не  лишила  -
Життєвих  сил  потратила  запас.

Куди  літа  поне́слись  молодії?!  -
Як  коні  скакунами  пронеслись.
І  залишилися  на  згадку  мрії
Оті,  якими  марила  колись.

Візьму  я  мрії  вкупу  позбираю,
У  жмуток,  в  оберемок  пов’яжу,
Надалі,  що  робити  з  ними  маю?!  -
Мабуть,  з  літами  в  осінь  понесу.

Я  подарую  мрії  листопа́ду,
Нехай  кружляє  їх  в  своїм  танку́,
А  я  піду  тихесенько  позаду  –
Сама  проклала  стежечку  таку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2026

Вірш 4 "Хворий чоловік" Андре Шеньє переклад

(Ямб)


О,  Аполлоне*,  мій  Спасителю,  мій  Боже,  
Такою  силою  ти  відаєш  й  все  можеш.
Ти  –  бог  життя,  бог  світла,  сонця  й  музики,  
Бог  зцілення  і  покровитель  красоти.    
Один  з  найкращих  олімпійських  всіх  богів,                                                                5
Адже  перемогти  Піфона*  ти  зумів.  
О  змилусь,  Аполлоне,  сина  захисти,  
Єдиного  синочка  в  смерті  відбери.
Прийди  на  допомогу  й  матір  пожалій,
Бо  разом  з  ним  вмирає  в  горечку  своїм.                                                                          10
Адже  не  має  мати  хоронить  дитя…
Спасай  від  смерті  сина,  збережи  життя!
Мій  Аполлоне-Боже,  сина  повертай!
По  схилах  гір  Менале*  йде  хай  до  отар.
Коли  нам  допоможеш  –  статую  твою                                                                                  15
Я  оніксом  прикрашу  й  в  жертву  принесу
Ще  білого  бика  за  щедру  доброту.

Чому  такий  безжальний,  сину,  ти  до  нас?
Лежиш  і  не  говориш  в  цей  похмурий  час?  
Чи  хочеш  вмерти,  сину,  і  залишить  саму                                                                20
Нещасну  сиву  матір  в  старості  одну?
Чи  хочеш,  щоб  повіки  на  твоїх  очах
Закрив  навіки  батько  й  плакав  по  ночах?  
В  писаннях  всіх  релігій  сказано  давно,  
Щоб  діти  хоронили  батьків  –  це  так  було.                                                            25
Відкрий  же  очі,  сину,  і  нам  всім  розкажи:
Тривожить  що  й  бентежить  та  не  дає  жить?  

-Прощай,  рідненька  мамо,  й  злом  не  поминай,    
Бо  я  уже  вмираю,  тож  навік  прощай.
Шкода  лиш  відпускати  рідних  на  той  світ.                                                  30
Невже  пора  вмирати?    Ще  ж  так  мало  літ…  
Пекуча  сильна  рана  так  пече  вогнем,  
Вже  скоро  я  зустрінусь  із  своїм  кінцем.  
Це  ліжко  сильно  давить  й  дихать  не  дає,  
А  килимом  укрите  тіло  не  моє.                                                                                          35
Матусенько  ріднесенька,  допоможи,  
І  зболене  це  тіло  боком  поверни.  


Синочку  мій  єдиний,  тільки  не  вмирай…
Тобі  приготувала  –  спробуй  цей  узвар.  
Я  зранку  заварила:  мальву,  мак,  диктан,                                                    40
Щоб  сили  долалося,  тільки  не  вмирай.
Стара  фесАлійка  мені  допомогла,  
В  узвар  цей  чудодійний  чари  додала.  
Траву  в  нім  заварила  з  Церери  слідів.
І  вже  три  дні  сьогодні,  як  ти  захворів.                                                          45
Візьми  хоча  б  ковточок  з  келиха  надпий,  
Тобі  додасться  сили  –  лишишся  живим.  
Ти  пий…  Молитвою  тобі  допоможу,  
Заради  тебе,  сину,  в  світі  я  живу.  
Тебе  я  народила,  в  руки  лиш  взяла,                                                                    50
До  себе  притулила  –  в  радості  була.  
Тебе  носила  скрізь,  поїла  молоком,  
Навчала  і  ходити,  й  їсти  за  столом,
Словами  говорити  та  співать  пісні,  
Якщо  тебе  боліло  –  гірко  і  мені.                                                                                55
Вустами  крижаними  сік  цей  надпивай,
Щоб  сили  повертались…  Не  смій!  Не  вмирай!  

-О,  схили  Ерімантуса,  долини,  гай!  
О,  свіжий  вітерцю,  що  листя  розвівав,  
Та  хвилі  по  воді  тихенько  підганяв!                                                              60
На  схилах  берегів  Ерімантуса  зустрів
Танцюючий  загін  з  красунів  неземних,
Адже  нема  там  змій  та  хижих  звірів,  злих,
Лише  божественні  красуні  у  танку
І  чарівні  пісні,  обличчя  у  вінку.                                                                            65
Де  ступить  їх  нога,  то  квіти  зацвітуть,  
Така  легка  хода,  що  хвильки  дрібні  йдуть.
І  поміж  цих  красунь  я  бачив  діву  там:
Найкраща  серед  них,  рівня  усім  богам.
Ці  руки  і  боки,  волосся,  й  ноги  босі  –                                                  70
Нема  подібних  їй  у  цьому  світі  й  часі.  
О,  боги!  Прошу  вас,  мене  ви  віднесіть,  
Туди,  де  діва  та  у  неземній  красі.
Побачити  її  я  хочу  ще  хоч  раз,
Будинок,  де  живе  і  де  проводить  час.                                                    75
Висока  загорожа,  звідти  вверх  йде  дим.  
Разом  живе  із  батьком  вона  у  домі  тім.  
Щасливий  він,  бо  скрасять  літа  його  старі
Цей  голос  і  промови,  і  співи  чарівні.
Я  бачив  як  вона  -  прекрасна  і  сумна,                                                        80
Йшла  вранці  до  гробниці  стежкою  одна.  
І  плакала,  й  ридала  гіркими  слізьми.  
Матінка  померла  -  не  бачить  більш  доньки.
Хотів  б,  щоб  і  за  мною  плакала  вона...

-Ой,  рідний  сину  мій,  кохання  –  це  біда.                                    85
Якщо  потрапив  в  сіті  ці  –  мені  шкода.  
Коли  кохаєш  ти  й  взаємності  нема,
Це  –  муки  безкінечні,  смуток,  біль,  сльоза.  
Скажи:  там  біля  річки  діву  ти  зустрів,  
Як  звати  танцівницю  й  де  її  там  дім?                                                90
Адже  ти  в  мене  гарний,  добрий,  молодий,
І  вроду  юнака  не  змив  біль  із  щоки.  
Була  то  Егль  –  донька  морського  царя  хвиль?
Чи  молода  Ірена  з  тілом  –  як  газель?
Чи  ще  якась  красуня,  діва  молода?                                                      95
Засліпить  очі  всіх:  старого  й  юнака.
Чиє  прекрасне  ймення  чую  тут  щодня,
Й  ти  тут  без  якого  не  проживеш  і  дня.  
Це  –  Дафна  чарівна,  синочку  мій,  скажи?  

- О,  матінко  моя,  ти  краще  помовчи!                                      100
Боги  сказали,  що  вона  є  гордовита.  
Прекрасна,  а  проте–  жахлива  й  непохитна.
Вже  багатьох  у  неї  закохалося
Й  взаємності  добитись  не  вдавалося.  
Усіх  закоханих,  хто  добивавсь  руки,                                            105
Насмішкувато  підставляла  на  плітки.  
В  коханні  я  боюсь  відмови  й  наперед
Не  повідомте  їй,  хай  буде  це  –  секрет.  
Проте,  які  душевні  муки  я  терплю!  
Адже  закоханий  я  в  дівоньку  мою.                                                          110
І  без  очей  її,  без  неї  я  помру.
Тож  прощу,  матінко  моя,  тебе  одну:
З  собою  фрукти  смаковиті  ці  візьми
Й  прекрасній  діві  в  подарунок  віднеси.  
Бери  і  чашу,  й  вазу,  й  козенят  моїх,                                                      115
Візьми  усе,  що  маєм  й  кинь  до  її  ніг.
Коли  тебе  побачить,  матінку  мою,
Тоді  напевно  пригадає  і  свою.  
Можливо  це  пом’якшить  рішення  її.
Скажи,  що  мрієш  бачить  у  своїй  сім’ї.                                            120
Проси  її  і  батька,  умовляй,  благай,
Так  без  її  згоди  назад  не  повертай.  

 –  Ти  будеш,  сину,  жити!  Зможу  і  спасу.
Й  твою  прекрасну  діву  скоро  я  знайду.                                    125
– Йому  сказала  мати,  тихо  відійшла,  
З  очей  скотилась  швидко  зболена  сльоза.  
Вона  пішла  шукати  діву  чарівну
І  місяць  освітив  старечу  ту  ходу.  
Та  повернулася  назад  вже  не  сумна,                                      130
І  стала  біля  ліжка  сина  не  одна:  
Старий  прийшов  із  нею  й  діва  чарівна.  
До  сина  говорила  дівчина  сама.  
Злякався  він  і  хтів  сховатися  мерщій  –
Очам  не  вірив  хлопець  й  радості  своїй.                          135
– Чи  хочеться  ще  вмерти,  друже  мій,  тобі?  
Чи  краще  всім  нам  жити  ув  одній  сім’ї?
Моєму  батьку  будеш  сином  ти  щодня,  
Я  матері  –  за  доньку.  Будемо  –  рідня!    


[b]Аполлон[/b]  у  грецькій  міфології  –  це  олімпійський  бог  світла,  мистецтв,  музики,  віщування  та  лікування,  син  Зевса  і  Лето,  брат-близнюк  Артеміди.

[b]Піфон  [/b]у  грецькій  міфології  —  це  гігантський  змій-дракон,  якого  народила  богиня  Гея.  Він  охороняв  вхід  до  Дельфійського  оракула,  де  спочатку  пророкувала  сама  Гея,  а  пізніше  —  Феміда.  Аполлон  вбив  Піфона  і  заснував  у  Дельфах  святилище  та  оракул  на  його  честь,  а  переможцю  встановив  щорічні  Піфійські  ігри.

[b]Меналон,  Менале[/b]  (греч.  Μαίναλον)  —  гори  в  Греції.

[b]Церера  [/b]—  це  римська  богиня  родючості  та  хліборобства,
 [b]Фесса́лія  або  Тесса́лія  [/b]—  історична  область  і  периферія  в  середній  частині  Греції,  на  узбережжі  Егейського  Моря.
[b]Гора  Ерімантос  (Ερύμανθος)[/b]  —  це  гірський  масив  у  Греції,



                                                                   [b]Оригінал[/b]


 LE  MALADE


   'Apollon,  dieu  sauveur,  dieu  des  savants  mystères,
   Dieu  de  la  vie,  et  dieu  des  plantes  salutaires,
   Dieu  vainqueur  de  Python,  dieu  jeune  et  triomphant,
   Prends  pitié  de  mon  fils,  de  mon  unique  enfant!
   Prends  pitié  de  sa  mère  aux  larmes  condamnée,                                          5
   Qui  ne  vit  que  pour  lui,  qui  meurt  abandonnée,
   Qui  n'a  pas  dû  rester  pour  voir  mourir  son  fils!
   Dieu  jeune,  viens  aider  sa  jeunesse.  Assoupis,
   Assoupis  dans  son  sein  cette  fièvre  brûlante
   Qui  dévore  la  fleur  de  sa  vie  innocente.                                                  10
   Apollon!  si  jamais,  échappé  du  tombeau,
   Il  retourne  au  Ménale  avoir  soin  du  troupeau,
   Ces  mains,  ces  vieilles  mains  orneront  ta  statue
   De  ma  coupe  d'onyx  à  tes  pieds  suspendue;
   Et,  chaque  été  nouveau,  d'un  jeune  taureau  blanc                                  15
   La  hache  à  ton  autel  fera  couler  le  sang.

   Eh  bien,  mon  fils,  es-tu  toujours  impitoyable?
   Ton  funeste  silence  est-il  inexorable?
   Enfant,  tu  veux  mourir?  Tu  veux,  dans  ses  vieux  ans,
   Laisser  ta  mère  seule  avec  ses  cheveux  blancs?                                      20
   Tu  veux  que  ce  soit  moi  qui  ferme  ta  paupière?
   Que  j'unisse  ta  cendre  à  celle  de  ton  père?
   C'est  toi  qui  me  devais  ces  soins  religieux,
   Et  ma  tombe  attendait  tes  pleurs  et  tes  adieux.
   Parle,  parle,  mon  fils!  quel  chagrin  te  consume?                                  25
   Les  maux  qu'on  dissimule  en  ont  plus  d'amertume.
   Ne  lèveras-tu  point  ces  yeux  appesantis?

   --Ma  mère,  adieu;  je  meurs,  et  tu  n'as  plus  de  fils.
   Non,  tu  n'as  plus  de  fils,  ma  mère  bien-aimée.
   Je  te  perds.  Une  plaie  ardente,  envenimée,                                              30
   Me  ronge;  avec  effort  je  respire,  et  je  crois
   Chaque  fois  respirer  pour  la  dernière  fois.
   Je  ne  parlerai  pas.  Adieu;  ce  lit  me  blesse,
   Ce  tapis  qui  me  couvre  accable  ma  faiblesse;
   Tout  me  pèse  et  me  lasse.  Aide-moi,  je  me  meurs.                                  35
   Tourne-moi  sur  le  flanc.  Ah!  j'expire!  ô  douleurs!

   --Tiens,  mon  unique  enfant,  mon  fils,  prends  ce  breuvage;
   Sa  chaleur  te  rendra  ta  force  et  ton  courage.
   La  mauve,  le  dictame  ont,  avec  les  pavots,
   Mêlé  leurs  sucs  puissants  qui  donnent  le  repos;                                    40
   Sur  le  vase  bouillant,  attendrie  à  mes  larmes,
   Une  Thessalienne  a  composé  des  charmes.
   Ton  corps  débile  a  vu  trois  retours  du  soleil
   Sans  connaître  Cérès,  ni  tes  yeux  le  sommeil.
   Prends,  mon  fils,  laisse-toi  fléchir  à  ma  prière;                                45
   C'est  ta  mère,  ta  vieille  inconsolable  mère
   Qui  pleure,  qui  jadis  te  guidait  pas  à  pas,
   T'asseyait  sur  son  sein,  te  portait  dans  ses  bras,
   Que  tu  disais  aimer,  qui  t'apprit  à  le  dire,
   Qui  chantait,  et  souvent  te  forçait  à  sourire                                        50
   Lorsque  tes  jeunes  dents,  par  de  vives  douleurs,
   De  tes  yeux  enfantins  faisaient  couler  des  pleurs.
   Tiens,  presse  de  ta  lèvre,  hélas!  pâle  et  glacée,
   Par  qui  cette  mamelle  était  jadis  pressée;
   Que  ce  suc  te  nourrisse  et  vienne  à  ton  secours,                                  55
   Comme  autrefois  mon  lait  nourrit  tes  premiers  jours!

   --O  coteaux  d'Érymanthe!  ô  vallons!  ô  bocage!
   O  vent  sonore  et  frais  qui  troublais  le  feuillage,
   Et  faisais  frémir  l'onde,  et  sur  leur  jeune  sein
   Agitais  les  replis  de  leur  robe  de  lin!                                                    60
   De  légères  beautés  troupe  agile  et  dansante  ...
   Tu  sais,  tu  sais,  ma  mère?  aux  bords  de  l'Érymanthe  ...
   Là,  ni  loups  ravisseurs,  ni  serpents,  ni  poisons  ...
   O  visage  divin!  ô  fêtes!  ô  chansons!
   Des  pas  entrelacés,  des  fleurs,  une  onde  pure,                                      65
   Aucun  lieu  n'est  si  beau  dans  toute  la  nature.
   Dieux!  ces  bras  et  ces  flancs,  ces  cheveux,  ces  pieds  nus
   Si  blancs,  si  délicats!...  Je  ne  te  verrai  plus!
   Oh!  portez,  portez-moi  sur  les  bords  d'Érymanthe,
   Que  je  la  voie  encor,  cette  vierge  dansante!                                          70
   Oh!  que  je  voie  au  loin  la  fumée  à  longs  flots
   S'élever  de  ce  toit  au  bord  de  cet  enclos!
   Assise  à  tes  côtés,  ses  discours,  sa  tendresse,
   Sa  voix,  trop  heureux  père!  enchante  ta  vieillesse,
   Dieux!  par-dessus  la  haie  élevée  en  remparts,                                        75
   Je  la  vois,  à  pas  lents,  en  longs  cheveux  épars,
   Seule,  sur  un  tombeau,  pensive,  inanimée,
   S'arrêter  et  pleurer  sa  mère  bien-aimée.
   Oh!  que  tes  yeux  sont  doux!  que  ton  visage  est  beau!
   Viendras-tu  point  aussi  pleurer  sur  mon  tombeau?                                  80
   Viendras-tu  point  aussi,  la  plus  belle  des  belles,
   Dire  sur  mon  tombeau:  Les  Parques  sont  cruelles!

   --Ah!  mon  fils,  c'est  l'amour,  c'est  l'amour  insensé
   Qui  t'a  jusqu'à  ce  point  cruellement  blessé?
   Ah!  mon  malheureux  fils!  Oui,  faibles  que  nous  sommes,                      85
   C'est  toujours  cet  amour  qui  tourmente  les  hommes.
   S'ils  pleurent  en  secret,  qui  lira  dans  leur  coeur
   Verra  que  c'est  toujours  cet  amour  en  fureur.
   Mais,  mon  fils,  mais  dis-moi,  quelle  belle  dansante,
   Quelle  vierge  as-tu  vue  au  bord  de  l'Érymanthe?                                    90
   N'es-tu  pas  riche  et  beau?  du  moins  quand  la  douleur
   N'avait  point  de  ta  joue  éteint  la  jeune  fleur!
   Parle.  Est-ce  cette  Eglé,  fille  du  roi  des  ondes,
   Ou  cette  jeune  Irène  aux  longues  tresses  blondes?
   Ou  ne  sera-ce  point  cette  fière  beauté                                                    95
   Dont  j'entends  le  beau  nom  chaque  jour  répété,
   Dont  j'apprends  que  partout  les  belles  sont  jalouses?
   Qu'aux  temples,  aux  festins,  les  mères,  les  épouses,
   Ne  sauraient  voir,  dit-on,  sans  peine  et  sans  effroi?
   Cette  belle  Daphné?....--Dieux!  ma  mère,  tais-toi,                            100
   Tais-toi.  Dieux!  qu'as-tu  dit?  Elle  est  fière,  inflexible;
   Comme  les  immortels,  elle  est  belle  et  terrible!
   Mille  amants  l'ont  aimée;  ils  l'ont  aimée  en  vain.
   Comme  eux  j'aurais  trouvé  quelque  refus  hautain.
   Non,  garde  que  jamais  elle  soit  informée...                                          105
   Mais,  ô  mort!  ô  tourment!  ô  mère  bien-aimée!
   Tu  vois  dans  quels  ennuis  dépérissent  mes  jours.
   Ma  mère  bien-aimée,  ah!  viens  à  mon  secours.
   Je  meurs;  va  la  trouver:  que  tes  traits,  que  ton  âge,
   De  sa  mère  à  ses  yeux  offrent  la  sainte  image.                                    110
   Tiens,  prends  cette  corbeille  et  nos  fruits  les  plus  beaux,
   Prends  notre  Amour  d'ivoire,  honneur  de  ces  hameaux;
   Prends  la  coupe  d'onyx  à  Corinthe  ravie;
   Prends  mes  jeunes  chevreaux,  prends  mon  coeur,  prends  ma  vie;
   Jette  tout  à  ses  pieds;  apprends-lui  qui  je  suis;                              115
   Dis-lui  que  je  me  meurs,  que  tu  n'as  plus  de  fils.
   Tombe  aux  pieds  du  vieillard,  gémis,  implore,  presse;
   Adjure  cieux  et  mers,  dieu,  temple,  autel,  déesse.
   Pars;  et  si  tu  reviens  sans  les  avoir  fléchis,
   Adieu,  ma  mère,  adieu,  tu  n'auras  plus  de  fils.                                  120

   --J'aurai  toujours  un  fils,  va,  la  belle  espérance
   Me  dit...'  Elle  s'incline,  et,  dans  un  doux  silence,
   Elle  couvre  ce  front,  terni  par  les  douleurs,
   De  baisers  maternels  entremêlés  de  pleurs.
   Puis  elle  sort  en  hâte,  inquiète  et  tremblante;                                  125
   Sa  démarche  est  de  crainte  et  d'âge  chancelante.
   Elle  arrive;  et  bientôt  revenant  sur  ses  pas,
   Haletante,  de  loin:  'Mon  cher  fils,  tu  vivras,
   Tu  vivras.'  Elle  vient  s'asseoir  près  de  la  couche,
   Le  vieillard  la  suivait,  le  sourire  à  la  bouche,                                130
   La  jeune  belle  aussi,  rouge  et  le  front  baissé,
   Vient,  jette  sur  le  lit  un  coup  d'oeil.  L'insensé
   Tremble;  sous  ses  tapis  il  veut  cacher  sa  tête.
   'Ami,  depuis  trois  jours  tu  n'es  d'aucune  fête,
   Dit-elle;  que  fais-tu?  Pourquoi  veux-tu  mourir?                                  135
   Tu  souffres.  On  me  dit  que  je  peux  te  guérir;
   Vis,  et  formons  ensemble  une  seule  famille:
   Que  mon  père  ait  un  fils,  et  ta  mère  une  fille!'

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2026

Вірш 1. "Сліпий чоловік " Андре Шеньє переклад

(переклад:  ямб  з  цезурою)

«Мій  Боже,  і  найсвятіше  місце  Кларосу,                              
Смінфейсе-Аполлоне,  -  всіх  вас  я  прошу,  
Не  дайте  згинути  сліпому  чоловіку»    
-Сліпий  попутник  так  в  богів  просив  ще  віку.  

Ішов  він  біля  лісу  весь  блідий  і  кволий,                                                      5
На  каменю  усівся,  зморившись  так  болем.  
А  пастухи  з  отарою  ішли  услід  в  затоку,    
І  пси-молоси  їх  всіх  уберігали  збоку.
Тож  чули  тоді  добре  молитви  й  спів  сліпого,  
Та  дуже  дивувались  вони  із  слів  старого.                                                10
-Хто  чоловік  цей  дивний?  –  тихенько  говорили,  
-  Сліпого  й  кволого  під  лісом  ми  зустріли.  
Живе  він  в  Піднебесній  імперії  -  це  видно!
Вдяг  вишуканий  одяг,  тримається  він  гідно.  
На  лірі  весь  час  грає  -  мелодія  лунає,                                                                15
Над  лісом  й  полем  пісня  аж  в  небо  злітає.  

Старий  почув  ті  кроки,  що  швидко  наближались,  
Сполоханий  він  трохи,  здавалось,  хвилювався.  
-Не  бійся  нас,  -  тихенько  сказали  незнайомцю,
-Адже  не  дуже  часто  ми  пісню  чуєм  цю.                                                      20
Мабуть,  чиїсь  небесні  виконуєш  ти  цілі,  
Й  сам  –  бог  із  Греції  котрийсь  у  цьому  тілі?!
Бо  відчувається  в  тобі  велична  сила,
Хоч  кволий  ти  на  вигляд  і  голова  вже  сива.
Якщо,  насправді,  смертний  та  бідний  чоловік,  -                            25
Боги  тобі  страждання  дали  на  весь  твій  вік.  
Твій  благородний  голос  –  подарок  від  богів,
А  вдень  заплющать  очі  при  світлі  вже  тобі.  

О  діти,  -  мовив  їм  -    слова  всі  ваші  мудрі,
І  міркування  ваші  говорите  розсудливо.                                                    30
Проте,  коли  ідеш  ти  у  незнайомім  краю,  
Якщо  зустрів  чужинця,  який  тебе  вітає,  
З  підозрою  відносишся  до  тих  його  ти  слів,  
Бо  думаєш:  образити  чужий  тебе  хотів.
Що  з  тебе  насміхається,  кепкує  і  глузує,                                                    35
Тож  добрих  слів  і  намірів  чужих  уже  не  чуєш.
Зустрівши  тут  нещасного  і  кволого  старого,
В  мені  побачили  ви  всі  небесного  святого.  
А  я  –  сліпий,  старий  та  дуже  хворий  чоловік,  
Літа  якого  втратять  земний  свій  скоро  лік.  
До  мене  прирівнятись  лиш  може  Фаміріс.                                                40
Бо  сину  музиканта  ще  не  присудять  приз.  
І  лиш  пісні  всі  Фебу  в  нас  гідні  визнання.
Та  бачу,  що  цікаве  вам  є  моє  походження.  
Давно  я  Анні  зданий  був,  як  Едіп  Евменіді.
Й  себе  я  не  карав  й  боги  мене  не  судять.                                                      45

-Візьми  собі  цей  одяг  теплесенький  із  шерсті,  
Нехай  тобі  додасться    якоїсь  трішки  радості.
І  пастухи  старому  кладуть  аж  на  коліна
Овечу  шкуру,  а  він  радіє  як  дитина.
Пшеничний  хліб  поклали  йому  мигдаль,  і  сир,                                  50
Маслини  апетитні  й  медовий  ще  інжир.  
Тож  їсти  є  вже  що  сліпому  і  собаці,  
Який  лежав  замучений  тут  біля  ніг  на  боці.  
Адже  обох:  старого  і  поводира–пса,  
Жорстоко  веслярі  прогнали  із  човна.                                                                  55

Зрадів:  -  О,  не  така  вже  й  моя  жорстока  доля,  
Голодним  не  лишила  мене  отут  і  голим.  
Спасибі  вам,  в  біді  мене  не  залишили.
Щасливі  ті  батьки,  що  вас  всіх  народили.  
Я  знаю,  що  всі  троє  ви  є  прекрасні  дітки,                                                    60  
До  мене  підійдіть  всі  -  мої  обнімуть  руки.    
Богам  я  дуже  вдячний:  зустрів  вас  на  дорозі,  
І  старця  ви  самого  не  кинули  в  тривозі.  
Коли  ще  був  я  зрячим,  то  мав  усі  чесноти,  
Тепер  несе  життя  до  острова  Делосу.                                                                    65
І  мрію,  що  знайду  на  нім  Латони-пальму,  
Яка  спасе  мене  далеко  так  від  дому.
І  біля  Аполлона  хай  далі  йде  життя,    
Ходитиму  щодня  до  кам'яного  вівтаря,
О,  Аполлоне!  Ти  -  великодушний  мудрецю!                                            70
Я  покладаюся  на  тебе  і  мудрість  твою.
Ти  Зевса  третє  дитя  є  від  матері  Лето,  
І  від  твоїх  очей  тут  нічого  вже  не  скрито.
Коли  рушаєш  йти,  здіймаються  скрізь  хвилі
І  піснею  дзвінкою  скрізь  ллються  у  приливі.                              75  



--Купці  взяли  з  Кіме  мене  тоді  з  собою.
Й  я  стішився  в  той  час  можливістю  такою:
У  подорож  піти  від  берегів  Карії,  
Й  відвідати  місця  всі  святі  у  Греції,  
Бо  саме  у  місцях  тих  моя  є  батьківщина,                                                80
Родилася  й  жила  там  уся  моя  родина.
А  в  мене  за  проїзд  в  той  час  не  було  грошей,  
Тож  висадили  там  на  берег  нехороші.  

-Адже  ти  -  музикант!  То  чому  ж  ти  не  співав?  
Ти  б  співом  там  своїм  розплатився  б  й  мандрував.                    85

-О,  дітки!  Голос  чистий,  легкий  як  в  соловейка
Не  втихомирив  ще  ні  разу  стерв'ятника,
А  грубі,  жадібні,  та  багаті  і  зухвалі
Чужого  ще  ні  разу  не  відчували  болю.  
Пішов  я  уперед,  назнаючи  куди,                                                                                  90
І  здалеку  я  слухав  десь  хлюпання  води,  
В  траві  далеко  десь  як  бекають  отари,  
Й  як  вітер  під  ногами  у  них  колише  трави.  
Свою  узяв  я  ліру  й  мої  вже  хворі  пальці,  
Всі  відтворили  звуки,  які  почув  я  вранці.                                                        95
А  ще  хотів  звернутись  тоді  по  допомогу
Я  зразу  ж  до  Юпітера  –  верховного  в  нас  бога,  
Але  почув  сердитий  я  голос  цих  собак,  
Подумав:  загризуть,  для  них    не  свій  -  чужак.  

-О,  батьку!  Наші  пси  загризли  б  хижаків:                                                100
Великих  левів,  тигрів  й  малесеньких  вовків,
Проте  напасти  так  ніколи  б  не  посміли
На  ту  людину,  що  торкається  до  ліри.  
За  ці  чудні,  величні  та  красномовні  звуки,  
Готові  цілувати  тобі  умілі  руки.                                                                              105

-Ті  варвари,  коли  сидів  біля  корми,
Співати  заставляли:  веселити  від  нудьги.  
Вони  із  музиканта  сміялися  старого,  
Зневажливо  і  зверхньо  відносились  до  всього.  
Проте  моє  уперто  вже  серце  там  мовчало,                                            110
І  ліра  затихала,  і  пальці  теж  не  грали.
Мого  і  співу,  й  голосу  вони  там  не  почули,  
Я  знав  тоді:  боги  мене  вже  не  забули.  
О  Кіме!  За  твоїх  синів  сказати  мушу:
Образили  Мнемосін  –  божественну  цю  музу.                                  115
Нехай  не  носять  ноги  таких  по  цій  землі,  
І  кануть  про  них  згадки,  й  імена  у  забутті.

-Ходімо  з  нами  жити  до  нас  у  наше  місто,
Адже  воно  красиве  і  кругом  усе  так  чисто.  
В  нас  бережуть  всіх  друзів  божественної  музи  -                          120
Ніколи  не  відчуєш  у  місті  ти  загрози.
Найкращі  будеш  їсти  ти  стави:  мед  й  вино,  
Забудеш,  що  з  тобою  до  цих  пір  десь  було.      
Посадять  на  бенкетах  у  срібному  сидінні
І  там  зіграєш  щиро  усі  свої  творіння.                                                                125
Якщо  ж  ти  у  дорозі  зіграти  нам  захочеш,
То  скажем:  Аполлон  -  ти,  а  він  усе  в  нас  може.    

