Крилата (Любов Пікас)

Українська мова

УКРАЇНСЬКА  МОВА  

Люблю  її.  Як  можу  не  любити?
Нею  матуся  вчила  говорити.
За  подругу  її  з  колиски  мала,
Щодня  вітала  рідну  й  обіймала.

Лице  їй  мила  і  чесала  коси,
Ловила  в  травах  срібнощокі    роси.
Купалась  з  нею  в  озері  та  річці,
Вербі  хвалу  складала  і  смерічці.    

З  нею  шукала  у  ліску  грибочки,
Слухала  співи,  що  несли    струмочки.
З  нею  узимку  -  на  сніги  багату,  
Спускалася  із  гірки  санчатах.

Сміялась  з  нею,  плакала,  співала.
В  різну  одежу  мову  зодягала.  
Місце  дала  їй  і  у  своїй  книзі,
Де  вона  гола  і  у  пишній  ризі.

Та  однозначно  люблена  і  цінна.
Красива,  мов  у  морі  хвиля  пінна.
Дзвінка,  мов  навесні  пташині  співи,
І  з  вогниками,  наче  очі  в  діви.

Не  завжди  доля  мові  килим  слала.
Було,  уста  їй  кляпом  закривали,
Шнуром  в’язали    ноги,  били  в  груди,  
Щоб    не  несла  свою  красу  між  люди.  

Боліло  це  їй,  але  дух  не  здала.
Стійко  знесла  все  й  кращою  ще  стала.  
Живе  і  краєм  гордо  марширує.
Ніхто  їй  більше  уст  не  зашнурує![youtube][/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2026

Україна буде вільна (ред. )

Розійдуться  чорні  хмари,  на  арену  неба
Вийде  сонце  в  чистій  льолі  –  є  така  потреба!
Обійме  воно  країну  верби  та  калини,
Привітає  її  з  миром  під  оркестр  пташиний.  
Подарує  їй  сталеві    жовто-сині  лати,
Ворога  ж  її  заставить  чорний  дим  ковтати  –  
Заслужив  бо  –  сік  державу  вільну  безпідставно,
У  вогнях  купав  щоденно  її  тіло  славне.
Думав,  що  уп’ється  ляком  –  стане  на  коліна  
Перед  ним.  Та  так  не  вийшло  -    стоїть  Україна!  
Й  доки  сонце  обходитиме  Земля-планета,
Не  візьме  дух  український      ніхто    у  тенета.  
З  нами  правда!  З  нами  –    світло!  З  нами  –    Божа  Мати!  
Україна  буде  вільна,  сильна  і  багата!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2026

ЧЕКАЮ!

1.З  тобою  не  іду  по  стежці  
Я  одній.
Та  у  думках  моїх  давно  ти
День  при  дні.  
І  серце  моє  не  лише  штовхає  кров  –    
У  ньому    витанцьовує  любов.  

ПРИСПІВ
Чекаю,  коли      міцно  
Обіймеш  мене.
І  сум,  який  гойдає  душу,  
Враз  мине.  
І    радість  застрибає  зайцем  
В  ній,  як  ас,
Як  поцілуєш  ти  мене  
Хоч  раз.  

2.  Для  мене  ти,  мов  сонце  в  небі  
Після    злив.
Немов  гніздо  для  бусла,  що  йо  -
го  він  звив.  
Немов  солодка,  стигла  груша
У  саду,
Яку  бажала  б  з'їсти  на  ходу.  

Кохаю  я  тебе  уже  давно  –  
Роки.
Так  мрію    притулитись  хоч  би  
До  щоки,
Прошепотіти  ніжно:  «Ти  –  любов  моя».
І  хай  завмерла  б  у  цей  час  земля.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2026

ЗАХИСТ ТРИМАЄМО

День  козаків,  День  захисниць,  захисників
Сьогодні  в  нашій  Україні  відзначають.
Згадують  давніх  і  сучасних  вояків,  
Які  свободу  ріднокраю  захищають.    

Скільком  у  завтра  вже  обвалено  мости
За  те,  що  голови  в  покорі  не  схиляли.
Немов  гриби  після  дощу,  ростуть  хрести
На  кладовищах,  де  героям  місце  дали.

Та  Україна  не  здається.  Ні.  Стоїть.
І  її  серце  –  Київ,  в  грудях  дух  тримає.  
Хоч  йому  «дари»  ворог  шле  щодня    свої.
Але  зв’язати  руки  місту  –  сил  немає.  

Отак    рф  уже  воює  п’ятий  рік.
Болить,  і  дуже  –    гинуть  воїни  й  цивільні.
Солені  сльози  тихо  скапують  із  вік.
Та  віра  каже:  «Наше  кредо  –  сильні,      вільні!»  

Захист  тримаємо,  ідемо  у  бої.  
Над  нами  Діва  Пресвята  покров  тримає.  
Скільки  би  ворог  нас  вогнями  не  поїв,
Шансу  загарбати  наш  край    в  нього  немає.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026

Життя не рви, отак роби!

РУБАЙ

Не  гни  калину,  не  ламай  вербу.
Зі  світом  грай  лише  у  чесну  гру.
Даруй  міць  краю,  власному  ребру.
Рости  любов  -  дає  життя  добру.
             
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2026

КВІТИ КОХАННЯ

Хочеш,  щоб  я  забула  тебе?  Не  вийде!
Рідні  такі  і  щоки  твої,  й  уста.
І  щось  таке  магічне  і  тепле  з  очей  йде  –  
З  мого  до  твого  серця  кладе  моста.  

Стійкість  твоя  і  сила  в  його  опорі,
Пружний  тілесний  м’яз  твій  –  в  його  красі.  
В  ніч  безпросвітну  –  місяць  ти  мій    і    зорі.  
В  холод  і  мряку  –  сонце  на  ноті  сі.  

Хочеш,  щоб  я  забула  тебе?  Не  можу.
Як  у  високе,  світле  пустити  кий?  
Хоч  не  зірвала  з  уст  твоїх    жодну  рожу,
Пахнуть  кохання  квіти  в  душі    роки.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2026

Про Антона Цедіка

Високий,  стрункий  був,  русявий,  привітний.
Любив  правду,  волю,    поляну,  що  квітне.
Минулим  цікавився  рідного  краю.
Біль  предків,  їх  утиск      його  серце  країв.  

Багато  читав  –  зі  самого    дитинства.    
Його  дратували  неправда  й  безчинство.    
Освіту  здобув  у  двох  вишах  столиці.
І  в  армії  був  –  думав  так:    «Це  згодиться!»

Істориком  став  він,  служив,  працював.
Вивчав  тхеквондо,  танцював,  мандрував.  
Здоров’ю  своєму  щодня  кидав  пас.
До  ВО  «Свобода»  вступив  у  свій  час.  

Міцнив    дух  протесту  Антон    і  кулак,
Коли  Революція  Гідності  йшла.  
Брав  участь  активну  в  лютневих  боях  
І  був  комендантом  у  КМДА.

АТО  почалась  –  у  «Дніпро»  влився  враз.
А  потім  служив  в  батальйоні  «Донбас».
Попасну,  Артемівськ  звільняв,    Лисичанськ.  
Відпустку  давали  –    пішов  в  Іловайськ.  

Оточений  був,  влився  у  коридор  –  
Отой,  що  «зеленим»  мав  бути»  -  мордор
Російський  вогнем  всіх  у  ньому  гостив.
Й  Антону  у  тіло  вогонь  той  пустив.

Загинув.  Схилилась  калина  й  верба…
Був  хлопець  –  козак  іще  той,  і  нема.
Та  мав  він  готовність    у  кожнім  бою  
Віддати  життя  за  країну  свою.  

Тож  вічна  Антонові  пам'ять    і  слава!
Хай  вільно  живе  українська  держава!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2026

Кохаю

Люблю  тебе  рівно.  Про  зустріч  не  мрію  –  
Так  гостро,  як  перше.  Напевно,  старію.  

Та  радо  гризу,  наче  з  яйцями  грінки,
Все  те,  що  в  фейсбуці  кладеш  на    сторінку.

Як  ти  в  мережі  –  дух  мій  вгору  злітає,
Бо  серце  присутність  твою  відчуває.  

Портрет  притуляю  твій  –    доля  –  без  горя.  
Так  добре  стає  мені,  ніби  ти  –  поряд.  

І  так  ось  щодня  –  близько  ти  і  далеко.
Хотіла  б,  це  правда,  неначе    лелека
В  свій  дім  навесні,    до  твого  я  прибути,
Хоч  раз  наодинці  з  тобою  побути.  

Чи  станеться  диво  колись  це,  не  знаю…
І  все  ж  я  кохаю  тебе.  Я  –  кохаю!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2026

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОРЕ!

У  тобі  –  сонячне  проміння.
І  неба  синь  у  тобі  теж.
Ти  виявляєш  дивне  вміння  –  
Минуле  в  пам’яті  несеш  –  
Про  міць  сердець,  бої  за  волю,
Пролиту  кров  наших    дідів.
Ти  з  ЗСУ  і  зараз  долю
Виборюєш  у  боротьбі.  
Звеш  до  звитяг  воїв.  Не  сон  це!
Тримають  край,  хоч  ворог  пре.
Ніхто  не  вирве  наше  сонце
І  синь  над  нами    не  зітре!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2026

СОНЦЕ ПІШЛО

Любов  до  тебе  вже,    гадала,
В  стані  штилю,
Період  ревнощів,  що  серце  мнув,  
Минув.
Будь-який  крок  чи  погляд  вліво  твій  
Осилю,
Якщо  при  цьому  вхопиш  щастя  
Дивину.  

Та  як  дізналася  про  те,  
Що  любиш  іншу,
Що  їй  від  серця  свого  ключ
Подарував,  
Душа  зламалась,  загубило    серце  
Нішу.  
Сонце  пішло  з  очей,  їх  вкрив  
Солений  став.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2026

ІВАН ЛЕНЬО (присвята у день народження)

Слів  «я  вже  вибився  зі  сил»  Іван  не  знає.
Повномасштабна  –  п’ятий  рік.  Він  стрій      тримає.
Любов  до  краю,  де  родився,  в    грудях  носить.
Втому,  зневіру,  страх  людський  словами  косить.  

Тепло  в  очах  його    і  щирість  у  долоні.  
Співає  палко,  грає  на  акордеоні.  
Всю  Україну  з  КОЗАКАМИ  обіймає.
Цивільним  і  військовим  дух  він  піднімає.  

Збирає  гроші  на  потрібні  воям  речі.
Сам  до  бригад  військових  їх    везе,  до  речі.  
Куди,  кому  –  всякчас  про  це  Іван    звітує  –    
У  соцмережах.  І  при  цьому  ще  й  жартує!

Хай  Бог  Івану  міць  і  надих  ллє  у  кроки.  
Хай    тішить  співом  слухачів  ще  довгі  роки
Він  в  краю  рідному  -  від  заходу  до  сходу,
Служить  культурі  українській  і  народу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2026

ПРО ТАРАСА РЕДЬКІНА

(Герой  російсько-української  війни,  псевдо  "Тарасик")

Тарас  був  змалку  добрим  і  відповідальним.
Батьків  своїх  і    вчителів  він  поважав.
Учився  добре,  був  у  всьому    ідеальним  –  
У  тіло  й    мозок  свої,  в  душу  час  вкладав.  

Любив  на  яхті  влітку  ріки  борознити  –  
В  резерві  збірної  вкраїнської  він  був.
Але  і  небо  його  вабило,  водити
Літак  навчився  і    фах  льотчика  здобув.    

Коли  прийшла  повномасштабна  в  край  калини,
В  МІГ-29  сів,  люд  рідний  боронив  –  
Збивав  ракети,  ППО  рф  щоднини,
Допоки  ворог  його  серце  не  спинив.  

Міг  врятуватися  Тарас,  жити,  та  вибрав  
Літак  палаючий  відвести  за  село,
Щоби  не  впав  на  дім  з  людьми  і  їх  не    вибрив.
Вважав,  якщо  загине  сам  –  це  менше  зло.


А  перед  вильотом,  вночі,    дзвонив  дружині    –  
Військовій  теж,  до  вух  «люблю»  їй  мило  влив.
«Дуже»  -  вона    відповіла  рідній  людині.
Два  місяці  лише  одружені    були…

Лишив  її,  брата,    батьків  –    пішов  навіки
У  край  небесний,  що  його  завжди  манив.
Калина  в  тугу  зодяглась,  завили  ріки.  
Небо  ж  віддало  честь  героєві  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2026

ПОДАРУЄШ?

Ти  –  сонце,  яке  мене  з  тьми  витягає
І  час  мій,  як  воду  із  озера  п’є.  
Ти  –  вітер,  який  мої  струни  торкає,  
Сірник,  що  запалює  серце  моє.

Пожива  для  дум  ти  і      сила  для  кроків,
Рука,  що  звільняє  з  обіймів  зими.    
Ти  власник  семи  моїх  відданих    років,  -  
В  яких  було  різне:  і  тиша  й  громи.

Ти    -  птах,  що  співає,  -  вечірній  і  ранній  
Ти  –  вершник,  що  їде  на  білім  коні.  
Чи  виймеш  колись  намистини  кохання
Зі  серця  свого?    Подаруєш    мені?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2026

МЕНІ ПОТРІБЕН ТИ

Зі  свого  мозку  ще  не  змила  я  тебе,
Хоч  і  лила  на  твоє  я  у  ньому  воду.
Як  і  раніше,    подивляю  твою  вроду,  
Твій  дар  і  слово,  що  свій  шлях  до  душ  довбе.  

Ти  досі  той,  з  ким  прокидаюсь  на  зорі
І  з  ким  у  сон  пірнаю,  мов  баклан  у  річку.  
Душі  моїй,  що  мряку  п’є,    ти  –  сяйна  свічка,
Цвітові    серця  –  гамірний  бджолиний  рій.  

Хочу  приходити  у  яви  твої,  сни.
Допоки    бачу  небо,  чую  спів  пташиний,
Мені  потрібен  ти  -    так,  мов  колесам  шини
Для  того,  щоб  авто  везти  могли    вони.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064758
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2026

УКРАЇНА І ВІЙНА

Дзвони  стрясають  душі  й  храми  –  
Вої  у  смерті  на  крилі.  
Кладовища  із  прапорами  
В  кожному  місті  і  селі.  

Й  доки  ще  смерть  буде  косити
Найкращих?  Мир  прийде  колись?
Батьки  скалічених  і  вбитих
Ллють  сльози  –  ріки  розлились.  

Зруйновані  будинки,  долі.
Тривога    в  думи  шле  снаряд.
Ламає  ворог  ноги  Волі
Уже  четвертий  рік  підряд.  

Але  не  може  крок  спинити
Тій,  яка  знає  напрям  свій  
І  його  буде  боронити.
Світе,  не  спи!  Стань  з  нею  в  стрій!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2026

Про Наталю Депу

(1.09.1992,  Львів  –  9.08.2023,  побл.  м.  Лиман  Донецької  обл.;  українська  військоволужбовиця  (псевдо  «ВІтамінка»),  молодший  сержант  125  Обр  ТрО,  бойова  медикиня;  нагороджена  орденом  «За  мужність»  ІІІ  ст.  посмертно)

З  дитинства  Наталя  любила  тварин,  
Собак  і  котів    годувала.
З  очей  їхніх    гнала  навали      хмарин,
Любов  їм  свою  дарувала.  

До  фаху    хірурга  проклала  ходи.
Дісталась  -  вхопила  й    уміло  
Котів  та  собак  витягала  з  біди,
Їм  душі  вертала  у  тіло.      

Любила  природи  й  людини    красу.  
Тож  ще  косметологом  стала.  
З  жіночих    облич  гнала  скутість  і  сум,
Привабу  на  них    накладала.
 
Вогонь  беззаконня  чуття  її  пік.
Як  люд    на  Майдані  зійшовся,
Вона  волонтеркою  стала  і  лік
Збирала  для  тих,  хто  боровся.

Війна  всемасшабна  урвалася  в  край,  
Закрила  салон  косметичний
І  сіла  із  братом  і  татом  в  трамвай,
Де  люд  їхав  патріотичний.

Привіз  він  усіх  їх  в  гарячі  місця,    
Де  куля  свій  зуб  наставляє,
Де  хвилі  тривоги,  бої  без  кінця,
Де  смерть  без  запрошень  гуляє.  

Медпункт  заснувала  Наталя,    бійців  
Отам  із  рук  смерті  тягнула.
Бездомних  собак  підбирала,  котів,
Щоби  їх  війна  не  зігнула.    

А  ще  гріш  на  дрони  збирала  вона,  
На  лік,  щоби  воїну  дати.
У  30    забрала  Наталю  війна  –  
Її  не  вдалось    врятувати!    

Безхатніх  тварин  брат  у  Львів  прикотив  –  
Тоді,  коли  й  тіло  Наталі.
Тут    львівськими  стали  донецькі  коти.
Сестриччина  ж  душенька  в    далі
Безпечні,  небесні  до  Бога  пішла.
Там  вічний  спочинок  собі    віднайшла  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2026

Про Лесю Українку

Сьогодні  минає  155-а  річниця  від  дня  народження  Лесі  Українки.    

 Коли  Київ  ще  був  під  російським  гербом,  
Вона  в  собі  несла  Україну.
Жала  страхи  і  болі  з  дитинства    серпом,  
Клала  ліні  та  марності  міну.
Завжди  радо  носила  вкраїнське  вбрання,
Українською  лиш  говорила.
Не  жила  без  занять,  без  науки  ні  дня
І  прогулянки  різні  любила.
Малювала  картини  натхненно  іще,  
Брала    фортепіано  до  руху.
Мала  музику  здібність  писати.  З  дощем
І  зі  сонцем  ходила  під  руку.    
Їй  природа  давала  зорю  і    снагу.  
Хоч  хворіла,  але  не  зламалась.
Визнання  для    жінок  -    мати  в  світі  вагу,
До  кінця  своїх  днів  добивалась.
Світ  покинула  рано  вона      –    в  42.
Чотирнадцять  томів  залишила.
В  них  душа  її,  думань  словесна    хода.  
В  них    любов  її,    воля  і  сила.                                                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2026

Нехай побуде ще

Хоч  надворі  пухкі  сніги
І  холод  ще  не  втік  далеко,
Вухо  вже  чує  хід  весни,
Душа  стрекоче,  мов  лелека.

З  очей  вилазить  первоцвіт,
У  них  вчорашня  мряка  гасне.
Нога  твердіше    йде  у  хід.
Співає  серце  щось  прекрасне.

На  білий  сніг    не  злюсь  уже
І  на  мороз,  що  йде  у  блуди.  
Нехай  зима    побуде  ще.
Бо  знову  лиш  за  рік  прибуде.    

У  ГОРАХ  
Я  у  місці,  де  горе
Розсікають  лелеки,
Де  туман  лиже  гори,
Горло  просить  Просекко,

Де    хмарки  протинає
Гостродзьоба  ялина,
В  тіло  сік  набирає
І  чорничка,  й  малина,

Де  світанки    зве  півень,
Б'ють  копитами  коні,  
Де  птахи  родять    співи,
Річка  плеще  в    долоні.  
13.08.25  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2026

Про Євгена Нищука

Чоловік  цей  в    Івано-Франкі́вську  народжений  був.
Вів  активне  життя,  всенародну  пошану  здобув.
Сцену  змалку    любив,  після  вишу  в  актори  пішов.
Голос  свій  у  дорозі,    свій  напрям    і  надих    знайшов.    

Став  у  34  артистом    заслуженим  він.
До  звитяг,  до  роботи  будив  його  батьківський    дзвін.
Ніс  мистецтво  у  світ,  його  напрями  різні  вивчав.  
Став  міністром  культури  –  її  повсякчас  розвивав.

Був  учасником  двох  революцій.  Майдан  пильнував.
Вів  програми  і  дійства  на      сцені  він  модерував.  
Захистити  свій  вибір  народ  український  просив.
«Волі  дух  не  втрачаймо!»  –  зі  сцени  не  раз  голосив.    

Знявся  він  в  історичних  картинах,  де  ватра  і  лід,
В  фільмах    «Кіборги»,  «Крути»  та  в  інших  залишив  свій  слід.  
20  фільмів  озвучив,  у  голос  емоції  влив.
Взяв  звання  він  Народного  –  совість  у  славі  не  змив.        

Як  у  двері  країни  без  стуку  ввірвалась  війна,
В  його  мозок  гарячий  ввірвалася  думка  одна:
«Що  робити  повинен  я?»    Відповідь  в  серці  знайшов.
В  ТрО,  що  на  Київщині,  добровольцем  пішов.

Ну,    а  потім  на  півдні  в  підрозділі  розвідки  був.
Бачив  кров  і  вогонь,  нові  вміння  і  досвід  здобув.  
Та  у  24-ім  звільнили  його    у  запас.
Став  він  бачити  знову  акторське  мистецтво  в  анфас.  

Взяв  посаду  директора  він  у  театрі  Франка,
Оновилось  нутро  його  –  в  цьому  рука  Нищука.  
Гроші  для  ЗСУ  він  збирає  –  обов’язок    зве.  
Хай  ім’я  його    вічно  в  історії  краю  живе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2026

Про Романа Ковалюка

(8.05.  1972,  Львів,  УРСР,  СРСР  –    19.02.1998,  Токіо,  Японія)
Роман  у  Львові  народився,  
Тут  жив  з  батьками,  в  школі  вчився,  
Англійській  мові  догоджав,
І  до  музичної  вчащав.
Вступив  до  університету,
Там    з  фізикою    йшов  до  злету.
В  польській,  німецькій  вів  сопрано.
Знав  скрипку  і  фортепіано.
Гітару  ще  опанував,
А  як  майстерно  танцював!
Чудово    і  пісні  співав,
Які  для    себе  сам  складав.
Десять  літ  бив  він  гопака
У  виші  імені  Франка  –  
В  оркестрі  грав,  у  танці  йшов.
І  в  спорті  теж  себе    знайшов.    
Теніс  і  айкідо  любив.
Колеса  велика  у  крутив.
Про  фізику  не  забував  –  
Щодня  в  її  нутрі  бував.
Ввічливим  завжди,  добрим  був,  
На  рани  близьких,  друзів  дув.
В  серці  любов  до  Бога  мав.
Кому  лиш  міг,  допомагав.
Японську  мову  став  вивчати.
За  кілька  літ  опанувати
Цю  мову  досконало    зміг.  
В  конкурсі  легко  переміг,  
Який  посольство  влаштувало  –  
Японське,  в  Києві.  Там  брало
Участь  аж  п’ятдесят  осіб  –  
Знаннями  всіх  розніс  у  дріб.
Цим  грант  від  уряду  здобув,  
До  Токіо  тоді  відбув.
До  фізики  ходу  там  рив,
А  ще  при  храмі  хор  створив.
Пісня  вкраїнська  шир  там  шила,  
Колядка  слід  свій  залишила.
Про  Україну  всім  і  всюди
Роман  розказував,  і      люди
Романа  слухали  уважно,
Казали:  «Мудрий  він,  відважний!»  
Щодня  він  праці  віддавався
І  з  піснею  не  розлучався.
У  душу  слухачеві  вмів
Улити  свій  чарівний  спів.
У  дев’яносто  восьмім  році
Відчув  чимало  він  емоцій  –  
На  фестивалі  перше  місце
Узяв  він,  виконавши  пісню
Івасюка  –  «Червону  руту».
Опісля  смерть  влила    отруту
В  тіло  його  –  хтось  його    вбив.
А  скільки  б  ще  він  покорив
Різних  вершин  в  житті,  якби  
Не  постріл  заздрості,  злоби.
Він  25  лише  прожив,
Та  слід  яскравий  залишив,
Сонце  пускав  у  висі  сині.
Вклонімось  славній  цій  людині!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2026

Про Олексія Гнатковського

В  Івано-Франкі́вську  Олекса  Гнатковський  родився.
В  юнацькі  роки  із  акторством  себе  не  в’язав.
У  школі  загальноосвітній  він  добре  учився.      
Медаль  золоту,  як  із  нею  прощався,  узяв.

