За вікнами дощове літо плаче…
Вже половина серпня пропливло.
Крізь сіру мряку образ твій маяче,
То ж, не кажи собі, що все пройшло.
Пливуть по шибах невгамовні сльози;
Природа вимиває туги шлях.
Щоби збирати щастя срібні роси,
Посіяні на доль рясних полях.
Плоди м’ясисті у сповитку зріють
Соками їх осінні дні наллють.
Десь на стерні ще колоски зоріють
І незабудки поміж них цвітуть.
Ще залишила пам'ять дні мрійливі
Та літо тче заквітчану парчу.
І промені викреслюють на ниві
Комусь надії стежку сяючу.
Листочки ще тріпоче жвавий вітер,
Зорі на щастя падають в траву.
І сонечко із-за хмар, неначе светр,
Вдягає в тінь поляну гайову.
Мов прикриває болісні хвилини,
Затаєно відкладені колись.
Поспішно недописані картини,
Які в пейзажі часу не вплелись…
Напоїть землю дощова водиця
Й озеленіння оживе рясне.
І казкою життєвою явиться
Усе, Богом дарове, земне.
І в тій яві простелиться палітра,
Підібраних душею, кольорів.
Та від узору місячного світла
Воскресне подих наших почуттів.