Так,  дуже  хочу  з  вами…  Скажіть  мені  куди
Старого  ви  ведете  і  де  є  зараз  ми  ?  

-Це  місце  –  острів  Сірос,  -  найкраще  на  землі.                                  130  

-О,  Сіросе  гостинний!  Я  двічі  дякую  тобі!
Адже  прибув  нарешті  до  цих  я  берегів.
Сюди  я,  у  це  місце,  добратися  хотів.    
Бо  народився  тут  й  колись  тут  підростав.
Тож  згадував  частенько  його  і  пам’ятав.                                                      135
Тоді    малим,  ще  зрячим  був  і  знав  усіх  дітей,
Завжди  кругом  я  першим  біг,  багато  мав  ідей.  
Мені  були  цікаві  всі  битви  й  перегони,  
Я  побував  в  Корінфу,  і  в  Криту,  і  в  Аргосу.
Родючі  землі  бачив  у  берегів  Єгипту                                                                  140
І  подорож  зробити  я  планував  по  світу.  
Проходив  час  –  земля,  вік,  море  і  нещастя,  
Додали  і  притишили,  і  біль  мій,  і  завзяття,  
Осліп  і  захворів  я,  лиш  голос  залишився.
Співаю  як  цикада,  а  сам  десь  загубився.                                                      145
Візьму  у  руки  ліру  й  почну  я  із  богів,
Від  мешканців  Олімпу  цих  славних  берегів
Прославлю  я  Владику  верховного  землі:
Юпітере,  ти  –  Сонце,  що  знає  все  і  чує.
Річки,  земля  і  море  –  ти    скрізь  володарюєш.                                    150

Старий  співав  пісні  і  все  там  затихало,  
І  люди,  що  повз  йшли,  спинялись,  замовкали,  
І  пастухи,  забувши  про  всю  свою  отару,  
Вслухалися  у  звуки  ті,  не  відвівши  зору.  
Збирались  натовпи  людей:  все  більше  й  більше.                          155
І  німфи  поспішали  із  лісу  всі  скоріше.  
І  слухали  його  всі,  затамувавши  подих,  
Адже  не  чули  цих  пісень:  чарівних,  гордих.  
А  в  цих  піснях  було  усе:  вода  і  море,  
Річки,  ліси,  земля,  вогонь,  повітря  й  гори.                                              160
Спочатку  -  цар  божественний,  Олімп  і  небеса.  
Славив  Юпітера,  богинь,  мистецтва  та  міста,  
Кохання  вірне,  чарівнЕ  й  безмежну  ту  любов
До  світу,  що  сил  додає  із  витоків,  й  основ.  
Співав  він  також  про  сумне:  незгоду  між  богів,                            165
І  про  страшу  між  них  війну,  й  запеклі  ще  бої;  
Криваві  колісниці,  пил  стовпом  і  зброю,      
Копита  коней  поміж  тіл,  і  списи,  й  збрую;
Криваві  ріки  по  землі,  розбите  військо
І  новообраних  царів  в  містах,  що  близько;                                                170
Оратори,  закони  та  родючі  врожаї.    
Збирають  їх  селяни  і  ділять  між  своїх.  
А  вали  незатоплені,  оточені  з  боків,  
І  жертви,  що  вже  страчені,  в  священному  дворі,  
І  напади  смертельні,  та  голосіння  вдів,                                                            175
І  дочки  полонені,  й  волання  матерів.  
Були  пісні  і  радісні:  про  жито  і  жнива,  
Про  те,  як  зеленіє  весною  скрізь  трава,
Й  отари,  що  пасуться,  й  сільські  сопілкарі,      
І  збори  винограду  –  заслуга  трударів.                                                              180
А  потім  сильним  співом  накликав  він  вітри,  
Здійняти  в  морі  бурю,  у  скелю  щоб  зайти;
Страшну  накликав  бурю  топити  кораблі,  
А  ті  спішили  мимо,  минали  острови.  
Тож  дочок  ще  Нерея  позвав  він  із  води                                                        185
В  злочинний  берег  Стіксу,  й  всіх  мертвих  робудив:
Старі  самотні  люди,  й  стражденні  молоді,                                  
Й  маленькі  немовлята,  що  вмерли  на  зорі
В  малесенькій  колисці,  та  тихо  відійшли,  
Й  самотні  наречені,  що  шлюбу  не  взяли.                                                    190
На  берег  річки  Стіксу  прийшли  й  напівбоги,  
У  поле  асфоделю  збігалися  сюди.  

 Струмки,  ліси  і  гори,  й  каміння  на  землі,
Яке  створіння  сильне  стріпнуло  вас  усіх?  
На  Лемносі  у  кузні  умілі  ковалі,                                                                                195
Кували  павутини  легенькі  та  тонкі.
Залізні  павутини  –  це  пастки  Арахнід,
Венеру  ув’язнили  у  замкнутім  кільці.
Коли  Ніобу  горду,  дочку  святої  Фіви,
Спіймали  в  павутини,  у  цю  в’язницю  діви,                                        200
Едон  аж  просльозився,  сумний  і  невеселий,  
Бо  мачуха  прогнала  його  малим  з  оселі.  
Не  хтілося,  напевно,  щоб  поряд  з  нею  ріс:  
Лети,  ти  соловейку,  десь  під  самотній  ліс!  
Налив  він  для  героїв  у  келихи  вина                                                                    205
Й  могутній  непентес,  щоб  все  забуть  сповна.
Додав  молюск  ще  квітку,  для  мудрості  людей,  
Та  лотосом  розбавив  і  частував  гостей.  
А  смертні  смакували  і  зіллячко  пили,  
Й  тихенько  забували:  раніше  ким  були.                                                    210
Тоді  ж  ліси  Пенея  і  Осса,  і  Олімп
Побачили  як  кров’ю  бенкет  весільний  стік.
Були  на  тім  бенкеті  присутні  діти  хмар,  
Тож  вирвав  наречену  Тесей  із  рук  примар,
Бо  дикому  Евріту  тоді  б  і  не  дійшло,                                                              215
Він  випив  забагато  -  вже  було  все  одно.  
Кентаври  ж  намагались  украсти  молоду,
Пейрітой  –  наречений,  відчув  уже  біду.  
Мечем  він  замахнувся:  -    О,  зраднику,  постій!
Мене  ти  так  образив,  тож  буде  у  нас  бій!                                                220
І  битва  розпочАлась,  і  цар  Дріас  упав,  
Кентавра  розрубали  й  кров  бризнула  до  хмар.  
Гарячі  смолоскипи  на  дереві  були,  
Звалилися  на  землю  –  триматись  не  змогли.  
Кентавр  чотириногий…  Він  падає  й  кричить,                                  225
Не  зможе  вже  піднятись  і  вже  йому  не  жить.  
А  Несса  розвернувся  і  стіл  аж  повалив,  
Євагрія,  Кімелу  і  Перифаса  збив,  
А  Пиріфой    -  Петрея  і  Антимаху  вбив.
А  також  Кілларея,  а  з  ним  і  Макарея,                                                              230
Ті  ж  падали  донизу  –  мішалась  кров  з  землею.
Макарія  поранений  помститися  хотів,
Був  левами  прикрашений  раніш  із  трьох  боків,
Нагнувсь,  піднявши  скелю,  і  кинув  догори
У  вазу  величезну  із  бронзи    у  дворі.                                                                    235
І  ваза  розлетілась  уламками  на  друзки,
Попала  Біонору  на  голову  і  руки.  
Геракл  вбив  Біонора.  Піднятись  той  не  зміг,  
А  Геркулес  проворний  йому  в  тім  допоміг.  
Кентаври:  Кланіс,  Лікот,  Демолеон,  Ріфей,                                              240
Дістались  Геркулесу,  як  черговий  трофей.  
Ще  й  Еврінома  прагне  відбитися  в  бою,  
Бо  швидкість  відчуває  і  силу  ще  свою,
Удар  по  обладункам  –  і  Нестор  полетів…  
Там  Геліос  тікає  –  Крантор  його  зловив                                                        245
З  піднятою  рукою,  та  Евріома  вбив.
Й  об  клен  він  сучкуватий  сам  голову  розбив.  
Коли  ж  синок  Егея  –  непереможний,  злий,
Побачив  –  й  дуб  вогненний  із  вівтаря  вхопив,
З  жахливим  криком  звіра,  в  неприборканій  жазі,                              250
Він  кинувся  помститись,  зусиль  доклав  усіх.
Як  той  з  жахливим  криком  від  болю  закричав,  
То  дуб  синок  Егея  у  рот  йому  запхав.  
Вівтар  тепер  -    оголений.  У  полум’ї  усі.  
А  крики,  шум  і  стогін  несуться  по  землі.                                                          255

Про  все  це  красномовно  старий  в  піснях  співав,  
Священні  всі  мелодії  і  міфи  розказав.  
Всі  троє  діти  слухали  –  зворушені  до  сліз,
Захоплено  дивилися,  їх  радував  той  спів.  
Слова  усі  божественні,  лилися  з  його  вуст,                                                  260
Як  на  вершинах  пагорбів,  узимку  снігу  хруст.  
З  тією  чистотою  лилися  всі  пісні
І  люди  всі  раділи,  та  тішилися  всі.
Танцюючи  навколо,  з  ним  стежкою  ішли.
В  руках  зелені  гілки…  До  міста  так  дійшли.                                            265  
Просили  всі  старого:  -  Заходь,  з  нами  живи.  
Нам  будеш  за  пророка.  Тебе  люблять  боги.
Ти  будеш  нам  співати  усі  свої  пісні,
Про  тебе  слава  піде  далеко  по  землі,  
І  прийдуть  всі  послухати:  старі  і  молоді.                                                      270
Для  нас  всіх  розпочнеться  з  тобою  нова  ера  
Й  цей  день  нам  буде  свято    -  отримали  ГОМЕРА.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2026

Загинув боєць (Володимир Олександрович Варфоломєєв)

 [i]Володимир  Олександрович  Варфоломєєв

(15.07.1984  р.  –    21.07.2014  р.)  
Червоноіванівка  Дніпропетровської  області.  

Старший  солдат,  вогнеметник  93-ої  окремої  гвардійської  механізованої  бригади  Сухопутних  військ  Збройних  Сил  України  ,  військова  частина  А1302.
Загинув  в  бою  біля  селища  Піски  (Донецька  область).
 
[/i]


День  за  днем…  Дотепер  пронеслось  одинадцять  вже  ро́ків,  
Як  неждано  в  Донбас  увірвалась  проклята  орда.  
І  в  повітрі  витає  одненьке  словечко  «допоки?..»,  
І  коли  закінчи́ться  кров  ллятись  людська́,  й  ця  біда?  

Наш  Володя  загинув  іще  в  чотирнадцятім  році,  
Він  пішов  воювати,  адже  Україну  любив.  
Десь  душа  у  донецьких  полях  ще  витає  і  досі…
До  батьків  у  село  привезли́  хоронити  сюди́

Молодесеньке  тіло,  убите  страшною  війною,
І  тепер  під  гранітом  холодним  в  могилі  лежить.  
До  могили  стежина,  омита  гіркою  сльозою,
І  кругом  –  пустота,  і  лиш  тиша,  що  ридма  кричить.  

Десь,  ще  зрідка,  вгорі  галаслива  скреко́че  сорока,
Чи  змахне  ще  крилом  одинока  сова  уночі.
Тут  застряло  в  повітрі  болюче  те  слово  «допоки?..»  
Та  сльозою  виходить  в  промоклій  ранковій  росі.  

І  лиш  стяг  майорить  тут  у  відблиску  сірім  граніту,  
Та  лиш  вітер  гуляє  тихе́сенько  між  пелюсто́к,
Й  громовицею  біль  материнський  розносить  по  світу,
Та  моли́тву  за  душі  загиблих  несе  до  зірок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2026

Під Лисичанськом ( Артур Олександрович Пушанко )

[i]Артур  Олександрович  Пушанко  

(30.12.1993  р.  –  19.07.2014  р.)
м.  Житомир

Сержант,  командир  відділення  2-ої  аеромобільно-десантної  роти  1-го  аеромобільно-десантного  батальйону  95-ої  окремої  аеромобільної  бригади  Артур  Пушанко  з  перших  днів  став  учасником  антитерористичної  операції.  Спочатку  був  Крим,  потім  м.  Слов’янськ,  згодом  особовий  склад  перекинули  під  Луганськ.

Загинув  19  липня  2014  р.  у  бою  під  Лисичанськом  у  Луганській  області.  Разом  з  Артуром  загинули:  капітан  М.  Савченко,  солдат  Ю.  Ляпін,  солдат  О.  Клим  та  старший  солдат  М.  Бурлак.
Місце  поховання:  м.  Житомир,  Смолянське  військове  кладовище.
[/i]

Загинув  смертю  він  хоробрих
Під  Лисичанськом  у  бою.  
З  характером:  сміливим,  добрим,  
Завжди́  був  в  тонусі,  в  строю.  

Артур  умів  розвеселити
Та  підбадьорити  бійців,  
Умів  тако́ж  сепарів  бити,  
Від  нас  їх  вигнати  хотів.    

Під  Лисичанськ  з  Слов’янська  й  Криму
Прибув  із  досвідом  боїв.  
Відважним  він  був  командиром
Й  себе  у  битвах  не  жалів.

І  там,  на  підступах  у  місто,  
Собою  прикривав  бійців.  
Сепари  не  спинялись  лізти  –
Він  боронився  як  умів.  

Живим  Артур  не  повернувся  –
Не  дочекалися  батьки.
У  горі  тато  і  матуся…
В  зажурі  дні  пливуть  й  роки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055168
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2026

Ще досі нема (Едемов Ісмаїл Серверович)

[i]Едемов  Ісмаїл  Серверович

 (  6.02.1985  р.  –  18  .07.2014  р.)
Новоолексіївка  Херсонська  область.
Військовослужбовець,  командир  6  відділення  2  взводу  
спецпризначення  2  роти  Батальйону  «Донбас».  
Під  час  штурму  міста  Первомайськ  в  районі  АЗС  Ісмаїл  був  поранений  у  груди.  Санітар  Роман  Лашко  (на  псевдо  Марганець)  розпочав  робити  перев'язку,  але  сам  був  поранений  від  ворожої  міни.  В  цей  час  почалась  контратака  ворога,  що  потіснила  підрозділ  Едемова.  Відступаючи,  добровольці  на  псевдо  Куба,  Гром  і  Бісо  по  черзі  допомогали  Ісмаїлу  рухатись.  Але  в  один  з  моментів  бою  ця  допомога  зупинилась,  бо  Ісмаїл  вже  не  міг  рухатись.
Евакуаційна  група  на  БТР  на  місці  бою  тіла  Ісмаїла  Едемова  не  знайшла.  Залишились  батько  і  мати.
[/i]


Лише  в  сімдесятих  змогли  повернутись
Батьки  з  депортації  в  Крим,
Та  тільки  домівки  уже  не  вернути  –
Чужинці  заселені  в  дім.  

Поближче  до  Криму,  до  рідної  хати,
Селились  в  херсонські  степи.  
В  одному  селі  дім  змогли  збудувати  –
Дід  й  баба,  й  батьки  в  нім  жили.  

В  будинку  батьків  Ісмаїл  народився  -
Єдиний  синочок  в  сім’ї.  
У  школу  ходив  і  старанно  учився,  
Роки  тут  пройшли  молоді.  

Він  тільки  закінчив  лиш  строкову  службу,  
Як  вже  починалась  війна.
«Іду  захищати!»  –  на  мамину  просьбу
Сказав,  хоч  й  спиняла  вона.  

Він  був  командиром  відважним,  сміливим,  
Його  шанували  усі,  
Собою  завжди  прикривав  побратимів,  
Щоб  вижили  наші  бійці.  

Проте  під  час  штурму  з-за  стін  Первомайська  
Отримав  поранення  він.
Пропав  Ісмаїл  у  байраках  луганських  –
Ніхто  відшукати  не  зміг.    

Живого  чи  мертвого  –  досі  немає…
Все  мороком  вкрила  війна.  
Родина  надіється  і  виглядає..  
Кругом  лиш  –  суцільна  стіна.  

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2026

Вальс "Сніг, сніжок"

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=7jvBa8gL0wk[/youtube]



Скрізь  сніжком  білесеньким,
вдалині  й  близесенько,
розсипає  зимонька
чарівні  сніжиночки
і  ховає  стежечку
в  полотно-мережечку.  

 Приспів:

Сніг,  сніжок…
Сніг,  сніжок…  
Сніг,  сніжок,  хурде́лиця
по  дорозі  стелиться.
А  сніжок  –  пуши́ноньки,  
падають  сніжи́ночки.  

Чарівнице-зимонько,
білосніжна  дівонько,  
промети  доріженьку,  
щоб  ходили  ніженьки
по  вузькій  стежиночці,
де  живе  дівчи́нонька.  


 Приспів:

Сніг,  сніжок…
Сніг,  сніжок…  
Сніг,  сніжок,  хурде́лиця
по  дорозі  стелиться.
А  сніжок  –  пуши́ноньки,  
падають  сніжи́ночки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054640
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2026

Мама Артема (Артем Олегович Стриженко)

[i]Артем  Олегович  Стриженко    

(28  жовтня  1993  р.—  21  липня  2014  р.)  
Житомир,  уродженець  міста  Сватове  Луганська  області
Старший  солдат,  водій  –регулювальник  95-ої  окремої  аеромобільної  бригади.  Загинув  під  час  виконання  бойового  завдання  в  районі  м.  Лисичанськ  Луганської  області.
Місце  поховання:  м.  Житомир,  міське  кладовище.  
[/i]

Вона  тихенько  йшла  з  нічної  зміни
У  проблисках  ранкової  пори,
Скрізь  прохолода  обгортала  стіни
Будинків,  що  ховалися  в  двори.  

Тріпалось  серце  і  душа  тремтіла,  
І  відчувавсь  якийсь  легенький  щем.
Зайняв  неспокій  все  єство  і  тіло…
Не  сходив  з  думки  син  її  –  Артем.

Всю  ніч  постійно  набирала  номер,  
Та  телефон  уперто  так  мовчав.  
Його  слова  останні  йшли  у  спомин:
«Прийду  в  відпустку  скоро»  –  він  сказав.  

Надіялась,  чекала  і  раділа:
Вона  вже  обійметься  скоро  з  ним.  
Прийшла  додому,  на  дивані  сіла,  
Та  хтось  знадвору  в  двері  подзвонив.  

Відкрила  навстіж  й  наче  остовпіла  –
Військові  на  порозі,  та  не  син.  
Від  перших  слів  упала  і  зомліла…  
Вже  не  повернеться  синок  живим.  

Роки́  летять,  ятри́ть  душевна  рана...
Все  не  змири́ться  з  втратою  вона.  
Частенько  плаче  на  могилі  мама.  
Ще  досі  в  Україні  йде  війна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2026

Колядка "ДІВА СИНА НАРОДИЛА"

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MuzFuQhrHAg[/youtube]


У  кошарі,  де  ягнята,
Діва  мала  ночувати.  
Там  Ісус  малий  родився,
З  плоті  Діви  появився.

Народила  Діва  Сина
І  поклала  в  яслах  -  в  сіні.
Зірка  в  небі  засвітилась,
Вість  благу  всім  сповістила.  

Діву  Волхви  йдуть  шукати,
Сина  Божого  вітати.  
Янголята  скрізь  співають
І  Ісуса  прославляють.

Вже  Син  Божий  народився,  
Щоб  за  нас  всіх  заступиться.  
Ми  йому  всі  поклонімось  
Й  тихо  Богу  помолімось.    

І  Отцеві,  й  Духу,  й  Сину  –
Хай  спасе  нам  Україну!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053968
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2025

Сподівання матусі (Олександр Петрович Абрамчук)

[i]  Олександр  Петрович    Абрамчук

(12.02.1988  р.  –  14.07.2014  р.)      
Ковель  Волинської  області.
Старший  механік-водій-гранатометник  
51-ої  окремої  механізованої  бригади.
Загинув  14  липня  2014-го  під  час  переміщення
в  колоні  поблизу  села  Черемшине.  Бій  відбувся  вночі,  
військовики  бригади  дали  гідну  відсіч  терористам.  
Після  завершення  бою  почали  відхід  із  Черемшиного,
 але  терористи  пострілом  ПТРК  уразили  САУ  2С1.
 Тоді  загинуло  ще  двоє  солдатів  —  Ігор  Кантор  та
 молодший  сержант  Юрій  Трохимук,  2  зазнали  поранень.
По  смерті  залишилися  мама  Антоніна  Петрівна  (батько  помер,  коли
Олександру  був  1  рік)  та  сестра  Наталія.
[/i]


Плекала  надію  в  душі  й  сподівання,  
Що  скоро  синок  підросте
І  всі  оправдає  матусі  чекання:
Вторинний  він  шлях  прокладе,

Що  буде  для  мами  надійна  опора  –
Змужніє  юнацьке  плече.  
Та  зовсім  не  знала,  що  доля  вже  скоро
Стежину  із  шляху  зведе,

Й  невдовзі  зустріне  синок  на  Донбасі
Ту  двадцять  лиш  шосту  весну,    
В  якій  він  боротися  буде  відважно  –
Від  нас  проганяти  орду.  

Не  знала  матуся,  що  більш  не  побачить
Кровиночку  рідну  свою,  
Й  з  лицем  наймилішим,  ніжнішим,  юначим
Повісить  портрет  на  стіну.  

Його  привезуть  хоронити  у  Ковель,  
Як  липовий  цвіт  обпаде.
Зірвуться  із  вуст  у  матусі  два  слова:
–Де,  сину,  шукати  тебе?  

Виблискує  світлом  в  граніті  могила,  
Уся  у  барвистих  квітках,  
По  стежці  матуся  іде  до  дитини
І  біль  не  вщухає  в  роках.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2025

Василю Миколайовичу Романюку

Спішу  Ювіляра  в  цей  день  привітати,  
Здоров’я  міцного  й  літ  довгих  бажати.  
Хай  квітне  барвисто  життєва  дорога,  
Ідуть  стороною  журба  і  тривоги.  
Хай  успіхи  будуть  в  усіх  починаннях,
Збуваються  Ваші  всі  мрії  й  бажання.  
Хай  пташка  удачі  летить  до  Вас  в  руки,  
Тепла  Вам  й  турботи  дітей  та  онуків  –  
Підтримки  від  рідних  хай  буде  багато.
Хай  радість  частіше  заходить  до  хати.  
Із  нею  разом  хай  приходить  натхнення
Та  піснею  ллються  всі  Ваші  творіння.  


МНОГАЯ  І  БЛАГАЯ  ЛІТА  ВАМ,  ВАСИЛЮ  МИКОЛАЙОВИЧУ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2025

Sem Khaled - захисник України!

ЗВЕРНІТЬ  УВАГУ  НА  ПРОБЛЕМИ  БІЙЦІВ  !!!!  

https://www.facebook.com/profile.php?id=61583877219092

Sem  Khaled    -  захисник  України!

Sem  Khaled    -  студент,  з  Йорданії  хлопчина,  
Навчатися  приїхав  в  Україну.
Припав  всім  серцем  й  полюбив  простори,
Лани,  поля,  рівнини  і  діброви,  

Був  вражений  він  теплим,  щирим  словом
І  швидко  вивчив  українську  мову.  
Та  підла  раша  з  клятою  ордою
Прийшла  на  нашу  землю  із  війною.  

Не  довелося  хлопцеві  навчатись,  
Рішив  йти  Україну  захищати.  
Йому  боліла  ця  несправедливість,
Адже  побачив  сам  ординську  дикість.  

У  пеклі  був,  де  кров  лилась  рікою,  
Де  Темінь  й  Світло  б’ються  між  собою.  
І  ходить  смерть  навколо  всіх  кругами,  
Й  збирає  душі  вбитих  між  світами.  

Минула  Сема…  Значить:  пощастило  –  
Його  війна  не  знищила,  не  вбила,  
Лиш  довелось  прощатися  з  ногою…
Тепер  довіку  лишиться  з  одною.

Було  б  це  горе  –  зовсім,  не  бідою,  
Якби  не  залишився  сам  з  собою.    
Поранення.  Шпиталі.  Інвалідність.
Живий.  Тримається.  Не  втратив  гідність.  

Нема  грошей,  житла,  ні  документів  –  
Забрала  все  війна,  змогла  все  стерти.  
Один  на  світі  під  відкритим  небом
І  всім  плювати  на  його  потреби.  

Куди  не  рипнеться  –  відмови  всюди.
Кругом  –  лиш  черстві  та  байдужі  люди.
Й  насамперед,  плює  на  все  це  влада,  
Адже  у  них  свої  проблеми  в  Раді.

Щоденно  засідають  депутати,  
Рішають:  як  і  де  собі  урвати.  
Бюджет  розтягують  на  вибори,  дороги.  
Яке  їм  діло  до  бійця-небоги?!

Плювати,  що  в  бійця  нема  зарплати,  
Й  навіщо  пільги  ще  йому  давати?!
А  інвалідність  та  –  його  проблеми.
А  ні,  то  хай  рішають  волонтери.

Байдужі  їм  захисники  країни,  
Плювати    й  на  майбутнє  України.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2025

Герої не вмирають! (Ігор Федорович Каліберда)

[i]Ігор  Федорович  Каліберда

 (18.08.1970  р.  -    06.11.25  р.)
Іванопіль  Краснопільської  громади  Бердичівського  району.
Кулеметник  1-го  батальйону  територіальної  оборони  військової  частини  А7043.
Загинув  6  листопада  2025  року  під  час  виконання  бойового  завдання  біля  населеного  пункту  Мала  Токмачка,  Пологівського  району  Запорізької  області.
[/i]



Йому  було  п’ятдесят  п’ять,
Знайомі  «Федорович»  звали.
В  АТО  прийшлося  воювать  –
В  п’ятнадцятім  бійця  призвали.    

Він  мужньо  з  ворогами  бивсь,    
Набув  тоді  воєнний  досвід,    
А  потім  з  армії  звільнивсь
І  думав,  що  уже  назовсім.  

У  Іванополі    -  свій  дім,  
Сім’я,  робота  і  родина.
У  селищі  відомо  всім:
Добропорядна  він  людина.  

Була  повага  земляків,  
І  дружбою  з  ним  дорожили,  
Впродовж  прожитих  всіх  років,
Його  пораду  скрізь  цінили.

Удома  в  злагоді  жили,  
Любила  Таня  чоловіка,  
Помалу  діти  підросли:
Синок  Богдан  і  Вероніка.  

Та  увірвалася  війна
Повномаштабна    із  ордою,  
Скрізь  сіє  горе  й  смерть  вона,  
Мішає  кров  людську  з  землею.  

Його  призвали  на  війну
Й  знов  довелося  воювати,  
Від  нас  вигонити  орду
І  рідну  землю  захищати.  

Та  не  судилося  йому  
Вернутися  живим  додому...
Цю  звістку  гірку  і  сумну,
Вніс  в  Іванопіль  вітер  знову.  

І  чорним  каменем  згори
Звалилось  горе  на  родину,  
У  путь  останню  провели  
Бійця  –  захисника  країни.  

Хрест  на  могилі  височить  
І  вітер  прапор  розвіває…
Набатом  в  голові  дзвенить:
Бійці  -Герої  не  вмирають!

Тепер  у  війську  син  Богдан
Продовжить  батькову  дорогу,  
Де  дадуть  відсіч  ворогам
Й  здобудуть  нашу  перемогу.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2025

Загибель «Умара» (Артем Віталійович Нетруненко («Умар») )

[i]Артем  Віталійович  Нетруненко    («Умар»)  
(07.10.1989  р.  –  12.07.2014  р.)
м.  Луганськ

Солдат  24-ого  батальйону  територіальної  оборони  «Айдар».
12  липня  2014  р.  група  вирушила  на  завдання,  з  якого    вони  вже  не  повернулися.  
 Місце  поховання:  м.  Щастя,  Луганська  область.[/i]




Їх  чорна  Нива,  шарпана  війною,  
Спускалась  швидко  вниз  із  висоти.  
Той  шлях  звивався  змійкою  кривою,  
Та  знали  хлопці  як  його  пройти.  

Їх  п’ятеро  було  у  тій  машині:
«Кац»-командир,  «Валькарій»,  «Святозар»,  
«Умар»  та  «Нельс»  –  «секрет»  вони  повинні
Тихенько  встановити  для  сепар.  

Внизу,  неждано,  вже  на  розвороті,
Автомобіль  нарвався  на  фугас…
Що  підірвались,  здогадались  в  роті    –      
Вогонь  і  дим  здіймались  раз  у  раз.  

Всі  кинулися  рятувати  хлопців,
Проте  допомогти  вже  не  змогли.  
Машина    –  перекинута  на  боці,  
А  їхня  група…  Неживі  були.  

Двох  з  них  віднесла  вибухова  хвиля  –
Тіла  лежали  осторонь  в  траві,  
А  двох  бійців,  вже  мертвих  й  обгорілих,
Знайшли  в  машині  в  ранішній  порі.    

Між  них  Артем,  що  ледве-ледве  дихав…
І  хлопці  зрозуміли:  він  –  живий!  
Пульс  на  руці  ще  відчувався  стиха…
Гукнув  хтось  з  них:  -  Усі  сюди!  Мерщій!  

"Умар"  помер  у  польовім  шпиталі,
Бо  рани  несумісні  із  життям...
А  вдома  мати  з  бабцею  в  печалі,  
Чекали  на  повернення  бійця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2025

Спинився час (Сергію Івановичу Фелонюку)

[i]Пам’яті  двоюрідного  брата  
Фелонюка  Сергія  Івановича  присвячую
[/i]


Спинився  час…  І  стих  годинник…  
Він  більш  не  цокає  -    стоїть…
Думки  у  мареві  десь  линуть
Та  пустка  тишею  кричить.
Тобою  лишена  сорочка
На  кріслі  досі  ще  лежить.  
Піджак  на  вішалці  в  куточку,  
Що  ти  носив,  іще  висить.  
Усе  тут  так,  як  і  раніше
Було  в  хатині,  при  тобі.  
Подвір’я  стало  лиш  хмурнішим
Та  тусклим  відблиск  у  вікні.  
Все  небо  хмари  затягнули
Й  ліс  за  подвір’ям  -  спочива,  
Дерева  в  ньому  -  сірі,  мутні..
А    поміж  них  тебе  нема.  
Село  Медвідка  опустіло  –
Людей  побачиш  де-не-де.  
Стоїть  хатина,  похмурніла…  
Ти  більш  до  неї  не  прийдеш.  
Лише  сова  в  вечірній  тиші
Із  лісу  іноді  кричить…
Усе  тут  так,  як  ти  залишив….
Волає  пустка    -  не  мовчить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2025

Калита

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=wmckHzBmvxo[/youtube]


Їде,  їде  Коцюбинський
Зверху  хати  у  наш  двір.
Пан  господар  Калитинський
Зустрічає  тут  усіх,
Бо  сьогодні  калита,  
Він  її  оберіга.  

