Вже скоро вечір. Сутеніє,
а за вікном лютує вітер,
свистить, гуде і вовком виє…
Два тижні до зими фактично,
В душі й надворі непривітно,
Думки давно - не романтичні…
Так швидко осінь промайнула,
Зачахли різнобарвні квіти,
Мій спогад канув у минуле…
Куди поділась пізня осінь,
За чим сумують верховіття,
замріяних в тумані, сосен?
За ким так тужить моє серце
в обіймах буднів лихоліття,
в оточенні мінорних терцій?
Найкращі ліки – амнезія,
Забуду всі свої жахіття,
Та заважає ностальгія…
Ну що ж, влаштую свято Музі,
Складу слова із різних літер,
порину знову в світ ілюзій…
Не скоро в будні повернуся,
Кохання – це найкращі ліки,
В його обіймах загублюся…
Коли огорне смуток сивий,
Не, забувайте божі діти,
Що кожен день ваш – особливий!