У  виші  здобув  політолога  фах.  Це  похвально!  
Мав  мрію  амбітну  –  іти  в  президенти  хотів.
Та  раптом  заграла    у  серці    струна  театральна  –  
Актора  у  собі  Олекса  Гнатковський  уздрів.  

Освоїв  іще  один  фах  він    -    мистецтво  театру.
За  це  янгол  творчості  руку  йому  потиснув,
Крилом  обійняв    і  розвів  у    душі  хлопця  ватру  -  
На    сцені  театру  невдовзі  він  успіх  здобув.

Зіграв  п’ятдесят  з  лишком    ролей  –  красиво,  велично.    
До  фільму  попав,    роль  Івана  там  –  Довбуша,    мав.
А  ще  працював  на  ТБ  –  говорив  феєрично,
Рік  в  рідному    місті  стезю  журналістську  топтав.  

На  сцені  себе  глядачу  повсякчасно  дарує,
Достукатись  вміє  до  людських  висот  і    глибин.  
Зал  часто  зі  сміхом  і  слізьми  йому  аплодує,
Дарує  букети  зі  цвіту  й    насущних  хлібин.  

Активно  актор    ЗСУ  в  час  війни  помагає.
Любов  і  сумління  до  кроків  оцих  його  звуть.  
На  аукціонах  завзято  донати    збирає  –    
З  театром  франківським,  на  дрони  для  війська  ідуть.  

Гнатковський  Олекса  –  таланту  і  праці  перлина,
Без  жалю  постійно  себе  глядачам  віддає.  
Він  –  гордість  родини,  Карпатського  краю  –  вершина.  
Хай  Бог  йому  міць,  довголіття  і  надих  дає.  
                                                                                                                                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2026

Про Вікторію Гончарук

(потрапила  до  списку  100  найвпливовіших  українок  за  версією  «Української  правди»).

В  невеликому  місті  вона  народилась.
Та  багато  чого  в  цьому  світі  добилась.
У  п'ятнадцять  потрапила  до  США.
Там  здобула  освіту,  роботу  знайшла.

Бог  їй  кинув  до  рук  з  неба  жмуток  пір’їн.
Вчилась  в  виші  –  об’їздила  кілька  країн.
Бо  навчання  ішло  там  –  нема  в  цьому  тайн,
Щораз  в  інших    країнах,  в    режимі  он-лайн.

Стала  жити  в  квартирі  вона  на  Волл-стріт.
І  у  банку,  що  знає  його  увесь  світ,
Працювати.  Та  тут  –  вдерлась  злюка-війна
В  Україну,  насіяла  лиха  вона.  

В  серці  Віки  тоді  загасилося  бра.
Воювати  пішли  і  батьки,  і  сестра.
Україні  служити  й  вона    почала  –  
Волонтерством  займалась  у  поті  чола.  

22-го  року  межа    підійшла  –  
В  Україну  прибула,  себе  тут  знайшла.  
Вишкіл  в  «Госпітальєрів»  пройшла  без  проблем.
Парамедиком  стала  –  і  з  вищим  щаблем.

Над    три  роки  рятує  від  смерті  бійців.  
Сипле  в  їхні    тіла  золоті      промінці
Свого  серця,  умілість  медичну  пече,  
Їм    дарує  її,  могли  б  жити  лише.  

Тора  -    псевдо  її.  Не  шкодує  про  те,
Що  проводить  життя  на  війні  молоде,
Де  є  ризик,  де  мала  контузії  вже,
Звідки    Гарвард    на  неї  із  трепетом    жде.  

Як  війна  закінчиться,  як  буде  жива,  
То  поїде  учитися  знову  вона
В  США.  Після  років  успішних  в  науці  плавби
Повернеться  в  країну    калини  й  верби.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2026

Про Владислава Гераскевича

Цей  хлопець  спритність  точить,  м’яз  качає,
У  спорті    гідним  бути        він    бажає,
Скелетоніст    і  участь  у  змаганнях
Приймав  не  раз  уже    і  без  вагання.  

Цьогоріч  прагнув    на  Олімпіаді
Медаль  здобути.  Стала  на  заваді
Його  промова  про  спортсменів  вбитих
У  час  війни,  яку  пора  гасити.

А  ще  шолом  вдягнув  напередодні
З  світлинами  убитих  –    неугодні  
Були  ці  дії    МОК-у.  До  змагань
Його  не  допустили.  Честь  –  у  твань…  

А  він  так  довго  й  чесно    готувався  –    
12  раз  на    тиждень  тренувався!
Та  не  жаліє,  що  потратив  сили  
І  не  отримав  золото  красиве.  

Хотів  і  нагадав  усьому  світу
Про  те,  що    українцям  шлють  привіти
Сусіди-росіяни  -    убивають
Їх,    в  темряву  і    холод  загортають.  

Цей  вчинок  -    більше,  аніж  нагорода.
Це  зайвий  раз  достукатись  нагода
До  тих  сердець,  які  ще  не  відчули,  
Що  українці  бачили  і  чули.

Хай  олімпійським  він  не  став  героєм.
Але  зробився  бойовим  набоєм
Для  оборони    правди  і  свободи.  
Він  гордість  українського    народу!
                                                                                                                                             17.02.26

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2026

ПРО ОЛЕКСАНДРУ (ЛЕСЮ) ПАЄВСЬКУ

селі  на  Косівщині  Леся  народилась.
В  сім’ї  священника  росла  вона,  а  втім
Батько  помер,  як  Лесі  сім  лише  сповнилось.
Дідусь  по  матері  забрав  її  в  свій  дім  –  
Отець  Микола  –  парох  із  села  Брустури.
Чоловіки  всіх  його  донь  були  отці.
У  їхніх  сім’ях  дух  освіти  жив,    культури  –  
Дівча  вбирало  його  світлі  промінці.      

Школу  скінчила  Леся,  в  Коломиї  вчилась  –  
У  семінарії  учительській.  Була  
В  той  час  у  Пласті.  Працювати  не  лишилась
У  місті.  Місця  в  школі  влада    не  дала  –  
Ота,  що  польська.  Бо  з  родини  патріотів
Леся  була,  в  якій  любили  Бога,    рід
І  землі,  що  дні  гріли  більше,  аніж    злоті.
Та  на  Волині  її  труд  пішов  у  літ.

Там  Леся  заміж  вийшла  за  бійця  Данила.
У  складі  УНР  цей  хлопець  воював.
Його  батьків  влада  РС    приговорила  
До  смерті.  Він  –      в  польські  краї  емігрував.  

Сестра  його  в  Збручі  лишилася  й  померла
В  час,  коли  голод    там  скрізь  різав      гопака.  
В  39-ім    на  Волинь  уже  приперла
Влада  РС.    Забрала  Лесин  дім.  Така!  

Денис  утік  завчасно,  та  в  полон  потрапив
До  німців.  У  концтабір  свій  його  взяли.
Леся  у  школі  працювала.  Але  лапи  
На  її  крок  поклали  владарі  з  орди.

Про  це  дізналася  вона,  втекла  в  Брустури.  
Мати  директоркою  в  школі  там  була.
В  ОУН  вступила  жінка,  бо  совітів  мури
Світло  з’їдали  її.  Псевдо  узяла  –  

«Орися».  Згодом  тут  із  матір’ю  вітали
Данила  радо.  До  ОУН  також    примкнув.  
У  сорок  шостому  його  арештували
Щурі  Радвлади    –  дух  в  Мордовії  зігнув.

В  час  окупації  німецької  «Орися»
Завдання  Проводу  ОУН    й  УПА  іще
Гідно  виконувала  –    і  як  помічниця,
І  як  розвідниця  –  скрізь  вилася  плющем.

Знала  шість  мов.  Була  кур’єркою  без  зброї.
Зброя  її  –  хитрі  слова,  вміла  тропа.
Її  красою  і  трудом  всуміш    із  грою
Були  захоплені  усі  в  ОУН,  УПА.  

Ще  мала  дар  такий  -    складала  анекдоти  
Про  окупантів,    написала  ряд    статей,
Новел  цікавих.  І  таку  вела  роботу:
Листівки  славні  готувала  для  людей.  

Із  Твердохлібом  –  легендарним  командиром,
Як  зв’язкова  попрацювала,  син  вів  друк.    
З  ним  винаймала  у  ліску  вона  квартиру,  
Як  мав  п’ятнадцять  років.  Псевдо  його  –  «Жук».  

Літературу  і  вказівки,  і    новини
Несла  Паєвська,    щоб    з’єднати    два  крила:
Провід  Гуцульщини  Окружний  й  Буковини.
Спецзв’язковою  рангу  вищого  була.

Та  провокатор  кадебістам  здав    «Орисю».
Її  у  бункері    зі  сином  узяли.  
На  зв’язкову  московські  пси    кинулись  риссю.
«Розстріл»  -  такий  вирок  в  суді  жінці  дали.  

Неповнолітнім  син  ще  був,  тому  лишився
Живим.  Узяв      25  років  таборів.  
З  любов’ю  він      в    суді  на  матінку  дивився.  
Біль  його  їв,  та  сум  не  випустив  з-під  брів.

Жінка  не  видала  нікого.  Говорила
Про  цілі  й  методи  ОУН  лише  вона.  
60  оунців  тоді  приговорила
Влада  РС    до  смерті.  Ось  –    волі  ціна.  

В’язні    три  місяці  на  страту  свою  ждали.
Сімом  змінили  присуд  –    на  роки  тюрми,
Та  не  Паєвській,    її  радо  розстріляли.    
Сталін  помер,  та  не  помер  наказ  Москви.    

«Ми  всі  загинемо,  свідомо  таку  долю  
Обрали  –  станем  колись    прикладом  борцям,
Які  прийдуть  за  нами  й  Україні  волю
Здобудуть»,  -  так  вкінці  писала  жінка  ця.      
 
Де  її  тіло,  невідомо  і  сьогодні.  
Правда  про  це  давно  уже  пішла  у  тлін.
Та  буде    Леся    жити  в  пам’яті  народній
Їй  та  усім  борцям  за  волю  наш  уклін!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2026

Про Миколу Літовченка

Він  народився  на  Луганщині.  Там  ріс,  
Учився  в  школі  й    помічав  усе  красиве.
В  очах  іскру  яскраву  і  надію  ніс
На  те,  що  лишить  щось  по  собі  особливе.  

Лишив.  Здобув  аж  дві  медалі  золоті,
Став  із  кікбоксингу  він  чемпіоном  світу.  
П'ять  років  спорт  був  основним  в  його  житті.
А  потім  що?  Війна.  На  білім  –  чорні  міти.  

У  22-му  до  Ірпеня  прибув  –  
Не  сам,  з  родиною  тут  радо  оселився.  
Добрим,  веселим  і  відповідальним  був.
Жінку  мав  –  в  Сіверськодонецьку  оженився.

Леліяв  мрію  потаємно  він  одну  –  
Сина  чи  доню  мати,  на  руках  гойдати.      
Та  в    25-ому  пішов  він    війну,
Мрії  його    життя  не  встигла      доля    дати.  

Там  оператором  БпЛА  служив.  
Був  щирим,  чуйним,  жарт  любив  полоскотати.
Не  тільки  ворога    підстерігав  і  бив,  
Вмів  побратимам    щось  смачне  приготувати.

Життя  покинув  майстер  спорту  і  солдат
У  двадцять  вісім  –  ворог  влив  вогні  у    груди!  
В  журбі  батьки,  дружина  та  молодший  брат  -  
Був  їм    опорою  усім,  тепер  не  буде.

В  пам’яті    ж  лишиться  людській,  і  це  без  зміни  –  
В  пам’яті  РОДУ,  БЛИЗЬКИХ,  ДРУЗІВ,  УКРАЇНИ!
                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2026

Про Романа Шухевича

Прадід  його    –  священник  і  перекладач,
А  дід  –  професор,  член  «Просвіти»,  краєзнавець.
В  захисті  українців  визначний    діяч
Дядько  Шухевича    був  -  славний  правознавець.

Суддею  батько  був,  при  ЗУНР-і  –    комісар.
Уряд  розпався    –  у      «Бригідках»  день  леліяв.    
Мати  –    священника  донька.    Обом    у  дар
Дістався    від  більшовиків  висел  в  Росію.

Померли  там.    Романа  бабця  узяла
Під  свій  покров.  У  Львові  хлопець  ріс  і  вчився.
Доля  його  шляхом  означеним  вела  –  
В  мешканні  бабці  Коновалець  оселився.  

Слухав  юнак    його  -  таку  можливість  мав,
Багато  знань  він  від  полковника  набрався.
Гострив  свій  дух  хлопчак,      свідомість  формував.  
Міцнив  і  тіло    -  спортом  вправно  він  займався  –    

Кінним  і  лижним,  боксом.  Грав  ще  у  баскетбол,
Штовхав  ядро  і  диск  метав,  у  біг  пускався.
Дуже  любив  футбол  іще  та  волейбол.
І  планеризмом  із  захопленням  займався.

По  Віслі,  Бугу  він  до  Балтики  ходив  
Човном  твердим,    навіть  як  течія  –  у  очі.    
Із  пластунами  «Чорноморця»,  що  створив,  
Багато  рік  узяв,  йшли  з  ним  у  плав    охоче.    

Був  обдарований  у  всьому  –  танцював,
Грав  на  фортепіано  –  в  виші  вчився.
В  Львівському    оперному  навіть  виступав,  
І  на  вечірці  грав,  на  час  свій    не  скупився.

Першу  рекламну  фірму  «Фама»  заснував
В  Галичині,  з  Чайківським  –  другом  вірним,  спільно.
Бізнес-проєкт  цей    тріумфальний      успіх  мав.  
Гріш  відсилав  Роман  вкраїнському  підпіллю.

В  польському  війську  був  гарматником  простим.
Служив  в  частині  –    брала    курс  артилерійний.  
У  підстаршинській  школі  був.  Та  рядовим
Зостався  –  вигнали  його,    був  не  надійний.    

У  двадцять  п’ятому  став  членом  він  УВО.
КЕ  ОУН  за  рік  зробився    референтом.
Польським  судом  за  це  даровано  було
Йому  ув’язнення  –  віват,  аплодисменти!

Спитав  Шухевича  в  час  суду    адвокат:
«Що  спонукало  вас  в  ОУН,  скажіть,  вступити?»
Сказав,  всміхнувшись,  до  арешту  лавреат:  
«Серце  мені  дало    наказало  оце  зробити!»

Два  роки  він  із  чотирьох  в  тюрмі    відбув.
Вийшов  –  не  дав  трансформувати  дух  в  руїни  –  
Творив  «Карпатську  Січ»  і  в  обороні  був
Держави  вільної  –  Карпатської  Вкраїни.  

«Січ»  і  фінансами,    і  кадрами  повнив
Зв'язок  тримав,  з’їв  не  один  в  той  час    пуд  солі.  
Своє  життя  під  ризик  клав,  як  боронив,  
Міста  і  села,  ріки,    ниви,  подих  волі.

Чудом  тоді  він  не  пішов  у  вічні  сни.
На  поміч  німців  в  світову  він  сподівався,
Думав,  поможуть  волю  взяти  (в  час    війни)
Його  народу.    Помилився.  Одірвався.  

УПА  очолив  пан  Роман,  не  вим’яв    дух.
Єднав  борців  заради  створення  держави  –  
Своєї,  рідної.  Тримав  тверду    ходу  –  
Кроки  усі  його  -  для    волі  краю  й  слави.

Повстанську  армію  він  за  зразком  створив
Армій  постійних    -  з  навчанням  бійців,  зі  штабом.
Свою    систему    нагород  він  утворив.
Кожен  боєць  знав      шлях  свій,  мав  свою  посаду.  

У  п’ятдесятому  хорунжий-генерал
Пішов  з  землі.  Його  криївку  оточили
Трудяги  МДБ.  Такий  життя    фінал.
Де  тіло  діли,  інформацій  не  лишили.  

Із  того  час  рух  УПА  пішов  на  спад.
Ще  років  шість  її  бійці  опір  чинили.
Потім  замовкли.  Їх  розбила  влада  Рад.
Бо  малочисельні  були  і  жар  зронили.

Але  не  стерлося  Шухевича  ім’я
Зі  стежки  й    пам’яті    вкраїнського  народу.
Достойну  нішу  в  русі  визвольнім    зайняв  
Цей  генерал  й  отримав  гідну  нагороду.

Йому  присуджено  два  золотих  хрести  –  
Посмертно,  від  УПА,    взяла    родина.  
Вулиці  є  й  музеї  вдалося  звести
На  його  честь.  Ну  бо  ж  велика  він  людина!

Меморіальні  дошки  є,  на  них  –    лице
Глави  УПА.  В  Києві  –    станція  трамвая,  
Є  стадіон  з  його  ім’ям    ще  і    ліцей.  
Нехай  ніколи  його  слава    не  вмирає!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026

Про Сергія Корольова

В  Житомирі  він  народився.
Тут  ріс,  до  школи  тут  ходив.
Був  знаттєлюбним,    гарно  вчився
І  математиці  годив.  

Читав  багато  –  все    за  планом.  
Був  із  німецькою    -  на  ти.
Спроектував  свій  перший  планер,  
Путі  в  космічні  шив  світи.  

Здобув  освіту  він  технічну  
Аероінженером  став.
Взявся  за  працю  титанічну  –  
Моделі  планерів  складав.

Хотів  ракети  будувати
Такі,  яких  не  знав  ще  світ.
Щоби  вони  змогли    дістати
Планети,  як  підуть  у  літ.

Хворів,  та  працював  сумлінно,  
Не  гаяв  жодного  він  дня.    
Під  його  вмілим    управлінням
Супутник  Землю  обійняв.

Космос  любив,  як  квітку  бджілка.
Складав  космічні  кораблі.
В  одному  з  них    Білка  та  Стрілка
У  літ  пішли  довкруж    Землі.  

В  шістдесят  першому  й  людина
Здійснила  в  космос  перший  літ.
Стрясла    весь  світ  оця  новина.
До    двох  годин  тривав  політ.

Завдячуючи  Корольову,  
Вихід    відкритий  в  космос  був.
Вперше  здійснив  його  Леонов  –  
Не  вмер,  живим  у  дім    прибув.

Створив  космічні  апарати,  
Які  й  до  місяця  дійшли.
Змогли  і    сфотографувати
Його  й  довкола    обійти,

І  навіть  це  –  примісячитись.  
Все  ж  люд  з  РС  там  крок    не  шив.
США  цим  змогли  лиш  похвалитись,
Як  Корольов    уже  не  жив.

А  як  ще  жив,  арештували
Його  за  те,  що  не  робив.
У  засланні  його  тримали.
Там  байдики  він  теж  не  бив.

У  другу  світову  ракети
В  неволі,  літаки  складав.
Звільнили,пішки  крізь  намети  
Снігів  до  порту  шкандибав.

Упав  зі  сил,  втратив  свідомість.
Міг  там  і  вмерти  між  снігів,
Якби  не  їхав  незнайомець  
І  не  згубив  кілька  хлібів

При  повороті  з  хлібовозу.
Ракетник  встав  -  запах  почув!
Ніг  іще  він    не  відморозив.
На  кораблі  у  дім  вернув.  

Премію  Нобелівську  мати
Міг  Корольов.  Ім’я  (ти  ба?)  
Не  подали  у  кандидати.
Владарі  молота  й  серпа.

В  секреті  дані  ці  тримали.
А  мо’  не  хтіли,  щоб  світ  взнав,
Як  його  били,  катували,  
Що  щелепу  розбиту  мав.

Вважався  ворогом  народу
Від  звільнення  16  літ.
Таку  отримав  нагороду
За  свій  конструкторський  він  літ.  

До  60  не  зміг  дожити…
В  операційній  біль  скосив
Його,  мов  жнець  стинає  жито
У  полі  помахом  коси.

Був  українцем  він  по  крові  –  
Цього  ніколи  не  ховав.  
Любив  і  верби,  і  тополі,  
Пісні  народні  знав,  співав.  

 «Реве  та  стогне..»  -  цю  любив  він.
«Дивлюсь  на  небо  я»    іще.
Здавалось  небо  йому  дивним,  
Глядів  на  нього  –  пестив  щем.

Коли  Попович  був  у  леті,  
Конструктору  він  заспівав
Пісню  про  небо.  У  ракеті
Спів    космонавта  прозвучав.

Є  пам’ятники  Корольова.
Й  музей  в    Житомирі    постав.
Згадуймо    ж,  люди,  добрим  словом  
Того,  хто    в  космос  шлях  проклав.                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026

Про Вадимв Яценка

(співак,  художній  керівник  Львівського  муніципального  хору  «Гомін»)

Стрункий  високий  та  красивий,
Харизматичний  і  не  сивий,
Веселий,  мудрий,  працьовитий,  
Сердечний  і  талановитий.

Це  все  про  нього,  про  Яценка.
Вміє  хормейстер  класти  сценки
В  час  виступу  «Гомону»  -  хору,  
Дає  усім  відомим    фору.

І  диригує,  і  співає,  
В  танок  іде  і    ролі  грає.
Таких,  як  він,  є  мало  в    світі.
І  жінка  в  нього  –  вся  у  цвіті  –  

Анастасія,  теж  артистка,
У  «Гомоні»  -  ще  та  хористка.
Але  Вадиму  шле  букети,
Для  неї  є    авторитетом.

 
Їздить  у  тури  по  країні
В  роки  війни  без  страху  й  ліні.
Європою  також  гуляє,
Культуру  краю    прославляє.      

Славетний,  та  не  з  гонорових.
Гроші  збирає  для  військових.
Велику  суму  передав  
Тим,  хто  воює  й  воював.  

Гарні  усі  його    хористи  –  
Гарту  високого  артисти.
Люблять  свого  керівника.
Для  них  закон  –  його  рука.  

 «Гомін»  іде      все  вище  вгору  –  
Визнаний  він  найкращим  хором,
Ну,  а    Яценко,  без  мороки,  -  
Найкращим  диригентом  року.  

Хай  диригує  і  співає,
Захисникам    допомагає.
Хай  має  надих,    силу  кінську
І  славить  пісню    українську.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2026

Про Херсон

Не  заснував  Херсон  Потьомкін.  Козаки  
Жили    задовго  ще  до  нього  в    цьому  місці.
Коли  прийшов,  з  ними  підтримував  зв’язки  –  
Флот  будував  руками  їхніми  і  місто.  

Використовував  їх  він  і  в  боротьбі
Росії  з  турками,    обіцянками  тішив,
Що  їх  підтримувати  буде.  Йшли  в  бої.
Від  Січі  ж  …попіл  слід  російський  лиш  залишив.

Це  Катерина  Січ  спалити  клич  дала.  
Потьомкін  був  організатором  події.
Така  ось  дружба  із  Росією  була.
Така  і  зараз  є.  Напали  лицедії

На  Україну  в  22-му,  Херсон  
Взяли.  Херсонці  злим  катам    до  ніг  не  впали.  
«Херсон,  -  кричали,  -  Україна.  Це  не  сон!»
На  мітинг  вийшли,  жовто-синій  стяг  підняли.

Місто  тримав  над  8  місяців  рашист.
Людям  життя  було  у  ті  часи    не  миле.
Вільний  Херсон  вже.  Написав  нащадкам  лист:
- Не  вірте  в  дружбу  із  РФ.  Гартуйте  силу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2026

Про місто Житомир

Місто  лежить    в  північно-західній  частині.
У  давнину  звалось    Житомиром  і  –    нині.    
Два  слова  –  жито  й  мир,    у  назві  міста  є.  
Приїдь  сюди,  повір  –    життя  ключем  тут    б’є.  