Приспів:
Калита,  калита  –
Це  рум'яна  смакота.  
Калиту  шнурком  підв'яжу,  
Хто  заходить  –  в  сажу  мажу.  
Я  нікого  не  впущу,
Хто  сміється  –  прожену.  
Калита,  калита  –
Це  рум'яна  смакота.

Зупиняйся,  Коцюбинський,  
Бравий  хлопець  молодець.  
Тут  в  подві́р'ї  Калитинський,  
А  ти  прешся  навпростець.
Це  тобі  -  не  сміхота,  
Не  для  тебе  калита.  

Приспів:
Калита,  калита  –
Це  рум'яна  смакота.  
Калиту  шнурком  підв'яжу,  
Хто  заходить  –  в  сажу  мажу.  
Я  нікого  не  впущу,
Хто  сміється  –  прожену.  
Калита,  калита  –
Це  рум'яна  смакота.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052745
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2025

Підірвались на міні (Віталій Анатолійович Михайлов)

[i]  Віталій  Анатолійович  Михайлов
(30.10.1982  р.  –  11.07.2014  р.)  
 Центральне  Миронівського  району
Київської  області.
Старший  механік-навідник  танка,  72-а  окремої
механізованої    бригади.
11  липня  2014  року  близько  19-00  години  його  танковий  
екіпаж  загинув  унаслідок  спрацювання  вибухового  пристрою,  
установленого  на  дорозі  по  маршруту  руху  військової  техніки  в
районі  села  Червонопартизанське  Свердловського  району  
Луганської  області.  
[/i]


В  липневі  дні,  медово-літні,
Ніяк  не  вписувавсь  в  пейзаж
Той  танк,  підірваний  на  міні,
Де  весь  загинув  екіпаж.

Трава  обвуглена  диміла,
Чадів  розплавлений  метал,
А  кров  з  розірваного  тіла
Сочилась  прямо  на  штурвал.  

З  котків  опорних  й  гусениці
Розкидані  кругом  куски,
А  танк  убік  перекосився,
Уверх  йшли  димові  клубки.

В  той  час  в  Центральному  в  хатині
Стріпнулась  пташечка  в  вікні
І  зойкнула  матуся:  «Сину!.
Кольнуло  в  серці  щось  мені…».

З  екрану  неслися  новини
Лиш  позитивні  у  етер,
Вона  ж  не  знала,  що  дитини
Більш  не  побачить  відтепер.  

Війна  забрала  й  забирає
Найкращий  наш  козацький  цвіт,
Та  Україну  не  здолає
Той  виродок,  що  у  кремлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2025

В душі гуляють заметілі

[i]Зима  у  кришталево-сніжних  ранках
Спустилась  памороззю  на  поріг.
Скрипучий  іній  в  проблисках  світанку
Печаль  несе  із  втомлених  доріг.  
В  душі  гуляють  сніжні  заметілі,
Але  вона,  на  подив,  ще  жива,  
Ще  кров  пульсує  в  зболеному  тілі  
Та  пісня  тихо  в  серці  ожива.  
Заграє  скрипка,  зморена  журбою,
І  закружляє  в  танці  білий  сніг.  
Зимове  танго  легкою  ходою  
Залишить  чистий  та  натхнений  слід.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2025

Промінець ліхтаря

Знов  розхристана  ніч  проповзла  крізь  шпарину
І  повисла  стіною  в  холоднім  вікні.  
Ліхтаря  промінець  ледь  торкнувсь  скатертини,
Розрізаючи  навпіл  всю  сірість  в  пітьмі.  

Освітивши  портрет  на  столі  у  куточку,  
Він,  затримавши  блискіт,  спинився  на  мить,  
Заколихані  думи  в  тугім  сповиточку
Розбудив,  щоб  не  спали  і  далі  біжить.  

Пострибав  по  стіні,  зачепивши  шпалери,  
Візерунків  орнаменту  тихо  торкнувсь.  
Ті  сховались  назад  у  задвірках  паперу,
Бо  меткий  промінець  їх  не  вабить  чомусь.  

Розвернувсь,  пострибав  по  холодній  підлозі,
Розрізаючи  тишу,  дійшов  до  дверей
Та  під  скрегіт  завіс  замигав  на  порозі,
Й  свій  поніс  він  вогонь  як  титан  Прометей.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2025

Боєць з позивним «Добрий» (Сергій Євгенович Кушнірук )

[i]Сергій  Євгенович  Кушнірук  («Добрий»)
(03.07.1969  р.  –  11.07.2014  р.)  
 Первомайськ  Луганської  області.  
Солдат,  розвідник  24-ого  батальйону  територіальної  оборони  «Айдар».
Загинув  11  липня  2014  р.  під  час  виконання  бойового  завдання  в  м.  Луганськ.
[/i]

Він  перше  хрещення  отримав  бойове  
У  Сумгаїті,  як  служив  у  війську
Давно,  в  вісімдесят  ще  восьмім…  Час  пливе
Й  набутий  досвід  став  потрібен  місту.  

Неспокоєм  тривожиться  весь  Первомайськ,
Скрізь  бандитизм  гуляє  по  Донбасу…  
Сергій  пішов  служити  в  «Беркут»  у  Луганськ
Й  не  зраджував  присязі  він  ні  разу.  

Тому  він  «Добрий»  мав  тоді  ще  позивний  –
Так  поза  очі  люди  охрестили,  
Адже  по  совісті  на  службі  він  чинив,  
Та  з  усіма  відвертим  був  і  щирим.      

В  той  час  навколо  себе  згуртував  людей,
Відкривши  охоронне  підприємство,  
Проте  вже  розгорявся  весь  Донбас  вогнем,  
Й  сепари  витворяли  скрізь  безчинства.  

Тому  пішов  служити  зразу  ж  у  «Айдар»,
І  захищати  гідно  Україну,  
Щоб  звідси  вигнати  московських  всіх  примар
Й  спокійно  щоб  жила  його  родина.  

Та  не  судилося  йому  прийти  з  війни,
А  вдома  троє  діток  і  дружина…
Назад  зустріли  батька  на  щиті  вони…
Вогнем  палає  досі  Україна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2025

Привітання Капралюк Софійці

Вітаєм,  маленька  красуне!
Тобі  вже  сьогодні  аж  -7  !  
І  серденько  щире  і  чуйне
Всміхається  зранку  усім.
 
Чекала  свої  іменини
І  день  цей  святковий  настав.
В  дарунок  цей  вірш  від  родини.  
І  кожен  тобі  побажав:

Було  щоб  щасливе  дитинство
І  сяяла  радість  в  очах,  
Щоб  квіти  яскраво-барвисті
Встеляли  твій  зоряний  шлях.  

Щоб  казка  і  диво,  і  феї
Тобі  відкривали  цей  світ,  
Пізнань  щоб  відкрилися  двері,  
Й  до  знань  шлях  легенько  проліг.  

В  дорозі  зустрілись  щоб  люди
Лиш  добрі  тобі  на  путі,  
Які  би  підтримали  всюди,  
Та  були  відкриті,  прості.  

Зростай  та  радій,  веселися,  
Рідненьку  сестричку  люби,    
Та  слухайся  маму,  учися,
В  любові  зростай  і  живи.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2025

З Ювілеєм! Андрію Васильовичу Мартиненку (Амадею)

[i]Шановний  Андрію  Васильовичу,  вітаю  Вас  з  ЮВІЛЕЄМ!
Міцного  здоров'я,  щасливих  позитивних  емоцій,  достатку,  родинного  затишку  і  тепла,  побільше  приємних,  радісних  моментів  у  Вашому  житті.    [/i]

Сімдесят  п’ять…  
Сімдесят  п’ять!  
Це  багато,  а  чи  мало?  
Хоч  й    літа,  летять,  летять…
І  всього  в  житті  бувало…
Та  життєві  всі  роки  
Вдень  зустрілись  на  дорозі
Й  поєднались  залюбки
В  Ювілей.  
І  на  порозі  
З  ночі,  може  ще  з  вечері,  
Тихо  стукають  у  двері:
-Відкривайте,  ми  до  Вас
В  цей  святковий,  гарний  час,
Вас  вітати,  Амадею,    
З  цим  прекрасним  Ювілеєм.  
Тож  вітаємо,  Маестро,  
Наш  шановний  Соловейку!  
Нехай  змовкнуть  всі  оркестри,  
Бо  пісні  летять  з  серденька.  
Серце  Ваше  –  це  криниця
Із  джерельної  водиці,  
Та  наповнене  коханням,
І  яке  щоденно,  зрання
Всьому  світу  по  краплині  –
І  старому,  і  дитині
Ви  з  любов’ю  роздаєте
Бо  для  цього  Ви  й  живете.  
Вам  бажаємо  добра,  
Щастя,  радості  тепла,  
Щоб  весняна  лиш  пора  
В  серці  Вашому  жила.  
Вам  бажаємо  наснаги,  
Сил,  енергій,  позитиву,  
Щоб  удача  разом  з  Вами
Йшла  на  стежечку  життєву.  
Від  людей  усіх  пошани,
Від  дітей  Ваших  уваги,  
Вдячних  щирих  читачів,
Й  радих  співу  слухачів.  
Нехай  ллється  пісня  з  серця
Й  вдаль,  за  обрій  аж  несеться.  
Й  ще  багато  щоб  років
Неслась  світом  пісня  й  спів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2025

Відважний боєць (Юрій Леонтійович ОЛІФЕРЧУК)

[i]  Юрій  Леонтійович  Оліферчук  

 (30.10.92  р.  -  11.07.14  р.)  Рівне.
Мешкав  у  селі  Березовий  Груд  Лугинського  району  Житомирської  області.  

Солдат,  розвідник-снайпер  30-ї  окремої  механізованої  бригади
Сухопутних  військ  Збройних  Сил  України  (військова  частина  А0409,
місто  Звягель  Житомирської  області).
11  липня  2014  року  у  районі  міста  Олександрівськ  Луганської  міської  ради  
колонна  українських  військ,  у  складі  якої  знаходився  солдат  Оліферчук,
потрапила  у  засідку  терористів.Противник  захопив  військову  техніку.
Солдат  Оліферчук  особисто  керував  розвідувальним  відділенням  при
відбитті  військової  техніки  Під  час  бою  загинув.
[/i]

«Дитина  ця  від  Бога»  –  говорила
Всім  перша  вчителька  Юрка,  –
Така  слухняна,  ввічлива  і  мила,
І  товариська,  й  говірка.  

Відмінно  в  школі  линуло  навчання
Та  лідером  у  класі  був.    
Допомагав  батькам,  на  їх  прохання,  –
Ні  разу  просьбу  не  забув.  

Тож  Юра  наш  до  знань  тягнувся  вперто
І  слухав  вчительських  порад.
Був  старший  брат,  який  вже  став  студентом,  
А  з  менших  ще  –  сестричка  й  брат.

Щоб  йти  навчатись  Юрі  після  школи,
То  це    –  сутужно  для  сім’ї,  
Рішив  йти  в  армію,  а  звідти  скоро
Піде  у  виші  він  свої.

Коли  він  строкову  закінчив  службу,
То  увірвалася  війна
Й  на  Схід,  в  буремні  дні,  в  годину  слушну,  
Його  вже  доленька  вела.

«Я  не  піду  –  то  піде  хто  на  захист?!»  –
Сказав  тоді  матусі  він.
Донбас…Вогонь,  дим,  вирви,  сморід,  куль  свист  –
Змішались  вкупі  на  війні.    

Наш  Юра  був  сміливим  і  відважним,
Гнав  звідси  мужньо  ворогів,
У  бій  із  ворогами  йшов  безстрашно,
Звільнити  землю  він  хотів.    

В  той  день  колону  нашу  обстріляли    
З  засади  кляті  москалі,    
Забрали  техніку...  Й  назад  звільняли
Її  від  ворога  бійці.  

У  тім  бою  він  став  за  командира
І  хлопці  слухались  завжди.
Був  з  усіма  -  прямий,  відвертий,  щирий
Та  знав,  як  орків  обвести.  

Не  повернувсь  боєць  з  війни  додому,  
Віддав  життя  своє  за  нас,  
Щоб  люди  всі  змогли  радіти  знову,  
І  краще  жити  в  мирний  час.  
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2025

Золоте весілля ( Таня Гедз. Сватам)

В  родиннім  колі  за  столом
Зібрались  діти  ув  оселі,
Щоб  святкувати  всі-гуртом
Сьогодні  ЗОЛОТЕ  ВЕСІЛЛЯ.  

І  цей  прекрасний  Ювілей
В  сватів:  Марії  й  Олексія.  
Адже  не  звали  ви  дітей
Раніш  -  на  перше  ще  весілля.  

Тепер  сидять  за  цим  столом  
І  ваші  діти,  і  онуки,  
Віншують  щастям  і  добром,  
Й  обом  вам  вдячні  науку.  

Піввіку  разом  вдвох  у  парі
Рука  об  руку  йшли  завжди.
Ділили  дні  сумні  та  гарні,
І  хліб,  і  чашечку  води.  

Ви  разом  звили  ще  кубельце,
Й  сімейне  вогнище  у  нім,  
Удвох  садили  і  деревця
В  саду  родинному  своїм.  

Ростили  діточок  маленьких
І  докладали  всіх  зусиль,  
Щоб  ваші  крихітки  гарненькі  
Зросли  порядними  людьми.  

Вам  все  вдалося,  все  зуміли,
Як  кажуть:  Крим  і  Рим  пройшли.  
Тепер  усе  щоб  ми  хотіли,  
Щоб  ви  себе  поберегли.  

Тож  поживіть  тепер  для  себе,  
Для  свого  блага  і  добра.  
Хай  діти  платять  за  потреби  -
Відпочивати  вам  пора.  

Пора  на  море,  в  санаторій,  
І  в  Буковель,  і  за  кордон,
Щоб  не  застала  вдома  старість
Вас  кожен  рік  –  в  любий  сезон.  

Тож  будьте  молоді  й  здорові
Та  енергійні  повсякчас.
Нових  ідей,  досягнень  нових.
Хай  успіх  йде  до  вас  щораз.  

Підтримки,  злагоди  й  кохання,
Й  надалі  в  вашому  житті,  
Стосунків  теплих,  піклування,  
Й  всього,  що  є  в  вас  на  меті.  

Як  двоє  в  небі  голубів,  
Ви  одне  одного  любіть,
Та  ще  піввіку  –  більш  сто  років
У  парі  разом  проживіть.    
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2025

Маркуші

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0vUt61gWhNc[/youtube]



В  Маркушівських  пшеничних  полях
Загубились  стежки  із  дитинства:
В  босоногих  дитячих  роках,  
У  веселках  яскраво-барвистих.  
   
Приспів:
Маркуші,  Маркуші,  Маркуші,
Ви  -  прабатьківська  роду  колиска.  
Ви  -  назавжди  у  серці,  в  душі.  
Йдуть  шляхи  до  вас  здалеку  й  зблизька.  

Приїжджав  у  село  я  не  раз,  
Де  в  квітучім  садочку  хатина,  
Де  матуся  чекала  весь  час
На  повернення  рідного  сина.    

Приспів.

Пролітають  життєві  роки,  
Я  назавжди  вернувся  додому.  
Відійшли  в  засвіти  вже  батьки,
Підростають  онуки  в  самого.  

Приспів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051383
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2025

Привітання ( Олесі Богач)

Хай  збудуться  мрії,  всі  плани  й  надії,  
Здобутків  великих  й  висот,  
Хай  успіх  й  удача  рішають  задачі,  
Проблем  щоб  не  було  й  турбот.  

Хай  радість  і  втіха,  теплом  обігріта,  
Йде  поряд  завжди  по  шляху.  
Хай  впевненість  й  віра,  та  усмішка  щира,  
Торує  стежки  на  віку.  

Тож  будь  же    -  красива!  І  завжди  –  щаслива!
Підтримки  від  близьких  й  рідні.  
Іди  –  не  спиняйся,  завжди  усміхайся,  
Подяки  від  доньок  й  синів.  

Всіх  благ  тобі,  мила!  Хай  Бог  дає  сили,  
І  Матінка  Божа  згори
Тебе  захищає  й  завжди  вберігає
На  довгі-предовгі  роки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2025

Привітанння ( Миколі Капралюку, Анні Капралюк )

[b]Миколі  Капралюку[/b]

З  днем  народження  щиро  вітаєм
І  бажаєм  тобі  у  цей  день
Перш  за  все  –  це  здоров’я  без  краю,  
Щоб  тобі  прибувало  щодень.  

Ми  бажаємо  сил  і  терпіння,
Днів  спокійних  і  тихих  ночей,  
Друзів  поряд  відважних,  надійних,  
Задля  тебе  готових  на  все.

Позитиву  тобі  й  оптимізму,  
Ну  і  радості,  звісно,  в  душі,  
Щоб  в  ці  дні:  і  буремні,  і  грізні,  
Серце  тихо  співало  в  тиші.  

Хай  твій  Ангел  завжди  буде  поряд,  
Не  відходить  від  тебе  й  на  мить.  
Й  береже  від  поранень  та  болю,  
І  тримає  за  руку  щомить.  

Нехай  вкриє  святим  омофором  
Боже  Матінка  з  неба  тебе
І  щомиті,  щодень,  в  кожну  пору,  
Вона  завжди  тебе  береже.  
 
Хай  Господь  наділяє  любов’ю,  
І  багато  життєвих  років,  
Нехай  успіх  крокує  з  тобою,  
Й  мрії  збудуться  ті,  що  хотів.  


***********************************

 [b]  Анні    Капралюк[/b]

Щиро  вітаєм,  щиро  бажаємо,  
Спокою  в  світі  й  душі,  
Хай  лихоліття,  що  зараз  маємо
Серце  не  рве  уночі.
Хай  всі  тривоги  ідуть  стороною,  
Думи  не  давлять  згори,  
Хай  всі  молитви,  послАні  тобою,  
 В  небі  почують  боги.  
Тож  не  здавайся,  твердо  тримайся,  
Будь  для  синів  за  взірець.
Мама  Героїв!  Синами  пишайся.  
Кожен  із  них  -    молодець!
Хай  все  минеться,  хай  обійдеться,  
Стихнуть  бої  на  війні
Й  всі  три  синочки  додому  вернуться.  
Витримки,  люба,  тобі!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2025

Везли в Новояворівськ (Тарас Ігорович Мисик)

[i]Тарас  Ігорович  Мисик
(10.04.1984  р.  -  11.07.2014  р.)  

 Новояворівськ  Львівської  області  Яворівський  району.
Військовослужбовець  24-ої  окремої  механізованої  бригади.
Загинув  11  липня  2014  р.  під  час  обстрілу  бойовиками  з
 РСЗВ  "Град"  у  4:30  ранку  базового  табору  біля  
с.  Зеленопілля  Луганської  області.[/i]

Удома  син,  батьки,  дружина
Чекали  рідного  з  війни,  
Дзвонив  частенько  до  родини
Й  дзвінками  тішились  вони.  

Вслухались  в  кожне  тихе  слово,  
У  кожен  шерхіт,  кожен  звук,  
Мов  зможуть  дати  допомогу,  
Як  вловлять  десь  біду  на  слух.  

Проте  біда  –  не  за  горами,  
Тихцем  ступала  на  поріг
І  чорне  горе  із  сльозами
З  далеких  сунуло  доріг.  

Не  знали,  що  живим  ніколи
Не  повернеться  вже  Тарас,  
Що  гіркота  з  нестерпним  болем
В  душі  ятритиме  весь  час.  

Його  везли  в  Новояворівськ…
Він  повертався  на  щиті.  
В  жалобі  в  Львові,  в  Яворівську
Та  в  рідному  містечку  всі.  

В  Алеї  пам’яті  Героїв  
Його  світлина  між  бійців,  
Які  загинули  за  волю,  
За  незалежність  земляків.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2025

16 років. ( Максиму Фелонюку)

Вітаємо  Максима  із  16-річчям!

16  літ  тобі  уже  сьогодні!
Прийми  вітання  від  рідні.  
Хай  плани  збудуться  Господні,  
Які  призначені  тобі.  

Нехай  міцніють  дужі  крила,  
Щоб  завжди  витримав  політ,  
Хай  розкриваються  вітрила
Човна,  що  понесе  у  світ.  

Хай  доля  буде  милостива
На  твій  увесь  життєвий  шлях,  
Дорога  легкою  й  щаслива,  
Та  радість  сяє  у  очах.  

Тож  будь  сміливим  і  хоробрим,  
Та  впевнено  йди  до  мети,  
І  життєрадісним,  і  добрим,
Щоб  зміг  добро  у  світ  нести.    

Хай  успіх  буде  в  починаннях,  
І  шлях  легким  до  всіх  висот,  
Щоб  жив  в  любові  та  коханні,  
І  гідним  шани  та  чеснот.  

Хай  завжди  будуть  поряд  друзі,  
Які  підтримають  завжди,  
Щоб  дні  не  йшли  у  смутку  й  в  тузі,  
А  цілий  рік  квітки  цвіли.

Нехай  фортуна  посміхнеться  
Тобі  в  житті  й  не  один  раз,  
Нехай  тобі  усе  вдається…
В  щасливу  путь!  У  добрий  час!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2025

Про Василя (Василь Сергійович Косенко)

[i]              Василь  Сергійович    Косенко
                     (03.06.93  --  11.  07.  2014)
                   Багате  Дніпропетровська  область.

Солдат,  стрілець-помічник  гранатометника  39-ого  батальйону  
територіальної  оборони  ''Дніпро-2''.
Загинув  11  липня  2014  року  в  результаті  обстрілу  блокпосту  в
 районі  села  Многопілля  Амвросієвський  району  Донецької  області.
[/i]


Василь  в  Багатому  родився,
Та  доля  —  бідна  і  гірка.
У  двадцять  літ  вік  закінчився
Й  не  стало  хлопця-козака.  

Чому  ж  так  різко  обірвалась
Життєва  стежка  Василя?!
Війна  на  сході  загорялась
І  горе  сунуло  здаля.

Йшов  у  АТО  він  добровольцем,
Край  боронити  свій  хотів…
А  ріс  веселим  добрим  хлопцем,  
Собак  і  кішок  всіх  жалів.  

Їх  підбирав  і  ніс  додому,  
Виходжував  і  лікував,  
А  потім  друзям  і  знайомим
Утримувати  роздавав.  

Пішов  у  технікум  зі  школи
І  службу  строкову  скінчив,
Чужим  скрізь  переймався  болем,  
В  повазі  був  у  земляків.

І  всі  знайомі  добре  знали,  
Що  допоможе  без  вагань,  
Якщо  питали:  «Як  же  справи?»,
Відповідав  усім:  «Вогонь!».  

«Не  можу  я  лишитись  вдома,  
Як  друзі  гинуть  на  війні…»  -
Сказав  такі  слова  він  мамі  ….
Вже  не  побачив  більш  рідні.  

Загинув  хлопець  в  Многопіллі  
Під  шквальним  ворога  вогнем,
Віддав  життя  і  став  Героєм.  
Козацький  дух  його  не  вмер!  


 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2025

Пам’ятний знак (Олексій Григорович Заїка)

[i]  Олексій  Григорович  Заїка

(24.02.1992  р.  –  04.07.2014  р.)  

Старший  солдат,  гранатометник  93-ої  окремої  механізованої  бригади.
Загинув  4  липня  2014  року  біля  с.  Новоселівка  Перша  Донецької  області  під  час  нічної  танкової  атаки  бойовиків  на  один  з  блокпостів  ЗСУ,  яка  велася  з  декількох  напрямків  одночасно.  Разом  з  Олексієм  загинули  підполковник  В.  Мамадалієв,  старший  солдат  Д.  Шевченко,  старший  солдат  А.  Крилов,  старший  солдат  О.  Савенков,  старший  солдат  Д.  Чабанов  та  старший  солдат  Р.  Рущак.[/i]



Знак  пам’ятний  тихо,  в  німому  мовчанні,  
Нагадує  людям  про  подвиг  бійців.
І  запал  тут  вітру  спинився  в  чеканні  –  
У  полі  шуміти  ніяк  не  посмів.  

Відблискують  літери  в  сонячнім  світлі  
У  прізвищах  наших  відважних  синів,
Що  закарбувались  в  холоднім  граніті  
Як  відголос  грізних,  запеклих  боїв.  

Стояв  тут  блокпост  українських  військових,
В  дозорі  бійці  в  той  день  службу  несли.
Здавалось,  не  буде  диверсій  ворожих  –
Близенько  до  них  москалі  підійшли.  

Устигли  сепари  своїм  передати,
Де  зараз  знаходяться  наші  бійці,  
І  перш  чим  по  них  почали  ті  стріляти,  
Бандитів  помітив  тоді  Олексій.  

Усіх  попередив  своїх  побратимів,  
І  цим  уберіг  він  багато  життів.
Проте  сам  не  встиг  заховатися  з  ними
І  смертю  хоробрих  тоді  він  поліг.  

Стоїть  Новоселівка  Перша  в  Донбасі,  
Хоч  досі  стріляють  по  ній  вороги,
І  пам’ятний  знак,  уцілілий  у  часі,
Бійців  імена  збереже  на  віки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2025

Під вікном широким

[youtube]https://www.youtube.com/shorts/KKrootWv9mc[/youtube]




Виконує  Андрій  Марусін

 Сover  (кавер-версія)
Слова  Ольги  Калини

ПІД  ВІКНОМ  ШИРОКИМ

Під  вікном  широким,  
Під  вікном  високим  
Вишня  білосніжна  зацвіла.  

До  цієї  вишні  
Й  хати  на  узвишші
Стежка  козаченька  привела.  

За  ворота  гляне,  
У  вікно  загляне  –
Чи  нема  дівчиноньки  ніде  ?!

ПрОйде  по  дорозі,  
Спиниться  на  розі,  
І  назад  до  вишеньки  іде.  

Ой,  біленька  вишне,
Чи  дівчИна  вийшла,
Чи  мене  чекає  край  вікна?

Серце  аж  тріпоче,  
Вискочити  хоче  …
Йде  до  неї  стежечка  одна.  

Будем  до  світанку
Ми  удвох,  Наталко,
Зорі  рахувати  угорі.  

Білосніжну  вишню
У  вечірній  тиші
Явір  приголубить  у  дворі.  

Під  вікном  широким,  
Під  вікном  високим  
Вишня  білосніжна  зацвіла.  

До  цієї  вишні
Й  хати  на  узвишші
Стежка  козаченька  привела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050572
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2025

Він житиме в спогадах (Вадим Анатолійович Танцура)

Вадим  Анатолійович  Танцура
(18.06.1975  р.  –  03.07.2014  р.)

Прапорщик  міліції,  тимчасовий  виконувач  обов'язків  інспектора  
дорожньо-патрульної  служби
 ДАІ  МВС  України,  ДАІ  міста  Донецька.

Розстріляний  двома  невідомими  у  камуфляжній  формі  
поблизу  транспортної  розв'язки  на  перетині  вулиць  
Артемівської  та  Гірничої  в  Куйбишевському  районі  
міста  Донецька.


Буремні  дні...  Вирує  місто…
Незрозуміло:  свій  –  чужий.
І  безпорядкам  скрізь  затісно…
Донецьк  у  натовпах  –  лихий!

Заходять  в  місто  невідомі,
Підбурюють  кругом  людей.
Усім  вже  не  сидиться  вдома…
І  лиш  чекай  лихих  вістей.

Одні  стоять  за  Україну,
А  інші  просять:  «путін  йди!».
Немає  настроїв  єдиних  –
Так  недалеко  до  біди.

І  загорівсь  вогнем  пекельним
У  цьому  розбраті  Донбас.
Війна  прийшла  з  мечем  смертельним,
Тож  боронити  землю  час.

Вадим  із  хлопцями  на  службі,
За  перехрестям  на  мосту,
І  між  собою  в  щирій  дружбі,
В  той  день  стояли  на  посту.

Коли  ж  з’явились  невідомі,
Підозри  виникли  до  них,
Бо  ті  у  камуфляжній  формі...
Раніш  не  бачили  таких.

Проте  не  встигли  і  спитати,
Як  ті,  схопивши  автомат,
Бездушно  почали  стріляти,
І  хлопці  впали  всі  підряд.

Миттєва  смерть  прийшла  раптово,
Бо  розстріляли  їх  в  упор.
І  хлопці  не  були  готові,
Тож  учинився  цей  терор.

Вадим  загинув  героїчно,
Собою  прикривав  Донбас.
В  серцях  та  спогадах  навічно
Він  буде  жити  серед  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2025

Його убили (Михайло Ігорович Симаков)

 Михайло  Ігорович  Симаков
(18.02.1978  р.  –  03.07.2014  р.)
                 м.  Луганськ

Старший  сержант  міліції,  інспектор  дорожньо-патрульної  служби  дорожньо-патрульної  служби  ДАІ  МВС  України,  ДАІ  міста  Донецька.  Розстріляний  двома  невідомими  у  камуфляжній  формі  поблизу  транспортної  розв'язки  на  перетині  вулиць  Артемівської  та  Гірничої  в  Куйбишевському  районі  міста  Донецька.
Посмертно  нагороджений  орденом  «За  мужність»  III  ступеня.


Два  невідомих  в  камуфляжній  формі
Михайла  розстріляли  на  посту,
Бо  не  вступав  з  сепарами  у  жорна
Та  денеер  не  визнав  як  таку.  

За  те,  що  він  був  щирим  українцем  
Й  безмежно  так  любив  свій  рідний  край,  
Та  не  хотів,  щоб  йшов  в  Донбас  чужинець
І  землю  в  нас  собі  не  відбирав.  

За  те,  що  вірний  він  своїй  присязі:
Служити  Україні  присягав.  
І  між  колег  завжди  був  у  повазі
Й  людей  простих  в  Донецьку  захищав.  

