Надто близько. Занадто. У серці, в самій крові.
Ви стояли пліч-о-пліч, і тим ви були живі.
Проти натовпу дурнів, за мрію, за правду, за…
Вічні цілі, що долі сплітали, немов лоза.
Небо рясно засіяти зорями на льоту,
Бути кращим, не втративши внутрішню простоту.
Рятувати світи. Будувати свій власний світ…
Та-от сіра буденність лишила глибокий слід.
Щось зламалось всередині. Зникло. Спливло, мов дим.
Боже, як він змінився… Чи завжди снував таким?
Полетів за тобою метеликом на маяк.
Йти за світлом спромігся. Світити – не зміг ніяк.
Ти рівняв по собі, уявивши, що не один
Бачиш правду. За це пробачав їм мільйон провин.
Кожен другий полишив, мов дерево жовтий лист.
Тільки боляче знову. Все рівно: тепер-колись...
Не шкодуй тих, хто винен. Тим більше, він винний сам.
Це для нього горить на світанні тривка роса.
Власноруч впав на дно і тримається там, на дні,
Де його, не тебе, кличуть марення навісні.
За простягнуту руку – він в спину встромляв ножі.
Виявляється рідні бувають такі чужі.
Над глибоким проваллям не втримає – зіштовхне.
Не ворожий, не свій, не ніхто. Забагато «не»…
Неприборкана темрява в грудях постійно зве.
Він усе змарнував, бо дозволив їй взяти верх.
Бо загрався у велич і зрадив своїй меті,
І загинув, не будучи несеним на щиті.
Закінчилася слава за справи вчорашніх днів.
Відбриніло. Затихло. Ні звуку сліпих громів.
Він отруює кров. Випиває життя до дна.
За сумнівну підтримку і спогад – страшна ціна.
Біль зійшов нанівець. Залишилися тиша й лід.
Він вже стався минулим. Минуле – згорить в імлі.
Скільки можна тягнути до сонця. Іти за двох.
Що ж накоїти варто, аби відвернувся Бог.
Завжди битись за рідне, допоки струна дзвенить,
До останньої миті... Настала остання мить.
Як раніше не буде. Облиш його. Відпусти.
Не шкодуй його, ні. Бо інакше це будеш ти.
