|
Доброго часу! Сьогодні я вирішив опублікувати хоч і не першу пробу пера, але явно більшу за обсягом, аніж попередні. Чекатиму ваших відгуків та коментарів: як у приват, так і під цим постом.
______________________________________________________________________
Отже, я розповім вам історію свого хорошого друга Андрія Ягоди. Можливо, ви читали про нього в одній із місцевих газет: «Голос Країни» або «Вісник Залізного». Проте ці замітки надто малі, а я впевнений, що країна повинна знати своїх героїв. Можливо, це надто пафосно й голосно, але судити не мені.
Розпочну з того, що 25 лютого Андрій повертався додому з чергового волонтерського рейсу. Він вважав, що повинен робити все можливе, щоб колоради не прорвали кордон миру й не знищили його урожай.
Хто, як не він, розумів, що справді потрібно робити. Два роки й три місяці воював пліч-о-пліч з найкращими, не зважав на аватарів та іншу нечисть. Робив своє діло без гучних слів та хизувань.
Прокрутивши ключ, Андрій відчинив двері й увійшов до квартири. Любив називати її боївкою, бо як ще назвеш однокімнатну квартиру, розташовану поблизу лісу?
Прочинивши двері, він одразу побачив розгардіяш. Відчинив шафу-купе та витягнув зі сховка табельну зброю. Зняв пістолет із запобіжника та заскочив у кімнату. Звісно, нікого з тих, хто вчинив цей безлад, так і не застав. Як кажуть в народі: «Шукай вітра в полі».
За вікном валялося осіннє листя. А вдома – речі, які раніше були охайно поскладані по коробках. Шафа з книгами, що раніше милувала око, була перекинута. Книги валялися на підлозі вперемішку з речами. Зрештою, усе виглядало так, неначе по однокімнатній квартирі пробіг ураган Флорида. На купі книг лежав пожмаканий жовто-блакитний стяг. Якась невідома сила розвернула образ Миколая Чудотворця обличчям до стіни.
Андрій зовсім не був релігійним фанатиком, але не позволяв нікому плювати в свій борщ, щоб перевірити, чи він гарячий.
Діставши шкатулку з під купи книг, він прекрасно розумів, що вона виявиться порожньою. Не шкодував за грошима, які забрали, лише за маминим кольє. Часто говорила, що які б не були скрутні часи, не думала його продавати.
Андрій викликав поліцію і написав заяву. Свідків у будинку не знайшли. Усі сусіди нічого не чули й не бачили. Сидіти без діла він просто так не міг. Попри те, що Поліція зазнала реформи, він вважав, що всі залишилися на своїх місцях, а ті, хто прийшов, не будуть геройствувати за 8 чи там 10 тисяч гривень. Принаймні, так було в його містечку Залізне.
Першого ж дня, одразу, як полісмени зачинили за собою двері, він відшукав старі мамині фото та розпочав пошуки самостійно. Обійшов відомі блошині ринки й місця, де продавали вживані речі, залишивши світлини й номер телефону для зв’язку.
Далі пройшов усі ломбарди. Усюди розповідав одну й ту ж історію. Мовляв, є колекціонером, що полює за прекрасою для своєї колекції.
На жаль, перші тижні не дали ніяких результатів. Тому, коли йому врешті зателефонували з ломбарду «Скриня», то він не повірив своїм вухам. Примчав під заклад, і, хоч не застав зловмисника, але тепер мав зачіпку. Закинув на лапу працівнику Арсену, переглянув відео з камери спостереження і зробив для себе фото зловмисника. Зателефонував у поліцію.
Чоловік на відео прикрив очі чорною бейсболкою, проте забув про татуювання – на лівій руці красувався кажан. Цей птах і став ключовою зачіпкою, бо виявилося, що усі документи, надані працівнику ломбарду Арсену, були, як кажуть в народі, «липовими». Перевіривши паспорті дані та ІПН (Ідентифікаційний податковий номер), Андрій вирушив за місцем прописки власника разом із полісменами. Власнику паспорта було байдуже на знахідку, оскільки той любив оковиту більше, аніж власну жінку, яку буквально послав, щоб вона відчинила двері. У неї на руках «красувалися» синці, але вона раз за разом відмовлялася від допомоги.
Андрію залишалося викупити камінці з кольє та продовжити розпочату справу. Про відбитки пальців мова зовсім не йшла. Україна – не Америка. Це тільки в серіалах зловмисників ловлять за 45 хвилин.
В інтернеті прочитав про те, що летюча миша – це татуювання злодіїв, які працюють уночі. Друзі й знайомі Андрія шукали шульгу з татуюванням кажана в місті й в його околицях, але він наче крізь землю провалився. Дехто віджартовувався і говорив про те, що місце кажана в печерах, які були неподалік, проте там, окрім парочки бомжів, так і нікого не знайшли.
І тільки через три дні він натрапив на слід. Якось на ринку «Веселка», купуючи овочі та фрукти, Андрій побачив чоловіка із татуюванням кажана, який у сусідньому лотку придбав ляльку-барбі й пошкандибав у бік району Медиків. Андрій впав на хвіст. Відтепер він знав, де живе Кажан.
Вламуватися до квартири зловмисника не хотілося. Вирішив влаштувати засідку. Прекрасно розумів, що в Кажана в квартирі може виявитись дитина, яка явно не винна.
Тому й вичікував його в під'їзді, на сходовій клітці між четвертим і п’ятим поверхами, де й відбулася перша сутичка, яка, на жаль, не стала останньою.