Та  з  кожним  днем  все  більш  згущались  хмари,  
Зі  всіх  сторін  напливом  йшла  орда,  
Доносились  з  полів  гучні  удари…
Ніхто  й  не  знав,  що  йде  страшна  біда.  

Ніхто  й  не  думав:  прийде  ще  надовго
І  розіллється  горем  навкруги,    
Та  не  жалітиме  уже  нікого  –
Війна,  що  розтягнеться  на  роки.

Михайла  вбили  підло  і  жорстоко
У  центрі  міста  наглі  вороги.
Проте  любов  до  України  й  волі
Убити  в  нім  сепари  не  змогли.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2025

Йому було двадцять два (Петро Степанович Василиха )

Петро  Степанович    Василиха  
(17.05.1992  р.  –  11.07.2014  р.)  
Дрогомишль  Львівської  області  Яворівського  району
Боєць  24-ої  механізаваної  бригади  імені  Короля  Данила  Галицького.
Загинув  11  липня  2014  року,  захищаючи  територіальну  цілісність  України,  під  час  снайперського  обстрілу  блок-посту  в  районі  с.  Благодатне  Артемівського  району  Донецької  області.


У  двадцять  два  Петра  уже  не  стало  –
Боєць  в  АТО  загинув  на  війні.  
Вділила  доля  літ  йому  замало…
Що  встиг  побачить  хлопець  у  житті?!

Зростав  у  дружній,  люблячій  родині,
Де  батько,  мати  й  два  брати,
Де  в  безтурботного  дитинства  плині
Зміг  непомітно  швидко  підрости.  

Закінчив  школу  і  здобув  освіту,  
Та  працювати  довго  не  прийшлось:
Призвали  в  армію  наступного  вже  літа...  
Тож  боронити  край  свій  довелось.

Війни  початок.  Хоч  й  АТО  назвали.  
Проте  вже  ворог  нищив  наш  Донбас.
Напав  зненацька  –  ніби  заблукали...
Та  й  Крим  анексували  на  той  час.  

Петро  -  сміливий,  мужній  і  відважний,
Ще  зовсім  юний,  молодий  боєць,
Був  на  позиціях  кмітливим  і  уважним,  
Для  побратимів  –  завжди  за  взірець.  

Та  не  судилось  хлопцеві  додому  
Прийти  живим  із  клятої  війни.  
А  мати  ждала  і  молилась  Богу
Під  образами:  «Боже,  поверни..».  

Бійця  додому  везли  хоронити
Як  липи  починали  лиш  цвісти...
І  весь  Дрогомишль,  сльозами  вмитий,  
Героя  проводжав  у  засвіти.

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2025

Заплакана осінь

Заплакана  осінь  невпинно
Вмиває  земельку  дощем.
І  настрій  гнітить  депресивний,  
Вганяє  у  серце  біль  й  щем.  

Постійно  дрібненькі  краплини
Все  ллються  і  ллються  згори.  
У  сірім  жупані  долина
Й  гуляють  холодні  вітри.  

Скажи:  «Ти  чом,  Осене,  плачеш,  
Світ  білий  вмиваєш  слізьми?
Усі  потьмяніли  -  не  бачиш,  
Яскраві  твої  кольори?».
 
А  Осінь  мовчить  –  не  говорить,  
Риданням  немає  кінця.  
Вже  стільки  зібралось  в  нас  горя,  
Що  плаче  і  осінь,  й  земля.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2025

З Ювілеєм! (Сергію Івановичу Фелонюку)

Вітаємо,  брате!  
Здоров’я!  
Здоров’я  міцнОго  тобі!
Хай  Бог  всемогутній  рукою
Всі  болі  загоїть  твої.

Розгладить  душевні  всі  рани,  
Неспокій  увесь  прожене,  
Та  сил  додає  і  наснаги,  
І  зАвжди  тебе  береже.  

Хай  Янгол-Хранитель  йде  поруч,  
Й  тримає  за  руку  тебе.
Найвищі  здолаєш  з  ним  гори
І  в  бурю  моря  пропливеш.  

Накриє  своїм  покривалом
Хай  Матінка  Божа  згори,  
Щоб  серце  тривоги  не  знало,  
Й  зміг  спокій  в  дорогу  нести.  

Хай  серце  наповнить  любов’ю,  
А  в  душу  -    по  вінця  тепла,
Нехай  буде  поруч  з  тобою
Родина  твоя  і  сім’я.

І  Жанна  –  кохана  дружина,  
Й  Максим    -  твій  любимий  синок,
Й  Настусенька  -  доня  єдина  –
Всі  троє  –  це  щастя  ковток.  

Підтримки  в  сім’ї  і  поваги,  
Та  злагоди  вам  кожен  день,
В  сімейному  затишку  з  вами  
Додасться  достаток  щодень.

Життєвих  літ  довгих-предовгих
На  довгім-предовгім  віку.  
І  митей  яскравих  чудових
Хай  буде  побільш  на  шляху.    

****************************************
****************************************

[b]ДЕНЬ  СМЕРТІ    24  ЖОВТНЯ[/b]

Стоїть  запалена  свіча,  
горить,  палає,
а  болем  змучене  життя  
вже  догоряє.  
І  перелякана  сім’я
навзрид  ридає,
а  спантеличена  душа  
те  споглядає.
Чом  залишає  білий  світ?  –
вона  не  знає.
Як  рідних  втішити  своїх?  
Зв'язок  втрачає.  
Обніме  кожного  із  них
та  утішає,
здмухне  з  очей  гірку  сльозу
і  витирає.
Ніхто  цих  дотиків  її
не  відчуває.
Душа  затрималась  на  мить  
і  відлітає.  


Світла  пам'ять  тобі,  наш  рідненький!  
Пам'ять  про  тебе  залишиться  назавжди    в  наших  серцях  
і  в  наших  спогадах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2025

Бій під Зеленопіллям (Віктор Михайлович Бойко)

[i]Віктор  Михайлович  Бойко
(21.05.1978  –  11.07.2014)  
Кіровоградська  область,  м.  Мала  Виска      

Військовослужбовець  79  –ої  окремої  аеромобільної  бригади.  
Загинув  11  липня  2014  р.  під  час  обстрілу  бойовиками  з  РСЗВ
 «Град»  у  4:30  ранку  базового  табору  біля  с.  Зеленопілля  Луганської  області.                                  
Місце  поховання:  с.  Лозуватка,  Маловисківський  район,  Кіровоградська  область.

[/i]



Масований  обстріл  з  ворожого  «Граду»
Спрямований  був  на  бійців,  
Що  лиш  прибули́  у  військо́ву  бригаду
Й  ніхто  воювати  не  вмів.  

Не  маючи  навиків,  техніки,  зброї,  
Вони  зайняли  висоту,  
З  якої  у  ворога,  мов  на  долоні,  
В  окопах  бійці  на  посту.  

Хоч  розвідка  й  бачила  «Град»  під  Ростовом,
А  що  то  –  ніхто  ще  й  не  знав.
Уперше  зненацька  з  росії  бив  ворог,
Нанісши  смертельний  удар.  

Стогнала  земля  і  здригалася  болем,  
І  небо  горіло  вогнем.
У  Зеленопільському  рваному  полі
І  САУ  в  диму,  й  БеТееР.  

І  падали  люди:  розірвані,  вбиті…
Їх  більш  тридцяти  полягло.
Сто  двадцять  поранених  в  знищенім  житі  -  
Із  поля  вивозить  прийшлось.  

В  той  день  із  бійцями  загинув  і  Віктор  -  
Снаряд  вбив,  що  влучив  в  бліндаж.  
Чекали  повернення  двоє  аж  діток
На  тата  й  дружинонька  теж.  

Дві  доньки  маленькі,  дві  зіроньки  ясні,  
Які  вже  без  тата  росли.  
Лилися  частенько  в  них  слізоньки  рясні,  
Й  чому  так?!  –  збагнуть  не  могли.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2025

Пронеслися журавлі

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kpF4cs3fvAo[/youtube]


 
Ось  відлу́нням  в  небі  стоголо́сим  
Пронесли́ся  крики  журавлів.  
Привітали  з  неба  ранню  осінь
І  понесли  смуток  на  крилі.

Ту  журбу,  що  промайнуло  літо
І  пора  збиратися  в  політ,  
Із  домівки  птахам  перелітним  
Згадку  нести,  сховану  в  крилі.  

Бо  десь  там,  дале́ко  на  чужи́ні,  
Бу́де  гріти  їх  своїм  теплом,  
Що  десь  тут  у  рідній  Україні
Їх  чекають  верби  за  селом.  

 Їх  чекає  тут  струнка  тополя,  
І  могутній  дуб,  й  розлогий  клен,  
І  рілля  поо́раного  поля,
І  хлібів  широкий  житній  лан.

Бу́де  з  ними  згадка  цілу  зиму  
Додавати  сили  в  чужині́  
Й  зігрівати  мрію  ту  єдину,  
Що  верну́тись  зможуть  навесні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049153
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2025

Моя земля

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-gxc6nvIph8[/youtube]




Моя  земля  -  де  цвіт  калини,
Де  клич  у  небі  журавля,
Де  за  столом  в  кругу  родини
Збирається  уся  сім'я;

Де  нарізають  паляницю,
Коржі  із  медом  подають
І  бережуть,  як  ту  зіницю,
Вкраїнське  слово,  його  суть;

Де  пісня  лине  над  хатами,
В  саду  співають  солов"ї,
Де  зустрічають    нас  із  вами
Барвінок  й  мальви  навесні;

Де  яблуні  цвітуть  так  рясно
Й  хрущі  над  вишнями  гудуть.
Хай  сонце  в  небі  світить  ясно,
А  янголи  нам  мир  несуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049145
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2025

Не плач, матусю (Володимир Миколайович Чепелюк )

[i]  Володимир  Миколайович  Чепелюк  
(14.05.1992  –  03.07.2014)
Хмельницька  область,  Ізяславський  район,
с.  М'якоти
Сержант,  старшина  1-ої  роти  1-го  батальйону  80-ої  окремої  
десантно-штурмової  бригади  ЗС  України.
Загинув  3  липня  2014  р.  в  зоні  проведення  АТО  в
Миколаївка  Слов’янського  району  Донецькій  області.


[/i]

Зустріли,  матусю,  в  Небесному  війську
Мене  побратими  тоді.  
Тут  здалека  хлопці  зібрались  і  зблизька:
Ледь  старші  й  такі  молоді.

За  мене  ти,  мамо,  все  Бога  молила,  
Щоб  я  повернувся  живим,
Та  доля  безжально  внесла  корективи
Й  на  фронті  загинув  твій  син.    

Ти  вибач,  рідненька,  що  я  не  вберігся,  
Хоча  й  обіцяв,  що  вернусь.  
В  запеклім  бою  в  той  день  з  ворогом  бився,  
Й  як  смерть  підступила  –  незчувсь.    

Не  плач  ти  за  мною,  не  плач,  не  журися,  
Бійці  на  війні  як  рідня.  
Із  горем  своїм  помаленьку  змирися  –
Я  поряд  з  тобою  щодня.    

У  сни  я  приходжу  частенько  ночами:
До  тебе,  до  брата  й  сестри.
Чи  бачиш  за  шибкою  пташечку,  мамо,  
Що  проситься  тихо:  «Впусти..»?

Відкрий  ти  віконечко  навстіж,  рідненька,
І  світло  у  дім  наш  впусти.  
Я  буду  щоденно,  моя  дорогенька,  
Із  неба  тебе  берегти.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2025

Олені Леонідівні Мельник

З    Ю  В  І  Л  Е  Є  М  !!!

Вітаєм  чарівну,  прекрасну,  красиву
Матусю,  дружину,  доньку.  
Святкує  сьогодні  вона  іменини…
А  сорок  п’ять  –  раз  на  віку.  
Бажаєм  й  надалі  тобі  розквітати,  
Як  квітка  весною  в  саду.  
Здоров’ям  міцним  всі  літа  поливати
На  довгім-предовгім  віку.  
Хай  врода  не  сходить  із  твого  обличчя
І  посмішка  щира  з  лиця,  
Душа  хай  радіє  й  завжди  веселиться,
 І  сяє  як  в  небі  зоря.  
Яскравих  подій  та  приємних  сюрпризів,  
І  добрих  новин  на  щодень.
Нехай  же  удача  осяє  в  дорозі,  
Та  здійснення  мрій  і  бажань.  
Коханням  й  любов’ю  хай  повниться  серце,
Від  рідних  підтримки  в  сім’ї,  
І  твій  Олексій,  мов  закоханий  вперше,  
Всі  квіти  дарує  тобі.  
Хай  поруч  з  тобою  відкриті  йдуть  люди,  
Що  люблять  й  цінують  тебе,  
Всі  двері  для  тебе  відкриються  всюди
Й  Господь  хай  за  руку  веде.  
Так  будь  же  красива!  Так  будь  же  щаслива!
Достатку  в  родину,  в  сім’ю.  
Добробутом  й  щастям  хай  родиться  нива
І  сипле  на  стежку  твою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2025

З ювілеєм! (Надії Яківні Слюсар )

Вітаємо  дорогу  нашу  
Надію  Яківну  Слюсар  

З      Ю  В  І  Л  Е  Є  М  !  

Літавши  в  просторі  давно,
Ваш  Ювілей  спустився
І  крізь  прочинене  вікно,  
На  підвіконні  всівся.
Помалу  ноги  опустив,  
Тихцем  пройшов  в  кімнату.  
І  Вас  усі  сьогодні  ми  
З  ним  будемо  вітати:
Міцним  здоров’ям  на  роки
Наповнилась  щоб  чаша,  
І  дужі  сили  залюбки
Лились  щоб  в  тіло  Ваше;
Щоб  радість  й  втіха  йшли  у  дім,
Й  наповнили  всю  хату;  
Щоб  в  спілкуванні  Вам  усі
Привітно  посміхались;  
Щоб  відчували  Ви  щодня
Підтримку  і  турботу,  
Не  забувала  щоб  рідня,  
Пославшись  на  роботу;
Щодня  уваги  від  дітей,
Любові  від  онуків,  
Щоби  частенько  брали  ще
Ви  правнуків  на  руки;
Щоб  мирні  дні  усі  пливли
Без  смутку  і  печалі,  
А  сонце  ясне  ізгори
Всміхалось  Вам  й  надалі,
В  розкішні  фарби  за  вікном,  
Щоб  осінь  малювала
І  душу  повнила  теплом,  
Й  років  ще  додавала.  

Многая  і  Благая  Літа!!!  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2025

Наталі Іванівні

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5KwOf0tdZmQ[/youtube]


А  рОки  летять,
Як  коні  нестримні,
Несуть  в  синю  даль
Неосяжну,  незриму.  
Тобі  –  60  !
Це  лиш  половина:
Поважний  вже  вік,  
Душа  як  в  дитини.  
Ти  –  чиста  душею
І  світла,  привітна.  
Пишаюсь  тобою,
Подруженько  рідна.  
З  роси  та  води
Тобі  я  бажаю.
Хай  вроду  твою
РокИ  не  змивають.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2025

Миротворець (Дмитро Володимирович Кузьмін)

 [i]Дмитро  Володимирович  Кузьмін
                       Позивний    «Миротворець»
                       (27  квітня  1974  р.-  10  липня  2014  р.)  

Командир  відділення  2-ого  батальйону  спеціального  
призначення  НГУ  «Донбас».  
Обставини  загибелі:  Близько  15.00  під  час  виконання
 службово-бойового  завдання  в  селі  Улянівці  
Красноармійського  району  Донецької  області  натрапив  на  
ворожу  засідку  та  дістав  смертельне  вогнепальне  поранення.
Сімейний  стан:  Залишилась  дружина  та  двоє  синів.
Місце  поховання:  с.  Гнідин  Бориспільського  району  Київської  області.[/i]


Він  був  щирим,  відкритим,  світ  білий  любив,
Справедливим  та  чесним.  З  ним  кожен  дружив.  
І,  як  батько,  художником  стати  хотів…
Несподівано  іншу  Бог  долю  вділив.

Як  у  серці  столиці  відбувся  Майдан,
То  до  лав  оборони  сміливо  він  став.  
Добровольцем  з  Майдану  пішов  на  війну
Й  там  зустрів  вже  свою  сорокову  весну.
 
Ну,  а  вдома  лишились:  дружина  й  сини,  
З  нетерпінням  на  тата  чекали  вони.
Професійним  бійцем  батальйону  «Дніпро»
Став  відважний,  сміливий  наш  воїн  Дмитро.

Позивний  «Миротворець»,  сержант,  командир.
«Де  я  –  там  мир!»  –  постійно  усім  говорив.
Розмовляти  умів  він  спокійно,  з  теплом,  
Тож  все  сказане  ним  поверталось  добром.  

У  Покровську  розлючений  натовп  спинив  –
Українській  колоні  дорогу  звільнив.  
Не  зайшли  у  це  місто  тоді  вороги,  
Українським  лишилось  воно  на  роки.

Спецпризначення  дано  Дмитрові  в  той  час:
Командиром  піти  в  батальйон  –  у  «Донбас».  
І  як  вправний  фотограф,  він  справу  любив,
Й  все  життя  батальйону  в  тих  фото  лишив.  

Хоч  загинув  тоді  доброволець  Дмитро,  
І  хоч  більш  десяти  літ  з  тих  пір  вже  пройшло,  
На  світлинах  своїх  він  ще  досі  живий,  
Випромінює  світло  і  дух  бойовий.  



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2025

Володимиру Івановичу Сінчуку

[i]Володимиру  Івановичу  Сінчуку
[/i]
Спішу  Ювіляра  в  цей  день  привітати,  
Здоров’я  міцного  й  літ  довгих  бажати.  
Хай  квітне  барвисто  життєва  дорога,  
Ідуть  стороною  журба  і  тривоги.  
Хай  успіхи  будуть  в  усіх  починаннях,  
Всі  задуми  збудуться,  мрії,  бажання.
Хай  буде  Ваш  шлях  поцілований  Богом.
Натхнення  й  наснаги  Вам  в  творчу  дорогу.  
І  словом  добротним  засіяна  нива,  
В  серцях  відізветься  натхненно,  щасливо.  
Бо  вірші  всі  Ваші  –  осяйні  перлини!  
В  них  мудрість  життєва,  джерела  глибинні.  
Хай  в  творчості  Вашій  міцнішають  крила,  
Несуть  до  висот,  розправляють  вітрила.  

МНОГАЯ  І  БЛАГАЯ  ЛІТА  ВАМ,  ВОЛОДИМИРЕ  ІВАНОВИЧУ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2025

Олексій (Калинюк Олексій Сергійович)

[i]Олексій  Сергійович  Калинюк  (30.03.1993  р.  –  04.07.2014  р.)
Закарпатська  область,  м.  Рахів.
Механік-водій  128-ої  окремої  гірсько-штурмової  бригади.  
Пройшов  військову  підготовку  у  169-у  навчальному
 центрі  Сухопутних  військ.
     Загинув  під  час  обстрілу,  який  вчинили  терористи  зі  
стрілецької  зброї  та  мінометів  поблизу  села  Нижня  Вільхова.
[/i]


У  багатодітній  родині  зростало
Аж  шестеро  діток  в  сім’ї.  
Матуся  зусилля  значні  докладала  -
Росли  щоб  щасливі  усі.  

В  любові  й  турботі  вони  підростали
Й  дорослими  стали  людьми:
Красунечки-доні  привітні  як  мама,
Й  змужнілі,  порядні  сини.  

Між  них  Олексій  –  світлокосий  синочок,  
І  щирий,  й  привітний  завжди,  
Дім  в  Рахові  рідний  любив  і  садочок,  
І  часто  вертався  сюди.

Закінчив  навчання  і  строкову  службу,  
 А  потім  пішов  на  контракт.    
Найбільш  цінувалась  у  армії  дружба
І  чесність,  й  підтримка  –  це  факт.  

Та  після  Майдану  й  анексії  Криму
Вогнем  загорівся  Донбас.  
Хоч  як  він  душею  додому  не  линув,  
Пішов  воювати  в  той  час.  

Відсутність  воєнного  досвіду  й  зброї
Бійцям  всім  давалась  взнаки,
Та  мужньо  боролись  і  бились  герої…
Хто  ж  знав,  що  війна  –  на  роки!

І  наш  Олексій  не  вернувся  додому  -  
В  АТО  залишивсь  назавжди.  
За  приклад  він  був  побратимам  в  усьому
Й  боялися  їх  вороги.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2025

Під Слов’янськом (Лисечко Антон Ігорович )

[i]  Антон  Ігорович  Лисечко  
 (04.11.1988  р.  –  04.07.2014  р.)
 Інгулець  Дніпропетровської  області.
 Сержант,  старший  навідник  79-ої  окремої  аеромобільної  бригади.
4  липня  2014  року  загинув  від  розриву  120-міліметрової  міни  під  
час  визволення  міста  Слов’янськ  Донецької  області.  
Похований  у  смт.  Широке  Широківського  району  Дніпропетровської  області.                                  [/i]


Звільняли  Слов’янськ  від  сепарів…  
В  околицях  міста  бої…
Постійні  ворожі  удари  
Та  вибухи  в  кожнім  дворі.  

Мішалась  земля  із  бетоном,
Розносився  дим  на  поля.  
І  хлопці:  Дмитро  із  Антоном
Сюди  пробирались  здаля.  

Проте  на  підході  до  міста
На  міну  ступив  хтось  з  бійців…
Лиш  вирва  лишилась  в  тім  місці
Та  двоє  спотворених  тіл.  

Антона  не  стало  миттєво:
У  двадцять  шість  літ  відійшов.  
Він  ангелом  знісся  на  небо  -
Живим  не  побачимо  знов.  

І  пам’ятний  знак  під  Слов’янськом
Нагадує  подвиг  бійців,
Й  квітки  на  плиті  обеліску
На  жовто-блакитному  тлі.  

Усіх  пам’ятають  місцеві,  
Хто  мужньо  загинув  в  боях
І  кожному  вдячні  бійцеві
За  те,  що  над  містом  наш  стяг.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2025

Просто жити

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Pkp6Zb98RdA[/youtube]


Яке  ж  це  щастя:  просто  жити,
Повітрям  дихати,  ходити,  
Любити  світ,  життя  любити,  
І  усміхатись,  і  радіти;

Всміхатись  щиро  небу,  сонцю
І  хмаркам  білим  угорі,  
Проміння  відблиску  в  віконці
І  сміху  діток  у  дворі;

Лелеці,  що  в  гнізді  на  хаті  
Якраз  вимощує  кубло
М’яке  своєму  лелечаті,  
Аби  там  затишно  було;

Радіти  клену  і  тополі,  
Брунькам  розпухлим  на  вербі,  
Зірвати  декілька  в  долоні
Й  пускати  тихо  по  воді;  

Пройтися  босими  ногами  
Удосвіта,  десь  по  траві,  
Та  розмовляти  із  квітками,  
Котрі  купаються  в  росі.  

Щоб  в  мирний  час  отак  ходити  
І  не  зривалась  щоб  земля,
Так  хочеться  нам  просто  жити
Та  цінувати  це  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

Його душа (Віталій Миколайович Лісовенко)

Лісовенко  Віталій  Миколайович  
(06.03.1982  р.-  04.07.2014  р.)

Душа  над  полем  все  літала
І  споглядала  зверху  вниз.
Там  тіло  унизу  лежало  
Та  кров  ще  капала  на  хмиз.  

Пекучий  біль,  що  вразив  тіло,  
Кудись  вже  зовсім  відлетів…
І  смерть  підступно  та  уміло
Свої  збирала  врожаї.  

Душа  кричала  й  голосила,  
Проте  її  не  чув  ніхто.
І  слізно  янгола  просила,
А  той  тихенько  відійшов.    

Вона  просилася  у  смерті,  
Щоб  повернутися  назад.  
А  та  нахабно  й  так  уперто
Бійців  косила  всіх  підряд.  

Душа  легесенько  злетіла  
І  понеслась  на  москалів,    
Спинити  кулі  ті  хотіла,  
Що  ворог  в  хлопців  запустив.

Вздовж  терикону  від  копальні
Із  диму  виринав  туман…  
Тоді  бої  йшли  вирішальні
Аж  гуркіт  нісся  за  курган.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2025

Свобода Вірш III Пастир Козар Андре Шеньє (переклад)

[i]Переклад  вибраних  віршів  французького  класика  17  століття    Андре  Шеньє[/i]


[b]III
СВОБОДА

ПАСТИР,  КОЗАР
[/b]

КОЗАР

Вітаю,  пасторе  шановний!    Хто  ти?  -  скоріше  розкажи.
Я  бачу:  хтось  тебе  образив.  Можливо,  це  -    котрісь  боги?!  

ПАСТИР

Мене  ти,  мабуть,  хочеш  вчити…  І  хто?  Пастух  якихось  кіз.  
Чоло  ти  маєш  красивіше  і  погляд  трішечки  ніжніш…  

КОЗАР

Та  ти  ж  ідеш  із  гір  високих,  де  бачив  лише  сам  себе,                                              5
Бо  без  страху́  туди  нізащо  ніхто  ніколи  не  піде.  

ПАСТИР

Буваєш  ти  частіше  вдома,  у  лісі,  в  лузі  і  собі
Сидіти  можеш,  й  спочивати  тихесенько  десь  у  траві.    
Я  ж  у  посушливій  печері  молюся  вищим  всім  богам,  
Чи  насолоджуюсь  на  скелі  для  людства  посланим  дарам.                                10

КОЗАР

Поза  увагою  Церери  земля  сувора  і  тверда́,
Де  кам’янисті  сірі  схили,  де  рідко  виросте  трава.
Адже  обпалене  під  сонцем  каміння  темне  і  сумне  
Вперед  підгонить  подорожніх,  скоріше  в  схованку  веде.  
Ні  квітів,  ні  плодів,  ні  тіні  й  дерева  зовсім  не  ростуть.                                          15
Ніде  не  видно  соловейків.  Вони  в  пустині  не  живуть.  
Якесь  оливкове  деревце  росте  одненьке  вдалині.
Воно  нагонить  на  всіх  думи  про  гори  сірі,  та  сумні.  
Скажи:  «  Чи  можеш  про  те  знати,  які  в  спустошеній  землі,  
Для  їжі  трави  можна  брати,  щоб  годувати  вівці  ці?».                                                  20

ПАСТИР

Яке  мені  до  цього  діло!  Адже  це  стадо  не  моє.  
Я  раб.  Рабом  я  народився  й  рабом  живу  життя  своє.
КОЗАР

Журбу  твою  високо  в  скелях  прогнав  один  хоч  сопілкар,  
Чи  ти  просидів  самотою  в  печері  й  гірко  нудьгував?  
Ось  хочеш,  то  бери  сопілку,  адже  я  сам  її  зробив                                                      25
Із  гілки  твердого  самшиту,  щоб  звук  приємний  в  ній  ожив,                        
Щоб  заспівав  як  птах  у  небі,  коли  цвіте  кругом  весна.  
Хоч  чимось  хай  життя  прикрасить  та  звеселяє  всіх  вона.  

ПАСТИР

Вона  для  мене  не  потрібна,  то  залишай  її  собі.  
Я  не  люблю  пташині  співи  й  твоїх  співочих  солов'їв,                                      30
Й  твої  мирські  всі  насолоди,  букети  квітів  і  росу,                                                  
То  ж  залишай  сопілку  в  себе,  а  то  ногами  розтопчу.  
Для  серця  мого  ближчі  птахи,  які  співають  уночі,
Та  голоси  їх  похоронні.  Це  -  сови,  скопи  і  сичі.  
Ніщо  моє  не  тішить  серце,  ніщо  не  лестить  почуттям,                                  35
Адже  живу  я  самотою  і  в  цьому  світі  я  лиш  раб.                                                              

КОЗАР

Ти  виглядаєш  жалюгідним!  Скажу  я  чесно:  трішки  жаль…
І  рабство  –  це  життя  суворе,  де  туга,  смуток  і  печаль.  
Схиляти  голову  низенько,  виконуючи  чийсь  указ,  
Й  цілодобово  працювати  і  вихідних  нема  у  вас.                                                      40
Для  інших  жити  і  не  мати  нічого  свого  у  житті…
О,  Батьківшино!  О,  Свобода!    Чесноти  бережіть    мої.    

ПАСТИР

І  батьківщина,  і  чесноти  –  лише  порожні  імена.  
Ти  вихваляєшся  собою  й  мені  образливі  слова  
Говориш,  цим  мене  ти  сердиш  і  тільки  викликаєш  гнів.                  45
О,  я  би  так  тебе  сьогодні  рабом  побачити  хотів!  

КОЗАР

А  я  б  хотів,  щоб  ти  був  вільним,  таким  щасливим,  як  і  я.  
Хіба  в  богів  немає  ліків,  щоб  втішилась  душа  твоя?
Адже  солодкі  є  бальзами,  які  приймають  кожен  раз,  
Коли  болять  душевні  рани  і  сльози  котяться  весь  час.                        50

ПАСТИР

Немає  ліків…  Їх  не  було.  В  моїй  душі  один  лиш  біль.  
Проте  у  мене  є  собака.  Вона  для  мене  –  помсти  ціль.  
Адже  собака  в  мене  в  рабстві  і  я  свій  відчай  мовчазний
Спішу  сторицею  віддати,  всю  шкоду  повертаю  їй.  

