І ти тоді сказала «Досить…
Твої обмани краять душу
На ній не вЕсна, тільки осінь
Тебе покинути я мушу.
Ти винен сам, не зрозумів,
Що я не іграшка м’яка.
Що не полова від полів,
Що я давно… та вже не та».
Ще промовчала та додала
«Навіщо ж серце ти покраяв,
Навіщо,... я завжди гадала,
Що ти єдиний… все ти згаяв.
Довіру, сльози серед ночі,
Образи, погляд навмання.
Та душу порвану на клоччя
Навіщо згаяв ,… як же я.
Як жити? Бути? Все без тебе,
Без крадія, що розум вкрав.
Ще зорі кликали у небо,
Цей світ, мені, немилий став…»
Пробач мені, мої образи.
Я сам себе згубив у небі.
Я зрозумів… та не відразу,
Що лиш тебе кохати треба.
Та все… згорьоване у долі
Ті помилкИ, то моя ноша.
Я помиратиму поволі...
Я сам себе продав до гроша.
І ти тоді сказала «Досить…»
Я промовчав, бо винен сам.
Бо на душі давно вже осінь
Та той туман, що мов обман.
Що мов обман, що мов облуда.
Що загортає у сувій.
В твоїх словах моя осуда,
Та тільки погляд гірко-твій.
