Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Гексакварки іще не відкриті, неясна мета,
Та зима вже ось-ось їх залучить у зовнішні мандри,
Аби знов підживити звабливість прямого кута.
Чи то так, що прадавнє степів неможливе без зброї,
Де чорніють між трав степової гадюки сліди,
Де з глибин потойбіччя безноса шепоче героям
Дратівливе й нудне: «Не бажай! Не вбивай! Не кради!»?
Так! Природа людська незручна — домовини, розваги,
А жіноче, прекрасне — прикраси, залученість, сміх.
Гексакварки іще не відкриті, як стан рівноваги,
Де у замкнене коло веде неподоланий гріх…