КОЗАР

Земля…  Вона  є  наша  мати  і  щедрі  всі  її  дари.                                                          55
Невже  не  тішать  сонні  очі  й  не  гріє  сонце  ізгори?  
Вона  дарує  всьому  людству  безмежні  поклади  скарбів,  
Вона  родюча  й  всім  приносить  багаті,  щедрі  врожаї.
Ось  подивись:  яка  прекрасна!  А  літо  подивись,  яке!  
Воно  прийшло,  весну  змінивши,  та  принесло  нам  теплоту,            60
Віддасть  дари  безмежні  світу  й  піде  ув  осінь  золоту.  
Ось  абрикос,  що  розродився  плодами  з  соком  наче  мед.                
А  ніжність  аромату  квітів  з  пурпуру  персика,  дивись,  
Розноситься  по  горах  й  схилу,  і  тане  в  просторі  кудись.  
А  на  краю  зелених  луків  вдаль  простягнулися  поля,                                  65
Де  стигне  колосом  пшениця,  чекаючи  свого  женця.  
Яка  ж  то  радісна  подія,  яка  ж  велична  благодать,  
Коли  женцям  в  сільській  родині  вдалося  все  зерно  зібрать.  
Жнива  і  Мир  –  у  кожній  хаті  та  радість  сяє  ув  очах,
Елпіда  з  рогу  золотого  достатком  сипле  по  домах.                                      70

ПАСТИР

Весь  той  достаток  і  щедроти  боги  показують  лиш  вам,  
А  нам  -  як  темінь  серед  ночі,  бо  недоступно  це  рабам.  
Не  можу  бачити  нічого  і  навкруги  усе  сумне,
Ніщо  не  тішить  моє  око,  ніщо  не  радує  мене.
Я  заставляю  розродитись  важкою  працею  ріллю,                                              75
І  обробляю,  й  доглядаю  чужу  я  ниву  –  не  свою.      
Серпом  колосся  все  збираю,  зерно  я  мелю  на  муку  -  
Комусь  щоб  хліб  увесь  віддати,  а  не  голодному  рабу.  
Мені  земля  -    не  рідна  мати,  а    мачуха  погана,  зла.
І  все  навкруг  для  мого  серця  жахливе…  В  ньому  –  пустота.              80
Й  долина  смерті  на  цім  схилі,  похмура  й  зовсім  без  трави,  
Лякає  вас,  а  мені  мила  є  для  моєї  голови.  

КОЗАР

Невже  не  тішить  твої  очі  турбота  щира  про  овець,  
Їх  метушливий  мирний  голос  і  випасання  сам  процес?  
Хіба  не  любиш  ти  дивитись  на  гру  малесеньких  ягнят?                                    85
Я  ж  можу  разом  веселитись  у  стаді  серед  козенят.
Люблю  як  бекають  й  стрибають  вони  по  вранішній  росі,  
Я  слухаю  і  долучаюсь  у  безтурботні  ігри  ці.
Коли  ж  покличе  їх  матуся,  хрипучим  беканням  своїм,  
То  разом  з  ними  швидко  мчуся  назустріч  матінці-козі.                                    90
   
ПАСТИР

Вони  твої  і  ти  радієш,  а  в  мене  зовсім  все  не  так.  
Тривожні  муки  із  нудьгою  й  передчуттів  -  поганий  знак.  
Мене  з  підозрою  господар  чекає  вдома  увесь  час,  
Незадоволений  ніколи,  прискіпується  кожен  раз.  
То  виросло  замало  вовни,  то  чомусь  вмерло  й  ледь  живі,                          95
Чи  вовк,  буває,  як  ухопить,  то  кари  не  минуть  мені.  
Адже  приходилось  частенько  з  вовками  битись  сам  на  сам,  
Проте  зубастому  нізащо  мале  ягнятко  не  віддам.  
Бувало:  встромить  гострі  зуби  і  м’якоть  на  нозі  порве,  
А  потім  ще  до  цього  болю  удома  покарання  жде.                                                    100
Образи,  крики  і  погрози,  і  покарання  батогом…
Господар  іноді  жорстокий  –  не  жалує  раба  свого.  
 
КОЗАР

Боги  прихильні  до  нужденних  й  допомагають  їм  весь  час.
Чому  не  просиш  їх  щоденно,  щоб  жити  тихо,  без  образ?
Ти  не  несеш  богам  гірлянди,  не  йдеш  до  їхніх  вівтарів                              105
І  не  приходиш  танцювати,  не  жертвуєш  дарів  своїх.    
Ти  принеси  соломи,  квіти,  віддай  пожертву  цю  просту,  
Зробиш  Юпітера  прихильним  й  полегшить  він  життя  рабу.  

ПАСТИР

Та  ні,  пастуші  всі  розваги  та  ігри  серцю  і  душі
Моїй  такі  чужі  й  далекі,  не  говори  про  це  мені.                                                110
Не  згадуй  ти  про  німф,  пожертви  і  про  богів  не  говори  -
Немає  в  мене  ні  соломи,  ані  гірлянд  на  ті  дари.  
Боюсь  богів,  бо  часто  бачив  я  їхні  блискавки  й  громи.  
І  замість  милості,  кайдани  вони  в  житті  мені  дали.  

КОЗАР

Чому  боїшся,  чом  не  любиш?  Яка  ж  це  –  прикра  гіркота!                115
Адже  милує  погляд  німфи  й  її  чарівна  красота.  
Недавно  у  зеленім  лісі  я  діві  козеня  приніс,  
Як  подарунок,  що  родилось  в  маленькім  стаді  моїх  кіз.  
А  в  її  погляді,  ти  б  бачив,  безмежно  ніжності  й  тепла,  
Така  привітна,  добра,  мила  зі  мною  німфонька  була.                            120

ПАСТИР

Скажи:  яка  ще  німфа  схоче  в  рабу  розгледіти  мене?
Чи  є  в  раба  маленькі  кози,  які  дівиці  принесе?  

Щодня  рахує  їх  господар  і,  не  дай  бог,  щось  пропаде,  
Тоді  додому  не  вертайся,  бо  покарання  сильне  жде.  
Одним  я  можу  порадіти:  почувши  мій  безсилий  крик,                    125
Побої  може  зупинити…  і  я  них  уже  привик.

О,  справедливий  Немезидо!  Якщо  свобідним  буду  я,  
Якщо  господарем  і  стану,  то  мститись  буду  всім  щодня
За  всі  приниження  підступні,  що  сам  я  у  житті  зазнав.  
І  кровожерливим,  й  жорстоким  помщусь  затятим  ворогам.          130

КОЗАР

Боги  мої!  Я  закликаю  і  щиросердно  прошу  вас,
Мені  засвідчити  благаю,  що  зараз  вимовлю  в  цей  час:
Якщо  у  мене  будуть  слуги,  а  я  –  господарем  для  них,    
То  вже  образити  ніколи  не  зможу  я  рабів  своїх.  
Завжди  я  буду  до  них  добрим,  поступливим  до  їх  бажань.                        135
Тоді,  коли  родився  їх  господар,  щоб  був  і  їх  щасливий  день.  

ПАСТИР

А  я  уперто  проклинаю  нещасну  болісну  ту  мить,  
Коли  рабиня  народила  і  нарекла  рабом  прожить,
Усе  робить,  що  вимагають,  терпіти  голод,  злидні,  біль,
Комусь  уперто  догоджати  в  щоденній  праці  заважкій.                                  140
Моя  журба  й  моя  скорбота  тирана  гордість  береже,  
Адже  для  нього  самолюбство  завжди  на  першім  плані  йде.    
 
КОЗАР

Пастуше  мій,  нещасний  друже!  Болить  біда  твоя  мені.
Твій  чорний  смуток  в  моїм  серці  вже  відзивається  в  журбі.  
Поглянь  сюди…  Тобі  дарую  я  матір  й  двоє  козенят.                                    145
Вони  гарнесенькі  й  біленькі,  як  молоко  для  цих  малят.  
Нехай  маленький  подарунок  розтопить  душу  крижану,  
Загоїть  хоч  рубець  на  серці,  підтримає  у  мить  важку.  
І  буде  молоко  й  забава,  і  будеш  мати  щось  своє.
Прощай.  Нехай  цей  подарунок  нещастя  прожене  твоє!                          150

ПАСТИР

Ага,  беру…  І  проклинаю  тебе  й  себе  за  те,  що  взяв.
Потрібно  бути  розумнішим…  Та  й  наперед  я  добре  знав,  
Що  очі  жадібні  тирана  побачать  козенят  й  козу,
І  не  повірить  в  дарування,  а  скаже,  що  усе  брешу.  
І  що  украв  у  нього  гроші,  щоби  собі  козу  купить.                                155
І  знову  буде  покарання:  і  обзивати,  й  знову  бити.  
Тож  все  відніме  й  не  залишить  анічогісінько  мені,  
І  далі  буду  коротати  свій  вік  у  тузі  та  журбі.        



 (_Почато  в  п'ятницю  ввечері,  16-го,  і  закінчено  в  неділю  ввечері,  18  березня  1787  року._)

• Козар  –  людина,  що  випасає  кіз.  

• "Пастир"  -  грецьке  слово  "ποιμήν  (поймЕн)"  означає  "пастух"  і  використовувалося  для  позначення  людей,  що  займаються  випасом  худоби.





 [b]ОРИГІНАЛ[/b]




[b]III

                                                             LA  LIBERTÉ

                                                 UN  CHEVRIER,  UN  BERGER

[/b]
   LE  CHEVRIER

   Berger,  quel  es-tu  donc?  qui  t'agite?  et  quels  dieux
   De  noirs  cheveux  épars  enveloppent  tes  yeux?

   LE  BERGER

   Blond  pasteur  de  chevreaux,  oui,  tu  veux  me  l'apprendre:
   Oui,  ton  front  est  plus  beau,  ton  regard  est  plus  tendre.

   LE  CHEVRIER

   Quoi!  tu  sors  de  ces  monts  où  tu  n'as  vu  que  toi,                                  5
   Et  qu'on  n'approche  point  sans  peine  et  sans  effroi?

   LE  BERGER

   Tu  te  plais  mieux  sans  doute  au  bois,  à  la  prairie;
   Tu  le  peux.  Assieds-toi  parmi  l'herbe  fleurie:
   Moi,  sous  un  antre  aride,  en  cet  affreux  séjour,
   Je  me  plais  sur  le  roc  à  voir  passer  le  jour.                                        10

   LE  CHEVRIER

   Mais  Cérès  a  maudit  cette  terre  âpre  et  dure;
   Un  noir  torrent  pierreux  y  roule  une  onde  impure;
   Tous  ces  rocs,  calcinés  sous  un  soleil  rongeur,
   Brûlent  et  font  hâter  les  pas  du  voyageur.
   Point  de  fleurs,  point  de  fruits,  nul  ombrage  fertile                        15
   N'y  donne  au  rossignol  un  balsamique  asile.
   Quelque  olivier  au  loin,  maigre  fécondité,
   Y  rampe  et  fait  mieux  voir  leur  triste  nudité.
   Comment  as-tu  donc  su  d'herbes  accoutumées
   Nourrir  dans  ce  désert  tes  brebis  affamées?                                            20

   LE  BERGER

   Que  m'importe!  est-ce  à  moi  qu'appartient  ce  troupeau?
   Je  suis  esclave.

   LE  CHEVRIER

                                           Au  moins  un  rustique  pipeau
   A-t-il  chassé  l'ennui  de  ton  rocher  sauvage?
   Tiens,  veux-tu  cette  flûte?  Elle  fut  mon  ouvrage.
   Prends:  sur  ce  buis,  fertile  en  agréables  sons,                                    25
   Tu  pourras  des  oiseaux  imiter  les  chansons.

   LE  BERGER

   Non,  garde  tes  présents.  Les  oiseaux  de  ténèbres,
   La  chouette  et  l'orfraie,  et  leurs  accents  funèbres,
   Voilà  les  seuls  chanteurs  que  je  veuille  écouter;
   Voilà  quelles  chansons  je  voudrais  imiter.                                              30
   Ta  flûte  sous  mes  pieds  serait  bientôt  brisée:
   Je  hais  tous  vos  plaisirs.  Les  fleurs  et  la  rosée,
   Et  de  vos  rossignols  les  soupirs  caressants,
   Rien  ne  plaît  à  mon  coeur,  rien  ne  flatte  mes  sens.
   Je  suis  esclave.

   LE  CHEVRIER

                                     Hélas!  que  je  te  trouve  à  plaindre!                          35
   Oui,  l'esclavage  est  dur;  oui,  tout  mortel  doit  craindre
   De  servir,  de  plier  sous  une  injuste  loi,
   De  vivre  pour  autrui,  de  n'avoir  rien  à  soi.
   Protège-moi  toujours,  ô  liberté  chérie!
   O  mère  des  vertus,  mère  de  la  patrie!                                                        40

   LE  BERGER

   Va,  patrie  et  vertu  ne  sont  que  de  vains  noms.
   Toutefois  tes  discours  sont  pour  moi  des  affronts:
   Ton  prétendu  bonheur  et  m'afflige  et  me  brave;
   Comme  moi,  je  voudrais  que  tu  fusses  esclave.

   LE  CHEVRIER

   Et  moi,  je  te  voudrais  libre,  heureux  comme  moi.                                  45
   Mais  les  dieux  n'ont-ils  point  de  remède  pour  toi?
   Il  est  des  baumes  doux,  des  lustrations  pures
   Qui  peuvent  de  notre  âme  assoupir  les  blessures,
   Et  de  magiques  chants  qui  tarissent  les  pleurs.

   LE  BERGER

   Il  n'en  est  point;  il  n'est  pour  moi  que  des  douleurs:                      50
   Mon  sort  est  de  servir,  il  faut  qu'il  s'accomplisse.
   Moi,  j'ai  ce  chien  aussi  qui  tremble  à  mon  service;
   C'est  mon  esclave  aussi.  Mon  désespoir  muet
   Ne  peut  rendre  qu'à  lui  tous  les  maux  qu'on  me  fait.

   LE  CHEVRIER

   La  terre,  notre  mère,  et  sa  douce  richesse,                                            55
   Ne  peut-elle,  du  moins,  égayer  ta  tristesse?
   Vois  combien  elle  est  belle!  et  vois  l'été  vermeil,
   Prodigue  de  trésors,  brillants  fils  du  soleil,
   Qui  vient,  fertile  amant  d'une  heureuse  culture,
   Varier  du  printemps  l'uniforme  verdure;                                                    60
   Vois  l'abricot  naissant,  sous  les  yeux  d'un  beau  ciel,
   Arrondir  son  fruit  doux  et  blond  comme  le  miel;
   Vois  la  pourpre  des  fleurs  dont  le  pêcher  se  pare
   Nous  annoncer  l'éclat  des  fruits  qu'il  nous  prépare.
   Au  bord  de  ces  prés  verts  regarde  ces  guérets,
   De  qui  les  blés  touffus,  jaunissantes  forêts,                                        65
   Du  joyeux  moissonneur  attendent  la  faucille.
   D'agrestes  déités  quelle  noble  famille!
   La  Récolte  et  la  Paix,  aux  yeux  purs  et  sereins,
   Les  épis  sur  le  front,  les  épis  dans  les  mains,                                    70
   Qui  viennent,  sur  les  pas  de  la  belle  Espérance,
   Verser  la  corne  d'or  où  fleurit  l'abondance.

   LE  BERGER

   Sans  doute  qu'à  tes  yeux  elles  montrent  leurs  pas;
   Moi,  j'ai  des  yeux  d'esclave,  et  je  ne  les  vois  pas.
   Je  n'y  vois  qu'un  sol  dur,  laborieux,  servile,                                      75
   Que  j'ai,  non  pas  pour  moi,  contraint  d'être  fertile;
   Où,  sous  un  ciel  brûlant,  je  moissonne  le  grain
   Qui  va  nourrir  un  autre,  et  me  laisse  ma  faim.
   Voilà  quelle  est  la  terre.  Elle  n'est  point  ma  mère,
   Elle  est  pour  moi  marâtre;  et  la  nature  entière                                    80
   Est  plus  nue  à  mes  yeux,  plus  horrible  à  mon  coeur
   Que  ce  vallon  de  mort  qui  te  fait  tant  d'horreur.

   LE  CHEVRIER

   Le  soin  de  tes  brebis,  leur  voix  douce  et  paisible,
   N'ont-ils  donc  rien  qui  plaise  à  ton  âme  insensible?
   N'aimes-tu  point  à  voir  les  jeux  de  tes  agneaux?                                  85
   Moi,  je  me  plais  auprès  de  mes  jeunes  chevreaux;
   Je  m'occupe  à  leurs  jeux,  j'aime  leur  voix  bêlante;
   Et  quand  sur  la  rosée  et  sur  l'herbe  brillante
   Vers  leur  mère  en  criant  je  les  vois  accourir,
   Je  bondis  avec  eux  de  joie  et  de  plaisir.                                                90

   LE  BERGER

   Ils  sont  à  toi:  mais  moi,  j'eus  une  autre  fortune;
   Ceux-ci  de  mes  tourments  sont  la  cause  importune
   Deux  fois,  avec  ennui,  promenés  chaque  jour,
   Un  maître  soupçonneux  nous  attend  au  retour
   Rien  ne  le  satisfait:  ils  ont  trop  peu  de  laine;                                  95
   Ou  bien  ils  sont  mourants,  ils  se  traînent  à  peine;
   En  un  mot,  tout  est  mal.  Si  le  loup  quelquefois
   En  saisit  un,  l'emporte  et  s'enfuit  dans  les  bois,
   C'est  ma  faute;  il  fallait  braver  ses  dents  avides.
   Je  dois  rendre  les  loups  innocents  et  timides!                                    100
   Et  puis,  menaces,  cris,  injure,  emportements,
   Et  lâches  cruautés  qu'il  nomme  châtiments.

   LE  CHEVRIER

   Toujours  à  l'innocent  les  dieux  sont  favorables:
   Pourquoi  fuir  leur  présence,  appui  des  misérables?
   Autour  de  leurs  autels,  parés  de  nos  festons,                                      105
   Que  ne  viens-tu  danser,  offrir  de  simples  dons,
   Du  chaume,  quelques  fleurs,  et,  par  ces  sacrifices,
   Te  rendre  Jupiter  et  les  nymphes  propices?

   LE  BERGER

   Non;  les  danses,  les  jeux,  les  plaisirs  des  bergers
   Sont  à  mon  triste  coeur  des  plaisirs  étrangers.                                  110
   Que  parles-tu  de  dieux,  de  nymphes  et  d'offrandes?
   Moi,  je  n'ai  pour  les  dieux  ni  chaume  ni  guirlandes;
   Je  les  crains,  car  j'ai  vu  leur  foudre  et  leurs  éclairs;
   Je  ne  les  aime  pas:  ils  m'ont  donné  des  fers.

   LE  CHEVRIER

   Eh  bien,  que  n'aimes-tu?  Quelle  amertume  extrême                                115
   Résiste  aux  doux  souris  d'une  vierge  qu'on  aime?
   L'autre  jour,  à  la  mienne,  en  ce  bois  fortuné,
   Je  vins  offrir  le  don  d'un  chevreau  nouveau-né.
   Son  oeil  tomba  sur  moi,  si  doux,  si  beau,  si  tendre!...
   Sa  voix  prit  un  accent!...  Je  crois  toujours  l'entendre.                120

   LE  BERGER

   Eh!  quel  oeil  virginal  voudrait  tomber  sur  moi?
   Ai-je,  moi,  des  chevreaux  à  donner  comme  toi?
   Chaque  jour,  par  ce  maître  inflexible  et  barbare,
   Mes  agneaux  sont  comptés  avec  un  soin  avare.
   Trop  heureux  quand  il  daigne  à  mes  cris  superflus                              125
   N'en  pas  redemander  plus  que  je  n'en  reçus!
   O  juste  Némésis!  si  jamais  je  puis  être
   Le  plus  fort  à  mon  tour,  si  je  puis  me  voir  maître,
   Je  serai  dur,  méchant,  intraitable,  sans  foi,
   Sanguinaire,  cruel,  comme  on  l'est  avec  moi!                                        130

   LE  CHEVRIER

   Et  moi,  c'est  vous  qu'ici  pour  témoins  j'en  appelle,
   Dieux!  de  mes  serviteurs  la  cohorte  fidèle
   Me  trouvera  toujours  humain,  compatissant,
   A  leurs  justes  désirs  facile  et  complaisant,
   Afin  qu'ils  soient  heureux  et  qu'ils  aiment  leur  maître                  135
   Et  bénissent  en  paix  l'instant  qui  les  vit  naître.

   LE  BERGER

   Et  moi,  je  le  maudis,  cet  instant  douloureux
   Qui  me  donna  le  jour  pour  être  malheureux;
   Pour  agir  quand  un  autre  exige,  veut,  ordonne;
   Pour  n'avoir  rien  à  moi,  pour  ne  plaire  à  personne;                          140
   Pour  endurer  la  faim,  quand  ma  peine  et  mon  deuil
   Engraissent  d'un  tyran  l'indolence  et  l'orgueil.

   LE  CHEVRIER

   Berger  infortuné!  ta  plaintive  détresse
   De  ton  coeur  dans  le  mien  fait  passer  la  tristesse.
   Vois  cette  chèvre  mère  et  ces  chevreaux,  tous  deux                            145
   Aussi  blancs  que  le  lait  qu'elle  garde  pour  eux;
   Qu'ils  aillent  avec  toi,  je  te  les  abandonne.
   Adieu,  puisse  du  moins  ce  peu  que  je  te  donne
   De  ta  triste  mémoire  effacer  tes  malheurs,
   Et,  soigné  par  tes  mains,  distraire  tes  douleurs!                              150

   LE  BERGER

   Oui,  donne  et  sois  maudit;  car,  si  j'étais  plus  sage,
   Ces  dons  sont  pour  mon  coeur  d'un  sinistre  présage:
   De  mon  despote  avare  ils  choqueront  les  yeux.
   Il  ne  croit  pas  qu'on  donne;  il  est  fourbe,  envieux;
   Il  dira  que  chez  lui  j'ai  volé  le  salaire                                              155
   Dont  j'aurai  pu  payer  les  chevreaux  et  la  mère;
   Et,  d'un  si  bon  prétexte  ardent  à  se  servir,
   C'est  à  moi  que  lui-même  il  viendra  les  ravir.

(_Commencé  le  vendredi  au  soir  16,  et  fini  le  dimanche  au  soir,  18  mars
1787._)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2025

Жебрак Андре Шеньє (переклад)

 Переклад    вибраних  віршів  -ямбів  французького  класика  Андре  Шеньє  

         [b]ЖЕБРАК  [/b]



(ямб  з  цезурою)ї

Було  це  ранньою  весною…  Зелена  поросла  трава.  
Із  золотавою  косою,  як  фея  дивна  лісова,  
Біля  підніжжя  гір  Ахейських  жила  дівчи́на  молода
Із  Лікії,  що  в  Керінеї…  Була  легка  її  хода.  
………………………………………………………….
…………………………………………………………
Блукала  в  тіні  берегами  малої  й  чистої  ріки                                                                            5
Кратіси…В  тій  воді  купались  яскраві  уночі  зірки.  
Кругом  родючі  володіння  і  Лікії  уся  краса,  
Альтанки  є  для  відпочинку:  аж  поки  виступить  роса.  
Аж  раптом  привид  на  тім  боці:  блідий,  зарослий,  борода,
Благав  усіх  про  допомогу  –  злякалась  діва  молода.                                                  10
Він  ледве  ворушив  вустами,  увесь  обдертий  і  страшний.  
Ходив  так  довго  десь  лісами…  Здавалось:  вік  скінчивсь  земний.  
Вона  налякана  марою,  хотіла  зразу  ж  утекти,
Але  почула  дивний  голос,  який  благав  допомогти.    
Він  перед  нею  на  колінах  стояв  і  руки  простягав,                                                          15
Просив  якоїсь  допомоги,  -  голодний  й  зморений,  вмирав.  
Просив,  молився,  щоб  почули  його  благаючі  слова
І  шелестіла  під  ногами  висока  в  березі  трава.  
Голодний  голос  ніби  пискіт,  звучав  тихенько  поміж  трав,  
І  ранив  прямо  аж  у  серце,  адже  так  жалісно  благав.                                                  20

-О,  Німфо,  ніжна  і  прекрасна,  одна  із  всіх  земних  тут  див,  
Який  же  бог  і  в  якім  царстві  красуню  в  світ  цей  породив?  
Хто  називав  тебе  дочкою  і  посадив  тебе  на  трон?
Серця  розплавиш  ти  красою.  І  слово  мовлене  –  закон!
Дочка  –  богині,  безсумнівно!  Мабуть,  батьки  твої  –  царі.                                  25
Не  дай  загинути  в  цім  місці,  не  полишай  мене  в  біді.  
Подай  же  руку  допомоги  чужинцю,  що  прийшов  сюди.
Котромусь  захотілось  богу  і  вивів  з  лісу  до  води,
Щоби  зустрілася  красуня  чужинцю,  що  вже  помирав,  
А  та  голодного  й  слабого  спасе,  не  дасть  щоби  сконав.                                          30

Вона  ж  затрималась  й  сміливо  (хоч  голос,  все  таки,  тремтів),    
Сказала:  «Друже,  я  б  хотіла  допомогти  тепер  тобі.
Сьогодні  ввечері,  як  сонце  зайде  за  обрій  в  пізній  час,  
Ти  непомітно  проберешся  через  місток  й  прийдеш  до  нас.  
Міст  розвідний,  за  ним  фортеця,  а  в  палаці  там  править  цар.                          35  
Я  із  сторожою  домовлюсь:  тебе  щоб  кожен  пропускав.
А  цар  наш  Лік  –  багатий,  чуйний  і  дуже  добрий  для  усіх.  
Це  -  батько  мій  і  дуже  любить  свою  він  доню  більше  всіх.
Мій  день  народження.  Дванадцять.  Вечірка  буде.  Звісно  бал.  
Я  попереджу  слуг  і  скажу,  щоб  провели  тебе  у  зал.                                                          40
І  батька  я  тоді  попрошу,  щоб  він  тебе  в  той  час  прийняв.                                        
А  він  тоді  й  тебе  спитає,  щоб  ти  про  себе  розказав.  
Цар–  дуже  чуйний,  перейметься,  і  жалісливий  аж  до  сліз,
Рабам  своїм  тоді  він  скаже,  щоб  їжу  й  одяг  хтось  приніс.»  
І  хвилювалась,  й    говорила,  і  серце  рвалося  з  грудей.                                                      45
Уважно  слухав  незнайомець,  не  зводив  з  дівчини  очей.  
Вона  ж  біжить  в  розкішний  палац  і  там  служницю  зве  свою,  
Яка  завжди  постійно  з  нею  й  її  сприймала  як  сім’ю.
Служниця  -  не  рабиня,  вільна.  ЇЇ  звільнив  указом  цар.
За  відданість  і  службу  вірну  він  царську  милість  таку  дав.                                        50
Тепер  служниця  з  чоловіком  керують  слугами  кругом,  
Як  ті  їм  скажуть,  то  всі  зразу  ж,  виконують  усе  бігом.  
-О,  няне,  -  мовила  служниці,  поклавши  руки  на  лице,  
-Завжди  поблажлива  до  мене,  тож  я  скажу  тобі  слівце.  
Ти  виконай  моє  прохання,  не  проговорись  про  це  ніде,                                                  55
Завжди  мені  допомагала  й  тепер  не  зрадиш  ти  мене.  
Там,  на  тім  березі  чужинець:  обдертий,  бідний  і  блідий,    
Так  стогне  сильно  й  помирає,  адже  голодний  і  старий.  
Без  їжі  довгий  час  лісами,  блудив  тихесенько  один,
Не  знав:  чи  вечір  вже,  чи  ранок,  бо  загубив  він  часу  плин.                                      60
Я  обіцяла  допомогу.  Повинен  ввечері  прийти.
Його  потрібно  ще  зустріти  й  тихенько  в  палац  провести,
Й  щоб  жоден  смертний  не  образив  і  біль  йому  не  причинив.  
Нехай  мій  батько  допоможе,  щоб  не  помер  він  й  довго  жив.  
-  О  дочко,  -  мовила  служниця,  -  все  буде  так,  як  скажеш  ти.                                65
Для  протеже  твого  дорогу,  щоб  в  палац  вільно  зміг  пройти,  
Я  зроблю  швидко  й  допоможу,  щоб  ти  спокійною  була,  
Адже  ти  схожа  так  на  матір,  яку  я  також  берегла.  
Ти  маєш,  також,  ті  ж  чесноти,  які  у  матері  були,
Адже  слабких  завжди  втішала,  щоб  ті  протриматись  змогли.                                    70
Вона  ж  безцінна  для  нас  втрата,  бо  відійшла  в  глибоку  ніч….  
Тим  часом  палац  був  святковим  і  вже  палав  у  сотні  свіч.  
 Стояв  в  повітрі  від  есенцій  п’янкий,  духмяний  аромат,  
Що  від  гостей  в  розкішних  шатах,  й  розносивсь  з  залу  до  кімнат.  
Там  кольору  «слонова  кістка»  панелі  в  палаці  блищать,                                                    75
Прошиті  золотом  та  сріблом,  всі  штори  сяючі  висять,
Бо  полотно  в  них  іонійське.  І  стеля  сяє  угорі.  
Несеться  аромат  наїдків,  що  вкінці  залі  на  столі.  
І  пахощі  від  них  відходять,  потоками  несуться  в  зал.  
Все  тоне  в  розкоші  й  сіяє,  і  скоро  розпочнеться  бал.                                                            80
Горять  грайливо  смолоскипи  в  підставках  срібних  на  столі
У  витончених  тих  фігурах:  людей,  тварин  -    держать  руці.  
Кругом  вони:  і  на  буфеті  стоять,  висять  вздовж  по  стіні,  
В  фігурах,  оніксах,  металах  палають  сяючі  вогні.  
Розпочалась  їхня  вечірка  –  в  честь  доньки  весь  оцей  бенкет.                                  85
І  гості  з  гілочкою  мирта  чи  з  квіток  у  руках  букет,
Заходять  у  святковий  палац  і  до  царя  йдуть  на  поклон,  
Відпочивають  на  диванах  і  гомін  йде  від  їх  розмов.  
Цар  Лік  сидить  на  троні  в  центрі  та  донька  поряд  з  ним  стоїть.
Приймають  від  гостей  вітання  і  чемно  дякують    усім.                                                      90
Співає  хор,  на  лірі  грають,  розмови,  радість  і  пісні,  
Наїдками  усіх  вгощають,  та  п’ють,  бо  знаються  в  вині.
І  ось,  відкрилися  всі  двері,  та  привид  в  палац  увійшов,
І  ось  зайшов  у  палац  привид,  очима  розшукав  вівтар.
Він  підійшов  і  поклонився.  І  здивувався  цьому  цар.                                                            95
Вівтар  той  привид  враз  цілує  і  в  попіл  всівся  перед  ним,
 Замовкли  всі…  Вже  не  танцюють…  Здивовані  вони  оцим.  