Було  засноване  в  IX-ому  столітті.
Жили  тут  житичі.  І  жито  стигло  в  літі.  
А  жито  є,  то  хліб    спече    для    тіла  пічка.  
Мир  доби  тче  –  життя  тектиме,  наче  річка.

Місто  є    місцем,  де  є  транспортна  розв’язка,
Київ  єднає    із  Європою  –  не  казка.
Стоїть  в  оточенні  густих  лісів.  Красиво!
Сім  рік  крізь  нього    протікають.  Чи  не  диво?

В  XV-ім  столітті    Магдебурзьке  право  
Взяло.  Пізнало  Польщі  владу  і  держави
Російської.    Щось  будувати  вони  брались.
Кріпилось  місто  потихеньку,  розвивалось.
 
Більшовики  хотіли  в  руки  його  взяти.
Зумів  тут    уряд  УНР  попрацювати.
Комуна  голод  принесла  як  дарову.
Німці  розбили  місто    в  другу  світову.

Дві  третіх  впало  його.  Німців  відігнав
РС,    Житомир  знову  голову  підняв  
Доми  знеслися,  підприємства  і  дороги.
Культура,  спорт,  освіта  стали  теж    на  ноги.    

У  дев'яносто  першім  волю  Україна  
Здобула,  і    Житомир  випрямив  коліна.
До  сотні  підприємств  тепер  тут  простір  крають  –    
Одяг,  взуття,  медикаменти  випускають.

Хліб  випікають  і  кондитерку  готують.  
М'ясо-молочну  галузь,  мов  дітей,  пильнують.
Меблі,  папір  роблять  і  дещо  із  металу.
Виготовляють  будівельні  матеріали.

Музичний  драмтеатр  у  місті  є  й  ляльковий.
І  космонавтики    музей  отут  чудовий
Імені    Корольова.  Є  і  краєзнавчий,
Пожежний  також  і  літературознавчий.  

У  центрі    Замкова  гора  –с  лаветне  місце.
На  цій  горі  є  камінь  заснування  міста.  
Олегу  Ольжичу  є  пам’ятник  –  поету,
І  Корольову,  що  конструював  ракету,

Вадиму  Крищенку  –  поету-пісняреві,
І  Лятошинському  –  музичному  творцеві,  
Є  ще  Сціборському  Миколі  –  діячу
ОУН  і  націоналізму  сіячу.

Із  найдавніших  славних    пям’яток    культури
Христа  Ісуса  Вознесіння  є  скульптура
І  Артеміди  із  Версаля  –  парк  пильнує,  
Копія  Луврської  античної  статуї.  

Є  й  язику  у  місті  пам’ятник  –  дивинка,
Довгий,  до  Києва  веде  і  без  зупинки.
Є  ще  й  морозиву  у  барвах  є  –  ого-го!
Тут  його  роблять  –  марка    «Рудь»,  уже    давно.

Звісно,  російський  слід  ще  чується  у  місті.
Та  українство  верх  бере  –  це  добрі  вісті.
Нові  ростуть  у  книзі    курсу  міста    глави.  
Миру  Житомиру,  краси  йому  і  слави!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2026

Про бійця Ігоря Давидяка

(16.05.2000,  с.  Фалиш  Стрийського  р-ну  Львівської  обл.  –  21.10.23,  побл.  Краматорська)

Любив  життя,  у  школі  не  ловив  він    ґав.
Чисте  й  палке    серце  носили  його  груди.
Був  щирим,  чуйним.  Рідним,  друзям  помагав.
І  справедливість  захищав  –      завжди  й  усюди.  

Художню  графіку  у  посестри  узяв.
Мама  це  бачила,  хвалила  свого  сина.  
Машини  різні  так  уміло  малював,  
Не  розрізниш  –    чи  це  картина,  чи  світлина.  

Вище  художнє  профучилище  скінчив.
Здобув  професію  «Електрогазозварник
Й  коваль  кування,  що  ручне»,  старанно  вчив
Основи  їх.  Електрослюсарем  став  гарним.

Працю  знайшов  він  у  Стрию.  Коли  війна
Повномасштабна  увірвалась  в  край  калини,
Мозок  його    рвала  щодня  думка  одна:
Як    захистити  рідну  землю,  дім,    родину?

До  Сил  ТерО  почав  проситись  –  не  взяли,
Не  мав    він  вишколу  військового  в  ту  пору.
Своє  бажання  не  відвіз  однак    на  млин,  
Шукав  шляхи    ввійти  до  ЗСУ  набору.

 «Не  йди,  -  просила  мама,    як  дізналася.
В  тебе  травмований  хребет.  Не  зможеш  битись!»
«Ти  не  хвилюйся,  -  відповів  їй.  –  Справлюсь  я.  
Честь  мене  кличе,  їй  я  мушу  впокоритись».

До  Нацполіції  вступив,  вишкіл  пройшов  
В  Дніпрі,    бійцем  став  штурмової  «Лють»-  бригади.  
В  напрямку  Бахмута  в  бої  щодня  ішов,
Мамі  дзвонив,  як  тиша  правила  рулади.  

Під  Краматорськом  смерть  вхопила  за    рукав
Його  холодною  кістлявою    рукою  
В  той  час,  коли  він  побратимів  рятував  –  
Вивозив  ранених  автом  із  поля  бою.
 
«Мамо,  не  плач!»  -  знеслася  дума  з  димом  ввись.
З  ним  підірвалось  іще  п’ятеро  на  міні…
Взяв  їх  за  руки,  разом  в  небо  подались.  
«А  ти  живи!»  -  мовив  востаннє  Україні.
                                                                                                                                                               12.02.26

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2026

ПРО ТРКУСКАВЕЦЬ

Є  Трускавець  –  курорт  компактний,    ідеальний.
У  танець  там  ідуть  джерела    лікувальні    -  
Нафтуся  скаче,  Броніслава  та  Марія.  
Не  відстає  від  своїх    подруг  і  Софія.    
Бажають  всі,  щоби  їх  із  радістю  приймали
І  у  тіла  свої  здоров'я  набирали.
Литовське  слово    druska  (сіль)    могло  згодиться  
Чи    польське  –    truskawka,  що  значить  –  полуниця,  
Для  того,  щоби  Трускавцем    місто  назвали.
Бо  й  полуниця  там  росла,  й  сіль  добували.      
Ще  нафту  та  озокерит  знайшли  із  часом.    
Їх  витягали.  Це  зробило  місто  ласим.
Однак  не  цінна  сіль,  не  нафта  й  полуниця
Трускавець  славою  укрили,  а  водиця  –  
Та,  мінеральна,  що  її  вживають  люди,  
Які  з’їжджаються  до  Трускавця  зі  всюди.  
Органи  травлення,  а  ще    урологічні  
Хвороби  тут  лікують  ескулапи  слічні.
Вода  покращує  і  обмін  речовин,  
Виводить  камені  із  нутряних  глибин  
Ну,  і  повітря    в  Трускавці  –  кришталь  іскристий.
Бо  ж  у    оточенні  лісів  –  хвойних  і  з  листом.  
Варто  відвідати  курорт  цей,  запізнати.    
В  тіло  здоров’я  допоможе  він  набрати.                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057219
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2026

Про воїна Окуневського Івана

(07.07.1980,      м.  Моршин  Львівської  обл.  –  30.01.26,  н.  п.  Світле  Покровського  р-ну  Донецької  обл.;  псевдо  «Скрипка»;  воїн-захисник)

рше  на  ноги  хлопець  став
На  славній  моршинській  землиці.
Тут  він  мудрів  і  виростав,  
Цілющу  пив  з  джерел  водицю.

Ще  юнаком    вступив  у  Пласт  –  
Батько  його  туди  покликав  –    
Лідер  у  «Пласті»,  друг  «Кульбас»  -  
Міцний,  ясний,  не  шитий  ликом.

Партію  «Скрипка»  вміло    грав  
У  Пласті.  Кажуть  про  це  справи.  
В  таборуваннях  участь  брав,  
В  Горганах  слід  він  свій  зоставив.

Бога  любив,    свій  край  і  був
Учасником  всіх  революцій.
Тверду  мав  віру  і    ходу.
Матусі  серце  клав  у  руці.

Фах  в  галузі  IT  здобув,
У  сфері  цій  він  диво  вершив.
Війна  ввірвалася,відбув
З  дому  на  фронт  –    одним    із  перших.

БпЛА  оператором  служив
В  1-му  корпусі  -  в  «Азовськім».
Слави  умільця  там  зажив.
Життя  лишив…  біля  Покровська.  

Батьки  у  горі,  два    брати,
Дружина,  що  синів  вродила.
І  доки  ще  з  рф  кати
Рватимуть  воям  нашим    крила?!

Біль…,  сльози…,  прапори  в  руках
Під  час  прощань,  гаряче  слово.  
Хай  же  ім’я  бійця  в    віках  
Дзвенить,  мов  скрипка  наша  й  мова.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2026

ЯК ДОБРЕ ТЕ!

Як  добре  те,  що  я  тебе  кохаю!
З  тобою  ранок  кожен  зустрічаю,
З  тобою  в  дні  знаходжу  дивне  диво.
З  тобою  в  ніч  занурююсь  сміливо.  

З  тобою  тьма  теперішня  –    світліша,  
Доба,  у  сум  закута,  веселіша.
З  тобою  холод  в  домі  легше  зношу,  
Хоч  бути  очі  в  очі  і  не  прошу,  

Ти  є  у  світі  –  це  вже  гріє  душу.
Хоч  бачити  тебе  щоденно  мушу.
До  соцмереж  для  цього  я  вчащаю.
Радію,  як  тебе  там  зустрічаю.  

Як  добре  те,  що  я  тебе  кохаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2026

Нелюди

Нелюди  –  є  така  нація  в  світі.
Їхня  задача  –  ловити  у  сіті
Тих,  хто  тче  доби  із  ниток  свободи,
Хто  чесній  праці  виспівує  оди.
В  нелюдів  велич  –  від  крові  чужої.
Вип’ють,  у  дзеркало  глянуть  –  не  гої.
Гордість  в  очах  хилитають  без  спину,
Наче  в  колисці  маленьку  дитину.
Місто  розбили  й  украли,  алмаз,
Мікрохвильовку  а  чи  унітаз,    
Зорі  чіпляють    на  чола  орлині    -    
В  бій  не  даремно  ішли    вони  нині.
Ситий  багрянець  їм  ллється  до  лиць,
В  час,  як  ґвалтують  дітей,  молодиць.
Вдасться    військового  взяти  в  полон  -  
День  йому  вимнуть  і  витопчуть    сон,
Голод  заставляють,  мов  булку,  жувати,
«Слався,  Отєчєство»  гучно    співати.
Шлють  і  цивільним  привіти  палкі  -  
Гул  і  вогні,  тьму  і  холод.  Такі!  
Нелюди  –  є    така  нація  в  світі.
Радість  їм  –  тнути    усе,  що  у  цвіті,  
Все,  що  не  хоче  під  чоботом  жити.
Що  з  ними  ЛЮДЯМ    робити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2026

Про статую

ЇЇ  звели  ще  за  Радянського  Союзу.
Була  найбільшою  у  світі  –  без  прикрас.  
В  створенні  «Матері»    Вуче́тичу  за  музу
служила      Ніна  Данилейко    у  той  час.  
Коли  Вуче́тич  відійшов,  до  праці  взявся  
художник  мудрий,  вмілий  –  Бородай  Василь.  
Він  зміни  вніс  в  проєкт.  І  пам’ятник  піднявся,
нові  здобувши  висоту,  мету  і  стиль.  

Допомагали  архітектори  та  вчені,
відомі  скульптори  Бородаю,  авжеж.
Як  труд  закінчив,  в  шир  злетіло:  «Браво!  Геній!
Ніде  скульптури  отакої    не  знайдеш!»
Вища  за  статую  Свободи  у  Нью-Йорку.
Меч,  що  тримає  Мати,  важить  9  тонн.
Ріст  жінки  шістдесят  два  метри  з  ніг      угорку,    
зі  сталі  вся,  в  підніжжі  -  залізобетон.

500  тонн  –маса.  Землетрусу  не  боїться.
Містить  майданчик  оглядовий,  ліфтів  два.
30  кілометрів  –  швів  зварювальник  відстань.  
Щит    у    руці.  Здерта  угору  голова.

Велична  статуя  ця    –  «Батьківщина-Мати».  
Злились  у  ній  в  одне  сопрано  і  баси.  
Союз  Радянський  мала  намір  прославляти,
символом  стати  його  сили  та  краси.

Та  він    розпався,  Україна  собі  волю
здобула,  стала  із  Європою  у  ряд.  
Та  це,  прийшов  час,  сколихнуло    її  долю  –
вклала  РФ  у  губи  їй    війни    снаряд.  

Не  проковтнула.  Край  взялася  захищати,
спротив  чинити  злій  нападниці  отій.
Залила  криком  Київ      «Батьківщина-Мати»,
герб  наказала  замінити  на  щиті.

Прибрали  серп  і  молот,  встановили  тризуб  –
герб  український,  бо  нема  РС  уже.
Росія  є,  яка  вдягла  ворожу  ризу  
і  України  стежку,  мов  газон  стриже.

Та  справедливість  в  світі  першість  мусить  взяти.
Рід  український  щит  тримає,      вірить  в  це.  
Дім  збереже  свій.  Мусить!    Й  «Україна-Мати»
Наповнить  сонячним  теплом    своє  лице.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2026

Про Назарія Тимківа

(7.07.1989,  м.  Моршин  Львівської  обл.  –  5.08.25,  побл.  сел.  Олександроград  на  Донеччині)

Він  був  єдиним  сином  у  батьків,  
Що  знали  школу,  вчительську  роботу.  
Як  вчився,  був    учасником  гуртків,  
До  танцю,  співу  хист  мав  і  охоту.

Любив  свій  край  і  на  Майдані  був
В  дві  тисячі  чотирнадцятім  році.  
Міцну  натуру  мав,  тверду  ходу  
І  гідність  проявляв  у  кожнім  кроці.

Доню  любив,  дружину.  Поважав
Батьків,  які  завжди  про  нього  дбали.
І  тут  війна…,  яка  свого  ножа
Без  жалю  в  тіло  Назара  запхала.  

Жив  довго  б  він,  якби  не  "русскій  мір",  
Зіграти  б  міг  в  житті  щасливі  ролі,
Втягати    запах  моря,  кисень  гір,
Ростити  радість    на  просторах  долі.

Та    шлях  закрився…    Маму...  біль  накрив.
Бо  як?  Єдиний  син  лишив  планету!
Але  він  край  свій  рідний  боронив!
В  майбутнє  вклад  зробив  –  не  кане  в  лету!
                                                                                                                               18.01.26

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2026

ПРО ЮРІЯ ДАДАКА - РУФА

Ким  він  був,  
цей    Юрій  Дадак  –  Руф?
Тим,  хто  мав  у  собі  дух  і  рух,
тим,  хто  шлях  борця  
собі  обрав,
В  дім  війна  –  
на    захист  краю  став.  

Чим  займався  в  мирному  житті?
Йшов  назустріч  поклику  й  меті.  
Вчив  студентів  –  в  виші  викладав.
Став  доцентом,  праці  написав.  

Волонтером  і  спортсменом  був.
І  поета  визнання  здобув.  
Вів  ще    фестиваль  «Холодний  Яр».
Режисером  був  його  –  мав    дар.

Українство  –  основний  об’єкт.  
Заснував  «Дух  нації»  -  проєкт,
що  збирав    захисників,  митців,  
Волонтерів.  Не  пекли  млинці!  

Думали,  як  мову  зберегти  –  
рідну,  і  під  ноги  не  лягти
«брату»  тому,  що  живе  на  сході
й  обірвати  мріє  крок  свободі.  

 «Гвер»    -    такий    ще  бренд  він  заснував,
патріотиці  цим  місце    дав
на  футболках,  худі,  шортах  жити,
нації  ідеї  розносити.  

Був  талановитий  він,  незвичний,  
сильний,  гідний  і  харизматичний.
У  бою  загинув    за  свободу.
Житиме  у  пам’яті  народу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2026

Про Катерину Білокур

Вона  була  народжена  в  селі,
В  сім’ї,  що  рвала  крила  її    літу,
Де  цінували  працю  на  землі,
А  не  оту  –    із  пензликом  між  цвіту.
До  ями  не  загнала  поклик  свій!  
Картин  багато  за  життя  створила.
Сюжети  виростали  в  голові,  
В  них    вища  неповторність  говорила.  
В  папір  освіта  їй  не  вклала  міт    -  
Батьки  при  собі  дівчину    тримали.  
Та  малювала  так  вона,  що  світ
Їй  заздрив  -  твори        душу  її  мали.
Здійснила  до        самоосвіти  тур.
Набула  з  часом  праця    її  слави.  
В  музеї  є  полотна  Білокур.
Про  неї  фільми  створені,  вистави.  
Є  пам’ятна  монета  в  честь  її
І  вулиці  з  її  ім’ям.    Це  -  втішно!
За  визнання  багато  їй    боїв
Пройти  прийшлось.  Пройшла.  Й  небезуспішно.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2026

ПРО МІСТО БОЛЕХІВ

В  підніжжі  гір  Карпат,  
в  долині  річки  Сукіль  
на  трасі  Львів  –  Франківськ    
місто  Болехів  є.  
Хоч  має  доста    літ,  
у  нього    теплі  руки,
лице,  як  день,    ясне
і  дихання    п’янке.

Взяло  своє  ім’я    
від  селищ  прибережних
Болехова    Волоського  
і  Руського.
Тут  соляних  джерел  
знайшли  запас  безмежний.
Сіль  брати  почали
під  клекіт      бузьковий.      

Про  скарб  багатий  цей  –  
біленький,  з  солеварні,  
І  Польща,  і  Литва  дізнались,  
Київ,  Львів.  
Здобув  Болехів  право  –  
Магдебурзьке.  Гарно!
Свій  устрій  заснував,  
піднявся  і    розцвів.      

Та  згодом  втрат  зазнав  –  
татари  нападали  
на  землю,  в  якій  сіль  
була,  вісім  разів.
Ті  все,  що  лиш  могли,  
вогнями  накривали,
цінне  –  з  собою,  ззаду  –  
попіл,  що  осів.  

Дух    Австріїи    Польщу.
Зробили  внесок  свій  –  
підняли  із  руїн,  
дорогу  провели  
і  заснували  пошту,  
з  дублення  шкір  звели
фабрику  –      гарну,  й  млин.

Завод  із  переробки  
нафти  збудували.  
Виготовляти  стали  
Цвяхи,    сірники.
Олії  й  оцту  ще    
багато  виробляли
І  цегли.  З  тартака  –    
колоди  йшли,  дошки.  

Євреїв  у    Болехові  
жило  багато.  
Гедзінський  –  власник  міста,  
їх  позвав  у  край.
Звели  три  синагоги,  
Сквер,  де  були    хати,  
школу  для  діток,  також  
крамниці    і  шпиталь.  

Змінили  війни  все:  
Перша,  а  більше  Друга  -  
життя  єврейське  та  
пустила  під  укіс.
Лишився  цвинтар  лиш
і  синагога  з  кругом,
в  яку  РС,  як  був,
клуб    для  розваги  вніс.  

Гендерним  центром  місто  
Стало,  як  у  ньому
Кобринська  проживала  -    
руху  очільниця.  
І  Ольга    Кобилянська  
Не  раз    до  її  дому
Заходила.    Обох  
живила  зустріч  ця.  

Кобринської  погруддя
в  місті  є,    могила,
музей,  де  її  речі    й  праці  з-під  пера.  
Франко    Болехів  знав,  
його  кохання  сила
до  Лолина  вела  –  
Рожкевич  там  жила.

В  п’ятнадцятому  році  XX-го  століття
Болеховом  ходили  й  січові  стрільці.  
Після  війни  із  німцем  брали  в  свої  сіті  
тих,  що  прийшли  гнобити  містян,      
УПА  бійці.  

У  лісовій  криївці  уже  у  часи  волі
країни  України  знайшли  бідони  два.  
Архів  УПА  містився  
в  них  –    фактів  там  доволі
було  про    дії  воїв,  їх  дані,  імена.

УПА  спинила  кроки  –  
не  вмерла  волелюбність,  
Націоналістичний  
в  підпіллі  виник  рух.
Його  вождів  ідеї  
не  вразила  облудність  -    
Квецко,  Дяк,  Лесів,  Кравник,  
Красівский  гріли  дух!
 
По  селах  довкіл  міста  
людей  вони    збирали,
створили  «Український  
національний  фронт».
Це  було  в  60-их,  у  70-их  стали
в  ряди    УГГ  Лесів,  Красівський  –  
це  бомонд.  
Від  влади  Рад  зазнали  вони  тортур,  
не  впали
До  ніг  їй,  не  схилили  з  покорою  чоло.
Боролись  недаремно  –    із  України  спали
Важкі  окови,    в  жили  її  ввійшло  тепло.  

У  91-ім  країна    незалежність  
здобула.  І  Болехів  задихав  вільно  теж.
Краса  тут  форму  має  і  радість  п’є  безмежність.
Працює  промисловість,  
торгівля  –    без  бентеж.

Тут  храмові  споруди  –  Святої  Параскеви,  
Анни,  Жон  Мироносиць,  
католицький  костел.
Є  коледж  Прикарпатський,  
став    риби-королеви  –  
щуки.  Короп  і  лящ  тут    
ідуть  у  па-де-де.

Риби  й  у  річці  Сукіль  багато.  
Є    форелька  –  
покаже  хвіст  і  зникне.  Попробуй  упіймай!
Довкола  ліс,  в  якого  
зелена  камізелька,  
підносить  кисень  стрічним,  
красу  дає    –  тримай!    

Музей  є  гарний  в  центрі  –  
з  історією  міста,
каплиця  з  чудотворним  джерельцем  –    
в  «Бучниках».  
Вода  отам  смачненька  
і  з  чудодійним  змістом  –  
Його  сама  Пречиста  
гойдала  у  очах.  

Ще  парк  є  «Арборетум»  
в  Болехові  чудесний.
Він  давній,  в  ньому  різні  
дерева  та  кущі.
Приємно  тут  стрічати  і  осені,  і  весни.  
А  літо  цілувати  тут  можна  й  уночі.  

Опікується  парком  
лісгосподарства  коледж  –  
рослини  садить,  кількість  
їх  вже  не  знає  меж.  
В  Болехів  завітайте,  
огляньте  видноколи  –    
його.  Всміхнеться  радо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2026

Про Катерину Лисову (псевдо Lisova)

У  Коростені  жінка  народилась,
Де  пам’ятник  є  деруну  і  Ма́лу.
У  Львівській  поліграфії  училась.
Там  журналіста  фах  вона  узяла.

Стала  до  праці    за  своїм  призначенням  –  
Статті  редагувала  і  творила.
В  Верховній  Раді  і  на  телебаченні
Слід  професійний    свій  вона  лишила.

Об’їздила  Європу  –  мрія  збулася!
Рік  навіть  в  США  вона  жила.  
Жаги  до  малювання  не  позбулася.  
З  дитячих    літ  вона  у  ній  була.    

В  дні  вихідні,    а  часом    і  в  святкові
Не  ручку,  пензля  брала  до  руки,  
Виводила  пейзажі  кольорові  –  
Із  шалом  вітру,  з  диханням  ріки.

Та  сталось  якось  –    жінка  зрозуміла,  
Що  малювати  –  це  її  уділ.
На  шлях  мистецький    з  того  часу  сіла,
Немов  на  квіти  рій  завзятих    бджіл.

І  попливли  пейзажі,  натюрморти,
Пішли  сюжетні  композиції.
Мов  кров  іде    до  органів  з  аорти,  
Так  полетіли  праці  в  світ    її.

