Спогади, спогади... Чомусь пригадалося раннє дитинство. І мої дідусь і бабуся...
ЗЕЛЕНИЙ ЯР
Село Зелений Яр знаходиться в
П'ятихатському районі
Дніпропетровської області. Колись
ці місця були майже не заселені і
називалися “Диким полем”.
***
Зелений Яр... Так називалося село, де жили колись батьки тата: мій дідусь Венедикт Никонович і бабуся Олена Йосипівна Силенки*.
Силенко — прізвище, україно-руський козацький рід. Походить від терміну СИЛА .
Жили разом із сім'єю свого сина Карпа.
Я гостювала там рідко, бо дідусь і бабуся на той час були вже старенькі, тож приїздив тато з нами — трьома доньками ненадовго, на декілька годин — провідати батьків у вихідний день. Тому знаю і пам'ятаю небагато.
Навіть мені, людині молодшого покоління, видавалося незвичним ім'я дідуся — Венедикт. І справді, дуже дивне ім'я для сільського хлопця. Раніше імена дітям давали при хрещенні, тож вважаю, що мабуть хрестив дитину дуже освічений і начитаний батюшка з витонченим смаком. Це ім'я, без сумніву, жителям села запам'ятати і вимовити було непросто:
Ве-не-ди-кт!
Тому вони його перефразували згідно місцевого лексикону — Левендик! Звісно, що бабусю тепер називали — Левендичка.
Із розповідей моїх батьків знаю, що дідусь Венедикт до революції 1917 року був управляючим у пана, а бабуся Олена — покоївкою у панни.
Мій батько — Григорій був наймолодшим із синів.
Дідусь і бабуся бачили, як виховувалися панські діти і
намагалися слідувати їм у вихованні своїх дітей. Особливо синів, їм прагнули дати гарну освіту. Тому старший — Захарій, досяг звання кандидата сільськогосподарських наук, був професором, син Іван до війни 1941-45рр. працював ректором інститута, але загинув на війні, мій батько Григорій (як і Іван) закінчив Одеський університет і до пенсії працював директором школи. І тільки один син — Карпо, не захотів учитися, хоч як примушував його батько.
Старшим донькам Євдокії і Марині дідусь дозволив вчитися в школі тілько по чотири роки, бо вважав, що дівчатам освіта не потрібна. Лише наймолодша в сім'ї донька - Олександра закінчила медінститут і все життя працювала лікаркою.
***
Відразу після переможного закінчення війни і демобілізації, воїни поверталися до своїх домівок, де їх з нетерпінням чекали. Звісно, що бабуся і дідусь також з нетерпінням чекали сина. Щодня до села хтось повертався, приблизно в одні і ті самі години, коли на станцію П'ятихатки приходив відповідний поїзд. Розходилися демобілізовані воїни по своїх домівках пішки. А на околицях сіл їх чекали всі, хто мав таку можливість, переважно діти і старі, бо молодим і сильним треба працювати.
У бабусі дуже боліли ноги і тому зустріти сина вона просила внучку Галю — доньку Карпа, їй на той час було років одинадцять. Може дівчинці не дуже хотілося щоденно, у будь-яку погоду йти за село, довго чекати, виглядати і тому вона часто казала:
- Бабусю, як я можу зустріти дядька Гришу? Адже зовсім його не пам'ятаю! Як впізнаю?
- Впізнаєш, Галю. Придивляйся уважніше до кожного. По- перше, дядько Гриша офіцер, а по-друге — він найкрасивіший від усіх хлопців нашого села.
***
Коли син Григорій приїхав з гарною молодою дружиною і донькою, батьки чомусь не дуже зраділи. Напевне, були у них інші плани на іншу невістку, свою, із свого села. Бо моя мама якось казала мені, що була свекрусі не дуже до вподоби.
Мене вперше привезли в Зелений Яр десь у дворічному віці, саме тоді батька призначили, після повернення з фронту,
директором П'ятихатської залізничної школи № 23.
Воював тато в Сталінграді, там познайомився з мамою, вона, маючи юридичну освіту, працювала слідчою в прокуратурі.
Тож до своїх батьків тато після війни приїхав з молодою дружиною і донькою.
І ось я, дворічна дівчинка, гуляю у дворі, ходжу собі потихеньку, роздивляюся. І мама слідом. Вийшли аж на вулицю. Люди ідуть, до нас придивляються, бо ми незнайомі, чужі. І майже всі, глянувши на мене, не втримуються:
- Ти диви! Отаке мале, а так схоже на бабу Левендичку!
Але, незважаючи на це, особливої уваги і любові від бабусі і дідуся я ніколи не відчувала. Найбільше за всіх любили вони внука від сина Івана, який загинув на війні — Едіка,. До того ж, він змалечку виховувався у них, поки його батьки навчатися в Одесі — батько Іван в університеті, а мама Клава у медінституті.
(Далі буде)
Дякую, Галинко! Оповідання вже повністю опубліковане тут, будь ласка, читайте. На жаль, я дуже рано "вилетіла" із родинного гніздечка, бо рано пішла в школу, а потім - в технікум, далі в університет. Тож уже не жила з батьками, навідувалась ненадовго. І коли щось у мені сколихнулося і я почала розпитувати про рід, то вже майже нікого із старшого покоління не лишилося. Пам'ятаю і пишу про те, що чула в дитинстві.
У мене така ж історія. Спохватилася і я вивчати свій родовід дуже пізно, але дякуючи своїм тьотям-довгожителькам, я дізналася ще дуже багато цікавого і цінного, а також пам'ятаю розповіді батьків. Прози я не пишу, нема таланту, хоча педагог.
Дякую, Катеринко! На жаль, дуже мало знаємо ми про свої роди. Тож збережімо хоча деякі крихти спогадів. Може комусь із правнуків буде цікаво...
Іду до Вас на сторіночку.