-О  Ліке,  сину  Евемона,    -    почав  чужинець  говорить,  
Нехай  боги  достаток  множать,  щоб  зміг  у  розкоші  ти  жить,  
Нехай  народ  тебе  шанує,  як  від  Олімпу  посланця,                                                                100
Нехай  розноситься  скрізь  слава,  як  про  могутнього  царя.  
На  тебе  щиро  уповаю,  з  поклоном  милості  прощу,  
Спаси  чужинця,  що  вмирає,  бо  ледве  на  ногах  стою.  
Клянусь  Юпітером,  й  дочкою,  що  доброзичлива  була,  
І  та  єдина,  хто  надію,  що  ще  спасуся,  подала.                                                                              105
Колись  давно  й  я  був  багатим,  у  розкоші  купавсь  та  жив,  
Та  не  відштовхував  нікого,  хто  в  мене  милості  просив.  
Та  доля  швидко  поміняла  у  гіршу  сторону  життя,  
Вона  взяла  і  відібрала  всю  розкіш  із  мого  буття.  
І  ось,  голодний  і  обдертий,  я  маю  світом  цим  іти,                                                            110
І  щоби  з  голоду  не  вмерти,  то  треба  милість  десь  знайти.  

-О  незнайомцю,  -  Лік  говорить,  -Ти  кажеш  правду,  що  добро  
Сьогодні  є…    І    гоп  –  немає!  І  вже  й  не  скажеш,  що  й  було.  
А  доля  множить  все,  що  хоче:  одному  розкіш,  іншим  зло…
І  Немезида  не  зважає  на  смертних,  щоб  там  було.                                                            115
Тож  будь  ти  гостем  у  палаці.  Тут  не  образить  вже  ніхто,  
Тут  я  подбаю  вже  про  тебе,  щоб  пам’ятав  ти  про  добро.
І  доньці  дякую,  рідненькій,  що  не  залишила  в  біді,  
Що  не  злякалась  й  допомогу,  яку  змогла,  дала  тобі.  
Адже  повага  до  нужденних  –  обов’язок  для  нас  усіх,                                                  120
Бо  може  статись,  що  стражденні  дні  будуть  і  в  твоїй  сім’ї.  
Буває  часто,  що  безсмертні,  та  і  Юпітер  з  ними  теж,  
Як  спокусити  хочуть  смертних,  то  діям  їх  немає  меж.  
І  посилають  у  дорогу  бридких,  обдертих  волоцюг:
Чи  прожене  хтось  від  порогу,  а  чи  візьмуть  в  руки  ланцюг.                                125

Помалу  встав,  спустився  з  трону  і  до  чужинця  підійшов:
-Вітаю  в  царстві,  незнайомцю,  і  дякую,  що  ти  зайшов.
Нехай  твоїм  всім  побажанням  знайдеться  місце  на  землі.
Ти  благородним  й  дуже  мудрим  здаєшся…  Хай  щастить  тобі!  
Вставай,  мій  батьку,  піднімися…  І  на  колінах  тут  не  стій.                                        130
Ховати  перестань  обличчя  ти  у  лахміттях  цих  своїх.
Адже  і  бідність,  і  чеснота,  буває  часто,  поряд  йдуть,
Й  мудрець  обдертий  із  богами  недолі  виклик  подають.  
Ти  можеш  тут,  у  моїм  домі,  на  руні  м’ягкому  лежать,  
У  тіні  портика,  із  скраю,  під  сонечком  відпочивать.                                                          135
Ми  відшукаєм  батьківщину…  Можливо,  ще  живі  батьки…
І  рідний  дім,  і  твій  будинок,  в  якому  народився  ти.  
Бо  подорожній  має  мрію,  щоб  повернутись  до  землі,  
Яка  його  десь  народила,  і  де  літа  пройшли  малі.
Вставай,  мій  батьку,  піднімайся!  І  ось  тобі  моя  рука!                                                      140
А  у  цім  палаці  родилась  моя  красунечка-донька.  
Тож  ми  вітаєм  в  нашім  домі  й  запрошуємо  за  наш  стіл.  
Ось  принесли  тобі  поїсти:  смачненьку  їжу  й  свіжий  хліб.  
Сідай.  Поїж.  Вгамуй  свій  голод.  А  потім  вже  назвеш  ім’я.  
Як  не  якась  це  таємниця,  і  не  причина  в  ній  своя.                                                                  145
Хотілось  б  знати:  хто  і  звідки  сюди  прийшов  до  нас  у  край,  
Хотілось  б  знати  батьківщину…  Спочатку  їж…  відпочивай.  

Він  повернувсь  на  своє  місце  і  зразу  ж  всівся  на  свій  трон,
А  незнайомець  миє  руки  водою,  злитою  рабом.  
Вода  чистесенька,  джерельна  у  глеку  срібному  блищить,                                      150
Кедровий  стіл,  уже  протертий,  йому  застелений  стоїть.
На  стіл  раб  ставить  свіже  м'ясо,  гаряче,  що  іще  димить.  
Там  амфора  з  вином,  і  чаша  із  двома  ручками  стоїть.  
Тож  цар  запрошує  поїсти,  й  забути  все,  що  було  з  ним  
І  потім  зможе  відпочити.  А  завтра  буде  день  новий.                                                        155

 А  згодом  Лік  наповнив  чашу  вином  й  звернувся  до  гостей:
-Тож  випиймо  за  доньку  нашу,  бо  все  найкраще  для  дітей.    
І  за  Юпітера:  дозволив  послати  гостя  у  наш  дім,  
І  незнайомого  чужинця,  щоб  ми  зустрілися  із  ним.  
Тож  чаша  йде  в  гостей  по  колу  і  всі  смакують,  й  п’ють  вино,                          160
А  раб  потроху  доливає  –  іскриться  в  чаші  аж  воно.  
І  Лік  налив  для  незнайомця,  щоб  випити  з  ним  той  зумів.  
-Вітаю,  гостю!  Випий  з  нами.  Сказати  може  щось  хотів?  
Встає  чужинець  із-за  столу  і  дякує  усім  богам,  
Й  господарям  за  допомогу  –  не  залишивсь  з  бідою  сам.                                            165
Всі  випили  і  він  сідає,  але  не  видно  там  лице,  
Волосся  довге  по  обличчю  звисає  і  ховає  все.  

-О,  мій  господарю,  шановний,  ти  –  добрий,  щедрий  чоловік,  
Ти  заспокоїв  сильний  голод  і  цим  додав  мені  ще  вік.  
А  чи  наважусь  я  мовчати,  чи  втримаю  я  свій  язик?                                                            170
По  світу  довго  я  мандрую  і  до  життя  такого  звик.  
Немає  в  мене  батьківщини,  ані  маєтків,  ні  рідні.  
Можливо,  краще  промовчати,  адже  так  соромно  мені.  
Проте,  як  став  я  говорити,  бо  підбадьорений  вином,  
То  вже  про  себе  розказати  я  трішки  зможу  за  столом.                                                  175
Побив  я  ноги  камінцями  і  посушив  сухим  піском,  
Роздер  себе  всього  кущами  і  тіло  зморене  постом,  
Ще  покусали  і  комахи,  як  ночував  десь  у  траві,
І  вплав  проплив  не  одну  річку,  і  спотикався  по  землі.  
І  вже  знесилений,  голодний,  прощався  із  своїм  життям,                                          180
Хоча  я  віку  молодого,  а  вже  не  маю  майбуття.
Проте  як  трішки  відпочину,  то  сили  знову  наберусь,  
Я  зможу  всім  допомагати,  і  бути  вигідним  комусь.  
Я  маю  дужі,  сильні  руки,  роботу  зроблю  будь-яку:
Я  можу  коней  тренувати  у  колісниці  й  у  візку;                                                                        185
Я  можу  сіяти  й  орати,  схилившись  аж  до  борозни,
Биків  в  упряжці  підганяти,  щоб  скоріш  рухались  вони;
Здрібнити  й  чистити  пшеницю,  й  молоти,  звісно,  на  муку,  
Великі  обертати  жорна,  що  воду  гонять  у  ріку;
З  серпом  я  можу  працювати,  як  і  звичайний  селянин,                                                190
В  руках  тримати  гостру  косу  –за  двох  працюю  я  один;
Із  виноградною  лозою  легенько  справлюся  я  сам,
Шпалеру  всю  я  ремонтую,  адже  я  –майстер  у  садках,
Я  вмію  гарно  готувати  й  робити  якісне  вино,  
У  амфори  його  вливати,  щоби  гарнесенько  було;                                                                195
А  ще  засмажу  смачно  м'ясо  й  подам  для  всіх  його  на  стіл,  
Мабуть  не  знайдеться  роботи,  з  якою  б  справитись  не  зміг;
Коли  складати  у  покоси  я  зможу  трави  запашні,  
І  їх  в  сараї  закладати  –  не  дорікне  ніхто  мені.  
Щоб  кожен,  дивлячись  на  мене,  не  зміг  образити  ніяк,                                              200
Щоб  не  сказав,  що  я  –  нероба,  чи  лежебока,  й  щось  не  так.  

-Тобі,  шановний  незнайомцю,  скажу  відверто  у  цей  час,  
Ти  можеш  зовсім  не  боятись:  тебе  не  скривдять  тут  у  нас.  
Тут  не  посміє  хтось  про  тебе  погане  слово  говорить,
В  нас  залишайся,  скільки  хочеш  і  можеш  з  нами  разом  жить.                      205
Ніхто  тебе  не  потривожить  і  небезпеки  вже  нема,  
Людина  родиться  в  стражданнях  і  долю  змінює  сама.  
І  вітер  крижаний  нізащо  на  морі  бурю  не  здійме,  
А  небо  хмарне  чи  вологе  –  не  знаєш,  що  в  собі  несе.  
Сьогодні  ця  людина  в  горі,  живе  в  стражданнях  і  в  жалю,                                210
А  завтра  –  вже,  дивись,  радіє  і  славить  доленьку  свою.  

-Господарю,  я  чую  мудрі  твої  промови  і  слова.
Коли  ти  впевнений  в  багатстві,  то  й  на  шляху  росте  трава.  
Коли  ж  ти  бідний  і  нічого  не  робиш,  щоби  щось  змінить,  
Лиш  уповаєш  ти  на  долю  і  мрієш,  щоби  краще  жить,                                      215
То  бездіяльність  та  приводить  до  смерті,  в  немічне  життя,  
У  повсякденних  тих  турботах,  в  безсонні  йде  твоє  буття.  
Старієш  в  соромі  з  ганьбою,  відрізаний  від  всіх  людей,  
В  богів  ти  просиш  допомогу,  але  й  від  них  нема  вістей.  
Отак  один  ти  самотою,  нужденну  ношу  цю  несеш,                                            220
І  не  чекаєш  вже  нічого,  лиш  помираєш  –  не  живеш.  
Це  так  приємно,  що  багатий  рішив  мені  допомогти,  
Полегшити  нікчемну  долю  й  від  смерті  бідного  спасти.  
Якщо  боги  жаліють  бідних  й  на  шлях  їх  істинний  ведуть,  
Твої  діяння,  славний  Ліку,  нехай  за  приклад  всім  будуть.                      225

-Кажу  тобі,  мій  незнайомцю,  потрібно  вірити  в  дива,  
Нехай  мій  приклад  підбадьорить  й  підтримають  мої  слова.  
Я  йшов  колись  шляхом  нелегким  і  зміни  також  пережив,
А  це  багатство,  хай  не  заздрять,  нелегко  я  його  нажив.  
І  допоміг  мені  у  цьому  з  Лариси  Клеот  у  садах,                                                      230
Бо  заплатив  тоді  за  працю  високу  плату  у  грошах.
-Іди,  -  сказав,  -  мій  юний  друже,  і  будь  щасливим  у  житті,  
Не  забувай  мене  ніколи  і    як  я  допоміг  тобі.
І  ось  з  тих  пір  я  пам’ятаю,  що  батько  в  мене    -  Клеотас,
Й  за  все,  що  в  царстві  своїм  маю,  я  дякую  йому  весь  час.                          235
Що  в  царстві  в  мене  процвітає  -    це  плід  його  є  доброти.
Святий  обов’язок  для  мене:  комусь  також  допомогти.  
Усім  нещасним  відтепер  я  в  життя  поверну  теплоту,  
Як  Клеопас  колись  для  мене  вернув  і  віру,  й  доброту.
Його  таким  боги  створили  як  подарунок  для  людей,                                            240
Щоб  люди  вірили  й  любили  та  було  в  них  усе  «окей!».  
Його  любов  благословенна,  що  йде  з  прекрасної  душі,  
Хай  далі  в  серці  розквітає  як  квітка  ніжна  навесні
Й  благословенна  буде  доля  і  все  життя  його  мирське  -
Нужденним  вчасна  допомога  полегшила  б  життя  гірке.                              245
Як  час  прийде  іти  у  вічність,  хай  буде  легким  перехід,  
Адже  чесноти,  що  залишить,  лишає  для  людей  усіх,
Синам  майно,  які  можливо,  ще  будуть  кращі  за  отця:
Допомагати  будуть  бідним,  відігрівати  їх  серця.  
Нехай  доброти  йдуть  по  світу,  передаються  з  рук  до  рук,                          250
Щоби  жили  всі  та  раділи  без  відчаю,  жалю  та  мук.  

-Та  мабуть,  доля    -  невблаганна.  Вона  не  слухає  порад.
Й  свої  скрізь  вносить  корективи:  чи  радий  тому,  чи  не  рад.  
І  попри  всі  твої  бажання,  вона  дарує  тобі  шлях
Такий,  який  вона  схотіла,  буває  часто  в  камінцях.                                                  255
Клеот  помер  на  батьківщині  –  несправедлива  та  була.  
Зробила  нищим  та  ізгоєм,  позбавивши  його  майна.  
Людей  багато  нехороших,  багато  заздрісних  очей,  
Які  робили  все  можливе,  щоб  він  позбавився  грошей.  
Його  всі  зрадили  й  прогнали  подалі  з  рідної  землі,                                        260
Хоча  раніше  величали,  тепер  зробились  такі  злі.  
І  замість  килимів  Єфрату,  гучних  бенкетів,  дорогих,  
Що  сяють  золотом  й  агатом,  в  окрузі  підданих  своїх,  
Де  гості  завжди  до  світанку,  смакуючи  смачним  вином,  
Де  частували  всі  наїдки  й  пісні  співали  за  столом,                                                265
Тепер  скитається  по  світу,  іде,  куди  –  не  бачить  сам,  
Обдертий  голий  і  голодний  –  вмре  на  поталу  всім  вовкам.  
То  дикий  плід  в  кущі  знайдеться,  то  десь  листочок  обірве,
 То  як  подачки  від  багатих,  в  сльозах  весь,  гіркий  хліб  візьме.  
Мандрує  він  тепер  по  світу  і  лише  пам'ять  береже,                                          270
Тамує  біль  гіркий  й  образи  і  в  невідомість  далі  йде.
І  від  пустелі,  до  пустелі,  подалі  з  того  вигнання,  
Від  зим  холодних,  спеки  й  зливи,  та  жалюгідного  вбрання,
Шукає  будь-яку  підтримку…  Хоча  й,  старатися  дарма.  
І  лиш  ціпок  –  уся  підтримка,  бо  від  людей  її  нема.                                            275
Та  чує  стогін  лише  вітру,  і  бурі,  й  хвиль  морських  кругом.
Під  грізне  каркання  ворони  він  спить,  присипаний  піском.    
Виття  вовків  щоночі  чує,  боїться  за  своє  життя.  
Із  серця  часом  стогін  хлине  і  понесеться  за  моря.  
У  жебрака  немає  друзів,  крім  темних  і  густих  лісів,                                            280
Крім  сліз  гірких  й  розчарування,  нема  того,  що  сам  хотів.  
Тому  він  молиться  й  благає,  щоб  хтось  йому  ще  допоміг,  
Під  храмом  часто  засинає  під  белькотіння  слів  і  сліз.

-О,  що  ти  кажеш!?    Наче  громом  пронеслось  в  голові  моїй.
Боги  могутні  та  хоробрі,  не  шліть  ви  блискавок  своїх.                                    285
Не  буде  більше  святкування,  ніяких  ігор…  Йдем  за  ним.  
Його  потрібно  відшукати…  Без  нього  палац  мій  –  не  мій.  
Адже  собі  я  не  пробачу,  коли  голодний  він  помре,  
І  щедро  тому  я  заплачу,  хто  першим  десь  його  знайде.  
Це  ж  неможливо  пити  й  їсти,  справляти  в  палаці  бенкет,                        290
Коли  твій  друг  блукає  світом  –  нема  ні  їжі,  ні  монет.  
Можливо,  зараз  проклинає  усіх  й  мене  в  тому  числі,
За  те,  що  я  такий  невдячний,    його  забув    як  і  усі.    
Скажи,  мій  друже,  чи  ти  бачив,  чи  справді  з  ним  ти  говорив?
Ходімо,  стежку  нам  покажеш:  де  саме  ти  його  зустрів?                              295
Адже  про  Ліка  має  знати…  Чому  ж  до  мене  не  прийшов?  
Можливо  на  тім  місці  досі  й  далеко  ще  не  відійшов.  
Ходімо,  йдемо  вже  скоріше…  -  О,  мій  господарю,  це  –  він!  
Не  хочу,  щоб  ти  засмутився,  та  біль  надав  разючих  змін.      
Той  біль  душі  змінив  всі  риси  в  обличчі  і  пригнітив  стан.                    300
Його  два  сина  і  дружина  в  Дельфах,  довірені  богам.  
Він  переслідувався  довго,  бо  стежили  до  Фармапіл.  
Ізгоєм  плутав  він  дорогу,  щоби  знайти  ніхто  не  зміг.  
Адже  і  досі  він  тікає  -  заполонив  всю  душу  страх.
Його  я  дуже  добре  знаю,  а  доля  подає  нам  знак.                                                      305
Бо  нам  вона  обом  з  тобою  випробування  принесла.
Несправедливо,  дуже  прикро,  одні  дороги  нам  дала.  
З  одної  прірви  вибиратись  прийшлося  кожному  в  свій  час,  
Але  я  мушу  признаватись,  бо  в  мене  є  щось  про  запас.
Ось,  ця  печатка!  Подивися…  Я  хочу,  щоби  ти  впізнав.                            310
Як  знак  союзу  за  гостинність  колись  мені  подарував.  
І  спантеличений  почутим,  стояв  цар  Лік  і  аж  закляк.  
Він  глиняну  впізнав  печатку,  проте  не  вірилось  ніяк.  
Колись  послав  він  Клеотису  печатку  як  взаємний  дар,
Як  знак  безсмертної  з  ним  дружби…    Стояв  і  дивувався  цар.          315  

-Це  ти,  Клеотасе,  мій  друже?!  Невже  це  ти  стоїш  в  цю  мить  ?!  
Усе,  що  маю  в  своїм  царстві  –  твоє,  й  тобі  в  багатстві  жить.  
Як  соромно,  що  я  спочатку  у  незнайомцю  не  впізнав  
Того,  кого  вважав  за  батька,  й  кого,  як  бога  величав.  
Ти  був  господарем  для  мене,  таким  й  залишишся  тепер.                              320
Як  добре,  що  ти  знов  знайшовся,  як  добре,  що  ти  не  помер.  
І  хочу  я  тобі  служити,  як  і  раніше  у  твій  час.
Ми  будем  в  дружбі  й  мирі  жити  і  вистачить  добра  для  нас.  

Із  себе  раптом  він  знімає  свій  царський  і  тирський  пурпур,  
Застібку  срібну  розстібає  і  віддає  все  жебраку.                                                            325
Вже  хтось  йому  шукає  одяг,  хтось  ванну  гріти  вже  пішов,  
І  всі  у  захваті  від  того,  що  Клеотиса  цар  знайшов.  
Підходять  гості,  оточили  і  сяє  радість  ув  очах.
Підходить  ближче  і  родина,  бо  від  тепер  в  них  новий  цар.
А  разом  з  ними  і  дитина  собі  тихенько  підійшла.                                                  330
-Тепер  ти  -    і  моя  дитина.  Спасибі!  В  замок  привела.  


 [b]  Оригінал[/b]

LE  MENDIANT

   C'était  quand  le  printemps  a  reverdi  les  prés.
   La  fille  de  Lycus,  vierge  aux  cheveux  dorés,
   Sous  les  monts  Achéens,  non  loin  de  Cérynée,
   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  ..  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  ..  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
   Errait  à  l'ombre,  aux  bords  du  faible  et  pur  Crathis,
   Car  les  eaux  du  Crathis,  sous  des  berceaux  de  frêne,                            5
   Entouraient  de  Lycus  le  fertile  domaine.
   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  Soudain,  à  l'autre  bord,
   Du  fond  d'un  bois  épais,  un  noir  fantôme  sort,
   Tout  pâle,  demi-nu,  la  barbe  hérissée:
   Il  remuait  à  peine  une  lèvre  glacée,                                                          10
   Des  hommes  et  des  dieux  implorait  le  secours,
   Et  dans  la  forêt  sombre  errait  depuis  deux  jours;
   Il  se  traîne,  il  n'attend  qu'une  mort  douloureuse;
   Il  succombe.  L'enfant,  interdite  et  peureuse,
   A  ce  hideux  aspect  sorti  du  fond  des  bois,                                              15
   Veut  fuir;  mais  elle  entend  sa  lamentable  voix.
   Il  tend  les  bras,  il  tombe  à  genoux;  il  lui  crie
   Qu'au  nom  de  tous  les  dieux  il  la  conjure,  il  prie,
   Et  qu'il  n'est  point  à  craindre,  et  qu'une  ardente  faim
   L'aiguillonne  et  le  tue,  et  qu'il  expire  enfin.                                    20

   'Si,  comme  je  le  crois,  belle  dès  ton  enfance,
   C'est  le  dieu  de  ces  eaux  qui  t'a  donné  naissance,
   Nymphe,  souvent  les  voeux  des  malheureux  humains
   Ouvrent  des  immortels  les  bienfaisantes  mains,
   Ou  si  c'est  quelque  front  porteur  d'une  couronne                                  25
   Qui  te  nomme  sa  fille  et  te  destine  au  trône,
   Souviens-toi,  jeune  enfant,  que  le  ciel  quelquefois
   Venge  les  opprimés  sur  la  tête  des  rois.
   Belle  vierge,  sans  doute  enfant  d'une  déesse,
   Crains  de  laisser  périr  l'étranger  en  détresse:                                    30
   L'étranger  qui  supplie  est  envoyé  des  dieux.'

   Elle  reste.  A  le  voir,  elle  enhardit  ses  yeux,
   .    .    .    .    .    .    .    .  et  d'une  voix  encore
   Tremblante:  'Ami,  le  ciel  écoute  qui  l'implore.
   Mais  ce  soir,  quand  la  nuit  descend  sur  l'horizon,                              35
   Passe  le  pont  mobile,  entre  dans  la  maison;
   J'aurai  soin  qu'on  te  laisse  entrer  sans  méfiance.
   Pour  la  douzième  fois  célébrant  ma  naissance,
   Mon  père  doit  donner  une  fête  aujourd'hui.
   Il  m'aime,  il  n'a  que  moi:  viens  t'adresser  à  lui,                              40
   C'est  le  riche  Lycus.  Viens  ce  soir;  il  est  tendre,
   Il  est  humain:  il  pleure  aux  pleurs  qu'il  voit  répandre.'
   Elle  achève  ces  mots,  et,  le  coeur  palpitant,
   S'enfuit;  car  l'étranger  sur  elle,  en  l'écoutant,
   Fixait  de  ses  yeux  creux  l'attention  avide.                                            45
   Elle  rentre,  cherchant  dans  le  palais  splendide
   L'esclave  près  de  qui  toujours  ses  jeunes  ans
   Trouvent  un  doux  accueil  et  des  soins  complaisants.
   Cette  sage  affranchie  avait  nourri  sa  mère;
   Maintenant  sous  des  lois  de  vigilance  austère,                                      50
   Elle  et  son  vieil  époux,  au  devoir  rigoureux,
   Rangent  des  serviteurs  le  cortège  nombreux.
   Elle  la  voit  de  loin  dans  le  fond  du  portique,
   Court,  et,  posant  ses  mains  sur  ce  visage  antique:
   'Indulgente  nourrice,  écoute:  il  faut  de  toi                                          55
   Que  j'obtienne  un  grand  bien.  Ma  mère,  écoute-moi;
   Un  pauvre,  un  étranger,  dans  la  misère  extrême,
   Gémit  sur  l'autre  bord,  mourant,  affamé,  blême...
   Ne  me  décèle  point.  De  mon  père  aujourd'hui
   J'ai  promis  qu'il  pourrait  solliciter  l'appui.                                      60
   Fais  qu'il  entre:  et  surtout,  ô  mère  de  ma  mère!
   Garde  que  nul  mortel  a'insulte  à  sa  misère.
   --Oui,  ma  fille;  chacun  fera  ce  que  tu  veux,
   Dit  l'esclave  en  baisant  son  front  et  ses  cheveux;
   Oui,  qu'à  ton  protégé  ta  fête  soit  ouverte,                                            65
   Ta  mère,  mon  élève  (inestimable  perte!),
   Aimait  à  soulager  les  faibles  abattus;
   Tu  lui  ressembleras  autant  par  tes  vertus
   Que  par  tes  yeux  si  doux  et  tes  grâces  naïves,'
   Mais  cependant  la  nuit  assemble  les  convives:                                        70
   En  habits  somptueux,  d'essences  parfumés,
   Ils  entrent.  Aux  lambris  d'ivoire  et  d'or  formés
   Pend  le  lin  d'Ionie  en  brillantes  courtines;
   Le  toit  s'égaye  et  rit  de  mille  odeurs  divines.
   La  table  au  loin  circule,  et  d'apprêts  savoureux                                  75
   Se  charge.  L'encens  vole  en  longs  flots  vaporeux:
   Sur  leurs  bases  d'argent,  des  formes  animées
   Élèvent  dans  leurs  mains  des  torches  enflammées;
   Les  figures,  l'onyx,  le  cristal,  les  métaux
   En  vases  hérissés  d'hommes  ou  d'animaux,                                                  80
   Partout,  sur  les  buffets,  sur  la  table,  étincellent;
   Plus  d'une  lyre  est  prête;  et  partout  s'amoncellent
   Et  les  rameaux  de  myrte  et  les  bouquets  de  fleurs.
   On  s'étend  sur  les  lits  teints  de  mille  couleurs;
   Près  de  Lycus,  sa  fille,  idole  de  la  fête,                                              85
   Est  admise.  La  rose  a  couronné  sa  tête.
   Mais,  pour  que  la  décence  impose  un  juste  frein,
   Lui-même  est  par  eux  tous  élu  roi  du  festin.
   Et  déjà  vins,  chansons,  joie,  entretiens  sans  nombre,
   Lorsque,  la  double  porte  ouverte,  un  spectre  sombre                            90
   Entre,  cherchant  des  yeux  l'autel  hospitalier.
   La  jeune  enfant  rougit.  Il  court  vers  le  foyer,
   Il  embrasse  l'autel,  s'assied  parmi  la  cendre;
   Et  tous,  l'oeil  étonné,  se  taisent  pour  l'entendre.

   'Lycus,  fils  d'Évémon,  que  les  dieux  et  le  temps                                  95
   N'osent  jamais  troubler  tes  destins  éclatants!
   Ta  pourpre,  tes  trésors,  ton  front  noble  et  tranquille,
   Semblent  d'un  roi  puissant,  l'idole  de  sa  ville.
   A  ton  riche  banquet  un  peuple  convié
   T'honore  comme  un  dieu  de  l'Olympe  envoyé.                                            100
   Regarde  un  étranger  qui  meurt  dans  la  poussière,
   Si  tu  ne  tends  vers  lui  la  main  hospitalière.
   Inconnu,  j'ai  franchi  le  seuil  de  ton  palais:
   Trop  de  pudeur  peut  nuire  à  qui  vit  de  bienfaits.
   Lycus,  par  Jupiter,  par  ta  fille  innocente                                            105
   Qui  m'a  seule  indiqué  ta  porte  bienfaisante!...
   Je  fus  riche  autrefois:  mon  banquet  opulent
   N'a  jamais  repoussé  l'étranger  suppliant.
   Et  pourtant  aujourd'hui  la  faim  est  mon  partage,
   La  faim  qui  flétrit  l'âme  autant  que  le  visage,                                  110
   Par  qui  l'homme  souvent,  importun,  odieux,
   Est  contraint  de  rougir  et  de  baisser  les  yeux!

   --Étranger,  tu  dis  vrai,  le  hasard  téméraire
   Des  bons  ou  des  méchants  fait  le  destin  prospère.
   Mais  sois  mon  hôte.  Ici  l'on  hait  plus  que  l'enfer                            115
   Le  public  ennemi,  le  riche  au  coeur  de  fer,
   Enfant  de  Némésis,  dont  le  dédain  barbare
   Aux  besoins  des  mortels  ferme  son  coeur  avare.
   Je  rends  grâce  à  l'enfant  qui  t'a  conduit  ici.
   Ma  fille,  c'est  bien  fait;  poursuis  toujours  ainsi.                          120
   Respecter  l'indigence  est  un  devoir  suprême.
   Souvent  les  immortels  (et  Jupiter  lui-même)
   Sous  des  haillons  poudreux,  de  seuil  en  seuil  traînés,
   Viennent  tenter  le  coeur  des  humains  fortunés.'
   D'accueil  et  de  faveur  un  murmure  s'élève.                                            125

   Lycus  descend,  accourt,  tend  la  main,  le  relève:
   'Salut,  père  étranger;  et  que  puissent  tes  voeux
   Trouver  le  ciel  propice  à  tout  ce  que  tu  veux!
   Mon  hôte,  lève-toi.  Tu  parais  noble  et  sage;
   Mais  cesse  avec  ta  main  de  cacher  ton  visage.                                      130
   Souvent  marchent  ensemble  indigence  et  vertu,
   Souvent  d'un  vil  manteau  le  sage  revêtu,
   Seul,  vit  avec  les  dieux  et  brave  un  sort  inique.
   Couvert  de  chauds  tissus,  à  l'ombre  du  portique,
   Sur  de  molles  toisons,  en  un  calme  sommeil,                                          135
   Tu  peux  ici,  dans  l'ombre,  attendre  le  soleil.
   Je  te  ferai  revoir  tes  foyers,  ta  patrie,
   Tes  parents,  si  les  dieux  ont  épargné  leur  vie.
   Car  tout  mortel  errant  nourrit  un  long  amour
   D'aller  revoir  le  sol  qui  lui  donna  le  jour.                                        140
   Mon  hôte,  tu  franchis  le  seuil  de  ma  famille
   A  l'heure  qui  jadis  a  vu  naître  ma  fille.
   Salut!  Vois,  l'on  t'apporte  et  la  table  et  le  pain:
   Sieds-toi.  Tu  vas  d'abord  rassasier  ta  faim.
   Puis,  si  nulle  raison  ne  te  force  au  mystère,                                      145
   Tu  nous  diras  ton  nom,  ta  patrie  et  ton  père!'