Має  подібність  із  Костенко  Ліною  –  
Така  ж  уперта  й  добра,  як  вона.
Її  картини  пахнуть  Україною  –  
У  них  багато  світла    і    тепла!

Зима  і  літо  є,  весна  і  осінь,
Сніги  і  квіти  різних  кольорів  –  
Пускають  спів  у  світ  –  не    безголосі!
Ідуть  у  душі  з  вулиць,  хат,  дворів.    

Міста  в  них,    села  є,  театри    й  мазанки,
Дубові  та          калинові  гілки,
Лелек  і  чайок  літ,  колядок    в’язанки  –    
Культури  і      традиції  стежки.

Красу  художниця  у  дні  вишукує,
Малює  те,  у  чому  бачить  суть,
Що  в  двері  серденька    її  вистукує.  
Виставки  робить    -  люди  радо  йдуть!      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2026

Про князя Володимира Великого

Князь  Володимир  був  справді    великим  і  смілим.
Київську  Русь  він  розширив  і  значно    зміцнив.
Військом  своїм  керував  він  і  флотом  уміло.
Землі,  які  відібрали  сусіди,  звільнив.

Першим  узявся  з  князів  карбувати  монети.
Русь-Україну  –  це  знає  весь  світ,  охрестив.
Знало  багато  владарів    про  всі  його  злети,
Дружби  шукали  з  ним,  прагли,  щоб  їх  захистив.  

Сином  відомого  князя  він  був  –  Святослава.
Служка  бабусі  –  Малуша  –  матуся  його.
Мав  він  братів  -    Ярополка,  Олега  –  державу
Ті  розпинали,    як  втратили  батька  свого.

Це  Володимир  спинив,  урвав    розбрату    хід  він,  
Військо  зібрав,  землі  рідні  постягував  з  нар.
Спершу  походом  на  захід  пішов  і  на  схід  він.
Чехів,  радомичів  вигнав,  булгар  і  хозар.

Флот  свій  військовий  послав  на  Дніпрові  пороги  –  
Шлях  для    зв’язків  торговельних  отак  готував.  
В  Крим  і  у  Царгород  водні  проклав  він  дороги.  
Східних  слов’ян  центром  Київ  у  наслідку  став.  

Сильним  був  князь,  та  слабинка  одна  в  нім  водилась.
Мав  Володимир  наложниць  багато,  дружин.  
Та  коли  став  християнином  –  все  це  змінилось.
Лиш  з  однією  він  сонце  виймав  із  крижин.    

В  Києві  храм  збудував    -  був    великим,  коштовним.
Став  розвивати  культуру,  освіту,  торги.
Люд  у  Русі-Україні    зробив  молитовним.    
Війни  не  вів.  Тож  життя  набирало  ваги.

Був  милосердним  –  про  бідних,  сиріт  піклувався,  
Також  про  хворих  людей  і  зажурених  вдів.
Храм  не  один  за  правління  його    збудувався.
Місто  кріпилося,  князь  Володимир  радів.  
 
Все  ж  наготові  тримав  він  і  флот,  і  дружини
Дбав,  щоби  військо    його  залишалось    міцним.  
Як  печеніг    підійшов  до  кордонів  країни,  
Діти  й  онуки  його  вже  боролися  з  ним.
 
В  Берестові  Володимир  помер,  мав  там  дворик.
В  церкві  його  поховали,  яку  збудував.
Кажуть,  кінець  діло  хвалить.  Кінець  мав  чудовий!
Слави  зажив.  А  по  смерті  чин  святості  взяв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2026

Я тебе…

Я  тебе  кохаю  -  так  кохаю,
Як  ніхто  ніколи  не  кохав.  
Чи  зведе  нас  Бог  колись,  не  знаю,
Але  серце  ти  моє  украв.

Ні,    до  уст  моїх  не  доторкався  –  
Ми  були,  мов  небо  і  земля,
Та  як  тебе  бачила,  вдягався
Дух  мій  в  радість,    в  смуток…  –    опісля.      

Слізьми  мила  я  твою  байдужість,  
Вітром  гнала  з  пам’яті  ім’я.    
Не  звалилась,  ноги  мої  -  дужі,
Миром  хочу  ще    упитись    я.

Прагну  дочекатись  перемоги,  
Честь  віддати  воїнам  усім  –  
Тим,  які  із  ранами  –  до  Бога,  
Й  тим,  які  повернуться  у  дім.

Буду  йти  вперед,  щораз  жвавіше,  
З  вірою  долати  день  за  днем.  
Може,  час  прийде,    мене  потішиш  –  
Вигрієш  своїм  палким  вогнем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2026

Про Дениса Боярчука

Народився  і  ріс  в  Бородянці  Денис  –  
до  столиці  –  рукою  подати.
Був  цікавим,  веселим,  метким,  наче  лис.
Світло  ніс  він  у  світ  і  до  хати.
Після  школи  в  училище  Стрийське    вступив.
Такий  курс  обрав  –    кулінарія.
Вчив  предмет  із  цікавістю,  ґав  не    ловив,
Це  була  його  втіха  і  мрія.  
Як  науку  закінчив,  баристою  став.
Працювати  у  Моршині  взявся.
В  теплу  пору    у  лісі  грибочки  збирав,
Пишнотою  дерев  любувався.
Що  лиш  міг  він  про  каву  знайти,  прочитав  –  
Будь-яку  міг  зробити  клієнту.
Те,  що  тішило  серце,  фотографував,  
Рідних,  друзів  –  у  різні  моменти.
14-ий  рік  став  на  старт  –  до  АТО
Добровільно  Денис  долучився.
Мав  азарт  до  життя!  Але  був  патріот  –  
За  край  рідний  із  ворогом  бився.  
Після  служби  –    у  Моршині  знов  працював.
Мав  дружину,  двох  доньок-козачок.
Не  лише  каву  в  барі  Денис  готував,  
Зводив  дім  –  впертим  був,  не  ледачим.  
Всемасштабна  урвалася  в  край,  все  лишив,
Влився  знов  до  своєї  бригади.
Миколаївщину  і  Донеччину  шив,
А  нападників  бив.  Люди?    Гади!
Україні    служив  до  останніх  хвилин.
37  мріяв  відсвяткувати.  
Не  дожив    місяць  він  до  своїх  уродин,  
Його  вбили  ворожі  солдати.
На  щиті  привезли  після  цього    бійця  
В  місто  те,  де  являлась  Пречиста.
Дуже  журною  була  подія  оця,
Зі  сльозами  стрічали  «Баристу».
Жар  в  очах  загасив!  Мало  в  світі  прожив!
Сум  ввібрала  родина  і  …    кава.  
Але  слід  (  і    вагомий!)  Денис  залишив.  
Вічна  пам'ять  йому!  Вічна  слава!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2026

Про Михайла Алєксєєва

Він  жив  у  Стрию,  звідки  вийшло  багато    борців  –  
отих,  що  для  краю  нитками  сердець  вишивали  
і  волю,  і  долю,  тримали    і  хрест  у  руці,  
і  зброю,  якою    народ  від  заброд  захищали.  
Й  Михайло  в  кутку  не  ховався,  загроза  була
Свободі  в  країні  обрізати  ноги      –    не  плакав,
Робив,  що  умів,  в  ньому  вічна  потреба  жила
Свій  край  берегти,  де  верба  є,  калина  і  маки.

І  на  Помаранчевій  він  революції  був,  
Й  на  Гідності    також  –  стояв  на  Майдані  у  варті.
Взяли  у  СІЗО  –  не  закрив  свій  вогонь  на    засув.  
Звільнили  –  у  домі  не  сів,  а  на  повнім  азарті
Почав  волонтерством  займатись.  Ввійшов  у  «Тризуб»  
ВО,  яка  ім’я  Степана  Бандери  носила.
ОУН  Провідник  у  Стрию  теж  ростив  дух  свій  –    дуб.
Тут  дід  його,    баба  жили,  в  школі  тут  його  вчили.

Михайло  це  знав  –  у  минуле  не  раз  заглядав.
Народу  служити  бажав,  бо  вважав:  це  –    доцільно.
В  районі  очільником  «Правого  сектору»  став.
На  фронт  у  16-ім  році  пішов  добровільно.

У  Раду  Верховну  хотів  в  19-ім  він
Ввійти  –  не  здобув  голосів,  не  отримав  мандата.
Війна  закалатала  у  22-му  в  дзвін  -  
Взяв  зброю  до  рук  і  пішов  рідний  край  захищати.
Хоч  міг  у  тилу  залишатись  –  причина  була
На  це  –  5  дітей  мав  Михайло,  у  домі    залишив.
Утримати  люба    дружина  його  не  могла,
Бо  знала  –  для  нього  свобода  країни  –  найвище!

Взяв  медика  фах  бойового  молодший  сержант.
В  бою  рятував  побратимів  своїх,  після  бою.
Цікавий  псевдонім  для  себе  обрав  він    –  «Рембрандт».
В  час  вільний  життя  малював  в  кольорах  –    головою.
Руками  –  не  встиг.  Ворог  дроном  Михайла  убив,
Як  другові  раненому  надавав  допомогу.  
Втекти  міг,  але...    побратима  він  тілом  накрив.
Поранений  вижив,  Михайло    -  у  небо,  до  Бога!

Лишилась  дружина  –  сумні  її  ночі  і  дні.
Лишилися  діти  –  хай  світла  в  них  буде  дорога!  
Не  взяли  Михайла    до  Ради  Верховної  –  ні…  
А  небо  узяло  –  Героєм  пішов  він  до  нього!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2026

Про Артемія Димида

Правнук    Івана  Крип’якевича  –  історика,
А  ще  Артемія  Цегельського  -  священника,  
В  Сибір  якого  на  заслання  запроторили
За  те,  що  він  не  з’їв  московського  вареника.  
Іконописиця  метка  –  мати  Артемія.
УГКЦ  священник  -    батько,  ректор  ще  
Перший  у  ЛБА  –  заслуга  це,  не  премія,  
В  УКУ  перетворилась  –  в  душах  віру    тче.  
 Артем  у  Львові  був  матусею  народжений.
У  школі  добре  вчився  і  повагу  мав.  
Був  пластуном,  читав,  до  спорту  мав  він  входження.  
УКУ  закінчив  -  та  ам  історію  вивчав.  
Як  почалася  революція  –  та,  Гідності,
Він  на  Майдані  був  і  участь  у  ній  брав.
Як  Крим  рф  вхопила,  не  позбувся    рідності
З  людьми  півострова  –  вкраїнцям  помагав.  
 До  лав  «Азову»  він  вступив  у  14-ім,  
Потім  улився  в  спецпідрозділ  –  у  «Гарпун».
Брав  участь  в  діях  бойових  –  їх  вивчив  матриці.
Схід  України  боронив  вояк-пластун.
Службу  скінчив  –  об’їздив  світ  уздовж  і  впоперек,
В  гори  ходив  і  з  парашута  він  стрибав.
 На  мотоциклі  їздив  і  ходив  до  опери,  
На  лижах  їздив  взимку,  шлях  з  гори  долав.
При  цьому  мав  на  серці    патріота  шати.
Повномасштабна  в  край  ввірвалась,  з  США
До  України  повернувся,    захищати
Почав  її,  сміливість  витягнув  з  коша.
 З  ним  побратимам  було  затишно,  безпечно,  
Учив  їх  дух  тримати  і  тримати  крок.
Міг  він  в  Америці  сидіти  безконечно,  
Але    не  міг  –  бо  краю  захист  плів    з  думок.
Думки  його  стали  реальними  –  країні,
Де  народився  й  виріс,  хлопець  послужив.
 Віддав  життя  –  своє  одне  він  –    Україні!
В  бою  загинув.  26  лише  прожив

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2026

Про Андрія Корчака

Дід  Андрія  –  Яків  Боровик.
Він  –  греко-католицький  священник,  
Силі    поклонятися    не  звик  –  
Тій,  яка  не  Богом  є  натхненна.  
За  цей  «гріх»  відсидів  аж  6  літ  
В  таборах  –  їх    сталінськими  звали.
Доні  його  –  Дарії,  теж  світ  
На  5  літ  совіти  обірвали  –  
В  нац-організації  була,  
В  «Сонці»,    прагла  світло  влити  краю.
Згодом  стала  мамою  вона
Синові  Андрію.  Серце  крає
Доля  його.    Був  колись  в  ОУН  –  
В  молодіжній,  і  Андріїв  тато.
В  10  літ  це  вилилось  йому  –  
Посадив    ГУЛАГ  його  за  грати.  
Не  ховали  те,  що  перейшли,
Батько  й  мати  від  своїх  нащадків.
Знали  все  і  доня,  і  сини,  
Тож  росли  в  любові  не  до  статків,  
А  до  України.  Інтерес  
Мали  до  історії  народу.
Знали,  катом  краю  був  РС,
Богові    не  діяв    на  догоду.  
Дуже  маму  син  Андрій  любив.
Нею,  тато  вмер,  опікувався.
Як  хворіла  неня,  сльози  лив.    
Як  вертала  в  дім    з  путі,  втішався.  
Правду  про  минувшину    шукав,
Коли  в  школі  вчився,  в  інституті.
Про  УПА  татусь  розповідав  
Сину  і  про  владу  Рад,  що  ртуті
Влила  в  жили  краєві  верби.
Слухав  син  це  –    болем  упивався.
Та  не  відрікавсь  від  боротьби  –  
На  Майдан  в  четвертому  подався,
І  в  тринадцятому  там  стояв,  
В  Сотню  Самооборони  влився  –  
Стрийську,  третю.  Дрова  він  рубав,
Барикади  ставив  –  не  лінився,    
Ще  на  варті  уночі  стояв,
Йшов  з  товаришами  на  пікети.  
Часом  і  додому  приїжджав,  
Нені  ніс  в  душі  й  руці  букети.    
Але  фатум  в  ноги  йому  ліг.
З  Сотнею  у  «мирний  наступ»  рушив  –  
На  Верховну  раду.  Збитий  з  ніг
Беркутівцем  був  й  побитий  дуже.  
Поки  волонтер  борця    довіз
У  медпункт,  дух  його  вийшов  з  тіла.    
Голова  пробита.  Ребра,  ніс
Зламані  були.  І  кров  злетіла.
Заплатив  Андрій  за  що  чолом?
Начепити  Гідності  корону
Й  Правді  прагнув,  і  за  це    його  –  
В  ґрунт  запхала  чорна    охорона.  
Недаремно  вмер  він  –  за  державу.  
Вічна  йому  пам’ять  й  вічна  слава!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056062
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2026

Про місто Рівне

Рівне  –  місто  обласного  значення.
Річка  Устя  шле  йому  привіти.
Перші  люди  тут,  таке  є  бачення,
Жили  ще  в  часи    палеоліту.  
За  князівства    Галицько-Волинського
Стало  знаним  місто  це    у    світі.
В  польській  книзі  мовою  латинською  
Згадане  в  тринадцятім  столітті.
В  чотирнадцятім  –  князі  литовські
Рівне  під  свою  взяли  опіку.  
Підкорялося  законам  польським,  
Й  козакам,  яких  було  без  ліку.  
Військо  шведа  Карла    місто  знало.
Потім    Польщі  знов  воно    дісталось  -
Князі  Любомирські  його  взяли,
Їм  багато  що  зробити    вдалось.  
Підняли  палац  і  парк  заклали,    
Де    скульптури  і  алеї  –  свято!
Охорону  чисельну  тримали
Й    челяді  було  у  них  багато.    
Любомирські  були    не  інертні  –  
На  підйом    швидкі  і    добросердні.  
Утисків  євреї  зазнавали  
У  Європі  –  в  Рівне  їх  позвали.  
В  місто  дух  свій,  крок  і  побут  влили,
Вулицю  окрему  заселили.  
Німці  теж  потрохи  прибували,
Вулицю  свою  тут  заснували.  
Свій  куток  тримало  й  духівництво,
Урядництво  міста  й    ремісництво.
Коли  Польща  вдруге  поділилась,  
В  Рівнім  росіяни  оселились.
Стало  місто  центром  повітовим
У  намісництві  Волинськім  новім.  
З  поштою  і  транспортом  кінноти
Почало  до  співу  брати  ноти.  
Залізнична  станція  звелася,
Колія  для  потягів  знеслася.  
І  шосейна  пролягла  дорога  –  
Через  місто,    для  торгів  підмога.    
Ще  електростанція  піднялась  –    
До  війни,  що  першою  назвалась
Світовою.  Опісля  війни
Місту  рвало  мрізне  військо  сни:
З  більшовицьким  та  із  польським  смаком,
І  австро-німецьке  було  також,
Навіть  уряд  УНР  тут  жив
І  Петлюра  слід  свій  залишив.
А  вже  у    XX-му  столітті,
Рівне  узяла  у  свої  сіті  
Польща  знов  –  на  19  літ.
До  39-ого  в  політ
Йшла  тут.  Мала  в  час  цей,  хоч  з  тертям,
Й  українська  нація  життя.
«Пласт»,  «Просвіта»  в  місті  існували
І  ОУН  –    підпільно  заснували.  
Вийшов  Молотова-  Ріббентропа  пакт,
Рівне  до  РС  влилося  –    факт.  
Статус    міста  взяло  на  лету.
Пережило  Другу  світову.
Німці  вбили  багатьох  євреїв,
Як  зайшли  й  дістали  привілеї.
Українці  дух  в  цей  час    тримали  
І  газету  навіть  випускали.  
Здійснював  редакцію  Самчук  –  
Ткав  патріотичну  він  парчу.
Ольжич,  Ніл  Хасевич  і  Теліга
Разом  з  ним  тримали    вищу  лігу.
І    журнали    знали    видання  –    
«Український  хлібороб»  і  «Орленя».
У  44-ому  пішли
Німці.  Із  Московщини  прийшли
Нові  кадри  –  містом  розбрелися,
Масові  арешти  почалися.
Страчували  всіх,  хто  був  в  УПА,  
В  кого  слово  «воля»  голова
Втримувала,  кликала  до  руху.
Їх  під  кулю,  мов    під  лапку  муху.
Місто,  правда,  підніматись  стало.
Виросли  райони  і  квартали.  
Заклади  освіти  і  науки
І  культури  –  звісно,  не  без  муки.  
Працювати  треба  було  вдало,  
А  платили  за  роботу  мало.
Хімзавод  і  льонокомбінат
З  аеровокзалом  стали  в  ряд.
Так,    роботу  люди  в  місті  мали,  
Та  російська  всюди  панувала.
В  91-ім  все  змінилось.
Українська  в  простір  міста  влилась.
Рівне  –  таку  назву  місту  дали,  
Доти  його  Ровном  називали.  
Пам’ятник  знесли  вождю  народів.
Про  його  любов  брехати  годі!  
Не  людей  він,    владу  любив,  славу.  
На  тюрмі  і  крові    звів  державу.
Поміняли  в  Рівнім  назви  вулиць.  
Більше  сотні  термін  свій  відбули  –  
Ті,  які  носили  імена  
Тих,  які  народ  вели  до  дна.
Тих,  які    чолом  комуні  били,
Українців  гнули,    не  любили.
За  рік  до  двохтисячного  року
Здійснені  були  й  такі  ще    кроки:  
Пам’ятник  Шевченкові  відкрили,  
Бронзи  аж  5  тонн  у  нього  влили.      
Пам’ятник  і  Самчуку  Улану,  
Що  сидить  на  лаві  гарно  вбраний,  
І  Несвицькій  –  рівненській  княгині,
В    Рівному  звели.  Стоять  і    нині.
Командиру  Климу  –  УПА  сину,
Є  і    всім,    хто    ліг    за  Україну.
Роду  Лимич    ще    за  слід  яскравий  –  
Притягнули  Магдебурзьке  право.  
З  Матір’ю  Ісуса  є    колона,  
Християнам  –    вірна    охорона.  
Ще  Свято-Покровський  є  собор  –  
Стиль  там  український,  гарний  хор.  
Вчительці  є  пам’ятник,  що  перша.
Довкруж  неї  пташки  шлях  свій  вершать.
Місто  славить  ще      музей  бурштинки,  
Парки  –  Т.  Шевченка,    «Лебединка».
 «Оствиця»  ще  –  історичний  парк.
Є    муздрамтеатр  і  зоопарк.
Є  і  філармонія  –  як  криця,
Й  рівненська  дитяча  залізниця.
Є  палаци  і  бібліотеки.
Душі  в  них    клекочуть,  мов  лелеки.
Тут  проводять  різні  фестивалі
І  книжки  письменників  –  у  славі.
Гарне  місто  Рівне.    Маєш  змогу,
То  колись  навідайся    до  нього.                                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2026

Зустріла ранок

Зустріла  ранок.  Сонце  і  мороз!
Зима    на  таці  білий  сніг  тримає.  
Планета  довкруж  вісі  робить  крос.
Носити  світ    на  собі  волю  має.

Луги,  ліси,  поля,  степи      на  ній.  
Багато  тверді!  І  водойм  багато.
Дарує  ночі  людям  вона,  дні.
Тільки  би  з  миром  йшли  у  будень,  свято.

Та  є  такі  -    їм,  мов  десерт,  війна.
Їх  тішать  ляки,  сльози  потерпілих.
Їх  совість  притуляється    дна.
Їх  чорний  слід  –    на  хатах  погорілих.

Їх  не  тривожить  те,  що  ллється  кров  
Через  запущену  із  їхніх  рук  ракету.
Вони  забули,  що  таке  любов.
Готові  світ  погризти      і  планету.  

Аби  лиш  его  випхати  на  трон  –  
Своє  -  слизьке,  немудре  і  немите.
Та  Бог  уже...  готує  той  патрон,  
Що  розірве  їх  черево  несите.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055768
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2026

ПРО ЧЕРНІГІВ

Земля  чернігівська  заселена  є  здавна.
Ці  дані,  знати  треба,  археолог  дав  нам.
Спочатку    скіфи  в  цьому  місці  проживали  –  
Сюди  з  земель  азійських      перекочували.  

Став  городищем    центр  у  VII-му  столітті,
Коли  земля  довкіл  була  в  дубовім  вітті,
В  соснових  шишках,    у  березових    сережках,
Як  лис,  лось,  вепр  і  дикий  віл    тут  вільно    мешкав.

Слов’яни  –  сіверяни,    в  місці  цім  з’явились.
Їм  тут  сподобалось,  лишились,    оселились.  
Чернігів    містом  став,  набрав  нового  змісту,
Став  після  Києва  за  роллю  другий  містом.  

Князівства  центром  –  за  Хороброго  Мстислава,
Що  дав  фортеці  міць,  вдягнув  собори  в  славу.  
В  десятку  європейських  міст  Чернігів  став.
Та  занепав  –  монгол  його  атакував.      
Згодом  улився  до    Литовського  князівства,
Зміцнив  князь  Вітовт  кріпость  за  свого  ґаздівства.
Князь  Свидригайло  після  Вітовта  прийшов,
Та  розбудовником  себе  тут  не  знайшов.

Попав  Чернігів  в  склад  Московської  держави.
Містом  фортечним  став,  але  не  містом  слави.
Київський  підкоморій  тут  розвів  пожежі.
Народ,  який  вцілів,  покинув  міста    межі.      

Річ  Посполита  й  Московія  перемир’я
Вклали  опісля.  І  народу  безквартир’я
Минуло.    Польща  в  склад  до  себе  взяла  місто.
При  ній  росли  будинки,  пікся  хліб  із  тіста.

Чернігів  право  Магдебурзьке  взяв  в  ту  пору.
Зміцнив  фортецю,  відновив  церкви,  собори.
Та  справжні  зміни  місто  лиш  тоді  пізнало,  
Як  центром  полку  сили  й  честі  воно  стало  -    
Полку  Гетьманщини.  Полковники  чимало
Зусиль  доклали,  щоби  місто  вигляд  мало.

