Всяке кохання думає про мить та вічність,
та ніколи – про тривалість.
Ф. Ніцше
Вже осінь в зиму вітром віє
слова втрачають звук та зміст
і адамант сльозинки з вії
дощинкою спадає вниз.
Спадає тихо, непомітно,
ще й вітер звісткою затих:
не повернувся твій привітний,
хто залишив тебе без крихт.
В три крихітних коротких слова:
– «тебе люблю я» – суть зійшла,
так непомітно-випадкова,
торкнулась ласкою чола.
Ти йому сіла на коліна,
він твої плечі пригорнув.
Його чекала по хвилинах.
Не повернувся. Час минув.
З покинутим коханням жити –
такий твій рок, твій хрест навік;
вогонь глибоко затаїти
в безодні зі̀мкнутих повік.
Ні спалах в темряві, ні викрик
в пустелі зраджених надій.
Так безпорадно і так прикро
ступати крок самотній свій.
Відхід від дійсності за грані,
у ніч, у себе – ще болить.
При випадковому коханні
самотність ні̀ з ким розділить.
Вже осінь в зиму вітром віє
слова втрачають звук та зміст
і адамант сльозинки з вії
дощинкою спадає вниз.