   Il  retourne  à  sa  place  après  que  l'indigent
   S'est  assis.  Sur  ses  mains,  d'une  aiguière  d'argent,
   Par  une  jeune  esclave  une  eau  pure  est  versée.
   Une  table  de  cèdre,  où  l'éponge  est  passée,                                          150
   S'approche,  et  vient  offrir  à  son  avide  main
   Et  les  fumantes  chairs  sur  le  disque  d'airain,
   Et  l'amphore  vineuse,  et  la  coupe  aux  deux  anses.
   'Mange  et  bois,  dit  Lycus;  oublions  les  souffrances,
   Ami!  leur  lendemain  est,  dit-on,  un  beau  jour.'                                  155

   Bientôt  Lycus  se  lève  et  fait  emplir  sa  coupe,
   Et  veut  que  l'échanson  verse  à  toute  la  troupe:
   'Pour  boire  à  Jupiter,  qui  nous  daigne  envoyer
   L'étranger  devenu  l'hôte  de  mon  foyer.'
   Le  vin  de  main  en  main  va  coulant  à  la  ronde;                                      160
   Lycus  lui-même  emplit  une  coupe  profonde,
   L'envoie  à  l'étranger:  'Salut,  mon  hôte,  bois.
   De  ta  ville  bientôt  tu  reverras  les  toits,
   Fussent-ils  par-delà  les  glaces  du  Caucase.'
   Des  mains  de  l'échanson  l'étranger  prend  le  vase,                              165
   Se  lève  et  sur  eux  tous  il  invoque  les  dieux.
   On  boit;  il  se  rassied.  Et  jusque  sur  ses  yeux
   Ses  noirs  cheveux  toujours  ombrageant  son  visage,
   De  sourire  et  de  plainte  il  mêle  son  langage:


   'Mon  hôte,  maintenant  que  sous  tes  nobles  toits                                  170
   De  l'importun  besoin  j'ai  calmé  les  abois,
   Oserai-je  à  ma  langue  abandonner  les  rênes?
   Je  n'ai  plus  ni  pays,  ni  parents,  ni  domaines.
   Mais  écoute:  le  vin,  par  toi-même  versé,
   M'ouvre  la  bouche.  Ainsi,  puisque  j'ai  commencé,                                175
   Entends  ce  que  peut-être  il  eût  mieux  valu  taire.
   Excuse  enfin  ma  langue,  excuse  ma  prière;
   Car  du  vin,  tu  le  sais,  la  téméraire  ardeur
   Souvent  à  l'excès  même  enhardit  la  pudeur.
   Meurtri  de  durs  cailloux  ou  de  sables  arides,                                      180
   Déchiré  de  buissons  ou  d'insectes  avides,
   D'un  long  jeûne  flétri,  d'un  long  chemin  lassé
   Et  de  plus  d'un  grand  fleuve  en  nageant  traversé,
   Je  parais  énervé,  sans  vigueur,  sans  courage;
   Mais  je  suis  né  robuste  et  n'ai  point  passé  l'âge.                            185
   La  force  et  le  travail,  que  je  n'ai  point  perdus,
   Par  un  peu  de  repos  me  vont  être  rendus.
   Emploie  alors  mes  bras  à  quelques  soins  rustiques.
   Je  puis  dresser  au  char  tes  coursiers  olympiques,
   Ou,  sous  les  feux  du  jour,  courbé  vers  le  sillon,                              190
   Presser  deux  forts  taureaux  du  piquant  aiguillon.
   Je  puis  même,  tournant  la  meule  nourricière,
   Broyer  le  pur  froment  en  farine  légère.
   Je  puis,  la  serpe  en  main,  planter  et  diriger
   Et  le  cep  et  la  treille,  espoir  de  ton  verger.                                    195
   Je  tiendrai  la  faucille  ou  la  faux  recourbée,
   Et  devant  mes  pas  l'herbe  ou  la  moisson  tombée
   Viendra  remplir  ta  grange  en  la  belle  saison;
   Afin  que  nul  mortel  ne  dise  en  ta  maison,
   Me  regardant  d'un  oeil  insultant  et  colère:                                          200
   O  vorace  étranger,  qu'on  nourrit  à  rien  faire!

   --Vénérable  indigent,  va,  nul  mortel  chez  moi
   N'oserait  élever  sa  langue  contre  toi.
   Tu  peux  ici  rester,  même  oisif  et  tranquille,
   Sans  craindre  qu'un  affront  ne  trouble  ton  asile.                              205
   --L'indigent  se  méfie.--Il  n'est  plus  de  danger.
   --L'homme  est  né  pour  souffrir.--Il  est  né  pour  changer.
   --Il  change  d'infortune!--Ami,  reprends  courage:
   Toujours  un  vent  glacé  ne  souffle  point  l'orage.
   Le  ciel  d'un  jour  à  l'autre  est  humide  ou  serein,                              210
   Et  tel  pleure  aujourd'hui  qui  sourira  demain.

   --Mon  hôte,  en  tes  discours  préside  la  sagesse.
   Mais  quoi!  la  confiante  et  paisible  richesse
   Parle  ainsi!...  L'indigent  espère  en  vain  du  sort;
   En  espérant  toujours  il  arrive  à  la  mort.                                              215
   Dévoré  de  besoins,  de  projets,  d'insomnie,
   Il  vieillit  dans  l'opprobre  et  dans  l'ignominie.
   Rebuté  des  humains  durs,  envieux,  ingrats,
   Il  a  recours  aux  dieux  qui  ne  l'entendent  pas.
   Toutefois  ta  richesse  accueille  mes  misères;                                        220
   Et  puisque  ton  coeur  s'ouvre  à  la  voix  des  prières.
   Puisqu'il  sait,  ménageant  le  faible  humilié,
   D'indulgence  et  d'égards  tempérer  la  pitié,
   S'il  est  des  dieux  du  pauvre,  ô  Lycus!  que  ta  vie
   Soit  un  objet  pour  tous  et  d'amour  et  d'envie!                                    225

   --Je  te  le  dis  encore:  espérons,  étranger.
   Que  mon  exemple  au  moins  serve  à  t'encourager
   Des  changements  du  sort  j'ai  fait  l'expérience.
   Toujours  un  même  éclat  n'a  point  à  l'indigence
   Fait  du  riche  Lycus  envier  le  destin.                                                      230
   J'ai  moi-même  été  pauvre  et  j'ai  tendu  la  main.
   Cléotas  de  Larisse,  en  ses  jardins  immenses,
   Offrit  à  mon  travail  de  justes  récompenses.
   "Jeune  ami,  j'ai  trouvé  quelques  vertus  en  toi;
   Va,  sois  heureux,  dit-il,  et  te  souviens  de  moi."                              235
   Oui,  oui,  je  m'en  souviens:  Cléotas  fut  mon  père;
   Tu  vois  le  fruit  des  dons  de  sa  bonté  prospère.
   A  tous  les  malheureux  je  rendrai  désormais
   Ce  que  dans  mon  malheur  je  dus  à  ses  bienfaits.
   Dieux,  l'homme  bienfaisant  est  votre  cher  ouvrage;                            240
   Vous  n'avez  point  ici  d'autre  visible  image;
   Il  porte  votre  empreinte,  il  sortit  de  vos  mains
   Pour  vous  représenter  aux  regards  des  humains.
   Veillez  sur  Cléotas!  Qu'une  fleur  éternelle,
   Fille  d'une  âme  pure,  en  ses  traits  étincelle;                                    245
   Que  nombre  de  bienfaits,  ce  sont  là  ses  amours,
   Fassent  une  couronne  à  chacun  de  ses  jours;
   Et  quand  une  mort  douce  et  d'amis  entourée
   Recevra  sans  douleur  sa  vieillesse  sacrée,
   Qu'il  laisse  avec  ses  biens  ses  vertus  pour  appui                              250
   A  des  fils,  s'il  se  peut,  encor  meilleurs  que  lui.

   --Hôte  des  malheureux,  le  sort  inexorable
   Ne  prend  point  les  avis  de  l'homme  secourable.
   Tous,  par  sa  main  de  fer  en  aveugles  poussés,
   Nous  vivons;  et  tes  voeux  ne  sont  point  exaucés.                                255
   Cléotas  est  perdu;  son  injuste  patrie
   L'a  privé  de  ses  biens;  elle  a  proscrit  sa  vie.
   De  ses  concitoyens  dès  longtemps  envié,
   De  ses  nombreux  amis  en  un  jour  oublié,
   Au  lieu  de  ces  tapis  qu'avait  tissus  l'Euphrate,                                260
   Au  lieu  de  ces  festins  brillants  d'or  et  d'agate
   Où  ses  hôtes,  parmi  les  chants  harmonieux,
   Savouraient  jusqu'au  jour  les  vins  délicieux,
   Seul  maintenant,  sa  faim,  visitant  les  feuillages,
   Dépouille  les  buissons  de  quelques  fruits  sauvages;                          265
   Ou,  chez  le  riche  altier  apportant  ses  douleurs,
   Il  mange  un  pain  amer  tout  trempé  de  ses  pleurs.
   Errant  et  fugitif,  de  ses  beaux  jours  de  gloire
   Gardant,  pour  son  malheur,  la  pénible  mémoire,
   Sous  les  feux  du  midi,  sous  le  froid  des  hivers,                                270
   Seul,  d'exil  en  exil,  de  déserts  en  déserts,
   Pauvre  et  semblable  à  moi,  languissant  et  débile,
   Sans  appui  qu'un  bâton,  sans  foyer,  sans  asile,
   Revêtu  de  ramée  ou  de  quelques  lambeaux,
   Et  sans  que  nul  mortel  attendri  sur  ses  maux                                        275
   D'un  souhait  de  bonheur  le  flatte  et  l'encourage;
   Les  torrents  et  la  mer,  l'aquilon  et  l'orage,
   Les  corbeaux,  et  des  loups  les  tristes  hurlements
   Répondant  seuls  la  nuit  à  ses  gémissements;
   N'ayant  d'autres  amis  que  les  bois  solitaires,                                    280
   D'autres  consolateurs  que  ses  larmes  amères,
   Il  se  traîne;  et  souvent  sur  la  pierre  il  s'endort
   A  la  porte  d'un  temple,  en  invoquant  la  mort.

   --Que  m'as-tu  dit?  La  foudre  a  tombé  sur  ma  tête.
   Dieux!  ah!  grands  dieux!  partons.  Plus  de  jeux,  plus  de  fête!      285
   Partons.  Il  faut  vers  lui  trouver  des  chemins  sûrs;
   Partons.  Jamais  sans  lui  je  ne  revois  ces  murs.
   Ah!  dieux!  quand  dans  le  vin,  les  festins,  l'abondance,
   Enivré  des  vapeurs  d'une  folle  opulence,
   Celui  qui  lui  doit  tout  chante,  et  s'oublie,  et  rit,                        290
   Lui  peut-être  il  expire,  affamé,  nu,  proscrit,
   Maudissant,  comme  ingrat,  son  vieil  ami  qui  l'aime.
   Parle:  était-ce  bien  lui?  le  connais-tu  toi-même?
   En  quels  lieux  était-il?  où  portait-il  ses  pas?
   Il  sait  où  vit  Lycus,  pourquoi  ne  vient-il  pas?                                  295
   Parle:  était-ce  bien  lui?  parle,  parle,  te  dis-je;
   Où  l'as-tu  vu?--Mon  hôte,  à  regret  je  t'afflige.
   C'était  lui,  je  l'ai  vu  ........................
   .........................Les  douleurs  de  son  âme
   Avaient  changé  ses  traits.  Ses  deux  fils  et  sa  femme                        300
   A  Delphes,  confiés  au  ministre  du  dieu,
   Vivaient  de  quelques  dons  offerts  dans  le  saint  lieu.
   Par  des  sentiers  secrets  fuyant  l'aspect  des  villes,
   On  les  avait  suivis  jusques  aux  Thermopyles.
   Il  en  gardait  encore  un  douloureux  effroi.                                            305
   Je  le  connais;  je  fus  son  ami  comme  toi.
   D'un  même  sort  jaloux  une  même  injustice
   Nous  a  tous  deux  plongés  au  même  précipice.
   Il  me  donna  jadis  (ce  bien  seul  m'est  resté)
   Sa  marque  d'alliance  et  d'hospitalité.                                                    310
   Vois  si  tu  la  connais.'  De  surprise  immobile,
   Lycus  a  reconnu  son  propre  sceau  d'argile;
   Ce  sceau,  don  mutuel  d'immortelle  amitié,
   Jadis  à  Cléotas  par  lui-même  envoyé.
   Il  ouvre  un  oeil  avide,  et  longtemps  envisage                                      315
   L'étranger.  Puis  enfin  sa  voix  trouve  un  passage.

   'Est-ce  toi,  Cléotas?  toi  qu'ainsi  je  revoi?
   Tout  ici  t'appartient.  O  mon  père!  est-ce  toi?
   Je  rougis  que  mes  yeux  aient  pu  te  méconnaître.
   Cléotas!  ô  mon  père!  ô  toi  qui  fus  mon  maître,                                    320
   Viens;  je  n'ai  fait  ici  que  garder  ton  trésor,
   Et  ton  ancien  Lycus  veut  te  servir  encor;
   J'ai  honte  à  ma  fortune  en  regardant  la  tienne.'

   Et,  dépouillant  soudain  la  pourpre  tyrienne
   Que  tient  sur  son  épaule  une  agrafe  d'argent,                                      325
   Il  l'attache  lui-même  à  l'auguste  indigent.
   Les  convives  levés  l'entourent;  l'allégresse
   Rayonne  en  tous  les  yeux.  La  famille  s'empresse;
   On  cherche  des  habits,  on  réchauffe  le  bain.
   La  jeune  enfant  approche;  il  rit,  lui  tend  la  main:                          330
   'Car  c'est  toi,  lui  dit-il,  c'est  toi  qui,  la  première,
   Ma  fille,  m'as  ouvert  la  porte  hospitalière.'

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2025

Межа

Як  вторгнення  повномаштабне  
У  двадцять  другім  почалось,  
В  тероборону  дуже  вправно
Ішли  всі  люди…  Чи  здалось  ?!  
Та  ні.  Спішили  захищати,  
Бо  Україна  у  вогні,  -
Потрібно  відсіч  гідну  дати
Й  перемогти  у  цій  війні.  
Надворі  зараз  –  двадцять  п’ятий.
І  лиш  біжать  від  ТЦК…
Мелькають  лише  вправно  п’яти…
Така  реальність  в  нас  гірка.
Де  та  межа:  на  ДО  і  ПІСЛЯ  ?..
Коли  її  ми  перейшли?    
Мабуть,  ще  спить  свідомість  пізня  
Чи  у  собі  десь  страх  знайшли?!  
Де  та  межа?  Що  сталось,  люди?  
Хто  в  цьому  винен  у  цей  час?  
Десь  йде  війна…  І  горе  всюди…
Аби  лиш  не  торкалось  нас.  
У  нас  багато  є  байдужих,  
Які  сидять  десь  в  стороні
І  через  це  ми  довго  дуже  
Ще  будем  битись  в  цій  війні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2025

Поговори зі мною

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=ZPsEN8uQIi8[/youtube]


Поговори  зі  мною,  милий,
Про  що  завгодно  говори:
Про  сніг  чи  дощ,  чи  літні  зливи,
Про  сонце  ясне  ізгори.

Ти  розкажи  мені  про  зорі,
Про  темну  нічку,  білий  день,
Про  дні  яскраві  чи  суворі,  
Про  ясне  сонце  й  чорну  тінь.  

Відкрий  душі  ти  навстіж  двері
І  промінь  сонячний  впусти,
Щоб  тіні  чорні  і  химерні
Зуміли  звідти  утекти.

Поговори  зі  мною,  друже,
Всі  таємниці  розкажи.
За  тебе  я  хвилююсь  дуже...
Мою  довіру  бережи.

Поговори  зі  мною,  любий,
Довір  тривоги  й  почуття.
Тобі  підтримкою  я  буду:
Не  на  роки  –  на  все  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2025

Літо багате дощами

Це  літо  -  багате  дощами
Й  на  щедрі,  рясні  врожаї,
Садочки  налились  плодами
Й  меди  в  стільниках  є  свої.

Дозріла  у  полі  пшениця
І  скоро  почнуться  жнива.
Квітками  весь  берег  іскриться
І  тягнеться  вгору  трава.  

І  вже  метушливо  лелеки
Навчають  своїх  лелечат
Літати  високо  й  далеко
З  кубла  на  стовпі,  що  між  хат.  

Попереду  довга  дорога
У  сірій  осінній  імлі.
І  їм  не  сховати  тривоги  –
Донизу  несуться  жалі.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2025

Дивись, моя мамо

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jQRr1h5RyIw[/youtube]



-  Дивися  матусю,  вже  сонце  сідає
Та  вечір  приходить  до  нас  на  поріг.
І  кожна  пташина  додому  вертає,
Було  хоч  у  неї  й  багато  доріг.  
І  кожна  пташина  додому  вертає,
Було  хоч  у  неї  й  багато  доріг.  

-  Знай  доню,  що  рідна,  батьківська  домівка,
Дасть  сили  й  підніме,  коли  упадеш.
І  матінка  рідна,  немов  та  лебідка,
Назавжди  з  тобою,  допоки  живеш.  
І  матінка  рідна,  немов  та  лебідка,
Назавжди  з  тобою,  допоки  живеш.

-  Невже  ти,  матусю,  коли  я  спіткнуся,
Мені  помилки  всі  пробачиш  в  житті?
Невже,  приголубиш,  коли  пригорнуся,
Й  почую  слова  я  і  теплі,  й  прості?
Невже,  приголубиш,  коли  пригорнуся,
Й  почую  слова  я  і  теплі,  й  прості?
]    
Як  можу  я  сердитись,  доню,  на  тебе?
Для  мене  ти  –  сонечко,  ясна  зоря.
Затулю  собою,  як  буде  потреба,  
Нехай  негаразди  пливуть  за  моря.  
Затулю  собою,  як  буде  потреба,  
Нехай  негаразди  пливуть  за  моря.

Рідненька  для  мене  ти,  доню,  дитина,
Лишишся  найкращою  ти  назавжди,  
Бо  наша  сім'я,  то  -  щаслива  родина.
Повинні  її  ми  завжди  берегти.
Бо  наша  сім'я,  то  -  щаслива  родина.
Повинні  її  ми  завжди  берегти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2025

Ведуть бійця

Ведуть  бійця,  вже  вкотре,  на  тортури…
Нема  кінця  знущань  від  москалів.
Диявол  їх  ординської  натури
Вбивати  й  нищити  усіх  велів.  

Ведуть  бійця…  Штовхають  автоматом...
І  бітою  все  луплять  по  ногах.
І  кожен  крок  із  нецензурним  матом
Вистукує  набатом  у  вухах.  

Синці  і  гематоми,  кров  із  рани…
Побої  так  даються  всі  взнаки.  
Чи  день,  чи  ніч,  чи  вечір,  а  чи  ранок…
Ребро  болить,  й  не  підніме  руки.  

Ведуть  бійця…  Можливо,  це  –  востаннє,  
Коли  він  бачить  день  і  білий  світ,
Й  сьогодні  подих  зробить  вже  останній…
Не  хочеться  вмирати  в  двадцять  літ.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2025

Молодятам (Діма і Катя Базилівські)

На  весільний  рушник  стали:  Діма  і  Катруся,  
І  сьогодні  в  них  весілля,  в  шлюбі  поберуться.

Побажаєм  молодятам  перш  за  все,  здоров’я,  
Побажаєм  ми  вам,  рідні,  щастя  і  любові,  

Лебединого  кохання,  вірності,  підтримки  
І  взаєморозуміння  чоловіка  й  жінки.

Між  собою  щоб  жили  ви,  немов,  у  казці,  
А  відносини  текли  в  ніжності  та  ласці.    

Злагоди  вам  у  родину,  світла  ув  оселю,
Щоби  завжди  були  щирі,  радісні,  веселі,

Щоб  добро  пливло  рікою  вам  у  вашу  хату,    
Щоб  на  сміх  дитячий  в  домі  були  ви  багаті,  

Щоби  дітки  народились:  хлопчики  й  дівчатка,  
Рушником  щоб  шлях  стелився  рівнесенько,  гладко,
 
Щоби  вогнище  сімейне  бурі  не  тушили,  
Щоби  в  затишку  й  смиренні  все  життя  прожили.  

Щоб  кисільні  бережечки  і  молочні  ріки
Були  завжди  повноводні  вам  упродовж  віку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2025

ПЕРЕЛАЗ

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Ie8kKdgsc8I[/youtube]




Хлопець  дівчину  зустрів
Біля  перелазу
І  забути  не  зумів
Ще  її́  ні  разу:
Світлі  очі  голубі,
Кучеряві  коси.
Втратив  спокій  він  тоді
Та  кохає  досі.  

Приспів:
Перелаз,  мій  перелаз
І  вербове  гілля,
Тож  запрошуємо  вас  
До  нас  на  весілля.  
Перелаз  мій,  перелаз,
Квіти  та  листочки.  
Є  вже  донечка  у  нас,  
А  у  вас  -  синочок.  

Грає  музика  гучна:
Скрипка  та  цимбали.  
Разом  пара  чарівна  
У  святковій  залі.  
Перший  танець  молодих
Тільки  розпочався,
В  коло  з  друзів  та  близьких
Рід  увесь  зібрався.  

Приспів:
Перелаз,  мій  перелаз
І  вербове  гілля,  
Тож  запрошуємо  вас  
До  нас  на  весілля.  
Перелаз  мій,  перелаз,
Квіти  та  листочки.  
Є  вже  донечка  у  нас,  
А  у  вас  -  синочок.  

Ллється  в  келихи  вино,  
З  медом  ще  горілка
І  лунають  за  столом
Тости,  жарти  й  «Гірко!».
Місяць  з  неба  опустивсь
На  вербове  гілля.  
З  перелазу  шлях  один  –
До  нас  на  весілля.  

Приспів:
Перелаз,  мій  перелаз
І  вербове  гілля,  
Тож  запрошуємо  вас  
До  нас  на  весілля.  
Перелаз  мій,  перелаз,
Квіти  та  листочки.  
Є  вже  донечка  у  нас,  
А  у  вас  -  синочок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044241
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Навік лишився на війні (Ярослав Володимирович Строй)

[i]Ярослав  Володимирович  Строй
(17.11.1976  р.  –  10.09.2022  р.)
 Народився  у  с.  Кропивна  Хмільницького  р-ну  Винницької  обл.
Гранатометник  стрілецького  відділення  стрілецького  взводу  в  складі  59-ї  окремої  мотопіхотної  бригади.
Поліг  у  бою  10  вересня  2022  року  при  виконанні  бойового  завдання  між  населеними  пунктами  Тернові  Поди  та  Любомирівка  Миколаївської  області.
Місце  поховання:  с.  Садове  Літинської  ТГ  Вінницького  р-ну.[/i]


Село  Кропивна  на  Поділлі…
Хатина...  Матінка  –  одна…  
На  вишні  опустилось  гілля,
Спадає  листя  до  вікна.  

Осінній  смуток  навіває,  
А  туга  в  хаті  аж  кричить…
Синочка  рідного  немає  –
Портрет  лиш  на  столі  стоїть.  

Не  вірить,  що  нема  синочка:
Десь  загубився  на  війні.
А  чи  почує  голосочок,  
Чи  промайне  тінь  у  вікні?

Нема…  Не  прийде  на  світанні  
І  тихо  в  хату  не  зайде,  
Розмов  не  буде  й  привітання
І  не  побачить  вже  ніде.  

І  серце  мами  ниє  болем,
Не  хоче  вірити  ніяк…
Ось  дим  розвіється  над  полем,  
Війна  затихне  у  боях

І  повернеться  син  додому.
Хоча  б  легеньким  вітерцем,  
Обніме.  В  дотику  такому
Притишить  біль  матусі  й  щем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2025

Повертається додому (Сергій Базилевський)

 Сергій  Олександрович    Базилевський
(1980  р.н.  -    04.07.2025  р.)  


У  те  село,  звідкіль  коріння  роду,  
Він  на  щиті  вертається  додому,
Де  у  могилах  батько  вже  і  мати,  
Де  він  устиг  і  брата  поховати,  
Де  місце  хати  зріє  споришами,
Де  досі  стежка  між  двома  дворами….
Жили  в  подвір’ях  тих  його  бабусі:
І  тата,  й  мами  –  рідні  дві  матусі.
Він  приїздив  в  старесеньку  хатину  
Давно  із  мамою,  коли  ще  був  дитина.
Допоки  мама  поралась  в  городі,  
Він  засинав  під  казку  баби  Голі.  
А  ні,  то  грався  з  дітьми  на  дорозі
Аж  поки  вечір,  всівшись  на  порозі,
Загонив  в  хату  і  дорослих  й  діток…  
Тож  йде  у  спомин  все  дитинство  звідти…  
Тепер  в  село  вертається  двохсотим…
О,  скільки  це  триватиме  й  допоки?!  
Набатом  з  неба  прилетіла  звістка    -
У  горі  син  Андрій,  родина  й  жінка.    
І  навзрид  тиша  враз  заголосила…
О  де,  скажіть,  їм  всім  узяти  сили,  
Щоб  горе  це  вони  змогли  сприйняти?..
Двохсотим  він  вертається  до  хати.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Тернова хустина

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OIXRmgYuY5w[/youtube]

Пов'язує  донька  квітчасту  хустину,
Що  так  пасувала  колись  і  мені,  
А  личко  біленьке  її  в  цю  хвилину,  
Так  схоже  на  вишню  в  саду  навесні.  

Приспів:
Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.  
 Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.    

На  яблуню  схоже  в  зеленім  садочку,  
Як  спів  соловейка  зліта  вдалечінь,  
А  сонце  відблискує  в  кожнім  листочку
Ту  просинь  безмежну  і  ту  голубінь.  

Приспів:
Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.    
Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.    

Ще  схоже  на  мальви  червоні  за  тином,
На  маки  й  волошки  у  хлібних  полях,  
Адже  увібрала  у  себе  хустина
І  душу  вкраїнську,  й  любов  у  серцях.

Приспів:
Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.  
Хустина,  хустина,  хустина  тернова,  
Що  матінка  доні  спішить  передати.
В  ній  нації  код  –  у  квітках  кольорових,  
Та  в  слові  святім,  українському  –  мати.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043294
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Випускники

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=xSCRFirq4Ng[/youtube]

Ось  закінчилися  уроки,  
Останній  дзвоник  пролунав  
Й  робити  самостійно  кроки
В  життєвий  шлях  вже  час  настав.  

Приспів:
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.  
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.    


Хай  будуть  міцні  ваші  крила,  
Щоб  досягли  значних  висот,  
Хай  розкриваються  вітрила
Й  несуться  вдаль  за  горизонт.  

Приспів:
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.  
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.    

Хай  відкриваються  всі  двері
І  всі  можливості  в  житті,
Нехай  всі  сходинки  кар’єри
Даються  легко  в  майбутті.  

Приспів:
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.  
В  щасливу  путь,  в  щасливу  путь,  
В  щасливу  путь,  випускники.  
Вперед  упевнено  ідуть,  
Несуться  вдаль  усі  стежки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042852
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2025

Немає Павла

[i]Пам'яті  Павла  Ткаченка  від  дружини  Ніни  [/i]


Спинилося  все  у  життєвому  вирі,  
Немає  буденної  вже  метушні…
У  чорній  хустині  і  страшному  горі,  
Лиш  тугу  й  журбу  залишив  ти  мені.  

Мій  лебеде  вірний,  мій  соколе  ясний,  
Небесна  сховала  тебе  синявА,  
А  тут  на  землі  застеляє  так  рясно
Стежину  мою  пожовтіла  трава.  

Не  радує  серце  теплесеньке  літо,  
В  нім  кригу  не  топить  розквітла  весна,
Душа  починає  ридати  й  боліти
Щоденно  від  того,  -  тебе  вже  нема.

Немає,  не  прийдеш,  вже  більш  не  почую
Твій  голос  чарівний  і  радісний  сміх,  
У  далі  небесні  думками  крокую,  
Де  в  хмарах  згубився  життєвий  твій  слід.

Так  хочу  побачити  образ  твій  знову,  
Хоча  б  на  хвилинку  відчути  тепло,  
Від  слів  твоїх  ніжних  у  тихій  розмові…
Щоб  поряд  ти  був,  як  раніше  було…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2025

Незламність

Незламність  

[i]Повернення  з  полону  Владислава  Кондратюка  
[/i]
Ця  сивина  у  двадцять  дев’ять  років
Й  глибокий  погляд  у  очах…
Згубився  у  полоні  час  і  спокій,  
Та  не  вселився  в  душу  страх.

Тебе  тортури  орків  не  зламали  
Ані  погрози  клятих  ворогів,
Молитви  мами  сили  додавали
Й  крізь  пекло  ти  пройти  зумів.

Ти  випромінюєш  стійку  відвагу,
Незламність  й  мужність  в  боротьбі,  
І  заслуговуєш    від  всіх  поваги.
 Тож  доземний  уклін  Тобі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2025

Спасибі за пам'ять

 Через  10  років  нагорода  знайшла  Героя  

Спасибі  за  пам'ять,  за  шану.  
Адже  головне  для  батьків:
Коли  пам’ятають  дитину
Й  про  те,  як  він  бив  ворогів.

За  край  свій,  людей,  за  родину,
У  землю  сиру  він  поліг.
За  вільну  свою  Україну
Двохсотим  вернувся  з  доріг.  

Його  замінили  вже  інші,
І  далі  боронять  свій  край.  
Не  бачимо  спокою  й  тиші,  
Снаряди  лише  підганяй.  

А  ворог  все  преться  і  преться,  
Лавиною  суне  до  нас,
І  де  ж  те  їх  плем’я  береться,
Й  розплати  чи  прийде  той  час?  

Та  наші  бійці  не  здаються:
Відважність  і  мужність  в  очах.
Адже  всі  героями  звуться,  
Зітруть  ворогів  в  пух  і  прах.    

Зійде  українська  ще  Правда
І  сонце  засяє  вгорі.
Побачим  ще  Волю  й  Свободу
В  єдиній  Вкраїні  моїй.  