Потім  його  у  склад  імперія  взяла  –  
Російська,  так,  і  свій  порядок  завела.
Трохи  Чернігів  був    у  складі  УНР,
Потім  ввійшов  –  надовго,  до  СРСР.
Важкий  німецький  чобіт    чув  він  у    цей  час.
Бачив  пожежі  та  руїни    у  анфас.  

Як  німців  вигнали,  відбудували  місто,
Його  залили  соціалістичним  змістом.
Сталіну  пам’ятники,  Леніну  відкрили,
Більшовикам,  які  свій  слід  тут  лишили.

Коли  здобула  незалежність  Україна,  
Підняла  вгору  свої  очі  та  коліна,  
Багато  пам’ятників  зникли  з  видноколів  
На  честь  осіб  отих,  що  рвали  крила  волі.  
Нема  вже  Сталіна  і  Леніна    немає.
Але  Мазепа  є.  Він    булаву  тримає!    
Хмельницький  є  і  є  Шевченко  –  модних  літ,
Сидить  на  лаві,  зве  думки  свої  у  літ.

Глібов  стоїть  і  Коцюбинський  на  підмурах,
Чотири  бронзові  при  купці  є  фігури
Важливих  для          Чернігова  людей:
Полковника        Небаби  –  мав  ідей
Багато  і  робив  поважні  справи,
Хороброго  Мстислава  –  князя  слави.
Ще    Нестор  Літописець  –  словотворич,  
Й  архієпископ  –    Лазар  Баранович
Стоять  у  колі  з  чотирьох  осіб,
Усі  були    для  міста  –      сіль  і  хліб.  

Знак  пам’яті    Героям  возвели  
Російсько-української  війни  –  
Тим,  які  зброю  взяли  в  свої  руки
Й  на  захист  краю  стали  без  принуки.
Батьки  загиблих  про  цей  знак  просили.
Його  поблизу  храму  встановили
За  кошти  благодійників.  Знайшлися!
За  те  ж,  аби  вони  жили,  знеслися  
Загиблі  в  небо  –  хлопці  і  дівчата.
Їх  місто  завжди  буде  пам’ятати!  

На  що  ще  варто  гялнути?  На  Вал,  
Де  князь  мав  свій  початок  і  фінал.  
Там  є  12  вилитих  гармат.
Тринадцяту  не  кожен  стріти  рад.
До  церкви    Катеринівської  –  диво  !
А  ще  до  філармонії  -  красива!  

Курган  «Чорну  могилу»  варто  взяти  –  
Засновник  міста  може    там  лежати,
Піднятися    на  Болдієву  гірку  -  
Дитинець  видно  й  міста  добру  мірку,
Оглянути  фонтан  світломузичний,  
Глібова  замок  –  гарний  він,  незвичний.  

Побачити,  о,  так,    Чернігів  варто.
Стати  колись  у  Києві  до  старту
Й  автівкою  чи    потягом  добратись
До  міста,  вдосталь  ним  налюбуватись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2026

ПРО ТЕРНОПІЛЬ

Місто  таке  –  Тернопіль
В  нашій  країні    є.
Різне  було  на  тропі
В  нього.  Та  зараз  в’є

З  радості  та    достатку,  
З  тиші  своє  кубло.
Як  все  було  спочатку?
Так  ось  воно  було.

Польський  король  на  місто
Місце  Тарновському  дав.  
Але  над  Серетом  кріпость  
Звести  йому  наказав.

Князь  та    його  родина
Замок  звели  високий.
Вал  земляний  насипали,  
Вирили  рів  глибокий.

Штучний  ставок  створили,
Вміло  в  місцині  правили.  
Вежі  довкола    замку    
На  всіх  кутах    поставили.  

Хто  в  місті  жив,  той  мусив    
Зброю  собі  придбати,  
Бо  і  татари,  й  турки  
Місто  бажали  взяти.

Як  проривали  мури,  
Люд  вони  убивали,  
Лізли  в  чужі  будинки,
Цінне  з  них  забирали.

Але  тернопіляни  
З  міста  не  утікали.
Дружно  в  ряди  ставали,  
Ворога  проганяли.

Множилось,  розросталось,
В  силу,  красу  загорталось.
Як  магдебурзьке  право
Взяло  –  кричало  «браво».

Ярмарки  –  три  у  році,
І  торги  –    раз    у  тижні,
Мали  краяни  в  кроці.
Наслідки  –  дивовижні.  

З  Галича,  з  Коломиї
До  Кременецьких  опіль,
І  з  інших  міст    Волині
Шлях  вів  через  Тернопіль.

Хто  йшов,  платили  мито,
Сил  місту  –  додавало.
Жили  містяни  сито.
Церкву  побудували.  

Острозький  –  міста  владар,  
Над  200  моргів  долу
Дав  братству  церкви  радо  
На  лазарет  і  школу.  

Річ  Посполита  мала
Місто  в  своєму  складі.
Австрія  згодом  взяла
Його  –  було  в  принаді.  

А  як  із  трону  впала
Австро-Угорщина,    люди  
На  захист  ЗУНР-у  стали  –  
Рідне  їм  гріло  груди.

Польща  вернула  місто
В  році  39-ім.
Згодом  тернопіляни  
РС-ом  були  взяті.

Області  центром  зразу
Місто  Тернопіль  стало.
Німці  в  війну  вступили,
Так  його    зруйнували,
Як  ураган  руйнує
Дерево,  кущ  у  лісі.
Більше,  як  три  четвертих,
Впало  домів    із  вісі!

А  як  війну  програли
Німці,  тернопіляни
Місто  відбудували,
Новий  театр  підняли  –  
Музично-драматичний,
Потім  –    актора  й  ляльки.
Обидва  блискавичні  –  
Видом,  без  сліду  кальки.

Виші  –  економічний,  
Техно,  педагогічний,  
Медакадемія  в  місті
Виросли.  Добрі  вісті!  

Штучний  став  тут  –  великий.
Берег  його  –  не  дикий.
Гарні  стежки,  тераси,
Пляжі  –  його    окраса.  

Пам’ятників  багато,
Роблять  у  місті    свято!

Є  і  Франку,  й  Шевченку,
Батьку  Бандері,  Стусу,
Лепкому,  Крушельницькій,
Діві    з  малим    Ісусом,

Галицькому  Данилу,  
Сотні  Небесній  також.
Кожен  промінить  силу,
Душу  чіпляє  гаком.

Є  ще  Андрей  Шептицький,
Йосип  Сліпий  в  граніті.
Й  «Зустріч,  що  випадкова»    
Око  бере    у  сіті!

Дерево  є  з  металу  –  
«Щастям»  його  назвали,  
Є  артоб’єкт  «Лелеки»  -  
Ті,  що  гніздо  заклали.  

Файне  Тернопіль  місто,
Чисте,  як  прана  постіль.
З  теплим  і  гойним  змістом.
Просить  до  себе  в  гості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2026

Про Данила Ольшанського

((13.09.1997  р.,  м.  Запоріжжя  –  11.08ю  2022  р.,  с.  Степове,  Запорізької  обл.;    учасник  рос.-української  війни,  стрілець  ротно-тактичної  групи  «СТЕПОВІ  ВОВКИ»,  підрозділ  «Азов  4»)


Він  в  Запоріжжі  народився.
В  гімназії,  в  ліцеї  вчився.
Грав  на  гітарі,  саксофоні.
А  ще  його  манили  коні  –  
Сідав  на  них  і  в  далину
Їхав,  мов  лицар,  в  давнину.  
У  спорті  брав  високі  стіни,  
Грав  він  за  збірну  України  –  
З  тенісу.  Й  успіхи  мав  гарні.
У  академії  аграрній
Навчався    -  в  польській,  у  Варшаві.  
Хотів  згодитися  державі  
Своїй.  Займатися  садами  –  
Це  перейняв  від  тата  й  мами.  
Мови  вивчав  ще    іноземні.
Не  знав,  що  дні  настануть  темні  
Для  України,  що  сусід
Зробить  зі  серця  свого  лід
І  на  наш  милий,  мирний    край
Пустить  з  вогнями    водограй.
Як  сталось  це,  сад  свій  –  як  ліс,
Де  ріс  кизил  і  дерен  ріс,  
Лишив  і  волонтером  став,  
Що  було  треба,    доставляв
Людям,  відрізаним  від  краю.
Їх  голод  –    серце  його  краяв.  
Як  степ  у  пишні  трави  вбрався,  
Він  в  добровольці  записався,
Стрільцем  став  «Степових  вовків».
Дух  в  ньому  визрів  –    козаків.  
Коли  пшеницю  в  полі  жали,  
Данила  небеса  забрали  –  
Загинув  в  танковім  бою  
За  землю  предків  і  свою.  
Як  оце  сталось,    варто  знати.
Щоби  в  історію  вписати:  
Вогонь  на  себе  він  узяв  –    
Цим  піших  воїв  врятував.  
                                   ***
З  відходом  сина  мама  не  змирилась.
Сумує,  та  від  світу  не  закрилась.
Збудила  разом  з  чоловіком    силу  –  
Продукти  добрі  роблять  із  кизилу.  
Великий  бізнес!  Задум  їхній    вдався!
Бажали  ж,  щоби  ними  син  пишався,
Щоб  в  їхній  праці      чувся  дух  Данила.  
В  серцях  щодня  вони  гойдають  сина  –  
Бачить  матуся,  як  до  сну  лягає,
Як  деревце    він  садить,  поливає,  
Як  по  садку    малим  собі  гуляє,  
А  зрісши,    -  гілля    всохле  обрізає.
Каже  Данилу:  «Ні.  Ти  не  загинув,  
Живеш.  Мені  подзвониш,  любий  сину?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2026

Відродиться Україна

Які  ж  ви  підлі,  із  рф  владарі,
Ваш    спів  огидний,  він  із  чорних    арій.
Ну,  а  соліст  ваш  -    бункерний  артист,
Не  «браво»  має  чути,  тільки  свист.

Бо  виє  він,  жонглюючи    вогнями,  
Де  падають  –  руїни,  попіл,  ями,
Пітьма  і  холод,  які    ловить    люд.
Мине  його,  гадає,  Божий  суд?

Ні,  не  мине.  Прийде  така  година  –  
Відродиться  країна  Україна.
Ну,  а  рф,  мов  падло  в  ніч    вовки,
Розтягне  доля  на  дрібні  шматки.
                                                                                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2026

Про місто Івано-Франківськ

Це  місто  заснували  ще    в  сімнадцятім  столітті.
Між  Бистрицями  –  річками,  на  місці  Заболіття  –  
Села  з  фортецями  довкруж,  постало  воно  браво.
За  рік  зміцніло  і  здобуло  Магдебурзьке  право.
Засновником  його  Андрій  Потоцький  був  –    із  роду  
Магнатського  і  галицького.  Шлемо  йому  оду!
Назвали  місто  Станиславів  –  славним  він  здавався.
У  центрі  Ратушу  підняли,    там  вершок  збирався.
Як  300  літ  місту  минуло,  назву  поміняли.
Ім’я    борця  –  Франка  Івана,  люди    йому  дали.    
Ратуша  в  місті  й  нині  є,  правда,  уже  четверта.
Милує  очі,  зве  до  дум  краса  її  не  стерта.  

Місто  цікаве,  є  на  що  у  ньому  подивитись.
Парком  міським  там,  озером  можна    насолодитись.    
Озеро  –    штучне,  його  зве  люд  Станиславським  морем,
Промчи  човном  по  нім,  уплав        візьми  -    забудеш  горе.
Зайди  у  парк  Шевченка.  Час      летить  отут  швиденько.
Тут  рідкісні  дерева  є  і    пам’ятник  Шевченку.  
Фонтани  в  місті  –  чудо  з  чуд.  Найбільший  –  в  формі  чаші.
На  Вічевім  майдані  він,  де  радість  грає  марші.

Степан  Бандера  на  весь  зріст  –    на  Європейській  площі.  
Він  на  Франківщині  родивсь.  В  Мюнхені  –  його  мощі.    
Величний  пам’ятник  Франку,  звичайно,  є  у  місті.  
В  задумі  тут    поет  стоїть,  шле  людям  добрі    вісті,
Каже:  «Поборете  ви  зло,  лиш  віру  зберігайте.
Силою,  мудрістю,  пером  край  рідний  захищайте».
І  Чорноволові  стоїть  погруддя  у  Франківську  –  
Політикові  і  борцю  за  волю  українську.  
Камінь  кохання  є  (нове!)  –  магічну  силу  має.
Закохані  до  нього  йдуть  –  він  їх  серця    єднає.  

Дерево  щастя  ще  стоїть.  В  металі  –    його  сили.
В  час  фестивалю  ковалів  його  установили.  
Церков  є  кілька,  гарні  всі  –  нові  й  старого  гарту.
В  них  Бог  живе,  до  світла  зве  –  прислухатися  варто.  
Ще  стометрівка  манить  люд.  Тут  краєвиди  гарні,
Кав’ярні,  ресторани  є,  крамниці  та  книгарні.
Звідки  це  знаю?  Кілька  раз    була  у  цьому  місті.
Бандера  тут  ходив.  Франко.  Воно    з  глибоким  змістом.                                                                                                                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2026

Зима і війна

Зима  у  січні  вийшла  з  ніші,
Вдягла  у  біле  ночі,  дні.
Але  чомусь  мене  не  тішить
Цей  білий  колір  на  землі.

Мороз,  який  зима  пустила
Із  посинілих    своїх  губ,
І  лід,  яким  водойми  вкрила,
В  серці  виписує  тугу.

Колись  я  з  радістю  лягала  
На  її  ковдру  пухову,
Тіло  у  срібло  загортала
Й  зимі  складала  похвалу.

Нині  не  так…  Війна-вовчиця
З’їла  весь  блиск  в  очах  і  сміх.  
Хата  моя,  немов  півниця,
В  ній  тьма  стоїть  і  холод  ліг.

Ні,  не  манять  мене  цьогоріч
Зими-мисткині  вітражі.
Хочеться  літо  мати  поруч  –  
В  дворі,  у  хаті  і  в  душі.  

Півниця  –  льох.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2026

Легенда про заснування Києва

Легенда  є  –  на  кінці  п’ятого  століття
І  на  початку    шостого  жили  брати.
Їх  звали  Кий,  Щек  та  Хорив  –  міцного  віття!
Біля  Дніпра  встромили  –  почало  рости.  

Кий  був  найстарший.  Йому  мусіли  служити
Поляни  –  князем  їхнім  був  оцей  мастак.
Де  зараз  є  узвіз  Боричів,  став  він  жити.  
Звів  місто,  Києвом  назвали  його,  так.      

Щек  гору  взяв  собі  одну.  Є    Щекавиця  
В  Києві  й  нині  –  історичне  місце  це.
Хорив    на  іншій  з  гір  Дніпрових  оселився.
Звуть    Хоровицею  –  як  писане  яйце!

Ще  три    брати  одну  сестрицю  –  Либідь,  мали:
Волосся  –  довге,  очі  –  сині,  з  сяйвом    бра.  
На  її  честь  річечку  в  Києві  назвали.  
Пам’ятник  звели  –    чотирьом,  біля  Дніпра.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2026

ПРО ХАРКІВ

Три  версії  є  заснування  цього  міста.
Кожна  наповнена  своїм  цікавим  змістом.
Перша  така:  на  землі  харківських  мирян  
Стояло  давнє  городище  сіверян.  
Це  було  в  сьомому  столітті,  щоб  ви  знали.
Донцем  його  (це  факт)  в  десятому  назвали.
Міцні  фортеці  люди  тут  побудували,  
Ремесла  різні  піднімали  й  розвивали.
В  князівстві    половців,  прийми  це  без  вагань,
Місту  столиці  дали  назву  Харукань.
Вона  була  на  тій  землі,  де  зараз  Харків.
За  Харуканом  жив  козак  на  ймення    Харко.
Був  легендарним  чоловіком  цей  козак.
Може,  й  на    честь  його  назвали  місто  так.    
Ще  річка  Харків  є  поблизу.  Ставить  пазли
У  краєзнавчу  працю  щодо  міста  назви.
Стрибають  різні  версії,  як  карасі.
Та  головне,  що    Харків  в  силі  та  красі
Стоїть.  І  є  одним  з  найбільших  міст  країни,
Що  зветься  гордо  і  велично  –  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2026

ПРО СТЕПАНА ТАРАБАЛКУ

(військовий  льотчик,  учасник  російсько-української  війни,  Герой  України)

Він  народився  в  селі  Королівка.
Очі  у  небо  з  дитинства  встромляв.
Не  до  птахів,  в  яких  з  пір’ям  голівка,    -  
До  літаків  інтерес  виявляв.
Гарно  у  школі  учився  Степанко.
Грав  на  трубі  –  до  музшколи  ходив.
Військовиком  хотів  бути    ще  змалку,
У  Прикарпатський  ліцей  поступив,  
Напрям  якого  –    військово-спортивний,
Вміння  у  розум  свій,  в  тіло    всотав.  
Потім  у  Харків  подався  –  не  дивно,  
Виш  закінчив  там    і    льотчиком  став.
Повномасштабна    залізла  у  ложе
Краю  –    в  літак  сів  із  першого  дня.
Шість  апаратів  літальних  ворожих
Вмить  посадив  на  такого  коня,
Що  їх  спровадив  до  пекла  самого.
Сорок  усіх  –  у  часи  боротьби.  
РФ  йому  не  пробачила    цього  –  
Вбила,  набравши  у  жили  злоби.  
В  день  21-ий  війни  оце  сталось.  
Мамине  серце  ледь  не  обірвалось.
Але  ж  він  край  –    рідний  свій,  захищав.  
Скільки  людей  Степан  урятував!
Як  не  спиняв  би  з  вогнями  джерела,
Вони  бомбили  б  міста  наші  й  села.  
Тож  ми  вклоняємось  низько  Степану.
Мамі  вкладаємо  ліки  на  рану  –  
Дякуємо  їй  за  гідного  сина.
Буде  пишатися  ним  Батьківщина.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2026

у серці

Уклінну  подяку  складаю  тобі  нині  я
За  те,  що  ти  є,  що  живеш  на    планеті  Земля  
В  країні,  де  верби  при  ріках  і  маки  на  луках,
За  те,  що  щодня  у  мій    мозок  заходиш  без  стуку.  

Ти  гарний,  ти  –    сильний,  ти  –  мудрий,  ти  –  мій  ідеал.
Роман  п’ятитомний  без  барв,  кольоровий  журнал.
І  хай  не  лишив  ти  на  тілі  моєму  слідів  –  
У  серці  всі  стежки  стоптав  поміж  клумб  і  садів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2026

Ти з нею…

Ти  з  нею  зараз,  знаю  я  цю    тайну.
Чи  це  болить  мені?  Болить,  звичайно.
Але  я  щастя,  вір,  тобі  бажаю.  
Бо  ж  як  інакше?  Я  тебе  кохаю!
Та  хід  мій  млявий  і  без  іскри  –  очі,
Без  сонця  ранки  і  без  ватри  ночі,
Без    струму  нерв  і  без  сокири  слово,
Бо  мрія  моя  ранена  –  казкова.  
Яка?  Що  ми  побудем  наодинці,  
Як  вийдуть  з  краю  нашого  ординці,
Й    мені  ти  подаруєш  без  вагання
Хоча  б  один,  та  милий  цвіт  кохання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2025

ЯК ДОБРЕ ЦЕ!

Як  добре  це,  коли  і  мама,  й  тато  
Поруч  з  дитям    у  будень  і  у  свято,  
Як  вони  разом  ранок  зустрічають,
Вечерю  споживають,  в  ніч  пірнають.

Як  рудиментом  є    сигнал  тривоги,  
Як  думи  вільні  та  усі  дороги,  
Як  не  летять  ворожі    апарати,  
Вінки  вогнів    не  кидають    хати.  

Як  сміх  у    домі    й  під  вікном  лунає,
Сторінки  дня  лише  любов    гортає.  
Як  мир  не  в  сітях  –  на  високім  троні,
З  відкритим  серцем,  в  золотій    короні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2025

Про Степана Гігу

На  Закарпатті  в  селі  Білки  він  родився,
Ріс  у  простій  сім'ї,  та  на  тепло  багатій.
В  музичне  коло  у  загальній  школі  влився,  
Грав  на  баяні  і  співав  –  у  ній  та  в  хаті.  

В  ансамблі  участь  брав  «Зелені  (так!)  Карпати».
Тут  зрів  таланту,  моці  духу  хлопця  колос.  
До  музучилища  вступив,  там  вчився  грати
На  різних  інструментах,  шліфував  свій  голос.  

В  столиці  був,  де  плин  Дніпра  і  цвіт  каштанів  –  
В  консерваторії  музрух  вивчав  на  парах.
У  співі  плавав,  як  вареник  у  сметані.
В  студії  оперній  солістом  був,  в  «Стожарах».  

До  Нацтеатру  міг  пристати,  там  співати    –  
Після  науки.  Групі  «Рандеву»  придався  б.
Але  вернувся  в  рідні  землі  –  за  Карпати,  
Співати  там  у  філармонії  узявся.

Групу  «Бескид»  зібрав.  А  як  закрили  врата
Їй  перед  носом,  сліз  не  став  ронити  -  
Аранжував  пісні,  свої  почав  писати.  
Студію  звукозапису  зумів  створити.

Пісні,  які  писав,  на  дисках  місце  мали.
Вийшли  альбоми  сольні,  відеокасети.
«Вулиця  Наталі»  -  альбом,  який  вітали,
Мільйонним  накладом  подався  він  у  злети.

Золотий  диск  за  це  отримав  Степан  Гіга  -  
Радів,  та  серце  не  зробив  твердим,  холодним.  
Любив  людей,  як  увійшов  у  Вищу  лігу,  
Як  став  заслуженим  артистом  і  народним.

Створив  для  молоді  агенцію  мистецьку  –  
Вчив  її  співу,  помагав  на  ноги  стати.
А  сам  упав...,  хоч  мав  ще  душу  молодецьку,
Не  зможе  більше  нам  пісні  свої  співати.  

Та  ми  їх  будемо  у  пам’яті  тримати  –  
«Цей  сон»  і  «Золото  Карпат»,  і  «Яворину»,
«Друзі  мої»,  «Одна  любов  на  двох».  Не  знати,  
Що  відчував  співак  в  останню  світлу  днину…

Швидше  за  все,  біль  відпустив  –  зробив  багато
Він  за  життя.  Пісні  Степана  вуху  –  раєм.  
Бог  його,  мабуть,  захотів  при  собі  мати.  
Ми  ж  за  дяку  співаку  за  всі  труди  складаєм.
.  
Так!  Міг  ще  жити  -  для  дітей,  онука,  МАМИ  -  
Тієї,  що  змогла  йому  свій  дар  улити.
Міг  людство  тішити  словами  та  піснями.
Але  пішов...  Його  ж  зорі  -  повік  світити!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2025

ПРО МИРНУ УГОДУ

ПРО  МИРНУ  УГОДУ

Ворожі  сили  били
Тернопіль  серед  ночі  –  
Вогні  доми  палили,
Дим  їв  містянам        очі.  

Пожежники  не  спали  –  
В  воді  вогні  купали.
Рятівники  завали
Звитяжно  розгрібали.  

Убитих  –  понад  тридцять,
Поранених    –  до  сотні,
У  решти  –  ляк  на  лицях
В  Тернополі  сьогодні.
 
В  рф  в  цей  час  під  лампу
Складалася      угода  
Про  мир  -  послали  Трампу.
Він  вирік  радо:    «Згода!»

Що  в  плані  цьому?  Зрада
Вкраїнських  інтересів.
Як  реагує  влада,
Можна  знайти      у  пресі.

Не  згідна  все  прийняти  -  
Народ  не  з'їв,    бунтує.  
 План  доопрацювати
Зеленський  пропонує.  