Коли годинник от-от мав показати, що в Україні четверта година, відчинилася квартира номер 66 на третьому. Андрій почав спускатися вниз. Привітався з сусідом-Кажаном і без лишніх слів наніс удар ногою. Після сутички, в якій гору отримав Андрій, він дізнався, що інша частина коштовностей у Кажана вдома, і він все поверне добровільно. Кажан визнавав свою провину й клявся Богом, що це востаннє. Це викликало посмішку в Андрія, який саме тоді згадав про образ, розвернутий обличчям до стіни.
– Ну ти й *** син. Ти й про Бога згадав. Чому ж образ на підлогу не кинув? Стяг же тобі заважав!
– Какой стяг?
– Ой, та ми ще не розуміємо української мови. А як же заяву писатимемо? По-москвинськи? Извините, простите, – іронізував Андрій.
– Я все понял. Дачурку только не трогай.
– А я збоку подивлюсь. Давай відчиняй. Нічого собі в тебе квартира. А я в своїй боївці тіснюся.
Почувши ці слова, дівчинка запитала в Кажана:
– А это кто?
– Он пришел купить украшение.
– Понятно.
Після цього мале рудоволосе дівча продовжило шарпати ляльку за руки й бубніти щось собі під ніс.
Андрій тримав зловмисника під пильним наглядом, стиснувши пістолет за спиною.
– Так ти ж не відповів: чому не любиш країну, в якій живеш?
– Не живешь, а сушествуеш. Называй вещи своими именами.
– Непогано ти існуєш, щур. Чи кажан? Як тобі більше до вподоби?!
Кажан розвернувся до Андрія. Посміхнувся й, витримавши паузу, відповів лише на першу частину запитання.
– Называй меня Стрелок.
Почувши це, Андрій випрямив руки, але не встиг натиснув на гачок, бо його випередили.
Наостанок до нього долетіло дитяче хихотіння та слова про те, «какой папка у меня маладец».
Опритомнівши, Андрій попри головний біль відчув, що його зв'язали. От ідіот совісний, повівся на дитину, як першокласник.
– Ну как ти, Садовник? Сколько наших посадил в чернозем?! А теперь и твоя очередь. Но мы тебя уже в бетон закатаем, не возражаешь?
Ягода посміхнувся і додав, що за будинком стежать.
– Ну да. Слежка за человеком с тату летучей мыши. Ну ты и дурак.
Далі Кажан ввімкнув воду і змив малюнок на руці.
…У голові пролітали картинки з минулого. Йому дали псевдо «Садівник» за те, що він з побратимами неодноразово, попри заборону, проводив вилазки, які нерідко увінчувалися успіхом. По рації його позивний звучав не раз, а сєпари перехоплювали ефір теж не раз. Слухали жарти про чорнозем та колорадів.
- Все вы, укропы, вазамнили себя рыцарями, казаками. Совесть вас и губит. Вот ты решил не трогать ребенка, а отец тебя и вырубил. Не на честном слове мир держится, Садовник.
- Превет, бандерлог, поднимаемся и идем на выход, карета заждалась.
Голос та інтонація здалися знайомими для Андрія. І це не було дивно. Перед ним стояв працівник ломбарду «Скриня» – Арсен, який так чудово навів на хибний слід.
– Пристосуванець клятий! Якою ж літературною ти щебетав на роботі, а тут на тобі - зміни на лице.
Арсен зняв клейку стрічку з ніг Андрія, приставив пістолет до спини й одною рукою в міцному захваті повів його вниз, наказавши при цьому мовчати. У цей час на вулиці Кажан з маленькою Кларою чекали в машині.
Арсен натиснув на кнопку, щоб відчинити двері. Андрій скористався моментом - наніс удар головою. Зловмисник не натиснув на гачок, а підняв руку з пістолетом до носа. Рефлекс зберіг Андрію життя і дав додаткові секунди, щоб викрутитися з неприємної ситуації.
Сусіди на першому поверсі відчинили двері й одразу ж зачинили, коли побачили не чергового бомжа, який не здатний за себе постояти, а двох міцних чоловіків, які чубилися. Зрештою, не було зрозуміло, що вони не поділили. Тому вони просто зачинили двері.
З коричневої Лади вибіг Кажан, який кинувся бігти за Андрієм з триповерховим матом, але це йому не допомогло наздогнати втікача.
Цього разу Андрій не грався в героя, а почав кричати. Крики про допомогу лунали вулицею Йосипа Городницького.
Швидко зорієнтувавшись, забіг у спортивний клуб «Скіф», який відвідував раніше. Наразі травма спини не дозволяла відновити тренування на повну.
Та й це йому було не потрібно. Він відмінно тримав себе в формі. Роздобувши телефон в охоронця, набрав номер друзів-волонтерів та поліції.
А далі ви вже й самі знаєте. Зловмисників на машині із номерним знаком ЗН 0913 УК зловили на виїзді з міста. Андрій запам’ятав номер та вірно описав, кого шукати. Ніяких кажанів та інших птахів. Стрелок, Пехотинец і його дочка Клара були затримані й відправлені у відділок.
Про Ягоду написали в газеті маленьку скромну замітку. Самі ж розумієте – в країні вибори.
11.03.2019
© Богдан Кухта
#Проза ;#АТО ;#Війна;#Україна
ID:
828954
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.03.2019 00:01:42
© дата внесення змiн: 05.06.2023 15:09:04
автор: Kukhta Bohdan
Вкажіть причину вашої скарги
|