Спасибі  вам,  друзі,  за  пам'ять,  
Адже  ми  всі  разом  –  сім’я!
Україна  для  нас  –  Ненька  й  Мати!
Ми  –  діти  її:  ти  і  я!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2025

Привітання Валентині Козачук

Сьогодні  всі  квіти  найкращі  для  Тебе,  
Хай  сонечко  ясне  всміхнеться  із  неба,  
Нехай  обігріє  й  обніме  теплом,  
Зайде  у  будинок  і  щастям,  й  добром.  
Під  ноги  хай  стелиться  м’яка  дорога,  
Нехай  обминає  неспокій  й  тривоги.  
Хай  пишеться  проза,  складаються  вірші,  
А  нові  картини  виходять  частіше.  
Натхнення,  наснаги  і  плідної  праці,  
Хай  успіх  чекає  на  кожному  кроці.
Так  будь  же  успішна  і  завжди  весела,  
Хай  здійсниться  все,  що  в  житті  Ти  хотіла.  
Хай  злагода  завжди  панує  удома,
Підтримки  багато,  не  знала  щоб  втоми,
Й  завжди  відчувала  турботу  й  повагу,  
Хай  Бог  вберігає  життєву  дорогу.  
   
З  ДНЕМ  НАРОДЖЕННЯ,  ВАЛЮШО!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2025

Скоринка хліба

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Ku4AnXTXPns[/youtube]

Нам  хлібну  скоринку  від  зайця
У  хату  приносив  дідусь:
Онукам  черствого  окрайця...
Згадалося  зараз,  чомусь.
Онукам  черствого  окрайця...
Згадалося  зараз,  чомусь.

Старенький  та  ще  на  роботі.    
Він  скирту  зимою  стеріг.
А  вдома,  у  повній  злидоті,  
Той  вечір  сідав  на  поріг.
А  вдома,  у  повній  злидоті,  
Той  вечір  сідав  на  поріг.  

Вогонь  запаливши  дровАми,
Поставивши  борщ  у  печі,  
З  онуками  бабця  -  малими,
Дрімала  до  ранку  вночі.
З  онуками  бабця  -  малими,
Дрімала  до  ранку  вночі.  

Дід  вранці  заходив  у  хату,  
Пакунок  з  кожуха  виймав.
Скоринки  було  небагато  
Та  нею  дітей  пригощав.
Скоринки  було  небагато  
Та  нею  дітей  пригощав.

Ой  як  же  тоді  смакувала  
З  морозу  скоринка  оця!  -
І  радість  по  хаті  витала,  
І  вдячності  зайцю  слівця.
І  радість  по  хаті  витала,  
І  вдячності  зайцю  слівця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2025

Світає

Світає…
І  ніч  догоряє.
В  маленькій  хатині
сім’я  спочиває.  
Втомились…
У  полі  трудились.
Під  сонцем  спекотним
вони  наморились.
Щоночі,
стуливши  лиш  очі,
іде  від  них  втома
із  снів  їх  пророчих.
Так  тихо…
І  хвіртка  не  рипне,  
боїться,  що  скрипом  
розбудить  ще  лихо.
Вставати
почне  перш  всіх  мати,  
в  печі  розпаливши,  
день  впустить  до  хати.
Світанок…
Ще  мить  і  на  ґанок
зайде  повноправно
новий  день  і  ранок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2025

Випуск 4-го класу

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Sb7L67iWGVM[/youtube]


Останній  дзвоник  зазиває
Гостей  в  ранковий  час,  
Адже  зі  школи  проводжає
В  цей  день  четвертий  клас.  

Приспів:
Маленьку  рідну,  нашу  школу
Згадаємо  не  раз,
Та  учнями  уже  ніколи  
Не  прийдемо  у  клас,  
Де  перша  вчителька,  як  мати,
Запросить  нас  до  парт,
Щоб  цифри  з  нами  рахувати,
Читати  щоб  буквар.  

Сьогодні  з  рідного  порогу
Птахи  злітають  ввись.
Життєві  щоб  шляхи-дороги
Вперед  лиш  понеслись.

Приспів:
Маленьку  рідну,  нашу  школу
Згадаємо  не  раз,
Та  учнями  уже  ніколи  
Не  прийдемо  у  клас,  
Де  перша  вчителька,  як  мати
Запросить  нас  до  парт,
Щоб  цифри  з  нами  рахувати,
Читати  щоб  буквар.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025

Перед грозою

Засріблилось  ранковими  росами
У  зеленій  та  пишній  траві.
Над  долинами,  вкритих  покосами,  
Вдаль  несуться  хмарки  дощові.  
Вітерець  їх  підгонить,  підштовхує
І  збирає  докупи  в  одну,  
Мов  ту  чашу  водою  наповнює,  
Бо  земля  зачекалась  дощу.  
Десь  за  лісом  гримить  і  скрізь  котиться
Гуркотливе  волання  грози,
А  в  долині  в  покосах  розноситься
Недосушена  крапля  сльози.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025

Випуск Мілани

Випуск  4-ого  класу  Андріяшівської  початкової  школи  



Вже  дощами  весняними  вмитий
Перецвів  на  алеях  бузок,  
Й  на  шкільному  подвір’ї  під  липами,  
Випускний  залунав  ось  дзвінок.  

Так  приємно  сьогодні  і  радісно,  
І  щемливо  в  душі  водночас,  
Бо  з  шкільної  сім’ї,  де  так  гамірно,  
Йде  із  школи  четвертий  наш  клас.  

Зазиває  дзвінок  мам  і  татків,  
І  бабусь  в  школу,  і  дідусів.  
Бо  у  день  цей,  повинні  всі  знати,  
Ми  вітаємо  випускників.  

Побажаєм  вам,  дітки,  удачі,  
І  багато  ще  сонячних  днів,  
 Щоб  неспокій  і  біди,  дитячих
Не  торкались  ні  рук,  а  ні  снів.  

Щоб  все  небо  було  в  білих  хмарках  
І  веселка  в  ясних  кольорах,  
Щоб  сигнали  тривоги  з-за  парти
Не  гонили  нікого  в  підвал.    

Побажаєм  щасливої  долі,  
І  досягнень  нових,  і  висот.  
Щоб  навчалися  гарно  у  школі,  
І  не  мали  ви  зайвих  турбот.    

Хай  дитинство  іде  й  процвітає
У  спокійний  і  мирний  лиш  час,  
А  Бог  стежку  таку  вам  вділяє,  
Щоб  всі  ми  лиш  раділи  за  вас.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2025

З поверненням, Владиславе! (Владислав Миколайович Кондратюк)

Вітаєм  тебе,  наш  синочку!  
Вітаєм  на  рідній  землі!  
Твій  знов  зазвучить  голосочок  
У  нашім  маленькім  селі.  

Зустрінуть  заплакані  вишні,
Промоклі  холодним  дощем,  
А  зорі  вечірньої  тиші
Вгамують  душевний  біль  й  щем.  

Тебе  зачекалась  родина,
А  в  мами  в  косАх  –  сивина,  
Адже  найрідніша  дитина  
В  полоні  так  довго  була.  

Гнітила  ота  невідомість
Та  й  серце  від  болю  пекло,  
І  в  темінь  туманну,  натомість,  
У  просторі  часу  несло.  

Тепер  повернувся  з  полону…  
У  руки  дали  телефон,  
Який  затремтів  у  долонях…
 В  нім  голос  матусі…-  Алло!  

-Живий  я,  матусю!  Я-  вдома!  
 Чекай,  я  вже  скоро  прийду.  
І  сльози  змішалися  з  словом,
І  краплі  утіхи  й  жалю.    
 
Зітхнула  з  полегшенням  мама,  
З  очей  покотилась  сльоза.  
-Нарешті,  синочку,  ти  з  нами…
Тебе  дочекатись  змогла.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2025

Тримайся, матусю

(мамам,  діти  яких  на  війні)  

Тримайся,  матусю…  Ти  –  сильна!  Ти  зможеш…  
Усе  ти  здолаєш,  усе  переможеш.
Гартований  дух  твій  бідою  й  війною,  
Готова  закрити  дітей  ти  собою.  

Готова  на  крилах  в  край  світу  летіти,  
За  діток  в  молитві  щоденно  просити,
Хай  Бог  вбереже  всіх:  і  доньку,  і  сина,  
Хай  буде  єдина  завжди  Україна!

Тримайся,  матусю!  Ти  –  сильна!  Ти  –  Мати!
Бо  хто,  як  не  ти  зможе  шлях  цей  здолати.  
Ти  вірити  мусиш,  ти  мусиш  чекати,
Ти  будеш  живими  дітей  зустрічати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025

Тривоги

[i]П’ятистопний  анапест  із  цезурою
[/i]




Ці  тривоги  мої,  що  постійно  так  серце  бентежать,  
Йдуть  у  думи  сумні  та  приходять  до  мене  не  вперше,  
Розлетівшись  навкруг,  наповняють  і  простір,  і  хату.
Я  тепер  не  засну,  бо  думок  тих  до  ранку  багато.      
Уночі  заметіль  і  лягає  на  землю  пороша,              
А  у  дім  звідусіль  йдуть  тривоги  сумні  й  нехороші,
Бо  триває  війна  та  ще  обстріли  сильні  щоденні,  
І  не  кожен  із  нас  у  ній  виживе  й  буде  спасенним.
Доведеться  не  всім  святкувати  війни  перемогу,
Проте  змушені  ми  аж  до  неї  пройти  цю  дорогу.




30.11.2023  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2025

Вижити

Всі  мертві  лежать  побратими,  
Машина  згоріла  димить,  
Один  він,  вцілілий  між  ними,
Поранений  збоку  лежить.  

Піднятися  важко,  не  може,  
Подати  сингал?  Як  і  чим?..
Лиш  янгол  в  цей  час  допоможе,  
Щоб  він  залишився  живим.  

Ця  рана  не  зовсім  глибока,  
Та  тільки  не  чує  він  ніг.
І  пляма  червона  вже  збоку,  
Бо  крапає  кров  в  білий  сніг.  

Рукою  затиснув  те  місце  –    
Пронизує  болем  живіт,  
А  зверху  чи  кущ,  чи  деревце,
І  грона  звисають  із  віт.  

Це  грона  червоні  калини,  
Що  теж  опадають  на  сніг...  
Й  думки  понеслись  до  родини,  
Де  рідний  до  болю  поріг.  

Бійця  там  додому  чекають
І  моляться  Богу  щодня.  
Померти  –  він  права  не  має,  
Бо  як  же  без  нього  рідня?!

Малесенька  донька  й  синочок  
Збирається  в  перший  клас  йти.
Відгомоном  їх  голосочки
Він  чує  й  не  зможе  піти.    

Та  й  янгол  його  закликає:
«Терпи  і  не  смій  помирати!
Це  місце  бійці  відшукали,  
Вже  їдуть  тебе  забирати».  

15.12.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2025

Подяка школі ( Губецька Лідія)

Тут  над  ставочком  на  узвишші  
Будівля  школи  височить.  
Шкільний  дзвінок  прониже  тишу,
Позве  дітей  уроки  вчить.  

Поволі  гамір  затихає,  
Коли  заходить  вчитель  в  клас,  
І  радо  учні  всі  вітають  
Та  посміхаються  щораз.  

В  широкі  вікна  заглядає
Тепленьке  сонце  з  висоти.  
В  подвір’ї  клумби  розквітають
Й  ялинки  тягнуться  рости.  

О  школо  рідна  і  прекрасна!
Ти  –серце  нашого  села!  
Ще  молодою  доля  вчасно  
Мене  до  тебе  привела.  
 
Як  з  чоловіком  ми  побрались
То  жить  приїхали  в  село.
Йшла  працювати,  вже  так  сталось,
Бібліотекарем  давно.    

За  стільки  років,  школо  рідна,  
Мені  ти  вже  як  другий  дім.  
Ти  вивчила  і  дочку  й  сина,  
І  тут  навчався  й  другий  син.  

Отут  моя  щкільна  родина!
Чудовий  наш  педколектив.  
За  віком  мати  є  й  дитина,  
Та  всі  втягнулись  в  один  вир.  

Очолює  наш  шкільний  заклад
Директор  школи  Курильчук,  
Для  всіх  як  батько  і  порадник,  
Для  когось  вірний  й  добрий  друг.  

В  чудовій  дружній  атмосфері
Живе  шкільний  наш  колектив.  
Для  всіх  відкриті  навстіж  двері,  
Ніхто  не  лишиться  один.

Тут  і  повагу,  і  підтримку  
Я  відчувала  кожен  раз,  
Та  у  страшні,  гіркі  годинки
Були  всі  поряд  увесь  час.  

Безмежно  кожному  я  вдячна,  
За  щирість  й  доброту  душі,
Із  вами  по  житті  не  лячно,  
Ні  бурі  не  страшні  й  дощі.    

Щоранку,  школо,  зустрічаєш
Мене  ти  відблиском  з  вікна.
І  моє  серце  аж  співає
І  розквітає  тут  душа.  

Я  почуваюсь  молодою.  
І  серед  учнів  й  вчителів
Хотілось  бути  ще  б  з  тобою,  
Бо  тут  –  найкраший  колектив!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2025

Привсячення пам"яті Павла

Заплакало  небо  дощами
І  світ  потьмянів  в  кольорах.  
Вмиваюсь,  рідненький,  сльозами...
Вже  більш  не  зустрітися  нам.

Пішов  ти  від  мене  далеко
В  небесний  незвіданий  край,  
Додому  вернеться  лелека  
Та  тільки  тебе  не  чекай.

У  дім  не  відкриєш  більш  двері,  
Не  сядемо  вдвох  за  столом,  
Аби  скуштувати  вечерю
Та  слухать  пташок  за  вікном.  

Ти  сам  будував  наш  будинок,  
Де  наші  зростали  сини,
Разом  зустрічали  ми  ранок  
Щоліта,  щодня,  щовесни.  

Удвох  ми  все  дружно  робили,
І  радість,  і  сум  -    пополам.
У  злагоді  дні  пролетіли,  
Де  сонце  всміхалося  нам.

Для  мене  ти  був  наймилішим,  
Чудовим,  хорошим  таким,  
Для  внуків  й  дітей  найдобрішим,  
Знайомим  усім  був  своїм.

Та  доля  взяла  розділила…  
Тепер  я  без  тебе    -  одна.
Без  тебе  підрізані  крила…
Тебе  не  поверне  весна.  
 
Заплакало  небо  дощами
І  світ  потьмянів  в  кольорах,  
Вмиваюсь,  рідненький,  сльозами...
Вже  більш  не  зустрітися  нам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2025

Весняна багнюка

Заплакана  весна  у  зимнім  смогу
Все  поле  розвезлА,  і  степ,  й  дорогу.  
В  багнюці  все:  і  техніка,  і  люди,
Від  неї  не  сховатися  нікуди  -
Товчуть  ногами  як  зерно  у  ступі…
І  падають  на  землю  трупи…  трупи.  
Немає  місиву  кінця,  ні  краю:
Одні  до  пекла  йдуть,  а  хтось  –  до  раю.  
Поранений  чекає  допомогу.
За  нього  вдома  моляться  десь  Богу,
Вдивляються  за  обрій  на  дорогу,  
Чекаючи  бійця  живим  додому.
Земля  просочена  і  кров’ю,  і  сльозами.  
Іде  весна  заплакана  дощами.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025

Туга

Чи  знаєш:  як  душа  болить
І  туга  тихо  роз’їдає?
Здається  іноді:  ще  мить…  
Останній  вдих  –  й  тебе  немає.    

Як  жити  з  болем  кожен  день,  
Коли  підрізані  вже  крила?
Чи  заспіває  птах  пісень,  
Якщо  злетіти  вже  несила?  

Чи  бачиш  інші  кольори,  
А  чи  назАвжди  -    чорно-білі?
Чи  промінь  сонця  ізгори
Торкнеться  крижаної  цілі?    

Адже  бурхлива  і  стрімка
Вперед  лиш  річка  протікає..
Вода  у  русло  із  струмка  
Усе  тече…  і  затихає.  

Минає  день,  минає  час..
Лиш  туга  душу  спопеляє
І  болем  в  серці  кожен  раз
Все  віддає  …і  не  минає.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036841
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025

Мій край

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-ervExkPQvI[/youtube]


Мій  край,  сповитий  чебрецями
І  заколиханий  в  житах.
Тут  сонце  світить  над  гаями,
Пшениця  зріє  у  полях.

Тут  жайвір  будить  теплий  ранок
І  ллється  пісня  солов’я,
Медово-липовим  серпанком
Усе  навкруг  цвіте,  буя.

Тут  заплітаються  в  віночок
І  маки,  і  волошок  цвіт.
Плодами  хвалиться  садочок.
Й  птахи  збираються  в  політ.

Поля  навкруг  села  й  діброва,
Й  широкий  берег  за  ставком,
Зовуть  мене  до  себе  знову,
І  шлях  встеляють  рушником.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036532
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025

Присвячення брату (Ярославу Кушніруку)

 Присвячення    брату  Ярославу  від  сестри  Олі  


Мій  братику  рідний,  моє  левенятко!  
Ти  досі  для  мене  за  маму  і  татка.  
Зостались  у  світі  одні  ми  з  тобою:
Ти  –  братом  найкращим,  тобі  я  –  сестрою.  

Залишила  рано  нас  наша  матуся,  
За  нею  щодня  я  сумую  й  журюся.  
Хотілось  б  хоч  слово  від  неї  почути,  
Та  з  неба  нікого  назад  не  вернути.  

Живу  сиротою  неначе  билина.  
Для  мене  ти,  братику,  в  світі  єдиний,
Для  мене  підтримка  моя  і  опора.
Я  знаю:  для  мене  звернеш  ти  всі  гори.  
 
Я  дякую,  брате,  що  завжди  зі  мною.
Себе  відчувала  в  безпеці  з  тобою,
Як  поряд  ти  був,  я  немов  за  стіною…  
Та  тільки  розлучені  зараз  війною.

Тепер  ти  на  сході  мене  захищаєш,  
Я  ж  молюся  Богу  і  слізно  благаю:
Щоб  з  неба  Господь  зміг  тебе  вберігати,
Завжди  захищає  хай  Божая  Мати,  

Хай  Ангел-Хранитель  тримає  за  руку,  
Аби  не  зазнав  ти  ні  болю,  ні  муки.  
Хай  Янголом  буде  ще  й  наша  матуся,  
Аби  лиш  живим  ти  додому  вернувся.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2025

Розтрощені надії

Всі  надії,  розтрощені  вітром,  
Розгубились  в  задвірках  війни,
Розлетілись  по  білому  світу...
Не  догнати,  до  них  не  дійти.
Шо  взамін  залиши́ли  натомість  
У  безвихідній  сірій  імлі?  
Там  попереду  лиш  невідомість
Заколихана  в  сум  і  жалі.  
-  Чи  верну́ться  назад?
-  Не  чекай  вже.    
Перем’яли  в  триклятій  війні.  
І  відкрити  ключ  двері  не  зможе  
Вже  ніколи  в  розбитій  стіні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2025

Не встигла мати вишити сорочку

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=X8FFwyrzNKg[/youtube]


Не  встигла  мати  вишити  сорочку,  
Щоб  сину  дарувати  навесні.  
Цвіт  білий  вишень  обсипавсь  в  садочку  -
Синочок  рідний  був  вже  на  війні.

Ще  сонце  вранці  не  торкалось  броду,  
А  вітер  з  громом  стукав  у  вікно.
Жахлива  звістка  прилетіла  з  Сходу  -
В  руках  у  неньки  почорніло  полотно.

Сорочку  мати  слізьми  окропила
І  чорними  всі  стали  кольори.  
-О,  Боже  милий!-  в  небо  голосила,
-Мене  ти  замість  нього  забери!

Та  білим  цвітом  вкрились  її  коси,  
Коли  сорочку  клала  у  труну.
В  очах  з’являлись  сльози,  наче  роси
Й  вона  кляла,  кляла  оту  війну

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035934
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025

Пурпурове небо

Тут  небо  таке  пурпурове  
Розлилося  глянцем  вгорі.
А  десь,  кілометрів  за  сорок,
Димляться  будинки  в  вогні.    

Тут  пледом  густим  та  стіною  
Багряна  важка  синява,
Весь  світ  затуливши  собою,
Земельку  від  орків  хова.    

І  фарби,  змішавшись  в  палітрі  
Багряних  відтінків,  згори
Сховали  в  невидимі  сіті:
І  річку,  і  сад,  і  двори.  

Тож  вітер  притих,  не  колише
Тонесенькі  гІлки  верби.
Усе  причаїлося  в  тиші
Й  у  річці  дзюрчання  води.  

Несеться  страшною  війною
Десь  гуркіт  гучних  канонад,
А  клаптик  землі  за  рікою
Закритий  від  вражих  цикад.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025

Ти намалюй

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=hNnQRwyRAGA[/youtube]

Ти  намалюй  для  мене  сонце:  
Яскраве,  ніжне,  золоте.  
Йому  всміхається  віконце,  
Бо  навкруги  усе  росте.  

Ти  намалюй  для  мене  небо,  
Безмежно-синю  височінь,  
Бо  для  душі  то  є  потреба:
Злетіти  птахом  вдалечінь.  

Ти  намалюй  для  мене  поле,  
Що  буйно  колосом  цвіте
Й  заповнені  усі  стодоли.
То  значить:  хліб  у  нас  буде!  

Ти  намалюй  для  мене  річку  -  
Прозора,чиста  в  ній  вода,  
І  де  росте  струнка  смерічка,  
Їй  вітер  гілля  все  гойда.  

Ти  намалюй  цей  світ  пастеллю,  
Яскраві  барви  підбери,  
Додай  в  життя  п'янкого  хмелю,  
Веселки  краплю  сотвори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2025

Заспівала знову зозуленька

(памфлет)  

Пов’язала  знову  зозуленька
Замість  хустки  сивую  косу
Й  подалась  до  Трампа  помаленьку  
Жалість  викликати  і  сльозу.  

Розказати  і  йому,  і    світу,  
Лише  б  Трамп  те  слухать  захотів,
І  велів  в  кубло  її  впустити,  
Бо  вона  -  найкраща  з  матерів.    

Їй  якби  потрапити  в  кубельце,
То  змогла  б  порядок  навести.
Вкласти  у  кубло  і  душу,  й  серце,  
І  яєчко….  (Господи,  ж  прости..)  

Все  тоді  б  зуміла  порішати
І  закінчити  змогла  б  війну..
Мир  принести  зможе  жінка-мати,
Буде  як  гарантом  на  посту.

Це  ж  вона  була  вже  й  добре  знає:
Як  всі  справи  з  путіним  «рішать»,  
Й  покровителів  тепер  шукає  –
Треба  ж  яйця  в  кубла  підкидать.  

Господи,  прости  усіх  нас  грішних
І  не  допусти  "яєць"  невтішних…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2025

Борімося –поборемо . .

Жорстокий  світ,  а  в  нім  шакали-
«гаранти  миру»  та  вовки.
І  ми  –  не  вівці  з  їх  отари,
а  вони  нам  -    не  пастухи.  

Ми  є  народ!  І  Правди  слово
зітре  кайдани  й  ланцюги.    
І  наше  слово  –  не  полова,
яку  розвіють  десь  вітри.      

У  нас  війна  іде  жорстока…  
Прийнявши  ворога  удар,  
бороним  світ  і  всю  Європу
від  отих  нелюдів-примар.  

«Борімось,  люди,  і  поборем..»  -
як  говорив  колись  Тарас.
Ми  про́йдемо  війну  та  горе,
й  настане  в  нас  ще  мирний  час.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2025

Вклонімося низько

Вклонімося  низько  у  тихій  молитві
Всім  донькам  загиблим,  всім  нашим  синам,
Всім  тим,  хто  сьогодні  лежить  у  могилі,  
За  волю  всіх  нас  заплативши  життям.  

Вони  не  прикрилися  спинами  інших,  
А  гідно  пішли  боронити  наш  край.  
На  плаху  поклали  своє  найцінніше,
Як  смерть  скрізь  збирала  пекельний  врожай.  

Спинімось,  схилімось  в  хвилині  мовчання,  
Вклонімось  низесенько  аж  до  землі  
І  честь  їм  віддаймо  в  повазі  й  пошані.
Це  –  Ангели  наші  й  Герої  усі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2025

Чекаю з полону

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=WIkx7QGyWD0[/youtube]


Мій  милий,  рідненький,  так  хочеться  жити,  
Кохать  до  безтями  і  вірно  любити,  
Проводити  дні  та  всі  ночі  з  тобою,  
Та  тільки  вмиваюсь  гіркою  сльозою.

Від  горя  не  бачу  я  білого  світу...
Бо  як  із  полону  тебе  повернути?
Де  зараз  ти,  рідний,  -  одна  невідомість,
Лиш  дні  у  чеканні  я  маю  натомість,

І  лише  неспокій,  і  лише  тривоги..  
Коли  ж,  мій  рідненький,  чекати  додому?      
До  те́бе  летіла  б  на  крилах  пташиних,  
Крильми  від  біди  затулила  б,  мій  милий.  

Та  тільки  не  знаю:  тебе́  де  шукати?
Від  горя  вся  сива  зробилася  мати,  
Схилилася  постать  старенька  у  батька,  
Вже  вилили  сліз  за  тобою  багацько.  

Та  вірю  і  знаю:  вернешся  додому,  
Коли  ж  то  все  бу́де    -  лиш  Богу  відомо.  
Я  Господу  молюсь  і  слізно  благаю:
Хай  Ангел-Хранитель  тебе  вберігає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033884
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2025

ЛЕТЯТЬ ЛЕЛЕКИ

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YkrPVWw5k7c[/youtube]



По  небу  лелеки
Летять  так  далеко:
Над  лісом,  над  полем,
Над  рідним  селом.  

Дивлюся  за  обрій,
Утратила  спокій    -
Лелека  махає  
До  мене  крилом.

А  серце  тріпоче,
Прощатись  не  хоче,
Та  літо  забрали  
З  собою  вони.

А  слі́́дом  йде  осінь
І  сонечка  промінь
Ховається  в  хмарках    
Чекати  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033883
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2025

Мої вишиванки

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=mDaGiWHRPe0[/youtube]

Мої  рушники,  ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
В  них  спів  соловейка  і  крик  журавля,
Що  стомлені  крила  несуть  іздаля.
В  них  спів  соловейка  і  крик  журавля,
Що  стомлені  крила  несуть  іздаля.

Мої  рушники,  ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
Тут  маки  червоні  цвітуть  в  полотні,
Вони  посміхаються  людям,  мені.
Тут  маки  червоні  цвітуть  в  полотні,
Вони  посміхаються  людям,  мені.      

Мої  рушники,    ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
Ромашки,  волошки,  дубові  листочки,
Що  шила  на  долю  для  сина  і  дочки.
Ромашки,  волошки,  дубові  листочки,
Що  шила  на  долю  для  сина  і  дочки.  

Мої  рушники,  ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
В  добрі  щоб,  в  здоров'ї    ішли  їх  роки,
Щоб  завжди  із  ними  були  рушники.
В  добрі  щоб,  в  здоров'ї    ішли  їх  роки,
Щоб  завжди  із  ними  були  рушники,  

Мої  рушники,  ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
Ще  зорі  вечірні  та  вранішні  роси,
І  стрічка  яскрава,  заплетена  в  коси,
Ще  зорі  вечірні  та  вранішні  роси,
І  стрічка  яскрава,  заплетена  в  коси,

Мої  рушники,  ви  -  мої  вишиванки,
Недоспані  ночі,  тривожні  світанки.
Ще  сонях,  що  виріс  на  рідних  полях.
Цвіте  Україна  в  моїх  рушниках.
Ще  сонях,  що  виріс  на  рідних  полях.
Цвіте  Україна  в  моїх  рушниках.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032537
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2025

Мова

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Wd2tz8XLLSU[/youtube]



Нічого  немає  у  світі
Миліше  за  мову  мою.
Я  бачу  в  квітучому  цвіті
Її  в  незрівняннім  краю.  

Приспів:
Цю  мову  –  бездонну  криницю,  
У  серці  своїм  зберегла.
Вона  як  цілюща  водиця
Й  жаданий  ковток  з  джерела.

Я  слухала  мову  з  дитинства,  
Вбирала  з  грудним  молоком.
Вона  як  засіяна  нива
Зростала  добротним  зерном.    

Приспів:
Цю  мову  –  бездонну  криницю,  
У  серці  своїм  зберегла.
Вона  як  цілюща  водиця  
Й  жаданий  ковток  з  джерела.

Я  слухала  спів  солов’їний,
Хрущів,  як  гули  у  садку.  
Збирала  в  намисто  перлини  
З  веселки,  як  йшла  у  вінку.

Приспів:
Цю  мову  –  бездонну  криницю,  
У  серці  своїм  зберегла.
Вона  як  цілюща  водиця  
Й  жаданий  ковток  з  джерела.

Тож  пиймо  її́  та  черпаймо,
Даруймо  навколо  усім,
Збагачуймо  і́  очищаймо,
Плекаймо  її́  й  бережім.

Приспів:
Цю  мову  –  бездонну  криницю,  
У  серці  своїм  зберегла.
Вона  як  цілюща  водиця
Й  жаданий  ковток  з  джерела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032461
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2025

Медведчук Олександр Васильович

Сьогодні  27.01.2025р.  минає  2  роки  як  перестало  битися  серце  нашого    земляка,  захисника,  старшого  солдата  гранатометного  відділення  2  роти  спеціального  призначення  військової  частини  А-4025  Медведчука  Олександра  Васильовича  (25  червня  1990  р.н.).  Світла  пам’ять  Герою!  Співчуття  родині!  


Війна  смертельною  косою
Зриває  наш  найкращий  цвіт
І  туга  гіркою  сльозою
Вмиває  землю  стільки  літ.

Встеляє  кров'ю  молодою,  
Якою  скроплені  поля.  
Синів,  що  знищені  ордою,
Приймає  матінка-земля.  

Все  більше  множаться  могили,  
Над  ними  жовто-синій  стяг.  
І  чути  стогін:  Сину!  Сину…
До  ночі  зранку  скрізь  щодня.  

Немає  й  Саші  вже  два  роки,  
Але,  здається,  один  день.  
Ще  досі  чути  його  кроки,  
Мигне  деінде  його  тінь.  

Гарячим  болем  стисне  в  грудях
У  мами  серце,  як  вогнем,
Слова  зірвуться:-  Люди..  люди…
Та  й  стихне  стогін..  лише  –  щем.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025