Смертей  скільки  ж,  руїни
Від  нападу  росії
В  овиді  України  –  
Де  ступить,    біди  сіє!

Зіграти  справедливість
Мала  би    першу  скрипку,
Щоб  мир  прогнав    сонливість,
Постукав  в  кожну    шибку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2025

ІМЕНИНИ У СИНИЧКИ

Чому  таке  веселе  личко
Сьогодні  в  пташечки  синички?  
Бо    нині  (правда  це,  не  кпин!)  
День  її  славних  іменин.
Вітає  добрий  люд  синицю,  
Їй  насипає  в  годівницю  
Просо,  насіння  гарбуза.
Хмарина  бачить  це  –  сльоза
Котиться  щедро  в  неї  з  ока  –  
Зворушена!    Ну,  а  сорока
В  долоньки  плеще.  Горобець  –  
Сірий,  проворний  молодець,
Співає  оду  для  синиці.
Будиться  сонце,  свої  спиці  
Жовтогарячі  випрямляє  -
Тепло  пташині  посилає,
Каже  їй,  цьомаючи  в  личко:  
- З  днем      іменин  тебе,  синичко!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2025

ТИ

Ти  –  моя  сила,  ти  –  моя  слабість,
Сонце  яскраве,  місяць  ясний.
Ти  моя  туга.  Ти  моя  радість.  
Дума,  з  якою  йду  я  у  сни.

Хочу  від  тебе  тільки  оцього:
Щоби  ти  жив,  Україні  служив,  
Щоби  тримала  міць  твої  ноги,
Щоби  твій  голос  душі  будив.  

Так,  у  чуттів  моїх  листя  зелене,
Цвіт  –    барви  маку  –  з  віком  йде  в  бій.
Все  ж  розумію:  ти  –  не  для  мене.
Тут  без  усяких  мрій  і  надій.

Та  як  мене  би  розкрив,  наче  книгу,
І  прочитав  в  один  дих  до  кінця,  
Я  би  від  щастя  скресла,  як  крига,
Я  би  сп’яніла,  мов  від  вина.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2025

ЩАСТЯ

Щастя  –  це  волю  любити,  це  бачити  сонце,  
небо  і  зорі,  пшеничні  поля  і  луги,  
квітку  барвисту,  бджолу  і  калинове  гронце,
кішку,  собаку,  корівку  і  сінні  стоги.  

Щастя  -  це  чути  плин  річки  і  співи  пташині,  
голос  того,  із  ким    ген  ачи    серце  ріднить,
світ  малювати  в  яскравій,  м’якій    кожушині,  
рвати  з  усім,  шо  веде  в  сіті    зла  тебе,  нить.  

Щастя  –  це  вміти  ламати  образи  і    болі,  
в  серці  носити  любов,  дарувати  її,  
поклик    відчути  і    шлях  віднайти    свій  у  долі,  
з  холодом,  лінню,  пихатістю  йти    у  бої.

Щастя  –    могти  свої  крила  тримати  на  злеті,
світла  бажати  –    ЛЮДИНІ,  КРАЇНІ,  ПЛАНЕТІ!        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2025

Книгомамі Любі Хомчак присвячується

Вона  зоря,  яка  не  гасне.
Вона  любов,  що  топить  лід.
В  її  зіницях  –  сонце  ясне,
В    устах  –  червоних  маків    цвіт.  

Скромна  і  небагатослівна.
Підняти  інших    –  її  роль.  
Для  неї  книга  –  королівна,
А  той,  хто  чин  їй  дав,  король  –  

Такою  пам'ять  її  креслить…
Хто  до  човна  повз  неї  йшов
Із  книгами,  вручала  весла,
Просила  Бога  про  покров.  

Шляхи  стелила  в  світ  широкий
Прозаїкам,  поетам  теж    -
Тим,  хто  робив  лиш  перші  кроки,  
І  тим,  хто  твердо  йшов,  авжеж.    

Прагла,  щоб  слово  мало  право
Знестись,  як  прапор,  на  флагшток  –  
ВКРАЇНСЬКЕ!  Вічна  ж  Любі  слава
За  кожен  в  цілі  оцій      крок!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2025

ПЕРЕМОЖЕ!

Україною  війна
Ходить  більше,  як  три  роки.
З  горла  полум’я    вона
Випускає  на  всі  боки.

Хто  послав  її?  Сусід  –  
Деспотичний  і  брехливий.
Де  війна  лишає    слід  –  
Там  руїни  і  могили.  

Та  не  тратить  волі  дух
Українець  в  Україні.
Кожен  воїн  –  одчайдух,  
Захищає  край  без  ліні.

Як  війна  птахів  із  Z
До  атаки  закликає,
Наш  козак  не  гне  хребет,
Булавою  їх  збиває.

Буде  щасний  епілог!  
Край  калини  переможе!
З  нами  правда!  З  нами    Бог  –  
Він  і  світ  нам  допоможе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2025

ЛЕТИ, СИНИЧКО!

Присвята  Андрію  Синишину

(Андрій  Синишин  –  військовий,  актор  театру  «І  люди,  і  ляльки»  й  театру  ім.  Леся  Курбаса.  Загинув  16.04.2025  року  побл.  населеного  пункту  Юнаківка  Сумського  р-ну  Сумської  області)

Прийшла  батькам  у  квітні  вість  -
Пропав  їх  син  на  полі  бою.
Йому  було  лиш  26  –  
Актору,  воїну-герою!

Майже  5  місяців  чекань,
Майже  5  місяців  надії
Втекли...,  немов  від  ляку  лань,  
Закрили  вірі  в  диво  вії.  

У  рідний  дім  Андрій  вертав
Уже  закутий  в  чорну  нішу.
В  театрі  різні  ролі  грав.  
В  житті  зіграв  –  найголовнішу:

Вкраїну  він  обороняв
Із  перших  діб  війни  об’яви.
За  рідний  край  життя  віддав  –  
Через  любов,  не  задля  слави.  

Міг  жити  ще  багато  літ,  
Співати,  грати  на  гітарі,
Топити  в  людських  душах  лід,  
Пити  вино  під  спів  у  барі,

Світло  очей  своїх  нести  -
Коханій,  рідним,    друзям,  світу,
Писати  Богові  листи,
В  слідах  лишати  добрі  міти.

Та  ворог  все  це  поламав  –  
Убив  Андрія  в  ріднім  краю.  
Він  26  всього  лиш  мав…
Тіло  –  у  ґрунт,  душа  –  до  раю.  

Звали  Синичкою  його
Друзі,  колеги  по  театру  –  
Відкрите  завжди  мав  чоло,
Легко  в  серцях  розводив  ватру.

***
Лети  ж,  Синичко,  лети  
У  вищі  світлі  світи.
Світи  нам  звідти,  світи,
Так,  як  це  тут  робив    ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2025

ЗАХИСТЯТЬ!

На  планеті  Земля  є  незвична  країна.
Вона  в  центрі  Європи.  І  це...  -  Україна!
В  ній  ліси  і  степи  є,  озера  та  ріки,
Луків,  нив  і  садів  усіляких  –  без  ліку.

Кущ  при  кожному  домі  красується,  квітка  -  
Навесні,  восени  і,  звичайно  ж,  улітку.
Люблять  землю  свою,    світ  не  прагнуть  косити,  
Люблять  спів  вони  і  вишиванки  носити,

Хліб  ростити  в  полях,  сталь  варити  у  печі,
Колискові  співати  малечі  під  вечір,
Їсти    мед,  фрукт  зі  саду  і  овоч  з  городу,
Колихати  в  очах  навколишню  природу.

До  науки  і  праці  беруться  охоче.
Та  сусід  підім’яти  під  себе  їх  хоче.
Сіє  зерна  вогню  в  їх  ґрунти  –  сходять  рясно,
Палять  села  й  міста,  люд  калічать  всякчасно.  

Та  тримають  свій  дух  люди  з  краю  калини.
Про  їх  силу,  відвагу  довкруж  слава  лине.
Не  зігнуть  свій  хребет!  Не  впадуть  на  коліна!
Захистять    правду,    честь,  рідний  край  –  Україну!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2025

АТАКА НА КИЇВ 28. 08. 25

(4  дітей  загинуло)

Димлять  уранці  поруйновані  будинки  –    
З  ними  ішли  з  рф  ракети  у  бої.  
На  одній    з  них  -        в  жовто-блакитному,  дитинка,  
Прибиті  руки  й  ноги  дронами  її.

На  голові  в  дитяти  –  колючки  тернові.
Розп’яв  дитину  путін-цар.  За  що?  За  те,
Що  народилась  в  Україні  –  вільній,  новій.
Жити  у  ній  -    зараз  завдання  не  просте!

Ведмідь  із  плюшу  у  ногах  дитини,  квіти  –
Соняхи,  жовтий  в  них,  неначе  сонце,  цвіт,
Розбите  скло  із  вікон.  Серпень  ходить,  літо  -  
Хтось  море  мне,  а  хтось  пішов  у  інший  світ…

Картина  художника    Олексія  Кустовського

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025

ПАМ'ЯТАЙ!

Думав,  перестала  я  тебе  кохати?
Думав,  серце  вбрала  у  сталеві  лати?
Як  могла  (подумай!)  в  час  на  зло  багатий,
Я  на  шлях  без  тебе    в  цьому  світі  стати?

Іноді,  буває,  що  вогонь  згасає,
Бо  війна  по  ньому  на  коні  гасає.
Та  докупи  розум  рваний  дух  збирає  
І  кохання  знову  пір’я  набирає.

Так,  живе  у  мені  Бог,  родина,  слово.  
Край  мій  –  Україна,  грає  своє    соло.  
Ну,  і  ти  тримаєш  серце  дні  і  ночі.  
Пам’ятай,  благаю,  мої  теплі  очі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2025

ЧЕТВЕРТИЙ РІК…

Четвертий  рік  ти  у  вогні,                                                                                                                                                                                  
О,  ненько  люба,  Україно!    
В  боях  твої  минають  дні,
Та  ти  не  гнеш  свої  коліна.

Стоїш,  як  скеля,  наче  дуб,                                                                                                                                                      
Якому  понад  сотню  років.
Не  рве  твій  дух      ні  луп,  ні  зруб.
Із    віри  в  корінь  тягнеш  соки.  

Катам  залишиш  ти    урок.  
Славою  вкриєш  гілку  роду.
Силу  і  глузд  ввіллєш  у  крок
І  збережеш  свою  свободу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2025

СЬОГОДНІ В ХАРКОВІ

Ракети,безпілотники  з  росії
Вночі  на  Харків,  де  цивільний  люд,
Летіли  -  причинили  злісніі  дії  -
Сім'ю  загнали  у  смертельний  кут.

Загинув  чоловік,  його  дружина,  
Півторарічна  доня,  син  -  юнак.  
Урвалась    і  бабусі  їх    стежина.
 Вчинили  що  усі  вони  не  так?  

Чим  завинили  перед  московітом?  
Нічим,  звичайно.  Тепер  ляжуть  в    гріб.  
Ходитиме  трагедія  ця  світом?
Чи  змиють  її  слід  за  кілька  діб?              
                                                                                                                                                                                           
З  родини  -  п’ять  осіб  убито  нині
Лише  за  те,  що  дихали,  жили
В  квітучій,  незалежній    Україні
І  після  дня  вночі  у  сни  пішли.

І  доки  нас  триматиме  війна  ще?
І  доки  буде    гинути    народ
За  те,  що  не  лягає  він  під    Рашу,  
За  те,  що  хоче  мати  вільним  рот?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2025

Людина і дерево життя

Людина  –    таки  дивна  особа.
Чіпляється  за  дерево  життя  руками  й  ногами,  
лізе  по  ньому  вверх,  щоби  здобути  плоди  слави,  багатства,  влади.
Скидає      (буває  таке!)    донизу  тих,  хто  їй  заважає  рухатись  або  хто  може  з’їсти  ті  плоди,  які  вона  собі  вподобала  і  прагне  здобути.  
Не  задумується  у  цей  час  людина  над  тим,  що  й  сама  може  злетіти  з  дерева  життя  –    від  буревію,  наприклад,  
який  хочеш  ти  цього  чи  ні,  а  час  від  часу  набирає  сили  й  рушить  все,  що  стрічає  на  своєму  шляху.  
Й  упаде  обов’язково  (кожна  людина!),  коли  дерево    життя,  за  яке  вона  тримається,  по  якому  лізе    вгору,  хтось  зрубає  або  воно  само  всохне  від  старості  і  зламається.
Впаде,  як  падає  пожовтіле  листя  з  гілок  дерев  у    час  пізньої  осені,  дощ  із  хмар,  коли  вони  обважніють,  
як  падає    яблуко,  груша,  слива  в  саду,  коли  переспіє.
То  чи  варто      дертися  вгору  за  плодами  слави,  багатства,  влади,  стаючи  на  голови  слабким,  штовхаючи  сильних?    
Чи  не  краще  було  б  сісти  людині  на  одну  із  міцних,  красивих,  плодоносних    гілок  дерева  життя  і  рости  разом  з  нею,  
зустрічати  з  нею    вранці  сонце,  що  виходить  на  небесну  синь,  
слухати  співи  пташок,  
їсти  плоди,  які  вона  тобі  дасть  удень,  
і  засинати  з  нею  ввечері  під  тихе  гойдання  місяця  і  мерехтіння  зір.
Й  не  забувати      дякувати  –    
дереву  життя,  яке  тримає  гілку,  на  якій  ти  сидиш,  землі  та  небу.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2025

Діані Кошик - загиблій у Кам'янському

Її  нарекли  Діаною.  
Красива,  струнка  була.
В  очах  її  сонце  виснуло.  
В  сердечку  –  любов  жила.  
Вона  вийшла  заміж,  хлопчика  
зачала  –  в  утробі  ріс.
Носила  його  сім  місяців,  
допоки  смерть  не  приніс
Йому  і  його  матусеньці  
нападник-сусід  з  рф.
Ракету,  де  дім  пологовий,  
пустив.  Чуєш,    ЮНІСЕФ?
Убив  і  маля,    і  матінку  –    
було  їй  лиш  23.
Всі  мрії  жінчині  –  в  попелі,  
який  рознесуть  вітри.  
І  доки  ще  буде  сіяти  
розруху  і  смерть  сусід?
Коли  на  землі  він  кару  вже  
знайде,  дасть  у  небі  звіт?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2025

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

Все  майже  так,  як  і  було  раніше  -  
Чуття  мої  не  з'їв  програмний  збій.
Хоч  не  пишу    давно  тобі  я  віршів,
Незримо    ти  живеш  в  моїй  добі.

Щодня  з  тобою  я  стрічаю  днину
Й  у  ніч  несусь  з  тобою  на  коні.
І  не  важливо,  з  ким  ти  в  цю  хвилину,
Що  у  реалі  в  тебе  і  вві  сні.  

Тим  вже,  що  є,  ти  гоїш  мої  рани,  
Ти  -  ясне  сонце,  небо  голубе.  
І  хай  моїм  ніколи  ти    не  станеш.
Рада,  що  я  люблю  саме  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2025

ХОЧЕТЬСЯ

Хочеться  жити,  радіти  ранку    і  ночі,  
Сонце  в  обійми  брати  і  місяць  теж.
Слухати  співи  дроздів  і  плітки    сорочі,  
Іноді  і    сопіння  дощу,    авжеж.

Хочеться  оком  гладити  вись  небесну,  
Дотиком  серця  вивчати  і  парк,  і  ліс,
З  літа  у  осінь  йти,  із  зими  –  у  весну.    
Радість    нести,  біль  кидати    під  кіс.

Хочеться,  щоби  війни  не  їли  сили  
І  не  п’яніли  від  крові,  омани,  зла.
Хочеться,  щоби  віра    панцир  носила,
Правда  блистіла,    любов,  наче  мак  цвіла.  

Хочеться,  щоби  бджоли  гойдали  квіти,
Ріки  неслись  і  честь  тримала  фасон,
Щоби  раділи  світу  дорослі,  діти  
І  на  руках  у  миру  ішли  у  сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Воїну Сергію Кобилкіну присвячено

(моршанин,  старший  солдат,  загинув  17.07.24  побл.  селища    Іванівське  Бахмутського  р-ну  Донецької  обл.  у  віці  46  р.)

Він  добрим  був,  чутливим,  
Любов  у  серці  мав.
До  матері  повагу,  
Турботу  виявляв.

Любив  блакить  небесну
І  квіти  у  полях,
Як  сонце  вранці  сходить  
І  як    співає    птах.

І  на  велосипеді  
Кататися  любив,
Адреналін  від  цього  
Заняття  завжди  пив.

Любив,  як  листя  в  парку  
Вдягає  деревце.  
Красивим  був,  спортивним  –  
Узяв  від  мами  це.

А  ще,  неначе  ненька,  
До  танцю  хист  він  мав.
І  сам,    і  в  парі  легко  
Й  уміло  танцював.

Міг  довго  в  світ  жити,  
За  щастя  йти  в  бої,
Щось  корисне  робити  –  
Для  себе,  для  сім’ї,

Якби  москвин  в  країні  –    верби,
Не    зрушив    рай,
Як  не  було  б  потреби  
Свій  боронити  край.

Але  була,  на  захист  
Рідного  краю  став.
У  46  за  волю  його
Життя  віддав.        

Хоч  смерть  бійця  гірка  є,  
Немов  на  смак  євшан,
Житиме  Сергій  завжди  
У  пам’яті  моршан!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2025

Ми хочемо

Вірш  до  Дня  памʼяті  дітей,  убитих  війною.

БАЖАННЯ  ДІТЕЙ  
Ми  хочемо  жити,  ходити  в  садочок,  до  школи,
Гуляти  у  парку,  ганяти  м'яча  у  дворі,  
Вдивлятися  в  міст  наших  рідних  і    сіл  видноколи,
Вітати  струмок  у  долині  і  сонце  вгорі.

Ми  хочемо  книги  читати  і  світ  пізнавати,
У  мандри  пускатись    -  у  гори,  до  рік,  у    ліси.
Пірнати  у  ніс  тиху,  вранці  батьків  обіймати,
В  очах  не  тримати  ні  смутку,  ні  крапель  роси.  

Ми  хочемо  щастя  лишати  в  слідах,  на    мольберті,  
Назустріч  дослідженню,  успіху  йти,    відкриттю.  
Не  треба  війни  нам,  сигналів  тривоги  і  смерті!
Ми  хочемо  ЖИТИ,  ЛЮБИТИ,  РАДІТИ  ЖИТТЮ!                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2025

Я все ще…

Не  викидай  мене  до  смітника  часу,  наче  зіпсований  продукт.
Не  відбивайся  від  мене,  мов  від  надокучливої  мухи.  
Я  ще  хочу    хоч  іноді  сходити  сонцем  із  твоїх  очей,  
Гойдатись    човном  на  хвилях  твоєї  любові,  
Гостювати    в  нейронах    твого  гарячого  мозку.

Хочу    ковтати    твоє    слово,  як  ранкову  каву,
Рятуватися  ним  від  гіркот  самоти  і  від  болю  війни.
Хочу  стрибати  під  барабанні  удари    твого  серця,  
Хмеліти  від  музики  весни,  яку  своїм  диханням    будиш  у  моїх  жилах  ти.

Не  витрушуй  мене  з  гілок  свого  життя,  
Наче  стиглі  плоди  із  дерев  у  садку.
Не  вигрібай  із  душі  закапелків,
Мов  вугіль  із  печі.  
Бо  я  все  ще  живу!  Бо  я  все  ще  цвіту!  Бо  я  все  ще  люблю!
Тебе!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2025

Що для тебе, хлопче, Україна?

Що  для  тебе,  хлопче,  Україна?
Руки  мами,  батьківські  коліна
І  земля  прароду  пречудова,  
Де  тепло  сердець  і  рідна  мова.

Це  дзвін    храму  у  неділі  й  свята.
Босі  ноги  у  траві,  де  м’ята.
Сад,  улітку  плодом  густо  вкритий.
Ліс-чаклун,  хмарками  оповитий.

Це  карпатські  буки  і  смереки,  
Рій  бджолиний  і  гніздо  лелеки.
Золотом  налитий  в  полі  колос.
Соловейка  в  надвечір’я  голос,

Що  облюбував  собі  калину.
Біла  хата,  мальви  біля  тину.
Це  сорочка,  вишита  нитками
В  кольорах  веселкової  гами.

Літописець-дуб  і  плющ  повзучий.
Чорне  море  і  Дніпро  ревучий,  
Що,  неначе  сич,  в  негоду  виє.
Місто  Лева  і  столиця  Київ.

Це  краяни,  що  швидкі  до  праці.
Дух  упівців  і  холодноярців.
Посівів    любові  сходи  пишні.
Край,  мені  дарований  Всевишнім!
19.05.17                                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025

ХТО ВОНА?

Вона  схопиться  вранці  і  руки  до  Бога  здійме,
Буде  милості  в  нього  просити,  в  думках  обійме
Того,  хто  в  її  серці  хатину  з  народження  звив,  
Хто  науку  і  час  її    сіті  життєві  ловив.

Вона  сльози  ковтатиме  часто  –  солоні,  терпкі.
Посилатиме  рідній  кровинці  привіти  палкі.
Збере  гроші  -  на  мавік  віддасть  ЗСУ,  на  фугас,    
Тільки  б  сходило  сонце  свободи  над  краєм  всякчас.    
       
Вона  ввечері  довго  не  зможе  пірнути  у  сни.
Буде  дійсність  гойдати  й  усе,  що  було  до  війни.  
Хто  ж  вона,  ця  особа,    якій  біль  –  чуття  не  чуже?
МАТИ  того,  хто  край  наш  боронить  чи  в  небі  уже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025

Хочу

Більше  не  хочу  тебе  я  кохати,
В  думах  носити,  у  серці  гойдати,  
З  кроків  і  слів  твоїх  дні  свої  шити.
Знаєш,  я  хочу  тебе  відпустити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2025

Про її любов

Не  вимітай  мене,  будь  ласка,  з  доріг  та  вулиць  своїх  думок.  
Не  викреслюй  із  багатосторінкового  словника  своєї  пам’яті.
Не  відбивай  ногою,  як  футбольний  м'яч,    слово,  пущене  з  моїх  уст  до  вуха  твого.
Не  вишпортуй  насіння  моєї  любові  з  ґрунтів  серця  свого.  
Воно  бажає  прорости  з  них  і  потішити  світ  плодами.  
Не  заплющуй  очі,  не  затуляй  вуха,  коли  бачиш,  як  на  сцені  твого  життя  танцює,  як  вітер  на  гіллі  дерев,  співає,  мов  пташка  у  парку,  моя  неспокійна  любов.
Придивись  до  неї.  Вона  –  не  мара,  вона  чиста,  як  січневий  сніг,  гаряча,  як  липневе  полуденне  сонце,  міцна,  як  скеля  Довбуша.
Вона  жива!  
Так!  Інколи  виє,  як  білуга,  бо  не  відчуває  твоєї  взаємності.  
Та  не  здається,  тримає  стрій,  бореться  за  право  жити,  як  Україна.  
Не  вбивай  її.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2025

Великдень (дітям)

Чом  це  усмішки  сіяють  
На  обличчях    в  дітвори?
Бо  Христа  вони  вітають  
В  день  весняної  пори  –  

З  воскресінням.  Святять  паски  
В  церкві,  писанки  та  хрін,
Масло,  сіль,  сирок,  ковбаски,
З  воску  свічі-ліхтарі.  

Паска  –  про  Ісуса  згадка,  
Про  його  до  нас  любов!  
Він  –    Спаситель  людства,      кладка
До  все-вічності  основ!

У  Великдень    споживаймо
Паску,  яйця  й  до  небес
Христу  дяку  посилаймо  –  
Вмер  за  нас,  для  нас  воскрес!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025

Великдень

У  цей  день  біль  і  смуток  скрес,  
Бо  із  мертвих  Ісус    воскрес.
Хоч  багато  терпінь  зазнав,  
Людству  шлях  до  світла  вказав.  

