Страхів у кожному затаєно немало.
Лякає мене подих темряви щемливий.
В дитинстві дуже сильно я боялась
Ночей, видіння бачилися страхітливі.
Чи то корова посміхалась серед ночі,
Висовуючи голову до мене з-за дверей,
Або шипіння пацюка пронизувало сон мій,
Озлобленість очей тих пам’ятається й тепер.
В дорослому житті страхи іще сильніші,
Адже багато розумінь приходить на поріг.
Все закладаєш, мов би в розумові ніші,
Але прийняти, іноді не все ти зміг…
Народжуєшся у цей світ, з чиєїсь волі.
Слабкий, беззахисний, такий чудний.
Та поки ще прийдуть до тебе розумові
Ті здібності, наробиш помило֜к дурних.
Але ті помилки֜ – ніщо, вони на досвід
Лягають, та навчають дечому завжди.
Лише хай будуть не критичні, щоб і досі,
Ти згадував про них з теплом, не навпаки.
Та настає все ж мить, коли твої страхи
Стають вже не невинні, бо зростають.
Річ не у тому, що пов’язані тепер вони
Із розумінням, що усі колись вмирають.
Ти розумієш, що ті люди, яких любиш,
У цьому світи не захищені від лютої біди.
З цим розумінням, ва֜жкого страху набудеш,
Тому й звертаємось до Бога, щоб уберегти.
Нехай молитви наші бережуть їх та вкривають
Від бід, хвороб, та здовжують їхні життя.
Хай війни ненависні шлях свій розвертають
До тих, хто їх розпалює, ведучи нелюдів у небуття.
