«Сувій» — філософсько-історична поема у формі верлібру.
У центрі твору — образ гончаря, який малює квітку на вологій глині не з користи, а з любові до краси. Ця квітка стає символом творчости, що протистоїть руїні. Їй протиставлене «зло», яке не прагне жити краще, а лише бажає, аби інші жили гірше, — і саме тому воно нищить будь-яку красу.
Поема розгортається як роздуми про циклічність історії: від трипільських візерунків і нападів орд — до сучасности, де повторюються ті самі сюжети. Проте фінал відкриває простір для питання: чи не в молитві Богові й Красі полягає шлях людини у безмежний символічний Космос?
«Сувій» — поема про красу, яка живе навіть тоді, коли історія знову і знову друкує свої трафаретні руїни.
Це текст про гончаря й квітку на глині, про зло, що ненавидить саму красу, і про людину, яка все одно шукає Бога й Гармонію.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