Що  є  світло?  Любов,  добро
Від  занурень  у  тьму    шатро.
Це  надія  –    навіть  в  журбі,
Віра  в  правду  у  боротьбі.  

Із  Ісусом  вступаймо  в    день.
Їжмо  з  ним,  співаймо  пісень.
В  праці  будьмо  з  ним  і  вві  сні,  
У  часи  похмурі  й  ясні.

Загортаймось  в  тепло  Небес.
Славмо  Бога,  який  воскрес.
Їжмо  паску,  яйце  з  коша.  
Хай  воскресне  кожна    душа!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2025

У парку

День  недільний!  Відпочинок!  Радість  тисне  скроні!
Мама,  тато,  два  синочки  і  красуня-доня
в  парк  міський  пішли  гуляти,  двох  собак  з  собою
узяли.  Тут  землі  вкриті  милою    габою  –
зелененькою  такою  у  дрібненьку  квітку.
І  дерева  всі  зелені,  як  і  звикло  влітку.

Як  побачили  синочки    столітнього  дуба,
кинулися  обіймати  його  щиро-любо.
Дуби,  знають,    мають  силу,  поміж  дерев  -  перці!
Нею  діляться  із  тими,  хто  з  добром  у  серці.  

Мама  дерево  вітає,  доня      каже  псові:
 «Притулись  і  ти  до  дуба,  влий  снаги  до  крові».
А  татусь  відстав  від  гурту,  пес  брунатно-шерстий
зволив  спинку  у  м’якенькій  травиці  потерти.

Мама  гладить  п’ятірнею  дуб,  очима  –  квіти.  
Гарні  вони,  різнобарвні  й  милі,  наче  діти!
В  небі  трішки  хмар,  та  сонцем  в  парку  дишуть  груди.    
Тут  природа  має  захист!  Тут  щасливі  люди!

20.04.25

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

Рідний край

Пізнати  хочеш  світ?  Країни  вибирай.  
Та  знай,    милішого  нема,  як  рідний  край  –  
Отой,  який  втягав  ти  змалку    до  нутра,  
В  якому  сили  дух,  любові  і  добра,  

Де  мами  усмішка  м’яка  і  батька  крок,
Де  ти  летів  у  світлих  мріях  до  зірок,
Де  сині  гори,  бистрі  ріки,  жовтий  лан,
Де  перше  слово  ти  сказав,  накреслив  план,  

Де  йшов  вперед  й  хоч  падав  часом,  та  вставав,
Ґроно  калини  малював,  книжки  читав,
Сонячних  зайчиків  ловив,  пташине  «ців»,
Де  корінь  роду  твій,  звитяги  праотців.

Шануй  свій  край,  рятуй  його  від  болю,  змов.  
Даруй  йому  турботу,  працю  та  любов.    
Роби  усе  для  того,  щоб  красу  ввібрав,
Щоб  мир  в  його  оркестрі  першу  скрипку  грав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025

Сім'я Бригінців і Пасха

Оповідання  для  дітей
   До  сім’ї    Бригінців,  яка  жила  у  славному,  древньому  місті  Львові,    належало  четверо    осіб:  мама  Анастасія,  тато  Дмитро,  дочка  Маланка  та  син  Михайлик.    Мама  працювала  лікаркою  у  військовому  шпиталі,  тато  –  водієм  –    перевізником    різних  промислових  товарів.  Ну,  а  двійко  їхніх  дітей  навчалися  в  ліцеї.  Маланка    була  ученицею      третього  класу,  Михась  –  першого.    У  селі,  що  знаходилося  за  38  км  від  Львова,  проживала  мама  пані  Анастасії  –  Леся  Олексіївна,  колишня  вчителька  математики  місцевої    сільської  школи.  Її  чоловік  Володимир  Ількович  –  дідусь  Маланки  та  Михася,  важко  захворів,  коли  йому  було    48.  За    рік  він  пішов  до  іншого  світу.    Онуки    живим    його  вже    не  побачили,  тільки  на  фотографіях.  Пані  Анастасія  та  пан  Дмитро  пропонували  бабусі    Лесі  перебратися  до  них  у  місто  на  проживання,  але  вона  не  хотіла.  Казала,  що  звикла  жити  в  селі,  тримати  господарство  –  город,  козу,  курочок,  казала,  що  тут  у  неї  є  добрі  друзі,    сусіди,  на  цвинтарі  похований  її  чоловік  та  інші  родичі,  їхні  могили  вона  відвідує.    Тож  дочка  пані  Лесі  Анастасія    мусила  їздила  до  мами.  Коли  сама  їхала,  коли  з  чоловіком  і  дітьми.      Пані  Анастасія  та  пан  Дмитро  допомагали  мамі  поратися  по  господарству,  в  основному,  садили,  обробляли  і  вибирали  бульбу,  моркву,  буряки,  зривали  яблука  та  груші  в  саду,  косили  траву.  Дров  Лесі  Олексіївні  не  треба  було,  до    її  дому  був  підведений    газ,  і  воду  з  криниці  тягати  не  мусила,  вода  теж  була  підведена.
     Наближалося  свято  Пасхи.  Члени  сім'ї  Бригінців  готувалися  до  нього.  В  чистий  четвер  зробили  генеральне  прибирання  квартири  –  помили  вікна,    витертий  пил  зі  всюди,  випрали    все,  що  було  брудним,  у  пралці.    У  п'ятницю  ввечері  ходили  до  церкви  і  до  магазину  з'їздили,  купили  деякі  продукти  до  святкового  кошика  і  до  готування  страв.    А  в  суботу  зранку  поїхали    до  бабусі  Лесі.    Вона  хотіла  святити    паску  у  своїй  сільській  церкві,  в  тій,  де  брала  шлюб  із  чоловіком,  де  народила  і  охрестила    свою  єдину  донечку    Анастасію.  Батьки    пана  Дмитра  –  Іван  Миколайович  та  Христина  Богданівна,  жили  у  Львові.  З  ними  проживала  їхня  молодша  донька  Зоряна,  яка  ще  була  не  одружена.    Тож    їм  було  не  сумно.      Продуктові  товари  мама  поклала  в  багажник  і  сіла  за  кермо.  Доня  примостилася  біля  неї,  ну,  а  тато  із  сином    сіли    ззаду.  Колись  автівку  водив  голова  родини  –    пан  Дмитро,  але  тепер  він  не  міг  це  робити,    замість  обох  ніг  у  нього  були    протези.  Їх  йому  трохи  більше,  як    чотири  місяці  тому    поставили.  Ходити  на  протезах  колишній  військовий  ЗСУ  вже  навчився,  але  водити  автівку  не  міг.
     Пішов  пан  Дмитро    на  війну  з  московитами  з  перших  днів,  добровільно  написав  заяву  у  військкоматі,  хоч  і  не  служив  ніколи  в  армії.    Коли  пройшов  навчання,  його  відправили  на  фронт.  Захищав  рідний  край  віддано.  Отримав    поранення    в  голову  і  руку      через  пів  року  служби,  у  2022  році.  Воно  було  не  дуже  важким.  Коли  полікувався,  знову  пішов  воювати.  В    листопаді  2024  року    отримав  друге  поранення  --    мінно-вибухове,  на  цей  раз  постраждали  ноги,  вони  були  відірвані  від  тіла.  Добре,  що  пана  Дмитра  вчасно  забрали  з  поля  бою,  що  військовий  медик  надав  йому  якісно      першу  допомогу    і  відвіз  до  шпиталю.  
     Тепер  пан  Дмитро  не  може  воювати.  Сидить  вдома,  але  не  плаче,  не  жаліється  на  долю,  радіє  тому,  що  лишився  живим,  що  різкого  болю  наразі  не  відчуває.  Чоловік      пишається  тим,  що  захищав  рідну  землю  від  ворогів,  доки  міг.    Зараз  що  може,    те  робить,  бо  руки  має,  ходити  на  протезах  може,  хоч,  звісно,  недовго.
       Коли  пан  Дмитро  і    члени  його  родини  зайшли  в  дім    Лесі  Олексіївни,  то  побачили  на  столі  в  кухні  дві  спечені  нею  пасочки.  Діти  закричали:
- Добридень,  бабусю!    
- Добридень,  дорогі  мої!  Рада  вас  бачити,  –  відповіла  пані  Леся,  приємно  усміхнувшись.
- Коли  ж  ви,  мамо,  встигли  паски  спекти?  –  запитала  бабцю  її  донька  Настасія.  
- Встала  удосвіта.
- Я  ж  казала,  що  сама  міситиму  тісто,  як  приїду.  
- Знайдеться  і  для  тебе    робота,  люба.  Салати  робитимеш,  голубці  крутитимеш.      А  ще  сир,  масло  треба    сформувати,  щоб  до  кошика    покласти.
- Гаразд,  робитиму  те,  що  скажете.  
- А  де  ж  Дмитро?
- Пішов  з  курми,    кізкою  та  псом    привітатись.  Ти  ж  знаєш,  як  він  любить  тварин.  
- Хай  би  приліг  собі,  перепочив  з  дороги.
- Не  дуже  хоче  признавати  те,  що  він  не  такий,  як  був  раніше.  Каже,  що    може  ще  багато  чого,  що  сильний.  
-              Молодець.  
   Мама  з  дітьми  забрала  продукти  з  багажника  машини.  Пан  Дмитро  дав  гостинець  собаці  –  кістку  з  м’ясом.  Ну,  а  потім  усі    взялися  до  роботи.  Бабця  запхала  в     
духовку  ще  три  паски,  які  піднялися,  а  ті,  що  були  вже  спечені,  залила  зверху  цукровим  сиропом,  засипала  дрібною,    кольоровою,  солодкою  стружкою.    Пані  Настя    взялася  за  приготування    голубців    і  салату.  Маланка  розписувала  варені  яйця.  Навчила    дівчинку  це  робити  Наталя  Богданівна  –    її  наставниця    зі  Школи  мистецтв.  Яйця  були  домашніми,  їх  знесли  чотири  бабині  курочки,  які  проживали  з  півником-красенем  у  невеличкій    стаєнці.
   Пан  Дмитро  зі  сином  Михайлом    теж  байдики  не  били,  вони  вийшли  надвір  і  почали  наводити  лад  на  подвір’ї.  Вітер,  який  звечора  пробігся  селом,    позривав  трохи    сухих  гілок  з  дерев.  Прибрали  їх.  Підмели  й  дорогу,  що  йшла    від  воріт  до  головної  вулиці.  

     Лягали  спати  задоволеними.  Хоч  і  втомились,  але  встигли  заплановане  зробити.    Вранці  вдягли  святкове  вбрання  й  пішли  до  храму  на  Богослужіння.    Вислухали  його    поштиво.  Помолились  за  добро  для  себе,  для  всієї  родини    і  для    України.  Потім  священник  освятив  воду  і  покропив  нею    пасхальні  кошики.    
     Коли  члени  родини  з  кошиками  (бабиним  і  маминим),  накритими  вишитими  рушниками,  повернулися  з  церкви  до  сільського  бабусиного  дому,  то  подякували  Богові  та  воїнам,  які  захищають  рідний  край,  за  те,  що  вони  всі  живі,  що  мають  змогу  святкувати  разом  Великдень.  Потім  пані  Настя    привітала  телефоном  чоловікових  батьків  з    Воскресінням  Христовим  (до  неї  долучилися  й  інші  члени  родини),  а  тоді  всі  сіли  за  стіл  –  їли,  пили  (узвар),  раділи,  співали,  хоч  час  від  часу  і  сльозу  витирали  –  дорослі,  як  слухали-читали  новини  про  нечувану  жорстокість  ворогів.
     Ввечері    пані  Настя,  пан  Дмитро,    Маланка  і  Михайлик,  попрощавшись  з  бабцею  Ганною,  прихопивши  дві,  спечені  нею,  паски    (бабця  всунула  їх  онукам),  поїхали  додому.  У  понеділок    діти  мали  йти  до  школи,  а  мама  –  до  лікарні,  на  чергування.      Меншу  паску  пані  Анастасія  залишила  дітям,  а  більшу  взяла  зі  собою  до  шпиталю.  Прихопила  ще  і  кільце  ковбаски,  і  кілька  писанок,  вирішила  цими    пасхальними  дарами  пригостити  своїх  пацієнтів  -  тих,  які  не  можуть  поки  що  ходити.  Подякували  лікарці  поранені  військові.  Цукерки  їй  дали.
   А  у  ліцеї,  де  навчалися  Маланка  та  Михась,  на  Великодній  понеділок  був  запланований  концерт,  присвячений  героям  російсько-української  війни.  На  ньому  мали  згадувати  захисників  України  -  випускників  школи  і  батьків  дітей,  які  навчаються  у  школі.      Запросили    на  концерт  і  кількох  воїнів  -  тих,  які  перебували  на  свята  в  місті,  пана  Дмитра,  звісно,  теж.  Один  військовий  –  пан  Роман,  батько  першокласника    Іванка  Верби,  зголосився  заспівати  гімн  «Ой  у  лузі  червона  калина»  під  бренькання  гітари.  Костянтин    Левченко  –  колишній  випускник  ліцею,  захотів  розказати  вірш  Василя  Симоненка  «Можливо,  знову  загримлять  гармати».  А  пан  Дмитро    з  донею  Маланкою    вирішив  станцювати  на  сцені  вальс  під  звучання  пісні      «Люди-титани»,  яку  виконує  відомий  народний  гурт  «KOZAK  SYSTEM».    
І  діти,  і  герої,  які  сиділи  позаду  них,  аплодували    танцювальній  парі  стоячи.
 Вчителька  зняла    всі  виступи  на  відео  і  відіслала  їх  всім  тим,  хто  виступав.  
   Мама  Маланки  й  Михайлика  переслала  отримане  відео  телефоном  своїй  мамі,    тато  –  своїм  батькам.  Вони  були  зворушені  побаченим.  
   Ввечері  того  дня  Бригінці    їли  бабусину  паску  з  маслом  і  сиром,    співали  «Христос  воскрес»,  обіймалися    й  уклінно  просили  Бога  захистити  Україну,  просвітити  світ.
Через  тиждень    тато  Маланки  й  Михайлика    записався  на    відкритий  безплатний  курс  по  інженерії  БПЛА  на  Prometheus  «Інженер  БПЛА.  Базовий  курс».  Він  хотів  навчитися  складати  дрони,  щоби  хоч  у  цей  спосіб  допомагати  війську.  Й  осилив  науку.  Придбав  потрібні  матеріали,  склав  перший  дрон  удома  і    відправив  його  на  перевірку.  Успішно  FPV-дрон  її  пройшов,  відправили  його  на  фронт  військовим.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037808
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025

У час війни Росії з Україною

 Оповідання    

             Сім’я  Таланюків  складалася  із  чотирьох  осіб:  із  двох  дорослих  і  двох  діток.    Дорослі  –  мама  Ганна  і  татусь  Марко.  Діти  –    Назарко  –  син,  і  донечка  Софія.  Мати  дітей  –  Іванна  Дмитрівна,    працювала  вихователькою  у  дитсадку  «Надія»,  що  знаходився  в  містечку    їхньому.  Батько  –    Марко  Петрович,  працював  інженером  в  одному  з  відділів  компанії  «Нафтогаз  України».  Жила  родина  дружно.  У  вихідні  всі  спільно  готували  щось  смачненьке,  гуляли  парком,  годували  пташок,  відвідували  храми,  виставки  художні,  інколи  їздили  до  Львова,  ходили  до  театру  чи  в  кіно.    Мабуть,  життя  їхнє  текло  б  і  далі  в  цьому  руслі,  якби  у  2022  році  не  прийшла  у  їхній  край  війна  –  страшна,  як  звір  скажений,  чорна,  наче  вугіль.  Але  прийшла,  непрошена  ввірвалась,  зламавши  всі  дверні  замки.  Хто  її  послав?  Східні  сусіди  України  -  росіяни.  Бо,  бачте,  їм  не  до  смаку  було  оте,  що  мешканці  землі,  де  народився  й  виріс  поет-бунтар  Тарас  Шевченко,  де  сміло  в  бій  із  окупантами  йшли  воїни  УПА,  де  козаки  шаблями  край  свій  боронили,  не  захотіли  у  союзі  з  ними    жити,  культурні  цінності  і  надбання  ділити,  лиш  із  країнами  Європи  та  Америки.  А  ще  лихим  сусідам  українська  мова  й  українська  церква  в  оці  більмом  сиділа  і  волелюбність,  працьовитість,  жартівливість    українського  народу.
 Несла  вогонь  війни  на  землю  України  російська  армія  вночі  і  вдень  –    міста  палила,  села  і  поля.  Вбивала  люд.  Звірячий  оскал  зачинателі  і  виконавці  її  мали,  навіть  дітей  не  шкодували.  
   Що  мав,  як  думаєте,    голова  родини  Таланюків  робити?  Так,  захищати  край  –  той,  звідки  йде  його  коріння,  де  соловей  увечері  співає  і  росте  верба  й  калина.  І  захищав,  на  різних  напрямках.  Був  навіть  ранений  досить  серйозно    й  лікувався  у  шпиталі  міста  Дніпра.    Вперше  прибув    з  війни  додому  пан  Марко,  як  рік  і  пів  минули  із  дня  приходу  його  на  службу  в  армію,  15  діб  дали  йому  на  відпочинок.  Жінка  і  діти  з  нетерпінням  пана  Марка  чекали.  Перед  його  приходом  борщ  зварили  і  вареників  зі  сиром.  Діти  у  всьому  мамі    помагали,  свою  любов  до  татка  в  пироги  вкладали,    пісні  співали  –  про  Україну  і  про  літо,  кінець    якого,  сподівались,  принесе  народу  України    мир  справедливий  –    теплий  і  ясний,    як  літнє    сонце  вранці.
   Була  субота  –  вихідний  для  мами  і  для  дітей  (літні  канікули  були  у  них).  Як  члени  родини  впоралися  із  приготуванням  обіду,  то  почали  
себе  приводити  в  порядок.  Помилися  по  черзі  в  ванній,  мамі  волосся  сусідка  помогла  пофарбувати.  Встигла  його  пані  Іванна  ще  й  укласти  до  того,  як  її  коханий  чоловік  дому  поріг    не  переступив.  
   А  як  переступив,  почала  обіймати,  цілувати.  Діти  дивилися,  стояли.  А  потім  маму  трішки  відсторонили,  своєї  ласки  та  любові  йому  влили.  А  татусь  їм  тепло  оте  віддав,  яке  за  рік  і  пів  у  війську  наскладав.
   Обідали  в  літній,  збитій  із  дерева,  кухні.  Сонечко  крізь  вікно  всміхалося  їм,  зігрівало  їхні  тіла.  А  соняхи,  які  сусідка  –  пані    Ірина,  принесла,  коли  приходила  пані  Ганні  волосся  фарбувати,  гріли  душі.  Сусідка  сказала  тоді:  «Ці  квіти  –  для    Марка  –  захисника  країни  нашої.  Низький  уклін  йому  від  нашої  родини».  «Приходьте,  сусідонько,  до  нас  у  гості,  як  чоловік  приїде».  «Прийду,  коли  набудетеся    трохи  з  ним,  як  наговоритесь».  «Гаразд»,  -  погодилася  пані  Ганна.  
     Їли  всі  борщ,  вареники,  пили  узвар,  зварений  із  сушених  фруктів,  які  зросли  у  їхньому  саду.    Татусь  розповідав  родині  про    війну,  про  побратимів  вірних,  медиків  і  волонтерів.  Дружина  й  діти  слухали  уважно.
- Коли  війна  ця  закінчиться,  тату?  –  спитав  Марко.
- Не  знаю,  сину.    Наші  воїни  тримаються,  як  можуть.  І  світ  допомагає  нам  –  гроші  дає,  зброю  та  ліки.  Але  треба  більше  допомоги.
Бо  ж  у  Росії  і  людей,  і  зброї  багато  дуже,  -  відповів  Марку  татусь  і  вогник  у  його  очах  на  мить  погаснув.  
- А  в  мене,  любий  Марку,  є  для  тебе  сюрприз,  -    сказала  пані  Ганна.
- Який?
- Квитки  на  концерт  гурту  «КОЗАКИ»  я  маю.
- Овва!  Люблю  я  слухати  цей  гурт!  І  дуже!
- Знаю.  Тому  й  придбала    я  квитки  для  усіх  нас.  Гурт  «КОЗАКИ»  у  Львові    виступатиме  за  3  дні  до  твого  від’їзду.  
- Із  нетерпінням  цього  дня  чекатиму.
     12  днів,  які    пан  Марко  провів  вдома  з  родиною,  пролетіли  для  нього,  як  мить,  як  стріла,  пущена  з  лука.  За  цей  час  чоловік  посвіжів  на  обличчі,  навіть  поправитися  встиг.  Дружина  ж  повсякчасно  підпихала  йому  під  ніс  їду  всіляку.  Відвідали  всі  четверо      батьків  пана  Марка  й  пані  Ганни.  Обмінялись  із  ними  теплими  словами  і  дарунками.  З    сусідкою  й  сусідом  за  столом  посиділи    в  одну  з  неділь  після  відвідин  храму,  поспілкувались,  прогулялись  двічі  парком.  Непомітно    підкрався  день  той,  коли  мали  виступати  КОЗАКИ.
 Поїхали  автівкоюдо  Львова.  З’їли  морозива  в  каварні,  випили  кави  -  дорослі,  діти  –  соку  й  попрямували  до  театру.  
Отримали  там  море  радості  й  запалу.  Соліст,  який  співав  і  грав  на  акордеоні,  ще  й  виголошував  промови.  Він  закликав  усіх  присутніх  в  залі  вірити  в  перемогу  України  й  робити  все,  від  них  залежне,  щоби  перемога  ця  прийшла.  
     Під  кінець  свого  виступу  КОЗАКИ  виставили  на  сцену  лоти,  запевнивши,  що  гроші,  які  за  них  отримають  вони,  підуть  стовідсотково  на  потреби  ЗСУ,  навіть  назвали,  до  яких    бригад  відвезуть  вони  дрони  та  автівки,  куплені  за  кошти,  пожертвувані  слухачами  їхнього  концерту.  Серед  тих  бригад  була  бригада  і  пана  Марка.  Розчулився  цим  дуже  й  вирішив  придбати  в  артистів  один  з  лотів  –  ту    картину,  на  якій  були  зображені  усі  артисти    гурту  «КОЗАКИ».  Позаду  них  виднілася  калина,  над  головами  сонечко  світило.
Пану  Маркові  вдалося  придбати  той    лот,  який    він  захотів.    Учасники  на  ньому  поставили  свої  підписи.  Радів  безмежно  цьому  військовий  Таланюк  Марко!  Матиме  пам'ять  про  отой  чудовий  день,  проведений  з  родиною  у  Львові  під  час  відпустки,  допоможе  своїй  частині.  
     Їхали  додому,  пісні  від  козаків  співали  у  автівці.  «Нам  просто  треба  вижити  до  ранку!»  -  репетував  Марко.  «Так,  треба  вижити!»  -  підспівували  діти  йому.  «Нам  треба  вижити    і  нашій  Україні!»    -  кричала  пані  Ганна,  дивлячись  на  чоловіка.  Моргав  їй.    
     Прощалася  з  татком  родина  уже  без  сміху  –  всі  обіймали,  цілували,  плескали  по  спині  пана  Марка.  «Ти  Україну  захисти  і  повернись  живим!  -  наказували.    –  Ми  молитись  будемо  за  тебе.  Ти  потрібен  дуже  нам».  «Я  постараюся».  Поїхав.  
     Пані  Ірина  повісила  картину  з  козаками  у  своїй  спальні.  Коли  лягала  спати,  дивилася  на  неї  і  казала:  «Ти  тільки,  Марку,  виживи  до  ранку.  До  перемоги  виживи.  Будь  ласка!»    І  їй  здавалося,  що  він  їй  відповідав:  «Я  постараюся.  Спи!»    Стуляла  очі  і  засинала.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037490
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2025

Трава і сніг

Трава  і  сніг  -  невідповідна  пара  -  
Трава  жива  і  напів  мертвий  сніг.  
Вона  -    рухлива,  мов  овець  отара.
А  він  -  тягар,  який  на  плечі    ліг.

Трава  знесла  до  неба  гострі  руки,    
Просила  сонце  вийти  на  блакить.
Сніг  обіймав  в  той  час    її  до  муки,
Хоч  бачив,  що  сумує  і  тремтить.

П’ять  діб  любов  без  вза́єму  тягнулась  –  
Мурава  була  в  «ласці»  сніговій.
Пішов    джиґун,  як  сонцю    посміхнулась,
Збагнув    урешті  -  він    не  любий    їй.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2025

Цей час настав!

Ішла  війна,  яка  людей  вбивала
У  краю,  де  калина  і  верба,
Яка  вогні  із  горла    випускала,
Слова  несла  у  мозок:  страх,  журба.    

Та  вої  її  вірні  не  здавались.
Тримали,  як  могли  лише,  фронти,
Відважно  відсіч  ворогу  давали.
Їм  помагали  волонтери  йти.  

І  ось  настав  час  -  вороги  зігнулись,  
Прийшов  жаданий  мир  у  сонців  край.
У  спокій  українці  загорнулись.
Ввійшов  у  їхні  душі  тихий  рай.

Віддали  честь  живі  усім  військовим:
Тим,  хто  лишився,  хто  пішов  удаль.  
Злетіли  із  сердець  тривог  окови,  
В  очах  заграла  радість,  мов  кришталь.

Дорослі  Богу  дяку  посилали,    
Пекли,  варили,  спів  несли  без  ліні.
А  діти  усміхались  і  казали:
Мирові  –  слава!  Слава  Україні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2025

Правила безпеки

Хоч  малі  ми  діти,  але  без  бентеж.
Правила  безпеки  знаємо,  авжеж.
Сірники  палити  ми  не  будем,  ні.
Гра  ця  небезпечна,  бо  несе  вогні.

Схожу  річ  на  міну,  на  гранату  ми
Не  візьмемо  в  руки,  не  торкнем    грудьми.
Підозріле  стрінем,  спинимо  ходу,
Старшим  повідомим,  відведем    біду.

В  дім  чужих  не  пустим,  як  у  нім  одні.
І  в  чужу  автівку  ми  не  сядем,  ні.
По  шосе  не  будемо  іти  у    біг,
Лиш  по  тротуарі  йтимемо    собі.

Як  дорогу  в  місті  треба  перейти,
На  зелене  світло  будемо  іти.
Як  несправний  провід  чи  розетка,  то
Прилад  електричний  не  ввімкне  ніхто.

Запах  газу  вчуєм,  скажемо  батькам,
Зателефонує  той,  хто  в  домі  сам.
Хоч  малі  ми  діти  –    справжні  молодці!
Правила  безпеки  вивчили  усі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2025

Про вовка, лисичку і сніг

Казка    
 
   Вовк  Сірко  жив  у  лісі  сам.    Батьки  покинули  його  ще  тоді,  коли  він  був  зовсім  юним  –  захворіли  на  якусь  заразну  хворобу  й  відійшли  до  вічності.  А  Сірко  вижив,  хоч  тією  самою  хворобою  перехворів.  Важко  було  вовчику  попервах.  Якби  не  лисичка  Рудя,  дім  якої  знаходився  недалеко  від  дому  Сірка,  невідомо,  як  би  він  всі  випробування  долею    витримав.  Рудя  брала  його  із  собою    на  прогулянки.  Удвох  вони  збирали  квіти,  зривали  та  їли  ягоди,  а  ще  змагалися  одне  з  одним  на  дальність  у  стрибках,  на  швидкість    з  бігу  на  дистанцію.  Коли  Сірко  ледве  пересувався  на  чотирьох  після  похорону  батьків,  Рудька  двічі  на  день  приходила  до  нього,  ділилася  з  вовчиком  їжею,  яку  мала.  Коли  бачила,  що  Сірко  тужить,  співала  йому  пісні  –  про  весняний  ліс,  про  сонце  та  небо,  про  життя.  Вовк  заспокоювався.  Він  вдячний  був  Рудьці  за  її  щиру  доброту.      За  якийсь  час  Сірко  зміцнів  і  почав  сам  піклуватися  про  себе.  
     Настала  весна  –  третя  в  житті  вовчика.    Сірко  любив  цю  пору  року.  Коли  вона  приходила,  він  наче  оживав,  як  річка,  луг  і  ліс  після  зими.    Вовчик  ходив  багато  лісом,  вдихав  повітря  –  свіже,  тепле,  захоплювався  цвітом  –  першим,  ніжним,  який  пелюстя  розкривав  до  сонця  березневого,  вербою  любувався  невисокою,  яка  росла  поряд  з  його  житлом    і  хизувалась  перед  іншими  деревами,  які  були  ще  зовсім  голі,  бруньками-котиками  –  білими    пухнастими.    
   За  березнем  квітень  у  ліс  прийшов.  Мінливим  був  напрочуд  цього  року    -  сонце  то  випускав  на  небо,  то  ховав  за  хмарами  густими.  Все  ж  за  час,  коли    світило  чуба  виставляло,  повітря  й  землю  вигріти  встигало.  Але  наприкінці  першого  тижня  в  квітні  різко  похолодало,  температура  зробилась  мінусовою  і  з  хмар  посипав  сніг.  Вийшов  вовчок  із  дому,  побачив  зміни  у  погоді,  зажурився.  Шкода  йому  стало  трави,  яка  ледь-ледь  пробилась,  пролісків,  анемон,  верби,  яка  бруньки  так  гарно  розпустила.  «А  як  не  витримають  холоду  вони?  А  як  загинуть?»  -  вовк  подумав.  Сів  на  пеньок  під  деревом  Сірко  і  почав  вити.  

     Почула  його  плач  лисичка  Рудька.    Вибігла  швидко  зі  своєї  хати,  до  вовка  кинулася.
- Чого  заводиш?  Знову  захворів?
- Ні.  Все  гаразд  зі  мною.  Та  рослини…  Я  боюсь,  що  вони  не  витримають  морозу,  що  загинуть.
- Не  плач.  Вони  міцні.  Вистоять.  Чуєш?  Та  і  мороз  довго  не  зможе  тішитися  владою.  Весна  його  із  лісу  прожене  –  сонцю    підкрутись  градус,  сніг  розтане.  
- Ти  впевнена?
- Так.  Старша  ж  я  за  тебе.  Тож  бачила  уже  таке.  Так  що  ти  надто  не  журись,  а  думками,  вовчику,  зберись  і  з  вірою  вступай  у  день    новий.
- Ти  знов  мене  підтримала,  повчила.  Дякую  тобі,  Рудько  дорога.  Навіть  не  знаю,  що  би  я  без  тебе  робив  у  цьому  світі,  в  цьому  лісі?  Нумо  до  мене,  пригощу  тебе  сніданком.
- Гаразд.
Коли  вовчок  з  лискою  поїли,  то  почали  книжки  читати,  а  потім  малювали  –  небо,  сонечко,    весну.    Після  обіду  надвір  вийшли  і  вирішили  лісом  походити.  Коли  добрались  до  верби    старої,  побачили,  що  без  бруньок  вона,  але  з  листочками  зеленими,  малими.    
- Ти  бачиш,  листя  не  скрутилось?  –  мовила  Рудька.
- І  квіти  не  зігнули  свої  голови,  і  травка  молода  не  впала,  -  закричав  Сірко.
- І  ми  тримаймося!  –  сказала  лиска.  -    Давай,  тут  потанцюємо,  біля  верби.  Покажемо  їй,  лісові,  світу,  що    ми  сильні.  
- Давай!
Друзі  пустилися  в  танок.  Квіти,  трави  й  верба  їм  радо  плескали.  За  три  дні  холод  відступив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037202
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2025

Іди додому, зимо!

ЧЧомусь  не  хочеться  зимі  у  квітні  спати.
Обклала  снігом  тіло,    вибігла  із  хати  
Та  й  Україною  пішла,  як  королева.
Морозом  дихала  на  трави  і  дерева.  

Як  вітра  стріла,  узяла  його    під  руку,
-  Ану  додай  моїй  ході  азарту,    звуку,  -  
Йому  сказала.  Підживив  їй  хіть  і    сили.
Кущі,  дерева  захиталися,      завили.    

Але  свій  цвіт  –  ті,  що  розквітли,  не  втрачали.
Стрибали  білки  в  парках,  пташечки  співали  –  
Шпаки,  дрозди,  вільшанки.  Дятли  туркотіли.  
Навіть  лелеки  гордо  парами  летіли.  

Отож    не  тішся,  зимо,  і  вертай  додому.
Із  тіла  сніг  стряси  і    випий  собі  брому.  
Весні  не  псуй  картину,  не  роби  їй  тру́си.  
Квітень  –  синок  її,  тепло  носити  мусить!                                                                                  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2025

Про Матвійка

 КАЗКА    

Матвійко  навчався  в  ліцеї.  Він  був  учнем  4  класу.  Хлопець  гарно  вчився,  слухав  батьків,  ріс  старанним  та    допитливим  хлопчиком.  У  вільний  час  Матвій  любив  зі  своїм  другом  Олегом    ходити  по  парку  або  їздити  велосипедом.  А  ще  він  читав  книжки.  І  не  тільки  художні  –  казки,  вірші,  оповідання,  а  й  наукові,  з  яких  міг  дізнатися  щось  про  зірки,  планети,  про  рослинний  і  тваринний  світ.    
     Якось,  коли  Матвійко    вийшов  з  дому  (це  було  в  суботу),  то  побачив  сумну  картину  –  на  їхнього  дворового  кота  Білика  напали  двоє  чужих  котів  –  чорний  та  рудий.  Білик  захищався,  як  міг,  але  чорний  і  рудий  були  більшими  і  сильнішими,  чорний  відгриз  Білику  частину  вуха,  з  рани  пішшла  кров.  Матвій  швидко  взяв  віник,  який  лежав  під  сходами,  і  почав  ним  відганяти  скажених  котів  від  бідного  Білика.  Йому  досить  швидко  вдалося  прогнати  чужинців.  Вони    побігли  й  заховалися  за  сусіднім  будинком.      
- Як  ти  чуєшся?  –  спитав  Матвій  у  кота.
- Болить  вушко  і  права  ніжка.  Дуже-е-е!
- Значить  треба  тебе  до  лікаря  відвезти.
- А  може,  само  заживе?
- Може.  Але  краще  до  лікаря  звернутися.    Він  кров  зупинити,  рану  обробить,  ну,  й  ніжку  огляне.  Лежи.  Я  таткові  зараз  своєму  зателефоную.  Він  удома.  
- Гаразд,  -  відповів  Білик.
Кіт  зажмурив  очі  й  тихенько  стогнав.  Матвій    задзвонив  татові,  розповів  йому  про  пригоду,  яка  сталася  в  їхньому  дворі,  й  попросив  відвезти  Білика  до  ветеринара.    Тато  погодився  допомогти  постраждалому  котові.  Він  вийшов  надвір  з  тазом  і  великою  корзиною.  Обережно  поклав  кота  в  таз,  таз  помістив  у  корзину  й  поніс  її  до  автівки,  яка  стояла  недалеко  від  дому.  Матвій  почалапав  за  ним.  Він  сів  на  заднє  сидіння  біля    кота  і  всю  дорогу  заспокоював  його.  
- Все  буде  гаразд,  -  казав,  -    не  бійся,  лікар-ветеринар  допоможе  тобі.
І  він  допоміг  –  обробив  рану,  наклав  гіпс  на  лапу  (вона  була  зламана),  виписав  ліки,  які  тато  відразу  купив  у  ветеринарній  аптеці.  
- Тату,  може,  ми  візьмемо  кота  до  нашого  помешкання?  Ну,  хоч  би  нас  час  лікування!  –  мовив  Матвій  і  зашморгав  носом.
- Не  скигли.  Візьмемо.  Зі  зламаною  ногою  йому  небезпечно  буде  залишатися  одному  надворі.  Тільки  опікуватися  ним  будеш  ти.  В  мене  і  в  мами  і  так  багато  обов’язків.
- Звісно,  буду.  З  радістю.  Дякую  тобі,  дорогий  татусю.
Білик,  почувши  розмову  хлопця  з  татом,  усміхнувся  крізь  біль  і  стрес,  які  пережив.
     Три  тижні  кіт  жив  на  лоджії  в  Матвія  (це  було  в  літню  пору).  Хлопець  його  годував,  лікував,  лоток  за  ним  чистив.  А  коли  рана  на  вушку  в  Білика  зажила,  ніжка  перестала  боліти  і  кіт  міг  уже  нормально  ходити,  то  сталося  непередбачуване.  Білик  сказав  хлопчику:
- Випусти  мене  на  волю,  Матвію.  Я  собі  сам  тепер  зможу  раду  дати.  А  за  те,  що  ти  не  залишив  мене  в  біді,  хочу  тобі  віддячитись.  
-  Але  як?
-  Я  можу  два  твоїх  бажання  виконати  –  одне  таки  зараз,  друге  –  не  швидше,  ніж  за  добу.  
- Ти  жартуєш?
- Зовсім  ні.  Що  б    ти  хотів?
Хлопчик  задумався:  «Попросити  новий  телефон?  Самокат?  Велику  енциклопедію  «Про  все  на  світі»?  А,  може,  те,  про  що  я  давно  мріяв  –  політ  на  іншу  планету?  О,  це  було  б  круто.  Але  хіба  ж  кіт  таке  виконає?»
- Говори,  що  надумав,  -  мовив  Білик.  -  Виконаю  твоє  бажання,  якщо  воно,  звісно,  нікому  шкоди  не  принесе.
Матвій  заплющив  очі  і  сказав:
- Хочу  в  космос  полетіти,  на  іншій  планеті  побувати.
- Полетиш.  Побуваєш,  -  твердо  мовив  кіт.
Коли  хлопець  розплющив  очі,  то  Білика  біля  себе  вже  не  побачив.  Пробігся  квартирою  –  нема  кота  ніде.  Мов  випарувався.  Хлопець  знову  заплющив  очі  й  коли  їх    розплющив,  то  стояв  уже  на  полі  за  містом  біля  космічного  корабля  і  був  одягнений  у  скафандр.  Коли  подумки  спитав  сам  себе:  «Кіт  справді  виконав  моє  бажання?»,  то  почув  позаду  себе:  «М’яв».  Матвійко  обернувся,    але  Білика  не  побачив.  «Почулося,  мабуть,  мені  його  нявкання,  -  подумав.  -  А,  може,  і  ні.  Дивний  цей  Білик.  Не  кіт,  а  якийсь  чарівник».
   Матвій  відчинив  двері    на    кораблі,  зайшов  до  нього.  Потім  двері  зачинив  і  натиснув  на  червону  кнопку,  де  писало  «пуск»  і,  дивлячись  в  ілюмінатор,  злетів  увись.  Летячи,  він  бачив  різні  планети  –  великі  й  малі.    «На  якій,  цікаво,  опинюсь  я?»  -  думав.  Опинився  на  гарній,  на  фантастичній,  на  тій,  яка  йому  з-поміж  тих,  які  бачив  у  космосі,    найбільше  сподобалася.
     Коли    корабель  сів  на  її  фіолетово-лілово-голубу  поверхню,  Матвій  натиснув  на  жовту  кнопку  біля  дверей.  Вони  відчинилися.    Хлопець  вийшов  з  корабля  і  пустився  в  мандри.  Довго  Матвій  ходив  по  незвичній  поверхні,  на  якій  не  було  ні  землі,  ні  трави,  але  росли  незвичні  рослини  –  великі  срібно-лілово-фіолетові  квіти,  ростом  з  дерево.  Цвіт  їхній  нагадував    пух.
   Хлопець  не  міг  відірвати  від  дивних  квітів  свого  погляду.  Таких  він  ще  ніколи  не  бачив.  Та  окрім  квітів,  на  цій  планеті,  здається,  більше  нічого  не  росло.  Здалеку  виднілися  невисокі  гори,  які  були  голими,  під  ногами  лежало  гостре  каміння.  Ні  людей,  ні  тварин,  скільки  йшов,  Матвій  не  побачив.  Довкола  почало  темніти.  І  хоч  шолом  хлопця  світився,  йому  зробилося  лячно.  Він  захотів  побачити    маму,  татка,  друга,  захотів  знову  опинитися  у  своєму  місті,  в  своїй  квартирі.  Захотів  їсти,  пити,  лягти  у  своє  ліжечко.    Засумував.    По-своєму  гарна,  звісно,  планета,  на  якій  він  опинився.  За  горами,  може,  й  річка  є.  Але  живих  істот  тут  немає.  На  планеті  Земля  краще!  На  ній  є  багато  різноманітних  рослин  і  тварин.  На  ній  живуть    люди,  серед  яких  його  мама,  тато,  однокласники,  друзі-сусіди,  а  ще  дід  і  бабуся,  які  проживають  в  селі.  На  ній  є  дивовижні  сади  і  поля,  ліси  і  степи,  моря,  озера  та  ріки.  На  ній,  що  там  казати,  є  багато  прекрасних  речей!  Тільки  б  люди  вміли  їх  бачити,  цінувати,    берегти!  Хлопчик  розвернувся  і  пішов  назад  до  свого  корабля  по  слідах,  які  лишив.  Світло  із  шолома,  а  потім  і  з  корабля  не  дало  йому  збитися  зі  шляху.  Коли  Матвій  зайшов  до  середини  літального  апарату,  то  одразу  заснув,  бо  стомився  від  довгої  подорожі.  Вранці,  збудившись,  знову  вийшов  надвір,  полюбувався  дивними  пуховими  квітами,  які  росли  довкруж,  а  тоді  сказав:
- Не  знаю,  Білику,  чи  ти  чуєш  мене,  але  доба  минула,  тож  я  хочу,  щоби  ти  виконав  моє  друге  бажання.  
Кота  Матвій  перед  собою  не  побачив,  але  його  «м’яв»  почув.  Тож  мовив:    
- Бажаю  повернутися  на  свою  планету  Земля,  до  свого  рідного  краю,  тобто,  до  України,  до  міста,  де  стоїть  моя  школа,  до  дому,  де  живуть  мої  батьки.
Тільки  промовив  це  хлопець,  як  знову  почув    «м’яв».  Зрадів  вельми,    зрозумів,  що  кіт  виконає  те,  що  він  просить.  І  так  сталося.
 Космічний  корабель  злетів  і  за  якийсь  час  наблизився  до  Землі,  на  якій  містилася  і  його  країна  із  зеленими  лугами,  із  барвистими  квітками,  з  кущами  червоної  калини  й  гучними,  дзвінкими  піснями    солов’я.  Коли  космічний  корабель  приземлився,  Матвій  вийшов  з  корабля  і  сказав  радісно:  
- Здрастуй,  рідна  земле!  Я  мав  мрію  –  побувати  в  космосі,  на  іншій  планеті.  Моя  мрія  здійснилася.  Та  мушу  визнати,  що  немає  у  Всесвіті  кращого  місця,  ніж  те,  де  ти  народився,  де  зробив  свої  перші  кроки,  сказав  перші  слова,  де  навчився  читати,  писати,  рахувати,  де  мати  тебе  пестила,  годувала,  мудрості  навчала,  де  тато  тебе  возив  до  дитсадка,  вчив  цвяхи  забивати  й  у  лісі  гриби  збирати.  
   Підійшов  Матвійко  до  дуба,  що  ріс  у  дворі,  притулився  до  нього  обличчям,  обняв  його  й  відчув  силу  й  ніжність,  яку    дерево  дало  йому.  «Дякую  тобі,  дубе!»  -  мовив.  Тоді  ліг  на  траву,  відчув  її  м’якість  і  доброту.    Й  траві  подякував.  Коли  встав,  то  корабля  космічного  на  тому  місці,  де  він  його  залишив,    не  побачив.  Зник  корабель.  Підбіг  хлопець  до  куща,  під  яким  Білик  любив  лежати,  не  знайшов  там  його.
- Білику!  Білику!  –  закричав.
Не  відізвався  кіт.  
 «Може,  мені  тільки  здалося,  що  я  був  на  іншій  планеті?»  –  подумав.    Хлопець  запхав  руку  до  кишені.  З  неї  він  витягнув  частинку  срібно-лілово-фіолетового  пуху,  тобто,  цвіту  тієї  квітки,  яка  росла  на  незнайомій  йому  планеті,  яку  він    сам  для  себе  назвав  Фіолетка.  «Значить,  я  таки  був    на  іншій  планеті!»  -  мовив  уголос.
- Матвійку!  –  закричала  мама  з  прочиненого  у  кухні  вікна.  –  Борщик  щойно  зварився.  Ходи  додому.
- Іду,  матусю,  -  відповів  їй  син.
«Зараз  обійму  маму  –  рідненьку,  тепленьку,  дбайливу,  добреньку,  і    з’їм  дві  миски  борщу,  -  подумав  хлопець.  –  Бо  ж  я  голодний,  як  вовк!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037105
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2025

Дощик і сонце

В  квітні  дощ  пустився  у  бої.
Тиждень  лив,  усе,  що  міг  лиш,  поїв.

На  лужку  пішла  у  ріст  травичка.
Квіти  освіжили  свої  личка.

У  дерев,  що  вчора  були  голі,  
Листячка  з’явилися  не  кволі.

А  як  сонце  вже  здійняло  крила,
Пелюстки  магнолія  розкрила.

Вийшли  діти,  як  сніданок  з’їли,
Цвіт  уздріли  і  умить  зраділи.

Сонце  щоки  їм  поцілувало.
"Дякую!»  -  світилові  сказали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2025

Ти потрібен мені

Ти  щоденно  вриваєшся    вітром  в    нутро  моє,
Кров  у  танець  заводиш,    вливаєш  кисень  в  клітини.
Ти  є  той,  хто  увагу  мою,  наче    каву,  п’є,  
Час  ковтає,  як  спраглий  ґрунт    з  хмарини  краплини.    

Через    мряку  війни  ти  ведеш  мене  до  мети,
У  дорозі  світиш  вогнем  правди,    зваби  і  віри.
Важко  було  б  мені  вперед  крізь  завади  йти,
Як  тобою  б  не  штопала    в  серці  від  болю  діри.  

Я  не  знаю,  зійдемось  з  тобою  колись  чи  ні
Хоч  на  день  чи  на  ніч,  на  години  якісь,    хвилини.  
Але  знаю  точно  лиш  це  –    ти  потрібен  мені,
Бог  спровадив  тебе  на  мої  життєві  стежини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2025

Зайчик і дощик

Зажурився  сірий  зайчик.  Сонечка  нема.
Мряка  висне,  холод  скаче,  йде  з  теплом  у  змаг.    
Три  дні  квітень  ходить  краєм  в  парі  із  дощем.
Трави  мочить  і  калюжі  робить,  родить  щем.    

Соловей  побачив  зайця,  недалеко  жив.
Як  дізнався,  чого  плаче,  мовив:  
- Не  тужи.
Дощ  землі  потрібен  дуже,  маєш  знати  ти.
Він  дає  кущам,  деревам  і  траві  рости.  

- І  грибам,  -  сказала  білка,  -  дощ  потрібен  теж.
- Виростуть,  матимеш  їжу?  –  запитав.
- Авжеж.
- Добре,  плакати  не  буду.
- Обіцяєш?
- Ок!
Взялися  за  лапки    друзі  та  й  пішли  в  танок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2025